P. 1
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

Views: 4,520|Likes:
ОпубликованAlexey
Представляємо вашій увазі четвертий випуск історико-краєзнавчого альманаху «Сокирянщина». У нього ввійшли статті на українській і російській мовах, присвячені історії та культурі Сокирянщини, до території якої ми відносимо сучасний Сокирян-ський район Чернівецької області України. Авторами статей являються місцеві краєзнавці і аматори історії, а також дослідники минулого.
Альманах «Сокирянщина» - це спільний некомерційний проект О.С. Мандзяка та адміністрації сайтів «Сокирянщина» і «Гвіздівці». Наша мета – привернути увагу аматорів і професійних дослідників до всебічного вивчення минулого й сьогодення Сокирянщини.

Представляем вашему вниманию четвертый выпуск историко-краеведческого альманаха «Сокирянщина». В него вошли статьи на украинском и русском языках, посвященные истории и культуре Сокирянщины, к территории которой мы относим современный Сокирянский район Черновицкой области Украины. Авторами статей являются местные краеведы и любители истории, а также исследователи прошлого.
Альманах «Сокирянщина» - это совместный некоммерческий проект А.С. Мандзяка и администрации сайтов «Сокирянщина» и «Гвіздівці». Наша цель – привлечь внимание любителей и профессио-нальных исследователей к всестороннему изучению прошлого и настоящего Сокирянщины.
Представляємо вашій увазі четвертий випуск історико-краєзнавчого альманаху «Сокирянщина». У нього ввійшли статті на українській і російській мовах, присвячені історії та культурі Сокирянщини, до території якої ми відносимо сучасний Сокирян-ський район Чернівецької області України. Авторами статей являються місцеві краєзнавці і аматори історії, а також дослідники минулого.
Альманах «Сокирянщина» - це спільний некомерційний проект О.С. Мандзяка та адміністрації сайтів «Сокирянщина» і «Гвіздівці». Наша мета – привернути увагу аматорів і професійних дослідників до всебічного вивчення минулого й сьогодення Сокирянщини.

Представляем вашему вниманию четвертый выпуск историко-краеведческого альманаха «Сокирянщина». В него вошли статьи на украинском и русском языках, посвященные истории и культуре Сокирянщины, к территории которой мы относим современный Сокирянский район Черновицкой области Украины. Авторами статей являются местные краеведы и любители истории, а также исследователи прошлого.
Альманах «Сокирянщина» - это совместный некоммерческий проект А.С. Мандзяка и администрации сайтов «Сокирянщина» и «Гвіздівці». Наша цель – привлечь внимание любителей и профессио-нальных исследователей к всестороннему изучению прошлого и настоящего Сокирянщины.

More info:

Categories:Types, Research
Published by: Alexey on Dec 04, 2011
Авторские права:Attribution Non-commercial

Availability:

Read on Scribd mobile: iPhone, iPad and Android.
download as PDF, TXT or read online from Scribd
See more
See less

12/11/2015

pdf

text

original

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ

АЛЬМАНАХ
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
















Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і
редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 4. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. –
236 с.


© Мандзяк Олексій Степанович.

© Сайт «Сокирянщина»: http://www.ukrkovcheg.org.ua

© Сайт «Гвіздівці»: http://gvizdivtsi.org.ua


Обкладинка 1: Фото, Денис Кучерявий
Обкладинка 2: Фото, Олександр Чорний
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
3
Багато чого зв'язує людину з місцем, де
вона народилася й виросла. Рідний край, його
люди, природа, пройшовши через свідомість,
стає частиною людської долі...
Академік Д.С. Лихачов.
Представляємо вашій увазі четвертий випуск історико-
краєзнавчого альманаху «Сокирянщина». У нього ввійшли статті на
українській і російській мовах, присвячені історії та культурі
Сокирянщини, до території якої ми відносимо сучасний Сокирян-
ський район Чернівецької області України. Авторами статей
являються місцеві краєзнавці і аматори історії, а також дослідники
минулого.
Альманах «Сокирянщина» - це спільний некомерційний проект
О.С. Мандзяка та адміністрації сайтів «Сокирянщина» і «Гвіздівці».
Наша мета – привернути увагу аматорів і професійних дослідників
до всебічного вивчення минулого й сьогодення Сокирянщини.
Многое связывает человека с местом,
где он родился и вырос. Родной край, его люди,
природа, пройдя через сознание, становится
частью человеческой судьбы…
Академик Д.С. Лихачев.
Представляем вашему вниманию четвертый выпуск историко-
краеведческого альманаха «Сокирянщина». В него вошли статьи на
украинском и русском языках, посвященные истории и культуре
Сокирянщины, к территории которой мы относим современный
Сокирянский район Черновицкой области Украины. Авторами
статей являются местные краеведы и любители истории, а также
исследователи прошлого.
Альманах «Сокирянщина» - это совместный некоммерческий
проект А.С. Мандзяка и администрации сайтов «Сокирянщина» и
«Гвіздівці». Наша цель – привлечь внимание любителей и профессио-
нальных исследователей к всестороннему изучению прошлого и
настоящего Сокирянщины.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

