Наслаждайтесь этим изданием прямо сейчас, а также миллионами других - с бесплатной пробной версией

Только $9.99 в месяц после пробной версии. Можно отменить в любое время.

Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії

Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії

Читать отрывок

Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії

Длина:
367 страниц
2 часа
Издано:
Jul 3, 2020
ISBN:
9783969446201
Формат:
Книга

Описание

Роман "Пантеон Свободи" присвячений періоду Великої Французької Революції й Наполеонівським війнам. Друга книга роману дозволяє читачеві ширше і глибше відчути неповторний дух епохи Французької імперії часів Наполеона Першого. Розкриваються думки і почуття одного з генералів Бонапарта — Мерсьє, вірного побратима, що пройшов крізь найгостріші точки кривавого кругообігу війн в Європі. Головний герой пройде довгий шлях від захоплення генієм свого імператора до усвідомлення реальних обставин, співчуваючи відчайдушним іспанським патріотам і іншим поневоленим народам. Тернисту долю генерала Мерсьє буде виміряно довжиною від Рони до Німану — чи зможе він подолати її?
Издано:
Jul 3, 2020
ISBN:
9783969446201
Формат:
Книга


Предварительный просмотр книги

Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії - Аліна Максакова

Замість прологу

Одне невірне слово часом здатне змінювати долю всього сущого. Один невірний рух іноді стає вирішальним у світовій історії. Одна невірна думка нерідко може возвеличувати або винищувати цілі народи.

Одна людина може за декілька років перекроїти карти планети на свій лад…

Безглуздо було б мені тепер заперечувати подібну силу окремих представників нашого суспільства, адже тоді, коли ми стояли на межі перебудови світу, усі без винятку люди уславилися титанами, усі діячі політики і культури — геніями, усі солдати — героями, усі громадяни — патріотами, усе людство — великим океаном, що раз по раз змінював свої чисельні течії…

Можливо, у величі всіх, а з тим — і кожного окремо, полягав апогей нашої епохи — той самий, який вінчав грандіозні часи Олександра і Цезаря, Карла Великого й Яна Жижки, Шекспіра і Кромвеля, Фрідріха Першого і Вольтера…

І, якщо це твердження є правдивим, нині варто було б слухати будь-які деталі розмов, дій і записів — інакше ми б ризикували не помітити стрімкий хід подій, що так довго стукалися в наші зачинені двері. Адже найбільш впливові події в історії зазвичай трапляються несподівано, блискавично, невідворотно…

Розділ І. У Парижі

1. De actu et visu[1]

Наприкінці листопада 1804 року неспокійну та галасливу зазвичай Французьку республіку було неможливо упізнати. З її наводнених городянами вуличок зникли — сподівалося, раз і назавжди! — споруджені з усяких підручних матеріалів жалюгідні підмостки, на яких за часів Конвенту депутати безупинно рвали голосові зв’язки, інформуючи міщан про державні справи. Назавжди зникли з поля зору строкаті патріотичні вбрання дам, з яскраво-червоними стрічками на витончених довгих шиях, з площ міст за непотрібністю прибрали гільйотини і, по можливості, відновили архітектурні споруди, постраждалі через вандалізм революційних героїв минулого століття.

Лише нечіткі написи на старих будівлях і ще не замасковані діри від куль в їх стінах нагадували про жахи тих кривавих днів…

Окрім цього, зі змінами зовнішніми прийшли також внутрішні. Адже, як відомо, багато в чому людина залежить від обставин, в яких живе… І, якщо вже обставини дозволяють їй жити щасливо і спокійно, вона ніколи більше не побажає жити у вічному відчаї і страху.

Таким чином, ті, хто ще вчора на весь голос кричали: «Аристократів на ліхтар»! загартовуючись у щоденній боротьбі і тому будучи істинним бичем тиранії, вже сьогодні вели розмірене, спокійне життя далеко від політики і битв, навіть не згадуючи про колишні свої діяння…

Що ж, цей факт уславився порятунком для кожного француза, оскільки усі ми, перенаситившись міжусобицями, жадали дістати нарешті безтурботність і умиротворення…

І новий уряд нам те радо забезпечував.

2. Dura necessitas[2]

Благополуччя країни багато в чому залежить від єдності народу і влади, яку, правда, можна тлумачити як симпатію першого до другої. Врешті-решт, у прихильності народжується довіра, наслідком котрої є найсильніша кооперація між різними верствами суспільства увінчуючись нарощуванням небувалої державної потужності. Але якими засобами досягти подібної ідилії? Що варто було покласти на її вівтар, домагаючись такої значної мети? Які жертви треба було принести на користь цього і майбутніх поколінь? Відповідь була єдиною — безжальність. Безжальність до корупціонерів, до злочинців, до зрадників, до своїх і чужих — ворогів і друзів… І Наполеон у перші ж місяці свого правління опанував цю необхідну нещадність. Він без найменшого жалю посилав каральні загони на розправу з бандитами, що кишіли на дорогах південної і центральної Франції, а також з тими поліцейськими, які допустили розгул цих негідників. Завданням їх було до неможливого лаконічне кредо — винуватцям жодного помилування…

Пан Перший консул, видавши подібні директиви, тоді яскраво проявив ще одну характерну рису, яку раніше досить добре приховував, — гостру нетерпимість до злочинців.

