You are on page 1of 285

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ

АЛЬМАНАХ

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і
редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. –
284 с.
© Мандзяк Олексій Степанович.
© Сайт «Сокирянщина»: http://www.ukrkovcheg.org.ua
© Сайт «Гвіздівці»: http://gvizdivtsi.org.ua
Обкладинка 1: Фото, Тетяна Кучерява
Обкладинка 2: Фото, Олександр Чорний

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Багато чого зв'язує людину з місцем, де
вона народилася й виросла. Рідний край, його
люди, природа, пройшовши через свідомість,
стає частиною людської долі...
Академік Д.С. Лихачов.

Представляємо вашій увазі третій випуск історикокраєзнавчого альманаху «Сокирянщина». У нього ввійшли статті на
українській і російській мовах, присвячені історії та культурі
Сокирянщини, до території якої ми відносимо сучасний Сокирянський район Чернівецької області України. Авторами статей
являються місцеві краєзнавці і аматори історії, а також дослідники
минулого.
Альманах «Сокирянщина» - це спільний некомерційний проект
О.С. Мандзяка та адміністрації сайтів «Сокирянщина» і «Гвіздівці».
Наша мета – привернути увагу аматорів і професійних дослідників
до всебічного вивчення минулого й сьогодення Сокирянщини.

Многое связывает человека с местом,
где он родился и вырос. Родной край, его люди,
природа, пройдя через сознание, становится
частью человеческой судьбы…
Академик Д.С. Лихачев.

Представляем вашему вниманию третий выпуск историкокраеведческого альманаха «Сокирянщина». В него вошли статьи на
украинском и русском языках, посвященные истории и культуре
Сокирянщины, к территории которой мы относим современный
Сокирянский район Черновицкой области Украины. Авторами
статей являются местные краеведы и любители истории, а также
исследователи прошлого.
Альманах «Сокирянщина» - это совместный некоммерческий
проект А.С. Мандзяка и администрации сайтов «Сокирянщина» и
«Гвіздівці». Наша цель – привлечь внимание любителей и профессиональных исследователей к всестороннему изучению прошлого и
настоящего Сокирянщины.

3

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ЗМІСТ
Очами минулого
Крушеван П.А. По Бессарабии. (Главы из книги). … 5
Осипович Н. В черте оседлости. … 22
Історія
Мандзяк О.С. Дещо з історії села Ожеве. … 35
Мандзяк О.С. Власники Ломачинців другої половини XVII століття. … 44
Кучерявий О.П. Конфлікт селян з орендарем у Гвіздівцях в 1825 році. … 46
Кучерявий О.П. Історія села Гвіздівців: 1917 р. – сьогодення. … 49
Чорний О.Д. Казиміри – нащадки королівського роду? … 73
Мандзяк О.С., Шундрій М.М. Рід Крупенських на Сокирянщині: дані для подальшого
дослідження. … 95
Military Бессарабія
Токан Л.Я. Спогади учасника Хотинського повстання. … 131
Освіта
Стадницкий А. Краткий очерк просвещения в Бессарабии до 1812 года. … 136
Яновский К.П. О состоянии народных училищ в Бессарабии по данным на 1868 г. … 140
Расписание Единецкого училищного округа на участки с 1879 г. … 150
Релігійне життя
Мандзяк А.С. Священно- и церковнослужители Сокирянщины (XIX в. – 1920-е гг.):
некоторые данные к историко-биографическому словарю. … 152
Расписание городских и сельских приходов, церквей и причтов Сокирянщины, по
состоянию на 1873 г. … 195
Воловей Ф. Торжество православия в селе Грубно, Хотинского уезда. … 196
Етнографія
Батьянов. Свадебные обряды в Бессарабии. … 203
К-ий А. Простонародные обычаи в Бессарабии. … 205
Евфимов Г. Народное празднование рождественских святок. … 216
Ганицкий М. Заметки по поводу вопросов о некоторых похоронных обычаях. … 220
Фольклор
Шундрій М.М. Наш народ вже як скаже: народні прислів’я та приказки, почуті і записані
в селі Ломачинці. … 222
Шундрій М.М. Перлини моїх бессарабців. … 224
Шундрій М.М. Яка людина – така у неї мова: влучні, інколи мало приємні вислови деяких
колишніх керівників на нарадах, семінарах, сесіях, чи у розмовах. … 227
Народженні на Сокирянщині
Сокирянщина на сторінках адресного показчика всієї Румунії. … 232
Гвіздівчани, учасники воєн і військових конфліктів. … 239
Розмаїтості
Лященко П.И. Хлебная торговля в Бессарабии. … 252
Гандзій В.В. Поміщицький маєток в селі Романківці. … 261
Кучерявий О.П., Мандзяк О.С. Дворянин, поміщик і поет Платон Іванович Бібері… 272
Сайту «Сокирянщина» - 1 рік. … 282
Сокирянська бистрина. … 283

4

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Крушеван П.А.

В БЕССАРАБИИ
(Главы из книги)
Источник: Крушеван П.А. Что такое Россия? Путевые заметки. – Москва: Типолитография Высочайше утвержд. Т-ва И.Н. Кушнерев и Ко., 1896. – С. 318 – 337.

Глава XXXV.

В Бессарабии. — Переправа.— Приднестровские и припрутские молдаване. — Костюмы,
язык и обычаи. — Обстановка жизни и чистоплотность молдаван. — Саssа mare. —Характер
молдаван и их миролюбие.— Бессарабские помещики и «чумазые». –«Джёк», «Хора» и другие
народные танцы. — Посиделки. — Попутные картинки. — Сороки. — Вид города. — Пеллагра.

18 сентября
Еду на несколько дней в Бессарабии.
Дорога извивается вдоль берега Днестра, у подножия обступивших его гор. К северу
от м. Каменки на правом берегу выступает из зелени садов и виноградников с. Нападова с
красивой барской усадьбой, дальше—с. Вертюжаны, над ним, у крутого обрыва—
еврейская колония, выстроившаяся точно две роты тесными рядами домиков. Колония
имеет совсем обнаженный вид; вершина горы
голая; ни садика, ни деревца. А ниже, в расстоянии
какой-нибудь версты, у подошвы отвесных гор
раскинулось живописное монастырское имение
Залучаны. На холме хорошенькая церковь с
зеленой крышей; ниже ее из зелени выглядывают
веселые белые домики, крытые то камышом или
снопами соломы, то гонтой. Постройки изредка
глинобитные и валькованные, чаще каменные; по
типу очень напоминают малороссийские дома. В
средине фасада — двери, по бокам — по два окна;
под ними вдоль всего дома тянется завалинка или
«пристба», как и в Малороссии. Окна и двери
обведены голубыми или зелеными полосами в
крапинках и лапках. На некоторых —
замысловатые узоры. Колонки, иногда резные,
тоже выкрашены синей краской с цветными
полосами. Пред домом двор, за домом сад. Хозяйственным постройки все низкие, кроме «коша» или
«сусуяка», круглой, плетеной из хвороста,
корзины, в которой хранится кукуруза. При дворе
или в особых оградах за селом — ток со стожками
Руснаки с. Дарабаны, начало XX в.
5

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

сена, пшеницы и кукурузы. В садах — черешни, вишни, сливы, яблоки, груши и виноград.
Впрочем, большая часть виноградников стелется по склону гор.
В Залучанах — переправа. Мой кучер, молдаванин, сложив руки рупором, кричит,
требуя паром. Его подают нам с бессарабского берега. Два высоких смуглых молдаванина,
оба в белых полотняных рубахах и штанах, один в соломенной, а другой в черной
поярковой шляпе, опускают в воду длинные шесты и наваливаются на них. Паром
медленно скользит вверх по течению. Молдаване здоровые, мускулистые. В
распахнувшейся рубахе выглядывает выпуклая загорелая грудь. Лица покойны и сосредоточенны. Черные глаза смотрят умно и немного лениво. Есть что-то у молдаванина,
напоминающее физиономию малоросса; но если присмотреться к нему
внимательней, в лице его можно
уловите какие-то особенные, тонкие
формы и черты, выдающие породу и
старую расу. В северной Бессарабии и
по Днестру чистый молдавский тип
встречается реже. Здесь он уже
сливается со славянским типом. На
севере, рядом с молдавскими селами,
идут в пересыпку и малорусские; по
границе с Австрией есть и русины.
Днестровские молдаване перемешались с подольскими малороссами.
Зимой, когда река замерзает, между
подольским и бессарабским берегами
устанавливается
самый
полный
марьяжный альянс. Молдаване берут
себе жен из Подольской губернии,
подоляне женятся на молдаванках.
Благодаря этому, в некоторых молдавских селах уже есть малорусский элемент, а в
малорусских — молдавский. Зато по Пруту и в придунайской Бессарабии молдаване
сохранились во всей их типичности. Между ними то и дело попадаются характерные
физиономии дако-романского резца, напоминающие античные изваянья эпохи Траяна.
Тонко очерченный энергичный профиль, открытый лоб, прямой или орлиный, римский
нос, вьющиеся черные волосы, черные глаза, красиво закинутая голова—все это так и
вызывает в воображении какую-нибудь фигуру из римского форума. У припрутских
молдаванок тоже еще сохранился романский тип, то напоминающий черноглазую
итальянку, то строгие черты римской матроны. На Пруте молдаване еще носят широкие
шаровары, в роде запорожских, с множеством складок; они большей частью темного цвета
и заложены в сапоги. Короткая куртка, «минтян», чаще всего синяя, плотно охватывает
стан, перетянутый широким красным поясом. На голове, иногда и летом, черная баранья
шапка. Молдаванки одеты в вышитые, а то и просто ковровые домотканые юбки, сорочки,
украшенные множеством бус, и яркие платки; у старух они белые, иногда из шелка —
сырца. По Днестру костюм этот вышел из моды. Мужчины уже завели сюртуки и свою
«манту» перешили на манер свитки. Женщины тоже переняли кое-что от малороссиянок, а
остальное довершила ситцевая цивилизация морозовских и цинделевских мануфактур.

6

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Молдавский язык, несмотря на множество
славянских слов и отчасти турецких, несомненно,
составляет характерную ветвь романских наречий.
Филологи находят в нем, на ряду с древнелатинскими словами, и этрусские, которые давно
исчезли даже в литературном латинском языке. В
народной жизни сохранилось очень много
обычаев, точно выхваченных из быта древнего
Рима. Некоторые обряды носят в себе следы
языческого мира. Молдаване еще до сих пор
похищают сабинянок: и даже на тех свадьбах, где
брак заключается с обоюдного согласия родителей, непременно разыгрывается сцена похищения
невесты. Еще лучше свадебный обед, massa mare,
где все гости обязательно дарят молодых рублем,
что дает возможность окупите расходы по
свадьбе. Есть и обычай, напоминающий несколько
римские сатурналии и вакханалии, — это
торжество женщин на второй день после свадьбы,
торжество по случаю присоединения новобрачной
Украинские крестьяне с. Недобоевцы,
к их сонму. Оно сопровождается обыкновенно
начало XX в.
песнями, выпивкой и пляской. Кто побывал в
Италии, особенно в глубине страны, в глухой провинции, тот всегда наблюдал у молдаван
очень много общего даже с современным итальянским народом. Те же обычаи, та же почти
пища, в которой главную роль играет там полента, здесь — мамалыга; те же
земледельческие орудия, те же возы и арбы, запряженные волами, те же ковры, узоры
которых, совсем каким-то непонятным образом, передаваясь из поколения в поколение,
перелетели с берегов Тибра на берега Дуная и Днестра. Мне показывали несколько лет
тому назад ковры, купленные в Кампаньи, рисунки которых и по цветам, и по размерам
совершенно соответствовали рисункам молдавских ковров. Но еще лучше с народными легендами и преданиями, которые сохранились до сих пор, как какое-то дуновение фантазии
давно исчезнувшего Мира, с его простотой и часто младенческой наивностью. Мне не раз
приходилось слышать народные сказки и анекдоты, фабула которых, до мельчайших
деталей, походит на рассказы Боккачио. Есть и «Гризледи», и «Le trou de diable», и другие
темы, которые Боккачио, как известно, черпал из народных сказок, придавая им окраску на
современные злобы дня и выводя в них портреты своих современников.
У молдаванина есть поэтическая и художественная жилка. Даже в степях, где
природа бедна художественными темами, он пытается прикрасить жизнь хоте внутренней
обстановкой. Есть села, в которых, несмотря на благодатный климат и плодородную почву,
нигде не видать ни деревца. Вокруг, насколько хватит глаз, по самого горизонта, —
сплошная волнистая степь, без признака леса или сада. Это еще во времена владычества
турок, когда Молдав1я переживала мрачные кровавые страницы, полные все ужасов
татарского ига, молдаванин, часто сомневавшийся и в завтрашнем дне, и в своем праве на
клочок земли, потерял любовь к насаждениям, которые, особенно при засухах, стоили
громадных жертв. Он обзаводился садами вблизи лесов и в тех местах, где природа сама
помогала ему в этом, без затраты особенного труда, плоды которого мог бы разрушите по
прихоти турок. Зато в домашней обстановка этот простой народ пытался достигнуть
возможной красоты, художественности и, пожалуй, комфорта. И я не знаю народа,
который умел бы в этом отношении устроиться уютнее и, пожалуй, поэтичнее. Даже у
бедных мужиков дом непременно разделяется на две половины; в одной помещается семья,
7

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

другая, большая, casse mare, для гостей. В последней вдоль стен лавки, крытые
домоткаными коврами из овечьей шерсти; над лавками, иногда до самого потолка, тоже
ковры; на полу, глиняном или досчатом, опять ковры или толстое рядно. Маленькие окна,
иногда в одну—две шибки, задрапированы кисейными или ситцевыми занавесками. Стены
и печь непременно выкрашены домашним способом, большей частью синими крапинками
с красными лапками, иногда фигурно, вазончиками с цветами и узорами. В одном углу
помешается сундук, сложенные ковры и подушки в белых наволочках до самого потолка.
Это — dzestre, приданое невесты, которое заготовляется из года в год. В другом углу,
против стола, образа, тоже задрапированные занавесками, и рядом — портреты Государя и
Государыни. Я почти не видал избы, где бы не было их портретов, иногда даже по два и по
три экземпляра совершенно однородных, то олеографических, то, большей частью,
суздальской работы. А ниже их— целая картинная галерея. Здесь и страшный суд, и «как
мыши кота хоронили», и десятки других ярких лубочных картин. В комнате пахнет
душистыми травами. Обыкновенно в потолке за балку накладываются пучки мяты,
чибрика и других ароматических растений. На другой половине, где живут хозяева, хата
убрана просто. В парадной половине — чистота идеальная. Клопов и в помине нет.
Молдаванка десять раз на день моет, подметает и перетирает. О том, чтобы можно было,
как, например, в Белоруссии, жить и спать в одной избе с телятами и свиньями, в грязи и
среди полчищ клопов и тараканов, здесь никто даже понятия не имеет. Кажется, более
чистоплотного народа, кроме разве немцев, трудно сыскать.

У хаты. С открытки начала XX в.

По натуре молдаване спокойны и добродушны. В этом отношении между ними и
малороссами большое сходство. Есть и еще одна общая черта — беспечность.
Что касается лени, которая почему-то считается доминирующей особенностью в их
характере, то ее, мне кажется, отрицает сама действительность. Со времени введения
надела в Бессарабии, население в некоторых деревнях удвоилось и даже утроилось. Есть
села, в которых две трети крестьян, не имея земли, арендуют ее. И, однако, безземельные
8

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

живут не хуже, чем владеющие наделом; у них такие же дома, полное хозяйство и рабочей
скот. В молдавских деревнях мне почти не приходилось встречать нищих, кроме разве
цыган. Правда, молдаванин не работает с натиском великоросса и его энергией или с
усидчивостью и трудолюбием обездоленного белоруса. Природа слишком балует его.
Убрал он с поля кукурузу, а к весне, не вспахав его, сеет овес или ячмень да только
бороной поскребет землю; смотришь, а ячмень и уродил по двадцати четвертей с десятины
Кукурузы вдоволь, пшеницы — тоже, вино свое, чего ж больше? Впрочем, в последнее
время кризис, неурожайные годы да пьянство, которое все больше захватывает народ,
стали подтачивать его благосостояние.
Есть у бессарабского молдаванина и еще
одна очень характерная особенность: он необыкновенно миролюбив. Является ли это миролюбие
признаком переутомления старой воинственной
расы, которая, враждуя тысячелетии, почувствовала
вдруг отвращение к войне и братоубийству,
выработалось ли оно вследствие вынужденной
пассивности под гнетом турецкого ига, но только
нет у них воинственного задора и апломба. Это
отнюдь не значит, что молдаване по натуре трусы.
Напротив,
вся
история
Молдавии
полна
выдающихся народных героев и героических
страниц, на которых рядом с именами мужчин
встречаются имена воинственных женщин. Среди
бессарабских молдаван есть не мало георгиевских
кавалеров. В войске они пользуются репутацией
лихих кавалеристов.
Бессарабия присоединена к России восемьдесят с небольшим лет. Изо всех окраин это чуть ли
не единственная, которая не стоила русскому
Русины с. Шиловцы, начало XX в.
народу ни капли крови (я говорю о времени ее
присоединения, не касаясь части Бессарабии, отнятой у России и затем внове завоеванной).
И за все эти восемьдесят лет бессарабские молдаване, даже в такие тяжелые для России
минуты, как в 1853-1855 года, не проявляли никакой враждебности и сепаратистских
тенденций.
Напротив, они любят русских и гордятся, что слились с могучей Россией. Они
охотно посылают в школы своих детей, и в Бессарабии все школы, и министерские, и
земские, переполнены молдавской детворой. Молодежь даже не без гордости идет в
солдаты и, возвращаясь домой, говорит по-русски, хотя и ломанным языком.
В Бессарабии никогда не было рабов и крепостного права; но народ изведал весь
гнет барщины и десятины, или «дежмы». Только с получением надела и отменой барщины
он ожил и зажил спокойно.
Высшие классы в Бессарабии давно слились с Россией. Реформы шестидесятых
годов нашли в среде бессарабской молодежи, получавшей образование в русских
университетах, выдающихся деятелей. Благодаря этому, бессарабское земство завоевало
себе видное положение среди других земств даже с чисто-русским элементом. Но и
бессарабское дворянство, после освобождения крестьян, пережило тяжелую эпоху
оскудения, когда «чумазый» завоевателе стал вытеснять его. Здесь его роле исполнили не
российские Разуваевы и Колупаевы, а целая толпа пришлых людей, хлынувших каким-то
потоком калифорнийских золотоискателей и начавших безбожно эксплуатировать эту
богатую окраину. Уже в начале шестидесятых годов рядом с евреями на землю сели греки,
9

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

которые раньше занимались здесь преимущественно торговлей; затем появились полчища
австрийских армян — и этот плодородный край был предоставлен на расхищенье чуждым
России пришельцам, разным проходимцам, наводнявшим его фальшивыми ассигнациями и
начинавшим с этого свое обогащение, чтобы затем вытесните коренной помещичий
элемент, связанный интересами и с землей, и с народом, и с Россией. Одно именье за
другим вылетало в трубу. Старинные дворянские фамилии беднели, а на пепелище
дворянских гнезд вырастали миллионные состоянья темных личностей, разных евреев,
греков и армян. Хозяйство велось хищнически. Сразу засевалось каких-нибудь пять-шесть
тысяч десятин одной пшеницы, расстилавшейся сплошным ковром на десяток верст.
Восемь паровых молотилок по несколько месяцев работали беспрерывно, чтобы
вымолотите такую массу хлеба. Это был миллионный капитал, и в иные годы он вдруг, в
два три дня засухи, сгорал.

Дойка овец. Бессарабия, начало XX в.

Молдаване смотрели на смену людей в барской усадьбе, почесывая затылок.
Прежний «боер», какой-нибудь Исаческо, Боереско или Домати был ближе к нему, больше
входил в его положение, наконец — это был свой; теперешний боер - Сруль Мошкелезон,
Карапет Агоп или грек Панаити — совсём чужды ему; он видал их за стойкой в шинке, они
с этого начали; теперь ему приходится ломать пред ними шапку, говорите им «барин», зная
в то же время, что они его не пощадите и выжмут всё соки. Молдаванин остался в стороне
от своего нового барина — и нигде, может быть, нет большей пропасти между барской
усадьбой и деревней, между помещиком и крестьянами, как здесь.
Паром причаливает к берегу. Экипаж катится по извилистым улицам, мимо садов и
уютных белых домиков. Староста и сотск1й, заслышав звонок, выходят навстречу и
кланяются. Крестьяне, сидящие на пристбах, встают и тоже кланяются.
10

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

В средине села, у одного из домиков, праздничная толпа. Девушки — в пестрых
платках и платьях, парни — в новых сюртуках, шляпах и сапогах с высокими, сложенными
гармонией голенищами. Это «джок», деревенский бал. Музыканты цыгане сидят на
«пристбе». Один играет на «кобзе», другой на скрипка, третий на кларнете, четвертый,
должно быть из отставных трубачей, на
баритоне. Молдаване очень любят. танцы. Не
только зимой, но даже летом по праздникам
парни в складчину нанимают музыку и задают
своим «фатам» (девушкам) бал. Трепак уже
очень недурно отплясывают некоторые «солисты». Национальный танец — «хора». Парни и
девки, взявшись за руки, составляют круг и
медленно, плавно, слегка приседая в такт,
движутся то направо, то налёво, выдёлывая
особенные па. Это парадный и церемониальный танец, танец для всех возрастов, вроде
полонеза. Из легких — очень живой танец
«руссаска», т.е. русский, похожий на польку, и
болгарский—бравурный и чрезвычайно оригинальный. Но самый эффектный, полный
грации и красоты, настоящий хореографический шедевр, это — urma dracului «чертов
след». Его очень хорошо танцуют припрутские
молдаване. Девушки в нем не участвуют.
Парни, выстроившись в ряд в своих живописных костюмах, лёвой рукой обнимают
соседа, а правой держатся за пояс другого
соседа, — и вся эта живая стена быстро Семья молдован из с. Маршинец, начало XX в.
движется то в одну, то в другую сторону, выделывая дружно в такт какие-то замысловатые
выкрутасы ногами, то сразу падая на одно колено, то ударяя ногой, то снимая баранью
шапку и бросая ее оземь с ухарством и вызовом. Совсем какой-то балет.
У молдаван, как и у малороссов, устраиваются вечеринки. Это — зимний клуб
молодежи, в котором обыкновенно парни избирают будущих подруг жизни. Девушки сидят
за работой, парни что-нибудь поют или рассказывают. Иногда, засиживаются далеко за
полночь, слушая рассказы из далекого прошлого, из времен турецкого гнета. Вечеринки,
посиделки и молдавские sedzetoare, совершенно почти сходные, создались при разном
складе национального быта и темперамента. Народ — везде народ. Там, где человек
находится в непосредственном единении с природой и, где его душа вырабатывается под ее
стихийным дыханьем, он почти всегда создает одни и те же элементарные формы для
общения с ближними и удовлетворения духовных потребностей. И здесь народная поэз1я
полна наивного суеверия, народный былины и сказки — легендарных богатырей и могучих
витязей, являющихся идеалом героев, в которых народ воплощал свои мечты. Молдаване
так же музыкальны, как и малороссы, к их песни болзаунывны и монотонны.
Экипаж, громыхая рессорами, выезжает на гору. Днестр и Залучаны уже внизу.
Предо мной разворачивается холмистая бессарабская степь, вся устланная то зелеными
коврами озимей, то полосами кукурузы, то выжатыми нивами с желтой щеткой соломы.
Чем дальше от Днестра, тем реже на горизонте виднеются каемки леса, и наконец он
совсем исчезает. Куда ни оглянешься, холмы и невысокие горы, подпирающие волнистой
линией края неба. Изредка в долине у пруда выглянет, точно оазис, село — и снова степь, и
снова ковер озимей, за которым вдруг вырастает господский ток. Длинные скирды с
11

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

пшеницей выстроились в два-три ряда точно домики. Подле них целая гора золотистой
соломы, пирамида «стодолы», крытого соломой амбара, в который ссыпается зерно,
локомобиле с высокой черной трубой и кирпичный корпус молотилки.
Вечером останавливаюсь на ночлег в одном из попутных сел, раскинувшихся вдоль
Реута, притока Днестра. Глубокая тишина степи. Мирную деревню все глубже охватывает
дремота. Кое-где в окнах светится огонек. Над улицей стелется тонкая пелена дыма.
Пахнет кизяком. Он сложен кубиками и пирамидками вдоль забора. Из хлевов и овчарен
доносится блеянье овец, иногда слышен далекий лай собак.
На «касса ди обштии», где я остановился, суетливая хозяйка наставляет самовар и
готовите постель из целого вороха подушек. Во дворе, у небольшого костра, сидит хозяин,
сыновья его и две дочки. Над костром, на треножнике, котелок. В нем клокочет
канареечного цвета маисовая каша. Это варится мамалыга. Одна из дочерей приготовляет
тут же низкий круглый столик, покрывает его скатертью, кладет на него борщ и миску с
«брындзой» (овечий сыр), потом. опрокидывает котелок с мамалыгой; она вываливается на
скатерть точно бабка из формы.
Мой кучер и вся семья садятся на землю вокруг стола и ужинают. Пламя костра
освещает их здоровые фигуры, от которых веет глубоким покоем простых душ с чистой совестью. Над ними, точно черный бархат, вышитый блестками, раскинулось темное
звездное небо.
Тишина становится еще больше, мир, в который погрузилась природа, еще глубже.
Только порой безмолв1е нарушают меланхолические переливы звонка, вздрагивающего
вдруг на дышле фаэтона.
21-е сентября
Вдали, на окраине степи, снова показываются скалистые берега Днестра. Экипаж
выезжает на сорокское шоссе, сползающее извилистой лентой в долину, по которой
змеится река. Слева, по бокам глубокого оврага, лепится село, справа лес. Над Днестром
выдвигается совсём отвесная, неприступная глыба 6елаго камня. В ней темнеет
продолговатое отверстие в виде дверей. Это высеченная в скале келья какого-то схимника.
По Днестру встречается очень много таких келий и даже монастырей, вырубленных в
неприступных скалах. Когда-то там скрывались от турецких гонений христиане.
У реки шоссе круто поворачивает на север. Фаэтон грохочет по Бекирову мосту
(название, оставшееся еще со времен турок) и катится по узкой ленте дороги над самым
Днестром. На подольском берегу, на огромной покатой площади раскинулось местечко
Цекиновка. Слева над шоссе высятся шпалеры зеленых гор в скалах и виноградниках.
Впереди разворачивается панорама Сорок с седой массой круглой пятибашенной
генуэзской крепости, грозно выдвинувшейся над зеркальной гладью реки.
Город небольшой, но очень живописный. Днестр, изогнувшись, вдался в бессарабскую сторону. Он кажется каким-то гигантским серпом, положенным на дно зеленой
корзины. По бокам этой корзины в садах и виноградниках раскинулся амфитеатром город,
у суровых стен крепости теснятся, точно пигмеи, кубики домов, обступив ее густой толпой
и разворачиваясь дальше, по берегу, стройными рядами вдоль нескольких улиц.
На горах разбросаны дачи. Леса и сады уже зарумянились пурпуром дикого
винограда и пунцовыми букетами кустарника.
Город — как любой уездный город западной России, где половину населения
составляет еврейский элемент. При въезде — дома то каменные, то валькованные, большей
частью одноэтажные, выстроились особняками вдоль главных улиц и будто подсматривают
один за другим своими окнами. В центре — базарная площадь и непременно тюремный
замок, а дальше — торговая улица со скученными еврейскими лавками, в которых местные
Мюры и Мерилизы, Симхи и Мордки, снабжают весе уезд, начиная бомондом и кончая
12

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

крестьянами, всем, чем хотите, с примесью брака варшавских, лодзинских и бёлостокских
фабрик. Замечательно, что в Сороках, при пятнадцатитысячном населении, нет ни одной
христианской лавки. Буквально—ни одной. Гостиница, куда я заезжаю, — на площади; она
немножко получше рогачевского «Золотого Якоря» и много хуже гостиницы «Франция» в
Петровске-Дагестанском. Там номера с видом на Каспийское море, здесь — на тюрьму и
базар. Площадь загромождена подводами, возами, запряженными волами, и «каруцами»
(повозками). Молдаване и молдаванки плывут густой, шумной толпой по площади. Народ
все здоровый, сильный, с загорелыми, кирпичными лицами.
Отправляюсь в клуб. Он у самого берега Днестра. Здесь нахожу компанию знакомых: несколько офицеров вознесенцев, несколько земцев.
Идете оживленный разговор о пеллагре.
Доктор В. П. Кожухарев любезно снабжает меня экземпляром составленной им
брошюры об этой болезни. Издана она на счет земства для распространения в народе.
Вот кое-какие сведения об этом новом биче, грозящем разразиться в целое народное
бедств1е на юге.
Пеллагра была обнаружена в Испании еще в прошлом веке; затем она быстро
распространилась по Италии, позже — во Франции, Румынии, Австрии и Новороссии. В
течение ста лет болезнь продолжала развиваться, особенно в Италии, где в 1881 году
насчитывалось 104.067 больных.
В Бессарабии она появилась впервые в 1885 году, причем заболевших было всего 54
человека; а в 1893 году их было уже до 3.500 человек.
Поражает пеллагра преимущественно сельское население. Этиология ее пока не
вполне выяснена. Предполагают, что главная причина болезни кроется в отравлении
ядовитыми веществами, развивающимися в испорченной кукурузе, благодаря особому
микроскопическому грибку — bacterium maidis.
Болезнь развивается ранней весной, продолжается все лето и исчезает к зиме.
Симптомы—головные боли, лихорадка, а затем оконечности начинают припухать и кожа
на них шелушится. Пораженные места темнеют,
трескаются, покрываются пузырями и изъязвляются. В следующем году болезнь, иногда
затягивающаяся на 10— 1 5 лет, становится
интен-сивнее, поражая у некоторых больных мозг
и вызывая умопомешательство.
К брошюре доктора Кожухарева приложен
портрет одного пеллагрика. Нос и руки его
покрыты узловатыми бугорками; кожа имеет вид
чешуи крокодила.
Среди земцев, принимающих участие в
разговоре о мерах для предупреждения развитая
пеллагры, есть два три человека с великорусскими
фамилиями, несколько — с молдавскими и польскими. Один из поляков, владелец крупных имений
в Бессарабии, — выдающийся земский деятель,
энергично работающий на общественную пользу.
Вспоминается
Северо-Западный
край,
поездка по Днепру, пан Стас... И даже как-то не
хочется верите, что тот самый поляк, который там
будирует, сторонясь русского дела, здесь, на
окраине, с таким увлечением отдается ему, внося и
свою лепту просвещенного человека в культурную
13

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

работу русского государства для общего блага, не задаваясь вопросом, кто будет
пользоваться этим благом — католик или православный, великоросс, поляк или
молдаванин, и довольствуясь сознанием, что оно полезно ближнему, человеку, какова бы
ни была его национальная вывеска.
Глава XXXVI.
«Если вас тянет на Рейн и на Эльбу но Днестр
от вас ближе, — поезжайте на Днестр. Это
действительно прелесть действительно рай».
В. Дедлов. — «Вокруг России».

Утро. На берегу Днестра посвистывает «Пионер», крошечный белобокий пароход,
напоминающий могилевского «Воробья». Палубных пассажиров много. Две трети евреев,
одна треть — молдаван и малороссов.
Пароходик шипит, пыхтит и страшно ревет, будто сердясь, что никак не может
сдвинуться. Наконец это таки удается ему, и он, покружившись зачем-то несколько раз на
месть, точно норовистый коне, стремительно бежит вниз по течению.
Вместе со мной из Сорок в Каменку едет целая компания. Отсюда несколько часов
езды даже на днестровском пароходе. По прямому пути считается верст двадцать пять.
Живописные сорокские берега с городком, раскинувшимся амфитеатром по склону
гор, и седой генуэзской пятибашенной крёпостью убегают назад.
Впереди разворачивается днестровская панорама.
Два года тому назад мне пришлось совершить по Днестру маленькую экскурсии от
Сорок до Ваду-луй-Вода, ближайшей к Кишиневу пристани. Если вы желаете составить
себе понятие о состоянии судоходства по Днестру и отчасти о красотах этой реки, то не
захотите ли пробежать напечатанные мною тогда путевые заметки, в которых я описал эту
невероятно курьезную и трагикомическую экскурсии? Мне остается только прибавить,
что Днестр гораздо живописнее в верховьях своих, т.е. от Сорок к северу, и что состояние
судоходства по нем до сих пор не улучшилось.
ПО ДНЕСТРУ.
ПУТЕВЫЕ ЗАМТКИ.

Lasciale ogni speranza
Voi che intrate.
Dante.

Сборы в путь. — Приятные ожидания. — «Пионер» или «Лев»? — На пароходе. —
Всероссийский Федька. — Необыкновенный капитан и необыкновенный аптекарь. — Первый блин
комом. — Влияние свадьбы одного цадика на пароходный рейс. — Хороший буфет о трех
ложечках. — Днестровская панорама. — На мели и опять на мели. — «Лею», спасенный гостями
цадика. — Виды. — Капитан и аптекарь ведут «полемику». — Конец мытарствам и вавилонскому
пленению.

«Решено: еду. Беру карту, набрасываю маршрут, лавируя на приличной дистанции
от холерных запятых, собираюсь в путь и»...
Vogue, ma galere!
Между Сороками и Бендерами курсируют два пароходика — «Пионер» и «Лев»;
первый называется этим громким именем потому, что еще два года тому назад начал
доказывать несудоходность Днестра в его теперешнем состоянии, с убедительной
наглядностью сажая пассажиров на мели; второй назвался «Львом», эмблемой силы и
победы, потому, вероятно, что жаждет растерзать своего конкурента, «Пионера». Но до сих
14

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

пор, слава Богу, катастрофы еще не было. «Пионер» принадлежит еврею, «Лев» в арендё у
евреев; «Пионер» сидит на два фута, и потому ходит исправнёй; «Лев»—на три фута, и
потому чаще сидит на мели; но на «Пионере» есть, говорят, клопы и всякие другие
зловредные звери, делающие его чем-то в роде азиатского клоповника; на «Льве» пока их
нет. Еду на «Льве»! ... Справляюсь с расписанием. «Лев» отходит завтра, в пятницу, в 12
часов дня. «На пароходе имеется хороший буфет». Это окончательно склоняет меня в
пользу «Льва». Обеда не заказываю: пообедаю на пароходе.
В пятницу, в 12 часов, я
на берегу. Говорю — на берегу,
потому что пристани нет.
Пароходы здесь причаливают
прямо к берегу и непременно
подле купален или между ними;
справа — мужчины, слева —
дамы. Патриархальность нравов
у нас необыкновенная, и
обыватели стыдятся наготы
своей гораздо менее, чем прародители, не прибегая даже к
фиговым листьям. В дожде
пароходу приходится ждать под
Берег Днестра, Хотинский уезд, фото начала XX в.
открытым небом, в солнопек —
ни пяди тени, ни одной скамейки. Стой, глазей на барахтающихся в воде добродушных
обывателей и жди.
А ждать можно до бесконечность.
«Лев» в пятницу не пришел; не пришел он и в субботу. Почему? Иду справляться в
«агентство», изображаемое супругой одного из арендаторов парохода. Ничего не знает,
никаких телеграмм не получала, хотя в «расписании» и сказано, что об всяких замедлениях
будет сообщаться по телеграфу. Но на лице тревога, читается опасение, что муж бежал...
может быть, в Аргентину?
В понедельник сияющее «агентство» обнадеживает меня. Муж, слава Богу, вспомнил о
жене и пассажирах, телеграфировал, что «Лев» будет во вторник, т.е. на четыре дня позже,
чем следует. Если вспомните, что от Сорок до Бендер пятнадцать станций, и предположите,
что на каждой станции томится только по одному пассажиру в четырехдневном приятном
ожидании, если подумать, что у каждого из них есть срочное дело, — то можно, пожалуй,
понять тех, кто дает зарок не ездите на днестровских пароходах. «Агентство» уверяет, что
пароход «запоздал» вследствие мелководья. Днестр совсем отощал. У водомера, на черной
доске, на которой ведется кондуитный список Днестра, уровень воды в Сороках обозначен
нулем. Этот нуль рисует воображению рака на мели. Несколько утешает мысль, что
1.200,000, затраченных казной на углубление днестровского русла, плюс 200 тыс.,
отпускаемых ежегодно на ту же надобность, плюс дамбы, бакены и вехи, расставленные во
всех опасных местах, плюс целый штат служащих, — должны несколько повлиять на этот
нуль... Пока, правда, эта миллионная жертва безмолвной реке ничего не сделала; и сердце
вчуже надрывается от ламентаций тех, кому пришлось и приходится вести стихийную
борьбу с этой упрямой змеей. Строишь дамбы — их сносит, сносишь мели — их наносит...
Это не река, это — метель, вихре которой поглощает со стихийной бесстрастностью все: и
труд человеческий, и казенные сотни тысяч...
Вторник, 5 часов пополудни. Я на «Льве»; это — факт. Сижу на капитанской
площадке. Справа, внизу, барахтаются дамы, слева— кавалеры. Свисток; снимают сходни.
«Матросы», напирая на шесты, пытаются сдвинуть пароход. Отчаливаем. В пяти шагах от
15

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

берега раздается — «стоп». Среди пароходной прислуги слышатся вопросы — «Федька?
Где же Федька»? Про Федьку забыли, а Федька — лоцман. Без Федьки пароход не может
идти; только Федька знает фарватер. Свистят — зовут Федьку. Наконец он является, по
канату карабкается на пароход и, минуту спустя, стоит на капитанской площадке, у
рулевого колеса.
Это приземистый, коренастый парень, с
широкой скуластой физиономией русского типа,
вздернутым толстым носом и толстыми губами; над
верхней губой чуть виден русый пушок, к нижней,
оттопыренной, прилипла папироска, которую он
изредка посасывает. Фуражка набекрень, ноги
выгнуты оглоблями, как у заправского моряка; но в
общем он скорее напоминает мастерового или
фабричного. Федька — единственный великоросс в
экипаже парохода; остальные лица—малороссы и
евреи. Федька весь проникнут сознанием, что он
представителе «расейского человека», и смотрит на
хохлов и жидов свысока, как победителе. Вместе с
тем, он весь полон и сознанья собственного
достоинства, и важности своей роли. На выговор,
который делает ему капитан, Федька, не выпуская
папироски, процеживает сквозь зубы:
— Дело было.
И так это сказано невозмутимо, резонно, что
капитан обезоружен; лукаво-добродушная усмешка Крестьяне с, Зарожаны, начало XX в.
скользит по его смуглому малорусскому лицу с черной седеющей бородой и паутиной
морщинок. В самом деле — у Федьки было дело, — значит, Федьку должны ждать: без
Федьки ведь все равно не пойдут, — очень просто.
Федька собственно вовсе не лоцман, а так себе, «расейсиий человек», который берет
в жизни апломбом и «авоськой», импонируя ими. В этой самонадеянности и
самоуверенности та стихийная сила русского человека, которая сделала его властелином
полумира. Федька, говорят, два года был матросом на «Пионере»; случилось на днях, что
со «Льва» ушел лоцман, и Федька стал лоцманом. Очень просто. Завтра уйдет капитан—
Федька станет «за капитана», ни минуты не колеблясь, Федька прекрасно знает одно:
повернешь рулевое колесо—и пароход идет направо, отвернешь — и пароход пойдет
налево. А фарватер... кто его знает? Сам инженер ногу сломает. «Есть вода — и фарватера
не нужно, а нет воды — и по фарватеру не пройдешь», — говорит он.
Капитан — собственно тоже не капитан, а какая-то неопределенная юридическая
фикция. Пароход принадлежит пяти лицам. Капитан — дольщик. Кажется, был шкипером
каботажного плавания. Но плавать по морю не то, что плавать по Днестру: размах моряка
на днестровском фарватере только сбивает. Капитан то и дело кричит в рупор: малый ход,
самый малый.
Он херсонец. В начале навигации в Херсон пробрались «предприимчивые генуэзцы»
— сорокский адвокат и рашковский аптекарь, заарендовали пароход вместе со
злополучным «капитаном». За аренду платят по 500 руб. в месяц, капитану платят особо
жалованье за «капитанство». Таким образом, капитан и собственник парохода, и он же
служит у арендаторов парохода. Как собственник, он каждую минуту боится, как бы не
проломать пароход, как наемный работник—должен подчиняться арендаторам, как капитан
— имеет право каждую минуту высадите их на берег. Эта удивительная комбинация
вызывает массу комических инцидентов, развлекающих публику. Стороны на ножах.
16

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Капитан пытается либо игнорировать существование арендаторов, либо прогуливается на
их счет; арендаторы пытаются игнорировать «капитана» и изредка, чтобы показать свое
хозяйское право, покрикивают даже в слуховую трубу; они знают капитанское право, но
знают также, что пароходная прислуга служит у них: значит, приказывай капитан хоте до
второго пришествия — «матросы» не высадят арендаторов!». Слова — «контракт» и
«неустойка» раздаются то с той, то с другой стороны. Кроме арендаторов и капитана,
«администрация» парохода состоит из какого-то еврее, именующегося «управляющим
пароходом», другого еврея, «помощника управляющего» и еще каких-то двух без
опредёленных занятий евреев, кажется — второстепенных компаньонов предприятия,
которые, в минуту решительных капитанско-арендаторских стычек, появляются на
площадку и стоят в безмолвно-выжидательной позе, как резерв. Сегодня на пароходе
плывет «аптекарь» нервный и желчный человечек, с озабоченным видом снующий из
одного угла в другой. Говорят — он совращен с пути истины красноречием адвоката; ему
сулили открыть Калифорнию или Эльдорадо; он продал свою аптечку, вложив в
предприятие все деньги; адвокат, вложил «идею» и «красноречие». Компанейские дела
идут плохо: мелководье и конкуренция. Говорят — прогорят...
Вдруг толчок... Бугор... Пароход с размаху сел на меле. Тревога... Пассажиры
беспокоятся. Что-то случилось...
— Пустяки, пустяки, — успокаивает аптекарь:—надо было взять немножко левее, а он
(кивок на Федьку) взял немножко правее.
Федька почесывает затылок и бормочет, не особенно конфузясь:
— Черт... Взял бы чуть левее... Пароход «рисканул».
Что Федька понимает под этим «рисканул» — трудно решите, но каждый раз, когда
садит нас на меле, непременно заявляет, что пароход «рисканул».
Капитан срывает на Федьке злобу:
— Рисканул! Левей!—передразнивает он .— Эх ты! А еще в лоцмана лезешь! Какой
ты лоцман, когда «фарвахтера» не знаешь.?. Еще встромил в зубы папироску и франтите
ею!..
Федька оскорблен. Он уходит вниз и бормочет, продолжая «франтите папироской»:
— Нарочито не сделано. Кажиный старается, как получше...
Сидим.
Матросы с колеями и шестами лезут в воду.
— Запихивай, ребята, запихивай веселей! — воодушевляет их капитан.
Ребята «запихивают».
— Ра-а-зом! доносится снизу.—Еще-о, еще-о...
— Полный ход! командует капитан.
Машина работает, пароход дрожит, пыхтит, колеса вертятся, пеня и мутя воду,
взрывая со дна клубы желтого песку. «Лев поворачивается корпусом то вдоль, то поперек
течения...
Четверть часа длится эта возня.
Наконец снимаемся.
Напряженное томление сменяется чувством облегчения.
— Зови Федьку к рулю, — говорит капитан.
— Не хочет, — отвечает снизу матрос.
— Чего?
— Осерчал.
Однако, немного спустя, Федька, обливаясь потом и мокрый от воды, опять занимаете
свой пост. На его широкой роже — горечь уязвленного самолюбия и неоцененного
таланта.
____________
17

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

На носу матрос замеряет шестом фарватер, выкрикивая: семе, пяте, три!..
И как только раздается это роковое «три», у капитана лицо вытягивается, а Федька
сосредоточенно сжимает свои толстый губы: он чувствует, что пароход опять хочет
«рискануть».
— Вот и плавайте! ворчит капитан. — Хуже быте не может... Разве это река? Черт
знает что!..
— Скажите, а последний рейс вы пропустили тоже благодаря мелководью?
— Какое там! восклицает он, вздернув плечами. — Как ни мало воды — все-таки
доползли бы до Сорок. Да мы застряли в Ваду-луй-Вода и ждем... Просто жидовская
хитрость...
— Чего ждали?
— Видите — в Рашкове у ихнего цадика свадьба... Поджидали: думали 200—300
человек гостей забрать...
— И что же?
— Даром прождали: только воздух ихний забрали. А говорят — ждем, чтобы в рейс
попасть.— Что хотят, то и делают. Разве это пароход? Просто жидовская балагула.
Пароход то нарезывается на камни, то ползет по перекатам. Чувство невольной
тревоги то слабеет, то снова растет. И только окружающая природа отвлекает, приковывая
к себе и очаровывая. Картина полна сказочного волшебства. Кажется, будто мы катимся по
какой-то изумрудной долине; зеркало вод отражает синее небо с плывущими по нем
белыми барашками, зеленые берега, скалы; высокие горы, то меловые, то в лесах, то
скалистые, то в кудрявом молоднике, сменяются как в панораме. За каждым поворотом
открывается новый вид: то дикий ландшафт, то роскошный пейзаж, манящий девственной
свежестью природы. Зрение утомляется, но глаза очарованы: мочи нет оторваться от этих
живописных берегов, от этих сказочных видов.
— Дате бы этот уголок французам, — говорите мой сосед, — каких чудес натворили
бы они!.. А уж реку-то наверно сделали бы судоходной. 'Зря денег не стали бы бросать.
Десять миллионов понадобилось бы — не пожалели бы, но углубили бы русло, но
построили бы дамбы, а не эти кучи камней; поставили бы десять, двадцать
землечерпательных машин, а не эту черепаху, которая вон виднеется впереди... Шлюзы
понадобились бы — и это устроили бы... Ведь подумать только, как важно сделать Днестр
судоходным: он прорезает и соединяет три параллельных лиши железных дорог, соединяет
житницу России—Бессарабию и Подолию — с Черным морем, с Одессой, захватывая
шесть-семь торговых городов и пятнадцать местечек. Грузовое и пассажирское движение
обеспечены, это миллионы... А теперь что? Пять-шесть барж, два грузовых парохода да два
пассажирских... В половодье еще кое-как; но в мелководье — видите, какая мука. Ведь вот,
по расписанию, от Сорок до Ваду весь путь высчитан в 14 часов, а дай Бог, чтобы мы
завтра к вечеру поспели...
— Да, дай Бог, — глухо отзывается капитан.
— О, капитан! восклицает одна из пассажирок: — вы не так жестоки, нет! Вы
постараетесь доставите нас вовремя.
— Да что ж я? отвечает капитан, видимо польщенный этим трогательным воззванием.
— И то, — говорит кто-то,—вот если Федька постарается...
Федька тоже польщен.
— Я — что ж... Ежели пароход не рисканет...
Вдруг толчок. Мы снова на мели.
— Нет, капитан, это ужасно, — говорит пассажирка: — ваш пароход не Лев, а рак,
рак, рак...
С отчаянья идем пить чай. В каюте на столе кухонная керосиновая лампочка.
Возгласы протеста. Это что? Керосиновая лампа в первом классе? Капитана сюда! Говорят
18

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

— свечи вышли. Да мы — протокол, да мы в книгу... Приносят свечу. Разливаем чай. А
ложечки? Всего три ложечки. Больше, хоте переверни пароход вверх дном, нет. Это факт
исторический, достойный быте занесенным в летописи пароходства но Днестру. Мешаем
чай по-очереди.
— Ничего, - утешает «управляющий, — когда проедете в следующий раз, у нас будет
целых двенадцать ложечек.
Хотя на пароходе имеется «хороший буфет», кроме «антрикоца» и «биштика»
ничего нельзя достать. С капитанской площадки мы наблюдали процедуру самого
приготовления этих яств. Нельзя сказать, чтоб она была интересна и поучительна,
особенно по нынешнему тревожному насчет запятых времени. Одна из дам сейчас же
приняла капли Иноземцева.
Что за ночь!
Тихо. Листик не шелохнется. Тепло. В бездонном небе плывет луна, сверкает
большая медведица и марс. Земля залита фосфорическим светом, даль исчезает в голубом
тумане. Река — точно расплавленное серебро. Смотришь вниз—и видишь в воде то же
черное небо, луну и звезды; совсем зеркальная гладе. Порой, при поворотах, с высоких гор
падают длинные тени, укрывая пароход; луна на минуту исчезла; но и за нами, и впереди
вся долина залита ее сияньем. Склонившаяся к реке ракита, ветвистый дуб, нависшая
скала, седой утес — все принимаете какой-то фантастически вид в голубом сумраке.
Поворот — и опять из-за горы выглянет луна, и хлынет потоками ее сияние. И опять в
воде, как в зеркале, отражаются то зеленые, то белые, как мрамор, известковые горы, с
ущельями и оврагами. Смотришь на берега, смотришь на отражение их в воде — и не
можешь отличите, где кончается берег, где начинается отражение... Какое-то царство
теней, фантазии и иллюзии...
Два берега, бессарабский и подольский, два края, чуждых по истории и культуре,
будто уставились друг в друга, разделенные водной границей, скованные дремотой. И из-за
каждого дерева, из-под каждого утеса выступают хороводом теней призраки прошлого...
Вот дикий скиф под этой скалой сидит в засаде на врага, вот римская когорта ведет толпу
плененных даков, вон ватага гуннов раскинула шатры, а там, из-за угла, галера генуэзцев
плывет навстречу, вот на челне отважный запорожец скользит в тени, а далее толпа
жестоких янычар, и от нее, обезумев от страха, бегут и молдаване, и поляки, и евреи... О,
если б Днестр мог рассказать тайны прошлого, если б он мог передать, какой океан
человеческих мук и слез пронесся по нем за эти тысячелетия!
Толчок отрезвляет меня.
Федька садит нас на меле. На этот раз основательно. Мы под м. Каменкой.
Собственными средствами сняться нельзя. Шлюпка уплывает за рабочими. Всю ночь
пароход бессильно барахтается, и «аврора» застает нас на месть преступления.
В 8 час. утра мы только в Рашкове.
Почти два часа грузят уголь; поджидаем гостей со свадьбы цадика. На палубе давка
и гвалт. «Гости» едут в м. Резину. Но между Рашковом и Резиной есть большой перекат, а
пароход от нового груза сел глубже. Плывем. По пути встречаются плоты, сплавы и
галеры. Огибаем баржу, сидящую на мели, и подходим к перекату. Впереди виднеются
человек 12 крестьян, по колени в воде, и четверка покорных лошадей, запряженных цугом
в плуг. То пашут и разрыхляют песок на мели. Навстречу выезжает сторож, с зеленым
флагом наносу душегубки, Садимся на меле, и начинается барахтанье. Матросы лезут в
воду, крестьяне помогают.
— Запихивай ребята, запихивай веселей, молодцы!
«Лев» ни с места.
Тогда «гости цадика» раздеваются тут же, на палубе, и лезут в воду. Наши дамы
скрываются в каюты, ихние дамы стыдливо потупляют глаза. Картина полна библейской
19

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

простоты и идиллической прелести. Человек сорок толкают пароход. Гиканье, возгласы
понуканья, смех.
Пароход сползает с переката.
Проходим мимо Стройниц, Рыбницы, Резины, Солончан, Сахарны... Живописные
горы, леса и села мелькают как в панораме. Что за виды! Каждый уголок—целая тема для
художественная шедевра. И если итальянцы говорят – vedi Napoli e poi morir, то и
молдаване имеют право сказать — se vedz Nestru s’apoi se mori.
Да, это — точно Рейн, но без суровости и строгих тонов севера; природа Днестра
мягче и нёжнее; она дышит негой и любовью юга.
За Куратурой, где высоко над
рекой белеет высеченный в скале
монастыре, мы отдыхаем на мели;
под Ягорлыком «Лев» получает
пробоину, и из каюты II класса
ведрами выносят воду; в Маловате
мы в 7 час. вечера и опять на мели.
Опять «Лев» отдыхает часокдругой, опять отправляются в село
за крестьянами, опять пароход
бессильно пыхтит и дрожите. В
полночь, верстах в трех ниже,
Федька, задремав у руля, спросонья
принимаете красную веху за белую
и берете «левее», на самую меле.
«Лев» глубоко врезывается в нее.
Вокруг степь. Здесь просидим до
утра, пока на шлюпке проберутся в
село и привезут рабочих.
Мальчишки с. Каплевка Хотинского уезда, начало XX в.
Та же чудная ночь.
Капитан и аптекарь раздражены. Капитан бегаете на площадке по одной диагонали,
аптекарь — по другой. Вот-вот сцепятся...
— Я вам говорю, что не дам парохода. Дойдем до Бендер и — стопор! кричит
капитан.
— Посмотрим! возражает аптекарь.
— Посмотрим!
— А контракт на что?
— Что вы мне все с контрактом да контрактом? Наплевать мне на ваш контракт —
вот что! В контракте сказано, что я должен плавать по воде, а не по суше... Разве это река?
— А я чем виноват, что теперь мелководье?
— Да вам что? Вам все равно! А у меня, как пароход на камене попадет, печенки
переворачиваются, вот что!
Целый час продолжается эта «полемика», наконец оба, устав, испортив друг другу
крове, уходят спать. Воцаряется тишина; изредка с палубы доносится храп, да слышно, как
вода журчите и плещется в бока парохода.
Где-то далеко-далеко лают собаки. По временам где-нибудь плеснете рыба,
обвалится с крутого берега камене. Вокруг пустынно. Звезды горят все ярче и ярче.
Свежеете... Скоро рассвет.
А шлюпка все не возвращается...
Четверг. Десятый час утра. Подходим к Ваду-луй-Вода.
20

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Наши мытарства кончаются. Подводим итоги. Оказывается, что вместо 14 часов мы
пробыли в пути 42 часа и раз пятнадцать сидели на мели. К этим сидениям мы настолько
привыкли, что нам как будто даже странно, когда плывем. Казалось, что Сороки и Валу —
какая-то Сцилла и Харибда, из которой никогда не выберешься.
Федька — у руля. Он в глубок их калошах и меховом «пинджаке». Всю ночь он
надсаживался в воде, «пихая» пароход. Капитан и аптекарь, с поднятыми воротниками
пальто, прогуливаются по площадке. Оба делают вид, что не замечают друг друга. У
капитана, видимо, всю ночь «переворачивались печенки», аптекарь штудировал контракт.
Чем ближе, гм дальше от берега расползаются гряды высоких гор, тем шире
становится горизонт. И на душе как-то легче.
Один из пассажиров сердито ворчит:
— Это черт знает что такое: у меня срочное дело. Если б я во вторник, одновременно с
пароходом, выехал на почтовых, я бы вчера вечером был в Кишинев! А если б махнул на
Крыжополе, то вчера, еще в 9 часов утра, был бы там... Нет, так нельзя, надо или сделать
пароходство возможным, или упраздните его... Иначе — это издевательство над публикой.
Затратили столько денег, а не устроили для образца хоте два плоскодонных парохода
американского типа.
Продолжительный свисток заглушает его слова.
Причаливаем. Пассажиры суетятся.
Наконец-то мы на твердой почве.
Мне как-то жале расстаться с красавицей рекой, с этим миром волшебной красоты,
фантазии и грёз»…

Женщины за работой.

21

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Осипович Н1.
В ЧЕРТЕ ОСЕДЛОСТИ
Источник: Осипович Н. В черте оседлости // Книжки Восхода. Журнал учено-литературный и
политический. – СПб., 1903. – № 1. – С. 73 – 92.

Был август, первое число,
Когда я взялся за весло
И вниз по Яне по реке
Помчался в быстром челноке.
Из «Северных мелодий».

«На изысканиях»
Давно, - тому минуло полтора десятка лет, - когда я отправлялся «на изыскания» по
крайнему северу, местный поэт напутствовал меня одной из своих «Северных мелодий».
И вот теперь, собираясь поделиться с вами, читатель, впечатлениями, вынесенными из
своей поездки по нашей южной окраине – по Бессарабии, - из глубоких тайников моей
памяти выползло четырехстишие этого напутствия, и невольно напрашивается параллель
между тем суровым краем, где обнаженные скалы прижали к угрюмым берегам студеные
волны Яны, омывающие безжизненную тундру сурового севера, и роскошной,
блистающей всеми красками мягкого юга Бессарабией, где струя днестровских вод и
волны синего Дуная нежно гутарят у отрогов небольшого хребта, утопающих в пышной
зелени садов и виноградников.
Как за полярным кругом, и тут человек «наг и беден».
Но на тундре этот строй жизни не бросается вам так в глаза: там жалкая бедность
номада гармонирует с убожеством окружающей его природы. Не то здесь – в Бессарабии.
Перед наблюдателем, даже поверхностным, резко выделяется этот именно контраст:
дивные красоты светлого неба, богатство и тучность земли, а рядом – её обитатель,
темный, нищий, бесправный. Да, жутко в этих местах; приезжего охватывает здесь такое
чувство, будто он очутился в непроходимом лесу, где с ним могут случиться всякие
неожиданности. В этой глуши теряется ваша живая индивидуальность; она превращается
в объект, над которым и маленькая сошка, вроде, например, сельского старосты или
урядника, может производить разнообразнейшие эксперименты.
Целый ряд фактов, имеющихся в моем распоряжении, надеюсь, убедят читателя,
что вступление мое зиждется на прочном фундаменте действительности, а не является
абстракцией досужего туриста.

1

Осипович Наум Маркович (1870 – 1937), еврейский писатель. Дважды в начале XX в. приезжал в
Сокиряны. С 1885 жил в Одессе, сблизился с кружком народовольцев, в 1886 вступил в организацию
«Народная воля» и поступил на з-д с целью революционной агитации. Был арестован, провел в тюрьмах и
ссылках 18 лет. В Колымске он отбывал ссылку с известными учеными этнографами В.И. Иохельсоном и
В.Г. Богоразом. В 1900 по поручению ОПЕ (Общество для распространения просвещения между евреями)
исследовал грамотность евреев Бессарабской губ., опубликовал очерк «В черте оседлости» («Восход», 1902,
№ 12). Сотрудничал в периодичических изданиях (пс. Макар), в т. ч. русско-еврейских («Еврейский мир»,
«Еврейская неделя», «Новый восход») и др. В 1910–12 – в Швейцарии, где окончил Высшую школу соц.
наук. В 1913–18 в Одессе редактировал журн. «Колосья». В 1919–26 пред. правления Южного товарищества
писателей. Знач. часть творчества О. была посв. еврейской теме. Основные произведения: В забытом краю.
СПб.-М., 1911; У воды. СПб.-М., 1912; По чужой дороге. Пг., 1917; Похищение Зоей. М.-Л., 1926;
Провокатор. М.-Л., 1926; Пахари. М., 1934. – Прим. ред.

22

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Сама поездка моя, целью которой было
ознакомиться с состоянием школьного дела среди
местного населения, главным образом еврейского,
и попутно собрать сведения об экономическом
положении этой массы, сам характер моего
«путешествия» ставили меня лицом к лицу с
обывателем и его многочисленными, как болячки
Фараона, нуждами.
Помимо этого, моему скорому знакомству с
местным обывателем содействовали и местные
способы передвижения, а потому, раньше, чем изложить, что мне пришлось тут увидеть, я должен
сказать несколько слов, как я ехал.
Последнее обстоятельство выяснить читателю, каким путем я был, втянут помимо моей,
можно сказать, воли, в курс жизни захолустья.
Дело в том, что три четверти пути моего я
проследовал на «балагуле»; по большей части это
длинный воз, неуклюжий и узкий, запряженный
парой, редко тройкой, и в этом ковчеге втиснуто от
Бессарабские евреи.
семи до двенадцати человек. Сидят тесно, и
знакомство завязывается тесное. Так, в той колымаге, в которой я выехал из Кишинева,
нас было семь человек баба, по матери румынку, по отцу хохлушка, поляк, армянин,
еврей, немец - колонист и я. «Семь человек и восемь народов» определил наше количество
армянин. Для любителя идиллий эта международная группа «восьми народов
«представляла интересную картинку.
Отъехав несколько верст, «народы» взалкали и собрались завтракать: еврей
вынимает из обтрепанного сака булку и соленую рыбу, баба – сало и паляницу, поляк –
монопольку и сливы; у немца и армянина ничего нет, но трапеза становится общей.
«Арийцы» замечают, что еврею сало воспрещено; «у всякого свой закон», поясняет
армянин, трапезник местечковой церкви: «а сливу можно, она – от Бога». «Семит»
соглашается и в свою очередь угощает селедкой, приправляя свое угощение такого рода
сентенцией, что вот де на тесном возу разные народы могут «возлежать» рядом в мире и
согласии, а на широкой земле грызутся… И вот потекли беседы, а через час, два я уже
совершенно ознакомился с моими спутниками и втянулся в их интересы. И под
аккомпанемент обывательских жалоб на всеобщую «прижимку», подпрыгивая и
вздрагивая, катился наш воз, и предо мной во всей своей дивной красоте развертывается
Бессарабия.
Монотонно позвякивают разбитые бубенцы: «глым, глым, глым», фыркают сытые
лошадки, помахивая апатично хвостиками, как бы для очистки совести, да как-то сонно
тянет возница – еврей свое тоскливое «ввью –у- у- у- у». Вот и шоссе кончилось, и
широкой зигзагообразной тропой извивается у убегает в заросшие кукурузой поля черная
дорога.
Кругом золотится просо, чернеет конопля, мохнатая и хмурая, желтеет подсолнух.
Кой- где хлеба уже убраны, и на склонах холмов широкими рядами, как черный бархат,
проглядывают полосы вспаханной под озимь земли. На встречу нам тянутся длинные
арбы, запряженные белыми волами. Из-под неуклюжих колес нехотя подымается ленивая
пыль и так же неповоротливо опускается на теплую землю... Смуглый румын в своей
неизменной мерлушковой шапке, потертой и черной, тихо понукивает медленно
плетущихся волов. Жарко, но вместе с тем и отрадно. Придорожный тополь, высокий и
стройный, кидает на дорогу короткую тень. На горизонте небольшой лесок, задернутый
23

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

тонким белым облачком, как кисейным покрывалом, хмурится, а августовское солнце
ласково обдает нас своими мягкими лучами. Хорошо!...
Но вот вы подъезжаете к местечку, и все обаяние пропадает; исчезла зелень полей,
и на смену роскоши природы потянулась
бедность человека: узкие, грязные
закоулки с покосившимися хибарками.
Теснота, затхлость и вонь. Кругом
безжизненно и тихо, словно на кладбище.
Иногда, впрочем, эта мертвящая тишина
нарушается блеянием овцы, пением
петуха (заметьте, днем!), мычанием
коровы, или у завалинки, все в грязи,
закричит не своим голосом испуганное
дитя; на рынке – главный жизненный
нерв местечка – теплится слабая искра
жизни, которая в базарные дни разгорается в яркое пламя – море звуков. Тут
раздается безбожная божба, там –
паскуднейшая ругань, а рядом две мелкие
перекупщицы,
изможденные
и
оборванные, вцепились друг дружке в
волоса из-за полмешка кукурузы…
Старый еврей простуженным басом
гудит: «Лопаты новые, первый ссорт»,
подросток-сиделец тенорком выводит:
«п- п- о- о- ом- ы, п- по- о- мы» (виноград
Бессарабский еврей за работой.
по- румынски) и т.д. Но и в этих криках, в
разнообразных завываниях нет былой энергии: разорен голодовками покупатель-мужик,
приуныл продавец, только урядник по прежнему бодро разгуливает по рынку и весело
гогочет…
II
Местечко Z- первый пункт района, подлежащего моему обследованию.
По некоторым соображениям я не называю его настоящим именем, - да я и не вижу
особенной надобности выставлять подлинное название.
Как было уж сказано выше, моя миссия состояла главным образом в изучении на
месте состояния главным образом в изучении на месте состояния еврейской школы. В
виду того, что в моем распоряжении времени было очень мало: полтора месяца на 17
пунктов (моему обследованию подлежали уезды: Кишиневский, Оргеевский, Сорокский
Белецкий и Хотинский и города – Оргеев, Бельцы, Хотин, Сороки), я решил обратить все
свое внимание исключительно на школьное дело, других - же сторон жизни обывателя
коснуться слегка –мимоходом.
Такова была заранее мною приготовленная схема исследований, - но
действительность разрушила мой план.
Мог ли я приступить к изучению школы, когда её самой- то не оказалось? И это в
местечке, в котором из 5000 человек более 3000 евреев! То - же печальное явление
встретилось мне и во втором пункте моего района, с той только разницей, что еврейское
население здесь доходило до 8000.
Уже само по себе отсутствие школы в таких густо населенных местностях не
могло, конечно, не изумить меня, но это отсутствие сопровождалось такими
24

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

специфическими «местными» особенностями, от них отдавало такой дикостью, что я не
мог не заняться анализом этих «местных» особенностей.
Прежде всего естественно возникал вопрос, как это такая многотысячная масса
обходится без школы, тогда как я встречал эту школу в самом глухом российском
захолустье, где всего три-четыре сотни полудиких обывателей? Быть может, у еврейского
населения этих местечек отсутствует сознание необходимости просвещения? Но это
обидное предположение исчезло после первых - же разговоров с обывателями.
Возникал тогда следующий вопрос: почему еврейские дети не посещают
министерских и земских школ, которые имеются почти в каждом местечке?

Преподаватели гимназии в г. Сокиряны, 1922 год, в центре директор Ш.Горин.

Тут–то и обнаружилась моя наивность: оказалось, что эти медвежьи углы по части
изобретения ограничений не только не отстали от прогрессивных центров, но и далеко их
опередили. Подражая университетам и гимназиям, - так сказать, своим старшим сестрам, начальная школа ввела лично от себя, не побуждаемая пока никакими циркулярами
свыше, процентную норму и конкурсные испытания, - и, как в городах, при конкурсе
обращается больше внимания на кошельки отцов, чем на познания детей; а так как у 99%
отцов кошельки совершенно пусты, то понятно, что из 150 - 200 учеников любой школы
еврейских детей едва насчитывается два, три десятка. Это в лучшем случае, а в худшем –
принятых деток внезапно увольняют без особых причин целыми десятками или вовсе не
принимают.
Вот эти- то и им подобные своеобразные эксперименты, речь о которых будет в
свое время, и поглотили уже на первых порах все мое внимание, так что вместо школьной
статистики я поневоле занялся исследованием быта, правого положения и материального
состояния, словом, занялся сначала экономикой, или «фундаментом», а потом,
«надстройками»: культурой вообще и школой в частности, и как в той, так и в другой
области оказалось много «оригинального», чтобы не сказать больше.
25

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Посудите сами.
Вам, вероятно, известно, что Бессарабия – одна из богатейших губерний нашего
отечества в отношении почвы, климата и торгового положения (граничит с Австрией и
Румынией). На этом основании можно было- бы ожидать, что эта окраина – один из
лучших и культурных уголков нашей родины. На деле –же оказывается как раз обратное.
Главное занятие жителей – земледелие, но только половина земли принадлежит
пахарю, а остальная–же небольшой кучке румынских бояр; так что, с одной стороны, мы
встречаем обширнейшие латифундии с десятками тысяч десятин земли, с местечками и
целыми уездными городами, а с другой, - нищенский надел и полную зависимость от
феодала. Потом обработка земли ведется самым рутинным и хищническим образом, нет
ни одной сельскохозяйственной школы, и некоторые отрасли сельского хозяйства, как
шелководство и табаководство, не только не развиваются, а падают (см.
Всеподданнейший отчет губернатора Бессарабской губернии за 1900 г.).
Не в лучшем положении и фабрично- заводская промышленность: во всей области
с двухмиллионным населением имеется всего 800 фабрично- заводских заведений с 3392
рабочими и годовым оборотом в один миллион рублей (см. Всепод. Отчет), когда в одной
Одессе имеется 17633 рабочих и годовой оборот фабрично – заводского производства
достигает 58.961.417 рублей! Понятно, что такое отсталое производство создает и
соответствующий характер обмена: торговля Бессарабии, и внешняя, и внутренняя
(вспомните пограничное положение), еле достигает до 14 миллионов годового оборота.
Главным образом торговля развита на юге Бессарабии, вне пределов моего района, так что
все пункты моего участка, за исключением Калараша, Новоселиц и Единец, в общем
представляют собой типичные углы «черты» и совершенно безжизненны в коммерческом
отношении.
Если – же принять во внимание, что у владельцев всех местечек замашки средневековых феодалов, что последние
Распоряжаются в своих вотчинах, как им заблагорассудится, и облагают население
всякими поборами вопреки закону, что сам закон перевит здесь целым пуком лент
старинных румынских статутов, - если читатель примет все это в соображение, для него, я
думаю, станет понятным, почему Бессарабия, по крайней мере, та часть, которую я
объехал, является удобной почвой, на которой произрастают такие цветочки беззакония и
варварского произвола, экземпляры которых я сейчас предложу его вниманию.
Выбираю самые типические.
В том же местечке Z, не особенно далеко от Кишинева, собственник местечка
воспретил окрестным крестьянам останавливаться на базарной площади и продавать там
свои продукты: это- де загрязняет улицу, а он любит, чтобы было чисто... Рынок - же он
велел перенести за местечко – в пустырь. Случалось, особенно в первое время, что мужик
забывал про любовь пана к чистоте, тогда его волокли в холодную, а лошадей в волость.
Убедившись в чижовке, что страсть барина к опрятности не химера, мужик больше не
везет свои продукты в местечко, и оно падает, что главным образом отзывается на евреях.
Недалеко от Z имеется владение N.Там чудный парк с тропической растительностью.
Его владелец устраивал в нем бесплатные народные гулянья: гремит музыка, несутся
дивные звуки меланхолического «джока»2, и электричество обливает своим мягким
волшебным светом танцующих румынок и евреев... Вдруг парк погружается в тьму, и
устраивается «оригинальная» охота: своего рода - пленение сабинянок...
Это недалеко от Кишинева, а в Хотине, в двух, можно сказать, шагах от Западной
Европы, я на столбах читал «указ» исправника, коим воспрещается мещанам и крестьянам
гулять и проходить через бульвар. Заметить надо, что тамошний бульвар окружает

2

Румынский вальс.