4

ЗМІСТ

Очами минулого
Из описания Бессарабии В.В. Морачевского. … 5
М.В.С. Одна из наших окраин. … 16
Чорний О.Д. Аптека, в якій була фабрика лікувальних вод. … 25
Чорний О.Д. У Сокирянах приземлялись літаки. … 30
Історія
Халиппа И.Н. Роспись землевладения и сословного строя Сокирянщины по данным
переписи 1817 года. … 32
Учреждение в Бессарабской области Оргеевского и Сорокского уездов. … 49
Видиш О. Як Гвіздівці увійшли до складу України. … 51
Из указов Президиума Верховного Совета (1940 – 1944 гг.). … 58
Информация о Сокирянах в справочниках Российской империи. … 65
Якубина С.І. Поселення трипільської культури в селі Шебутинці. … 67
Military Бессарабія
Видиш О. Хотинське повстання і петлюрівська Директорія. … 74
Освіта
Список законоучителей церковно-приходских школ и школ грамоты населенных пунктов
современной Сокирянщины, которым в 1902 году было назначено единовременное
вознаграждение из казенных сумм. … 86
Состояние народных школ Сокирянщины в 1872 году, по данным из журнала епископа
Кишиневского и Хотинского Павла. … 87
Состояние народных школ Сокирянщины в 1875 году, по данным из журнала епископа
Кишиневского и Хотинского Павла. … 87
Релігійне життя
С.И.М. Духовное торжество в селе Молодове Хотинского уезда. … 88
Черней И. Торжество закладки церкви в селении Белоусовке 5-го округа, Хотинского
уезда в 1911 г. … 90
Докладная записка священника с. Ломачинцы, Гавриила Романчука. … 93
Свящ. Иоанн Чернявский. Быт бессарабского духовенства. … 95
Етнографія
Завойчинский В.М. Обычаи и обряды жителей села Ленковцы. … 100
Кучерявий О.П. Про походження назви села Гвіздівці. … 120
Традиционная пища. … 124
Фольклор
Легенди та перекази (із зібрання О.Д. Чорного). … 125
Народженні на Сокирянщині
Імена деяких переселенців, які осіли на постійне місце проживання в селах Сокирянщини
наприкінці XVIII – початку XIX ст. (за даними перепису населення 1816 р.). … 134
Чорний О.Д. Мудрість столітніх бабусь. … 137
Шундрій М.М. Трудармія. Біль на все життя. … 149
Шундрій М.М. Гордість і слава села Ломачинці. … 152
Розмаїтості
Промышленность Бессарабской области в 1840-х гг. … 164
Янсон Ю.Э. Днестр: его место в сельском хозяйстве и торговле. … 181
Небольсин Г.П. О торговле с Бессарабией и Молдавией. … 215
Призывные участки в Бессарабии, по сведениям на 1875 год. … 221
Список населенных пунктов Бессарабской области, в которых введено ремесленное
устройство, по данным на 1853 год. … 224
Залізничній станції Сокиряни - 100 років. … 225
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
5
ИЗ ОПИСАНИЯ БЕССАРАБИИ В.В. МОРАЧЕВСКОГО
Представляем вашему внимание небольшой отрывок из обзора Бессарабии Виталия
Витальевича Морачевского
1
, который был опубликован в 1910 г. В данном отрывке упоминается
ряд населенных пунктов современной Сокирянщины, дается описание Хотинского уезда вцелом, а
также некоторых селений сопредельного Сорокского уезда.
Источник: Морачевский В.В. Одесса и расходящиеся от нее пути // Россия. Полное
георгафическое описание нашего отечества. Настольная и дорожная книга. / Под. ред. В.П.
Семенова-Тян-Шанского. – Том. XIV: Новороссия и Крым. – СПб.: Издание А.Ф. Девриена, 1910. –
С. 456 – 555. – Отрывок, с. 546 – 555.
За станцией Тырновой следует станция
железного пути Дондюшаны на 9 версте.
Общие размеры грузооборота станции превы-
шают 1½ мил. пудов всех товаров, из каковой
суммы на долю одних хлебов приходится
свыше ½ м. пуд.
Верстах в 6 к востоку от станции при р.
Куболте расположено с. Плопы Сороцкого у. с
населением около 1½ тыс. душ, а еще в 5 в. к
востоку же – с. Городищи, обладающее
населением в 1.300 душ. К северу от Городищ
верстах в 3 лежит с. Сударка (жителей более
1.100 душ), близ которого был убит знамени-
тый гетман Жолкевский в сражении поляков с
турками в 1620 году, закончившемся полным
поражением поляков; в память Жолкевскому
здесь был поставлен обелиск, пришедший в
настоящее время почти в полное разрушение.
К северо-западу от станции верстах в 4 на
торговом тракте лежит с. Корбул с населением
в 1.400 душ. В 4 в. к северу от последнего
селения на том же тракте расположено еще
людное с. Чернолевка, имеющее около 1.700
жителей, церковь и лавки. При селе находится
имение К.Ф. Казимира площадью в 4 тыс. дес., из которых 2½ тыс. дес. составляют
пашню. В хозяйстве недавно введен многопольный севооборот. Имеется завод лошадей,
чистокровных и помеси их с местными, пасека, плодовый сад, огород с парниками и
оранжереями, виноградник, плодовой питомник, различные мастерские и пр.
Организовано лесное хозяйство. Ведутся правильные метеорологические наблюдения. В 2
1
Морачевский Виталий Витальевич (1873 - 1919) – географ, почвовед., известный исследователь начала XX
века. Один из составителей энциклопедии «Россия. Полное географическое описание нашего отечества»
(1899–1914). В 1917 году заведовал справочно-издательским бюро при департаменте. земледелия, секре-
тарь Статистического отдела Русского Географического общества.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
6
с небольшим верстах к востоку от с. Чернолевки лежит волостное с. Климовцы с
населением более 1.200 душ, а еще в 4 в. по тому же направлению – с. Мошаны, имеющее
жителей свыше 1.100 душ. Верстах в 13 к з.-с.-з. от станции при р. Чугуре расположено с.
Руженицы с населением более тысячи душ, а двумя верстами выше по реке – с. Гриновцы,
имеющее свыше 1.100 жителей, при котором находится Гриновецкая
сельскохозяйственная школа первого разряда и при ней ферма. Земля под школу, в
количестве почти 500 десятин, отведена из имения заграничных монастырей в Бессарабии.
Полевое хозяйство фермы ведется по восьмипольному севообороту с посевами кроме
зерновых хлебов, трав, корнеплодов, бобовых растений и пр. Производятся опытные
посевы различных сортов пшеницы, ячменя, овса и др. культур, причем семена их
ежегодно поступают в продажу. На ферме имеются учебная пасека с ульями англо-
американской системы, плодовой сад, огород с культивированием овощей на семена,
которые также идут в продажу, плодовый питомник и пр. В лесу введен правильный
оборот рубки с естественным лесовозобновлением. При сельскохозяйственной школе
существует метеорологическая станция 2-го разряда, а также опытное поле.
Далее за Дондюшанами следует большая станция Окница на 26-й версте. От
станции Окницы Новороссийский железный путь отпускает еще ветвь Юго-Западных
железных дорог – Окница - Жмеринка протяжением в 145 верст, из которых Новороссии
принадлежит всего 38 верст. Грузооборот станции Окница Новоселицкой линии
ничтожен, станции же Окницы жмеринской линии превышает 6 милл. пудов всех товаров
малой скорости (почти исключительно грузы прибытия).
Свое название станция заимствовала от соименного ей с. Окницы, лежащего от нее
верстах в 3 к юго-западу на почтовом тракте, уже в пределах Хотинского у.; в селении
более 1.600 жителей. Верстах в 6 к западу отсюда при рч. Раковце расположено еще
людное село Ходоровцы с населением свыше 1½ тыс. душ. Верстах в 14 к юго-западу от с.
Окницы по тому же почтовому тракту стоит с. Гинковцы, имеющее жителей около 1.400
душ и православную церковь, а в 2 в. к северу от него – с. Чепелевцы с населением свыше
1½ тыс. душ. Далее в 8 в. от с. Гинковцев по почтовому тракту, при пересечении
нескольких почтовых путей лежит с. Глинная, имеющее свыше 1.200 жителей. К юго-
западу в 6 в. от Глинной при р. Раковце расположено с. Гординешты (жителей более
1.200), в окрестностях которого производится разработка известняка на бут. К западу от
Глинной по почтовому тракту лежит с. Тринка с населением более 1.300 душ. В 9 в. от
Глинной к юго-востоку по большой почтовой дороге из Хотина в Бельцы при урочище
Валя-Джос расположено многолюдное волостное местечко Единцы, имеющее свыше
10.200 жителей, в том числе 7.400 душ иудейского вероисповедания и более 2.200 –
православного, православную церковь, несколько еврейских молитвенных домов,
больницу, несколько школ, более 70 лавок с общим годовым оборотом свыше 375 тыс.
рублей, базары и пр. Местечком селение назначено в 1835 году. К юго-востоку от
станции, верстах в 2, уже на территории Сороцкого у. лежит людное село Липники с
населением около 1.800 душ.
По железнодорожной ветви Окница–Жмеринка первая станция Бырнова находится
в 11 верстах за Окницей; весь грузооборот станции немногим превышает 300 тыс. пуд. В 3
в. к северо-западу от станции по почтовому тракту лежит соименное ей с. Бырково
Сороцкого у. с населением около 1.800 душ. Следующая станция Жмеринской ветви –
полустанок Наславчи, при которой расположено на берегу Днестра людное с. Наславче,
имеющее более 2.200 жителей.
От с. Наславча вверх по Днестру лежит несколько людных селений. Так, верстах в
4 к западу от него на самом берегу Днестра стоит с. Волошково с населением свыше
тысячи душ, пятью же верстами выше находится с. Василевцы (жителей около 900 душ)
и, наконец, еще 2 в. выше – с. Оживо, имеющее населения более тысячи душ и
православную церковь; при селении имеется пристань.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
7
За ст. Наславчем железный путь идет вдоль берега Днестра и на 22-й в. за
Бырновым достигает следующей своей станции Волчинца, грузооборот которой
простирается в общем до 1 милл. пудов товаров малой скорости. В версте от станции к
югу лежит с. Кодряны с населением свыше 1.100 душ.
Следующая станция Окницко-Жмеринской ветви – Могилев Подольский – в 4 в. за
Волчинцом и уже на левом берегу Днестра за пределами Новороссии в Подольской губ.
Против самого города, у подножья крутого нагорного берега Днестра расположено
волостное местечко Сороцкого у. Атаки, имеющее около 7 тысяч жителей, в том числе до
4.700 иудеев и более 2.200 православных, каменную православную церковь, две еврейские
синагоги, школу, лавки, базары, две ярмарки и пр. Местечко представляет собой довольно
оживленный торгово-промышленный пункт Бессарабии. В нем издавна ведется мелкое
кожевенное производство, а также виноделие. Верстах в 8 к юго-западу от Атак лежит
царанское селение Савка с населением около 1.300 душ.
Вниз по Днестру от м. Атак в 2 в. расположено на самом берегу реки с.
Каларашевка (жителей более 1.300), в версте от которого находится в чрезвычайно
живописной местности на скате горы Каларашевский Успенский мужской монастырь,
бывший первоначально скитом («метохом» – подворьем с церковью) молдавского
монастыря св. Саввы. В ските жили иноки монастыря св. Саввы для управления
принадлежащими названному монастырю Каларашевской и другими окрестными
вотчинами. Впоследствии скит был переименован в монастырь и получил независимость.
В 1780 году на месте прежней деревянной церкви был построен нынешний соборный храм
монастыря во имя Успения Богоматери, сооруженный усердием жителя г. Могилева
хаджи Марко-Доничем, в благодарность за что последнему было предложено
иерусалимским патриархом наименоваться эпитропом и поселиться в ските в качестве
управителя. Вторая церковь монастыря во имя св. Митрофана – теплая, каменная,
сооруженная в 1853 г.; в ней хранятся частицы мощей святителя в ковчеге перед храмовой
иконой. При монастыре существуют фруктовый сад и виноградник. В 2 в. от монастыря,
также на самом берегу Днестра лежит с. Унгры с населением свыше 1.600 душ; верстах в
2½ к юго-западу от последнего селения расположено волостное с. Арионешты, имеющее
свыше 2.200 жителей, православную церковь, школу и лавки.
Отметив последнее в нашем описании селение Сороцкого уезда, дадим его общую
краткую характеристику. Территория уезда, достигающая 4.010 кв. верст и расположенная
по правому берегу Днестра и в долине р. Реута, прорезывается возвышенным кряжем,
имеющим направление с северо-запада на юго-восток; поверхность уезда имеет склонение
с одной стороны к долине р. Днестра, а с другой – к течению р. Реута. Преобладающая
почва – средний суглинистый чернозем, на значительных площадях переходящий в слабо
супесчаный чернозем; нередки солончаки. Численность наличного населения прости-
рается до 218,
9
тыс. душ, при средней плотности таким образом в 55 чел. на кв. версту.
173,
9
тыс. чел. или свыше 79% всей массы населения принадлежит к крестьянскому
сословию. По родному языку 138 тыс. чел. или 63% являются молдаванами; русские
наречия считаются родными для 46 тыс. душ, затем еврейский язык – для 31 с лишком
тыс. душ, польский – почти для 2 т. Почти 4/5 всей массы населения кормится
сельскохозяйственным промыслом, а именно 172 тыс. душ; в этом числе кормильцы
составляют около 40 тыс. чел.; побочные промыслы из числа лиц, существующих от
сельского хозяйства, имеют только 8 с небольшим тысяч человек. Грамотность населения
едва лишь достигает 11%. Число сельских поселений простирается до 660, при средней
людности селений немногим более 300 душ. По категориям владения земля в уезде
распределяется следующим образом: 52% ее составляют собственность частного
землевладения, 35% – крестьянского надельного и более 12% – различных учреждений;
владений казны и уделов не числится. Площадь посевов простирается до 190 тыс. дес., из
которых около 100 тыс. принадлежит крестьянским обществам. Возделываются главным
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
8
образом кукуруза, оз. пшеница и ячмень, а также оз. рожь, яр. пшеница, овес и пр. Сбор
продовольственных хлебов (без овса и картофеля) достигает в среднем 9 с небольшим
миллионов пудов, что дает на душу всего населения до 41 пуда.
Возвращаемся к описанию Новоселицкой ж.-д. ветви, оставленной нами на узловой
станции Окнице. Следующая ее станция – полустанок Секурены, верстах в 4 от которого
по почтовому тракту на Могилев расположено волостное местечко Хотинского уезда
Секуряны, учрежденное местечком в 1840 году; в местечке около 9 тыс. жителей, в том
числе свыше 5 тыс. иудеев и около 3½ тыс. православных; имеются две православные
церкви, много еврейских молитвенных домов, школы, более полусотни лавок, базары,
почтовая станция, винокуренный завод с годовой выкуркой спирта на сумму до 25 тыс.
руб. и пр. Верстах в 7 к северу от станции лежит еще людное село Коболчино
(Кобольчина) с населением более 2.100 душ.
Верстах в 3 к западу от станции по почтовому тракту на Хотин и Бельцы стоит с.
Клокушня (Клощино) с населением также около 2.100 душ, а к северо-западу от него в 2
в. – еще людное с. Гвоздовцы, имеющее жителей более 1.900. Далее по почтовому тракту
в 6 в. за Клокушней находится с. Мендыковцы (жителей более 800), а за ним еще в 14 в.
при рч. Лопатники, в узле нескольких грунтовых дорог расположено людное и торговое
волостное местечко Бричаны, имеющее около 7½ тыс. жителей, почти исключительно
иудейского вероисповедания; в нем имеются православная церковь, синагога, до 15
еврейских молитвенных домов, больница, аптека, школы, почтовая станция, базары и пр.;
торговых предприятий насчитывается более 100, общий годовой оборот которых
превышает 400 тыс. рублей. Местечко является выдающимся торгово-промышленным
центром для всей северной Бессарабии; особенно важную роль оно уже сыздавна играет в
местной торговле скотом. В 5 в. к югу от Бричан по торговой дороге и при той же рч.
Лопатнике лежит с. Табаны с населением свыше 1½ тыс. душ, при котором находится
имени Н.А. Бакала площадью более 800 десятин. Полевое хозяйство в имении ведется по
вольной системе полеводства без точно определенного севооборота. Имеется завод
рабочих лошадей с продажей приплода на сторону, пасека, промышленный фруктовый
сад, виноградник со столово-лечебными сортами лоз, плодовый питомник, водяная
мельница и пр. В 2 в. южнее отсюда расположено им. Трестьяны г-жи Казимир
площадью всего около 300 десятин. Севооборот в хозяйстве трехпольный. Имеется
завод лошадей англо-арабских верхового сорта, а также рабочих и упряжных
лошадей с продажей приплода; свиньи в хозяйстве – чистокровные беркширы;
имеются обширное птицеводство и пасека, заведено шелководство с довольно
значительными насаждениями тутовых деревьев, фруктовый сад, виноградник,
питомник плодовых и декоративных деревьев и пр. К ю.-ю.-в. от Бричан верстах в 7
расположено людное с. Коленковцы, имеющее свыше 5 тыс. жителей, православную
церковь, школу, лавки и пр., а верстах в 5 к востоку от него – с. Марковцы с населением
около 1.800 душ.
Следующая станция железного пути – Романковцы в 23 в. за Окницей; ее
грузооборот превышает в общем 1½ милл. пудов всех товаров малой скорости, среди
которых выдающуюся роль играют отправки дров (свыше 400 тыс. пуд.) и хлеба (более
300 тыс. пуд.).
К юго-западу от станции по торговому тракту расположено несколько людных
селений; так в версте от нее лежит волостное с. Романковцы с населением около 3.300
душ, передавшее свое имя и станции, затем в 10 в. отсюда – с. Васковцы, имеющее почти
2.600 жителей и, наконец, еще в 3 в. – с. Гриманковцы с населением около 2.200 душ;
далее следует м. Бричаны, описанное уже выше. В 10 с небольшим верстах к западу от
станции находится с. Селище с населением около 3 тыс. душ, а к с.-с.-з. от станции
верстах в 12 при р. Днестре расположено с. Кормань, имеющее более 1.350 жителей,
церковь и пристань. От станции к с.-с.-в. по торговому тракту верстах в 10 лежит с.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
9
Михалкова с населением свыше 1.300 душ. К северу от последнего селения верстах в 5
при р. Днестре стоит с. Непоротово, имеющее более 1.600 жителей, церковь и пристань.
У с. Непоротова во время русско-турецкой войны 14 апреля 1769 г. перешла р. Днестр
русская днестровская армия под командой генерал-аншефа кн. Голицына, откуда она
направилась к Хотину. Верстах в 7 к востоку от Михалковой расположено людное с.
Ломачинцы (жителей более 2.200), при котором находится имение М.Е. Крупенского
площадью до 3 тыс. дес. с правильно поставленным обширным лесным хозяйством (до
1.800 дес.). Полевое хозяйство ведется по одиннадцатипольному, пятипольному и
четырехпольному севооборотам. Имеются пасека, промышленный плодовый сад,
винокуренный завод с годовой выкуркой до 1½ милл. градусов спирта, ремесленные
мастерские, а также опытное сельскохозяйственное поле.
Далее следует станция Яновцы – в 22 в. за Романковцами; грузооборот ее (почти
исключительно отправление) превышает 1,
2
милл. пудов всех товаров малой скорости,
среди последних выделяются дрова, хлеб и пр. От станции к востоку верстах в 3 лежит
соименное ей селение Яновцы с населением свыше 2.900 душ. К с.-с.-в. от названного
селения верстах в 8 расположено на берегу Днестра с. Молодова, имеющее свыше 2 тыс.
жителей, православную церковь, школу и пристань. К северу от станции верстах в 9,
также на берегу Днестра, лежит с. Комарова (Кумарова) с населением свыше 2.900 душ;
при селе имеются церковь, школа, несколько небольших гончарных заводиков и пристань.
Верстах в 1½ к северо-западу отсюда на том же берегу Днестра расположено с. Атаки
(жителей более 800). Здесь заслуживают внимания древние пещеры, выкопанные в скалах
днестровского берега; кроме того, вблизи названного селения сохранились остатки
древних укреплений, а также большой курган, известный под именем Шиина. От станции
верстах в 5 к северо-западу находится с. Бузовица с населением свыше 2 тыс. душ, а еще в
6 в. в том же направлении – с. Бабино, имеющее около 2 тыс. жителей. Верстах в 4 к юго-
западу от станции при верховьях рч. Вилии расположено с. Новоселица, имеющее около
2.400 жителей, церковь, школу и лавки, а еще в 2 в. от последнего селения к югу при
торговой дороге и той же рч. Вилии лежит с. Россошаны с населением около 1.300 душ.
Наконец, к юго-востоку от станции находится еще людное село Трубка (жителей до 1.600
душ).
За ст. Яновцами на 21-й в. следует ст. Ларга с годовым грузооборотом всех
товаров до 1,
2
милл. пуд. Названа станция по имени с. Ларги, лежащего от нее верстах в 6
к юго-западу при р. Ларге, с именем которой связаны воспоминания о блестящих
действиях русской армии во время первой турецкой войны (см. ниже). В селе
насчитывается около 3 тыс. жителей и имеется православная церковь. Здесь же по
близости находится имение М.Е. Крупенского Полевая Ларга площадью более тысячи
десятин, почти сплошь составляющих пашню. Севооборот в имении пятипольный. В
хозяйстве имеется завод рысистых лошадей. Практикуется откорм скота на барде.
Имеются фруктовый сад, винокуренный завод, ремесленные мастерские и пр.
Верстах в 4 к северо-востоку от станции лежит с. Волчинец с населением более
1.200 душ. Верстах в 4 к северо-западу от станции находится людное волостное с.
Кельменцы, имеющее более 3.300 жителей, церковь и школу. Еще в 6 в. к северо-западу
от последнего селения расположено с. Ленковцы с населением свыше 2½ тыс. душ. В 6 в.
к северо-востоку отсюда и в 12 в. от станции близ берега Днестра расположено с.
Грушевцы (жителей около 1.800), при котором находится небольшое имение г. Гиневича;
полевое хозяйство в нем ведется по четырехпольному севообороту (пар удобренный,
озимь, ярь и однолетние кормовые растения – могар, вика и чечевица); имеется
фруктовый сад; производятся опыты лесонасаждения. К з.-с.-з. от станции, верстах в 5 по
торговому тракту лежит с. Вартиковцы с населением около тысячи душ. Еще в 10–11 в.
отсюда по тому же направлению расположены людные селения Перковцы и Кишма-
Неджимова, оба с населением по 1.100 с небольшим душ, а от с. Перковцев верстах в 4 к
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
10
северо-западу и северо-востоку при р. Днестре расположено с. Бырново (около 1.500
жителей) и с. Мошанец (более 1.300 душ); около первого из названных селений в июне
1787 г. во время турецкой войны перешла р. Днестр русская дивизия гр. Салтыкова,
двинувшаяся отсюда на осаду Хотина.
Следующая станция – Липканы в 23 в. за Ларгой; ее грузооборот превышает 2
милл. пудов (главным образом, отправление). Название свое станция заимствовала от
имени пограничного волостного местечка Липкан, расположенного от нее к югу верстах в
трех. Местечко существовало еще во времена независимости Молдавии и Валахии, когда
оно было заселено литовскими выходцами, известными под именем липкан, или курьеров,
в обязанность которых входило доставление депеш, а также сборы податей, розыски
преступников, наряды рабочих и подвод и т.п. полицейские обязанности. В местечке
помещается таможенная застава; главными предметами вывоза являются скот, кожи,
шерсть, фосфориты и пр. В настоящее время в Липканах насчитывается около 6.900 жи-
телей, в том числе более 4.400 лиц иудейского вероисповедания и свыше 2.100 –
православных; имеются две православных церкви, синагога, несколько еврейских
молитвенных домов, насчитывается до 75 торговых предприятий с годовым оборотом в
общем до 370 тыс. рублей. При местечке имеется на р. Пруте пристань. К западу от м.
Липкан верстах в 4 по Новоселицкому почтовому тракту лежит с. Дренковцы с
населением около тысячи душ, а еще в 2 в. к западу по тому же тракту – с. Крива
(Кривлы), имеющее до 1½ тыс. душ. К северо-востоку от станции верстах в 7 при р. Ларге
расположено с. Котельна с населением более 1.200 душ, а от него в 4½ в. к востоку при
р. Вилии – Котюжаны (жителей менее 500), при котором находится имение К.Ф. Немитца
площадью до 2,
3
тыс. дес. Севообороты в имении приняты многопольные с паровым
клином, посевом пропашных растений, а также трав. Имеется большой фруктовый сад. В
хозяйстве работает несколько мукомольных мельниц (паровая, вальцевая и турбинная),
перемалывающих до 160 тыс. пуд. зерна. По торговому тракту из Липкан на
упоминавшееся выше м. Бричаны, верстах в 9 от Липкан при той же р. Вилии
расположено с. Белявинцы (жителей до тысячи душ), при котором находится обширное
хозяйство М.М. Друганова; из его питомников производится значительная распродажа
плодовых деревьев и кустарников, винограда различных сортов, деревьев, растений для
живых изгородей и пр.; имеются плантации корзиночной ивы и хмеля. Несколько выше с.
Белявинцев по той же речке, лежит с. Берлинцы с населением около 1½ тыс. душ.
Верстах в 5 к юго-востоку от м. Липкан при р. Ларге расположено с. Шировцы с
населением около 1½ тыс. душ, в 4-х же в. к ю.-ю.-в. при р. Пруте – с. Шировцы-де-Жос,
имеющее жителей более 1.600 д. Несколько южнее названных селений, при впадении р.
Ларги в Прут 7 июля 1770 г. происходило знаменитое сражение русской армии,
предводительствуемой гр. Румянцевым, с турецкой во время первой екатерининской
русско-турецкой войны. Здесь Румянцев встретил 80-тысячное турецко-татарское войско
и, несмотря на сравнительную малочисленность своих сил, объявил: «Слава и
достоинство наше не терпят, чтоб сносить присутствие неприятеля, стоящего в виду нас,
не наступая на него». Наступление произошло 7 июля, и неприятель понес полнейшее
поражение, оставив убитыми более тысячи человек против 29 убитых и 61 раненого с
русской стороны. По получении известия об этом успешном сражении Екатерина II
писала Румянцеву: «Вы займете в моем веке несомненно превосходное место
предводителя разумного, искусного и усердного; за долг почитаю вам отдать сию
справедливость и, дабы всем известен сделался мой образ мысли об вас и мое
удовольствие об успехах ваших, посылаю к вам орден св. Георгия I класса. При сем
прилагаю реестр тех деревень, кои немедленно Сенату указом повелено будет вам отдать
вечно и потомственно». Верстах в 6 ниже по р. Пруту от с. Шировцы-де-Жос расположено
с. Перерыта с населением около 1.400 душ, а 4 верстами еще ниже – с. Тицканы,
имеющее более 2.200 жителей и церковь. В 6 в. к северо-востоку отсюда при почтовом
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
11
тракте лежит – с. Коржевцы, имеющее более 2.800 жителей, православную церковь,
школу, почтовую станцию и лавки. При селе находится имение Фитешты Ш.И.
Кауфмана площадью до 1.200 дес.; система полеводства вольная; имеются пасека,
фруктовый сад и виноградник.
За станцией Липканами в 19 в. следует ст. Мамалыга с грузооборотом более 800
тыс. пуд. всех товаров. При станции и на берегу р. Прута расположено соименное станции
с. Мамалыга с населением свыше 1.400 душ. К северу от станции идет почтовая дорога на
Хотин. В 5 в. по этому тракту от станции находится вол. с. Сталинешты, имеющее более
1.700 жителей, православную церковь, школу и почтовую станцию. В 3 в. к северу,
несколько в стороне от дороги, стоит с. Несвоя с населением более 1.300 душ, а в 6 в. к
северо-западу – с. Беловцы, имеющее свыше 1.200 жителей. В 12 в. за Сталинештами по
почтовому тракту стоит волостное село Данковцы, имеющее около тысячи жителей и
церковь, а еще далее в 2 в., также на самом тракте – с. Каплевка с населением свыше 1½
тыс. душ. В 3 в. к северо-востоку от последнего селения на берегу Днестра расположены в
версте друг от друга селения Дарабаны (около 600 жителей) и Анадолы (менее 500 душ),
возле которых производится ломка известкового камня.
В 6 в. по почтовому тракту за Каплевкой, на возвышенном и обрывистом берегу
Днестра, по скатам двух гор живописно расположен уездный город Бессарабской губ.
Хотин, всего лишь в 5 верстах от австрийской границы. Первоначальное основание города
приписывается царю даков Котизону (Хотизону), жившему еще в первые столетия
христианской эры. От имени царя производится и самое название города. Однако по
нашим летописям Хотин с Белгородом (т.е. Аккерманом) принадлежит к числу
славянских городских поселений. Соответственно этому наименование города некото-
рыми производится от глагола хотеть – Хотим, причем в этом случае в подкрепле-ние
правильности такого толкования приводится ссылка на переименование и турками выше
упоминавшегося древнего города Тигина в Вендеры, что значит в переводе «я хочу»:
турки как бы желали иметь в своих владениях такой же город, как и Хотин.
Первоначальное, однако, укрепление города относится ко временам владычества здесь
генуэзцев, на что указывает архитектура древней башни, построенной на обрывистом
берегу Днестра и служившей, по всей вероятности, цитаделью крепости. Этот пункт, как
можно предположить, служил для генуэзцев одной из укрепленных торговых станций по
течению Днестра между Аккерманом и Сочавой, где они имели свои торговые конторы.
Впоследствии, с падением генуэзского могущества на Черном море, Хотин стал заметным
торговым центром Молдавии, как это можно заключить из текста мирной конвенции 1459
года, заключенной между молдавским господарем Стефаном IV и польским королем
Казимиром; в этой последней Казимир обязывался «не тревожить жителей Хотина, не
препятствовать им заниматься рыбными промыслами и не задерживать суда, идущие по
Днестру». Затем, в продолжение двух с половиной столетий, Хотин через короткие
сравнительно промежутки времени переходит во владение то молдаван, то турок или
поляков, или даже украинских казаков. Наконец в 1711 г., после бегства молдаванского
господаря Димитрия III Кантемира в Россию, Хотин был окончательно присоединен к
Турции и занят турецким гарнизоном, для продовольствия которого было причислено к
крепости несколько сот деревень (приблизительно нынешний Хотинский уезд),
образовавших так называемую Хотинскую райю (христианскую провинцию Турции).
Хотинская крепость с этого времени была усилена и укреплена при содействии
французских инженеров. Во время русско-турецких войн Хотин неоднократно переходил
во власть русских. Впервые турки вынуждены были без боя сдать хотинскую крепость
русским в 1739 году после полного поражения, нанесенного им фельдмаршалом гр.
Минихом при Ставучанах. Менее чем через месяц, впрочем, Хотин был возвращен
Турции по Белградскому мирному договору. В 1769 г., во время второй екатерининской
турецкой войны, объявленной России султаном Мустафой III, в день Пасхи, 19 апреля,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
12
главнокомандующий русской Днестровской армией кн. Голицын разбил турок у самого
Хотина, но на осаду крепости не решился за неимением осадной артиллерии и достаточ-
ных запасов продовольствия для войск, почему и вернулся за Днестр. Между тем турецкие
войска продолжали скопляться у Хотина и произвели даже попытку переправиться через
Днестр. Тогда Голицын решился снова перейти реку и после счастливого отражения
вышедшего к нему навстречу неприятеля обложил Хотин, гарнизон которого испытывал
огромные лишения вследствие недостатка продовольствия и повальных заболеваний.
Великий визирь Магомет-Эмин-паша, узнав о грозившей Хотину опасности, решил пойти
к нему на помощь, передовым же отрядом отправил крымского хана с 40 тысячами татар.
22-го июля последний напал на русские войска, но потерпел поражение и должен был с
большими потерями отступить. На донесение кн. Голицына об этой победе имп.
Екатерина II писала ему: «Из реляции вашей от 23-го я усмотрела, что прошедший к
Хотину секурс нашими несравненными войсками разбит. Храбрым нашим гусарам,
которых вы столько хвалите, скажите мое удовольствие и спасибо. Казакам напоминайте
прежние храбрые поступки сих легких войск в прошедших войнах, должность и присягу
их и великие милости, кои они за то получали от предков наших, и те, кои они от нас
ожидать имеют. Я не скучаю вашим пред Хотиным пребыванием и рассуждаю, что иного
предприятия вам сделать не должно, как взять города, с меньшею и возможною потерею, а
если визирь пожалует к вам, то, призвав Бога в помощь, бить его». Через несколько дней,
однако, к Хотину подошло турецкое войско, отправленное визирем и предводитель-
ствуемое Али-Молдаванджи-пашой; общая его численность вместе с силами разбитого
хана превышала 100 тыс. человек, причем за Молдаванджи-пашей еще ожидался сам
визирь. 2-го августа Голицын, согласно принятому на военном совете решению, отступил
за Днестр, заняв позицию в 4 в. за Хотином. Отступление Голицына вызвало огромное
раздражение в Петербурге, и он был смещен гр. Румянцевым, в рескрипте которому Ека-
терина писала: «Обстоятельства, в коих я поручаю вам команду над первою армиею,
требуют с моей стороны некоторых объяснений. Армия, перешед реку Днестр 2-го числа
августа, по недостатку в фураже, несомненно, подала повод неприятелю, хотя без
причины, возгордиться. Но я надеюсь от вашего искусства и военной поворотливости, что
вы недолго дозволите неприятелю пользоваться таким пустым тщеславием тогда, когда
вы имеете под вашею командою армию, которая уже действительно в пять месяцев шесть
раз обратила в бег беспорядочную толпу бесчисленного неприятеля, но наипаче стараться
будете всячески возвратить не токмо оставленного авантажа, но еще и не упустите нам
приобрести новые». Однако еще до отъезда из армии Голицын успел взять Хотин 10
сентября после нескольких поражений, нанесенных войскам Али-Молдаванджи-паши. По
Кучук-Канарджийскому мирному договору 1774 г. Хотин вместе с другими завоеванными
крепостями был возвращен Турции. С возникновением новой войны с Турцией в 1787 г.
хотинская крепость была обложена союзными войсками России и Австрии и после
трехмесячной осады была сдана турками на капитуляцию, но через четыре года она была
опять возвращена Порте в силу Ясского мирного договора 1791 года. В последующую
русско-турецкую войну 1806–1812 гг. хотинская крепость была взята дивизией генерал-
лейтенанта Эссена и по Бухарестскому договору 30 апреля 1812 г. была окончательно
присоединена к России вместе со всей Бессарабией. В 1818 году Хотин был назначен
уездным городом Бессарабской области. Войдя в состав укреплений русского государства,
Хотинская крепость была назначена первоначально крепостью 2-го разряда Дунайского
инженерного округа, а затем с 1844 г. перечислена в Западный инженерный округ; хотя на
ремонт крепости и расширение ее укреплений была израсходована в период 1814–1856 гг.
значительная сумма (более 180 тыс. р.), тем не менее в 1836 году она была признана
неудовлетворяющей своему назначению как расположенная в котловине, почему и была
упразднена с передачей всех ее зданий в гражданское управление. Упраздненная
хотинская крепость, просуществовавшая более шестнадцати столетий под градом орудий,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
13
в настоящее время составляет мирное предместье Хотина, носящее название Русской
Магалы. В цитадели крепости сохранились кроме древней генуэзской башни
полуразрушенный турецкий минарет, а также глубокий, но уже безводный колодезь. В
настоящее время город своим внешним видом и благоустройством сильно уступает
прежнему турецкому городу, что объясняется, с одной стороны, пережитыми бедствиями
войн, а с другой – огромным наплывом в него еврейского населения. Численность
населения Хотина, по переписи 1897 г. достигала почти 18.400 душ, из них 9,
2
тыс.
принадлежали к иудейскому вероисповеданию и свыше 8,
1
тыс. – православному. В
городе имеются 4 православных храма, армяно-григорианская церковь, католическая
каплица, еврейская синагога и более 15 еврейских молитвенных домов; имеются 3
больницы, 4 учебных заведения, в числе которых духовное и уездное училище и пр.
Торговых предприятий в 1900 году насчитывалось более 175 с общим годовым оборотом
свыше 650 тыс. рублей; число промышленных предприятий достигало 10 с производством
до 250 тыс. р. При городе находится пристань. В течение года собирается 6 ярмарок. В
общем, однако, торгово-промышленное значение Хотина сравнительно невелико.
К западу и юго-западу от Хотина расположена группа людных селений. Так
верстах в 6 к западу лежит волостное с. Рукшино (Рукшин), имеющее более 3.300
жителей, православную церковь и школу, а верстах в 2 к западу – с. Чепоносы с
населением свыше 1.100 душ. К юго-западу от Хотина по торговому тракту верстах в 12
несколько к северу от дороги находится с. Недобовцы, имеющее более 2.400 жителей, а
расположенное с ним в самом тесном соседстве при озере Джулине с. Владычна имеет
более 1.700 душ. При с. Владычне находится обширный монастырский сад,
раскинувшийся почти на 30 десятин; хотя сад и запущен, тем не менее в урожайные годы
приносит до 3 тыс. р. чистого дохода. Верстах в 5 к ю.-ю.-в. от с. Недобовцев по
противоположную сторону тракта и верстах в 14 от Хотина лежит с. Ставучаны (жителей
немногим более 1½ тыс.), при котором 17 августа 1739 года была одержана блестящая
победа русской армией, предводительствуемой фельдмаршалом гр. Минихом, над
турками, ближайшим последствием которой, как говорилось выше, была сдача без боя
турками сильной крепости Хотина, а затем – занятие нашими войсками г. Ясс и признание
имп. Анны государыней Молдавии. В русских военных летописях сражение при
Ставучанах действительно не может не составить одной из блестящих страниц. На
стороне неприятеля были все преимущества. Его численность простиралось до 90 тыс.
человек, лагерь его был выгодно расположен в гористой местности, окружен тройным
ретраншементом со многими батареями, на которых стояло до 60 пушек и мортир, справа
имелся непроходимый густой лес и горы, впереди – небольшая речка с прудами и
болотами, слева – глубокие буераки и высокие горы и, наконец, в тылу – хотинская
крепость. Лагерь занимал столь возвышенное положение, что со стороны русских до него
не могла достать ни одна пушка. Наоборот, русская армия была двое суток окружена
неприятелем, испытывала сильный недостаток в фураже и топливе и подвергалась в
течение дня и ночи беспрестанному обстрелу и нападению. Наконец фельдмаршал
признал невозможным оставаться далее на месте и 17-го августа внезапно напал на
неприятельский лагерь. Турки обратились в бегство. Извещая правительство о своей
победе он писал: «Всемогущий Господь, Который милостью Своею нам предводителем
был, Всевышнейшею Своею десницею защитил, что мы чрез неприятельский беспрерыв-
ный огонь и в такой сильной баталии убитых и раненых менее 100 человек имеем; все
рядовые полученной викторией до полуночи радовались и кричали: «Виват, великая госу-
дарыня!», и означенная виктория дает нам надежду к великому сукцессу, понеже армия
совсем в добром состоянии и имеет чрезвычайный кураж». В 2 в. к северо-востоку от
Ставучан находится людное село Долиняны с населением около 1.800 душ, а в 3 в. к юго-
востоку – с. Круглик, имеющее более тысячи жителей. От станции Мамалыги к западу по
Новоселицкому почтовому тракту верстах в 9 расположено на берегу р. Прута с.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
14
Ванчиковцы с населением около 1.900 душ, а в 7 в. к северу от него – с. Черлео-Маре с
населением до 1.400 чел.
За станцией Мамалыгой описываемый железный путь на 21-й версте достигает
конечной своей станции Новоселицы, пограничной с Австрией; грузооборот станции
превышает 14 милл. пудов всех товаров малой скорости; главным грузом являются лесные
строительные материалы, отправляемые со станции Новоселицы (австрийских ж.д.) в
количестве более 10 милл. пуд.
В версте от станции к югу, на самой границе с Буковиной и Молдавией, при
впадении пограничной реки Ракитны в Прут и на почтовом тракте расположено
волостное местечко Новоселица, имеющее до 5.900 жителей, преимущественно
иудейского вероисповедания (около 3.900 душ), православную церковь, еврейскую
синагогу, несколько молитвенных домов, школу, лазарет, более полусотни лавок,
несколько небольших заводов (кожевенных, мыловаренных и др.), базары и пр. Здесь
помещается таможня, через которую в 1901 г. было привезено в Россию товаров на сумму
до ½ милл. р., вывезено же почти на 1,
2
милл. р. Местечко Новоселица имеет выдающееся
значение как складочный пункт лесного материала, сплавляемого по Пруту. Основание
местечка приписывается оставшимся здесь казакам из числа пришедших сюда в XVI в. с
гетманом Свирговским на помощь валахам против турок. Несколько ниже Новоселицы,
также на самом берегу Прута лежит с. Моршанцы (Маршинцы) с населением более 2½
тыс. душ. В 5 в. отсюда к юго-востоку при р. Пруте лежит еще людное село Тарасовцы,
имеющее более 3.100 жителей, православную церковь и школу. Верстах в 8 к северу от
станции находится с. Рынчаг при реке того же имени с населением около 1.300 душ.
Верстах в 8 к северо-востоку отсюда лежит еще людное селение Керетинцы, имеющее
также около 1.300 жителей. К северу от с. Рынчага верстах в 4, на берегу той же речки
расположено с. Сонковцы с населением свыше 1.600 душ. В 1739 году во время русско-
турецкой войны перед с. Санковцами останавливалась лагерем русская армия,
предводительствуемая фельдмаршалом гр. Минихом. 22 июля она отбила здесь
сильнейшего неприятеля, причем у русских было побито 39 человек и ранено 112. По
свидетельству главнокомандующего, «люди наши несказанную охоту к бою оказывали». 5
августа армия двинулась отсюда к Пруту. В 5 в. к северу от с. Санковцев лежит людное
волостное село Клишковцы, имеющее более 7.700 жителей (в том числе свыше 6.300
православных и 1.000 евреев), православную церковь, школу, несколько лавок и пр. В 2
верстах к в.-ю.-в. отсюда расположено другое людное село Малинцы с населением около
2½ тыс. душ; в селе имеются церковь, школа и с десяток лавок. Еще 1½ в. по тому же
направлению расположено с. Заражены, имеющее более 2.500 жителей, церковь и школу.
При селе находится одна из экономий обширного имения Зарожанского промышленного
общества, площадь которого достигает в общем почти 8 тыс. десятин. Севообороты в
имении четырехпольные с обширными посевами сахарной свекловицы; высеваются травы
(красный клевер), поступающие ежегодно в продажу в количестве до 3 тыс. пудов. При
имении работают свеклосахарный завод с производством 150 тыс. пудов сахара,
винокуренный с выкуркой до 2½ милл. градусов спирта, а также паровая вальцовая
мельница, перемалывающая до 150 тыс. пуд. пшеницы. При сахарном заводе устроена
лаборатория. Имеется большой фруктовый сад, засаженный исключительно черносливом.
В имении организовано лесное хозяйство. В 6 в. к северу от с. Малинцев расположено с.
Поляна с населением свыше 1.100 душ. К западу от упоминавшегося с. Клишковцев в 2 в.
лежит с. Шиловцы, имеющее жителей свыше 2.900 душ, церковь, школу и с десяток
лавок. Еще в версте к западу отсюда находится с. Бочковцы с населением около 2.100
душ, а в версте к юго-западу от него – вол. с. Грозинцы, в котором насчитывается свыше
2.600 жителей и имеются православная церковь, еврейский молитвенный дом, школа и
несколько лавок. Еще в 2 в. к в.-ю.-з. от последнего селения при верховьях рч. Ракитны
расположено пограничное селение Коликовцы, имеющее свыше 1½ тыс. жителей и цер-
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
15
ковь. Верстах в 13 к с.-с.-з. от с. Грозинцев при рч. Онуель лежит с. Баламутовка с
населением более 1.200 душ, к северо-востоку же отсюда верстах в 8, при р. Днестре
расположено с. Перебийковцы с населением около 1.900 душ. Наконец, верстах в 11 от
Новоселиц к с.-с.-з. при р. Ракитне расположено людное пограничное селение Ракитна,
имеющее около 1.700 жителей, церковь и лавки.
Оставляя пределы Хотинского уезда, а вместе с тем и Бессарабии вообще,
приведем краткую характеристику уезда. Общая площадь его определяется в 3.500 кв.
верст; по сравнению с другими уездами губернии Хотинский является наименьшим после
Кишиневского. Поверхность уезда холмиста; с северо-запада на территорию уезда между
течением Прута и Днестра входит ветвь Прикарпатских возвышенностей, которая затем
тянется к востоку и далее, расчленившись, уходит с одной стороны в Сороцкий у., а с
другой – в Белецкий; указанный увал служит на всем своем протяжении водоразделом
между течениями рек Прута и Днестра. Преобладающая почва в уезде – средний
суглинистый чернозем, на значительных площадях, впрочем, переходящий в серый
лесной суглинок. Общая численность наличного населения, по переписи 1897 г.,
простирается до 307,
5
тыс. жителей, из числа которых более 18 тыс. принадлежит
уездному городу. Плотность населения достигает в среднем 88 человек на кв. версту.
Таким образом, уезду принадлежит как по абсолютной численности населения, так и по
его средней плотности первое место в губернии. ¾ всей массы населения составляют
крестьяне (232,
7
тыс. душ). В этническом отношении уезд резко выделяется в ряду
остальных большим преобладанием в его населении лиц, для которых родным языком
являются русские наречия (велико-, мало- и белорусское), а именно число таких лиц до-
стигает с лишком 183 тыс., что составляет почти 60% всей массы населения; второе место
в этом отношении принадлежит молдаванам (более 73 тыс.), далее следуют евреи (около
48 тыс.), поляки (свыше 2 тыс.) и пр. Главная масса населения (231 тыс. чел., или более
75%) существует сельским хозяйством и промыслами, с ним тесно связанными, причем
число кормильцев достигает 50 тыс.; подсобные промыслы из числа лиц, существующих
от сельского хозяйства, имеют менее 10 тыс. человек. Грамотность населения не
превышает 11%. Число сельских поселений простирается до 615 при средней людности
одного селения в 470 душ. По владениям земля в уезде распределяется следующим
образом: свыше 48% всей земельной площади находится во владении частных
собственников, 46% – крестьянского надельного землевладения и около 5% – в
собственности прочих владельцев; землевладение казны и удела ничтожны. Посевная
площадь за последнее время достигала в общем приблизительно 190 тыс. десятин, из
которых до 120 тыс. составляли посевы крестьянских обществ. Возделываемые культуры
по размерам посева располагаются в следующем порядке: кукуруза, ячмень, озимая
пшеница, оз. рожь, овес и пр. Общий сбор продовольственных хлебов (без овса и
картофеля) за шестилетие 1895–1900 гг. превышал в среднем 7,
8
милл. пудов, что давало
на душу всего населения около 25,5 пудов. После Кишиневского у. Хотинский обладает
наименьшими избытками продовольственного хлеба.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
16
М.В.С.
ОДНА ИЗ НАШИХ ОКРАИН
Источник: М.В.С. Одна из наших окраин // Исторический вестник. Историко-литературный
журнал. – СПб., 1892. – Т. 50. - № 10. – С. 172-193.
Из границ Европейской России наиболее неустойчивою остается до наших дней
самая южная часть линии, идущей от Балтийского моря к Черному. В то время, как наши
границы с Германией и Австрией прочно установились еще в конце прошлого и в начале
настоящего столетия, область, граничащая с Румынией, Бессарабия, присоединенная к
России в 1812 году, то сокращалась, то увеличивалась в своих размерах до 1878 года. При
шаткости своих политических границ и в связи с нею, Бессарабия отличается, так сказать,
неустойчивостью, неопределенностью этнографической; при необычайной пестроте
населения, она представляет собою как бы переходную область от русской народности к
румынской, населяющей нынешнюю Румынию и смежную часть Австрии. По своей
численности, здесь выдаются два главных племени — румынское, самое многочисленное,
естественным образом тяготеющее к своим соотечественникам Румынского королевства и
Австрии, и затем русское, составляющее ветвь великой славяно-русской семьи. Оба эти
племени, в лице своих историков и исследователей старины, одинаково считают себя
исконными, коренными обитателями этой страны и заявляют на нее свои исторические
права. Так, по мнению некоторых румынских патриотов, наша Бессарабская губерния
составляет часть румынской территории, несправедливо отторгнутую от Молдавии в 1812
году. Русские ученые, со своей стороны, старались и стараются осветить немного-
численные и неопределенные факты, касающиеся древнейшей историй края, с русской
точки зрения, доказывая исконную принадлежность его славяно-русскому племени, и в
этом отношении достигли уже значительных результатов. Но эти результаты разбросаны
по разным сочинениям, иногда не относящимся прямо к данному предмету, и не сведены
в одно целое. Опыт такого свода отрывочных известий и исследований русских ученых об
истори-ческих судьбах Бессарабии сделан в только что
вышедшей книге «Бессарабия»
1
.
Эта книга завершает собою серию научно-
популярных исторических сборников, издание которых
было предпринято с Высочайшего соизволения, при
министерстве внутренних дел, покойным П.Н. Батюш-
ковым. После выпуска в свет капитального издания
«Памятники русской старины в западных губерниях»,
П.Н. Батюшков приступил к изданию общедоступных
исторических сборников, под назва-нием: «Холмская
Русь» (1887 г.), «Волынь» (1888 г.), «Белоруссия и
Литва» (1890 г.), «Подолия» (1891 г.) и «Бессарабия».
О первых четырех сборниках, посвященных областям,
воссоединенным с Россиею от Польши, в «Истори-
ческом Вестнике» в свое время были помещены статьи
и отзывы. Печатание последнего из этих сборников
(служащего дополнением к предыдущим описаниям
судеб пограничных губерний, от берегов Балтийского
до Черного моря) было начато осенью 1891 года, но
1
«Бессарабия. Историческое описание. С Высочайшего соизволения издано при министерстве внутренних
дел. Посмертный выпуск исторических изданий П. Н. Батюшкова. С 3-мя фототипиями, 53 гравюрами и
картой». Петербургь. 1892.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
17
почтенный издатель не успел окончить и выпустить его в свет: заболев в ноябре того же
года, онъ скончался 20-го марта 1892 года. В предсмертные дни он не расставался с
мыслью об этой книге и завещал своему сотруднику по предыдущим выпускам, М.И.
Городецкому
2
, завершить предпринятое им дело
3
. «Предисловие к «Бессарабии», —
говорит г. Городецкий, — было составлено самим П.Н. Батюшковым. Оно отчасти было
написано им собственноручно, отчасти продиктовано им в последние дни его жизни,
когда, вследствие тяжкой болезни и постепенно слабевших сил, он уже не был в состо-
янии держать перо в руках. Однако, бодрость духа и ясность мысли не покидали его до
последних дней, и покойный, прочитывая написанные им листы предисловия, делал к ним
иногда поправки и дополнения». Оканчивая издание книги, и Городецкий исполнил это в
том виде, как предполагалось почившим издателем. При этом он поместил в начале ее
биографический очерк П.Н. Батюшкова, написанный академиком Л.Н. Майковым, и его
портрет.
Как и предыдущие выпуски, «Бессарабия» прекрасно иллюстрирована: здесь
помещены три фототипии, весьма удачно исполненные В. И. Класеном (портреты
императоров Александра I и Александра III и П.Н. Батюшкова), 53 гравюры (исполненные
по преимуществу В. В. Матэ) и географическая карта Бессарабии, Почти все объяснения к
рисункам составлены г. Городецким и отличаются обычною тщательностью и полнотой.
Ему же принадлежит редакция издания, и его любезности мы обязаны возможностью
воспроизвести на страницах «Исторического Вестника» несколько рисунков, помещенных
в «Бессарабии». Исторический очерк Бессарабии написан профессором Киевской
духовной академии Н. И. Петровым. Не имея в виду излагать здесь обстоятельное
описание событий, происходивших на территории, известной ныне под названием
«Бессарабии», мы обратим внимание читателей на главнейшие исторические моменты и
на современное состояние области, «которая сравнительно весьма недавно вошла в состав
Русской империи, но, по историческим данным и народным преданиям, всегда была
близка России».
Нынешняя Бессарабия — одна из придунайских областей, где впервые появляются
на исторической сцене славяне. Славяно-руссы занимают эту область, как и соседние с
нею страны, уже в V—VI веке и, не смотря на постоянные вторжения сюда кочевников,
как бы продолжавших великое переселение народов, долгое время удерживают здесь
господствующее положение. Собственно Бессарабия, то есть область между Днестром и
Прутом, в значительной своей части не принадлежала Молдавии до XV века, и в половине
XIV века русский элемент берет в ней решительный перевес над другими народностями.
Благодаря покровительству литовско-русских князей, русская жизнь поддерживалась и
развивалась как по Днестру, так и в других частях нынешней Бессарабии, на левых
притоках Прута и на Дунае. На это указывают, между прочим, и русские названия городов
того времени, как-то: Срока (Сорока), Устья, Хотин и друг. Власть молдавских господарей
по левую сторону Прута стала распространяться лишь с конца XIV века. К XVI веку
границы Молдавии достигают до самого Днестра, а вместе с этим началось поглощение
господствующим румынским племенем других этнографических элементов и в частности
славяно-русского. Эта румынизация славянского племени не была следствием культу-
рного превосходства румын. Напротив, не подлежит сомнению культурное влияние
русских на господствующую народность, и процесс ассимиляции их румынами
объясняется количественным превосходством последних; этому содействовало, конечно,
и единство религии у обеих народностей.
Впрочем, славянский язык, совершенно вытесненный из школ и литературы в
Румынии, до сих пор сохраняется на ряду с румынским в Бессарабии, благодаря особым
2
Городецкий Митрофан Иванович (1846-1893), историк, археолог. . – Прим. ред.
3
См.: Городецкий М.И. Поездка в Холм, Подолию и Бессарабию. Путевые наброски.- Исторический
вестник. – СПб., 1890. – Т. 42. – № 12. – С. 763-793. – Прим. ред.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
18
историческим условиям ее жизни. Начало обособлению местности, лежащей между
Днестром и Прутом, отграничению ее от румынских княжеств, было положено турками.
Подавляя восстания румын и воюя с соседними народами, они с конца XV века
постепенно завладевают рядом укреплений по берегам Черного моря и Днестра, как-то:
Килией, Белградом, Аккерманом, Бендерами, Хотином и другими, с относящимися к этим
укреплениям округами; таким образом, они образовали укрепленную линию для своей
защиты со стороны Польско- Литовского и затем Русского государств. Вместе с турками
стали эмигрировать сюда и пользовавшиеся их покровительством татары, принявшие в
1475 году турецкое подданство. Турецко-татарская Бессарабия, постепенно разрастаясь в
ширину и в длину, к началу XVIII столетия заняла почти все пространство нынешней
Бессарабии, и только с запада и юго-запада она не везде доходила до Прута; с этой
стороны ее ограничивали молдавские поселения и Кигачский лес, с его воинственным
населением, представлявшим собою нечто в роде пограничного казачества.
Положение Бессарабии под турецко-татарским владычеством не было, конечно,
завидным. Особенно жестоко поступали турки и татары с жителями страны во время
военных действий, имея обыкновение при отступлении уничтожать на своем пути всякие
признаки человеческой культуры. «Заметить должно, — писал 20-го сентября 1789 года
фон-Раан, бывший тогда в русской действующей армии в Бессарабии, — что теперь не
находятся деревни в Бессарабии на тех местах, на которых они показаны на плане, снятом
в прошедшую войну и потом напечатанном, и едва обыватели могут вспомнить, где
существовали сии места или деревни; ибо они все вообще разорены от бывших их
обывателей татар при победе их» (над ними). «Кишинев, - писал тот же фон-Раан 12-го
декабря 1788 года, — прежде опустошения своего был посредственный город, но когда
турки при ретираде своей его оставили, то, по обыкновению своему, его зажгли Здесь
видны печи и трубы, остатки лучших домов, коих ад слом было около 300. Купеческие
лавки, которые составляли каменный квадрат на 300 саженей в окружности, лежат под
пеплом, так же как и шесть или семь церквей».
При всем том, низшие классы населения не были в каких либо исключительно
невыгодных условиях; положение их было даже лучше, чем в некоторых христианских
государствах того времени, например, в Польше. «У нас много пишут, - говорит поляк
Старопольский, — о турецком рабстве, но это касается только военно-пленных, а не тех,
которые, живя под турецкой властью, занимаются земледелием и торговлей. Они,
заплативши годовую дань, свободны, как у нас несвободен ни один шляхтич. В Турции
никакой паша не может последнему мужику сделать того, что делается в наших
местностях и селениях крестьянину». Поэтому Бессарабия имела густое и разнообразное
население, постоянно пополнявшееся эмигрантами из других стран. Географ начала XVII
века говорит: «Кроме исповедников греческой религии, живут здесь русские, сербы,
болгары, саксонцы, трансильванцы, ариане, татары, различающиеся между собою как по
названиям, так почтя столько же и по религиям». Несомненно, что в то время
большинство населения Бессарабии было греко-восточного вероисповедания, о чем
свидетельствует и множество существовавших здесь православных церквей и монастырей.
В числе православных не последнее место принадлежало русским. Кроме исконных
обитателей Хотинского и соседних уездов — русинов, сюда постоянно прибывали
русские из польских владений, бежавшие от социально-экономического и религиозного
гнета. Южно-русская эмиграция в Бессарабию принимает особенно широкие размеры в
начале XVIII столетия: после подавления казацкого восстания на правом берегу Днестра
(1702— 1703 гг.), южные поднестровские казацкие полки массами уходили за Днестр, а за
ними следовало и население сел, местечек и городов со своим имуществом. Их принимали
под свое покровительство пограничные паркалабы, или губернаторы, сорокский и
хотинский, под разными предлогами отказывавшие польским панам в выдаче их крестьян.
«Южноруссы нередко переселялись в Бессарабию и по нечистым побуждениям. Русские
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
19
женщины бегали к туркам и оставляли христианство; иные, отправляясь за границу,
женились там на чужих женах. Поселяясь отдельными группами между румынами
нынешней Бессарабии, южно-русские переселенцы, с течением времени, и сами орумыни-
лись, но продолжали и доселе продолжают чтить церковно-народные праздники своей
прежней родины и ходить туда на богомолье в известные, нарочитые дни церковного года.
В Предтеченской церкви города Каменца-Подольскаго, в храмовой день рождества св.
Иоанна Крестителя, 24-го июня, бывает так называемый отпуск. К этому времени в город
собирается много народа и особенно молдаван из Бессарабии, так что в массе народа,
бывающего в этот день в церкви и на базаре, преобладают молдаване. По всей
вероятности, это орумынившиеся потомки переселившихся когда-то из Подолии в
Бессарабию малороссов». Таким образом, еще задолго до присоединения Бессарабии к
России, она была связана с нашим отечеством не только единством вероисповедания, но и
племенным родством значительной части населения.
Утвердившись в Бессарабии, турки угрожали румынским княжествам совершен-
ным подавлением их политической свободы, а также безопасности и целости границ
Польско-Литовскаго, потом Русского государств. А потому названные государства
вступают между собою в союзы, с целью, по крайней мере, отодвинуть турок в глубь их
империи. Но происходившие вследствие этих союзов столкновения Польши с турками
большею частью не были удачны для первой и вызвали даже временный за-хват турками
Каменца-Подольского (во второй половине XVII века). Успешнее действовало в этом
отношении русское правительство. Оно еще с конца XVII столетия начало входить в
сношения с румынскими воеводами и другими христианскими государями по вопросу о
совместной борьбе с турками. Тогда же начинаются наступательные действия России
против Турции, ареною которых обыкновенно была Бессарабия с обоими румынскими
княжествами. В походы Петра Великого в 1711 году и Миниха в 1738 и 1739 годах, в две
русско-турецкие войны при Екатерине II и в кампанию 1806 — 1812 гг. эта страна вся,
можно сказать, «полита русскою кровью». Наконец, по Бухарестскому миру 16-го мая
1812 года, Бессарабия была присоединена к России, с крепостями Хотином, Бендерами,
Аккерманом, Килиею и Измаиломъ; и река Прут устанавливалась границей обоих
государств.
До 1812 года нынешняя русская Бессарабия разделялась на три вида владений:
молдавское, татарское и турецкое. Теперешние уезды Белецкий, до 1887 года называв-
шийся Ясским, Сорокский, Оргеевский и Кишиневский составляли так называемую
«Запрутскую Молдавию»; Бендерский и Аккерманский, под именем Буджака или
собственно Бессарабии, принадлежали татарам, а Xoтинский уезд под названием «райи», с
крепостями Хотинскою, Бендерскою, Аккерманскою, Килийскою и Измаильскою, а равно
их форштадты и окружности, зависели непосредственно от турок, имевших в крепостях
свои гарнизоны под начальством пашей. Все эти части Бессарабии более или менее
пострадали от русско-турецких войн. Турецкие гарнизоны были выведены из крепостей, а
Буджак совершенно опустел, вследствие двукратного выселения татар: в 1770 году
русский генерал Панин вывел отсюда 12.000 ногайцев в Крым и на Кубань; остальные
около 5.000 татар были переселены в Крым герцогом Ришелье. В 1812 году во всей
области было жителей до 41.160 семейств, или около 240.000 душ обоего пола; да и те
находились в тревожном состоянии, не зная, кому будет принадлежать территория,
русским или туркам. Кроме того, в народе распространялись слухи, будто все жители
Бессарабии будут отданы в крепостную зависимость помещикам. К тому же, в 1812 —
1814 гг. здесь свирепствовала моровая язва. «Русскому правительству нужно было
успокоить остававшихся еще в стране туземцев, привлечь сюда новых поселенцев и
благоустроить их гражданский и церковный быт».
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
20
В это беспокойное время выступил
энергичный местный деятель, много потру-
дившийся для Бессарабии. Это — экзарх
митрополит Гавриил Банулеско-Бодони, родом
румын. Узнав о распространении в народе
ложных слухов, он в 1815 году разослал
грамоту, в которой уверял население, что рус-
ские оставят неизменными права и обычаи
области. И действительно эта права и обычаи
были утверждены высочайшим рескриптом на
его имя от 16-го апреля 1816 года. Новым
подданным Русского государства были предо-
ставлены значительные льготы, как-то:
освобождение на три года от государственных
податей и на неопределенное время от
рекрутской повинности. Все это успокои-
тельно подействовало на местное население и
привлекло сюда новых поселенцев. Тогда
начали переселяться в Бессарабию казаки (в
разное время бежавшие в Турцию), болгары,
немцы, швейцарцы, греки, евреи. «Менее
легальны, но зато более многочисленны были
бессарабские поселенцы из беглых русских
людей, бежавших сюда кто от невыносимой барщины, кто от неприятной рекрутчины, кто
просто во избежание религиозных притеснений или кары закона за преступления». Они
начали при-бывать в Бессарабию еще до присоединения ее к России. По присоединении
же число эмигрировавших сюда бродяг и беглых крепостных не только не уменьшилось, а
даже увеличилось, чему особенно содействовало дозволение оставаться в Бессарабии всем
прибывшим до подписания Букарестского договора 1812 года. Этим прежде всего
воспользовались русские, бежавшие некогда в Молдавию: они пришли сюда в числе
свыше 2.000 человек, и почти все расселились по городам. Вместе с тем, стали прибывать
в Бессарабию и беглецы из самой России. Позднейшие попытки правительства сдержать
их наплыв до 1834 года не имели успеха. Назначенный в этом году бессарабским губерна-
тором генерал-майор Федоров принял решительные меры к отысканию нелегальных
переселенцев и к высылке их на места прежнего жительства. При нем выслано из
Бессарабии до 48.000 беглых, а в южной Бессарабии оказалось по переписи 6.000
малороссов, никем сюда не переселенных.
Вследствие этой колонизации, население вновь присоединенной области увеличи-
валось очень быстро. Уже в 1813 году насчитывалось здесь до 55.560 семейств, или
340.000 душ обоего пола, в 1816 году — до 96.526 семейств или 491.679 душ, а в 1855
году — 993.045 душ. Таким образом, с 1813 и до 1855 года, то есть в течение 40 с
небольшим лет, народонаселение Бессарабии увеличилось более чем на 450.000 душ. По
вероисповеданиям оно распределялось в 1856 году следующим образом: православных —
865.583, евреев — 81.172, протестантов — 24.852, раскольников — 9.447, католиков —
5.009, арияно-грегориан — 2.254 и магометан — 24.
Главное внимание митрополита Гавриила, по самому его положению, было
обращено, конечно, на устройство области в церковном отношении. Им положены первые
основы церковного управления Бессарабией. По присоединении Бессарабии к России, он
оставил Яссы и в сентябре 1812 года прибыл в Кишинев. По его представлению, в
следующем году была учреждена особая епархия — Кишиневская и Хотинская, с
викариатством Бендерским и Аккерманским. При учреждении Кишиневской епархии, в
Гавриил Банулеско-Бодони
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
21
ней находилось 826 церквей, состоявших в непосредственном управлении протопопов,
округи которых назывались протопопиями, или цинутами. «Новая епархия с крайне
разнообразным составом населения потребовала усиленных трудов и особой
заботливости. Кишинев того времени, обращенный в областной город, не удовлетворял,
по своим малым размерам новому своему назначению, и митрополиту пришлось начать
свою деятельность с постройки епархиальных зданий. В скором времени на новом месте,
бывшем под буграми и кустарниками, а ныне составляющем лучшую часть города,
возникли архиерейский дом с церковью и флигелями для консистории, типографии штата
и большой семинарский корпус с обширными постройками. Эти учреждения до сих пор
сохранили за собою название «митрополии». Кроме того, Гавриил устроил за городом
архиерейскую дачу и развел при ней виноградные сады. В деле церковного управления им
много было положено трудов на развитие просвещения среди духовного юношества,
улучшение быта духовенства, устранение злоупотреблений со стороны последнего и
установление правильных отношений между паствою и пасомыми».
Митрополит Гавриил имел большое влияние и на первоначальное устройство
гражданского управления присоединенной к России области. В 1818 году вступил в
действие составленный особою коммиссие органический устав для управления
Бессарабией. По этому уставу Бессарабия получила довольно широкое самоуправление.
Верховный совет, состоявший из местных дворян, под председательством наместника,
сосредоточивал в себе все управление края. Вся администрация выбиралась местным
дворянством и широко пользовалась своими обычаями и правами, с употреблением
румынского языка.
Уже по смерти Гавриила († 30 марта 1821 года), такого рода самоуправление было
найдено «несоответствующим общей государственной системе и благу самой
Бессарабии». 29-го февраля 1828 года высочайше утверждено новое положение об управ-
ление этою областью, составленное по проекту новороссийского генерал губернатора и
полномоченного наместника Бессарабии М. С. Воронцова. Верховный совет, названный
теперь областным, вместо главного правительственного учреждения, сделан только
совещательным. Председателем совета был наместник, переименованный в бессарабского
генерал-губернатора, а в его отсутствии гражданский губернатор, как ближайший
начальник области Тогда же утверждено устройство областного правления, казенной
палаты, уголовного, гражданского и совестного судов. В 1834 году прекращено было в
присутственных местах делопроизводство на молдавском языке и урегулированы
отношения «царан» (крестьян) к землевладельцам, остававшиеся до тех пор неопределен-
ными. Положение 24-го января 1834 года всем землевладельцам вменяет в обязанность
непременно заключать с живущими на их земле царанами письменные условия, с по-
дробным обозначением взаимных прав и обязанностей. Но так как царане уклонялись от
заключения таких условий и стремились к перечислению в мещане, то правительство в
1846 году составило нормальный контракт, «которым должны быть объяснены и
определены как права землевладельцев, так и обязанности поселян, водворенных в их
владениях, с соблюдением обоюдных выгод для тех и других».
Дальнейшему внутреннему устройству Бессарабии попрепятствовала русско-
турецкая война 1853—1855 годов. «Правда, для России вообще эта война имела и благо-
приятные последствия, ускорив освобождение крестьян от крепостной зависимости,
которое прекратило в известной степени крестьянские побеги в Бессарабию и в устья
Дуная и вызвало в обширных размерах обратную эмиграцию из Турции. Но от Бессарабии
эта война оторвала, хотя и на недолгое время, значительную часть южной ее территории».
По Парижскому трактату 1856 года, Россия уступила Румынии нынешний Измаилский
уезд, с частями соседних уездов — Кагульского и Аккерманского, т. е. местность,
доставшуюся ей по Букарестскому договору 1812 года, а Турции— гирла Дуная, с
островами Четал, Лети, Георгиевским и 12-ю малыми, уступленные Турцией по
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
22
Адрианопольскому миру 1829 года. В перешедшей к Румынии части Бессарабии в 1856
году числилось населения 127.030 душ обоего пола, а на дунайских островах, отошедших
к Турции, 862 души.
Следствием такого изменения границ было
новое передвижение народонаселения из Молда-
вии и Турции в Россию и обратно. Последовала
известная «большая выходка» русских беглецов
из-за Дуная и с его устьев в Россию. Вместе с этим
началась усиленная эмиграция наших старо-
обрядцев-липован в румынския владения, в
южную Бессарабию, где приобретение ими
политических и гражданских прав совершалось
без затруднения. Румынское правительство,
объявившее полную свободу вероисповеданий,
официально признало епископом Аркадия, руко-
положенного для румынских старообрядцев бело-
криницким митрополитом. Для православного же
населения в 1864 году открыта в Измаиле кафедра
новоучрежденной румынской Нижнедунайской
епархии, на которую был назначен бывший
воспитанник Киевской академии Мелхиседек
Петрович Стефанеску; он учредил в Измаиле
духовную семинарию и особенно интересовался
местным расколом старообрядства. «Впрочем,
пастырская деятельность преосвященного Мелхи-
седека значительно стеснена была румынскими
комунальными законами, которые обязывали
церковные попечительства заботиться о церкви и
клире, но не определяли, в чем должна была состоять эта заботливость. Поэтому церкви в
южной Бессарабии под руыынскиы владычеством были весьма бедны и неблагоустроены
и отчасти остаются такими и доныне, как, например, Новокарагачская церковь».
Помещаемое здесь изображение этого храма, представляющего собою простую
малороссийскую хату, крытую камышом, с колокольней в виде навеса, дает достаточно
ясное представление о его убожестве. Несравненно более заботилось румынское прави-
тельство о народном образовании. К концу румынского господства в южной Бессарабии
были следующие учебные заведения классическая гимназия в Белграде, четырехклассная
гимназия в Измаиле, семь четырехклассных городских училищ (в их числе 4 женских),
три мужских и два женских училища, всего 145 учебных заведений с 3.000 учащихся
мальчиков и 944 девочками. Обучение велось на румынском языке.
Южная Бессарабия принадлежала Румынии до последней русско-турецкой войны.
Эта война имела для Бессарабии весьма важное значение. Главный театр ее находился в
ближайшем соседстве с этой областью; ее результаты имели непосредственное отношение
к расширению границ и увеличению населения Бессарабии, «Бессарабия и особенно
главный город ее Кишинев были, так сказать, очевидцами приготовлений России к этой
войне, переживали сердцем и душою все важнейшие фазисы развития военных действий и
первые оказывали сочувствие и помощь раненым русским воинам. В Кишиневе впервые
подписан покойным государем Александром II, 11-го апреля 1877 г., и на следующий день
объявлен, в его присутствии, манифест о войне с Турцией»... По Берлинскому трактату
1878 года, России возвращена южная часть Бессарабии, площадью в 10.288 кв. верст, с
Аркадий 2-й Епископ Славсский. В
миру – Адрей Родионович Шапошников.
По окончание русско-турецкой войны,
он получил в управление Славскую
епархию. Умер 11.11. 1868 г. в
Славском монастыре, где и погребен.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
23
127.451 душой населения
4
. В воссоединенной с Россиею части Бессарабии (уезд
Измаилский и части уездов Кишиневского, Аккерманского и Бендерского) наше прави-
тельство нашло нужным удержать некоторые следы румынского управления. Так,
старообрядческий епископ Виссарион (измаилский) признан в его сане, с правом свободно
и открыто отправлять функции своего служения.
В настоящее время в Бессарабии считается 1.641.559 душ обоего пола, из которых
1.220.439 — православного вероисповедания, a 421.120 неправославных и иноверцев (в
том числе раскольников до 20.000 и сектантов до 5.000). По данным, от-носящимся к
1861—1862 гг., когда общее число населения области было немного более миллиона,
численное отношение разных племен представлялось в следующем виде: молдаван и
валахов было 515.927, русинов, малороссов и великороссов — 283.793, евреев — 95.923,
болгар, сербов и др. — 56.166, немцев — 30.020, цыган — 12.995, поляков — 3.914, армян
— 2.298, греков — 1.956, французов — 43.
Действительное «воссоединение» Бессарабии, сближение ее разноплеменных и
разноверных обитателей между собою и с нашим отечеством не может быть достигнуто
одними внешними, административными мерами. Главным фактором в этом отношении
должна быть школа, с ее культурными задачами. Это хорошо понимал приснопамятный
митрополит Гавриил. Заботясь об образовании духовенства, он обратил внимание также и
на распространение просвещения в светском обществе. По его мысли, при семинарии был
устроен пансион для воспитания детей бессарабских дворян, заменявший до 1834 года
областную гимназию. При преемнике митрополита Гавриила, Димитрии Сулиме, было
заведено несколько «ланкастерских» школ, переименованных впоследствии в приходские
и уездные училища. В 1831 г. основаны Кишиневская городская публичная библиотека и
армянская школа в Аккермане. В 1834 г. открыта в Кишиневе гимназия, а в следующем —
благородный пансион и т. д. В 1858 — 59 гг. в русской Бессарабии было 230 учебных
заведений с 10.872 учащимися и 159 приходских школ с 1.521 учащимся.
Делом народного образования в Бессарабии теперь заведуют духовное ведомство и
министерство народного просвещения. По ведомству православного вероисповедания. В
1890—1891 учебном году, церковно-приходских школ в епархии было 87, школ
грамотности 131; в них обучалось 6.673 мальчика и 794 девочки. Учебных заведений
ведомства народного просвещения в 1889 г. считалось: средних 13, сельских 398, прочих
258; в них обучается мальчиков 29.855, девочек 9.320. По отчету дирекции народных
училищ за 1889 — 1890 г., учащихся в Бессарабской губернии было 38.301. Сознавая
недостаточность всего сделанного в данном направлении, министерство составило
«обширный проект учреждения в губернии различных училищ», причем оно принимает на
себя сооружение необходимых зданий и снабжение училищ всеми учебными пособиями.
В заключение нашего краткого очерка считаем нужным сказать несколько слов по
поводу воспроизведенных здесь гравюр, о которых нам не пришлось упомянуть ранее.
Так, мы ничего не сказали о знаменитом настоятеле Нямецкой обители Паисии Величков-
ском. Сын полтавского протоиерея, он 19-ти-летним юношей принял монашество в своем
отечестве; затем отправился на Афон, устроил там свой скит и собрал вокруг себя много
братии—русских и молдаван. Прибыв затем в Молдавию, он поселился сначала в
Буковине, a по присоединении ее к Австрии в 1777 году перешел в монастырь Секу и чрез
несколько времени стал настоятелем Секульского и Нямецкого монастырей. Он ввел в
Нямецкой обители общежительный устав Афонской горы и учредил пение во время
богослужения на правом клиросе на славянском, а на левом - на молдавском языке.
«Строгий подвижник, любвеобильный и милостивый настоятель, устроитель нескольких
монастырей, Паисий скончался в Нямецкой обители 15-го ноября 1794 г., оставив по себе
4
Но дунайские гирла, присоединенные к России по Адрианопольскому миру 1829 г. и отошедшие от нее в
1856 г., до сих пор остаются в пределах Румынии.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
24
во всех знавших его память праведника. Из числа его учеников и почитателей некоторые
подвизались в России, как устроители и обновители иноческой жизни, а также и в
Румынии, где в особенности прославился старец Григорий, впоследствии угровлахийский
митрополит, и молдавский митрополит Вениамин Костаки». Последний был одним из
наиболее видных представителей возрождения румынской школы и литературы.
Далее, у нас воспроизведены изображения церкви св. Димитрия в Оргееве,
армянской церкви в Аккермане и дома Инзова в Кишиневе. Оргеевская церковь
сооружена молдавским господарем Василием Лупулом (1634—1654). Она имеет древнюю
продолговатую форму с полукружием на восток для алтаря. Длина ее 12 сажен, ширина и
высота более 3 сажен. Пристройка, сделанная к алтарной части в позднейшее время,
нарушает характер древней архитектуры. Армяне переселились в Аккерман в 1831 г. и,
вероятно, в большом количестве, так как вскоре они соорудили здесь три церкви. Из числа
их ныне существует только одна в честь Пресвятой Богородицы. По-строенная в стиле
базилики, она почти на половину находится в земле, и для входа в нее нужно спуститься
по 12 ступеням.
В Кишиневе до сих пор сохраняется память о доме, в котором жил Пушкин и
который известен под названием дома Инзова. Генерал-лейтенант И. Н. Инзов, будучи
назначен исполняющим обязанности наместника Бессарабской области, поселился в доме
боярина Донича. В этом же доме отвел он помещение и поэту, дав ему две небольшие
комнаты в нижнем этаже, с окнами в роскошный фруктовый сад. По словам местных
старожилов, помещение поэта было незатейливое: в одной комнате стоял стол у окна,
диван, несколько стульев; в другой — помещался верный его слуга Никита. Сам дом был
отдален от города, так что в зимнюю снежную пору трудно было до него добраться. Этот
дом несколько раз подвергался землетрясению, от которого однажды, в 1821 году,
верхний этаж дал трещину. Тогда Инзов перебрался на другую квартиру, но Пушкин
оставался в нем до своего отъезда из Кишинева в 1823 году. Какова была роль дома
Инзова после того, неизвестно. В сороковых годах он был еще цел, a позднейшия
свидетельства говорят уже о его развалинах. В половине естидесятых годов от него
оставались голые стены, в одной из которых, с западной стороны, показывали окно,
откуда Пушкин иногда стрелял; при этом по перилам лестницы с некоторой осторож-
ностью можно было взобраться в угловую комнату Пушкина и читать на ее белых стенах
тысячи надписей, по большей части бессмысленных и даже пошлых. Но и этим
печальным остаткам жилища нашего поэта не суждено было сохраниться. Бессарабский
губернатор Гангардт приказал срыть развалины дома будто бы потому, что они служили
ночным притоном для воров. Остатки дома продали на слом, а место куплено городом. В
конце семидесятых годов здесь уже был глухой пустырь, среди которого возвышалась
насыпь из мусора... Роскошный сад при Инзовском доме, с его виноградниками,
лимонными и апельсинными деревьями, сад, воспетый поэтом, исчез еще раньше
развалин. На его месте город устроил конюшни для Лубенского гусарского полка. Навоз
из конюшен выносится прямо на мусорную насыпь, где было жилище знаменитого поэта...
Конюшни, конечно, необходимы, — заключает свое объяснение М. И. Городецкий, — но
в данном случае лучше было бы, если бы вместо них стоял какой-нибудь знак, какой-
нибудь памятник, показывающий историческое значение этого места, бывшего жилищем
величайшего из русских поэтов».
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
25
Чорний О.Д.
АПТЕКА, В ЯКІЙ БУЛА ФАБРИКА ЛІКУВАЛЬНИХ ВОД
У одному із попередніх випусків альманаху «Сокирянщина» я мав нагоду розповісти про
колишній панський маєток у Сокирянах. Тепер же хочеться дещо повідати про одну з
найперших аптек, що діяла тут десь на початку 1900-х років.
Відомо, що піднімали і робудовували не тільки заможні місцеві жителі, а й приїжджі
багаті люди, які дуже швидко ставили, як мовиться, своїми і складали його інтелігенство.
Серед таких старожили називають Івана Єгоровича Щуку. Він був грамотною,
інтелігентною людиною, адже навчався у Санкт-Петербурзі, закінчив там медичну академію і
одержав спеціальність аптекарського помічника. Про це 12 листопада 1877 року йому було
видано документ, який надавав право відкривати власну аптеку.
Однак скористався цим правом він аж у 1898 році, коли разом із своїм братом Єгором та
за матеріальної підтримки батьків-селян, з дозволу місцевого поміщика М.П. Лішина купив у
Сокирянах будинок.
З нотаріально завіреного договору купівлі-продажу, якому понад 100 років, довідуємось,
що в місті на той час вже існувала аптека. Вони вважалася привілегійованою і була дозволена
медичним департаментом та Бессарабською медичною управою.
Належав цей заклад Ганні Гриневецькій як спадок від дворянки Олени Вікторівни
Гриновецької. Цікаво, що діяла аптека, як видно із записів, ще з 1863 року, її вартість на момент
продажу складала 6 тис. рублів.
Будинок був дерев’яним, критий гонтою і розташовувався на земельній ділянці, яка
перебувала у безстроковому користуванні спадкоємців. Біля нього знаходились будівлі і
господарські прибудови, а також сад і двір. Землі під будинком і прибудовами нараховувалось
20 сажнів у ширину і 40 – у довжину (1 сажень – трохи більше 2 м.).
Тепер, через багато літ, з договору бачимо, хто були сусідами тієї першої аптеки. З
північної сторони розташовувався дім Шмулі Палатника, із південно-західного боку були землі
вже згадуваного поміщика М.К. Лішина, а зі сходу пролягала вулиця, яка на той час так і
називалася – Аптечна (тепер це вул. Кобилянської).
Приміщення, де була одна із перших аптек у Сокирянах, понад 150 років
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
26
Що було в аптеці, чим вона торгувала, на диво, також відомо, адже до наших днів добре
зберігся Прейскурант з логотипом Івана Єгоровича Щуки.
Хоч на ньому й не вказано дати, все ж можемо здогадуватись, що виготовлений він десь
не далі 1900-го року. Так робили на той час тільки в літографії Рабиновича і Апостолова в
Одесі, де якраз і віддруковано Прейскурант. З нього видно, що підприємливий медик-
фармацевт відкрив у придбаному будинку цілу фабрику мінеральних і фруктових вод. Тут були
такі знамениті напої, як сельтерська, гамбурзька, содова, а також п’ятигорська і єсентуки № 17.
Крім цього готували чотирнадцять найменувань фруктових вод, в тому числі абрикосову,
малинову, вишневу, чорносмородинну, грушеву, суничну і полуничну. Всього відпускалось
понад 70 найменувань лікувальних напоїв. Були навіть концентрована карлсбаденська та залізо-
йодована води.
Ліки і води замовляли тут чимало сокирянців. Часто в домі бували прості люди, яким
потрібна була допомога, приїжджали на кінному транспорті заможні, високоповажні
відвідувачі. Бували гості з місцевої знаті. Вони обмінювалися новинами, знайомились із свіжою
літературою, яку аптекар-інтелігент виписував із Санкт-Петербурга.
Кажуть, ніби сюди навідувався і сам поміщик М.П. Лішин, заходили представники
місцевої церкви, якій І.Є. Щука не раз робив подарунки. Дехто повідує, ніби він як меценат
посприяв у придбанні в Санкт-Петербурзі іконостасу для церкви. Можливо тому сім’ю І.Є.
Щуки церква поважала і, коли у 1912 році його дружина Надія Данилівна несподівано
занедужала і згодом померла, її дозволили поховати біля церкви. Із давнього фото, яке
збереглося, видно що на майдані зліва від входу до церкви їй було поставлено скульптурний
пам’ятник. Але з приходом радянської влади його з цього місця перенесли і прилаштували на
центральному кладовищі.
Автор статті – у царстві колишніх аптечних покоїв
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
27
Аптека працювала в той час цілодобово. Чергуючи в ній, І.Є. Щука, щоб побороти сон,
часто щось майстрував із дерева. Руки в нього весь час були при роботі, вони, за спогадами
родичів, були золотими. Він працював і в саду, де робив усякі нащеплення на деревах, і на
ділянці лікарських рослин, які цвіли біля аптеки, і столярував, роблячи це з художнім смаком.
Коли у 70-х роках ХХ століття мені довелося бувати в цьому домі, дружина І.Є. Щуки –
Ольга Олександрівна, а відтак і донька – Ніна Іванівна Іваненко показували змайстровані ним з
дерева рамочки, статуетки, полички… А які дивовижні витвори на спинках стільців, дверцятах
тумбочок, інших побутових меблів! Кажуть, вже пізніше, в тому числі і в теперішній час, сюди
навідувалися сучасні меблевими та фотографували речі, щоб запозичити з них якісь деталі,
орнаменти, візерунки для своїх виробів. Багато-хто із них викупив для себе старовинні і
привабливі речі.
Крім вище сказаного, варто зазначити, що невтомний аптекар чудово грав на скрипці і на
вечірках до нього сходилися знайомі і друзі, неначе до клубу.
У радянські часи, за життя дружини і доньки І.Є. Щуки, в домі були дивовижні
старовинні меблі, великі, як їх називали, царські дзеркала у мідних рамах, тут можна було
почути мелодії, що линули з австрійського грамофону, послухати звуки, що переливалися із
французького патефону на дві музичні головки. А товстих бельгійських і французьких
грамплатівок з класичними музичними творами зарубіжних і російських авторів та народних
пісень на столі лежали цілі стоси. Їх цікаво було навіть передивлятися, а не те що
прослуховувати. На них можна було прочитати такі написи: «Ноктюрн Шопена», «Диск
ПАТЕ», «Романси Зубова», «Увертюра Обера».
Неоціненний скарб складала література. Мені доводилось гортати книги цієї унікальної
домашньої бібліотеки в той час, коли, за словами О.О. Колдорар (друге прізвище дружини І.Є.
Патефон зарубіжного виробництва на дві музикальні головки
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
28
Щуки), у ній було їх майже 2000 екземплярів. Серед багатьох рідкісних зібрань на полицях
лежали твори Пушкіна, Лермонтова, Чехова і Тургенєва, Достоєвського і О. Толстого,
Некрасова і Писемського.
Подихом історії віяло від книг Гейне, Гете, Шіллера, зваблювали акуратно складені
томики Ромена Ролана, Дюма, Дж. Голсуорсі… Господарка всього того царства О.О. Колдалар
пояснювала, що особлива цінність книг – в тому, що вони представлені першими в Росії
виданнями. Майже на кожній з них доводилось бачити дати – 1881 рік, 1882, 1896, 1897…
Поруч із художніми творами виблискували своєю позолотою 25 томів Великої
Енциклопедії за редакцією Южаніна, що випущені в 1897 році, далі – 4-томник тлумачного
словника Даля, сімнадцятитомник УРЕ, вище – Маяковський, Мамин-Сибіряк, Шевельов,
Ніколаєва та тридцять п’ять книг із серії «Жизнь замечательных людей». Виглядали вони по-
свіжому, наче нові, але їх торкались руки багатьох читачів. У цьому домі книги студіювали і
школярі, і студенти-заочники вищих навчальних закладів, і вчителі сокирянських
загальноосвітніх шкіл.
Багато хто захоплювався збірником «Дума за думою», який виданий у 1884 році. Це, по
суті, своєрідне зібрання перлин російської дореволюційної літератури, адже в ньому містилися
уривки віршів, крилаті вислови Пушкіна, Лермонтова, Фонвізіна, Державіна, Тютчева,
Майкова, Рилєєва та інших. Чимало цікавих творів та різноманітної інформації можна було
почерпнути з рідкісних видань перших російських журналів «Нева», «Стрекоза», «Неделя»,
«Родина», «Сатирикон». Кілька їх примірників та деякі інші унікальні документи, як писалося у
свій час в районній газеті, було передано Чернівецькому та Сокирянському краєзнавчим
музеям. Значну кількість книг одержали також місцеві школи та районна бібліотека.
У розповіді цій, можливо, не все сказано про багатогранне, нелегке, а підчас і трагічне життя
родини Щуки. Деякі факти можна буде почерпнути з моєї книги «Місто, де сходить сонце», яка
випущена в 2010 році розповідає про невеличке, затишне і цікаве місто Сокиряни та його
славних жителів.
Давня настільна лампа
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
29
Прейскурант однієї із перших аптек м. Сокиряни
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
30
Чорний О.Д.
У СОКИРЯНАХ ПРИЗЕМЛЯЛИСЬ ЛІТАКИ…
Сучасній молоді, мабуть, і не спаде на думку, що в місті раніше був аеродром, що тут
приземлялися пасажирські літаки, якими можна було за 45 хвилин гайнути не тільки до
обласного центру в Чернівці, а й вилетіти до інших міст. Тим не менше це таки правда, оскільки
залишилися незаперечні свідки тієї, так би мовити, «космічної доби».
Злітну смугу останнього «аеропорту», на жаль, уже давно встигли переорати, а от
невеличке приміщення, де містився ще недавній провінційний аеровокзал, живе, воно
розташоване на околиці Сокирян, за територією асфальтового заводу райшляхвідділу, як їхати
дорогою на молдавську Клокушну.
Цікавлячись історією виникнення аеропорту, довідався, що першим начальником його
була винятково зібрана і майже військова людина Сергій Миколайович Луганов, а останнім –
досить добродушний і веселий Микола Семенович Соколик, який захоплювався радіотехнікою.
Стопами свого батька С. М. Луганова пішов син Олександр. Він не раз бував на
летовищі і разом із батьком зустрічали й проводжали літаки, давали по радіо команди пілотам,
слухали їх відповіді. Вже потім, як подорослішав, здобув дві вищих освіти, пов’язавши свою
долю з авіацією. Нині живе в Києві, і на моє прохання охоче розповів, що керівництву
Чернівецького ОАЗ (об’єднаного авіазагону) «начальником» аеропорту С. М. Луганова, який
звільнився в запас із військово-повітряних сил і мав досвід створення у післявоєнний час авіа-
баз, на роботу порекомендував Сокирянський райвійськком. Його відразу прийняли, і він
залюбки взявся за підготовку тимчасового майданчика, для якого виділили земельну ділянку на
найближчій околиці Сокирян (нинішній забудований так званий БАМ).
Якщо можна так сказати, диспетчерська Сокирянського аеродрому спочатку
квартирувала у «крайній хаті за селом», під солом’яним дахом – у діда Леонтія. Не раз
допитлива малеча заглядала у невеличке відчинене віконце і дивувалась від того, що в якомусь
там ящичку щось світиться, свистить, тріщить, а Сергій Миколайович («дядя Серьожа»)
натискав там на різні кнопочки і щось говорив, подавав команди через мікрофон… За
сьогоднішніми мірками, Сергій Миколайович тоді був і начальником «аеропорту», і
диспетчером, і радистом …
Ніякої бетонки не було, просто рівний зелений майдан, що простягався на 600 метрів з
півдня на північ. На ньому завжди було зелено і досить красиво…
Потім аеродром перемістили далеко за межі міста, що було дуже незручно. Згодом, востаннє,
летовище було обладнане в зручному місці. Тут було збудоване приміщення аеровокзалу. Зву-
чить це досить сильно навіть за сучасними мірками, але все ж тут були найнеобхідніші умови
для обслуговування авіапасажирів і повітряних суден, які кваліфікувалися четвертим класом.
В аеропорту розташовувались автономна дизельна електростанція, метеомайданчик, що
дозволяв вимірювати параметри вітру, температури і вологості його, а також атмосферний тиск,
хмарність та горизонтальну видимість. Через радіозв’язок диспетчер керував польотом
«лайнера», в зоні аеродрому підтримувався голосовий радіозв’язок безпосередньо з бортом, що
заходив на посадку, і базовим аеропортом у Чернівцях. При необхідності була можливість
заправити літак авіапаливом.
У приміщенні була каса, зал для очікування пасажирів, службова кімната радіозв’язку та
диспетчерський пункт і, що не менш важливо, навіть невеличкий буфет був, до якого деякі
сокирянці навідувались і в не льотний час.
Літаками відправлялись і прибували пасажири, доставляли пошту та центральні
періодичні видання. Перевезення здійснювались переважно човниковим методом: Чернівці–
Хотин–Кельменці–Сокиряни з проміжними посадками у вказаних місцях. А рейсів на день було
від 3 до 5. тоді можна було швидко повітряним шляхом добратися й до Кам’янця-Подільського
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
31
на Хмельниччині Щасливчики, які мали нагоду користуватись тим невибагливим і майже
домашнім літаком АН-2, пригадують, що квиток до Чернівців, Кам’янця-Подільського
коштував спочатку 3, а вже потім 5 карбованців.
Нерідко прилітали за викликом медиків районної лікарні невеличкі літачки (авієтки) з
червоними хрестами на фюзеляжі – то була екстрена швидка медична допомога…
Колишній керівник аеропорту М. С. Соколик і його дружина Наталія, яка працювала
техніком-метеорологом, пригадують, що в аеропорту приземлялась також місцева
сільськогосподарська авіація, за допомогою якої обробляли посіви в колгоспах, інколи «зано-
човували» тут гелікоптери, що теж трудилися над полями. Був випадок, коли за складних
метеоумов на нашому аеродромі приземлився літак міжобласного сполучення.
На «кукурузниках» здійснювали екскурсії для дітей. Польоти для них влаштовували не
тільки над містом, а й для ознайомлення з місцевістю району. Літали, зокрема, над берегами
Дністра та над Дністровською ГЕС, яка будувалася. Одного разу з літака на місто посипався
цілий зорепад кольорових листівок і привітань. То був авіасюрприз на одне із травневих свят.
Люди були приємно здивовані і радісні.
Та, як не прикро, але зручний і швидкий вид пасажирського сполучення з часом став
ніби непотрібним, а скоріше вього – невигідним для авіаторів, літаки все менше літали над
Сокирянами. І в 1988 році аеропорт було закрито.
Приміщення колишнього аеропорту в Сокирянах. Начальник Сергій Миколайович Луганов.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
32
РОСПИСЬ ЗЕМЛЕВЛАДЕНИЯ И СОСЛОВНОГО СТРОЯ
СОКИРЯНЩИНЫ ПО ДАННЫМ ПЕРИПИСИ 1817 ГОДА
Ниже приводим выдержки из работы И.Н. Халиппы
1
«Роспись землевладения и
сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года» (1907 г.),
касающиеся данных, которые имеют прямое отношение к населенным пунктам
современного Сокирянского района Черновицкой области Украины.
Источник: Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по
данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды
Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-
Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 1 – 230.
Предприняв еще весною 1899 года перевод с молдавского так называемых
экстрактов первой бессарабской переписи 1817 года, — этих единственных в своем роде
«люстраций» старой Бессарабии, содержащих данные не только о количестве и сословном
строе ее населения, но и об экономическом его быте и распределении землевладения, — я
в августе того же 1899 года, па XI Археологическом Съезде в г. Киеве имел случай
побеседовать о предпринятом мною деле с некоторыми опытными архивистами, прибыв-
шими на съезд
2
.
Признав научную и практическую ценность архивных материалов, подобных мною
разрабатываемых, мои коллеги по архивным занятиям высказали пожелания, чтобы и вся
вообще деятельность Бессарабской Ученой Архивной Комиссии — тогда едва возникшей
— отвечала общественно-практическим запросам населения края, затрагивая возможно
шире и глубже интересы этого населения во всех его слоях
3
.
Проникнувшись этим убеждениям, я дал себе слово довести до конца мною начатое
