Наслаждайтесь миллионами электронных книг, аудиокниг, журналов и других видов контента в бесплатной пробной версии

Только $11.99 в месяц после пробной версии. Можно отменить в любое время.

Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)
Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)
Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)
Электронная книга391 страница4 часа

Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)

Рейтинг: 0 из 5 звезд

()

Читать отрывок

Об этой электронной книге

Олег Говда (нар. 1964 р.) закінчив Львівський політехнічний інститут, хімік. Живє у місті Южному Одеської області. Друкується з 1987 року, деякі з його творів перекладені іншими мовами. Автор пригодницько-фантастичних оповідань, новел і більше півтора десятка романів, один з яких — «Кінь Перуна» — став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2001). Олег Говда також є лауреатом конкурсу «Гоголь-фентезі 2010». Вважає, що головне в літературі — цікаві пригоди героїв, а містика, фентезі чи фантастика — усе це лише приправи до основної страви. У цьому романі Олег Говда звертається до теми, яка часто зустрічається в літературі й кіно і завжди цікава читачеві — пригоди нашого сучасника в минулому. Студент Петро готується зіграти роль Тараса Бульби в аматорській виставі, а який козак без коня, шаблі та люльки? Тож для кращого входження в образ, режисер дарує йому люльку, начебто самого Івана Сірка. Легендарного кошевого отамана. І ось, одного разу, вийшовши покурити на балкон, Петро опиняється... у ХVІI столітті. Дике поле, степ, ніч, неподалік розбили табір татари-людолови, а він — у чім мати народила, і тільки люлька куриться в руці...

ЯзыкРусский
ИздательFolio
Дата выпуска15 янв. 2020 г.
ISBN9789660384033
Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)
Читать отрывок

Отзывы о Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina)

Рейтинг: 0 из 5 звезд
0 оценок

0 оценок0 отзывов

Ваше мнение?

Нажмите, чтобы оценить

Отзыв должен содержать не менее 10 слов

    Предварительный просмотр книги

    Люлька, шабля — вся родина (Ljul'ka, shablja — vsja rodina) - Олег (Oleg) Говда (Govda)

    I. Частина

    Omnes viae setscham ducunt (Всі дороги ведуть на Січ)

    I. Розділ

    Добре лежати в густому лопушинні. Принаймні набагато зручніше, ніж серед колючих будяків чи в заростях їдкої кропиви. Особливо, коли на тобі жодного клаптика. Як на новонародженому... Напевно, саме тому жалісливі лелеки підкидають немовлят не куди попало, а на капустяні грядки. Лопухи та інша прибережна мурава не адекватна заміна пелюшок-сорочечок та інших підгузків, але я не ремствую, могло бути і гірше...

    Метрів зо тридцять нижче за течією невідомої річечки, — на берег якої я щойно, якимось незрозумілим чином, перенісся з лоджії міської квартири, — горіло кілька вогнищ. І мені дуже не подобалася картина, котру вдавалося розгледіти у відблисках полум’я. Точніше, зовсім не подобалася.

    Біля вогнищ господарювало десятка півтора чоловіків, виряджених, немов для зйомок фільму про Дике поле часів Золотої Орди або Османської імперії. Я не великий знавець моди, тим паче, старовинної, але східні халати, мисюрки[1], тюрбани, а головне — шаблі та ятагани, що висіли на поясі кожного воїна, красномовно промовляли самі за себе. Був би це загін сучасних басмачів чи моджахедів, хоч один на всю зграю та мав би автомат. І носився б з ним, як з цяцькою, при найменшій можливості демонструючи зброю бранцям. Це ж так приємно, коли можна безкарно принижувати інших, відчуваючи себе героєм...

    Були і бранці. Багато... відблиску вогнищ бракувало, щоб порахувати бідолах, що збилися в щільну купу. Але ніяк не менше півсотні. В основному, судячи з хусток на головах, жінки... А ще час від часу полум’я, злітаючи трохи вище, вихоплювало з темряви навантажені доверху вози і стадо корів, які паслися неподалік табору.

    Людині, що вийшла подиміти на балкон міської квартири і раптом, в одну мить, опинилася чорт знає де, різне приходить в голову. Від думок про сновидіння і... до божевілля. Але я був упевнений, що не сплю і при здоровому глузді.