26

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

местный собор, так что новоиспеченный законодатель затрудняет обывателю даже доступ
в храм....
В местечках С. Н. и Ф. бояре – румыны
обложили все привозимые товары довольно
большими поборами, вопреки не однократным
разъяснениям Правительствующего Сената.
Продашь, не продашь, а плати; привез на
полтинник – давай десять копеек. И вот перестал
мужик возить продукты, и еврей – посредник
почти разорен.
Близ местечка В.Р. Имеются земли
«Управления имениями заграничных монастырей». Они находятся в ведении министерства
земледелия и государственных имуществ.
Окрестные крестьяне очень бедствуют, и вот, в
виду
их
малоземелья,
министерство
распорядилось, чтобы угодья эти во время
публичных торгов отдавались преимущественно
местным
крестьянам
без
представления
залоговых сумм. В 1901 году крестьянами села
С. Было снято 580 десятин по 13 рублей с
десятины. Засеяли кормилицу, показались
чудные всходы: «люди сельские Божьей
Бессарабский еврей.
милости ждали с трепетом и молитвою»,
радовались мужички. Как вдруг… (дело было в июне) с них потребовали немедленной
уплаты остальной арендной суммы (по условию надо было платить по снятии хлеба). Где
же у пахаря деньги в июне? Просили, не помогло.
О которых крестьяне и слыхом не слыхали, соседнему боярину по три рубля
восемьдесят копеек с десятины!
Помещик большие барыши положил в свой глубокий карман, а мужики ждут
следователя из Питера.
Как ни изобретательна фантазия феодала в извлечении выгод из «коренного»
обывателя, по отношению к еврею она доходит до виртуозности. Так, в местечке Ф.
опекуну малолетних владельцев местечка удалось, благодаря содействию «своих рук»,
явиться solo на «публичные торги», при сдаче коробочного сбора и получить в аренду
«коробку» за плату на 1600 руб. меньшую, чем она шла до сих пор. Получив в свои руки
аренду, он своевольно возвышает таксу в два раза, сооружает собственную бойню, и,
когда она была окончена, буквально через несколько дней «по совершенно неизвестной
причине» еврейская общественная бойня, стоимостью в 16,000 рублей, сгорела до тла.
Этот же Бааль–Таксе3 не раз запирал в своих покоях то с собакой, то со свиньей
духовного раввина, когда тот являлся к пану – арендатору коробки по делам общины.
Восемь лет подряд этот румынский Измайлов закапывал своих дохлых собак на
еврейском кладбище рядом с могилами раввинов, и таким образом и у гроба печальника
общины лежит пес его угнетателя....
В местечке Бр. сановный владетель местечка «добровольно» добывает у евреев
18000 руб. на замощение местечка; сооружает невозможную мостовую и из остатков этих
тысяч, довольно значительных, воздвигает себе самому, по собственной инициативе,
мраморный памятник с надписью: «от благодарных евреев».

3

Арендатор коробочного сбора

27

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Подражая феодалу, обирают и глумятся над обывателем и «остальные прочие».
Так, во многих местах моего района общины подносят кому следует ежегодную
«доброхотную лепту» в 1.000 - 1.200 рублей.- Но этого мало: в местечке Ф.
письмоводитель одной маленькой чиновной особы избивает голодного еврея до потери
сознания и, предположить, что с избитой им жертвой покончено, отсылает
предполагаемый труп к представителям общины с приказом немедленно хоронить
«внезапно умершего». Отказ хоронить живого человека и робкое бормотанье, что де «бить
можно, только с толком», служит поводом, во первых, для избиения оригинальных
«бунтовщиков» и, во вторых, для возбуждения, дела «о неисполнении законных
требований».
В местечке С. низший полицейский чин неведомо почему забирает из кивота
свитки торы и, обернув их в рогожу, бросает в «холодную»; когда же евреи отказываются
принять обратно оскверненную святотатственной рукой святыню, требуя суда, - возникает
дело, но против них же «за сопротивление»…
Этот мартиролог обывательских заушений был бы неполон, обойди я молчанием,
как стригут обывательское стадо избранные им же самим пастушки. Привез такой
пастушок Ск. школ 50 рублей пособия из городских сумм и из этой мизерной помощи
отделил себе 15 рублей; вымогательство это муниципал деликатно окрестил
«прогонными». В Н. такой же выборный был более прост: когда ему из 500 рублей
школьного пособия «позволили» взять только тридцать, он громко возроптал, что ему
мало «наплюнули в руку».
Приходилось выслушивать жалобу иного сорта, хотя того же порядка; жалобщик –
ветеринарный врач – скорбит на тему об антагонизме между действительностью и
идеалом: «Раньше сам в газетах писал, изобличал! Теперь бью своего фельдшера по
мордасам, и он за квартал предо мною шапку сдирает, а подавай я ему руку» и т. д.
Подлинные слова, уверяю вас, читатель!
Такие приемы со стороны господ не могли не отразиться на нравственном облике
бессарабского обывателя, и он перед вами выказывает такую «воспитанность», что вы
сразу в ученике узнаете учителя. Так, в местечке Ф. несколько лет подряд оскверняются
могилы: для прекращения эпизоотии румыну требуются голова от трупа еврея – первенца;
для удачной кражи нужно добыть указательный и средний пальцы умершей еврейки. И то,
и другое поставляется на рынок дикого суеверия в надлежащем количестве.
Уж, кажется, на что евреи благоговеют перед своей святыней, а вот в тех же Ф. мне
пришлось наткнуться на такую картину: половина главной синагоги местечка
загромождена ящиками, бочками и иным хламом. На мой недоумевающий вопрос
синагогальный староста объяснил с эпической простотой, что это пасхальная посуда
прихожан; так как амбары их ветхи, то они ничего не имеют против того, чтобы
совместить храм с сараем.
В других местах мне пришлось видеть такого же рода совмещение; там в одной
избе, состоящей из двух небольших «отделений», помещаются странноприимный дом,
покойницкая и хлев. На нарах «отдыхают» здоровые, стонут немощные, тут же копошатся
козы, а рядом, на голом земляном полу обмывают покойников. Это «Гекдеш»4, давно уже
вымерший в наших местностях.
Ко всему этому надо прибавить, что, несмотря на свою малограмотность или
безграмотность, обыватель большой кляузник: тут он пишет угрожающие письма
интеллигенту за его вмешательство в общественные дела, там мажет ворота дегтем своей
бескорыстной просветительнице (она учит его детей бесплатно) и всюду строчит доносы,
доносы без конца, в коих доводит до сведения надлежащего ведомства, что вот открыли

4

Странноприимный дом

28

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

бесплатную еврейскую читальню, не дождавшись разрешения, что поселился знающий, но
не имеющий права жительства учитель, что устроили неразрешенную школу...

Сокиряны. Учащиеся гимназии со своими учителями, 1935 г.

Собственно говоря,, все местечки, посещенные мною, представляют собой
грандиозный «Гекдеш»: грязь невылазная, вонь головокружительная и ужасающая
нищета. По собранным мною на месте статистическим данным из 120 тысячного
еврейского населения описываемого района только около 6.000 живет безбедно, 2/3
перебивается кое как, 1/3 (около 40.000!) может быть смело причислена к отчаянным
низам пролетариата: у них ни собственности, ни крова, ни даже одежды. Все движимое
имущество этих вечно голодных бедняков, по их картинному выражению, состоит «из
жены и детей», а недвижимость заключается в «Ойлем–Або» (будущее блаженство в раю),
но эту нетленную драгоценность, хотя иногда и удается заложить (факт, сам видел
расписку), но и на нее теперь курс падает... Тщетно пытался я узнать, чем занимается и
как прокармливается эта голь перекатная. На все мои вопросы я получал такие ответы:
«Чем занимаюсь? Да умираю с голоду, гонюсь за вчерашним днем – вот мои занятия; а ем
лихорадку; обедаю, как аристократы, по часам болячки, болезни с цимесом»…
И один из этих обойденных, желая, видно, иллюстрировать мне свое воистину
несчастное существование, рассказал мне легенду, в высшей степени характерную для
Бессарабского пролетария.
По эту сторону темных гор, на границе владений самого «Недоброго» (так евреи
называют Сатану), есть великое и могучее «Золотое Царство». Оно носит такое название
потому, что тамошние обитатели считают Богом главного миллионщика страны. Вера там
«золотая».Все жители, в зависимости от своего богатства, подразделяются на особые
классы: имеющие не меньше ста миллионов числятся в ангельском чине, обладающие
29

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

одним миллионом носят наименование «святых», сотня тысяч дает право на звание
«царя», за ними в соответствии с понижением капитала идут «министры, генералгубернаторы» и т.д. Затем идут разряды животных и птиц: у кого капитал не превышает
200 рублей, тот «вол», а кто ничего не имеет, тот домашняя птица, вроде курицы,
например.
У Бога, главного миллионщика, имеются такие книги, в которых ведется точная
регистрация всем званиям. Если у кого-нибудь капитал уменьшится, его тотчас переводят
в низший разряд.
Царство это переполнено беззакониями, но всякий грех может быть искуплен
жертвоприношением: за большой грех требуется заколоть «вола», за маленький –
домашнюю птицу; так что даже грехи искупаются там «черным народом».
Рассказчик кончил и низко опустил свою голову, обрамленную седыми пейсами.
«А что вы думаете?» с живостью снова заговорил он: «Не правда ли это? Разве я не
домашняя птица, разве не приносили меня в жертву гвиры (богатые)? Я раньше служил
сторожем у лесопромышленника, - миллионщик самый первый! Сам он боится беречь
свои угодья, и я за шесть шмардованцев (карбованцев) подвергался за нею риску и
заболеть, - лихорадка там постоянная – и быть убитым ворующими лес крестьянами; а
воровать они должны: бедны уже очень, а я, такой - же бедняк, обязался за шесть рублей в
месяц ловить их»…
III
Естественно, что при таком жалком положении народной массы, гармонирующем с
архаическими формами производства и обмена, при таких растлевающих условиях
общественности, умственные запросы этой массы, ее «духовно – нравственные»
потребности не находят себе никакого удовлетворения. На этой громадной территории
школ поэтому очень немного, и положение их довольно незавидное.
Для того, чтобы читателю легче было ориентироваться, я делю район своего
исследования на два участка. Первый включатель в себя уездные города: Оргеев, Сороки,
Бельцы и Хотин с населением в 87 тысяч, из них евреев 50 тысяч. Во второй участок
входят 13 местечек (в двух пунктах моего района – Калараш и Липканах – я не мог
собрать точной школьной статистики, а потому не считаю их) тоже с 87- тысячным
населением, но евреев тут больше – 68 тысяч. Во всех этих 15-ти пунктах нет ни одного
мужского средне – учебного заведения, женских –же – всего три: казенная гимназия в
Сороках (пока только три класса) и по одной частной четырехклассной прогимназии в
Бельцах и Оргееве. Всех учениц в этих трех училищах 280: 159 христианок и 121 еврейка,
так что одна прогимназистка приходится у христиан на 290 человек, а у евреев на 800!5
Остальные школы моего района распадаются на две категории: первую категорию
составляют два городских и два уездных училища; во вторую входят 43 начальных школы
(земских, министерских, общественных и частных).
Из всех школ исследованного района еврейских пятнадцать с 1143 учащимися. В
остальных 35-ти школах обучается христиан 3.720, а евреев 729. Общее же число всех
учеников –евреев во всех 50-ти школах восточной, северной и западной Бессарабии
равняется 1973. Таким образом на 1000 жителей у христиан приходится 8о учеников с
дробью, а у евреев 15 с дробью!
Если же читатель обратит внимание на то обстоятельство, что процент детей
школьного возраста у евреев исчисляется в 12 (евреи многосемейны), а у христиан в 10, то
он придет вместе со мной к очень печальному выводу: в то время, как у румын, у одной из
не культурнейших народностей Европейской России, вне школы остается около 19% (888)
5

Я беру круглые цифры .

30

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

детей школьного возраста, у евреев черный столб невежества подымается до мрачной
высоты – до 88 % (13.287!).
Разумеется, эта скорбная цифра подвержена колебаниям и, опускаясь до 75% в
вышеперечисленных городах, она поднимается до 100% в Новоселицах и Фалештах на
6000 евреев нет ни одной школы и ни одного ученика – еврея в местном сельском
училище... Таким –же колебаниям подвержено и распределение школ: в уездных городах
одна школа приходится на 4900 человек, а в местечках на 15800! Таково в общем
положение школы в крае.
Ко всему этому надо прибавить, что роль репетитора и частного учителя
исполняют здесь безграмотные писарьки воинских команд, да разные темные
авантюристы, широковещательно сулящие в своих наглых рекламах «научить в три
месяца и всего за пять рублей читать, писать и говорить по-русски, немецки и
французски»…
Нет даже сведущих Меламедов, и хедерами руководит всякий сброд, кое- как
умеющий разбирать по печатному.
Что же касается бессарабского хедера, то должен сказать, что я себе и представить
не мог такой пакости, а перевидал я их до того не одну сотню в разных гнилых местечках
«черты».
Представьте себе, читатель, полутемный, покосившейся на бок сарайчик, в котором
вместо пола яма с бугорками и выбоинами, наполненная грудами всяческих отбросов,
начиная с огрызков овощей и кончая пометом животных... (опускаю другие
возмутительные подробности обстановки), и в этой зловонной яме, где рядом с
малютками копошится и мелкий скот, помещается 50- 65 деток в возрасте от трех лет! Как
они «помещаются», прямо- таки невозможно объяснить, но факт на лицо! Примите во
внимание, читатель, что помещеньице имеет шесть шагов в длину и около пяти в ширину
(сам мерил), что бедные крошки задыхаются там в долгие летние дни, а зимой до 7 часов
вечера, - и у вас получится приблизительное представление об атмосфере этого ада, ибо
точное представление можно иметь только тогда, когда всю эту мерзость видишь сам.
Должен сделать только маленькое примечание: описанный мною хедер – тип
среднего хедера; есть экземпляры и похуже.
Преподавание ведется по старине: механическое зазубривание, без объяснения
значения слова. Ноющим, душу надрывающим мотивом поет Меламед фразу библейского
текста, а ему вторят чистые, как слеза, звонкие, как серебряные колокольчики, детские
дисканты, - и слышится в них то тоскливая мольба, то скорбная жалоба ; порой в этот
детский requiem врывается диссонанс: свист плети по плечику, звон пощечины по личику
малютки, рыданья и горький плач.
Кроме «рукоприкладства» бессарабский Меламед пускает в ход совершенно
вымершую у нас форму наказания – мерзкое «кинэ».
За свой мало продуктивный, но в высшей степени тяжелый труд этот несчастный
«просветитель» получает жалкие гроши: от 1 руб. 20 коп. до 5 руб. в среднем с ученика за
семестр, но и этот ничтожный гонорар ему приходится вымаливать, как милостыню, у
своих полуголодных хозяев; очень редко этот пролетарий из пролетариев сыт и почти
всегда оборван...
Вот печальные итоги школьного дела в этом темном краю, где на вечно голубом
небе сияет яркое солнце. Не лучше обстоит дело и с внешкольным образованием. Из всех
17 пунктов только в одном Оргееве недавно, благодаря энергии одного интеллигента,
возникла маленькая библиотека. Нигде ни одной читальни. В некоторых местечках
«числятся» правда народные читальни Общества Трезвости, но ни разу за полтора месяца
мне не пришлось встретить в них читателя. Да ему там и делать нечего: книг в такой
«библиотеке» столько, что, говоря без всяких преувеличений , их можно забрать в одну
охапку, и все это или тощие листки, или поучительные сказочки... Поэтому то, должно
31

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

быть эти жалкие просветительные учреждения по большей части запреты на замок, а
заведующие ими «барышни» коротают скуку у местечкового барина. Полагаю, что после
всего этого читатель не удивится, если узнает, что в отношении грамотности Бессарабия
стоит чуть ли не рядом с Якутской областью: процент неграмотных рекрутов в Бессарабии
достигает 78, а в Якутской области 806.
На главные причины этого печального явления я уже раньше указывал; к ним надо
прибавить и следующие:
1) Отсутствие интеллигенции, вследствие чего некому заступиться за
обездоленных. 2) Общность интересов местного еврейского «гвира» и тамошнего
феодала; еврей – богач здесь представляет точную копию Дерунова; и ему, и пану тьма
народная лишь на руку; дети же его, кулака, получают образование в Кишиневе, Одессе
или даже заграницей, и им местная школа не нужна. 3) Влияние цадиков; эти
представители не официальной еврейской иерархии считают школу антирелигиозным
началом и иногда, при помощи интердикта добиваются закрытия уже функционирующей
школы. 4) Бессарабское земство; животворные общественные силы земской Руси здесь
утратили свои творческие начала, светлые и созидательные... Стоит только ознакомиться
со взглядами губернского Бессарабского земства на народное образование7, чтобы
убедиться, что это собрание бояр и феодалов из пестуна и хранителя школы стало его
могильщиком...5) Низшая администрация края, имеющая дело с забытым обывателем. У
этих малокультурных урядников и становых вообще очень слабо развито чувство
интереса к населению, а сталкиваясь постоянно с чуждой им по духу и презираемой в
государстве народностью, совершенно атрофируется у них этот ненужный им эмбрион, и
таким образом создаются местные не основанные ни на законе, ни на циркулярах
ограничения, которые принимают довольно странные формы и в школе. Так, в Резине,
Новоселицах и Атаках евреев совершенно не принимают в начальную школу, а с этого
года – Бричанах и Секурянах, несмотря на то, что некоторые из начальных школ
субсидируются из сумм коробочного сбора. Например, в Бричанах крестьянское общество
ежегодно отпускает на школу 679 рублей, а еврейское общество (из коробочного сбора)
706 рублей! И все это потому, что «некто» не любит евреев. Но самовольное
распоряжение о «непринятии» показалось недостаточным для искоренения «семитов» из
школы, и тот же темный просветитель распорядился в начале учебного года исключить 36
еврейских девочек, только что поступивших в Сорокское городское училище и уже
внесших годовую плату... Почему? да потому: sic volo, sic iudeo...
Странно это, читатель, не правда ли? Но еще более странным вам покажется то
обстоятельство, что просьбы общины об открытии на собственные средства школ
отклонены Бессарабской администрацией на том основании, что «евреи могут учиться в
общих школах»… Тогда общины прибегли к такому приему: они просят разрешения на
открытие «Общества пособия бедным иудейского вероисповедания», а общества эти
имеют право по уставу открывать школы с надлежащего, разумеется, разрешения; такие
общества разрешаются в Херсонской и других губерниях сплошь и рядом; но тут им
отказали по следующей мотивировке: «не желательно обособлять евреев от коренного
населения»… Что делать? Жаловаться? Но у обывателя нет никакого правового сознания,
интеллигенции же почти нет. Есть, правда, кое- где кое- кто, и там действительно меньше
- злоупотреблений. Есть интеллигенция в Ск. В лице земского врача В. И его жены. Оба
идеалисты чистейшей воды; энергичные и бодрые, они явились пионерами просвещения в
этом отсталом краю. Много пришлось им преодолеть трудностей, обивать пороги,
толкаться по канцеляриям. За то они создали школу, в которой теперь обучается и
кормиться 65 детей. В местечке Ед. доктор N. восемь лет возится с обывателем, как с
6

См. «Россия» в Энциклопедическом Словаре Брокгауза и Ефрона, а также «Народное образование в
России» Фальборка и Чернолусского.
7
См. «Доклады Губ. Земской Управы за 1899 г.», страницы 304- 310.

32

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

капризным ребенком; в Оргееве маленький «культурный скит» во главе с М.Ф. далеко
подвинул дело просвещения, несмотря на мизерные средства; в Хотине Р., человек
необычайно самоотверженный, с широким научным кругозором, всецело посвятил себя
«миру».
Много делает эта маленькая горсточка интеллигентов: создает школы, кормит
голодных и заступается за малейшую обиду своих обездоленных братьев, но бороться
трудно с пустыми руками, особенно здесь, где малейшая сошка твердо заучила основную
заповедь местечкового катехизиса: «не подмажешь – не поедешь». Денежными же
средствами общины здесь распоряжаются «Иваны» разных рангов, пейсатые и
короткополые.
И «культурные одиночки»устают в неравной борьбе и почти все, как Чеховские три
сестры, мечтают о «Москве»... По их трудовому посту не видно смены, а уйдут они, и
жажда знания не будет утолена, а жажда эта непомерно велика. Чтобы не утомлять вас,
читатель, примерами, я приведу один только факт.
В селе Выхветинцах, в 12 верстах от местечка Резины, на родине А. Г.
Рубинштейна, недавно открыта школа имени великого автора «Маккавеев».
Распространился слух, что туда принимают евреев. И вот три резинских мальчика в
возрасте 10- 12 лет тайно от родителей, с краюхой хлеба за пазухой, отправились пешком
в Выхветинцы. Целый день они слезно «просили» о принятии их в школу, и их приняли.
Оставалось преодолеть самое трудное препятствие: добиться согласия отцов, а те не
сдавались. Три дня, попрятавшись в лесу, малютки провели без пищи и послали «отцам»
ультиматум: школу или голодная смерть... и путем голодной забастовки добились
«благословления». Героические примеры заразительны: вслед за этими Ломоносовыми,
новая партия из 14 ребят (9 мальчиков и 5 девочек), среди которых есть и
восемнадцатилетние парни, отправились пешком же (народ крайне бедный) и тоже были
приняты в школу. «Новоселы» устроились артелью, наняли совместно избу, платя 20
копеек в месяц с человека, питаются одной только мамалыгой и только раз в неделю, в
субботу вечером, на воскресенье являются домой – в Резину – поесть «горячего». Нужны
ли более красноречивые примеры?

*******
«Школу, школу нам откройте», стоном стонет темный бессарабский обыватель:
«мы совсем слепые, и вся беда наша от темноты нашей», резюмирует бессарабец свой
взгляд на свое житье- бытье и этим в сто первый раз подкрепляет давно высказанную
мысль, что без школы ему «никак невозможно».
Нужные для оборудования и содержания школьной сети средства нашлись бы.
Имеются сотни тысяч остатков коробочного сбора – налога, по закону специально
предназначенного на еврейские нужды.
Некому только взяться за дело. Людей нет. Весь вопрос теперь именно к тому и
сводится: кто возьмется за дело? Кто одолеет «препоны» ? И в каждом местечке мне
задавали вопросы: «Кто же за нас похлопочет, кто же за нас заступится?» .
Я обещал стучаться во все двери, советовал не падать духом, не унывать, указал на
того «петербургского барина» - на то Общество, прямая функция которого сеять свет
среди темной еврейской массы, - обещал и до вашего сведения, читатель!...
На этом мне приходится прервать свои «изыскания». Не суждено мне было
довершить начатое дело: в О. меня застала телеграмма с предписанием немедленно
вернуться. Хотя и тяжело было бросить дело неоконченным, но, признаться, я вздохнул с
облегчением: уж слишком истрепались мои нервы от постоянного напряжения... И стал я
укладываться, стал готовиться в обратный путь.
33

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Октябрь. Хлеба давно уже убраны с полей. Лишь кое-где несжатые полосы
кукурузы, склоняясь гибкими стволами, грузно роняют свои оранжевые плоды, а на
оголенной пашне уже вновь живой ковер расстилается. То молодые всходы ранней озими
на свежей пашне ярко брызнули. И, пронизывая стройные полоски живой зелени, из- под
нее мелькают черными точками неразрыхленные бороной бугорки земли.
День выдался чудесный. С утра, правда, хмурилось: я оставлял Бессарабию словно
недовольною, закутанною в темное покрывало густых облаков. Но потом тучи разбрелись
неведомо куда по бесконечной воздушной степи, и на голубом своде засияло кроткое
осеннее солнце.
Тревожно мечется и резко кричит медным звоном колокольчик почтового
шарабана, бешено мчатся кони , а я несусь вперед, - и все дальше и дальше уходят от меня
темные строги лесистого хребта, и все шире и шире расстилается предо мной далекая
степь, таинственная и манящая...
Вот вынырнул невысокий буерак, обнажилась неглубокая балка, а в ней
деревенька, хуторок со светлым прудом, окаймленным виноградниками. Блеснул
небольшой ставок, один, другой, третий: целый ряд миниатюрных озерков зыбучим
строем потянулся, тускло сверкая в зеленой оправе осенних трав. Вся степь унизана этими
тихими водами, словно гений земли нарочно расплескал их здесь из своей гигантской
чаши.
Дивные картины!
Я смотрю во все глаза, упиваюсь чарующей красотой, а в мозгу сверлит: «все это
только красивые берега глубокого омута», - и в раздражающем звоне колокольчика мне
слышались душу леденящие строфы из Пушкинской «Деревни»:
Но мысль ужасная здесь душу омрачает;
Среди цветущих нив и гор
Друг человечества невольно замечает
Везде невежества губительный позор.
«Здесь барство дикое, без чувства, без закона»... .

Текст еврейской песни записаный в начале XX в. Из: Перельман Ш. Народные песни южного края //
Еврейская старина. Трехмесячник Еврейского историко-этнографического общества. –
СПб., 1912. – Том 5. – С. 468.

34

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Мандзяк О.С.

ДЕЩО ІЗ ІСТОРІЇ СЕЛА ОЖЕВЕ
Коли саме виникло село Ожеве, нині, мабуть одному Богу відомо. Одне точно
можна сказати, що коли воно отримало свою назву, населення в ньому було слов’янського
походження. Ми згодні с тим, що скоріше за всього, назва базується на
старослов’янському особистому імені-призвіську *Ожь, із омонімічного старослов’янського позначення їжака 1.
Хоча, відзначимо, що існують і «екзотичні» теорії. Наприкінці XIX ст. Ю.Ю.
Трусман в свої праці «Етимологія місцевих назв Псковського повіту» виказав
припускання, що назва «Ожово» походить від латинського «ohzis» - козел2.
А між тим, в підтримку першої версії говорить той факт, що села з такими ж
назвами або близькими до них зустрічаються в самих різних кутках слов’янського світу.
Так, наприклад, в Бобруйському повіті Мінської губернії існувало с. Ожево. Точно с
такою назвою на початку XX ст. фіксуються селища у Санкт-Петербурзькій і Псковській
губерніях. В документах початку XVIII ст. відзначено село Ожево Київської губернії. З
тою ж назвою з 1571 року фіксується урочище в Новгородській землі. Так, що слов’янське
походження назви села очевидно.
Відзначимо, що легенди та перекази так само віддають перевагу слов’янському
походженню назви. Краєзнавець М.М. Шундрій пише:
«У нас же ймення села Ожеве, і в бесідах старожилів та краєзнавців про його
виникнення часто зринають думки, що наші далекі пращури поселилися тут ще за
ранньослов’янської доби. Їх звабила ця місцина близькістю до води, затишком не тільки
від холодних північних вітрів, а й від набігів усяких кочівників, що були найбільшими
ворогами мирних людей. До того ж землі тут виявились досить родючими. То в одному,
то в іншому місці із глибин джерелилась чиста, мов сльоза, і цілюща вода.
Ото ж поселення розросталося, його надійними захисниками були сусідня річка,
високі її береги та густі ліси, у яких було повно ягід, грибів та усякої дичини. Займаючись
землеробством, скотарством та бортництвом, люди і гадки не мали робити довкола якісь
захисні споруди, хоч для цього вдосталь було різних місцевих матеріалів. Можливо, саме
через таку безпечність і поплатись колишні перші поселенці.
Переповідають, що одного разу під час несподіваного набігу із південних степів
кочові завойовники виявили поселення. Спустившись до річки, розбійники зненацька
напали на мирних жителів і стали їх вбивати. Вирізали чи не усіх чоловіків, пограбували
майно і худобу, а дівчат і жінок із малими дітьми забрали в полон.
Село палало у вогні, і скоро вигоріло до тла. На тій місцині невдовзі залишилося
суцільне згарище, яке довго відлякувало людей. Тут нічого не росло, навіть звірі стороною
обходили цю територію.
Та з часом, як хвилі річки зализали своїми язиками рани села, а сама трагедія
призабулася, люди знову почали тут селитися, бо кращого місця для прожиття годі й
шукати було. Називали вже нове поселення Ожог, або іншими словами, «обожженное
место», бо сліди пожежі ще довго виказував навколишній ліс»3.
І дійсно, в доступних на цей час літописних джерелах, с. Ожеве вперше згадується
під назвою «Ожогов». 14 січня 1447 року (6955 р. від заснування світу) від воєводи,
35

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

господаря Молдавського князівства Стефана II (? - 1447) низку сіл, в числі яких було і
Ожеве одержав боярин, спатар (мечник)4 Шандро (він же Шендрик), який судився з
панами і боярами Негрилом, Баша і Сребулом за села «на Ністрі, на ім’я: Колєшєвці, і
Ришчинці, і Дубовая, и Непоротов, і Вишнєвці, і Ожогов, і [те село, що знаходиться] на
гирлі [річки] Кобилчина, де є млин»5. Всі ці села, були передані Шендрику у вічне
володіння з усім доходом.
У Наступні згадки про село відносяться вже до XVI - XVII ст. і пізніше. При чому в
самих різних написаннях. Так у першій половині XVII ст. в грамотах Молдавського
князівства назва села пишеться – то Ожово (1627 р.), то Ожов (1632 р.), то Ожева (1697 р.).
Цікаво, що обидві назви (з незначними варіантами) дожили майже до початку XX ст. Так,
наприклад, зразу обидва написання (Ожево та Ожогов) при визначенні села ми знаходимо
в офіційній документації Російської імперії, наприклад, у «Статистичному збірнику
Міністерства шляхів сполучення» за 1894 р6.
Завдяки суретам, тобто молдавським перекладам слов'янських грамот, в XVI –
XVII ст. в документацію також увійшли спотворені назви села – Ожовул (1627 р.),
Ожовуле і навіть Ошовул (Oşovul) (1651 р.)7. Надалі, починаючи з другої половини XIX
ст. деякі румунські вчені почали видавати ці перекручені назви за споконвічні. Так і стала
назва Ожовул (Ojovul) офіційною назвою села в румунській офіційній документації.
Таким же чином була перекручена й сама перша відома назва села. В перекладах на
румунську мову воно деколи постає перед нами як Ожогул (Ojogul)8.
Як би там не було, наступним власником, на якого вказують документи
Молдавського князівства, був якийсь Удря, якому Ожеве належало в у другій половині
XVI ст. Приблизно на початку 1620-х років, як свідчить недатована грамота (імовірно в
1622 р.) яка зберігається в Національному архіві Румуніїї (Arhivele Nationale ale Romaniei),
нащадки «Удрі із Тецкан9», а саме його діти Белан, Григорій і Настася, а таож племінниці
Настура і Ангеліна за 120 талерів продали частину села Ожеве «пиркелабу Гаврилашу».
Про це ж говориться в документі від 5 квітня 1627 р10. 7 серпня 1627 р. господар Молдавії
Мирон Барновський-Могила видає Гаврилашу підтвердну грамоту на володіння с.
Ожеве11.
Гаврилаш Матеяш (Матіаш) (? – 08.03.1652) – син сільського священика з
Горишніх Шерівців, великий логофет12, займав посади хотинського пиркелаба13, а так
само старости Чернівців (в 1613, 1620-1621 і 1625-1626 рр.). Був одним із заможних людей
свого часу. У середині XVII ст. йому належали 79 сіл або їх частин, у тому числі 38 – у
Чернівецькій і 16 – у Хотинській волостях. Його дружина – Сирбка (Sârbca-Scripca)
Барновською – дочка Дмитра Барновського (? - 1626), і рідна сестра господаря Молдавії у
1626-1629, 1633 роках Мирона Барновського (? – 02.07.1633)
Маючи у власності значну частину с. Ожеве, Гаврилаш вирішує стати
єдиновласником цього села, і це йому вдається, про що свідчить підтвердна грамота, від
26 квітня 1632 р. В ній говориться, що дворник Гаврилаш Матіаш купив с. Жучка
Чернівецького цинуту і частину с. Ожеве (у грамоті - Ожов) у Лупула Пражескула, сина
вистерника14 Нікоаре Пражескула15.
Після смерті Гаврилаша, вся його нерухомість була поділена між його дітьми. В
заповіті великого логофета Гаврилаша Матяша від 4 березня 1652 р., який підтвердив
молдавський господар (1634—1654) Василь Лупу (1593 - 1661) говориться, що його
багатство та землі розділяються між його дітьми: сином Єремією, та дочками Іляною і
Олександрою. Ожеве дісталося Іляні16, яка була двічі одружена: в першому шлюбі за
Андріяшом Раковіце, а в другому – за комісом17 Некулче18.
Але вже 1 січня 1670 р. все майно Іляни, згідно її заповіту перейшло до її рідної
сестри Олескандри, що було підтверджено грамотою господаря Георгія Дуки19.

36

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

З історичних джерел відомо, що Олександра Матеяш була одружена з вистерником
Іордакі Кантакузіно (1581 - 1663). Отаким чином Ожеве на довгі роки перейшла до
відомої і заможної родини Кантакузіно.
Проте, вважаємо потрібним відзначити, цей рід у якості власників на Сокирянщині
був відомим вже у XVII ст. Так, наприклад, в середині XVII ст., у Вітрянці панував боярин
Тома Кантакузіно (? - 1666). 15 квітня 1641 р. вистерник Іордакі Кантакузіно (1581 - 1663)
за 300 леїв викупив Шибутинці20. За переписами населення і землевласників 1772-1773 рр.
і 1774 р. фамілії Кантакузіно належали численні села на Сокирянщині. Так, Іоанну
Кантакузіно належали Василівка та Волошкове, агі Іордакі Кантакузіно – Михалкове21, а
пахарниці Марії Кантакузіно належали Шебутинці і так само – с. Ожеве.
Якщо прослідити як Ожеве перейшло до Марії Кантакузіно, уродженої Власто, то
картина виглядає наступним чином. У Олександри і Іордакі Кантакузіно було троє
спільних дітей22: дочки Сафта (? - 1678) та Катерина і син Іордакі Кантакузіно (? - 1720).
Останній й став власником с. Ожеве після смерті батьків.
У Іордакі з його дружиною Іляною Катаржі було дві дочки (? і Катерина) та син,
теж Іордакі Кантакузіно (? - 1741), саме до нього у власність перешло село. Іордакі був
одружений з Катериною Паладі, від якої народилися: Іоанн, Іордакі, Ілінка, Костянтин,
Сафта і Анастасія. Ожевом панував Костянтин Кантакузіно (? - 1762). Дружиною якого й
була вже згадана вище Марія Кантакузіно. Відзначимо, що у останньої було троє дітей:
дочки Балаша та Катерина і син Іордакі (1740 – 17.05.1826).
За доступними нам данними на 1812 р. власником рахується логофет Іордакі Канта
(Конта), який як відомо з історії, з 1.10.1802 по 9.11.1802 був правителем Молдавії.
Вважався багатою людиною свого часу, за даними на 1817 р. йому належали в
Хотинськом повіті – с.Кішла-Неджимова (нині – с. Оселівка) і половина с. Баламутовка, у
Сорокському повіті – хутір Нікорешти і ін.
На початку другої декади XIX ст. логофет Канта планував відкрити мануфактуру.
На той час у нього вже був досвід у такій діяльності - у цинуті Xирлеу у нього вже була
скляна мануфактура, на якій в 1803 р. працювали 67 чоловік.
Але його планам так і не вдалося збутися. В 1814 р. Іордакі Канта продає Ожеве
«торговцям з Могильова, що за Дністром, Іоаннові Галіцу, Іоганну Армянину і іншим
тамтешнім». В той час село «обіймає 200 фальчі23 косовиці, 300 фальчі орної землі, 150
фальчі сільського вигону й 550 фальчі гарного огородження. Є 3 власницькі млини в
балках без ставків»24.
Іоанн (Іван) Галіца одразу побудував в Ожеві гуральню. Відзначимо, що на той час
у Хотинському повіті існувало тільки дві гуральні – одна поміщика Галіца в с. Ожеве,
друга у підприємця Маразлі в с. Баласінешти. Так, що Галіца був монополістом у справі
винокуріння в Секурянській волості і не тільки25.
Діяльність поміщика Галіци не давала спокою багатьом власним людям того часу,
через що за доволі короткий час йому прийшлося судитися одразу з декількома відомими
землевласниками того часу. Так, наприклад, в 1819-1821 р. у нього була тяжба з
відставним майором Петром Онікою і Петром Шендя, які претендували на його власність
в с. Ожеве26. Доречно зазначити, що ці два «героя» свого часу в ті часи пересудилися
майже з половиною власників тодішньої Сокирянщини, намагаючись набути собі якомога
більше землі.
Зауважимо, що з часів Іоанна Галіци і Іоганна Армянина, більше ні в одному селі
не було такої кількості власників як у с. Ожеве. При чому, нерухомість дуже часто
перепродавалася, і її власники мінялися як рукавички. В «Розпису землевласників» на 1
січня 1865 р. навіть відзначили про Ожеве: «селище різних осіб»27.
Але із періодичних видань того часу взнаємо, що одним із власників того часу був
потомствений громадянин Іван Григорович Радович, який за даними на середину 1860-х
37

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

років мав в Ожеві «добрий маєток з орною землею». Щоправда, в 1872 р. своє майно цей
громадянин був вимушений «викласти» на продажу, про що сказано наступне:
«Від С.-Петербурзького губернського правління оголошується, що на вимогу
Бессарабського волосного правління, для задоволення позову колезького регістратора
Пилипа Маркоча, по позиковому листу в 3,764 руб. 85 коп. з % буде в другий раз
продаватися з публічних торгів нерухомість потомственого громадянина Івана
Григоровича Радовича, яке знаходиться в Бессарабській області, Хотинському повіті,
Секурянській волості в складі вотчини Ожеве, яка складає в собі 219 десятин і 628 сажнів,
в тому числі 71 десятини орної землі, сінокісної 2 дес., оцінено в 9,867 руб. Продаж ця
остання і кінцева, буде продаватися в строк торгу 19 вересня 1872 р., з переторжкою в 3
дні, в присутності Санкт-Петербурзького губернського правління…»28.
В списках виборців у Державну думу Російської імперії 1906 року
землевласниками с. Ожеве вказані: Ілля Іванович Кириллов (1,5 десятини землі), Михайло
Федорович Онуфрієвич (? - 1888) (163 десятини землі), Михайло Матвійович Сірацький
(17 десятин землі), Василь Іванович Юрковський ( від імені власника, 163 десятини землі),
Єфтихій Федорович Ямінський (5,5 десятин землі) і Роман Миколайович Годлевський
(374 десятини землі), який мав право голосу від своєї матері29.
Через кілька років маєток Годлевських в Ожеве було продано. У газеті «Одеський
листок» за 21 квітня 1909 р. опубліковане оголошення: «Від Правління Земського Банку
Херсонської губернії оголошується: про те, що на підставі параграфів 64 і 65 Уставу
Земського Банку призначаються в публічний продаж закладені в Земському Банці й
прострочені маєтки. Торги будуть провадитися в м. Одесі в Правлінні Земського Банку 20
липня 1909 р. в 11 годин ранку. Хотинський повіт: Годлевської Марії Іванівни, вдови
дворянина, при частині вотчини Ожеве, 210 десятин, торг починається із суми 48.000 руб.;
Годлевської Марії Іванівни, удови дворянина, при частині в. Ожеве, 196 десятин, торг
починається із суми 45.200 руб.»
У 1907 році згадується Іван Бачинський, якому було оголошене Архіпастирське
благословення без грамоти за пожертвуванням ним на ремонт місцевого парафіяльного
храму 200 р. У 1908 р. було оголошено благословення Святого Синоду землевласниці
Настасії Юрашко за устрій Іконостаса в церкві.
В 1915 – 1917 рр. в джерелах відзначена активність місцевого поміщика Микити
Ількевича. Саме у нього, в вересні 1917 р. селяни на чолі з Земельним комітетом відібрали
землю. Але без власної землі цей поміщик був не довго. Вже в 1918 р. він «відплатив»
селянам сповна. Згідно переказам, «тим хто встав проти нього, платив за роботу менше
ніж іншим».
За даними на 1939-1940 р. в с. Ожеве за його дітьми – Миколаю, Колрелію і
Аксентію Ількевам було: «3 дома, один дерев’яний, кам’яний, черепичний завод, паровий
млин»30. Ще одна власниця в с. Ожеве того часу, Олена Миколаївна Сірецька, мала «дім
лампочний, покритий черепицею»31.
1

Васильев В.Л. Архаическая топонимия Новгородской земли (Древнеславянские деантропонимные
образования). – Великий Новгород: НовГУ имени Ярослава Мудрого., 2005. – С. 270.
2
Трусман Ю.Ю. Этимология местных названий Псковского уезда. – Ревель: Типография Г. Матизена, 1897.
– С. 48.
3
Чорний О.Д., Мандзяк О.С. Сокирянська бистрина –Чернівці: Прут, 2011. – С. 52-52.
4
Спеттар, спатар – мечник, зброєносець господаря.
5
Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Volumul 01: 1384-1448. – Bucureşti: Editura Academiei
Republicii Socialiste România, 1975. – P. 383-384; Ghibănescu Gh. Surete şi izvoade. Volumul 18: (Documente
slavo-române între 1230-1546). – Iasi: Viaţa Românească, 1927. – P. 55 – 56.
6
Статистический сборник Министерства путей сообщения - Вып. 36. – СПб., 1894. - С. 118.
7
Documente bucovinene. – Vol. I: 1507-1653. – Cernăuţi: Institutul de Arte Grafice şi Editura «Glasul Bucovinei»,
1933. – P. 257.

38

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

8

Ghibănescu Gh. Surete şi izvoade. – Vol. XVIII: Documente slavo-române între 1230-1546. – Iasi: Viaţa
Românească, 1927. – P. 55 – 57.
9
Тецкани або Тецкань (молд. Teţcani) — нині село в Молдові, в Бричанському районі. Утворює окрему
комуну.
10
Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. XIX: 1626 – 1628. – Bucureşti: Editura Academiei
Republicii Socialiste România, 1969. – P. 226.
11
Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. XIX: 1626 – 1628. – Bucureşti: Editura Academiei
Republicii Socialiste România, 1969. – P. 315 – 316.
12
Логофет (від грецьк. Λογοθέτης – «дослідник причин») — державна і церковна посада у Візантії. Титул
згодом, через Болгарію, з'явився у Молдавському князівстві та Валахії, де використовувався у значенні –
канцлер, голова господарської канцелярії, охоронець великої печатки, керівник межової справи. У
відсутність господаря виконував його функції.
13
На чолі кожного цинуту знаходився справник (паркалаб, пиркалаб). Справник виконував функції
адміністратора, судді, поліцмейстера і збирача податків. Під початком у справника перебували городничі
(кепітани де тирг), однодворчиські старшини (кепітани де мазил), повірники, які управляли окремими
станами (векіли) , волосні старшини (околаші), сільські старости і ін.
14
Вистерник – головний скарбник.
15
Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. – Vol. XXI: 1632-1633. – Bucureşti: Editura Academiei
Republicii Socialiste România, 1971. – P. 31 – 32.
16
Documente bucovinene. – Vol. I: 1507-1653. – Cernăuţi: Institutul de Arte Grafice şi Editura «Glasul Bucovinei»,
1933. – P. 256 – 258.
17
Боярський чин, той хто відає господарськими стайнями.
18
Stoicescu N. Dicţionar al marilor dregători din Ţara Românească şi Moldova: sec. XIV-XVII. – Bucureşti: Editura
enciclopedică română, 1971. – P. 414.
19
Documente bucovinene. – Vol. III: 1573-1720. – Cernăuţi: Institutul de Arte Grafice şi Editura «Glasul
Bucovinei», 1937. – P. 46.
20
Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Vol. XXVI: 1641 – 1642. – Bucureşti : Editura Academiei
Republicii Socialiste România, 2003. – № 81..
21
Молдова ын епока феудализмулуй = Молдавия в эпоху феодализма. – Волумул 7, партя 1: Реченсэминтеле
популацией Молдовей дин аний 1772-1773 ши 1774 = Переписи населения Молдавии 1772-1773 и 1774 гг. /
алкэтуиря, кувынтул ынтродуктив ши коментарииле де П. Г. Дмитриев ; суб редакция луй П. В. Советов,
кандидат ын штиинце историче. - Кишинэу: «Штиинца», 1975
22
У Іордакі Кантакузіно від першого шлюбу ще були син Тодерашку (1635 - 1686) і дочка Марія (? - 1676)
23
Фальча (фелчь) — міра площі, рівна 14,322 кв. м.
24
Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. –
Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной
комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907.
25
Жуков В.И. Формирование и развитие буржуазии и пролетариата Бессарабии (I8I2-I900). – Кишинев:
«Штиинца», 1982. – С. 70.
26
Див.: «Дело по иску отставного майора Оники Петра и Шендре Петра к Галица Ивану о вотчине Ожов» фонд 117, опись 1, Дело № 24. – Чернівецький Обласний архів.,
27
Регистрация земель Бессарабской губернии // Записки Бессарабского областного статистического
комитета. / Под общей редакцией А.Н. Егунова. – Том второй. – Кишинев, 1867.
28
Олонецкие губернские ведомости. – Год 35. – № 48. – Петрозаводск, 1872. – С. 535.
29
Мандзяк А.С. Список избирателей в Первую Государственную дума Российской империи от
Сокирянщины // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С.
Мандзяк. – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011.
30
Сокирянський районний архів.
31
Сокирянський районний архів.

ДОДАТОК
Нижче представляємо Вашій увазі відскановані сторіники з заповіту великого
логофета Гаврилаша Матяша, від 4 березня 1652 р., який підтвердив молдавський
господар Василь Лупу. В заповіті говориться, що багатство та землі якими він володіє
розділяються між його дітьми: сином Єремією, та дочками Іляною і Олександрою.
Оригінал представленого документа зберігається в Національній бібліотеці
Румунії.
39

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

40

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

41

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

42

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

43

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Мандзяк О.С.

ВЛАСНИКИ ЛОМАЧИНЦІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТОЛІТТЯ
Історія с. Ломачинці на цей час, нажаль, досліджена вельми погано. До сьогодення
першим датуванням вважається 1650 рік, коли в відомих історичних джерелах фіксується
цей населений пункт в своїй сучасній назві, хоча як свідчать археологічні знахідки, село
виникло на багато раніше. Село входило у свій час до складу Київської Русі й ГалицькоВолинської держави.
Першими ж відомими для місцевих істориків та краєзнавців власниками вважаються бояри Крупенські, які вперше появляються у Ломачинцях тільки у другій половині
XVIII ст.
Завдяки новим дослідженням нам відкриваються імена деяких інших власників
села, які панували у Ломачинцях задовго до Крупенських. Так, в Національному архіві
Румунії донині зберігається документ, з якого ми взнаємо, що у середині XVII ст. панував
у Ломачинцях медельничер Продан Драгушескул (в деяких джерелах його прізвище
написане як Драгушеску).
Коли саме він став власником цього села, і яким чином воно йому дісталося ми не
знаємо, але надіємося що вже в недалекому майбутньому це перестане бути таємницею.
Що ж точно відомо, що в 1665 році господар Молдавського князівства (з 19 (29) вересня
1661 по 11 вересня 1665 рр.) Єустратій Дабіжа видав Продану Драгушескулу підтвердну
грамоту на село «Вишнева або Ломачинці».
Продан Драгушескул – представник доволі відомої родини свого часу. Його ім’я та
імена його родичів зустрічаються в численних письмових джерелах середини і другої
половини XVII ст. В лютому 1660 року призначений старостою Чернівців, був на цій
посаді торохи більше року – до травня 1661 р1.
Драгушескул відомий як активний учасник політичного життя Молдавського
князівства, так, наприклад, із документа 1677 р. відома його прихильність і відданість
господарю Штефану Петричейко (Петричейку), який панував з 10 (20) серпня 1672 р. по
листопад 1673 р, з грудня 1673 р. по 22 лютого 1674 р. і з 25 грудня 1683 р. по березень
1684 року.
Як багата і досить впливова людина, про що свідчать джерела, він на протягу
декількох століть скупав села або їхні частини в різних кутках Молдавського князівства.
До речі, у його власності знаходилися і деякі інші села теперішньої Сокирянщини. Так,
наприклад, у 1660 р. він викупив частину село Молодове у своє двоюрідної сестри
Настасії Робчениці2.
Щоправда, цей власник відзначався й тим, що не тільки скупав нерухомість, але й
частенько перепродавав. Що стосується Ломачинців, то це село він передав як придане за
дочку стольнику Тоадеру (Феодору) Накулу.
28 квітня 1697 року Тоадер Накул і його дружина Настасія, дочка Продана
Драгушескула, продали село Ломачинці, а разом з ним і с. Гликишоая (?) і п’яту частину с.
Наславча за 250 леїв. Новим власником став логофет, заможний землевласник Іордакі
Русет (Росет) (1645? – ?.10.1920.)3, у якого від трьох жінок було аж одинадцять дітей.
По деяким даним, с. Ломачинці або значна його частина перейшли у спадчину його
сину Андрію (? - 1761), який був народжений від Сафти Раковіце.
1

Constantin I. Andreescu. Insemnări de pre ţinutul Cernăuţi // Hrisovul. Buletinul Şcoalei de Arhivistică, 2. - № 2. Bucureşti : Tiparul «Cartea Românească», 1942. – P. 32.
2
Constantin I. Andreescu. Insemnări de pre ţinutul Cernăuţi // Hrisovul. Buletinul Şcoalei de Arhivistică, 2. - № 2. Bucureşti : Tiparul «Cartea Românească», 1942. – P. 39 – 40.
3
Buletinul Comisiei istorice a României. – Volumul 4: Cu un facsimile al lui Ion Neculce. – Bucureşti, 1925. – P.
220 – 221.

44

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Перший аркуш( із чотирьох) копії підтвердної грамоти 1665 р. Продану Драгушескулу
на села Вишнева і Ломачинці. Національна бібліотека Румунії.

45

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Кучерявий О.П.

КОНФЛІКТ СЕЛЯН З ОРЕНДАРЕМ У ГВІЗДІВЦЯХ В 1825 РОЦІ
В історії с. Гвіздівці за період з 1812
до 1917 року1 нами вже було вказано про
конфлікт гвіздовецьких селян з посесором –
орендарем гвіздовецьких земель Янкой
Поповичем, що виник в 1825 році й тривав
до 1830 року. Зараз ми пропонуємо Вашій
увазі більш детальний опис цього історичного факту на основі архівних документів 2.
Матеріали, які ми представляємо Вашій
увазі цікаві не стільки самим фактом (подібного в наш час менше не стало), скільки,
насамперед, відомостями про гвіздовчан учасників конфлікту й про самий характер
суспільних відносин у той час.
Публікуємо майже дослівний переклад Прохання («Прошеніє») селян «Хотинського цинуту жителів поселення Гвоздоуць
– від усієї громади», поданого 26 серпня
1825 року в Хотинське земське ісправничество. При цьому ми намагалися хоча б
частково зберегти стиль написання того
часу. Селяни подавали «Прохання» на
гербовому папері, вартістю 50 копійок
сріблом за 1 аркуш. Все прохання було
написано на 3-х аркушах, тобто обійшлося селянам в 1 рубль 50 копійок сріблом – і це
лише гербового збору. Гроші були тоді чималі. Вартість послуг писаря або якоїсь іншої
грамотної людини, або бути може присяжного повіреного3 нам не відома.
Селяни писали в Проханні: посесор нашого поселення Янко воєвода Попович
виношує до нас злість, невідомо з яких причин, учиняє нам побої щодня й змушує нас не
правильно працювати при тім. Він втримує при собі ватаву4 який разом з ним робить нам
різні утиски. По-перше не дозволяє нам жати жито наше, орати, жадає від нас зовсім
невідповідно встановленої за пунктами роботи, однак попри все те ми ніколи не виходили
зі свого обов'язку, який зобов'язані виконати; оний посесор призначив місце через свого
ватаву, щоб ми йому зорали й обробили всю повинність, яка стосується нас, як треба, за
що й обіцяв нам подарувати (…)5 і дати один лан для нас щоб ми посіяли на ньому що б
тільки захотіли, і коли ми все це ж виконали, то відданий їм лан ми зорали для посіву на
ньому нашого хліба й наступну від дижму6 зобов'язані були віддати, - але він пан Попович
побачивши, що ми йому все за умовою виробили почав стягувати - за яким ми правом
зорали оний лан і хто дав нам на те дозвіл. Коли ми почали пояснювати у виправдання
собі, що оний лан даний їм самим з його згоди на подяку за наші праці, те пан посесор
Попович, не дивлячись на наші старання, відняв такий і почав за те нас бити, стягуючи
при тім неправильно від нас ще 400 фальчів7 сіна. За кожну по 6-ти левів8 з половиною,
забравши нашу худобу, іспражнив9 з толоки [щоб] утримувати оний у заперті й нам не
дозволив ніякої роботи робити, майже тиждень із того як він пан посесор це зробив. У цим
становищі й застав особисто Земскаго ісправничества комідар10 Андрєєв. А для того
змушені просити це уклінно оного ісправничества, щоб вникло в наше теперішнє
становище безневинно страждуючих захистити начальническою милістю, нарядити з боку
46

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ісправничества чиновника для належного дослідження й більше через його пана посесора
заподіяні повинні втратити останній шматок хліба й тоді більше нічого не залишиться як
тільки йти світом; - ніщо й очікуємо наше вище прописану обставину від оного
ісправничества мілостивійшої резолюції.
Підписали прохання Симіон Тимчук † Тодор Колєснік † Ніколай Олійник † Васілій
Барчук † Потапій Остапчук † Олекса Московчук † Константин Гуцу † Іаков Остачук †
Григорій Костишин † Тод… Барчук † Григорій Піт…† Ничипор Остапчук † Іван
Груницький † Ванько Гінгілик † Дем'ян Гінгілик † Василь Кучерявий † Танашко Гуцул †
Алекса Варчук † Ійосип Микітін † Танаско.. Остафієв † Ніколай Бойко †11, із припискою «і
вся громада за невмінням грамоті підписалося знаками хреста».
Не всі імена й прізвища вдалося прочитати точно. Можливо, що не всі й написано
були правильно. Наприклад, Груницький – швидше за все – Грушецький, яких і в ті часи
було чимало в селі12 й зараз це одне з найпоширеніших гвіздовецьких прізвищ.
Частина документів справи написані повністю на старомолдавській мові, оскільки до 1828
року на території Бессарабської області Російської імперії діяло правило про обов'язкове
ведення діловодства молдавською мовою. Багато офіційних документів оформлялися на 2х мовах (як і це Прохання)13.
Справа до вересня 1928 року тягнулася у Хотинському земському іправничестві й у
Хотинському земському суді, а 22 вересня 1828 року була надіслана до Хотинського
повітового суду при рапорті такого змісту:
«Хотинського земського суду Рапорт
Присутності цього суду доповідаю: наявна в цьому суді справа про подання
претензії жителями села Гвоздеуць посесору воєводі Янку Поповичу, і цим до жителів.
За силою, Височайше затвердженої думки Державної Ради, о 26-й день Генваря14 1828
року що відбулася, до розгляду цього суду не належить.
Визначено: зазначену справу по складанні належного опису відправити з таковим
для подальшої постанови при Рапорті в
оний Суд, про що п. Поповича сповістити
повісткою, а околоту Дністра ді жос15
наказати оголосити про те жителям села
Гвоздеуць.
Заст. начальника - підпис. Секретар
- підпис. Столоначальник - підпис. № 17952.
21 вересня 1828 року».
У Хотинському повітовому суді
справа протягнулася ще 2 роки й 30 квітня
1830 року була закрита та списана до
архіву. Можливо це було пов'язано з корупцією й одночасно для «списання» справи
було використане те, що поміщик Іоанн
Німішеску, у якого Я. Попович орендував
частину гвіздовецьких земель, не очікуючи
офіційного вирішення справи, розірвав з Я.
Поповичем орендні відносини й передав
землю в оренду поміщикові Томульцю16.
При цьому, варто повідомити, що
Янко Попович за архівними документами
чомусь записаний – як сербський воєвода.
Чи дійсно він був сербом, або це якось
пов'язано із селом Сербичани – не відомо.
Втім, село Сербичани Сокирянського рай47

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ону Чернівецької області, не виключено, що засноване сербами17. Втім, хоча й цікаво, але
не настільки важливо - чому він значився сербським воєводою. Нахабою й негідником він,
явно був чималим, оскільки в Чернівецькому обласному архіві є ще одне, дуже схожа
справа, відповідно до якої Я. Попович приблизно в такий саме спосіб вчинив також із
селянами села Єноуць (Яноуци, Янівці, нині – Іванівці Кельменецького району
Чернівецької області)18. Виходячи з датування справ, можна зробити висновок, що Я.
Попович спочатку обманював селян і знущався з них у с. Яноуци з 1821 до 1825 року,
потім його звідти, імовірно попросили й він перебрався у Гвіздівці. У наші часи в Україні
така поведінка, з нещодавніх часів називається «лозинщиною». Ну а тоді, імовірно можна
було назвати «попівщиною», хоча, звичайно, таких мерзотників, як Янко Попович у ті
роки було чимало.
1

Кучерявий О.П. Історія села Гвіздівців: 1812 – 1918 рр. // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. /
Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. – С. 58 – 68.
2
Чернівецький ОДА, фонд 117, опис 1 («Хотинский уездный суд»), од. 292 «Дело по жалобе жителей с.
Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои», 19.11.182530.04.1830
3
Присяжний повірений - особа, що надавала адвокатські послуги
4
Ватав – панський слуга. Тут - слуга посесора, його помічник
5
Що він обіцяв подарувати – в документі не вдалося прочитати
6
Дижма – податок-десятина
7
Фальча – одиниця міри
8
Лев – грошова одиниця, скоріш за все, мається на увазі нідерландська монета «leeuwendaalder», що
проникла і використовувалася в Молдавії з XVII-го ст. до 1812 року офіційно, а пізніше ще доволі тривалий
час - напівофіційно. На монеті був зображений лев. Молдавани й румуни називали ці монети леями, від них
отримали назву і румунські і сучасні молдовські леї.
9
Тут: испражнил – опорожнив.
10
Комідар – земський чин в Бессарабії
11
Прізвища та імена зазначені у автентичній (за текстом документу) транскрипції
12
«Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви».
13
Скарги і Прошенія на молдавскій мові можна було подавати до 1842 року
14
Генваря - січня
15
«Околот Дністра ді жос» – округ Нижнього Дністра (від молд.)
16
«Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви».
17
В самих ранніх із відомих документів зустрічається написання назви села як Шербичени, саме це дало
підставу вченим рахувати, що первісним звучанням назви цього села було Шербичани, а перехід у
«Сербичани», пояснюється «результатом несуміжної дисиміляції шиплячих у давній формі», а сама назва
походить від особового імені Шербич або Шербик. (Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви
населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів). – Львів: «Афіша», 2004. – С. 309.). На
думку ж інших лінгвістів та істориків, назва Сербичан – це слід компактного проживання сербів на території
Сокирянщини, від них село і отримало назву. (Международные Ломидзевские чтения. Изучение литератур и
фольклора народов России и СНГ: теория, история, проблемы современного развития. Материалы
Международной научной конференции, 28-30 ноября 2005 г. – Москва, 2005. – С. 139.). У місцевих
переказах про село верх бере цікава і романтична легенда про Серба і Чану. Ніби від імен цих людей, які
закохалися і пішла назва Сербичани. (Чорний О.Д., Мандзяк О.С. Сокирянська бистрина –Чернівці: Прут,
2011. – С. 63 – 65.) – Прим ред.
18
Чернівецькій ОДА, фонд 117, опис 1 («Хотинский уездный суд»), од. 131 «Дело по жалобе жителей с.
Еноуц на поссесора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои», 26.02.182119.05.1825.

48

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Кучерявий О.П.

ІСТОРІЯ СЕЛА ГВІЗДІВЦІВ: 1917 р. - СЬОГОДЕННЯ
Влітку 1917 року у Гвіздівцях були розквартировані окремі частини 8-ої російської
армії, солдати якої були налаштовані революційно. 25 жовтня 1917 р. жителі села разом з
солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявилися безсилими1.
Влада в цей час на місцях ще знаходилась в стадії організації, точилась боротьба за
владу між більшовиками і меншовиками на сільських сходках, де виступали представники
цих партій з військових частин резерву румунського фронту. І ось, на одній із численних
сходок, що тоді проходили, представнику меншовиків задали таке запитання: «Коли ж
нам дадуть землю?» Відповів: «Коли закінчиться війна, зберуться Установчі збори, вони
вирішать». Йому не дали договорити, випровадили зі сходки2.
Приблизно в той самий час, а саме 15 грудня 1917 р. в Бессарабії проголошується
Молдавська демократична республіка, яка була сформована молдавською буржуазією.
Щоправда, влада цієї новоявленої республіки на Північну Бессарабію майже не
розповсюдилась, та і не мала ця республіка реальної влади.
8-9 січня 1918 року було проведено IV-й з’їзд повітових сілянських депутатів
Хотинського повіту. На цьому з’їзді було проголошено незалежність Хотинського краю.
Та рішення цього з’їзду також носили для населення лише рекомендаційний характер,
визнавали його далеко не всі. Селяни не дуже вірили деяким провідним учасникам з’їзду,
в тому числі таким, як велики землевласники, поміщики – романківчанин М.М.
Крупенський, вашківчанин М.О. Казимір3. На гвіздовчан цей з’їзд (як і наступний – V-й
18.02.1917 р.) також вплинув не суттєво.
Більш великий вплив на населення краю оказав Ленінський декрет про землю, який
на той час був за духом наббагато ближче народу. У січні 1918 року гвіздовецькі селяни
захопили маєток поміщика Платона Івановича Бібері (сам він втік за кордон). На площі,
перед поміщицьким будинком, солдати 8-ї армії та гвіздовчани, які повернулися після
демобілізації, організували мітинг, на якому промовці закликали захищати права народу,
висловлювались на підтримку нового ладу. В селі було проголошено радянську владу4.
За допомогою представника більшовиків був утворений сільревком, переважно з
фронтовиків, незаможних та безземельних селян. Головою сільревкому обраний батракфронтовик Андрій Мартишок, заступником і секретарем – Яків Георгійович Барчук.
Сільревком взяв на облік всю поміщицьку землю, ліс, худобу, сільгоспобладнання. Землю
ще до початку сівби було розподілено між безземельними та малоземельними селянами.
Румунія спробувала захопити територію Бесарабії. У лютому місяці 1918 р.
радянські частини завдали значної поразки румунським інтервентам. Антанта запропонувала Радянській Росії посередництво в переговорах з Румунією. У тому ж лютому 1918
року був підписаний протокол про ліквідацію російсько-румунського конфлікту, 5-9
березня – підписано угоду між РСФСР і Румунією про вивід румунських військ з території
Бессарабії. Відповідно до протоколу, Румунія зобов'язувалася вивести свої війська з
Бессарабії в 2-місячний строк. Однак, скориставшись складним становищем Радянської
Росії (вторгнення австро-німецьких військ на Україну й тимчасовий відступ радянських
військ), румунський уряд порушив угоду і румунські війська знову вдерлися у Бессарабію
і анексували її.
Але Буковина і найпівнічніша частина Бессарабії були окуповані Австрією.
Австро-угорські війська захопили територію 28 лютого 1918 р. Кордон між окупованими
Румунією і Австрією територіями проходив по території Хотинського повіту – берегом
ріки Прут і біля Ліпкан повертав в бік Дністра. Окупанти скасували всі рішення
сільревкому, розпустили його, членів сільревкому арештували. На селян, що одержали
землю, наложили непосильну контрибуцію на користь поміщика, який прибув з ними.
49

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

При стягненні контрибуції селяни піддавались побоям, знущанням5. Та в цілому слід
зазначити, що встановлений згодом австріяками лад був досить врівноваженим.
Безпорядки і безвладдя припинилися, навіть деяким біднякам і вдовам надавали
невеличку матеріальну допомогу.
Після революції у Німеччині і Австрії розпалася Австро-Угорщина. На початку
листопада 1918 р. окупанти пішли з села. Знову розпочалося безвладдя, та воно тривало
недовго. Ситуацією відразу скористалася боярська Румунія, яка майже відразу, у
листопаді 1918 року загарбала залишену Австрією територію, в тому числі – Гвіздівці.
Будь якого спротиву вона не отримала – не було від кого. Радянська Росія і Директорія
були зайняті боями між собою і іншими ворогами. Заміст досить спокійних, педантичних,
можна навіть сказати, що відносно справедливих, і при цьому добре одягнутих і ситих
австрійців, прийшли нові «господарі» – голодні, обдерті, жадібні та злобні румунські
вояки. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, знову примусові реквізиції6.
Румунські вояки ходили по хатах шукати більшовиків і при цьому забирали з хат все що
їм подобалося, а тих, що чинили опір, били до втрати свідомості.
Оголошення про встановлення нової влади відбувалося наступним чином:
населення було скликано до сільської управи через заклики соцьких і десятників: «Всім
з'явитися до управи на сходку». Багато селян, знаючи, як поводяться з людьми румуни,
тікали у ліс або ховалися. Але під лісом румунські вояки влаштували засідку, по хатах теж
розшукували. При вході на подвірря управи по обидві сторони хвіртки стояли біля десятка
озброєних вояків з дрючками у руках. Пропускаючи сілян на подвір'я, били всіх
дрючками, незважаючи на вік і улюлюкаючи як на худобу. Тих, що пройшли цю обробку,
вишукували на подвір'ї і перевірили за списком. Тих, що не з'явились, шукали, приводили,
били, до свідомості приводи відливаючи водою. Румунський офіцер зачитав указ короля
«Великої Румунії» («Романія маре»), про те, що Бессарабія є областю Румунії, що селяни
повинні підкорятися румунським законам, а при зустрічі з офіцерами та солдатами
Румунії скидати перед ними шапку та вклонятись7.
Румуни і не намагалися представляти свій прихід у Північну Бессарабію, як якесь
поверненя ісконних територій, як вони це говорять сьогодні. Та і дійсно – молдавськими
ці території були чималий час, але румунськими – ніколи. І у 1918-19 роках румунські
вояки цього не приховували. Один з перших наказів коменданта Сокирянського румунського гарнизону капітана Молдована так і називався – «Становлення окупаційного
режиму». Відповідно до цього наказу, насамперед сільські старости повинні були
виявляти зброю. За збереження зброї накладали великий штраф і на три місяці саджали у
тюрму. За перехід з України в Бессарабію арештовували. Заборонялося збиратися групами
більш ніж по 4 чоловіки. Сходки мешканців дозволялися у виняткових випадках і лише за
участю патруля. Після 20-ої години заборонялося ходити по селі, запалювати вогонь у
хатах. У школах належало виконувати румунський гимн. Перехід з села до села
дозволявся за спеціальними картками, з обов’язковою реєстрацією. На деякий період було
заборонено продаж пшениці, жита, ячміня, овса, кукурудзи, квасолі, бобів, чечевиці,
картоплі, борошна, проса, насіння льону, прядива, соняшнику, конюшини, люцерни.
Повністю було накладено заборону на продаж цигарок, вирощування і продаж тютюну8,
виготовлення і продаж спиртних напоїв, адже тютюнові і горілчані вироби були
державною монополією в Румунії.
Через знущання (зрозуміло, що не через тютюн та горілку) народ взявся за зброю,
по селах почастішали випадки вбивства окремих завойовників, зокрема в с. Мендиківці
(нині - Олексіївка), хоча в Гвіздівцях спочатку було більш-менш тихо. Почастішали
випадки переходу на Поділля (зі зброєю і без зброї) і організації загонів для боротьби за
визволення рідного краю, незважаючи на спротив петлюрівців, які з іншого боку Дністра,
в багатьох випадках, побоюючись проникнення більшовіцьки налаштованих селян,
50

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

активно сприяли румунським окупантам та навіть згодом співробітничали з румунами для
придушення повстання - видавали повстанців і біжінців румунських владам.
Спалахнуло Хотинське повстання. 8 січня 1919 р. 86 селян, на чолі з Мироном
І.Ткачем, Артемом М. Швецем, Митрофаном Петровичем Кострижем, озброєні сокирами,
вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок9. Звільнили з посади
старосту - ставленика та прихильника румунського уряду. Бідняка Григорія Барчука
обрали старостою, в допомогу йому обрали Артема Швеця, також бідняка. Вони і
гвіздовчанин Кривкин Михайло, офіцер, налагодили зв'язок зі збройними групами на
окраїні села10. Озброєні селяни перепинали румунські обози з награбованим майном,
повертали його населенню. Найбільш активними повстанцями, крім його сільських
керівників, були Григорій Олійник, Петро Пазюк, Федір і Яків Кучеряві, Григорій
Пижівський, Петро Тимчук, Арсеній Колісник, Яків і Григорій Барчуки та багато інших.
Ось що розповідав учасник січневого повстання Костриж Митрофан Петрович: «Я
на вулиці, яка зараз проходить біля магазину, обеззброїв румунського солдата і завів його
в приміщення поліції. Там були товариші Бойко Семен, Швець Петро. Схоплений мною
румунський солдат, раптом вихопив з кутка гвинтівку і почав тікати. Ми його
переслідували, солдат відстрілювався і при цьому був убитий Бойко Семен».
В ніч з 8 на 9 січня 1919 р. (за старим календарем) десь за північ село разбудив
гуркіт артилерії та стрекотання станкового кулемету. Снаряди рвалися десь між
Гвіздівцями і Клокушною. Спочатку Гвіздівці обстрілювали з броньовика, підпалили 25
будинків. В село вдерлася румунська кіннота. Чоловіки схопились за гвинтівки, коси,
вила, але повстання було придушене11.
Шість чоловік, в тому числі Григорія Барчука, було розстріляно під лісом, а решту
відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині,
відливали водою і знову били. Потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до
Ліпкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Потім
перевезли у тюрму «Буковець». А.Швець два тижні був у кайданах. В тюрмі перебував 10
років, повернувся у село в 1929 році.
Ще 18 учасників повстання переправились через р. Дністер та утворили партизанській загін разом з мешканцями інших сіл. Загін в цілому налічував від 400 до 500 бійців,
розташувався в районі містечка Атаки Сорокського повіту (через берег від МогилівПодільського). В Могилеві-Подільському панували петлюрівці, і коли командування
партизанського загону попросило в них в якості допомоги бронепоїзд, відповіли вогнем
по партизанах. Але особовий склад бронепоїзда не підкорився петлюрівському
командуванню і перейшов на бік бессарабських партизан.
Вночі партизанський загін під командуванням Барбуци і Рудя, разом з
бронепоїздом переправився через залізничний міст, напав на румунів, розташованих в
Атаках, і без пострілу в короткому бою ліквідував при допомозі населення всю військову
частину румунів. При цьому, як розповідав Федір Філипович Кучерявий і інші
гвіздовчани, прямо на мості повстанці повісили командира румунської дивізії – генерала
Поеташа (він похований у Сороках). При підтримці бронепоїзду, загін, долаючи опір
ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи міста і села. Населення з радістю
зустрічало наших, надаючи збройну допомогу. Вже перед світанком зайняли вузлову
станцію Окниця, райцентр Сокиряни та полустанок Гвіздівці (між Гвіздівцями і
Сербичанами). В цих пунктах наступ партизан був затриманий румунами, що одержали
підкріплення по залізниці з Бельць і Чернівців. Гвзідівчани, озброївшись гвинтівками, хто
їх мав, вилами та косами, окремими групами зайняли підступи до села з боку м. Бричани,
с. Романківці і підступи до с. Клокушна. В цих групах було чимало стариків з вилами. Ці
групи ліквідували невеликі групи румунів, що намагалися добратися до місця бою. Увесь
день 22 січня точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з перемінним успіхом.
В кінці дня 22 січня з наставанням темряви чути постріли артилерійські і кулеметні з
51

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

бронепоїзда було чути все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба припинилася. Стало
зрозуміло, що партизани відступили. Але всі гвіздовчани залишилися в селі. Кілька
фронтовиків вносли пропозицію організувати підрозділи, взводи, роти, підшукати і
утворити базу забезпечення боєприпасами, виділити здібних командирів, діяти компактно.
Більшість повстанців не погодилась: «Станемо кругом села і не пустимо румуна». На
полустанку Гвоздівці вивантажився ешелон румун - до 500 чоловік. Повстанці вирішили
уходити на Поділля. Направляючись до с. Сербичани, по путі ліквідували 6 румунських
вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями. Атакували станцію
Романківці, але безуспішно, адже вогонь станкових кулеметів не давав можливості підійти
до вокзалу. 23 - 24 січня гвіздовчани біля с. Кормань переправились через Дністер (він ще
тоді не став) на лодках і зупинилися у с. Калюс на Поділлі. Там об’єднаклися з іншими
повстанцями і рухаючись вздовж Дністра то одним берегом, то іншим, пішли в бік
Могиліва-Подільського, дорогою знищуючи румунські і петлюрівські підрозділи12.