дело и, не смотря на то, что некоторый, заранее намеченные Бессарабскою Ученою
Архивною Комиссией, работы отвлекали меня в сторону, отнимая и тот ничтожный досуг,
каким я мог располагать, неся тяжелую инспекционную службу в духовной семинарии, —
я не забрасывал дела перевода экстрактов, возвращаясь к нему при первой же
возможности. Лишь к маю 1903 года я закончил ату работу.
Что касается данных первой бессарабской переписи, то они хранятся в архиве
Бессарабского Губернского Правления в отделе старых «Дел Бессарабского Областного
Верховного Совета», в связке 3-й.
Здесь имеется «Дело (№ 26 – от 26 июля 1816 года) о приводе жителей
Бессарабской области к присяге и о составлении вместе с тем переписи» на 45 листах; «к
севу номеру — сказано в описи — принадлежать переписи в восьми частях и восьми
цинутам» (т. е. уездам)
4
. Из самого «Дела» считаем нужным привести здесь же
предписание Полномочного Наместника области Алексея Николаевича Бахметьева
Бессарабскому Временному Комитету относительно порядка производства переписи:
«Бессарабскому временному Комитету.
«С новым определением земских исправников и ревизоров по цынутам (уездам)
здешней области открылась возможность к исполнению известного предположения, чтоб
жители приведены были к присяге на верность подданства российскому императорскому
престолу. — На сей конец отнесся я к Преосвященному Экзарху Митрополиту Гавриилу
5
равно к Архиепископу армянских церквей Преосвященному Григорию
6
, прося
распоряжения с их стороны по части духовной, дабы всякий из приходских священников,
в присутствии исправника и ревизора того цынута приняв от каждого состояния
верноподданническую присягу, составил при сем случае особо по каждому городу,
местечку и селению регистр всем обывателям с поименованием каждого семейства и с
означением каждому полу и возрасту лет. Из каковых списков духовенством
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
33
составленных один экземпляр имеет быть оставлен у приходских священников, другой
представится во 2-ой Департамент здешнего областного правительства для извлечения
потом перечневой ведомости о народонаселении здешней области. О чем извещая оных и
комитет, предлагаю немедленно предписать вновь определенным исправникам и
ревизорам, чтобы они по вступлении их в должности и по учинении распоряжения с
духовной стороны о приводе к присяге обывателей приступили к совместному тут
исполнению с приходскими священниками.
«Упомянутые чиновники, присутствуя тут же при принятии присяги, обязаны
будут наблюсти, чтобы обыватели Греко-российского в Армянского исповедания
сочинены были самовернейшие списки, кем на сей конец и должны они утвердить своим
подписем для доставления, как выше упомянуто во 2-й Департамент. Евреям же и другого
закона людям, по приведении так же к присяге посредством их духовенства составить
такие же регистры и оные в одном экземпляре представить также в Департамент за общим
предписанием: Из всех же сих регистров, как первых, так и последних исправники и
ревизоры должны будут для собственного в цынуте сведения о народонаселении его
оставить у себя по одному экземпляр за своим и духовенства подписанием.
(Подпись) Полномочный Наместник Бессарабской Области Бахметев
7
.
№ 676. 25 июля 1816. Кишинев».
Предписания были разосланы 31 июля «ревизорам обще с исправниками»:
Хотинского цынута ревизору майору Иванько и исправнику титулярному советнику
Яманди; Бендерского – ревизору штабс-капитану Гембачу и исправнику Дони; Кодрского
– ревизору капитану Вольщину и исправнику Костаки Руссу; Гречинского – ревизору
штабс-капитану Маковскому и исправнику Иордакию Федорову; Сороцкого –
титулярному советнику Степанову и сардарю Панаите Леонарду; Ясского – ревизору
Луговому и исправнику Василакию, замененном Константином Бодеско армашем;
Оргеевского – ревизору губернскому секретарю Поповскому и исправнику Рале;
Измаильского – ревизору Низами и исправнику Сала, первый был заменен вскоре штаб-
ротмистром Ватакиоти, заведовавшим присягой болгарских колонистов, коему помогал
коллежский регистратор Стамати, а исправнику Кодрского цынута Иордакию Сала
отряжены были в помощь бояре титулярный советник Георгий Казимир и Фотаки
Перистери.
Первоначально предполагалось возложить производство переписи всецело и
исключительно на членов уездных исправничеств, но потом, в виду сознанной сложности
дела, решено было привлечь к нему и более интеллигентных в уезде дворян.
Инициатива в этом случае принадлежала Оргеевской сердарии (Кишиневско-
Оргеевскому Уездному Управлению, имевшему пребывание в Кишиневе), во главе коей
стояли: сардар Замфираки Рале (каминарь молдавский) и самиш (счетчик, казначей)
Исаия. В отношении от 8 августа 1816 года за № 3614-м сердария писала Временному
Комитету:
«…Обязана суть (вм. ессть) сердария выполнить предписания ей насланное в
точности содержания оного, но осмеливается представить сведению Комитета некоторые
препятствия. 1-е. Если сие писание списков и приведение к присяге требуется непременно
в присутствии Исправника и ревизора, то будучи в сем цынуте два местечка, особо
Кишинева, 271 село и несколько монастырей и скитов, не можно, чтобы в воротное время
приведено было в исполнение повеление сие, как только по меньшей мере чрез год или
более, ибо есть большая часть селений, что в один два или три дня не могут быть
кончены, по причине, что в оных множество жителей, из коих могут иные быть в отлучках
по их надобностям, каковых прибытие должно будет ожидать, дабы можно было привести
также к присяге, и поместить в список, имеющий быть сочиненным по предписанным
порядкам. 2-е. Когда члены сардарии отправятся по селениям, для приведения в
исполнение предписания сего, тогда исполнение повелений ей насылаемых от вышних
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
34
месть, равно и наследование дел между жителями более же по предметам вотчин, которых
в сим цынуте есть весьма много, кто будет приводить в порядок. 3-е. О требованиях
воинских, который необходимо зависать от удовлетворения сардарии, и жалобах
обывателей на притеснение, не будучи члена сардарии здесь кто может доносить
правительству для испрошения подлежащего удовлетворения. — Таковые обстоятельства
Сардарии обязанностью поставляет довести до сведения оного Комитета и просит по
оным в разрешение предписания, долгом поставляя присовокупить мнение ее, к лучшему
приведению в исполнение насланного ей предписании, прося при том извинения за сме-
лость, ею по сему делу принятую. — Поелику
8
в цынутах - Хотинском, Ясском,
Сорокском и Оргеевском, есть почетные дворяне, знанием и понятием преисполненные,
которые цынуты суть большие противу прочнх, состоящих в здешней области, то не
благоугодно ли будет, чтобы хотя в оные: отрядить из самых почетнейших дворян
цынутных по 4, 5, или и .6 человек, кои, разделясь селениями, могли бы привести в
исполнение предписание Комитета в точности как следует. Ибо, взяв каждый из дворян на
себя часть цынута, может и скорее и лучше, с обыкновенной ясностью учинить
исполнение; поелику, если чиновник сей и не найдет в каком-либо селении всех жителей
при первом его в оное прибытие, то может побывать в таковом в другой раз, когда может
найтить в домах и тех, коих не застал в прошедшее время, каковым способом исполнится
предписание скоро и без недостатка. О количестве же обывателей каждого села и о летах
их, могут найтить они и у приходских священников ведомости; ибо, по повелению
Экзаршеской Дикастерии здешней Митрополии, в каждом селении соблюдается от
священников таковое учреждение, в из оного Правительство может иметь сведение о
количестве обывателей, — вящше
9
же, если вновь потребуется составление особых
списков, священники имеют самые лучшие средства к тому и могут учинить оные весьма
верно в скоро, без всякой утайки какой-либо души. Ибо обыватели приобыкши
вписываться в таковые списки, не скрываются от них. После чего, за составлением
помянутых списков, для приведения к присяге обывателей может Правительство выгоднее
уже отрядить более чиновников. Относительно же монастырей в скитов, в коих находятся
монахи и послушники, дано повеление от Экзаршеской Дикастерии архимандриту
Кириллу, которой объявил Сардарии, что составит верные списки и даст отряженным
чиновникам, а когда наступит время к приведению их к присяге, отправится и сам. Таково
есть мнение Сардарии, решительное же определение остается учинить Комитету».
(Подписали: Замфираки каминарь и самиш Исаия.).
Как увидим ниже из скреп отдельных экстрактов, мысль Оргеевской Сердарии
получила широкое применение.
Наконец, что касается формы, по которой составляемы были экстракты переписи,
то форма эта имела следующая графы: 1, названия округов и селений; 2, какого состояния
(т. е. состоятельности) каждое село: первый разряд сел — зажиточных — отмечался
буквою А, второй — посредственных — В, а третей — недостаточных — Г; 3, статистика
духовенства; здесь были подразделения: священники, вдовы их, диаконы, вдовы их,
дьячки, вдовы их, пономари, вдовы их; 4, число мазылов
10
и их вдов; 5, число рупташей
11
и их вдов; 6, статистика низшего сословия: царан, их вдов и бурлаков; 7, итог мужских
хозяйств; 8-й, итог вдовых хозяйств, и 9) сведения о том: кому принадлежит вотчина села,
сколько в ней земли и как она распределена в отношении утилизации, равно какие
имеются на ней угодия. Некоторые составители экстрактов не вполне добросовестно
отнеслись к последнему - 9-му требованию программы, а другие прибавили к нему
сведения о расстоянии между данным и ближайшими селами.
Хотинский уезд.
Дело Бессарабского Областного Правительства по 1-му Департаменту за 1817 г., №
16: «О приведении на верность подданства России жителей к присяге». Часть 3-ья, на 333
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
35
л. Более подробное заглавие Дела с молдавского подлинника таково: «Экстракт,
показывающий число (хозяйств) церковного сословия, мызалов, рупташей и жителей
низшего сословия находящихся в каждом селе и по городам в пределах сего уезда, -
учиненный в 1817 году, 1 августа».
I. Верхне-Днестровский округ.
16. [Молодово] Молодова. В. 1 свящ., 1 свящ. вдова, 1 диакон, 2 дьячка, 1
пономарь. Низшего сословия: 141 хоз., 4 вд., 14 бурл., 2 прощ. Всего 162 м. и 5 ж. Вотчина
принадлежит тем же господам боярам Маврокордатам
12
; обнимает 460 ф. луга, 500 ф.
пахотной земли, 100 ф. сельского выгона и 140 ф. ограждения. 5 владельческих мельниц в
балках, без прудов; 2 мельницы духовного сословия и 4 мельницы также в балках, без
прудов, поселянских. Село это расположено на берегу Днестра, в котором жители
занимаются и рыбной ловлей. Расстояния до с. Кумарева 4 версты, до с. Селище 4 версты
и до с. Кормани 3 версты.
18. [Селище] Селищи. В. 2 священника, 1 дьячок, 1 пономарь. Низшего сословия:
150 хоз., 13 вд., 20 бурл., 5 прощ. Всего 179 м. и 13 ж. Половина вотчины принадлежит г.
местному помещику Георгию Дуке
13
, а половина медельничеру Панаиту Докану из
Молдавии; обнимает 450 ф. луга, 700 ф. пахатной земли, 100 ф. сельского выгона и 280 ф.
ограждения. 3 мельницы в балках без прудов и 5 садов владельческих, 2 мельницы также в
балках без прудов и 34 сада поселянских. Расстояния до села Енауц 3 версты, до Васкоуц
8 верст, до Карлакеу 4 версты и до Шибутинец 5 верст.
II. Нижне-Днестровский округ.
2. [Романковцы] Романкауцы. В. 2 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 145
хоз., 20 вд., 26 бурл., 7 прощ. Всего 182 м. и 20 ж. Вотчина принадлежит тому же г.
Василию Росету
14
; обнимает 400 фальчей
15
сенокоса, 450 ф. пахотной земли, 120 ф.
сельского выгона и 20 ф. ограждения. Есть два рыбных пруда с двумя мельницами и один
сад владельца вотчины, и 34 сада поселянских. Расстояние же до села Карлакеу 2 версты и
до Сербичан 4 версты.
4. [Кормань] Кормани. В. 1 свящ., 1 дьяч, 1 поном; 2 мазыла. Низшего сословия: 70
хоз., 7 вд., 12 бурл., 3 прощ. Всего 90 м. и 7 ж. Вотчина принадлежит тому же спатарю
Василию Росету; обнимает 100 ф. сенокоса, 300 ф. пахотной земли, 60 ф. сельского
выгона и 140 ф. ограждения. Есть 1 мельница в сельской балке без пруда и 6 садов
поселянских. Так как село это расположено на берегу Днестра, то жители занимаются в
нем рыбною ловлей. Расстояние до села Шебутинцы 5 верст.
5. [Кулишовка] Кулишевка. В. 1 свящ. 1 диак., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия:
61 хоз., 5 вд, 5 бурлак, 2 прощ. Всего 71 м. и 6 ж. Вотчина принадлежит господам боярам
Стурдзам
16
из Молдавии; обнимает 180 ф. сенокоса, 240 ф. пахотной земли, 140 ф.
сельского выгона и 100 фальчей ограждения. Есть 1 мельница в сельской балке без пруда
и 1 сад владельца вотчины, другая же мельница в той же балке без пруда и 5 садов
поселянских. Расстояния до села Кормани 5 верст, до Шебутинцы 5 верст и до Романкоуц
8 верст.
6. [Ветрянка] Ветрянка. В. 1 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 69 хоз., 3
вд., 6 бурл., 1 прощ. Всего 79 м. и 3 ж. Вотчина принадлежит тем же господам Стурдзам;
они присваивают село себе на том основании, что-де оно расположено на протяжении
вотчины Кулишевки, но жители показывают, что их вотчина издревле имела
определенную межу со стороны Кулешовки и всегда называлась сим именем – Ветрянкой;
к тому же существует и селище на южной окраине села, также Витрянкой именуемое.
Обнимает вотчина 250 ф. сенокоса, 300 ф. пахотной земли, 150 ф. сельского выгона и 200
ф. ограждения. Есть две мельницы в балках без прудов, два владельческих сада, 1
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
36
мельница в той же балке без пруда и 5 садов поселянских. Расстояния же до села
Кулишовки 3 версты, до Гилишевки 3 версты и до Сербичан 4 версты.
7. [Михалково] Михалкев. В. 1 свящ., 1 свящ. вдова., 1 дьяч., 1 поном. Низшего
сословия: 106 хоз., 8 вд., 6 бурлак, 7 прощ. Всего 122 м. и 9 ж. Вотчина принадлежит
господину коллежскому советнику Матфею Крупенскому
17
; обнимает 400 ф. сенокоса,
500 ф. пахотного места, 100 ф. сельского выгона и 400 ф. хорошего ограждения. Есть два
сада владельца вотчины, три мельницы в балках без прудов и 24 сада поселянских. Есть и
одно старое селище к северу от села, именуемое у жителей Рышеница. Расстояния до села
Ветрянки 4 версты, до Галишевки 4 версты и до Ломачинцы 5 верст.
8. [Непоротово] Нипуротова. В. 1 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 132
хоз., 9 вд., 7 бурлак, 5 прощ. Всего 147 м. и 9 ж. Вотчина принадлежит господину
сулджеру Иордакию Босому из Молдавии и другим резешам
18
; обнимает 250 ф. сенокоса,
400 ф. пахотной земли, 150 ф. сельского выгона и 700 ф. ограждения хорошего. Есть одна
мельница в балке без пруда – владельческая и 2 других мельницы в балках же без прудов,
принадлежащие евреям живущим в селе. Так как село это расположено на берегу Днестра,
то жители занимаются в нем рыбною ловлей. Расстояние до села Михалкова 4 версты.
9. [Ломачинцы] Ломачиница. В. 1 свящ., 1 свящ. вдова., 1 дьяч., 1 поном.; 1 рупташ.
Низшего сословия: 152 хоз., 6 вд., 10 бурлак, 7 прощ. Всего 173 м. и 7 ж. Вотчина
принадлежит также господину коллежскому советнику Матфею Крупенскому; обнимает
400 ф. сенокоса, 450 ф. пахотной земли, 150 ф. сельского выгона и 1000 ф. хорошего
ограждения. Есть старое селище на берегу Днестра, у жителей называемое Вишнева. 8
мельниц в балках без прудов и один сад – владельца вотчины, и 29 садов поселянских.
Расстояния до села Нипоротовы 5 верст, и до Галишевки также 5 верст.
10. [Ожево] Ожовул. В. 1 свящ., 1 свящ. вдова., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия:
102 хоз., 8 вд., 5 бурл., 2 прощ. Всего 112 м. и 9 ж. Вотчина принадлежит торговцам из
Могилева, что за Днестром, Иоанну Галицу
19
, Иоганну Армянину и другим тамошним,
купившим ее во время распродажи от молдавского бояра господина Логофета Иордакия
Канты
20
; обнимает 200 ф. сенокоса, 300 ф. пахотной земли, 150 ф. сельского выгона и 550
ф. хорошего ограждения. Есть 3 владельческих мельницы в балках без прудов. Так как
село это расположено на берегу Днестра, то жители ловят в нем рыбу по мере надобности.
Расстояния до села Ломачинцы 6 верст и до Галишевки 7 верст.
11. [Василевцы] Васильев. В. 2 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 119 хоз.,
14 вд., 5 бурл., 10 прощ. Всего 138 м. и 14 ж. Село расположено в вотчине «Василев»,
принадлежащей фамилии семьи Балшей
21
из Молдавии и на вотчине «Раскопинцы»,
принадлежащей его светлости князю Иордакию Кантакузино
22
. Обнимает обе сии
вотчины, всего 300 ф. сенокоса, 480 ф. пахотной земли, 120 ф. сельского выгона и 600 ф.
ограждения. Есть 25 мельниц в балках без прудов, принадлежащих владельцам вотчин, и 1
мельница поселянская. Так как село это расположено на берегу Днестра, то жители
занимаются в нем рыбною ловлей. Расстояния до села Оджова 2 версты, до Волошкова 4
версты и до Кобыльчен 6 верст.
12. [Белоусовка] Гилишевка. В. 1 свяш., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 60
хоз., 11 вд., 8 бурл., 2 прощ. Всего 73 м. и 11 ж. Половина вотчины принадлежит казне и
половина господину помещику Георгию Григориу
23
. Обнимает 250 ф. сенокоса, 300 ф.
пахотной земли, 200 ф. сельского выгона и 300 ф. огорода. Есть и старое селище,
именуемое у местных жителей Билоусовка, 1 сад владельческий и 16 поселянских.
Расстояния до села Васильева 8 верст и до Кобылчен 3 версты.
13. [Сербичаны] Сербичены. В. 3 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 130
хоз., 14 вд., 18 бурл., 7 прощ. Всего 160 м. и 14 ж. вотчина принадлежит его благородию
титулярному советнику Сандулу Феодосиу
24
; обнимает 457 ф. сенокоса, 500 ф. пахотной
земли, 200 ф. сельского выгона и 800 ф. огорода. Есть два пруда с двумя мельницами и
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
37
четыре сада, принадлежащих владельцу вотчины и 15 садов поселянских. Расстояния до
села Гилишевки 4 версты, до Михалкова 5 верст и до Воздоуц 5 верст.
14. [Коболчин] Кобылчены. В. 2 свяш., 1 свящ. вдова., 2 дьяч., 1 поном. Низшего
сословия: 153 хоз., 15 вд., 11 бурл., 6 прощ. Всего 175 м. и 16 ж. Вотчина принадлежит
Флиондорам
25
из Буковины; обнимает 550 ф. сенокоса, 500 ф. пахотной земли, 250 ф.
сельского выгона и 500 ф. хорошего огорода. Есть старое селище пониже села, именуемое
у местных жителей также «Кобыльчени»; 1 мельница в балке без пруда, 2 сада
принадлежат владельцам вотчины, и 39 садов поселянских. Расстояния до Сербичан 4
версты, до воздоуц 5 верст и до Клокушны также 5 верст.
15. [Сокиряны] Сикерени. В. 2 свящ., 2 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 151 хоз.,
6 вд., 15 бурл., 5 прощ. Всего 176 м. и 6 ж. Вотчина принадлежит его превосходительству
г. генералу Катаржиу
26
; обнимает 600 ф. сенокоса, 550 ф. пахотной земли, 350 ф.
сельского выгона и 400 ф. ограждения. 2 мельницы в балках без прудов – владельца
вотчины, 1 мельница в балке же какого-то еврея, 12 садов поселянских. Расстояния же до
села Кобылчен 5 верст, до Клокушны 3 версты и до Окницы 5 верст.
16. [Волошково] Волошков. В. 1 свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 66 хоз.,
8 вд., 4 бурл. Всего 73 м. и 8 ж. Вотчина принадлежит купцу Феодору Дабиже
27
из
Могилева, что за Днестром; куплена во время распродажи; обнимает 180 ф. сенокоса, 300
ф. пахотной земли, 120 ф. сельского выгона и 200 ф. хорошего огорода. 2 владельческих
пруда без мельниц и 5 садов поселянских. Так как село это расположено на берегу
Днестра, то жители занимаются в нем рыбною ловлей. Расстояния до села Секурень 5
верст, до Кобылчен 10 верст и до Бырнова-Нижней 6 верст.
22. [Гвоздовцы] Виздеуцы. В. 2 свящ., 2 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 116
хоз., 8 вд., 26 бурл., 7 прощ. Всего 156 м. и 8 ж. Вотчина принадлежит господину
медельничеру Иоанну Немешеско здешнему
28
; обнимает 450 ф. сенокоса, 500 ф. пахотной
земли, 400 ф. сельского выгона и 50 ф. огорода. Есть два пруда рыбных, две мельницы и
два сада, принадлежащих владельцу вотчины, 1 сад священнический и 18 садов
поселянских. Расстояния до села Клокушны 2 версты и до Романкоуц 5 верст.
Т.е. двадцать два села второго разряда, из коих только Кормани, Кулишевка и
Василев имеют меньше земли для пропитания. В прочих селах поселяне имеют не только
достаточно плодородной земли для пропитания, но и другие пособия к устроению своего
состояния, как например: легкость доставки плетневых жердей и кольев для огородов и
садов и хвороста для топлива, - для этой надобности пользуются (отбросами) из огородов
и камышей, имеющихся в каждой вотчине; мельницы. К тому же жители сел
приднестровских занимаются рыбною ловлей по мере надобности. Сверх сего села не
расположены по близости каких-либо больших дорог или других мест, причиняющих
беспокойства жителям. Но так как состояние их все таки настолько плохо, что не может
быть приравниваемо к состоянию приписываемых по другим округам в первом разряде,
даже при отсутствии данных выгод, то остается считать эти села наравне с передовыми
селами 2-го разряда в других округах.
IV. Чугуйский округ.
2. [Грубно] Грубна. А. 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 15 хоз., 3 вд. Всего 17
м. и 3 ж. Село расположено а той же вотчине Гриманкауцы, в пяти верстах расстояния от
последнего села
29
. Жители в нем – липоване.
3. [Вашковцы] Вашкауцы. А. 2 свящ., 2 свящ. вдова, 2 дьяч., 1 поном. Низшего
сословия: 129 хоз., 20 вд, 30 бурл., 5 прощ. Всего 171 м. и 21 ж. Половина вотчины
принадлежит фамилии господ бояр Балшей из Молдавии, а половина господину местному
помещику Иоанну Казимиру
30
. Обнимает в целом 900 ф. сенокоса, 600 ф. пахотной земли,
400 ф. сельского выгона, 120 ф. господского выгона и 500 ф. огорода. Есть старое селище,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
38
у жителей именуемое Слобозея-Васкоуцы; 3 пруда с рыбных приплодов и 7 садов
поселянских. Расстояния до села Грубны 5 верст, до Гриманкауц 3 версты, до Булбоки 4
версты.
24. [Медыкивцы, Алексеевка] Мандакауцы. А. 2 свящ., 1 дьяч., 1 поном., 1
пономар. вдова. Низшего сословия: 67 хоз., 9 вд., 15 бурл., 6 прощ. Всего 92 м. и 9 ж.
Половина вотчины принадлежит господину помещику Костакию Кирушу
31
, а половина –
господину помещику Янко Филодору
32
. Обнимает 600 ф. сенокоса, 500 ф. пахотной земли,
600 ф. сельского выгона, 400 ф. выгона владельцев вотчины и 120 ф. ограждения. 1
рыбный пруд и 1 мельница – владельческие. Расстояния до села Булбоки 4 версты и
Воздоуц 5 верст.
К оригиналу экстракта приложена ведомость, составленная так: «Количество
жителей, переселенных из Хотинского уезда после 1813 года, и в каких селах данного
уезда они устроились, - кокковые жители не вошли в вышеприведенную форму
экстрактов за одно с (коренными) жителями сего уезда» etc. Этих переселенцев оказалось:
в Чухурском округе – 25 хоз.; в Прутском округе – 34 хоз., 1 вд.; в Луговом округе – 54
хоз., 1 бурл.; в Кодрском округе – 39 хоз. и 5 бурл.; Брайништском округе – 73 хоз., 2
бурл.; в Турийском округе – 144 хоз., 25 бурл. Всего 369 хоз. + 33 бурл. – 402 м. и 1 вд. –
Тут же и другая ведомость о назодяшихся в уезде «купцах греческих иностранных прочих,
проживающих по особым свидетельствам и не прописанных в ряду мазылов». Как
поданные «отоманские», молдавские и австрийские, они большею частью не принесли
присяги на верность подданства России. Греков по деревням оказалось 50 (и 2 в
м.Фолештах), армян – 12, не включая фолештских лавочников
33
.
1
Халиппа Иван Николаевич (1871 – 1941) - окончил Кишиневскую дух. семинарию (1891) и Киевскую Дух.
Академию (кандидат, 1895 г.), был инспектор ом Народных Училищ Новомосковского уезда,
Екатеринославской Губернии, помощником инспектора Кишиневской дух. семинарии (1896 г.) и
инспектором народных училищ Кишиневского уезда, возглавлял Бессарабскую губернскую ученую
архивнаую комиссию. В 1920-е сотрудничал с Исторической секцией Всеукраинской Академии Наук
(ВУАН), был заведующим педкурса и читал лекции на Бердянских педагогических курсах. Известен своими
трудами об А.С.Пушкине: Пушкин в Бесарабии. Заметки, воспоминания, документы из эпохи пребывания
А.С.Пушкина в Бесарабии//Бессарабец. – Кишинев, 1899. – № 40 - С.20; Город Кишинев времени жизни в
нем А.С.Пушкина//Труды Бессарабской Губернской Ученой комиссии. – Т.1. – Кишинев,1900-С.97-163.
Отд. оттиск: Кишинев,1899.
2
Мысль о съезде русских археологов возникла в среде Московского Археологического общества и была
выражена впервые графом А. С. Уваровым в заседании общества 3 ноября 1864 года. 27-го апреля 1867
года получено высочайшее разрешение на открытие в Москве первого археолгического съезда. Съезды
привлекали славянских и иностранных учёных, печатавших свои отчеты в славянских, французских и
немецких периодических изданиях.
3
Бессарабская губернская ученая архивная комиссия, создана в Кишиневе в 1898 в целях отбора, описания и
изучения исторических источников из фондов местных учреждений, памятников материальной культуры,
организации их хранения. Входила в общероссийскую систему губернских исторических архивов и
губернских ученых архивных комиссий, сформировавшуюся в 1880—90-х гг. Комиссия объединяла 200
действительных членов и около 100 поддерживавших ее лиц, из взносов которых финансировалась ее
деятельность. Позже финансовую поддержку оказывало и земство. Комиссия издала 3 тома «Трудов» (1900,
1901, 1907), которые содержали статьи и не опубликованные ранее документы по истории Молдавии.
4
Цинут (рум. ţinut) — волость в Молдавском княжестве. В 1813 г. были утверждены « Правила об
образовании временного правления в Бессарабии». Первая глава гласила, что в Бессарабия делится на 12
цинутов, однако были созданы 9 – Хотинский, Ясский (Фолештский), Сорокский, Орхейский, Бендерский,
Хотарничанский, Кодрский, Гречанский, Томаровский (Измаильский). В этот период в области сохранялась
административно – управленческая структура цинутов, сложившаяся в Молдавском княжестве. Во главе
каждого цинута находился исправник (паркалаб, пыркалаб). Исправник выполнял функции администратора,
судьи, полицмейстера и сборщика налогов. Под началом у исправника находились городничие (кэпитаны де
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
39
тырг), однодворческие старшины (кэпитаны де мазыл), поверенные, управляющие отдельными станами
(векилы) , волостные старшины (околаши), сельские старосты и др.
5
Митрополит Гавриил, в миру Григорий Григорьевич Бэнулеску-Бодони ( 1746 - 1821) –
епископ румынского происхождения Константинопольского Патриархата, впоследствии Российской Церкви
В августе 1813 была учреждена новая епархия — Кишинёвская и Хотинская, митрополит Гавриил был
назначен первым правящим архиереем епархии. Его трудами в Кишинёве 31 января 1813 была откры-
та Православная Духовная Семинария. По ходатайству митрополита Гавриила в 1814 году была открыта
бессарабская типография, в которой печатались книги, необходимые для богослужений. За благие труды в
создании и развитии новой митрополии преосвященнейший Гавриил был отмечен государем Александром I
панагией с драгоценными камнями.
6
В 1809 г. на завоеванных Россией во время русско-турецкой Балканской войны (1806-1812) территориях
царским указом была основана армянская епархия Бессарабии с центром в г. Яссы. Согласно Бухарестскому
мирному договору, подписанному 16 мая 1812 года, территория между реками Прут и Днестр вошла в
состав Российской империи как Бессарабская губерния с центром в Кишиневе. Поскольку Яссы остались на
территории Османской империи, новым епархиальным центром стал Кишинев.
7
Бахметев, Алексей Николаевич (1774 - 1841), 28 августа 1814 г. был назначен подольским военным
губернатором, с управлением гражданскою частью, а через два года, сохраняя эту должность, определен
полномочным наместником бессарабской области. Бахметев много потрудился над упорядочением
управления в этом недавно присоединенном к России крае. По его распоряжению была произведена новая
перепись населения, введено новое административное разделение области на 8 уездов, упорядочено дело
размежевания земель и определено юридическое положение немецких колонистов, болгар и цыган. В 1828
год стал членом Государственного Совета с освобождением от генерал-губернаторской должности.
8
Поскольку, так как, потому что.
9
Церковнославянское «вящше» - больше.
10
Мазылы (мазилы) — в Молдавском княжестве члены сословия, непосредственно следовавшего за
бояринашами и постельничими. Мазылы пользовались льготами в податном отношении. По присоединении
Бессарабии к России мазылы были причислены к состоянию однодворцев.
11
Рупташ - однодворец из духовного сословия, от рум. ruptaş - «человек, обязавшийся выполнить что-либо
за установленную цену». В Молдавском княжестве рупташи – налогоплательщики, платившие только один
налог, который назывался рупта (рум. ruptă). Этот налог состоял из фиксированной суммы, уплачиваемой
четырьмя частями в год, и был впервые введён в Молдавии в начале XIX века. В Бессарабской
губернии рупташами назывались потомки бессарабского местного духовенства, оставшиеся мирянами.
12
Маврокордат, или Маврокордато – фанариотский княжеский род, происходящий от Николая
Маврокордато, уроженца острова Хиос, Греция. Две ветви рода Маврокордато поступили в русское
подданство, и за ними был признан княжеский титул. На 1917 г. В Хотинском уезде им принадлежали
селения Комаров и Единцы.
13
Георгий Дука – губернский секретарь, чиновник пограничного ведомства (1828 - 1831). 5 мая 1818 г. был
включен в «Список коренных бессарабских дворян, составленный Дворянским обществом Бессарабской
области». После совместного владения Г.Дуки и П. Докана, с. Селище владел помещик Павел Николаевич
Бурдик – администратор, повереный семей Катаржи и Крупенских; был женат на Марии Ермолинской. С
1878 г. владельцем с. Селище стал Матвей Георгиевич Крупенский.
14
Россет Василий Михайлович (он же Россетти-Бэлэнеску) – медельничер, спатар, влиятельный и богатый
бессарабский помещик. 15 мая 1818 г. был включен в «Список коренных бессарабских дворян,
составленный Дворянским обществом Бессарабской области». В 1821 г. был включен в дворянскую
родословную книгу Бессарабской области… Рано овдовел, детей не имел. В Хотинском уезде также владел
следуюшими селениями: Карлакеу, Жаботинеца. В румынских источниках указано также, что в период
пресоединения Бессарабии владел селами Кормань, Шибутинцы и Романковцы, Кельменцы (часть) Кроме
того, в Кодрском уезде: Макарешты, Капаклия…Являлся близким родственником бояр-эмигрантов Николая
и Иордаки Рознован-Росетти, хороших знакомых Пушкина. На листе с черновиком стихотворения
«Иностранке» среди других рисунков, рядом с портретом молдавского писателя Константина Стамати,
сохранился «экзотический» портрет Василия Россета (датируется 22 июля 1822 г.), что свидетельствует о
знакомстве этого кишиневского чиновника с Пушкиным. Умер в 1834 году.
15
Фальча (фэлчь) — мера площади, равная 14,322 кв. м.
16
Стурдза - молдавский боярский род, восходящий к началу XV в. Род Стурдза был очень знатен и
многолюден. Он включал в себя многих именитых людей, носивших высокие боярские чины и даже
господарские титулы. Согласно переписи 1817 г. в Хотинском уезде семье Стурдза принадлежали селения
Мошанец, Кельменцы, Чепелеуцы (Янко Стурдза), Бырладяны (спатарь Янко Стурдза), Бринзены
(наследникам покойного генерала), Тарасоуцы и Маршиница и Янадол, Рашков (Янко Стурдза), часть с.
Круглик (Сандулакий Стурдза).
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
40
17
Крупенский Матвей (Матфей, Матей) Егорович (1775 - 1855) – представитель древнего рода польского
происхождения, был сначала вице-председателем Дивана Молдавского княжества, затем — вице-
губернатором Бессарабии (в 1816 году). Был женат на Екатерине Христофоровне Комнено (1792 – 1843).
Похоронен в с. Ломачинцы.
Согласно переписи 1817 г., Хотинском уезде ему также принадлежали селения Ломачинцы,
Наславча, половина селения Коржеуцы (другая половина – Замфиракию Рале), Дарабани, Каплевка и
Рачинцы. Все эти села ему достались по наследству от отца Иордаки (Георгия, Егора) Лупу Крупенского
(1740 г.р.). (В первом выпуске альманаха «Сокирянщина» нами была опубликована статья посвященная этой
семье, см.: Шундрій М.М. Родовід поміщиків Крупенських (За даними з церковних книг с. Ломачинці) //
Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. –
Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 175 – 180..)
18
Резеши – собственники (совладельцы) земли в Молдавском княжестве и Бессарабской губернии XVI—
XIX вв. В Бессарабии резешами называли частных владельцев имений, в которых владение землёй было
основано на началах общинного самоуправления по местным законам. В Хотинском уезде было 2 резешских
селения. Резешами в Молдавском княжестве также называли лиц, участвовавших в военных действиях, но
не находящимися на содержании государства. Обычно они делали это по религиозным мотивам — резеши
сражались за православную веру. Иногда в награду за заслуги и поддержку в войнах, господари наделяли
резешей землёй или давали государственные должности.
19
В Хотинском уезде Иоанну Галицу также принадлежала половина селения Купчини.
20
Иордакию Канте, по данным на 1817 г. принадлежали в Хотинском уезде с. Кишла-Неджимова (ныне –
село Оселевка) и половина с. Баламутовка. В Сорокском уезде: хутор Никорешты. В цинуте Xырлэу
имелись стекольная мануфактура логофета Иордаке Канта, на которой в 1803 г. работали 67 человек.
21
Балш (Бальш) - древний боярский род, известный на обеих сторонах Прута, обладавший самыми
показательными атрибутами знатности: красивым родословием и прямо-таки легендарным богатством. В
одном из документов о происхождении Бальша пишется так: «Из княжеской фамилии, по происхождению
от родоначальника, бывшего в глубокой древности владетельным князем и господарём княжества Цынтей».
Семье Балшей в в Хотинском уезде также принадлежали селения Паркауцы (Перковцы), Бырнова,
Вырновец, Бишенеуцы, Коликауцы, Бурланешты, Баласинешты, Недобоевцы, Рукшин; Долинешты и
Долюлук и Синжеры (Феодор Балш Фердинанд). Кроме того семейство Балшей арендовали множество
селений. Так, например, по данным на 1808 г. Эммануил Балш арендовал 7 вотчин Константина Ипсиланти
в Хотинской рае.
22
Кантакузино Иордаки – логофет, один из самых выдающихся аристократических родов Византийской
империи в последние века её существования (но известен с XI века). Этот род был одним из богатейших в
Империи, и к числу его представителей относились правители, генералы, а также два византийских
императора. В Хотинском уезде Иордаки Кантакузино принадлежали также селения Бузовица, Требисоуцы,
часть с. Булбока. До 1812 года ему также принадлежало с. Флорешты. Его наследницей стала Еленка
Стурдзова (Стурдза), урожденная Кантакузино.
23
Григориу Георгий, в 1818 г. был включен в «Список коренных бессарабских дворян, составленный
Дворянским обществом Бессарабской области». В 1821 г. был включен в дворянскую родословную книгу
Бессарабской области Согласно переписи 1817 г. ему также принадлежали Балкауцы-Нижние. Эти деревни
он получил по наследству от отца. В браке не состоял и детей не имел.
24
Феодосиу (Теодосиу) Сандул (Санду) – медельничер, титулярный советник, богатый и влиятельный
деятель Бессарабии. В 1821 г. подал в дворянскую комиссию прошение о пожаловании ему потомственного
российского дворянства. В качестве документа, подтверждавшего его права на дворянство, была
предъявлена запись в книге вистерии от 1806 г., где упоминался его боярский чин питаря. 13 июня 1821 г. –
последовало положительное решение комиссии, и род Федосиу внесли в Алфавитный список бессарабских
дворян, впоследствии они были помещены в I ч. родословной книги. Герольдия сената в 1845 г. это
определение утвердила.
В Хотинском уезде, по данным на 1817 ему также принадлежали селения Ларга, Куконешты,
Ширеуцы, половина с. Бочкауцы, половина с. Грозинцы; Сорокском уезде селение Разалыя; Оргеевском
уезде – селения Вадулеки, Бенешты, часть с. Бравича, Инешты.
Был женат на Марии, дочери бана (начальника области) Георгия Карпа. Их дети: Константин,
Александр (1810 - 1866), Иоанн (1815 - 1887), Василий, Екатерина и Сафта (1811 - 1893). Последняя вошла в
историю под именем Аника Сандулаки (по имени отца). После знакомства на одном из балов, которые
любил посещать советник Феодосиу, она нравилась А.С. Пушкину, - своей непосредственностью,
резвостью, смуглостью лица, чему он «придавал какое-то особенное значение». В дальнейшем Сафта
(София) вышла замуж за бельцкого помещика Иордаки (Георгий, Егор) Катаржи (1797 - 1871); их сын, Иван
Егорович Катаржи с 28 июля 1881 г. по 30 августа 1896 года - бессарабский предводитель дворянства.
25
Еще до присоединения Бессарабии к Российской империи, землевладельцем с. Коболчин являлся ворник
Иоанн Флондор (1710 - 1784) – сын ворника Шербана Флондора и Катрины Байнски. В Хотинском уезде, на
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
41
1817 г. ему также принадлежала половина с. Глина (Глиница) Иоанн был в браке с Настасьей Арапу, от
которой у него родились: Анна, Мария, Елизавета, Александра, Иоанн, Георгий, Константин (1764-1815),
Дмитрий и Василий. Четверо последних, в апреле 1796 г. получили от императора Священной Римской
империи, короля Германии, Франца II (1768 - 1835) дворянский титул. Дмитрий, Константин и Георгий
являются основателями трех ныне известных ветвей Флондоров на Буковине: от Константина (прадед
известных в истории Буковины Янку, Нику и Тудора Флондоров) – Сторожинецкая ветвь и Глиница
(современный Кицманский р-н); от Георгия – Глиница. Коболчин же остался за Дмитрием.
Дмитрий женился на Анике (Анне) Василько, и у них родились: Михаил (Михай), Дмитрий, Иоанн,
Исидор, Леон, Кассандра, Янош, Георгий (Егор). Коболчин перешел к Георгию, который состоял в браке с
Еленой Волчинской. У них родились сыновья Николай и Георгий (Егор). Последнему перешло во владение
с. Коболчин. У Георгия (или Егор Егорович, как он часто записывался в документах начала XX в.), в браке с
Аглайей Гожан родились сын Отон и дочь Елена.
26
Катаржи Илия Филиппович (1747 – 1822) – генерал-майор, начальник пограничной службы,
представитель влиятельного дворянского рода в Молдавии, восходящего к первой половине XVII в. В 1818
г. был включен в «Список коренных бессарабских дворян, составленный Дворянским обществом
Бессарабской области». С 1814 г. – не единоличный владелец Сокирян. В Оргеевском уезде ему
принадлежали с. Телица и Слобода Рошкана; в Гура Бэкулуи и Леонтия в Бендерском уезде. Умер в
Кишиневе.
Был женат на дочери молдавского господаря Григория Гики. Имел троих детей – Екатерина, Петр
(генерал-майор, герой Кавказской войны при Николае I) и Павел (лейб-драгунский капитан; был лично
знаком с А.С. Пушкиным).
Сокиряны, в дальнейшем перешли к дочери Ильи Филипповича Екатерине Катаржи, которая вышла
замуз за Федора (Теодора) Петровича Бема (Бем, Бейм), владевший на то время селением Ходороуцы. Оба
умерли в Сокирянах - Екатерина в 1814 г., Федор – в 1821 г. У них родились дочери Мария Федоровна и
Елена Федоровна Бем. Елена вышла замуж за полковника, командира Охотского пехотного полка
Соловкина. Марию же взял замуж подполковник Камчатского полка Петр Степанович Лишин (1792 - 1858).
От Екатерины Сокиряны перешли во владение Марии Федоровне, а от нее одному из их сыновей с Петром
Степановичем – Николаю Петровичу Лишину (1839 г.р.), который взял в жены Зинаиду Алексеевну
Сабурову (1840г.р.) – дочь генерал-лейтенанта (с 1855 г.) Алексея Ивановича Сабурова. Далее Сокирянами
владел Петр Николаевич Лишин (1862 г.р.).
27
Представитель древнего купеческого рода, уходящего своими корнями в Грецию.
28
Немишеску Иоанн (1745 г.р.) - медельничер Хотинской паркалабии. 15 мая 1818 г. был включен в
«Список коренных бессарабских дворян, составленный Дворянским обществом Бессарабской области». При
нем в Гвоздовцах работала мануфактура. Выделял средства на ремонт местной церкви. Известно также, что
на его средства была построена церковь в с. Околина Сорокского уезда, где он, согласно завещанию и
похоронен. Его наследник и сын Дмитрий Немишеску был женат на Елене Ивановне Казимир. Умер в
Черновцах, где и похоронен… Отметим, что в различных источниках встречается следующие написания
фамилии указанных лиц: Немишеску, Нимишеску и Нимешеску.
После Бибери, во второй половине XIX в. Гвоздовци перешли во владение колежскому советнику
помещику Дмитрию Самсону. После смерти Д. Самсона владением управляла Е.Е. Самсон, урожденная
Бибери. В дальнейшем, согласно завещанию, Гвоздовцы перешли во владение ее племянникам Дмитрию и
Платону – сыновья родного брата, дворянина Ивана (Иоанна) Егоровича Бибери и его жены Аделаиды,
урожденной Андрияш-Шептеличи. Иван и Елизавета бибери – дети пахарника Иордаки (Егора) Бибери
(умер в 1826 г.).
29
Гриманкауцы и Грубна принадлежали вистернику Иордакию Ресету. Иордаки (Георгий) Россетти–
Рознован (1764 - 1836) – молдавский боярин-эмигрант, в 1806-1812 годах вистерник (казначей государства).
В Хотинском уезде, по данным 1817 г. ему принадлежали селения: Нелиповцы, Ротунда, Маркоуцы, а также
г. Бричаны; в Сорокском уезде: селения Любленица и Сороки. Был самым видным и влиятельным среди
молдавских бояр, бежавших в Кишинёв во время русско-турецкой войны 1806-1812 гг. Вокруг него
группировалась почти вся молдавская знать, которая видела в нём ближайшего кандидата на молдавский
престол. Во время русско-турецкой войны Рознован оказал важные услуги русской администрации в
Молдавии. Его талант был отмечен Ланжероном, который считал Рознована и его сына Николая самыми
выдающимися и достойными среди молдавских бояр. По свидетельству современников, дома Иордаки,
часто посещал А.С. Пушкин… У Иордаки было два сына Алеко (Александр) (1898 - 1853) и Николай (1794
- 1858). Последний не уступал своему отцу в политических талантах и связях с Петербургом, получил
образование во Франции и в Германии, откуда вернулся полный либеральных идей. Отличаясь страстью к
чтению, он собрал у себя в Стынке лучшую в Молдавии библиотеку. Николай Рознован состоял в браке с
княгиней Екатериной Гика. У них было три дочери: Мария, Пульхерия и Роксандра (Александра) . Они
были выпускницы Смольного института. Роксандра (1844 - 1897) вышла замуж за Константина Андреевича
Лишина (1833 - 1906) - генерал-майор, Почётный Гражданин г. Хотин.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
42
30
Казимир Иоанн (1778 - 1827), в Хотинском уезде ему принадлежала также часть с. Булбока.В 1818
г.Иоанн Казимир был включен в «Список коренных бессарабских дворян, составленный Дворянским
обществом Бессарабской области». После Иоанна (Ивана) часть Вашковец перешла по наследству Федору
Ивановичу Казимиру (1811 - 1890), а от него – Константину Федоровичу Казимиру (1860 - 1910).
31
Кируш Костаче (Константин) – член суда Хотинского цынута. 15 мая 1818 г. был включен в «Список
коренных бессарабских дворян, составленный Дворянским обществом Бессарабской области». В 1821 г. был
включен в дворянскую родословную книгу Бессарабской области. Его дети: Димитраш (Дмитрий), Иордаки
(Георгий).
32
Филодор Иван (Янко, Иоанн) – представитель древнего рода уходящего своими корнями на Кавказ. В
Хотинском уезде ему принадлежала также часть с. Булбока. В 1818 г. был включен в «Список коренных
бессарабских дворян, составленный Дворянским обществом Бессарабской области». Его сын, Эмануил
Филодор (1820 - 1909) с середины XIX ст. владел с. Васильевка (укр. Василівка, уст. Василеуцы).
33
Эти «иностранные купцы», жившие по деревням новоприсоединенной Бессарабии, отнюдь не занимались
торговлей. Они прикрывали купеческим званием противозаконное арендование громадных бессарабских
имений, принадлежавших не принявшим русского подданства молдавским боярам, в рядах коих, со времени
эпохи господарей – фанариотов, быль солидный процент греков и прочих «восточных человеков». Как
беззастенчиво, хищнически хозяйничали в некогда богатой Бессарабии эти купцы – арендаторы, как
жестоко обращались они с беззащитным крестьянским населением, об этом кровавыми красками
живописуют тысячи исковых и уголовных Дам, завещанных истории судебными учреждениями того
времени. – Прим. И.Н. Халиппы.
ПРИЛОЖЕНИЕ.
Отметим, что список землевладельцев Сокирянщины, приведенных данных из
«Росписи землевладения…» 1817 г., в течении последующего полувека значительно
изменился. В качестве примера сказанному приведем список землевладельцев Хотинского
уезда из списка земельных участков Бессарабской губернии, изготовленного инженер-
полковником А.В. Новгородцевым по официальным данным, которыми он располагал на
1 января 1865 года.
Источник: Регистрация земель Бессарабской губернии // Записки Бессарабского
областного статистического комитета. / Под общей редакцией А.Н. Нгунова. – Том
второй. – Кишинев, 1867. – С. 142 – 149.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
43
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
44
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
45
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
46
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
47
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
48
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
49
УЧРЕЖДЕНИЕ В БЕССАРАБСКОЙ ОБЛАСТИ
ОРГЕЕВСКОГО И СОРОКСКОГО УЕЗДОВ
Источник: Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. – Том. 2. Отделение
второе. 1835: От № 8357 – 8738. – Санктпетербург: В Типографии II отделения Собственной Е. И. В.
Канцелярии, 1836. – С. 1187 – 1189. - № 8683.
8683. – Декабря 18 [1835 г.]. Именный, данный Сенату, распубликованный 14
Января 1836. – Об учреждении в Бессарабской области двух новых уездов: Оргеевского и
Сорокского.
Для устранения неудобств, происходящих от несоразмерности в пространстве и
населении некоторых уездов области Бессарабской в сравнении с другими, по представле-
нию местного начальства и Министра Внутренних Дел, в Государственном Совете
рассмотренному, Повелеваем:
1. Сверх существующих ныне в области Бессарабской шести уездов, учредить два
новые: Оргеевский и Сорокский, составив иные из частей уездов: Хотинского, Ясского и
нынешнего Оргеевского, и переименовав сей последний Кишиневским.
2. Границы уездам: Хотинскому, Сорокскому, Оргеевскому, Ясскому и Кишинев-
скому в новом их составе, сообразно с предположением местного начальства, определить
следующие: а) Хотинскому: с Запада Австрийские владения по ручью Ракитному и реке
Раменцу; с Севера и Востока Австрийские же владения и Подольская губерния по реке
Днестру до межи селения Ниславцы; с Юго-Востока Сорокский уезд от межи с. Ниславцы
по межам селения Бирново, деревень: Паустова, Липники и с. Окницы до р. Чугура, и
потом по течению сей реки до межи д. Русени; с Юга Турецкие владения и Ясский уезд,
отделяющийся: первые – р. Прутом до впадения в нее р. Раковцы, а последний р.
Раковцам и межею с. Единицы до межи д. Русени. – б) Ясскому: с Запада Турецкие
владения по р. Раковцы до существующей границы между сим и прежним Оргеевским,
ныне Кишиневским уездами; с Севера Хотинский уезд, как выше означено по р. Раковцу и
меже с. Единицы до межи д. Русени; с Востока Сорокский уезд по р. Реуту до границы с.
Пеленей; далее по меже сего селения до р. Коболты и вниз по течению сей реки до границ
селений Цаплешт; потом перейдя реку Коболту, по межам селений: Гречивени, Гречи-нау,
Реди, Синжери до р. Чулука, и вниз по течению её до межи селения Бенешты; с Юга
уезды Оргеевский и Кишиневский от межи с. Бенешты по межам деревнь Чурканы,
Манурешты и Бошени; а оттоле по существующей границе между Ясским и прежним
Оргеевским, ныне Кишиневским уездами до р. Прута. – в) Сорокскому: с Запада Ясский
уезд по вышеозначенной черте, отделяющей оный от Сорокского; с Северо – Запада
Хотинский уезд от межи селения Ниславцы по межам селения Бирново, деревень:
Паустова, Липники и с. Окинцы до р. Чугура, и потом по течению сей реки до межи
деревни Русени; с Севера и Востока Подольская губерния по р. Днестру от межи с.
Ниславцы до существующей границы между селениями Соколы и Пояны; с Юга вновь
учреждаемый Оргеевский уезд от р. Чулука по межам селений: Перепелицы, Розалея,
Баланешты, Продинешты и Капрешты, где и соединяется с границей, ныне существующей
между Ясским и бывшим Оргеевским, ныне Кишиневским уездами, до р. Днестра. – г)
Кишиневскому: с Запада Турецкие владения по р. Пруту от границы Ясского уезда вниз
по течению до ныне существующей границы с Леовским уездом, т.е. до межи селения
Паганешты; с Севера Ясский уезд по существующей между сим и бывшим Оргеевским
уездами границе до ручья Пожарны; с Северо-Востока Оргеевский уезд по ручью
Пожарне до впадения его в р. Бык; потом вниз по течению сей последнейдо межи д.
Татарешты и проходя сею межей до р. Иккул, по течению оной до впадения её в реку
Днестр; с Востока часть Херсонской губернии по р. Днестру от впадения в неё в р. Иккул
до границы Бендерского уезда, и сей последний уезд по ныне существующей между оным
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
50
и бывшим Оргеевским уездами границе; с Юга Бендерский же уезд и Леовский по
нынешним без изменения. – д) Оргеевскому: с Востока Подольская и часть Херсонской
губернии по р. Днестру от черты, отделяющей сей уезд от уезда Сорокского до впадения в
нее р. Иккул; с Юга и юго-Запада, как выше сказано, Кишиневский уезд; с Севера уезды
Ясский и Сорокский по чертам, вписанным в сих уездах.
3. Уезды Бендерский, Леовский и Аккерманский, за отделением от сего последнего
к Измаильскому Градоначальству нескольких селений на пространстве между озёрами
Китаем и Сачиком, означенном на карте особой чертой, остаются в прежних границах без
изменения.
4. Местам уездного управления в новоучреждаемых уездах Оргеевском и
Сорокском, по прилагаемому при сим штату, быть в местечках Оргее и Сороках, которые
обращаются в города.
5. Рассмотрение судебных дел Оргеевского уезда поручить Кишиневскому
Уездному Суду, а Сорокского – Ясскому, наименовав сеи Суды: первый Окружным
Кишиневским и Оргеевскоим, а другой Окружным же Сорокским и Ясским, и предоста-
вив Заседателей в оные от дворянства и поселениям избирать от каждого из подведом-
ственных им уездов по одному.
6. Для удобнейшего сообщения жителей всех частей Леовского уезда с местами
уездного управления и суда и для доставления земской оного Полиции способов к успеш-
нейшему отправлению своих обязанностей, Леовское уездное управление и Уездный Суд
перевести в местечко Формозу, наименовав оное городам Кугалом; а по нём и самый уезд
вместо Леовского, Кагульского; город же Леов обратит по-прежнему в местечко.
7. В городе Кагуле учредить Ратушу на том же основании, как оные учреждаются и
в городах Оргее и Сороках.
8. Распоряжение о учреждении Почтовых Контор в Кагуле, Оргее и Сороках, и
почтовых станций на дорогах к ним, предоставить Главному Почтовому Начальству.
9. Уездное питейные откупа в Бессарабской области до окончания настоящего
четырехлетия с 1835 по 1839 оставить в настоящих границах.
Карта Бессарабской области, 1843 год
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
51
Видиш О.
ЯК ГВІЗДІВЦІ УВІЙШЛИ ДО СКЛАДУ УКРАЇНИ
На цей час наше село Гвіздівці перебуває у складі України. Досить нещодавно (до
1991 року) перебували у складі СРСР. Трохи раніше – з 1918 до 1940 року територія села
відносилася до Румунії. Більш ніж 100 років до того – з 1812 до 1917 року село перебувало
у складі Російської імперії. Ще раніше село належало до Молдовського князівства і Туреч-
чини. Цей список можна ще довго продовжувати, рухаючись у глибину історії, можна
загадувати про майбутнє, але поки що повернемось до минулих, але більш наближених до
нас часів.
На жаль, не багато мешканців нашого села і краю знають – яким саме чином і
завдяки яким подіям Гвіздівці і вся сучасна Сокирянщина, яка має таку «перехідну» істо-
рію опинилися у складі сучасної України? Та й більшість з тих небагатьох, які і знають –
знають про це лише у самому загальному вигляді. Але це ознака нашого часу: люди
сприймають таке становище – як данність і не замислюються про деталі. Однак, знати
свою історію потрібно, адже історія має властивість розвиватися по спіралі і бити своїми
витками тих, хто не знає минулого та не враховує історичний досвід.
Село знаходиться на самому кордоні з сучасною Молдовою, а в часи СРСР, між
нашим селом і сусідньою Клокушною проходив державний кордон між Українською РСР
та Молдавською РСР. Хоча, фактично це був адміністративний кордон. Так само при-
кордонними були і є райцентр – місто Сокиряни та ще декілька сіл району. Але як саме
кордон між колишніми республіками Союзу і сучасними окремими державами пройшов
саме таким чином? Як вирішувалося це питання, з врахуванням непростої історії краю та
змішаного національного складу? Розповімо про це на підставі документів, значна частина
яких на цей час зберігається у фондах Президії Верховної Ради СРСР Центрального
державного архіву Російської Федерації.
В’їзд в село Гвіздівці зі сторони с. Романківців
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
52
Після звільнення Бессарабії від румунських загарбників, мала бути створена нова
республіка – Молдавська РСР. Керівництво Радянського Союзу і Української РСР вже
мали деякий досвід соціалістичного національно-державного будівництва, в тому числі –
відносно молдавського народу, адже ще з 12 жовтня 1924 р. на землях Подністров‘я у
складі УРСР була утворена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
На початку липня 1940 р. Рада Народних Комісарів (РНК) цієї автономної респуб-
ліки та Молдавський обком Компартії України звернулися у Раднарком СРСР та ЦК
ВКП(б) із пропозицією про утворення Молдавської РСР. Останні підтримали це прохання
і в свою чергу 10 липня 1940 р. звернулися до Верховної Ради Союзу РСР із пропозицією
про створення нової союзної республіки. Практична робота по визначенню лінії кордону
між УРСР та майбутньою МРСР почалася, як свідчать документи, з другої половини
липня 1940 р. Вона велася у Секретаріаті Президії Верховної Ради СРСР, у партійних та
державних органах Молдавії та України.
Свою діяльність у цій справі Секретаріат Президії Верховної Ради СРСР розпочав з
термінового доручення Головному Управлінню геодезії та картографії при РНК СРСР та
при 3-му відділу Управління військово-топографічної служби Робітничо-Селянської
Червоної Армії забезпечити Секретаріат картами масштабів 1:500.000 та 1:1.000.000, на
яких мали бути нанесені території Молдавської АРСР, Бессарабії, Північної Буковини з
прилеглими до них ділянками областей УРСР та провінцій Румунії. Оброблялися і ана-
лізувалися офіційні дані румунської статистики на 29.ХІІ. 1930 р. та матеріали перепису
населення СРСР 1939 р.
Дані офіційної румунської статистики через свою запрограмованість на показ
«успіхів» у румунізації населення Бессарабії не були об‘єктивними і не могли задоволь-
нити ні Секретаріат Президії Верховної Ради СРСР, ні керівництво УРСР та МАРСР. У
румунському переписі населення 1930 р. повністю ігнорувалося молдовське населення
Бессарабії, навіть графи «молдавани» не існувало. Королівська Румунія не бачила і не
хотіла бачити такої нації на «своїй» території! Тому керівництво Молдавської АРСР та
Капличка на виїзді із Гвіздівців в сторону Сокирян
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
53
Української РСР направили в Секретаріат Президії Верховної Ради СРСР зібрані і
уточнені дані по національному складу і розташування населення різних національностей
(молдован, українців, росіян) по населених пунктах. На підставі цих відомостей були
підготовлені пропозиції щодо встановлення адміністративного кордону між Українською і
новоствореною Молдавською РСР.
Ознайомлення з цими документами дає також змогу оцінити зваженість підходу,
який застосовувався тогочасними владними органами України, Молдавії і Союзу РСР при
встановленні кордонів між 2-ма союзними республіками.
Розпочнемо з пропозицій, які подав щодо кордону Молдавський обласний комітет
Компартії, разом з РНК МАРСР і Президією Верховної Ради МАРСР. Не будемо вивчати
весь документ, а лише ту його частину, яка стосується північної Бессарабії, навіть
північно-західної її частини – де ми ї знаходимось. Публікуємо уривок з цього документу
в нашому перекладі на українську мову.
Пропозиції Молдавського обкому, Раднаркому й Президії Ради МАРСР
по встановленню кордонів МРСР
Молдавський обком КП(б), Раднарком і Президія Верховної Ради МАРСР просять
установити територію Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки в таких
кордонах:
Північний кордон МРСР
Границя між УРСР і Молдавською Республікою проходить від ріки Прут між
селами Богданешти й Лопатник, паралельно ріці Лопатник, на північ між селами
Коржеуци й Трінка, залишаючи село Трінка в складі Молдавської Республіки.
Проходячи між селами Каракушани й Константинівкою лінія кордону обгинає село
Константинівку з північного заходу й повертає на південний схід у напрямку між селами
Нижні Холохори й Тирновка й далі на схід – між селами Михайляни й Глиная, залишаючи
село Глиная у складі Молдавської Республіки.
Далі до південного сходу від села Ротунда лінія кордону проходить по границі
Хотинского й Белєцького повітів із західної сторони від села Паладія на північ і,
обгинаючи село Ходороуци, повертає на схід між селами Клокушна й Волочинець
паралельно залізниці, йдучи далі до ріки Дністер по границі між Сорокським і Хотинським
повітами.
Секретар Молдавського обкому КП(б) (Бородін)
Голова Раднаркому МАРСР (Константинов)
Голова Президії Верховної Ради МАРСР (Бровко)
1
.
Таким чином, за пропозиціями молдавської сторони, державний кордон між Украї-
ною і Молдавією мав проходити значно південніше, ніж на цей час, до складу української
території мала увійти також більша частина сучасного Бричанського району Молдови, а
також частина сучасного Окницького району Молдови, в тому числі декотрі села з суто
молдавським населенням, як наприклад – Клокушна.
Далі подивимось пропозиції тогочасного керівництва Української РСР, які викла-
дені у довідці про проектування кордону.
Довідка про проектування державного кордону Молдавської РСР в частині території,
що примикає до Української РСР.
Ознайомившись досить докладно, з наявними в нашому розпорядженні, далеко не
точними, але досить близькими до істини статистичними, географічними й етнографіч-
ними даними, можна дійти наступного висновку:
1. Північна частина Буковини (474.617 чоловік жителів) населена, головним чином,
українцями, або, як їх називають, русинами й гуцулами й незначною частиною народів
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
54
інших національностей, нічого спільного не має з корінною частиною молдавського наро-
ду, і тому не викликає ніякого сумніву те, що вся північна частина Буковини повинна
входити до складу Української РСР.
2. Немає також потреби доводити доцільність приєднання й Хотинского повіту
до Української РСР, де проживають, головним чином, українці (ті ж русини й навіть
гуцули), за винятком не значної частини молдаван, розсіяних по всьому повіті й більш
компактно зосереджених в 16-ти населених пунктах Бричанської волості й в 7-ми насе-
лених пунктах Секурянської волості.
Таким чином, північний кордон Молдавської РСР треба спроектувати по границях
Хотинського, Бельцького й Сорокського повітів з перерахуванням з Хотинського повіту
до складу Молдавської РСР Старобедражської, Лопатинської, Бурланештської, Фете-
штської, Тринковської, Тирновської і Единецької комун Бричанської волості й Барладян-
ської, Михалашанської, Ходороуцької і Окницьої комун Секурянської волості, що начебто
б не викликає особливих заперечень і з боку товаришів з Молдавії.
Із цієї таблиці (наявна у довідці) видно, що… Хотинський повіт має 48,3 %
молдаван, а росіян і українців, разом узятих – 40,5 %. А якщо ці цифри розглядати в
розрізі окремих волостей, то картина буде ще більш разюча. Отут мені можуть кинути
обвинувачення такого порядку, що неправильно буде узагальнювати дані про українців і
росіян. Я ж вважаю, що саме правильним буде враховувати їх разом і от чому: по-перше,
тому, що й по характеру, і за звичаями українці й росіяни там ближче одне до одного,
чим до молдаван. По-друге, тому, що вони живуть разом компактними масами й у той
час, як молдавани живуть окремими селами. І, нарешті, по-третє, тому, що румуни з
метою збільшення «румунського елемента» у Бессарабії штучно переводили українців у
молдаван і останніх брали разом з румунами в рубрику «румунів». І, крім того, румуни
були більше зацікавлені саме в зменшенні українців, а не росіян. А український народ,
заляканий ще царським урядом, боячись гніву румунської влади, у свою чергу, називав себе
росіянами або навіть руськими-хохлами. Виходячи із цього, ми вважаємо, що відокрем-
лювати там українців від росіян, не можна й неправильно буде.
Таким чином, я вношу пропозицію спроектувати державний кордон Молдавської
РСР у такому виді:
Територія Молдавської РСР із північно-заходу граничить із Чернівецькою
областю. Кордон між Українською РСР і Молдавською РСР проходить на північний схід
від ріки Прут між населеним пунктом Лопатник, залишаючи його на стороні Молдав-
ської РСР, і населеним пунктом Богданешти, залишаючи його на стороні Української
РСР. Далі кордон йде паралельно річці Лопатник на північ між селами Коржеуци,
залишаючи його на стороні Української РСР, і Трінка, залишаючи його на стороні
Молдавської РСР.
Далі кордон проходить між селами Каракушени й Константинівка, обгинаючи
село Константинівку на північний-захід, і повертає на південний схід у напрямку між
селами Холохори й Тирново, залишаючи Холохори на стороні Української РСР і Тирново
на стороні Молдавської РСР. Далі кордон йде на схід і проходить східніше села Ретунда.
Далі кордон проходить із західної сторони села Паладьє на північ і обгинає село
Ходорауци, залишаючи його на стороні Молдавської РСР, і повертає на схід, проходячи
між селами Клокушна й Окниця, залишаючи село Окниця на території Молдавської РСР і
сіло Клокушна на стороні Української РСР, проходячи далі по прямій на схід до ріки
Дністер, залишаючи на території Української РСР села: Сєкуряни й Волошково, а на
стороні Молдавської РСР – хутір Бирново.
Крім цього, до проекту Постанови варто внести наступні, досить істотні,
застереження.
При докладному описі й остаточному встановленні границі всі населені пункти з
переважною кількістю українців і суміжні з Української РСР підлягають приєднанню їх
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
55
до Українського РСР і, навпаки, всі населені пункти з переважною кількістю живучих у
них молдаван і суміжних з територією Молдавської РСР підлягають приєднанню їх до
Молдавського РСР
2
.
Слід зазначити, що українська сторона відразу чесно посилається на неточність
наявних відомостей про національний склад краю, по якому має проходити кордон між
республіками. При цьому, українське керівництво просить віддати Україні спочатку
територію всього Хотинського повіту, але уточнює все ж таки необхідність залишити у
складі території Молдавії частину сіл сучасного Окницького району і всі населені пункти
сучасного Єдинецького району, які на той час входили до складу Хотинського повіту.
Відразу зазначимо, що дійсно, по всьому Хотинському повіті було дуже багато сіл з
українським і російським населенням, а також містечок, населених здебільшого євреями
(Сєкуряни, Бричани), але вони в багатьох випадках були розташовані між селами,
основним населенням яких (особливо на території сучасного Єдинецького району) були
молдовани.
Статистичні матеріали, пропозиції УРСР та МАРСР надходили у Секретаріат
Президії Верховної Ради СРСР, зокрема в інформаційно-статистичний відділ, адміністра-
тивно-територіальний сектор. У свою чергу останній готував робочі документи для керів-
ництва Секретаріату. У них викладалися і погляди щодо формування кордонів України та
Молдавії.
Проаналізувавши позиції сторін, завідуючий інформаційно-статистичним відділом
Секретаріату Президії Верховної Ради СРСР Щербаков підготував довідку під назвою:
«Довідка про адміністративно-територіальний поділ Молдавської РСР», у якій, зокрема,
зазначалося, що «…Хотинський повіт Бессарабії з населенням 392.430 чіл., у складі якого
– 41,6 % українців, доцільно приєднати до повітів Північної Буковини також з переваж-
ною кількістю українського населення (45 %) і на базі їх утворити нову, Чернівецьку,
область у складі Української РСР» .
Свої погляди стосовно національно-державного розмежування УРСР та МРСР
Секретар Президії Верховної Ради СРСР О.Ф. Горкін виклав у листі секретарю ЦК
ВКП(б) Г.М. Малєнкову десь наприкінці липня 1940 р.). О.Ф. Горкін писав:
«Керівництво Молдавської АРСР вносить пропозицію утворити союзну
Молдавську РСР у складі: … За цим проектом до Української РСР, крім північної частини
Буковини, відходять Кодимський, Балтський і Песчанський райони Молдавської АРСР,
Хотинський, Акерманський повіти й Кілійська волость Ізмаїльського повіту Бессарабії.
До Української РСР відійде населення 1.401.246 чіл., у тому числі по повітах
Бессарабії -795.415 чол., по районах Молдавської АРСР-129.743 чол. і по північній частині
Буковини – 476.088 чол.
При остаточному встановленні кордону між Українською РСР і Молдавською
РСР окремі населені пункти з переважним населенням українців або молдаван по границі
розмежування будуть передаватися до відповідної республіки.
Голова Президії Верховної Ради Української РСР тов. Гречуха вважає за необхідне
до складу УРСР, крім північної частини Буковини, включити замість 3 районів – 8 районів
Молдавської АРСР (Кодимський, Песчанський, Балтський, Котовський, Ананьєвський,
Валегоцуловський, Чернянський і Красноокнянський), а також додатково включити
Ізмаїльську волость Ізмаїльського повіту Бессарабії.
Якщо прийняти пропозицію тов. Гречухи, то в Молдавськії РСР населення буде
становити 2.271.527 чол., а до УРСР відійде населення 1.668.119 чол.
Вважаю найбільш прийнятним проект, представлений керівництвом Молдавської
АРСР.
В районах, які тов. Гречуха предлагает додатково передати до складу Української
РСР, молдавани становлять значну частину серед населення…»
3
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
56
Питання про утворення МРСР було винесено на розгляд VII сесії Верховної Ради
СРСР яка відбулася з 1 до 7 серпня 1940 р. 2 серпня 1940 р. сесія прийняла «Закон про
утворення Союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки», а також «Закон
про включення Північної частини Буковини й Хотинського, Аккерманського та Ізмаїль-
ського повітів Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». У
тексті Закону не має детального опису кордонів між УРСР та МРСР, лише перелічуються
адміністративні одиниці, які включаються до новоствореної республіки. Натомість, в
Законі було зазначено, що Верховні Ради УРСР та МРСР мають подати на розгляд
Верховної Ради СРСР проект встановлення остаточного кордону між обома республіками.
Уточнення лінії кордону між УРСР та МРСР продовжувалося ще впродовж трьох
місяців поспіль. Це питання розглядалось на засіданнях Оргбюро ЦК ВКП(б), Секрета-
ріату ЦК ВКП(б). 16 жовтня 1940 р. проект кордону з вказівками Секретаріату ЦК ВКП(б)
був погоджений з керівництвом УРСР та МРСР. Врешті, 4 листопада 1940 р. Президія
Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про встановлення кордону між Українською
Радянською Соціалістичною Республікою та Молдавською Радянською Соціалістичною
Республікою». Його текст у нашому перекладі на українську ми вже публікували на
сторінці сайту – «Офіційна інформація» і бажаючі можуть з ним там ознайомитися.
Так проходило територіальне розмежування у липні – листопаді 1940 р. між УРСР
та МРСР. З того часу лінія кордону між обома республіками не змінювалась, хоча
молдавська сторона вже після Великої Вітчизняної війни ставила питання про передачу
Молдавії низки населених пунктів з складу Української РСР. Не виключена можливість,
що таке рішення було б прийняте, адже наприклад, більшість сіл Новоселицького району
на кордоні з Молдовою населені молдаванами. Чимало і на молдавській стороні, вздовж
українсько-молдовського кордону, при чому, впритул до нього, опинилося українських
сіл, які також мали шанс відійти до Української РСР. Однак у той час було не до того –
вирішувалися першочергові завдання післявоєнної відбудови народного господарства, а
згодом воно нібито і не мало значення. Так воно і залишилося, а згодом ці території стали
вже територіями окремих держав – України і Республіки Молдова. Зрозуміло, що сьогодні
Парк, с. Гвіздівці
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
57
не в інтересах обох держав здійснювати перегляд кордонів, а інтереси населення ні хто з
державних керівників і в голову брати не планує, особливо з такого небезпечного питання.
1
ЦДАРФ у Москві.– Ф. 7523.– Оп. 11.– Спр. 201.– Арк. 55–56. Документ не датовано.
2
ЦДАРФ у Москві.– Ф. 7523.– Оп. 11.– Cпр. 201.– Арк. 58–68.
3
ЦДАРФ. у Москві.– Ф. 7523.– Оп. II.– Спр. 201.– Арк. 69–70, 73. Додаткові джерела: Українська РСР:
Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 року. – Київ: Укр. вид-во політичної літератури
Держполітвидав УРСР, 1947; Государственно-правовые акты Молдавской ССР (1924 – 1941 г.г.). / Сост.
А.В. Сурилов. – Кишинев: «Картя Молдовеняске», 1963; Бузало В., Дмитрієнко М. Територіальне розмежу-
вання та встановлення кордонів між Україною та Молдовою 1940 р. // Історико-географічні дослідження в
Україні: Зб. наук. пр. – Ч. 8. / Відп. ред. М. Ф. Дмитрієнко. – Київ: НАН України. Ін-т історії України, 2005.
– С. 5 – 36.
Мапа України та Бессарабії і Буковини з радянського Атласу світу 1940 року. На всіх радянських мапах,
виданих до липня 1940-го року, територія Бессарабії позначалася штриховкою і написом: «Територія,
тимчасово окупована Румунією».
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
58
ИЗ УКАЗОВ ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР
(1940 – 1944 гг.)
Источник: Сборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР (1938 –
1956). – Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1956. – С. 22-23, 25-
26, 28-29, 31-33, 54, 66.
ОБ ОБРАЗОВАНИИ СОЮЗНОЙ МОЛДАВСКОЙ СОВЕТСКОЙ
СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ РЕСПУБЛИКИ
Закон от 2 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 28)
Идя навстречу пожеланиям трудящихся Бессарабии и трудящихся Молдавской
Автономной Советской Социалистической Республики о воссоединении молдавского
населения Бессарабии с молдавским населением Молдавской АССР и руководствуясь
советским принципом свободного развития национальностей, Верховный Совет Союза
Советских Социалистических Республик постановляет:
1. Образовать Союзную Молдавскую Советскую Социалистическую Республику.
2. Включить в состав Союзной Молдавской Советской Социалистической
Республики город Тирасполь и Григориопольский, Дубоссарский, Каменский, Рыбницкий,
Слободзейский и Тираспольский районы Молдавской Автономной Советской
Социалистической Республики, город Кишинев и Бельцский, Бендерский, Кишиневский,
Кагульский, Оргеевский и Сорокскнй уезды Бессарабии.
3. Передать в распоряжение Союзной Молдавской Советской Социалистической
Республики промышленные предприятия, расположенные па территории Бессарабии и
Молдавской АССР, согласно пункту второму настоящего Закона, за исключением
небольшого количества предприятий, имеющих общесоюзное значение.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
59
4. Просить Верховный Совет Украинской ССР и Верховный Совет Молдавской
ССР представить на рассмотрение Верховного Совета Союза Советских Социалисти-
ческих Республик проект установления точной границы между Украинской Советской
Социалистической Республикой и Союзной Молдавской Советской Социалистической
Республикой.
5. Провести в соответствии со ст.ст. 34 и 35 Конституции (Основного Закона)
Союза Советских Социалистических Республик выборы депутатов в Верховный Совет
Союза Советских Социалистических Республик от Союзной Молдавской Советской
Социалистической Республики.
6. Поручить Президиуму Верховного Совета Союза Советских Социалистических
Республик назначить день выборов.
О ВКЛЮЧЕНИИ СЕВЕРНОЙ ЧАСТИ БУКОВИНЫ И ХОТИНСКОГО,
АККЕРМАНСКОГО И ИЗМАИЛЬСКОГО УЕЗДОВ БЕССАРАБИИ В СОСТАВ
УКРАИНСКОЙ СОВЕТСКОЙ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ РЕСПУБЛИКИ
Закон от 2 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 28)
Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:
1. Включить Северную часть Буковины и Хотниский, Аккерманский и Измаиль-
ский уезды Бессарабии в состав Украинской Советской Социалистической Республики.
2. Поручить Президиуму Верховного Совета СССР назначить день выборов
депутатов и Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик от
населения новых территорий Украинской ССР.
О ВОССТАНОВЛЕНИИ НА ТЕРРИТОРИИ БЕССАРАБИИ ДЕЙСТВИЯ СОВЕТСКИХ
ЗАКОНОВ О НАЦИОНАЛИЗАЦИИ ЗЕМЛИ
Указ от 15 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 29)
В связи с освобождением Бессарабии и воссоединением ее с Советским Союзом,
Президиум Верховного Совета СССР постановляет:
1. Признать восстановленным с 28 июня 1940 г. на всей территории Бессарабии
действие советских законов о национализации земли, в соответствии с декретом «О
земле», принятым II Всероссийским съездом Советов 26 октября (8 ноября) 1917 г., с
объявлением всей земли Бессарабии с ее недрами, лесами и водами государственной
собственностью, то есть всенародным достоянием.
2. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской Советской Со-
циалистической Республики и Совету Народных Комиссаров Молдавской Советской
Социалистической Республики немедленно провести в жизнь на территории Бессарабии
все мероприятия, связанные с передачей земли трудящимся крестьянам в бессрочное и
безвозмездное пользование.
О НАЦИОНАЛИЗАЦИИ БАНКОВ, ПРОМЫШЛЕННЫХ И ТОРГОВЫХ
ПРЕДПРИЯТИИ, ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНОГО И ВОДНОГО ТРАНСПОРТА И СРЕДСТВ
СВЯЗИ БЕССАРАБИИ
Указ от 15 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 29)
В связи с освобождением Бессарабии и воссоединением ее с Советским Союзом и
восстановлением на территории Бессарабии действии законов СССР об отмене частной
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
60
собственности на орудия и средства производства, Президиум Верховного Совета СССР
постановляет:
1. Установить, что с 28 июня 1940 г. являются национализированными:
а) все находящиеся на территории Бессарабии банки, другие кредитные
учреждения, ссудо-сберегательные кассы, а также железнодорожный и водный транспорт
и средства связи;
б) находящиеся на территории Бессарабии промышленные предприятия с числом
рабочих свыше 20 человек или с числом рабочих не ниже 10 человек при наличии
двигателя мощностью не менее 10 л. с.
2. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской ССР и Совету Народных
Комиссаров Молдавской ССР утвердить перечень промышленных предприятии,
подлежащих национализации в соответствии с статьей 1 настоящего Указа.
3. Поручить Совету Народных Комиссаров СССР внести на утверждение
Президиума Верховного Совета СССР перечень предприятий, подлежащих передаче в
союзное подчинение.
4. Кроме указанных в статье 1 предприятий подлежат национализации:
а) все предприятия полиграфической промышленности (типографии, литографии,
цинкографии);
б) электростанции, трамваи и автобусы;
в) все предприятия спиртовой промышленности;
г) торговые предприятия с годовым оборотом свыше 600 тысяч лей, а также
промышленные винные подвалы, нефтехранилища;
д) больницы, крупные аптеки, аптекарские склады, санатории;
е) начальные, средние и высшие учебные заведения;
ж) кинематографы, театры, стадионы, музеи и картинные галереи;
з) крупные гостиницы, крупные домовладения, а также дома, хозяева которых
сбежали из Бессарабии.
5. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской Советской Социа-
листической Республики и Совету Народных Комиссаров Молдавской Советской
Социалистической Республики установить перечень предприятий, домов и учреждений,
подлежащих национализации в соответствии со статьей 4 настоящего Указа.
О НАЦИОНАЛИЗАЦИИ ЗЕМЛИ НА ТЕРРИТОРИИ СЕВЕРНОЙ ЧАСТИ БУКОВИНЫ
Указ от 15 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 29)
В соответствии с Законом Верховного Совета СССР от 2 августа 1940 г. о
включении Северной части Буковины в состав Украинской Советской Социалистической
Республики, Президиум Верховного Совета СССР постановляет:
1. Установить, что с 28 нюня 1940 г. вся земля с ее недрами, лесами и водами на
территории Северной части Буковины является государственной собственностью, то есть
всенародным достоянием.
2. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской Советской Социалисти-
ческой Республики немедленно провести в жизнь на территории Северной части
Буковины все мероприятия, связанные с передачей земли трудящимся крестьянам в
бессрочное и безвозмездное пользование.
О НАЦИОНАЛИЗАЦИИ БАНКОВ, ПРОМЫШЛЕННЫХ И ТОРГОВЫХ
ПРЕДПРИЯТИЙ, ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНОГО И ВОДНОГО ТРАНСПОРТА
И СРЕДСТВ СВЯЗИ СЕВЕРНОЙ ЧАСТИ БУКОВИНЫ
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
61
Указ от 15 августа 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 29)
В соответствии с Законом Верховного Совета СССР от 2 августа 1040 г. о
включении Северной части Буковины в состав Украинской Советской Социалистической
Республики, Президиум Верховного Совета СССР постановляет:
1. Установить, что с 28 июня 1940 г. являются национализированными:
а) находящиеся на территории Северной части Буковины банки, другие кредитные
учреждения, ссудо-сберегательные кассы, а также железнодорожный и водный транспорт
и средства связи;
б) находящиеся на территории Северной части Буковины промышленные
предприятия с числом рабочих свыше 20 человек или с числом рабочих не ниже 10
человек при наличии двигателя мощностью не менее 10 л. с.
2. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской ССР утвердить перечень
промышленных предприятий, подлежащих национализации в соответствии с статьей 1
настоящего Указа.
3. Поручить Совету Народных Комиссаров СССР внести на утверждение
Президиума Верховного Совета СССР перечень предприятий, подлежащих передаче в
союзное подчинение.
4. Кроме указанных в статье 1 предприятий подлежат национализации:
а) все предприятия полиграфической промышленности (типографии, литографии,
цинкографии);
б) электростанции, трамваи и автобусы;
в) все предприятия спиртовой промышленности;
г) торговые предприятия с годовым оборотом свыше 600 тысяч лен, а также
промышленные винные подвалы, нефтехранилища;
д) больницы, крупные аптеки, аптекарские склады, санатории;
е) начальные, средние и высшие учебные заведения;
ж) кинематографы, театры, стадионы, музеи и картинные галереи;
з) крупные гостиницы, крупные домовладения, а также дома, хозяева которых
сбежали из Северной части Буковины.
5. Поручить Совету Народных Комиссаров Украинской Советской Со-
циалистической Республики установить перечень предприятий, домов и учреждений,
подлежащих национализации в соответствии с статьей 4 настоящего Указа.
О ВРЕМЕННОМ ПРИМЕНЕНИИ КОДЕКСОВ УКРАИНСКОЙ ССР
НА ТЕРРИТОРИИ МОЛДАВСКОЙ ССР
Указ от 14 декабря 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 51)
1. Удовлетворить просьбу Правительства Молдавской Советской Со-
циалистической Республики и временно, впредь до издания общесоюзных кодексов,
разрешить применение на территории этой республики следующих кодексов УССР:
уголовного, уголовно-процессуального, гражданского, гражданско-процессуального,
кодекса законов о труде и кодекса законов о семье, опеке, браке и актах гражданского
состояния.
2. Установить, что на территории Бессарабии, включенной в состав Молдавской
Советской Социалистической Республики:
а) приговоры и решения по уголовным и гражданским делам, вынесенные судами
до воссоединения Бессарабии с Союзом ССР и не приведенные в исполнение, не подлежат
исполнению; эти дела подлежат пересмотру судебными органами Молдавской Советской
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
62
Социалистической Республики в соответствии с временно действующими на ее
территории кодексами УССР;
б) привлечение к уголовной ответственности за преступления, совершенные до
воссоединения Бессарабии с Союзом ССР, а также окончание и направление по
подсудности следственных и судебных дел, возбужденных до воссоединения Бессарабии с
Союзом ССР, должно производиться в соответствии с кодексами УССР;
в) имущественные споры по гражданским и иным правоотношениям, независимо
от времени их возникновения, подлежат рассмотрению судебными органами Молдавской
Советской Социалистической Республики в соответствии с временно действующими на ее
территории кодексами УССР и иными законами и постановлениями Правительств Союза
ССР и Молдавской Советской Социалистической Республики.
ОБ УСТАНОВЛЕНИИ ГРАНИЦЫ МЕЖДУ УКРАИНСКОЙ СОВЕТСКОЙ
СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ РЕСПУБЛИКОЙ И МОЛДАВСКОЙ
СОВЕТСКОЙ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ РЕСПУБЛИКОЙ
Указ от 4 ноября 1940 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1940 г. № 45)
Утвердить представление Президиума Верховного Совета Украинской ССР и
Президиума Верховного Совета Молдавской ССР об установлении границы между
Украинской Советской Социалистической Республикой и Молдавской Советской
Социалистической Республикой (с запада на восток):
от реки Прут граница идет по территории Хотинского уезда между населенными
пунктами Мамалыга и Крива, оставляя населенный пункт Мамалыга в составе
Украинской ССР, а населенный пункт Крива в составе Молдавской ССР;
далее граница идет по направлению на населенные пункты Липканы и Кишла
Замжиева, оставляя населенный пункт Липканы в составе Молдавской ССР, а населенный
пункт Кишла Замжиева в составе Украинской ССР;
далее, огибая населенный пункт Кишла Замжиева, граница проходит между
населенными пунктам» Зелена и Медвежа, оставляя Зелена в составе Украинской ССР, а
Медвежа — в составе Молдавской ССР, и далее на населенный пункт Ларга, оставляя его
в составе Молдавской ССР;
далее между населенными пунктами Павловка и Котюжаны, с одной стороны, н
Лукачаны, с другой стороны, оставляя последний в составе Украинской ССР, а Павловку
и Котюжаны—в составе Молдавской ССР;
далее между населенными пунктами Росошаны и Грнманкоуцы, оставляя
населенный пункт Росошаны в составе Украинской ССР, а Грнманкоуцы—в Молдавской
ССР, и далее на населенный пункт Болбока и Мендиковцы. оставляя Болбока в составе
Молдавской ССР, а Мендиковцы — в составе Украинской ССР;
далее граница проходит между населенными пунктами Гвоздовцы и Клокушна,
оставляя Гвоздовцы в составе Украинской ССР, а Клокушна — н Молдавской ССР, и
далее на населенный пункт Секуряны, оставляя его в составе Украинской ССР;
далее по границе Хотннского уезда до реки Днестр п далее по реке Днестр, по
существующей границе Винницкой области Украинской ССР до границы Каменского
района Молдавской ССР;
далее по границе Каменского района Молдавской ССР до пересечения с рекою
Вильшанка и далее на населенный пункт Нижняя Слобода, оставляя его в составе
Украинской ССР;
далее на населенные пункты Кисырняк и Болган, оставляя их в составе Украинской
ССР, и далее по границе того же Каменского района по направлению на населенный
пункт Алексеевка, оставляя его в составе Украинской ССР;
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
63
далее по границе Рыбницкого района Молдавской ССР до населенного пункта
Васильевка, оставляя его в составе Молдавской ССР, и далее граница поворачивает к
северу на населенный пункт Котовцы, оставляя его в составе Украинской ССР;
далее между населенными пунктами Крутые и Плоть, оставляя населенный пункт
Крутые в составе Украинской ССР, а населенный пункт Плоть — в составе Молдавской
ССР;
далее на населенные пункты: Мойная, Семеновка, Бурштены, Тнмков, Домница и
Колбасная, оставляя — Мойная, Семеновка, Тимков и Домница в составе Украинской
ССР, а Бурштены и Колбасная — в составе Молдавской ССР;
далее на населенный пункт Климентьево, оставляя его в составе Украинской ССР,
и далее на населенные пункты: Кругляки, Станиславка и Семка, оставляя их в составе
Украинской ССР;
далее по существующей границе Рыбницкого и Дубоссарского районов
Молдавской ССР до населенного пункта Нестерово, оставляя его в составе Украинской
ССР, и далее на населенный пункт Новая Маловата, оставляя его в составе Молдавской
ССР;
далее на населенный пункт Бурка, оставляя его в составе Украинской ССР, и далее
по существующей границе Григориопольского района до населенного пункта Ново-
Александровка, оставляя его в составе Украинской ССР;
далее на населенные пункты Савва и Новые Буторы, оставляя их в составе
Украинской ССР, и далее по существующей границе Тираспольского района до
населенных пунктов: Плоское, Славяно-Сербка, Олег и Гребеники, оставляя их в составе
Украинской ССР;
далее по существующей границе Тираспольского района до населенного пункта
Мнлолюбовка, оставляя его, а также населенные пункты: Ново-Красное, Иваново-
Бузиновка, Степановка, Павловка, Кучурган, Трудуголок и Ивано-Николасвка — в
составе Украинской ССР;
далее по существующей границе Тираспольского и Слободзейского рано- нов
Молдавской ССР до реки Днестр и далее по реке Днестр до населенного пункта Паланка,
оставляя последний в составе .Молдавской ССР;
далее на населенный пункт Хан Кишло, оставляя его в составе Украинской ССР, и
далее на населенный пункт Капланы, оставляя его в составе Молдавской ССР;
далее на населенный пункт Суюндук (Джалар), оставляя его в составе Украинской
ССР, и далее на населенные пункты Степановка и Волонтировка, оставляя их в составе
Молдавской ССР;
далее между населенными пунктами Копчак и Александровка, оставляя Копчак в
составе Молдавской ССР и Александрову в составе Украинской ССР;
далее на населенный пункт Манзырь, оставляя его в составе Украинской ССР, и
далее на населенный пункт Стурдзены, оставляя его в составе Молдавской ССР;
далее граница проходит по реке Чага до населенного пункта Каприор, оставляя
последний в составе Молдавской ССР, и далее на населенный пункт Петровка (Чага),
оставляя его в составе Украинской ССР;
далее на населенный пункт Троицкое, оставляя его в составе Молдавской ССР, и
далее на населенные пункты: Петрешты. Куруджика, Саба- неевка и Колачены, оставляя
их в составе Украинской ССР;
далее по существующей границе Аккерманского уезда до стыка границ
Аккерманского, Бендерского и Кагульского уездов;
далее на населенные пункты: Тараклия, Татар-Копчак, оставляя их в составе
Молдавской ССР, и далее на населенный пункт Кубей, оставляя его в составе Украинской
ССР;
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
64
далее по существующей границе Измаильского уезда до границы Рений- скоп
волости;
далее на населенные пункты: Куза-Вода (Хаджи-Абдул), Этулия, Чишмикиой и
Джуржулешты, оставляя их в составе Молдавской ССР, и далее граница доходит до реки
Прут.
ОБ УТОЧНЕНИИ НАИМЕНОВАНИИ ГОРОДОВ: ТАРНОПОЛЬ, ЧЕРНОВИЦЫ,
КАМЕНЕЦ-ПОДОЛЬСК, ВЛАДИМИР-ВОЛЫНСК, ЧЕРТКОВ УКРАИНСКОЙ ССР
Указ от 9 августа 1944 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1944 г. № 42)
Утвердить представление Президиума Верховного Совета Украинской Советской
Социалистической Республики об уточнении наименовании городов: Тарнополь,
Черновицы, Каменец-Подольск, Владимир-Волынск, Чертков и впредь: город Тарнополь
именовать — Тернополь; город Черновицы именовать — Черновцы; город Каменец-
Подольск именовать — Каменец-Подольский; город Владимир-Волынск, Волынской
области, именовать — Владимир-Волынский; город Чертков, Тарнопольской области,
именовать — Чортков.
В соответствии с уточнением наименования города Тарнополь, Тарнопольскую
область впредь именовать — Тернопольская.
О ВОССТАНОВЛЕНИИ В ГРАЖДАНСТВЕ СССР ЖИТЕЛЕЙ БЕССАРАБИИ
И О ПРИОБРЕТЕНИИ СОВЕТСКОГО ГРАЖДАНСТВА ЖИТЕЛЯМИ
СЕВЕРНОЙ БУКОВИНЫ
Указ от 8 марта 1941 г. («Ведомости Верховного Совета СССР» 1941 г. № 13)
1. Все лица, состоявшие к 7 ноября 1917 г. подданными бывшей Российской
империи и проживавшие на территории Бессарабии к 28 июня 1940 г. (а равно их дети)
независимо от того, состояли они до 28 нюня 1940 г. в румынском подданстве или нет,
признаются восстановленными в правах советских граждан с 28 нюня 1940 г.
2. Лица из числа постоянных жителей Бессарабии, состоявшие к 7 ноября 1917 г
подданными бывшей Российской империи, но не проживавшие к 28 нюня 1940 г. на
территории Бессарабии и находящиеся временно за пределами СССР, обязаны до 1 мая
1941 г. зарегистрироваться в полпредствах и консульствах СССР, как советские граждане,
путем личной явки или посылки специального заявления по почте с приложением
паспорта или документа, удостоверяющего личность заявителя и факт постоянного
проживания в Бессарабии.
3. На лиц, упомянутых в ст. ст. 1 и 2 настоящего Указа, которые приобрели до 28
июня 1940 г. какое-либо иное иностранное гражданство, а также на лиц, лишенных
советского гражданства декретом ВЦИК и СНК РСФСР от 15 декабря 1921 г, настоящий
Указ не распространяется.
4. Все лица, проживавшие к 28 нюня 1940 г. на территории Северной Буковины, за
исключением иностранцев и лиц, эвакуированных после 28 июня 1940 г. в Румынию, а
также лиц, лишенных советского гражданства декретом ВЦИК и СНК РСФСР от 15
декабря 1921 г, признаются гражданам СССР с 28 июня 1940 г.
5. Лица, возвратившиеся в Бессарабию и Северную Буковину из Румынии после 28
июня 1940 г. в порядке, согласованном между советским; и румынскими властями, с
момента возвращения приобретают советское гражданство.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
65
ИНФОРМАЦИЯ О СОКИРЯНАХ В СПРАВОЧНИКАХ
РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ
м. Секуряны, Хотинского уезда. Число дворов: 309; величина района верстами: 5;
число деревень в районе: 1; в них сколько дворов: 157; всего число дворов: 466;
Назначается для квартирования батальонного штаба пехотного полка. Пристроек у
жителей кроме хат никаких не имеется.
Местечко это расположено в долине, при начале безыменного ручья, впадающего в
Днестр. Окрестности изобилуют лесом. Мостов в районе деревянных 3, содержимы в
исправности. Жители водою пользуются из колодцев; жители: русские, молдаване и
евреи, первые занимаются хлебопашеством и скотоводством, а последние молочною
торговлею. Церквей деревянных 2. Базары в местечке бывают еженедельно по четвергам.
Мельниц ветряных 2. Фабрик и заводов не имеется.
Военно-статистическое обозрение Российской империи.
Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м
Отделении Департамента Генерального Штаба. – Том
XI., Часть. 3: Бессарабская область. – СПб.: Типография
Департамента Генерального Штаба, 1849. – С. 51.
Секуряны. Утверждено в 1840 году. Составляет частную собственность.
Городские поселения в Российской империи./Состав-
лено по приказанию Министерства Внутренних Дел. –
Том I. – СПб.: Типография Товарищества «Обществен-
ная польза», 1860. – С. 140.
Секуряны, мест., Бессарабской обл., Хотинского у., в 85 в. от у. г-да. при р.
Валятуркулуй. Местечко утверждено в 1840 г. Ч. ж. 2434 д. об. п., 415 дв., церковь, еврейс.
молитвен., школ 4, еженедельно базары, винокуренный завод, выкуривший в:
1862 – 1863 г. 16,092 вед. спир.
1863 – 1864 г. 18,310 – –
1864 – 1865 г. 20,004 – –
1865 – 1866 г. 22,900 – –
1866 – 1867 г. 20,689 – –
1867 – 1868 г. 20,439 – –
Географическо-статистический словарь Российской
империи. / Составил по поручению Императорского
Русского географического общества П. Семенов, при
содействии действительных членов В. Зверинского, Л.
Майкова и И. Бока. – Том. IV. – СПб.: Типография В.
Безобразова и Комп., 1873. – С. 537.
Секуряны, Сикурены, мест. Бессарабской губ., Хотинск. у., в 80 вер. от у. гор., на
одной из балок, впадающих в Днестр; жит. более 3 тыс., главным образом цараны и евреи,
2 прав. церкви, 7 евр. молитв. домов, школа, винокуренный завод; постоянные лавки.
Окрестность замечательна старинными пещерными храмами.
Большая энциклопедия. Словарь общедоступных
сведений по всем отраслям знания. / Под редакцией
С.Н. Южакова. – Семнадцатый том. – СПб.: Типо-лито-
графия Книгоиздательского товарищества «Просвеще-
ние», [Б.г.]. – С. 219.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
66
Секуряны (Секурены, Сикурены) – мст. Бесссарабской губ., Хотинского у., в 80
вер. от уездного города, при р. Валятуркулуй. Населено главным образом царанами. В
обрывистых берегах окрестных балок, впадающих в Днестр, находятся старинные
пещерные храмы. Жителей 3164, 2 правосл. цер., 7 евр. молитв. домов, школа, кирпичный
и винокуренный зав.; много лавок.
Энциклопедический словарь. – Том. XXIX: Сахар –
Семь мудрецов. – СПб.: Типография Акционерного
общества «Издательское Дело», Брокгауз-Ефрон, 1900.
– С. 336.
Секуряны, с. Хотинск. у. Православных 3.485, иудеев 5.042. Мужского пола 4.447;
женского пола 4.535; обоего пола 8.982.
Населенные места Российской империи в 500 и более
жителей с указанием всего наличного в них населения и
числа жителей преобладающих вероисповеданий, по
данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. –
СПб.: «Общественная польза», 1905. – С. 8.
Секуряны – селение Бессарабской губ., Хотинского у. По переписи 1897 г. жит.
8982, среди них 5042 евр. Имеется (1911 г.) одно частное евр. училище.
Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его
культуре в прошлом и настоящем. / Под общ. ред. Д-ра
Л. Каценельсона. – Том XIV. – СПб.: Издание Общества
для Научных Еврейских Изданий и Издательства
Брокгауз-Ефрон, [1906]. – С. 116.
Секуряны, Сикурены, мст. Бессараб. г., Хотин у.; 3161 ж., глав. обр. царан; в
окрестностях старинные пещерные храмы.
Малый энциклопедический словарь. Том 2 (Выпуск IV-
ый). / Изд. 2-е, вновь переработанное и значительно
дополненное. – СПб.: Издание Брокгауз-Ефрон, 1909. –
С. 1390.
Секуряны, учрежденное местечком в 1840 году; в местечке около 9 тыс. жителей, в
том числе свыше 5 тыс. иудеев и около 3 ½ тыс. православных; имеются 2 православные
церкви, много еврейских молитвенных домов, школы, более полусотни лавок, базары,
почтовая станция, винокуренный завод с годовой выкуркой спирта на сумму до 25 тыс.
руб. и пр.
Россия. Полное географическое описание нашего
отечества. Настольная и дорожная книга. / Под ред.
В.П. Семенова-Тянь-Шанського. – Том XIV: Новорос-
сия и Крым. – СПб.: Издание А.Ф. Девриена, 1910. – С.
549.
Собрал и упорядочил А.С. Мандзяк.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