    Можливо, змучений попереднім безсонням та нав’язливими снами, я вже очікував чогось подібного. А може, мав міцну психіку, неабияк загартовану сучасною методикою навчання у вишах? У будь-якому випадку те, що відбувалося, зі спокоєм приреченого, сприйняв, як «реальність, дану нам у відчуттях», і більше до цієї теми не повертався.

    Абстрактність думок доречна під торшером, в м’якому кріслі, з чашкою ароматної кави, а не тоді, коли лежиш голяка в мокрих лопухах, а від вельми неприємних і болісних проблем тебе відділяє один-єдиний необережний рух або чих...

    При цьому я навіть не можу скористатися універсальною порадою для «горобця, що потрапив у лайно», в сенсі — сидіти і не цвірінькати. Оскільки густа нічна роса, ще більш рясна поблизу річки, навіть улітку зовсім не тепла, то якщо мені доведеться пролежати ось так до ранку, чханням не обійдеться.

    Повільно, дуже повільно... буквально по міліметру я почав задкувати. Але вже у наступну мить завмер, старанно втискаючись у землю. Страшенно жалкуючи, що не можу розпластатися, як камбала під китом...

    Один з воїнів, що відійшов від багаття на пару кроків по малій нужді, раптом різко повернув голову і пильно подивився в мій бік.

    Незважаючи на те, що нас розділяла доволі солідна відстань і темрява, я міг би заприсягтися, що як бодай гляну у відповідь — він мене помітить. Татарин запахнув халат, непевно потоптався на місці і зробив кілька кроків уперед. Постояв, вдивляючись і прислухаючись. Потім промовив щось запитально. Відповідати я, певна річ, не став.

    Секунди розтягнулися до хвилин. Я, здається, навіть дихати перестав. Тільки поглядав крадькома, із завмиранням серця чекаючи, що мій постійний жахливий сон ось-ось перетвориться на дійсність, і шия знову відчує дотик сталевого клинка... Тільки цього разу вже насправді.

    Татарин чекав, напружено вдивляючись у ніч, однією рукою притримуючи перев’язь, а другою погладжуючи руків’я шаблі.

    — Кемде булс барми монд?[2]

    Спершу мене кинуло в піт, а потім по спині немов крижаний вітерець пронісся. Напевно, саме так почувається миша, причаївшись під віником.

    На щастя, обійшлося. Воїн пробурчав ще якусь коротку фразу, зробив пальцями «козу», традиційний знак, що відганяє злих духів, повернувся до мене спиною і потупав назад, до вогню...

    Уфф... Так і заїкою недовго стати. Як же він все-таки мене помітив? Почути не міг, може, занюхав? Казна-що! Це ж який нюх треба мати, щоб...

    «Чорт! — мене немов струмом пронизало. — Люлька!»

    Через усі хвилювання та інше душевне сум’яття, що звалилися на мене, я зовсім забув про те, що стискаю в ку-лаці розкурену люльку. І дивуватися слід було не тому, що татарин вловив запах тютюну, а що ніхто, окрім нього, не занюхав. Адже вітерець просто на них віяв... Мабуть, завадив дим багаття.

    Намагаючись не робити зайвих рухів, я тицьнув люльку чашкою в землю.

    От же іронія долі: голий, немов Адам, чи той святий, що з утроби китової виліз, — зате з люлькою. Найнеобхідніша, шляк би мене трафив, у побуті річ в усіх часових вимірах! Краще б запальничку або коробку сірників прихопив. І то більше користі. Не раз ще вогнище розвести треба буде...

    «Та що ж таке?! Що не зроблю — усе не в лад!»

    Я так поспішно відсмикнув руку, якою вдавлював чубук у землю, наче обпікся.

    Не можна люльку гасити! Без вогню не вижити... Це і диванному герою відомо. Правда, виключно з книг або реаліті-шоу. А у мене, завдяки дідові та батькові, досвіду набагато більше. І не чужого — здобутого власними ґулями та мозолями.

    Сумніватися в тому, що ординці вранці покинуть табір, не затоптавши багаття, не доводилося. Кому, як не пастухам знати, на що здатна степова пожежа. Так що єдина моя надія розвести вогонь завтра — тліюча жарина в люльці.