Г.І. Котовський серед бійців-кавалерістів, 1919 р.

Згодом, вони увійшли до червоноармійської бригади Григорія Івановича
Котовського. В тому числі Марко Шеремет, якій став командиром підрозділу, Г.Ю.
Олійник, який воював розвідником дивізіону13, Яків Георгійович Барчук, Гаврило
Георгійович Барчук, Федір Філипович Кучерявий служив у бригаді ковалем (котовці за
чорне волосся називали його «Фєдька – циган»), а його племінник Яків Гаврилович
Кучерявий був рядовим бійцем. Барчук Я.Г. і Барчук Г.Г. були нагороджені орденами
Червоного Прапора14.
Після закінчення Громадянської війни Ф.Ф. Кучерявий та Я.Ф. Кучерявий
залишилися жити на лівому березі Дністра – в с. Єржово Рибницького району (нині 52

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Придністров’я), до нього в гості приїжджав сам Котовський Г.І. Яків згодом, за
сталінських часів, був репресований та загинув у таборі. Його нащадки досі живуть в
Єржово.
За часів окупації знову тяжке життя через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів
села було 1415 десятин землі - менше, ніж по 0,6 десятини на душу15. Румунська влада у
1921 році провела в Бессарабії земельну реформу, якою було обмежено кількість землі,
яка могла бути у власності приватних осіб. При цьому, поміщик П.І. Бібері, який у 1920му році повернувся до села, лише у 1922 році одержав від влади з своїх колишніх земель
100 га. пашні, а також штучні пруди і ліса, які рахувалися – як парки. Решта землі була
роздана селянам. Згодом П. Бібері володів 70,5 десятинами орної землі (частину ще й
розпродав), піп - 12-ма, куркулям належало 79,5 десятин16. Слід зазначити, що цього
поміщика селяни завжди вважали хорошою людиною і хорошим поміщиком. Він був
доброю та досить нескаредною людиною. Селяни завжди запрошували його на весілля,
родини, хрестини. І він приходив, та ще й обов’язково з досить дорогим дарунком. Як
правило, він дарував якусь, хоча б і не велику, ділянку землі, прийшовши на святкування з
вже готовою дарчою.
Бібері Платон Іванович писав вірші, переписувався з відомими літераторами.
Відомі декілька збірок його віршів: (Бибери, П.И. Мелкие стихотворения П.Бибери
Одесса: Типография «Труд» В.Семенова, 1886. – 32 c.; Бибери П.И. Стихотворения.
Кишинев: Тип. М.Р. Авербуха, 1910. - 90 с.; Бибери П.И. Стихотворения. МогилевПодольский: Тип. Кац, 1915. (Обл.: 1916). - VII, 435 с.).
Згідно з відомостями, що були викладені у румунському адресному показчику
1924-25 років, на початку 20-х років у Гвіздівцях були такі офіційні особи: Голова
сільської управи - Бучка Іван, писарь - Тітов Михаіл, вчитель - Подлєсний Мефодій,
бакалійники - Креймер Мошко, Гольцман Мошко і Олєйнік Іван, корчмар - Буряк
Мефодій, мельники - Бучка Артемій і Глеймер Іцко, олійник - Гангал Іван, власник маєтку
- Бібері Платон (100 га), священик - Холдевич Міхаіл17.
Лише незначна частина селянських дітей могла навчатися у 4-класній школі.
Двохкімнатна будівля школи була розташована неподалік від церкви, на тому місці, де на
цей час стоїть пам’ятник загиблим односельчанам і воїнам-визволителям. Від того місця
будівля тягнулася через шлях і трохи далі, де сьогодні знаходиться будинок (сільський
шлях проходив трохи вище того місця, де на цей час пам’ятник). Навчання здійснювалося
виключно румунською мовою. Директором школи був такий собі Підлісний. Він жив у
будинку, що знаходився в районі сучасного парку (після звільнення там була сільрада).
Підлісний дуже старанно вислужувався перед румунами, говорив виключно румунською
мовою, від всіх також вимагав, щоб спілкувалися румунською, був дуже жорстоким. Він
та інші румунські вчителі під час навчання щоденно застосовували тілесні покарання за
найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі. Багато дітей залишали
школу через те, що мусили допомагати батькам вести господарство.
Наприкінці 20-х років у селі створюється комуністична організація з 4-х підпільних
груп. Її засновником і беззмінним керівником був Семен Спиридонович Грушецькій. Син
сільського шевця С.С Грушецький пройшов школу політичного гарту в роки першої
світової війни в російській армії. Зустрічі з революціонерами-солдатами, колишніми
пітерськими робітниками, їх розповіді про революційну боротьбу, про партію
більшовиків, її вождя В.І. Леніна назавжди визначили його життєвий шлях. Повернувшись
до рідних Гвіздівців, він почав революційну пропаганду, став членом Румунської
комуністичної партії з 1929 року, членом підпільного райкому з 1931 року, а з 1935 року
— членом Хотинського підпільного повітового комітету. Відважними підпільниками були
також жителі села М.П. Матковський, І.А. Видиш, П.С. Тимчук.
Комуністична організація працювала в глибокому підпіллі. «Нам, комуністам, згадує С. Грушецький, — доводилось діяти в глибокій конспірації. Кожний знав лише
53

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

кілька чоловік. Записів ніяких не вели, різних
шпиків навколо нишпорило багато. Сходились
разом не часто, більше на ходу удвох, утрьох вирішували те чи інше питання»18.
Напередодні 1 травня 1932 року С.С.
Грушецький з товаришами розповсюдив у селах
Романківці, Гвіздівці і Клокушна понад 1000
листівок із закликами боротьби з гнітом окупантів.
Так само було і 1 серпня 1932 року. У 1934 році за
допомогою агентів жандарми викрили комуністичні осередки в Гвіздівцях та інших селах. У
вересні в Чернівцях судили 150 комуністів. С.С.
Грушецького було засуджено до 6 – ти місяців
ув’язнення і позбавлено громадських прав на 10
років, та накладено штраф в розмірі 10 тисяч лей.
На території Хотинського повіту також
діяла комуністична організація «Червоний
школяр» (керівник Пантелеймон Білоус), яка
проводила агітаційну роботу в Єдинцях, Крістинештах, Бричанах, Сокирянах, в Хотині, а також і
в Гвіздівцях19.
Тривалий час з початку румунської окупації
на території Хотинського повіту діяла гайдамацька
група Поліщука і Буди, які зухвало грабували Гвіздовчани: Павло Васильович Голяк з
дружиною (сидит) в 20-х – 30-х роках
поміщиків, представників румунської влади і
ХХ-го ст.
євреїв, які здебільшого прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них складали
легенди, та навіть пісню молдовською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської
армії, грамотна людина. Йому вдавалося навіть, переодягнувшись у форму румунського
генерала, вишукувати перед собою румунських жандармів, які проводили інструктажі
селян з піймання гайдамаків, як те було у сусідньому селі Романківці. Буда був
неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владам декілька разів вдавалося
заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу.
Неодноразово вони завітали і у Гвіздівці. У гвіздівецькому лісі жандарми навіть
влаштували облаву на Поліщука. На облаву зібрали багато селян. Гайдамаку, який
сховався на дереві побачив Кучерявий П.Ф., але не видав. У ночі Поліщук, якій невідомо
як узнав, хто саме йому допоміг, завітав до Порфірія Філіповича, та подякував йому
сумою у 100 румунських леїв.
Поліщук і Буда діяли здебільшого вдвох, але періодично до них приєднувалися і
окремі місцеві селяни. Одним з таких напевне був гвіздовчанин Мафтуляк Арсеній
Іванович. Румунські жандарми постійно розшукували його, влаштовували облави у селі,
але піймати не могли. Двічі вони викликали в Хотин і Чернівці рідного брата гайдамаки –
Мафтуляка Василя Івановича, допитували його, жорстоко били. Та коли Арсеній узнав
про це – він копіюючи Поліщука, один з’явився у формі румунського майора до
жандармського шеф-де-пост (начальник жандармського посту на 3 села) в селі Клокушна,
провів з рядовими жандармами інструктаж з розшуку гайдамаків, відправив їх на розшук,
а коли залишився сам на сам з шеф-де-пост, завішав того, помстившись таким чином за
брата.
Та все ж, через деякий час, жандарми у черговий раз піймали Поліщука і щоб
позбутись, спровокували йому втечу, та під час цей спроби застрелили. Буда сидів у
тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.
54

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У 1930-му році населення села складало 3023 чол.20 Мешканців села румунська
влада призивала на службу до армії, але зброї їм не довіряли - вони завжди прозивали
сельчан більшовиками. Гвіздовчани проходили службу в якості денщиків, як наприклад
Бойко Микола Афанасович, Кучерявий Микола Гаврилович (згодом жив у м. Омську).
Також їх використовували на інший господарській службі.
Після приєднання Бессарабії до Румунії на неї було поширено дію румунських
законів. А коли румунськім військовим вдалося остаточно приєднати і Північну частину
краю, ці закони розповсюдилися і на цю територію.
Королівським декретом від 22 квітня 1918 р. був оголошений Закон про
адміністрацію Бессарабії, згідно з яким вона тепер ділилася на повіти, волості й комуни.
На чолі повіту декретом короля призначався префект, що здійснював загальне
керівництво всіма державними установами повіту. У повіті створювалися виборні органи
місцевого самоврядування - повітові ради. Волості були позбавлені права юридичної
особи, власного майна, бюджету й виборних представницьких органів. На чолі волості
стояв претор, що призначався королем і був підлеглий префектові. Нижчою адміністративною одиницею вважалася комуна (міська й сільська). Вона наділялася правом вибору
органів самоврядування - комунальної ради й примаря. Останній був главою місцевого
самоврядування й одночасно представником уряду в комуні. Всі примарі обиралися, але
примарі міських комун підлягали затвердженню монархом. У всіх селах, за винятком
центру комуни, обирали сільську раду на чолі з уповноваженим21.
До компетенції повітових і комунальних рад входило прийняття місцевих
бюджетів, видання нормативних актів з питань місцевого значення, установлення
місцевих податків, прийняття рішень про використання муніципальної власності.
Центральна влада мала право розпускати виборні місцеві органи. Велике значення в
адміністративному керуванні грала Конституція 1923 року, яка проголосила Румунію
єдиною й неподільною державою. Конституція 1923 р. ґрунтувалася на концепції
самоврядування й децентралізації. Ст. 41 Конституції відзначала коло функцій повітів і
комун, які охоплювали всі місцеві інтереси. Ст. 108 говорила, що керівні органи
обираються громадянами відповідного населеного пункту шляхом загального, рівного,
прямого й таємного голосування. Стаття 107 Конституції проголосила право потерпілого
від незаконного адміністративного акту або небажання місцевої влади розглянути його
скаргу, звернутися в судову інстанцію з позовом. Апеляційна палата могла анулювати
рішення місцевого органу керування, якщо воно суперечило Закону.
Закон від 14 липня 1925 року про уніфікацію адміністративної організації сприяв
ще більш тісному залученню Бессарабії в єдину румунську державу. За цим законом
обрані депутати комунальної ради повинні були здавати іспит на знання румунської мови,
бути затвердженими префектом, а потім приносити присягу, і тільки потім брати участь у
процедурі виборів таємним голосуванням примаря й членів постійної комісії, що
вирішувала основні питання в проміжках між сесіями ради.
В 1929 році був виданий Закон про організацію місцевої адміністрації, замінений
Адміністративним законом від 27 березня 1936 року. Повіт і комуна були вправі
встановлювати й стягувати податки, межі яких регулювалися законом. Повіт був
децентралізованою адміністративною одиницею з юридичним статусом. Префект як
виконавчий повітовий орган не тільки здійснював керівництво повітом, але й нагляд за
виконанням рішень повітової ради. Повітова рада була колегіальним органом, що
скликався на ординарні й надзвичайні засідання, він вирішував всі питання повітового
характеру. Постійна делегація повітової ради обиралася зі членів ради, на чолі її стояв до
1931 р. голова делегації, обраний радою, після 1931 р.- повноваження голови виконував
префект. Делегація приймала рішення замість ради, коли остання не скликалася, і заміняла
раду в період між сесіями.
55

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Комуна мала юридичний статус і могла бути утворена із трьох сіл. Комунальне
керування перебувало в одному з них ( село-резеденція). Виконавчі функції виконував
примар. До 1929 р. він обирався комунальною радою, після 1929 р. - населенням комуни.
Із установленням у Румунії авторитарної монархії Карла II відбулися зміни в
адміністративно-територіальному устрої. Була утворена нова велика адміністративнотериторіальна одиниця - область (цинут). Румунія поділялася на 10 цинутів, які очолювали
королівські резиденти. Хотинський повіт увійшов до складу Сучавського цинуту22.
Місцевою владою в Гвіздівцях був примар. До звільнення від окупації у 1940 році у
Гвіздівцях примарем був Томаш Барчук. Він був досить жорсткою людиною, хоча селяни
його таким не вважали. Та все ж батогом міг огріти за щось. Та це в ті часи вважалося
дрібницею. У війну він цю посаду вже не обіймав, що його і врятувало – за радянських
часів його ніхто не чіпав, він працював у колгоспі старшим чабаном, потім навіть
завфермою.
За порядком в сілі також слідкували два румунських жандарми Матей і Попа.
Матей був не дуже злий, а Попи всі боялися страшенно. Дітей він бив відразу без розбору
ні за що, ні про що – просто за те, що попався на вулиці. Не дивно, що коли він йшов
вулицею – всі ховалися. У 1940 обидва пішли в Румунію, а в 1941 році повернулися під
час повторної окупації і працювали жандармами всю війну.
Жандармам допомагали два міліціонери з числа місцевих мешканців.
Дуже впливовими і важливими особами рахувалися лісники, лісові бригадири та
путеві обхідники залізниці. За лісові порушення і порушення правил переходу залізниці
накладали великі штрафи. А якщо попадеш при цьому в руки румунів, то ще й били.
Румуни взагалі за все били селян.
Лісовим бригадиром був Петро Олійник. У нього біля Марициної Ями була
господарська дача – її називали «одайя». Це він висадив ряд акацій, що ростуть вздовж
дороги між Марициною Ямою і Березиною. П.Олійник був не поганою людиною, але
продовжував працювати на посаді бригадира і під час війни. Тому, на жаль, у 1944 році
його, як посібника окупантів арештували, засудили до ув’язнення і назад він вже не
повернувся.
Ретельно наглядала влада за дотриманням державної монополії. Якщо знайдуть в
городі хоча б кущ тютюну, або хоча б один цукровий буряк – штраф був страшенний. То
саме – якщо піймуть на самогоноварінні. Сплативши такий штраф можна було піти
світом. Нагляд в основному здійснював спеціальний контролер, який періодично
наїжджав у село, об'їжджав городи і поля. він також дивився за доглянутістю землі і не
дай Боже, знайде хоча б один бур’ян: недбайливого господаря відразу тягнули у центр
села і прилюдно били палками.
Про життя у радянській України у Гвіздівцях мало що чули. В основному це були
жахалки офіційної румунської пропаганди. Особливо незрозумілим для селян був
колгоспний устрій. Вони складали про колгоспне життя задністрів’я частушки, як
наприклад: «Стоїть Ленін над горою, та й показує рукою - от туди йдіть за мукою!».
Також: «Мала баба одну козу, одну козу, та й ту дала до колхозу. А ще добре Сталін знає,
що та баба цапа має!» Сам Сталін популярністю серед селян не користувався: гвіздовчани,
якось так повелося, завжди себе рахували росіянами і їм було не зрозуміло, як це могло
статися, що великим російським народом керує виходець з Кавказу.
Себе населення Гвіздівців аж до 1944 р. рахувало руськими, хоча розмовляли на
місцевому діалекті, основу якого складала українська мова з дуже великою домішкою
російських, молдавських слів, та навіть деяких слів з лексикону євреїв, яких було дуже
багато в Сокирянах, та які розмовляли на мові ідіш. Цей діалект був не дуже відмінним від
народної української мови, але примітним. Він зберігався у селі десь до кінця 60-х років
ХХ-го сторіччя.
56

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

*****
26 червня 1940 року о 22 год. у Москві
Нарком закордонних справ СРСР В.Молотов
вручив румунському посланникові в СРСР
Г.Девідеску ноту Радянського уряду, у якій
говорилося: «... в 1918 році Румунія, користуючись військовою слабкістю Росії, насильно
відторгла від Радянського Союзу (Росії) частину
його території - Бессарабію... Радянський Союз
ніколи не мирився з фактом насильницького
відторгнення Бессарабії, про що уряд СРСР
неодноразово й відкрито заявляв перед усім
миром. Тепер, коли військова слабкість СРСР
відійшла в минуле, а сформована міжнародна
обстановка вимагає найшвидшого вирішення...
невирішених питань..., радянський уряд запропонував Румунії: 1. Повернути Бессарабію
Радянському Союзу. 2. Передати Радянському
Союзу північну частину Буковини в границях
відповідно до прикладеної карти». Одночасно
Москва виразила надію, що Румунія «прийме цю
пропозицію СРСР і тим дасть можливість
мирним шляхом вирішити тривалий конфлікт».
Відповідь румунського уряду очікувався
Гвіздовчани: Єлена Йосипівна Кучерява
протягом 27.06.1940 р. Спроба румунського
з сином Василем, 1940 р.
посланника заперечити наведену в ноті аргументацію посиланнями на історію Бессарабії й
події 1918 р., природно, не знайшла відгуку у В.Молотова, який відмітив, що вони «не
відповідають ні історичному розвитку, ні реальної ситуації». Так само не вдалася спроба
продовжити строк для відповіді з Бухареста, оскільки радянський уряд уже «чекав 22
роки» і тому «сподівається, що відповідь буде дано без запізнень, і якщо вона буде
позитивною, то питання буде вирішене мирним шляхом».
І вже 27 червня 1940 року війська Південного фронту Червоної армії завершили
розгортання біля кордонів Румунії (11-27.06.1940 р.). Пізно ввечері 27 червня, реально
оцінивши військові можливості Румунії й СРСР, побоюючись соціальних потрясінь у
випадку війни з СРСР, Коронна рада Румунії вирішила погодитися на поступку
необхідних СРСР територій. І вже о 14,00 год. 28 червня війська спеціально сформованого
Південного фронту під командуванням тоді ще генерала Г.К. Жукова перейшли через р.
Дністер та вступили в Бессарабію і Північну Буковину, не зустрічаючи спротиву.
В той самий день - 28 червня 1940 року гвіздовчани радо зустрічало радянських
воїнів. На той час у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік (3201 українців, 6 молдован, 1
росіянин і 2 інших національностей)23. Слід зазначити, що такий національний склад було
визначено, так би мовити, за призначенням – радянська влада всіх, хто розмовляв на
місцевому діалекті української мови, автоматично записала українцями, хоча, як вже
зазначалося, самі вони себе рахували руськими, або «руснаками».
15 липня 1940 року Народний комісаріат з іноземних справ (НКІС) СРСР надіслав
ноту уряду Румунії у зв'язку з фактами перешкоджання поверненню бессарабцев з Румунії
на батьківщину. Станом на 26 липня, за відомостями НКІС на 26 липня, з Румунії на
батьківщину вернулося 149974 бессарабцев, в тому числі повернулися чимало гвіздовчан,
які були раніше призвани на службу у румунську армію, або перебували в ув’язненні та
різних роботах.
57

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Селянам на той час належало 2191,89 дес. орної землі і пасовиськ. 28 червня 1940
р. були проведені загальні збори мешканців села, які обрали сільську раду24. Її першим
головою став С.С. Грушецький. Це рішення зборів також на початку липня було
затверджено Хотинським повітовим виконавчим комітетом Бесарабії.
Сільрада розподілила поміщицьку, попівську та частину куркульської землі.
Поміщицький будинок було передано під школу, попівський – під сільраду. В селі
відкрили клуб, бібліотеку. Люди вперше побачили кіно.
2 серпня 1940 р. згідно з Законом «Про включення північної частини Буковини,
Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бесарабії у склад УРСР» село разом
з усією Сокирянською волостью увійшло до складу Української РСР. 7 серпня 1940 р.
Президія Верховної Ради УРСР видала Указ про створення Чернівецької області і
Хотинський повіт та в тому числі Гвіздіці увійшли до складу області. 12 листопада 1940 р.
Президія Верховної Ради своїм Указом реформує адміністративно-територіальний устрій
звільнених територій. Повіти і волості були ліквідовані і заміст них створені райони.
Гвіздівці увійшли до Сокирянського району25.
15 серпня 1940 року Указами Президії Верховної Ради СРСР на територіях
Молдавської РСР, Чернівецької області, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського
районів УРСР відновлено дію радянських законів про націоналізацію землі, банків,
залізниць, водного транспорту, великих і середні промислових та торговельних
підприємств, засобів зв'язку й ліквідації поміщицького землеволодіння.
В Гвіздівцях створюється комсомольська організація. Її засновниками стали
вчителі-комсомольці В.С. Копійка, С.Н. Кумейко. Першими комсомольцями стали О.С.
Грушецька, О.В. Гуцул, М.П.Голяк, О.П. Кучерява, Г.Ф. Кучерява, Н.К. Груба, Н.С.
Грушецька, В.О. Кучерявий, М.М. Видиш, М.С. Ткачук26.
Вчитель Копєйка В.С. став першим директором гвіздівецької школи після
звільнення. Школа лишилася у тій самій будівлі, лише її зробили чотирьохкімнатною.
Нова влада, враховуючи, що село увійшло до складу України, та з врахуванням
того, що основу мови селян складає українська, записали у паспортно-реєстраційні дані
всіх мешканців, що вони українці. Паспорти, що правда, не видавали, просто була
проведена реєстрація у сільській раді в погосподарських книгах.
Через деякий час після звільнення Гвіздівців, в селі раптом з’явився гайдамака з
групи Поліщука і Буди - Арсеній Мафтуляк. Він приїхав о двох конях та ще й лошицею.
Цих коней він подарував братові Василю Мафтуляку. Щоправда голова сільради С.С.
Грушецький примусив В.Мафтуляка здати 2-х коней до новоствореної сільгоспартелі, а
лошиця залишилася. Все ж, за деякий час перед початком війни Арсеній Мафтуляк зник.
Куда – не знає ні хто. Вже після завершення Великої Вітчизняної війни його місцезнаходженням чомусь цікавилися органи радянської держбезпеки, але і досі про його
долю нічого не відомо.
*****
Почалася Велика Вітчизняна війна. Вже вранці 22 червня 1941 року над
гвіздівецьким лісом з боку Румунії летіли на схід німецькі бомбардувальники. Багато
селян були призвані до армії та направлені на фронт. Пішов на фронт і вчитель В.С.
Копєйка. Він героїчно загинув.
Сільська рада припинила роботу 4 липня 1941 р.27, тому що Гвіздівці захопили
румунсько-німецькі окупанти.
Наступальні бойові дії разом з румунськими з’єднаннями вела 11-я армія генералполковника фон Шоберта групи армій «Південь»(командуючий генерал-фельдмаршал фон
Рундштедт). В ніч з 2 на 3 липня 1941 р. 54-й і 30-й армійські корпуси ворога нанесли
головний удар у напрямку Яси, Бєльці, а 11-й німецький і румунський кавалерійський
корпуса форсували річку Прут в районі с. Стефанешти і розвив наступ у південносхідному напрямку на Могилів-Подільський. Їм протистояли червоноармійці 18-ої армії
58

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

(командуючий генерал-лейтенант А.К. Смірнов, член військової ради корпусний комісар
Ніколаєв Т.Л.) та 189-ої і 130-ої стрілецьких дивізій 28. Окупація села відбулася десь між 4м та 10-м липня, хоча в самому селі і на його околицях ні яких боїв не було.
Відступаючи, червоноармійці підірвали на перегоні між станціями Сокиряни і
Романківці – в районі урочища Гуцулова Долина, потяг з продовольством і військовим
знаряддям. Це було пов’язане з тим, що залізниця була відрізана німецькими передовими
частинами з обох боків. Військова команда ешелону відступала через село, та переказали
селянам, щоб йшли до станції, збирали продукти. Вибухом розкидало не лише
продовольство, а ще і ящики з толом, який селяни сприйняли за мило та понабирали дуже
багато. Коли розібралися, що воно таке, позакопували у городах. Там він і досі лежить, бо
конкретні місця ніхто вже не пам'ятає.
Німці лише зрідка проходили через село, практично не зупиняючись. Мешканців
села вони ніколи не чіпали, рахуючи їх румунським населенням. Навіть був випадок, коли
під час короткочасного привалу взводу вермахту у селі німецький солдат вкрав у селянина
гуся. Потерпілий пожалівся офіцерові. Той відразу вишукував взвод, зробив впізнання,
набив винному солдатові пику, сплатив селянинові за гуся досить значну суму грошей і
увів свій загін далі.
Але румунською владою в перші дні окупації після тортур були приговорені до
смертної казні П.С. Тимчук, М.П. Матковський та І.А. Видиш, які залишилися в селі для
ведення підпільної роботи29. До складу суду входили також один з місцевих попів та дяк
на прізвище Оржеховський. Після суду румунські жандарми, заставили смертників копати
собі на цвинтарі могили. Але, все ж румуни не дуже були схильні до застосування
смертної кари і відпустили приговорених без конвою додому, щоб переодяглися перед
розстрілом та фактично надавши можливість утекти. Та приговорені все одне з'явилися на
розстріл у призначений час, видко побоюючись за родину, і були розстріляні.
Заарештували і хотіли розстріляти також комсомольців, але за них вступився старий
батюшка Михаіл Холдєвич, який не брав участі у суді30.
Згодом окупанти заарештували 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв.
Зрадники видали С.С. Грушецького, однак йому пощастило врятуватись.
Румуни вивезли всі товари з державних крамниць, у селян позабирали 40 возів, 100
коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, вимагали здати продовольство,
яке селяни зібрали на станції Сокиряни після підриву радянського ешелону. Але здано
було дуже мало. Окупанти також знищили сільську бібліотеку.
Під час перших років війни через село румуни неодноразово проганяли колони
євреїв. Великі колони охороняли по декілька румунів з гвинтівками, але євреї не
намагалися тікати. Їх гнали у Сокиряни, де був створений табір. Мешканці села кидали в
колону хліб, румунські вартові для вигляду кричали на них та погрожували гвинтівками.
Декілька єврейських родин майже всю війну ховалися у мешканців села. Їх
передавали і переховували від одного будинку до іншого. Дві таких сім’ї, які ховалися у
Кострижа, румуни знайшли і відразу розстріляли поряд з Гвіздівцями - під лісом, в
урочищі Марицина Яма. З ними разом чомусь розстріляли молодого хлопця з села
Коболчина. До цього часу не зрозуміло – як їх знайшли і чому румуни нічого не зробили
за переховування євреїв Кострижу?
Дві родини переховувалися у господарстві П.Ф. Кучерявого до самого звільнення.
Вони залишилися живі, один з єврейських хлопців згодом (після звільнення) навчався у
військово-морському училищі.
У роки Великої Вітчизняної війни адміністраціями королівської Румунії й
фашисткою Німеччиною на території Бессарабії було утворено губернаторство. Згідно з
наказом про тимчасовий адміністративний устрій території між Дністром і Прутом
Бессарабське губернаторство було юридичною одиницею, нею управляв уповноважений
від генерала Антонеску, який контролював і опікував Кишинівський муніципалітет і
59

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

міста-резиденції, мав право переглядати рішення підвідомчих адміністрацій. Він
призначав і звільняв службовців. Бессарабія ділилася на повіти, на чолі яких стояв
префект, що керував службами повіту, поліцією. Йому допомагав помічник (субпрефект).
Прим-претор очолював пласу (волость), був представником державної влади в пласі.
Прим-претор керував службами в пласі, волосною поліцією, був контролюючим органом,
що опікував міські комуни повітового підпорядкування й сільські комуни. При всіх
порушеннях адміністративного порядку він мав право переглядати рішення примарів 31.
Бойові дії в районі села в часи війни практично не відбувалися. Виключення
становить обстріл радянським літаком У-2 у березні 1944 р. відступаючої німецької кінної
колони, яка проходила під лісовим масивом «Підволове» з боку с. Клокушна в бік станції
Романківці. Крім того, в ті самі дні були випадки, коли розлючені німецькі солдати
стріляли з автоматів з під лісу в сільських хлопчаків, які дражнили їх від села, кричали:
«Німець - турок - ковбаса! Продав суку, купив пса!». Але при цьому ні хто з дітей не був
поранений. Можливо, що німці стріляли у повітря - просто лякали.
У березні 1944 р. війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала
армії Конєва І.С. (який тільки прийняв командування фронтом після загибелі генерала
армії Ватутіна М.Ф.), у взаємодії з військами 1-го Українського фронту під
командуванням маршала Жукова Г.К. провели одну з найважчих військових операцій Умансько-Ботошанську наступальну операцію. Радянським військам протистояли війська
німецької групи армій «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала Еріха фон
Манштейна. В полосі 2-го Українського фронту оборонялися німецькі 8-ма армія (під
командуванням генерала піхоти Отго Велера) і частина сил 6-й армії (під командуванням
генерал-полковника Карла Холлідта), які налічували 20 дивізій, в тому числі 4 танкові и 2
моторизовані. Війська фронту розгромили німецьку 8-ю армію и частину сил 6-ої танкової
армії, розсікли полосу оборони німецької групи армій «Південь», звільнили значну
частину Правобережної України і Молдовської РСР, увійшли на територію Румунії.
Підтримку військам з повітря надавала 5-та повітряна армія (командуючий генераллейтенант авіації генерал-полковник авіації С.К. Горюнов). До речі, літак У-2, якій
обстріляв німецьку колону під гвіздівецьким лісом, належав саме до цієї повітряної армії.
Це був літак 930-го Червонознаменного Комсомольського авіаційного полку нічних
бомбардувальників під командуванням активного учасника бойових дій в Іспанії, члена
ЦК ВЛКСМ майора М.Д. Єренкова Полк входив до 312-ої нічної бомбардувальної
Знаменської ордена Суворова авіаційної дивізії (командир дивізії полковник П.Н.
Кузнецов) 32.
Радянська 40-ова армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Ф. Жмаченко
(член військової ради генерал-майор Кулик К. П., начальник штабу генерал-майор
Шарапов В. М.), отримала наказ, рухаючись вздовж Дністра, відрізати шлях до відступу 1ої танковій армії німців (під командуванням генерал-полковника Ганса Хубе). Саме при
цьому 25 березня 1944 р було визволено Гвіздівці.
Безпосередньо перед звільненням до нашого села з’їхалися мешканці подністрвських сіл, які тікали від боїв на Дністрі. Достеменно відомо, що в в селі ховалися від боїв
мешканці села Непоротова, адже румуни, очикуючи преправи радянських військ саме у
Непоротова, мали намір підпалити це село, щоб таке «освітлення» заважало радянським
військам переправитися. Тимчасові біжінці жили – хто де: хто у хатах, а хто прямо на
возах з усім майном, яке вдалося забрати з собою.
Першим з бійцями Червоної армії зустрівся Михайло Васильович Мафтуляк, який
тоді був маленьким хлопчаком. Сад його діда (по мамі) Козороза Василя Гавриловича був
неподалік від лісу, хлопчик вийшов в сад та раптом побачив, як з снігу піднялася голова і
якійсь чоловік помахав йому рукою, щоб йшов до нього. Михайлик підійшов і побачив
трьох бійців у маскхалатах. Один з них запитав хлопчика, чи не має в селі німців.
Михайло відповів, що не знає. Старший (як згодом з’ясувалося – старший лейтенант)
60

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

попросив покликати когось з дорослих. Михайлик покликав діда, той прийшов, запросив
бійців до хати. Але й він не знав точно, чи є в селі німці або румуни. Червоноармійці
зайшли до хати, дід пригостив їх обідом, а Михайлик відправився на розвідку в центр
села. Він пробігся центром села, запитав дорослих і хлопців – німців і румунів ніхто не
бачив. Він повідомив це бійцям, вони доповіли цю інформацію по рації командуванню і
відразу від лісу і з боку села Клокушна в село пішли колони бійців.

Михайло Васильович Мафтуляк.

До села входила передова піхотна частина 681-го гвардійського стрілецького
полку гвардії майора П.С. Білаонова Полк на той час, відносився до 133-ої Смоленської,
Орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, якою в той час
командував полковник Бєлодєд В.І. Полки 133-ої дивізії взаємодіяли з 42-ою гвардійської
стрілецькою дивізією33.
Звільненню села передували важкі бої. Полк Білаонова П.С. у ніч на 24 березня
1944 року, переслідуючи супротивника під сильним артилерійським и мінометним вогнем,
без технічних засобів форсування, на своїх підручних матеріалах, першим з полків 40-ої
армії форсував Дністер одночасно в двох місцях - в районі села Ліпчани МогилівПодільського району і в районі села Василівка (Василівці) Сокирянського району.
Протягом доби бійці Білаонова утримували плацдарм на правому березі річки в районі
Ліпчан, а в районі Василівки майже відразу захопили Василівку, с. Ожево, далі через с.
Коболчин і напевне через станцію Сокиряни, ліс, пройшли до молдовського с. Клокушна,
а вже з лісу та з Клокушни - в Гвіздівці. Під час запеклих боїв в районі Ліпчан (з постійно
контратакуючим супротивником), і в Сокирянському районі бійці полку знищили
батальйон вражої піхоти (до 400 чоловік), взяли у полон 150 солдатів и офіцерів, захопили
3 танки, 150 коней, знищили 60 автомашин з набоями озброєнням. При цьому, полк
61

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Білаонова не втратив жодного солдата. Слідом за полком Білаонова Дністер форсували ще
деякі частини дивізії.
Не дивно, що саме за цю частину операції (за
захоплення і утримання плацдарму і в тому числі за
звільнення Гвіздівців) майор П.С. Білаонов був нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання
Героя Радянського Союзу34.
Входячи в село, радянські воїни відразу разом
гримнули «Розпрягайте хлопці коні!». Вони були
обірвані, вкриті пилом доріг та пороховим гаром,
обмотані бинтами, але дуже веселі. Гвіздовчани з
великою радістю зустрічали радянські війська. Всю
ніч йшла гулянка селян з вояками. Бійців годували
всім, що мали, в тому числі ще тими макаронами, які
зібрали біля підірваного ешелону на початку війни.
Лилася річкою горілка, до ранку не затихала
стрілянина: стріляти у повітря бійці давали навіть
П.С. Білаонов, 1944 р.
дітям. Вранці ця частина пішла далі. 25 березня 2005
р. про звільнення села навіть було об’явлено на весь Радянський Союз (та можна
рахувати, що і на весь світ) у радіозведенні Совінформбюро.
Білаонов Павло Семенович після війни продовжив службу в Радянській Армії, з
1980 р. звільнився на пенсію і проживав у Києві, помер 28 травня 1996 року, похований на
Лукьянівському цвинтарі.35
А в той самий березневий 44-го року день по сільських вулицях проїхали декілька
танків, кіньми і тягачами тягнули гармати. Але більшість військ і техніки рухалися по
Олексіївській дорозі і по Шляху в бік Романківців. Там постійно гриміли танкові колони.
Безпосередньо після звільнення в селі залишився один з підрозділів, в складі якого
21-річний єфрейтор Анатолій Цвєтков. До нас він прибув важко поранений осколком у
праве стегно, через що кульгав на ногу. Він дуже любив спілкуватися з селянами, гарно
співав та грав на гітарі. За ним дбайливо доглядала Барчук Олександра Антонівна, але все
ж 10 квітня 1944 року він помер і був похований у Гвіздівцях.36 В селі залишався також
ще один боєць. Він не був поранений і ніхто не пам’ятає – чому він залишався. Селянам
цей хлопець дуже подобався, був душею будь якої компанії. Всі звали його – Ванька
Московський, справжнє прізвище не знав ні хто. Він залишався у селі десь 2 тижні, а
згодом пішов наздоганяти свою частину. Подальша його доля не відома…
Після проходу передових частин радянської армії, десь два тижні, а може й трохи
більше в селі залишалося безвладдя. Михайло Порфирович Кучерявий, якому тоді було 16
років, зустрів в селі людей, одягнутих в німецьку форму. Але вони розмовляли російською
і українською мовами. Згодом і інші хлопці зустрічали в лісі таких самих. Виявилося, що
то власівці, або на кшталт того, які дезертирували з своїх частин. Вони просили хлопців
знайти їм цивільний одяг, міняли на свою форму і амуніцію. Їх форма і амуніція (навіть
ковдри), до речі, були дуже добротні і згодом довго - навіть до 60-х років слугували
гвіздівчанам. Самі власівці оселилися в селі і сказали, що будуть чикати на представників
радянської влади, щоб здатися.
Та в один з днів в село заскочили на конях троє козаків у бурках, розпитали у
хлопчаків на краю села (Петро Якуба, Петро Кучерявий, Михайло Бурченко та інші): чи є
в селі німці. Хлопці відповіли, що німці є, але розмовляють на російській мові. Бійці
попросили показати тих дивних німців, зібрали 12 власівців на подвір’ї церкви (один
козак охороняв, а двоє збирали по селі) та повели їх десь. Яка їх подальша доля – ніхто не
знає.
62

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

В гвіздівецькому лісі ховалися чимало і інших дизертирів - як з радянських
військових частин, так і декілька гвіздівчан, які переховувалися від призову на військову
службу, боялися йти на фронт. Сторонніх дизертирів в основному поступово
повиловлювали, а свої - сільські так і ховалися - аж до післявоєнної амністії.
В подальшому мешканці села підвозили
військам боєприпаси, продовольство, постачали
продукти госпіталям. Ще багато гвіздівчан були
призвані на фронт37. Значну кількість з них
надіслали у склад козацьких частин і майже без
підготовки кинули у бій. Всього на фронтах
воювали 173 мешканця села. Понад 90 з них
загинуло. Серед фронтовиків є учасники
оборони Ленінграда, Сталінграда, визволителі
Варшави, Праги, ті хто штурмував Кенігсберг та
Берлін. 28 односельчан померли на роботах в
трудових таборах на Уралі.
Радянська
влада
відразу
провела
розслідування діяльності окупантів. У 1944 році
в селі працювали члени «Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню
злочинів німецько-фашистських загарбників та
їх спільників», про що є вказівка в збірнику:
«Радянська Буковина 1940 – 1945. Документи и
матеріали» (1967 р.): «Як свідчать жителі села
Гвоздівці Мінкін Петро Іванович, Матківська
Павло Васильович Голяк.
Олександра Федорівна, Голяк Павло Васильович, Холдєвич Михайло Іванович (священик), в перші дні окупації цього села були
замучені і розстріляні радянські активісти Тимчук Петро…».
Відразу після звільнення було заарештовано тих, хто співпрацював з окупантами.
Але декого з тих, хто працював у румунській міліції не судили. Наприклад, не було
претензій у Радянської влади до Іллі Гангала. Напевне тому, що він ні коли не брав участі
у розправах та навіть попереджував тих, кому загрожувала небезпека арешту. Не
виключена можливість, що він в якійсь мірі співпрацював з підпільниками.
Заарештували попа і дяка Оржеховського, які брали участь у суді над комуністами.
Обох засудили до 25-ти років ув’язнення. Було заарештовано та засуджено також і
колишнього поміщика П. Бібері, який відразу після війни, вже старий, сам чомусь приїхав
в село, ходив дивився на свою колишню садибу38. За що саме його засудили достеменно
не відомо. Напевне – як ворога народу і посібника окупантів та – як крупного
змелевласника. Його заслали на Чукотку, де він і жив до самої смерті39.
*****
З квітня 1944 року відновила свою діяльність Гвіздовецька сільська Рада, яку знову
очолив С.С. Грушецький. Виборів тоді ще не було, за рішенням радянської влади, раніше
обрані голови діяли на підставі виборів 1940-го року. З 1944 року почала працювати й
комсомольська організація, секретарем якої стала О.С. Грушецька. Всі свої зусилля
молодь спрямовувала на допомогу фронту — відправляли бійцям посилки з
продовольством і теплими речами, заготовили близько 6 цнт. вовни, зібрали 3 тис. крб. на
танкову колону, розповсюдили багато квитків грошово-речової лотереї.
Комсомольці взяли шефство над сім’ями фронтовиків і загиблих воїнів.
Комсомольсько-молодіжна бригада допомогла їм звезти й обмолотити хліб, засіяти їх
землі. Лише за серпень — вересень 1944 року для дітей-сиріт було зібрано 80 пудів хліба.
Молодь власними силами відремонтувала клуб та бібліотеку.
63

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Відновила роботу і сільська школа. В одному класі сиділи учні різного віку, адже
майже все населення було неграмотним. Школі передали також панський маєток та
будинок попа.
З 1 серпня 1946 року директором школи був призначений І. Нестеренко, вчителями
працювали: Н.Г. Гангал, М.Ф. Лісогор, А.П. Владківський, Г.А. Саміло, Є.П. Владківська,
К.І. Лісогор, Г.І. Груба, А.В. Матусевич, Л.В. Зеленська-Покричук, М.О. Клюс, Г.Г. Вацак,
Л.А. Маркевич, О.І. Маркевич, Т.В. Баутіна, П.М. Бацура, З.П. Пижівська, Л.В. Москалюк,
М.О. Бакал, Л.І. Літвінова, Л.Л. Науменко. У школі навчалися учні у 1 - 4 класах, а перші
випускники семирічної школи були у 1948 році40.
«С перших днів після закінчення війни, а може і раніше до села почала регулярно
приїжджати «кінопередвіжка». Кіномеханіка звали Ілюша. Першим у своєму житті
гвіздовчани побачили фільм Олександра Файнціммера «Котовский», знятий у 1942 році.
Демонстрація відбувалася прямо на вулиці на стіні клубу. Згодом, демонстрації
відбувалися у приміщенні клубу. Наступною селяни побачили кінокартину Сергія
Ейзенштейна «Александр Невский» (1938 рік), та в подальшому багато інших. Одним з
найпопулярніших серед молоді був фільм компанії «Метро Гоулдвін Мейєр» «Тарзан,
человек-обезьяна» (1932 р.) з відомим німецьким пливцем Джонні Вайсмюллером у
головній ролі. Його герой (здичавілий хлопець) на екрані бився з хижаками і мов мавпа
скакав с ліани на ліану та по кронах дерев. Під час цих стрибків він вигукував свій
відомий «крик Тарзана», якому у свій час намагалися наслідувати хлопчаки усього світу.
Не минуло це і Гвіздівці. Цей фільм (як і інші) демонструвався в селі багаторазово і весь
час клуб був забитий. А кожного наступного дня ліс оголошувався «криками Тарзана». До
речі, для багатьох гвіздівецьких «тарзанів» стрибки по деревах закінчувалося травмами
різного ступеню важкості.
20 березня 1946 р. у селі створено перший колгосп ім. 1-го Травня. Головою
колгоспу обрали Я.О.Швеця. До складу правління увійшли П.В. Голяк (заступник голови),
Г.Ю. Олійник, М.В. Пиживський, М.А. Кучерявий.
Вибори в місцеві ради у області і в селі вперше після війни відбулися лише 21
грудня 1947 р.41
Улітку 1946 р. територія колишньої Бессарабії (у тому числі і Сокирянщина)
опинилася у важкому становищі. Вже в липні стало ясно, що велика частина площ ранніх і
пізніх культур загинула, а що залишилася - дасть незначний врожай. Забій худоби через
недолік кормів доходив до його масового винищування. Незважаючи на це, були
розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і
які складали майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському
господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча
партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і
неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів
хлібозаготівель. Але їх не слухали і вимагали виконання встановлених завдань. Так було і
у Гвіздівцях. При чому дуже старанними виявилися деякі місцеві «діячи». Зокрема такими
були, так звані, керівники сільських громад, на які ділилося населення села. Одним з
зловредніших, при чому – підло-зловредним, був керівник 1-ої сільської громади Іван
Мартинюк. У 50-х роках він був змушений виїхати з села та жив десь у Молдавії.
Голод вразив і інші регіони країни, що постраждали від посухи, - більшість районів
України, областей Центрального Чорнозім’я, Нижнього Поволжя, Приморського краю42.
Настали страшні часи голодомору. Селян в де якій мірі спасав майже небувалий ні до
того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали за жомом
на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися. В селі люди пухли з голоду, ходили
селом як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до
родичів. Багато мешканців села вмерло. Чимало людей спас від голодної смерті заступник
голови колгоспу «1 травня» Павло Васильович Голяк.
64

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени був
отриманий непоганий врожай — у чотири рази більший, ніж у 1946 році. Врожайність
зернових практично досягла довоєнного рівня 43 .
Чимало людей в перші післявоєнні роки вмерло від тифу. Цією страшною
хворобою перехворіло майже все село. Хворобу завезли у Гвіздівці з с. Василівки
(Василівців), де було багато млинів і де зустрічалися люди з усієї округи. Незабаром, у
Сокирянському районі було введено дуже жорсткий карантин. Селами їздили санітари, які
виявляли захворілих, відразу забирали їх до райлікарні. Ні які заперечення до уваги не
бралися. У лікарні догляд був мінімальний, а лікування майже не було ні якого. На жаль,
пояснень цьому не має. Люди просто лежали 7 днів у гарячці. Більш сильні виживали і їх
через три дні після спаду температури виписували. Слабкіші вмирали.
13 серпня 1947 р. було створено 2-й колгосп - імені Г.І. Котовського, який очолив
І.О. Барчук, згодом – 1948 році його очолив Павло Васильович Голяк. Колективізацію в
селі було завершено у 1948 році. З 13 серпня 1950 року колгоспи об'єдналися у єдиний
колгосп ім. Г.І. Котовського, який згодом мав 2485 га землі (1797 га орної, 179 га
пасовиськ, 60 га садів, 6 га виноградників, 6 га шовковиці). Село славилося своїми
кавунами.
Директором сільської школи з 1947 до 1952 років був колишній партизан Павло
Леонтійович Смірнов (згодом він переїхав на мешкання у Григоріопольский район
Молдавської РСР). Він був великим ентузіастом своєї справи. Павло Леонтійович не лише
забезпечив навчальний процес на належному рівні, а і активно займався розвитком учнів
понад учбовою програмою. Зокрема, у школі запрацювали кружки: мотоциклетний, юного
техніка, драматичний, тощо.
В подальші роки директорами школи були: 3убенко В.В. (жовтень 1952-1957 рр.),
Маркевич Л.А. (1957-1959 рр.), Дерняк М.Ф. (1959-1963 рр.), Бурченко З.М. (1963-1965
рр.)44.
Бурченко Зіна Михайлівна згадує: «Я приїхала у село у 1952 році після закінчення
Чернівецького учительського інституту. Класи розміщались у кількох приміщеннях. Учнів
було дуже багато. Навчалися у дві зміни. Увечері у класах запалювали гасові лампи,
палили грубки. Їдальні не було. І діти, і вчителі брали з собою сухий пайок, мамалигу,
хліб з повидлом. Учні були голодні. Бувало, заховається дитина під парту. Питаю: «Що ти
тут робиш?» – «Ручка впала», - чую у відповідь. А сама знаю: бідне, не може дочекатися
перерви, їсть хліб. Школа тоді була семирічною, на роботу мене приймав директор Павло
Леонтійович Смірнов. У випускному класі тоді навчалися Петро Парфенійович Кучерявий
(нині підполковник МВС у відставці) - зараз з ним ходимо на засідання виконкому, а
також Михайло Васильович Мафтуляк. Кожен з випускників знайшов своє місце в житті.
Більшість тоді йшли на ферму, у колгосп. Діти ходили до школи босі. Потім і на роботу
йшли без взуття. Зимою - кирзові чоботи, фуфайка. Дуже скромно одягалися і вчителі.
Вони багато виконували неоплачуваної роботи. Кожен з нас мав 5 неписьменних, до яких
ми ходили додому навчати грамоти. До школи ставилися всі з великою повагою. Батьки
виховували своїх дітей у строгості, і вчителів просили, щоб вони були вимогливими. Ми
жили на квартирі разом з Галиною Феодосіївною Кучерявою (згодом її присвоїли звання
заслуженого вчителя.) Як ми готувалися до уроків! Я її розповідала історію, вона мені
українську літературу… Кожного із учительського колективу 1950-х років я б
характеризувала, як незвичайну особистість. Дуже цікаво, змістовно, з особливими
почуттями працювали: Марія Іванівна Олійник, Ніна Григорівна Гангал, Ольга Макарівна
Ткач, Ганна Іванівна Трофанюк, подружжя Бацури, Петро Маркович мав при собі усі
цифри - показники по колгоспу, готовий був виступити у будь-яку хвилину, і в будь–
якому колективі. Ми ж усі були агітаторами, лекторами, пропагандистами. Кожен клас
мав свій корівник, прикрашали його. А вчителі оформляли соціалістичні зобов’язання. Ми
65

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

цілими днями і вечорами «пропадали» на роботі. Мені не раз сусідка зауважувала: у вас
бур’яни на городі. Я ж не те, що город часто недоглядала, а рідну дитину мало бачила».
Зіну Михайлівну Бурченко на посаді директора школи змінив Б.Й. Яворський
(1965-1966 рр.) 45
Електроосвітлення в Гвіздівцях вперше
побачили напередодні зустрічі 1951 чи 1952
року. Першими «енергетиками» села стали
директор школи П.Л. Смірнов, вчитель фізики
Володимир Андрійович Зубченко (чи то
Зубенко), а також учні Петро Парфенійович
(Порфірієвич) Кучерявий (згодом - начальник
Управління карного розшуку Молдавської СРС,
нині – пенсіонер МВС), Михайло Васильович
Мафтуляк
(нині
директор
Сокирянської
музичної школи, композитор) і Тимчук Ольга
Іванівна (нині – покійна). Електрифікація новорічного свята відбувалася за мовчазної згоди
директора школи наступним чином: вчитель
фізики підготував до роботи в якості генератора
шариковий дизельний двигун, який залишився
ще від поміщика, а учні поцупили якусь
кількість електричного проводу з будки залізничного обходчика біля села Сербичани, де
працював батько Ольги Тимчук.
Але все ж село до 1957-1958 років не було
електрифіковано, як і решта сіл Сокирянського
Голова колгоспу ім. Г.І Котовского А.Ф.
району. Саме тоді - у 1957-58 роках на станцію
Дедул і ланкова Є.М. Выдиш перевіряють
Сокиряни прибув енергопотяг, який там став на зберігання насінь кукурудзи, 18.01.1956. Фото
довгі роки і всі роки безперебійно забезпечував В. Карлов. Із фондів Російського державного
архіву кінофото-документів (РГАКФД)
увесь район (і Гвіздівці в тому числі) електроенергією.
У 1958 і 1959 роках для збору матеріалу про Хотинське повстання до села
приїжджав Іван Миколайчук – майбутній знаменитий український актор і кінорижисер,
але тоді ще зовсім молодий-невідомий.
У 60-х роках XX-го століття територія Сокирянщини, в тому числі Гвіздівці,
входила до складу Кельменецького району. Всередині 60-х років Сокирянський район
відновлено в попередніх адміністративних межах.
Багато мешканців села виїхали на освоєння цілинних земель, працювали на шахтах
Донбасу. Досить велика кількість залишилися проживати в інших містах і селах по всьому
Радянському Союзу.
У 1966 році в селі було відкрито середню школу і 18 серпня її директором
призначено Гевліча Анатолія Тимофійовича, який пропрацював у школі на цій посаді аж
до 1994 року. Наказом № 8 від 31 серпня 1966 року він зарахував до 9-го класу середньої
школи 60 учнів жителів села Гвіздівці та Олексіївки. Було відкрито гуртожиток для 25-ти
учнів. 48 випускникам вперше вручили атестати у 1968 році. Лідерами учнівської молоді
стали перша медалістка Людмила Ткач, Микола Бабій, Василь Блинда, Надія Видиш та
інші випускники 1-10 класу 1968 року. Доброю навчальною активністю відзначилися учні
наступних років: Петро Препелиця, Леонід Кулій, Віктор Потульницький, Людмила
Бацура, Анатолій Козловський (2 випуск); Микола Ткачук, Валентина Петренюк,
Людмила Голяк, Марія Гангал (3 випуск); Тамара Бурченко, Лідія Мартинюк, Борис
Препелиця (4 випуск) та багато інших46.
66

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Колгосп ім. Г.І. Котовського став багатогалузевим, добре оснащеним технікою
господарством. Земельні угіддя його щороку поліпшувалися. В цьому велику допомогу
надавала держава. Держава й колгосп дбали про родючість грунтів. Лише в 1967 році було
здійснено вапнування кислих грунтів на площі 330 гектарів. На це держава витратила 5123
карбованців.
Щороку міцніла матеріальна база колгоспу. В 1967 році тут було 20 тракторів, 11
автомашин, 12 комбайнів, електростанція потужністю 60 квт, стали до ладу механічна
майстерня та новий гараж. В колгоспі працювали 7 виробничих бригад. Провідною
галуззю колгоспного виробництва було рільництво. Трудівники села вирощували
пшеницю, жито, кукурудзу, горох, цукрові буряки. Всі культури засівалися лише
сортовим насінням. Більше половини масиву було зайнято високоврожайними сортами
пшениці «Миронівська-808», «Везоста-1», «Партизанська місцева». У 1967 році площа під
цією культурою становила 405 гектарів, під цукровими буряками — 270 га. Вирощували
також вику, сою, картоплю.
Значна кількість сільськогосподарських робіт механізована. Механізатори колгоспу
— бригадир тракторної бригади А. Потульницький, трактористи І.Ф. Шеремета, І.М.
Видиш розробили простий і дешевий метод реставрації дискової борони. Завдяки
застосуванню передових прийомів агротехніки та наполегливій праці постійно
збільшувалися врожаї. У порівнянні з 1950 роком врожайність пшениці, кукурудзи, овочів
та інших культур у 1967 році зросла у 2 - 4 рази.
За сумлінну працю в колгоспному виробництві урядовими нагородами були
відзначені колгоспники І.В. Пазюк, О.С. Козловська та інші. Г.Ю. Олійник був удостоєний Малої срібної медалі Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Чималих успіхів
було досягнуто і в тваринництві.
У колгоспі було споруджено новий корівник, два свинарники, птахоферму. В
тваринницькому містечку прокладено тротуари, під’їзні шляхи. В приміщеннях —
транспортери, механізми для транспортування кормів, автонапувалки, доїльні агрегати.
Побудували новий кормоцех з кількома відділеннями, водонапірну башту, автоваги,
завантажувальну площадку тощо. Щороку зростала продуктивність тваринництва.
Завдяки впровадженню прогресивних зооветеринарних методів роботи, значно
підвищилась рентабельність свиноферми. Якщо 1962 року собівартість центнера свинини
в колгоспі складала 173 крб., то у 1968 — 78 крб. 19 коп., тобто знизилась більше як
удвоє. Майже у три рази зросли надої молока, з 925 кілограмів на одну корову у 1950 році
до 2570 кг. у 1967 році. 1967 року на 100 га земельних угідь вироблено м’яса 56,3 цнт,
молока 457 центнерів.
Високих надоїв добились у 1967 році доярки В.І. Гангал та М.В. Видиш (3270—
3240 кг на корову). Молода телятниця В.С. Мудрик довела до 700 грамів середньодобовий
приріст ваги телят, за що її було відзначено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Правління колгоспу спорудило Будинок тваринника, де було просторо й затишно.
В ньому розміщені їдальня, червоний куток, кімната відпочинку, кабінет спеціалістів. У
кабінеті багато наочних приладь. У вільні години їм є де відпочити. В червоному кутку —
телевізор, книги, свіжі газети й журнали. Сюди часто навідувалися агітатори, лектори,
виступали з концертами учасники самодіяльних гуртків. Поблизу Будинку тваринника, на
пагорбку, заклали фруктовий сад. Про все це піклувалися самі тваринники. Вони
вирощували також капусту, помідори, огірки.
Розвивалися нові галузі — виноградарство, ставкове господарство, бджільництво.
В семи ставках площею 70 га колгоспники розводили качок, гусей, дзеркального коропа.
Пасіка нараховувала понад 76 бджолосімей. Перші вдалі кроки було зроблено у
шовківництві. В колгоспі була своя олійня, млин, 3 крупорушки, лісопилка, ремонтна
майстерня тощо.
67

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Сільська організація Комуністичної партії налічувала понад 40 комуністів, переважна більшість яких працювала в усіх галузях колгоспного виробництва. Комсомольська
організація у 1967 році налічувала понад 70 членів.
Радянська влада зробила жінок повноправними громадянками, чого ніколи не було
до радянської влади. Жінки працювали на всіх ділянках, як тоді казали - комуністичного
будівництва. Виконавчий комітет сільської Ради очолювала комуніст О.С. Голяк. Вона
одночасно була депутатом Сокирянської районної Ради. У Гвіздовецькій сільраді у 1967
році було 15 депутатів-жінок. Неодноразово висувались в депутати сільради і з честю
виправдовували довір’я виборців Н.М. Бурчаківська, А.Г. Барчук, З.М. Бурченко, Л.І.
Бацура. Вони вели велику громадську роботу, очолювали побутову та культурно-освітню
комісії, були ініціаторами впровадження у побут нових радянських обрядів: реєстрації
шлюбів, відзначення новосілля, звіздин, проводів до лав Радянської Армії, зустрічей
демобілізованих тощо. З 32 вчителів школи — 20 жінок, 5 жінок працювали зв’язківцями,
5 — майстрами побутового комбінату, 3 — продавцями. Серед передовиків колгоспного
виробництва жінкам теж належало почесне місце.
Змінилося обличчя села. В побуті й на
вироб-ництві широко почала використовуватися
електрика. Густішав ліс телевізійних антен над
селом. Швидкими темпами розвивалося житлове
будів-ництво. Лише у 1963 році зведено понад
40 будинків, побутовий комбінат, профілакторій. Солом’яні стріхи на будинках замінювалися
черепицею й шифером. Для будівництва широко
використовували місцеві матеріали, зокрема
сокирянський білий камінь.
В селі працювало 6 торговельних точок.
Одну з них — сільмаг було відкрито у
новозбудованому приміщенні. Стали до ладу
медпункт, пологовий будинок і дитячий садок,
їдальня. Предметами першої необхідності стали
велосипед, мотоцикл, радіоприймач.
Кожного
року
група
хліборобів
лікувалася в кращих здравницях нашої
Батьківщини, про що за часів незалежності вже
ніхто і не мірє. Половину витрат щодо оплати
путівок брав на себе колгосп.
Василь Федорович Попеза.
За роки Радянської влади Гвіздівці стали
селом суцільної грамотності. Школярі не лише здобували знання, але й оволодівали
почесною професією хлібороба. Учнівська виробнича бригада на честь 50-річчя
Ленінського комсомолу у 1968 році зібрала по 25 цнт пшениці з га, по 40 цнт кукурудзи та
по 20 цнт соняшнику.
Вчителі шкіл, навчаючи й виховуючи молодь, також вели велику громадську
роботу. За бездоганну педагогічну й громадську діяльність К.І. Лисогор була нагороджена
орденом Леніна. Багато зробила для піднесення культури рідного села вчителька М.І.
Чекан - дочка бідняка — одного з перших колгоспників у селі.
Прикладом турбот Радянської влади про сім’ї трудящих наводилася сім’я К.П.
Гангал. Після загибелі чоловіка на фронті жінка залишилась з трьома малими дітьми.
Радянська влада допомогла виховати їх. Один син став кваліфікованим робітником,
другий закінчив медінститут і згодом працював головним лікарем, дочка здобула
професію медичної сестри.
68

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

В центрі села виріс колгоспний Будинок культури, при ньому працювали хоровий,
драматичний, танцювальний, музичний та інші гуртки, які об’єднали десятки юнаків та
дівчат. Участь у художній самодіяльності допомогла знайти своє справжнє покликання
жителеві села Михайлу Васильовичу Мафтуляку. Він став автором музики до пісень
«Марш миру», «Дівчина моя», «Впала смерека», «Я збираю листя яворове» та інших, які
збагатили репертуар хорових колективів Сокирянського району. Нині він – директор
Сокирянської музичної школи.
В Будинку культури села часто виступали актори Чернівецького музичнодраматичного театру ім. О.Ю. Кобилянської. Тут було відкрито кімнату атеїста, часто
відбувалися диспути, вечори запитань та відповідей тощо.
Завжди досить людно було в сільській бібліотеці. На прикінці 60-х років в ній вже
налічувалося понад 12 тис примірників книг. Книга й газета стали невід’ємними у
духовному житті трудівників села. У 1968 році вони передплатили 1300 примірників газет
та журналів. На новозбудованому стадіоні молодь села змагалася з різних видів спорту. В
селі закладено сквер, побудовано нові дитячі ясла, їдальню, лазню.
Тісні зв’язки у гвіздовчани підтримували з жителями сусіднього молдавського села
Клокушна. Міцні економічні відносини, взаємна допомога існували між Гвіздовецьким
колгоспом ім. Г.І. Котовського й Клокушнянським — ім. С.М. Кірова. Дружба допомагала
удосконалювати господарство, колгоспи обмінювалися досвідом, насінням. В святкові або
вихідні дні відбувався обмін концертами, де линули пісні «Ляна» і «Черемшина».
Звичайним явищем стали змішані шлюби селян47.
Ще раніше в селі було відкрите поштове відділення, згодом відділення ощадної
каси. Надалі село продовжувало розбудовуватися. В сели заміст фельдшерськоакушерського пункту відкрили невеличку лікарню, дитячий садок, побудували нову
велику школу, нові будівлі сільської ради і адміністрації колгоспу, сільського клубу.
Колгосп перебудував ферму великої рогатої худоби, довівши її до більш сучасного рівня.
Що було дуже поганим в селі – то це дороги. До райцентру Сокиряни найближча
дорога проходила через молдовське село Клокушна. Та дорога була дуже хорошою по
території, що відносилася до Молдови (в Молдові взагалі дороги були кращі, ніж в
Україні), але по українській території – поганенька. Така сама по якості дорога була з
Гвіздівців до с. Романківці, через яке можна було виїхати в бік обласного центру.
Щоправда, в радянські часи проїзд через Молдову не становив жодних проблем, адже
адміністративний кордон між республіками був умовним і користувалися для проїзду в
Сокиряни виключно молдавською дорогою.
Гвіздівці – одне з не багатьох сіл Сокирянщини, в якому ніколи не закривали
церкву.
Станом на 1969 рік, в селі проживало вже 2595 чол48. Надалі населення лише
зростало аж до початку 1990-х років.
Більшість селян працювали в колгоспі (згодом – в радгоспі). Не мало гвіздівчан
працювали на інших підприємствах Сокирянського району: в райсільгоспхімії, в лісовому
господарстві, на консервному заводі на ст. Романківці, в різних державних установах,
тощо. Значна частина молоді виїжджала на заробітки на лісозаготівлю до північної Росії і
Сибіру. Дуже розвинутим «бізнесом» того часу, починаючи десь з 1970-х років стала
торгівля овочами і фруктами з вивозом їх до Росії. Продавали не лише – те, що вирощено
у власному господарстві, і те, що заробили по договорах з колгоспами (на інших роботах),
а також те, що скуповували у інших селах та колгоспах. Щоправда, скупка і перепродаж в
ті часи були небезпечним заробітком, тому що становили склад злочину, який називався
«спекуляція». Дехто з селян за це таке отримав вироки і відбував покарання.
*****
З 1991 року село стало прикордонним, адже воно впритул граничить з молдовським
селом Клокушна. На краю села спочатку було встановлено спільний пост прикордонників
69

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

і міліції, а згодом прикордонно-митний пост, в самому селі розташувалася прикордонна
застава.
Внаслідок розпаду СРСР і страшного занепаду економіки, внаслідок погіршення
медичного обслуговування, зниження якості продуктів споживання, різко погіршився
життєвий рівень народу. Через те в Гвіздівцях, як і по всій Україні, суттєво зменшилася
народжуваність і так само суттєво зросла смертність. Це досить наглядно було видко по
сільському цвинтареві, на якому за перші 35-40 років його використання (до 1992 року)
було ледве заповнено половину території. Але другу половину заповнили менш ніж за 20
років, рахуючи з 1992 року.

Недільний ринок у сільському парку (центр села).