67

Якубина С.І.

ПОСЕЛЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В СЕЛІ ШЕБУТИНЦІ

Археологічні дослідження на території пруто-дністровського межиріччя (в межах
сучасної Чернівецької області) розпочалися ще наприкінці ХІХ ст. Протягом більш ніж століт-
нього вивчення старожитностей краю було виявлено та значною мірою досліджено близько
2000 пам’яток археології, які датуються від періоду палеоліту і до пізнього середньовіччя.
Вагоме місце серед них займають трипільські старожитності, яких на даний час нараховується
більше 300.
Особливо привабливим для трипільських племен був район Середнього Подністров’я.
Воно є унікальним в археологічному відношенні регіоном, яке приваблювало людину своїм
сприятливим мікрокліматом, багатими водними ресурсами та родючими грунтами ще в давні
епохи. Не зважаючи на проведення тут протягом др. пол. 40-х – 60-рр. ХХ ст. широкомасштаб-
них робіт, метою яких було виявлення та дослідження археологічних об’єктів, даний регіон ще
й зараз підносить сюрпризи дослідникам. Цікавими в цьому відношенні є археологічні
старожитності с. Шебутинці Сокирянського р-ну та його околиць. Слід відзначити, що до
недавнього часу дана територія була своєрідною білою плямою в археологічному відношенні.
Село розташоване в північно-східній частині Бесарабії у мальовничій долині понад річкою
Шебутянкою, яка за 11км на північ впадає в р. Дністер. Населений пункт оточений з північної і
західної сторони лісами, які простягаються над крутими схилами Дністра.
Одразу слід відзначити, що більшість поселень руйнується сільськогосподарськими
роботами. В деяких місцях залишки будівель
разом із артефактами виорюються на
поверхню. Завдяки роботі вихованців архео-
логічного гуртка Шебутинецької ЗОШ
значна частина цих предметів зібрана і
передана в шкільний музей, колекція якого
зараз нараховує більше сотні шліфованих
крем’яних сокир, понад тисячу зразків
кераміки, кілька глиняних антропоморфних
статуеток та їх фрагментів, уламки обмазки
житлових стін із відбитками дерев’яних
плах, а також інші побутові та культові
предмети (пряслиця, нуклеуси, відбійники,
наконечники стріл і дротиків, вкладиші до
серпів та ін..).
Всього на території села Шебутинці було виявлено 10 невеликих трипільських поселень.
Як правило всі вони знаходяться на берегах струмків, відкритого типу і належать до раннього і
середнього етапу існування трипільської культури.
Цікава археологічна пам’ятка знаходиться в південно-східній околиці села, біля ферми
(урочище Сокира). Тут розташовані поселення трипільської та черняхівської культур. Вони
частково налягають одне на друге. Знахідки трипільського часу розташовані на площі 8га
(800х100 м) на правому березі струмка. Дана територія злегка нахилена в напрямку струмка.
Вздовж всього поселення нещодавно проведений газопровід, що призвело до часткового
руйнування жител. Також не сприяє збереженості культурних залишок регулярна оранка.
Трипільські старожитності відносяться до середнього періоду розвитку.
На поверхні виступають більше десяти залишків жител. Серед зібраних матеріалів багато
уламків кераміки, обмазки, кремінних знарядь праці. Кераміка з поселення здебільшого
неорнаментована. Вона темно помаранчевого кольору. В глиняній масі прослідковуються
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

68

домішки, в основному органічні (полова). Посуд добре випалений. Серед матеріалу привертає
увагу фрагмент з чітким відбитком зернівки
1
В урочищі Могила - поселення , яке має площу близько 3,5га, теж займає першу
надзаплавну терасу і розміщене на схилі пагорба, який обмежує струмок, що впадає в річку.
Поряд з поселенням, з південного боку є джерело з калачевою криничкою. На поверхні ріллі
зустрічаються місця з перепаленою глиною.
.
В урочищі Біле - поселення, яке .має площу близько 2га і розміщене на високому схилі
пагорба. Тут крім фрагментів посуду також було знайдено фрагмент жіночої статуетки.
Спостерігаються 7 місць з перепаленою глиною.
Одне трипільське поселення знаходиться в центрі села в урочищі Панський Город.
Знахідки сконцентровані на території шкільного стадіону і в сусідніх господарствах мешканців.
При проведенні впорядкування шкільної території на місці стадіону було знято шар землі
глибиною до 0,5м, внаслідок чого залишки жител виходять на саму денну поверхню у вигляді
скупчень кераміки та обмазки. Особливо вражаюча картина спостерігається під час дощу, коли
на поверхні можна побачити великі яскраво помаранчеві плями. Також пам’ятка була частково
зруйнована під час газифікації села. В 2006 р. тут було виявлено більшу частину посудини
грушоподібної форми. Вона виготовлена з добре відмуленої глини, добре випалена. Висота
становить 62см при такому же діаметрі. Це типовий зерновик, в якому зберігалося збіжжя.
Привертає увагу добре збережений орнамент, який вкриває всю поверхню посудини. Він нане-
сений чорною фарбою на помаранчевому фоні. На верхній частині зерновика чітко виділя-
ються солярні знаки та свастика. Над останніми зображені подвійні чорні смуги, поміж якими
розміщені трикутники. Нижня частина орнаментована довгими поздовжніми лініями та
стрічками. Поселення відноситься до етапу Трипілля ВІІ або СІ
2

.
Ще два поселення знаходяться в урочищі Балкани.
Перше розміщене за 0,2км. на південний захід від сільського цвинтарю. Пам’ятка
розташована на високому пагорбі, з якого відкривається панорама майже на все село. Знахідки
трапляються на невеликій площі (60х50 м), по обох боках ґрунтової дороги, що веде в село.
Кераміка неорнаментована. Виявлено досить багато крем’яних відщепів та інших відходів кре-
мінного виробництва. Зібрані фрагменти обмазки, яких, однак, не значна кількість.
Друге поселення виявлене за 500м. на північ від сільського цвинтаря, на орному полі.
Знахідки розташовані по обох берегах грунтової дороги. Площа поселення 1,2га (100х120 м).
Зібрана кераміка неорнаментована, виготовлена з добре відмуленої глини, вона добре випалена.
Слід підкреслити велику кількість кремінних знарядь праці та відходів виробництва. Привертає

1
ШманькоО. , Якубина С. Трипільські пам’ятки села Шебутинці Сокирянського району та його околиць //
Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць / Чернівецький
національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії.
2
ШманькоО. , Якубина С. Трипільські пам’ятки села Шебутинці Сокирянського району та його околиць.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

69

увагу майстерно виготовлений наконечник стріли трикутної форми. Його довжина 3,5 см,
найбільша ширина – 1,8см. Краї добре оброблені шляхом ретуші. Місце для прикріплення
древка дещо тонше від іншої поверхні. Також з цього урочища походить кремінний наральник,
довжина якого 32см, ширина лопаті – 8см, її довжина – 7см, максимальна товщина – 6см,
мінімальна ширина черешка – 4,4см
3

Наявність дуже великої кількості кремінних знахідок
наводить на думку про існування тут майстерні, про які вже відомо в цьому регіоні.
Ще одне поселення розташоване в східній околиці села, в урочищі Сухий Горб. Площа
становить понад 20га (700х300 м). Пам’ятка в основному знаходиться на городах місцевих
жителів, внаслідок чого постійно руйнується (регулярно на городах збираються археологічні
матеріали та викидаються на смітник). Прослідковано залишки більше десяти жител. Кераміка
добре випалена і відмулена. Її можна поділити на дві групи: розмальовану чорною фарбою та
орнаментовану заглибленим орнаментом у вигляді рядів паралельних ліній. Примітно, що
заглиблення на кераміці акуратно нанесені, ймовірно прямокутним в перерізі предметом. З
даного урочища походить майже ціла антропоморфна статуетка. Маса, з якої виготовлена
фігурка, сірого кольору. Її висота 8см. Невеликими наліпами зображені груди. На животі
невеликим виступом передана вагітність. Чітко виділені плечові виступи. Ноги виліплені,
очевидно, з єдиного шматка, а потім, розділені лінією. Закінчувалися вони, скоріше за все,
веретеноподібною ніжкою. На задній частині теракоти в районі лівого плеча зроблено прокол
4

3
Ільків М. Знахідки кам’яних наконечників орних знарядь у Середньому Подністров’ї // Питання стародавньої та
середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць / Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. – Чернівці, 2006. – Т. 2 (22). – С. 205.
.
Даний тип статуеток досить характерний для другої половини середнього етапу трипільської
культури (ВІІ за періодизацією Т.С. Пассек).
4
ШманькоО. , Якубина С. Трипільські пам’ятки села Шебутинці Сокирянського району та його околиць.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

70

В урочищі Гниловоди - поселення займає площу близько 2га на першій, досить високій
надзаплавній терасі. Зустрічаються невеликі ділянки обпалених будівельних решток. Знайдено
глиняну обмазку із домішками полови. На увагу заслуговує знайдене тут невелике прясельце із
солярним знаком.
До періоду Трипілля ВІ відноситься пам’ятка розташована в північній околиці села в
урочищі Батирівка. Вона розташована на високому пагорбі, який з трьох сторін оточений
широким обвалом яру, по дну якого тече річка Шебутянка. По всій території мису (площадка
діаметром 200м) трапляються різноманітні знахідки. Наявність по периметру залишків штучних
укріплень – двох валів висотою до 2м, а також рову між ними глибиною до 1,5м. дає підстави
вважати цей об’єкт городищем. Слід відзначити, що житла, залишки яких представляють
собою великі скупчення обмазки, кераміки, інших предметів, розташовані по колу, вздовж
фортифікаційних укріплень на відстані 5-10м від них
5

.
Основну категорію знахідок представляє кераміка. ЇЇ можна умовно можна поділити на
два види: кухонну та столову. Перший виготовлений із глини, в якій помітні значні домішки
органічних речовин, а також шамоту, внаслідок чого поверхня виробів є шершавою. На деяких
фрагментах є сліди повторного перебування у вогні і вони ошлаковані. До другого виду можна
віднести посуд, поверхня якого покрита неглибоким жолобчастим орнаментом. Останній
представлений спіралями, паралельними лініями і цяточками, що знаходяться біля них. Посуд
здебільшого тонкостінний. Глиняна маса має цеглянисте забарвлення. В ній прослідковуються
значні домішки товченої кераміки. Серед форм досить часто трапляються фрагменти бінокле-
подібних посудин, які орнаментовані по всій поверхні.
Також серед підйомного матеріалу слід виокремити кілька уламків кераміки, виготовлені
з добре відмуленої глини, рівномірно випаленої. На них слабо проглядаються орнамент чорною
і, можливо, червоною фарбами. Даний факт наводить на думку про можливість наявності тут
двох трипільських горизонтів, проте чітко це стверджувати буде можливим тільки після
стаціонарних досліджень.
Певний інтерес викликають залишки обпаленої глини, якою обмащували каркас жител
(обмазки). В її масі містилася значна кількість соломи та полови. На деяких артефактах можна
побачити чіткі відбитки дерев’яних колотих плах.
Кремінні знаряддя представлені нуклеусами, кількома скребачками та наконечниками
стріл. Як показують матеріали, сировиною для виготовлення останніх знарядь слугували
родовища дністровського кременю, які виходять на поверхню неподалік від пам’ятки.


5
Там же.

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

71

В урочищі Кодрі - в лісі знаходиться поселення, розташоване на вузькому мисі, що
височіє над яром на 70-80 метрів. Це поселення займає площу близько 1,5 га, було укріплене
двома кільцевими ровами та валами, які захищали його з південно-східної напільної сторони.
Довжина першого валу – 88 м, а другого, який знаходиться за 5-6м від першого близько 70 м. В
одному місці є прохід через обидва рови. Глибина ровів, що мають лійчасту форму сягає 1 -1,5м,
а висота валів близько 1,5-2 м, при ширині близько 4 м. Можливо , що він також був захищений
частоколом.
Дані пам’ятки можуть стати істотним доповненням до вже відомих матеріалів про
початок розвинутого Трипілля в Середньому Подністров’ї. Цікаво, що в цьому районі
розташовані ще ряд укріплених поселень, серед яких найвідомішим є Поливанів Яр
(розташоване за 12 км на схід від урочища Батирівка). Зауважимо, що керамічний комплекс із
нижнього шару Поливанового Яру дуже близький до матеріалу із Шебутинців. Крім того, їх
поєднує також наявність штучних укріплень. Також до категорії імовірно укріплених можна
віднести такі поселення як Кулішівка (за 2км на північ від Шебутинців), Вітрянка (за 4 км на
північний схід), Галиця (за 12 км на північний схід)
6
На пізніх етапах Трипілля з’являються поселення, розташовані на високих мисах,
укріплені ровами та валами ( Жванець – Щовб, ПоливанівЯр – ІІІ й інші). Поселення у Жванці
. Про можливість датування укріплень
трипільським часом зможуть показати тільки подальші роботи, оскільки всі пам’ятки тут є
багатошаровими. На певні думки, проте, наводить той факт, що на етапі Трипілля ВІ тут
відбувається різке зростання кількості укріплених поселень На можливий фактор військової
загрози, в тому числі з боку кочовиків, опосередковано може свідчити значно більша кількість
у трипільців зброї у порівнянні із попереднім етапом.

6
Анотовані списки пам’яток археології. Сокирянський р-он //Науковий архів Буковинського центру археологічних
досліджень. – Ф.3
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

72

було укріплене ровом та валами, обкладеним камінням. Поселення Костешти – ІV в Молдові
захищала потрійна лінія укріплень з ровів та валів. Ширина валів, які збереглися на висоту до
1.6м складає 6 м. ширина ровів у верхній частині досягала 5 м, а глибина – 2.4 м. тобто навіть
сьогодні віддаль до вершини валу з дна рову сягає 4 м, а в давнину вона мала бути ще більшою.
По гребеню валу, напевне, йшов палісад – така фортеця виглядала цілком солідно. Такі
городища прикривали цілі річкові долини, слугували притулком для жителів навколишніх
селищ у разі небезпеки.
Спираючись на результати розкопок відомих дослідників трипільської культури, що
досліджували поселення середнього Подністров'ї в Поливановому Яру, Ленківцях, Шипинцях
тощо. Можна уявити якими могли бути поселення та житла трипільців, що залишили свої сліди
в Шебутинцях.
Для середнього періоду трипільської культури характерні як малі, так і великі поселення,
що налічували від 20-40 до 100-120 і більше жител. Для нашого краю характерні поселення у
вигляді витягнутого еліпсу (поселення Сухий Горб). Будівлі орієнтовані по довгій вісі до центру
поселення, частина з них. як правило була вишикувана по лініях, обриси яких нагадують вулиці
та квартали. Дослідники також з'ясували, що в центрі таких поселень є вільні від забудови
ділянки, які, можливо, слугували центральною площею, або ж святилищем.
Під час археологічних досліджень були вивчені різноманітні за призначенням споруди
на всій території поширення культури. Переважають наземні житла каркасно-стовпової
конструкції, споруджені з дерева і обмазані глиною. Поширеними були двоповерхові споруди.
Будівлі звичайно орієнтовані до центру поселення. Площа жител різноманітна. Кількісно
переважають будівлі площею від 60 до 120 кв. м. Зовні та з середини їх стіни обмазувались
глиною з домішками полови. Поверхню вкривали тонким шаром глини і фарбувати.
Накриттям такого житла слугували в'язки очерету, які лягали на двосхилий дах з ряду крокв.
Долівка в так житлах була земляною, іноді її обмазували тонким шаром глини. Підлога друго-
го поверху обмазувалася кількома шарами глини. Нижній складався з чистої глини, яку
вкладали по дереву перекриття товщиною 10-20 см. верхній шар – вирівнюючий, товщиною 2-3
см з чистої глини, ще й фарбували
7
Опалювалися такі житла відкритим
вогнищем, або купольною піччю, дим від
яких виходив через отвір в даху. Відкрите
вогнище робили на глиняному помості
товщиною 20-40 см, виготовленому з чистої
глини і він мав розміри 2 на 2 м. В таких
житлах, як правило робилися глиняні лави
вздовж стіни, де розставляли посуд. Стіни
фарбували, використовуючи червону, білу і
чорну фарби, надаючи орнаменту магічного
змісту.
.
8
Крім житлових споруд на поселеннях
трипільців під час археологічних досліджень
виявляють будівлі побутово-господарчого
призначення, поблизу жител знаходять
господарчі ями, ями для припасів, глини. Ще
археологами досліджено також рештки
споруд, які розглядаються як культові. В них
виявлені вівтарі, ритуальний посуд, численні
статуетки


7
Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація./Вид. ІІ. Доповнене. – Київ: Академперіодика, 2003. – С.108.
8
Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація./Вид. ІІ. Доповнене. – Київ: Академперіодика, 2003. – С.114.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

73

В пізньому періоді трипільської культури зберігається традиція розташування поселень в
різноманітних ландшафтно-топографічних умовах, залежно від їх призначення. Поселення
цього часу будували у важкодоступних місцях - на мисах, плато, порізаних ярами пагорбах, в
заплаві річок та на схилах балок.
Отже у V – III тис. до н.е. тут існувала розвинута економічно та культурно людська
спільність. Основними заняттями людей у той час були землеробство і домашнє тваринництво.
Про високий рівень розвитку суспільства свідчить розгалужена мережа малих і великих
поселень, де виявлені різноманітні за своїм призначенням споруди, розміри та планування яких
дають можливість стверджувати про значну кількість населення в таких селищах. Крім того,
наявність укріплених поселень та предметів озброєння можуть свідчити про можливі
міжплемінні конфлікти.

Джерела та література

1. Анотовані списки пам’яток археології. Сокирянський район // Науковий архів
Буковинського центру археологічних досліджень. – Ф.3;
2. Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація. /Вид. ІІ. Доповнене. – Київ: Академперіодика,
2003. – 188 с.;
3. Ільків М. Знахідки кам’яних наконечників орних знарядь у Середньому Подністров’ї
// Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник
наукових праць / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,
кафедра етнології, античної та середньовічної історії. – Чернівці, 2006. – Т. 2 (22). – С.
203-211;
4. Пассек Т.С. Трипольское поселение Поливанов Яр // Краткие сообщения института
истории материальной культуры. – Москва-Ленинград, 1951. – Вып. XXXVII. – С. 41-63;
5. Попова Т.О. Початок розвинутого Трипілля на Середньому Дністрі (за матеріалами
Поливаного Яру) // Археологія. – 1985. – Вип. 52. – С. 22-32;
6. ШманькоО. , Якубина С. Трипільські пам’ятки села Шебутинці Сокирянського району
та його околиць. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й
етнології: Збірник наукових праць / Чернівецький національний університет імені Юрія
Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії.
7. Фонди шкільного краєзнавчого музею с. Шебутинці. Відділ історії, розділ археологія,
пам’ятки трипільської культури, од.зб. 1. екс. 1-40.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

74


Видиш О.

ХОТИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ І ПЕТЛЮРІВСЬКА ДИРЕКТОРІЯ

В останні роки з'явилося чимало нових псевдоісторичних «праць», якими новітні
українські «історики» намагаються в тій або іншій мірі пов'язати Хотинське повстання з
«провідною й організаторською» роллю петлюрівців, посилаючись на те, що представник
Директорії Маєвський допомагав повстанцям зброєю. На підтвердження приводять навіть
назва центрального органа повсталих - Хотинська Директорія... Але це все - від лукавого.
Та про усе один по одному... Для початку нагадаємо основні події. Відразу ж
попередити, що з датами може мати місце деяка невідповідність, що виникла через
плутанину в різних джерелах з новим й старим календарним стилями.
Хотинське повстання виникло з листопада 1918 року - як стихійний рух селян
Північної Бессарабії (українців, росіян, молдаван) проти румунської окупації. Але,
передісторія повстання почалася, мабуть, ще за рік до самого повстання - з першої спроби
Румунії окупувати Північну Бессарабію на початку 1918 року. Вже тоді (28 січня (10
лютого) 1918 р.) з'явилося звернення «Організації солдат Бессарабії Сорокського,
Бельцького й Хотинського повітів» до трудящих Бессарабії із закликом до боротьби проти
інтервентів. Наведемо його дослівно:
«Трудящі люди Бессарабії! Звертаються до Вас брати Ваші солдати, що поверну-
лися тільки що до Вас після важкої війни, сподіваючись відпочити в себе будинку й
почати нове вільне трудове життя, скористатися ним разом з усіма іншими працюючими
народами, що населяють Росію.
Але ми прибули до Вас і що побачили: побачили ми те, що на народні землі наші
точить ніж друг скинутого нами царя, а нам ворог - король румунський, бажаючий вина-
городити себе нашими рідними землями за ті землі, які відняті в нього германцями.
Король цей думає легкою перемогою знову округлити своє королівство за рахунок
нашої Бессарабії, а тому що наші землі в багато разів краще й багатіше втрачених ним
земель королівства Румунського, то крім того, він бажає заслужити цим пошану й повагу
свого народу, незадоволеного ним за ті лиха й напасти, які зараз виникли у Румунії.
Королеві допомагає вся його буржуазія, допомагає йому й та частина поміщиків
Бессарабії, яка бажає повернути собі втрачене благополуччя. Але благополуччя це - наша
кров та трудовий піт наших братів.
Але цього не буде! Ми, солдати Бессарабії, не для того страждали чотири роки на
царській службі й три - на цій проклятій війні, щоб, повернувшись додому, стати знову
королівськими рабами. Ми вирішили дати дружну відсіч королівським військам, тому що
віддаємо перевагу смерті ніж рабському життю. Ми закликаємо вас, всі товариші наші,
сини трудового селянства, і ви освічені люди, що залишилися вірними трудовому
народові, допоможіть нам хто чим може. Йдіть до наших лав. Записуйтеся в добровільні
війська, які будуть скеровані обраними нами людьми проти короля і його поплічників.
Робити це треба негайно, поки не пізно.
Наша 8 армія, розташована на нашій території, обіцяє дати нам всі наявні в її
розпорядженні засоби, щоб допомогти нам. Записуватися треба через сільські комітети у
своїх селах, а в містах через місцеві ради селянських, робочих і солдатських депутатів»
1
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

75

Тобто, вже тоді північнобессарабці були готові почати збройну боротьбу проти
румунських окупантів. Але й солдатському комітету не вдалося створити достатню
військову силу, й румунам не вдалося захопити Північну Бессарабію. У березні 1918 р. її
окупували австрійці. Почалися арешти, побиття народу, але особливих звірств і грабежів
населення від австрійців не було. Проте, повернулися поміщики, які за допомогою німців
розпочали забирати в населення худобу й вимагали, щоб відновили економії... Молоді
люди розійшлися в різні сторони. Та почалася революція в Німеччині, молодь поверну-
лася додому, почала відшукувати зброю, що залишили австрійські частини, які уходили.
Крім того, у бессарабського населення було чимало зброї, придбаної в період розпаду
царської армії.
У листопаді 1918 року боярська Румунія, змінивши австро-німецьких окупантів,
установила на території Бессарабії режим терору, насильства й сваволі. Це, а також
аграрна «реформа», по якій земля поверталася поміщикам або підлягала викупу, викли-
кало невдоволення, а потім і окремі збройні виступи селянських мас. Крім того, у багатьох
населених пунктах Хотинского й Сорокского повітів, навіть там, де активні дії поки не
проявлялися, самостійно створювалися підпільні групи опору, що складалися, здебіль-
шого, з колишніх фронтовиків. Ініціаторами створення цих груп і їхніми активних
учасниками були й українці, й молдавани, й росіяни із числа місцевих жителів. Ці групи
почали збирати й готувати зброю. Найбільш активними центрами були м. Хотин, село
Романківці (нині - Сокирянський район), містечко Атаки (нині - Окницький район
Молдови) Цей рух був підхоплений «Національним союзом бессарабців» і комітетом «У
захист Бессарабії», які базувалися в основному в Хотині. Ці дві організації здійснили
спробу об'єднати дії учасників повстання, яке фактично вже розпочалося (тліло) в єдиний
рух. В останніх числах листопада 1918 р. на досить представницькій нараді в с. Дарабани
Вступ румунських військ до Чернівців, 1918 р.. З сайту: http://territoryterror.org.ua
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

76

було вирішено розійтися по селах і підготувати населення до повстання, що й було
зроблено.
На наступній нараді було обрано Бессарабську (Хотинську) Директорію, куди
спочатку увійшли Дунгер, Латій, Токан. Шестобузу було доручено організувати
Рукшинський загін, Адажію - Ставчанський загін; Раренко, Воробьевскому й Крючкову —
проводити роботу серед залізничників станцій Ларга й Окниця; Просвіріну, Дідику й
Кандибі доручили переправитися на лівий берег Дністра, встановити зв'язок з петлюрів-
ськими солдатами й з молодшим комскладом для того, щоб вони допомогли повстанцям
зброєю й живою силою. Довганюку, Дикову й Дралюку доручили відправитися в ті села,
де були жандармські пости, організувати загони, які повинні будуть напасти на ці пости
після початку повстання. 5 січня 1919 р. у Дарабанах було скликано третю нараду, на якій
було ухвалене рішення розпочати повстання
2
У боях 19 - 23 січня (це вже за сучасним календарем) загони Георгія Барбуци,
Андрія Папуші, Г. Романюка й інші у районі міста Хотина (біля 20 тис. чол.) і в районі
села Атаки (нині - Хотинський район), містечка Атаки (нині - Окницький район Молдови),
залізничної станції Окниця (до 10 тис. чіл.) домоглися значних успіхів.
, яке і спалахнуло з 6 по 9 січня (за старим
стилем) 1919 року майже по всьому Хотинському повіті, охопило також і значну частину
Сорокского повіту.
Загін Барбуци з боями дійшов до Атак, повстанці переправилися в Могилів-
Подільський, де повстанці увійшли в контакт із петлюрівським командуванням,
попросили дати їм у підтримку бронепоїзд.
Петлюрівське командування відповіло відмо-
вою, а потім навіть обстріляло загін учасників
повстання. Однак команда петлюрівського
бронепоїзда, що складалася, в основному із
селян і робітників, відмовилася підкорятися
своєму командуванню, перейшла на сторону
повстанців. Вночі загін Барбуци й Рудя, спільно
із бронепоїздом захопили міст через Дністер,
переправилися на правий берег, за підтримкою
місцевого населення дуже швидко ліквідували
румунську військову частину, яка стояла в
Атаках. При цьому захопили румунського
генерала
3
Поеташа, якого завішали прямо на
мосту (генерал похований у Сороках). Одночас-
но були вбиті й лейтенанти Марджару й
Фаркаш, що супроводжували генерала, про що
було поширено офіційне повідомлення генерального штабу румунської армії. Повідом-
лення закінчувалося словами: «Наші війська продовжують похід помсти»
4
За підтримки бронепоїзда й населення загони повстанців, знищуючи окупантів, з
боями пройшли назад уздовж Дністра - убік залізничної станції Окниця й містечка
Сокиряни, дійшли майже до станції Романківці. Далі бронепоїзд пройти не зміг, оскільки
румунам удалося перекинути туди підкріплення й, крім того, у бронепоїзда закінчився
боєзапас, він пішов назад
.
5
Одночасно, 23 січня повсталих інших загонів звільнили м. Хотин. Орган
керівництва повстанням, що організатори назвали «Хотинська директорія», видав наказ
про встановлення революційних порядків і формуванні революційних полків
.
6
Але цей повстанський рух у такому єдиному форматі вдалося утримати недовго, у
подальшому дії різних груп учасників повстання залишилися здебільшого самостійними,
що й не дивно, у зв'язку з відсутністю надійного зв'язку із центром і якої б те не було
зовнішньої підтримки.
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

77

Склад Хотинської Директорії під час підготовки повстання, і особливо в ході його,
змінювався. На засіданні 18 (5) січня «Бессарабський міжнаціональний союз» виділив у її
складі І. Лискуна, Мотрюка, Лисака, Дунгера й Кондака
7
. У своєму зверненні до народу
від 19 (6) січня Союз, оголосивши, що утворив Директорію, згадує в її складі Токана
замість Кондака
8
. С. Рубан (Бантке) у статті «Хотинське повстання і його значення»,
говорячи про склад Хотинської Директорії 23 (10) січня 1919 р., згадує в її складі не
Мотрюка, а Волошенка-Мардарьєва, підкреслюючи цим її неоднорідність: на одному
полюсі Волошенко-Мардарьєв, що стояв на позиціях Радянської влади та який керував
бойовими діями хотинських повстанців, на іншому — Лискун і Лисак з їх пропетлюрів-
ською орієнтацією
9
27 січня 1919 року румунські війська перейшли в наступ й 2 лютого захопили місто
Хотин, поступово розгромили й витиснули за Дністер розрізнені загони повсталих.
Повстання зазнало поразки. Румунські влади вчинили звірячу розправу над повсталими:
знищили артилерійським вогнем 22 села, розстріляли без суду, слідства, а також за
вироками військових трибуналів 500 селян і міських жителів. Усього ж було вбито понад
11 тис. чоловік. Багато хто з повсталого були ув'язнені, заслані на каторгу.
, але які втекли з Хотинської Директорії в розпал повстання. Під час
його придушення Директорію залишив також і Дунгер.
Досить яскраво описав звірячі розправи
окупантів над населенням при придушенні повстання
французький письменник і суспільний діяч (1873 —
1935) Анрі Барбюс (Henri Barbusse) у своїй книзі
«Кати» (Les bourraux): «Жителі Хотина були зібрані
барабанним боєм у громадський сад, де їм відкрилося
жахливе видовище: швець Василь Филько був
прив'язаний до дерева, тіло його залите кров'ю, одяг
висів жмутами. Він був оточений генералами й
офіцерами, серед яких перебував головнокомандуючий
окупаційними військами генерал Броштяну (той самий,
котрий хвастався тим, що наказав потопити в Дністрі
на початку бессарабської окупації 8000 більшовиків із
Сорокського округу) і командуючий 4-ю дивізією
генерал Попеску. Останній з остервеніло наносив
удари нещасному робітникові, який страшенно леме-
нтував; інші офіцери допомагали Попескові. Обуреним
цією жорстокістю жителям пояснювали, що Филько
засуджено до смерті за більшовизм і він повинен бути
страчений у них на очах. Насправді ж «злочин»
Филька був зовсім інший. За дві години до цього
нещасний насмілився сказати солдатам, що вони не
мають права безкоштовно відбирати товари.
Коли офіцери помітили, що Филько кінчається під їхніми ударами, вони
влаштували стрілянину по цій живій мішені. Кожний вдалий постріл супроводжувався
сміхом і жартами офіцерів. Тільки п'ята куля, яка потрапила в чоло, прикінчила
нещасного. Його дружина й діти були присутні при цій жахливій страті. Тіло Филько
залишалося прив'язаним до дерева впродовж трьох днів, щоб бути прикладом для інших».
Барбюс описав один з епізодів знущань окупантів над населенням у період
придушення повстання. Більш детально такі факти були задокументовані актом,
складеним 27 (14) січня 1919 р. комісією з обстеження насильств
10
. В акті зазначено, що
окупанти, які відступали з Хотина, проходячи через село Недобоївці (нині - Хотинський
район – прим. адм. сайту) 23 (10) січня в другій половині дня, запалили в цьому селі 8
будинків, забороняючи жителям гасити; заходили у вдома й грабували населення,
Обкладинка книги Анрі Барбюса
«Кати», 1926 р.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

78

відбираючи гроші; убили 53 мешканців (серед них 3 жінки й 1 хлопчик 12-ти років) і
багатьох ранили (серед них 2 жінки). «У родині Ватаманюків, що складалася із чотирьох
чоловік, мати вбита, дочка 20 років і син 12 років також убиті, дівчинка 13 років поранена,
причому зазначений хлопчик Микола Ватаманюк для розстрілу був витягнутий з хати й
відразу у дворі був розстріляний. Ілля Манюк у перший день відкупився від солдатів за 50
рублів і був залишений живий; на другий день солдати прийшли й порубали його
шашками на шматки, так що довелося поховати його в мішку. Терентій Старчук (54 років)
поранений кулею в пах у той момент, коли відчиняв двері, щоб вийти з хати назустріч
солдатам, причому солдати стріляли в хату з його двору. Василь Софроний (56 років) —
солдат зажадав від нього грошей, взяв 40 рублів і після цього в хаті ж пострілом із
гвинтівки ранив у груди навиліт. Микита Зиньковський — солдати забрали в нього гроші,
виволокли з хати й біля неї під деревом, незважаючи на його благання, на очах його
родини закололи багнетами»
11
В акті про насильства сказано також: «Для вбивств застосовувалася як вогнепальна,
так і холодна зброя. Рани - шабельні, штикові й вогнепальні, останні із сильними опіками
внаслідок того, що постріли здійснювалися впритул, з дуже близької відстані». Далі
сказано, що підпали й убивства відбувалися також і в інших селах, наприклад, Ставчанах,
Долинянах, Широуцах.
.
13 лютого 1919 р., коли складався акт, що зазначений вище, «Бюлетень
Бессарабського бюро печатки» опублікував кореспонденцію про жорстоку розправу
окупантів над жителями декількох сіл Хотинського повіту, що брали участь у повстанні. У
кореспонденції говориться про вбивство окупантами в Недобоївцях Федора Темкуляка,
Василя Тодосійчука й інваліда Щербатова; про розстріл у цьому селі двохсот чоловіків,
про розстріл близько 300 чоловік у с. Рукшин, серед яких було багато старих, і про
розстріл багатьох жителів с. Каплівка; про те, що окупанти спалили 300 хат у с. Рукшин,
три чверті с. Атаки й майже все с. Недобоївці. «Розстріляних і вбитих румуни
забороняють ховати, а родичам, що благають дозволити поховання останків нещасних
жертв розправи, відповідають: «Нехай їх собаки їдять». У всіх селах, зайнятих румунами,
йде поголовний суцільний грабіж. Забирають гроші, одяг, взуття, хліб, упряж, худобу,
меблі. Селян, що опираються грабежам нещадно вбивають. Награбоване добро цілими
обозами відправляється в Румунію. Усюди, уриваючись до сіл, румуни підпалили багато
будинків разом з їхніми мешканцями. З палаючих хат нікому не давали виходити»
12
За Дністер змогли піти тільки 4 тисячі повстанців і 50 тисяч біженців. Сформовані
із них 1-й і 2-й Бессарабські полки склали Особливу Бессарабську бригаду Червоної армії,
яка пізніше увійшла до складу 45-ої Віленської стрілецької дивізії й успішно воювала на
фронтах Громадянської війни
.
13
Тепер повернемося до взаємин повстанців і петлюрівців. Допомога з боку окремих
петлюрівців низьких ланок дійсно була і випадок із бронепоїздом – цьому пряме, при
чому – не єдине, підтвердження. Рядові солдати часто надавали допомогу повстанцям
самовільно: «п'ята піша 7-го Подільського полку й кінна кармелюцька сотні самовільно
виступили в Хотин і взяли участь в узятті редуту Атаки»). Осіб, що сприяли хотинським
повстанцям, петлюрівське командування згодом віддавало під суд.
. Ще частина повсталих воювала в бригаді Г. Котовського.
Частина солдатів 4-го кінно-артилерійського полку петлюрівської армії теж пішла
на допомогу хотинським повстанцям. Втім, як повідомляв 13 січня за новим стилем
інформаційний відділ при подільському губернському комісарі Директорії, цей полк і
раніше був неблагонадійним, обрав революційний комітет, проводив мітинги, веде
агітацію в селах проти Директорії. «Це більшовики» («Це більшовики»), — із тривогою
писав завідувач інформаційним відділом. 10 січня за новим стилем під час концерту, на
якому були присутні солдати 4-го кінно-артилерійського полку, виступив солдатів Зубрик,
який запропонував обрати солдатську Раду. Він же й очолив «Комітет солдатських
депутатів»
14
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

79

Це була допомога повстанцям, але проте допомога виключно з боку рядових
співчуваючих людей і вояків, а не з боку політичної й військової сили Директорії УНР.
Звичайно, ми достовірно не відаємо - скільки саме зброї передав повстанцям член
Директорії Маєвський, не знаємо - звідки взагалі узялися ці дані й чи відповідають вони
дійсності. Однак, не знаючи, не будемо ставити їх під сумнів, тільки відзначимо, що
виходячи з ланцюга реальних - документально підтверджених подій напрошується висно-
вок, що ця допомога була мізерною й найбільш ймовірно - для створення видимості. Та й
реальна роль Маєвського в долі повстання, у світлі наступних подій, виглядає, м'яко
кажучи, досить дивною.
А з боку Директорії УНР, її територіальних органів лівобережного Подністров'я
й петлюрівського військового командування всіх рівнів допомога повстанцям не
надавалася взагалі. Більш того, петлюрівське командування й влади практично постійно й
повсюдно сприяли румунській владі й військам у діях, спрямованих на придушення
повстання, аж до обстрілів, арешту, видачі румунам і навіть самостійних розстрілів учас-
ників повстання. Ті теж відповідали петлюрівцям відповідною взаємністю. Та нехай далі
про усе розповідають документи.

****************
Кореспонденція про видачу петлюрівською владою в Могильові-Подільському
біженців з Бессарабії румунським окупантам
Кам'янець-Подільський. 28 січня (Кореспондент «Бессарабського бюро печатки»).
Тутешні газети повідомляють із Могильова-Подільського, що за Дністром, на території
Бессарабії, був бій між румунами й бессарабськими повстанцями. Кулі залітали в
Могильов. Є вбиті й поранені. У Могильов прибули біженці з Бессарабії. За згодою
місцевої влади з румунською владою біженці були потім повернуті в м. Атаки.
«Бюлетень Бессарабського бюро печатки», № 19, 1919, 3 лютого.
«Реквізиція» в бессарабському селі. Карикатура із журналу «Красная Бессарабия»
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

80

****************
Повідомлення начальника кам’янецької повітової міліції кам’янецькому повіто-
вому комісарові Української Директорії про обстріл румунськими окупантами лівого
берега Дністра.
2 лютого 1919 р.
По телефоні із Жванця за минулу добу отримані відомості, що румунське військо
виставило в Атаках знаряддя й з них обстрілює Жванець, околиці й дорогу на Кам'янець. З
Хотинської сторони на мосту до Жванця румуни виставили охорону з кулеметами, і якщо
хто з'явиться на мосту, то стріляють. Є вбиті й поранені. Інших звісток про події в повіті
не отримано.
Начальник повітової міліції...
Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, арк. 18, арк. 25.

****************
Рапорт в.о. подільського губернського комісара петлюрівському штабу про обстріл
хотинськими повстанцями з лівого берегу Дністра румунських окупантів і про вжиття
заходів до припинення обстрілу
2 лютого 1919 р.
По доповіді кам’янецького повітового коменданта, що оглядав залізничний міст
через Дністер біля с. Вустя (виявилося, що міст) не зайнятий, навіть близько румун немає.
Міст охороняється на лівій стороні четою козаків при кулеметі. Жванець сьогодні знову
обстрілювався з [правого] берега гарматами у відповідь на рушничну стрілянину
бессарабських біженців з лівого берега. Дав наказ комендантові гарнізону м. Жванця
роззброїти цивільне населення Жванця й рішуче заборонити провокаційну стрілянину під
погрозою розстрілу на місці винних у провокаційній стрілянині. Біля Могильова також
була провокаційна стрілянина з лівого берега в с. Ляшевці, на що румуни відповідали
стріляниною зі гармат, кулеметів і гвинтівок. Є вбиті й багато поранених. Комендантом
Могильова посланий для розслідування інциденту в зазначене село слідчий, і одночасно
комендант звернувся до румунського командування із пропозицією про припинення
стрілянини. Моє глибоке переконання, що румуни в цей момент навряд чи мають які-
небудь агресивні наміри щодо лівого берега, тому що вони мають не дуже великі
гарнізони. Їхню стрілянину я розумію як нервовий настрій після невдалого, неорганізо-
ваного повстання бессарабців. Навпаки, я переконаний, що вони бояться агресивних акцій
з нашої сторони. Ультиматум - це блеф з переляку.
В.о. губкомісара Морозовський

**************
Повідомлення баговицького волосного комісара кам'янець-подільському повіто-
вому комісарові Української Директорії про встановлення суворого нагляду за біженцями
з Бессарабії
3 лютого 1919 р.
Доповідаю, що мною встановлений самий суворий нагляд за біженцями з
Бессарабії. За словами біженців, населення там терпить великі нещастя від румунів. У
придністровських селах встановлений суворий нагляд, щоб румуни не переходили на
[ліву] сторону.
Баговицький вол[осний] комісар...
Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, спр. 18, арк. 27.




СОКИРЯНЩИНА 4 2011

81

***************
З телеграми кам’янецького повітового комісара Центральному інформаційному
бюро української Директорії про прибуття загону Бессарабського повстанського полку Г.І.
Барбуци в с. Баговиця
4 лютого 1919 р.
Київ. Центрінформбюро. Кам'янець. Губкомісару й місцевому інформаційному
бюро. У повіті ніяких змін. У с. Баговиця прибув загін Бессарабського повстанського
полку Барбуци в кількості 600 чоловік, заступникові якого Рудю мною запропоноване
роззброїтися, на що він погодився.
Городник
Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 1, спр. 18, арк. 29.

****************
Письмове звернення коменданта румунського гарнізону м. Хотина комендантові
петлюрівського гарнізону Кам'янець-Подільського з вимогою видачі членів Хотинської
Директорії й інших учасників Хотинського повстання
Не пізніше 5 лютого 1919 р.
Румунський комендант виражає задоволення розшуком і арештом владою петлю-
рівської Директорії повстанців-більшовиків і просить у випадку арешту передати
румунській окупаційній владі в Бессарабії через Жванець або Атаки Дунгера, Журавця,
Токана, Бабича, А. Філипчука, Мардарьєва й ін.
Начальник ділянки Хотина й комендант гарнізону полковник Томоровяну
(Чернівецький облдержархів, ф. Р-2585, оп. 2, спр. 12, л. 40).
6 лютого 1919 р. Томоровяну направив у ту ж адресу ще одне звернення, вимагаючи
від імені генерального штабу румунської армії видачі І.С. Дунгера (Чернівецький
облдержархів, ф. Р-2585, оп. 2 спр. 12, арк. 42. Оригінал. Рукопис).

****************
Оголошення румунської окупаційної влади про рішення Української Директорії
боротися з хотинськими повстанцями й діяти заодно з королівською Румунією
5 лютого (23 січня) 1919 р.
Оголошення містить записку, одержану 5 лютого (23 січня) 1919 р. комендант-
ським управлінням румунських окупантів у Хотині від петлюрівського подільського
губернського комісара Степури, про те, що в Кам'янець-Подільському під головуванням
петлюрівського міністра закордонних справ Д.І. Дорошенко стала діяти комісія з арешту
активних учасників Хотинського повстання. Записка супроводжується твердженням
румунської окупаційної адміністрації в Хотині, що тим самим петлюрівська Директорія
зобов'язалася заарештовувати всіх, хто повстане й перейде в Бессарабію для боротьби за її
звільнення.
Начальник бюро зносин майор Пленічану
Чернівецький облдержархів, ф. 742, оп. 2, спр. 2, арк. 27.
Типографський відбиток на російській, українській і молдавській мовах.
Регест.

*****************
Чому ж петлюрівська Директорія так діяла. З документів видно, що якогось
особливого остраху румунів у петлюрівських військ не було. Та справа в тому, що
Директорії УНР було зовсім наплювати на повсталих селян Бессарабії, тим більше, що
вони розуміли, що повстале північнобессарабське селянство значною мірою перебуває під
впливом більшовицьких ідей (саме ідей, а не під впливом самих більшовиків).
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

82

Однак, за таких небезпідставних побоювань для Директорії УНР достатнім було
просто не допомагати повстанцям. Проте, петлюрівське командування надавало румун-
ській владі, якщо й не повну, те все ж досить істотну підтримку в придушенні повстання й
більш того, навіть вже після його придушення - у репресіях відносно учасників повстання
та біженців: багато хто з організаторів повстання, після його поразки, були арештовані, а
деякі навіть розстріляні петлюрівцями, як наприклад, один з легендарних командирів
повстанців - Георгій Барбуца (у Дунаївцях). Величезна кількість рядових учасників
повстання й просто біженців були видані петлюрівським командуванням румунській
владі. Чим це можна пояснити?
Наведемо ще кілька документів...

****************
З кореспонденції «Ми підемо на Одесу» у газеті «Голос революции» про наміри
румунських інтервентів захопити Бендери, Тирасполь, Одесу й надати підтримку Україн-
ській центральній раді:
«17 січня в Кишиневі довідалися про одеські події. Поразка гайдамаків була
зустрінута в румунських колах з явним сумом.
Співробітник молдавського офіціозу генерал Броштяну, на питання про відношен-
ня Румунії до Київської ради, відповів: - Київську раду ми підтримаємо. Поразка її військ
в Одесі, звичайно, досить неприємний факт, але наші війська вже висунуті на Одесу.
Бендери повинні сьогодні впасти, за ними Тирасполь, а потім уже черга за Одесою. І її
візьмемо! Тоді покажемо більшовикам, що з нами потрібно рахуватися...».
П. р-в «Голос революції». № 13, 23 січня 1918 р.

******************
Повідомлення про виступ И. Братіану
15
Ліон, 3 лютого (Радіо). «Пті Журналь» передає наступні подробиці про останнє
засідання мирної конференції: «У п'ятницю, 31 січня, Братіану виголосив промову, я якої
він розвинув точку зору Румунії з питання про Баняте, на який заявляє вимоги також і
Сербія. У суботу, 1 лютого, він перелічив території, які його уряд бажав би приєднати до
Румунії, а саме: Трансільванію, Буковину, Бессарабію, Добруджу. Незалежно від етнічних
і історичних міркувань голова румунської ради міністрів навів у підкріплення своєї
пропозиції й інші аргументи: «Румунія, - заявив він, - брала участь у союзі чотирьох на
початку війни. Вона відмовилася взяти участь у наступальній війні, її доброзичливий
нейтралітет змінився потім на активну участь на боці союзників. Поразка Росії, на жаль,
зробила допомогу Румунії марною, їй самій довелося вдатися до Бухарестського миру.
Але цей договір не був ратифікований королем Фердинандом». … Зрештою конференція
вирішила призначити комісію з експертів, яка буде засідати в Парижу й до якої увійдуть
по два представники від великих держав. Цій комісії буде доручений розгляд румунського
питання».
на Паризькій мирній конференції з
вимогою приєднання Бессарабії до Румунії.
«Правда», № 25, 4 лютого 1919 р.

********************
З записки начальника генерального штабу французької армії генерала Альбі про
становище на півдні України й в Угорщині
24 березня 1919 р.
Подвійна погроза вимальовується для союзників на Сході. З одного боку, до
півночі від Одеси більшовики недавно одержали багато серйозних успіхів, що вимагає
вжиття негайних заходів, якщо ми хочемо зберігати за собою це місто й зупинити
супротивника на Дністрі.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

83

З іншого боку, в Угорщині уряд Карольї, що був повинний підкоритися
рішенням мирної конференції про евакуацію Трансільванії й створення нейтральної зони,
зник, поступившись місцем більшовизму. Поява більшовизму в Угорщині поставить одно-
часно й Румунію й Польщу в дуже важке становище. Генерал Франше Д'еспере,
повідомляючи про вжиті ним заходи щодо евакуації Трансільванії, запропонував у
випадку відмови угорського уряду, вдатися до сили лише після застосування інших
примусових заходів, наприклад, економічних заходів. Однак останні не дадуть негайних
результатів; у всякому разі досвід показав, що вони неспроможні перед більшовизмом або
анархічними урядами. Тому необхідно передбачити застосування військових заходів як в
Угорщині, так і на Дністрі й в Одесі.
Французькі сили переживають дуже серйозну кризу у зв'язку зі своєю нечислен-
ністю. З незалежних від нас обставин відбулися перебої в прибутті змінних частин і
підкріплень. Але вжиті заходи призведуть
до поступового поліпшення цього поло-
ження. На фронті в південній Росії можна
буде розташовувати три французькі
піхотні дивізії, що нараховують до 20
неповних батальйонів. Італійські сили
являють собою великі резерви. Було вже
майже вирішено направити дві повні
бригади до Одеси, та проте вирішили
скликати конференцію на Принцевих
островах, і італійський уряд зажадав в цей
момент відкласти намічене відправлення,
уточнивши, що питання про нього можна
було б розглянути згодом. Оскільки ста-
новище змінилося, можна було б негайно
знову порушити питання в тій же
площині. Тим більше, що італійські
війська призначалися для застосування в
південній Росії. Грецькі сили становлять
уже в південній Росії один армійський
корпус, інші стежать за Болгарією; важко
жадати від них більшого. Сербська армія
має три піхотні дивізії й одну кавале-
рійську дивізію на півдні від Будапешту,
перебуває на марші в напрямку до цього
міста. Нарешті, румунська армія має в цей час сили (чотири піхотні дивізії в Трансільванії,
дві кавалерійські й три піхотні дивізії в Бессарабії), які можна було б негайно ввести в
дію, але необхідно якомога швидше забезпечити їх обмундируванням, спорядженням і
продовольством. Крім того, необхідно організувати командування [румунської армії] і
зв'язати його з іншими союзними арміями на Сході.
За цих умов можна було б сформувати дві армії:
а) армію південної Росії, що складається із трьох французьких піхотних дивізій,
трьох грецьких піхотних дивізій, двох румунських кавалерійських і трьох румунських
піхотних дивізій, однієї італійської піхотної дивізії - 10 піхотних і 2 кавалерійські дивізії;
б) угорську армію, що складається ... Цієї армії буде доручено нав'язати
Угорщини виконання рішень конференції.
Рішення, які слід якнайшвидше прийняти, полягають у наступному: негайне
сформування двох армій за вищенаведеним зразком, що припускає: укладання точних
угод з італійським, сербським і румунським урядами, що стосуються як застосування їхніх
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

84

сил, так і прямого підпорядкування їх обом командуючим зазначеними арміями;
призначення цих двох командуючих арміями; приведення в бойову готовність і зміст
румунської армії на умовах, які вимагає румунський уряд; прискорення всіма можливими
засобами надсилання підкріплень Східній армії за рахунок негайного й спеціального
фрахту судів; постачання цивільному населенню Одеси, пов'язане з нашою окупацією
цього міста.
Альбі.
Збірн. «Из истории гражданской войны в
СССР», т. 2, М., 1961, док. М 10, стор. 32-35.

****************
От це й пояснює майже все... Петлюрі й всій Директорії дуже не хотілося сваритися
з Антантою, яка активно лобіювала румунські інтереси й румунські дії, а також тим, що
Директорія вела активне військове співробітництво з Румунією. Румунія не лише
постачала Директорії боєприпаси й амуніцію (у тому числі, із захопленого в Бессарабії
майна царської армії та з того – яке надавала Антанта), але й потім - після придушення
повстання ввела на територію України (сучасних Вінницької й Одеської областей) свої
війська з метою спільної протидії Червоній Армії. А розплачуватися за це Директорії
довелося б Одесою, яку Румунія збиралася окупувати спільно з військами інших держав
Антанти. Й природно, що потім не збиралася Одесу віддавати, як і всю територію від
Дністра до Одеси. Не мається на увазі, звичайно, що Директорія уклала з Румунією такий
офіційний договір, але, якби Червона Армія вже у квітні 1919 року не викинула румунів
назад за Дністер, то так би воно й було (як і трапилося пізніше - під час Великої
Вітчизняної війни). А на завершення наведемо останній документ...

***************
Повідомлення про вигнання румунських інтервентів з лівобережжя Дністра
Жмеринка, 14 квітня. (Радіо). Після великих зіткнень Червоної Армії з румун-
ськими військами під Могилевом-Подільськім румуни почали загальний відхід у
Бессарабію. Північний берег Дністра очищений від румунських жандармів і кавалерії.
Румуни, що тікають, переправляються через Дністер у Сороки. Радянські загони продов-
жують просуватися в напрямку Сорок.
«Голос червоноармійця», № 2, 15 квітня 1919 р.

*****************
Таким чином, якби повстанці могли протриматися довше, те вони б, без сумніву,
отримали підтримку від Червоної Армії. Не можна, звичайно стверджувати, що це була б
пряма військова допомога з переходом регулярних армійських частин на правий берег
Дністра. У військово-політичній обстановці, яка склалася, таких дій могло й не бути, але
принаймні, підтримка зброєю й іншими засобами була б забезпечена. Та й видавати
румунам учасників повстання й біженців Совєти вже точно не стали б.


1
«Известия Совета солдатских депутатов 8 армии», № 3, 12 лютого (30 січня) 1918 р.
2
Зберігся протокол № 2 засідання «Національного союзу бессарабців» від 5 січня (Чернівецький
облдержархів, ф. Р. — 2585, оп. 1, спр. 16, арк. 6)
3
Спомини учасника повстання Ф.Ф. Кучерявого;
4
Allgemeine Zeitung-Tageblatt, № 451, 29.01.1919;
5
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. (спомини
учасника повстання Я. Барчука та інш.)
6
История Молдавской ССР / Под ред. С.Трапезникова. – Т.2.- Кишинев: «Картя Молдовеняскэ», 1968;
Березняков Н. В., Борьба трудящихся Бессарабии против интервентов в 1917-1920 гг. – Кишинев, 1957;
Хотин в огне восстания (1919-1929 гг.). Сборник, посвященный десятилетию Хотинского восстания. –
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

85


Москва: ЦС Общество бессарабцев, 1929; Борцы революционного подполья Молдавии. – Кишинев, 1958;
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976.
7
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976.
8
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976.
9
"Хотин в огне восстания", ст. 22—23
10
Акт вперше був опублікований у виданні Народного комісаріату з закордонних справ Української РСР:
«Красные книги», кн. 2. Харьков, 1921, стор. 84—85 (див.: Юрченко А. Хотинское восстание. К истории
борьбы крестьян северной Бессарабии против австро-венгерских и румынских оккупантов в 1918-1919 гг. –
Киев, 1948. – С. 62.). Акт про насильства був також опублікований у збірнику: «Хотин в огне восстания
(1919-1929 гг.)» (Сборник, посвященный десятилетию Хотинского восстания. – Москва: ЦС Общество
бессарабцев, 1929. – С. 101—103.), звідки передрукований до збірника «Борьба трудящихся Молдавии
против интервентов и внутренней контрреволюции в 1917—1920 гг.» (док. № 234, ст. 227—228). Переклад
акту на українську мову опублікований у збірнику «Боротьба трудящих Буковини за соціальне й
національне визволення і возз'єднання з Українською РСР (1917—1941)» (док. № 112, ст. 144—145).
11
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976.
12
«Бюллетень Бессарабского бюро печати», № 33, 1919, 13 лютого
13
Советская военная энциклопедия в 8-ми томах / Под ред. Гречко А.А. – Москва: «Воениздат», 1976. – Т. 8.
– С. 388 – 389.
14
Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 р. — грудень 1920 р.). Документи і матеріали. —
Вінниця, 1959. – № 130, с. 128 — 129.
15
Іон Братіану – голова уряду Румунії в той час.



Колодязь у Хотинській фортеці, куди румунські окупанти скидали трупи повстанців
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

86


СПИСОК ЗАКОНОУЧИТЕЛЕЙ ЦЕРКОВНО-ПРИХОДСКИХ ШКОЛ И
ШКОЛ ГРАМОТЫ НАСЕЛЕННЫХ ПУНКТОВ СОВРЕМЕННОЙ
СОКИРЯНЩИНЫ, КОТОРЫМ В 1902 ГОДУ БЫЛО НАЗНАЧЕНО
ЕДИНОВРЕМЕННОЕ ВОЗНАГРАЖДЕНИЕ ИЗ КАЗЕННЫХ СУММ

Источник: Список законоучителей школ церковно-приходских и грамоты Кишиневской епархии,
коим назначено единовременное вознаграждение из казенных сумм за 1902 год, и учащих в тех же школах,
коим назначены: а) дополнительное пособие из тех же сумм за 1902 год, и б) денежная награда за 190 ½
учебный год // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1903. - № 11. – С. 244 – 254.

Церковно-приходские школы


Единовременное
вознаграждение
Дополнительные
пособия
Денежная
награда


1. Василиуцкая
Зиновии Остап …………………..
2. Волошковская
свяш. Иоанну Яковенку …………
3. Васкоуцкая
Феоктисте Гербановской ………..
4. Михалковская
Даниилу Кубляку ………………...
5. Сербичанская
свящ. Феодосию Светенко ………
Алексею Жолондковскому ……...

В рублях

_

25

_

_

25
_


15

_

_

_

_
15

_

_

25

15

_
20


Школы грамоты

1. Ветрянская
свящ. Косьме Постолакию ………
Владимиру Левандовскому ……..
2. Кулишевская
свящ. Тимофею Доброшинскому .
3. Непоротовская
Владимиру Левандовскому ……..
Софии Черной ……………………

25
_

25

_
_

_
_

_

15
_

_
15

_

_
15

Список сей напечатан в силу журнальных определений Кишиневского Епархиаль-
ного Училищного Совета, от 24 сентября – 19 октября и 16 – 26 декабря 1902 г. за №№
131 и 212, утвержденных Его Преосвященством.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

87

СОСТОЯНИЕ НАРОДНЫХ ШКОЛ СОКИРЯНЩИНЫ В 1872 ГОДУ,
ПО ДАННЫМ ИЗ ЖУРНАЛА ЕПИСКОПА КИШИНЕВСКОГО
И ХОТИНСКОГО ПАВЛА
1


Источник: Извлечение из журнала Преосвященнейшего Павла, Епископа Кишиневского и
Хотинского, веденного при обозрении епархии в 1872 году, о народных школах // Кишиневские
епархиальные ведомости. – Кишинев, 1875. - № 19. – С. 690 – 704.

45 л. С. Романкоуцы. В Романкоуцах народная школа помещается в довольно
прочном и вместительном плетневом здании. Учеников в школе 48; учениц 4. Законо-
учитель приходской священник Карюков и учитель Василий Перепелюк обучают, первый
закону Божию, а последний – прочим предметам. Мальчиков обучают, между прочим,
сапожному ремеслу. Отвечали ученики удовлетворительно.

48 л. М. Секуряны. Народная школа помещается в приличном и поместительном
валькованном здании. Учеников в школе 21. Законоучитель священник Онуфриевич и
учитель Яков Степовский с усердием и успехом исполняют свои обязанности. Ответы
учеников были очень удовлетворительны.



СОСТОЯНИЕ НАРОДНЫХ ШКОЛ СОКИРЯНЩИНЫ В 1875 ГОДУ,
ПО ДАННЫМ ИЗ ЖУРНАЛА ЕПИСКОПА КИШИНЕВСКОГО
И ХОТИНСКОГО ПАВЛА

Источник: Извлечение из журнала, веденного Преосвященнейшим Павлом, Епископом
Кишиневским и Хотинским, при обозрении епархии в 1875 г., о народных школах // Кишиневские
епархиальные ведомости. – Кишинев, 1875. - № 19. – С. 705 – 714.

32 л. М. Секуряны. Секурянская школа в отличном состоянии. Законоучитель
священник Онуфриевич и учитель Яворский – весьма дельны и исправны и с отличным
успехом занимаются в школе. Окончившие курс ученики отвечали разумно и обнаружили
весьма достаточные знания.

43 л. С. Романкоуцы. В училище обучается 80 мальчиков и 4 девочки. Училище
находится в отличном состоянии: это одно из лучших училищ в Бессарабии. И законо-
учитель священник Карюков, и учитель Перепелюк хорошо знают свое дело и разумно
преподают. Ученики отвечали очень дельно. Жаль только, что вражда законоучителя с
учителем присутствует единодушному их действию. Даже в моем присутствии, при
учениках училища, они не могли скрыть своей взаимной неприязни. Она неоднократно,
резко обнаруживалась. Мною сделано наедине строгое внушение и законоучителю и
учителю жить в мире или по крайней мере не обнаруживать своей вражды пред
учениками и тем не развращать их.


1
Епископ Павел – в миру Пётр Васильевич Лебедев (1827 - 1897), с 23 июня 1871 г. по 16 июля 1882 г. —
епископ Кишинёвский и Хотинский. Обязал все церкви и молдавские монастыри служить службы на
русском языке. По воспоминаниям современников являл собой «образ мудрого архипастыря, сильного
мыслию, пламенного словом, самоотверженного энергией и милостивого сердцем». Был беспристрастным,
доступным, в делах Церкви непоколебимым, строгим и справедливым администратором, не допускавшим
протекции, пристрастия и лести.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

88


С.И.М.

ДУХОВНОЕ ТОРЖЕСТВО В СЕЛЕ МОЛОДОВЕ ХОТИНСКОГО УЕЗДА

Источник: С.И.М. Духовное торжество в селе Молодове Хотинского уезда // Кишиневские
епархиальные ведомости. – Кишинев, 1911. - № 50-51. – С. 1715 – 1717.

С благословения и разрешения благостного
Архипастыря нашего Преосвященнейшего Серафима,
13—14 ноября сего года в приходе церкви села
Молодово состоялось редкое для наших мест духов-
ное торжество: — перенесете иконы Божией Матери
«Умиление» работы художницы — сестры Дивеев-
ского монастыря копия с иконы, пред которой
скончался Преп. Серафим Саровский, освященной на
мощах его
1
Несмотря на туманную погоду и слякоть,
внезапно сменившую стоявшее пред тем сухие и
теплые дни, с утра 13 ноября в большом количестве
хоругвеносцы и прихожане отправились на ж.-д. ст.
Романкауцы. Здесь, по отходе поезда, в присутствии
г. начальника станции, служащих и православной
публики, был отслужен молебен Божьей Матери,
после чего икона на руках священников была
вынесена во двор вокзала, а далее была несена
прихожанами. На пути пели молебны Божией
Матери, акафисты Благовещению и 22 октября и др.
церковные песнопения в честь Богоматери. Войдя в
село Шабутинцы, икону внесли во св. храм и здесь отслужили молебен, после чего, за
.

1
Икона Божией Матери «Умиление» Серафимо-Дивеевская принадлежала преподобному Серафиму
Саровскому, была его келейным образом. Елеем от лампады, горевшей перед этой святой иконой, преподобный
помазывал больных, которые после помазания получали исцеление. Подвижник называл икону «Умиление» —
«Всех радостей Радость», и перед ней он скончался на молитве 2 января 1833 года. После смерти преподобного
Серафима икону отдали сестрам Дивеевской Серафимовской обители. Дивеевским сестрам Батюшка
неоднократно говорил, указывая на икону Божией Матери «Умиление»: «Поручаю и оставляю вас на попечение
вот этой Царицы Небесной». После смерти преподобного Серафима Саровского выполняя его завещание,
настоятель о. Нифонт отдал святую икону сестрам Дивеевской обители. При первой же возможности была
сделана позолоченная риза. Еще одна драгоценная риза с камнями была подарена Государем Николаем II при
прославлении Преподобного Серафима. Нимб на этой ризе был выполнен в виде расходящихся лучей сияния,
состоящих из драгоценных камней и жемчуга. С иконы было сделано множество списков, некоторые из них
тоже стали чудотворными. – Прим. ред.
Икона Божией Матери «Умиление»,
1877 год. Мастерская Серафимо-
Дивеевского монастыря.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

89

поздним временем, понесли икону далее. По дороге к крестному ходу присоединялись новые
и новые толпы народа; но погода изменилась уже к худшему: пошел мелкий дождь со снегом
и дорожная слякоть сильно затрудняла крестный ход. С большими усилиями дошли к 6 час.
вечера до местного храма и немедленно началась всенощная, совершенная прот. Георгием
Гербановским, в сослужении священников: о. Михаила Полянского, о. Димитрия Николаева,
и о. диакона Филиппа Поповича. Истовое и громкое служение о. протоиерея, прекрасное
пение певчих, сильное освещенье украшенного цветами храма, восторженный лица
молящихся, художественно-написанный образ Богоматери,— все это исторгало слезы
умиления у многих богомольцев и несомненно оставило по себе неизгладимое впечатлите.—
Всенощная окончилась в 8.30. час. вечера.
На другой день — 14 октября с 7 час. утра колокольный звон возвестил прихожанам о
времени служения се. Литургии. Тесный храм был заполнен народом. Как и накануне,
богослужение совершено соборно и теми же священнослужителями, и при пении прекрасно
соорганизованного хора возводило дух молящихся горе, ко Престолу Вседержителя и Царице
Небесной.
После пения причастна и «К Богородице прилежно» местным священником было
сказано приличное торжеству слово на текст Ев. от Луки гл. 1 ст. 48: Отныне ублажать Мя
вси роди, помещаемое ниже. После Литургии был отслужен молебен Богоматери с акафистом
при чем припевы были мотива, слышанного в Дивеевской обители с многолетием
Царствующему Дому и пр. Затем, по просьбе прихожанок, соорудивших св. икону,
совершена заупокойная лития по их присным.
Богослужение закончилось приветстмем о. благочинного, обращенным к слушателям.
Поставив в основу изречете прав. Елизаветы, сказанное при посещении Ее Богоматерью
после благовещения: откуда это мне, что пришла Матерь Господа моего ко мне? (Лук. 1, 43),
проповедник далее развил ту глубокую мысль, что единением пастыря с пасомыми день сей,
будничный для других прихожан, для местных прихожан стал радостным, праздничным от
посещения их прихода и храма Богоматерью в виде Ее честного образа... Сему торжеству он
сорадуется и выражает надежду, что при таких любвеобильных отношениях пасомых к
своему попечительному пастырю, они осуществят сильное желание иметь в своем приходе
обширный и благолепный храм. Пожелав, чтобы и в будущем сей праздник повторялся
ежегодно, проповедник благодарил прихожан за их труды, усердие и средства для
настоящего торжества. Глубокое вздохи умиления и благодарности были дорогим ответом на
снова заботливого о. благочинного о религиозных нуждах прихожан вверенных его
наблюдению церквей округа.
По раздаче антидора, молящиеся получали бесплатно образки на бумаге, листки Хр.-
Рожд. Братства и противосектантские, а желающим — за плату серебряные образки, флаконы
воды из источника преп. Серафима и елея от лампад, что пред иконой Божьей Матери
«Умиление» в Дивеев.
Благодарные Господу Богу и признательные устроители торжества за полученное
духовное угощение, прихожане опускали свою жертву в кружку, украшали св. икону
полотенцами и платками и затем расходились по домам, внося всюду атмосферу религиозно-
нравственного воодушевления и наслаждения.
Положено ежегодно совершать торжественное богослуженье по случаю перенесения
св. иконы, сооруженной в память Свящ. Коронования Их Императорских Величеств, 21—22
октября в день перенесения.
Слава Богу, Благодетелю нашему, вовеки веков!
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

90

Черней И.
1


ТОРЖЕСТВО ЗАКЛАДКИ ЦЕРКВИ В СЕЛЕНИИ БЕЛОУСОВКЕ
5-го ОКРУГА ХОТИНСКОГО УЕЗДА В 1911 г.

Источник: Черней. Торжество закладки церкви в селении Белоусовке 5-го округа, Хотинского уезда //
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1911. - № 39. – С. 1385 – 1390.

21 августа сего [1911] года в Белоусовке происходило редкое торжество-закладка
каменного храма в честь св. великомученика Димитрия Солунского.
Белоусовка – бедный незначительный приход, населенный почти наполовину
старообрядцами. Церковь в Белоусовке очень ветхая, маленькая, имеющая вид обыкновенной
крестьянской хаты и отличающаяся от последней разве только установленными на верху ее
крестами. Много в Белоусовке перебывало священников, но редко кто из них держался более
одного двух лет, - каждый спешил как можно скорее уйти из Белоусовки на другой, более
благоустроенный приход. Прихожане так было уже привыкли к частым сменам священно-
служителей, что они даже удивлялись, если кто из священников задержится у них более
означенного времени. Можно себе представить, каких успехов такое священники могли до-
стигнуть в смысле благоустройства прихода и поднятия религиозно-нравственного уровня
прихожан! И действительно, прихожане с. Белоусовки долгое время отличались грубостью
нравов, косностью ко всему хорошему, неуважением к духовным лицам, безразличным
отношением к храму Божию. Требовалось много настойчивого труда и стараний со стороны
духовного пастыря чтобы достигнуть каких-либо результатов; но добиться кое-чего можно
было только священнику, прожившему более или менее продолжительное время среди этого
населены. Таким священником оказался нынешний священник с. Белоусовки о. Петр
Полянский. Ему население с. Белоусовки и обязано закладкой новой церкви Он, несмотря на
все неудобства, прожил в Белоусовке более 11 лет и с первых же дней своего назначения в
Белоусовку задался целью выстроить новый храм вместо старого. Благоговейным
ревностным исполнением церковных служб, частыми проповедями о. Петр добился того, что
прихожане стали аккуратнее посещать церковные богослужения. Раньше пустовавшая
церковь теперь уже не может вместить всех желающих присутствовать за церковным
богослужением, что в особенности наблюдается в большие праздники. Это дало возможность
о. Петру заговорить о необходимости постройки нового храма. Он начал добиваться
намеченной им цели всеми возможными способами, не упуская ни одного удобного случая,
когда можно было бы побеседовать с прихожанами по интересующему его вопросу, о
построены церкви. Много ему пришлось перенести неудач, неприятностей, иногда даже
оскорблений, но о. Петр не унывал: где увещанием, где просьбой, а где и настойчивым
требованием, он неуклонно шаг за шагом подвигался к намеченной им цели. Но вот уже все
готово—приговор составлен, полномочные избраны, план церкви заказан... Но в дело
вмешиваются лица, видящие в этом удобный случай пофигурировать в своих личных целях и
интересах, и опять дело откладывается на целый год, а крестьяне теряют около 1000 руб.,
хотя есть надежда, что таковые, быть может, будут возвращены. Но и тут о. Петр не падает
духом: при содействии земского начальника ему удается устранить нежелательных лиц, а на
место их избираются другая лица. Дело наладилось: 10-го августа заключен с подрядчиком
И.Ф. Кадором договор на постройку в с. Белоусовке каменного котельцового храма, крытого

1
Учитель местной школы – Прим ред.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

91

оцинкованным железом, стоимостью в 19.000 рублей, а 21-го августа состоялось самое
торжество закладки этого храма.
В этот день всенощное бдение начал совершать священник с. Гвоздоуц Михаил
Холдевич, на благословение же хлебов и полиелей выходили, кроме о. Холдевича, местный
священник о. Петр Полянский и благочинный 5-го округа о. Теорий Куницкий. Под конец
утрени прибыл сербичанский священник о. Феодор Рошка. По окончании утрени в церковной
ограде пред иконой св. великомученика Димитрия, при многочисленном стечении молящихся
был прочитан о. благочинным с участием о.о. Холдевича и Рошки акафист св. вели-
комученику Димитрию Солунскому. Затем в церкви была совершена о. благочинным в
сослужении тех же священников божественная литургия. Во время причастного местным
священником о. Петром Полянским была произнесена проповедь на тему «значение храма
для христиан», между прочим он говорил: «Почему мы должны радоваться, построению
будущего нового храма нашего? Для того, чтобы ясным был для нас этот вопрос мы должны
выяснить, что такое храм. Храм Божий – это место для молитвы верующих, это место
особого присутствия Божия, это место, где всегда лучше и усерднее можно помолиться Богу.
И если только молитва верующего человека будет искренняя и усердная, то она всегда скорее
будет услышана в храме, чем в другом месте, так как Спаситель сказал: «где двое или трое
соберутся во имя мое, там и я посреди их». Далее храм для нас – это первая сокровищница
духовных благ, источник небесных утешении, так как радость-ли, или какое горе постигает
нас, то мы всегда спешим в дом Божий, чтобы излить пред Господом Богом свою молитву, и
получаем облегчение душевное В храме Божием все мы воспитываемся духовно. Все
важнейшие события нашей жизни совершаются в храме Божием, а именно: здесь в храме над
нами совершалось первое таинство крещеная и чрез это таинство мы присоединились к стаду
Христову и открылись нам двери в Царствие Божие; здесь во втором таинстве
миропомазания, которое совершалось над нами после крещения, дались нам дары Св. Духа,
необходимое нам для возрастания и укрепления в жизни христианской. Здесь в храме, живя
на земле, мы очищаем язвы нашей совести, т. е. грехи в спасительном таинстве исповеди, а
после сего таинства мы удостаиваемся высочайшего счастья в мире соединиться со Христом
в великом таинстве причащения. Здесь в святом храме в таинстве брака мы получаем
благословение на семейное счастье. Далее, когда мы уж будем бездыханными и безгласными,
и тогда нас уж мертвыми принесут в храм Божий, для напутствуя нас в другую жизнь
священными молитвословиями и песнопениями. Наконец, после смерти нашей, забудут нас
все наши присные и знаемые, но не забудет нас только церковь Божия, она всегда в вашем
вновь созидаемом храме будет возносить молитву о всех умерших отцах и братиях, здесь
лежащих и повсюду православных.
Вот видите, какое значение имеет для нас храм Божий, это иначе говоря лестница,
приводящая нас на небо. Однако несмотря на столь важное значение храма, для всякого
верующего, некоторые люди говорят, зачем строить храмы и ходить в них? Бог везде; разве
дома нельзя помолиться также, как и в храме? Горько ошибаются они. Думающие и
поступающие так, сами удаляются от Бога, от того и Он отвратить лицо Свое. О таких людях
пророк Давид говорить: «Отвращу же тебе лице, возмятутся, отимеши дух их и исчезнуть и в
персть свою возвратятся». Вот какое наказание грозить удаляющимся от св. храма. Для того
же, чтобы избежать столь ужасного гнева Божия, нужно всею душою, всем сердцем
стремиться к Богу и, как можно чаще посещать храм Божий, для того, чтобы быть ближе к
Богу. Если таково значение храма Божия, то как вы, прихожане мои, должны стремиться к
тому, чтобы не было задержек в деле построения храма Божия. С нынешнего дня вы все свое
старание, все свои заботы должны направить к тому, чтобы начинание в постройка церкви
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

92

увенчалось полным успехом. Ваша жертва уже есть на эту постройку новой церкви, имею в
виду деньги нашего церковно-приходского попечительства. Сочувственно отнеслись к этому
св. делу построения церкви крестьяне и других сел Секурянской волости, которые на
волостном сходе пожертвовали на вашу новостроящуюся церковь две тысячи рублей.
Благодарение им за их жертву. И вот, благодаря попечительским деньгам и этим двум
тысячам, вы имеете теперь возможность приступить к постройка нового храма. Но впереди
предстоит еще много хлопот и забот вам, у вас и половины нет еще денег, необходимых на
постройку церкви, а ведь нужны еще будут деньги на благоукрашение церкви внутри
достойным образом во славу Божию. Но да не смущается сердце ваше. За ваши труды и
заботы всегда в вашем новом храме будет возноситься молитва о вас, как создателях св.
храма сего. А что может быть утешительнее этой молитвы!! Необходимо сделать раскладку
на недостающую сумму, усугубить свои жертвы и труды, слушаться совета лиц, состоящих в
вашем комитете, и при помощи Божией и содействах благодати Св. Духа, дело построения
новой церкви будет окончено. А посему, когда сейчас по окончании божественной литургии
мы пойдем на место закладки нашего храма, то помолимся, братие, от всей души, да
благословит Господь Бог наше начинание построения храма и да поможет нам довести это
доброе дело до желанного конца».
Окончив литургию, все бывшие священники с участием и о. Петра, за теснотой в
храме, в церковной ограде отслужили молебен св. великом. Димитрию, пред началом
которого о. благочинный рассказал житие св. великомученика Димитрия, сделав необходи-
мый нравоучительный вывод. Во все время пел местный школьный хор под управлением
учителя.
К концу молебна прибыл еще Коболчинский священник о. Андрей Слоялов. К тому же
времени собралось из окрестных сел до полутора тысячи народа. Все присутствующие во
главе пяти священников при пении тропаря и стихир св. Димитрию с крестным ходом
торжественно направились к месту закладки новой церкви, где и был совершен чин поло-
женный на основание церкви. Торжество для Белоусовки небывалое. К тому же
благоприятствовала великолепная погода. При закладке присутствовало, между прочим,
масса местных старообрядцев.
Совершив чин закладки церкви, все таким же образом возвратились обратно в
церковь. Здесь, в церковной ограде, прихожанами с. Белоусовки была предложена всем
присутствующим трапеза, почетные же гости были приглашены на обед в дом местного
священника о. Петра Полянского. Таким образом, с Божьей помощью, самое трудное уже
сделано. Дай же, Господи, чтобы дальше уже не было никаких препятствий и начатый храм
благополучно был доведен в постройке до конца
2

2
Подробнее о строительстве этой церкви и ее освящении читайте в ст.: Мандзяк О.С. Стародавні церви
Сокирянщини // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. –
Вип. 2. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. –176 – 177; о священниках - Мандзяк А.С. Священно- и
церковнослужители Сокирянщины (XIX в. – 1920-е гг.): некоторые данные к историко-биографическому
словарю // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип.
3. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 152 – 194.
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011


93

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА СВЯЩЕННИКА с. ЛОМАЧИНЦЫ,
ГАВРИИЛА РОМАНЧУКА

Источник: Докладная записка священника Гавриила Романчука // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1907. - № 27-28. – С. 906 – 908.