    Квапливо схопив мундштук губами і злегка затягнувся, обливаючись потом зі страху, що тютюн встиг згаснути. На щастя, люлька ще жевріла...

    Можливо, здасться дивним, що я так зосередився на проблемі збереження вогню, відклавши інші питання до більш відповідного моменту. Але це, якщо не доводилося зустрічати світанок у мокрому одязі, знаючи, що посушитися і обігрітися ніде. А ще... В той час коли реальність усього іншого викликала сумніви, — жаринка у люльці була справжньою. І розум вчепився за неї, як керманич пошарпаного штормом вітрильника за світло маяка.

    — ♦ —

    Я вже відповз кроків на десять, коли в таборі ординців піднявся гам. У тій частині, де розмістилися полонені, виникла якась гарячкова метушня. Кілька ординців кинулися на допомогу сторожі. Хтось підкинув у згасаючі вогнища хмизу, щоб додати світла. До мене долітали сердиті крики, болісні зойки, лайка... і тихе, жалісливе голосіння жіноцтва.

    Потім двоє нукерів притягли нерухоме тіло і кинули його біля ніг свого бека[3]. В усякому разі цей татарин був одягнений багатше за інших і чалму носив зелену. А я десь читав, що головний убір такого кольору видається мусульманам за якісь особливі заслуги.

    Бек щось запитав у бранця. Не дочекався відповіді і запитав вдруге. Голосніше... Знову не отримав відповіді і віддав наказ своїм воїнам.

    Один татарин встав за головою, другий — в ногах бранця, і обидва заходилися шмагати його батогами, як сніп молотили. Той лежав непорушно, як колода, і не видавав жодного звуку. Може, силу волі мав залізну, а може — просто втратив свідомість і нічого не відчував.

    Я встиг нарахувати вісімнадцять ударів, перш ніж бек підняв руку. Нукери тут же відійшли вбік. Ватажок встав, підійшов ближче, сунув невільникові в обличчя носок чобота і щось вимогливо промовив.

    Мабуть, на цей раз той відповів.

    Бек завив від злості і відсмикнув ногу так швидко, немов наступив на змію. Потім схаменувся, взяв себе в руки і... голосно розреготався. Не знаю, як бранцеві, а мені його верескливий сміх зовсім не сподобався. Так люто регочуть, перш ніж плюнути на могилу заклятого ворога...

    Нукери підхопили невільника під руки і потягли до найближчої верби. Там поставили на ноги і стали прив’язувати до дерева...

    «Ох, ти ж твою зелену!»

    Приготування ординців так нагадували фінальну сцену з гоголівського «Тараса Бульби», що мене мало не знудило.

    Схоже, на моїх очах збиралися живцем спалити людину, а я нічого не міг вдіяти. Тобто, абсолютно нічого! Був би у мене автомат або бодай пістолет... Теж безумство, враховуючи, що ворогів більше десятка, але хоч якийсь шанс. А з голою дупою багато не навоюєш! Я не комп’ютерний «задрот» — і в секцію боксу ходив, і батько дещо показував. Саме тому можливості свої знаю... Не Чак Норріс... Але ж і дивитися просто так, як готується таке бузувірство, неможливо!

    В якомусь старому фільмі гестапівці, щоб змусити говорити розвідника, катували на його очах іншу людину. Так у розвідника інфаркт стався... так перейнявся чужими стражданнями.

    Щодо інфаркту — я ще занадто молодий, а от голова, здається, ось-ось лусне. Навіть кров з носа пішла... Ні, точно не витримаю! Чорт! Яке безглуздя! Втечу — все життя буду мучитися, що злякався. Кинуся рятувати — і не допоможу нічим, і сам пропаду. Ще добре, як відразу вб’ють, а не прив’яжуть поруч.

    На щастя, поки я мучився проблемою вибору, все несподівано закінчилося само.

    Бусурмани лише міцно прив’язали впертого бранця, дивно посміюючись при цьому, але більше не били, і взагалі залишили. Чи то просто таким чином втихомирили і відокремили найбільш норовливого від решти ясиру, чи — відклали екзекуцію до ранку.

