Наслаждайтесь миллионами электронных книг, аудиокниг, журналов и других видов контента

Только $11.99 в месяц после пробной версии. Можно отменить в любое время.

Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов.

Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов.

Читать отрывок

Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов.

Длина:
1 216 страниц
12 часов
Издатель:
Издано:
6 дек. 2018 г.
ISBN:
9786171235403
Формат:
Книга

Описание

С этой книгой вы научитесь своими руками делать прелестные украшения для интерьера, оригинальные подарки к праздникам и даже семейные обереги из природных материалов. Автор предлагает вам использовать для поделок ветки, шишки, ракушки, крупы, бобовые, различные сухоцветы, кофе, соломка и многое другое, — все то, что вы можете без труда найти дома, во дворе или во время прогулки на отдыхе!
Различные техники и способы изготовления, пошаговые инструкции и великолепные иллюстрации помогут вам без особого труда достичь профессионального уровня и, возможно, даже начать свой маленький бизнес.
S jetoj knigoj vy nauchites' svoimi rukami delat' prelestnye ukrashenija dlja inter'era, original'nye podarki k prazdnikam i dazhe semejnye oberegi iz prirodnyh materialov. Avtor predlagaet vam ispol'zovat' dlja podelok vetki, shishki, rakushki, krupy, bobovye, razlichnye suhocvety, kofe, solomka i mnogoe drugoe, — vse to, chto vy mozhete bez truda najti doma, vo dvore ili vo vremja progulki na otdyhe!
Razlichnye tehniki i sposoby izgotovlenija, poshagovye instrukcii i velikolepnye illjustracii pomogut vam bez osobogo truda dostich' professional'nogo urovnja i, vozmozhno, dazhe nachat' svoj malen'kij biznes.

Издатель:
Издано:
6 дек. 2018 г.
ISBN:
9786171235403
Формат:
Книга

Об авторе


Связано с Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов.

Похожие Книги

Предварительный просмотр книги

Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов. - Bondareva Margarita

2017

Тарас Шевченко

Катерина

Василию Андреевичу Жуковскому

На память 22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне, співаючи,

Коли знає за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії—

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину*;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита*:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина—

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина—

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має—

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина…

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише…

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема…

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить.

На рученьках носить сина,

Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там… а там… сину, сину!»—

Та й не доказала.

Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,

Клене свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю—

Кують речі недобрії.

Що має робити?

Якби милий чорнобривий,

Умів би спинити…

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий…

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко—

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві…

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?

Оддячила!.. Іди ж шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас…»

Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась…

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі—

Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш… ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. лихо моє,

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як ангелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла… тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати…

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить…

А за віщо? Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі—

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають—

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози—

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски

І чужії люде;

Зострінеться зима люта…

А той чи зостріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе;

Він, як мати, привітає,

Як брат, заговорить…

Побачимо, почуємо…

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись—

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

«Брешеш, — скажуть, — сякий-такий!

(Звичайно, не в очі.)

А так тілько псує мову

Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало…

Цур же йому!.. А тим часом

Кéте лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де-то моя Катерина

З Івасем мандрує.

За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм,

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: «Люде добрі,

Де шлях в Московщину?»

«В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?»

«В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!»

Бере шага*, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях* спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала…

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукає…

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого Бог кара на світі,

То й вони карають…

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє)—

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами,—

До схід сонця в темнім лісі

Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках* — лихо тяжке!—

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє…

Либонь, ідуть москалики…

Лихо!.. Серце мліє…

Полетіла, зострілася,

Пита: «Чи немає

Мого Йвана чорнявого?»

А ті: «Мы не знаем».

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

«Ай да баба! Ай да наши!

Каво не надуют!»

Подивилась Катерина:

«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила..

А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину—

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє;

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть сміючися…

З псами їсти й пити…

Бідна моя головонько!

Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю.

Та ніхто про матір на сміх не спита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята.

Одна його доля — чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з Гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд,

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать…

Мов покотьоло* червоніє,

Крізь хмару — сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє—

Нема нічого: скрізь біліє…

Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий*,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! Таке лихо,

Що й не видно світа.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти в хату… Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!»