До того ж, багато людей, що втратили роботу внаслідок поступового розвалу
колгоспу і виробничих підприємств Сокирянщини, виїхали на заробітки, або просто на
постійне мешкання в Росію та у дальнє зарубіжжя, звідки через різні причини не
повернулися.
На початку 1990-х років, силами вмираючого колгоспу в селі було заасфальтовано
2 центральних вулиці. У 2001 році силами обласної і районної адміністрації було
збудовано нову дорогу до райцентру Сокиряни (через лісові масиви «Березина» і
«Високий ліс»). На жаль, ця дорога теж не кращої якості, ніж ті, що були і раніше. Але ця
дорога надала можливість добиратися до райцентру набагато швидше і простіше: до того
приходилося або долати значний гак через Романківці, або їхати через молдавську
Клокушну, проходячи контроль на 4-х митно-прикордонних постах.
На місті колгоспу в селі виникло приватне дочірнє сільськогосподарське
підприємство «Агрофірма «Гвіздівці» та сімейні приватні сільські господарства. Завдяки
ДСП село було газифіковане, що значно полегшило життя значній частині селян.
День села - 25 серпня. В цей день на сільському стадіоні проводяться урочисті
заходи, концерти, масові гуляння. Майже завжди святкується день звільнення села від
фашистських загарбників. Урочисті заходи проводяться на День Перемоги. Храмове свято
– 8 жовтня.
70

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

1

Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
3
Шундрій М.М. Героїчне минуле моїх бессарабців – 1919 рік // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий
альманах. – Вип. 1. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. –С. 102 – 108.
4
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
5
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
6
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
7
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
8
Шундрій М.М. Героїчне минуле моїх бессарабців – 1919 рік // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий
альманах. – Вип. 1. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. –С. 102 – 108.
9
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
10
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
11
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
12
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
13
Газета Колгоспне життя, 1.05.1962;
Газета Радянська Буковина. – Чернівці, 30.11.1966;
gromady.cv.ua/sk/gvizdivtsi/history
14
Барчук Я.Г. Спомини // Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів:
«Штиинца», 1976. – С. 195-199.
15
Чернівецький ОДА, ф. 42, оп. 2, арк. 157.
16
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
17
Anuarul «Socec» al României-Mari: 1924 - 1925. – V. II: Provincia. – Bucuresti: Editura «Socec & Co». Soc.
Anon., 1925.
18
http://www.mistonove.org.ua
19
Український історичний журнал. – Киів: Видавницьтво Академії наук УССР, 1969. – Вип. 7-12.
20
Territorium der heutigen Republik Moldau, 1930 Teil Rumäniens - Bezeichnung: Die registrierte
Wohnbevölkerung nach Nationalität und Muttersprache 1930 - Bezirk Hotin
21
Борщевский А. Развитие местного самоуправления в Молдове (с XIV столетия до наших дней) //
http://emsu.ru/ml/view.asp?c=1539&p=1
22
Борщевский А. Развитие местного самоуправления в Молдове (с XIV столетия до наших дней) //
http://emsu.ru/ml/view.asp?c=1539&p=1
23
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
24
Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької
області. Сокирянський районий архів.
25
Передмова до описів справ Гвіздовецької сільської ради народних депутатів. Сокирянський районий архів.
26
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
27
Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької
області. Сокирянський районий архів.
28
Боевые
действия
Красной
Армии
в
Великой
Отечественной
войне
//
http:
/bdsa.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=30&Itemid=28; Киселев В.В., Раманичев И.Х. Действия
войск Южного фронта в начальном периоде Великой Отечественной войны // Военно-исторический журнал.
29
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
30
З споминів Кучерявого Парфенія Філіповича
31
Борщевский А. Развитие местного самоуправления в Молдове (с XIV столетия до наших дней) //
http://emsu.ru/ml/view.asp?c=1539&p=1
32
Эпизоды боевого применения По-2 // http://wunderwaffe.narod.ru/Magazine/AirWar/135/04.htm; Авиаторы
второй мировой // http://www.allaces.ru/cgi-bin/s2.cgi/sssr/struct/d/bad312.dat
33
Молдавская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза, 1941-1945: На фронтах войны и в
советском тылу / И.Є. Левит, Институтул де Историе а Партидулуй РССМ. – Кишинев: «Штиинца», 1975.
34
Икаев Г.Дж. Кучиев В.Д. Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований. – Владмкавказ:
«Иристон», 1992; Сводки Совинформбюро.
35
Конев И.С. Записки командующего фронтом. — М.: Наука, 1972; Осетии отважные сыны,
http://sinoset.sklib.ru/index.php?dn=article&to=art&id=7; Боевые действия Красной Армии в Великой
Отечественной войне, 40 армия // www.bdsa.ru; Билаонов Павел Семенович // http://www.
warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=4970; Подвиг расы, http://www.podvigrasy.ru/mg/20090324/index_4_1.html
2

71

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

36

Стрілець С. //octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
38
Спомини Порфірія Філиповича Кучерявого
39
Інформація отримана письменником з села Романківці Сокирянського району Гандзієм В.В. від старожила
М.Ф. Бурдєйного, який вважає, що арешт П.Бібері відбувся у 1940-му році.
40
Стрілець С. //octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm; Сандуляк В.П. Наша школа; Сандуляк В.П. Наша школа
// Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування О.С. Мандзяк – Вип. 2. –
Мінськ–Новодністровськ, 2011. – С. 161 – 171.
41
Історична довідка Гвоздівецької сільської ради депутатів трудящихся Сокирянського району Чернівецької
області. Сокирянський районий архів; Передмова до описів справ Гвіздовецької сільської ради народних
депутатів. Сокирянський районий архів.
42
Бомешко В. Голод // Советская Молдавия. – Кишинев, апрель 1989 г.
43
Бомешко В. Голод // Советская Молдавия. – Кишинев, апрель 1989 г.
44
Стрілець С. //octkeum.narod.ru/works/gvizd03.htm
45
Сандуляк В.П. Наша школа // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і
редагування О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. – С. 161 – 171.
46
Сандуляк В.П. Наша школа // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і
редагування О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. – С. 161 – 171.
47
http://www.mistonove.org.ua
48
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969.
37

72

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Чорний О.Д.

КАЗИМІРИ – НАЩАДКИ КОРОЛІВСЬКОГО РОДУ?...
Поринаючи в минуле нашого краю,
збираючи архівні відомості і спогади колишніх
учасників і очевидців тих чи інших значимих
подій, мало по малу дізнаєшся про багато чого
цікавого і хвилюючого з його історії. Особливо
захоплюють, наводять на роздуми відомості
про людей, так би мовити, незвичної біографії,
складних і непростих поступків, благородних
вчинків, добрих і мудрих рішень та життєвих
справ. Адже переважно з такими особами
пов’язані великі і нові творення, зміни і досягнення результатів. І, що не менш важливо, про
них пам’ятають люди.
У цьому зв’язку в нашій місцині, а
точніше б сказати, на терені цього дивовижного шматочка бессарабської землі, в період
другої половини ХІХ – початку ХХ сторіччя
заслуговує на увагу родина Казимірів, котрі в
Костянтин Федорович Казимір.
давні часи емігрували із Польщі і стали
визнаними представниками великого і знатного боярського роду Молдови. У своїй
книзі «Вашківці на сивих вітрах минувшини», що побачила світ у 2009 році, мені
вдалося зібрати обширний матеріал про одного із наймолодших потомків цієї родини –
Костянтина Федоровича Казиміра, котрий був дворянином, великим землевласником в
колишньому Хотинському повіті Бессарабії, мав у Вашківцях родовий маєток, обирався
до складу Першої Думи Росії і в пам’яті людей, як і в друкованих матеріалах,
залишився чуйною і доброзичливою людиною, турботливим і вмілим господарником,
щедрим меценатом і філантропом.
Здавалось, що фактів і різнобічної інформації у розповіді вистачало, можливо в
деяких моментах їх було аж забагато. Чимало даних почерпнуто з історичних
матеріалів, з бессарабських газет того часу, архіву та спогадів-переказів жителів села.
Та все одно якесь внутрішнє відчуття підказувало, що чогось не вистачає, про щось не
домовлено, сказано мало чи, можливо, недостатньо. Врешті, збагнулось, що та
прогалина, досадна «таємничість» крилися в обмалі відомостей про більш глибше
походження осіб родини Казимірів, про їх сімейство, рід занять і діяльність. Внаслідок
цього, відсутності аргументів довелось упустити і не назвати ряд відомих фактів й про
інші місця навколо Вашківців, де ще й тепер згадують прізвище Казимірів: Струмок
(Казимиряни), Іванівці (Янауци), Бричани і навіть Олексіївка (Мендиківці).
Тепер, коли завдяки старанням нашого земляка, етнографа і історика О.С.
Мандзяка на світ явились детальніші архівні матеріали, про цю боярську родину стає
можливим розповісти більше. Найперше хочеться сказати, що пощастило знайти і
перекласти з румунської мови генеалогічну розвідку про Казимірів, що була складена
ще в 30-х роках ХХ сторіччя. В цьому досить велику допомогу нам надала жителька
Бричан, що в Молдові, вчителька місцевого ліцею Лариса Іванівна Булеу.
Перекладені матеріали свідчать, що бояри Казиміри є потомками польських
дворян – Казимірські. Їх прадід, головний боярин Казимір – Казимір Казимірські став
емігрантом у 1662 році з Польщі до Молдови. Хоч у польській генеалогічній
(родословній) літературі відомо багато родів і сімей, що носять це ім’я, дослідників
73

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

цікавила сім’я Казимірів (Казимірські) із сімейним
гербом Біберштейн, який успадкований і молдавськими
потомками дворян Казимірських. Найбільш відомі з
них це брати: Петре – видатний військовий, Некулай –
у 1575-му депутат Бієски і Кристофор – іноземець
Тарнавський, єпископ Києва (1602), котрий помер у
1618 році.
Вказується й про трьох братів Казимірські:
Казимир, Стніслав і Тота, які підписались у 1648 році
за вибір короля Яна Казиміра, і припускається, що,
можливо, цей Казимір Казимірські і був той емігрант у
1662 в Молдові.
А от винороб С. Сіон у своїй праці
«Архондологія Молдови», написаній у 1844-56 роках,
(Ясси,1882) говорить про Панаіта і Петракі Казимір,
синах боярина Григорія Казимір із Онешт Сучавського
Панаіт Казимір.
повіту. Вони жили в будинку скарбника Іордаке Балш
(1809 р.) і досягли в майбутньому високих рангів зброєносців та були власниками
великих будинків.
Після 1812 року більшість Казимирештів (Казимірські, Казиміри) поселились в
Бессарабії, яка була приєднана до Росії. Панаіт став поміщиком і 23 січня 1814 року
звертався до Дивану Молдови засвідчити його права. Він користувався протекцією в
місцевих бояр, у 18119 році указом імператора його було підвищено до рангу радника
за особливі заслуги у військовій справі. Трохи згодом, у 1822-25 роках, був обраний
депутатом Вищої ради. Ще пізніше, у 1859 році стає членом Дивану Молдови, тобто
країни князівств від м. Ботошани. Дані свідчать, що навіть тодішній заступник
губернатора Бессарабії Ф. Вігель (в «Змітках», 1823), критикуючи жорстко відомих
людей Бессарабії, водночас із іншими депутатами Вищої ради – Катаржі, Доніч і Руссо
характеризував і Казиміра, додаючи, що «все таки вони не погані люди».
Досяг успіхів і брат названого вище зброєносця – Петракі Казимір. Він мав
декілька маєтків, був власником землі, в тому числі й у Бессарабії (1817). Від одруження з Роксандрою Анастасів-Войнеску народилось шестеро дітей, серед яких у майбутньому були зброєносці, військові, адвокати та інші.
Цікаво, що підполковником став і його внук Еміль
Т. Казимір, котрий був ад’ютантом у короля Румунії
Кароль І. Проживши 77 років, колишній ад’ютант
перед смертю залишив свої спогади про сім’ю
Казимірів, де вказується й про тих, які жили і мали
власність у Хотинському повіті. Названо, зокрема,
поміщика з Васкауц Іоана (Федір) Казиміра, у якого
були сини: Костянтин, Федір, Віктор, котрий став
французом і жив у Парижі, дочка, яка жила в Італії,
та ще одна дочка, що була заміжня за паном
Лісовським.
Взагалі автори генеалогічного дослідження
стверджують, що друга лінія Казимірів у Бессарабії,
яка далеко поріднилась із першою, походить від
боярина Костакі – сина боярина (відповідав за
зовнішню політику країни) Іоніци, чий родич був
Казимір Казимірські, переселенець з 1662 року.
Віктор Казимір.
74

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У Костакі в 1778 році народився син Іоан, боярин у Васкауцах-Хотині, який
помер 30 січня 1827 року і був похований біля церкви в цьому ж селі, де нині височить
склеп його потомків. Тут, на території церкви, була встановлена плита із білого
мармуру, яка, на жаль, не збереглася, з віршованим написом по-румунськи. Цей текст
вдалося перекласти на українську мову і ми дізналися , що він має такий зміст:
«Під цим могутнім каменем
Поховані останки багатьох:
Двох братів і трьох сестер.
А це їх імена:
Ласкар, Янку, Профірія.
Анастасія і Марія.
Хай Бог їх поминає в імперії небес.
Біля них недавно схоронено любимого отця,
Котрий заповідав навіки лежати
Біля ніг своїх синів».
Раніше ми не знали майже нічого про цю людину, міркували тільки, що, може,
це дід дворянина Костянтина Федорович Казиміра, який
був поміщиком у Вашківцях. Тепер же можемо
констатувати, що не помилились. З архівних матеріалів
стало відомо, що Іоан Казимір одружився з Катериною,
яка була дочкою хлібопекаря Кіаріака Борш – сина Іллі
Борш та Ілеани, дочки Тоадеря Беділіца. Про сім’ю Борш
дав цінні відомості пан Артур Горовей, член Румунської
академії, відомий письменник і фольклорист Молдови, у
своїй праці «Ієротей, єпископ Хушь»». З них стає
зпрозуміло, що вона родом із села Будафалва, повіт
Сомеш, є потомками видного роду із ХІ ст., Андрій Борш
із Бутафалова з’явився у 1588 році. Його прямий потомок
– Ієротею, єпископ Хушь (1742-52), батько Іллі Борш,
Артур Горовей.
отже, прадід Катерини Казимір. Крім Катерини, в сім’ї
хлібопека Борш були ще інші діти, зокрема, дочка Янку, котра вийшла заміж за Петра
Горовея – батька згадуваного Артура Горовея. До речі, творчість цього письменника
зринула і пішла у світ якраз у Бессарабії, яку часто згадував у своїх творах, де виявив,
вивчав і в 1908 році надрукував «Історію мого життя», написану ще в 1845 році
боярином Теодором Вирнав.
Як і в інших бессарабських боярських родинах, в Іоана Казиміра з Катериною
було багато дітей, серед яких згадуються Федір (181190), Александру (1814-82), Анна (1816), Костаке (181974), Ілена Думітраке Немішеску (1822 р.) і Олексій,
який став монахом і називався Анфімом. Він одержав
освіту в Петербурзі, відтак закінчив Духовну академію і
став священиком Видубицького монастиря в Києві,
згодом – в Херсонському, неподалік від Севастополя,
потім в Київській Печерській Лаврі. А останні свої дні
провів у тиші, займаючись садівництвом, овочівництвом та квітникарством.
Старший син Іоана – був великим просвітителем, з 1853-60 років він – громадський діяч, державний
радник. Як власник регіонального ліцею в Кишиневі
забезпечив його необхідною літературою, був ПочесФедір Іванович Казимір.
ним попечителем цього закладу, про що є відомості в
75

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

книзі «Географія Бессарабії» за 1878 рік. Окрім цього його знали як авто-ритетного
депутата, що мав честь бути представленим у 1856 році перед імператором від дворян.
У своєму маєтку в Васкауцах (Вашківці) він вів себе як освічений поміщик, в
чому йому допомагала дружина Варвара Василівна Мельникова (померла в 1910 році) –
сестра Софії Казициної, відомої поміщиці із Єдинець Хотинського повіту. Із їх
подружнього життя залишились: Федір – передовик земства, зусиллями якого у
Вашківцях побудовано церкву; Костянтин, Александру, Володимир, д-р Віктор, Єлєна
І.М. Черкез, Єліза І.Л. Лісовскі і Катерина, яка згодом успадкувала Єдинці.

Так виглядав маєток Казиміра К.Ф. у Вашківцях.

Другий син Федора Івановича – Костянтин Федорович Казимір у пору свого
повноліття і прийняття спадщини від батька досяг величезних успіхів, для жителів села
Вашківці (тоді Васкауци) він, здається, відкрив нову епоху життя, згадка про нього тут
ще й тепер викликає велике зацікавлення. Ото ж про нього розповім детальніше.
Опубліковані матеріали повідують нам, що жив він у селі, любив його чарівні
краєвиди. З дитинства пізнав, що таке землеробська праця, навчився поважати її, ділити
горе і радості селян-хліборобів.
Погляди Казиміра формувалися під впливом сім’ї, що вирізнялася освітою і
культурою, не випадково доводилось читати, що «від барина і аристократа він узяв все
найкраще і благородне».
Перед тим, як поступити в Кишинівське реальне училище, дворянський хлопець
навчався, мабуть, у Кам’янець-Подільській гімназії, бо в спогадах його однокласника з
училища Ю.І. Левінського повідується, що йому, на жаль, не вдалося зібрати дані про
перебування Казиміра у перших трьох класах цього навчального закладу, але «в
реальне училище в 1874 році він поступив за свідоцтвом Кам’янець-Подільської
гімназії без екзаменів у ІV клас».

76

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Навчався вступник дуже добре, мав
круглу п’ятірку з усіх предметів і був
записаний на «Золотій дошці». Як
результат, закінчив навчання, включаючи і
VІІ додатковий клас по механіко-технічному відділенню, за чотири роки. За своїм
розвитком, вихованням і успіхами він був
вище своїх ровесників, але цього ніколи не
показував і тому мав багато друзів і
прихильників, які ставилися до нього з
повагою і часто зверталися за розв’язанням
різних спірних питань і непорозумінь.
Варто сказати, що в Кишинівське
реальне училище разом з Костянтином
Казиміром водночас поступив і його брат
Володимир. Удвох вони поселилися в одній
квартирі училища і без усяких помічницьгосподарок стали самостіно вести своє
домашнє господарство. Володимир також
любив село, знав сільське господарство і
згодом, мабуть, це він допомагав своєму
К.Ф. Казимір у юні роки.
молодшому брату влаштовувати сільськогосподарські виставки, які проводилися
переважно в Єдинцях.
Велику роль у розвитку світоглядності Костянтина Казиміра відіграло знайомство з руською літературою, суспільною думкою. Адже після закінчення училища він
навчався у Москві в Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії. Тут
познайомився з росіянами, з усією російською думкою, пізнав, над чим вона
мученицьки билася в пошуку правильності життя. Йому стали відомі всі течії, що
існували в літературних, університетських і громадських кругах серед інтелігенції.
Близько сприйняв вчення графа і письменника Льва Толстого, особисто з ним
зустрічався, розмовляв і потім невтомно слідкував за його пошуками істини. Отож,
коли кажуть, що маєток пана у Вашківцях називали «нашою Ясною поляною»,
мимоволі стаєш вірити цьому. Тим більше, що в селі в нього була досить велика
бібліотека, і серед багатьох книг, як роповідають, в ній знаходилися твори Толстого,
Чехова, Достоєвського, Тургенєва...
Деякий час Казимір провів за кордоном, багато мандрував, вивчаючи
європейське життя і збагачуючи свої пізнання. Він мріяв про наукову діяльність, але
смерть батька змусила повернутися на батьківщину, де він, спадкоємець володінь
Васкауци в Хотинському і Чорнольовки – в Сорокському повітах, повністю віддається
сільському господарству.
Із розповіді старожилів і збережених матеріалів очевидним є той факт, що в
Казиміра було велике господарство не тільки у власних маєтках, кількість яких
зростала за рахунок одержуваних у спадок, але й у своїх родичів, які доручали йому
управління. Для більш чіткого розуміння обсягів володінь наведу всього кілька цифр,
які знайшов у публікаціях. Поміщик володів 9 тисячами гектарів землі та мав нерухоме
майно, що оцінювалося більш як чотирма мільйонами рублів. Окрім маєтків у
Васкауцах і Чорнольовці, йому належало також велике торгове містечко Єдинець, де
також був його маєток, у якому він любив відпочивати. За деякими спогадами, тут з
його ініціативи чи на його кошти споруджено народний дім з бібліотекою, читальним
залом, чайною, а також добротно декорований театр і бульвар.
77

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Відомо також, що йому належали землі в Мендиківцях (Олексіївці), а також
незаселені в той час масиви, де нині розташовані села Нова Слобода, Шишківці,
Струмок та залізнична станція Васкауци. Цікаво буде знати, що цеглу на спорудження
вокзалу ст. Васкауци було використано із цегельного заводу Казиміра, про що свідчить
спеціальний знак, нанесений на одній із сторін цеглин. Варто сказати й те, що уже в
1927 році, коли в наших місцях «хазяйнували» румуни, їхні власті стали проводити
куцу земельну реформу, надаючи наділи безземельникам. Отоді на вільних
поміщицьких землях з’явились села Нова Слобода, Шишківці та Струмок, який на знак
вдячності Казимірам за виділену землю люди назвали Казимирянами. Ця назва села
протрималась аж до післявоєнного часу – 40-х років ХХ сторіччя.

Цегла із маркуванням Казиміра.

Застосовуючи свої агрономічні знання, слідкуючи за успіхами сільськогосподарської науки і впроваджуючи її, він створює цілісну, висококультурну і
різнобічну систему господарства, де всі галузі були доведені до високої інтенсивності.
Про його господарство подані відомості в книзі «Всея Россія», яка надрукована в
Санкт-Петербурзі в 1899 році. У розділі «Выдающіяся хозяйства Россіи» в ній
написано, що грунти у володіннях Казиміра – багатющі чорноземи, які не знають досі
ніяких добрив. Господарство – вільне, тобто без встановленої сівозміни; сіють тільки
те, що найбільш підходить до тієї чи іншої ділянки, має надійний збут і є в даний час
вигідним.
Дуже цікаво, які ж культури вирощувалися сто літ назад. І з переглянутих
матеріалів довідуємось, що найрізноманітніші, які й тепер культивують на наших
полях: ріпак, кукурудза, соняшник, конопля, жито, чечевиця, тютюн, вика, еспарцет,
люпин, конюшина, «все красные и серые хлеба», а також …мак. Врожаї, як
зазначається, були стабільні і самоокупні, крім ріпаку і маку, які, між іншим, в
урожайний рік давали дохід, що нерідко окупляв декілька попередніх невдалих посівів.
78

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Крім звичайних злаків і кормових трав
він культивує різні інші культури – льон, боби,
багато сортів квасолі, гороху, розширює площі
червоної конюшини як азотовмісної культури
для посіву за нею озимої пшениці. Вважаючи,
що «треба вирощувати все, що може рости і
давати дохід», у розмові з вихованцями, часто
називав своє господарство «лавочкою, де все
знайдеться». Газета «Одесский листок» писала
в той час, що наскільки добре велося
господарство видно із того, що в його маєток
кожного літа з’їжджалися на практику учні
середніх і вищих агрономічних навчальних
закладів. Та відомо, що гостювали тут не
тільки студенти, а й спеціалісти, люди, що
були не новачками в господарських справах.
Поміщик, який чудово знав ботаніку і дуже
любив розводити в себе різні рідкісні рослини,
Костянтин Казимір.
дерева і кущі, залюбки показував їм свої
екземпляри дивовижних рослин, часто називаючи їх по латині. Із захопленням і
радістю він розповідав, звідки вони походять і які мають особливості.
Одного разу знайомі із садівництвом поважні особи, що оглядали його експериментальний сад, зупинилися біля високого і гарного дерева. Стали обговорювати його
зовнішню характеристику, але так і не прийшли до висновку, якої породи те дерево.
Врешті, вони висловили свою здогадку, але господар від душі сміявся, бо ту, справді
рідкісну різновидність груші вони сприйняли за вербу. Насправді ж перед ними була
верболиста груша (Purrus Salicifolia). Природолюб і знавець сільського господарства
казав усім: «Садіть і не гадайте. На наших землях усе росте».
Для багатьох, мабуть, дивним буде читати, що у Вашківцях раніше пробували
впровадити систему американського пару. Але скажу, що саме цим займався колишній
поміщик якраз тоді, коли ця новинка тільки появилася в Бессарабії. За словами С.М.
Сирба, він був одним із перших, хто зацікавився посівом пшениці в міжряддях
кукурудзи, що оброблялися протягом літа. К.Ф. Казимір «радів за селян, для яких
американський пар був чудовою заміною звичайного пару, недоступного їм внаслідок
малоземелля та з інших причин, але засмучувався, що він буде сприяти виснаженню
землі». Тому знаходив можливість удобрювати поле під кукурудзою по
американському пару. Крім того, вважаючи загальноприйняту півторааршинну відстань
(трохи більше 1 метра) між рядами кукурудзи переобтяжливою для землі, збільшує її,
зменшуючи число рядів кукрудзи на десятині (трохи більше гектара). Таким чином
одержує менший урожай, але оберігає землю від виснаження.
Водночас веде пошук найбільш підходящої культури для зайнятого пару,
проводить в цьому плані багато дослідів і звертає особливу увагу на червону
конюшину, яку радить використовувати всім, бо вона багата на азотовмістні сполуки,
що якраз і потрібно для гарних врожаїв.
Доволі обширним у той час було тваринництво (недаремно ж вашківчани вже в
радянські часи мали одну з найбільших на Сокирянщині ферм). Причому, худобу
розводили різноманітних порід. На першому плані – вівці: 1200 голів білої цигейської,
чорної і білої чушки. Крім цього, помісі каракульської з місцевою, стогоман – помісь
цигея, пирния і чушки.
Діяв кінний завод, де утримувались знамениті ардени, першерони, англійські,
карабахи і всілякі між ними помісі. Виписуючи дорогих плідників, вирощує цінні
79

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

екземпляри тварин для верхової їзди та ремонтних коней для селян. Дізнаємося також,
що дуже зручно було споруджено конюшні з манежем. Із кровних арденів тут виводили
чудову породу напіварденів, що стали досить витривалими робочими кіньми в плугах
та інших засобах обробітку землі і перевезенні вантажів.
А от велика рогата худоба була сірої масті, свині – напівкровна беркширської
породи. Свинарник являв собою окреме приміщення з навісом для зберігання буряків,
горищем для зелених коренів і спеціальним приміщенням для приготування кормів,
тобто кормокухнею.
Така ж сама система поліпшення місцевої породи, шляхом схрещування з
виписаними чистокровними запліднювачами, застосовувалася у вівчарстві і свинарстві.
А велику рогату худобу поліпшували вибракуванням гірших екземплярів, вважаючи,
що вона не потребує примішування нової крові. Незважаючи на затрати, «жертви»
цілком виправдовувалися. Доходи збільшувалися щорічно. А в стадах траплялися
екземпляри, які могли би бути прикрасою будь-якої виставки. Поміщик не тільки бував
на них, а сам влаштовував їх, зокрема, в Бельцах та Єдинцях.
Великою була птахоферма, де утримувались кури, гуси, качки, індики, а пасіка
нараховувала декілька сот вуликів (таку кількість їх мали три, а то й чотири колишні
наші колгоспи). Середній дохід від вулика складав 4 рублі. Пан особливо любив пасіку,
запроваджував на ній різні новації. Так кажемо ще й тому, що в його домашній
бібліотеці, окрім інших, була книга-посібник «Бджільництво» (зверну увагу, що російськими буквами подано українські слова), на титульній сторінці якої у 1904 році йому
зробив дарчий напис автор – І.Ф. Немилоський. Вже в теперішній час цю книгу нам
показував вчитель-дослідник з Іванівців Леодід Пилипович Скибинський, який збирає
матеріали про історію і минуле свого села.

Колишній маєток Казимірів в Іванівцях

Коли б хтось вдруге описував володіння Казиміра, він би розповів багато чого
нового з його творчої хліборобської діяльності. Оскільки згодом «багатий господар»
організовує рільництво на науковій основі, вдосконалює сільськогосподарську техніку.
Переходить від вільних до багатопільних сівозмін з паром, добривами, азотовмісними
культурами і чергуванням різних посівів. Візьму на себе сміливість припустити, що
80

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

його селяни не знали якихось особливих бід, але, мабуть, тільки згодом збагнули, що
«епоха» Казиміра була для них чи не найкращим періодом життя за поміщицьких часів.
Він влаштовував громадські амбари, позичав сільськогосподарські машини, за
невисокими цінами здавав в оренду землі.
Будучи земським гласним з 1885 року, він, продовжуючи сімейну традицію,
увійшов до групи прогресивних земців і піднімав, що називається на щит, найбільш
наболілі і практичні питання. У 1888 році на Хотинських земських зборах висловився
за надання як довгострокових, так і короткотермінових кредитів для селян і господарства, що переходить від натуральних форм до грошових. В губернському земстві
запропонував клопотати про спрямування капіталу, що складався із залишків від
духовних маєтків закордонних духовних установ, на утворення капіталу для
меліоративних позик. Згодом, як згадує А.Ф. Алейніков, і земська агрономія, і
народний кредит стали загальновизнаними і про їх впровадження піклувалося не тільки
земство, а й сам уряд. Далеко не так обстояли справи під час порушення цих питань
К.Ф. Казиміром, за що не всі його розуміли, а дехто, мабуть, і не хотів розуміти.

Колишня Біла школа, якою опікувався К.Ф. Казимір.

Розповідають, що на поприщі суспільної діяльності його недолюблював й доволі
впливовий поміщик із сусіднього села Романківці Михайло Крупенський. Дотого ж між
ними раніше ніби-то виник затяжний земельний конфлікт. У книзі «Моє село крізь
століття, епохи і роки» Василь Гандзій пише, що дехто із співбесідників переповідає,
ніби вашковецький землевласник Казимір вважав, що за результатами «Всебессарабської земельної реформи 1883-1884 р.р.» п. Крупенський «дозволив собі відскибувати
від його ланів мало не дві сотні десятин земель». Через це між обома поміщиками
виникла судова тяганина, яку не могли вирішити навіть у губернському суді.
Землевласники, кажуть, позивалися аж до міжнародного Парижського суду, але й він
не поклав край тому земельному питанню, і багачі залишилися при своїх інтересах, хоч
(знову ж таки переповідають) витратили стільки грошей, що тими сторублевими
асигнаціями можна було б встелити дорогу чи не до самого Парижу.
Багата душею людина, яка глибоко відчувала мистецтво, особливо живопис і
музику, прагнула вносити красу й у навколишній світ, що оточував її. Найперше
81

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

свідчення цьому – вашковецький маєток, що мав чудову архітектурну форму і міг
прикрасити не тільки село, а й будь-яке місто. У ньому був зимовий сад, оранжерея,
багатюща бібліотека, що являла собою не тільки читацький, а й великий науковий
інтерес, містилося ряд інших принадних, в хорошому розумінні цього слова, місць.
Кажуть, хто бачив панський будинок хоч на якомусь фото, може відразу збагнути,
інтуїтивно відчути, що це своєрідний культурний оазис, і він сам по собі представляв
витвір мистецтва.
Вашківчани, які мали щастя дожити до ста літ чи максимально наблизитися до
цієї життєвої висоти, зокрема Ганна Федорівна Кочурка, Анісія Георгіївна
Тостановська, Семен Михайлович Марчук та інші розповідали мені, що особливо
вражав розкішний сад-парк, влаштований за англійською манерою. Фруктових дерев у
ньому було небагато, зате росло чимало хвойних, а також канадська тополя, каштани.
Тут «знаходили втілення його естетичне почуття і любов до природи, олюднені,
облагороджені, що відтворили поетичну душу господаря».
Прогулянки по парку, який пан охоче показував гостям, відкривали все нові й
нові види: алеї з дерев і кущів, поляни, квітучі клумби, бесідки, живі загороді.
Найбільше він любив дивовижно довжелезну алею старих ялин, про яку писали, що
«подібної якій навряд чи знайти де-небудь у Бассарабії».
Ми також вирішили прогулятися по давньому панському парку. Найперше
чомусь думалось про вже згадувану «Ясну поляну», але чим далі проходили старими
місцями, тим більше розуміли, як давно це було, і як безжально ми ставимося до краси,
яку створювали наші предки. З усього, що описано вище (мається наввазі парк),
збереглися хіба що кілька старих ялин, тополя та каштани. Але втішало, що люди
знають цю історичну місцину. Причому, не тільки місцеві, а й приїжджі. Колиші
вчителі Паша Петрівна Марченко (Маліновська), яка приїхала сюди в 45-му, Катерина
Сергіївна Шакун (Гончарюк), що вчителювала з самого початку 50-их, казали мені:
«Он дивіться, стоять будинки теперішніх жителів Горянських, Крохмалюків, Чорних,
Кравченків, Гуцулів, Поповичів… А сто літ назад тут були панські хороми. Нема вже
нічого, хіба що туди вище, де лікарня, ним же побудована, місцина ще трохи зберегла
свою старину».
Панський маєток, який бачите на репродукції фото з книги «Венок на могилу
друга молодежи К.Ф. Казиміра», знаходився на місці, за теперішньою будівлею
Горянських (нині тут проживає Ольга Миколаївна Горянська). Справа від маєтку
знаходилися добротні господарські споруди - склади, далі кузня, сад. Зліва ж був
невеличкий будиночок для панської обслуги, в якому уже за радянських часів
розмістили шкільну бібліотеку та ларьок. Майже поруч з цим будиночком була олійня,
у якій згодом, точніше, вже в радянський час, зробили сушарню для тютюну, яка
проіснувала чи не з десяток років.
Думка, чому зник маєток, що з ним трапилося непокоїла всю дорогу. Тому
запитував про це у кожного, з ким зустрічався і бесідував на цю тему. Більшість людей
не могли сказати, а дехто розповідав ( і це найбільш вірогідно), що все нажите паном
багатство стало занепадати ще в період Першої світової війни. Одні об’єкти розкупили
чи передали в оренду, за іншими стали гірше доглядати спадкоємці. А пізніше, як в
село на деякий час зайшли айстро-угорські війська, в панському будинку з невідомих
причин спалахнула пожежа. Люди її гасили, але зарадити біді не вдалося. Дехто
поговорював, що в панських схронах під будинком знаходиться золото. Тому згодом
сюди ринули всілякі грабіжники, а з розвалин стін і підмурку люди, що жили
неподалік, стали вибирати камінь та цеглу, щоб ставити на ноги свої будинки. Це
тривало не один рік і закінчилося десь у 50-их роках минулого століття.
Ну а на території лікарні й справді ще зостався зелений куточок панських часів.
Невеличка поляна, що вабить зір своєю зеленню майже цілорічно, тримає на своїх
82

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

плечах найцінніший екземпляр із усіх дерев, що ростуть тут, – столітню пірамідальну
тополю. Вона висока і має досить товстий стовбур. Кілька дітей шкільного віку ледве
обхопили його, взявшись за руки.
Приємне враження справляють також майже
півсотні каштанів, висаджених за Казиміра. До цієї
місцини ми ще повернемось, коли оповідатимемо про
сільську лікарню. А зараз ступаємо вниз по центральній
дорозі і дізнаємося від людей, що всього за кілька
метрів звідси, з правої сторони колись квітував
панський сад. Яблуневі дерева й зараз ростуть, але вони
посаджені вже пізніше. Ветеран війни і праці Логін
Федорович Яворський зі слів інших людей розповідав,
що раніше в саду росли дуже солодкі груші, неповторного смаку сливи, які подекуди ще й нині дають про
себе знати в дикому стані. Тепер і ландшафт, і сортовий
склад дерев інший. Зате майже повсюди під час оранки
доводиться натрапляти на різне каміння та цеглу, отож
висловлює здогадку, що тут були якісь будівлі. Дехто Герб фамілії Казимір. Джерело:
Steme boereşti din România. –
каже, що це залишки від колишніх конюшень, а ближче
Bucureşti: «Socec», [1918].
до дороги нібито був кінний манеж, або, як сказати посучасному, іподром.
Та від лікарні ми йдемо центральною дорогою ще нижче (це вже зовсім близько
від місця, де знаходиться хата моїх батьків). Знову ж таки праворуч можна бачити
приміщення колишньої школи. Вважається, що його викупив колишній панський
економ Юрков. Відтоді школа стала називатися серед людей його іменем. В дитячі
роки вона здавалася мені якоюсь високою, просторою і світлою. На подвір’ї, з
південної і північної сторони, був сад, цвіли квіти, а позаду за школою чомусь довго
стояв розібраний колгоспний комбайн і зазирав своїм поржавілим залізяччям прямо у
вікна. Пізніше тут розмістилася ветеринарна лікарня. Зараз це приміщення вже не таке
привабливе, до того ж трохи перебудоване і має нового власника.
Поруч школи (це в глибині двору, за приватною новобудовою), знаходиться
цегельний будинок середніх розмірів, схожий на таку собі невеличку фортечку. Свого
часу його викупив багатий місцевий житель Гавриїл Дмитрович Лесько і жив у ньому
разом із сім’єю. Однак, коли зайшли румуни, частину будинку довелось віддати під
жандармський пост, що наганяв на людей страх та стежив звідси за порядком в селі.
Але ж непрошені «стражі порядку» були далеко не останніми «квартирантами», які
поселялися тут. Під час визволення краю будинок облюбували радянські військові і
влаштували біля нього не тільки спостережний пункт, а й своєрідну базу-стоянку своєї
техніки, зокрема, автомашин «Студобекер». Один бравий солдат з радості «нахапався»
оковитої і в’їхав машиною в будівлю, розтрощивши дерев’яну веранду та перелякавши
онука господаря – Іванка, якому було декілька років. Кажуть, того захмелілого вояку
заперли для протверезіння в погреб під будинком, в якому він довго наспівувував
начальству переможних пісень, заким випустили його на волю. А коли визволителі
пішли далі, їх місце під дахом зайняла місцева сільрада, а потім ще й контора
новоствореного колгоспу.
Як наладилося після війни нормальне життя, в сім’ях стало появлятись більше
дітей. Отоді в цьому не дуже примітному, але затишному будиночку розмістили дитячі
ясла, в яких разом з іншими виховувався і я. Пам’ятаю, в одній кімнаті була дитяча
спальня, в іншій – кухня, десь збоку містилась пральня, а позаду в одній чи двох
кімнатах проживала якась сім’я – мабуть, то були вчителі чи спеціалісти, які прибували
за направленням. Всі ми дуже раділи, що перед будинком (яслами) знаходився великий,
83

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

як нам здавалося, зелений майдан, обгороджений товстими дубовим частоколом. З боку
Юрковської школи на ньому був невеличкий садок, в якому усі знаходили прохолоду
від літньої спеки. Вихователі нам не розповідали, що тут було раніше. Тепер же, коли
цікавість про свою минувшину захопила багатьох, старші люди кажуть, ніби на цьому
місці знаходився добре обладнаний кінний манеж, де часто проводились різні показові
змагання та виставки кращих порід коней, серед яких були як англійської селекції, так і
виведені в місцевих умовах.
Радянська влада конфіскувала цей будиночок у Г.Д. Леська, який його купив у
котрогось із панських економів, а самого запроторила до тюрми як ворога народу. Із
семи років чоловікові довелось відсидіти п’ять, заким після смерті Сталіна його не
реабілітували.

Поштова марка і конверт, присвячені К.Ф. Казиміру. Республіка Молдова, 2010 р.

Ступаючи далі центральною дорогою, аж до перехрестя центральної дороги з
вулицею Пушкіна, дізнаємось, що за панської «доби» ця вулиця була однією (а, може,
лише єдиною) з найбільш привабливих. Права сторона її , як пригадують старожили,
була зайнята під різними панськими спорудами, кузнею, парком, за ними здіймався
вгору вже знайомий нам маєток, що був схожий на казковий палац. А через дорогу,
тобто по лівій стороні вулиці Пушкіна, вздовж якої було встановлено цілий ряд дуже
привабливих кам’яних грибочків-стовпців, знаходився великий Яр, що тягнувся селом
в напрямку долини. На цій вулиці живе і той самий внучок дядька Гавриїла
(пам’ятаєте?), тепер це вже солідний чоловік, який працював вчителем у місцевій
школі, був водієм автобуса, а згодом очолював ціле автопідприємство у райцентрі
Сокиряни, а потім у райцентрі Бричани, що неподалік Вашківців у Молдові, – Іван
Іванович Гуцул. Він досвідчена і спостережлива людина, тому з цікавістю розповідав,
що пан Казимір, мабуть, хотів витворити в цьому Яру, по низу якого в той час
протікала гарна річка, своєрідну Софіївку, можливо, на зразок тієї, що тепер дивує всіх
на Вінниччині. Але ж на заваді стали обставини, а незабаром і смерть. Та ще раніше
84

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

місцевий поміщик встиг вибудувати на березі Яру привабливий басейн із фонтаном та
криницю, оздоблену тесаним каменем, де панська челядь не тільки проводила час, але й
купалася та засмагала на сонці.
Внизу, на невеличкому пагорбі була гарна
-прегарна бесідка з лавочками. Приблизно в
цьому місці нині проживає вашківчанин Віктор
Петрович Ткачук. Ми побували в нього в гостях
і, як кажуть, на власні очі, побачили дуже уявні,
але все ж таки сліди нашої справжньої історії.
Господар показував панську територію і
розповідав, що чув ніби-то у тій панській
криниці заховано золото та інші коштовності,
але Яр так посунувся донизу, що загорнув собою
її майже повністю. Тим часом люди, які живуть
тут, копаючи свої городи, часто знаходять у
землі різні монети. Це в основному російські
мідяки першої половини ХІХ століття. На такі
невеличкі скарби біля своєї хати, де колись
зовсім поруч виблискував на сонці панський
басейн, натрапив Сергій Степанович Рудько.
Копав город і почув, як під лопатою щось
дзенькнуло, глянув – якісь мідяшки. Та коли
К.Ф. Казимір разом з депутатами
очистив їх і роздивився, виявилося, що то гроші
Російської думи В.В. Яновським і
царської Росії. Одну із знайдених монет – «10
Л.Е. Сіцинським.
КОПЕЕКЪ 1834» нам вдалося зафотографувати.
Проектуванням, а відтак і будівництвом усього каскаду споруд над Ярком та
поза ним, де знаходиться церква і склеп (а панський палац без них і взагалі, мабуть,
неможливо було вибудувати), займалися, як видно, грамотні спеціалісти. Розповідають,
що тут були зарубіжні фахівці, зокрема, із Франції та Італії, з якою у Казиміра були
тісні зв’язки. Все продумувалось, розраховувалось. Бралась до уваги, кажуть, роза
вітрів, рівень підґрунтових вод, нахил поверхні землі.
Далі по вулиці Пушкіна знаходиться ще одна колишня школа, яку так само
викупив економ, але вже інший – Вербицький, і люди називають її його іменем. Від
школи, як і від басейну, а також із склепу, що, як і церква, знаходиться по той бік Яру,
під землею прокладено хорошу дренажну систему, по якій води стікали у здолинок,
запобігаючи таким чином руйнуванню споруд знизу. Теперішні фахівці кажуть, що
такий дренаж міг бути прокладеним тільки завдяки чіткому розрахунку тодішніх
спеціалістів, але, очевидно, в цьому втілена й думка пана, який був досвідченим
спеціалістом і вже тоді не раз піднімав питання розвитку меліоративних робіт.
Від цієї школи не так далеко й до обійстя Івана Івановича Гуцула. Він хоч і
родич колишнього багатого Гавриїла Леська, але живе аж тут, де закінчувалися панські
володіння. У себе на городі йому раз-по-раз доводиться натикатися на кам’яні брили,
на очі із землі потрапляють різні фрески, карнизи, залишки цегли. Все це свідчить, що
десь у цих місцях панська територія мала, мабуть, своє «цивільне укріплення», свої
тили. Трохи вище тягнувся той же сад, про який ми вже казали, а за ним, на пагорбі
знаходився Гавриїлів млин…
Перечитавши, здається, усе, що потрапляло на очі, про вашковецького
поміщика, провівши не одну ніч в Інтернеті, а відтак, перегорнувши чимало
бессарабських газет до 1900 року у відділі газет Національної бібліотеки ім. В.І.
Вернадського в Києві, вишукуючи про нього відомості, переконався, що за свої 50 літ
він встиг так багато зробити, що по теперішніх мірках на це не вистачило б і двох
85

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

життів. Він був людиною, яка допомагала і дворянам, і міщанам, і селянським дітям,
відкриваючи шлях до освіти всій молоді, яка була здібною чи здавалась йому такою.
Утримував освітні школи, училища, в яких
давали професію для села, був меценатом і
опікуном багатьох стипендіатів. Підтвердженням
цього є і той факт, що на проценти із відкладеного
ним в недоторканий капітал мільйона рублів
щорічно одержували освіту 600 чоловік. Кожен рік
на стипендії витрачалось не менше 140 тис. рублів.
На кошти Казиміра навчалися в нижчих школах,
середніх навчальних закладах, в університетах
Москви, Петербурга, Києва, Одеси, а також за
кордоном – у Франції і Швейцарії. Із вашківчан за
його підтримки також було багато направлено до
учбових закладів. Приміром, Василя Олексійовича
Гуцула, Василя Антоновича Лєсніка, Петра
Савовича Іващука – до Петербурга на церковних
служителів, а Марію Рус – до Одеси, на хористку.
Одним із багатьох його вихованців був і
Пантелеймон Боканча. В селі пам’ятають, що рід
Боканчів був великим. Пантелеймон мав трьох
братів і одну сестру. Вони вже померли, але
К.Ф. Казимір біля власного маєтку
зостались діти племінників, серед яких і Любов
у Вашківцях.
Василівна Боканча, тепер по чоловікові Василіка.
Свого дідуся Гавриїла вона не бачила, але чула від тата, що той багато розповідав про
прадіда Пантелеймона, який здобував освіту за порадою і на кошти пана Казиміра, а
пізніше нібито був у нього за писаря. Знає, що про нього згадується в книзі академіка
К.Ф. Поповича «Скривджені долі», а от спогади про свого опікуна і мецената
Пантелеймон написав ще в травні 1911 року. Вони опубліковані у згадуваній вище
книзі «Вінок на могилу друга молоді К.Ф. Казиміра»».
З великими труднощами довелося розшукати цю книгу. Вона стара, адже
незабаром матиме сто літ, однак збереглася добре, гарно видно текст і фото. Тож
прочитав її, що називається, на одному подиху – матеріал місцевий і досить цікавий.
Багато в чому пізнавальний і спогад П. Боканчі. Він був ще школярем, як довідався про
Казиміра. Згодом став його вихованцем в сільськогосподарській школі в Чорнольовці,
що в Молдові, де готували садоводів. Бачив і відчував батьківське ставлення до дітей
селян, чув багато відгуків людей про нього. Та й на заняттях не один раз мав розмову з
ним, зустрічався на своєму робочому місці в саду. Тому, мабуть, відверто й щиро
написав про пана, що він «сильний і добрий, простий і величний». А про те, як до пана
ставилися селяни, зазначив, здається, неймовірне: «Він був у них майже не замінимою
людиною, до якої йшли із своїми бідами і негараздами. До нього вони зверталися з
багатьма селянськими справами – сімейними, господарськими, судовими. І він, будучи
мировим суддею, розглядав усі скарги по совісті і по справедливості».
Пізніше цей здібний сільський хлопчина ще поступить на навчання в
Гринауцьке сільськогосподарське училище, яким 15 літ опікувався Казимір, і одержить
від нього не тільки особисте привітання з нагоди вступу, а й цінний подарунок – повне
зібрання академічного видання творів Пушкіна з дарчим написом. Згодом хлопець,
який дуже любив навчатися, скаже: «Це була для мене найбільш важлива і знаменна
хвилина в житті… Ці книги я зберігаю як найдорожчий скарб».
Під час канікул П. Боканча завжди приїжджав із Гринауць додому і часто
провідував свого мецената вдома. Інколи йому здавалось, що його прихід може
86

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

зашкодити звичному робочому ритму, заняттям поміщика. Та той дізнавався, що
підопічний вдома, і завжди присилав когось за ним. І тоді бесідували про навчання,
практику, звичайні учнівські будні.
Читаючи спогади багатьох про вашковецького поміщика, дедалі більше
розумієш, що життя вимірюється не так прожитими літами, як здійсненими справами.
Крім уже сказаного, цей великий гуманіст і філантроп, як всюди пишеться про нього,
знав кожного свого вихованця, переписувався, цікавився успіхами, вникав у потреби.
«Коли весною чи осінню Казимір приїжджав до Одеси, у вестиб’юлі «Лондонського
готелю», де часто зупинявся, було переповнено студентами, – читаємо в спогадах , де
йдеться про просвітницьку діяльність. Нерідко бачачи виснажене обличчя вихованця,
відразу направляв його до лікаря або давав грошей на лікування і посилене
харчування».

Колишня народна школа в Чорнольовці, що утримувалась на кошти К.Ф. Казиміра.

Займаючись просвітництвом, ця невтомна, душевна і щедра людина дбала й про
дозвілля людей. Здавалось, що книга (і те не для всіх) могла бути в той час чи не
єдиним заняттям інтелігентного товариства. Та казимір, який весь час зайнятий
справами у своїх володіннях, ламає цей стереотип і мріє про народний театр. Ця його
мрія здійснилась, бо в одному із видань, яке вийшло в Кишиневі, знаходимо відомості,
що «при Єдинецькому народному домі у 1899 році був організований театр на кошти
поміщика-ліберала, відомого мецената К.Ф. Казиміра». Його глядацький зал вміщав
135 чоловік. За перші два роки свого існування театр поставив 34 спектаклі. Була
організована й дитяча трупа: учні ставили спектаклі під час канікул. За два роки театр
відвідали 4500 глядачів.
Цей захоплюючий приклад давнини яскраво характеризує особу Казиміра як
людину широкого погляду на життя, котра піклувалася про освіченість і культуру
суспільста, впевнено дивилась у майбутнє.
Велику роботу проводив п. Казимір у земстві, вважаючи його «основою і
провісником конституційного правління», мріяв створити якусь справу, що об’єднувала
б прогресивних земців, переконує друзів про необхідність відкриття за його сприяння в
Бессарабії «прогресивного органу преси», хоч, як відомо, він був опікуном і меценатом
багатьох газет і журналів. Однак настає спад суспільних настроїв, протидіють
87

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

консервативні партії і ця ідея залишається не здійсненою. Варто сказати, що Костянтин
Федорович був головою агрономічної секції Бессарабського товариства природокористувачів, з його ініціативи і при його підтримці виник і видавався журнал
«Бессарабское сельское хазяйство» – орган, що об’єднував агрономів, господарів,
рільників і садівників краю.
Про нього залишилося чимало відгуків у літературі. В романі молдавського і
українського літературознавця і прозаїка, доктора філологічних наук, академіка К.Ф.
Поповича «Скривджені долі» мовиться, що про К.Ф. Казиміра «свого часу багато
говорили, сперечалися, писали. І він робив добрі справи не для того, щоб цим
прославитися. Він, як і всі люди доброго серця і широкої душі, був далекий від гучних
словесних похвал».
Ще більше про колишнього вашковецького поміщика сказано в короткій
енциклопедії «Советская Молдавия». К.Ф. Казимір, як зазначається в ній, – природодослідник і просвітник, доктор природничих наук. Він викладав у вищих навчальних
закладах західної Європи. Після повернення на батьківщину вивчав фосфати Бессарабії,
став організатором Гринауцької сільськогосподарської школи, запровадив раціональну
систему землеробства (багатопільні сівозміни, добрива, рядкові посіви, американський
пар). Крім цього, проводив досліди по штучному лісорозведенню, був членом Бессарабського товариства природодослідників.

Церква, збудована на кошти Ф.І. Казиміра в с.Вашківці.

Вже після реформ 1890–1892 р.р., які скоротили права земського самоуправління
і посилили вплив адміністрації, п. Казимір стає постійним учасником губернських
з’їздів земських і міських діячів, захищає попередні ідеали земства. «В числі інших
вибирається делегатом на з’їзди земських діячів у Москві. Є одним із організаторів і
бере участь в розробці програми по політичних, економічних і соціальних реформах
88

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

місцевого життя партії прогресистів Бессарабії, офіційне відкриття якої відбулося в
1905 р.»
Із спогадів дізнаємося, що Васкауци в цей час стають, можна сказати, столицею
невеличкого з’їзду прибічників і однодумців К.Ф. Казиміра. Адже 16 жовтня 1905 року
в своєму маєтку він проводить збори земських і міських діячів Хотинського і
Сорокського повітів, членів партії прогресистів Бессарабії. Перш, ніж відкрити
зібрання, було повідомлено, що мали бути присутніми 50 осіб, але всі не могли прибути
із-за страйку залізничників у той час. Деякі надіслали телеграми, в яких висловили
жаль з цього приводу та привітання тим, хто зібрався.
В журналі-звіті записано, що збори були скликані на прохання багатьох і
тривали два дні. Учасники обговорювали програму партії прогресистів, яку виробили
на з’їздах у Кишиневі 21 серпня та 19 вересня 1905 року. Дебати велись жваво і деякі
пункти програми прийняли без змін, або з невеликими доповненнями. п. Казимір
наполягав, зокрема, щоб вказати в
програмі про необхідність вивчення в народній школі російської
грамоти, особливо, коли навчання
ведеться на місцевій мові. Але
більше всього часу зайняв 8-ий
пункт програми, в якому окреслювалась точка зору на аграрне
питання. Ознайомивши з ним присутніх, доповідач Л.Е. Сицінський
сказав, зокрема, таке: «Аграрні
відношення і їх реформи – болюче
Будівля у Чорнольовці, яка належала Казимірам.
і гостре питання. Підійти до його
розв’язання можна тільки з великою обережністю. В той же час треба спішити
вирішувати назрілі проблеми народногосподарського життя. Наш обов’язок –
встановити факти земельної тісноти і визначити засоби її усунення».
Як не дивно, але велась мова про те, що, не відхиляючи приватної власності,
треба в інтересах державної необхідності, враховуючи загрозливий стан безземелля і
малоземелля мас, приступити, де є потреба, до відчуження приватних земельних
володінь, хоча би так, як це робиться для залізничних доріг». Загалом же наяву були
два аспекти цієї проблеми: збільшення земельних наділів селянам і поліпшення
виробництва, тобто інтенсифікація дрібних господарств. Водночас зазначалось, що
експропріація, примусовий відбір землі – це несправедливо. Такий підхід може
призвести до великого падіння її продуктивності і внаслідок цього до неспроможності
прогодувати населення.
Після обміну думками, цей пункт було затверджено. Прийнято погоджене
рішення й по інших пунктах. Крім того, до програми зроблено й своє, так би мовити,
васкауцьке доповнення. Окремим ( 11-им) пунктом програми записано, що «В дрібній
земській одиниці, повітовому і губернському земствах надавати жінкам право активної
і пасивної участі».
І чи не самий «пік» його суспільного і політичного злету настає тоді, коли,
вибраний абсолютною більшістю, при підтримці селян і лівих партій, К.Ф.Казимір у
1906 році став членом Першої Державної Думи Росії.
Як політик, дотримувався ліберально-демократичних поглядів, вважав, що
переміни мають відбуватися поступово, висловлювався за повну рівноправність
громадян. Тому спершу записався до фракції демократичних реформ, у якій, крім
нього, брало участь всього четверо чоловік. Потім взяв участь в організації партії
Мирного оновлення. Але настає розпуск Першої Думи і він разом з іншими обуреними
89

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

депутатами від’їжджає у Виборг, згодом повертається у свою вотчину і на деякий час
від усього усамітнюється, хоч селянські і земські справи, здається, ніколи його не
полишали. Люди зверталися за допомогою, просили поради і він не міг відмовляти, хоч
від декого чув і невдоволення, заздрість, різні наклепи. Та час лікував усе. У творенні
добра, навчанні і допомозі селянам, молоді К.Ф. Казимір знаходив моральне
задоволення і бачив свій найвищий обов’язок.
Йому треба було берегти себе, лікуватися від цукрової хвороби, яка наступала
дедалі все більше. Але на це не було часу. Піклувався про одне, про інше. Постійно
стикався з людськими стражданнями, розуміючи, що їх безліч і вони невичерпні. Все
це, безперечно, лягло на душу і послабило здоров’я К.Ф.Казиміра.
У важкі хвилини нездужання біля нього був близький друг ( ще з реального
училища), одеський лікар А.Г. Яншек, який під час ускладнення порадив виписати з
Одеси відомого на той час професора К.М. Сапіжка. Лікар прибув у Васкауци і невдовзі
зробив хворому операцію, але врятувати життя не вдалося. Одеський професор згодом
скаже, що хворий «був глибоко отруєний цукром, ацетоном, ацетооцтовою кислотою і
до того ж появилось велике гангренозне вогнище на шиї в глибині, в клітчаті, що
охоплювало шийні судини і нерви».
Він не був одруженим, не мав своїх дітей, але селянські діти були поруч нього і
він любив їх, як рідних.

Склеп-усипальниця родини Казимірів біля церкви в с. Вашківці.

Помер К.Ф. Казимір 12 червня 1910 року у віці п’ятдесят років і похований у
Вашківцях в родовому склепі біля церкви. Та його добрі справи і починання не
залишились покинутими. Про нього ще довго говорили в селі та й в усій Бессарабії.
Дуже переживала молодь і студенти, які навчались на його допомогу. Вони не знали,
хто опікуватиметься ними надалі, як буде із стипендіями. Але невдовзі в газетах, у тому
90

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

числі й у «Бессарабском обозрении», з’явилось повідомлення, що спадкоємці (в особі
братів, сестер і їх дітей) вирішили ще на деякий час продовжити видачу стипендій.
Усім стипендіатам, крім маловстигаючих і тих, хто засиджувався по 2-3 роки в
одному класі чи на одному курсі, була надана можливість продовжити освіту аж до
закінчення навчальних закладів. На керуючого маєтками п. Вегермана, який тоді
постійно проживав у Вашківцях, було покладено обов’язки надсилати грошові
допомоги безпосередньо стипендіатам, а плату за право навчання – на ім.’я начальників
навчальних закладів. Стало відомо, що в найближчому навчальному році на допомогу
знадобляться кошти в сумі 100 тис. рублів, а надалі, в міру закінчення стипендіатами
навчання, вона буде зменшуватися.
Що стосується підтримки новим стипендіатам, то, як повідомлялося тоді,
спадкоємці ще не визначились, але, на їх думку, добра справа може бути продовжена,
тільки з меншими витратами. Це пояснюється, мабуть, тим, що маєтки колишнього
поміщика були передані в оренду і доходність передбачалася значно меншою.
Варто сказати й те, що меценатську підтримку вашковецького доброчинця не
забули й у столиці губернії. Невдовзі там затвердили статут новоствореного товариства
сприяння потребуючим в освіті і назвали іменем К.Ф. Казиміра. Товариство поставило
собі за мету як благочинні, так і просвітницькі цілі, маючи на увазі, головним чином,
допомагати тим, хто проживає в Бессарабії. Воно надавало матеріальну підтримку в
освіті як учням, так і тм, хто готувався ними стати. Допомога була одночасна або на
певний період, з поверненням або без цього. Крім того, влаштовувалися бібліотеки,
читальні, публічні читання, ставилося завдання відкривати нові навчальні заклади і
допомагати вже діючим.
Цілкомвипадково мені на очі потрапив звіт цього товариства за три роки поспіль
–1911,1912 і 1913. З нього довідався, що засновниками товариства були О.Ф.
Алейніков, барон О.Ф. Стуарт і С.М. Сирб. До входило майже 100 чоловік, 18 з яких
вступили по життєво. Примітно, що серед них троє значилось на прізвище Казимір, а
Олена Казимір із Бричан входила й у список посадових осіб, маючи титул товариша
голови товариства.
Привернула увагу й таке деталь: серед членів правління у списку значилися
прізвища людей не лише з Кишинева чи Бричан, а й із Сорок, Оргеєва, Акермана,
Харкова, Тульської області, що в Росії. Грошовий внесок для дійсних членів складав 5
рублів на рік. З таблиць видно, що за звітний період було одержано внесків і зборів на
суму 4526 рублів, а допомогу надано семи особам на 323 рублі. Приємно було
простежити скромні статті витрат і довідатись, що товариство випустило і реалізувало
книгу пам’яті про К.Ф. Казиміра, а також розсилало допомогу студентам за досить
авторитетними адресами: в Київський політехнічний інститут, Саанкт-Петербурзьку
художню академію, а також у Мілан, Берн та в інші міста.
Про всю родину Казимірів, яка так чи інакше пов’язана з минулим на наших
землях, не розповісти. Але приємно сказати, що архівні матеріали привідкрили деякі
сторінки й з життя другого сина Іоана Казиміра – Санду або Олександру, який був
поміщиком у сусідньому селі Янауци (тепер Іванівці Кельменецького району), і певний
час очолював дворянство Хотинського повіту. З дружиною Марією Іванівною Філодор
він мав багато дітей. Називаються Іван, Марія Т.О. Куліковски, Микола, Надія та Анна,
котра була лікарем і померла десь на Кавказі.
Вже згадуваний Артур Горовий залишив записи, з яких дізнаємось, що, коли він
ще дитиною, у 15 років, перебував в Іванівцях, в поміщика Алеко (Олександра) було
двоє дочок, з якими він познайомився, а також син, що навчався в Петербурзі і під час
канікул втопився в озері, яке розташовувалось в маєтку батька. Коли це сталося, дядька
Алека вдома, не було, він повернувся згодом, вночі. Побачивши, що в церкві горить
світло, зайшов туди і обімлів – в труні лежав його син. Алеко несподівано закричав так
91

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

сильно і довго, що невдовзі це призвело до захворювання горла. У 1879 році він
підносив до горла зонд, оскільки не міг говорити. Як хотів щось сказати, вимушений
був писати на папері.
Тоді в селі перебувала й сестра Алека – Іленуца Немішеску. Її називали
найбільш красивою жінкою Бессарабії. Вдруге її побачити йому довелось в 1881 році в
Чернівцях, коли вона доглядала за своїм хворим чоловіком Немішеску.
Старожил села, краєзнавець і збирач його історії Леонід Пилипович
Скибінський, з яким мені не один раз доводилось спілкуватись, розповідав, що в
Іванівцях люди добре відгукувались про поміщика Алеку та його сина Миколу. У
центрі красувався їх гарний маєток, який зберігся й до цих днів, біля нього був
доглянутий сад, у якому квітували і родили яблуні, груші, сливи.
Казиміри не тільки по-належному, навіть зразково, вели своє господарство,
дбали про ефективне використання належаних їм земель, а й розширювали їх та інше
майно за межами Бессарабії. Так, з документу «Помісне землеробство Подільської
губернії», який датований 1898 роком, видно, що в цей час за Дністром сину
Олександра Казиміра – Миколі на правах оренди належав маєток Тарасівка. В ньому
було 336 десятин землі, в тому числі 222 – ріллі та 70 – лісу. В цей же час його дядько
Володимир Федорович Казимір, який значився жителем С.-Петербурга, на Поділлі мав
село Великі Арм’яни, до якого входиди поселення Кисилівка, Арм’яни Малі,
Дубинська та частина села Жердя. Маєтком управляв дворянин Іван Євгенійович
Овсієнко. В ньому числилось 1500 десятин землі, в тому числі 1155 – ріллі та 155 –
лісу.
Зберігся й ще один давній документ, що свідчить про кмітливість і пошук
ефективності господарювання в той час – договір обміну майном між власником
вотчини Янауци дворянином Миколою Олександровичем Казиміром та міщанином з
Кам’янець-Подільського Миколою Микитовичем Трубачовим. Він датований 24
серпнем 1903 року і в ньому вказано, що Трубачов переуступає у власність Г. Казиміра
(відомо тільки, що він був власником винокурні в селі) ділянку землі в Яноуцах, біля
церкви, в 15 квадратних сажнів, що дісталася йому в 1886 році як придане за першою
його дружиною від її батька, відставного утер-офіцера Михальченка, а той придбав
його по домашньому акту в 1879 році в О.І. Казиміра. Уточнюється, що ділянка з двох
сторін межувала з садибою Г. Казиміра, однією – з винокурнею, яка належала йому, та
прилягала до церкви. У власність Казиміра передавались також два недобудованих
будинки, що були на вказаній ділянці. Взамін Трубачову передавалась ділянка землі в
1000 квадратних сажнів.
Від Л.П. Скибінського довідався, що не так давно (2008 рік) в Іванівці з
дружиною приїздив внук останнього тут поміщика (очевидно, Миколи Казиміра).
Прізвище його Андріан Рекицяну, живе в Бухаресті. Роздивлявся село, колишні місця
своїх родичів, зокрема, панське приміщення, де була школа, а тепер навчальновиховний комплекс. Був також і в церкві, яка для нього і святе місце, і орієнтир
помешкань предків. На пам’ять зробили багато фото з села, яке їх дуже схвилювало.
З-поміж синів Іоана Казиміра, які були видатними особами, людьми, що
мислили далеко вперед, розумом, працьовитістю та інтелігентною жилкою виділявся й
Костаке – поміщик в Меркеуцах. Одержавши освіту в одному з коледжів в Одесі, він
розпочав свою кар’єру як службовець з особливих завдань від генерального
губернатора Новоросією і Бессарабією, перейшовши згодом у Петербург. Був також
генеральним прокурором в Одесі, головою цивільного суду Бессарабії.
Від одруження з Анною Василівною Строєску (1837-830) залишив таких дітей:
Петре (1858-84), Василь, Костянтин, Євгенія Л.Дерек (Франція) і Катерина.

92

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Знаним передовиком Бессарабії, дуже популярним і
таким, що здобув особливі заслуги у цій провінції став
його син Костянтин Костянтинович Казимір, який був
державним радником. Народившись у 1868 році, цей
незвичайний поміщик жив у Бричанах до 30-х років ХХ ст.
Він був творчою душею сільськогосподарських
виставок у Єдинцях, які у той час важко було переоцінити,
вони мали грандіозний успіх, сприяли розвитку всіх
галузей сільського господарства і зоотехнії краю.
Починаючи з 1896-го Єдинці щороку ставали географічним
центром Хотинського, Сорокського і Бельцького повітів,
продукти Бессарабії були широко представлені на європейських торгових збутах, оскільки виставка привертала
своїми товарами, продукцією інтерес не тільки Росії, а й
Федір Казимір.
іноземців.
Вважають, що важливою ознакою цих виставок була широка і результативна
участь більшості селян, адже згодом стало помітним зростання селянських господарств.
Держава, розуміючи значення цих виставок, мало по малу приходила на поміч, але, як
пишуть дослідники, на початку потрібно було докласти чимало зусиль особисто К.К.
Казиміру, який оплачував із свого рахунку затрати на проведення показів і продаж.
Комітет, який він очолював, з часом поповнили К.Ф. і В.К. Казиміри, принц П.М.
Кантакузіно, В.В. Строєску, барон Стуарт, М.М. Крупенський, І.К. Шишко, Є.Л.
Лісовські, Р.Р. Дервіз, К.В. Леонард, А.Ф. Алейніков, В.С. Косович, В. І. Ломакін та
інші.
Катерина і Костянтин Федорович Казимір надали із свого маєтку Єдинці площі,
що необхідні були для виставки та приміщення «Помаранський дім», що мав назву
«Софія Казицина», який споруджено в її честь. Але ж знаходились і противники цих
виставок, котрі своїм егоїзмом намагалися хоча б перенести їх і в інше місце.
Однак відділи виставки були багаточисельні і різноманітні. Будучи відомим
коноводом, К.К. Казимір багато зробив для збагачення відділу конярства. Поруч були
К.Ф., Ф.Ф. і В.К. Казиміри, В.В. сроєску, П. М. Крупенський, прин П.М. Кантакузіно,
Є.Є. Ришкан-Дерожинські, Г. Симонович, Є. Оганович, К. Руссо, Т. Антоневич, П.
Черкез, К. Леонард, Є.Є. Флондор, М. Бакан, Н. Стренковскі, М. Скорделі та інші.
Серед тих, хто готував велику рогату худобу до виставок, називають все того ж К.Ф.
Казиміра, принца П.М. і принцесу С.Г. Кантакузіно, М.П. Черкез, Є.В. Василько.
Майже ці ж люди віддавали із своїх володінь овець, кіз, свиней, кури, гуси, качки,
індики і навіть голуби. Водночас виставку готували й значна кількість селян, серед
яких – Усецькі (Новоселиця, Беженару, Мельник – коневоди, постачальники худоби,
птиці та ін.
З 1902 року було створено відділи: проростання насіння, машин і
сільськогосподарських знарядь праці, торгівлі і промисловості; у 1903-му – відділ
ручної праці, відділ освіти, а в 1912-му додався і відділ бджільництва та рогатої худоби.
У кращі часи Єдинці нагадували, так би мовити, не просто виставку, а велике і
різногалузеве управлінське відомство, де були справжні фахівці своєї справи.
Архівні матеріали свідчать, що у звіті до ювілею виставок в Єдинцях агроном
П.С. Боканча (до речі, наш земляк, який навчався у Вашковецькій школі, якою
опікувався В.К. Казмимір і який направив його за свої кошти на навчання в
сільськогосподарську школу) у 1916 році писав з Одеси, що протягом 20 літ існування
виставок на них було виставлено 12 тис. експонатів, з яких 9 тис. (75%) належало
селянам; у відділі тваринництва приблизно 60%, тобто 6тис. експонатів, що
преміювались, були власністю селян. Автор зазначав, що «селяни відчували себе
93

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

підбадьореними, одежуючи високі цінні премії: знаряддя праці, кращу худобу, птицю,
інше та 27000 рублів готівкою».
Дослідники вважають, що чи не наголовніше
співробітництво у цій «великій опері» мається навазі
виставки) належать дружині К. К. Казиміра – Євгенії
Петрівні (дівоче Черкез), котра була дуже відзивчивою,
переживаючою і знаючою тонкощі людської душі.
Після закінчення ліцею в Москві, де молода дівчина
була високо оцінена академіком Ф.Є. Корж, вона тут, в
Бессарабії, справила великий вплив на на розвиток
селянського ткацтва за старовинними молдавськими
малюнками, мотивами. Ручна робота і вирощування
шовкопрядів, завдяки їй зайняли гідне місце на
виставці в Єдинцях.
Друга дружина пана К.К. Казиміра – Марія
Олександрівна Владиславська (дівоче Стренковскі)
управляла своїм зразковим маєтком в Комарово Хотинського повіту. Опіклувалась місцевою школою, а під
Ол.Ф. Казимір.
час Першої світової війни працювала у військових
госпіталях.
Ось, мабуть, і вся розповідь про велику, невтомну і творчу родину Казимірів, яка
прийшла до нас здалека, заслужила авторитет і для багатьох наших пращурів була не
тільки вмілою, знаючою, інтелігентною і, здається, дуже близькою. Хоча насамкінець
варто оприлюднити із знайденого румунського архівного матеріалу й ще один висновок
дослідників: вони вважають, що «походження родини Казимірські від короля Казимира
Великого – непроста, не легендарна традиція, а, коли взяти до уваги великий проміжок
часу і відсутність більш достовірних джерел, – це генаологічне дослідженя доволі
об’єктивне і документальне. Що стосується походження бояр Казимір із дворян
Казимірські, то тут не може бути ніякого сумніву».
Чи не правда, несподівано?! Думається, ця плеяда людей з боярської гвардії
заслуговує на таке пошанування. Але ж кожному належить робити свій висновок.

Колишній маєток Казимірів в с. Іванівці Кельменецького району.

94

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Мандзяк О.С., Шундрій М.М.

РІД КРУПЕНСЬКИХ НА СОКИРЯНЩИНІ: ДАНІ ДЛЯ
ПОДАЛЬШОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Крупенські – одна із самих відомих заможних родин Сокирянщини, де вони
панували більш за 180 років. Цей рід походив з поляків, які у XVII ст. натуралізувалися в
Молдавському князівстві.
Ще в 1760 р., коли с. Ломачинці і деякі інші села були подаровані (підтверджені ?)
молдавським господарем, (котрим тоді був Іоанн Теодор Каллімакі, правив у 1758-1762
роках)1 ворнику Іордакі Лупу Крупенському (пр. 1740 р.н. - 1813). Але відзначимо, що
існує також припускання, що с. Ломачинці або якась його частина належала його дружині
- Марії Мілло (Міло, Мілу) – дочка Енакі Тома Мілло і Сафти Россеті-РознованI. В
принципі, якщо згадати, що в 1697 р. Ломачинці купив Іордакі Русет (Росет) (1645 - 1720)
- представник боярської родини до якої належала мати Марії, то так воно може бути2.
Сафта (1730 – 02.02.1814) з’являється йому онучкою, дочкою його сина Андрія (? - 1761) і
Марії Санду Стурдза. Але робити якісь висновки поки ще передчасно, потрібні додаткові
дослідження в архівах.