    А ще через деякий час табір втихомирився і заснув. Окрім трьох вартових. Один з яких сидів спиною до багаття в кількох кроках від невільника. Так що, як би не кортіло, а від думки спробувати його звільнити довелося відмовитися.

    Для очищення совісті я почекав ще трохи і, лише як остаточно переконався, що нічим не зараджу, зате напевно втрачу вогонь, — поповз подалі від табору. Скрегочучи з досади зубами і подумки проклинаючи бусурман.

    А коли відповз достатньо, щоб не бачити відблиску багать, підвівся і пішов геть так хутко, як тільки можна йти по незнайомій місцевості в досвітній напівімлі. Коли зірки вже не світять, а сонце лишень підфарбувало обрій на сході, роблячи протилежний край неба ще темнішим.

    Брів навпростець, ловлячи дрижаки голим тілом і в усій повноті відчуваючи «правду життя», але не в змозі знайти бодай якесь логічне пояснення тому, що зі мною трапилося.

    — ♦ —

    А сталося все десь з годину або півтори тому...

    Відчувши дотик холодного вістря до горла, я відкрив очі і ривком зіскочив з тахти. Ну, або спершу підхопився, а вже потім відкрив... Витер спітніле чоло і тремтячою рукою намацав на тумбочці люльку і кисет з тютюном. Курити не хотілося зовсім, але звичні рухи відволікають, заспокоюють.

    Відкинута ковдра сповзла на підлогу, і чергова подружка, що залишилася у мене на цю ніч, невдоволено заворушилася, коли прохолодне повітря з кондиціонера обвіяло оголене тіло. Вельми, до речі, симпатичне... якщо особливо не прискіпуватися. Так що ніч була бурхлива і солодка. Ось тільки не допомогло. Зрештою, як і всі попередні рази. Де і з ким би не засинав — результат незмінний.

    Моторошний сон з’явився знову, незважаючи на загальне стомлення організму, дві таблетки снодійного і англійський «нічний ковпак». Та не європейські двадцять грам, а повний стакан.

    Узагалі-то, я байдужий до спиртного, так що в діло пішла пляшка коньяку, почата ще на Новий рік, коли батьки вибралися в місто провідати єдине чадо. Але, чесне слово, не залишилося вже ніяких сил терпіти маячню, що вперто переслідує мене щоночі останні два тижні.

    Ближче до ранку лунає тупіт коней, скрип сідла, чується чужа гортанна мова і... я прокидаюся від дотику до шиї крижаного вістря шаблі. Відчуття настільки реальне, що в перші дні я довго обмацував себе в пошуках кривавої рани.

    Хоч психіатричну бригаду викликай або «блакитних ангелів», які заглиблених у себе пацієнтів із запою виводять і від «білки» лікують. Тільки ж не повірять лікарі, симулянтом вважатимуть. Вирішать, що я винайшов ще один спосіб, як відкосити від армії.

    Допустимо, як і більшість однолітків, до лав збройних сил я особливо не рвуся, це факт. Але ж не через «дурку» з теми зістрибувати. Якщо на облік у диспансер поставлять або, не дай бог, реально почнуть лікувати — все, майбутнє пропало. З тавром «псих» престижної роботи не бачити навіть у рідній державі. А про розвинуті країни взагалі забути можна. Та й в особистому житті запаришся всім і кожному доводити, що нормальний, а не альтернативно обдарований... Особливо, коли вже і сам в наявності здорового глузду починаєш сумніватися.

    Я підняв з підлоги ковдру і прикрив нею дівчину, що згорнулась калачиком, захищаючись від прохолоди, але так і не прокинулась. Нехай поспить. Не її провина, що «заколисування» не спрацювало. Старалася, як могла. Треба буде вранці якось тактовно запитати її ім’я і продовжити знайомство... Особливо, якщо вона ще й сніданок зуміє приготувати, а не тільки кавовий порошок в окропі розбовтати.

    Обережно ступаючи, я вийшов на балкон. Відсунув убік засклену раму і вдихнув нічного повітря. Цього року торфовища ще не загорілися, то ж можна було дихати не тільки через кондиціонер...

    Уперше морока з нічними кошмарами виникла приблизно на початку травня... Відразу після свят. В ту пору, коли життєрадісний весняний семестр хоч і неквапливо, але невідворотно скочується у вир заліків та іспитів.