«Що, москалі?..» — «Де москалі?»

«Що ти? Схаменися!»

«Де москалі-лебедики?»

«Та он, подивися».

Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе».

Через пеньки, заметами

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один, верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»

До їх… Коли гляне—

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його… За стремена…

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене—

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись— я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же Богу, я Катруся!»

«Дура, атвяжися!

Вазьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Вазьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану…

З другою кохайся…

З цілим світом… Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала…

Покриткою… Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене…

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою!

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його… бо покину,

Як батько покинув,—

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»

На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне… А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр… біжить… серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом—

І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу—

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Панське личко, чорні брови.

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала…

Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає*.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві—

І босе і голе.

«Дала, кажуть, бровенята,

Та не дала долі!»

Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею,

А в берлині господиня

З паном і сем’єю.

Опинився против старців—

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув… Одвернувся…

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята…

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась». — «Какой милай!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила…

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.

[кінець 1838 — початок 1839, С.-Петербург]

Наймичка

Пролог

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане—

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину!

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та скрізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,—

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу—

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу пом’яне?

Хто поживе добро честно,

В добрую годину,

Згадає їх, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось.

Чи ще тілько заклюнулось

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш… Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт… Прибігають—

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита—

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала—

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От, бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай…

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище*…»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образáми—

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко—

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А що ж, — каже, — возьмім, Насте».

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава Богу,—

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого:

І ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо—

Отойді й за плату,

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку».

«Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє,

Й сорочечку білу

Що день Божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято—

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує—

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться—

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає…

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті…

Кого-небудь треба сватать.

«Кого ж би тут?» — старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.—

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює,

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїзжачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а самого

Ледви ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють…

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

«Ні, Марку, ніяко

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка… ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь…»

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка… заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила.

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого*,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого;

І перстеник у Варвари*

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

Ні, не догадались;

Вони добрі…»

І наймичка

Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря прово[д]жала

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,

Та після Першої* Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою онучок грався,

А внучка в юпку* одяглась

У мамину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Аж зирк — і наймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну…

«А Марко в дорозі?»—

Ганна діда питалася.

«В дорозі ще й досі».

«А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало!»

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпóві соловейка

Та коників пару.

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині; а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить не здужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

Ввійшли в хату.

Катерина їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст* найняти

Миколаєві* святому

Й на часточку дати*;

Бо щось Марко забарився…

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, не здужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті».

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили*,—

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи співає,

Не поспіша до господи—

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою*.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім в купі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру* з Дону,—

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться,

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молится Богу…

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози* ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава… слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у гóлови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, я не наймичка,

Я…»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась—

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері—

А мати вже спала!

13 ноября 1845, в Переяслові

Iван Карпенко-Карий

Сто тисяч

Комедiя в 4- х дiях

Дiєвi люде:

Герасим Никодимович Калитка — багатий крестьянин.

Параска — жiнка його.

Роман — син їх.

Савка — кум Герасима, крестьянин.

Банавентура Копач.

Невiдомий — єврей.

Гершко — фактор.

Мотря — наймичка.

Клим — робiтник.

Дiя перша

Ява I

В хатi яку хвилину нема нiкого; входе Невiдомий.

Невiдомий. Нiкого нема… Охо- хо- х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..

Ява II

Роман i Невiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам!

Роман. Здоров!

Невiдомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невiдомий. А де ж сам хазяїн?

Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад.

Невiдомий. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав.

Роман. Може, й вони через годину будуть.

Ява III

Тi ж i Копач.

Копач. Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе- хе- хе!

Невiдомий. А ви разлi часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха- ха- ха!

Невiдомий. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (Пiшов.)

Ява IV

Копач i Роман.

Копач. Ха- ха- ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовал зводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха- ха- ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

Роман. Ще в городi.

Копач. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?..

Роман. У попа.

Копач. Так! Торiчелiєва пустота… Хе- хе- хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (Пiшов.)

Ява V

Роман, потiм Мотря.

Роман. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. (Iде до дверей i гука.) Мотре, та йди- бо сюди!

Мотря (за дверима). Чого там? Нема менi часу.