Сокирянщина на карті 1772 р. – «Karta granic Polski, zacząwszy od końca gór Karpackich w Siedmiogrodzie,
aż do osady Tatarów Bessarabskich, Zawieraiąca Moldawią Pułnocną, stepy Tatarów Lipków, y wyciągnienie
Dniestru od Chocima aż do Benderu». Джерело: Carte de la Pologne divisée par Provinces et Palatinats et
subdivisée par Districts, Construite d'après quantitè d'Arpentages, d'Observations et de Mesures prises sur les
Lieux. Dediée à Son Altesse le Prince Prusse Vindes Joseph Alexandre Jablonowski Palatin De Nowogrod
Chevalier des Ordres du St. Esprit, de l'Aigle Blanc et de St. Hubert, Associé á l'Academie Rle des Sciences de
Paris par son trés humble et trés obérssant serviteur J. A. B. Rizzi Zannoni de l'Académie Rle des Sciences de
Gottingue d'Altorf &c. Geographe de la Marine de France, 1772.
I

У Енакі Тома Мілло і Сафти Россеті-Рознован всього було дев’ятеро дітей. Окрім Марії, ще було четверо
синів і четверо дочок: Матей (? - 1800), Іордакі (1758/59 - 1828), Андрій (? - 1837), Іон, Катерина, Зоіца,
Роксандра і Смаранда. Зберігся заповіт Енакі Тома Мілло, датований 19 березнем 1794 р., у якому
перелічуються всі діти цього багатого молдавського боярина й вказується призначена кожному із них доля
спадщини. (Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea
documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. - Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – P. 265 – 269.)

95

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Іордакі Лупу Крупенський – син стольника Лупу Крупенського (1697 – 28.04.
1770/72) і Сафти Куза (? – 02.01.1775), онук Санду Крупенського (1680 р.н.) і Аніти
(Аніци) Русет, і правнук першого із відомих молдавських Крупенських – Андронакі
Крупенського (1630 р.н.). Прабабка Іордакі – легендарна Домніца Руксанда (Розанда,
Роесана) (бл. 1630 – 1686/87) - дочка господаря Василя Лупу (1595 – 1661), яка була
замужем за Тимішем (1632 - 1653), сином Богдана Хмельницького (1595 - 1657)3. Його
тітки були дочками государів Олександра Морузі, Олександра Суцу й літописця Мирона
Костіна.
Іордакі був тільки у одному шлюбі, з вже згаданою Марією Мілло. Вони поховані в
сімейному склепі в с. Фередень, повіт Ясси, на території місцевої церкви Успіння, яка
була збудована в 1791 р. на кошти Іордакі Крупенського.
У Іордакі (Єгора) Крупенського і Марії Мілло родилося восьмеро дітей: Іордакі
(його дочка Катерина вийшла заміж за Дмитра Стурдза), Матей, Тудор, Скарлат (одружився з Параскевою Росетті), Костянтин (офіцер Камчатського полку, дітей не мав),
Григорій (з 1822 р. одружений з Смарандою Катаржі, помер в 1868 р.), Теодосій, і одна
дочка – Зоіца (вийшла заміж за армаша Іоніце Костакі-Болдур-Лецеску).
В Бессарабії найбільшу відомість із них
набули Тудор і Матвій Крупенські. Вони ж
рахуються засновниками впливового бессарабського клану Крупенських. Саме в їх домах
часто бував Олександр Сергійович Пушкін в
часи свого перебування в Кишиневі, про що
вже написано в численних статтях і книгах4.
Ще на початку XX ст. серед старожилів ходили різні в дрібницях, але однакові в одному
перекази, що Олександр Сергійович Пушкін
заїжджав погостити до Матвія Єгоровича і в с.
Ломачинці. Але, нажаль, документально цей
факт до нині не підтверджений.
В 1818 році, в місяці квітні, на балах
улаштованих братами Крупенськими в Кишиневі, бував імператор Олександр I. Взагалі всіх
відомих людей і не перерахуєш, з ким зналися
Крупенські. Тільки їх список міг би стати
окремою
книгою.
Віце-губернатор Матвій Єгорович Крупенський
Тудор (Теодор, Федір) Єгорович (1787 1843), титулярний радник, служив чиновником особливих доручень при бессарабському
губернаторі, генералові І.М. Інзові (1768 - 1845). Пушкін у своїх віршах Тудора Крупенського називав «Тадарашка». Був одружений з Смарандою Морузі (1801 - 1874). Від неї у
них народилися сини Федір (1837 - 1894) та Дмитро (1834 - 1878) і дочка Єфросинія (1835
- 1925).
Засновником, умовно назвемо «ломачинецької гілки», являється Матвій (Матфій,
Матей) Єгорович Крупенський, на ньому і його нащадках ми і зупинимо свою увагу.
Матвій Єгорович Крупенський (1775 - 1855), отримав добру освіту, говорив на
п’яти мовах5. Був віце-председателем Дивану Молдавського князівства, в 1808 р., під час
війни з Туреччиною, надійшов на російську службу, як депутат від Молдавського князівства й перебував у цій посаді до укладання мирного Бухарестського трактату, тобто до 12
квітня 1812 р. Потім, залишившись при головнокомандуючому дунайською армією
адміралі Чичагові, Крупенський був призначений помічником управляючого Бессарабською областю; незабаром прийнятий у число російських підданих, 19 вересня 1812 р., «за
заслуги й відданість» нагороджений чином надвірного радника, а по приєднанні Бессараб96

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ської області до Росії, йому довірене було управління скарбницею області. 19 квітня 1813
р. Крупенський вироблений у колезькі радники, 19 квітня 1818 р. призначений бессарабським віце-губернатором, 7 січня 1822 р. наданий у статські радники, 7 грудня 1823 р., за
хворобою, звільнений від служби.
Хоча, що варто відзначити, причина «за хворобою» була тільки для «формулярного
списку». В реальності ж, головною причиною стала надмірна розтрата державної казни.
Віце-губернатор Бессарабії ( 1824-26 рр.) Пилип Пилипович Вігель (1786 - 1856), відомий
більше по своїм мемуарам, які, незважаючи на численні неточності, служать першорядним джерелом для істориків XIX століття, характеризуючи М.Є. Крупенського відзначає:
«Людина, що виросла посередині цих диких і
разом розпусних звичаїв, але породжений з розумом, із
чутливістю й з поняттям про честь, ужитий був у справах
Дивана під час заняття двох князівств нашими військами,
і часто перебував у товаристві з найосвіченими із наших
співвітчизників. Пристрастясь до всього російського,
після укладення миру він з радістю оселився в Бессарабії
й обміняв багаті маєтки, ним за Прутом залишені. Знаючи
хоча мало, але більше інших Молдаван, російську мову та
закони, управляв він майже із самого початку приєднання
області казенною частиною, перше в посаді радника, a
останні п'ять років у званні віце-губернатора»6.
Той же Вігель докладає:
«Із часу приєднання області постійно грав у ній
важливу роль М.Є.. Крупенський, який належить до боярської фамілії. Він був марнолюбний, як всі молдовани,
розкішний, але більше їх знайомий з європейським
Пилип Пилипович Вігель.
життям. У нього в руках завжди знаходилася скарбниця,
і, дотримуючись звичаю, прийнятому в Ясах, він думав, що він може брати з неї все для
нього потрібне. Особливо ж у званні віце-губернатора при двох намісниках, Бахметеві та
Інзові, він робив що хотів, не думаючи про день звітів і відповідальності. Цей день настав
для нього із прибуттям Воронцова; він незабаром повинен був залишити службу й
поплатитися майже всім спадкоємним маєтком за необережно зроблені казенні позики»7.
Після звільнення, він ще деякий час проживав у Кишиневі, а потім виїхав на
постійне проживання у с. Ломачинці. Там він помер, там його і поховали на території
місцевої церкви. За офіційними даними це сталося у 1855 р. Пам'ятний знак на могилі
Матвія Єгоровича зберігся до наших днів. Він виготовлений із білого мармуру, що
завезений з Італії. У верху невеликий хрест, на лицьовій стороні є пісочний годинник із
крильми ангельськими як символ, що все земне має кінець, або відлітаючий час. Крім
цього вирізьблено вінок із лаврового листя, дві стрічки, зав'язані в бант, перехрещені два
факели полум'ям вниз і вже посередині годинник з крильми. Все це на кам'яному
постаменті, що оточений залізною огорожею. На пам'ятнику написано: «Здесь покоитси
прах раба Божія Статскаго Советника Матвея Егоровича Крупенского, скончавшегося 25
сентября 1856 года на 80-м году жизни», а на другій стороні: «В покоищи Твоем Господи,
идежи вси святиі упокоиваются,. упокой и душу раба Твоего, яко един еси
Человеколюбец»8. Як бачимо, дещо помилялися церковні служителі.
В історичній та мемуарній літературі деколи відзначається, що після звільнення з
посади і переїзду у Ломачинці, Крупенський «був забутий всіма». Це не зовсім так.
Відомо, що деколи колишнього віце-губернатора все ж таки навідували гості із Кишинева,
наприклад, представники родини Кантакузіно, для яких він влаштовував по справжньому

97

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

гарний відпочинок, навіть з полюванням, «на тетерева», які до речі, тоді ще водилися в
навколішних лісах (а нині вже на Сокирянщині ніхто й не пам’ятає про цю птаху)II.

Могила віце-нубернатора Матвія Єгоровича Крупенського в с. Ломачинці.

Село Ломачинці перейшло М.Є. Крупенському у спадок від його батьків. Таким же
чином йому дісталися і деякі інші села, які знаходяться на території сучасної Сокирянщині. Проте, деякі із них з часом продані, а інші куплені. Так, згідно перепису 1817 р. в
Хотинсткому повіті Матвію Крупенському належали села Ломачинці, Михалкове,
Наславча, половина с. Коржеуці (інша половина - Замфиракію Ралі), Дарабані, Каплівка і
Рачинці9. Ті ж самі села, окрім Наславчі перечисленні у 1821 р.
Щоправда, за деякі села М.Є. Крупенському прийшлося «поборотися» у судах. Так
відомо, що з 1819 р. на протягу декількох років він судився з майором Петром Оніка і

II

Відомий зоолог М.О. Мензбир (1855 - 1935) відзначив: «У Бессарабії тетерев колись водився в багатьох
лісах Хотинського, Сорокського і Ясського повітів, але вже до 1870-м років зберігся тільки в Секурянськім
лісі Хотинського повіту, а чи є де тетерева тепер у Бессарабії – мені не відомо» (Мензбир М.А. Охотничьи и
промысловые птицы Европейской России и Кавказа. – Том 2. – Москва, 1900-12. – С. 48.). Ще раніше,
зоолог, натураліст і знавець мисливської справи Л.П. Сабанєєв ( 1844-1898), в 1876 році, з посиланням на
«Замітки южноруського мисливця» Недоліна (під цим псевдонімом М. Маркс-Недолін), опублікованих в
«Журналі полювання й коннозаводства» (1872 р.), писав: «У Бессарабії він вірогідно зустрічається в цей час
тільки в Секурянському лісі Хотинського повіту ( За свідченням Недоліна, вони були колись у багатьох
лісах Хотинського (саме в Росошанському, Путяжанському, Корокуманському, Тобольському і особливо
Трибісауцькому, Болбанському, Нигаламанському і Побольчинском) і Сорокського повітів (у
Климоуцькому, Плонському лісах і в Мошанських, Судорських і Мендинських дубових чагарниках); у
Ясському повіті тетерева водилися тільки в Патрушинсткому лісі. Та й у Секурянськім лісі тетерева вціліли
в кількості небагатьох виводків тільки завдяки забороні власника полковника Лішина» (Сабанеев Л.П.
Тетерев-косач. Охотничья монография. – Москва, 1876.)

98

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Спиридоном Шендря за маєтки в селах Ломачинці, Дубова і Вашківці (Державний архів
Чернівецької області, ф. 117, оп. 4, № 14).
З середини 1830-х років Матвій Єгорович стає власником частини с. Романківці. До
слова буде сказано, що деякий час (за даними з актів 1844 і 1854 рр.) землеволодіння з
Крупенськими ділила сім’я Комар, в лиці штабс-ротмістра Олександра Станіславовича
Комара, а також його братів і сестер 10. Той же Комар, за даними на 1865 р. був власником
у с. Розкопинці, співласником Мендиківців, разом з Крупенськими і Скорделі. Але Романківці тоді вже належали виключно Крупенським11. У Державному архіві Чернівецької
області зберігається «Справа про введення бесарабських дворян Крупенського М. і Крупенського Г. у володіння землею в Хотинському повіті за заповітом», де йде річ і про
Романківці (ф. 17. оп., 2, № 221).
Відзначимо, що де б не жив Матвій Крупенський, в Кишиневі або в маєтках
розкиданих по Бессарабії, він всюди намагався обставити свій побут найкращим чином, як
це нині кажуть: «багато, гарно і практично». Так, у гарному і надзвичайно вдало розташованому поселенні Ломачинці, на північному пагорбі яру Каютин довгі роки красувався
архітектурний шедевр Хотинщини та й всієї тодішньої Бессарабії – палац дворян
Крупенських. Він був споруджений наприкінці XVIII – початку XIX ст. За розповідями
старожилів села, які чув один із авторів у 1950-60 рр., автором і керівником проекту був
якийсь іноземець, імовірно італієць, на батьківщину котрого, до речі, пани Крупенські
навідувалися доволі частенько. Майстрами і робітниками ж стали місцеві царани.
Місце під будівництво було вибране доволі вдало. Навіть після знищення, його
руїни було видно із усіх околиць села. По руїнам можна сказати, що розмір двохповерхового палацу був приблизно 24-25 м в довжину і 20-22 м у ширину. Він складався із
гостинного залу, столової, декількох спалень, кабінету, бібліотеки, а також – музею.
Для будівництва використовували біле і жовте каміння із двох місцевих
каменоломень, цеглу свого виробництва, свій же ліс і своє же вапно. Тобто, май же все
потрібне для будівництва, як то кажуть, було «під руками».
Нижче палацу знаходилася альтанка, а над самим ярком Каютин невеликий басейн
із джерелом. Поряд були дві великі будівлі з малими кімнатами для службовців і
прислуги. Були так само інші споруди: водопровід, баня і мащені камінням дороги і
доріжки.
Вище знаходився господарський двір, конюшні і біля 10 погребів, в тому числі –
винних. В погребах були як іноземні вина, так і місцевого виробництва. Той же віцегубернатор «для домашнього вина» мав свій виноградник, а також закупав виноград у
південних районах Бессарабії.
Всі ці будівлі та споруди розташовувалися посеред саду і були огороджені кам’яним муром. А перед цим всім був великий плац, на якому проходили сходи громади,
відбувалися святкові заходи, весілля і т.п. Неподалік заходилися церква і школа.
Вся родинна садиба Крупенських займала біля 20 гектарів землі. Трохи більше 10
га була площа саду. Він був розділений, кажучи сучасною мовою, на квартали: яблуневий,
грушевий, сливовий і ін., а також прикрашений різноманітними кущами. Посередині саду
була горіхова алея, навколо якої роїли грецькі горіхи. В кінці алеї була насипана гора
землі висотою біля 6 м. Все це було огороджено кам’яним муром висотою біля 3 м.
За плацом, біля палацу був висаджений дендропарк. Неподалік красувалися
різноманітні за формою численні клумби з квітами. Крупенські дуже любили квіти, і
насіння привозили з самих різних країн світу, де тільки бували. До речі, і нині деякі господині висівають насіння, з якого виростають «панські квіти».
При Крупенських були обсаджені липами три шляхи (дороги) із села «Вишнівський» і «Плитавський» — до ріки Дністер та «Дібрівський» — до лісу. Частину лип
знищили десь в 1960—1965 рр.
99

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

В переказі місцевих селян про «Панські липи», оповідується, що в давнину, коли на
престолі сиділа Катерина II, до панів Крупенських дійшли чутки від їх приятелів з
Петрограда, що государиня на прохання свого фаворита князя Олександра Потьомкіна має
намір вирушити в подорож завойованими територіями, і її шлях пролягатиме в Середнє
Придністров'я, тобто у наші краї. Чим же подивувати царицю-імператрицю? Довго гадали
місцеві багатії і вирішили: по торговому шляху-дорозі, яка проходила тут із прадавніх
часів, посадити липову алею, а замість броду через річку Дністер зробити міст. Грошей і
царан було багато. Отож, за короткий час і було споруджено міст і висаджено липи по
шляхах-дорогах: Вишнівському, Плитавському та Дібрівському. Бо надіялися все-таки
пани Крупенські, що не тільки проїде Катерина II, але й погостить у них кілька днів, адже
на всю округу вони були найзнатнішими, найбагатшими. Та дорогу цариця вибрала зовсім
іншу і не довелося її тут зустріти.
Липи ті збереглися й дотепер, щоправда, не всі, бо багато висохло, а деякі столітні
дерева бездумно викорчували. Міст через річку розбили в роки першої світової війни і
лише величезні буруни довгий час нагадували про нього. Тепер і цього немає — все
залили води Дністровського водосховища.
Залишилися в урочищі лісу Попівське і на Плитаві величезні кам'яні столи із сходинками, на яких пани у святкові дні обідали.

Платан, який красувався в маєтку Крупенських в Ломачинцях.

Нажаль, не залишилося і панського палацу, ні майже всього того, що було навколо
нього, нині не залишилося. Коли верталася додому восьма російська царська армія із
території королівської Румунії, солдати разом із жителями села розбили панський двір, все
майно було потрощене, розкрадене і спалене. Далі, в 1918 р., в Ломачинцях і Романківцях,
після встановлення Радянської влади, Земельний комітет за участю контрольної комісії
розподілив між селянами землі поміщиків Крупенських та іх родичів, всього 9357 десятин
землі12.
100

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У 1919 році, в Ломачинцях і Романківцях після повернення Крупенських, деякі
селяни змушені були повернути панам виявлене в них деяке майно.
Кінцево ж звершили руйнування маєтку вже після 1944 року. Довгий час двір стояв
(лише стіни без перекриття і верху), а потім його почали використовувати під свиноферму
і телятники, згодом розібрали стіни аж до фундаменту. Зараз па його місці пустир.
В кінці 1960-х років голова колхозу імені 28 червня (згодом – колгосп, радгосп
«Дністровський») Ротар дав команду вимикати панський сад. Зараз там сільський стадіон і
селянські городи. Зник з лиця землі і дендропарк. На сьогоднішній день від нього лише
залишилося декілька лип, сосен, акацій, ялини, а також величавий гарний платан.
Практично розібрали службові і жилі будівлі, які до 1976 року були класними
кімнатами місцевої школи. Зберігся тільки в’їзд у господарський двір – «голови»; так
місцеві жителі його називають два стовпи змуровані з різного каменя висотою понад 3 м,
поверх яких знаходятся витесані кулі. Дотрималася до наших днів двохповерхова будівля
кантори із прелеглими господарськими складами та криниця серед двору. Де-не-де є
частинами кам’яний мур.

«Голови».

*****
Матвій Єгорович був одружений з Катериною Христофорівною (05.09.1792—
1843), яка походила із грецького царського роду Комненів. Ії батьки - генерал Христофор
Маркович Комнено (1744 – 1815)III і Марія Олександровна Морузі (? - 1827), окрім Марії
мали ще четверо дітей – Ганна (? – 1824; була одружена з Петром Софіано), Єлизавета (з
1809 р. в шлюбі з Олексієм Микитовичем Пещуровим), Софія (1807 – 02.11.1882; була у
шлюбі з Гаврилом Антоновичем Катаказі) і Дмитро (1798 - 1828).
Марія виховувалася в Смольному монастирі в С.-Петербурзі (випуск 1809 р.)13. В
мемуарах визначається як «лагідна господарка». Добре була знайома з Пушкіним. Одного
разу Олександр Пушкін вирішив, що обличчям він схожий з Катериною Христофорівною.
III

Христофор Маркович Комнено (1744 – 1815), у службі з 1771 р. Прем'єр-майор з 1784 р.,
підполковник з 1789 р., полковник з 1793 р., генерал-майор з 1805 р. 05.08.1809 –
призначений управляючим Інспекторською експедицією Військової колегії. 1812 – генералінтендант 3-ої Обсерваційної армії. На службі до 1814 р. 22.08.1789 – нагороджений
орденом Св.Георгія 4-го класу «за мужні подвиги й хоробрість, зроблені 13 серпня 789 року
під час бою галерного Російського флоту зі Шведським». В 1810 р. нагороджений орденом
Св. Володимира 3-го ст.

101

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

«Бувало, намалює Крупенську, - згадував В. П. Горчаков, - схожа; розкреслить їй навколо
обличчя волосся - вийде сам він; на ту ж голову накине олівцем чепчик - знову
Крупенська».
Відомо, що вона підтримувала відношення з багатьма відомими людьми того часу,
в тому числі з імператорськими особами. Так, наприклад, в архівах Крупенських
зберігалися листи із переписки Катерини Христофорівни з імператрицею Марією
Федорівною (1759 - 1828). Текст одного із таких листів імператриці до Катерини Комнено,
від 14 серпня 1914 р. на французькій мові, для публікації з власного архіву на початку XX
ст. дав Анатолій Миколайович Крупенський 14.

В сім’ї Матвія і Катерини Крупенських було шестеро дітей – Миколай, Георгій,
Марія, Єлизавета, Софія і КатеринаIV.
I
I. Миколай Матвійович Крупенський (1821/1822 - 1893), камер-юнкер Його
Імператорської Величності, поміщик с. Романківці. В Романковецькій сільській раді ще й
досі зберігається уставна грамота 1868 року, в якій сказано, що з 4960 десятин 623 кв.
сажнів землі, належали поміщику Крупенському.
Одержав домашнє виховання. За сімейною традицією вирішив присвятити себе
військовій службі. В 1839 р. сімнадцятилітнім юнаком надійшов в один з полків російської армії. В 1841 р. йому був подарований чин корнета, 15 серпня 1845 р. - поручика. 6
лютого 1846 р. звільнений від служби через хворобу. Вертається в Бессарабію. В 1857 р.
починається його діяльність у дворянських станових організаціях. Незважаючи на те, що
він належав до дуже відомого в Бессарабії роду, у дворянських родовідних книгах області
його довгий час не було. Це зв'язано, видимо, з його тривалим перебуванням на військовій
службі. 22 січня 1857 р. Бессарабські депутатські дворянські зібрання прилічили його із
синами Анатолієм, Михайлом, Миколою й Володимиром до місцевого дворянства, і незабаром він був вибраний хотинським проводирем дворянства. Перебував на цій виборній
IV

Окрім рідних дітей, у сім’ї Крупенських були й, якщо так можна сказати, прийомні. З переписки Пушкіна
з Жуковським відомо, що Катерина Христофорівна виховувала Родеос Софіанос (Софіано) (пр. 1816 р.н.) –
дочка Георгія Софіаноса, який загинув в 1821 р. під час грецьго повстання проти турків (Скулянська битва).
(Полное собрание сочинений В.А. Жуковского./ Под редакцией, с биографическим очерком и примечаниями
А.С. Архангельского. – Т.3. – СПб., 1906. – С. 606.). Дані із російських і грецьких архівів підтверджують, що
відомий вчений Андрій Дмитрович Сахаров (1921 - 1989) - внучатий племінник «маленької грекині»!.
(Боннэр Е.Г. Вольные заметки к родословной Андрея Сахарова. – Москва: Права человека, 1996.)

102

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

посаді до 1860 року. На дворянських виборах у березні 1866 р. Микола Матвійович знову
фігурує у виборчих списках, цього разу виступає як кандидат на пост обласного председателя. І він ці вибори виграє, змінивши на посаді князя Михайла Олександровича
Кантакузіна. М.М. Крупенський пробув председателем весь трирічний виборчий строк,
передав справи знову обраному (уже в четвертий раз) Михайлу Кантакузіну15.
Нагороди: Св. Ганни 2-го ст., Св. Володимира 3-го ст., Св. Станіслава 2-го ст., а
також – іменний знак відмінності заснований 17 квітня 1863 року за введення в дію
положення 19 лютого 1861 року, і бронзова медаль в пам’ять війни 1853 – 1856 рр16.
Одружений з 15 січня 1850 на Надії Іванівні Гінц (фон Гінц) (1829 - 1911). Їхні діти:
Михайло, Павло, Олександр, Анатолій, Георгій, Василь і дочка Євгенія
1. Анатолій Миколайович Крупенський (03.11.1850 – 06.12.1923). Народився в
Кишиневі, де в 1870 р. закінчив гімназію17.
Далі вчився в Санкт-Петербурзькому університеті. Гофмейстер Найвищого Двору,
таємний радник, надзвичайний посланник і
повноважний міністр у Норвегії ( 1910-1912
рр.). По спогадах військового аташе в країнах
Скандинавії Олесія Олесійовича Ігнат’єва
(1877 - 1954), «російська місія існувала в
повному значенні цього слова на кошти свого
посланника, найбагатшого бессарабського
поміщика Крупенського…»18. В 1912 році
переведений на пост посла в Італії, який
займав до 1915 рV. Помер у Римі, похований
на цвинтарі Тестаччо.
Нагороди:
кавалер
Aвстрійського
Ордена Залізної Корони 3 ступеню, кавалер
шведського Ордена Вазы, чорногорський
орден Данила I 3 ст., Св. Володимира 3-го ст.,
Св. Станіслава 1-го ст., Св. Ганни 1-го ст.,
Хрест кавалера італійської корони, француАнатолій Миколайович Крупенський.
зький Орден Почесного легіону, папський
Осло, 1910 р.
лицарьський Орден Пія IX і інш.19.
Був одружений з Леопольдіною-Надією Францевною (Леопольдіна Жозефіна
Габриела) (11.11.1846, Відень – 16.03.1923, Рим), уродженою Эдле фон Герц – удова (з
1890 р.) імператорсько-королівського камерарія й відставного ротмістра графа Антона
Йосипа Людвіга Трианджі фон Латч унд Мадернбург.

V

Великосвітська дама Марія Сергіївна Барятинська, праправнучка фельдмаршала Суворова, дружина
флігель-ад'ютанта Миколая II, Анатолія Барятинського, у своїх мемуарах приводить деякі спогади про А.
Крупенського часів його перебування в Римі, які характеризують його як людину й сім'янина: «Як тільки я
привела себе ранком у порядок, я поїхала до російського посла (у той час це був Анатолій Крупенський). І
він, і його дружина зі співчуттям поставилися до наших халеп (не тільки нашим, але й всіх росіян). Я знала
їх уже кілька років, і вони були так гостинні й люб'язні, що кожний користувався їхньою добротою.
Російське посольство походило на фортецю, і її осаджували ті, хто хотів повернутися у свою країну. Весь
день бідолаха не знав спокою. Його дошкуляли з усіх боків розпитами: «Чи відправиться який-небудь
корабель? Коли і як я отримаю гроші?» І в нього для кожного була та й сама відповідь: «Я не знаю». Я
захоплювалася його терпінням і ввічливістю до всіх, хто звертався». (Барятинская М. Моя русская жизнь.
Воспоминания великосветской дамы. 1870-1918. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2006.)

103

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

А.М. Крупенський, крайній праворуч, біля вікна. Скандинавія, 1908 р.

2. Михайло Миколайович Крупенський (17.11.1851–21.031905). Один з найбагатших членів родини Крупенських, йому належали 2500 дес. землі в Романківцях, 4000 дес.
у в. Гечул-Віка та Пояны і четверта частина м. Бєльці.
Народився у с. Коржеуци, Сорокського
повіту. Учився в Кишинівській чоловічій гімназії,
закінчив її в 1871 році. Далі вчився в університеті у
Бельгії. 12 травня 1877 р. – надійшов на службу в
канцелярію Київських депутатських дворянських
зібрань. В 1878 р. – Хотинське повітове земське
зібрання обрало його почесним мировим суддею
Хотинського повіту. 12 жовтня 1881 р. – знову
обраний почесним мировим суддею Хотинського
повіту. На цю посаду він обирався ще кілька разів і
був у цій якості до самої смерті. На дворянських
виборах 25 січня 1881 р. – обраний хотинським
председателем дворянства. Це змусило його залишити службу в Київських дворянських зібраннях і
вернутися в Бессарабію.
Він чотири виборчих строки (1881, 1884,
1887, 1890) провів у кріслі проводиря хотинського
дворянства. Залишив цю посаду після закінчення
четвертого виборчого строку 16 січня 1893 року.
На дворянських виборах 29 квітня 1897 р. обраний
бессарабським председателем дворянства. 27 січня
Михайло Миколайович Крупенський.
1899 р. – знову обраний губернським проводирем і
104

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

залишався в цій якості до 10 січня 1905 року.
Діяльність Михайла Миколайовича на посту
председателя дворянства можна назвати успішною.
Йому було подаровано придворне звання камергера,
чин дійсного статського радника й ряд престижних
орденів. Причиною, яка змусила його відійти від
посади й взагалі від громадського життя, стала
хвороба, яка особливо сильно проявила себе в
останні півтора роки. Після відходу з поста бессарабського председателя він був прилічений до МВС.
Незабаром він їде в С.-Петербург для лікува-ння.
Однак хвороба вже прийняла необоротний характер.
Він помер 21 березня 1905 року у С.- Петербурзі на
54 році життя. 30.03.1905 р. його поховали в с.
Ганна Миколаївна Крупенська.
Романківці.
Був одружений на Ганні Миколаївні (29.01.1852 – 28.12.1927), представниці
відомого бессарабського роду Катаржі.
Діти: Олександр (04.02.1885), Семен, Георгій, Павло, Єлизавета та Олена.
● Семен Михайлович Крупенський, закінчив Олександрівський ліцеї у СанктПетербурзі, випуск 1904 року.20. Полковник Лейб-гвардії Кінному полку, ад'ютант командуючого військами Одеського воєнного округу. Розстріляний більшовиками 29 липня
1919 в Одесі21.
Дружина – Софія Михайлівна Чернявська. Мали маєток в м. Атаки, Сорокського
повіту22.
● Миколай Михайлович Крупенський (1877 р.н.), вчився в кишинівській гімназії,
яку закінчив у 1895 р. з золотою медаллю23, у 1900 р. закінчив Олександрівський ліцеї у
Санкт-Петербурзі24. Помічник Хотинського повітового Предводителя дворянства (19051908 рр.), хотинский председатель дворянства
(1908 – 1913 рр.), Почесний мировий суддя
Хотинського й Белецького повітів, Голосний Бессарабських повітових земських зборів.
Дружина Миколая Михайловича – Наталля
Олександровна Мещерська. Діти – син Кирилл
(1902 р.н.). Про-живали Романківцях25.
● Георгій (Єгор) Михайлович Крупенський, вчився в кишинівській гімназії, яку закінив
у 1889 р. з золотою медаллю. Далі продовжував
навчання в Олександрівському імператорському
ліцеї у Санкт-Петербурзі, випуск 1907 року.
Камергер, титулярний радник, прилічений до
Першого Департаменту Міністерства закордонних
справ26, член Ради селянського державного
банку27.
● Павло Михайлович Крупенський (23/28.
10.1889 – 07.02.1957), народився в Роман-ківцях.
В 1933 р. женився на Елізі Суцу. 20 червня 1952 р.
заарештований в Румунії, де на той час проживав
з сім’єю. Його обвинувачували в шпигунстві на
користь Англії. Військовий суд в Бухаресті
приговорив його на 5 років позбавлення волі. Гарна половина Крупенських с. Романківці.
З архіву В.В. Гандзія.
Помер у в’язниці 7 лютого 1957 р28.
105

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

● Олена Михайлівна Крупенська (23.04.1888 р.н.), народилася в Кишиневі. В 1940х роках виїхала на постійне місце проживання в Румунію. В 1952 р. була заарештована
після обвинувачування брата Павла у шпигунстві на користь Англії.

Із кримінальних реєстраційних карток політичного в’язня Павла Михайлович а Крупенського. Румунія,
1953 р. Institutul de Investigare a Crimelor Comunismului şi Memoria Exilului Românesc (IICCMER).

3. Павло Миколайович Крупенський (1863 - 1939), закінчив Миколаївське
кавалерійське училище. Служив в армії, в 34 роки вийшов у відставку в чині полковника
(1897 р.), присвятивши себе громадській діяльності, камергер двора Його Величності
(1909 р.), дійсний статський радник. З 1897 р. член Хотинської повітової земської управи,
Хотинський повітовий председатель дворянства (1899-1908 рр.), почесний світовий суддя,
голосний Хотинського повітового і Бессарабського губернського земств, депутат
дворянства Хотинского повіту (1908-1910 рр.). В 1905—1907 організував партію
православно-монархічної спрямованості. Депутат II-IV
Держдуми. Один з керівників Всеросійського національного клубу (1909 р.). В 1910–1911 р. входив у раду
Всеросійського національного союзу. Після парламентської кризи 1911 року вийшов із фракції націоналістів і
організував фракцію незалежних націоналістів. В IV Думі
лідер фракції «центру». У грудні 1914 – січні 1915 р.
уповноважений Червоного Хреста від Державної думи.
Один з організаторів Прогресивного блоку.
П.М. Крупенський співпрацював з різного роду
просвітительськими і науковими установами, наприклад, з
Московським публічним і Румянцовським музеями. На
прохання останнього П.М. Крупенський було зроблено
деяка кількість фотографій типів населення с. Ларги, а так
само й види самого села, де знаходився його маєток29.
Павло Миколайович Крупенський
106

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У Ларзі на кошти Крупенського в 1897 р. збудували церкву Святої трійці. Біля
Ларги, в маєтку Павловка (заснований в 1902 р.) зусиллями Павла Миколайовича був
засаджений дендрологічний парк, який нараховує більше 200 видів дерев і чагарників,
привезених із усього світу, розташованих на площі в 14,3 га.
З 1917 р. в еміграції у Франції. У жовтні 1920 р. він виступив у ролі організатора
Вільної академії мистецтв (Париж); в 1934 р. разом з М.Є.Марковим і іншими діячами
монархічного руху брав участь в урочистому засіданні, присвяченому «Дню Імператорської Росії», що проходили в Союзі Галліполійців; брав участь у роботі Товариства
сприяння російським національним організаціям молодого покоління (1936). Його перу
належить книга: Таємниця імператора (Олександр I і Федір Кузьмич): історичне
дослідження з новітніх даних. – Берлін: «Мідний вершник», 1927.
Кавалер орденів: Св. Ганни 2-го ст., Св. Станіслава 3-го ст. (1909 р), чорногорського ордена Данила I 4 ст. Крім того мав медаль: «В пам'ять коронації Імператора
Олександра III»30.
Був одружений з княгинею Марією Агафієвною Вахваховою – дочка грузинського
князя Агафона Герсевановича ВахваховаVI.

Селянська хата, с. Ларга. Фотографія зроблена Павлом Миколайовичем Крупенським.

VI

В історії відомий грузинський князівський рід Вахвахових, який походить від
царського єгермейстера Дотуна Вахвашвілі, який жив у середині XVII сторіччя. Рід
князів Вахвахових значиться в списку кахетинських князів, приложеного до трактату,
укладеного в 1783 році, російським урядом з грузинським царем Іраклієм II. У
затвердженому 6 грудня 1850 року посімейному списку княжеським родам ми
зустрічаємо і сім’ю Агафона Вахвахова: «Герсеван Мамікович, дружина його
Кетевана, діти іхні Агафон і Кекела». (Списки титулованым родам и лицам
Российской Империи. – СПб.: Департамент Герольдии Правительствуещего сената,
1892. – С. 20.). На фото Агафон Гарсеванович Вахвахов.

107

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

4. Георгій Миколайович Крупенський (1857 - 1925). В 1875 р. закінчив Кам’янець
Подільську гімназію, а далі – Київський університет Св. Владимира. Очолював (27.01.
1900 - 14.06.1901) Бессарабську губернську земську управу. В Бессарабії йому належало с.
Іванівка, де на 1906 р. за ним числилося 672 десятин землі.
5. Олександр Миколайович Крупенський (1861 – 12.05.1939). Був великим
бессарабським поміщиком. У Хотинском повіті володів родовим маєтком в 610 дес. Крім
того, за ним була придбана земля в Сорокському повіті (317 дес. землі) і Оргеївському
повіті (200 дес. землі). Дружина принесла в його родину 1700 дес. у Сорокському
(Чутулешти, Албешти і ін.) і 1500 дес. у Белецькому повітах. В офіційних довідниках
маєтком деколи вказувалися с. Рогожени31.
Одружений був на Єфросинії (18621915), дочки бессарабського дворянина
Аристида Кассо, сестрі Лева Аристидовича
Кассо (1865 - 1914), міністра освіти. В цьому
шлюбі народився син Олексій (12.12.1893).
Олександр Крупенський вчився в
Київському університеті ім. св. Володимира,
де вивчав біологію, закінчив повний курс
наук зі званням дійсного студента. Кар'єра
почалася 9 грудня 1885 р. з посади канцелярського служителя 1 розряду в Подільському
депутатському дворянському зібранні. Тут 11
серпня 1886 р. він отримав свій перший чин
губернського секретаря. 27 жовтня 1887 р.
вибраний почесним мировим суддею по
Хотинському повіту, через якийсь час - 2
грудня цього року мирові судді Хотинського
повіту висувають його головою Хотинського
з'їзду світових суддів. 12 грудня 1887 р. він
переїжджає з Поділля в Бессарабію. Вся його
Лев Аристидович Кассо.
наступна служба складалася, в основному, із
трьох елементів: почесного світового суддівства, піклування й діяльності безпосереднього
дворянського функціонера. Це було нормою для дворянського побуту того часу.
Почесним світовим суддею Крупенський, як було відзначено вище, вибраний перший раз
27 жовтня 1887. у Хотинськом повіті. Згодом він обирався на цю посаду в 1890, 1902, 1903
роках. У Сорокському повіті він обирався на таку посаду шість разів: в 1897, 1899, 1902,
1905, 1908, 1911, у Кишинівському два рази: в 1908, 1912. 31 січня 1906 р. на з'єднаних
зборах Бессарабських губернських земських зібрань і Кишинівської міської думи
вибраний почесним піклувальником Кишинівського реального училища. Ця посада закріпилася за ним надовго, згодом він переобирався на неї в 1908, 1911 і 1915 роках. 1 вересня
1892 р. призначений на посаду Хотинського земського начальника, на якій перебував до
11 липня 1895 року. Це був єдиний випадок його перебування на державній службі. З
посади депутата Бессарабського дворянського зібрання від Хотинського повіту, на якій
він опинився в січні 1902 р., починається його присутність у дворянських станових
організаціях. Дворянські вибори, які відбулися 10 січня 1908 р., принесли йому успіх, він
був вибраний кандидатом на посаду бессарабського предводителя дворянства. 29 січня
1908 р. - імператор затвердив його на посаді председателя32.
О.М. Крупенский досить упевнено працював на пості председателя весь виборчий
строк. На чергових дворянських виборах 17 січня 1911 р. опинився знову вибраним на цю
посаду й затверджений імператором 10 лютого 1911 р. Але по закінченні року подає
108

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

прохання про звільнення від займаної посади й 16 січня 1912 р. цар задовольняє його
проханняVII. Через два роки 17 січня 1914 р. черговий бессарабський дворянський з'їзд
знову обирає Крупенського кандидатом на посаду бессарабського председателя
дворянства, але председателем він уже не стає, уступаючи ініціативу братам Костянтинові
та Романові Доливо-Добровольським. Поступка була викликана бурхливим протестом
групи дворян на чолі з В. М. Пурішкевичем і М. Є. Понсе, ідейних супротивників клану
Крупенських33.
В 1919 році їде в еміграцію у Францію. Жив у Парижу. На першому з'їзді
російських емігрантів-монархістів, який відбувся у м. Райхенгалі, Крупенський був
вибраний головою Російської монархічної партії. Партія об'єднала навколо представників,
які виїхали в Європу, дому Романових всіх російських емігрантів, що тяжіли до
монархічної доктрини. З тих пір він всю свою енергію й власні значні кошти направляв на
виконання партійної програми. Жодне російське національно-монархічне починання у
Франції не обходилося без участі О.М. Крупенського. Зокрема, завдяки саме його
старанням був організований у Версалі Російський кадетський корпус.
З 1926 р. по день кончини він перебував головою Вищої монархічної Ради. Не
забував свою батьківщину - очолював комітет допомоги Бессарабії. Помер Олександр
Миколайович 12 травня 1939 р. у віці 78 років, похований у Парижу, на російському
цвинтарі «S-te Genevieve des Bois».
Кавалер орденів: св. Володимира 4 ст. (06.12.1908), св. Володимира 3 ст. (03.06.
1914), сербського ордена св. Сави 1 ст. (30.07.1911). Нагороджений срібною медаллю на
згадку царювання імператора Олександра III (26.02.1896), медаллю Червоного Хреста на
згадку участі в діяльності товариства під час російсько-японської війни 1904-1905 рр.
(22.04.1908), світло-бронзовою медаллю на згадку сторіччя Вітчизняної війни 1812
(31.10.1912), світло-бронзовою медаллю на згадку 300-ліття царювання дому Романових
(21.02.1913), нагрудним знаком відмінності За праці по землевпорядженню (06.05.1913).
У бібліотеці Гуверовського інституту війни, революції та миру (м. Стенфорд, штат
Каліфорнія, США), який має у своєму розпорядженні саме велике зібрання матеріалів про
революційний рух у Росії, зберігається архів О.М. Крупенського, де є відомості про
економічне й політичне становище в Бессарабії, подіях там під час Жовтневої революції й
у період окупації Бессарабії румунськими військами, про протести жителів Бессарабії
проти румунської анексії.

VII

Олександр Миколайович з’являється автором декількох книг присвячених бессарабському дворянству:
Крупенский А. Н. Полный список лиц, избранных бессарабским дворянством на областные, губернские и
уездные должности со времени присоединения Бессарабии к Российской империи по 1912 год. С
историческим введением. СПб., 1912; Крупенский А. Н. Краткий очерк о Бессарабском дворянстве. 1812—
1912. СПб., 1913.

109

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

6. Євгена Миколаївна Крупенська (1859 - 1930), вийшла заміж за генерала Івана
Дмитровича Ценіна, представника стародавнього дворянського роду із Рязанської
губернії, Могильов-Подільський повітовий председатель дворянства34, почесний мировий
суддя35; за даними на 1892 р. він займав посаду председателя Могильовско-Ямпольського
Мирового з’їзду36. В Подільській губернії, на 1898 рік їм належали значна частина с.
Котюжани, Ольчедаїв Вижчий, Біляни Котюжанські і Попелюхи. Всього: «…в маєтку
3000 д., в тому числі: садибної – 80 д., пахотної – 2025 д., лісу – 630 д., відгінних пасовищ
та сінокісних – 170 д. і під річками та дорогами – 95 л.»37. За даними на 1914 р. Євгенії
Миколаївнв належало 3224 дес. землі в с. Котюжани. Її ж ім’я знаходимо в списках (1911
р.) Повітового піклування дитячих притулків38.
Сім’я Ценіних з 1880-х постійно проживала в Котюжанах. У 1885 р. там був
вибудований одноповерховий палац. Ценін купив будинок у єврея-фактора, який торгував
лісами. Багата поміщицька сім’я Ценіних відремонтувала покрівлю і добудувала два
крила, і таким чином будинок мав форму літери «П».
У 1910 р. під час селянських заворушень цей палац було підпалено. Але вже у 1912
р. зусиллями Євгени Миколаївни на місці старого почав зростати новий – двохповерховий. Архітектором виступає відомий на ті часи петербуржець О.Р. Мунц.
В 1914 році будівництво закінчилось. Новий палац був побудований на основі
плану старого будинку. Ошатний скромний за розмірами палацик був дуже достойно
прикрашений і оздоблений. Фасад прикрашає ренесансна аркадна лоджія розташована на
другому поверсі, її завершує аттик з декорованими вазами по краях. Такі самі вази
знаходяться на кутах на даху будівлі. Вікна першого поверху прикрашені складними
барочними наличниками, а вікна другого поверху - псевдобалконами. Фасад прикрашають
вставки з ліпнини на міфологічні теми. В пустій ніші можливо була скульптура. Як
зазначає Дмитро Малаков, зодчий надав будинку помпезного вигляду мінімальними засобам, при чому стилістично котюжанський палац близький лівадійському, побудованому
приблизно у ті ж самі роки39.

Палац Ценіних в Котюжанах. Фото: tina-bat.livejournal.com

Хазяїн будинку Ценін вів розгульний спосіб життя, часто грав в карти, влаштовував шумні пиятики. Приблизно в 1910-1912 роках він програв весь свій маєток, але
кмітлива хазяйка Євгена Миколаївна за одно добу все живе і неживе майно переписала на
своє ім’я (вистригла на коровах, конях, вівцях літери «ЄЦ») і коли звернулись за зиском,
110

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

то виявилось, що все майно належало Євгені Ценіній. Ценін після програшу у карти
застрелився40. Похований біля дзвіниці місцевою православної церкви. В 1934 р. при
закритті церкви склеп був розкрито, але вандали там нічого незнайшовши окрім останків
князя, закрили його назад.
В період революції 1917 року господарство Ценіних було частково розграбовано.
Поміщиця залишила маєток і тимчасово виїхала в Румунію. Повернувшись додому,
зібрала все розграбоване і повернула господарство в старе русло. В восени 1918 році
Євгена Ценіна тайком покинула будинок і виїхала в Болгарію. Після від’їзду хазяйки в
маєтку було розміщено агрошколу, потім маєток став квартирою для працівників
радгоспу. З часом маєток служив стайнею для коней (на першому поверсі). В листопаді
1937 році в будинку було відкрито соцшкільний дитячий будинок для дітей, переважно
батьки яких були репресовані41.
7. Володимир Миколайович Крупенський (1856 р.н.).
8. Василь Миколайович Крупенський
(1868 – 1945), в 1889 р. закінчив Олександрівський ліцеї у Санкт-Петербурзі42. Камергер,
дійсний статський радник дипломат, на службі
в МЗС із 1889 р. 1-й секретар російської місії в
Пекіні (1899—1902). В 1907-1910 роках радник
посольства в Сполучених Штатах Америки
(в 1908 тимчасовий повірений у справах Росії в
США), в 1911-1912 радник посольства в
Австро-Угорщині. В 1912-1916 роках –
посланник у Китаї. За спогада-ми відомого
дипломата Д.І. Абрикосова: «Поки він був
посланником нашої місії, усе було чудово, а
наші прийоми викликали заздрість у європейських столицях. Він був по справжньому порядна
людина»43.
В 1916 році призначений послом у
Японію. Після жовтневої революції 1917 року,
залишався на своєму пості як у якості «посла
без уряду», тому що більшовицький уряд не був
визнаний Японією і навіть був дуайеном Дипло
-матичного корпусу. У роки Громадянської
війни підтримував антибільшовицькі сили на
Василь Миколайович Крупенський.
Далекому Сході й у Сибіру. Під час знахоLibrary of Congress Prints and Photographs
Division Washington, D.C. 20540 USA
дження адмірала Колчака в Японії Крупенський
намагався поліпшити відносини між ним і япон-ськими військовими, запросивши його на
зустріч із військовим міністром генера-лом Танака. В 1921 році залишив посаду посла,
передавши посольство першому секретареві Д.І. Абрикосову й виїхав в Рим до брата,
Анатолія Миколайовича Крупен-ського, колишнього російського посла в Італії; в 1931
відбув у Париж слідом за своїм близьким другом-англійцем.
II
II. Георгій (Єгор) Матвійович Крупенський (1823 - 1864). Відзначався комерційною
хваткою і відносною для того часу демократичністю ставлення до селян. Відомий
український та російський поет, письменник, мовознавець, етнограф та фольклорист
Олександр Степанович Афанас’єв–Чужбинський (1816 —1875), який подорожував по
111

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Сокирянщині і гостив в маєтку Г.М. Крупенського в Ломачинцях, в своїх «Нарисах
Дністра», виданих 1863 року відзначає: «Взагалі перебування в Ломачинцях залишило у
мене саме втішне враження, і я можу сказати, поклавши руку на серце, що ніде в
Бессарабії я не бачив такого постачання в побуті поміщицького селянина й відсутності
тих зловживань, які суцільно й поруч існують у власницьких селищах»44.
В 1853-1856 рр. - піклувальник хлібних запасних магазинів Хотинського повіту, в
1861-1863 рр. - хотинський предводитель дворянства.
Наприкінці 1847 році попросив руки і
серця у Софії Миколаївни Краснокутської –
дочка полтавського поміщика (мав маєтки в
Пирятинському повіті45) Миколая Григоровича
Краснокутського (25.93.1795 – 11.08.1843,
Псков) і Олени Михайлівни Дараган (1800 - ?)46.
З Софією Григорій Крупенський познайомився у
Кишиневі, а потім часто навідував в м. Атаках,
де вона жила у своєї тітки Єлизавети Михайлівни Дараган (1791 - ?), яка була одружена з камерюнкером, князем Олександром Матвійо-вичем
Кантакузіним (? - 1844).
30 січня 1848 року Софія і Григорій
обвінчалися. Придане готував рідний брат Софії
– Григорій Миколайович Краснокутський
(07.02.1824)VIII. Двоєрідна сестра Софії Миколаївна, Єлизавета Андріївна Стороженко (після
одруження, Ушакова) (1818 – 14.09.1897) в
переписці з братом відзначила: «Гріша Краснокутський приїжджав у Київ закупити різні речі
на контрактах для приданого сестрі. <…> Вона
30 числа виходить заміж за Крупенського, сина
Михаіл Миколайович Краснокутський.
колишнього губернатора Кишинева. Він дуже
молодий і ніде ще не служить…»47.
Вважаємо потрібним відзначити, що Софія Миколаївна походила з роду Краснокутських – козацько-старшинський, згодом — дворянський рід. Був започаткований
шляхтичем Київського воєводства Василем Еліта-Вільчківським (ІІ половина ХVІІ ст.).
Його син — Федір Васильович — оселився в Гетьманщині 1718 р. і почав писатися
Краснокутським. Онук Федора — Григорій Іванович (1751—1813) — статський радник
(1797 р.), київський губернський прокурор протягом 1791—1792 рр. Старший син
Григорія Івановича — Олександр Григорович (1781—1841) — учасник Війни 1812 року,
генерал-майор (1819); інший син — Семен Григорович (1787-1840) — дійсний статський
радник, обер-прокурор Правительствуючого Сенату (1825 р.), декабрист; онук — Микола
Олександрович (1819—1891) – наказний отаман Всевеликого Війська Донського протягом 1874—1878, генерал від кавалерії (1878 р.).
Софія Миколаївна мала трьох рідних браті, крім згаданого Григорія, були ще
Михаіл і Семен (02.11.1833 - 1852). У них були доволі теплі відношення, брати
турбувалися про сестру, і чим могли, тим помагали, про що свідчать численні листи з

VIII

Григорій Миколайович Краснокутський, служив в званні поручика в Кирасирському Великої княгині
Єлени Павловни полку, відки звільнився 19.02.1850 р..

112

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

архіву Стороженків, зокрема переписка Михаіла Миколайовича Краснокутського IX з
двоюрідним братом Володимиром Андрійовичем Стороженко (16.03.1820 – 20.06.1895)X.
З цих листів, наприклад, ми взнаємо, що
Григорій і Михаіл Краснокутські гостили у Ломачинцях, і власник села ії дуже подобався: «Його всі
дуже хвалять. Він любить Соню дуже палко і вона, як
здається, дуже щаслива»48. Слід знати, що Григорій
Матвійович віддавав взаєм-ність, і не тільки братам,
але численним родичам Софії Миколаївни. Так,
наприклад, відомо, що він підтримували тісні відношення з родиною Гінц, особливо з сім’єю Василя
Івановича ГінцаXI. Гінци жили в селі Міцаловка
Золотоноського повіту Полтавської губернії. Сім’я
Крупенських навідувала іх в 1857 р., перед поїздкою
у Грецію49.
Коли Софія одружилася, брати дали за неї
придане 20 тисяч рублів. При чому, щоб це зробити,
їм прийшлося закласти маєток Мачкаси у Ардатівському повіті Симбірської губерніїXII.
Володимир Андрійович Стороженко.
У Георгія Матвійовича і Софії Миколаївни
народилися семеро сині: Матвій (1), Семен, Григорій,
Миколай, Михаіл, Матвій (2) і Василь.
1. Матвій Георгійович Крупенський (1850 р.н.),
після народження прожив всього декілька днів50. Був
названий на честь діда.
2. Семен Георгійович Крупенський (?.10.1852
р.н.). Народився в Ломачинцях. Був названий на честь
рідного брата Софії Миколаївни – Семена Краснокутського. Хрестним же батьком був М. Краснокутський.
Закінчив Олександрівське військове училище (випуск
18.08.1873р.) в Москві. Був направлений в кінноартилерійську бригаду Кубанського козацького
війська51. В 1870-х роках служив в артилерії на
Кавказі. Учасник Русько-Турецької війни 1877-1878

Василь Іванович Гінц.

IX

Михаіл Миколайович Краснокутський (21.05.1825 р.н.), народився в с. Пайках Пирятинського повіту. Був
одружений з Катериною Павловною Філімоновую. Підримував постійну переписку з Софією Миколаївною.
X
Відомий громадський діяч, почесний мировий суддя в Пирятинському повіті Полтавської губернії.
XI
Ротмістр Василь Іванович Гінц був мировим посередником Великохутірської волості, членом
Полтавського губернського комітету із влаштування і покращення побуту поміщицьких селян (1858–1859
рр.), гласним Золотоніської міської Думи і мировим суддею 1-ї дільниці Золотоніського повіту, головою
Золотоніської повітової управи, головою Полтавської губернської земської управи (15 жовтня 1868 р. - 10
жовтня 1870 р.). З 1883 по 1886 рік повітовим предводителем Золотоніського дворянства був його
син Олександр Васильович Гінц.
XII
Мачкаси – маєток Краснокутських в Ардатовському повіті Симбірської губернії. Дістався батькові Софії
Миколаївни, Миколаю Григоровичу від рідного брата. декабриста Семена Григоровича Краснокутського,
якого зіслали у Сибір. Після смерті Миколая Григоровича дісталося Семену та Михаілу Краснокутським, а
після передчасної смерті першого і продажу своєї частини Григорієм Миколайовичем, повновласним
господарем став Михаїл Миколайович Краснокутський. Він пожертвував 48 000 рублів на народні школи
Ардатовському земству. На ці гроші були побудовані школи в сс. Мачкаси (1868 р.) і Медаїв. Крім того, в с.
Мачкаси відкрили ремісниче училище (1883 р.).

113

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ррXIII. Помер від тифу в м. Александрополь в Еріванській губернії в кінці 1877 р52.
3. Григорій Георгійович Крупенський (1854 р.н.). Служив в лейб-гусарському
полку і помер в м. Красноводськ в 1879 р. Причиною ранньої смерті стали наслідки сонячного удару, отриманого під час Перщої Ахал-Текінської експедиції під командуванням
генерала І.Д.Лазарєва, в якій він приймав участьXIV.
4. Миколай Георгійович (Єгорович) Крупенський (1857 р.н.), колежський реєстратор. Мав маєток в с. Архангельске Симбірскої губернії, який унаслідував від матері – 672
десятини землі. Займався торгівлею лісом і конярством. В 1885 – 1889 роках повітовий
предводитель дворянства Ардатовского повіту Симбірської губернії53.
5. Михаїл Георгійович Крупенський (1858 р.н.). Народився у Дрездені. Хресним
батьком став Григорій Єгорович (Георгійович) Кантакузін – чоловік Марії Крупенської
(покійної вже на той час)54. Випускник факультету права університету Св. Владимира в
Києві. За доступним нам документам, на початку XX ст. проживав у Хотину. В 1887-1893
рр. – депутат дворянства Хотинського повіту, 1893-1896 рр. – депутат дворянства
Белецького повіту, 1896-1899 рр. - депутат дворянства Сорокського повіту.
В с. Кривчик, Подільської губернії йому належала гуральня, де управляючим
служив Оскар Адольфович Вінтер55. В «Списку землевласників Ушицького повіту Подільської губернії на 1914 рік» вказано, що Михаіл Єгорович (Георгійович) Крупенський мав
6545 десятин землі у сс. Куражин, Требухівка, Рудківці, а так само в мм. Жванчик, Калюс,
Кривчик.
Там же, в Подільській губернії, Представник поземельного землеволодіння М.Г.
Крупенський займав посаду у Подільському Губернському Лісохранительному комітеті56,
а також був Старшим членом Каменецького скакового й Бігового товариства заохочення
кіннозаводства57, Почесний мировий суддя в Ушицькому повіті58. 7 травня 1885 р. внесений в дворянську родословну книгу Подільської губернії59.
6. Матвій Єгорович (Георгійович) Крупенський (15.06.1859 - 1920). Поміщик с.
Ломачинці. Закінчив Миколаївське кавалерійське училище, випущений корнетом (ст.
07.08.1882), служив у Лейб-гвардії Гусарському Його Величності полку, Поручик (ст.
07.08.1886), штаб-ротмістр (ст. 30.08.1887), ротмістр (ст. 30.08.1890), ад'ютант великого
князя Миколи Миколайовича (з 1891 р.), полковник (ст. 06.12.1896), генерал-майор (ін.
1904; ст. 21.01.1905; за відмінність), генерал-лейтенант (ін. 1913; ст. 14.04.1913; за
відмінність). Перебував при великому князі Миколі Миколайовичі (з 06.11.1904), разом з
ним відправився на Кавказ (1916 р.). На 10.07.1916 у тім же чині та посаді60. Звільнений
від служби за хворобою 26.03.1917.
XIII

Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. тривала понад 10 місяців – з 12(24) квітня 1877 року по 19
лютого (3 березня) 1878 року. Вона розгорнулася на двох роз'єднаних театрах воєнних дій – Балканському і
Кавказькому й завершилася нищівною поразкою Туреччини.
XIV
В 1879 р. для завоювання Ахал-Текінського оазису в Туркменії була організована експедиція російських
військ під командуванням генерала І.Д. Лазарєва (1820 - 1879). Експедиційний загін зустрів упорний опір
текінців; початий 28 серпня 1879 р. генералом Н.П. Ломакіним (який замінив померлого 14 серпня Лазарєва)
штурм фортеці Геок-Тепе не мав успіху, і загін змушений був відступити. Наступну Ахал-Текінську
експедицію, організовану в 1880 р., очолював відомий генерал М.Д. Скобелєв. Після завершення цієї операції в Закаспійських володіннях Російської імперії встановилося мирне положення. Спогади по Першу АхалТекінську експедицію: Кавказов Л.Д. Первый Ахал-Текинский поход 1879 г. (Путевые впечатления).
Воспоминания участника. – Белосток: Типолит. Заблудовского, 1889; Туган-Мирза-Барановский
В.А. Русские в Ахал-Теке. 1879 г. – Спб.: Тип. В.В. Комарова, 1881; Черняк А. Экспедиция в Ахал-Теке 1879
года. (Из дневника сапер. офицера) // Военный сборник. – СПб.,1887. – Т. 175, № 6, с. 283-293; т. 176, № 7,
с. 129-144; т. 177, № 9, с. 125-138; № 10, с. 261-278 .

114

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Був у числі запрошених на Священне коронування імператора Миколая II Олександровича й імператриці Олександри Федорівни, яке відбулося у вівторок 14 (26)
травня 1896 року в Успенському соборі Московського КремляXV. В «Адресному списку
осіб і персон прибулим у Москву на торжество Св. Коронування Їхніх Імператорських
Величностей», знаходимо: «Крупенський Матвій Єгорович, Ад'ютант Великого князя
Миколая Миколайовича. Ротмістр»61.

На платформі залізничної станції в Рівне біля будинку вокзалу. Серед присутніх: генераллейтенант М.Є. Крупенський (7-й ліворуч) і ін., 1914 рік. Фото із фондів Російського
державного архіву кінофотодокументів (РГАКФД).

За свою службу був нагороджений орденами Російської імперії: Св. Ганни 2-го ст.
(1898 р.), Св. Володимира 3-го ст. (1906 р.), Св. Станіслава 1-го ст. (1909 р), а також медалями: «В пам'ять коронації імператора Олександра III», «В пам'ять коронації Імператора
Миколая II». Крім того, мав іноземні нагороди: Австрійський Орден Залізної Корони 3
ступеню, Хрест кавалера італійської корони, чорногорський орден Данила I 4 ст.,
французький Орден Почесного легіону (кавалер), турецький орден Нішан-Іфтікар, орден
Бухарської Золотої зірки, болгарський орден Святого Олександра 2 ст62.
Окрім військової служби вів громадську діяльність. Так, наприклад, в часи
проживання у Санкт-Петербурзі був на посаді секретаря Товариства заохочення польових
достоїнств мисливських собак (рос. Общество поощрения полевых достоинств охотничьих собак), яке у 1889 р. організував Великий князь Миколай Миколайович Романов (1856 1929). До того ж, деякий час був председателем Товариства споможенія колишнім
вихованцям Миколаївського кадетського корпусу63.
У себе на батьківщині співпрацював з Ново-Александрійським інститутом сільського господарства і лісництва. Приймав студентів цієї установи на практику. Так, наприклад, у 1909 р. барон Анатолій Медем64, у 1913 році в Ломачинцях проходив практику
XV

Відзначимо, що це остання коронація імператора і його дружини у Російській імперії.

115

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

студент сільськогосподарського відділення Іван Гусєв65, а в 1916 році – студент Георгій
Хотяінцев66.
До місця буде сказано, в маєтку генерала
в Домачинцях деякий час, з 1892 по жовтень
1894 р. працював один з перших організаторів
заповідної справи в СРСР Франц Францевич
Шиллінгер (1874 - 1943)XVI, про що він
відзначив у своїй біографії: «Ще наприкінці
1892 року я надійшов помічником лісничого в
Ломачинське
лісництво
великих
маєтків
Крупенських (Бессарабська губ., Хотинський
повіт). Тут проводилися в великих масштабах
лісокультурні роботи із залісення Бессарабських
степів і формувалося мисливське господарство,
аж до розведення фазанів і ін., необхідну для
того, щоб стати самостійним лісничим»67.
Генерал Крупенський був у шлюбі з
лютеранкою баронесою Марією Георгіївною –
гофмейстеріна Двору Великої князівни Настасії
Миколаївни. Вона була із роду Вінекен
(Уінекен). Рід баронів Вінекен походить із
Матвій Єгорович Крупенський.
Австрії, звідки в середині XIX сторіччя переселився в Росію. Велінням Австрійського Імператора Франца-Йосипа I, від 5/17 лютого 1874
року, Георгій кавалер фон-Вінекен зведений, з його потомством, у баронське Австрійської
імперії достоїнство. Височайше затвердженим 17 червня 1891 року, думкою Державної
Ради потомственим дворянам: Іоганну-Петру-Олександру, Георгію-Леву-Максу та Марії
Луізі Георгієвим Вінекен дозволено користуватися в Росії баронським титулом і гербом,
подарованим їхньому батькові68. В історії вони більше відомі під спрощеними іменами –
ОлександрXVII, ГеоргійXVIII і Марія - дружина Матвія Єгоровича.
XVI

Шиллінгеp Ф.Ф. народився в Галичині в німецькій сім'ї лісничого. Закінчивши
лісовий інститут в Агсбаху, кілька років працював лісничим у Бессаpабскій і Подільської губерніях, виготовляв опудала в Hижньому Hовгоpоді й Москві, в 1908-1914 р.
бравий доля в експедиціях у Сибір, Монголію, Тибет. З 10 жовтня 1918 по 1924 р.
Фpанц Фpанцевич працював науковим співробітником відділу охорони природи
Hаpкомпpоса РСФСР, з 1924-1925 р. - ученим секpетаpем Товариства акліматизації
тварин і рослин, з 1925 по 1926 р. перебував у Туpуханській експедиції, потім, з 1926
по 1932 р. - завідувачем відділом заповідників Hаpкомпpоса РСФСР, з 1932 по 1933
р. - ученим фахівцем з охорони пpиpоди Hаpкомпpоса, з 20 жовтня 1933 по 25 квітня
1935 р. - стаpшим інспектоpом Комітету по заповідниках пpи Пpезідиумі ВЦВК. 2
червня 1938 р. Особлива нарада пpи HКВД СРСР пpиговоpила вченого «за підозрою
в шпигунстві укласти у виправно-трудові табори строком на вісім років». Помер від
пеллагpи та міокаpдита 4 травня 1943 р. у таборі АБ-239 селища Сосьва Сеpовського
pайону Свеpдловської області. Реабілітований 12 квітня 1956 р. посмеpтно.
XVII
Барон Олександр Георгійович Вінекен ( 20.03.1868 - 12.03.1917), дослужився до
звання генерал-майора (з 1915 р.), учасник світової війни, командир л-гв.
Гродненського гусарського полку (03.11.1914-08.02.1916), начальник штабу
Гвардійського кавалерійського корпусу (04.05. 1916-12.03.1917). У лютому 1917 р.
від імені, але без відома генерала Хана Нахічеванського, який командував корпусом,
відправив Миколаю II телеграму з вираженням підтримки й пропозицією сил корпуса
для боротьби з безладдям в Петрограді (таких телеграм було всього дві й автором
іншої був командир 3-го кавалерійського корпуса гр. Ф.А. Келлер). Після того як
генерал Хан-Гуссейн Нахічеванський не виразив підтримки настроям вираженим у
телеграмі Вінекен застрелився. (За іншою версією О.Г. Винекен помер у результаті
кризу 29.03.1917.).

116

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У Матвія Єгоровича і його дружини Марії Георгіївни народилися троє дітей - дочка
Євгена (1897 р.н.) і сини Георгій (1898 р.н.)69 та Матвій (1906 р.н.). Про останнього, окрім
самого факту його народження, що стає відомим із довідника «Двір, світ і місто. СанктПетербурзький альманах» (виданий у 1912 р. на французькій мові), нам нічого не відомо70.
У Ломачинцях же, після звільнення М.Є. Крупенського з служби, проживали
Георгій і Євгена Крупенські, яких люди між собою називали «Євочка» і «Гоша».
● Євгена Матвієвна Крупенська, у шлюбі не була і дітей своїх мала. В Ломачинцях
мала свій власний дім. Тепер на місці величезної хати, де колись жила Євгенія; споруджено баню, а саме приміщення довгий час служило одним із корпусів середньої школи.
● Георгій Матвійович Крупенський, після смерті батька унаслідував більшу
частину майна свого батька. Як вказано у «Адресному покажчику всієї Румуні» на 19241925 рр. за ним було 100 га землі71. За даними на 1939 р. в Ломачинцях йому належали три
дома, один з яких кам’яний, конюшня, паровий млин і черепичний завод.
За спогадами односельців, в нього був син Міхаіл (пр. 1928 р.н.), який вчився в
місцевій школі.
В 1943 р. Георгій разом з сім’єю і групою місцевих селян (частина з яких потім
повернулася) виїхав на проживання в Румунію. Що з ним сталося далі, нам не відомо.

Криниця Крупенських в Ломачинцях.

7. Василь Георгійович (Єгорович) Крупенський, колезький регістр, земський
начальник72. В 1890-1893 гг. – кишинівський председатель дворянства, 1893-1899 гг. –
хотинський председатель дворянства. Мав маєтки в с. Неліповці, с. Ленківці і село Макарівка, де займався вівчарством і свинарством, а також мав свій власний млин.

XVIII

Георгій Георгійович Вінекен - громадський діяч, статський радник, камергер. Один з найбагатших
людей в Санкт-Петербурзі. В 1906 р. він у званні камер-юнкера, перебуває в Правлінні Торгово-промислового банку, і являється членом адміністрації Акціонерного товариства вагонобудівного заводу «Двигатель»,
директор Товариства «Альфа-Нобель» (продаж сепараторів і двигунів), в 1912 році на пості голови
Акціонерного Гірничопромислового товариства «Тетюхе». Почесний член Санкт-Петербурзької Ради
дитячих притулків. Разом із братом мав садибу в с. Пробужа (Льзічська волость).

117

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Відомо, що у нього було декілька дітей. Син, Георгій Васильович Крупенський
(20.01.1893 - 1982), народився в Кишиневі. З 1914 р. гардемарин флоту по морській
частині, 29 лютого 1916 р. вироблений у мічмани, 10 березня 1916 р. прикомандирований
до гвардійського екіпажа, 06 грудня 1916 р. переведений у гвардійський екіпаж.
Залишився в СРСР: якийсь час проживав у Санк-Петербурзі, а потім 1930-х рр. перебрався
в Казань, де працював завідувачем Лабораторією мікрофотографії. 24 квітня 1942 р. був
арештований і Особливою нарадою НКВД СРСР 28 листопада 1942 р. обвинувачений в
«шпигунстві - зв'язок з родичами за кордоном». Вирок: 5 років Виправно-трудових
таборів. 3 квітня 1943 р. знову арештований і присуджений 7 липня 1943 р. за «а/з
агітацію серед ув'язнених» до 10 років позбавлення волі, конфіскації майна, поразці в
правах на 3 роки. Реабілітований 5 листопада 1955 р.
Після, там же в Казані, як людина яка відмінно знала кілька мов Крупенський
працював перекладачем спочатку у відділі науково-технічної інформації на «Тасмі»
(Татарські світлочутливі матеріали), потім - у НДІ «Техфотопроект».
Умер у Казані, похований на Архангельськом цвинтарі.
Дружина (з 1917 р.) - Олена Михайлівна Поземковська (Богословська) (1894 р.н.) –
мати композитора, автора десятків безсмертних шлягерів Микити Володимировича
Богословського (1913 - 2004), якому Г.В. Крупенський став вітчимом.
III
III. Марія Матвіївна Крупенська (1818/1819 – 02.08.1855), саме вона, згідно
історичним джерелам доглядала батька на старості. В 1838 р. вийшла заміж за князя
Григорія Єгоровича (Георгійовича) Кантакузіна (1814, Яси – 1871, Комаргород). Він був
поручиком грецької армії, а потім полковник російської служби73.
У Кантакузіних народилося двоє дітей –
дочка Софія і син Георгій. Зауважимо, що у
Георгія Григоровича і Софії Григорівни Кантакузіних були ще зведені брати і сестри. Марія
Матвіївна померла від хвороби в Одесі в 1855 р.
(в деяких офіційних джерелах датою смерті вказується 1856 рік). Після її смерті Григорій
Кантакузін оженився вдруге, з Ганною Іванівною

вдова
князя
Юрія
Володимировича
Долгорукова. В цьому шлюбі народилися: дочки
– Аспасія, Катерина, Олена, Марія, і сини – Лев
(Леон), Миколай та Григорій (взяв за себе Єлену
Поховання в Комаргороді, Вінницька
Крупенську, від якої народився син Миколай).
Але ми зауважимо свою увагу тільки на двох область. Фото: levchako - baza.vgdru.com
сільних дітях М.М. і Г.Є. Кантакузіних.
1.Софія Григорівна Кантакузін, (померла в 1948 або 1949 р.), вийшла заміж за
Павла Михайловича Кантакузіна (21.10.1860 - 1920) – син Михайла Георгієвича Кантакузіна (1827 - 1880) і Елізи Доніч; народився в Дрездені. З 17 жовтня 1883 р. корнет 39
драгунського Владимирського Його Імператорської Величності князя Михайла Миколайовича полку. 26 лютого 1888 р. вироблений в поручики, зі старшинством від 17 серпня 1887
р.74. Помер Павло Михайлович в 1920 році в Сибіру.
Відзначимо, що для Павла Михайловича, це був другий шлюб. У першому за ним
була Анна Миколаївна Гарднер, від якої народився син Юрій (Георгій) (19.02.1890- 1921).