На його думку, всякий, хто мав необережність переступити закон, при тому ще й славлячи прапори Бурбонів, мав зазнати найсуворішого покарання…

А покарання те було — розстріл…

Багато хто через такі радикальні дії звинувачував Бонапарта в надмірній жорсткості і управлінській недосвідченості. Один з тих кабінетних щурів, які зазвичай бояться зайвий раз пискнути, колись осмілився дозволити собі зауваження: «Довічний Консул, очевидно, не помічає відмінностей між капральською формою одягу і вбранням глави держави! Ми не можемо собі дозволити уподібнюватися солдатам, сиплючи кулями направо і наліво!».

Але, втім, незважаючи на несхвалення і критику, Наполеон все ж домігся поставленої мети: після півроку його правління, свавілля шуанів[3] і роялістів було повністю усунено.

Таким чином, беззаконня, що колись здавалося нам нездоланим, було стерте з лиця землі за лічені декади. Розкрадання і грабежі, з якими Франція відчайдушно боролася сотні років, були присічені всього одним розпорядженням. Таким чином, Перший консул твердою рукою усунув паразитуючу вікову хворобу нашої Батьківщини.

Вкотре вже його ціль, виправдала засоби, до яких він вдавався на шляху до неї…

3. На роздоріжжі

Будинок, який віддають в руки новому господарю, миттєво перетворюється на його новий лад.

У нашому випадку, будинком була Франція, а Бонапарт — новим господарем. Причому, він діяв в цьому будинку так, що суспільство — малі і великі жителі цієї велетенської обителі — з часом досить чітко поділилося на два табори. У першому були громадяни, котрі абсолютно підтримували його політику проведення економічних і судових реформ, в другому — меншість, яких не було видно через величезні маси прихильників пануючого режиму.

Перший Консул переконав своїми діями ворогів французької нації, як зовнішніх, так і внутрішніх, забезпечив порядок і справедливість, одягнув державу в величну мантію слави і зробив її справді однією з найбільш впливових країн світу…

Але в той же час Наполеон готувався найближчим часом позбавити цю державу статусу Республіки, проголосивши себе монархом…

Я розумів, що подібний розвиток подій є логічний… Адже я знав цю людину! Я знав цього нестримного, геніального корсиканця, нездатного зносити ніякі обмеження, ніякі накази, ніяки команди!

Але я досі не вірив у те, що відбувається…

О, воно ж було неможливе!

Хіба міг він, у минулому такий же затятий ліберал, яким були усі ми, нині бажати диктатури? Хіба міг він, колись переконаний республіканець, зараз перекреслити написану ним же Конституцію? Хіба міг Напуліоне Боунапарте, безхитрісний, як мені тоді здавалось, хотіти накласти на себе корону?

При цьому, корону імперську, корону Карла Великого!..

Одна тільки думка про це примушує моє серце завмирати..

Я — відданий друг Наполеона, його ад’ютант, його сподвижник. Я присягався йому у вірності, чесно дивлячись в очі… І менше за все хотів би порушити цю клятву!.. Проте, підтримавши вступ цієї людини на престол, чи не стану я зрадником? Зрадником власних переконань, за які мені доводилося вбивати і через які я зазнав втрати? Зрадником Революції, одним із творців якої був я сам?

Душа рветься на шматки, варто лише згадати…

Але, з іншого боку… Боунапарт не узурпував владу — її жезл вручений йому народним плебісцитом. А що таке Революція, як не всенародна воля? Та ж воля, завдяки якій Франція тепер обрала шлях монократії!

У грудях болісно вкололо, сильніше, ніж зазвичай…

Я чітко зрозумів, що стою на тому ж роздоріжжі, перед яким опинився тоді, в 89-му… У той страшний рік мені належало зробити вибір між королем і Конвентом; тепер переді мною настає вибір між Конвентом, що відійшов у минуле, вичерпавши самого себе, і народжуваним імперським вогником…

Що ж, я вирішив! Я приймаю рішення залишитися з Наполеоном заради себе і заради нього, але, в першу чергу, заради моєї милої Франції, заради її життя та процвітання, заради її дітей!

Жереб кинуто…

Тож нехай майбутні покоління не звинуватять мене у такому виборі, а теперішні — приймуть до своїх вогнищ! Vive la France!

4. Dictum factum[4]

Єдиний вірний спосіб упорядкувати думки — залишитися з ними наодинці.