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди- бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показує.)

Мотря. Де це ти так розпанахав?

Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цiлує.

Мотря (б’є його кулаком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав?

Мотря. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

Роман. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба.

Мотря. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали.

Роман. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

Ява VI

Герасим i Роман.

Герасим. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пiшли до попа…

Герасим. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги.

Роман. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (Вийшов.)

Герасим (один). Єврей— то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так- так, — однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього- на- всього двiстi десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди, й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от- от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже- то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.

Ява VII

Савка i Герасим.

Савка. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.

Герасим. А навiщо ж то я вам так пильно потрiбен?

Савка. Вiдгадайте! Шкода, не вiдгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованцiв з сотню, до Семена.

Герасим. Я ж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хiба у мене банк, чи що?

Савка. Та до кого ж ти i вдаришся? Єврей злупе такого процента, що нiяк не викрутишся потiм.

Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.

Савка. То вже лупiть краще ви, куме, та дайте.

Герасим. Нема! Хоч носа вiдкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всi вiддав за землю.

Савка. Де ж тi грошi, куме? Я сам не раз, не два над цим думав.

Герасим. Та господь їх знає.

Савка. Чув я, що Жолудь нечистi грошi має, вiд самого, не при хатi згадуючи, сатани, то, може, й другi так само достали… Тiлько де ж вони з ним познайомились i як? От що цiкаво! Вже ж i я не полохливого десятка, пiшов би до нього в гостi у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, iродiв син! Чи душу йому, луциперовi, треба, то нехай би брав, бо без душi, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив пiд Iвана Купайла, як менi казано, на роздорiжжя… Повiрте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого! Так що ж — не вийшов, тiлько налякав.

Герасим. Цiкаво! Розкажiть, будь ласка…

Савка. Знаєте, за третiм разом, як я гукнув: «Вийди до мене, безп’ятий, я тобi в нiжки уклонюся, до смертi слугою твоїм буду!..» А вiн — i тепер моторошно — зайцем мимо мене — тiлько фа! аж свиснув, та хо- хо- хо! То я тiкав з того мiсця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Двi недiлi слабiв: бувало, тiлько що шерхне, так увесь i затремтю, i волосся на головi пiднiметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха.

Герасим. Не надiявся, куме, щоб ви такi смiливi були…

Савка. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От i тепер: пiслязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договiр же такий: як грошей в строк не вiддам — хлiб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пiшов би кликать, так грошей треба.

Герасим. Смiливi, смiливi ви, куме… з вами i не такi дiла можна робить.

Савка. Ха! Чого там бояться? Страшно тiлько без грошей, а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат.

Герасим (набiк). Треба це на ус закрутить.

Савка. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать.

Герасим. Що його робить? Хiба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обiходу; тiлько платю п’ять процентiв у мiсяць. Коли дасте п’ять процентiв, то я подiлюся з вами, так уже, для кума.

Савка. П’ять?.. Та що маєш робить… I за це велике спасибi, давайте.

Герасим. Принесiть же менi запродажню запись на воли.

Савка. Як? Хiба ж я вам воли продав?

Герасим. Вийде так, нiби продали… Нiби! Розумiєте? А я тi самi воли вiддам вам до Семена, а на Семена ви вiддасте менi сто карбованцiв i запродажню я розiрву, а як не вiддасте, то я вiзьму воли… Так коротча справа.

Савка. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як?

Герасим. Нi. Ви пiдiть у волость, то писар знає i напише таку запродажню як слiд, а ви запродажню принесете менi, то я вам грошi дам.

Савка. Та вiзьмiть, куме, векселя, навiщо вам ця плутанина?

Герасим. Нi, куме, я переконався, що запродажня надежнiше векселя…

Савка. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра?

Герасим. Дома.

Савка. Так… Прощайте. (Набiк.) Е, куме, мабуть, i в тебе нечистi грошi, i в тебе душа вже не своя. (Зiтхає, виходить.)

Герасим (сам). Одважний чоловiк! До чорта ходив i на все пiде за грошi, а я вiзьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери грошi… не вiддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежнiше.

Ява VIII

Герасим i Невiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам!