118

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

2. Георгій (Юрій) Григорович Кантакузін (17.09.1849 – 20.09.1899, Кишинів). В
довіднику «Пажи за 185 лет: биографии и портреты бывших пажей с 1711 по 1896 г.»,
який зібрав і видав О. фон Фрейман, про Г.Г. Кантакузіна сказано наступне:
«Кантакузін кн. Георгій Григорович, із князів
Бессарабської губернії (затверджений у князівських
правах указом Правительствующого Сенату від 23
Лютого 1894 р.); син колишнього поручика грецької
артилерії, а потім - полковника російської служби, кн.
Григорія Георгійовича Кантакузіна... Зарахований у
пажі 7 Листопада 1864 р.; надійшов у корпус 17
листопада того ж року, тобто через 10 днів по зарахуванні. З - мол. спец. класу вироблений у корнети 2-го
Лейб-гусарського (тепер 6-го Лейб-драг.) Павлоградського Його Величності полку. 21 липня 1870 р. якийсь
час була виконуюча посада полкового ад'ютанта.
Поручик з 25 січня 1873 р., штаб-ротмістр із 24 лютого
1874 року - У тому ж році, 9 березня, був прикомандирований до Штабу Окремого Корпусу Жандармів; по
переведенні в цей корпус (4 червня 1874 р.), з
перейменуванням у штабс-капітани, - послідовно
виконував посаду ад'ютанта Ковенського й Рязанського
губ. жанд. управлінь, а потім начальника жандармських
управлінь різних округів. 19-го січня 1883 р. кн. Кантакузін зарахований у запас арм.
кавалерії, a 1-го лютого 1890 р., з ротмістрів, звільнений у відставку підполковником. - ....
1 вересня 1892 р. призначений земським начальником 1 дільниці Белецького повіту
(Бессарабської губ.)...»75. 06 грудня 1895 р. був нагороджений орденом св. Ганни 3-го
ступеню.
Його дружина – Надія (Надіна) Миколаївна Таунлей (? – 1909, Ленківці). В пам’яті
жителів Ленківців відома як міценат місцевої церкви. 19 квітня 1890 року в Ленківцях
побудовано кам'яну свято Петро-Павлівську церкву. Кошти на будівництво церкви
виділив князь Кантакузіно і його дружина, а також поміщик Червонводаль.
В шлюбі (з 1871 р.) Георгія з Надією Кантакузіно народилися дочки Олена
(19.11.1873 р.н.), Марія (27.10.1876 р.н.) і Софія (24.01.1880 р.н.), а також двоє синів,
Володимир і Георгій, про яких ми скажемо трохи більше.
● Володимир Георгійович (деколи по батькові писався – Юрійович) Кантакузін
(07.07.1872 – 16.07.1937) - генерал-майор (з 15.03.1917), князь, учасник російськояпонської (1904 - 1905), Першої світової і громадянської воєн. Закінчив 4-й Московський
кадетский корпус (1892р.). У службу вступив 31.08.1892. Закінчив Михайлівське
артилерійське училище та Офіцерську артилерійську школу (1895 р.). Випущений
підпоручиком (ст. 07.08.1893) в 15-ту кінно-артилерійську батарею. З 1908 року
командував кінною батареєю. У Першу світову війну командував кінно-артилерійським
дивізіоном, інспектор артилерії 2-го кавалерійського корпусу. Нагороджений орденом Св.
Георгія 4-го ступеню. В 1917 р. командував Лейб-гвардії гусарським полком. Учасник
Білого руху на Східному фронті. З 11 липня 1919 року перебував у резерві чинів при
Верховному правителі адміралі О.В. Колчаку, з 1 серпня 1919 р. завідувач військовим
ремонтом армій фронту, з 5 вересня до березня 1920 р. командував Уфімською
кавалерійською дивізією. Учасник Сибірського Льодового походу. З осені 1920 року
знаходився в Японії, потім - у Франції. У Франції був членом Об'єднання кінної артилерії,
учасник Рейхенгалльського монархічного з'їзду 1921 р. З Франції перебрався у Румунію, а
вже з відти у рідні краї – в Бессарабію. Учасник Рейхенгалльського монархічного з'їзду
1921 р76.
119

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Був нагороджений орденами: Св. Станіслава 3-го
ст. з мечами й бантом (1904 р); Св. Ганни 3-го ст. з
мечами й бантом (1904 р.); Св. Ганни 4-го ст. (1905 р.);
Св. Станіслава 2-го ст. з мечами (17.06.1907); Св.
Георгія 4-го ст. (03.02.1915); Георгіївською зброєю
(09.03.1915)77.
Дружина В.Г. Кантакузіна – Софія Николаєвич.
Іхні діти: Павло (1902 - 1992), одружився з Іриною
Карякіною (поховані на Центральному православному
кладовищі у Кишиневі); Георгій; Тетяна Сваричевська
(1903 - 1982), похована на руському кладовищі в м.
Сент-Женев'єв-де-Буа, Франція 78; і Сергій (1906 –
15.12.1931, Кишинів)XIX.
● Георгій (09.06.1875 - 1934), дружина – Олена
Трубчева (1875, Кишинів – 1949, Ніца). Їх діти: Георгій
(1895 - ?), двічі женився: перша Лідія Караманова (від
неї дочка Тетяна), друга – Валентина Караманова; Ольга
(1901, Хотин – 1971, Бухарест), в 1920 р. в Кишиневі Володимир Георгійович Кантакузін.
вийшла заміж за Василя Васильовича Бутмі-де-Кацмана
(1889, Гінкауци – 1952, Бухарест), від якого родився син Василь (1921, Гінкауци – 2002,
Бухарест); Олексій (1907 - 1972), жінка – Люсі Тишкевич, від якої в 1942 р. народився син
Олексій; Тамара (1908, Ленківці – 2001, Бухарест), її чоловік – Володимир Стренковський
(1896, Комарів – 1974, Бухарест).
IV
IV. Єлизавета Матвіївна Крупенська (18.01.1821 – 12.10.1877), в 1840 р. вийшла
заміж за Дмитра Олександровича Суцу (06.10.1807 – 11.02.1871) – син правителя
Молдавського князівства (у 1801 – 1802 рр.) Олександра Суцу (1758 - 1821) і Єфросинії
Каллімакі (1776 - 1835). Князь Дмитро Олександрович дослужився до звання полковника.
В цьому шлюбі народилися: Георгій і Катерина
(близнюки), Єфросинія, Марія, Наталія і Олександр.
1.Георгій Дмитрович Суцу (1840 - 1860). Помер у
м. Афіни, Греція.
2.Катерина Дмитрівна Суцу (1840 - 1921). В 1875
р. вийшла заміж за Антона фон Штрауца – генеральний
консул Австро-Угорщини в Ієрусалімі. Померла у Відені,
Австрія.
3.Марія Дмитрівна Суцу (1845 – 17.10.1862).
Померла у м. Афіни, Греція.
4. Наталля Дмитрівна Суцу (01.04.1852
15.05.1852). Народилася і померла в Афінах, Греція.


Герб роду Суцу.

XIX

Князь Сергій Володимирович Кантакузін, в Кишиневі служив в банку «Каса де кредит». Під час сварки
поранив ревізора із Бухареста Миколая Теодореску, після чого сам застрелився. (Незабытые могилы.
Российское зарубежье: некрологи 1917 – 1999. / Сост. В.Н. Чуваков. – Т. 3. – Москва, 2001. – С. 178.)

120

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

5.Єфросінія Дмитрівна Суцу (1848 – 18.06.1896). Померла у Марселі, Франція. Була
одружена з Петром Вікентійовичем Корчевським (1840 – 29.12.1905). В історичній
літературі він відомий, як генеральний консул Російської імперії у Марселі, Франція.
6..Олександр Дмитрович Суцу (11.05.1855 – 13.04.1932). Народився в Ломачинцях,
куди Єлизавета Матвіївна приїхала до батьків, спеціально, щоб родити «у рідних краях».
Дослужився до генерала. Помер в Греції, де відомий як князь Суцос.
Його дружина (з 1885 р., Париж) – Софія Маврокордато (07.03.1866 – 09.04.1932),
корінна високородна гречанка, народилася у Афінах. Їх діти: Єлена Мелас (30.01.1886,
Будапешт – 23.11.1959, Афіни), Єлизавета Суцу (28.10.1888 – 23.12.1963), Ірина Фотіадес
(06.10.1890 - 1946), Єфросинія Харт-Шмідт (01.02.1896 – 08.12.1871).
● Єлизавета Олександровна двічі виходила заміж, - у першому її чоловіком був
Григорій Суцу (13.02.1878 – 29.06.1919); в другому, як вже вище було вказано, була за
Павлом Крупенським, з яким розписалася у Чернівцях 05 жовтня 1933 року.
● Ірина виходила заміж тричі: перший чоловік – Константин Фотіадес (1883 1949), другий – Олександр Фотіадес, і третій – Феликс фон Штрауц.
V
V. Софія Матвіївна Крупенська (1824 – 1906), вийшла заміж за грека Алківаіада
Аргіропуло (1815, Фанар – 04.03.1886) – син Якова Аргіропуло (1774 - 1850) і дочки
господаря Молдавського князівства Міхая Суцу – Маріуци Суцу (1759 - 1846)79. Софія
померла домі дочки в м. Балаклава, Крим, а полковник грецької армії Алківаід Аргіропуло
– на о. Керкіра, в м. Корфу (грец. Керкіра), Греція.
В сім’ї Аргіропуло родилося троє дітей: Георгій, Олена і Марія.
1. Георгій Алківаідович Аргіропуло (25.09.1847,
Афіни – 07.03.1909, С.-Петербург) – посол Греції в
Румунії (1899 - 1902), в Російській імперії (1902 - 1904).
В 1882 р. 23 квітня в Відені вступив у шлюб з Оленою
Топалі (14.06.1859, Галац – 22.04.1936, Афіни). Їхні діти:
Софія, Олександр, Георгій і Еммануїл.
● Софія
(22.02.1882, Лондон – 11.10.1969,
Лозанна), вийшла заміж за Перікла Аргіропуло (21.03.
1881 – 21.08.1966, Афіни) - грецький політичний діяч,
губернатор Македонії (1917-18). уповноважений представник в Стокгольмі (1918), Каїрі (1920), Анкарі (192526), грецький міністр військово-морського флоту (193032), закордонних справ (1926, 1929, 1932 рр.), посол в
Парижі (1944-45). Вони одружилися 22 липня 1904 р. в
Санкт-Петербурзі. Розвелися в 1923 р. У них народилася
Герб роду Аргіропуло. Джерело:
дочка Єлена (1905 – 01.12.1977, Лозанна).
Steme boereşti din România. –
Bucureşti: «Socec», [1918].
● Олександр (13.10.1884, Лондон – 1962, Афіни),
був у шлюбі з Елізабет «Лілі» Раллі (1899 - ?).
● Георгій (01.03.1893, Вітрі-сюр-Сен – 19.11.1979, Лісабон), був послом в
Стокгольмі, Ріо-де-Жанейро і Відені.
● Еммануїл (21.02.1886, Рим – 04.05.1913, Македонія), вивчав електроніку і
механіку у Німеччині. Являється одним із засновників авіації в Греції (в деяких джерелах
вказується, що саме він і є піонер грецької авіації). Як відомо, в 1911 р. Грецький уряд
доручив французьким фахівцям створення Служби Грецької Авіації. У рамках даної
спроби, були відряджені на навчання у Франції 6 офіцерів, щоб стати льотчиками й
одночасно були замовлені у французької фірми «Farman» перші військові літаки. 8
121

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Лютого 1912 року у Греції здійснився перший політ на літаку типу Nieuport 50 л.с.
льотчиком Еммануїлом Аргіропулосом, який подував літак, практично на свої кошти. У
той же день Аргіропулос здійснив і другий політ, маючи на борті літака Елефтеріоса
Венізелоса, тодішнього прем'єр-міністра країни. 4 квітня 1913 р. молодший лейтенант
авіації Еммануїл Аргіропулос загинув при падінні його літака Bleriot XI, стаючи першою
жертвою, сплаченою Грецькою Авіацією в Балканських Війнах 1912 - 1913 ррXX.

Еммануїл Аргіропулос.

2. Олена Алківаідовна Аргіропуло (21.05.1849 – 14.04.1915). Народилася в
Ломачинцях. В 1873 р. вийшла заміж за князя Костянтина Дмитровича Гагаріна
(10.11.1841 – 1915/1916) – губернатор Тифліської губернії (8.01.1878 – 1883) і Рязанської
губернії (03.11.1883- 01.01.1886), сенатор (1889 р.), тайний радник (1890 р.). Померла
Олена Алківаідовна в м. Балаклава, Крим. Дітей не мала.
3. Марія Алківаідовна Аргіропуло (1853). Народилася в Ломачинцях. Вийшла
заміж за Валерія Вселовидовича Жадовського (26.06.1836 – 14.04.1916) - був радником
російського посольства в Константинополі; посланник у Сербії ( 1897-1899), Португалії (
1899-1902), Швейцарії ( 1902-1906). В 1904 якимось Ільинським на нього був здійснений
замах. З 1906 у відставці. Помер у Римі, похований на цвинтарі Тестаччо.

XX

З початком Балканської війни в жовтні 1912 р., Аргіропулос вступив у військову авіацію у званні
молодшого лейтенанта , зі своїм власним літаком червоного забарвлення, відомий під іменем Алкіона. 4
квітня 1913 р., Аргіропулос вилетів із Салонік на захопленому у турків, після здачі міста, літаку Blériot XI ,
що мав ще османське забарвлення черепичного кольору. Польот був розвідувальним, для виявлення
болгарських позицій, напередодні війни з болгарами. Літак потрапив у зону потужної турбулентності й упав
у районі Лангаду, недалеко від Салонік. Аргіропулос і його пасажир, спортсмен і поет, Константінос Манос
загинули.

122

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

VI
VI.Катерина Матвіївна Крупенська (1825 р.н.). Катерина померла ще немовлям.
Похована недалеко від церкви. На могилі знаходиться масивний хрест, на якому є напис:
«Здесь покоится прах младенца дочери помещика і статского советника Матвея
Крупенского сканчавшаяся».

Дзвіниця яка зведена на кошти генерала Крупенського і його сім’ї, с. Ломачинці.

*****
Як бачимо, Крупенські в Бессарабія походила на великий клан, воля якого
впливала на весь хід історії цього регіону. Невипадково, вже наприкінці XIX ст.
Бессарабію деколи називали «Крупенською губернією». Відомий доволі цікавий випадок,
коли в 1912 р. в редакцію газети «Бесарабець» принесли лист, на конверті котрого було
написано: газета «Бесарабець», Крупенська губернія.
Бессарабська гілка роду Крупенських дала трьох проводирів губернського
дворянства, предводителя губернського земства, 8 повітових предводителів, двох послів
Росії, одного генерала, двох депутатів Державної Думи. Князь Сергій Дмитрович Урусов
(1862 - 1937), який в 1903 р. був призначений бессарабським губернатором, у своїх
«Записках губернатора» відзначає: «Трохи особняком серед бессарабського дворянства
стояла величезна родина Крупенських, яка мала, як говорили, у дворянських зборах 52
голоси, уважаючи жіночі доручення. <…> Родина ця, що дуже згуртовано діяла в
громадських зборах, грала при виборах величезну роль і почасти давила на інших
громадських діячів Бессарабії, за що не всі любили Крупенських, уважаючи їх гордіями,
аристократами й обвинувачуючи їх у деякій сімейній винятковості. Будучи людьми
багатими, маючи зв'язки в Петербурзі, Крупенські вносили в місцеве середовище дух,
почерпнутий у привілейованих закладах, у гвардійських полках, у рядах придворного
чиновництва й дипломатичного відомства. Але вони не були людьми вузько партійними,
123

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

мали відому волю думок і, наприклад, до уряду часів [міністра внутрішніх справ] Плеве
ставилися без підлесливості й навіть із деякою критикою»XXI.
Місце і роль Крупеських в історії Сокирянщини та сіл де вони панували вельми
значимі. Довгі часи, під впливом ідеології відомого історичного періоду соціалізму, в
радянській історіографії Крупенські характеризувалися негативно. Дійсно, коли
Ломачинці і Романківці знаходилися під владою Крупенських були й незадоволені їх
владою. Але немає такої влади, щоб всі їй були раді.
Пани Крупенські дуже поважливо ставилися до місцевих жителів. Відомі численні
факти коли Крупенські приходили на похорони селян, проводити в останню дорогу, і
разом зі всіми, на рівних йшли за труном до церкви, а потім на цвинтар.
В тяжкі роки, коли Сокирянщина страждала від різних негод – епідемії чуми і
холери, засуха і неврожай, Крупенські відправляли у село робітника, який був повинен
визначити, хто із селян потребував допомоги. І ця допомога давалася, так як це,
наприклад, було в 1896 р., осяг повний недорід, - вірніше сказати, у повному значенні
голод, який відбився на економічному житті не тільки села, але й свій губернії важкими
наслідками80. Виділявся також ліс для зведення нових будинків.
Селени їм відказували тим же – при приїзду поміщиків або поміщиць до дому в
Ломачинці, іх часто виходило зустрічати багато людей, на що вони одарювали дітей
цукерками і іншими солодощами. Крупенських селяни закликали на весілля, брали за
кумів.
З подачі Крупенських у Ломачинцах була відкрита земська лікарня «на 3 ліжка»81,
а так само у 1885 р. відкрито народне училище. Найздібнішим виділялися кошти для
XXI

Урусов С.Д. Записки губернатора. Кишинев 1903 – 1904 гг. – Москва, 1907. – С. 138 – 139. Відзначимо,
бувало що Крупенські давали привід для серйозних конфлікті, відгук яких доходив навіть до Петербурга.
Показова в цьому плані так звана «Коржеуцька справа» на яку вказує історик Л. Циганенко: «Групою
бессарабських земських гласних в жовтні 1911 р. було порушено питання про долю дворянського маєтку
Коржеуци в Хотинському повіті, який належав померлому дворянину Василю Калмуцькому. При розгляді
питання були виявлені численні факти зловживання з боку опікунів. Звинувачення були пред’явлені
губернському предводителю дворянства Олександру Крупенському, його брату - депутату Державної Думи
Павлу Крупенському, їх племіннику - хотинському предводителю дворянства Миколі Крупенському та ін.
Дворянин В. Калмуцький заповітом більшу частину земель передав у спадок своїм синам – Єгору та
Михайлу, а іншу, розміром 8 787 десятин, залишив в постійне користування своїх двох синів, проте
передбачив, що у разі відсутності у них прямих нащадків, ця частина повинна перейти у власність
бессарабського земства. Виконавцями своїх розпоряджень В. Калмуцький призначив губернського
предводителя дворянства і голову губернської земської управи. Але на перших порах губернське земство не
було ознайомлено з умовами заповіту.
У 1905 р. в Одесі помер син В. Калмуцького Михайло, не залишивши спадкоємців. За заповітом
маєток Коржеуци, що знаходився в його користуванні, мав би перейти в розпорядження бессарабського
земства. Проте, користуючись невизначеністю, маєток Коржеуци в обхід закону поступив в опікунське
управління Хотинської дворянської опіки, де повітовим предводителем дворянства був Павло Крупенський.
Опікуном маєтку було призначено родича П. Крупенського - князя Г. Ю. Кантакузіна. У 1907 р. опікун здав
на шість років (до 1912 р.) маєток в оренду за щорічну плату в 35 тис. крб. В серпні 1909 р. Хотинська
дворянська опіка, в якій головував повітовий предводитель дворянства Микола Крупенський (племінник
Павла Крупенського), знаючи, що права на маєток відстоює бессарабське земство, дозволив опікуну (князю
Г. Ю. Кантакузіну) подовжити термін оренди маєтку ще на 10 років за 40 тис. крб. на рік21.
Після тривалих судових засідань, в 1911 р. право власності на маєток Коржеуци було визнано за
губернською земською управою. Під час судових слухань була встановлена суттєва невідповідність
орендної плати з дійсною вартістю майна. Перша була значно занижена. Іншими словами, хотинська
дворянська опіка заключила збитковий для дійсного власника маєтку – земства - договір оренди.
Справа набула надзвичайного резонансу по всій імперії і негативно вплинула на авторитет родини
Крупенських. Вона також свідчила про реальний стан справ в дворянських опіках Бессарабії, їхню фактичну
безконтрольність та чисельні фінансові зловживання». (Циганенко Л. Структура та функції бессарабського
дворянства (друга половина XIX – початок XX ст.) // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ.
Спеціальність «Історія». – Чернівці: Видавництво Чернівецького національного університету ім. Ю.
Федьковича «Рута», 2007. – Випуск 5. – С. 46 – 47.). Дивіться також: Коржеуцкие опекуны. Страницы
общественной деятельности Крупенских в Бессарабии. – СПб., 1911.

124

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

подальшої освіти в самих різних навчальних установах. Наприклад, у 1905 р. Паладія
Антона Гусара була прийнята у палаці Крупенських Марією Георгіївною, від якої
отримала згоду на навчання, і на її ж кошти поїхала вчитися в фельдшерській школі в
Кишиневі.
Та й взагалі, таке ставлення було не тільки до
ломачинчан. Де б не жили Крупенські, вони завжди
приділяли велику увагу освіті. Так, наприклад, 9
липня 1903 р. «дружина Хотинського Повітового
предводителя Дворянства Марія Агафонівна
Крупенська затверджена у званні попечительки
Ларзької жіночої школи грамоти, Хотинського
повіту»82. За даними на 1907 р., Надія Іванівна
Крупенська була попечителькою шкіл у селах Ларга
та Кривчик, за що була нагороджена від Єпархіального начальства «Біблією»: «за особливу працю,
зусилля і добросовісність у ставленні до потреб
школи і учнів». Є.М. Крупенський був Почесним
опікуном 1-ї гімназії в Кишиневі, де «ужив на
допомогу бідним учням і на поліпшення учнівської
бібліотеки до 1000 рублів»83.
До того ж відомо ставлення Крупенських до
церкви і віри православної. В історії Ломачинець
відомі численні факти підтримки місцевої церкви її
прихожанами
і з боку місцевих поміщиків
Крупенських. Віце-губернатор М.Є. Крупенський
Церква в с. Ларга.
сприяв спорудженню у Ломачинцях СвятоМихайлівської церкви 1811 р. У північній частині церковної території донині знаходиться
поминальна капличка (фамільний схрон) панів Крупенських, яка була збудована в 1871 р.
Це гарна восьмикутна будова із каменю, тесаних брил, окремі з яких мають довжину до 1
м. Вони припущені один до одного дуже тонко, все зроблено без будь-якого розчину. У
верху дуже загадкові візерунки в пілястрах, що йдуть в три ряди. Кожна із граней має по 2
м, ребра пілястри шириною 0,5 м. і 0,4 м. від стіни. Це привабливий восьмикутник октаедр. Висота його 4 м. 20 см. Каплиця покрита гостроверхим восьмигранним куполом
із цибулиною на верху і кованим хрестом. Має внизу підвал, де знаходяться кам'яні
гробниці з останками панів Крупенських. Цей підвал при останньому ремонті
забетонували.
Про їх діяльність у справі церковного життя часто писала місцева бессарабська
періодика, в тому числі «Кишинівські єпархіальні відомості». Ось деякі факти:
«Благочинний 5-го округу Хотинського повіту священик Феодор Онуфрієвич, у
рапорті від 19-го січня 1873 р. за № 123, доніс, що на лагодження церкви села Ломачинці,
впливом і старанням священика того села Арефа Батицького надійшли наступні
пожертвування: від поміщиці Софії Крупенської на іконостас – 1000 руб., на кадило – 70
руб., на престольний хрест – 10 руб., на завісу – 10 руб., на лампаду над тайною вечерьою
– 12 руб., на два свічники – 30 руб., на лагодження й позолоть посудин: 2-х чаш, 2-х зірок,
2-х дисків, 4-х ложиць, 1-ої дарохранильниці, престольного хреста та 4-х лампад перед
місцевими іконами 60 руб., і різного дерева на лагодження церкви на 200 руб., і всього –
1392 руб. Від громади села Ломачинці готівкою 200 руб., і від волосного старшини,
царанина села Ломачинці Василя Голци 120 руб. На рапорті цьому резолюція Його
Преосвященства 24 же січня пішла така: 1) поміщиці Софії Крупенській випросити
благословення Св. Синоду із грамотою; 2) випросити благословення Св. Синоду з
125

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

загальною грамотою священикові Арефу Батицькому, волостому старшині Василю Голці і
царанам села Ломачинці; 3) про пожертвування надрукувати в єпархіальних відомостях»;
В 1900 році: «Викладається архіпастирське благословення: Полковникові гвардії
Матвію Георгійовичу Крупенському за придбання для церкви села Ломачинці, Хотинського повіту, дарохранительниці, виносного хреста, двох лампад, і за позолоть Євангелія,
двох чаш і інших речей, на суму 100 рублів»84.
У тому ж 1900 році було приподано Архіпастирське благословення дружині
полковника Марії Георгіївні Крупенській за пожертвування на користь церкви села
Ломачинець, різних церковних речей, на суму 200 руб.
У старій дерев’яній церкві села Ломачинці
зберіглася подарована Софією Матвіївною Аргіропуло
(уродженою Крупенською) у 1906 р. Плащаниця,
надзвичайно гарної роботи. Ввважається, що вона була
привезена з одного із грецьких православних монастирів.
Генералом Матвіем Єгоровичем Крупенським
була збудована, на його ж кошти в 1910 році дерев'яна,
триярусна, прямокутна із шпильовим чотирикутним
верхом, дзвіниця діючої ломачинецької церкви.
В кінці 1920-х роках, коли в Ломачинцях
зібралися будувати нову церквуXXII, місцеві Крупенські
всіляко цьому сприяли. Так у 1928 році Марія
Георгієвна та її син Георгій Матвійович виділи для
цього ліс і пожертвували 5000 леїв85.
Що
стосується
виробничо-економічної
діяльності, то за даними на 1860 р. Крупенські улаштуГерб Крупенських. Джерело:
вали в Ломачинцях «Сільський запасний магазин»XXIII,
Steme boereşti din România. –
в якому знаходився значний запас хліба для потреб
Bucureşti: «Socec», [1918].
Хотинського повіту86. Вже у 1862 р. в Ломачинцях
діяли екіпажний завод (з виплатою на 15000 руб.) і гуральня (з виплатою на 8250 руб.)87.
Остання знаходилася в урочищі Плитава, над входом великими буквами було написано
«ГУРАЛЬНЯ». В 1919 році його спалили австрійські солдати.
Крім того, завдяки Крупенським в Ломачинцах були побудовані підприємство по
виготовленню фосфорної муки (яке знаходилося на березі Дністра) і цементно-черепичне
підприємство (яке очало діяти з 1906 р.., а в 1944 р., після приходу «совєтів» було
знищено).
У маєтках поміщиків Крупенських в Романківцях у 1880-90 рр. діяв цегельночерепичний завод (зайнято 15 робітників), паровий млин88. Вони сприяли наладженню
паромної переправи через Дністер, розвитку пасічництва і т.д.
Велику увагу вони надавали сільському господарству. Так, наприклад, за даними
географа, статистика та мандрівника П.П. Сємьонова-Тяньшанського, на початку XX ст. в
Ломачинцях у маєтку М.Є. Крупенського «площею до трьох тисяч десятин з правильно
поставленим великим лісовим господарством (до 1800 десятин). Польове господарство
ведеться за одинадцятопольному, п’ятипольному і чотирохпольному сівозміну. Є пасіка,
промисловий плодовий сад, гуральня з річною викуркою до 1,5 мільйонів градусів спирту,
ремісничі майстерні, а також дослідне сільськогосподарське поле»89.

XXII

Був зроблений тільки фундамент і цоколь якої. Будівництво церкви поновлено в 1992 році при
священикові протоієреї Іоанну Маковському. Воно велося за проектом тих далеких часів, лише змінені деякі
параметри висоти із-за економічної скрути. Нині церква вже відкрита для прихожан.
XXIII
Магазин – у той час армійський або земський склад.

126

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

У 1920-х роках, в Ломачинцях і Романківцях Крупенські застосовували на обробітку полів трактори і сільськогосподарські машини, розводили продуктивну худобу.
Вже у середині XIX ст. Крупенські поширили свою інтереси за межі Бессарабії.
Так, наприклад, частину (2337 десятин землі, в тому числі 971 дес. ліса) с. Залісці
Кам’янець-Подільського повіту Подільської губернії, біля 1880-го року у козацького
генерала Рубашкіна купив Миколай Матвійович Крупенський 90. В 1890-х роках представником у цьому маєтку, де працювала гуральня Крупенських, рахувався Георгій Миколайович Крупенський. В Залісцах же знаходився його управляючий Лев Добровольський91.
В «Списку землевласників Кам’янець-Подільського повіту на 1914 рік»,
власниками с. Залісці записані: Крупенський Анатолій Миколайович (542 дес.), Крупенський Владислав(? вірогідно помилка, - Володимир) Миколайович (542 дес.), Крупенский
Георгій Миколайович (542 дес.) та Крупенський Миколай Михайлович (542 дес.).
Миколай Матвійович Крупенський, разом з синами Анатолієм, Михайлом,
Володимиром, Георгієм, Олександром, Павлом і Василем 26 квітня 1885 р. були внесені в
дворянську родословну книгу Подільської губернії92. З 14.12.1879 по 22.05. 1886 р.
Миколай Матвійович – Губернський предводитель дворянства.
В 1920-х роках, поміщики Крупенські в Романківцях і Ломачинцях застосовували
на обробітку полів трактори і сільськогосподарські машини, розводили продуктивну
худобу.
На початку XX століття вони почали думати над планами видобутку золота і
дорогоцінних каменів в Сибіру. Відомо, що на кошти генерала Матвія Єгоровича
Крупенського, було здійснено декілька геологорозвідувальних експедицій. І як би не
жовтнева революція 1917 р., хто знає, яку б вагу набрали Крупенські у Російській імперії.
P.S. Нами зібрана тільки невелика частина доволі розрізненої і під час
суперечливої інформації про рід Крупенських, а саме про «Сокирянську гілку» цього
роду. Маємо надію, що наші зусилля стануть добрим підмурком для подальших
досліджень, які дозволять точно визначити родовід цієї родини, а також більш повно
висвітлити місце і значення роду Крупенських в історії окремих сіл Сокирянського
району, та й взагалі колишньої Бессарабії.
1

Див.: Xenopol A.D., Istoria şi genealogia Casei Callimachi. – Bucuresci: Tipografia Curţii Regale, F. Göbl Fii,
1897. – P. 19 – 54.
2
Мандзяк О.С. Власники Ломачинців другої половини XVII століття // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий
альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – Мінськ–Новодністровськ, 2011. – С. 44 –
45.
3
Синявская Н. Дом, где бывали цари и поэты, стерли с лица Кишинева // http://www.puls.md
4
Черейский Л.А. Пушкин и его окружение. – Ленинград: «Наука», 1976; Здесь жил Пушкин: пушкинские
места Советского Союза. Очерки. /Ред. Гордин А.М., Калаушин М.М.. – Ленинград: Лениздат, 1963; Басина
М. Жизнь Пушкина: Под небом полуденным. – СПб.: «Азбука», 1999; Летопись жизни и творчества
Александра Пушкина. – Том 5.: Справочный. – «Слово»- «Минувшее», 2005; Пушкин в воспоминаниях
современников, - Том. 2. – СПб.: Академический проект, 1998; Трубецкой Б.А. Пушкин в Молдавии:
монографическое исследование. – Кишинев: «Литература артистикэ», 1990; Тымчишин В.В. Пушкинские
места в Молдавии. – Кишинев: «Тимпул», 1973; Трубецкой Б.А. «Овидиев венец»: Пушкин в Молдавии. –
Кишинев: «Картя Молдовеняскэ», 1969., та ін.
5
Bevziconi Gh., Callimachi S. Puşkin în exil. – Bucureşti: Tip. «Presa» D. Andreescu, 1947. – P. 167.
6
Вигель Ф.Ф. Замечания на нынешнее состояние Бессарабии, писанное в октябре 1823 года. – Москва, 1892.
– С. 16.
7
Записки Филиппа Филипповича Вигеля. Часть шестая. – Москва, 1892. – С. 110.
8
Шундрій М.М. Родовід поміщиків Крупенських (За даними з церковних книг с. Ломачинці) //
Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. –
Мінськ – Новодністровськ, 2011.

127

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

9

Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. –
Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной
комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907.
10
Bezviconi, G.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor
nobilimii din Basarabia, la 1821. – V. 2. – Bucureşti : Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 125. Про цоього
землевласника відмомо тільки те, що його предки родом з Польщі, а сам він жив на Поділлі. Числиться в
списках почесних піклувальників Кам'янець-Подільської гімназії 3 1833 по 1835 р.
11
Регистрация земель Бессарабской губернии // Записки Бессарабского областного статистического
комитета. / Под общей редакцией А.Н. Егунова. – Том второй. – Кишинев, 1867. – С. 147, 148.
12
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. –
С. 504, 534.
13
Черепнин Н.П. Императорское Воспитательное общество благородных девиц. Исторический очерк. 1764 –
1914. – Т. 3. – Петроград, 1915. – С. 502 – 503.
14
Черепнин Н.П. Императорское воспитательное общество благородных девиц. Исторический очерк: 1754 –
1914. – Том 1. – СПБ., 1914. – С. 497.
15
Румянцев Е.А. Биографии дворян Бессарабии // http://www.bessarabia.ru/dvor4.htm
16
Придворный календарь на 1879 год. – СПб., 1879. – С. 166; Придворный календарь на 1889 год. – СПб.,
1889. – С. 138.
17
Кишиневская областная, впоследствии Губернская, ныне Первая гимназия. Историко-статистический
очерк за 75 летие ее существования (1833 – 1908 гг.). / Составлен законоучителем гимназии, протоиереем
Н.В. Лашковым – Кишинев: Типография Бессарабского Губернчкого правления, 1908. – С. 87.
18
Игнатьев А.А. Пятьдесят лет в строю. - Москва: Воениздат, 1986.
19
Придворный календарь на 1879 год. – СПб., 1879. – С. 216; Придворный календарь на 1911 год. – СПб.,
1911. – С. 86.
20
Памятная книжка лицеистов. Издание Собрания курсовых представителей Императорского
Александровского лицея. – СПб., 1907. – С. 157.
21
Волков С.В. Офицеры российской гвардии. Опыт мартиролога. – Москва: «Русский путь», 2002. – С. 259.
22
Almanach de St-Petersbourg. Cour, monde et ville. 1912. - St-Petersbourg: Societe M.O.Wolff, 1912. – P. 303.
23
Кишиневская областная, впоследствии Губернская, ныне Первая гимназия. Историко-статистический
очерк за 75 летие ее существования (1833 – 1908 гг.). / Составлен законоучителем гимназии, протоиереем
Н.В. Лашковым – Кишинев: Типография Бессарабского Губернчкого правления, 1908. – С. 127 – 128.
24
Памятная книжка лицеистов. Издание Собрания курсовых представителей Императорского
Александровского лицея. – СПб., 1907. – С. 144.
25
Almanach de St-Petersbourg. Cour, monde et ville. 1912. - St-Petersbourg: Societe M.O.Wolff, 1912. – P. 303.
26
Памятная книжка лицеистов. Издание Собрания курсовых представителей Императорского
Александровского лицея. – СПб., 1907. – С. 166.
27
Кишиневская областная, впоследствии Губернская, ныне Первая гимназия. Историко-статистический
очерк за 75 летие ее существования (1833 – 1908 гг.). / Составлен законоучителем гимназии, протоиереем
Н.В. Лашковым – Кишинев: Типография Бессарабского Губернчкого правления, 1908. – С. 118 – 119.
28
Victimele terorii comuniste. Arestaţi, torturaţi, întemniţaţi, ucişi. Dicţionar: H-I-J-K-L. – Bucureşti: Maşina de
scris, 2003. – P. 292.
29
Отчет Московского публичного и Румянцовского музеев за 1905 год. – Москва, 1906. – С. 110.
30
Придворный календарь на 1911 год. – СПб., 1911. – С. 190.
31
Almanach de St-Petersbourg. Cour, monde et ville. 1912. - St-Petersbourg: Societe M.O.Wolff, 1912. – P. 303.
32
Румянцев Е.А. Биографии дворян Бессарабии // http://www.bessarabia.ru/dvor4.htm
33
Румянцев Е.А. Биографии дворян Бессарабии // http://www.bessarabia.ru/dvor4.htm
34
Подольский адрес-календарь / Сост. В.Н. Гульдман. – Каменец-Подольский, 1895. – С. 251.
35
Подольский адрес-календарь / Сост. В.Н. Гульдман. – Каменец-Подольский, 1895. – С. 252.
36
Адресы должностных лиц, правительственных учреждений и частных фирм, находящихся в КаменецПодольском, - Должностных лиц учреждений Министерства внутренних дел в уездах Подольской губернии.
– Каменец-Подольск, 1892. – С. 77.
37
Гульдман В.К. Поместное землевладение в Подольской губернии. – Каменец-Подольский, 1898. – С. 315.
38
Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год. / Сост. В.В. Филимонов. – Каменец-Прдольский,
1911. – С. 193.
39
Малаков Д.В. По Восточному Подолью: От Жмеринки до Могилева-Подольского. — Москва: Искусство.,
1988.
40
http://www.mmc.vinnica.ua/index.php/charity/39-history-of-orphanage.html
41
http://www.mmc.vinnica.ua/index.php/charity/39-history-of-orphanage.html
42
Памятная книжка лицеистов. Издание Собрания курсовых представителей Императорского
Александровского лицея. – СПб., 1907. – С. 114.

128

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

43

Абрикосов Д.И. Судьба русского дипломата. Пер. с англ. Н. Абрикосовой, Е. Дорман. – Москва: Русский
путь, 2008.
44
Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – СПб., 1863. – С. 197.
45
Передусім, с. Пайки. Через декілька років після смерті батьків, Г.М. Краснокутський продав цей маєток
К.О. Катериничу.
46
Модзалевский В.Л. Малоросийский родословник. – Т.2.: Е-К. – Киев, 1910. – С. 563, 565.
47
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 2. – Киев, 1906. – С.
544.
48
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 3. – Киев, 1907. – С.
404, 405, 407.
49
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 3. – Киев, 1907. – С.
524.
50
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 3. – Киев, 1907. – С.
404.
51
Александровское военное училище: 1863 – 1901. / Сост. Подполковник В. Кедрин. – Москва, 1901. – С. 56.
52
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 3. – Киев, 1907. – С.
499.
53
Поливанов В.Н. Материалы к истории симбирского дворянства: 1751 – 1909.. – 2-е изд. – Симбирск, 1909.
– С. 101.
54
Стороженки. Фамильный архив. / Под ред А.В.Стороженко, В.Л.Модзалевского – Т. 3. – Киев, 1907. – С.
541.
55
Адрес-каледарь Подольской губернии. – Каменец-Подольский, 1904. – С. 244.
56
Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год. / Сост. В.В. Филимонов. – Каменец-Прдольский,
1911. – С. 37.
57
Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год. / Сост. В.В. Филимонов. – Каменец-Прдольский,
1911. – С. 69.
58
Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год. / Сост. В.В. Филимонов. – Каменец-Прдольский,
1911. – С. 223.
59
Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. – Каменец-Подольск,
1897. – С. 257.
60
Список полковников по старшинству. Составлен по 1-е мая 1902 г. – СПб., 1902. – С. 372; Список
генералам по старшенству. Составлен по 1-е мая 1905 г. – СПб., 1905. – С. 1340; Список генералам по
старшенству. Составлен по 15-е апреля 1914 г. – СПб., 1914. – С. 350; Список генералам по старшенству.
Составлен по 10-е июля 1916 г. – СПб., 1916. – С. 37.
61
Адресный список особ и лиц прибывших в Москву на торжество Св. Коронования Их Императорских
Величеств. – Москва, 1896. – С. 26.
62
Придворный календарь на 1911 год. – СПб., 1911. – С. 353.
63
Весь Петербург на 1912 год. Алфавитный указатель жителей. – СПб., 1912.- С. 470.
64
Записки Ново-Александрийского института сельского хозяйства и лесоводства. – Том XXI. –Петроград
1911. – С. 31.
65
Записки Ново-Александрийского института сельского хозяйства и лесоводства. – Том XXIV. –Петроград
1915. – С. 46.
66
Записки Ново-Александрийского института сельского хозяйства и лесоводства. – Том XXV. – Вып. 1. –
Петроград 1916. – С. 65.
67
Данилов В.И., Штильмаpк Ф.Р. Исповедь, оплаченная жизнью. Удивительные похождения и приключения
Франца Шиллингера в России и в СССР // Охотничьи пpостоpы. – Москва, 1994. – Кн. I. – С. 216—230.
68
Списки титулованным родам и лицам Российской империи. – СПб., 1892. – 208 – 209.
69
По іншим даннм, Георгій Крупенський народився у 1901 р. (Almanach de St-Petersbourg. Cour, monde et
ville. 1912. - St-Petersbourg: Societe M.O.Wolff, 1912. – P. 303 - 304.)
70
Almanach de St-Petersbourg. Cour, monde et ville. 1912. - St-Petersbourg: Societe M.O.Wolff, 1912. – P. 303 304.
71
Anuarul «Socec» al României-Mari: 1924 - 1925. – V. II: Provancia. – Bucuresti: Editura «Socec & Co». Soc.
Anon., 1925. –P. 140 (Basarabia).
72
Бессарабский календарь на 1893. – Кишинев, 1892. – С. 50.
73
Руммель В.В., Голубцов В.В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. – Том 1. – СПб., 1886. –
С. 359.
74
Пажи за 185 лет: биографии и портреты бывших пажей с 1711 по 1896 г. / собрал и издал О. фон Фрейман.
– Фридрихсгамн: Тип. Акц. о-ва, 1894-1897. – С. 715.
75
Пажи за 185 лет: биографии и портреты бывших пажей с 1711 по 1896 г. / собрал и издал О. фон Фрейман.
– Фридрихсгамн: Тип. Акц. о-ва, 1894-1897. – С. 640.

129

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

76

Волков С.В. Офицеры российской гвардии. Опыт мартиролога. – Москва: «Русский путь», 2002. – С. 217 –
218; Князь Кантакузин Владимир Георгиевич // www.grwar.ru
77
Князь Кантакузин Владимир Георгиевич // www.grwar.ru
78
Grezine I. Inventaire nominatif des sepultures russes du cimetiere du Sainte-Genevieve-des-Bois. - Paris, 1995. –
P. 341.
79
Alexandre Negresco-Soutzo. Livre d'Or de la Famille Soutzo. – Paris, 2005.
80
Відзначимо, що неврожайними в Бессарабії були також 1874, 1883, 1885, 1888, 1892 роки.
81
Благотворительность в России. Составлено по Высочайшему повелению Собственной Его
Императорского Величества Канцелярии по учреждениям Императрицы Марии. – Том 2. – Часть. 1. – СПБ.,
[1907.] – С 13 (Бессарабская губерния).
82
Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1903. - №
14. – С. 319.
83
Кишиневская областная, впоследствии Губернская, ныне Первая гимназия. Историко-статистический
очерк за 75 летие ее существования (1833 – 1908 гг.). / Составлен законоучителем гимназии, протоиереем
Н.В. Лашковым – Кишинев: Типография Бессарабского Губернчкого правления, 1908. – С. 226.
84
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1900. - № 1-2. – С. 6.
85
Episcopia Hotinului – foaie oficială a acestei episcopii. – Bălţi, 1928. - № 15 – 16. – С. 135.
86
Памятная книжка Бессарабской области на 1862 год, изданная по распоряжению г. Начальника области ,
в редакции Бессарабских областных ведомостей. – Кишинев, 1862. – С. 72.
87
Памятная книжка Бессарабской области на 1862 год, изданная по распоряжению г. Начальника области , в
редакции Бессарабских областных ведомостей. – Кишинев, 1862. – С. 63.
88
Буковина: Історичний нарис. – Чернівці: «Зелена Буковина», 1998. – С. 147.
89
Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Том XIV: Новороссия и Крым. Издательство СПб.: А.Ф.Девриена, 1914. – С. 549.
90
Сецинский Е. Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии. Каменецкий уезд. //
Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Вып. 7. – Каменец-Подольский,
1895. – С. 163.
91
Гульдман В.К. Поместное землевладение в Подольской губернии. – Каменец-Подольский, 1898. – С. 11;
Адрес-каледарь Подольской губернии. – Каменец-Подольский, 1904. – С. 244.
92
Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. – Каменец-Подольск,
1897. – С. 257.

Двохповерхова будівля колишньої кантори Крупенських в с. Ломачинці.

130

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Токан Л.Я.

СПОГАДИ УЧАСНИКА ХОТИНСЬКОГО ПОВСТАННЯ
В продовження теми Хотинського повстання публікуємо спомини ще одного з активніших
учасників і керівників повстання – хотинця Л.Я. Токана (1889 р.н.)1.

Восени 1918 р. спалахнула революція в Німеччині й Австро-Угорщині. Австроугорські війська, які окупували Хотинский повіт, відступили. На їхнє місце почали
вступати румунські окупанти.
Група поміщиків, духівництва, чиновників, очолювана великим поміщиком Крупенським, настоятелем хотинського собору Гримальським, головою хотинського земства
Гачкевичем, поспішила вже при першій звістці про революцію в Австрії направити
румунському уряду прохання про введення румунських військ у повіт для запобігання, як
вони казали, анархії.
У той самий час група прогресивних елементів міста й фронтовиків у селах вирішила прийняти свої заходи й вчинити збройний опір румунам. Однак події розгорнулися
так швидко, що ніхто нічого не зміг підготуватися до збройного опору. 11 листопада
румуни були вже в Хотині й Новоселиці, завершивши тим самим окупацію всього повіту.
«Відтепер місто Хотин і Хотинський повіт приєднані до матері - Румунії», - заявив
префект, що прибув разом з військами. Почалася розправа. Багато хто були арештовані,
багатьом удалося перебратися через Дністер на Україну. Почалося, як заявляли румунські
влади, «викорчовування більшовизму».
Терор, реквізиції, п'яні оргії румунських офіцерів і солдат за рахунок населення,
масові арешти й розстріли - от картина життя в Хотинському повіті в листопаді-грудні
1918 р. Найменший рух, косий погляд, необережно сказане слово - усе було приводом до
репресій. Масові побиття селян у селах без якого-небудь приводу й причини, тільки для
лякання й поневолення, увійшли в систему.
Потрібно було щось робити, а що саме - підказував гнів, що охопив серця й тих,
хто залишився, і тих, хто пішов за Дністер. Виникла необхідність створення центру, що
займався б організацією всіх, що втекли на Україну, установленням зв'язку з тими, хто
залишився.
Ініціативна група, яка проводила деяку роботу ще до приходу румунів у Хотинський повіт, складалася з людей різних за соціальним станом, різних за політичними переконаннями, але єдиних у своїй ненависті до румунів. Це були вчителі хотинських шкіл
Мардар’єв І.І. і Борлам, службовці земської управи Пудін П.М., Волькенштейн С.М.,
Токан Л.Я., селяни-фронтовики Поперечний А.Я. з Данківців, Долинюк з Рукшина,
Чекмак - учитель із с. Малинці та інші. Серед них не було осіб, що безпосередньо
належали до якої-небудь політичної партії. Це були люди, які всією своєю істотою обурилися сваволею, що встановили румуни в Бессарабії, тією безцеремонністю, нахабністю, з
якими вели свою агітацію румунські агенти. Всі вони були об'єднані однією думкою: не
допустити приєднання повіту до Румунії.
Ряд товаришів, що перебували за Дністром, висунули ідею створення національного союзу бессарабців, що повинен був поставити своєю метою звільнення Бессарабії від
румунських окупантів. Інших завдань і планів поки не висували. Це було зроблено для
131

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

того, щоб на платформі звільнення Бессарабії можна було об'єднати самі широкі маси.
Але оскільки в числі людей, що приймали участь у створенні національного союзу, більшість становили фронтовики, для яких звільнення Бессарабії вважалося можливим тільки
збройним шляхом, необхідність збройного повстання була сприйнята всіма членами
національного союзу.
Для підготовки повстання, для організації зв'язку з населенням Бессарабії, і зокрема
з населенням Хотинського повіту, і окремими організаціями й групами бессарабців на
лівому березі Дністра національний союз вирішив обрати повстанський комітет з п'яти
осіб. У комітет увійшли Лискун, Лисак, Дунгер, Токан. П'ятим членом цього комітету був
призначений учитель хотинської школи Мардарьєв, який залишався в Хотині. На випадок
неможливості для Мардарьєва взяти участь у цьому комітеті був намічений учитель із с.
Кельменці Мотрюк. І про першого, і про другого не було ніяких звісток, чи перебувають
вони на волі й де саме. Пізніше з'ясувалося, що Мотрюк перебуває у в'язниці. У комітет
увійшов Мардарьєв. Обраному комітету була привласнена назва Бессарабська Директорія.
Підготовка до повстання почалася. Були складені й надруковані листівки й заклики до
населення, налагоджений зв'язок з населенням м. Хотина й Хотинського повіту, із групою
бессарабців у Могильові-Подільському. У села Хотинського повіту була спрямована
директива про створення осередків, які спочатку повинні були бути сполучною ланкою
між селянською масою й повстанським комітетом, а пізніше - керівним органом у кожному селі. Одночасно почався збір зброї, що поступово дрібними партіями переправляли в
Хотин і повіт.
Повідомлення, отримані з Хотина й повіту, говорили про те, що населення охоче
відгукнулося на думку про збройне повстання. Із всіх сіл, зв'язок з якими була налагоджений (а таких сіл була переважна більшість), комітет одержував прохання доставляти
побільше зброї, а про початок повстання вимагали дати сигнал...
Населення Хотинського повіту чекало сигнал про початок повстання. У ніч на 23
січня група рукшинських селян, серед яких було багато фронтовиків і молоді, на чолі з
товаришем Долинюком повинна була переправитися із села на лівий берег Дністра, про
що вони попередили повстанський комітет. Ми повинні були їх зустріти в містечку
Жванець. Проходячи через Хотинський ліс, ця група натрапила на румунський кавалерійський роз'їзд, який обстріляв повстанців. Румунська артилерійська батарея, що перебувала
в Хотині, відкрила по лісі гарматний вогонь. Гарматні постріли, що лунали в ясну морозну
ніч, були сприйняті населенням - як сигнал до повстання. У всіх селах селяни кинулися до
постів румунських жандармів і солдат, обеззброїли й знешкодили їх.
Рукшинська група добралася до Дністра. Тут же виникло рішення кинутися на
Хотин. Піднятий у Хотині в результаті гарматної стрілянини переполох через якийсь час
затих, і до трьох годин ночі все заспокоїлися. Тоді хотинці, що перебували в м. Жванець,
попередивши рукшинську групу, підійшли до двох дерев'яних мостів через Дністер,
побудованих у роки першої імперіалістичної війни. Мости охоронялися батальйоном
румунських солдатів. Проти кожного мосту був установлений кулемет, а між поруччям
мостів була протягнений в кілька рядів колючий дріт.
Рукшинський партизан т. Долинюк запропонував пройти по парапетах мостів. І
дійсно, усі почали пробиратися по парапетах з однієї й іншої сторони мостів. Румунські
кулеметники, почувши шум на мостах, відкрили уздовж них кулеметний вогонь, що, втім,
не перешкодив повстанцям пробиратися вперед, тому що кулі пролітали уздовж мостів.
Завдяки цьому повстанці безперешкодно перебралися на протилежний берег, знешкодили
румунських кулеметників і з лементом «ура» увірвалися в с. Атаки. Румунські солдати,
для яких все це було великою несподіванкою, у паніці кинулися втікати з лементом
«Болшевічій ам вєніт!» («Більшовики прийшли!»). Повсталі, не зустрічаючи опору,
рушили на Хотин і ввійшли в місто, у якому румунські влади: префект, жандарми,
комендант - міцно спали. Після переполоху, що відбувся кілька годин назад, румунські
132

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

артилеристи залишили свої пушки й утекли. Більшу частину Хотинського гарнізону
повстанці захопили. Місто опинилося в руках повстанців. Члени повстанського комітету
Дунгер і Токан відразу ж підготували звертання до населення, накази про мобілізацію й
про прибуття [мобілізованих] на збірні пункти. Тоді ж з колишніх офіцерів, які перебували у Хотині, були призначені командири для сформованих по заздалегідь наміченому
плані трьох повстанських полків - Рукшинського, Анадольського й Данковецького.
Ентузіазм населення, його революційний підйом і прагнення вигнати румунських
загарбників були так великі, що до трьох годин 23 січня, в основному, були готові три
полки, які зайняли вихідні позиції й почали швидко просуватися в трьох напрямках: на
Новоселицю, Ліпкани й Окницю, вибиваючи румунських солдатів і жандармів, що засіли
в деяких селах. Склад повстанської армії увесь час збільшувався за рахунок фронтовиків,
що приєднувалися до неї в кожному селі.
За розпорядженням повстанського комітету була відкрита хотинська в'язниця, з
якої вийшли всі ув'язнені. Замість них посадили у в'язницю взятих у полон румунських
солдатів і офіцерів, а також міського голову Гачкевича, настоятеля собору Гримальского й
інших румунських агентів.
24 січня в кожному зі сформованих полків було вже до 1000 бійців. Люди приходили зі зброєю, яку мали, але багато хто приходили й без зброї. Терміново були вжиті
заходи по доставці зброї. Петлюрівські влади, які обіцяли допомогти повстанцям, відмовилися дати яку-небудь допомогу. Довелося здобувати зброю й боєприпаси власними
силами, користуючись тим, що в охороні військового складу в Кам'янець-Подільському
були люди, що співчувають хотинським повстанцям. На склад був зроблений наліт, і
звідти взято 200 гвинтівок і велика кількість патронів. Ц же саме було зроблено й у
Городку.
До гармат, залишених румунами в Хотині, були виділені артилеристи з повстанців.
Так була сформована чотирьохгарматна артилерійська батарея з невеликою кількістю
снарядів. Повстанські полки просувалися в глиб повіту, і протягом трьох днів весь повіт,
аж до ст. Окниця, був звільнений...
Серед окремих епізодів Хотинського повстання цікаво згадати випадок, що
трапився із представником англійського посольства в Бухаресті Маклареном. Після захоплення Хотинського повіту румунами в румунських газетах з'явилися повідомлення, у яких
говорилося, що при вступі румунських військ у села, містечка, а також у самий Хотин
населення зустрічало окупантів захопленими оваціями, усипало дорогу квітами й устеляло
килимами. З Хотинського повіту були вислані спростування в румунські, а також і
австрійські газети, де вказувалося, що все це брехня, що про квіти не може бути й мови
хоча б тому, що восени, у листопаді, квітів ні, і що не було ніяких овацій, а спостерігалася
схована лють, ненависть до непрошених гостей.
І от у результаті цих спростувань румуни, бажаючи підтвердити свої замітки,
спорядили комісію із представників англійського й французького посольств у Бухаресті.
Першим приїхав приблизно 24 - 25 січня 1919 р. відряджений англійським посольством
старший лейтенант Макларен. Нічого не знаючи про повстання, він на автомашині в
супроводі румунського офіцера із Чернівців переїхав через колишній кордон у с. Малинці.
Тут їх зупинив повстанський загін під командуванням товарища Чекмака. Їх висадили з
автомашини й хотіли розстріляти, тому що в румунському офіцері, який супроводжував
Макларена, впізнали колишнього коменданта ст. Новоселиця. На великий подив партизанів англієць заговорив на чисто російській мові. Тоді т. Чекмак телефоном звернувся до
штабу. Ми дали розпорядження доставити захоплених живими в Хотин. Обох офіцерів
помістили в кращий готель міста й поставили охорону. Для з'ясування мети їхнього
приїзду до них відправилися Лисак і я.
Коли ми ввійшли, перше питання англійця було такою: «Ви воюєте із Англією чи
ні? Якщо воюєте, то я, звичайно, ваш полонений, а якщо ні, то я вимагаю негайного звіль133

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

нення й повернення мені документів і зброї!» На це я відповів: «З Англією ми не воюємо,
що ж стосується питання про повернення документів і зброї, то воно вирішиться тоді,
коли ми з'ясуємо, хто ви й для чого приїхали».
Англієць Макларен подав мені свою візитну картку й попросив, відповідно до
«міжнародного порядку» мою. На великий подив старшого лейтенанта, я замість картки
просто відрекомендувався, заявивши, що карток ми ще не встигли завести, і запитав, хто
супроводжує пана Макларена. «Це французький офіцер», - відповів він. Форма була
дійсно начебто б французькою. Я попросив, щоб Макларен підтвердив це своїм словом
честі, але він відмовився. Тоді стало зрозуміло, що це в дійсності не француз, а колишній
румунський комендант ст. Новоселиця. Ми його відправили у в'язницю. Макларен
залишився в готелі під домашнім арештом.
На моє питання про мету приїзду Макларен заявив, що він приїхав перевірити заяву
румунів про те, як їх люблять у Бессарабії. На питання, чи переконався він у любові
бессарабців до румунів, він відповів: «Тепер я можу засвідчити, як населення приєдналося
до румунів і що воно перетерпіло, якщо зважилося повстати». Ми дали Макларену заклик
Директорії, який він прочитав.
«Тому що ваше повстання не національне, а політичне, і навіть із більшовицькими
гаслами, - заявив Макларен, - те ніякого співчуття від Англії можете не чекати». Після
годинної розмови розійшлися. Директорія вирішила використовувати Макларена як свідка
звірств румунських [окупантів]. Одержавши саме повідомлення про жорстокість румунів
у с. Недобоївці, де після набігу румунського підрозділу було багато вбитих, ми спорядили
комісію, у складі якої був і пан Макларен. Під слово честі ми випустили Макларена на
волю.
На третій день свого перебування в Хотині Макларен зробив нам таку пропозиція:
«Я бачу й знаю, що ваше повстання закінчиться поразкою. Щоб запобігти жертви, я
пропоную відправити із мною кого-небудь до Бухаресту для того, щоб звернутися через
англійське посольство із проханням про помилування. Відряджена вами особа буде під
захистом англійського прапора».
Після короткого, проведеного Директорією формального обговорення цієї
пропозиції воно було відхилено. [Макларену] заявили, що із цієї поїздки нічого не вийде,
тому що кожен народ може домогтися своїх прав не за допомогою милосердя короля, а
своєю власною рукою. Правильність цієї відповіді була доведена всім ходом повстання.
Незважаючи на нестачу зброї й боєприпасів, хотинці чинили завзятий опір румунським
окупантам.
У складі повстанського комітету, так званої Хотинської Директорії, відчувалася
роз'єднаність поглядів. У програмі й заклику Директорії вказувалося, що вся земля
переходить у руки селян, що Директорія - тимчасове явище, що після завершення повстання будуть обрані органи керування звільненої Бессарабії на основі загального голосування. Ще до повстання, при підготовці заклику, з боку членів Директорії Лискуна й
Лисака були протести проти включення у відозву питання про землю. У ході повстання ці
ж особи стали говорити про те, що після повстання територія Бессарабії, і зокрема
Хотинський повіт, повинні бути приєднані до петлюрівської України. Проти цього
виступали тт. Мардарьєв, Дунгер, Токан. Лисак і Лискун у самий розпал повстання
виїхали в Кам'янець-Подільський нібито для доставки боєприпасів і зброї, але й до кінця
повстання вони нічого не надіслали, та й самі більше не повернулися. У той самий час
недостача зброї й патронів зупинила наступальний рух повстанських частин. Створилася
затримка, якою скористалися румунські війська й румунська агентура.
Румунський уряд сконцентрував проти повстанців великі сили. Румуни сильно
напирали з боку Сорокського й Бельцького повітів, а також через Прут на Липкани й з
боку Чернівців. Румунська агентура поширювала провокаційні вигадані слухи. Бойовий
настрій повстанців падав. Очікувана допомога нізвідки не приходила. Призначений
134

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Директорією головнокомандуючий повстанськими частинами, колишній капітан царської
армії Латій, залишив свій пост і кудись зник.
Коли члени комітету зрозуміли, що Лисак і Лискун обдурили й зброї чекати не має
сенсу, вони дійшли висновку, що необхідно очолити військове керівництво повстанськими частинами і їхній відступ у напрямку Хотина. За допомогою рішучих заходів ми
запобігли [появи] у таких випадках паніки, і повстанці почали організовано відступати до
Хотина й мостів через Дністер.
Відступали повстанці під великим натиском румунів і, давши 30 січня 1919 р.
останню відсіч по лінії Пригородок - Атаки - Хотин - Анадоли, відійшли за Дністер, не
залишивши окупантам жодної гармати, жодної гвинтівки. За цей час багато жителів
Хотинського повіту, зібравши деякі свої пожитки, переправилися через мости на лівий
берег Дністра.
На цьому повстання завершилося і територія Хотинського повіту знову потрапила в
руки озвірілих окупантів. Говорити про репресії, жах й мерзенність, що знову почалися в
Хотині й повіті, не доводиться. Дим пожарищ від підпалених румунами сіл багато днів
клубився над землею. Сотні, тисячі розстріляних, спалених живими людей, арештованих і
кинутих у румунські катівні повстанців.
Злочини румунських окупантів дотепер пам'ятають у Хотинському повіті. На
лівому березі Дністра опинилося більше 50 тисяч біженців і більше 4 тисяч збройних
повстанців, які не побажали всувати свою шию в ярмо поміщиків.
У цей час своє звірине обличчя показала петлюрівщина. Відступаючи під натиском
Червоної Армії, остаточно втрачаючи під собою опору, петлюрівці спробували відігратися
на Хотинському повстанні, яке вони зрадили ще до його початку, бажаючи підготувати
собі можливість сховатися в Румунії2. Петлюрівський уряд домовився з румунською
владою про видачу останнім організаторів повстання спочатку в кількості 96, пізніше - 13,
а наприкінці - 5 чоловік3. Повстанцям запропонували вступити в петлюрівські частини.
Але хотинці ні того, ні іншого не зробили. Більша частина з них зуміла пробратися на
північ і вступити в ряди Червоної Армії. Інші зібралися в районі Дунаївців, не випускаючи
з рук зброї4. Наприкінці березня 1919 р. домовилися з місцевими підпільними більшовицькими організаціями й заволоділи Кам'янець-Подільським, чим сприяли швидкій
поразці петлюрівських банд5.
До Кам'янець-Подільського почали підтягуватися й ті, що перебували в північносхідних частинах Подільської губернії. Незабаром було сформовано два партизанських
полки - 1-й і 2-й Бессарабські, які прийняли активну бойову участь у боротьбі проти
петлюрівців і білополяків. У червні 1919 р. ці два полки увійшли до складу Червоної
Армії, і з них була сформована 45-я Червонопрапорна стрілецька дивізія, що пройшла всю
громадянську війну на фронтах у боротьбі проти ворогів Радянської влади.
Шлях хотинських повстанців - це шлях від Хотинського повстання в ряди Червоної
Армії, щоб на полях України разом з усіма українськими робітниками й селянами завойовувати Радянську владу.
1

Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. Матеріал для
публікації підготував О.П. Кучерявий.
2
Дійсно, через досить нетривалий час, коли Червона Армія розгромила петлюрівську армію, значна частина
військових і цивільних керівників Директорії УНР втекла саме в Румунію. - Прим. сайт «Гвіздівці».
3
Це йдеться безпосередньо про видачу учасників повстання, але крім того петлюрівськими владами
румунським владам було видано дуже багато мирних біженців, про що писали навіть петлюрівські газеті.
(http://gvizdivtsi.org.ua/?p=4725) - Прим. сайт «Гвіздівці».
4
Саме в Дунаївцях петлюрівцями був розстріляний один з військових керівників повстання – Г.І. Барбуца,
який ще до початку повстання був засуджений румунськими владами до страти. Тоді ж у Дунаївцях були
заарештовані петлюрівцями і інші командири повстанців: Рудь, Сирбу, Просвірін, Філюк…
5
З Кам’янець-Подільського (як і з Вінниччини та Одещини) петлюрівці втекли саме до румунів через
Дністер. - - Прим. сайт «Гвіздівці».

135

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Стадницкий А.

КРАТКИЙ ОЧЕРК ПРОСВЕЩЕНИЯ В БЕССАРАБИИ ДО 1812 ГОДА
Источник: Стадницкий А. Краткий очерк просвещения в Бессарабии до 1812 года // Кишиневские
епархиальные ведомости. – Кишинев, 1895. - № 19. – С. 654 – 662.

Бессарабия, как известно, составляла до 1812 года неразделенную часть Молдавии.
Поэтому в предлагаемом очерке мы будем говорить о состоянии образования в указанный
период вообще в Молдавии.
Проследив историю Молдавии, можно видеть, что румыны во все периоды своего
существования чувствовали потребность образования; по-истине это чувство они
получили в наследство от своих предков, большая часть которых пришла в Дакию из
самого святилища наук и искусств, или, правильнее говоря, из верховного в то время
Рима, в котором науки и искусства Греции и Италии оставили по себе столько
незыблемых памятников. Румыны почти всегда старались стоять на одном уровне с
другими соседними народами и не чужды были желания усвоить себе вполне, по примеру
других народов, выгоды цивилизации; доказательством этому служат времена их
независимости, когда они вели войны, заключали договоры и трактаты, которыми
старались, по возможности, укрепить свою политическую самостоятельность и
приобрести для себя выгоды и привилегии в других государствах… Иногда школы
Молдавии находились на такой степени развития, что из них выходили люди,
приобретшие известность своими учеными трудами не только в Молдавии, но и в
соседних государствах, а также и в России. В указанный период времени просвещение
находилось в самом цветущем состоянии в XVII веке, в княжении Василия Лупула
(волка), когда молдавский язык сделался господствующим в церкви, актах официальных,
общественном и частном преподавании1 Лупул был человек ученый и образованный; он
стремился к распространению образования в Молдавии; с этой целью им основано было в
1644 году в Яссах высшее училище, которое он поставил под защиту основанного им же
монастыря Трех-иерархов. Существование этого училища он обеспечил пожертвованием
имений, доходы которых употреблялись на содержание его. Князь Лупул, первый из
князей, учредил в основанном им училище кафедры богословия, правоведения, языков
классической древности и восточных. Завел он также в Яссах типографию, в которой,
между, прочим, напечатано было первое молдавское уложение, главным редактором
которого был великий логофет Евстратий, написавший предисловие к этому уложению, а
также надпись в стихах на молдавском гербе; эта надпись считается памятником
литературного румынского языка того времени. Кроме того, при Лупуле основано было
много других низших училищ для мальчиков и девиц. Таким образом, благодаря этому
просвещению при Лупуле мало-помалу развивалось и распространялось в Молдавии.
Пользовавшаяся значительной репутацией в 17 столетии, школы румын выпустили
1

До сих же пор славянский язык был господствующим в церкви и литературе румын, а также в актах и
грамотах. Введение славянского языка многими румынскими историками приурочивается ко времени
молдавского князя Александра Доброго (1401-1432), или после Флорентийской унии(1439), когда молдавский митр. Дамиан пристал было к униатам,- как противовес папистическим стремлениям к совращению в
католицизм румын.