    Саме тоді батьками-аксакалами нашої альма-матер було прийнято доленосне рішення. До ювілею Петра Гнатовича, що останні чверть століття беззмінно працював ректором університету і був великим цінителем творчості Миколи Васильовича Гоголя, зробити йому дарунок. А саме — здійснити постановку вистави за мотивами повісті «Тарас Бульба».

    А оскільки бюджетом навчального закладу ніякі, хоч тричі ювілейні, заходи не передбачені, — виставу було вирішено здійснити власними силами. Або, як пожартував декан факультету органічної хімії: «Якщо немає грошей на артистів, треба знайти Тараса Бульбу, а також усіх інших козаків і ляхів поміж студентів чи аспірантів».

    Вчена рада добродушно посміялася і призначила жартівника відповідальним за підготовку і проведення святкового заходу.

    Колишній майстер спорту з важкої атлетики труднощів не злякався і з ентузіазмом приступив до організації урочистостей — в той же день переклавши всі турботи на плечі зама, призначивши її не тільки режисером вистави, а й продюсером. З усіма правами і обов’язками. Мовляв: «Владлено Олександрівно, ви завжди мене запевняли, що наші студенти шалено талановиті, а перманентні «хвости» — випадковість і збіг обставин. Тепер маєте шанс це довести на ділі».

    Фортуна крутнула колесо, зорі зійшлися і ювілей ректора, а також два реально назріваючих «хвоста» по суміжних предметах привели мене в склад акторської трупи. А високий зріст і міцна статура — висунули на головну роль.

    Розсудивши, що зарахована «автоматом» сесія і хороші відносини з деканатом студенту четвертого курсу не завадять, я не став відмовлятися, посилаючись на сором’язливість, клишоногість або сколіоз, а подякував Владлені Олександрівні за виявлену довіру і почав старанно вживатися в образ козацького полковника — Тараса Бульби.

    А без чого неможливо уявити козака, окрім коня і шаблі? Вірно... Тож я почав з люльки...

    Той, хто вважає, що це легка справа, — профан, невіглас і просто дурень. Куріння люльки і сигарет відрізняються так само, як справжня чайна церемонія і додавання окропу до вчорашньої заварки.

    Повірте на слово — це ціла наука! Я б навіть сказав — філософія... Для люльки необхідно не тільки бажання по-диміти, але і всі інші частини вдалого рандеву — місце, час і настрій. Вона вимагає від курця уваги і поваги. Майже як дівчина... Бо так само примхлива. Здатна і задоволення принести, і перетворити близькість на суцільне нервування.

    Причому, це тільки в частині процесу куріння... А вже про те, як правильно підібрати люльку по темпераменту і характеру, який тютюн кращий і чому, — то взагалі написані цілі наукові трактати. І все одно, поки сам не скуштуєш — повністю не зрозумієш.

    Чесне слово, з вибором нареченої і то мороки менше. Неспроста ж в одній старовинній пісні згадується про якогось козацького полковника або й цілого гетьмана, що поміняв жінку на тютюн та люльку. А люди дарма говорити не стануть.

    Звичайно ж, я теж не відразу зробився таким розумним. Але потихеньку освоївся і втягнувся. Та так, що й сам не помітив, коли замість нарочитої демонстрації вперше отримав від куріння справжнє задоволення.

    Швидше за все, це трапилося в той день, коли консультант, запрошений Владленою Олександрівною з драматичного театру (я так і не зрозумів, ким він там працював), позичив мені, як маестро висловився: справжню козацьку люльку. Взяту на час з реквізиту театру. Та не якогось голоштанного січовика-нетяги, а самого Івана Сірка! Легендарного отамана Коша Запорозького...

    Щодо справжності я б засумнівався. І справа не в тому, що люлька надто добре збереглася за минулі чотириста років. Якщо розглядати її не як матеріал, з якого зроблена, а річ у цілому — то чому б і ні?.. Від того що чашку, чубук або мундштук час від часу міняли — не робить люльку іншою, а всього лише продовжує її історію. Як авто не стає іншим, навіть при заміні двигуна чи кузова.