22 марта т.г [1906 г.] состоялось собрание духовенства 5-го благочиннического
округа Хотинского уезда
1
. Вниманию этого собрания священник с Ломачинец о. Гавриил
Романчук
2
В заключении почтительнейше предлогаю почтенному собранию решить еще
следующие вопросы, если только решение их не превышает прав настоящего собрания: -
не следует ли иметь одно место в благочинническом Совете еще и для очередного священ-
ника? – не следует ли избрать из своей среды еще одного помошника благочинному? – Не
следует ли возбудить ходатайство пред епархиальным начальством о том,чтобы получить
предложил докладную записку следующего содержания. «Духовенство нашего
округа сейчас собралось для избрания одного из священников в должность окружного
благочинного. Прежде чем приступить к избранию благочинного, я приемлю смелость,
через распорядителя выборов, предложить вниманию почтенного собрания некоторые
условия, которым желательно было бы, что бы вновь избранный благочинный добро-
вольно подченился. Условия эти суть следующие: 1) Прежде всего благочинный должен
быть в полном смысле собратом, а не бюрократом. 2) Главнейшая его забота должна
заключаться в том, чтобы объеденить духовенство округа в братолюбии и единомыслии.
3) Не должен требовать духовенство с отчетностями к себе. Духовенство может с
большим удобством для себя и даже для благочинного отчитываться рапортами, исключая
тех, кто пожелал бы самолично явиться к благочинному. 4) Денежные сборы должен
получать по особому списку, который заблаговременно посылает каждому причту по
почте. В получении денег должен безпрекословно выдавать росписки. 5) циркулярные
указы Консистории и вообще всякое распоряжение епархиального начальства, касающе-
еся всего округа, он должен немедленно,с первой почтой, оссылать притчам для сведения
и руководства. 6) Вызывать духовенство на благочиннические собрания должен
заблаговременно по почте. Упоминая в своей бумаге сущность каждого дела, какое будет
подлежать обсуждению собрания. 7) Если окажется возможным иметь место в
благочинническом Совете, кроме двух постоянных, уже избранных членов, еще и для
одного очередного священника, то он обязан вызвать священников округа в Совет в
строгом порядке по очереди, отнюдь не игнорируя никого. 8) Должен озаботится
устройством пастырских собраний. 9) Обязан ревизировать церкви, и пред ревизией
обязан оповещать духовенству свой маршрут заблаговременно; внезапные ревизии
производить только там, где таковые потребуются особыми обстоятельствами или
епархиальным начальством. 10) С помошником своим должен делить свой труд или по
взаимному соглашению, или же отделить ему известный круг действий, по указанию
епархиального начальства. 11) Канцелярия его должна быть открыта для духовенства и
никакой тайны по управлению округом у него не должно быть, кроме секретных дел, по
предписанию епархиального начальства. 12) Должен быть безпристрастным во всяком
деле и со всеми лицами. 13) Желающим образовать церковно-приходские Советы должен
содействовать и словом и делом. 14) В отношении церковных старост должен держаться
такой тактики, чтобы последние видели в нем начальника, ревнующего о церковном
хозяйстве и благолепии храмов. 15) Должен исходатайствовать, хотя бы через епархи-
альное начальство, разрешение пользоваться земскими классными комнатами для ведения
внебогослужебных собеседований с прихожанами. 16) Для всех должен быть начальни-
ком, но для явно порочных и злых должен быть строгим.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011


94

в округ два, три псаломщика в диаконском сане, для устройства торжественных богослу-
жений по приходам округа при известных случаях?
Под этой докладной запиской, кроме автора записки, священника о. Гавриила
Романчука, подписалось семь священников и шесть псаломщиков округа
3

.

1
Благочинным в то время был Мина Александрович Черноуцан. На этой должности он был с марта 1888 г. –
Прим. ред. альманаха.
2
Гавриил Андреевич Романчук, родился в 1867 г. в с. Ломачинцы Секурянской волости Хотинского уезда.
28 января 1890 г окончивший курс Кишиневской духовной семинарии Гавриил Романчук рукоположен во
священника к Иоанно-Богословской церкви села Атаки, 1-го округа Хотинского уезда. 5 мая 1892 г.
перемещен в с. Ломачинцы. 2 сентября 1893 г. утвержден законоучителем Ломачинского народного
училища. В 1897 г. награжден набедренником за службу по епархиальному ведомству. 21 февраля 1902 г.
назначен помощником депутата по 5-му округу Хотинского уезда. В 1903 г. награжден суфией. В 1906 г.
уволен согласно прошению с должности духовного следователя 5-го округа Хотинского уезда. В 1903 г. был
депутатом Кишинев-ского Общеепархиального съезда духовенства от Хотинского уезда. 27 сентября 1910 г.
священник с. Ломачинцы Гавриил Романчук, согласно прошению перемещен к церкви с. Кричкоуцы
Сорокского уезда. В первой половине 1920-х г. служил в с. Ревкоуцы, где умер 6 ноября 1926 г. Жена –
Мария Романчук (1872 г.р.). Известно, по крайней мере об одном ребенке. – Прим. ред. альманаха.
3
В письме своем в Редакцию о. Гавриил Романчук высказывает просьбу к духовенству епархии, чтобы оно,
а также и те лица духовенства 5-го округа Хотинского уезда, которые не пожелали подписать его докладную
записку, высказались – «заключает ли она что нибудь дурное или противозаконное». – Прим. ред. Киш.
епарх. вед.



Старая и новая церкви в с. Ломачинцы. Фото, Денис Кучерявый.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

95

Свящ. Иоанн Чернявский.

БЫТ БЕССАРАБСКОГО ДУХОВЕНСТВА
1


Источник: Свящ. Иоанн Чернявский. Быт бессарабского духовенства // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1872. - № 5. – С. 153 – 161.

Одним из средств к возвышению умственного и нравственного уровня духовенства
и к уничтожению особенно выдающихся пороков: нетрезвости, грубого обхождения друг
с другом и с прихожанами, немиролюбия и сутяжничества бесспорно может служить
обеспечение материального быта духовенства. Поставить священника в такие условия
быта, чтобы он не стеснялся окружающей его средой, не стоял в материальной
зависимости от нее, - это лучшее средство возвысить его пастырскую деятельность и
устранить его от раболепства и потворства слабостям своих прихожан.
С чувством горести воспоминаем мы некоторые жалкие примеры из жизни наших
сельских священников. Примеры, которые мы здесь выставляем, встречались не только в
нашем околодке, но почти во всей северной части Кишиневской епархии. Духовенство в
северной части епархии находится в более жалком положении, нежели южное. Народ
состоял в полном распоряжении помещиков, так что само исполнение религиозных
обязанностей прихожанами стояло в тесной зависимости от религиозной настроенности
самого помещика. Власть же пастырская, как бессильная в сравнении с властью
помещика, проникала сюда слабо и нередко должна была подчиняться власти
помещичьей. Священник, желавший сделать жизнь свою в селе сколько-нибудь сносную,
должен был стать в уровень с жизнью прихода, безучастно смотреть на все недостатки
этой жизни и даже разделять их. А при таких условиях ни нравственность народная, ни
нравственность самого пастыря не могли и не могут возвышаться.
Кончивший полный курс семинарии, где он получил добрые задатки для своей
деятельности и дальнейшего развития, по рукоположении в священника, является на свой
приход и тут первее всего встречает нужду в квартире, в которой он мог бы на время
поместиться. Поместившись у какого либо хозяина, он созывает общество, объявляет ему,
что он к ним прислан епархиальным начальством священником и просит дать ему
квартиру. На просьбу священника прихожане отвечают: «дадим батюшка, только
повремените пока мы между собою переговорим… Наш молодой священник ждет денек,-
другой, проходит неделя, другая, третья, все нет ответа. Наконец, видя что нельзя
дождаться, он решается идти к помещику своего прихода, но и тут неудача, - отказ – нет у
меня для вас батюшка квартиры. – Выходит проситель от помещика с поникшей головой –
встревоженным сердцем и идя по дороге думает, - что ему остается теперь делать? Ехать
ли к своему тестю, а от него в Кишинев и подать прошение о переводе на другой приход,
или же немного повременить, авось, быть может, прихожане сжалятся над ним и дадут
квартиру. Приходит он к своему хозяину, где на время остановился, неспокойным и
задумчивым. Вдоволь налюбовавшись неспокойствием и угрюмостью своего молодого
священника, хозяин или хозяйка подходят к нему и спрашивают: «батюшка! от чего вы

1
В настоящей статье выставлены автором трудные стороны быта нашего сельского пастыря, происходящие
от материальной необеспеченности нашего духовенства. И есть сомнения, что материальная необеспечен-
ность ложится тяжелым бременем на каждого деятеля, на каком бы посту он не стоял: она отвлекает от
прямого исполнения своего долга и деятеля слабого духом и волею делает бессильным на занимаемой
должности. Во всяком случае из приведенных автором статьи фактов видно, что молодые священники не
обнаруживают ни малейшей нравственной упругости и устойчивости и без всякой борьбы поддаются
дурным обстоятельствам. А между тем не редко усердные и преданные своему делу деятели с успехом
достигают своих целей, заслуживают полнейшую любовь и уважение среды которой служат, чем естествен-
но улучшают и свое материальное благосостояние. – Прим. ред. Кишинев. епарх. вед.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

96

так не спокойны?» Батюшка отвечает: «да как же быть мне спокойным, вот уже четвертая
неделя проходит, а общество все еще не указывает мне квартиры».
«Батюшка, говорит хозяин, они хотят то вас знать, сколько вы будете требовать с
них за крещение, бракосочетание, погребение, водоосвящение, одним словом за все
требоисправления, да тогда еще когда вы заключите с ними условие, нужно будет вам
дать на общество по крайней мере одно ведро водки, и тогда вы получите просимое, а
иначе и не ожидайте. Услышав это, наш молодой священник и без того уже
встревоженный, еще более встревоживается. Но что ж делать? Нужно согласиться на все
требуемое прихожанами, и на первых же порах отдаться им в руки. Просит молодой
священник хозяина сходить к старосте и попросить его, чтобы он собрал к нему общество.
Староста дает знать людям и на другой день они приходят к нему, а с ним к священнику, и
тут же заключают между собой условие на бумаге, которое вручается одному из богатых
прихожан для хранения, и наконец то указывают квартиру. После этого один или два
выборных от общества обращаются к священнику и говорят: «Ну, батюшка теперь мы
Вам указали квартиру, (а нужно знать, что квартира состоит большей частью из одного
отделения и малых сеней) и потому следует нам с вас на водку».
Священнику это хотя и было передано хозяином, но он все таки себе воображал,
что быть может это только шутка. После долгих колебаний, священник уделяет из своих
скудных средств несколько рублей, передает их обществу, которое тотчас, по получении
денег, удаляется для кутежа в корчму. Этим своим поступком прихожане на первый же
раз дают священнику понять: что он будет находиться в из зависимости, и, служа в их
селе не делать им никаких замечаний касательно пьянства. После такого неблагородного
поступка со стороны прихожан – по уходе их в корчму, что должен чувствовать наш
молодой священник? Конечно, им овладевают негодование и печаль. Негодование
потому, что так небрежно поступили с ним его прихожане, печаль потому, что трудно ему
будет ужиться с такими прихожанами, которые вовсе не понимают, с какой целью
прислан к ним священник. Как видите, уже в самом начале высказывается какое
обхождение будет между священником и прихожанами. Но будь церковный дом,
священник, по приезде, созвал бы общество и вместо того, чтобы просить квартиру и
давать на водку, объяснил бы ему: а.) цель назначения его начальством в их село, б.)
важность его сана, в.) отношение его священника к прихожанам и г.) отношение
прихожан к священнику. По объяснении, они с чувством благодарности за наставление
разошлись бы по своим домам, а не просили бы дать им на водку, и не пошли бы пить.
Как ни тяжела была первая встреча с прихожанами, но вот наш молодой священник
уже совсем переехал на приход и поселился в указанной квартире, но в квартире,
холодной и не выбеленной, хотя он просил сельского старосту побелить и протопить
квартиру, чтобы он застал ее по приезде своем, чистой и вытопленной и хотя староста
обещал исполнить это, но не исполнил. «Все это ничего» думает наш молодой священник.
«Бог даст все будет хорошо». Но по истечении нескольких дней, является новая нужда –
потребность в хлебе, которого купить нет средств. Он решается во второй раз прибегнуть
к своим прихожанам, которые в глаза все обещают исполнить, а на деле – ничего. После
долгих и бесплодных ожиданий, священник посылает за старостой и говорит ему: «иди,
брат, к арендатору и возьми на мой счет шесть ок водки, (а я тебе возвращу через
несколько дней), и дай обществу выпить». Правда, водка умягчила сердце прихожан и на
другой или на третий день староста с двумя-тремя почетными хозяевами приносит ему
пять-шесть мер разного хлеба. По получении желаемого, священнику, кажется, следовало
бы забыть свое горе, но топлива еще не достает. Снова прибегать к помощи водки
слишком не по средствам, думает молодой священник и в голове его рождается новая
мысль. Берет он палку в руки и пускается по своему приходу, как нищий за милостыней,
выпросит несколько полен. – действительно успевает. Но успех его первее зависит от
того, что прихожане любят, чтобы сам священник ходил за всем тем, в чем он нуждается,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

97

а не приказывал старосте. При походах такого рода, некоторые из зажиточных прихожан
подносят ему и водку, священник отказывается, говоря, что он не привык пить, но они на
отказ смотрят с очень не выгодной стороны, и (даже не редко открыто высказывают это)
отказывают ему в просимом; и не довольно того, что сами отказывают но и других просят
делать тоже самое. Все не доброе и противное религии христианской, замечаемое при
посещениях надобного рода, священник молча должен переносить; в случае же он будет
делать им, по своей св. обязанности, относительно их неисправностей замечания, то в
таком разе, прихожане не только откажут ему во всем просимом, но и в дом не станут
принимать.
Но спрашивается: чем награждают прихожане своего священника при таких
посещениях? Чем же другим – как не бобом, фасолью, горохом, а зажиточные дают и по
границу хлеба. Священник со дня на день ждет, не придет ли к нему кто-нибудь из
прихожан пригласить его на какую либо христианскую требу. Полученное он тотчас
расходует на свои нужды, захватывая и следуемое причетникам. От этого рождаются
немиролюбие и сутяжничество.
Сколько ни страдал наш молодой священник без собственного хлеба, но, с
открытием весны или с наступлением осени, он берется пахать на десятинах
подцерковной земли и, как может, засевает десятины две или три, но когда настанет время
уборки, то он с весьма великим трудом видит свой посев в снопах, а потом в стоге, но стог
не возле дома, а в поле на подцерковной земле. При всех сих трудностях молодой
священник на первых порах не оставляет свою паству без слова назидания. Почти каждый
воскресный день произносит он поучения. Он старается оправдать труды своих
начальников, но не тут на приходе, где он стеснен в высшей степени стороной
материальной, - за скудностью которой стесняется и сторона умственная.
Наконец, видя, что никак не в состоянии поправить хозяйственное положение и
при посевах хлеба, потому что прихожане требуют от 13-16 руб. за уборку десятины
засеянного хлеба, священник прибегает к нарушению заключенного с своими
прихожанами условия, которое он заключил, как сказано выше, не по воле а по нужде; от
этого нарушения происходят между священником и прихожанами немиролюбие и
постоянные тяжбы, которые иногда оканчиваются тем, что у священника похищается все
то, что он успел собственными трудами приобрести, например, пару лошадей или пару
волов. Жалуется священник светскому начальству, но все напрасно, - еще в большую
бедность вводят его. Случается иногда, что он отыскивает уворованное, но не имея
денежных средств, не получает.
Но, Боже сохрани, когда в приходе бывает еще помещиком человек не боящийся
Бога и людей; тогда большое горе и затруднение предстоят священнику; ему трудно вести
свою паству путем правды. Берется он, чтобы не оставить своих прихожан без назидания
за составление проповеди, хотя в церкви почти всегда бывает мало, а иногда ни одного
прихожанина. Вдруг приходит его жена, или слуга и говорит: дано знать что наш скот
заперт у помещика. Услышав такую неприятную новость, ему уже не до составления
проповеди, бросает он ее и спешит к помещику выручать свой скот.
Помещик, увидев священника, уходит в комнату, а священник идет прямо в кухню,
и просит одного из слуг, доложить помещику что он пришел. Помещик говорит: «пускай
обождет», и священник вынужден вместе с прислугой простоять час и два. Наконец
помещик призывает ватагу и говорит: «возьми с попа за каждую штуку по 2 р.с. и отпусти
ему его скот!». За такой штраф священник еще остается благодарным, а то бывает и по
хуже. Нередко случается, что скот отправляется в город за пригульной. После этого много
требуется трудов и издержек, пока священник увидит свой скот дома, но скот этот
измученный, не кормленный и истощенный.
Что ж остается делать священнику при такой бедности и при таких
обстоятельствах? Несомненно, - не что другое, как только исполнять все требования и
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

98

прихоти своих прихожан. Какие же эти требования? Стыдно высказать, но долг и
справедливость требуют высказать. Заходить в их дома на водку и вино, бывать у них
восприемником, венчальным отцом и вместе наравне с ними вести пьянство и разгул. При
такой обходительности, - они награждают своего священника хлебом и обещают ему
клаки т.е. толоки. Когда же священник отказывается от участия в их пиршествах, то пусть
не ждет от них никакой помощи ни в хлебе, ни в работе. Слава Богу, если в его приходе
случается разумный и благодетельный помещик, тогда священник во всем успевает.
Прихожане его любят и слушают, ходят во все воскресные и праздничные дни в храм
Божий, одним словом исполняют все то, что по отношению к церкви, от них требуется.
Возможно ли было, и возможно ли в настоящее время при таких неотрадных
отношениях со стороны прихожан и помещика стать в уровень относительно умственного
и нравственного образования Бессарабскому духовенству с духовенством тех других
епархий, где оно обеспечено?
Духовенство в таких епархиях, и вообще священника, по приезде на приход, не
нуждаются ни в квартирах, ни в дровах, ни в содержании, и даже не редко в деньгах,
одним словом ни в чем. Они не пьянствуют с своими прихожанами, а только исполняют
свои обязанности: наставлять, поучать, вразумлять и обличать.
У священников тех епархий, где духовенство обеспечено, заведены не только
церковные библиотеки, но и свои домашние. Почти каждый священник выписывает на
свои собственные средства два три журнала, редко, даже кто один журнал. А у нашего, за
исключением не многих выписывающих журналы, остальные, не только не выписывают
ни каких журналов, а искренне признаться и одной книги нет в их домах для чтения, и для
материалов назидания.
Правда в последние годы, благодаря распоряжению епархиального начальства,
издаются епархиальные ведомости нашей епархии, и то не на капитал духовенства, но на
церковную сумму они выписываются.
Все же это оттого, что наше духовенство решительно не имеет никаких средств. Но
когда же подрастают дети в семействах наших священников и требуется дать им
надлежащее воспитание, тогда положение священника еще безотраднее.
Вот и развитие умственного и нравственного образования нашего духовенства!
Оно при тяжких своих обстоятельствах, в критическом положении, забывает даже и то,
чему его учили в семинарии и к какой должности приготовляли. Да и нельзя не забыть,
потому что оно в своих приходах, по совести сказать, не живет, а преждевременно
гниет…
Когда же Господь всемилосердный устроит, что и наше духовенство будет
обеспечено наравне с духовенством других епархий, то надеемся, что оправдаем себя на
деле в глазах начальства, которое так много заботится об искоренении всего грубого и
невежественного в нашем Бессарабском духовенстве. Постараемся всеми силами
возвысить в самих себе умственное и нравственное образование. Тогда будем стараться,
чтобы прихожане ниши во все праздничные и воскресные дни не оставались без
назидания, и не только в церкви, но и при требоисправлениях в приходе. Строго будем
следить друг за другом, дабы аккуратно исполнялись возложенные на нас Правительством
и самим Господом Богом чрез возложение святительских рук обязанности.
Вместе с обеспечением быта, необходимо устранить и то, что служит помехой к
выполнению пастырского долга. В нашей епархии существуют воскресные базары, и
потому в эти дни, если не все то по крайней мере ¾ общества выезжает на базары по
своим житейским потребностям, которые стоят у них на первом плане.
Кажется, что к искоренению этого не маловажного порока есть средство и это
средство ручается само за себя, в самом своем основании. К приучению народа посещать
храм Божий в воскресные и праздничные дни ни запрещение, ни обличения и ни что
другое не будет давать ожидаемого результата; - для этого необходимо:
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

99

а.) Закрыть воскресные базары и предписать местному Начальству, чтобы оно
зорко следило за теми, которые будут нарушать это постановление, и нарушителей
штрафовать в пользу церкви или народных школ. И когда народ убедится, что ему нельзя
посещать базара в воскресный день, быть не может, чтобы он тогда, сидя дома без дела, не
посетил храма Божия;
б.) Предписать сельскому управлению надзирать за исправностью своих
односельцев посещать храм, а еще лучше, повелеть каждому выборному с своим десятком
бывать в воскресные и праздничные дни в церкви за строгою ответственностью;
и в.) Воспретить арендаторам в воскресные и праздничные дни до выхода из
церкви открывать шинки и лавки.
Когда будет так устроено, тогда священник, видя храм наполненный народом, не
оставит оный без назидания, будет всячески при всех своих недостатках прилагать свои
искренние труды к искоренению в народе пьянства, лжеприсяги и сутяжничества.
Духовенство наше всегда было и есть готово приучать народ к посещению храма
Божия, к его исправлению и искоренению всех замечаемых им пороков; но разве это
можно сделать там, где храм бывает пуст? Во время Божественной Литургии в воскресные
и праздничные дни, за исключением причта церковного, сельского и церковного старосты
и какой либо дряхлой старухи с внучком – никого не бывает. Вот некоторые из трудных
сторон жизни нашего сельского пастыря.

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

100


Завойчинский В.М.

ОБЫЧАИ И ОБРЯДЫ ЖИТЕЛЕЙ СЕЛА ЛЕНКОВЦЫ

Ленковцы – село в соседнем с Сокирянским, Кельменецком районе Черновицкой области. Обычаи и
обряды, описанные ниже, были характерны не только для жителей Ленковец, но и в большинстве своем
фиксировались (хотя порой и со своими локальными особенностями) среди украинского населения в селах
Сокирянщины.
Работа
1

была сделана настоятелем местной церкви, священником Василием Мелетиевичем
Завойчинским. Отец Василий родился в 1834 г. в с. Перерыта Хотинського уезда, в семье священника.
Окончил Кишиневскую духовную семинарию. В 1859 г. был рукоположен во священника к церкви с. Липканы
Хотинского уезда, но уже в 1862 году перемещен в м. Бричаны. Далее, в разные годы было еще несколько
переводов к разным приходам Бессарабской губернии. В 1875 г. стал служить при церкви с. Ленковцы. В
1890 г., в Ленковцах, под руководством о. Василия была построена Петро-Павловская церковь, которая
стоит и ныне.
Источник: Завойчинский В. Селение Ленковцы Хотинского уезда. Историко - статистическое
описание // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1880. – № 15. – С. 640–653; № 16. – С. 690–
697; № 23 С. 1054–1066; № 24. – С. 1122–1131.

Религиозное состояние и суеверья.

Ленковецкие прихожане, по отношению вероучения христианского, имеют весьма
скудные сведения. О единстве Божьем они только знают, что един Господь Бог сотворил
небо и землю и все, что есть на земле. О Св. Троице и о свойствах лиц Св. Троицы мало
знают. О загробной жизни имеют весьма темные понятия. Необходимейшие молитвы
знают, но при произношении их искажают смысл и выражения молитв. - Не отличаются
они и особенным усердием к церковному богослужению. Впрочем, с устройством
училища, этот печальный недостаток религиозно - нравственной жизни видимо начинает
исправляться и изглаживаться. А в некоторые великие годовые праздники, по принятому
обычаю, приходят не в малом количестве в свой сельский храм и творят посильные
приношения от своих хозяйственных трудов. В св. четыредесятницу все, за исключением
весьма немногих, исповедаются и св. тайн приобщаются. По умершим всегда совершают,
в установленные св. церковью дни, панихиды и каждый раз в своих домах, приглашая
туда для этой цели священно и церковнослужителей. Общественные поминовения по
покойникам на кладбище в Ленковцах совершаются три раза в году: в понедельник
Фоминой недели, в Духов день 22 июля, в день празднования св. мироносицы и
равноапостольные Марии и Магдалины. Последнее поминовение получило свое начало в
1848 г. в память свирепствования тогда в Ленковцах сильной холеры.
В понедельник Духова дня совершается каждый год крестный ход с хоругвями и
иконами в поле для освящения засеянных нив. Процессию сопровождают все прихожане,
за исключением дряхлых, больных и младенцев.

1
Текст публикуется с небольшими сокращениями. К сожалению, из-за плохого качества оригинала, который
находился в нашем распоряжении, нам не удалось полностью воспроизвести текст (отсутствует одна
страница и текст одной песни). – Прим. ред.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

101

Отстроив новый дом, каждый хозяин считает священным долгом своим освятить
оный; - в противном случае, выражаются они, не будет там успеха и счастья в хозяйстве.
Во дни скорби и убытков просят священника отслужить молебен: Спасителю, Божьей
Матери, св. Николаю и пр. св. угодникам. Во время болезни первой всего просят освятить
над головой воду; исповедаются, св. Тайн приобщаются и нередко совершают над
больным таинство св. елеосвящения.
Но к прискорбию нужно сказать, что ленковецкие жители преданы многим
суевериям и предрассудкам. Не лишне будет упомянуть здесь, хотя о некоторых поверьях,
например: понедельник считают тяжелым днем и потому непригодно начинать новое
дело, перейдет кто-нибудь дорогу с порожными коновками
2

будет неудача; перевернулся
горшок в печке - несчастье, запела курица по петушиному - то же, кричит над домом сова
- будет мертвец. На кануне дня св. великомученика Георгия копают и ставят на видных
местах дерн с воткнутой веткой вербы для того, чтобы этой вербой пригрозить ведьмам,
которые будто бы против этого дня ночью приходят доить и портить дойных коров.
Против дня св. апостола Андрея 30 ноября вечером девушки пекут балабушки, и
устраивают разные своеобразные игрища и забавы. О ведьмах и «вовкулаках» (оборотнях
человека в волка) поверья различные: первые разным образом причиняют вред людям, а
последние пугают всех и каждого, упыри - это выходящие из гробов мертвецы и
являющиеся людям, особенно тем, которые вызывают и желают их видеть, как-то: отцы -
матери будто бы являются детям, - дети - своим родителям; жены - своим мужьям, мужья
- женам и проч.
Хозяйственное состояние и образ жизни ленковецких прихожан.

Главное занятие Ленковецких поселян для своего материального благосостояния
заключается в хлебопашестве и огородничестве. Они сеют на полях своих преимущест-
венно: пшеницу, рожь, ячмень, овес, кукурузу и - немного гречихи; в огородах: лук,
чеснок, морковь, петрушку, бураки, картофель, все роды бобов, капусту не редко огурцы,
арбузы и дыни. Но таковое их занятие, при отсутствии агрономических сведений,
правильной и должной обработки земли, хотя почва относительно и богата, не всегда
вознаграждает усиленный труд хозяина, и засеянное поле не всегда приносит столько,
сколько ожидается плодов.
У ленковецких помещиков, обладающих лучшими средствами и имеющих
возможность поставить свое хозяйство рациональнее, хлебопашество конечно идет
несравненно лучше и с большей пользой, нежели у поселян. Последние не только не
имеют средств приобрести по примеру помещиков, для улучшения своего хозяйства,
какие - либо современные, усовершенствованные – земледельческие орудия и машины, но
они по своей природной беспечности, не всегда содержат в исправности и те
хозяйственные орудия, которые унаследованы ими от дедов и прадедов.
Поселяне, по причине недостатка земли, мало содержат скота, лошадей и овец.
Если кто из них позажиточнее, то отдают таковой на выпас, преимущественно рабочих
волов, к местным и соседним помещикам, уплачивая за каждую штуку по 5 и более
рублей. От этого в селении Ленковцах мало таких хозяев, которые имеют свой плуг с
двумя и тремя парами волов, одну, две или три коровы и до 50 овец: большинство из них -
народ бедный и кроме хаты мазанки не имеют, как говорится, ни кола, ни двора.
Причины обеднения ленковецких прихожан кроме указанных обстоятельств, - т. е.
недостатка земли и отсутствия правильной обработки оной, - заключаются сверх того в их
собственной беспечности и склонности к праздности и пьянству. Беспечность их доходит
до того, что многие поселяне, запасшись с лета небольшим количеством хлеба, кукурузы

2
Пустые ведра.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

102

или ржи для необходимого питания, считают себя вполне довольными и обеспеченными и
потому редкие из них заботятся о расширении своего хозяйства, посредством усиленных
трудов или же других каких - либо полезных занятий, и, кроме продажи своего хлеба, они
другими промыслами вовсе не занимаются. Только некоторые из них в редких случаях
занимаются извозом за плату еврейского хлеба в Каменец-Подольск и в другие
ближайшие соседние местечки. Не многие поступают в услужение к помещикам и к
посессорам. Большинство же населения, будучи крайне бедно, но руководствуясь какой -
то бессмысленной гордостью, считает для себя службу у других если не унижением, то по
крайней мере несообразностью с званием хозяина, по большей части грязного, полунагого
и голодного. «Липше
3
Склонность к праздности ленковецких поселян особенно заметна зимой.
Незнакомые ни с какими ремеслами, поселяне зимой почти ничего не делают. Если у кого
остается не вымолоченным на току хлеб, то они поселяне днем в ясную и хорошую погоду
молотят. Молотьба хлеба производится посредством цепов; других же способов вымола-
чивания, например, посредством гарманования лошадьми и волами, как это делается на
юге Бессарабии, или же машинами, как у помещиков, у ленковецких поселян вовсе не
употребляется.
буду на печи сидиты, чим служиты, бо сором и будут з мене люды
смиятыся», говорят эти образцовые празднолюбцы и ленивцы.
Осенние и зимние вечера поселяне мужчины проводят большей частью в ничего не
деланье, в пустых разговорах или перебранках с домашними. Спать укладываются в 7
часов, а встают не раньше 7 часов утра, отдавая, таким образом, сну 12 часов. Зато
женщины до поздней ночи сидят за работой, чаще всего прядут пеньку и овечью шерсть
на своих оригинальных прядилках, называемых куделями. Молодые же парубки ходят до
полуночи по вечерницам, сопровождая свои похождения песнями и криками.

Частное описание хозяйственного устройства.

Хозяйственное обзаведение Ленковецких поселян составляют: а) хата дом; б)
ограда, около дома; в) ток (гумно); г) огород; д) сад; е) загон для скота и прочих
домашних животных: лошадей, овец и птиц.
а) Дом или хата имеет форму прямоугольника; он строится без всякого плана и где
попало, смотря по удобству хозяина, и потому в Ленковцах нет планированных улиц;
устраиваются здешние дома все деревянные, обмазанные глиной; строятся они таким
образом: закапываются в главных местах преимущественно по углам сохи
4
, на них
устанавливаются и укрепляются платвы
5
Для устройства стен хаты кругом между столбами вбиваются первоначально колья
из дерева, укрепляемые вверху в пробуравленную балку, а внизу закапываемые прямо в
землю, так как подобные хаты и все вообще хозяйственные крытые обзаведения строятся
без фундамента. Колья вбиваются рядом, один от другого на пол - аршина и потом
обгораживаются: или прутьями, которые после обкидываются глиной, или же валиками,
приготовляемыми из глины, смешанной с соломой. После того и другого огораживания
дается время просохнуть, а потом еще раза два обмазываются и сглаживаются стены той
же глиной, смешанной с половой или же навозом. Потолок строят из толстых прутьев,
на которых для крыши укрепляются довольно
высокие, копьеобразно сбитые верху кроквы; - поверх крокв прибиваются кругом латы и
потом крыша всегда покрывается соломой, которой, смотря по объему хаты, употребля-
ется от 3 до 5 возов, так что таковая укрытая кровля дома представляется издали
подобием скирды сена или соломы.

3
Лучше буду на печке сидеть, нежели служить, потому что стыдно и люди будут смеяться надо мною.
4
Столбы.
5
Балки.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

103

параллельно вкладываемым по внутренним верхним балкам, перекинутым через сволок
6
,
потом поступают точно также и при устройстве стен. Кругом стены для крепости
устроятся призьбы
7
По объему и величине своей дом бывает не одинаков. Смотря по средствам и
состоянию хозяина, он бывает много - много 15 аршин длины, 8 ширины, обыкновенно же
8 длины и 4 аршина ширины. В первом случае хозяин разделяет свой дом на три
отделения: малую комнату - хатына, - по средине сени и большую. Во втором случае дом
состоит из двух отделений: сеней, часто обращаемых в кладовую и магазин для хлеба,
если бедность не позволяет устроить для этого особенное здание, и собственно жилой
комнаты. В большом доме устроятся три двери: с надвору сени, в малую хатынку и
большую хату, но иногда, для прямого сообщения с прочими хозяйственными обзаведе-
ниями строят сквозные двери через сени, называемые затыльными. В малом доме две
двери, с надвору в сени и оттуда в жилую комнату. Окон полуаршинных в большом доме
пять: 3 в большой комнате, два в малой. В малом доме только 3 окна. Полы в домах всегда
земляные и печка для варки кушанья; но в больших хатах около варистой печки иногда
устраивается для теплоты и грубка.
. Наконец дом белят или белой глиной, добываемой вблизи села из
земли, или же гипсом, покупаемым в г. Хотине редко, известью; вкладываются окна,
двери и хата - мазанка по наружности готова.
б) Зажиточный хозяин устраивает вокруг своего дома плетневую или же каменную
ограду. В последнем случае камень укладывается прямо без всякой глиняной известковой
связи, и никогда не обмазывается. Посреди ограды простые деревянные ворота для въезда
с улицы. Бедняки не строят никакой ограды, а ставят свой дом задним фасадом к саду или
огороду.
в) Для слада не молоченого хлеба и молотьбы оного устраивается около каждого
хозяйского дома гумно - ток. Молотьба хлеба, как выше сказано, всегда производится
посредством цепов, который состоит из двух палок: держак
8
г) Всякий хозяин старается завести около своей хаты огород для посевов овощей, а
многие и сад с фруктовыми деревьями; тот и другой окапывается канавой, редко загора-
живается плетнем. Некоторые, впрочем, весьма редкие, имеют и стараются иметь у себя
при доме - в саду в малом объеме пасеку, (пчельник) которая, при неумении вести дело,
всегда находится в плохом состоянии.
, к которому прикрепляется
посредством ремня, называемого капицею, и свободно вращаемого на держаке, другая
меньшая палка, называемая бияком.
д) Обора (загон) для скота, конюшня для лошадей и кошара (загон) для овец
строятся из плетня и всегда около дома. На конюшне устраивается крыша, покрытая
соломой и стены обмазываются глиной. Загоны для скота и овец редко имеют крышу. Для
прочих домашних животных: свиней, курей, гусей и уток строятся тоже своего рода
разнокалиберные хлева.

Внутренняя домашняя обстановка. Костюмы мужчин и женщин.

Хозяева заботятся, чтобы в доме побольше иметь икон, которые поставляют на
почетных местах. Иконы покупаются хозяевами на базарах у лубочных маляров за деше-
вые цены и при покупке хозяева не столько обращают внимание на художественность
рисунка и красоту изображенных ликов св. угодников, сколько на величину и дешевизну
оных; за рубль или полтора поселянин купит икону в полтора или два аршина в длину и
один в ширину. На этих иконах большей частью изображено несколько ликов святых.

6
Капитальная балка посреди дома, на которой утверждается потолок.
7
Завалинка около дома.
8
Палка длинная, которою держат при молотьбе в руках.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

104

Мебель в доме простая, именно: дощатая постель устраивается обыкновенно около
печки на 4-х столбах, вбитых в земляной пол, отсюда прямолинейно около стен, огибая
оные под прямым углом к выходным в сени дверям, тянется лавка
9
. Простой топорной
работы деревянный стол ставится на почётном месте, остальная мебель, употребляемая
ленковецкими поселянами, носит следующие названия: мысник
10
, ослин
11
, стильчик
12
и
полыца
13
Домашнее убранство. Смотря по состоянию, здешние хозяйки покрывают кровати
и лавки сперва пислою (войлок из овечьей шерсти), а потом веретою (рядно) или же
налавником и килимом (большой и малый различных цветов ковёр). Состоятельные люди,
а особенно у кого есть девушки–невесты, складывают на кроватях несколько подушек,
наполненных большей частью жёсткими Куриными перьями, и убираемых из самодель-
ного холста и вышитых по краям синею или красною заполочью
. Домашняя посуда: горшок, миска, полумиска, ложка, казан, ринка (глиняная
сковорода), корыто, дижа для теста, дижка (бочка), дижечка (бочонок), цебер (лохань),
дойница для доения коров и овец, цидилко для процеживания молока. Домашние орудия:
нож, вилок нет, а кушают пальцами, сокира, барда (топоры) и коцюба (кочерга).
14
Сверху близ потолка параллельно кровати устраивается во всяком доме жердка
.
15
Костюмы мужчин: сорочка – рубаха шьётся из домашнего холста, широкая и
длинная, похожая на женскую с длинными широкими рукавами, без воротника; сподники
и холошни
, -
это две палки, одна около другой на пол аршины от стены, прикрепляемые на верёвке в
таковом же расстоянии к потолку. На жердке складываются почти все лишние домашние
вещи, именно: кожухи, рубахи, рядна, войлоки, ковры, холст, и прочее, а там где есть
девушка-невеста, то её приготовленное домашнее приданное, состоящее из ковров, холста
и прочее.
16
, последние из домашнего сукна. Зимою для теплоты надевают мышины
17
.
Поверх рубахи опоясываются крайкою
18
Калитку (кисет) из бараньей кожи и нож. Верхнее лёгкое платье: чугай, род пальто
из домашнего белого или чёрного сукна. Для зимы, кожух (пагольный тулуп); здешний
кожух отличается от великороссийских и малороссийских тулупов тем, что шьётся прямо
без всяких в талии складок и без воротника
, а эту последнюю окаймляют узким ремнём,
унизанным медными пуговицами и разными блёстками. К ремню привешивают на
узеньких ремешках
19
, и по форме похож на мужское пальто, с тем
различием, что снаружи кругом пояса нашиваются из красного сукна своеобразные цветы.
Для защиты в ненастную погоду одевают манту, - особенной формы бурку, к которой
сзади пришивают в квадратный аршин кусок сукна, служащий вместо воротника для
накрытия головы. На голове летом и зимой носят иомуш, (высокая баранья шапка, без
картуза), изредка летом – капелюхи
20
. На руки зимой надевают рукавицы,
21
жупан
22

9
Из одной или двух досок, вместо дивана.
из
10
Топорной работы шкаф для склада посуды.
11
Деревянная скамейка для сидения.
12
Тапорной работы табурет.
13
Полка, встраиваемая выше окон, вокруг стен параллельно лавки и предназначаемая собственно для склада
хлеба.
14
Бумажные цветные нитки.
15
Род вешалки или этажерки.
16
Брюки или панталоны своеобразной формы.
17
Кожаные панталоны.
18
Пояс с разными узорами.
19
Воротников за исключением манты – бурки ни к какому платью не пришивают, считая воротник панскою
одеждою, к которой они питают какую то антипатию и пренебрежение.
20
Самодельная из соломы мужская шляпа.
21
Перчатки из простой шерсти с одним пальцем, плетеными ими самими посредством деревянных ключек
или крючка.
22
Наподобие длинного полого чугая вроде пальто.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

105

фабричного темно-зеленого или черного сукна, носят зажиточные хозяева. Ноги обувают
в чоботы (сапоги) или постолы (кожаные ходаки или лапти), последние употребляются
преимущественно в простые - рабочие дни. Вот и весь убор мужчин.
Женская одежда мало чем отличается от мужской. За исключением головного
убора и исподнего платья женщины одевают: кожух, чугай и манту. Модных платьев
никаких не носят, а все без исключения употребляют вместо юбки шерстяную катринцу
(запаска), фату то же самое (бумажная фабричная запаска).
В последнее время молодые женщины и девушки изредка стали надевать по
праздникам грубого изделия и работы юбки. Некоторые зажиточные женщины и девушки
стараются покупать себе для завязывания головы дешевого качества и особенного цвета
шали и платки. Замужние женщины носят на голове кирпу, состоящую в том, что
заплетенные волосы на маковке (темя) складываются в форме квадратика, на который, для
возвышенности убора, накладываются сверху тряпки, каковые обвязав платком, завивают
белым рушником (утиральник) опуская два конца оного на плечи. Поверх всего убора или
совсем завивают голову шалью, что делается для теплоты зимой, так что едва по краям
видны концы присвоенного замужним женщинам, как особенная привилегия, и никогда не
употребляемого девицами рушника, или же обвязывают уши цветным платком и тогда
виден весь рушник. Подобный головной убор издали напоминает солдатский кивер и
несколько идущих женщин в белой кирпе на голове, в белой рубахе вышитой запоточью
на плечах, груди и рукавах и в катрипце, представляют собой взвод не обученных солдат -
новобранцев, уродливо марширующих пред своим командиром. Девушки убирают себе
голову самодельными из гаруса цветами и лентами.
Зажиточные женщины и девушки кроме кожуха, который носят летом и зимой,
шьют из кошачьего меха шубу, похожую по форме на кожух и покрытую темно - синим
или черным фабричным сукном и в таком случае эта шуба носит название контуша.
Иногда женщины и девушки летом для легкости носят по праздникам зипун (кофта из
черной или полосатой материи). Модных полусапожек не носят, а надевают или
черевики
23

или же особенно зимой сапоги. Всякое изменение уборов и одеяний считается
у них предосудительным и заслуживающим осмеяния. «А дивитесь, такий-то или такая-то
вже пнутся до панства». (Смотрите, уже такой-то или такая-то хотят быть панами.)
Местные обычаи при рождении дитяти, крещении и погребении.

1. После рождения дитяти хозяин приглашает своего священника к себе в дом на
молитвины, т.е. для чтения родильнице положенных молитв и наречения имени новорож-
денному младенцу. После молитвования и наречения имени новорожденному младенцу,
за что священник с причетником получают по паре калачей или же по одному хлебу, а
вместе с тем и по несколько копеек, хозяин созывает к себе в дом на молитвины своего
дитяти гостей, соседок и родственниц, которые в подарок родильнице приносят по одной
миске муки, а в мясоед сверх того по одной или по две пары яиц, по одной курице и проч.
Хозяин угощает своих званных гостей водкой и закуской.
2. Таинство св. крещения над новорожденным младенцем совершается летом в
церкви, а зимой в доме священника. Дитя для крещения всегда несет бабка-повитуха. При
крещении бывают обыкновенно два восприемника, а иногда и более; с этого времени вос-
приемники по отношению родителей ново крещенного, а сии к восприемникам получают
наименование кума и кумы, а по отношению к крестникам – нанашка и нанашки, которые
своих крестников, подобно посаженным отцам венчанных, называют финнами.
По окончании святого крещения кумовья отправляются в дом родителей ново
крещенного дитяти и здесь устраивается обед, носящий название крестины, куда, кроме

23
Башмаки из простого ремня на одной голой подошве.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

106

кумовей, приглашаются и другие гости, преимущественно родственники и родственницы.
Приглашенные несут в подарок то же самое, что и на молитвины, с тем только различием,
что на молитвины во 1-х ходят одни только женщины - хозяйки, без мужей, а на крестины
и мужчины со своими женами, а во 2-х молитвины продолжаются только один день, а
крестины - сряду два, а иногда и три дня, 2-й и 3-й день после крещения называют
здешние прихожане покрестинами, сопровождаемыми часто, как и сами крестины,
большим разгулом.
В 40 день после рождения дитяти мать - родильница, в сопровождении повиваль-
ной бабки, приносит своего новорожденного младенца в церковь для получения от
священника очистительной молитвы и для воцерковления дитяти, что совершается
большей частью пред началом божественной литургии в воскресный тили праздничный
день. Пред окончанием богослужения новый член церкви удостаивается св. причастия.
Мать дитяти при этом часто жертвует на акафист или молебен Спасителю, Матери Божьей
и св. Николаю, - а потом отправляется в дом священника и приносит следующее ему по
обычаю вознаграждение за труды, состоящее в нескольких деньгах и одной паре калачей
или же хлебе.
3. Каждый возрастной, заболевши, просит к себе священника, - исповедоваться и
св. Таин приобщаться; кроме того над болящими совершается таинство св. елеосвящения.
О смерти покойника родственники его, прежде всего, извещают приходского
священника, и тогда же приглашают причетника читать при усопшем псалтырь. Погребе-
ние совершается обыкновенно на 3-й день. В день погребения родственники покойного,
особенно зажиточные, просят священника служить божественную литургию, пред
началом которой бывает вынос умершего в церковь.
Во время шествия печальной процессии с покойником, предшествуемой процес-
сионым крестом, хоругвями и двумя фонарями, священник на пути в церковь несколько
раз останавливается для чтения св. евангелия и заупокойной ектеньи. Умершего
сопровождает народ, а родственники во всю дорогу по нем плачут и голосят и при этом,
смотря по состоянию, раздают бедным за упокой души преставившегося посильную
милостыню, состоящую из овец, коров, подушек, холста и утиральников, с такими приго-
ворками: просим, вас: примите за душу помершего и опять продолжается плач и рыдание
с разными причитаниями; так напр. если умер отец или мать - дети приговаривают:
«дядьку или неньку наш
24
, или мамко наша шанко
25
. Хто (кто) нас буде доглядаты и до
розуму приводить? Видкиль
26
По окончании божественной литургии, если таковая по просьбе родственников
совершается, над покойником по чинноположению отпевается погребение, после которого
тело умершего, в преднесении одного только прецессионного креста без хоругвь, в
предшествии священника с причтом и сопровождаемого плачущими и рыдающими род-
ственниками и скорбящими знакомыми, относится на кладбище и предается земле. После
погребения причт и присутствовавший при этом народ приглашаются в дом покойного.
Здесь после краткой заупокойной литии и благословления священником приготовленного
стола, предлагается им обед.
вас будем или буду дожидаты? Чи из за горы высокой, чи
из за долины глубокой? Варьируя причитания оплакивают отец и мать своих детей, брат -
сестру, - сестра брата, муж жену, жена мужа.
В 3-й и особенно в 40 день родственники покойного всегда просят священника
совершить за упокой души преставившегося божественную литургию, - по окончании
которой в доме покойника отправляется панихида, называемая по-здешнему в народе
парастосом, всегда сопровождаемым при этом приготовленным для причта и приглаша-
емого народа, особенно бедных, обедом. Такие парастасы совершаются ленковецкими

24
Дядьком и неньком называют отца, а собственно дядю называют вуйком.
25
Шанка - опекун, попечитель.
26
Видкиль – откуда.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

107

прихожанами в своих домах очень часто, или за упокой души их родителей и сродников,
или же за всех вообще прежде почивших христиан.

Свадьбы и свадебные обычаи у Ленковецких поселян.

Сватанья, а равно и свадьбы, совершаемые в Ленковцах, сопровождаются с
большим или меньшим изменением обычаями, встречаемыми у поселян соседних сел,
здесь (при свадьбах) можно встретить смесь различных обычаев: великороссийских,
малороссийских, молдавских и даже польских и этим, между прочим, доказывается то,
что здешние поселяне не коренные жители села Ленковец, а смесь разноплеменных
переселенцев.
Намереваясь вступить в брак, жених по обыкновению оправляет сватов в тот дом, где
есть пригожая невеста. Сватанье всегда бывает вечером. Сваты, вошедши в дом, не прямо
приступают к цели своего прихода, а беседуют с родителями невесты о разных предметах,
относящихся к обыденной жизни; жених при этом не присутствует, а остается или дома у
себя или же на дворе родителей невесты; в последнем случае другие парубки
27
1-й парубок: «кабак»!
, узнав об
его сватанье выкрикивают по соседним улицам или дворам разные прибаутки более или
менее юмористические, в роде напр. следующих:
2-й отвечает: «та не бей собак»!
1-й нехай той бье, що дивку бере!
28
Между тем сваты, наговорившись вдоволь с родителями невесты, приступают уже
к цели своего прихода и редко не успевают в том, за чем пришли, так как невеста и ее
родители всегда почти бывают наперед предупреждены о приходе к ним сватов; жених
наперед испрашивает согласие невесты и ее родителей и если получает согласие их, то
посылает сватов; если же нет, то не решится послать таковых. Сваты при этом ставят на
столе хлеб и бутылку с водкой и начинают потчевать домашних; в то время приглашают
войти в дом и жениха, поджидающего на дворе счет исхода дела. Таковое предвари-
тельное потчевание означает запить слово. При этом родители невесты совместно со
сватами назначают день для запития могорича
и проч.
29
Собравшись в дом, гости не тот час угощаются, а сначала выполняется местный
обычай заручин; он состоит в спрашивании согласия жениха и невесты вступить в брак, а
потом в обмене их перстней, которые кладут в миску, наполненную житом или пшеницей.
Молодые при этом перекрестившись, отыскивают в миске свои перстни; жених берет
кольцо невесты, а невеста жениха. После этого поставляется для приглашенных угощение,
продолжающееся иногда далеко за полночь. Во время этого пиршества определяется день
свадьбы. Этим сватанье и оканчивается.
. На этот могорич, устраиваемый тоже
вечером, приглашаются в дом родителей невесты ближайшие родственники: кумы, сваты
и нередко соседи с обеих сторон, а иногда, впрочем весьма редко, просят и своего приход-
ского священника присутствовать при окончательном решении пред брачного дела.
Угощение для приглашенных поставляется с обеих сторон: со стороны жениха водка,
конечно в изобилии, судя по его состоянию, - а родители невесты предлагают закуску.
Свадьбы обыкновенно бывают через три - редко через 4 недели после сватанья. В
продолжении этого времени следуют приготовления с обеих сторон. В число приготовле-
ний к свадьбе входит: приглашение батьки и матки
30
<отсутствует 696 страница >
дружков и …

27
Парубок – парень.
28
Пусть тот бьет, кто девку берет.
29
Могорич - окончательное решение со стороны родителей жениха и невесты пред брачного дела.
Могоричем называют зарученье или обрученье.
30
Отец и мать посаженные.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

108

Венок невесты, при пении различных свадебных песен, ниже сего для примера
помещаемых плетется тоже из пеньки по мере окружности ее головы, и обшивается
посредством заполочи барвинком, который позолочивается сусальным золотом.
Приготовленный таким образом венок укладывается вокруг расплетенной и расче-
санной головы невесты; оставшееся же пустое место на середине головы украшается при-
крепленными к волосам золотистыми звездочками, приготовленными для этого из листьев
барвинка. Подобные звездочки пришиваются всем свадебным, не исключая и музыкантов:
мужчинам к их шапкам, женщинам: - дружкам и свахам - первым к волосам, а последним
к их головному убору.
Выше сказано, что свадьбы начинаются обыкновенно в пятницу в вечеру; тогда
приготавливается материал для венков и начинается само плетение оных, каковое
оканчивается уже в субботу после обеда. Утром в субботу жених и невеста приходят в
церковь, слушают литургию и, по окончании богослужения, исповедаются, приготовля-
ясь, посредством очищения своей совести, вступить на новое поприще семейной жизни.
После литургии же в субботу приглашают священника в дом жениха и невесты для совер-
шения панихиды. По совершении панихиды и благословления священником стола, на
котором полагают хлеб с начатым венком для жениха или невесты все присутствующие,
обедают, расходятся; остаются одни свадебные. Вслед за этим приходят музыканты,
которые, отобедавши, начинают играть разные песни. В то время садятся за стол дружки,
свахи и близкие родственницы и с пением под аккомпанемент музыки разных свадебных
песен, оканчивают плетение венка.
Приведем для примера некоторые из песен, употребляемых в Ленковцах при венко-
плетениях молодым и вообще на свадьбах.
Из руточки
31
Три квиточки

32
Най

33
Най Бог благословит!
Бог благословит!
И отец и мать
Своему дитяти
Виночек зачинаты
А в другий раз
Тай в добрый час
Благослови Боже!
Эта песнь с музыкой повторяется три раза.
Чи я тоби марийко (имя невесты) не казала
Чи я твоему серденькови, не прияла?
Та не ходы до броду по воду!
Та не слухай соловейка у саду!
Та не слухай зозуленьки
34
Та не бери подарунки, кто дае
як куе!
35
Бо то ти подарунки ни до чого,
,
Видвидуть тя вид батенька до чужога
36
Примечания. Мария, Иоанн - преимущественные имена в Ленковцах, и потому под
именами Иван и Мария, нужно разуметь имена вообще жениха и невесты, хотя бы настоя-
щие их имена были другие, например, Яков, Грицко, Катырына, Горпина и прочие.
.

31
Рута –зелие – растение.
32
Квитка - цветок
33
Слово най – пусть.
34
Кукушка.
35
Не бери подарки, кто дает.
36
Потому что эти подарки ни к чету, отведут тебя от отца и матери к чужому.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

109

Летят галочки (грачи)
В три рядочки
Зозулька (кукушка) напереди,
Вси галочки на лугу силы,
А зозулька на калине.
Вси галочки защебетали,
Зозулька зикувала.
Вси дивочки заспивали
А Марийка заплакала:
Пошлю галочку
По родиночку,
А сокола по неничку. (отца или мать)
Галочка идее,
Всю родину веде,
А сокола не видаты,
Сокол литае
И крыльцами мае,
А неньки не видаты
Ручки прикрыты
И дверци прибиты,
Сыра земля тяженька.
Веселыся сынку,
В тяжелу годинку!
Мени там не буваты
И тоби порядку не даваты.
___________________

Повий витре дорогою
За нашею молодою!
Розвий витре руссу - косу
По червонному поясу!
Нехай руса - коса знае,
Що виночек приймае.
Не раз же мя ненька кляла
Як я косу заплитала
Заплити ж мени Ненько горазд
37
Бо то послидний раз

Марийка свои ненички (мать)
Перехожая заря,
Перешла хату - сины
Впала неньци на колина,
Тай косами плечи вкрыла,
Слизочками личко вмила.
Ты казала, моя неничко,
Не дам тебе, мое дочечко!
А теперь ты мене даешь,
Тай свить мени завязуешь.
Даешь мене, ненько, молоду,
Остается мое зилля у саду.

37
Горазд – хорошо.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

110

Даешь мене, моя ненько, вид себе,
Хто ж буде полываты мое зилля без мене?
Вставай же, моя ненько, раненько,
Тай полывай мое зилля часенько
Вечерними и ранишними зоричками (заря)
А ще липшее дрибненькими слизочками.
___________________________

Деревце райское,
Над раем стояло,
В рай его похылыло.
В рай его похылыло,
Тай сыненько зацвило.
Сыненько зацвило.
Тай не богацько вродыло.
Тай зродыло дви ягидочки
Тай то ти (эти) не такии,
Обыдви золотии
Една мени ягидочка
Молодая Марийка
Другая мени ягидочка,
Молоденький Иванко

По окончании плетения венка, таковой, как выше сказано, позлащается сусальным
золотом. После этого дружки - девушки усаживают невесту на стул, расплетают ей косу и
чешут (ей) волосы под пение следующей песни:

Сидай Марийко на стилей!
Подай матинко грибенец!
Росчисаты руссу - косу пид винец.
________

Дежь твий, Марийко, старший брат,
Щоб твою руссу - косу росплитав?
Дежь вин твои киснычки
38
Чи в море, чи в Дунай покидав?
подивав,
39
А не в море, ни в Дунай покидав,
Лишень свои червони чоботы пидвязав
40
_______________
.

Стану я на кедрину (перила около колодца)
Крикну я на родину
Сходыся родыночко
Бо вже Марийка в виночку.

После этого она встает и под пение свадебными ниже прописанной песни кланя-
ется по три раза в ноги отцу, матери и всем родным.