Герасим. Здрастуй. (Набiк.) Той самий єврей… аж мороз поза шкурою пiшов. Ну що?

Невiдомий (озирається). А нiчого…

Герасим. Принiс?

Невiдомий. Є.

Герасим (зiтхнув). Показуй.

Невiдомий (оглядається кругом, загляда у вiкно, потiм виймає грошi, все новi, несе до столу, розклада на столi). Теперечки пiзнавайте, почтенний, де тут фальшивi, а де настоящi?

Герасим (довго розгляда, придивляється на свiт). От так штука! От так штука! Не вгадаю! (Розгляда.) Не вгадаю!

Невiдомий (знову зазира у вiкно). I нiхто не вгадає. Я присягну на Бiблiю, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дрянi, як другi… Їх роблять у англичан, i англичанин їх возить, а я у нього агентом.

Герасим. Ну й зробленi, ну й зробленi — прямо настоящi, i не кажи… Як двi каплi води, всi однаковi… руб — руб, три — три — однаковiсiнькi! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива?

Невiдомий. Оце одна — руб, а це друга — три.

Герасим. Оцi- о? Оцi? Та ти давай менi таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш?

Невiдомий. Ми?.. Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — вiзьмiть, не нравиться — не берiть. Ми не нуждаємся в покупателях; ми їх розпустили i розпускаємо, може, мiлiон, i всi благодарять… Ви знаєте, теперечки етiх дєнєг скрiзь доволi, може, i у вас у кишенi єсть такi самi.

Герасим. Ну, так! Звiдкiля вони у мене вiзьмуться? Хiба дав хто, справдi? Ану, глянь. (Показує свої грошi.)

Невiдомий (розгляда). Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе- хе- хе! Ето усе нашей фабріки.

Герасим. Свят, свят, свят! Та ти брешеш?

Невiдомий. Побєй меня Бог.

Герасим. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшивi? Це я взяв вiд Жолудьова прикажчика. Виходить, їх i у Жолудя доволi є… Он як люде багатiють. Я їх помiтю: надiрву краї… От тiлько одно менi дивно: чом же ти сам не торгуєш на цi грошi, а тiлько другим надiляєш?

Невiдомий. Ви все любопитнiчаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшiвих дєнєг? Вiдiтє, у всякого своя комерцiя. У нас фабрiка на весь свєт, другой такой фабрiкi нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлi ето не торговля, по- вашему? Ми заробляємо мiлiони, а люде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самi на етi дєньгi товари купували? Хто б тодi так дешево робив грошi?

Герасим. I то правда. (Розгляда грошi.) Не надивуюсь! Настоящi, натуральнi! Помiтю й цi. (Надрива краї.)

Невiдомий. У нас порядок; фiрма почтєнная, товар з Лондона прямо iдьот в кожаних мiшках; єжелi возьмьотє, то скажiть, скiлько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, i англичанин сам вивезеть їх на нашу станцiю.

Герасим. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч вiзьму!

Невiдомий. Нехай вам Бог помогає! А коли вивезти?

Герасим. Сьогодня у нас субота… У понедiлок можна?

Невiдомий. Можна, зачем не можна — усе можна!

Герасим. А цi двi бумажки ти дай менi, може, я пробу зроблю: куплю на них що- небудь.

Невiдомий. Навiщо, коли у вас свої є? А между прочiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк увечерi ви будете на вокзалi у тому мiсцi, де для мужчiн i для дам, — розумiєте?

Герасим. Розумiю.

Невiдомий. Прощайте. (Iде.) Дай вам Бог з моєї легкої руки зробиться мiлiонером!

Герасим. Спасибi!..

Невiдомий виходить.

Тепер коли б розмiнять фальшивi грошi в казначействi… Самому страшно, щоб не влопаться… Хiба кума взять у компаньйони? Що ж, коли вiн чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмiнять грошi. Кращого компаньйона, як кум, не знайти!

Входе Копач.

Ява IX

Герасим i Копач.

Герасим. От чортяка принесла цього бродягу! Пiв- обiда сам злопає i на перешкодi дiловi стане… треба його як- небудь вирядить.

Копач. Здоровенькi були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе- хе!

Герасим. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте.