136

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

довольно замечательных людей, каковы например: Петр Могила - основатель Киевской
духовной Академии, Павел Берында, под именем Кучинского, автор первого славянорусского словаря, - Хереску (Херасков) - известный русский писатель и основатель
благородного пансиона при Московском университете, Дмитрий Кантемир – князь
Молдавии, живший потом долгое время в России, автор истории Турции и многих других
сочинений, заслуживших европейскую известность, и президент Академии в Петербурге;
Антиом Кантемир, также известный русский писатель и поэт, Николай Милеско, которого
царь Алексей Михайлович посылал в качестве русского посланника в Китай, а по
возвращении оттуда Милеско много способствовал мысли и делу великого
преобразователя России…
Порядок, введенный Лупулом для распространения образования в Молдавии,
продолжался недолго. Счастливая организация школ и толчек, данный развитию
румынского языка, были скоро парализованы системой князей и фанариотов, которыми
турецкая политика сочла нужным заменить туземных князей.
Правление фанариотов, продолжавшееся более столетия (1711-1821гг.) представляет весьма мрачные страницы в истории молдо-влахийских княжеств. «Из всех
несчастий, говорит г. Далаузов, испытанных Молдавией и Валахией со времени их
основания, ни одно не было для них так гибельно, как назначение в эти страны князейфанариотов»2. Подобное говорит и англичанин Вилькинсон, бывший в двадцатых годах
настоящего столетия генеральным консулом в Бухаресте. «Из событий, имевших влияние
на политическое состояние Валахии и Молдавии и общественное мнение княжеств, ни
одно не было так гибельно для них, как система управления, внесенная в эти господарства
греками фанара во время их назначения в правители этих княжеств»3 Все румынские
летописцы и почти все иностранные писатели, современные той эпохе, заклеймили
позором фанариотов, причинивших много бедствий стране богатой и прекрасной, все
отзываются с презрением о людях, которые довели такую страну до разложения.
Получив от Порты право жизни и смерти во вверенной их управлению страны,
фанариоты подчинили своему грубому произволу и животному инстинкту все имущество
и жизнь своих новых подданных; фанариоты заглушали в сердце своем все человеческие
чувства; в их правление кровь румын лилась ручьями; всякого рода истязания и пытки
пускались ими в дело; самый легкий проступок наказывался как преступление; закон был
заменен произволом господаря-фанариота; представители народные, не имея никакого
значения и силы, собирались для одной только формы. Глубоко был оскорблен и обижен
народ румынский гнусной системой фанариотов, деспотизм которых подавлял
национальность его, погрузил в невежество страну его, истощив ее средства произвольными налогами, которыми они удовлетворяли жадность министров Порты, обогащали
себя и свою челядь, стремившуюся в княжества на промыслы. Растление нравственное,
которому подвергся народ румынский в управление фанариотов, было общее между
высшим и средним сословиями. Деморализация боярства и служебных властей пустила
глубокие корни в княжества, тяготила сильно над царанами (крестьянами) и страной и
принесла плоды, каких всегда и должно было ожидать: попрание человеческих прав
румын, бедность народа, запустение страны.- Такова в общем характеристика правления
фанариотов!4
Когда все, что Фанариоты нашли в стране хорошего5 и румынского, было поглощено ими, подобно всесокрушающему пламени и пожару, можно ли допустить мысль, что
2

Румынские господарства, стр. 123.
Ibidem, стр. 125.
4
Подробнее об этом см. в нашем сочинении «Гавриил Банулеско-Бодони», стр. 10-28.
5
Не отрицаем того, что и между фанариотами встречались иногда хорошие господари. Но это были, так
сказать, только оазисы в пустыни «При том же, говорит г. Ксенопол, если бы даже все фанариоты были с
самыми благими намерениями, то они ничего не могли бы сделать в следствии «турецкой системы».
3

137

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

у них болело сердце об образовании и воспитании народа румынского, о школах
румынских?
Правда, из истории видно, что некоторые из князей-фанариотов обращали свое
особенное внимание на школы; это внимание нельзя назвать незначительным и
недеятельным. Но в чью пользу и с какой целью они делали это? - В пользу эллинизма, с
целью – унизить, уничтожить элемент румынский. Так, они старались превратить все
румынские училища в греческие, учреждали в более главных городах княжества греческие
типографии и школы, названные « академиями». В этих ново учрежденных академиях
греческие учителя на греческом языке преподавали следующие предметы: грамматику,
риторику, логику, метафизику, богословие, этику, историю философии, арифметику,
геометрию, народную медицину, древнегреческий, латинский и французский языки.
Казалось бы достаточно. Но, спрашивается, кто мог извлечь пользу из этих школ?
Конечно, одни только многочисленные дети греков, составлявшие большую часть
учеников школ; для них язык преподавания был родным языком; а также- боярские
сыновья, еще с малых лет, под руководством гувернера изучавшие греческий язык,
которые, как только научались говорить по-гречески, тотчас же переставали быть
румынами. Получая образование в греческих школах, многие из последних делались со
временем добрыми « эллинистами», но образование их проявлялось большей частью в
педантичности, частом упоминании цитат, в громких архаических фразах и презрении ко
всему румынскому. Эти мнимые и самозваные эллинисты относились ко всему
румынскому даже с гораздо большей ненавистью и презрением, чем настоящие греки. Что
касается румынских учеников, не имевших возможности научиться греческому языку до
поступления в школу, то, конечно, они не могли извлечь большой пользы из последней и
напрасно теряли много труда и времени. Следовательно, греческие школы не могли
принести пользы национальности, румынскому просвещению, а скорее заглушали
последнее. Митрополит Иаков Стамати в своем отчете о состоянии тогдашних школ
(1794г.), представленном молдавскому господарю, говорит так: « …до сих пор в наших
школах греческие учителя бесполезно учат разным пустым названиям, мелочным
правилам и множеству технических слов, ослабляя ум, обременяя память, заставляя
учеников все это учить наизусть, как попугаев, без всякого понимания, вследствие чего
ученики по 10- ти и 12-ти лет стареют в изучении одной только грамматике»6.
Вообще говоря, не было тогда писателя, который бы хорошо и одобрительно
отзывался о тогдашних греческих школах в княжествах и о более-менее удовлетворительном состоянии просвещения. Приведем некоторые отзывы их. Вольф, живший в
Молдавии в конце прошлого столетия, передает, что из множества греческих учителей
Ясских школ ни один не умел не только комментировать, но даже читать свободно
греческих писателей 7. Другой писатель Бух говорит: « учителя- греки Ясских школ
напрасно теряют время, обучая молдавское юношество низшего класса древне-греческому
языку, которого, к сожалению, они сами не понимают. Естественно, что это было одно
бесполезное мучение юношества, результатом которого в конце концов явилось то, что
школы перестали быть посещаемы»8. Генерал Бауэр, путешествовавший во 2-й половине
XVIII в. По Молдавии и Валахии, так описывает тогдашнее состояние просвещения в этих
странах: « науки и искусства в княжествах нисколько не подвинулись вперед. Они в таком
невнимании и упадке, что на языке румын нет даже терминов для выражения понятийнаука и искусство. Отсюда должно заключить, что невежество в этих странах – крайнее.
Только некоторые бояре и купцы, путешествовавшие по чужим странам, возвышаются
Система была хуже, чем личности, и если бы турки не душили господарей, многие из них не душили бы
народ”.Istoria Rominilor, vol. V, p.523.
6
Serbarea Scoleror,appendice, p, 193.
7
Wolf. Beitrage sn einer statiach-histor. Der Moldaviei, 1805,B. 1,s.174.
8
Moldavisch-Valachische,Zustande, Leipzig,.s.104-105.

138

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

над массою. Единственная наука, которой занимаются румыны, это- медицина, для
изучения которой юноши отправляются в Италию или Германию; но я, впрочем,
откровенно говоря, не рисковал бы получить заботу о своем здоровье какому –либо
румынскому доктору»9. Паррант, бывший французским посланником в Молдавии, в своем
рапорте 1798г., так выражается об умственном и нравственном состоянии молдавского
народа: «…невольный и несчастный народ находится на последней ступени грубости;
Тело его покрыто потом и нечистотой, душа же погружена в полное невежество и,
кажется, способна воспринимать одни лишь суеверия, которыми она заглушена…О, Боже!
Позволительно ли так унижать человеческий род!»10. Об отношении фанариотов к
просвещению прекрасно выразился один румынский писатель:» Фанариот хотел из науки
сделать парад; он хотел показать миру, что любит людей ученых; но все это делалось в
ущерб румынскому языку и народа, который плакал у плуга кровавыми слезами о
прошедшей славе своей».
В таком состоянии и по указанным причинам находилось просвещение и в
Бессарабии. Любопытные сведения о просвещении в Бессарабии до присоединения ее к
России сообщает о. протоиерей Куницкий, деятельнейший сотрудник экзарха Гавриила и
первый ректор Кишиневской семинарии в своем «Статистическом описании Заднестровской области». «Как в сем краю, говорит он, так и во всей Молдавии, которой он был
участником, просвещение находится в самом бедном состоянии. Не только низшего
состояния обыватели не просвещены и вовсе безграмотны, но даже бояре и само
духовенство весьма недалеко отошли от простого состояния, не потому однако ж, чтобы
они не имели охоты или способности, ибо всякий бояр имеет одного или двух учителей
иностранных, и дети боярские хорошо успевают в изучении языков. Все бояре говорят,
кроме природного молдавского языка, по-гречески и по-французски, а многие – и понемецки и по-итальянски. Но о словесности и других познаниях почти никакого понятия
не имеют. Причиной сему: 1) неблагонамеренные учителя, которые, получая весьма
великие деньги и содержание от родителей, учат детей их только именовать вещи
иностранными словами, а не открывают им путь к дальнейшим успехам в науках. 2)
Прежнее правительство не только не обращало на то никакого внимания, но, кажется, еще
с намерением старались содержать молдаван в невежестве. Невежество молдавских бояр
причиной, что князья присылаются из константинопольских греков; в противном случае
молдаване получали бы сии достоинства, на что и были примеры».
С присоединением Бессарабии к России начались заботы об устроении в ней
гражданского порядка, упорядочении дел церковных и развитии просвещения.
Митрополит Гавриил, бывший до сих пор экзархом молдо-влахийским, назначен был
архиереем новоприсоединенной Бессарабской области. Прибывши с преосвященным
викарным Димитрием и со всем своим штатом в последних числах сентября 1812 года в
незначительный тогда город Кишинев, преосв. Гавриил немедленно начал хлопотать об
основании при архиерейском доме духовной семинарии для образования священно-и
церковно-служительских детей. 31-го января, 1813 года, семинария была уже открыта.
Через три года учрежден был при семинарии и так называемый благородный пансион для
воспитания в нем детей дворянских, состоявший под дирекцией ректора семинарии.
Таким образом, можно сказать, что Кишиневская семинария, в первое время своего
существования, служила рассадником образования не только для бессарабского
духовенства, но и для дворянства.

9

Memoires de Bauer, p. 32
Documente de Hurwuzaki, m.II, p. 181.

10

139

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Яновский К.П.

О СОСТОЯНИИ НАРОДНЫХ УЧИЛИЩ В БЕССАРАБИИ
ПО ДАННЫМ НА 1868 г.
Источник: О состоянии народных училищ в Бессарабии. (Из отчета, составленного г. директором
училищ Бессарабской области К. П. Яновским) // Журнал Министерства народного просвещения. – Часть
139. – СПб., 1868. – С. 359 – 373.

В Современной Летописи апрельской книжки Журнала Министерства Народного
Просвещения под рубрикой «Начальные народные училища» (стр. 127-129), мы сообщили,
со слов Одесского Вестника, несколько кратких сведений о результате обозрения училищ
в Бендерском и Аккерманском уездах Бессарабской области, произведенного директором
местных училищ К. П. Яновским1. Там же были представлены соображения по этому
предмету, высказанные одним из корреспондентов Одесского Вестника. Соображения эти
были не в пользу отчета г. Яновского. Корреспондент Одесского Вестника находил, что
причины настоящего положения Бессарабских школ показаны в отчете поверхностно и
средства, предложенные к улучшению их, недействительны.
В настоящее время мы имеем под руками полный отчет г. Яновского по обозрению
всех народных училищ в Бессарабии, и знакомство с ним дает нам возможность видеть
всю несправедливость заключений корреспондента Одесского Вестника. Напротив, редко
можно встретить такое в высшей степени добросовестное отношение к делу, такую
всестороннюю полноту обозрения училищ и такое ясное, точное и отчетливое
изображение положения школьного дела в Бессарабской области, какое мы находим в
отчете К. П. Яновского. От внимания г. Яновского и его помощников в обозрении
Бессарабских школ, гг. штатных смотрителей Тарапанова, Соича, Афанасьева, Серба и
Дембровского, не ускользнула ни одна подробность, ни одна мелочь. При исчислении
количества школ и учащихся в них г. Яновский не ограничился простым знакомством с
представленными ему ведомостями, но лично высчитал действительное число школ и
учеников. Он старался, на сколько это было возможно, определить хотя приблизительно
степень пользы, принесенной осмотренными училищами за время их существования. Он
входил во все подробности преподавания и на месте поверял степень знания и
1

Яновский Кирилл Петрович, происходил из небогатой дворянской украинской семьи. Родился в
1822 г. в г. Березном Черниговской губернии. Учился в Черниговском уездном училище (1829 - 1832), в
Доме воспитания бедных дворян, а затем в Черниговской гимназии. Высшее образование получил в
Киевском университете, который закончил со степенью кандидата физико-математического факультета. В
1843 г. был назначен старшим учителем математики в гимназию г. Ровно. В 1852 г. Яновский получил
назначение в Кишиневскую гимназию старшим учителем математики. В 1858 г. назначен инспектором, а в
1862 г. – директором гимназии. В 1871 г. был призван в Петербург на должность помощника Попечителя
Учебного округа. Через несколько лет был назначен на должность Попечителя Кавказского учебного округа,
в которой прослужил более 20 лет (с 1878 по 1901). Затем был председателем Комиссии по вопросу о
реформе школы в Петербурге. Там же состоялось назначение Яновского членом Государственного совета. В
1901-1902 году Яновский является членом департамента промышленности.
С 1881 года руководил изданием «Сборник материалов для описания местностей и племен
Кавказа». С 1879 года он действительный член Общества содействия техническо-ремесленному
образованию на Кавказе, а с 21.01 1880 года Яновский являлся членом совета Общества восстановления
православного христианства на Кавказе. С 1889 года Яновский был членом Московского археологического
общества.
Жена Кирилла Петровича — Анна Антоновна урожденная Ситовская. Их дети: Елизавета
(05.10.1862 — не ранее 1902), Антон (04.11.1865 —?) – доктор медицины, Мария (19.02.1871 — ?), супруга
окружного инспектора Кавказского учебного округа, директора закавказской учительской семинарии
в Гори Александра Ивановича Словинского. Дочери Наталья, Елена, Анна были похоронены в
младенчестве.
Скончался в 1903 г. в г. Сухуми (по другим данным это произошло 12 июля 1902 г.). – Прим. ред.

140

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

способность к делу в людях, на которых лежит в Бессарабии важная обязанность
народного учителя. Материальное обеспечение школ, их помещение и учебные пособия
были предметом внимательного исследования г. Яновского. Г. директор училищ, в видах,
возможно подробного ознакомления с делом народной грамотности в Бессарабии,
старался знакомиться со взглядом самих поселян на школьное обучение вообще и в
частности на то, которое сообщается детям их в существующих местных школах, и вместе
с тем обратил самое серьезное внимание на то, что именно предпринимают сельские
общества и разные лица для улучшения народного образования в Бессарабских селах, В
заключении отчета, г. Яновский представляет подробные соображения касательно
устройства школ в Бессарабии, применительно к общепризнанной цели народного
образования, к особым условиям в положении Бессарабских поселян и к тем отношениям,
в коих они должны находиться к России.
Из этого краткого изложения отчета г. Яновского видно, что он не упустил из вида
ни одной стороны школьного дела в осмотренной им местности и старался
воспользоваться всеми данными для того, чтобы, основываясь на его показаниях, можно
было поставить это дело по возможности правильно и целесообразно. Отчет г. Яновского
представляет вполне ясную картину положения народной грамотности в Бессарабии, и
меры, предлагаемые им к ее улучшению, кажутся нам весьма действительными.
Мы сочли нужным сказать эти несколько слов в пользу отчета г. Яновского, чтобы
рассеять то ошибочное об отчете понятие, какое читатели нашего журнала могли
составить по заметке Одесского Вестника, приведенной нами в упомянутом выше
апрельском обозрении состояния начального народного образования. Нижеследующее
извлечение из отчета г. директора училищ Бессарабской области, надеемся, убедить
читателей еще более в справедливости наших слов.
Положение народного образования в Бессарабской области весьма печально. Уже
сама численность народных школ и учащихся в них на грустные мысли, тем более
грустные, что официальные сведения по этому предмету не отвечают действительному
положению вещей. По ведомости о церковно – приходских училищах Кишиневской
епархии за 1867 год, доставленной г. Яновскому, этих училищ значилось 358, и учащихся
в них 4178, в том числе 4018 мужского и 160 женского пола. В действительности же, как
показали собранные г. директором и штатными смотрителями сведения, числа эти
оказываются значительно меньше; а именно: училищ 212, учащихся мужского пола 2427 и
женского 88; да и это число г. Яновский считает не вполне соответствующим
действительности, так как некоторые мальчики явились в школы и даже некоторые школы
были открыты только в то время, когда назначена была ревизия, так что теперь, по всей
вероятности, некоторые из таких школ прекратили уже свое эфемерное существование.
В частности обращают на себя внимание следующие цифры: только одна школа (в
м. Чучуленах) имеет 68 мальчиков, две 32 и 35 мальчиков; в большинстве же их находится
от 10 до 20 учащихся, и есть более 12 школ, имеющих менее 5 учащихся, так что отчет по
справедливости затрудняется дать им название школ. Затем только в одном уезде
(Аккерманском) показанные по консисторской ведомости 2 школы оказались
действительно существующими и притом с таким числом учащихся, какое показано в
ведомости; в Оргиевском уезде найдено 9 школ, вовсе не показанных в консисторской
ведомости, а в одной школе, в м. Фонештах, Ясского уезда, оказалось учащихся 35, тогда
как в консисторской ведомости их значится в этой школе только 20.
Из перечисленных школ, в одних мальчики обучаются только молдавской грамоте,
в других молдавской и русской и в третьих только одной русской. Есть школа (в с.
Герман), где учитель священник, сам не зная ни слова по-русски, учит своих 2-х учеников
только по-молдавски.
Результат более или менее продолжительного существования Бессарабских
церковно- приходских школ весьма незначителен. Таких грамотных, которые бы
141

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

научились в школе говорить по-русски, читать и понимать читаемое, ни одна из
осмотренных школ не выпустила, и под грамотными остается разуметь лишь умеющих
читать и понимающих только некоторые слова и выражения. В Бессарабии есть 4 школы
существующие с 1842 года, и 300 школ, существующих 6 или 7 лет, и несмотря на это,
благотворного влияния такого значительного числа школ на поднятие в массе населения
как умственного, так и религиозно – нравственного образования, не заметно. Это видно,
по словам отчета, не только из незначительного числа грамотных, выпущенных школами,
но еще более из качества приобретенной ими грамоты. Кишиневский уезд в этом
отношении находится в лучшем против других положении. В нем выпущено из школ 307,
и найдено более 100 стариков, знающих молдавскую грамоту. В Оргеевском уезде
усвоили себе молдавскую или русско-славянскую грамоту 73 человека; в Сорокском уезде
найдено 49 грамотных; в Бендерском усвоили грамоту 11; в Ясском научились читать
почти бессознательно 6; в Аккерманском же и Хотинском уездах не показано и не
найдено ни одного грамотного, выпущенного школами.

Шебутинське народне училище, 1911 р

Такой плачевный результат находится в прямом противоречии с настроением
местных населений. Отчет свидетельствует, что поселяне сочувствуют учению. В 1861 и
1862 годах, когда было открыто наиболее школ, учащихся в них, по удостоверению
поселян и священников, было много, и только в последствии, когда обучение в этих
школах оказалось бесплодным, число учеников постепенно стало уменьшаться, и многие
школы должны были закрыться, не смотря даже на понудительные меры, принимаемые
сельской полицией, которая время от времени заставляла детей ходить в школу. Этими
последними мерами только и объясняется происходящее по временам открытие школ,
закрывающихся тотчас же, как эти меры перестают действовать. В этом отношении отчет
приводит несколько любопытных, хотя и крайне прискорбных фактов. Так, например,
многие школы показаны в консисторской ведомости открытыми с 1860 до 1866 годов, и
даже в 1851, 1843 и 42 годах, а между тем в действительности они открыты лишь в
142

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

настоящем году, и притом в некоторых ученики были собраны лишь только тогда, когда
сделалось известным, что училища будут осматриваемы.
Для определения степени успешности школ в настоящее время, г. Яновский
распределил по возможности всех учащихся на умеющих читать, писать, на знающих
четыре арифметические действия и главные молитвы. Из приложенной к отчету таблицы
видно, что эти категории учащихся идут в следующем численном порядке: знающих
главные молитвы по-русски 597, по-молдавски 69; пишущих по-русски 443, по-молдавски
26; читающих с некоторым пониманием слов и выражений по-русски 297, по-молдавски
30. При этом большинство учащихся как по-русски, так и по-молдавски, в Ясском уезде,
читают и говорят наизусть молитвы без малейшего понимания; в Бендерском уезде не
оказалось ни одного ученика, знающего четыре арифметических действия; наконец, в 2-х
школах Аккерманского уезда не нашлось ни одного ученика, который бы умел читать и
знал молитвы сколько-нибудь сознательно, был знаком с четырьмя арифметическими
действиями и умели писать. С катехизисом и священною историей учащиеся незнакомы
вовсе.
Сельские учителя в Бессарабской области подразделяются на следующие
категории: 1)уволенные семинаристы, 2) отставные солдаты, 3) поселяне, 4) причетники,
5) дворяне и чиновники, 6) священники. Наибольшее число учителей относится к
категории причетников-125; прочие следуют в таком порядке: поселян 29, отставных
солдат 20, уволенных семинаристов 19, дворян и чиновников 14 и священников 5.
Малочисленность этих последних в должности народных учителей отчет объясняет тем,
что священники не обеспечены материально и думают только о добывании насущного
хлеба, которого школа не может им дать; кроме того, исполнению обязанностей учителя
мешают их прямые обязанности, как священников. Причетники же, составляющие
большинство сельских учителей, занимаются обучением по распоряжению епархиального
начальства, частью бесплатно, частью за весьма скудное вознаграждение. Другие учителя
также получают ничтожную плату за свой труд, но за то этот труд точно также ничтожен,
что уже видно из указанных выше скудных результатов этого труда.
Собственное образование этих учителей находится на самой низкой степени:
большинство из них получили так- называемое домашнее воспитание, состоящие в том,
что учитель научился в детстве кое-как, обыкновенно бессознательно, читать по-русски,
по-славянски или по-молдавски, и затем он точно таким же способом обучает своих
учеников. Встречались учителя, которые вовсе не говорят по-русски и которые между тем
находят возможным заниматься обучением как по-русски, так и по-славянски. Учителя,
исключенные из семинарий и училищ, не представляют никаких гарантий
педагогического уменья. Некоторые из учителей берутся за учительство только потому,
что не признаны способными ни к каким другим обязанностям, и оттого между ними
попадаются люди сомнительной нравственности. Так, при осмотре училищ в одном
только Оргеевском уезде найдено не менее 8 учителей нетрезвого поведения, а в Ясском
уезде 2 учителя арестованы за распространение ложных слухов и за незаконный сбор
денег с поселян. Далее, большинство учителей весьма легко относится к своим
обязанностям, оставляя школу и предоставляя детей самим себе; в некоторых училищах
учителя употребляют розги, а из священников многие вовсе не знают по-русски,
некоторые говорят и читают слабо, некоторые не умеют писать, а другие хотя и получили
семинарское образование, но не преподают закона Божьего в школах.
Беспорядочность преподавания в Бессарабских школах выражается, между прочим,
в следующем факте: 28 учителей учат по-русски и по-молдавски, но не в смысле
употребления молдавского языка для изучения русского, как бы следовало желать, а так,
что одним ученикам учитель задает уроки по русской или славянской книге, другим по
молдавской. Результат же обучения один: все школы, за исключением только четырех, не
дают мальчику ничего, кроме механического, бессознательного чтения и отупения
143

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

умственных и отчасти даже физических его сил. Ни одна школа не сообщает мальчикам
того, чего желают местные поселяне- знания русского языка. Словом, прибавляет отчет,
почти все школы находятся в жалком состоянии.
Такое состояние школ ухудшается еще от недостатка материального обеспечения.
Справедливо замечено в отчете, что даровой труд есть самый ненадежный и почти всегда
непроизводительный, и та школа, где учитель занимается безвозмездно, есть почти всегда
по меньшей мере, бесполезная школа. Это в особенности бывает тогда, когда учителя
лишены средств к жизни. Таковы священники и причетники. Они или сами содержат
школу, или убеждают содержать ее отставных солдат, уволенных семинаристов и
полуграмотных поселян, только потому что того требует начальство. Оттого с
уменьшением бдительности начальства уменьшается, а с увеличением ее возрастает число
школ. Так было в 1861 и 1862 годах; но с тех пор закрылись многие школы.
Справедливость соображений отчета в этом отношении подтверждается между прочим
более прочным существованием упомянутых выше четырех школ, из которых в первой
учитель получает до 200 р., а в последних не менее 100 р. в год. Даже в тех школах, в
которых учителя получают от 50 до 100 р. в год, учение происходит в течение всего
нерабочего времени, и если школы эти мало полезны, то это зависит единственно от
особого взгляда учителей на педагогическое дело, - взгляда, состоящего в том, что
мальчика следует только научить читать механически и задача учителя кончена. Из
таблицы, приложенной к отчету, оказывается, что в Бессарабии находится 126 школ, в
которых учение происходит безвозмездно, 12 школ, в содержании которых участвуют
священники и причетники, и 86, получающих содержание или от обществ, в виде платы,
или от родителей учеников. Каждая платная школа обходится средним числом в 50
рублей.
Помещение школ почти везде самое неудобное. Это – избы тесные, темные, и по
временам холодные и сырые, вмещающие по большей части и хозяев избы с семейством.
Там, где для школы отводится особая изба, ученики несколько раз в течении года
перекочевывают из одной хаты в другую. Классная мебель не богаче самого помещения:
столы состоят из простых досок со скамейками, помещенными большей частью таким
образом, что ученики во время занятий обращены лицом к стене, а не к учителю, что не
дает возможности следить за его объяснениями и приспособлено лишь к
бессознательному заучиванию уроков. Учебники отличаются необыкновенным
разнообразием – от Библии на славянском и молдавском языках до геометрии для военноучебных заведений и исторического обзора военных действий Наполеона I и Фридриха II
и проч. Но, при бессознательном зубрении уроков, такое разнообразие учебников не
мешает делу.
Мы уже упоминали выше, что местные поселяне сочувствуют образованию. У
молдаван, по преимуществу населяющих Бессарабию, есть даже поговорка, гласящая, что
без грамоты нет счастья человеку. Но крайняя неудовлетворительность школ внушает
крестьянам решительное отвращение к ним. Нередко случается, что проучившись день
или два, ученики гуляют затем по несколько дней сряду, потому что учителя- дьяконы или
причетники уезжают по своим делам. Между тем, местные населения почти везде
высказывали г. директору и его помощникам при обозрении училищ желание, чтобы
между ними распространена была русская грамота в осмысленном виде. Слухи о хорошо
устроенных городских школах еще более укрепляют в поселянах это желание, и в
некоторых селениях они соглашались даже на пожертвования в пользу школ, лишь бы эти
школы имели особых учителей, которые бы научили детей их русскому языку, равно как
сознательному чтению и письму. Поселяне видят в русской грамотности средство
избавиться от ошибок, в следствии которых они нередко теряют свое имущество, и
освободиться от тяжкой зависимости от Евреев.
144

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Религиозное развитие Бессарабских поселян находится в упадке: церкви остаются
пустыми даже в большие праздники. Это равнодушие поселян к молитве, совершаемой в
церкви, есть результат равнодушия, неразвитости и малообразованности местного
духовенства и церковного причта. Даже получившие семинарское образование
священники редко принимают на себя обязанность объяснять поселянам религиозные
истины и служить им добрыми советами в трудных житейских обстоятельствах.
Нищенское положение священника в некоторых деревнях, заставляющее его прежде всего
думать о куске насущного хлеба, объясняет отчасти такое отношение духовенства к
пастве. Прямые обязанности его, как священника, также препятствуют ему быть
постоянным учителем в школе. Тем не менее были случаи явно небрежного исполнения
священниками своих наставнических обязанностей. Другие, даже за деньги не хотели
преподавать закон Божий в школе или преподавали так, что дети имеют самые
ограниченные понятия о главнейших религиозных истинах, а молитва их состоит в
бессознательном чтении слов. Но- факт замечательный- не смотря на такие
неблагоприятные условия для религиозного образования, поселяне стремятся к нему как
будто по инстинкту. Это видно, во первых, из увеличивающегося сочувствия поселян к
тем школам, где преподавание закона Божьего идет хорошо; во вторых, из заявлений,
высказанных поселянами, что они готовы устроить школы, если в них будут объяснять
молитвы так, чтобы дети понимали их.
Выслушав убеждения г. Яновского и его помощников о поддержании
существующих школ, впредь до устройства новых, вполне обеспеченных, с ремесленными
при некоторых отделениями, почти все населения, с которыми приходилось беседовать в
составлении мирских приговоров на учреждения школ, в которых дети могли бы
научиться по-русски. Некоторые даже успели составить такие приговоры, несмотря на не
вполне благоприятные внешние обстоятельства и разного рода затруднения. Таким
образом, отчет заявляет о составлении приговоров, утвержденных областным правлением,
по Хотинскому и Бендерскому уездам, на сумму до 8.568р., и по Сорокскому и Ясскому
уездам, еще не утвержденных приговоров, на сумму свыше 2.500р., всего же на 11.089 р. в
год. Если присоединить к этой сумме приговоры государственных крестьян,
составляющие к 1-му мая настоящего года 8.819 руб. и 94 четверти хлебов в год, то
образуется сумма свыше 20.000 руб. в год, осязательно доказывающая сочувствие
населений к образованию. К.П. Яновский выражает справедливую уверенность, что и
другие общества не откажутся от составления подобных вышеприведенных приговоров,
если увидят, что на приговоренные суммы откроются школы с лучшим, сравнительно с
нынешними школами, устройством.
Частные лица не остаются позади сельских обществ в сочувствии к делу народного
образования. И некоторые сельские жители и помещики изъявили желание делать разного
рода пожертвования на школы. Три помещика, гг. Казимир, Черкес и Геращеневский, уже
несколько лет тому назад учредили в своих имениях благоустроенные сельские школы,
могущие служить образцом для других сельских школ. Они-то отчасти содействовали
составлению приговоров для учреждения училищ в Хотинском уезде. Некоторые
священники, убежденные в необходимости благоустроенных сельских школ, своими
пастырскими действиями на пользу образования народа, являются, по словам отчета,
вполне достойными высокого звания пастырей церкви. Наконец, особенным сочувствием
к народному образованию отличается начальник области Е.Е. Гангардт.
Общий вывод из представленных данных заключается в следующем:
1) Число учащихся почти на половину меньше против показаний консисторских
ведомостей.
2) Между поселянами, живущими на землях помещичьих и собственных и
составляющими большинство населения Бессарабии (588.854 души обоего пола), 1
учащийся приходится на 182, или правильнее, на 200 чел.; у станичников отношение
145

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

учащихся к населению составляет 1: 98. За ними следуют Болгары-колонисты и
государственные крестьяне, и наконец, Немцы-колонисты, у которых грамотность
развита, по свидетельству отчета, почти так же, как и в Германии вообще.
3) Число грамотных в селениях, в которых осмотрены школы, простиралось до 446,
или 1 на 1200 душ сельского населения; каждая школа средним числом выпустила 1-го
грамотного в 4 года.
4) Учение происходит совершенно бессознательно. Едва 1\8 часть учащихся
понимает некоторые слова и выражения; большинство же не понимает самых
обыкновенных слов. Знающие главные молитвы, но почти без понимания их, составляют
1\6 всех учащихся; пишущих почти столько же; знающих четыре арифметических
действия всего только 13.
5) Причины неудовлетворительного состояния школ: а) недостаток и даже
отсутствие всякого образования в учителях; б) бессознательное обучение в школах только
по-молдавски; с) необразованность священников. Из образованных священников только
18 обучают в школах закону Божьему.
6) Незнание русского языка, замеченное между многими священниками и
учителями, ведет к тому, что русское сельское население, попавшее в среду молдавского,
с течением времени все более и более становится молдавским, и некоторые совершенно
забыли свой родной язык.
7) Материальное обеспечение школ в высшей степени скудно. Каждая школа
обходится средним числом в 20 р., а обучение каждого мальчика в 1р. 60 к. Священники
не получают вознаграждения за школьный труд, а некоторые, при всей своей бедности,
принимают издержки по содержанию школ на себя.
8) Помещение и вся обстановка школ совершенно неудовлетворительны.
9) Учебники и учебные пособия носят характер случайного разнообразия.
Наконец, 10) поселяне расположены к правильному и притом русскому
религиозно-нравственному образованию, и желают, чтобы сельские школы находились в
ведении министерства народного просвещения.
Из этого ясного и обстоятельного обзора положения Бессарабских школ видно, что
г. директор местных училищ и его сотрудники не пощадили трудов для того, чтобы как
можно точнее исследовать жалкое положение народного образования в Бессарабии. Они
проникли в самую глубь вопроса, который должны были разъяснить, рассмотрели его во
всех мельчайших подробностях, и указали на источник зла. Это уяснение вопроса о
народном образовании в Бессарабии составляет важную заслугу со стороны почтенных
деятелей, о которых мы ведем речь. Когда показан корень зла и ясно сознана цель, к
которой следует стремиться, цель, состоящая сколько в истреблении этого зла, столько же
в замене его благом, на которое имеют право населения и которого тщетно ждали они в
Бессарабии от столь полезных по идее учреждений, каковы школы, тогда вопрос о мерах,
способствующих достижению вышеозначенной цели, решается сам собой. НО и при этом
нужно иметь много практического смысла, нужно хорошо ознакомиться как с духом и
стремлениями местных населений, так и со средствами, которыми можно располагать на
месте. И в этом отношении заслуга К.П.Яновского и его помощников находится вне
всякого сомнения. Читатели убедятся в этом сейчас же.
Исходя из той не подлежащей спору мысли, что цель народного образования
должна состоять в развитии религиозно-нравственного чувства и умственных
способностей народа, в обогащении народа практически – полезными сведениями, и
наконец, в развитии в нем русского национального чувства любви к отечеству и Государю
и уважения к существующему закону, г. Яновский настаивает на принятии самых
решительных мер для распространения правильного образования в Бессарабии. По его
словам, в справедливости которых не трудно убедится всякому, едва ли какая-нибудь
другая местность в целой России так нуждается в образовании, как Бессарабия.
146

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Обстоятельства этому благоприятствуют: Молдаване стремятся к сближению с русским
народом; они исповедуют ту же веру, что и Русские; особа Государя также священна для
них, как и для всякого Русского. Но- нужно спешить, потому что время уходит.

Перше приміщення початкової школи, с. Михалкове. Маєток поміщика.

Бессарабские школы должны отличаться особенно хорошим устройством: дети
должны в них научиться по-русски и полюбить все русское, при помощи добросовестных
и хорошо подготовленных законоучителей. При недостатке материальных средств и
учителей, польза дела требует- начинать образование лучше открытием меньшего числа
хороших школ, нежели учреждением значительного числа плохих. Хорошие сельские
школы не только будут давать обществу порядочных людей, но еще послужат
рассадником для учителей и учительниц и для школ в тех селениях, в которых сначала не
будут открыты школы; наконец, они возбудят сильно поколебленное в народе доверие к
образованию вообще. Но кроме правильного школьного образования, на сближение с
нами Бессарабского населения всегда будет иметь влияние характер учреждений,
касающихся его личности и имущества: чем последние будут более обеспечены, тем
вернее можно ожидать более искренней и более тесной связи населения с целым
государственным телом.
На основании вышеизложенных соображений, г. Яновский находит, что народное
образование в Бессарабии должно быть начато и потом распространено по инициативе
правительства, при соблюдении следующих условий:
1) Школы должны быть открываемы ежегодно в числе около 20, сообразно с
числом воспитанников, выпускаемых из Кишиневских педагогических курсов, и вообще
сообразно с числом лиц, подготовляемых к занятию должности учителя. Школы должны
быть обеспечены материально и нравственно, то есть, иметь хороших учителя и
законоучителя за определенную плату, учебные пособия, удовлетворительное помещение
и известную сумму на содержание дома. Полезно открыть при школах ремесленные
отделения и отделения для девочек. На содержание каждой такой школы потребуется от
400 до 800 рублей в год, не считая помещения.
2) Учащие должны употреблять местный язык для обучения детей по-русски; они
должны довести их до уменья говорить, читать и вполне понимать по-русски. Для чтения
147

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

должно употреблять, кроме книг религиозно-нравственного содержания, также книги по
русской истории и географии, равно как издания, заключающие в себе полезные сведения
по хозяйству и гигиене. В школах дети должны научиться писать по-русски скорописью и
читать как печатное по-русски и по-славянски так и писанное скорописью; наконец,
основательно изучить четыре правила арифметики.
3) Ученики должны достигнуть понимания главных молитв и всегда читать их с
благоговением. Они должны усвоить главные события из св. истории, особенно из земной
жизни Спасителя и главные катехизические истины, а также ознакомиться с
происхождением праздников и дойти до понимания значения божественной литургии.
Книгами для чтения по закону Божьему должны быть русские, славянские и для
молдавского населения молдавские.
4) В случае открытия школы в каком-либо селении епархиальное начальство
должно быть уполномочено2 переводить в такие селения, на место не знающих по-русски
и необразованных, таких священников, которые бы имели надлежащее образование, знали
русский язык и были примерной нравственности. В крайнем случае можно было бы
допускать к преподаванию закона Божьего дьяконов, причетников и учителей,
представивших доказательства знания закона Божьего и уменья преподавать этот предмет,
долженствующий быть главным в сельских школах.
5) В случае надобности, открывать вечерние и даже отдельные школы для
взрослых.
6) Вновь открываемые школы должны находится в ведении министерства
народного просвещения, которое вверяет управление и руководство ими директору
Бессарабских училищ, а в помощь ему назначает инспекторов, по его избранию, с
утверждения попечителя, из смотрителей и учителей училищ или учителей гимназий. На
каждые 50 училищ необходим один помощник директора или инспектор.
7) Учителями во вновь открываемые училища должны быть назначаемы лица,
выдержавшие экзамен на звание учителя, а также воспитанники, окончившие курс
образования в духовной семинарии, ознакомившиеся с дидактическими приемами
преподавания и особенно с приемами обучения русскому языку детей не русского
происхождения.
8) Церковно-приходские школы должны быть подчинены министерству народного
просвещения; в случае же каких-либо препятствий в этом отношении, сделать
распоряжение, чтобы учителями этих училищ были только лица, умеющие по крайней
мере говорить, читать и писать по-русски и знающие четыре арифметических действия.
Лица эти должны иметь от ближайшего уездного училища свидетельства как о своих
знаниях, так об умении преподавать русскую грамматику и учить сознательно русскому
языку. Право преподавания закона Божьего должно быть предоставлено только таким
священникам, которые умеют говорить, читать и писать по-русски. Священники,
окончившие курс в семинарии, должны преподавать закон Божий в школах не менее двух
раз в неделю.
9) Школы, в которых происходит обучение на молдаванском языке, как не
удовлетворяющие потребностям сельского населения и руководимые людьми
необразованными, должны быть предоставлены самим себе, без формального
распоряжения об их закрытии, так как подобное распоряжение может вызвать хотя
тайную, но действительную поддержку таких школ. В русско-молдавских школах следует
назначить более грамотных учителей и особенно законоучителей.
10) Церковно-приходские школы должны быть часто осматриваемы окружными
инспекторами, директором или смотрителями; при чем заведующие школами должны

2

Оно имеет на это полное право.

148

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

знать, что такие осмотры будут повторяться от времени до времени и что о результатах
ревизий будет доводимо до сведения высшего начальства.
Для того, чтобы предполагаемые меры были приведены в исполнение и принесли
действительную пользу, необходимы материальные средства. Только тогда народное
образование получит надлежащую прочность и привьется к сельскому населению. Г.
Яновский рекомендует несколько весьма практических средств, частью общих с прочими
местностями России, частью основанных на местных условиях.
Средства эти следующие:
1) Составление мирских приговоров сельскими обществами. Для успешного
приведения этой меры в исполнение, в некоторых случаях необходимо содействие г.
начальника области и уездных начальников, в виде совета поселянам касательно
необходимости позаботиться о введении в их селениях правильного образования.
2) Учреждение звания сельских почетных блюстителей школ с некоторыми
правами.
3)Приглашение дворян назначить, во время предстоящих выборов в начале 1869
года, ежегодный поземельный сбор на народные училища от 2-х до 3-х коп. в год с
десятины. Такой сбор не может быть обременителен для землевладельцев, когда поселяне,
владеющие 3-5 десятинами, платят по 50 коп. с семейства, а некоторые с ревизской души
на тот же предмет.
4) Сбор с заграничных монастырей, владеющих в Бессарабии 1\10 частью всей
земли. В распоряжении этих монастырей находится более 300.000 десятин, и доход их
простирается до миллиона рублей. При такой громадности средств, монастыри, как
полагает г. Яновский, не откажутся содействовать правительству в улучшении
образования поселян, будучи побуждаемы к тому и волею завещателей. Этим содействием
монастыри хотя немного вознаградили бы страну и государство за безвозвратный вывоз за
границу 1\10 части всех доходов Бессарабии. Г. Яновский удостоверяет, что лица,
заведующие монастырскими имениями, ожидают только приглашения нашего
правительства, чтобы внести и свою лепту на устройство школ.
5) Требование от всех учителей и учительниц, как наук, так и искусств, известной
платы за право обучения, за исключением тех из них, которые приобрели такое право
воспитанием или экзаменом.
6) Устройство общества или братства, с целью устройства народного образования в
Бессарабии на началах, которые укажет или утвердит правительство.
7) Правительственная помощь некоторым школам и особенно педагогическим
курсам увеличением в них числа стипендий.
Если меры, рекомендуемые г. Яновским, будут приняты и приложены к делу, то будет
оказана важная услуга не только области, о которой мы говорим, но целой империи,
которая, по весьма верному замечанию К.П. Яновского, «только посредством правильного
образования и может привязать к себе навсегда одну из лучших своих областей, какой по
справедливости может назваться Бессарабия».

149

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

РАСПИСАНИЕ ЕДИНЕЦКОГО УЧИЛИЩНОГО
ОКРУГА НА УЧАСТКИ С 1879 г.
Источник: Расписание Единецкого училищного округа на участки // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1880. – № 1. – С. 28 - 31.

Расписание Единецкого училищного округа на участки, состоящие из десяти
церквей, составленное комиссией учрежденной епархиальным съездом духовенства
Кишиневской епархии 23 ноября 1879 года.
Хотинский уезд
1 участок: Шиловцы.
Перебийковцы, Ржавинцы, Баламутовка, Рашков, Поляна, Грозинцы, Бочковцы,
Коленкоуцы (2 причта) и Шиловцы.
2 участок: Шировцы.
Шировцы (2 притча), Малинцы, Клишковцы (2 причта), Зарожаны, Санкоуцы,
Ставучаны, Керстинцы и Пашковцы.
3 участок: Хотин.
Соборная (настоятель и помощник), Николаевская, Царе-Константиновская – в
Хотине; с. Каплевка, Перковцы, Чепонос, Недобоевцы, Рукшин и Атаки.
4 участок: Малинешты.
Малинешты, Рынгач, Ракитна, Диновцы, Черлено-Маре, Форосна, Белоуцы,
Балкауцы, Тулбуряны и Гиждеу.
5 участок: Кельменцы.
Кельменцы, Ворновица, Бырнова, Ленковцы, Нелиповцы, Медвежа, Ларга,
Грушевцы, Волчинец и Бабин.
6 участок: Костичаны.
Костичаны, Несвоя, Ванчиковцы, Тарасовцы
Новоселица, Шендряны, Негринцы и Сталинешты.

(2

причта),

Маршинцы,

м.

7 участок: Липканы.
м. Липканы, Кишло-Салиево, Дрепкоуцы, Широуцы, Крива, Кишло-Замжиева,
Котеля, Гилавец, Перерыта, Тецканы.
8 участок: Бричаны.
м. Бричаны, Котюжаны, Каракушаны, Тринка, Коржеуцы, Баласинешты, Табан,
Требисоуцы, Гординешты и Каликоуцы.
9 участок: Яноуцы.
Яноуцы, Вашковцы, Селище, Молодово, Комаров, Ирстов, с. Новоселица,
Бузовица, Кормань и Гриманкоуцы.
10 участок: Михалково.
Михалково, Ветрянка, Романковцы, Ломачинцы,
Шебутинцы, Гвоздовцы, Сербичаны и Непоротово.

Белоусовка,

Коболчин,
150

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

11 участок: Сокиряны.
м. Сокиряны, Васильевка, Ожево, Окница, Наславча, Клокушна, Корестоуцы,
Маркоуцы, Чепелиуцы и Гинькоуцы.
12 участок: Елинцы.
м. Единцы, Бурланешты, Бадраж, Русяны, Блещеноуцы, Порчулянка, Глинная,
Теребна, Парков и Куконешты-Ноу.
13 участок: м. Рышкановка.
м. Рышкановка, Братушаны, Михайлены, Загайканы, Пыржота, Шофрынканы,
Малаешты, Кетрошика, Варатик и Костешты.
14 участок: Глодяны.
Глодяны, Данул, Кукуецы, Бранешты, Кобань, Каменка, Кухнешты, Чучулецы,
Болотина и Душман.
15 участок: Фалешты.
Фалешты (2 причта), Яблона, Обрежа, Лимбен, Албинец, Сарата, Дружиняны, Копчены и
Скумпия.
16 участок: м. Скуляны.
м. Скуляны, Кирилены, Биндешты, Дануцены, Читирены, Флорицоя, Мирчена,
Вранешты, Калинешты и Стинжинены.
17 участок: Корнешты.
Корнешты, Унцешты, Тодирешты, Синешты, Бумбота, Гирчешты, Мегура,
Мегурены, Сочь, Мынзатешты.
18 участок: г. Бельцы.
г. Бельцы (2 причта), Пеления, Анфисовка, Стрымба, Реча, Стурзовка, Гечу-Ноу,
Пырлиц и Глинжены.
19 участок: Синжерея.
Синжерея, Биличены, Кондратешты, Кошкодены, Кишкарены, Мындратешты,
Думбравица, Чучуены, Нападены и Чулуканы.
20 участок: Бырнова.
Бырнова, Липник, Денжаны, Ружница, Гриноуцы, Корбуль, Чернолевка, Скаяны,
Барабей и Тырнова.
21 участок: м. Атаки.
м. Атаки, Городичь-Цау, Ленкоуцы, Вережаны, Каларашевка, Арионешты, Рудь,
Сударка, Траистены-Плоп и Савка.
22 участок: Бадичаны.
Ново-Татаровка, Марамоновка, Кричкауцы, Высока, Котова, Бадичаны, Ярова,
Кременчук, Воловчинец.

151

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Мандзяк А.С.

СВЯЩЕННО- И ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛИ СОКИРЯНЩИНЫ
(XIX в. – 1920-е гг.): НЕКОТОРЫЕ ДАННЫЕ К ИСТОРИКОБИОГРАФИЧЕСКОМУ СЛОВАРЮ1
АНТОНИЕВ АЛЕКСЕЙ
Родился 12 декабря 1871 г. В сане священника с 1895 г. Священник с. Непоротово,
по данным на 1919 г. В 1920 г. перемещен к церкви с. Молодово.
АНТОНИЕВ ЛЕОНИД
Окончил курс Кишиневской духовной семинарии, в начале 1896 г. был
рукоположен во священника к церкви с. Непоротово. Умер 6 января 1899 г. Вдова
священника Любовь Антониева получала помощь от «Общества взаимного вспоможения
духовенства Кишиневской епархии» (по данным на 1900 г.).
АНТОНОВИЧ ТИМОФЕЙ
В 1889 г. назначен на место священника при церкви с. Молодово. В 1893 году был
награжден набедренником.
АРАП МАНУИЛ
Ученик псаломщического класса Мануил Арап в 1907 г. назначен исполняющим
должность псаломщика при церкви с. Волошково. 13 августа 1908 г. перемещен к церкви
с. Рубленцы Сорокского уезда.
АРВЕНТИЕВ ГЕОРГИЙ
Священник церкви с. Рубленцы Сорокского уезда Георгий Арвентиев 14 марта
1907 г. перемещен к церкви с. Волошково. 21 мая 1912 г. согласно прошению перемещен
к церкви с. Вынаторь Кишиневского уезда.
АТАНАСИЕВ ГРИГОРИЙ
Родился 20 августа 1880 г. Учился в Кишиневской школе псаломщиков. С 18
декабря 1912 г. псаломщик при церкви с. Молодово.
АФАНАСЬЕВ ГРИГОРИЙ
Псаломщик при церкви с. Перковцы Хотинского уезда. 9 марта 1916 г. перемещен
на ту же должность к церкви с. Михалково.

1

Основными источниками при составлении списка послужили: «Кишиневские епархиальные ведомости»
(1867 – 1917), «Церковные ведомости» (1888 – 1917), «Луминеторул» (1908 – 1925), «Buletinul Casei de
Ajutor reciproc şi al Băncii Clerului din Eparhia Hotinului» (1935 - 1937), «Episcopia Hotinului – foaie oficială a
acestei episcopii» (1926 - 1940) и др. Привлечены также исследования проведенные местными исследователями – М.М. Шундрием (с. Ломачинцы) и О.П. Кучерявым (с. Гвоздовцы).

152

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

БАЙДАН НИКОЛАЙ
Псаломщик при церкви с. Волошково, по данным на 1912 г.
БАКИЦКИЙ ФЕОДОР
В 1892 году утвержден в должности церковного старосты к церкви с. Ломачинцы,
на первое трехлетие.
БАКОНСКИЙ ВАСИЛИЙ
10 сентября 1890 года сверхштатный псаломщик села Вашковцы Василий
Баконский утвержден штатным псаломщиком в том же приходе.
БАКОНСКИЙ ФЕОДОР
13 августа 1877 г. назначен законоучителем Реденского училища. По данным на
вторую половину 1870-х гг. – пенсионер, за штатный священник с. Вашковцы. Умер 15
сентября 1876 г. Его жена, Ирина Баконская умерла 29 ноября 1883 г.
БАЛТАГА АЛЕКСАНДР
Учитель Яворской церковно-приходской школы Александр Балтага 6 июля 1912 г.
назначен псаломщиком к церкви с. Васильевка.
БАРКА (БЭРКЭ) АЛЕКСЕЙ
Из семьи священника. Родился в 1901 г. с.
Корестоуцы. Учился в Кишиневе а затем в Черновицком университете. 1 октября 1926 г. переведен из с.
Корестоуцы к церкви села Ветрянка, на место
псаломщика. В 1929 г. рукоположен во священника к
церкви с. Багринешты Сорокского жудеца. В 1936 г.
перемещен в Рышканы. В 1944 г. выехал в Румынию. С
1949 г. и до сай кончины в 1986 г. служил при церкви
Букур в Бухаресте.
БАТИЦКИЙ АРЕФ ГЕОРГИЕВИЧ
Родился в 1844 г. Окончил курс Кишиневской
духовной семинарии, в 1868 г. рукоположен во священника Михайловской церкви села Форосной. В 1868 г.
был перемещен в с. Ломачинцы. В 1882 году служил в
м. Атаки. 16 января 1888 года священник местечка
Новоселица, 2-го округа Хотинского уезда Ареф
о. Алексей Барка.
Батицкий, согласно прошению уволен с должности
депутата во 2-ом округе Хотинского уезда. По данным на 1907 г. служил в с. Грозинцы,
Хотинского уезда. Жена – Доминикия Батицкая (1851 г.р.).
БАТИЦКИЙ ГЕОРГИЙ ФЕОДОРОВИЧ
Родился в 1813 г. По данным на 1835 г. служил дьяконом при церкви в м. Бричаны.
В 1839 – 1843 гг. он дьякон при церкви с. Ломачинцы. В 1843 г. рукоположен во
священника и назначен на священническое место к той же церкви с. Ломачинцы. В 1844 –
1851 гг. – на должности благочинного округа. В 1868 г. перемещен, о чем в Кишиневских
епархиальных ведомостях извещалось: «священники Хотинского уезда: Михайловской
церкви села Форосной Ареф Батицкий и Михайловской церкви села Ломачинец Георгий
Батицкий перемещены один на место другого». Иными словами: отец и сын поменялись
приходами.
153

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

В 1869 г. перемещен к церкви с. Довжка Хотинского уезда. 20 января 1870 г.
перемещен к Свято-Параскевиевской церкви с. Малинешты Хотинского уезда., с
отправлением в его ведении прежнего прихода с. Довжка. В 1878 году духовник 2-го
округа Хотинского уезда. В 1884 г., будучи духовником 4-го округа Хотинского уезда
получил отпуск на 28 дней для поездки в Минск. Скончался 4 мая 1890 года в с.
Малинешты. Его жене, Ирине Батицкой была назначена пенсия. Имели двоих детей.
БЕЛИНСКИЙ АНДРЕЙ ИВАНОВИЧ
В 1860 – 1884 гг. дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы,
Хотинского уезда.
БЕЛЯКЕВИЧ АРТЕМИЙ
Священник с. Непоротово, в 1876 году награжден скуфьей В 1889 г. – камилавкою
Умер 22 сентября 1890 года.
БЕНЬКОВСКИЙ ВАСИЛИЙ
Сын священника, обучался в Кишиневском духовном училище. В 1861 году был
определен дьяконом к церкви с. Каплевка. В 1868 году перемещен к Михайловской
церкви с. Романковцы. В дальнейшем был перемещен на место дьячка к УспенскоБогородичной церкви м. Сокиряны. Оттуда, 9 февраля 1872 г. перемещен исполняющим
обязанности псаломщика к церкви с. Требисоуцы Хотинского уезда. 21 ноября 1872 г.
рукоположен во священник к церкви с. Клишковцы. 17 октября 1877 г. назначен
законоучителем в Клишковецкое училище. 3 сентября 1880 г. уволен с этой должности.
Срустя время служил в этой должности в с. Ходороуцы. Умер 23 апреля 1910 г.
У о. Василия был сын Михаил, который учился в Хотинском уездном училище,
служил псаломщиком при церкви с. Калинешты с 10 апреля 1893 года.
БЕНЬКОВСКИЙ НИКОЛАЙ
Дьячок при церкви с. Гвоздовцы, в 1860-х гг. В 1868 г. был перемещен на место
дьячка в Преображенскую церковь с Керстинец. В дальнейшем был рукоположен во
священника. В 1914 г., 2 октября, за штатного священника с. Широуцы-Высшие Николая
Беньковского, Государь Император, по всеподданнейшему докладу обер-прокурора
Святейшего Синода, наградил золотой медалью с надписью «за усердие», «за
пятидесятилетнюю отлично-усердную службу».
БЕСЛЯГА (БЕШЛЯГА) СТЕФАН
Родился в 1882 г. Окончил три класса теологической
гимназии. Священник при церкви с. Кормань Хотинского
уезда, с 1915 г.
Его сын, Николай Бешляга (20.01.1908 г.р.) окончил
Кишиневскую духовную семинарию. С 1 июля 1930 г.
служил священником при церкви с. Сербичаны.
БИЛИНСКИЙ ЕВФИМИЙ ИВАНОВИЧ
Родился в 1840 г. Рано овдовел. По данным на 1867 –
1869 гг. - священник с. Васильевка Хотинского уезда. В
1868 году «по вниманию к усердной пастырской заботливоНиколай Бешляга.
сти и благолепии вверенного ему храма Божьего благословлен Его Высокопреосвященством употреблять при богослужении знак церковного
отличия набедренник». 19 декабря 1869 года перемещен в к Дмитриевской церкви с.
Белоусовка. Оттуда, в 1874 г. был переведен в с. Ломачинцы. 13 марта 1875 г.
154

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

утвержден помощником благочинного по 5-му округу Хотинского уезда. 1 апреля 1892 г.
перемещен на священническое место в с. Калинешты Белецкого уезда.
БИЛЯКЕВИЧ АНТОНИЙ
Священник с. Непоротово, духовник 3-го округа Хотинского уезда. Скончался 22
сентября 1890 г.
БОГАЧ ФЕОДОР
Священник с. Васильевка Хотинского уезда (по данным на 1912 г.). В 1915 г.
награжден набедренником.
БОДНАРОВСКИЙ ВАСИЛИЙ
Рукоположен в сан священника в 1776 г. В 1799 г. назначен на священническое
место к Дмитриевской церкви с. Непоротово. В 1809 году эта церковь сгорела.
БОДЮ ИВАН
Священник при церкви с. Михалково Хотинского уезда, по данным на 1919 г. 1
ноября 1926 г. переведен в с. Дубна.
БОЛБОШЕНКО АНДРЕЙ
В 1868 году дьякон Успенской церкви с. Васильевка Хотинского уезда Андрей
Болбошенко перемещен на дьячковское место к Николаевской церкви села Арионешты
Сорокского уезда.
БУРЛАЧУК ИВАН ФЕДОРОВИЧ
Пономарь при церкви с. Ожево. В первой половине 1880-х годов был за штатом.
Жена – Анна Ильинична, урожденная Горган.
БУЧКА ГЕОРГИЙ
В 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Гвоздовцы, на второе трехлетие.
БУЧКА ЗАХАРИЙ
5 марта 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Гвоздовцы, на второе трехлетие.
БЫХОВСКИЙ ВИКТОР
Сын священника, окончивший двухклассное училище, Виктор Быховский 22
декабря 1902 г. назначен исправляющим должность псаломщика к церкви с. Волошково.
БЫХОВСКИЙ ВЛАДИМИР
Священник при церкви св. Параскевы в с. Ожево. В 1867 г. перемещен к церкви с.
Требесоуцы. В 1870-х гг. служил священником при церкви с. Яноуцы (теперь Ивановцы).
В 1876 году возведен в сан протоиерея. 9 апреля 1883 году священник Яноуц Владимир
Быховский награжден наперсным крестом. 21 января 1888 года, согласно прошению,
перемещен к церкви г. Бричаны. 10 ноября 1890 г. священник м. Бричан Владимир
Быховский назначен благочинным 3-го округа Хотинского уезда, на место исправляющего
сию должность священника Георгия Крицкого (св. с. Новоселица). Дважды избирался на
должность депутата 3-го округа Хотинского уезда. В 1897 году был награжден орденом
св. Анны 3-й ст. В 1907 году Владимир Быховский – священник села Тецканы Хотинского
уезда.
155

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

БЫХОВСКИЙ К.
Родился в Новоселице, ор. В 1796 г. Долгое время служил священником в с.
Селище, где его сменил Георгий Гербановский. Умер в 1886 г., когда был уже за штатом.
БЫХОВСКИЙ СПИРИДОН
Псаломщик при церкви с. Кормань. 14 июля 1904 г., когда же был за штатом,
награжден Золотой медалью с надписью «за усердие», для ношения на шее на Анненской
ленте.
БЭЛТЯНУ АТАНАСИЙ
Родился в 1872 г. Псаломщик при церкви с. Сербичаны, с 15 июля 1923 г. В
служении с 1909 г.
ВАСИЛЬЕВСКИЙ ВАСИЛИЙ
Родился в 1889 г. С 1913 г. – священник с. Ломачинцы. 16 ноября 1916 г. перемещен к церкви с Барта Измаильского уезда. Жена – Надежда Василевская.
ВАСИЛЬКОВСКИЙ АНДРЕЙ
Окончил курс семинарских наук. Далее некоторое время работал учителем в
Болбокской второклассной школе. В 1904 г. назначается на священническое место к
церкви с. Васильевка.
ВАСИЛЬКОВСКИЙ МИХАИЛ
Священник при церкви с. Ожево. Активно участвовал в ремонте и обновлении
инвентаря местной церкви за что только в 1901-1903 гг. был не единожды удостоен благословения епархиального начальства. Так, на страницах Кишиневских епархиальных
ведомостей указанных годов читаем:
«Объявляется одобрение Епархиального начальства: Священнику церкви села
Ожева, Хотинского уезда Михаилу Васильковскому за его старание о пополнении утвари
церковной на сумму 750 рублей, путем добровольных пожертвований жителей города
Харькова»;
«Преподается архипастырское благословение в 1902 году: священнику церкви села
Ожева, Михаилу Васильковскому за расположение жертвователей к приобретению для
Ожевской церкви серебряно-вызолоченых чаши, дискоса, лжицы, звездицы, ковшика,
двух тарелочек, двух металлических лампадок и других предметов на сумму 210 рублей»;
«Преподается архипастырское благословение в 1902 году: священнику церкви села Ожева
Михаилу Васильковскому за усердие к благоукрашению вверенной ему церкви новым
приобретением вещей на сумму 748 рублей 10 копеек»;
«Преподается Архипастырское благословение священнику с. Ожева за его заботы о
нахождении благотворителей для заведуемого им Ожевского храма». (1903 г.);
«Обьявляется благодарность епархиального начальства священнику с. Ожево
Михаилу Васильковскому, пожертвовавшему на ремонт приходской церкви 224 р. 28
коп». (1906 г.).
В 1913 году награжден скуфьей.
ВАСИЛЬКОВСКИЙ ПАНТЕЛЕЙМОН
Псаломщик Холмской епархии, 22 февраля 1917 г. перемещен в Бессарабию,
псаломщиком к церкви с. Белоусовка.

156

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ВЕРДИШ ГЕОРГИЙ
Священник с. Михалково. 19 октября 1897 года назначен законоучителями в
местную школу.
ВОЙТОВСКИЙ НИКИТА
Священник с. Широуц-Высших Хотинского уезда Никита Войтовский перемещен к
церкви с. Белоусовка 19 марта 1914 года, «для пользы службы». Принимал активное
участие в сборе пожертвований на различные нужды, как для нуждающихся прихожан,
так и в помощь участникам войн. Так, например, в 1914 г., согласно «Отчету Духовного
комитета по приходу вещевых пожертвований на военные нужды», пожертвовал 2 рубахи,
2 пары кальсон, 200 полотенец и 74 аршин полотна.
ВОНИЦКИЙ ВАСИЛИЙ
Дьячок при церкви с. Вашковцы Хотинского уезда. Будучи уже за штатом, умер 1
декабря 1883 года.
ВУЛЬПЭ ВАСИЛИЙ
Родился в 1894 г. Псаломщик с. Сечетены
Кишиневского уезда Василий Вульпэ 23 октября 1915
г.перемещен к церкви с. Вашковцы Сорокского уезда.
В этом же году был рукоположен во священника. В
дельнейшем, с 1928 г. служил при церкви с. Ожево.
ГАЛУППА ВИКЕНТИЙ
Псаломщический сын, 5-го июня 1902 года
назначен исправляющим должность псаломщика к
церкви села Сербичаны.
ГЕОРГИЯНОВ ВЛАДИМИР
В 1906 году студент Кишиневской духовной
семинарии Владимир Георгиянов назначен на священническое место к церкви с. Мендыковцы.

Василий Вульпэ.

ГЕРБАНОВСКИЙ АДРИАН
Окончивший семинарию псаломщик с. Михалково Адриан Гербановский 6
февраля 1916 г. назначен на священническое место с. Рынгач Хотинского уезда. 7 июля
1916 г. перемещен к церкви с. Балкоуцы-Низшие того же уезда.
ГЕРБАНОВСКИЙ ГЕОРГИЙ ЯКОВЛЕВИЧ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 22 февраля 1870 г. рукоположен во
священника к Покровской церкви с. Данкоуцы Хотинского уезда. 22 марта 1872 г.
назначен цензором 5-го округа Хотинского уезда. Священник с. Селище. 9 декабря 1876
года определен законоучителем Селищского народного училища. 16 октября 1878 г.
назначен законоучителем в училище с. Молодово. 5 февраля 1891 года назначен духовником 3-го округа Хотинского уезда, на место умершего в 1890 году священника с.
Непоротова, Артемия Белякевича. Вел активную миссионерскую и просветительскую
деятельность. Участвовал в епархиальных съездах, например, открывшегося 19 августа
1898 в г. Кишиневе. В 1889 г. награжден камилавкою, в 1898 г. – наперсным крестом, в
1904 г. – орденом св. Анны 3-ей степени.
157

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ГЕРБАНОВСКИЙ НИКОЛАЙ
Родился в 1876 г. Сын священника, родился в с.
Селище, Хотинского уезда. Священник с. Непоротово
Хотинского уезда (по данным на 1906 г.). В 1906 г.
награжден набедренником. С 1912 г. служил при церкви
с. Селище.
ГЕРМАН ЛАЗАРЬ
Доктор и профессор Богословия Черновицкого
университета, священник Лазарь Герман 16 ноября 1915
г. назначен на священническое место с. Ломачинцы. 27
октября 1916 г. согласно официальным данным уволен
«ввиду отъезда в г. Черновцы». В 1917 г. эмигрировал в
Канаду, а затем в США, где был произведен в
протоиереи. Проживал и служил в США (предположиНиколай Гербановский.
тельно в юрисдикции Североамериканской митрополии
Русской Православной Церкви). Скончался 5 сентября 1929 г. в г. Реблинг (шт. НьюДжерси, США).
ГИНГУЛЯН ГРИГОРИЙ
31 июля 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Свято-Дмитриевской
церкви с. Белоусовка, на первое трехлетие.
ГЛАВАТИНСКИЙ АЛЕКСАНДР
Окончивший курс семинарских наук в 1903 году Александр Главатинский, 7 июля
1903 года определен на священническое место к церкви с. Ветрянка. 27 октября 1912 г.
перемещен к церкви с. Хаджимус Бендерского уезда. В 1910 г. награжден набедренником.
ГЛАВАТИНСКИЙ ИВАН ПЕТРОВИЧ
В 1852 – 1862 гг. дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы
Хотинского уезда.
ГОБЖИЛА КОНСТАНТИН ФЕОДОРОВИЧ
Сын псаломщика, окончил курс семинарии. В 1912 г. назначен на священническое
место к церкви с. Волошково, с возведением в сан 5 июня 1912 г. В 1916 г. награжден
набедренником.
ГОНЧАР ГЕОРГИЙ
В 1892 году утвержден в должности церковного старосты к церкви с. Шебутинцы,
на второе трехлетие.
ГОНЧАР ПАВЕЛ ГРИГОРЬЕВИЧ
В 1920-1940 гг. дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы.
ГОРЯНСКИЙ МАКСИМ
5 марта 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Вашковцы тамошний царанин Максим Горянский, на седьмое трехлетие.
ГРАМЧУК МИХАИЛ
В 1892 году утвержден в должности церковного старосты к церкви с. Михалково,
на первое трехлетие.
158

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ГРАШУ
31 июля 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Свято-Дмитриевской
церкви с. Непоротово, на первое трехлетие.
ГРИМАЛЬСКИЙ МАКСИМ
Некоторое время был внештатным псаломщиком при церкви с Гвоздовцы. 27
января 1887 г., будучи безместным пономарем, назначен на вакансию псаломщика в село
Климовцы Сорокского уезда.
ГРИМАЛЬСКИЙ МИХАИЛ
В 1868 г. дьячки Хотинского уезда Преображенской церкви села Керстинец
Михаил Гримальский и Михайловской церкви села Гвоздовцы Николай Беньковский
перемещены один на место другого. 27 января 1887 года безместный причетник села
Гвоздовцы Хотинского уезда Михаил Гримальский – на псаломшицкую вакансию в село
Климоуцы, Сорокского уезда.
ГРОППА ДАНИИЛ
Выбывший из первого класса Кишиневской духовной семинарии псаломщический
сын Даниил Гроппа 13 марта 1900 г. назначен исправляющим должность псаломщика к
церкви села Васильевка. 16 августа 1900 г. утвержден в должности псаломщика при
церкви с. Васильевка. По данным на 1908 г был за штатом.
ГРОППА ИОАНН ДИМИТРИЕВИЧ
Священник при церкви с. Гвоздовцы. Окончил курс Кишиневской духовной
семинарии. 30 августа 1877 рукоположен в священники церкви села Гвоздовцы, где
прослужил приблизительно 2 года. Согласно данным конца XIX в. – начала XX в. являлся
членом Кишиневского Православного религиозно-просветительного Миссионерского
Христо-Рождественского братства (открыто 28 декабря 1899 г. в г. Кишиневе), а также
был благочинным 2-го округа Белецкого уезда. Умер в 1904 г. в с. Кирилены Белецкого
уезда.
Его сын, Феодор Иоанович Гроппа окончил Кишиневскую духовную семинарию.
Работал экономом Кишиневского епархиального женского училища. В 1905 году рукоположен в сан священника.
ГРОППА СТЕФАН
Дьячок Покровской церкви с. Селище Хотинского уезда Николай Рубан и
пономарь Николаевской церкви села Бырновы Сорокского уезда Стефан Гроппа в 1869 г.
перемещены один на место другого. 18 января 1872 г. Стефан Гроппа перемещен к
Николаевской церкви м. Бричаны Сорокского уезда.
ГРУШЕЦКИЙ ЕВФИМИЙ
В 1892 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Гвоздовцы, на первое трехлетие.
ГУЦУЛ ИВАН
В 1892 г. утвержден в должности церковного старосты к церкви с. Селище, на
первое трехлетие.
ГЫНСКА ВАСИЛИЙ
11 июня 1888 г. окончивший курс Кишиневской духовной семинарии Василий
Гынска назначен на священническое место в с. Ветрянка Хотинского уезда. 26 июня того
159

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

же года рукоположен во священника. 14 июня 1889 г., согласно прошению перемещен на
священническое место к церкви села Росошаны, того же уезда и округа. 8 октября 1896 г.
зачислен в число братии Кишиневского Архиерейского дома. 19 февраля 1899 г. определен священником при церкви с. Шендрены, Хотинского уезда.
ДАНИЛОВИЧ СТЕФАН
Пономарь Михайловской церкви с. Кельменцы. В 1869 г. перемещен к Николаевской церкви с. Коболчин. В том же году переведен к с. Ветрянка.
ДАНИЛОВИЧ ФЕОДОР
Сын пономаря. В 1868 г. определен дьячком Александро-Невской церкви с.
Яноуцы (Ивановцы) Хотинского уезда. В том же году перемещен из села Яноуцы
(Ивановцы) Хотинского уезда к Николаевской церкви села Коболчин Хотинского уезда.
И далее, в том же 1868 году пономарь Николаевской церкви села Коболчин Феодор
Данилович перемещен к Иоанно-Богословской церкви с. Ветрянка на ту же должность, а
затем в с. Кельменцы. В 1869 г. перемещен обратно в с. Коболчин. 14 февраля 1870 г.
перемещен к Свято-Успенской церкви местечка Сокиряны. 28 января 1872 г. перемещен
на место причетника к Свято-Дмитриевской церкви с. Бужаровка Сорокского уезда.
ДАШКЕВИЧ ВАСИЛИЙ ГАЛАКТИОНОВИЧ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 22 января 1887 года назначен на
священническое место в с. Ветрянка, 3-го округа Хотинского уезда. 8 марта 1887 года
рукоположен во священника. 13 марта 1887 года определен на священническую вакансию
в с. Белоусовка 5-го округа Хотинского уезда. Во многом благодаря ему в Белоусовке в
1890 году была открыта школа грамоты. Он же был первым учителем в этой школе.
С 1888 г. о. Василий – член Хотинского уездного отделения Епархиального
училищного совета 16 февраля 1891 года перемещен на священническую вакансию к
Хотинской Царе-Константиновской церкви, с оставлением в должности миссионера. 8
марта 1891 года был назначен законоучителем Хотинского уездного училища. В 1896 г.
назначен уездным наблюдателем церковно-приходских школ и школ грамоты, а затем, 16
сентября, председателем Хотинского отделения Епархиального училищного совета. В
1901 – Уездный надзиратель церковных школ Хотинского уезда.
В 1902 г. священник церкви м. Единцы Василий Дашкевич, согласно прошению
уволен от должности Хотинского Уездного наблюдателя церковных школ, а на его место
назначен Хотинским уездным наблюдателем церковных школ священник церкви с.
Липкан Сосипатр Гримальский – 7 февраля 1902 года.
Согласно «Отчетам Духовного комитета по приходу вещевых пожертвований на
военные нужды» активно жертвовал вещи в Первую мировую войну.
Дочь Василия Галактионовича, Екатерина Васильевна Дашкевич (1892 г.р.) –
воспитательница Кишиневского епархиального женского училища. Скончалась 11 июня
1914 г.
ДАШКЕВИЧ ПЕТР
Сын священника. В 1880-м году окончил курс Кишиневской духовной семинарии.
В воскресенье 6 сентября 1881 года, в кафедральном соборе г. Кишинева, после
божественной литургии, преосвященный митрополит Иерофей рукоположил его в
священники церкви с. Гвоздовцы, где он прослужил очень короткое время. В дальнейшем
служил в нескольких бессарабских поселениях (с. Липканы, с. Липник и др.). Был
награжден церковными и государственными наградами, например, в 1911 г. наперсным
крестом от епархиального начальства.
160

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ДЕЛИНСКИЙ ВЛАДИМИР
Окончивший псаломщический класс. 22 марта 1911 г. направлен временно
исполняющим обязанности псаломщика к церкви с. Кайнар-Веки Сорокского уезда. 28
октября 1911 г. назначен исполняющим обязанности псаломщика к церкви м. Сокиряны.
16 октября 1913 г. временно исполняющий обязанности псаломщика церкви с. Бурланешты Владимир Делинский освобожден от исправления должности. 20 января 1915 г.
назначен псаломщиком к церкви с. Сербичаны.
ДЕЛИНСКИЙ ПЕТР
Родился 1 января 1890 г. Учился в Кишиневской псаломщичьей школе. В служении
с 1910 г. Псаломщик при церкви м. Сокиряны, по данным на вторую половину 1920-х гг.
ДЕХТЯРЬ ИВАН
5 марта 1872 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Ломачинцы тамошний царанин Иван Дехтярь, на первое трехлетие.
ДИМИТРИУ ФОМА КОНСТАНТИНОВИЧ
Священнический сын, 30 апреля 1900 года назначен исправляющим должность
псаломщика к церкви с. Сербичаны.
ДОБРОШИНСКИЙ ТИМОФЕЙ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию (23 августа 1889 года, уволен из 3-го
класса), служил псаломщиком, а затем дьяконом Хотинской соборной церкви, а также с
1892 г. учителем в церковно-приходской школе в Хотине. Был секретарем Хотинского
уездного отделения Епархиального училищного совета. 11 ноября 1896 года был назначен
на священническое место при церкви с. Кулишовка, Хотинского уезда. В 1903 г.
удостоен архипастырского благословения:
«Преподается Архипастырское благословение: Священнику церкви с. Кулишовки
Хотинского уезда, Тимофею Доброшинскому, расположившему общество с. Кормань к
отпуску 5013 рублей на постройку храма в с. Кормане и собравшему от частных
жертвователей 171 руб. на приобретение церковных принадлежностей для этого храма»2.
В 1917 г. награжден камилавкою.
ДОМИНЯЦА НИКОЛАЙ
7 мая 1873 г. утвержден на место церковного старосты к Свято-Успенской церкви
м. Сокиряны, на третье трехлетие.
ДОНОС АНДРЕЙ
Родился 30 ноября 1887 г. Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 21 января
1913 г. назначен священником к церкви с. Редю-Маре Сорокского уезда. С 1918 г. –
священник при церкви с. Шебутинцы. 1 сентября 1926 г. перемещен к церкви с.
Гринауцы.
ДРАГИЧ ИСААК
Студент Кишиневской духовной семинарии Исаак Драгич, 21 декабря 1869 г. рукоположен во священника к Николаевской церкви с. Каларашевка Сорокского уезда. 7
февраля 1870 г. перемещен к Николаевской церкви с. Арионешты. 3 ноября 1872 года:
«Исааку Драгичу, за проповедование слова Божиего, усердную и полезную законоучи2

Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1903. - №
24. – С. 614.