38
Киснычки - ленты к волосам.
39
Разве в море или в Дунае побросал.
40
Только свои красные сапоги подвязал.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

111

Грайте музыки ризко(резко)
Кланяйся Марийко нызко!
И старому, и малому
И Богови Святому.
Кланяйся Марийко гоже
И Бог тоби поможе
И не одын (один) тоби скаже
Благослови тя (тебя) Боже.

Поклонившись отцу и матери, невеста становится между своими дружками -
девушками. Старший дружба (боярин шафер) берет за руку старшую дружку, сия послед-
няя держит руку невесты, этф вторую дружку, а сия последняя 2-го дружбу - боярина и
при играни музыкантов с громким ухканием со стороны обоих дружбив весь хоровод в
этом виде направляется к отворенным дверям. 1-й дружба, ведя за собой весь свадебный
хоровод, останавливается пред выходом из комнаты в сени и ударяя крестообразно своей
дружбинской палкой
41
Примечание. Такие же церемонии с некоторым только изменением совершаются и
над женихом, в доме его родителей, как то плетение венка, чесание волос дружками,
поклоны родителям и проч.
по внутренним дверным рамам, провозглашает: Пане старосто!
Просымо благословенства! Тот стоя в сенях, отвечает: Най (пусть) Бог благословит.
Второй удар тоже палкой со стороны дружбы с о словами: и другой раз, староста отвечает:
«Най, Бог благословит!» Дружба: и третий раз! Староста: Най Бог благословит. И с ухка-
ньем в сопровождении играющих музыкантов выводит свадебный хоровод в сени; здесь
при выходе на двор повторяется та же самая затея, что и при выходе из комнаты в сени.
По выходе молодых из дома, вся эта свадебная толпа со свадебным старостою
впереди, несущим пару калачей и штоф водки и в сопровождении музыки, с разными
выкриками со стороны шаферов дружбив, отправляется
42
Окончив обход, висилля
с визитом к почетным сельским
лицам, начиная с приходского священника.
43

возвращается домой уже вечером. Поужинав, молодые и
прочая молодежь, привлеченная игрою музыкантов, танцуют на дворе почти целую ночь и
уже пред рассветом все расходятся для отдыха. Утром в воскресенье свадебные гости, во
главе с посаженными, собравшись заблаговременно в дом молодых, приготавливают их в
церковь для бракосочетания. Приготовление, за исключением венкоплетения, состоит в
таких точно затеях, какие были и в субботу, именно: усаживание молодых на скамейку,
чесание им волос, возложение невесте на голову венка, поклоны родным, испрошение у
них благословления, в выходе из дому в предшествии старосты, дружбив, в сопровожде-
нии дружок-девушек, свашек-женщин и играющих музыкантов с пением песен и
ухканьем. По дороге в церковь поют разные песни и, между прочим, когда невеста сирота,
не имеющая матери, поют эту песнь:
А вдарили ангелы на небе,
Тай збудили Ии мамку у гроби
Иды, иды Ии мате до суду,
Бо вже ведут твое дитя до слюбу
44

.

41
Дружбинская палка есть обыкновенная палка, но для отличия к ней по средине привязывается платок, по
этой палке узнается на свадьбе дружба (шафер)
42
Когда свадебные ходят по деревне или идут в церковь, то не держатся за руки.
43
Висилля, от слова веселье.
44
Слюб – брак.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

112

По окончании бракосочетания, выйдя из церкви, по дороге домой, поют, между,
прочими следующую песнь:
Дякуем
45
Дякуем попонькови,
попонькови
Як вирному батенькови, Що нам слюб дав
Не много взяв
Пивторя червонаго
46
Вид пана молодого

47
Подходя к дому поют следующее:
.
Выйди матинко против нас,
Спитай же (спроси) людей и всих нас,
Де твое дитятко бувало?
Пид райским винком слюб брало
48
Там с дяками попы спивали

Там свички с огнями пылали
Там твое дитятко стояло
Пид райским винков слюб брало.
Отец и мать выходят на встречу молодым с хлебом и солью, которым благослов-
ляют венчанных
49
Хмиль лугами,
. После этого все свадебные с дружбою впереди, с соблюдением выше
прописанных затей, с пением и ухканьем, входят в дом и садятся за стол обедать. В продо-
лжении обеденного стола дружки поют попеременно следующие две песни:
Пшениченька ланами
Честный батычку
50
Пообидайте с нами
,
Сызый голуб по столу скаче
В червонных чобитках пляше,
И ист и пье
И в бубен бье,
В сопилочку грае
51
Батычка припрошае.
Батычку наш, вельможный пане!
Батычку наш, вельможный пане!
Зажийте
52
Солодкий мед, зеленее вино,
ж вы теперь с нами,
На столу поставлено.
После обеда молодые с выше упомянутыми затеями выходят на двор, где танцуют
до приезда жениха.
Поезд жениха за невестою сопровождается тоже разными затеями. Жених обыкно-
венно едет верхом на лошади, его сопровождают верхами же дружбы и другие парубки.
Остальные свадебные совместно с музыкантами едут на повозках. Во время поезда друж-
ки и свашки поют в продолжении дороги разные песни и между прочими следующие:
По пид Каменець

45
Дякуем – благодарим.
46
Пивторя - полтора червонного.
47
От господина молодого.
48
Под райским венком брак получало.
49
Замечательно, что при этом мать, выходя встречать молодых надевает кожух на невесту.
50
Эти слова относятся к отцу и матери посаженным, честный батычку, или честная матинко.
51
Сопилка - дудка, свирель.
52
Заживать, поживать – кушать.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

113

Втолченный гостинец
53
Хто ж его вбыв?

Иванко с боярами
Ему калына
Дорогу заступила
Виймав шабельку
54
Став калину рубаты
А до його калына
Стала промовляты:
Не для тебе
Калына насижена
Тильки для тебе
Марийка наряжена
<…>
При выходе во двор родные невесты, поезжане поют, высказывая в юмористичес-
ких слововыражениях незавидную обстановку дома тестева.
Не лякайся теще!
55
Не много нас плеще
56
Тридцятеро и двое
,
Не подвиру твоем.
А в нашегосвата,
На петрушци хата
Петрушка пидгныла,
Тай хату свалыла.
На встречу жениха выходят невеста и ее родные. Весь поезд подъезжает к дверям
дома. Невеста кропит своего жениха св. водой, а он бросает ей на тарелку деньги
Поезжане при этом поют:
Шовковый шнурочек стину гне,
Зять до тещи челом бье,
А теща тым ся не турбуе
57
Вийшла на двир, - зятя частуе.
Стелыся зятинку - стелем
58
На подвичирку хмелем,

А в синях барвинком,
А в хати - васильком,
За столом и с соколом,
Бо вин хоче буты господарем
59
После этого, оба дружбы (шафера) жениха, становясь на лошадях верхом по обеим
сторонам его, принимают от него калач, который он получает тогда от невесты, а свой
отдает ей
.
60

53
Вбитая дорога.
и, воткнув таковой на свою дружбинскую палку, поднимают его калач вверх;
один дружба держит палку с одного конца, а другой с другого; жених проезжает три раза
под палку. По окончании проезда старший дружба выхватывает калач и во всю прыть
скачет на лошади в поле, а за ним в догоню все свадебные верховые поезжане, стараясь
54
Сабля.
55
Не пугайся - теща!
56
Плеще – пляше.
57
Не торбуе - не беспокоится.
58
Стих этот выражает покорность зятя.
59
Он хочет быть господарем – хозяином.
60
Как жених, так и невеста с субботы и до сего времени держат на руке привязанный платком калач, о
котором теперь идет речь.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

114

догнать т отнять от него тот калач; успевает, конечно, тот, кто владеет быстрой лошадью.
Таковой бег называется здесь ловлением калача, который после погони, как что-нибудь
особенное, дробится на мелкие кусочки и раздается каждому гостю; а догнавший и отняв-
ший от дружбы заветный калач получает одобрение и похвалу от всех присутствующих на
свадьбе
61
После всего этого жених и все его поезжане сходят с лошадей и повозок, и в пред-
шествии старосты, дружбив, дружок, посаженных, сопровождаемые музыкой
.
62
с разными
выше уже прописанными местными затеями и ухканьем, торжественно вступают в дом
родителей невесты и усаживаются за стол. Хозяин дома всех их встречает, принимает и
угощает. Вслед за ним приводят невесту и усаживают ее около жениха
63
За тем под музыку с разными песнями следует покрытие головы невесты, каковой
обычай с платком на двух палках, под пляску, исполняет старший дружба (шафер)
жениха. Невеста, защищаемая до времени от покрытия своими дружками, обыкновенно
при этом плачет; присутствующие из ее близких, особенно родители подражают ей.
.
Окончив покрытие головы невесты, (все) дружбы
64
и старосты с пляской под
музыку и ухканьем, выносят на повозке приезжих с женихом той все домашнее придан-
ное, приготовленное для его невесты ее родителями
65
Куда же ты Марийко походыла?
и погостив еще некоторое время, -
(жених держит свою невесту за руку -) с таким же триумфом как входили, выходят на
двор. При этом, между прочим, поют следующую песнь:
Що твоя головочка побилила?
Ходыла ж в вышневый сад,
Тай на мою головочку цвит впав,
Татарин, братчик, татарин!
Продав сестричку за талер,
А руссу - косу за шестак,
А румянее личко пишло вже и так.
Затем поезд с невестою, с женихом, едущим на лошади и с прочими верховыми,
сопровождаемый разными выкриками и прибаутками, песнями и музыкой, отправляется в
дом жениха.

Частные обычаи и местные увеселения Ленковецких поселян.

В навечерие Рождества Христова и Богоявления, по заведенному обычаю и соглас-
но постановлению св. церкви, большинство народа целый день до захода солнца постят и
употребляют пищу уже вечером; этот вечер называется св. вечером. К столу приготавли-
вается, в числе прочих постных кушаний, непременно вареная пшеница с медом (сочиво).
После ужина каждый хозяин посылает чрез своих домашних, а если таковых нет, то сам
носит, родным, кумовьям и знакомым калачи и часть кушаний от своего стола. Такое
приношение, совершаемое один только раз в году - в рождественский сочельник, вечером,
носит общее название вечеря. Принесший вечерю обыкновенно приветствует хозяев:
«Добрый вечер вам!»

61
Случается, что у дружбы лучшая лошадь и его никто не может догнать, тогда конечно вся похвала
остается за ним.
62
Выше было сказано, что музыканты нанимаются порознь - для жениха и невесты. При приезде жениха за
невестой и во время пребывания в доме невесты, оба хора, соединившись, играют вместе. По выезде жениха,
музыка невесты остается здесь же и продолжает увеселять гостей ее, а женихова отправляется вместе с ним.
63
Жених и невеста за столом всегда сидят между своими дружками - девушками, но в этом случае следует
изменение.
64
Как со стороны жениха, так и невесты.
65
При этом не редко захватываются и лишние вещи, но за этим зорко смотрят родственники невесты.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

115

«Доброго здоровья», получает в ответ, - Просыл дядько
66
мамка и я вашеци
67

прошу на вечерю!
68
На это получает в ответ: «дякуем!» (благодарим). Хозяйка берет из рук посланную
вечерю, а хозяин усаживает его за стол и угощает; тем временем хозяйка откладывает для
себя часть из принесенной вечери, а на место оной прибавляет от своего стола. После
этого со словами бувайте здоровы! (будьте здоровы!) посланец уходит, унося далее свою
вечерю.

С подобным обменом кушаний, таковой хожалый может обойти в продолжении
вечера - до полуночи домов 10-ть и более, смотря по наказу дядьки и мамки и, возвратясь
домой, приносить, такое или подобное количество калачей и кушаний, какое первоначаль-
но получил из своего дома, только в измельченном виде.
В день праздника Рождества Христова под вечер, собравшиеся парубки испра-
шивают чрез своих депутатов от приходского священника позволение ходить по селу с
риздвянными поздравлениями, называемыми здесь с незапамятных времен коляд-ками
69
На вырученные от этих поздравлений деньги парубки покупают в свою приход-
скую церковь хоругви, прецессионные кресты, фонари и свечи.
,
которые поются ими на дворе под окнами хозяйских домов.
Содержание колядок редко имеет отношение к празднику. Там большей частью
слышатся виршини мало не относящиеся к празднику. Приведем в пример хотя одну из
этих своеобразных виршей - распеваемых под окнами домов.

Честный велычный
Пане, господаре!
Ой дай Боже!
Пане господаре,
А вставай не спи!
Ой дай Боже!
Пане господаре,
А вставай не спи!
Ой дай Боже.
Замитай дворы!
Ой дай Боже!
Замитай дворы
Застилай столы!
Ой дай Боже!
Застилай столы,
Клады калачи!
Ой дай Боже!
Клады калачи,
З ярой пшеницы!
Ой дай Боже!
Бо
70
Три гости з року,
прийдут тоби,
Ой дай Боже!
Три гости зроку,

66
Дядькою здесь называют отца, которого также часто величают –неньком; а собственно дядьку обзывают
здесь вуйком.
67
Вашеци – вас.
68
Подобное предложение изменяется, по мере надобности.
69
Парни, поющие колядки, называются здесь колядниками.
70
Бо - потому что.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

116

Три товарищи;
Ой дай Боже!
Перший товарищ!
Чим ся похвалыш?
71
Ой дай Боже!
А солнце каже,
Як я там взийду
72
Ой дай Боже!
Як я тай взийду,
В недилю рано.
Ой дай Боже!
Тай взрадуются,
Церкви - костиолы.
Ой дай Боже!
Церкви, костиолы,
В церквах престолы.
Ой дай Боже!
Другий товарищ!
Чим ся похвалыш?
Ой дай Боже!
А мисяц каже,
Як я тай взийду,
Ой дай Боже!
Як я тай взийду
З вечера пизно,
Ой дай Боже!
Тай взрадуется
Гость в дорози
Ой дай Боже!
Гость у дорози
Волыки в вози
Ой дай Боже!
А третий товарищ
Ой дай Боже!
А дошик каже:
Як я тай спаду,
Ой дай Боже!
Як я тай спаду,
Три раза в маю
Ой дай Боже!
Тай родытся
Жито - жито
Ой дай Боже!
Жито - пшеница,
Всяка пашныця
73
Ой дай Боже!
.
Винчуем мы вас
74

71
Чем ты похвалишься.

72
Как я взойду.
73
Всяка пашныця - всякое хлебное растение.
74
Винчуем значит – поздравляем.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

117

Святом - святами
75
Ой дай Боже!
С святом святами
С святым Рождеством
Ой дай Боже!;
А за сим же словом
Тай бувай же здоров
76

.
Окончив пение один из первых парубков возглашает: хлопци-молодцы, дайтеся
чуты! (отзовитесь) винчуем поздравляем сего господаря с святым рождеством, а мы вси
счастьем и здоровьем, а вы кажить дай Боже.
За подобное поздравительное пение колядники получают в благодарность от
хозяина дома пару калачей и несколько денег; а там, где есть возрастная девушка, они
приглашаются в дом для плясания, которое состоит в том, что девушка, получив от отца
или матери несколько мелких копеек, держит деньги между своими обеими ладонями и
побрякивает ими. Один из парубков с шапкой в руках пляшет пред ней, стараясь при этом
получить из рук девушки деньги, каковые она изредка по копейке бросает в его Кучму
77

.
Пляска происходит под пение остальных парубков, между прочим, следующей песни,
аккомпанируемой музыкой:
Ой, тупа - тупа!
Тут гроший купа.
А гроший нема(нет)
Лишь девка сама.
Ой, гила, гила!

Гусеньки на став,
День добрый, дивчино,
Щесь бо я не спав
78
Ой не спав, не спав,

Не буду спаты,
Бо за годыну
Буде свитаты
79

.
Хождение колядников по домам продолжается дня три с ряду, пока не окончат с
поздравлением все село.
Вечером под новый год большей частью мальчики, - редко взрослые, ходят по селу
с так называемым гейканьем и под окнами хозяев выкрикивают с следующих юмористи-
ческим стихоплетением:
Гей, гей!
А у нашего пана господаря
Двенадцать волив, як соколив,
Гей,гей!
А впереди
Два медведи,

75
Свято – праздник.
76
Бувай здоров - будь здоров.
77
Шапку здесь называют и Кучмою и иолумом, кучма от молдавского слова - кушма –шапка; а иолум
вероятно название турецкое.
78
Еще я не спал.
79
Чрез час будет всходить заря, рассветать.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

118

В колесници
Две синицы
80
Гей, гей!
А у нашего пана господаря
Скильки на хати соломы,
Стильки на столи червонных.
Гей,гей!
Скильки на печи диточок,
Стильки на столи крышечек,
Гей,гей!
Скильки пид лавкою стовпчикив
81
Стильки на печи хлопчикив.

Гей, гей!
Дайте калбасу,
Бо вам хату рознесу!
Гей,гей! И проч.
Большие парни-парубки в эту ночь ходят с так называемой маланкой. В последнее
время по увещанию священника обычай этого хождения, доходящего иногда до безо-
бразия против такого великого праздника, начал несколько ослабевать и изменяться, и
должно быть чрез несколько времени совсем прекратится. Маланка - это есть нечто иное,
как какой-то уродливый маскарад, обходящий ночью по домам преимущественно таким,
где есть возрастные девицы и состоящий из лубочных масок и переменных костюмов, -
так напр. один парень, покрасивее других, переодевается женщиной, носящей название
маланки, другой цыганом, тот дедом, делают чучело на подобие козы и проч.. Во время
хождения по домам поют под музыку
82
Наша маланка господиня,
разные песни по содержанию своему и приспособ-
ленные к этому маскараду; приведем для примера одну из этих песен не редко юмористи-
ческих как и сам маскарад.
Пид припечком мыски мыла
83
Вставай маланко,

Маланко вмыйся!
На килку рушнык
84
Маланко втрыся!

Наша маланка ноги мыла
Тонкий фартух замочила.
Новий витре буйнесенький
Высуши фартух тонесенький!
Новий витре як сяк як так
Высуши фартух, як мак, як мак
Новий витре як болото,
Высуши фартух як золото!
На первый день св. Пасхи, по заведенному издавна обычаю народ - старые и моло-
дые - собирается после разговления на площадь около церкви и здесь до вечера каждый
возраст проводит время по своему: хозяева толкуют об обыденной жизни, молодежь
резвится, бегает и поет песни несколько подходящие к малороссийским веснянкам.

80
Синица - две мелкие птички.
81
Столбик.
82
Надобно заметить, что как в рождественские праздники во время коледования, так и теперь с маланкой
аккомпанируют при пении парней музыканты, так точно, как и на свадьбах.
83
Около печи чашки или тарелки мыла.
84
На колушку утиральник.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

119

Приведем для примера песнь так называемую воротарчика. В песне этой принимают
участие преимущественно девушки, которые взявшись друг с другом за руки поют.
Воротарчику
85
А вчины, вчины воротачка!
воротарчику!
86
Передняя пара, представляющая превратника, спрашивает на распев:

Ащо там, ащо там
За пан идее?
87
Ащо нам,ащо нам
За дар везе?
Остальные поют:
Золотое, золотое горняточко
88
Най краще, най краще дивчаточко.
,
После этого пары, представляющие привратника, поднимают высоко руки, а
последняя (пара), держащая за руки остальных, бежит под поднятые руки воротарчика,
становясь потом сама в позу привратника. Подобное пение и бегание длится долго до тех
пор, пока действующие лица не уморятся.
Кроме гуляния с песнями, молодежь затевает и другие подобные этому игры; но
танцев с музыкой в 1-й день пасхи не бывает и вообще народ этот день проводит в
воздержности. Пьянства же, за исключением редких случаев, не бывает.




85
Воротарчик – привратник.
86
Отвори ворота.
87
А какой там господин едет.
88
Золотой горшочек.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

120

Кучерявий О.П.

ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА ГВІЗДІВЦІ

Кожен населений пункт як і людина має своє особисте ім’я. Звичайно, нам завжди
цікаво, що ж значить наше ім’я і звідки воно взялося. Теж саме можна сказати до назви
села, хутора або міста, в яких ми народилися, живемо або тимчасово перебували. Не є
винятком в цьому й гвіздівчани, тобто мешканці села Гвіздівці яке знаходиться на
території сучасного Сокирянського району Чернівецької області.
Дотепер майже не відомо завдяки чому і кому це мальовниче село має свою назву.
Існують тільки деякі припущення, про які й піде мова.
У румунській версії статті «Гвіздівці» (Gv ăzdăuţi) , яка розміщена у багатомовній
інтернет-мережевій енциклопедії «Вікіпедія» зазначено, що вірогідно від початку село
називалося Ваздауці (Văzdăuţi), а сучасна Гвіздівці – це лише «субформа»
1
Протягом століть назва дійсно дещо видозмінювалася. Так, вперше село було
пом’януто у грамоті Господаря Молдовського князівства Олександра І Доброго
(Олександру чел Бун), яка датується 1432-м роком. На жаль, сама грамота до наших часів
не збереглася, ми достеменно знаємо про її існування з грамоти іншого правителя
Молдовського князівства – Стефана Великого (Штефан чел Маре), яка в свою чергу
датована 30 вересня 1503 року. У цій грамоті Штефан чєл Маре передає села Гвіздівці і
Ходороуци переселенцям з Поділля
. Без сумніву –
це зазначення у румунській версії «Вікіпедії» – прояв «ностальгії окупанта». Не будемо
вдаватися у цій статті про національний склад села у різні часи (це окрема тема), лише
зазначимо, що воно явно створювалося – як слов’янське поселення. При цьому, навіть
школяру 4-го класу зрозуміло, що якщо село від початку створювалося – як слов’янське,
то і його назва могла бути лише слов’янською. Тобто, румунську версію викидаємо на
смітник відразу і без особливих роздумів.
2
– Данчулу Бучацькому, його двоюрідному брату
Ісайко і його тітці Васуткі, які купили ці села у дочки Івашко Владичка – Славни, за 150
татарських злотих
3
В більш пізніх джерелах, де село згадано, знову ж таки у зв’язку з зміною власників
(1611 та 1635 роки), і які нам вже відомі із румунськомовних джерел, офіційна назва села
вже зазначається як «Гвоздоуці», «Гвоздоуць», «Воздоуці» і «Ваздауць». У турецькому
документі 1716 року назва села викладена – «Вєздовічє»
. У грамоті чітко зазначена назва села – «Гвоздовци». Напевне, що так
само було і у грамоті Олександра Доброго.
4
. У перепису населення 1771-74
років, який проводився молдовськими владами під керівництвом і контролем російських
чиновників, село значиться під тогочасною молдовською спотвореною назвою
«Вездеуцій». В подальшому, після становлення російської влади у Бессарабії назва села в
офіційній документації трансформувалася у «Віздеуці», «Гвоздоуць» і «Гвоздоуци»
5
. У
1859 році чомусь навіть з’явилася геть дивна варіація – «Годорожинці»
6
Але офіційні назви – далеко не завжди справжні назви. Ми також знаємо, що у
1808-му році у Гвіздівцях (Гвоздівцях) квартирував полк Донських козаків під
командуванням військового старшини Єфремова і сам військовий старшина Єфремов
також жив у селі. Військові, а тим більше донські козаки на той час не дуже переймалися
офіційними назвами і називали село у своїх записах саме так, як його називали мешканці –
«Гвоздівци»
.
7
За часів румунської окупації 1918-40 та 1941-44 років офіційною назвою села було
«Гваздауць» (Gvazdauți)
. Тобто, саме така назва села і продовжувала існувати у всі віки, не дивлячись
на зміни влад, офіційних назв і навіть дуже велику зміну населення.
8
. Сучасна ж назва села з’явилася лише у 1940-х роках, десь після
завершення Другої світової війни.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

121

Таким чином, справжня назва нашого села не Гвіздівці, а «Гвоздовци» або
«Гвоздівці». Та, зрозуміло, що ніхто не буде повертати цю справжню стару назву нашому
селу і може й не має в тому сенсу. Головне, що цілком збереглися суть і корінь назви.
Та звідки ж взялися ці «корінь і суть»?
Ломачинецький краєзнавець Михайло Шундрій вважає, що колись на місті села
була залога від давньоруського міста-фортеці Кучелмін, яка в прадавні часи знаходилася
на березі Дністра між сучасними Ломачинцями і Непоротовим та охороняла край від
нападу степових кочівників. За версією М.М. Шундрія, нібито, залога давала кожному
нападу кочівників таку відсіч, що далеко за її межами люди нерідко казали: «Не
потикайтеся на ту залогу, бо там так гвоздят, колотят, гатят і садят (тобто – б’ють), що
рідко хто живим повертається з походу»
9
Залога від Кучелміну на тому місці, де на цей час розташовані Гвіздівці, дійсно
могла бути. Навіть, вона обов’язково мала бути тут розташована, адже Гвіздівці –
найвища точка краю і з військового погляду це є найкраще місце для залоги; не
скористатися такою можливістю було б дуже великою помилкою.
. Та ця версія серйозної критики теж не
витримує.
Та залога діяла проти кочівників, яким слово «гвоздити» було явно не притаманне.
Якщо вони і говорили між собою стосовно залоги щось подібне, то говорили б на своїй
мові. Таким чином і передатися від них до слов’ян назва місцевості у такому вигляді не
могла би.
Крім того, ця залога, звісно, була не одна. І що ж кучелмінський воєвода,
надсилаючи дружинників у залогу, казав їм: «Йдіть на охорону до залоги у той бік»?
Зрозуміло, що ні: дозорці залоги і військове керівництво Кучелміна самі б дали їй назву,
не очікуючи, коли це зроблять кочівники. Та ми не знаємо – як називали у Кучелміні цю
залогу. Ці відомості канули в літу, разом з легендарним Кучелміном.
Та й треба бути історично правдивим: не могла давньоруська залога, які б хоробрі і
сильні вояки до неї не входили, сама по собі так лякати кочівників, серед яких теж було
багато добрих, сміливих, хитрих та й ще і підступних воїнів. У походи на руські землі
кочівники ходили досить великими силами, а залога, завжди – це лише досить невеличкий
загін дозорців, в обов’язки яких входить, насамперед, вчасно виявити напад і попередити
про нього основні військові сили та цивільне населення. В бій залога вступає лише в тому
випадку, коли на неї натрапить невеличка купка розвідників ворога, або у тих випадках,
коли ворог не був вчасно помічений і сама залога піддалася несподіваному нападу. Лише
тоді залога б’ється, захищаючи себе і прикриваючи гінців, які мають попередити військо.
При цьому, кочівники, за будь яких обставин, не могли так сильно боятися будь якої
залоги. Тобто, ця легенда, хоча вона і гарна на вигляд, але явно придумана кимось із
сучасників. Але ми таки ще повернемось до цієї версії, але дещо в іншому ракурсі…
Існують ще різні фонотечні версії змін частин слів, але вони виглядають вкрай
сумнівними через свою складність, особливо при тому що назва села є досить простою.
Навряд чи колись знайдуться історичні документи, яку проллють світло на цю
багатовікову тайну. Тому напевне слід скористатися найбільш надійним, з наявних в
нашому розпорядженні джерел - людською історичною пам’яттю.
Тут слід трохи відійти в бік від основної теми нашої статті і зауважити, що це
сучасні покоління з тих чи інших причин (уклад, темпи життя, зміна життєвих
пріоритетів, тощо), значною мірою та мабуть здебільшого втратили цю історичну пам’ять,
стали «людьми, які не пам’ятають юродства». Відомий киргизький письменник
радянських часів Чингиз Айтматов дав таким людям назву «манкурти». Це не приємно,
але на жаль – це вже ознака більшої частини нашого українського суспільства.
Натомість, аж до середини 60-х років ХХ-го сторіччя населення села жило
практично однаковим укладом, устроєм. Йшли роки, сторіччя, проходили війни,
змінювалися влади, покоління зміняли покоління, а устрій життя в селі був практично не
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

122

змінний: робота від світанку до темна, одні і ті ж самі інструменти протягом багатьох
сторіч, не змінні агротехнології. Взимку трохи більше вільного часу. При цьому, чимало
релігійних свят, які давали можливість відпочити від важкої праці. Зрозуміло, що не було
електрики, телебачення, газет. Головним джерелом офіційної інформації були сільські
старости і священики. Та людям ні коли не було достатньо лише офіційної інформації,
тому вони мали потребу в обміні інформацією між собою. Сучасна інформація того часу
надходила до них через базари і ярмарки, а історична, до якої вони, на відміну від нас
проявляли велику цікавість – від батьків, дідів, бабусь і матусь. І вся отримана інформація
детально обговорювалася в селі між людьми.
Молодь обмінювалася інформацією на вечорницях і під час традиційних для
Гвіздівців спільних сільгоспробіт по обробці зібраного врожаю. Якщо, щодо вечорниць,
напевне всім відомо, що це, те щодо спільних сільгоспробіт потрібно роз’яснити. Восени і
взимку молодь приблизно одного віку, одного сільського «кута», за спільною
домовленістю, увечері збиралися у когось одного на подвір’ї і майже всю ніч спільно
обробляли зібраний врожай. Здебільшого, це було лущення кукурудзи. Наступного
вечора, або через декілька вечорів, йшли до іншого і так ділі.
Старші покоління ходили на «посидіньки», які проходили увечері (в основному –
взимку, або у недільні дні) у когось в хаті. Горілку та інші алкогольні напої під час таких
заходів не пили. Молодь співала, танцювала, вела між собою розмови. Старші на
посидіньках розмовляли і співали.
І лише електрифікація села, розвиток грамотності, поява у житті людей газет, радіо,
кіно, телебачення, зміна характеру і методів робіт, колгоспний устрій, ріст міграції
населення, прискорення життя в цілому, тощо, змінили ці звичаї для більш молодих
поколінь. Чималий внесок в зміну звичаїв зробила більша доступність алкоголю. Більш
старші покоління продовжували ці традиції, але з поступовим уходом старших з життя все
менш численними ставали посидіньки, і на цей час про них вже давно не чути.
Та повертаючись до теми нашої статті, слід зазначити, що саме під час таких форм
обміну інформацією, з покоління до покоління, практично в незмінному вигляді
передавалися історичні відомості, в тому числі – про виникнення села, про історичні події,
які відбивалися в народній пам’яті, про звичаї, про предків, тощо.
І от за таким єдиним на часи існування «історичної пам’яті» – прадавнім сільськім
повір’ям, село було засноване людиною на прізвище Гвоздьов, або Гвоздов, або Гвоздєв.
Зрозуміло, що ніхто вже не знав достеменно деталі. Дехто в переказах наближених до нас
поколінь вважав його багатієм, а дехто і простою людиною, яка тут оселилася. Та й
дійсно, скоріш за все, він оселився в цьому місці сам, або з сім’єю на пустому місці, або на
залишках від спустошеного більш старовинного поселення. Навряд він при цьому міг бути
в ті прадавні часи багатієм? Ніхто вже на пам’ятав – звідки Гвоздьов прибув та коли саме
це відбулося. Але в давніх розповідях старих людей, жодна версія, крім Гвоздьова, чи то
Гвоздєва не поминалася
10
Таким чином, все ж таки, найвірогідніше, саме завдяки прізвищу (або прізвиську)
першозасновника село і отримало таку назву. А альтернативні версії викликані, скоріш за
все більш сучасними сумнівами, щодо існування в прадавні часи в нашій місцевості
«гвоздєй» (цвяхів) і існування тут «російського» слова «гвоздь». Але, по перше, цвяхи
використовувалися людством з прадавніх часів, виготовлялися у свій час ще з дерева,
риб’ячих кісток, згодом з бронзи, заліза… По-друге, слово «гвоздь», за походженням, є не
«російським», а давньослов’янським, точніше – давньосербохорватським («гвозд» – ліс),
яке увійшло до більшості сучасних слов’янських мов (білоруська «гвозд», чешська –
«hvozděj», словацька – «hvozd», словенська «gòzd», верхньолужська «hózdź»,
нижньолужська «gózdź», тощо)
.
11
Означало це слово, майже від самого початку (після значення «ліс») виріб для
кріплення, у вигляді стержня с головкою і гострим кінцем. Саме в такому вигляді це слово
.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

123

використовувалося у давній Русі та чомусь не залишилося у сучасній українській мові, до
якої в часи польського панування увійшло слово «цвях» (« ćwiek» – полською), що явно
було запозичене поляками від німецького «Zwecke».
Ну і до того ж, ми не знаємо – звідки прибув Гвоздьов і завдяки чому він отримав
таке прізвище, або прізвисько? Про це можна, знову ж таки, лише гадати. З словників
старослов’янської і староукраїнської мов ми взнаємо, що прізвище «Гвоздов» може
походити від прізвиська «Гвозд» (а те у свою чергу від «гвоздь»). Гвоздом могли прозвати
високу людину або людину з дуже твердим характером. Міг він бути і ковалем, який
виготовляв цвяхи («гвозді»). «Гвозд» з часом могло перетворитися у Гвоздов або Гвоздєв
само собою або при переписах населення.
Отут у принципі, можна повернутися і до давньоруських значень похідних від
слова «гвозд», про які розповідав М.М. Шундрій: саме прізвисько «Гвозд»
12
Але цілком Гвоздом могли прозвати й буйного чоловіка, який подекуди не вмів
утримати себе в руках, або міг вдарити так, що прибивав до землі...
від початку
дійсно могло виникнути від варіацій «гвоздити» в значенні «бити з силою», «говорити
впевнено, переконливо, вникаючи в суть справи». Відповідно, той самий засновник села
Гвоздов або Гвоздєв цілком міг одержати своє прізвисько або прізвище через те, що був
розсудливою людиною, виявляв ясність в думках и діях.
З споріднених прізвищ відомим є прізвище «Гвоздь», родоначальником якого був
князь Фьодор Дімітрієвич Гвоздь, що жив в XV ст. і володів селом Гвоздєво у
Ростовському повіті сучасної Ярославської області. Відомі в історії з подібним прізвищем
і декілька селян та міщан, але всі вони – більш пізнього періоду, ніж дата першої згадки
про село
13

1
http://ro.wikipedia.org/wiki/Gvăzdăuţi,_Secureni
.
2
Rezachevici C. Magnaţii Buczacki-Jazłowiecki şi Moldova În secolele XV – XVI şi ramura necunoscuta a
acestora, boierii moldoveni Buceaţchi // Revista de istorie a Moldovei. – Chişinău, 2006. – N 3-4 (67 – 68). – P. 21
– 25.
3
Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte
omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec &
Co, 1913. – P. 230 – 232.
4
Димитров С. Ат. Турецкие документы о состоянии Хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. //
Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Москва: АН СССР.
Ин-т Востоковедения, 1969. - Т. ІІ.
5
Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской
Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1909. – С. 260; Zotta S. Semi-mileniul unui
document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428-1928). – Iaşi,
1928; Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия
за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело Михайловской церкви;
Черновицкий ОГА, фонд 117, опись 1: «Хотинский уездный суд», ед. 292. – «Дело по жалобе жителей с.
Гвоздауц на посессора сербского воеводу Янку Поповича за чинимые им притеснения и побои», 19.11.1825-
30.04.1830; і ін.
6
Список населенных мест по сведениям 1859 года. – СПб., 1861. – С. 62.
7
Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Кишинев, Паровая Типо-Литография
Ф.П.Кашевскаго, 1902. – Т.. 2. – С. 383.
8
Anuarul «Socec» al României-Mari: 1924 - 1925. – V. II: Provincia. – Bucuresti: Editura «Socec & Co». Soc.
Anon., 1925
9
Чорний О.Д., Мандзяк О.С. Сокирянська бистрина –Чернівці: Прут, 2011. – С. 34.
10
З розповідей Кучерявого Порфірія Філиповича, 1888 року народження, якому це розповідав в свій час
його батько – Кучерявий Філип (перший і єдиний на той час грамотний селянин у Гвіздівцях).
11
Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка. / Перевод с немецкого и дополнения члена-
корреспондента АН СССР О. Н. Трубачева. Под редакцией и с предисловием проф. Б. А. Ларина. Издание
второе, стереотипное. В четырех томах. – М.: «Прогресс», 1986. Тома I–IV.
12
Морошкин М. Славянский именослов или собрание славянских личных имен в алфавитном порядке. –
СПб., 1867. – С. 61.
13
Тупиков Н.М. Словарь древнерусских личных собственных имен. – СПБ., 1903. – С. 103.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

124

ТРАДИЦИОННАЯ ПИЩА

Источник: Несторовский П.А. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. –
Варшава: Типография «Сатурн», 1905. – С. 61-63.

Говоря о пище, мы будем иметь в виду исключительно те роды ее, которые отлича-
ются чисто местным характером.
В пищу русины повсеместно употребляют так называемую «мамалыгу». Мамалыгу
употребляют в пищу только в Бессарабии, и, пожалуй, в прилегающих местностях
соседних губерний — Подольской и Херсонской, отчего она может быть названа чисто
национальной бессарабской пищей. Приготовляется мамалыга из кукурузной муки, и
самое приготовление ее производится следующим образом. В небольшой чугунный
котелок наливают воды и доводят ее до температуры кипения (иногда в котелок вливается
уже кипяченная вода). Затем в воду, для того, чтобы приготовляемая мамалыга не имела
приторного вкуса, бросают небольшое количество соли и вслед затем начинают
понемногу подсыпать кукурузной муки; муки бросают столько, сколько и какой величины
собираются приготовить мамалыгу. После этого заставляюсь брошенную в котел муку
прокииятиться вместе с водой. Когда она достаточно прокипятится, котелок снимают с
огня и особой, специально для этой цели предназначенной, небольшой деревянной
палочкой вымешивают муку. Наконец ставят на несколько времени котел опять на огонь,
и когда получившаяся масса сделается плотной до того, что примет форму котла, ее
выбрасывают на чистую дощечку или низенький круглый стол, имеющий для этой цели.
Разрезывают мамалыгу ниткой. Собственно говоря, мамалыга является вареным хлебом из
кукурузной муки и но вкусу отчасти напоминает блины. Печеный же хлеб из той же муки
посит название «малая». Мамалыга вообще заменяет хлеб и ее готовят ежедневно два
раза, утром и вечером. Кушают ее с борщом, молоком, творогом, маслом, солеными
огурцами, «брынзой», «саламахой» и. т.п. Заслуживает упоминания нриготовление двух
последних родов пищи, как тоже чисто местных.
«Брынза» приготовляется следующим образом. Полученное от овец молоко
свертывается посредством вливаиия в него особо приготовленной жидкости, называемой
«глягом», отчего и самый процесс этот называется «гляганием». Когда молоко свернется,
его отцеживагот на редком шерстяном цедиле, после чего получается «будз». «Будз»
прежде, чем приготовить из него «брынзу», несколько дней просушивают, а затем
разрезывают на небольшие ломти или квадратики, сильно пересоливают их и складывают
в кадушки, нажимая ломти «будза» прессом. «Брынза» бывает двух сортов. Лучший сорт
или настоящая «брынза» (жирный сыр) всегда приготовляется из чистого «будза», а
низший («тощий сыр») из так называемой «урды» — тоже через перетирание и пересоли-
вание.
«Саламаха» — постное блюдо — приготовляется из чесноку. Чеснок изрезывается
на мелкие кусочки, затем при помощи особого устройства «макогона» (небольшая дере-
вянная палочка с утолщением на одном конце) растирается в миске до тех пор, пока он не
примет формы мягкой массы. Эту, получившуюся таким способом из чесноку мякину раз-
водят чем-нибудь кислым, обыкновенно домашним квасом, иногда уксусом, разведенным
водою, подливают немного для вкуса «олию» (коноплянпое масло), и «саламаха» готова.
В Буковине из сырых слив приготовляют особого рода «повидло», напоминающее
по своей массе масло. Цвета это масло черного. Вкус оно имеет кисловатый и хорошо
приготовленное довольно приятное.
Едят русины в день обыкновенно четыре раза: утром, часов в восемь, обед, в
двенадцать — полдник, перед закатом солнца — «пидвечирик» и перед отходом ко сну —
«вечерю» или ужин.

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

125


ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ
(ІЗ ЗІБРАННЯ О.Д. ЧОРНОГО)

КАЛИНА - ДОЛЯ, КАЛИНА - ВРОДА

Чому мати вишиває на рушнику червону калину? Бо в усіх народів е улюблені
рослини символи. У нас, на Україні, — калина. Цей добрий знак збагачує серця пам'яттю
про рідну землю, батьків дім. Кущ калини рясний і тепло дорогого порога — це те, що
залишають нам у спадщину батьки, це те, що буде нас зв'язувати усе життя з рідною
домівкою, оберігатиме від незгод.
Червоняста калина — шанована в Україні рослина, росла у кожному дворі.
Збудував дім —посади біля вікон калину. Вона не допустить у хату лихого. Оберігатиме і
прикрашатиме господу.
Як забіліють квіти її, дівчата ними коси прикрашають, оберігаючи честь свою і
вроду. А коли кетяги достигали, їх вішали під стріхою. Йшли люди селом, а хати наче в
коралях, червоніли густими намистинками до пізніх заморозків. А якою красою вважалося
калинове намисто на шиї дівчини! Як любили одягати калинові хустки дівчата, молодиці,
збираючись на гуляння!
Кажуть, давним-давно жила собі красуня Калина. Був у неї суджений. Подарував
він своїй нареченій багато червоного намиста до весілля. Гуляла якось дівчина, а тут
вороги злії в Україну вступили. Погнались за нею. Калина, тікаючи довго, зачепилася за
гілля, розсипалось її червоне намисто. Згодом вона загинула в неволі. А в тих місцях, де
покотились намистинки, виросли кущі, що й назвав їх народ калиною.
Або ось така легенда про калину.
Жив у одному селі дуже багатий господар. У всьому лад умів давати. Хазяйство у
нього як слід доглянуте, господа пишна та охайна — окраса на все село. І донька
золотокоса зростає на радість усім. Дуже дивно вродлива була та багатирка Наталка. А
поруч хазяйської господи — бідне наймитське обійстя. І підростає у ній ось уже
найстаршенький Василько. Ото вже цього літа піде на хазяйський двір на зарібки. Бо у
батьків його ще дев'ятеро неодягнених і босих...
Змалечку, працюючи біля хазяйської худоби, Василь дивувався чарівній красі
ровесниці своєї, багатирської дочки, Наталки. До чого ж хороша була! Брови тоненькою
дугою-шнурочком, очиці — швидкі та ясні, а що вже коси — то й не описати: густі та
довгі, блискучі. Гарна Наталя, мов писанка. Та одна вада — злюча і гордовита. Може,
через те, що зросла без матері. Всі у дворі її пестили та кохали, а вона ні до кого не
заговорить, ні на кого й не дивиться — всіма гордує, на всіх злиться.
Все те бачив щодня Василь ї задумався, чого то краса та так колеться. У душі його
— ніби дві невидимих сили боролися. Одна говорить: «Не думай про Наталю, зла вона і
недобра», а інша: «Полюби її, пригорни, вона й зміниться, подобрішає». І щодня Василь
мріє пригорнути золотокосу Наталю, сказати їй наймиліші слова, повідати всю таїну свого
кохання.
А тут вже з різних місцин приїжджають женихи, сватають красуню золотокосу. У
того землі нелічені, у іншого — худоби небачено. Та Наталя лише встигає їм гарбузи
підносити, ніби й не думає про весільний рушник.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

126

А що ж бідному наймиту Василеві? Й не гадати тримати у своїх обіймах багату
наречену.
Йдуть літа. Примхлива Наталя ніяк не вибере собі судженого, сохне за нею гарний
бідний парубок. І ніхто не порадить ліків для молодих сердець. Аж ось з'явилась у селі
стара ворожка. Облюбувала собі пустуючу хатину край села. Якось пізно ввечері
повертався Василь з поля. А бабця йому назустріч із проханням допомогти справити
обійстя. Безвідмовним був парубок у роботі, швидко впорався і платні не взяв. І тоді
бабуся сказала йому: «Знаю, що не бідність мучить тебе на цьому світі, а велике кохання.
Горда та себелюбива твоя Наталка. Доля її — залишитись довіку самотньою, нещасною. Є
лише один спосіб ощасливити її. І тільки твоя добра душа і вмілі руки можуть зробити її
милою, привітною і люблячою».
І тоді старенька розповіла, що знала. Нібито дуже давно вдерлися у їхнє село
бусурмани поганії. Почали дітей ловити, до сідел приторочувати, дівчат та парубків у
ясир гнати. Та всі дорослі не так просто давалися до рук поганцям. З вилами й косами
кидалися на ворогів, одбивали своїх рідних, боронили домівки. Той бій тривав довго,
зайшли, проганяючи турків, далеко у степ. Батько Наталки був мінним воїном і разом з
побратимом сміливо розправлявся з ворогами. Та ось підступна стріла смертельно
поранила його товариша. Впав він додолу, заливши кров'ю своєю рідну землю. А поруч —
побиті турки. Один залишився в живих батько Наталії. Востаннє глянув на товариша,
бойовище, прикидав усе поспіхом свіжою землею, та й вирушив до свого села. І більше
жодного разу не був на могилі побратима. За такий тяжкий гріх і має нещасну дочку. А
щоб вона змінилася, треба відшукати далеко у степу велику могилу. Важко до неї
дістатись: поросла вона навкруг колючим терням. То на ворожих костях будяччя, чорто-
полох розрісся. А поруч, на козацькій могилі, з козацької крові пломеніє мов жар, червона
калина. То рідна Україна-ненька стоїть над козаком. Розчисть цю могилу, прибери її. А
для Наталі зірви кетяг калинових ягід, заквітчай її золоте волосся, то й побачиш, що тра-
питься з дівчиною.
Поспішив далеко у степ Василь, відшукав те страшне місце. Видно, що жодна нога
сюди не ступала. Взявся парубок до роботи, кілька днів відвойовував у колючого зілля
козацьку могилу. Ледве розчистив, обкопав калину, зламав невеличку гілочку та й
поспішив додому.
Прийшов наймит до господаря. Зустрів Наталю, прибрав їй волосся калиновим
гроном І всміхнулася дівчина йому ніжно-ніжно. Промовила наймиліші слова, попросила
батьківського благословення на шлюб із бідним парубком. І дивно, що не відмовився її
батько, а зрадів, одразу й весілля справили. Довго й щасливо жили. А біля дому їх —
калина. Отак той кущ калиновий і садять по всій Україні біля хати, щоб добро оберігав,
додавав щастя господі.
(Записано в Сокирянах від І.В. Швець.)

РІЧКА, ЩО САМА СОБІ ІМ’Я СОБІ ІМ’Я ДАЛА

Понад берегом Дністра діти залюбки збирають польові квіти, яких серед літа тут
видими-невидимо. Найменшенька дівчинка обіймає руками тендітний букетик і мерщій
біжить до бабусі, яка неподалік, на зеленому моріжку, сплітає для внучки барвистий
віночок.
– Бабуню, а чому наша річка Дністром називається?
Від цих слів у старенької жінки на обличчі заясніла усмішка. Вона з радістю
садовить дитину собі на коліна і розповідає неспішно, що колись у давнину тут, де тепер
тече Дністер, жебонів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього люди жили.
Були серед них мисливці, бортники, хлібороби, скотарі. І мусили вони вести свій
незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, чи щоб з ліку не
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

127

збитися, кожний день позначали на піску, що був на бережках струмочка, мітками. Що не
день, то нові мітки. По них люди знали, скільки часу треба чекати до весни, до розтелення
корів чи окоту овець ...
Але одного разу струмочок розлився водами на довколишні поля і затопив береги.
Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема.
– Хто тут дні стер? – бідкалися люди.
А хитріші відповідали:
– Та хто? – Струмок.
З того часу і стали називати струмок, який «дні стер», – «Дністер».
Тепер це вже не струмок, а велика річка, котра пролягла ще із-за сивої давнини в
западині так званого Сарматського моря, котре згодом відступило на південний схід. А
початок вона бере аж із північних схилів Карпат з-під могутнього бука, де вода одного
разу пробила кам’яну брилу і б’є догори водограєм.
Здолавши тяжкий шлях і вийшовши на рівнинні простори, річка тече широкою,
місцями заболоченою долиною, а відтак врізається в Подільське плато, і далі місцями
утворює собою звивини, що схожі на більші і менші петлі. Дивлячись на них згори,
мимоволі думаєш, що то природа кам’янисто-водяні капкани порозставляла скільки
видно…
Та десь там, трохи нижче по руслу, долина Дністра стає вужчою, глибшою, і від
впадіння лівої притоки – Збруча, звивається і тече в загальному східному напрямку. А
поблизу Новодністровська, де шумлять турбіни ГЕС та ГАЕС і голубіє велетенське
штучне водосховище, Дністер повертає на південний схід. Його води вигойдують
невеличкі туристичні човники, срібляться-переливаються легенькими хвильками і біжать
аж ген-ген униз.
Сивоскроня ріка не знає перепочинку, вона несе свою мальовничу красу, радість і
живильну прохолоду для людей і всього живого аж до Чорного моря. Береги її дарують
усім життя і цю квіткову красу, що навколо нас, уже багато-багато віків...
– Ось такою є ця синьоока річка, – закінчує оповідь бабуся. Вона нам рідна, бо
давня, як людський рід, мудра як життя, завжди дзвінка і дужа як пісня і вітер. Ну а назву,
виходить, ніби вона сама собі придумала.
(Записано в с. Лопатів.)

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

Давним-давно на Київській землі, на Київськім престолі сидів уже немолодий
князь. І був у нього синок — єдина надія і радість його на старість.
Одного разу близькі його люди з дружини попросили дозволу князя взяти дитину
на полювання. І поїхали. І хто-зна, що трапилось і як трапилось, але дитина пропала.
Обслуга не знала, як повернутись у Київ, як сказати князю цю сумну вість.
Горював князь, довідавшись, що сина немає, сумував і люд київський. Бо ж нема
наслідника престолу, а це віщувало велику смуту в майбутньому.
Шукали княжича довго. Роки поминули. Князь очі виплакав, та, здається, дещо
заспокоївся, хоч рана боліла завжди.
Якось до князя прийшла циганка, стара-престара. От і каже йому: «Давай погадаю,
якщо позолотиш руку». Князь просміхнувся гірко і каже:
— Що ти можеш мені нагадати? Я все втратив у житті і гадати мені не треба. — А я
тобі поверну втрату,—мовила циганка. — Ні, не повернеш. Ніхто не поверне. — А й
поверну!..
Тоді близькі князеві люди радять йому: «Що ми втрачаємо, давайте послухаємо
циганку-ворожку». А ворожка й каже:
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

128

— Ти втратив сина, князю, я поверну його тобі, але для цього ви повинні вивезти
мене далеко в степ і дати мені євшан-зілля із землі Київської.
А на той час багато ворогів було в Київського князівства. Дошкуляли печеніги,
завдавали прикрощів половецькі набіги...
І ось дали циганці необхідне їй зілля, вивезли як можна далі в степ і повернулись.
Хто рукою махнув на ту затію, а хто й вірив.
Невдовзі в печеніжському таборі з'явилась циганка: гадає. ворожить, ходить
довкола. Аж якесь зустріла княжича. Одягнутий він був у чуже вбрання, говорив чужою
мовою. А сам такий гарний-прегарний, що стара циганка очей не могла відірвати від
нього.
Взялася йому гадати і в цей час розсипала довкола євшан-зілля. І молодий княжич
раптом замислився, якась незрозуміла сила його схвилювала. Він скочив на коня і
поскакав у степ. А вечором, коли повернувся, коня поставив у стайні. Втома давала про
себе знати, бо довго гуляв у степу.
На другий день циганка знову біля нього. Щось розповідає і водночас довкола зілля
розсипає. Ще більше розхвилювався княжич і знову помандрував у степ. А на третій день
підійшов до циганки і мовив:
— Що ти зі мною робиш? Що ти хочеш від мене? Чому ти мучиш мене? Я уже
втратив не тільки спокій, а й сон.
— Ти не спиш тому, що ти на чужині, що знаходишся серед чужих людей,—
сказала циганка. —Повернись до рідного дому і ти знайдеш свій спокій.
— А де ж мій дім, він для мене, здається, тут?
— Ні, князю, твій дім далеко звідси. Ти народився на Київській землі. Тебе викрали
ї хочуть зробити ворогом твоєї різної землі.
Ще більше розхвилювався княжич, а відтак мовив:
— А ти можеш мене вивезти звідси?
— Звичайно,—відповіла циганка. — Тільки для цього візьми пару коней добрих і
виїдь у степ. Я буду чекати тебе там.
І зустрілись вони у степу. І повернувся княжич па землю Київську, і зажив
щасливо, і боронив свою рідну землю.
Може, з тієї сивої давнини й стало доброю ознакою для матерів, виряджаючи синів
у дорогу, давати їм євшан-зілля або грудочку землі. І ця земля повертає своїх дітей
додому.
(Записано в Сокирянах від І.В. Швець.)

ЯНИЧАРІВ ДУБ

Неподалік величезного яру стоїть старезний дуб. Дуже давно поблизу нього жила
вдовиця, в якої підростали двоє дітей. І горе було в тім, що в нашім краї в той час
панували турки, яким належало сплачувати податок кров'ю. Тобто, щороку треба було
віддавати в неволю малолітніх дітей. їх везли на чужину, примушували забути рідну мову,
свою матір, село і землю, виховуючи з них яничар-солдат, які гнобили завойовані землі.
Мати-вдовиця особливо ретельно берегла свого синка. Раненько вставала і
прислухалася, чи не їдуть яничари. Та одного разу, втомлена працею, не вчула, як
нагрянула біда. Стогін, крики доносились із села на околицю. Вона схопила синочка на
руки і кинулася заховати його від ворогів у яру. Та було пізно. У двір шалено, ввірвався
яничарин, ударив жінку нагаєм і, вихопивши з рук дитину, прив'язав її до коня і поїхав.
А жінка залишилась. Плакала, об землю побивалась, та що вдієш не стало дитини. І
ніяких чуток про неї не було.
Поминув час, вдовиця дещо заспокоїлась. Та й донька вже підросла, заміж вийшла.
Життя ніби й налагодилось. Але ж на нещастя донька народила сина. Переживали вдома,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

129

що його можуть забрати яничари. І ще й семи років не виповнилось дитині, як
повторилась лиходійна історія.
Зачувши крики й плачі, вибігла молода мати з сином надвір, щоб заховатись. Адже
яр — поруч. Та не встигла. Мов з-під землі, у дворі з'явився яничарин. Сіпнув до себе
дитину, а мати не пускає. Розгнівався яничарин. Викрикнув щось чужинською мовою,
вихопив криву шаблюку і вдарив жінку по голові. Покотилась голова під ноги коню.
В цю мить вибігла з хати вдовиця, заплакала-заридала, як та чайка, бідна, забилася
об землю. І яничарину стало не по собі. Йому здалося, що він десь чув цей голос.
Замислився на мить, і пригадав давно забуте слово «мама». Відтак йому показалось, що
десь бачив цю хатину, ці місця. Зіскочив з коня на землю і тут упізнав у вдовиці, свою
матір. Кинувся до неї. Ламаною мовою, напівзабутими словами став розпитувати, хто
вона. І жінка впізнала його. Це син її давно забраний в неволю.
Обняв син свого матір, відразу спитав: «Мамо, а кого це я вбив?»
Ще більш розплакалась вона, а потім й відповіла: «Сину, ти вбив свою сестру».
— То призначте мені кару за це, — мовив з глибоким сумом.
— Я не суддя тобі, сину. Ти сам собі вибери кару,— сказала крізь сльози.
Постояв в задумі яничарин. Взяв аркан, яким мав прив'язати племінника, підійшов
до дуба і повісився.
Ще й тепер росте над яром цей дуб. Він повідує нащадкам страшну історію, він
учить мудрості, застерігає від лиха.
(Записано в Сокирянах від І.В. Швець.)