Копач. Поздоровляю з прiобрєтєнiєм земелькi, дай Бог єщо столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, i мiстечко у левадi бiля верби гарне. Отам би кашi наварить, з таранькою, та попоїсти по- чумацьки… Хе- хе- хе!

Герасим. Мабуть, голодний, бо з маху про кашу забалакав.

Копач. Хе! Я зараз все обняв оком! У вас новий забор i добре зроблений — тiлько б ще треба по однiй дошцi дать, а то скотина буде закладать пiд лату голову, то позриває. Опит… Хе- хе- хе! Тiлько гляну — зараз бачу.

Герасим. Я й сам бачу, та грошей нема.

Копач. Так- так. Хе- хе- хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй- Богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Якi тут шутки? Хазяйственний мужик — велике дiло! Ворушiться, ворушiться! Крутiть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаєте? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там i iмєнiя ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня, а воно жирок i наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобiт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячi; а тут i ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте.

Герасим. Що там я купив, i балакать не варт.

Копач. Одразу ж не можна! Ви вiзьмiть прiмєр з свинi: от вона ходить на подвiр’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали харчi кращi давать — то вона помалу й отягнеться, а там i сало наростає, — так i ви… Опит — велiкоє дiло!

Герасим. Спасибi! То це ви мене з свинею рiвняєте?

Копач. Не в тiм рiч! Ви не обiжайтесь — це прiмєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу i у вас сала набереться доволi, тодi порiвняєтесь з Чоботом, а може, i з Жолудьом… На все свiй час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тiм i прiмєр. Практiка, опитность — велiкоє дєло. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велiкоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. А ви як полагаєте? Хе- хе- хе! Ви глянули кобилi в зуби i наскрiзь її бачите — опит! Вiд того у вас лошата он якi. Ви не купите чорт батька зна чого! А воно i виходить, що скрiзь iде на користь. А то повидумували: ячмiнь — голак, а вiн родить не так; озимий — рiпак, а сiвач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дiрка; жито шампанське — баловство панське… Хе- хе- хе!

Герасим. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тiлько речi вашi не грошi, за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось пiд боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, i з моєю межа з межею.

Копач. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мiй прiмєр. От ви б самi ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасi… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе- хе- хе!

Герасим. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство?

Копач. I це дiло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Нi, не буду говорить — я вас повезу, самi побачите. Це не пустяк, дiло важне; прiмєти такi, що не можна сумнiваться, — вєрьте!

Герасим. Ет! Ви тiлько хвалитесь… Тридцять лiт шукаєте грошей, а нiчогiсенько не знайшли.

Копач. Як не знайшов?! А дерево окам’янiле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудiв, п’ять важить, всi листочки, всi вiти, так як напечатано! А ступку мiдну, червоної мiдi, тiлько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, євреїв на нiй припiкали! Випитували, де грошi, а може, ковбаси пiджарювали… Предмети iнтереснi для науки; я їх одiслав одному професоровi… забув… як фамiлiя, вiн кургани розкопує…

Герасим. Чортзна- що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?..

Копач. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрiшиться… Всякому своє — вiрте, що провiдєнiє недурно указало менi цей путь — будуть i грошi. Отодi зашумить Банавентура- копач!

Герасим. Що ж би ви зробили, якби грошi викопали?

Копач. Зараз би поїхав в Париж.

Герасим. Чого? Щуп оцей показувать? Так ви ж i балакать по- їхньому не вмiєте.

Копач. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумiєте!

Герасим. Е, бачите, ви не вмiєте, та вже й круть- верть.

Копач. Не вмiю? Вiв ля Буланже, вiв ля Ельзас, аб- а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вiв ля патрi!.. А що?

Герасим. Та хто його знає що! Чую тiлько, що не по- нашому лопочете.

Копач. В тiм сила! Ви собi думаєте, що це дурак який ходить?

Герасим. Та хто його знає.

Копач. То- то бо й є! А я мовчу i таки свого доб’юсь… а тодi i будете руками об поли бить… Хе- хе- хе! Наука, Никодимович, наука! Можна пожалiть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, i вiн би знав французького язика не хуже мене: для того є самоучитель Марго й другi книги.