    Сумніви викликала прив’язка до козацького отамана. Театральна люлька була пінкова, а прославлений курінний курив люльку з кореня груші. Ну, або якоїсь іншої деревини. Якщо, звичайно, вірити картині Рєпіна. Тієї самої, де запорожці султанові листа пишуть... Оскільки інших свідчень, що саме курив... і чи курив Іван Сірко взагалі — не знайшлося.

    Утім, цей нюанс до справи не відноситься, зате буквально з наступної ночі мене почали відвідувати ті самі сновидіння, від яких я прокидався в холодному поту і з шалено тріпочучим серцем.

    Здавалося б, чого простіше — кинь палити або поміняй люльку і все закінчиться... Однак, як затятий наркоман, що прекрасно усвідомлює смертельну згубність звички, але вперто шукає чергову дозу, — я знову натоптував тютюном чашку, вирізану у вигляді курячої лапи, що тримає яйце, і розкурював «раритет». Передчуваючи, що настільки дивна історія не може закінчитися просто так. А мені до сверблячки в... плечах хотілося дізнатися продовження.

    Люлька була наготована звечора, так що залишалося тільки піднести сірник і затягнутися. Що я і зробив. Але видмухнути не встиг... Дим виявився напрочуд міцним, мене почало дерти в горлі, перехопило подих, в голові замакітрилося, світ затанцював перед очима в шаленій круговерті, і я впав ниць... в густу вологу траву. Встигнувши ще здивуватися: звідки вона взялася на балконі шостого поверху? А отямився тут... Десь у степу...

    — ♦ —

    На щастя, легкий вітерець під ранок змінив напрямок і задув від переправи, завдяки чому я зміг розкурити люльку як слід, не побоюючись, що запах тютюну долине до татар. Кілька квапливих і жадібних затяжок трохи заспокоїли нерви і повернули можливість міркувати розсудливіше. І приймати такі ж рішення.

    Насамперед я вирив у березі яму і напхав в неї стільки сухої трави, скільки зміг нахапати навколо себе, не марнуючи часу. Потім вивершив купку сіна найтоншим хмизом, який вдалося назбирати під кущами... А потім придавив цю споруду дещо товстішими гілками. Приготував ще з десяток, щоб були під рукою, і спробував розпалити.

    Трава була досить суха чи пощастило, але жаринка прийнялася відразу. Секунди не минуло, як травинки поруч з нею почорніли, задиміли, а там і вогник затанцював. В одну мить він зжер половину бадилля, закректав, набираючи сили. А там і гілочки в хід пішли...

    Підклавши побільше хмизу, я нарешті розігнувся і встав просто над ямою. Недарма первісні люди вогонь якщо не божеством, то божественним даром вважали. Ох, і добре! Настільки, що ні про що більше думати не хочеться. Так би і плив у потоці теплого повітря, підносячись усе вище і вище. Аж під хмари...

    Від почуття польоту голова злегка запаморочилася і... забурчав живіт, повертаючи мене з небес на землю. Худоба ненаситна. Не міг ще пару годин зачекати? Я ж ніколи так рано не снідаю.

    Холера ясна! Даремно я про сніданок згадав. Велике горня гарячої кави і підсмажені тости з сиром і ковбасою відразу виникли перед очима. Навіть злегка підгорілим запахло.

    — Ой!

    Горів я. Полум’я набрало сили, метнулося вверх і примудрилося лизнути мою литку. Не всерйоз, тільки волосся «зголило».

    — Ну-ну, не дурій...

    О-хо-хо... Жарти жартами, а вляпався я, схоже, міцно. По самісіньке «не треба». А був час, коли принципово облишив читати історії про попаданців, вважаючи, що після «Янкі при дворі короля Артура» пера Марка Твена на цю тему нічого путнього написати неможливо. І ось... сам потрапив, як курка в борщ.

    Куди? А бог мене знає... Серед степу широкого на Вкраїні милій... Судячи з уже побаченого: вік приблизно шістнадцятий... Плюс-мінус. Загалом, той період, коли ординці на Русь за живим товаром ходили. Точніше визначитися не виходить. Занадто мало даних... Що я вночі, та в такому сум’ятті, міг розгледіти? Звідки прийшли і куди напрямок тримають. Зброя, одяг, говір... Крихти. Але і того, що побачив, цілком вистачає для невтішного висновку.