Втім, якщо людина вдається до цього в невмінні контролювати себе як слід, вона ризикує бути поглинена своїми ж ідеями. У такому разі, думки не будуть їй помічниками, а стануть злим супротивником, важко тлумачась в її голові…

Я стояв поряд із наглухо закритим вікном, злегка притримуючи рукою сріблясту портьєру, і розглядав подію, що мала щастя статися сьогодні на жвавій вулиці Де Віктуар. Повинен сказати, міська метушня і вранішні крики старої невинної мадам Ебре, яка чи не кожен день розпочинала зі скандалів із випадковими перехожими, щоб, мабуть, підняти собі настрій перед майбутніми справами мало мене приваблювали; понад усе я цінував у цьому видовищі те, що було приводом для занурення в роздуми.

Адже, що могло більше надихати, ніж вулична бурхлива діяльність парижан? Що могло бути поетичнішим, ніж поєднання поспіху і розміреності, буремності і заспокоєння?

І, в той же час, що могло краще налаштувати на розмисли, ніж благословенний людський натовп, хаотичний і відночас злагоджений?..

У кабінеті почувся знайомий звук обережних кроків в якому точно відчувалася легка хода Ільберта. Через мить пролунав його глибокий і при цьому досить тихий голос.

— Пане, прибули депеші з Понтеве, — говорив він, залишивши листи на секретері. — Мосьє Перуа повідомляє, що провів особистий огляд обох маєтків і територій, що належать Вам. Результат втішний: за цей час за ними доглядали досить сумлінно…

— Маю надію, моїй сестрі приємно знаходитися в батьківському домі? — обертаючись до камердинера, сказав я і, відійшовши від вікна, взяв принесені конверти.

— Відколи у них з Жан-Руаном з’явилася дитина, мені не доводиться часто листуватися з нею… До речі, він не згадав про здоров’я моєї дорогої племінниці?

— Малятко прекрасно себе почуває, постійно сміється… Крім того…

Несподівано пролунав стук у двері, і я наказав впустити прибульця до вітальні.

До кімнати увійшла худа камеристка зі злегка незграбною фігурою і тоном, яким зазвичай говорять у важливих справах, сповістила мене про прихід мосьє Анрі Гасьєна Бертрана.

— Запроси його сюди! — відповів я, а пізніше знову обернувся до Жельєна. — Ти вільний на найближчі півгодини, можеш йти.

Кинувши погляд на камін, що вже охолонув, я став чекати на товариша. Правду кажучи, ті декілька митей здалися мене чи не цілою вічністю…

Адже Анрі, в силу свого надзвичайного навантаження, останнім часом не з’являвся на прийоми, не ходив у гості ні до кого, окрім тих, хто повинен був дізнатися яку-небудь вкрай важливу державну новину від нього.

Отже, візити його були швидше інформативні, ніж приятельські… І мені хотілося почути те важливе повідомлення, з яким він зараз прибув.

Пролунав ледь чутний скрип, що повернув мене з роздумів, і в кабінет увійшов Бертран, одягнений у простий, «цивільний» фрак непримітного сталевого кольору. З радісною посмішкою він дрібними кроками попрямував до мене і ми привітались, щиро обнявшись.

— Давненько ж ми не бачилися, друже! — зауважив я, коли ми розташувались у кріслах якнайзручніше. — Все ще возишся з Булонским табором[5]?

— Ти правий, Шарлю. Це завдає мені немало клопотів… Особливо зараз, ти знаєш! — він супроводжував свої слова недбалим помахом руки. — Напруга між Францією й англійцями зростає ось вже з десяток років, а другого числа воно може досягти піку. Кажуть, Пітт[6] збирає нову коаліцію на боротьбу з нами…

— Так, мені відомо про це… Дійсно, цей грудень вирішить багато людських доль, — підтвердив я. — Втім, з огляду нашого Маленького капрала, інших масштабів безглуздо було б чекати.

При моїй останній фразі Бертран помітно напружився; на його лобі залягла глибока зморшка, що свідчило про бурю, яка наростала у його свідомості. Злегка посунувшись у кріслі, він нахилився ближче до мене, скоріш за все, бажаючи перейти до розмови більш значимої.

— Шарль, я саме хотів поговорити з тобою про нього… — напівголосно вимовив Гасьєн, приховуючи дивний неспокій. — Мені хотілося б знати… твою позицію з приводу коронації. Чи плануєш ти стати поруч з Карно і Шатобріаном[7], або ж з імперіалістами?

Я усміхнувся його запитанню, хоча, насправді, воно було резонним і тоді турбувало багатьох…

На

Вы достигли конца предварительного просмотра. Зарегистрируйтесь, чтобы узнать больше!
Страница 1 из 1

Обзоры

Что люди думают о Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії

0
0 оценки / 0 Обзоры
Ваше мнение?
Рейтинг: 0 из 5 звезд

Отзывы читателей