161

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

тельную службу Его Преосвященством Павлом, Епископом Кишиневским и Хотинским
преподано пастырское благословение». Священник с. Романковцы, 30 марта 1879 г.
оставлен в должности. 8 мая 1879 перемещен на место отчисленного в армейское
ведомство священника Бендерского собора Димитрия Заушкевича. 9 августа 1879 г.
перемещен в с. Александровка Аккерманского уезда. Умер 4 декабря 1897 года в с.
Волонтировка Аккерманского уезда. Жена – Порфирия Драгич.
Его сын Владимир, по данным на 1906 – 1907 гг. проживал в г. Аккерман.
ДУДНИК НИКИТА
Родился 3 сентября 1891 г. Рукоположен во диакона к церкви с. Параскевы с.
Ожево 15 мая 1919 года.
ДУМБРОВАН МИХАИЛ
Псаломщик при церкви м. Сокиряны, куда 22 марта 1907 г. был перемещен из с.
Берестье 2 округа Хотинского уезда. 9 марта 1910 г., согласно прошению, перемещен к
церкви с. Мошаны Сорокского уезда.
ЕРЕМЕНКО НИКОЛАЙ
17 июня 1899 года священник церкви с. Ниморены, Кишиневского уезда Николай
Еременко перемещен к церкви с. Непоротово, Хотинского уезда. 10 декабря 1899 года
утвержден в должности законоучителя Непоротовской церковной школы.
ЕФОДИЕВ НИКОЛАЙ
В 1868 году пономарский сын Николай Ефодиев определен пономарем к
Успенской церкви с. Васильевка. В 1868 г. перемещен причетником к Успенской церкви
села Дубны Сорокского уезда, а затем возвращен обратно в Васильевку. Вернувшись, он
тут же был перемещен к Михайловской церкви с. Копачены Сорокского уезда пономарем.
ЕФОДИЕВ (ЕВФОДИЕВ) СИМЕОН
Окончил Кишиневскою духовную семинарию. 10 июля 1873 г. назначен
псаломщиком к церкви с. Чубрук Аккерманского уезда. 15 февраля 1874 г. перемещен на
ту же должность при церкви с. Фиштелица Аккерманского уезда. 7 июля 1874 г.
рукоположен во священника к Успенской церкви с. Наславча Сорокского уезда. В 1887
году назначен в должность наблюдателя за церковно-приходскими школами 5-го округа
Хотинского уезда. 20 сентября 1879 г. о. Симеон Евфодиев в награду за полезную и
усердную епархиальную службу был благословен употреблять при богослужении
набедренник. Скончался в 1890-х гг.
Вдова Домникия Евфодиева получала помощь от Общества взаимного вспоможения духовенства Кишиневской епархии (по данным на 1900 г.).
ЕШАНУ РОМАН
Священик с. Непоротово, по данным на 1919 г.
В 1927 г. перемещен к церкви с. Бисеркань, Белецкий
жудец.
ЖЕРЕГЕЙ ПЕТР ВАСИЛЬЕВИЧ
Родился в 1906 г. Из семьи священника. Окончил
Кишиневскую духовную семинарию. Священник при
церкви с. Михалково, с 1929 года. В воспоминаниях
старожилов Михалково он более известен как Жеряга.
По их словам: «человеком был грамотным, знал
162
Петр Жерегей.

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

украинский, русский, латинский, нимецкий и румынский языки». Обучал местных детей в
«народной школе», которой стал его дом. 1 июля 1930 г. переведен к церкви с. Лунга
Сорокского жудеца.
ЖУШКОВ АНТОНИЙ
Священник с. Сарато-Резеш (назначен будучи безместным священником в 1906 г.),
Кишиневского уезда Антоний Жушков, в виду полного незнания им молдавского языка, а
прихожанами – русского, перемещен согласно прошению, к церкви с. Кормань Хотинского уезда в 1906 г. В 1910 г. награжден набедренником. Жертвовал деньги на стипендию
имени А.П. Пархомовича. 14 февраля 1911 г. священник с. Кормань Антоний Жушков
перемещен к церкви м. Резены Оргеевского уезда.
ЗЕЛИНСКИЙ (ЗИЛИНСКИЙ) ИВАН С.
В 1845 – 1846 гг. псаломщик при церкви с. Ломачинцы. По данным на 1873 г.
служил пономарем в с. Кулевча Аккерманского уезда.
ЗОТОВ ГЕОРГИЙ СЕМЕНОВИЧ
В 1843 – 1859 гг. – дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы
Хотинского уезда.
ЗУГРАВ ЕЛИСЕЙ
В 1905 г. окончил Кишиневскую духовную семинарию, был определен
псаломщиком с. Пуркарь Аккерманского уезда. 26 января 1907 г. был назначен на
священническое место к церкви с. Волошково. 14 марта 1907 г. был отчислен от означенного прихода, как не явившийся в назначенный епархиальным начальством срок к
рукоположению. Спустя некоторое время, 5 июля 1907 г. был назначен священником к
церкви с. Михалково. 15 октября 1910 г., согласно прошению, перемещен к церкви с.
Ярово Сорокского уезда.
ИГНАТЬЕВ ПЕТР
Священник с. Вашковцы Хотинского уезда. В марте 1882 года от Святейшего
Синода награжден камилавкою.
КАЙМАКАН ВАСИЛИЙ НИКОНОВИЧ (1887 – 03.03.1978)
Бывший псаломщик Василий Каймакан 18 марта 1913 г. назначен и.д. псаломщика
к церкви с. Кормань. Далее служил в той же должности в разных приходах Кишиневской
епархии, а затем был рукоположен во священника.
КАЙСЫН ИСААКИЙ
Псаломщик при церкви с. Вашковцы. 12 ноября 1914 г. перемещен на ту же
должность к церкви с. Христич Сорокского уезда.
КАЙСЫН ПЕТР
Священник при церквях с. Васильевка и Роскопинцы, по данным на 1919 г. В
1920-х гг. служил в с. Волошково, откуда 1 сентября 1929 г. переведен к церкви с.
Чепелеуцы.
КАЛУЦКИЙ ВОРФОЛОМЕЙ
Псаломщик при церкви с. Романковцы. Умер в 1888 г. в том же селе, будучи
«безместным псаломщиком».
163

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

КАЛУЦКИЙ ГРИГОРИЙ
Псаломщик при церкви с. Вашковцы. В 1906 г., согласно прошению перемещен в
с. Наславча. 1911 г. ему объявлено Благословение Святейшего Синода, с грамотой.
КАЛУЦКИЙ ДОМЕНТИЙ
Сверхштатный причетник при церкви с. Белоусовка. 2 ноября 1878 года
перемещен к церкви с. Коболчин. 5 ноября 1879 года уволен за штат. Умер 10 июня 1903
г. Жена - Феодосия Калуцкая.
КАЛУЦКИЙ ПЕТР
Родился 5 октября 1877 г. Окончил 2-х классное училище, а также учился в
Кишиневской псаломщичьей школе. Псаломщик при церкви с. Вашковцы. 25 апреля
1896 г. назначен учителем местной школы. Затем, в 1899 г. перемещен на место псаломщика в с. Наславча. В 1906 г. псаломщик с. Вашковцы Григорий Калуцкий и с. Наславча
Петр Калуцкий перемещены один на место другого, согласно прошению.
Его сын, Калуцкий Феодор Петрович (15.12.19023, Наславча – 09.06.1980,
Вашковцы), с 1921 г. в сане священника. С 1925 г. служил в Новоселице. Позже служил
священником при церкви с. Вашковцы. Там умер и там же похоронен4.

Могила семьи Калуцких в с. Вашковцы. Фото, А.Д. Чорный.

КАРЮКОВ (КАРЕКОВ) ИОАНН
По данным на 1868 - 1872 гг. – священник при церкви с. Романковцы и законоучитель в местной народной школе. В 1868 году «по вниманию к усердной пастырской
заботливости и благолепии вверенного ему храма Божьего благословлен Его Высокопреосвященством употреблять при богослужении знак церковного отличия набедренник».
Его сын, Константин Карюков, уже после смерти отца, по распоряжению Его
Преосвященства, Преосвященнийшего Павла, епископа Кишиневского и Хотинского 15
июня 1878 года зачислен в Добрушскую школу, как «сирота имеющий мать».
3

На надгробной плите годом рождения указан 1903 г.
Поодробнее о нем: Калуцкий Феодор Петрович, протоиерей (Черновицкая епархия): Некролог // ЖМП.
1981. № 5. – С. 32, фото.
4

164

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

КИРИЛЛОВИЧ ВАСИЛИЙ
Родился в 1798 или 1790 г. Священник при церкви с. Гвоздовцы Хотинского уезда,
с 1822 года до конца 1840-х годов, когда и умер.
КИРИЛЛОВИЧ ВАСИЛИЙ
Священник с. Кормань. В октябре 1875 г.: «Благочинный 3-го округа Хотинского
уезда, при рапорте от 31 прошлого октября за № 131, представил рапорт священника
вверенного ему округа с. Кормань, Василия Кирилловича, от 25 октября за № 18, который
доносит, что он, священник Василий Кириллович, чтобы расположить прихожан к
пожертвованиям на церковь пожертвовал из собственности своей на починку местной
церкви 50 рублей. Таким пожертвованием своим он склонил своих прихожан к разным
пожертвованиям, а именно: на починку же церкви пожертвовано ими 400 рублей серебром
и кроме того куплено теми же прихожанами 4 подсвечника пред наместныя иконы,
бронзовые посребренные и два подсвечника напрестольные в шести свечах в 52 рубля.
Также приобретены: богослужебные книги, октоих, требник, постная триод в 15 р., два
ручных кипарисных креста в 15 р., крест процесионный в 22 р., с хоругвей плащаница
полубархатная кофейного цвета в 70 р., ящик на плащаницу в 10 руб., две пары парчевых
священнических облачений, со всем прибором в 70 р., напрестольное парчевое одеяние в
18 руб., пожертвовано на поновление двух чаш и двух дисков 18 руб., крестильницы, таза
и рукомойника 10 руб., а всего на приобретение вещей и производство починки церкви
употреблено 750 рублей серебром»5.
Священник с. Кормань Василий Кириллович, согласно прошению уволен за штат
19 января 1903 г.
КИРИЛЛОВИЧ ВАСИЛИЙ
Псаломщик при церкви с. Ветрянка. Затем переведен в с. Сербичаны. Умер 11
апреля 1898 года.
Вдова, Мария Кириллович получала помощь от Общества взаимного вспоможения
духовенства Кишиневской епархии (1900 г.).
КИРИЛЛОВИЧ ГАВРИИЛ
Дьякон при церкви с. Гриноуцы Сорокского уезда. В 1868 г. перемещен к с. церкви
с. Медвежи, Хотинского уезда, на то же место. 12 марта 1892 г. перемещен на
священническое место к церкви с Мендыковцы Хотинского уезда. 25 марта 1892 г.
рукоположен во священника. В 1902 году награжден набедренником.
КИРИЛЛОВИЧ ДМИТРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ
Родился в 1818 г. Сын священника с. Гвоздовцы, служил дьяконом в 1850-51
годах. В дальнейшем, рукоположен во священника в другом приходе.
КИРИЛЛОВИЧ ТИМОФЕЙ
30 января 1880 года священнический сын села Котельной Хотинского уезда
Тимофей Кириллович определен в село Сербичаны, того уезда, на псаломщичье место.
Через некоторое время был перемещен псаломщиком к церкви с. Ветрянка. Вышел за
штат в 1899 году. В том же году скончался.
Вдова, Вера Кириллович получала помощь от Общества взаимного вспоможения
духовенства Кишиневской епархии (по данным на 1900 г.).

5

Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1876. - № 4. – С. 62.

165

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

КИРИЯК ИОАНН
Дьякон при церкви с. Коболчин. 2 ноября 1878 года перемещен в село Белоусовку
Хотинского уезда на псаломщичью вакансию. 19 марта 1880 года перемещен к церкви в с.
Русяны, того же уезда – сверхштатным.
КЛИМОВ СТЕФАН
Причетники Хотинского уезда церкви с. Коболчин Феодор Данилович и СвятоУспенской церкви местечка Сокиряны Стефан Климов 14 февраля 1870 года перемещены один на место другого. 5 ноября 1879 года, сверхштатный причетник Стефан
Климов уволен за штат. 4 декабря 1880 года за штатный священник Стефан Климов
определен исполняющим должность к церкви с. Сосены Оргеевского уезда.
КОВАЛЬ (КОВЕЛЬНЯ) МАКСИМ
1 июля 1871 г. утвержден на место церковного старосты к Покровской церкви с.
Селище, на первое трехлетие. 21 февраля 1875 г. утвержден на место церковного
старосты на второе трехлетие.
КОЗАК ГЕОРГИЙ
Окончил псаломческий класс. 10 июня 1913 г. назначен исполняющим должность
псаломщика к церкви с. Батырь Бендерского уезда. 1 мая 1914 г. определен к церкви с.
Леушены Оргеевского уезда. 12 ноября 1914 г., согласно прошению перемещен из с.
Христич Сорокского уезда на должность псаломщика к церкви с. Вашковцы. 9 февраля
1915 г. уволен за штат за неявку в приход.
КОЛАЧКОВСКИЙ НИКОЛАЙ
Родился 28 ноября 1888 г. Окончивший духовную семинарию, Николай
Колачковский, 27 октября 1912 г. назначен на место священника к церкви с. Ветрянка
Хотинского уезда. 22 ноября 1912 г. перемещен к церкви с. Михалково. В 1916 г.
награжден набедренником. В 1919 г. был перемещен к церкви с. Нелиповцы.
КОМЕРЗАН ВАСИЛИЙ
Священнический сын. 14 декабря 1879 г. определен исполняющим обязанности
псаломщика к церкви с. Шебутинцы. 10 мая 1880 г. перемещен на место псаломщика к
церкви с. Бедраж. По данным на 1907 г. – псаломщик при церкви с. Мендыковцы. 1911
г. ему объявлено Благословение Святейшего Синода, с грамотой. Умер 1 марта 1926 г.
КОМЕРЗАН ДМИТРИЙ
Родился 26 октября 1902 г. Окончил 2 класса Кишиневской духовной семинарии. С
1 апреля 1923 г. - псаломщик при церкви с. Ветрянка. 1 апреля 1926 г. перемещен к
церкви с. Мендыковцы Хотинского жудеца.
КОРНЕЙ ДАНИИЛ ИВАНОВИЧ
Родился в 1875 г. Священник с. Пригородок, Хотинского уезда. В1903 году
временно исполнял должность учителя в Рестео-Атакской церковно-приходской школе.
27 октября 1916 г. перемещен к церкви с. Ломачинцы, где умер в 1929 г.
По воспоминаниям старожилов с. Ломачинцы, о. Даниил обладал очень красивым
голосом. Послушать его пение приходили даже из соседних приходов. Обладал огромной
силой (весил около 150 кг.), согласно пересказам дважды боролся с всемирно известным
Иваном Заикиным. Участник Хотинского восстания.
Умер в 1929 г. Жена – Надежда Корней (1876 г.р.). Имели четверо детей.
166

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

КОТОВИЧ СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ
В 1825 – 1842 гг. дьякон при церкви Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы.
КОЧУРОВСКИЙ СТЕФАН ИВАНОВИЧ
Родился в 1782 г. Дьячок при церкви с. Гвоздовцы, по меньшей мере с 1822 года
до 1837 года.
КРАВЕЦКИЙ АФАНАСИЙ
Был дьяконом в Романкоуцах в 1840-х – 1850-х гг. Сменил на этом месте своего
родного брата Ивана Кравецкого.
КРАВЕЦКИЙ ИВАН
Дьячок при церкви с. Романковцы, в 1830-первой половине 1840-х.: «Бедный был
дьячок Иван Кравецкий, очень бедный, но он, по видимому, доволен был своим
положением и не только не помышлял быть когда-нибудь богатым, но даже не заботился
о том, чтобы обеспечить хотя как-нибудь в будущем свою жену: полуразрушенная изба,
жена и трое детей составляли все его имущество, богатство и будущее обеспечение семьи.
Поэтому когда он умер, то семья его осталась совершенно безприютной: ни двора, ни
кола, а в избе хоть шаром покати»6.
У Ивана было трое детей – дочь, и двое сыновей, младший из которых в будущем
стал известным педагогом и священником – Кровецкий Елифрерий Иванович.
Протоиерей Кишиневского Вознесенского собора, член Консистории Елефрерий
Иванович Кровецкий (05.03.1939 - 02.07.1890) родился в с. Романкоуцы. Оставшись после
смерти отца малолетним в 1849 году поступил в Кишиневское духовное училище; в 1857
году был переведен в семинарию, а в 1863 году окончил в звании студента. Фамилия
изначально была Кравецкий, но Елефрерий Иванович стал писаться Кровецкий, еще
будучи в школе.
КРАВЧЕНКО ТИМОФЕЙ
Псаломщик при церкви с. Кормань. 9 февраля 1913 г., согласно прошению,
перемещен к церкви с. Кишло-Замжиево Хотинского уезда.
КРИЦКИЙ АВТОНОМ
21-го октября 1890 года окончивший курс Кишиневской духовной семинарии
Автоном Крицкий рукоположен во священника к Успенской церкви села Васильевка
Хотинского уезда.
КРИЦКИЙ ГЕОРГИЙ
Служил в с. Непоротово Хотинского уезда. Умер 18 января 1897 года.
КРОВЕЦКИЙ ВАСИЛИЙ
Псаломщик с. Вашковцы. Вышел за штат в 1899 году. Жена – Мария Михайловна
Кровецкая.
КРОКОС ВАСИЛИЙ
9 августа 1889 г., окончивший курс Кишиневской духовной семинарии Василий
Крокос рукоположен во священника к церкви с. Цахноуцы 3-го округа Оргеевского уезда.
25 августа 1897 г. перемещен к церкви с. Васильевка Хотинского уезда. В 1898 г.
6

Лашков Л. Памяти протоиерея Елефрерия Ивановича Кровецкого // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1890. – № 16. – С. 700.

167

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

награжден набедренником награжден. 31 декабря 1903 г. перемещен к церкви с.
Клокушна.
КРОКОС СИМЕОН
Дьякон-псаломщик при церкви м. Сокиряны. Скончался 18 мая 1891 года. Жена Ирина Крокос.
КРОКОС ФИЛИПП
15 июня 1891 года сверхштатный псаломщик м. Сокиряны Филипп Крокос утвержден штатным псаломщиком в том же приходе на место умершего Симеона Крокоса.
КРУПСКИЙ ПЕТР
Священник Дмитриевской церкви с. Белоусовка. В 1868 году «по вниманию к
усердной пастырской заботливости и благолепии вверенного ему храма Божьего
благословлен Его Высокопреосвященством употреблять при богослужении знак
церковного отличия набедренник». 19 декабря 1869 года перемещен к церкви с.
Васильевка Хотинского уезда. 7 февраля 1878 г. утвержден помощником благочинного
по 5-му округу Хотинского уезда. 14 августа 1887 г., согласно прошению уволен от
должности помощника благочинного. Скончался 23 июня в 1890 году.
КРУЧЕРЕСКУ КОНСТАНТИН
Рожился 2 марта 1902 г. Окончил Кишиневскую духовную семинарию. В 1925 г.
назначен на место священника к церкви с. Ветрянка.
КУЛЬЧИЦКИЙ МИХАИЛ
Окончивший курс Кишиневской духовной семинарии Михаил Кульчицкий 9
сентября 1903 г. назначен на священническое место церкви с. Кормань Хотинского уезда.
В 1906 г. перемещен на второе священническое место при церкви с. Коленкоуцы
Хотинского уезда.
КУНИЦКИЙ ВАСИЛИЙ ДМИТРИЕВИЧ
Дьячковский сын, в 1868 г. определен причетником к Михайловской церкви с.
Ломачинцы Хотинского уезда. В 1873 г. переведен на место псаломщика к церкви с.
Наславча. В 1911 г. ему объявляно Благословение Святейшего Синода, с грамотой.
КУХАРСКИЙ ИОАНН
В 1870-х г. служил причетником в с. Бедраж. 3 декабря 1879 г. перемещен в с.
Виишоры. Причетник при церкви с. Шебутинцы, куда был назначен 22 сентября 1880
года.
КУЧЕРЯН ИВАН А.
В 1865 г. псаломщик или пономарь при Свято-Михайловской церкви с.
Ломачинцы Хотинского уезда.
ЛЕВИЦКИЙ СИМЕОН
Сверхштатный псаломщик при церкви с. Сербичаны, утвержден в должности 30
июня 1898 г. Умер 9 марта 1900 года.
Вдове псаломщика Марии Левицкой оказывалась помощь от Общества взаимного
вспоможения духовенства Кишиневской епархии (по данным на 1900 г.).

168

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ЛЕКА ИВАН
Исполняющий обязанности псаломщика с. Заим Бендерского уезда Иван Лека
перемещен к церкви с. Сербичаны 20 февраля 1912 г. Тем же числом указано, что
псаломщик церкви Сербичан Иван Лека перемещен к церкви с. Кобылки Оргеевского
уезда. (?)
ЛЕСКОВ ЮСТИН
Родился в 1893 г. Учился в Кишиневской псаломщичьей школе. 1 октября 1926 г.
назначен псаломщиком к церкви с. Селище Хотинского уезда.
ЛОЗАН СЕМЕН
Родился в 1758 г. в с. Ожево. В 1799 – 1828 г. служил священником при церкви с.
Ломачинцы. Умер в 1828 г. Жена – Пелагея Лозан. Имел троих детей.
ЛОЗАН ВАСИЛИЙ СЕМЕНОВИЧ
Сын священника. В 1825 – 1840 гг. дьячок при церкви с. Ломачинцы.
ЛОТОЦКИЙ АРЕФ
Причетника при Свято-Покровской церкви с. Волошково, куда 25 октября 1876 г.
был перемещен из с. Русяны Хотинского уезда, где он служил сверхштатным
причетником при местной церкви. Позже он был утвержден в должности псаломщика.
Умер Ареф Лотоцкий 27 августа 1902 г. Жена – Мария Ивановна Лотоцкая.
Их сын, Павел Лотоцкий (29.06.1878 - 1928)7, был преподавателем в Кишиневской
духовной семинарии, его перу принадлежат «История Кишиневской Духовной семинарии» (1913 г.) и «Список и краткие биографии окончивших полный курс Кишиневской
духовной семинарии за столетие существования (1813-1913 гг.)» (1913).
Другой сын, Андрей, по данным на 1907 г. проживал в Кишиневе.
ЛОТОЦКИЙ ВЛАДИМИР
Священник с. Санкоуцы, 20 ноября 1912 г. перемещен к церкви с. Белоусовка
Хотинского уезда. 19 марта 1914 г. перемещен к церкви с. Широуцы-Высшие Хотинского
уезда, для пользы службы: «С отдачею под особый надзор благочинного». 13 сентября
1914 г. отчислен от места.
ЛУКИЯНОВ СИМЕОН
Родился 1 октября 1868 г. Учился в Кишиневской псаломщичьей школе.
Псаломщик церкви с. Кельменцы. 22 января 1915 г. назначен к церкви с. Шебутинцы, в
той же должности. 6 апреля 1917 г. определен к церкви с. Ганасены-Ноу Измаильского
уезда. Далее, с 1924 г. служил при церкви с. Росошаны.
ЛУНГА ИВАН
Священнический сын Ясского уезда с. Каменки Иван Лунга, 1 ноября 1876 года
назначен исполняющим должность псаломщика при церкви с. Молодово.
ЛУНГА КСЕНОФОНТ
Псаломщик с. Коболчин (по данным на 1907 г.). 1911 г. ему объявляно
Благословение Святейшего Синода, с грамотой. Умер 3 апреля 1917 г.

7

Подробнее о нем: Мандзяк О.С. Син псаломщика // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. /
Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 216.

169

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ЛЫСЫЙ АНДРЕЙ
В 1892 г. утвержден на место церковного старосты к церкви с. Васильевка
Хотинского, на первое трехлетие.. В 1896 г. – на второе трехлетие.
МАДАН ИОАНН АНДРЕЕВИЧ
23 декабря 1909 г. студент Кишиневской духовной семинарии Иван Мадан
допущен к исполнению обязанностей псаломщика к церкви с. Сирец Кишиневского уезда.
В 1912 году он уже священник при церкви с. Молодово, Член Кишиневского отдела
Императорского Православного Палестинского общества. Удостаивался благодарности
общества. Согласно «Отчетам Духовного комитета по приходу денежных пожертвований
на военные нужды», жертвовал деньги на помощь русским солдатам – участникам Первой
мировой войны. 4 февраля 1916 г. уволен за штат, по прошению за поступлением в
военное ведомство.
МАКАРЕВИЧ КОНСТАНТИН
Исполняющий обязанности псаломщика церкви с. Сербичаны Константин
Макаревич назначен и.д. псаломщика при той же церкви 13 июня 1914 г. 10 января 1915 г.
перемещен к церкви с. Кирютня Бендерского уезда.
МАККОВЕЕВ КОНСТАНТИН ДМИТРИЕВИЧ
Окончивший курс семинарии Константин Макковеев, 6 октября 1877 года
определен на священническое место в село Коболчин Хотинского уезда. 4 ноября 1877 г.
рукоположен во священника к церкви с. Шерпены Бендерского уезда, где прослужил
более 30 лет (по данным на 1907 г.).
МАРЕЦКИЙ АЛЕКСАНДР
Дьякон с. Кельменцы Александр Марецкий 26 февраля 1892 г. определен на
священническое место к церкви с. Ветрянка Хотинского уезда. Рукоположен во священника 1 марта того же года. Умер 12 июля 1893 г.
Его сын – Константин Александрович Марецкий в 1906 году жил в Хотине.
МАРЕЦКИЙ ТИМОФЕЙ
По данным на 1820-е гг. – священник при церкви с. Непоротово.
МАРЕЦКИЙ ТРОФИМ
26 октября 1872 года дьячковский сын Дмитриевской церкви с. Непоротово
Трофим Марецкий определен пономарем к Успенской церкви села Редены Кишиневского
уезда, до уравнения приходов. 28 октября 1880 г. перемещен к церкви с. Селишты
Кишиневского уезда.
МАРКОВ ОЛЕКСАНДР НИКОЛАЕВИЧ
В 1843 – 1848 гг. дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы.
МАТФИЕВИЧ МАТФЕЙ
Псаломщик при церкви с. Мендыковцы. Скончался 2 июля 1891 года.
МИХАЛЕВИЧ ЕЛИСЕЙ ЛУКИЧ
Родился в 1808 или 1809 г. В 1839 – 1842 гг. дьячок при Георгиевской церкви в
Кишиневе. в 1840-х – в начале 1850-х гг. – священник при церкви с. Гвоздовцы. Из
священнического рода. Жена Евфимия Степановна Михалевич (1816 г.р.). Дети: дочери
170

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Александра (1836 г.р.), Фекла (1843 г.р.), Анна (1844 г.р.) и сыновья: Ермоген (1848 г.р.),
Елевферий (1851 - 1901)8.
МИХАЛЕВИЧ КИРИЛЛ
В 1830-х гг.- первой половине 1840-х гг. священник при церкви в с. Романковцы:
«В селе Романкоуцах был в то время священник Кирилл Михалевич, женатый на
Анастасии Кравецкой, приходившейся двоюродной сестрой дьяку Ивану Кравецкому»9. В
конце 1840-х был переведен в Кишиневский уезд.
У о. Кирилла был сын – Константин Кириллович Михалевич (? – 29.06.1871) –
редактор Кишиневских областных ведомостей.
МИХНЕВИЧ ПЕТР
Пономарь с. Романковцы. В 1867 г. перемещен в с. Коболчин. В 1869 году
пономари Хотинского уезда села Коболчин Николаевской церкви Петр Михневич и
Михайловской церкви села Кельменцы Стефан Данилович перемещены один на место
другого.
МОЙСЕЕВ ПАВЕЛ
Родился 10 сентября 1903 г. Окончил Кишиневскую духовную семинарию. С 1922
г. псаломщик при церкви с. Михалково.
МОНДРЕНКО (МЕНДРЕНКО) ИОАНН
Сын пономаря. В 1868 году определен пономарем к Успенской церкви села
Романковцы Хотинского уезда. В дальнейшем был перемещен к церкви с. Белоусовка.
Умер 16 апреля 1908 г. Жена – Евдокия Мондренко.
МУНТЯН ИОАНН
Священник церкви с. Поляны Хотинского уезда, Иоанн Мунтян 13 октября 1897 г.
перемещен к церкви с. Молодово, того же уезда. 18 декабря 1899 г. перемещен к церкви с.
Болбоч, Сорокского уезда, на место священника Георгия Арвентьева.
МУРЯ ИОСИФ
Окончивший курс духовной семинарии Иосиф Муря 3 марта 1900 определен на
священническое место при церкви с. Молодово Хотинского уезда.
МЫРЗА ДМИТРИЙ КИРИЛЛОВИЧ
Уволенный ученик из среднего отделения Кишиневской духовной семинарии
священнический сын Михайловской церкви селения Бешгиоз Дмитрий Мырза в 1869 г.
рукоположен во дьякона к Успенской церкви села Васильевка Хотинского уезда. После
нескольких месяцев службы, в том же году перемещен к Михайловской церкви колонии
Бешигиоз Бендерского уезда сверхштатным дьяконом без права на доходы. 7 марта 1870 г.
перемещен на место псаломщика к Рождество-Богородичной церкви Бендерского уезда.
Дьякон с. Райлянки Аккерманского уезда Дмитрий Мырза умер 26 февраля 1897 года. Его
жена – Зиновия Мырза.
НАГАЧЕВСКИЙ АНДРЕЙ
Псаломщик при церкви с. Кулишовка Хотинского уезда. Умер 30 мая 1903 г.
8

Подробнее о нем: Мандзяк А.С. Рожденный в Гвоздовцах: Елевферий Михалевич // Сокирянщина:
Історико-краєзнавчий альманах. . – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 185 – 188.
9
Лашков Л. Памяти протоиерея Елефрерия Ивановича Кровецкого // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1890. – № 16. – С. 700.

171

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

НАГАЧЕВСКИЙ ЕЛЕВФЕРИЙ
В 1906 г. назначен на должность псаломщика к церкви с. Кулишовка. 20 августа
1910 г. подтвержден в должности.
НАГАЧЕВСКИЙ ЛЕОНТИЙ
Пономарский сын, в мае 1867 г. назначен пономарем в с. Гвоздовцы. Известно, что
дети Леонтия также пошли по стопам отца. По крайней мере, двое его сыновей служили
псаломщиками в Хотинском и Белецком уездах.
НАГИВСКИЙ (НАГИНСКИЙ) НИКОЛАЙ
Священник при церкви с. Гвозовцы. Служил в начале XIX ст. Умер до 1822 года.
НАЗАРЕВИЧ АЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ
Сын псаломщика. Родился 1 августа 1879 г. в с. Гвоздовцы, Хотинского уезда.
Окончил два класса духовного училища. Некоторое время служил внештатным
псаломщиком, помогая отцу при церкви того же с. Гвоздовцы.
После того, как Бессарабия отошла Румынии, он проживал на территории СССР.
По данным на 1930 г. служил в сане священника, в с. Сырское Воронежской области. 20
января 1930 г. «тройкой при ПП ОПГУ по Центрально-Черноземной области» был
осужден по статье 58-10 УК РСФСР к 5 годам ссылки в Северный край. В 1932 г.
находился 2 месяца в заключении.
По возвращении из ссылки служил при церкви с. Грязновка Трубетчинского района
Воронежской области (ныне территория Липецкой области). Там, 10 августа 1937 г. о.
Александр был вновь арестован с обвинениями в «участии в церковно-монархической
организации»10. Предъявленные обвинения категорически не признал. 15 октября 1937 г.
приговорен к высшей мере наказания – расстрелу. Реабилитирован в 1960 г.
НАЗАРЕВИЧ ВАСИЛИЙ
Родился 26 апреля 1879 г. Служил священником (с 1905 г.) при церкви с. Зинькова
Подольской епархии. 11 марта 1913 г. переведен к церкви с. Санкоуцы Хотинского уезда.
5 марта 1915 г. перемещен к церкви с. Рестео-Атаки. 1 сентября 1926 г. перемещен к
церкви с. Шебутинцы. Умер 3 февраля 1930 г.
НАЗАРЕВИЧ ИАКОВ
Пономарь при церкви с. Коболчин. В 1868 году перемещен к новостроящейся
церкви с. Стурзовка Ясского уезда.
НАЗАРЕВИЧ ПЕТР
Священник при церкви с. Сербичаны. 18 апреля 1877 года был награжден
скуфьей, в 1887 г. – камилавкою. 7 февраля 1878 г. утвержден духовником по 5-му округу
Хотинского уезда. 15 мая 1899 г. за пятидесятилетнюю службу награжден орденом св.
Владимира 4 степени. 24 июля 1900 г. согласно просьбе, уволен за штат по преклонности
лет. Умер 11 января 1902 года.
НАЗАРЕВИЧ ПЕТР
Псаломщик с. Гвоздовцы. в 1911 г. за службу по епархиальному ведомству, ко
дню рождения Его Императорского Величества награжден Благословением Святейшего
Синода с грамотой.
10

Групповое дело «Следственное дело епископа Александра Торопова и др. Липецк. 1937 г.». См.: Список
священнослужителей и мирян ставших жертвами массовых репрессий 30-х гг. по Липецкому благочинному
округу/ Сост.Богодеев Петр, прот. (Воронежский Епархиальный Вестник. 1992. N 8.) – С.23-24.

172

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

НАМАЛОВАН ЮЛИАН
Окончил псаломщический класс. 21 июля 1913 г. назначен псаломщиком при
церкви с. Белоусовка. 19 сентября 1916 г. перемещен к церкви с Кошмирки Сорокского
уезда.
НИКОЛАЕВ ДМИТРИЙ
Выдержавший экзамены на священника Дмитрий Николаев, 10 марта 1911 г.
назначен на священническое место к церкви с. Кормань Хотинского уезда.
НИКОЛАЕВ ИВАН АФАНАСЬЕВИЧ
Родился в 1887 г. Окончил курс семинарии, 19 ноября 1910 г. назначен к церкви с.
Ломачинцы Хотинского уезда, где служил до 1913 г. Жена - Вера Николаева (1892 г.р.).
НОСОС НИКОЛАЙ
Служил псаломщиком при Хотинском соборе. 17 декабря 1910 г. перемещен к
Петро-Павловской церкви м. Сокиряны.
ОЗЕРЯНСКИЙ ЛАМПАДИЙ
Священник при церкви с. Гвоздовцы в 1880-1901 гг. Родом он походил из
Подольской губернии, где и закончил Подольскую духовную семинарию.
Отец Лампадий был человеком с большим багажом знаний и невероятными
организаторскими способностями. Вместе с тем ему удавалось заботиться о прихожанах
своего села и вести миссионерскую и просветительскую деятельность не только в
Гвоздовцах, но и за пределами села. Некоторое время он служил одновременно при
церкви с. Гвоздовцы и соседнего с. Клокушны. В последнем он также был законоучителем
местной церковно-приходской школы. В 1897 году назначен заведующим местной
церковно-приходской школой с. Клокушна.
Он искренне жертвовал деньги на разные благотворительные проекты
неприбыльным общественным организациям, например Семинарскому Трехсвятительскому братству, которое было создано в феврале 1880 г. для помощи бедным ученикам
Кишиневской семинарии, а так же для Православного Миссионерского общества.
Во многом, благодаря о. Л.Озерянскому, жителям Гвоздовцы была выказана
благодарность «с выдачей уставных грамот» (согласно «Списку лицам духовного и
светского звания, которым за заслуги и пожертвования по духовному ведомству,
определением от 31 мая – 12 июня 1890 года за № 1251, преподано благословение Святейшего Синода»). 8 сентября 1891 Лампадий Озерянский назначен депутатом по 5 округу
Хотинского уезда на училищные съезды. В 1898 году был награжден набедренником за
старательную епархиальную службу.
Священник Озерянский умер в конце 1901 г. или в начале 1902 г. Жена –
Александра Озерянская пережила своего мужа на несколько лет. Получала помощь с
эмеритальной кассы Кишиневской епархии.
ОНУФРИЕВИЧ МИХАИЛ ФЕДОРОВИЧ
В 1879 г. окончил Кишиневскую духовную семинарию и был назначен учителем
Каларашской монастырской школы. 24 сентября 1879 г. определен псаломщиком к
Мерешевской церкви Сорокского уезда. 15 марта 1881 г. рукоположен во священника с.
Романковцы. В 1893 году награжден скуфьей, в 1906 г. – наперсным крестом, в 1907 г –
орденом св. Анны 3-й степени. 18 сентября 1912 г., согласно прошению уволен за штат. 9
февраля 1913 г. за штатный священник с. Романковцы Михаил Онуфриевич назначен на 2е священническое место к церкви с. Салкауцы Бендерского уезда.
173

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ОНУФРИЕВИЧ ФЕОДОР
Священник церкви с. Коболчин. В 1869 году перемещен в м. Сокиряны. В 1876 г.
священник Свято-Успенской церкви м. Сокиряны (Секуряны) Феодор Онуфриевич
указом Святейшего Правительствующего Синода и по Высочайшему соизволению, был
награжден орденом св. Анны 3-й степени. 4 мая 1877 года по большинству голосов был
избран на должность председателя Единецкого училищного съезда. 6 октября 1879 г.
назначен законоучителем женского училища в м. Сокиряны. 2 июля 1884 о. получил
отпуск на один месяц. В это время он ездил в Минскую епархию, где гостил у
архимандрита Варлаама, епископа Минского и Туровского, который сам родился на
Сокирянщине – в с. Коболчин. 3 марта 1888 года благочинный 5 округа Хотинского уезда
протоиерей Федор Онуфриевич, согласно прошению, по болезни, уволен с должности.
Умер в марте 1888 г.
ОСТАПОВ ИОАНН
Родился 24 июня 1880 г. Окончивший курс
семинарских наук в 1901 году Иван Остапов, 13 марта
1902 года назначен на священническое место при
церкви с. Михалково. Далее был перемещен к церкви
с. Гинькоуцы, а затем, 18 сентября 1912 года – в с.
Романковцы. Согласно «Отчетам Духовного комитета
по приходу вещевых и денежных пожертвований на
военные нужды». Так, например, в декабре 1914 г. от
него было получено: 8 рубах, 3 пары кальсон 4
полотенцы, махорка и табаку 1 п. Умер 29 октября 1915
г. в с. Котово Сорокского уезда (?).
Иоанн Остапов.
ОЧИНСКИЙ ИОАНН
Родился в 1821 г. Служил священником при церквях ряда сел Хотинского уезда
(Гинкоуцы и др.). Отличался слабым здоровьем: в 1873 и 1877 г. долгое время лежал по
болезни. Несколько раз был выведен за штат, и опять восстанавливался. 30 декабря 1888
года, когда он служил в м. Сокиряны, где ему было назначено единовременное пособие
по определению Святейшего Синода. С конца 1880-х гг. был за штатным священником в
с. Гинкоуцы, Хотинского уезда, где умер в 1893 году.

ПАВЛОВСКИЙ СЕМЕН ЮЛИАНОВИЧ
В 1872 – 1929 гг. дьякон или дьячок при Свято-Михайловской церкви с.
Ломачинцы.
ПАВЛОВСКИЙ ЮЛИАН НИКОЛАЕВИЧ
В 1862 – 1894 гг. дьякон или дьячок при Свято-Михайловской церкви с.
Ломачинцы.
ПАНЬКЕВИЧ ИАКОВ
В 1890 г. утвержден церковным старостой к церкви с. Вашковцы, на первое
трехлетие.
ПАРФЕНЬЕВ (ПАРФЕНИЕВ) АЛЕКСАНДР
Окончивший курс духовной семинарии Александр Парфеньев 3 февраля 1878 года
определен к церкви в с. Коболчин. 19 марта 1878 рукоположен в сан священника. 19 марта
1880 г. утвержден помощником депутата 5-го округа Хотинского уезда. 5 февраля 1880
года перемещен к церкви с. Нападены.
174

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ПАХОВСКИЙ АНТОНИЙ
В 1925 – 1926 гг. служил священником при Свято-Михайловской церкви с.
Ломачинцы Хотинского уезда.
ПАХОВСКИЙ ФЕОДОР АНТОНИЕВИЧ
Сын священника. В 1837 году окончил Кишиневскую духовную семинарию. По
данным 1840 – 1842 гг. служил при церкви с. Ломачинцы. Там же, в Ломачинцах, но уже
позже, родился его сын Петр Федорович Паховский – известный педагог своего
времени11.
Служил священником в некоторых бессарабских селах, а также в сане протоиерея в
Ильинской церкви в Кишиневе. в 1870-х гг. настоятель Успенской соборной церкви в г.
Сороках. 19 декабря 1879 года, по предложению Его Преосвященства за № 5761,
настоятель Сорокского собора протоиерей Феодор Паховский, потерявший зрение и
потому не могущий исполнять своих настоятельской и законоучительской должностей,
отчислен от должности настоятеля собора с 1 января 1880 года. 18 апреля 1881 года
награжден орденом Св. Анны 3-й степени. Умер 17 июля 1896 года.
ПАЩЕНКО АЛЕКСАНДР
Сверхштатный причетник с. Волошково Хотинского уезда Александр Пащенко,
согласно его прошению, уволен за штат 12 августа 1876 г. 30 августа 1880 г. исключен из
списков по причине смерти.
ПАЩЕНКО ФЕОДОР АЛЕКСАНДРОВИЧ
Причетнический сын с. Волошково Феодор Пащенко 19 января 1878 года
определен исправляющим должность псаломщика в село Кибабчи Аккерманского уезда.
Там он умер 3 мая 1893 году.
ПЕНТЯКОВ ВАСИЛИЙ
В 1869 г. паномарь Николаевской церкви с. Коболчин Хотинского уезда Василий
Пентяков посвящен во стихарь. 23 декабря 1871 г. был перемещен на должность
псаломщика к Свято-Успенской церкви с. Васильевка того же уезда, где скончался 31
декабря 1899 г.
Жена – Ефросинья Андреевна Пентякова; после смерти мужа получала помощь из
епархиальной казны.
ПЕНТЯКОВ ПАВЕЛ
Сын псаломщика с. Васильевки Василия Пентякова. Там же в Васильевке он и
родился. В 1916 г. окончил Кишиневскую духовную семинарию. 28 апреля 1917 г. заштатный псаломщик Павел Пентяков назначен к церкви с. Коболчин. Далее был перемещен
на должность псаломщика к Свято-Михайловской церкви с. Теленешты. В 1918 г.
рукоположен в сан священника. Дослужился до протоиерея.
ПЕРВЯКОВ АЛЕКСАНДР
Окончил курс Кишиневской духовной семинарии. 7 марта 1891 года назначен на
священническую вакансию к церкви с. Белоусовка. 25 марта 1891 г. был рукоположен во
священника Дмитриевской церкви. В 1890-х умер.
Вдова, Мария Первякова, по данным на 1890 году получала помощь от Общества
взаимного вспоможения духовенства Кишиневской епархии.
11

Подробнее о нем: Мандзяк А.С. Педагог из Ломачинец // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. /
Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 181 – 184.

175

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ПЕРЕТЯТКОВ ЕВГРАФ
Пономарь при Свято-Успенской церкви с. Васильевка Хотинского уезда. 23
декабря 1871 г. перемещен на ту же должность к Николаевской церкви с. Коболчин. В
дальнейшем служил псаломщиком в нескольких селах Бессарабии. Так, например,
известно, что 9 октября 1899 г. псаломщики с. Требисоуцы Евграф Перетятков и с.
Гинькоуцы Юлиан Дулинович перемещены один на место другого.
ПЕРЕТЯТКОВ ЛАВРЕНТИЙ
Дьячок Михайловской церкви с. Романковцы. В 1868 году перемещен к ИоанноБогословской церкви с. Каплан Хотинского уезда.
ПЕРЕТЯТКОВ МИХАИЛ
Окончивший курс семинарии Михаил Перетятков, 14 сентября 1878 г. рукоположен во священника к церкви села Вашковцы. 3 июня 1880 года перемещен сверхштатным
священником в село Сенгуряны Ясского уезда. 6 июня 1880 года определен настоятелем
гечуновского прихода. 12 февраля 1881 сверхштатный
священник с. Стримбы Ясского уезда Михаил
Перетятков перемещен в село Яблуну того же уезда
настоятелем.
ПЕРЛИЦАНУ (ПИРЛИЦАНУ) ГЕОРГИЙ
Родился в 1893 г. Окончил Кишиневскую
духовную семинарию. В 1916 году рукоположен во
священника. 1 июня 1927 г. назначен на место священника к церкви с. Непоротово Хотинского уезда.
ПЕТРУК ИВАН
В 1892 г. утвержден в должности церковного
старосты к церкви с. Ветрянка, на первое трехлетие.
ПИЩЕНКО ИВАН ИВАНОВИЧ
Родился в 1819 г. Сын дьячка. С 1852 года служил дьяконом в церкви с. Гвоздовцы Хотинского уезда.

Георгий Перлицану.

ПИЩЕНКО ИВАН ПЕТРОВИЧ
Родился в 1796 г. Дьячок при церкви с. Гвоздовцы, с 1825 года и, по меньшей мере
– до 1852 года. Зять священника Леонтия Шимановского.
ПЛАМАДЯЛА АЛЕКСЕЙ
Священник церкви с. Пояны Оргеевского уезда. 21 апреля 1917 г. перемещен на
священническое место к церкви с. Сербичаны.
ПЛЕЧИНТА СТЕФАН
Священник с. Мендыковцы. 21 марта 1872 г. и 13 марта 1875 г. утвержден
духовником по 5-му округу Хотинского уезда на трехлетие, начинающееся с 30 января
1875 года. Скончался 7 ноября 1891 года.
ПОДГОРОДЕЦКИЙ ГЕОРГИЙ В.
В 1865-1876 гг. псаломщик при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы.

176

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ПОЛЯНСКИЙ АФАНАСИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ
Родился в 1845 г. Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 15 марта 1870 г.
Его Преосвященством Петром епископом Аккерманским викарием Кишиневским и
Хотинском рукоположен во священника к Успенской церкви с. Клишковцы Хотинского
уезда. 12 сентября 1872 г. перемещен к Михайловской церкви с. Требисоуцы того же
уезда. В 1905 – 1907 гг. служил при церкви с. Ломачинцы, где в 1907 году умер и
похоронен.

ПОЛЯНСКИЙ ВАСИЛИЙ
Сын священника, в семинарии не обучался. Служил дьяконом в с. Каплевка с 1845
года. Некоторое время был священником с. Форосной, в 1876 году награжден скуфьей. 14
октября 1877 г. определен к церкви с. Беловец Хотинского уезда. 26 октября 1877 г.
перемещен в с. Котелу того же уезда. Далее он - священник села Молодово. В 1879 г.
назначен законоучителем Молодовского училища. 23 марта 1888 г. уволен от должности
законоучителя в местном училище. Умер в 1899 г.
ПОЛЯНСКИЙ ВАСИЛИЙ
Священник с. Белоусовка. 29 октября 1910 г. перемещен к церкви с. Ломачинцы.
9 ноября 1910 г. перемещен на прежнее место – в Белоусовку.
ПОЛЯНСКИЙ ИОАНН САВОВИЧ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 17 мая 1887 года перемещен из с.
Михалково Хотинского уезда на место священника при церкви с. Шебутинцы. В 1893 и
1898 годах награжден скуфьей, в 1913 г. – наперсным крестом. Далее служил в с.
Кулишовка, где умер 4 октября 1926 г.

177

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

ПОЛЯНСКИЙ ПЕТР
Окончивший курс семинарских наук в 1899 году Петр Полянский определен на
священническое место к церкви с. Белоусовка. 20 августа 1899 г. 3 ноября 1900 г.
утвержден на должность законоучителя Белоусовской церковной школы. Член
Кишинеского отдела Императорского Православного Палестинского общества. В 1906 г.
награжден набедренником. Перемещенный к церкви с. Ломачинцы Петр Полянский
перемещен обратно к церкви с. Белоусовка 21 мая 1912 г. 17 октября 1912 г. перемещен к
церкви с. Наславча. Того же числа назначен исполняющим обязанности благочинного 5-го
округа Хотинского уезда. 13 декабря 1914 года утвержден в должности благочинного.
ПОНОМАРЧУК ДМИТРИЙ
В 1892 году утвержден в должности церковного старосты к церкви с.
Мендыковцы, на первое трехлетие.
ПОПЕСКУЛ ИОАНН
18 марта 1892 г. принятый из Херсонской в Кишиневскую епархию дьякон Иоанн
Попескул направлен к церкви с. Кулишовка, Хотинского уезда. 29 марта 1892 г .
рукоположен во священника. 21 июня 1896 г. перемещен по прошению к церкви с.
Вороновицы того же уезда.
ПОПОВИЧ ВАСИЛИЙ
По данным на 1868 г. служил при церкви с. Михалашаны. В этом же году «по
вниманию к усердной пастырской заботливости и благолепии вверенного ему храма
Божьего благословлен Его Высокопреосвященством употреблять при богослужении знак
церковного отличия набедренник». 23 мая 1880 года за штатный священник с Росошаны
Хотинского уезда Василий Попович определен в число братства Фрумошского
монастыря. В дальнейшем служил священником в разных приходах Бессарабии. 27
августа 1887 года священник села Мегурель Ясского уезда Василий Попович перемещен
на священническую вакансию в с. Михалково, 3-го округа Хотинского уезда. 21 января
1897 года перемещен на священническое место к церкви с. Городище (молд. Horodişte,
современная Республика Молдова). Умер 29 октября 1915 г. в с. Бадичаны Сорокского
уезда.
ПОПОВИЧ ВАСИЛИЙ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. 12 сентября 1914 г. назначен на
должность псаломщика к церкви с. Шебутинцы.
ПОПОВИЧ ГЕОРГИЙ
В 1968 г. пономарь Успенской церкви села Васильевка Хотинского уезда Георгий
Попович перемещен к Успенской церкви села Микауцы Кишиневского уезда, пономарем
же. Далее служил так же в с. Ветрянка, откуда в 1879 г. перемещен в с. Бадраж
Хотинского уезда, откуда в этом же году, 3 декабря был отчислен.
ПОПОВИЧ СИЛЬВЕСТР
Священнический сын Сильвестр Попович в мае 1867 г. месяце определен
пономарем в с. Селище Хотинского уезда к Покровской церкви. 25 марта 1870 года
перемещен к Кишиневской Тюремной Петропавловской церкви. 14 декабря 1876 г.
причетник кишиневской кладбищенской церкви определен исполняющим должность
псаломщика к церкви с. Калараш Оргеевского уезда. 18 сентября 1880 г. перемещен к
церкви с. Рубленицы Сорокского уезда. 11 февраля 1887 года псаломщик Царе178

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

Константиновской церкви Сильвестр Попович и селения Слободзея Ново-Воронкова
Сорокского уезда Иоанн Мойсеев – перемещены один на место другого.
ПОПОВСКИЙ ПЕТР
Священник с. Чепелеуцы. 1 сентября 1929 г. перемещен к церкви с. Волошково.
ПОРУЧИК ФЕДОР
Дьяковский сын с. Кричкоуцы Сорокского уезда Федо Поручик 4 августа 1877 г.
определен сверхштатным причетником к церкви с. Никорены Ясского уезда.
Сверхштатный псаломщик при Дмитриевской церкви с. Белоусовка. 16 апреля 1888 года
перемещен, согласно прошению, на праздное псаломщичье место к церкви села Бороган,
Измаильского уезда. 18 марта 1889 года безместный псаломщик Федор Поручик, согласно
прошению, перемещен на должность псаломщика с. Стынжинены, 2-го округа Белецкого
уезда. 24 мая 1896 года назначен псаломщиком к церкви с. Савки, Сорокского уезда.
ПОСТОЛАКИЙ КОСМА (КУЗЬМА)
Священнический сын с. Болбока Хотинского уезда, 17 декабря 1876 г. определен к
церкви с. Маркоуцы исполняющим должность псаломщика. 31 октября 1896 года дьякон
церкви с. Ларга Хотинского уезда Косма Постолакий назначен на священническое место к
церкви с. Ветрянка. 8 декабря 1897 года он был утвержден законоучителем местной
школы грамоты. В 1902 году награжден набедренником. 4-го июня 1903 г. перемещен к
церкви с. Вартикоуцы Хотинского уезда.
ПОСТОЛАКИЙ ТИМОФЕЙ ПЕТРОВИЧ
В 1866 – 1873 гг. дьякон при Свято-Михайловской церкви с. Ломачинцы
Хотинского уезда.
ПРАНИЦКИЙ ДМИТРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. За свою жизнь служил священником
в ряде сел и местечек Бессарабии. 4 февраля 1872 г. священник Трехсвятительской церкви
с. Гриманкоуцы Дмитрий Праницкий перемещен к Покровской церкви м. Бричаны. 16
ноября 1883 года уволен с должности учителя Сахарнянской монастырской школы. 9
апреля 1883 году священник м. Бричаны Дмитрий Праницкий награжден наперсным
крестом. Был благочинным 3-го округа Хотинского уезда (до середины 1887 г.). 1 февраля
1888 года отрешен от священнического места в местечке Бричанах, 3-го округа
Хотинского уезда, перемещен на священническую вакансию к церкви села Ново-Кирсов,
3-го округа Бендерского уезда (совр. Кирсово, в составе автономного территориального
образования Гагаузия, Молдова). 7 ноября 1890 года был назначен на место священника к
церкви с. Непоротово. 31 января 1896 года Дмитрий Праницкий перемещен к церкви с.
Ферапонтиевка, Бендерского уезда. В 1907 году Дмитрий Праницкий, - священник с.
Кирсово Бендерского уезда награжден орденом св. Анны 3-й степени.
ПРЕОБРАЖЕНИЙ ДМИТРИЙ
Законоучитель женской учительской семинарии. 25 октября 1916 г. назначен сверх
штата к церкви Кишиневской 2-ой гимназии. В 1920-х гг. священник с. Сербичаны. 1
февраля 1930 г. освобожден от должности. Умер 12 марта 1930 г.
ПШИРЯНСКИЙ ПЕТР
Родился в 1794 г. В 1825 г. – священник при церкви с. Ломачинцы Хотинского
уезда. Жена – Мария Пширянская (1801 г.р.).
179

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

РАВЛОВСКИЙ ИОАНН
Священник с. Михалково. Хотинского уезда. Скончался 1 марта 1915 г. Матушка
– Мария Равловская.
РАВЛОВСКИЙ МИХАИЛ
Дьячок при церкви с. Михалково, по данным 1870-1872 гг. В 1871 г. получал
пособие от Духовного попечительства Кишиневской епархии.
РАВЛОВСКИЙ СИМЕОН
Псаломщик церкви с. Сахново Подольской губернии Симеон Равловский, 8 апреля
1908 г., согласно прошению, перемещен в Кишиневскую епархию с определением его на
псаломщическое место к церкви с. Ломачинцы. В первой половине 1920-х гг. служил в с.
Должок, откуда 1 декабря 1926 г. был перемещен к церкви с. Белоусовка, на ту же
должность.
РАВЛОВСКИЙ ЮЛИАН
Псаломщик при церкви с. Ломачинцы. 8 апреля 1908 г. уволен за штат согласно
прошению, по старости лет.
РАГОВСКИЙ ТИМОФЕЙ
Псаломщик с. Непоротово. Умер 24 марта 1900 года. Жена, Мария Раговская,
после смерти мужа получала помощь из епархиальной казны.
РАДВАНЕСКУЛ ВАСИЛИЙ
Окончил курс семинарии. 2 июля 1877 года назначен псаломщиком к церкви с.
Молодово и законоучителем Молодовской школы. 18 марта 1878 г. определен учителем и
законоучителем Гербовецкой монастырской школы.
РАДОМСКИЙ АНДРЕЙ
Псаломщик Михайловской церкви с. Романковцы. 21 октября 1910 г. назначен
дьяконом к той же церкви на псаломщической вакансии. Умер 1 февраля 1928 г.
РАДОМСКИЙ ВАСИЛИЙ
Родился 14 апреля 1881 г. Учился в Кишиневской псаломщичьей школе. На службе
с 1899 г. Псаломщик при Михайловской церкви с. Романковцы, с 1920 г.
РАЕЦКИЙ ЕВГРАФ НИКИТИЧ
По окончании Кишиневской духовной семинарии 22 октября 1855 г. рукоположен
во священника к Архангело-Михайловской церкви селения Кожушны Кишиневского
уезда. 26 сентября 1856 г. перемещен к Покровской церкви с. Широуцы-Высшие Хотинского уезда. 1 апреля 1858 назначен частным благочинным, каковую должность проходил
до 28 мая 1859 года. 24 ноября 1866 г. перемещен в Ленковцы Хотинского уезда, откуда
переведен в 1873 году. 12 марта 1873 г. переведен к Михайловской церкви с. Беловцы,
того же уезда. Имеет в память войны 1853-1856 г. бронзовый наперстный крест на
владимирской ленте.
В ноябре 1879 г. священник села Перебийковцы перемещен в с. Керстенцы, а
Керстенцкий священник Евграф Раецкий – в Недобоевцы. 19 декабря 1879 года
перемещен обратно в с. Керстенцы. Там он скончался 24 октября 1891 г.
У о. Евграфа был сын – священник с. Грозинцы Петр Раецкий.

180

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

РАЕЦКИЙ ЕРМОГЕН (ГЕРМОГЕН)
Родился в 1843 г. Из семьи священника. Окончил курс Кишиневской духовной
семинарии в 1868 г. В этом же году рукоположен во священника к успенской церкви села
Сокиряны. Далее, в 1869 г. был перемещен к церкви с. Коболчин. В том же 1869 году
был помощником благочинного 5 округа Хотинского уезда. 6 октября 1877 года согласно
прошению перемещен священником в с. Кукуецы (Кукуец) Ясского уезда. В 1884 году
награжен скуфьей. С 1891 г. состоял законоучителем Стурдзенского одноклассного
министерского училища. В 1907 году Ермоген Раецкий служил в Кукуецы Бельцкого
уезда. В 1912 году награжлен орденом св. Анны 3-й степени. Умер в с. Кукуецы 3 июня
1915 года. Жена – Мария Раецкая.
Его старший сын Георгий Раецкий, по данным на 1907 г. служил в с. Пырлица
Бельцкого уезда. Скончался раньше отца – 21 апреля 1913 г.. Жена – Александра Раецкая.
РОЗМАНСКИЙ ГЕОРГИЙ
Священник Покровской церкви с. Волошково Хотинского уезда. В 1868 г. перемещен к Николаевской церкви местечка Рашков-Низших Сорокского уезда. 29 декабря 1879
г. священник с. Серковая Оргеевского уезда Георгий Розманский исключен из списков за
смертью.
РОМАНЕСКУ ВЛАДИМИР
Родился 23 мая 1881 г. В служении с 1903 г. В
1913 г. зачислен на второе священническое место к
церкви с. Ларга. 21 июля 1914 г. утвержден на 1 священническое место к названой церкви. 11 марта 1916 г.
перемещен на место священника к церкви с.
Молодово. Далее перемещен в м. Сокиряны (по
данным на 1928 г.)
РОМАНЧУК ГАВРИИЛ АНДРЕЕВИЧ
Родился в 1867 г. в с. Ломачинцы Хотинского
уезда. 28 января 1890 г окончивший курс Кишиневской
духовной семинарии Гавриил Романчук рукоположен
во священника к Иоанно-Богословской церкви села
Владимир Романеску.
Атаки, 1-го округа Хотинского уезда. 5 мая 1892 г.
перемещен в с. Ломачинцы. 2 сентября 1893 г. утвержден законоучителем Ломачинского
народного училища. В 1897 г. награжден набедренником за службу по епархиальному
ведомству. 21 февраля 1902 г. назначен помощником депутата по 5-му округу Хотинского
уезда. В 1903 г. награжден суфией. В 1906 г. уволен согласно прошению с должности
духовного следователя 5-го округа Хотинского уезда. В 1903 г. был депутатом Кишиневского Общеепархиального съезда духовенства от Хотинского уезда. 27 сентября 1910 г.
священник с. Ломачинцы Гавриил Романчук, согласно прошению перемещен к церкви с.
Кричкоуцы Сорокского уезда. В первой половине 1920-х г. служил в с. Ревкоуцы, где
умер 6 ноября 1926 г.
Жена – Мария Романчук (1872 г.р.). Известно, по крайней мере об одном ребенке.
РОСЛАВСКИЙ ВАСИЛИЙ
Причетник, а затем за штатный причетник при церкви с. Коболчин. 22 марта 1879
г. исключен из списка по причине смерти.

181

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

РОТАРЬ АНДРЕЙ
20 марта 1874 г. утвержден на место церковного старосты к Николаевской церкви
с. Коболчин, на седьмое трехлетие.
РОШКА ФЕОДОР
Священник с. Путинешты Сорокского уезда Феодор Рошка, 30 апреля 1911 г.,
согласно прошению, перемещен к церкви с. Сербичаны. В 1913 году награжден скуфьей.
РУБАН НИКОЛАЙ
Дьячок Покровской церкви с. Селище Хотинского уезда. В 1869 году перемещен к
церкви с. Бырнова Сорокского уезда.
РУДЬЕВ СЕРГЕЙ
Псаломщик с. Васильевка Хотинского уезда, 8 апреля 1910 г. утвержден в
должности. До этого некоторое время находился в должности исполняющего обязанности
псаломщика. 25 апреля 1912 г перемещен к церкви с. Перешты Сорокского уезда, на место
Михаила Рудьева, который этим же числом был уволен за штат. Спустя время был рукоположен во диакона. Умер в г. Сороки 21 августа 1928 г.
РУДЬЕВ СТЕФАН
В 1906 г. исполняющий должность псаломщика с. Кулишовка Стефан Рудьев
перемещен к церкви с. Акмангит 3-го округа Аккерманского уезда.
САВЧУК ИСИДОР
В 1896 г. утвержден на место церковного старосты к Михайловской церкви с.
Гвоздовцы, на первое трехлетие.
САМОИЛ САЛОМОН
Родился в 1896 г. Дьякон при церкви с. Кормань Хотинского уезда. Служил после
1916 г. (?)
САНДУЛЕВСКИЙ СТЕФАН
В 1869 году, дьячок Кишиневской Ильинской церкви Стефан Сандулевский
рукоположен во дьякона к Успенской церкви села Васильевка Хотинского уезда.
САФРОНОВИЧ АФАНАСИЙ
Надзиратель-репетитор Измаильского духовного училища, 3 сентября 1897 г.
определен на священническое место при церкви с. Белоусовка Хотинского уезда. 14
декабря 1898 г. к Хотинскому собору. 17 марта 1899 года назначен делопроизводителем
Хотинского Уездного Отделения Епархиального Училищного совета. 10 декабря 1899
года назначен заведующим Хотинской воскресной школы для взрослых. Член Хотинского
уездного отделения Училищного совета. Член постоянной школьной комиссии того же
отделения. 18 октября 1916 г. в сане протоиерея уволен за штат.
СВЕТЕНКО (СВИТЕНКО) ФЕОДОСИЙ
Окончивший курс семинарских наук в 1900 г., Феодосий Светенко 9 сентября 1900
г. определен на священническое место при церкви села Сербичаны. В 1906 году был
назначен членом благочинного совета. В том же году награжден набедренником. 2 марта
1911 г. согласно прошению перемещен к церкви предместья г. Бендеры – «Гиски».

182

СОКИРЯНЩИНА 3 2011

СВИТЕНКОВ ВАСИЛИЙ О.
В 1864 году псаломщик или пономарь при Свято-Михайловской церкви с.
Ломачинцы Хотинского уезда.
СВЯТКЕВИЧ ГЕОРГИЙ
Псаломщик, а затем сверхштатный псаломщик Покровской церкви с. Селище
Хотинского уезда. Умер 23 мая 1892 года.
СВЯТКЕВИЧ НИКОЛАЙ
1 июня 1926 г. назначен псаломщиком к церкви с. Волошково Хотинского уезда.
СЕУЛ АЛЕКСАНДР
Родился 1 октября 1883 г. Студент Духовной
семинарии Александр Сеул, 12 марта 1907 г. назначен
на второе священническое место при церкви Петра и
Павла м. Сокиряны. В 1913 году награжден набедренником. В 1914 г., согласно «Отчету Духовного комитета по приходу вещевых пожертвований на военные
нужды» передал в помощь участникам войны 9 рубах,
9 кальсон, 45 полотенец и 20 аршин полотна. 18 мая
1924 г. назначен на первое священническое место м.
Сокиряны.
СИМАШКЕВИЧ ВАСИЛИЙ
Дьякон при церкви с. Кормань. 14 июля 1904 г.
награжден Ордном св. Анны 3-й степени за пятидесятилетнюю службу.

Александр Сеул.

СИНЕВИЧ
Дьячок при церкви с. Кулишовка. В 1871 г. его д