Герасим. Що там наука? Забавка дитяча! На бiса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хiба гиндикiв дражнить? Я придивився: як тiлько вчений, так i голодрабець: нi землi, нi грошей, i таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, вiн зараз полiзе по книжках, по тих рiхметиках шукать, як це робиться.

Копач. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе- хе- хе! А от в шори ви i не запряжете!

Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не бачив, якi вони.

Копач. Хе- хе- хе! От бачите… i тут наука… Нi, ви против науки не iдiть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нiчого не зробиш. От i в службi: я був первий в цiлiй дивiзiї! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна як своїх п’ять пальцiв? Копач! Хе- хе- хе! Мамiнькині синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а Копач в караулi, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; вiд того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сiдав Копач, чула — в шенкелях чула — опит i науку i, як дитина, покiрно ходила перед фрунтом!.. Нi, ви, Никодимович, проти науки не йдiть.

Герасим. Вчений поки Бога змалює, то чорта з’їсть. Та це все чортзна- що ми балакаєм; краще ви скажiть менi, чи не знаєте багатої дiвчини для мого Романа? Ви по свiту ходите, то повиннi знать, де є багатi дiвчата.

Копач. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — двi дочки на возрастi. Я у них як дома.

Герасим. А скiльки Пузир дасть приданого за дочкою грiшми? Як думаєте?

Копач. Не скажу. А тим часом спрос не бiда. А знаєте що? А ви кажiть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирiв… Так, нiби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани — прямо хоч лягай на спинi. Круп отакий… ребра крутi, нiжки коротенькi, як добре угодуєш, пудiв вiсiм сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свинi — грунт у хазяйствi: i сало, i ковбаси, i окороки, та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанiв i згрiб тисячу карбованцiв.

Герасим. Тисячу? Оце грунт, що грошi можна загрiбать, а окороки — то нiмецька вигадка.

Копач. Ой, не кажiть! Якби оце окорок, та горчиця, та горiлки чарку — як би ви смакували!

Герасим. Ви таки, мабуть, любите по- панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу.

Копач. Не в тiм рiч! Заговорили за дiвчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложенiє: їхать до Пузиря на оглядини?

Герасим. А що ж, з Богом! Хiба коней наймать, чи що?

Копач. Жаль тiлько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жукiв пускали — жеркотали б по- французькому… Хе- хе- хе! Це важкий предмет.

Герасим. Та це чортзна- що! Ви ударяйте на грошi — грошi всьому голова.

Входе Роман.

Ява Х

Тi ж i Роман.

Роман. Здрастуйте вам ще раз.

Копач. Здоров, здоров, ле- козак.

Роман. Iдiть, тату, обiдать, ми вже пообiдали.

Копач. Ходiм, ходiм, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.

Герасим. Ну, ходiм, замiсть окорока — борщу та кашi попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай вiн тебе пiдстриже пiд польку.

Роман. Для чого?

Герасим. Тут таке дiло, сину: завтра недiля, то зберешся раненько, поїдеш з паном Копачем до Пузирiв. Запряжеш пару сiрих жеребцiв у нового хвургона i сам одягнешся по- празниковому.

Роман. А чого ж я, тату, туди поїду?

Герасим. А ось чого: там є дiвчата, а вони люде багатi, то ми зашлем до них старостiв, так попереду треба, щоб Пузирi побачили тебе, а ти щоб побачив дiвчат. А щоб було тобi зручнiше поводиться, то ти удаси, нiби приїхав на завод купувать свинку i кнурця…

Роман. Та ви ж самi хотiли, щоб я женився на Мотрi.

Герасим. Тьфу на твої речi, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботi.

Роман. Гарнi жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.

Герасим. Чортзна- що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.

Роман. Мотря така дiвка…

Герасим. Мотря не Пузирiвна, а Пузирiвна не Мотря.

Роман. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирiвна, я її не знаю.

Герасим. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тiлько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий свiт: сама в’язне, а потiм плати.

Роман. Нiчого я не зробив худого. I Мотря не з таких — вона дiвчина чесна.

Герасим. А грошей у неї багато є?

Роман. Де ж вони у неї вiзьмуться? Вона i без грошей до душi менi.

Герасим. До душi, та не до кишенi.