    Гаплик! У сенсі, гасіть світло...

    Голий, босий, беззбройний, без припасів і без гроша за душею. До найближчого житла, напевно, десятки, якщо не сотні кілометрів. А перші перестрінуті люди цілком можуть виявитися не мирними селянами, а розбійниками або людоловами. Єдина відмінність яких у тому, що харцизи[4] не завжди беруть ясир[5], а просто грабують і вбивають. Щоб не морочитися з невільниками. А оскільки в мене взяти нічого — вб’ють напевно. Від злості або для потіхи... Така ось перспектива. Суцільне «без».

    Проклинати небеса за несправедливість або намагатися зрозуміти: що ж зі мною сталося і як таке взагалі можливо — безглузде марнування часу. Навіть починати не буду. Але і засиджуватися біля багаття теж нічого. Зараз я ще відносно ситий і в цілому, крім деякого дискомфорту від наготи, почуваюся незле, — але це ненадовго. Максимум на добу.

    Полювати голими руками я не вмію. У їстівних травах і корінцях теж не розбираюся. Крім заячої капусти та суниць ніякої дикорослої їжі ніколи не пробував. Та й ті, здається, тільки в лісі ростуть. Значить, якщо хочу вижити, треба пробиратися до людей, поки є сили. Але і чалапати світ за очі, як німий до суду, не варіант. Бодай деякі приготування я можу і зобов’язаний зробити.

    По-перше, їжа.

    Не факт, але чому б не повернутися до стоянки бусурман, коли вони підуть, і не понишпорити там? Татари були без псів, значить, якісь недоїдки цілком могли біля вогнищ залишитися. Звісно, бридко і принизливо жебракувати, але голод не тітка. Та й спершу знайти ще треба хоч щось, а вже потім носом крутити.

    По-друге, вода.

    Це степ. Що значить, повна відсутність тіні... Днем сонце так припече, що сім потів зійдуть. До вечора сплюнути нічим буде. А на місці табору, цілком можливо, щось придатне для води залишилося. Черепок... або хоч ганчірка, яку можна просочити вологою, а потім, якщо і не пити, то голову обмотати, потилицю обтерти... Начебто дрібничка, але, як вчив батько, бувають випадки, коли саме такі дрібнички відділяють життя від смерті.

    Заодно, може, хоч частково вдасться проблему з відсутністю одягу вирішити. Сором’язливість — то справа десята, тим паче, коли тебе ніхто не бачить. Куди більше мене сонячні опіки турбують. Цього літа я ще жодної години на пляжі не був, та й взагалі — на відкритому повітрі. Це раз... А два — оголене тіло швидше втрачає вологу.

    На забуті в кущах шаровари або халат я звичайно ж не розраховую, але якесь лахміття цілком можуть залишитися. А коли в господарстві немає взагалі нічого, то й блоха — худоба...

    Ну і останній аргумент за повернення в табір — слід обозу. Людолови не з пустелі прийшли. І рухалися при цьому не найкоротшим шляхом, а від водойми до водойми. Коней і волів напувати треба. Худоба не людина, їй потерпіти не накажеш... А в моїй ситуації про кращого поводиря і мріяти годі.

    — ♦ —

    Перш ніж вирушити на розвідку, я підклав у багаття решту гілок. Щоб навіть як затримаюся, жар під шаром попелу довше зберігся. До речі, жар теж доведеться з собою брати. Так що помилявся я щодо люльки. Потрібна річ у господарстві. Ще яка потрібна. Загалом, як говорили мудреці, якщо навчитися цінувати дрібниці, то завжди знайдеться причина для радощів.

    За той час, що я грівся і збирався з думками, сонце вже встигло піднятися над горизонтом на цілу долоню, що значить для літньої пори приблизно шосту годину ранку. Якщо я не чорт знає де, а все-таки у рідних широтах.

    Жах! Нормальні люди тільки на другий бік перевертаються. А ще нормальніші — додому збираються.

    Людолови, хто б сумнівався, до цієї категорії не належали. Так що, коли я обережно підкрався до місця стоянки, за татарським

    Нравится краткая версия?
    Страница 1 из 1