Роман. А ви думаєте, що у Пузирiв поживитесь грiшми? Якраз! Так вiзьмемо, як наш зять взяв у нас: обiщали п’ять тисяч, а пiсля весiлля дали двi пари волiв, десяток овець, пару коней, фургона i двi корови.

Герасим. Обiцянка — цяцянка, а дурневi радiсть.

Роман. Та ще на придачу всi гуртом попобили зятя та й вирядили.

Герасим. А нас хiба не били? Били й нас.

Копач. Цiкаво. I зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка.

Герасим. Та що його слухать!

Ява XI

Тi ж i Клим.

Клим. А йдiть, хазяїн, дайте коням оброку.

Герасим. Зараз. Iди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (Виходе, за ним Клим.)

Копач. Поспiєш ще збрую вимазать, я тобi поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було дiло на весiллi.

Роман. А як було? Так було: зараз сват Iван зчепився з батьком, щоб давали обiщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обiцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а вiн батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився менi в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився.

Копач. Викрутився?

Роман. Викрутився.

Копач. Молодець запорожець! Ну, i що ж потiм?

Роман. Тим часом у другiм кутку нашi мати зчепилися з свахою Горпиною i розчiпчилися; тут пiдступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матiр i тещу, а дядько Олекса, не розбираючи дiла, по уху його, а вiн дядька… Ну, й пiшло, й пiшло…

Входе Герасим.

Ява XII

Тi ж i Герасим.

Герасим. Чортзна- що слухаєте, хiба ви не бачили, як б’ються?

Копач. Та не в тiм сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вiк живи — вiк учись… Ну… ну?

Роман. Вмiшались всi родичi i пiвдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову— знов зчепились. Отаке- то придане… нарештi, батьковi два зуби вибили…

Герасим. Та брешеш, бо одного; а другий випав сам на третiй день.

Копач. То це прямо страженiє було!

Роман. Атож. Волосся лiтало по хатi, як павутина восени. Доволi того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хатi назмiтали волосся на землi цiлу куделю.

Копач. З такої вовни добрi були б рукавицi.

Роман. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачi.

Копач. I це по- хазяйськи.

Роман. I досi ними вози пiдмазуємо.

Копач. А хто ж битву виграв?

Герасим. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитцi — не дав таки зятевi.

Роман. Отакого й нам Пузирi дадуть приданого, як ми дали за сестрою.

Герасим. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто.

Копач. Нiякого обману не треба, я на цi дiла майстер… Опит — велiкоє дєло! Висватаєм i дєнєжний договор, вiнову запись зробимо! Оле куто, пом- де тер- ля табль, ля фуршет, вiв ля Буланже! Так, Никодимович.

Герасим. Та годi вам гиндикiв дражнить, ходiм обiдать.

Копач (бере щупа). Хе- хе- хе! Досадно, що самi не вмiєте.

Герасим. На чорта воно менi здалося.

Копач. Еге, та не забалакаєте!.. Альом!

Герасим. Тьфу! Самi ви Альона!

Копач. Ха- ха- ха! Какая Альона? Же гран апетiт. Альом супе! Ха- ха- ха!

Виходять.

Завiса.

Дiя друга

Ява I

Перед свiтом, в хатi. Копач ходить по хатi, то сiда на лавi.

Копач. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає менi спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там грошi, iменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висiченi… сьогодня цiлу нiч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.

Ява II

Герасим (за коном). Вставайте ж, вставайте! Не мнiться. Чепiга зайшла, пора скотину порать.

Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий.

Входе Герасим.

Герасим. О, i ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.

Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я пiднявся. А знаєте, що я придумав?

Герасим. А що?

Копач. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вiрьовка над лiжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзiнь, дзiнь, дзiнь: сам ще лежиш, а там встають.

Герасим. Та це чортзна- що! Я буду лежать, то всi будуть лежать. (Загляда у дверi.) Чи не поснули знову, щось тихо у тiй хатi? От вам i дзвiнок, i вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!

Копач. Оце саме добра пора копать: не душно, холодком можна Бог знає скiльки викопать. Воно ще рано, тiлько на свiт благословиться.

Герасим. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть Богу молиться, то й сонце зiйде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собi губами, аби простоять бiльше без роботи. Вже ж я їм i отченаша даю! Як затоплю, то зараз i на землi. (Одчиня дверi навстіж i стоїть на дверях.) Кажете — рано, вже свiт бiлий, кури пiднiмаються. Так i хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопцi, гайда з хати! Тiлько коти в таку пору сидять у хатi на печi, а робiтники та собаки надворi повиннi буть. Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш пiд пахвою? А йди сюди, я полапаю.

Входе Клим.

Ява III

Тi ж i Клим.

Клим. Що? Хлiба взяв окраєць, поки до обiду, то їсти захочеться.

Герасим. I тобi не грiх? Недiля свята, а ти нi свiт нi зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обiду попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хлiб назад. Стара, Параско!

Ява IV

Тi ж i Параска.

Параска (на дверях, з дiйницею в руках). Чого ти гвалтуєш?

Герасим. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той i бере без спросу, мабуть, ти хлiба не запираєш?

Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хлiб був незапертий, нехай Бог милує, все заперто.

Герасим. Один вiзьме, другий вiзьме — так i хлiба не настачиш! Де ти взяв хлiба?

Клим. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.

Герасим. Чуєш, Параско? Хлiб крадуть у тебе з- пiд носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?

Параска. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванськiй вулицi? Чи чуєш, Мотре, вже хлiб крадуть, скоро самим нiчого буде їсти… (Пiшла.)

Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад — грiх у недiлю снiдать.

Клим. Якби я спав у недiлю, то й не снiдав би, а то з цiєї пори до обiду на ногах — не ївши охлянеш.

Герасим. Бiйся Бога! Хiба ти з’їси до обiду пiвхлiба?

Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обiду пiвхлiба.

Герасим. Одрiж собi скибку, подавись ти нею, а то однеси назад.

Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пiшов.)

Герасим (до Копача). Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повiрите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспiєш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тiльки чуєш, як губами плямкають.

Копач. Сарана.

Герасим. Гiрш! Повiрите, що у них тiлько і думка — як би до снiданку, а пiсля снiданку все погляда на сонце — коли б скорiше обiдать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обiдi: сюди тень, туди тень — давай полуднувать, та ще коли б хоч їли скорiше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хлiб з’їдає i час гаїть! Вiн собi чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тiлько й треба, аби мерщiй до вечерi.

Копач. Хе- хе- хе! Ви опит великий в цiм дiлi маєте.

Герасим. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiзкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками i не їсться тобi, i не спиться тобi… Мене вже цi думки зовсiм iзсушили… До того додумаєшся, що iнодi здається, наче хто вхопив тебе за ноги i крутить кругом себе! А вони до того байдужi, тiлько й думають: їсти i спать — i жеруть, i жеруть, як з немочi, а сплять як мертвi.

Копач (зiтхнувши). Щасливi люде… Я й сам вiд думок не сплю.

Герасим. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився.

Копач. Та ще до якого часу їм, а спати не можу… Засiли менi в голову два предмети: один на Боковеньцi, другий…

Герасим. Ха! На Боковеньцi? Чув, чув…

Копач. Невже? Вiд кого? Що чули?

Герасим. Та чув, як ви сьогодня уночi бормотали: Боковенька, скала якась, копили i ще щось — не розiбрав.

Копач. Та ну? Невже голосно отак балакав?

Герасим. Голосно! А потiм як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали…

Копач. А, а! Пермете, коман — вiв ля патрi? Хе- хе- хе! То менi снилось, що я вже викопав грошi i приїхав у Париж.

Герасим. Вам i сниться чортзна- що.

Копач (зiтхає). Не дає менi спокою цей предмет. Тiлько задрiмаю, так зараз i ввижається скала на Боковеньцi… Ви не вiрите, я знаю! А вникнiть: опит i практiка… Гляну на примєти — i чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є грошi, тут знайдеш!.. Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет.

Герасим. Та я й сам знаю.

Копач. Та ну? Що ж ви знаєте?

Герасим. Що це

Вы достигли конца предварительного просмотра. , чтобы узнать больше!
Страница 1 из 1

Обзоры

Что люди думают о Поделки, обереги, картины, аппликации из семян, косточек и других природных материалов.

0
0 оценки / 0 Обзоры
Ваше мнение?
Рейтинг: 0 из 5 звезд

Отзывы читателей