ЖОРСТОКА ПАНІ

Було це за панщини. В одному із сіл владарювала жорстока пані. Від неї не один
житель заплакав, не один безпідставно в солдати пішов. А канчуків — то, мабуть, кожен
спробував на конюшні.
Страшно лютувала правителька. Та ще, мабуть, і тому, що сама була негарною
старою дівкою. Хоч і багатство мала, та з її характером, її вродою ніхто не наважувався
запропонувати їй руку і серце.
Тому дуже вже ненавиділа пані гарних людей. Так і знали усі, якщо покоївка гарна,
не обминути їй різних бід. І от у цьому селі жила сім'я, в якій була дівчина Марічка.
Гарненьке собі дівчатко, але, мабуть, не вгодив чимось правительці батько, не
сподобалась чимось ненька, і звела вона із світу невинних батьків.
Забрали сироту на кухню. І там Марічка жила, під лавкою спала. Коли добрі люди
погодують, то й ситою була. І був там Іванко, такий же осиротілий хлопчина, як і вона.
Разом вони жили, разом виконували всі роботи. І виросли, і подружили. Так любо, так
гарно було дивитися на їхню дружбу.
Але те помітила пані. Як біля неї може бути хтось щасливим? Та ніколи!
І задумала вона жорстоку справу — віддала Іванка в солдати. Тяжко плакала
Марічка, тяжко побивалася. А пані її — в покоївки. Що не день — то сльози, що не день
— то побої. І не стала так, і не сказала так. Та поплаче дівчина, потім усміхнеться — і все
проходить. А врода її розквітає. І надумала пані їй помститися.
Був у тому селі коваль-п'яниця. До того ж старий і горбатий. Вирішила пані віддати
Марічку заміж за цього коваля. Уже й весілля призначили. Нічого Марічка не вдіє, бо ж
пані веліла. І коли назавтра мало відбутися весілля, дівчина звечора одягла на себе сяку-
таку одежину, яку мала. Вийшла на берег річки. Постояла, подивилась і кинулась у воду.
Довго шукали Марічку. Знайшли, поховали, та її стало на тому. Але поминув час і
побачили люди, що на тому місці, де загинула дівчина, пробивається невеличке
джерельце. Б'є воно потихеньку, ніби силу свою пробує. Та удари ставали все більші,
сильніші. А згодом почали помічати люди, що це джерельце приносить користь: лікує,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

130

дівчатам вроди додає. І навідувались люди до джерельця. Довідалась про це пані. Лютує,
та що зробить, з джерельцем воювати не можна. Але любила вона прогулюватись у човні
по річці. І ось одного разу вирішила пані покататись. Слуги біля неї. Вона — в центрі.
Відговорюють її слуги, що не варто виходити на річку — вітер, може буря знятися. Не
послухалася пані. Сіла в човен і подалася на середину річки. Невдовзі набіг сильний вітер:
човен закрутило, завертіло. І слуги не помітили, як пані пішла під воду разом із човном.
Не інакше, як сили небесні розізлились.
Шукали слуги свою правительку. Та не відомо чи знайшли. А на тому місці, де
вона загинула, виросла велетенська скеля. Така гостра, така колюча, що через річку туди
ні пройти, ні проїхати. Люди прозвали ту скалу Чортовим пальцем. Тож до цього часу ми
розуміємо, що на світі добро сприяє добру, а зло породжує зло. Пані загинула, але її
жорстокість перетворилась у гостроверху скалу, яка і тепер завдає людям прикрощів.
(Записано в Сокирянах від І.В. Швець.)

КОПИТО НА КАМЕНІ

То були дуже страшні часи для жителів нашого краю, коли в придністровські
простори-набігали татарські орди і турецькі загони. Горіли, поселення, голосили матері,
просили захистку діти, стогнали в безсиллі чоловіки. Усіх їх, малечих ї дужих, гарних і
вродливих, забирали у рабство, а старих і немічних безжально рубали шаблюками, краяли
ятаганами. Лилась ріка безневинної крові, лилися сльози.
Та скільки могли терпіти знущання люди. Невдовзі вони почали скликати в загони
сміливих і відданих молодих хлопців, аби якось захищати рідних від розбійницьких
нападів татарви і турків. В ту пору в наших краях один із таких загонів очолював внук
Чорнобаби Тодора – Арсеній. Його прадід був у рабстві в Туреччині і звідти втік додому
разом з негритянкою. Люди відразу дали йому прізвище Чорнобаба, бо жив їз чорною
бабою, жінкою. Це прізвисько ще й сьогодні вживають у селі.
В загоні налічувалось понад півтисячі добре озброєних вояків. Мали вони і своїх
вивідувачів та дозорців, які повідомляли про ворожі походи і напади в різних краях.
Того року, як уже не раз, понісся грабіжницький загін турків десь аж за Хотин, а
повертався річкою Дністер. Та біля села Вишнева потрібно було волоком перетягувати
човни. Тут і напали на бандюг народні захисники. Бій тривав три дні. Награбоване майно
та полонених бранців прийшлося кинути на перших порах, бо не було змоги їх боронити.
А коштовності і золото бусурмани заховали в густому зеленому лісі понад річкою
Дністер, у печері, щ0 в Мокрому Яру. Вхід до неї привалили величезним каменем, а щоб
потім розпізнати місцину, вибили на камені копито.
Лише небагатьом грабіжникам вдалося втекти від помсти за їх ганебні вчинки.
Місцеві жителі не скоро помітили той камінь із копитом. Та хто тільки не пробував
дістати з-під нього злато-срібло, пропадав у безвість: одних земля присипала, другі йшли
світом без ума-розуму.
Давно зникло з лиця землі село Вишнева. Про нього можна довідатись хіба щ0 з
легенди чи архівних документів. Люди почали вже й забувати про той камінь та копито,
що вибите на ньому. А потім води Новодністровського водоймища ледве не затопили
його. Та оце після поїздок земляків за кордон, зокрема у Румунію та Туреччину, знову
спливла на поверхню тема розмови: золоті скарби все-таки у схованці, бо якийсь старий
турок, кажуть, розпитував, чи є Ще сел0 Вишнева і чи говорять люди про камінь з
копитом.
Любителі-шукачі скарбів відповідають, ніби опівночі на тому місці світиться
жовто-голубий вогонь. Може то різні коштовності так відсвічують з-під каменя з
копитом?...
(Записано в с. Ломачинці, від М.М. Шундрія.)
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

131


ЯГОДА ДОВГОЛІТТЯ

Журналістські стежки приводили мене до багатьох цікавих людей. Та особливе
захоплення викликали зустрічі з старожилами. Умудрені досвідом, розважливі і, на диво,
охочі до бесіди, вони повідували не тільки чимало маловідомих історій, а й давали
рецепти довголіття, розповідали старовинні легенди. Пам'ятаю, у Сербичанах мав нагоду
бесідувати з Агафією Семенівною Маланчук, якраз під час її незвичайного ювілею — 100-
річчя від дня народження.
Здається, про все розпитав, та коли вже прощався, помітив у неї на подвір'ї
невеличкий зелений кущик бузини.
— Чи випадково не має ця рослина відношення до вашого довголіття? — перепитав
бабусю. А вона просміхнулася і сказала; «Ще й як має». І розповіла таку легенду.
У давні часи, мабуть, не було такого князя, який не любив би полювання. От і один
молодий княжич зібрався із своєю обслугою в ліс. Володіння ті, на жаль, для нього були
маловідомими, але вабили до себе чарівною рослинністю і дичиною. Князь захопився
полюванням не на жарт, та, переслідуючи якогось звіра, непомітно для себе відійшов убік
і заблудився.
Довго мисливець блукав густими зарослями, вже й студеніти стало. Аж раптом
набрів на селянську хатину. Ступив ближче і побачив, що на порозі хижки сидить сивий
дідусь і гірко плаче,.
— По чому сльози ллєш, отче? — запитав
князь. —Чи хліба на старість у хаті не маєш, чи, може, горе яке спіткало?
розповів старий крізь сльози, що його побив батько за те, що він не послухав свого дідуся.
Захотілося мисливцю побачити дідів, і він зайшов до хатини. Князь ніколи не зустрічав
людей такого похилого віку, а тому й поцікавився, як удалося прожити стільки років.
Один із них відповів:
— Ми все життя харчувалися сиром, хлібом із сіллю та молоком, а своїм
довголіттям завдячуємо ягодам бузини, які їли щоденно.
Бабуся просила про це не писати, щоби «люди чого поганого» про неї не подумали.
Але хай дарує мені, що не дотримав слова. Хочеться просто, щоб люди знали пр0 це і не
ламали, не нищили даремно біля свого тину розкішні чагарники з темно-зеленим листям,
які під час цвітіння густо вкриваються великими світло-жовтими суцвіттями, що
розливають навкруги міцний аромат. У серпні-вересні дозріють фіолетово-чорні волоті
плодів...
Збережете бузину — матимете і ліки, і довголіття. Бо та столітня бабуся і чай з її
ягодами пила, і водяну настойку з квітів при простудах застосовувала. А дехто, кажуть, і
млинці чи пироги із бузиною пече, і лікувальне варення готує, і вину мускатного аромату
та смаку додає.
(Записано в с. Сербичани.)

ПАГОРБ КОХАННЯ

Яких тільки лікарських рослин і дикоростучих квітів не зустрінете влітку на
берегах Дністра. Та от адоніс (горицвіт весняний) облюбував собі чи не єдиний куточок на
Буковині — урочище Жафино, що знаходиться поблизу села Василівка.
Місцеві жителі дбайливо доглядають і бережуть цю, на жаль, зникаючу в природі
квітку, яка символізує жар сонця і серця. Вони й розповідають, що нібито не так вже й
давно на високій місцині над Дністром буяли густі і високі трави. Косарі охоче
заготовляли тут пахуче сіно. Та скільки не косили, а трави не скінчались. Клином
врізаючись в лісовий масив, вони манили до себе найдужчих косарів, і коли ті згодом,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

132

витираючи мокрі чола, на мить оглядались, щоб переконатись, чи багато пройшли, позаду
стояла нова стіна трав, із яких радісно зорила своїми очицями невеличка золотиста квітка.
Задивився молодий та гарний косар на ту квітку» та й віри не йме, що то за диво-
дивнє. Відтак Далі повів ручку, аби швидше до краю дійти. Та коли знову кинув поглядом
назад себе, побачив, що назустріч йому простує дівчина. Золотоволоса, струнка, немов та
квіточка, усміхнена. Подала вона косарю студеної водиці з глечика напитися і відразу
покохала його. Мабуть, не тільки за гарну вроду і дужі руки, а й за гаряче серце, добрі очі
молодця.
Дні і ночі проводила дівчина з парубком. Та одного дня він вирушив на полювання
в навколишній, ліс. Натрапив на старого вепра, але не зміг відразу вбити його, тільки
поранив, і розлючений звір пошматував доброго молодця гострими іклами. Рани були
великі і він загинув. Довідавшись про це, дівчина кинулась шукати його. І, кажуть,
знайшла не в лісі, а на тому полі, де він косив трави і на чарівну квітку задивлявся.
Багато гірких сліз пролила над ним. Молила Бога, щоб у пам'ять про красивого і
доброго косаря. з його крові зросла полум'яна гарна квітка. Поле те було, як уже знаєте,
чарівне, тож так воно й сталося.
З приходом весни золотисто-жовта квітка завжди розквітає як символ незгасного
кохання. Кажуть, ніби останнім часом тут буває багато молодих людей. Вони приходять
на побачення із чарівною квіткою, а місце, де росте адоніс, називають пагорбом кохання.
(Записано в с. Василівка.)

ЛЮБИСТОК

У Сербичанах на подвір'ї однієї самітньої жінки від весни до осені буяє любисток.
Зелен-листом і духмяним пахіттям він не лише милує око, лікує душу, а й вартує надію,
повертає господарку до спогадів. Може тому, як приходять до неї молоді люди, неодмінно
веде їх до тієї диво-рослини і розповідає, як нібито ще за її пам'яті дуже кохались в селі
хлопець і дівчина.
Однак недовгим було їх щастя. Довідалися батьки хлопця про ті синові залицяння
до дівчини з бідняцької сім'ї і заборонили йому зустрічатись з нею.
Зажурився юнак, здається, й світ йому немилим став. Вирішив поїхати з села,
заробити грошей, бо батьки поклялись, що нічого із свого багатства йому не дадуть.
Чекали ж невістки багатої, такої, яка б і землі мала не одну десятину.
Ось і прийшов хлопець попрощатись з коханою. Сумували, землю слізьми зросили.
Дівчина сотню разів обцілувала його на дорогу, щоб любив, щоб не забував. А відтак ще й
пахучим зелен-зіллям обсипала, приповідаючи щось своє дівоче.
Довго не вертався любий. В ті часи нелегко було надбати грошей. А дівчина?
Важко переживала розлуку, що день виглядала, чи не йде, чи вісточку не шле...
Та не дочекалась. Тяжка недуга, що з горя підступає, звела її з світу. А коханий
таки повернувся, але, дізнавшись, що любимої дівчини вже немає, теж занедужав із туги.
Невдовзі й помер, але вуста його, кажуть, довго промовляли слова коханої: «Люби, люби
.., чекатиму... Візьми ці пахучі листочки…»
Так і став зелен-зіллям, яким душу лікують, голову миють і від багатьох недуг себе
бережуть. А коли вже високою виросте ця рослина, то викидає квіточки, насіннячко
утворює, щоб ніколи любов їх не згасала, щоб нагадувала людям про прекрасні почуття і
надію вселяла.
От і плекає жінка любисток...
(Записано в с. Сербичани, від М.П. Калин.)



СОКИРЯНЩИНА 4 2011

133

БУКОВИНА

Ніхто не відає, коли це було, тільки розповідають, що в наших краях жила не
просто багата поміщиця, а така, що вміла чаклувати. Підкорила вона собі чимало колись
вільних селян і закріпачила їх. Тримаючи людей у покорі, вона й слухати не хотіла про
якусь там їх вольність.
І ось, об’їжджаючи свої широкі володіння, помітила під горою невелику хатину.
Жив у ній красивий і ставний юнак. Отару овець мав, випасав їх довкола і жив з цього.
Звали юнака Буком.
Веліла пані слугам покликати його до неї.
А юнак і каже:
- Чому це я маю йти, я вільний.
- Не переч, хлопче, а то гірше буде, - наказали посланці.
- Сам не підеш, то силою поведем.
І повели. Глянув юнак у очі пані, а вони злі-презлі.
- Як це ти смієш в моїх володіннях овець пасти? – спитала з презирством. – Скрізь,
скільки видно, це мої багатства. Хочеш по-доброму, йди до мене у найми.
- Я нікому служити не буду, пані. Я – вільний, - відповів юнак і подався додому.
Аж стрепенулася пані від почутих слів. Вдруге посилає за пастухом. І приводять
його до пані. І вона йому пропонує:
- Не хочеш у мене бути слугою, то йди до мене старшим. Я віддам у твої руки все
багатство і ти не відчуватимеш ніякої скрути.
- Я не можу цього зробити. Я – вільний, - сказав юнак. Повернувся і пішов.
Злиться пані, місця собі не знаходить. Втретє посилає за юнаком. І коли він
приходить, каже:
- Ти не хочеш служити мені, то будь моїм мужем. Я віддам тобі все багатство,
віддам руку і серце.
Засміявся юнак і мовив:
- Пані, ви мудра жінка. Хіба ви не розумієте, що кохання не купляють. У мене є
дівчина, і я не можу зрадити їй.
- Подумай! – вигукнула розлючена багачка, пускаючи з очей свої пекучі стріли. –
За непокору кара моя для тебе буде страшною.
- Я – вільний! – востаннє мовив юнак. І в цей час став відчувати, як холоне його
серце, як дерев’яніють ноги, і, вкриваючись корою, вростають в землю. Руки стали
витягуватись, перетворюючись у віти. Ось уже затріпотіли зелені листочки, шепчучи: «Я –
вільний. Я – вільний...»
І виросло красиве зелене дерево. Засіялась його насінням уся наша земля, яку,
напевне, саме з цього приводу стали називати Буковиною.


СОКИРЯНЩИНА 4 2011

134



ІМЕНА ДЕЯКИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ, ЯКІ ОСІЛИ НА ПОСТІЙНЕ
МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ В СЕЛАХ СОКИРЯНЩИНИ
НАПРИКІНЦІ XVIII – ПОЧАТКУ XIX СТ.
(ЗА ДАНИМИ ПЕРЕПИСУ НАСЕЛЕННЯ 1816 р.)


Джерело: Boga L.T
1
. Populaţia // Basarabia: Monografie. – Chişinău: Imprimeria
Statului, 1926. – P. 49 – 75
2
Після ім’я та прізвища вказується рік заселення.
. Переклад з румунської, О.С. Мандзяк.

Селище

1. Максим Гранчук, 1777 р.
2. Олекса Гранчук, 1777 р.
3. Остафій Круковський, 1797 р.
4. Антон Кручянський, 1801 р.
5. Петро зять Пантелея, 1805 р.
6. Андрій Сасолінський, 1807 р.
7. Остафій Череднік, 1809 р.
8. Миколай Кондік, 1806 р.
9. Андрій Федорешин, 1797 р.
10. Іван Маленчин, 1809 р.

Молодове

1. Теодор Васутил, 1797 р.
2. Гнат зять Дмитра, 1807 р.
3. Лук’ян Ткач, 1808 р.
4. Федір Ткач, 1805 р.
5. Федір Гінгелік, 1797 р.
6. Федір Ткач, 1804 р.
7. Онофрей Чумак, 1797 р.
8. Андрій Попін, 1797 р.
9. Йосип зять Куцея, 1802 р.

1
Бога Леон (1886 - 1974) – румунський історик, з 1918 року директор архиву в Кишиневі. До того був
співробітником Головного управління державних архівів Бухареста. Разом з Павлом організував Регіональне
управління державних архівів Бессарабії. Задяки його зусиллям видавалися збірники «Бессарабські
документи»
2
В цій роботі (на стрінках 52 – 53.) також згадуються Стефан Собков, який перебрався з Поділля в с.
Ломачинці, біля 1805 р., і Теодор Григорь, який осів на постійне проживання в с. Білоусовка, разом з
дружиною і трьома дітьми.


СОКИРЯНЩИНА 4 2011

135


10. Міхай зять Андрійчин, 1802 р.
11. Федя Лічусий (Лікусий), 1804 р.
12. Никита Беженар, 1796 р.
13. Василь Кенчелюк, 1777 р.
14. Танашко Швец, 1802 р.
15. Никита Ришетник, 1807 р.
16. Данило зять Поножий, 1802 р.
17. Василь Мельник, 1797 р.
18. Лук’ян Ворник, 1796 р.
19. Міхай Бороднюк, 1797 р.
20. Леонтій Слісар, 1798 р.
21. Андрій Бордейник, 1799 р.
22. Костя Карп, 1798 р.

Ломачинці

1. Петро Сінецький, 1810 р.
2. Танасій син Пердюка, 1809 р.
3. Йосип Южий (Южов), 1811 р.
4. Марко Федчин, 1808 р.
5. Тінку Ткач, 1809 р.

Волошкове

1. Прокоп Негорячий, 1810 р.
2. Данило Беженар, 1811 р.
3. Ананій Гуйвечук, 1807 р.
4. Стефан Грицак, 1808 р.
5. Стефан Кушнір, 1810 р.
6. Василь Савчук, 1806 р.
7. Іван Пресяжнюк, 1808 р.
8. Мартиш Ткач, 1810 р.
9. Іван Колядник, 1805 р.
10. Никита Русу, 1810 р.
11. Георгій Кушнір, 1809 р.
12. Леонтій Рачин, 1809 р.
13. Іван Русу, 1807 р.
14. Іван Пресяжнюк, 1810 р.
15. Іван Бузак, 1810 р.
16. Іван Негорячий, 1807 р.
17. Пилип Козак, 1809 р.
18. Василь Дохачін, 1810 р.

Непоротове

1. Василь Кушнір, 1806 р.
2. Василь Купчук, 1809 р.
3. Іван Крілик, 1810 р.
4. Михайло Сліпий, 1811 р.
5. Максим Жифанюк, 1808 р.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

136


6. Семен Долгий, 1808 р.
7. Василь Бурлак, 1809 р.
8. Данило Бурлак, 1810 р.
9. Петро Бурлак, 1807 р.
10. Гаврил Бурлак, 1807 р.
11. Тодор Бурлак, 1808 р.

Михалкове

1. Андросій Павлов, 1810 р.
2. Михайло Беженар, 1810 р.
3. Назарій Русу, 1811 р.

Ожеве

1. Петро син Михайла, 1810 р.
2. Павло Чоботар, 1809 р.
3. Семен син Штефчин, 1808 р.

Мендиківці

1. Штефан Трючюм, 1790 р.
2. Олекса Руснак, 1793 р.
3. Міхай Корнічук, 1800 р.
4. Аксентій Доготар, 1779 р.
5. Максим Луцак, 1800 р.
6. Роман Русу, 1802 р.
7. Андрій Ботезату, 1799 р.
8. Василь Мака, 1803 р.
9. Дем’ян Русу, 1800 р.

Вашківці

1. Іван Грівічук, 1799 р.
2. Тоадер Гуцу (Гуцул), 1799 р.

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

137

Чорний О.Д.

МУДРІСТЬ СТОЛІТНІХ БАБУСЬ

Журналістські стежки-дороги приводили мене у свій час до багатьох цікавих
людей, що ставали героями моїх газетних публікацій. Були серед них також і сільські
довгожителі, котрі, мабуть, від самого народження мали сильний характер, міцну силу
волі, і, пораючись біля землі ще з дитячих літ, зазнали, було, і воєнних лихоліть, і різних
негараздів та життєвих труднощів, але при всьому цьому зберігали фізичну силу і ясний
розум майже до ста літ.
Зустрічались мені й щасливиці (переважно жінки), які святкували у своїх родинах
столітній ювілей і з радістю ділилися з онуками і правнуками секретами свого довголіття.
Отож вирішив зібрати свої розповіді про столітніх бабусь в одному матеріалі, щоб можна
було зробити порівняння їх порад молодим, адже нещодавно довідався, що дослідження
вчених показали, нібито всього лиш 25% старіння організму припадає на гени. Інші ж 75%
залежать від стилю життя, харчування, навколишнього середовища та, звичайно, від
маленького відсотка удачі.
Літні люди, які багато прожили і побачили, по суті, продовжують живий місток
між минулим і сучасним, своєю розважливістю і мудрістю часто наводять нас на істинний
шлях . А ще ці люди – неперевершені народні історики, чудові знавці свого краю. Тому
під час бесіди завжди хочеться розпитати у них про все якнайширше, дізнатися
якнайбільше. В такій розмові мимоволі помічаєш у їхньому житті головну рису, яка потім
залишається надовго в пам’яті, викликаючи роздуми.
Пригадую, свого часу в Кормані мене познайомили із старенькою жінкою, яку
називали «бабусею всього села», Тетяною Гаврилівною Дикою. Вона мала щастя прожити
110 років, і в цьому поважному віці ще сиділа під хатою на призьбі і лущила своїми
кістлявими руками качани кукурудзи, теребила квасолю та могла швидше за свого семи-
десятирічного сина Івана, який, до речі, тоді сидів поруч неї, засилити нитку в циганську
голку.
Розповідала, що пережила багато горя від повеней на Дністрі, які руйнували хати,
нівечили нажите добро. На свої очі старенька бачила, як румунські окупанти розстрілю-
вали в селі учасників Хотинського повстання 1919 року – Григорія Антоновича Люльчака
та його товариша Івана Бучковського. Це було в центрі села, біля церкви. Привселюдно
хлопчаків довго катували, а потім, не дивлячись на плачі і вмовляння людей, чужинці таки
полишили їх життя.
На своєму віку жінка і коноплі біля хати вирощувала для того, щоб виткати
полотно чи веретку, і вовну пряла, і вишивала. Передала науку рукоділля своїй дочці
Оксані, а водночас залишила їй у спадок гарно вишивану сорочку, яка нині зберігається в
праправнучки Ганни Яківни Крижанівської, котра проживає у Сокирянах. Сорочка та –
справжнісінька реліквія – їй уже понад 215 років!
Іншого разу мені пощастило бути на іменинах у столітньої Агафії Семенівни
Маланчук із Сербичан. У цієї жінки також було нелегке життя: наймитувала в багатіїв,
зазнала чимало страждань, але зуміла зберегти силу волі і, будучи найстарішою бабусею,
охоче давала молодим гарні уроки давнього кухарства. Вона мала не тільки багато онуків,
а й, як ми тоді підрахували, 17 правнуків та 16 праправнуків.
Із допомогою родини всього напекла, наварила і святкувала свій ювілей, зовсім не
відчуваючи вантажу прожитих літ. Казала, що завжди в русі, за роботою була, а роки
поминули як весна надворі. Коли наслухався бабусиних життєвих розповідей і вже
прощався, помітив у неї на подвір’ї невеличкий зелений кущик бузини.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

138

– Чи випадково не має ця рослина відношення до вашого довголіття? – перепитав
іменинницю. А вона посміхнулася і сказала: «Ще й як має». І а розповіла тоді таку
легенду.
У давні часи, мабуть, не було такого князя, який не любив би полювання. От і один
молодий княжич зібрався із своєю обслугою в ліс. Володіння ті, на жаль, для нього були
маловідомими, але вабили до себе чарівною рослинністю і дичиною. Князь захопився
полюванням не на жарт, та, переслідуючи якогось звіра, непомітно для себе відійшов у бік
і заблудився.
Довго мисливець блукав густими зарослями, вже й студеніти стало. Аж раптом
набрів на селянську хатину. Ступив ближче і побачив, що на порозі хижки сидить сивий
дідусь і гірко плаче.
– По чому сльози ллєш, отче? – запитав князь. – Чи хліба на старість у хаті не
маєш, чи, може, горе яке спіткало?
Розповів старий крізь сльози, що його побив батько за те, що він не послухав свого
дідуся. Захотілося мисливцю побачити дідів, і він зайшов до хатини. Князь ніколи не
зустрічав людей такого похилого віку, а тому й поцікавився, як удалося прожити стільки
років. Один із них відповів:
– Ми все життя харчувалися сиром, хлібом із сіллю та молоком, а своїм
довголіттям завдячуємо ягодам бузини, які їли щоденно.
Бабуся просила про це не писати, щоби «люди чого поганого» про неї не подумали.
Але хай дарує мені, що не дотримав слова. Хочеться просто, щоб люди знали про це і не
ламали, не нищили даремно біля свого тину розкішні чагарники з темно-зеленим листям,
які під час цвітіння густо вкриваються великими світло-жовтими суцвіттям, що
розливають навкруги міцний аромат. У серпні-вересні дозріють фіолетово-чорні волоті
плодів...
Збережете бузину – матимете і ліки, і довголіття. Бо та столітня бабуся і чай з її
ягодами пила, і водяну настойку з квітів при простудах застосовувала. А дехто, кажуть, і
млинці чи пироги із бузиною пече, і лікувальне варення готує. А ще ж, як довідався,
бузина вину мускатного аромату та смаку дає.
У верхів’ях Буковинських Карпат, біля селищаі Берегомет в одному із присілків
бесідував із місцевою аборигенкою Євдокією Тодосівною Одочук, яка прожила сто та ще
й п’ять років. Зовсім близько від її хати, десь із самої гори Стіжок, бере свій початок
тоненькою ниточкою потік. Біля обійстя бабусі-гуцулки він скидається на невеличку
річечку, в якій та щодень, мов у дзеркалі, бачила свою вроду. Того разу вона також стояла
біля річки і розповідала її історію. Та згодом схопилася і рушила на благенький
смерековий місток, що подекуди поріс зеленим мохом, і стала казати, щоб ми поспішали
за нею. На роздуми часу не було, адже бабусі у будь-яку мить могла знадобитися
допомога, оскільки місток не мав поручень і був хитким. Та наші хвилювання були
даремними. Старенька вправно перебралася на другий бік потоку і була дуже задоволена.
Виявляється, вона завжди ходила цією дорогою до магазину по хліб і на другому віку
свого життя вирішила молодість згадати та нас, гостей, подивувати.
Здається, що без роботи жінка не могла всидіти й хвилини. «Думаю, труд дає мені
силу та всяку недугу відганяє», казала нам. Майже до ста років вона не тільки курей
тримала, а й корівчину порала. От тільки з вишивкою довелось розпрощатися – зір уже не
той.
Поринувши у спогади молодих літ, розповідала, що прожила багато літ, але часом
їй здається, що то ніби вчора все було. І як дівчиськом на ту гору, що під хатою бігала, і як
заміж виходила. На сінокосі з батьком працювала, заготовляла дрова, вугілля у навколи-
шніх лісах.
Всякого побачила на віку. Дуже шкода було їй, що свої молоді роки змарнувала в
маєтках та фільварках багатіїв, що владарювали в краї. А ще ж пережила Першу світову
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

139

війну. До австрійського війська мобілізували її батька і брата, якого так і не судилося
більше побачити.
У свої 103 роки бабуся була взута у резинові чоботи. Казала, що без них тепер не
обійтися, адже треба поратися у дворі. А в молодості і до глибокої старості вона босоніж
ходила. Вважала, що, може, й чисте повітря здоров’ю сприяє, а воду вона й на старості
вона брала із струмка, який прямо біля порогу протікав.
А стосовно свого харчування Є.Т. Одочук сказала, що в горах для неї, як і для
багатьох інших людей, молочна дієта – основна її їжа. Молоко свіже, сир, мамалига. Хоча
й дичини всякої довелось скуштувати, особливо, як чоловік її (третій) у лісництві
працював. М’ясо, картопля та часник до них часто були в хаті на столі. Любила і чай,
настояний на травах. Таким чаєм і від простуд усяких на старості лікувалась. А в лікарню
навідувалась тільки один раз…
Зустрічаючись і бесідуючи із столітніми бабусями, зробив висновок, що довго-
жителі люди своєрідні: мають особливий склад характеру, наполегливі і навіть у старості
зберігають молодість душі. Вони не втрачають відчуття руху вперед і далі хочуть вести за
собою. Стверджую це і вже бачу перед собою жваву і метку, як для її ста літ, жительку
Вашківців Анісію ( в селі ще кажуть Ганасію) Георгіївну Тостановську, котру багато хто
називає Становською, і яка народилася ще в минулому столітті – 13 липня 1908 року.
Вузенька вуличка до неї в’юниться від центральної дороги біля колишньої
сільської бані в напрямку Цегольні. Один поворот, інший – і ось уже зорить оченятами-
вікнами білява хата, город і подвір’я біля якої підперезані постарілим штахетником.
– Це тут живе бабуся, якій зозуля накувала сто літ ? – запитую у жіночки, що
поралася на городі.
Анісія Георгіївна Тостановська разом з дочкою
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

140

– Я теж бабуся, але ви, мабуть, до моєї матері. Он вона там, біля хати садить
кукурудзу.
На поклик доньки старенька досить рухливо відгукнулася, хоч роботу свою
залишила неохоче.
– Так, це я на цьому куті найстарша, – мовила жваво. А за мить уже дала пораду
доньці Надії, якій поминуло 75 років, щоб та загорнула ті два рядки кукурудзи, бо доки
розповідатиме про своє життя, земля пересохне.
Ще лиш ступаю з вулиці на подвір’я, а бабуся вже двері відкриває. Переживає, де б
це ми присіли бесідувати. Та, врешті, садовить мене на диван, а сама сідає на стілець
поблизу плити, бо щось, каже, останнім часом прихворіла.
Цікавлюся, чи зверталася до лікарні, може, які ліки треба купити. Відповідає, що
без лікарні тепер ніхто себе не уявляє. Бувало, і вона навідувалася туди за допомогою,
але роботи завжди було стільки, що хворіти не мала часу. От і цього року, щойно
закінчила класти уколи від застуди, як взялася веснувати на городі. Трохи попрацює,
відтак якусь мить відпочиває, щоб розслабитися. Ще торік вона і до магазину сама
ходила, і води від криниці могла ціле відро принести. Зраз уже не ті сили, бо, вважає,
«роки таки беруть своє».
Зате жінка має добру пам’ять і ясний зір. Розповідає, що їх родовід бере свій
початок десь із Польщі, про це свідчить навіть дідове прізвище – Марчевський. Яким
чином опинилися в цих місцях, старенька не відає, але багато знає про своїх батьків –
тата Георгія Георгійовича та маму Єфтемію Василівну. Тато був чоловік міцної статури,
широкоплечий, кремезний. Сорочку майже ніколи не застібав на грудях. Постійно ходив
до церкви, в якій був, як би тепер сказати, за старосту, щороку відвідував Почаїв, де
молився Богу та просив за відпусту гріхів.
Кажуть, у нього на плечі завжди була бессарабська торба, в якій, крім хліба, носив
Біблію та сопілку. Часто грав на ній, чим розвеселяв народ та ставав, як кажуть, своїм у
будь-якій компанії. Роботу чоловік мав на залізничній станції Васкауци, де стояли
цистерни з керосином, який тоді називали гасом. Цим господарством він опікувався та
відпускав пальне заможним людям для плити і освітлення хатніх ламп. Може, б прожив
довго, та війна боляче вразила його в серце, забравши з цього світу на самому початку
окупації.
Ну а про матір залишилися добрі спогади як про боголюбиву, піклувальницю своїх
дітей жінку. Вона була гарною рукодільницею, майстринею вовняних килимів. І це їй
дуже допомагало, коли працювала прислужницею в місцевого поміщика Казиміра.
– А що вам відомо про того пана? – запитую в співбесідниці.
– Моя мама розповідала, що коли вона захворіла і лежала в лікарні, то Казимір її
провідував у лікарні кілька разів. Цікавився, чи йдуть справи на покращення, запитував,
в чому треба допомогти. Чула тоді в хаті, що він був доброю людиною.
Дітей у батьків було четверо. Найстарший син Іван та троє його сестер: вона,
Анісія, Євгенія та Марія. Якихось особливих статків не нажили, але й не бідували,
оскільки тато мав своє поле. На ньому, бувало, так нароблялися, що не завжди й їсти
хотілося. Бабуся Анісія пригадує, що одного разу ввечері похвалилася татові, що
перевиконала ту норму, яку він давав їй на день. Той погладив лагідно доньку по голівці
та й каже: «Молодець, Ганюсю, завтра треба ще більше зробити».
– А до школи ви ходили, читати вмієте?
Бабця взяла до рук пожовклу газету, що лежала на столі, і, бачу, рука в неї
дрижить. Це від хвилювання. Згодом скрушно відповідає, що до школи її не взяли, хоч
вона дуже хотіла навчатися. Коли сестра Євгенія вчилася, пішла разом з нею до школи,
яку називали Білою (очевидно, за те, що вона була білосніжного кольору і була дуже
гарною). Директор глянув на сестричок і запитав у Жені: «А це що за дівчинка з тобою?»
– Сестричка моя, вона теж хоче вчитися.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

141

Мабуть, жаль стало дівчинки керівнику школи, він узяв її за руку, провів трохи
далі і мовив: «Прийдеш трохи пізніше, ще є час».
Та тільки на цьому й скінчилася вся наука для Анісії. Вона ще не раз просила
сестру, щоб та дала їй олівець чи ручку, аби й собі спробувати щось написати. Щось
вдавалося, щось самотужки не виходило. І зараз прикро їй, що так і не навчилася ні
писати, ні читати.
Чим дорослішала, тим все більше життя примушувало до роботи. Виконувала
всякі хатні справи, за плугом ходила, худобу доглядала, а як заміж вийшла, ще й дітей
бавила, яких у неї двоє. Згадуючи пережите, жінка каже, що дуже важко було у війну.
Румуни забирали геть усе з двору, встановили муштру. За будь-який непослух били.
Опорою в житті був чоловік, але його контузило на фронті – і скоро всі сімейні турботи
лягли на її плечі.
Сподівалася на полегшення, як створили колгоспи. Взяла норму – і тоді в полі
доводилось і днювати, і ночувати. Рук не чула від сапи, та зарібок був мізерний. Як не
дивно, а й зараз пам’ятає, що давали на трудодень 4 кілограми пшениці та 5 ячменю.
Коли все повираховували, додому приносила тільки квитанції. Що було робити? У скруті
ростила дітей. З харчами виручала картопля, якої в городі вистачало. А щоб взимку в хаті
не мерзнути, ходили до лісу і збирали там сухе ріща та корчували пеньки. Інколи ще й по
в’язанці соломи приносили з поля, але за те можна було й поплатитися.
Як вийшла на пенсію, здавалося, можна б уже відпочивати. Та не так то було.
Взялася у шістдесят літ хату перелаштовувати, бо в старій не гоже вік доживати. Донька
Надія та син Олександр допомагали, але ж за виконроба була сама бабуся, яка не давала
спуску ні майстру, ні підсобному робочому. Щаслива, що хоч тепер вікна її оселі
збирають повно сонця і тепла.
Анісія Георгіївна, її рідня та журналіст О.Д. Чорний
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

142

- Ви все про труднощі та доросле життя розповідаєте. А яка юність була, молоді
роки?
- Можу признатися, що я веселості не знала. Хоч коли молода, здорова і нічого не
болить і не коле, то це і є для людини найбільшою веселістю та радістю.
Пригадує, що як би не втомлювалася в молодості біля молотарки, на косовиці чи на
току, а прийде додому, вмиється холодною водою і втому – як рукою зняло. Вечорами і
особливо на свята з дівчатами ходили на колиски, бігали на вулицю чи збиралися на
пляцкові, де грали музики і хлопці запрошували до танцю. Каже, що як чує весільні
музики в селі, ноги й тепер до танцю просяться. От тільки молодість вже пробігла…
Як дожити до ста літ і зберегти молодість бабуся не береться давати рекомендацій.
От тільки каже, що треба більше рухатися, менше сваритися, і щоб у сім’ї було як можна
більше дітей. Вони не дають людині старіти, живлять її молодою енергією. А ще, вважає,
треба менше «вдягати» на себе різної хімії та не дуже довіряти всяким заморським
продуктам. От теперішні дівчата не можуть піти на танці, доки не намастяться різними
барвниками. У пору її молодості дівчата також увиразнювали своє обличчя, але для цього
використовували натуральні барвники: губи підводили червоним бурячком, брови робили
темнішими вуглинкою, а обличчя підбілювали пшеничним борошном.
Далі бабуся наважилася прочитати напам’ять вірші, в яких головними персонажами
були птахи, рослини та природні явища. Слів було забагато, навіть як і для мене. Тож
поцікавився, як це вона вивчила стільки тексту. Анісія Георгіївна усміхнулася і глянула на
доньку Надію:
– Це з її допомогою я все читаю. Вірніше, вона читає, а я слухаю і запам’ятовую.
От і ці вірші вивчила.
– Мабуть, що й старовинні пісні ви знаєте?
– Аякже, знаю, тільки хто ж нам кукурудзу досадить, як ми тут будемо співати, –
жартує довгожителька. Врешті, перепитує, щоб це краще вибрати, та й починає «Цвіте
терен, листя обпадає…».
Старенька каже, що ця пісня їй подобається, вона жалісна така, з переживанням. А
потім, мовляв, і люди не будуть сміятися з того, що баба на старість згадала.
Розповіла довгожителька і про своїх сестер, доля яких склалася по-різному.
Найстарша Марія вийшла заміж за хлопця з сусіднього села Романківці Гандзія. У них
було троє дітей – двоє дочок і син, тепер відомий у нашому краї поет і письменник,
історик і дослідник Василь Васильович Гандзій, який доводиться бабусі племінником.
Його матір свого часу навчалася в одній із відомих одеських приватних шкіл швачок-
модисток, вміла майструвати дуже гарний верхній жіночий одяг. Потім ту науку від неї
переймали багато молодих дівчат, яких вона навчала і в своєму, і в сусідньому та інших
селах.
А наймолодша Женя запам’яталася середульшій сестрі своєю говірливістю та
почуттям гумору. Вона не цуралася будь-якої роботи, любила працювати в полі. Однак
мала необережність не так висловитися проти колгоспів, які створювалися у той час, і
постраждала, одержавши строк примусових робіт. Залишившись із двома дітьми на руках,
зазнала багатьох життєвих труднощів і передчасно пішла із життя.
Із розповіді Анісії Георгіївни Тостановської видно, що вона дуже любила свого
брата Івана, який був на шістнадцять років старшим за неї. Він змалку тягнувся до знань,
цінував порядок і дисципліну. Був грамотним, інтелігентним. Пізніше ще й став вмілим
майстром-чоботярем. Можливо б, повернувся додому, але під час служби в царській армії
показав хорошу виправку, відданість царю-батюшці і, коли дослужився до офіцерського
чину поручика, залишився в армії. Там його застала революція 1917-го. Десь у цей час він
написав листа із Тамбова до сестри Марії, в якому писав, що збирається приїхати у рідне
село, що дуже хоче побачити рідних, але пізніше звісток від нього не приходило. Тепер,
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

143

через стільки літ, родичі збираються все-таки розшукати сім’ю рідного бравого солдата,
звернувшись у телепрограму «Жди меня».
Подякувавши столітній бабусі за розповіді, беруся на дверну ручку і виходжу. Та
старенька не збирається сидіти на стільці, вона проводжає мене аж до воріт. Відтак, бачу,
бере сапу і направляється на город. Що ж, мабуть, жінка таки й насправді вірить у вислів,
що, коли хочеш довго прожити, побільше рухайся і не цурайся праці. Зробити такий
висновок мене змусив і той випадок, що коли на ювілей до бабусі прийшли гості, яких
ледве розмістили за довгим столом у великій хаті (так у селі здавна називають найбільшу
кімнату для різних святкувань), бабуся і тут подивувала всіх рухливістю. У свої сто років
вона подавала на стіл тарілки з голубцями та припрошувала пригощатися, бо такі іменини
лишень раз на віку бувають.
У цьому ж таки селі Вашківці односельчани радили мені обов’язково зустрітися і
поговорити з бабусею всього села Ганною Федорівною Кучурко, котрій тоді було славних
100 літ. Зробив це з великою цікавістю і хвилюванням, адже з такою людиною побачитись
– все одно, що з краплинкою історії зустрітись. А тут ще й побесідувати випадає нагода!
Ступив на подвір’я, що палахкотіло квітами і радувало зеленим моріжком
травички, і в грудях серце застугоніло якось частіше. Хтось із хати помітив у мене на
плечі фотоапарат і відразу здогадався, до кого йду, бо ще у сінях почув слова: «Мамко, це
до вас, мабуть, кореспондент із газети»… А за якусь мить чоловік, що сидів на лаві,
уточнив: «Та це ж наш земляк»…
Вітаюся із жінкою-довгожителькою і цілую її в руку. Вона аж засяяла на обличчі.
Хотіла, було, щоб я сідав поближче до неї, бо зір дуже слабенький та й слух далеко не той,
що раніше був. Та потім запитала: «А, може, на вулиці будемо бесідувати?»
Родичі взяли стареньку попід руки і ми всі разом вийшли на подвір’я. Бабусі хоч і
важко далася ця коротенька мандрівка, але була в радість, оскільки і повітрям свіжим
подихала, і в спогади минулого охоче поринула.
Ганна Федорівна Кучурко
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

144

Казала, що добру пам’ять мала ще в молоді літа, коли можна було б сісти за парту,
щоб здобувати бодай початкову освіту, але на це не давала часу робота та наймитування в
багатіїв. Мусила дізнаватися про ту просту і так потрібну шкільну науку від своїх
ровесників та дітей, молодших від неї. Ще й зараз щемить серце, як згадає, що замість
дороги до школи, яка була в самому центрі села, а, отже, й не так далеко від дому, мусила
вибирати стежку на панську ферму, котра знаходилась в полі на Федорівці, за три чи
навіть п’ять кілометрів від дому. У свої тринадцять літ доглядала поросят, поралася біля
іншої худоби. Малолітньою навчилася волів у гарабу запрягати і як їхала тим візком через
село, люди думали, що волами ніхто не управляє, бо дівчинки зовсім не видно було з
кошика візка. Вже потім дехто в здогадці казав: «Це, видий, Кочуркова дитина за їздового
править».
Так і подорослішала вона за тим не дитячим заняттям, оскільки не просто
«каталася», а до всякої селянської праці звикала. Бувало, і за плугом ходила, і косою, як
чоловіки, вимахувала, і буряки на візок грузила, а то й мішки деколи двиганила. Разом з
дорослими пеклася на сонці, як у пана ріпак наймалася збирати.
– Дуже їсти хотілося тоді, – каже бабуся. – Але панські харчі були з трєвки, в які
наливали пісний борщ, вкидали куски мамалиги і ми, селяни, їли з неї всі разом.
Дерев’яні ложки належало приносити з собою з дому. А вони не в кожного були. В
таких випадках Ганя ставала, як мовиться, паличкою-виручалочкою. В неї завжди були
про запас одна чи дві ложки – дідусь Митрофан їх давав. Він був майстровою людиною в
селі, стругав із липи, а то й з твердішого дерева різні черпаки, круги під мамалигу, а
ложки робив просто за виграшки. Внучці дарував їх як сувеніри. А вона ровесників своїх
виручала.
До школи навідалася вже за радянських часів, аж у 1969-му, коли внук Анатолій
Кочурко в ній навчався, а її було майже 60. Хто бачив жінку в той час в коридорах,
дивувався у здогадці: «Невже Гнна Федорова за науку на старості вирішила взятися?» Та
вона про свою грамотність не думала, переживала за внука. Зайшла тоді в клас, а там
вчителька Світлана Петрівна Федоряк сидить, пише щось у журналі, а діти над
підручниками схилилися, домашнє завдання готують. Не стрималася старенька мати,
якийсь необдуманий гнів охопив її. Тож випалила зпересерддя: «Скільки ж то цих дітей у
школі тримати можна? Вдома роботи непочатий край, а в мене лиш одні руки ...»
– Не хвилюйтеся, бабусю, ми вже закінчуємо робити уроки, – спокійно пояснила
вчителька. – Зараз усі разом ідемо додому.
Жінка, що була в літах, трохи охолола і вже спокійніше стала розпитувати про
навчання внука та дізнаватися, що треба робити, аби він встигав і в школі, і вдома.
Тепер, майже через 50 літ після того досадного випадку, бабуся каже, що, мабуть,
не треба було так розмовляти із вчителькою, вона ж заради допомоги дітям у школі на
додаткове заняття залишилася. Відтак переводить погляд на родичів, що сидять за столом,
та й каже: «Он він, мій Анатолій, за якого я в школу ходила. Виріс, в армії на флоті
служив, а як одружився, – господарювати гарно став. Має професію токаря, вона й
виручає його. Уже й онуків своїх зростив, а в мене правнуки з’явилися».
Бабусин син Василь Никифорович Кочурко додає, що не тільки правнуки у Ганни
Федорівни є, а й прапраправнуки. Почали згадувати їх не лише у Вашківцях, а й у
Бричанах, Дрокії, що в Молдові, і навіть в Італії, то всіх разом дітей нарахували 16. Бабка
почула це та й перепитує, чи, мовляв, нікого не забули. Син жартома відповів, що усіх на
олівець взяли.
За професією Василь Никифорович – будівельник. Працював у сільському
комунгоспі, в будівельній бригаді колгоспу. Його теслярська і всяка інша майстрова
робота й тепер помітна в селі – будинки, виробничі приміщення. А скільки роботи зробив
своїми вмілими руками на фермі, де виросло ціле тваринницьке містечко! Вдома теж усе
вибудував, посправляв і тримає в охайному стані.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

145

Задоволена Ганна Федорівна й невісткою Вірою, яка трудилася в рільничій бригаді
колишнього місцевого колгоспу. Зараз вона і чоловік на пенсії, тож особливо доглядають
за бабусею. Часто приходять в гості внуки і правнуки, спішать про все розпитати в
старенької. І вона охоче бесідує з ними, бо багато пережила і до цих пір пам’ятає, як усе
відбувалося.
Якось, гріючись на лежанці, яку змайстрував син, пригадала про своє вінчання в
церкві. Було це в далекому 1927-му. На Великодні свята прийшла вона із своєю подругою
на майдан (в селі казали пляцок) до колисок, що тоді стояли біля Козанакового мосту. Вже
давно подобався їй один парубок, якого звали Кифір. Коли він підійшов до неї біля
колисок, за давнім сільським звичаєм дала йому під час цього народного святкування дві
галунки-крашанки – і він дотемна забавляв її і подругу на колисках. А ввечорі, як і
годиться в такому випадку, зайшов до хати і за столом сказав батькам про свій намір
одруження з Ганнусею. Кифір був із незаможних, з 13 літ зростав без батька, був
напівсиротою. А Ганні батьки вже, було, приготували в придане 3,5 гектара поля. Потім
благословили дітей на одруження і вирішили, що тоді ж таки вони й обвінчаються.
В церкві горіли вінчальні свічки, були присутні батьки. Перед святими образами
давали клятву на вірність, читали молитву. Запам’яталися їй слова батюшки: «Дорогою
праведною ідіть і нехай вас Бог благословляє».
Після церкви, як і до неї, через усе село пішком поверталися додому. Переливав
дорогу молодим той самий дідусь Митрофан. Весілля було невеличким, скромним, як і в
багатьох інших бідняцьких родинах. Співали, танцювали, а на завтра молодят вже чекало
поле. Робота не давала спочинку, але жили в злагоді і без нарікань на труднощі.
Виростили трьох синів, одного з них, Володимира, на жаль, спіткав нещасний випадок…
Багато тривожних спогадів в прабабусі про час окупації краю румунськими
загарбниками. Коли вони тут «хазяйнували», люди тільки «фріку» та знущання відчували,
а в хаті з усебіч злидні проглядали. Чужинці били нагайками за будь-який пустяк, а не те,
що за проступок. Ну а румунську мову вимагали знати малого й старого. Як уже відчували
своє вигнання з села, – порозвішували на плотах телефонні апарати і сигналізували кудись
Ганна Федорівна зі своїми рідними
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

146

про все, що відбувалося в селі. Але ж та перелякана настороженість чужинцям не
допомогла.
Пам’ятає Г.Ф. Кочурко, як у 44-му, коли наступали радянські війська, окупанти
загодя стали «драпати» з села. Та десь під Липканами їх перехопили наші війська і повер-
нули назад у Вашківці. Заперли в цегельному приміщенні бані і тримали там впроголодь.
Місцеві жителі пожаліли полонених. Одна жінка принесла з дому відро картоплі і
квашеної капусти і стала просити начальника охорони дозволу, щоб передати ті харчі
голодним. Військовий начальник подивився на жінку та й каже: «Вони ваших чоловіків
убивають на фронті, а ви їм їсти приносите».
Врешті, вдалося таки передати продукти полоненим. Вони тремтячими руками
брали ту їду і дехто вже нашою, українською мовою, казав: «Спасибі».
Маючи поле та будучи беручкою до праці, Г.Ф. Кочурко думала, що житиме
безбідно, принаймні, матиме хліб і до хліба. Та, як землю примусово колективізували, а в
47-му настав голод, довелося збирати канавами лободу, діставати десь зіпрілого жому та
робити млинці, яким й рятувались, щоб не пропасти. З невідомих причин був репресо-
ваний її чоловік. Тільки згодом, як з’ясували, що й до чого, його реабілітували. Все це
пережила, витерпіла старенька і коли слухає радіо, яке постійно включене біля неї, час від
часу запитує в когось із присутніх в хаті, а що це вони не можуть поділити десь там у
Києві, за що сперечаються…
Прапрапрабабуся – очевидець багатьох минулих подій. Вона пам’ятає створення
першого колгоспу в селі, але про нього говорить мало, мовляв, бідним він був і люди
якось лякливо ставились до всього нового. А от пізніше, коли колгоспом «Маяк» керував
Анатолій Іларіонович Дроздов, справи були зовсім інші. Люди дружно працювали в полі і
на фермі, ремонтували старі хати, будували нові. В той час можна було чути, як в одному
чи в іншому кутку села виграє гармошка, чується веселий галас людей – то вашківчани
клакою ( таким народним загалом) робили у когось лампачі або мастили глиною
новозбудовану хату. Після роботи сідали їсти прямо на землю, розстеляли домоткані
веретки і виставляли на них не тільки гарячий борщ, а й смачну запіканку (по сільському,
печінку) та улюблені для всіх голубці. Була, звичайно, й чарчина, а після неї – пісня,
танці. Та всі знали міру, бо на завтра треба було йти на роботу в колгосп.
Тепер вже мало хто скаже, де в селі розміщувалася сільрада, в якому місці
знаходився перший сільмаг чи заготівельний пункт. А бабуся, яка зараз найстарша,
мабуть, на Буковині, це пам’ятає. Вона з цікавістю пригадує, як на долині, що тягнеться
ярком майже через усе село, працював паровий млин. Біля нього, каже, завжди було
багато візків, завантажених мішками. Коли вже з обіду везли мливо додому, запах хліба
далеко розносився селом, його було чути й у них на подвір’ї. Запам’ятала, що після того
вдома на столі частіше стали з’являтися запашні буханці, а нерідко й паляниці були.
Ми запитали в Ганни Федорівни, чи доводилося їй хоч раз у житті промчатись на
автомобілі? Вона поміркувала і відповіла, що найкращим транспортом на її віку був візок і
коні. А на грузовику і навіть на автобусі якось їхала, проте це було, як вважає, давно. Знає,
що найпершим легкову машину в селі купив Валентин Гринюк, який працював у магазині.
Йому тоді багато людей заздрили. А от на моторному велосипеді їхав лишень вчитель
початкових класів Аркадій Романович Дурач. Після його «бурчика» люди стали купляти
мотоцикли, в тому числі й з коляскою. Розповіла, що саме на такому важкому мотоциклі
безстрашно гасала вже в літньому віці одна жінка, то була вчителька біології у місцевій
школі Катерина Матвіївна Сопільняк (Челак). Вона і сіно возила в колясці, і людей, а як
треба було, то й речі різні транспортувала.
Бабуся на мить вмовкає і довго дивиться з печі, де більше всього сидить, ніж
лежить, у маленьке віконце. Звідти бачиться їй синє небо і південні обриси села. Сонце і
тепло особливо радує в такому віці. Вона ледь просміхається і каже, що молодим, мабуть,
цікаво буде знати, коли в село прийшло електричне світло та радіо. Тож повідує, що
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

147

свічка і гасова лампа з хати не виходили аж до початку 60 років минулого століття. В
багатьох на столі горів невеличкий каганець, для стодоли і роботи по господарству був
фонар у металевому футлярі, який заправляли керосином. З ним виконували різну роботу
вечорами, його брали в дорогу. Як треба було йти десь далеко в село.
Хто був багатшим, міг розжитися на лампу 12 чи 20 номера, яку ставили на стіл на
тринозі або підвішували на сволок під стелею. Така лампа освітлювала хату, як сонце. А
електрику подали вже в 1962-му. Горіла одна лампочка, але радості як у дорослих, так і в
дітей, було повно. Ввечері вже можна було щось зробити в хаті, школярі готували уроки.
Радіо ж у центрі села заговорило аж через десять років після визволення села від
німецько-фашистських загарбників. Його круглий «капелюх» на стовпі багатьом зривав
очі, однак до оселі сільських трудівників воно прийшло ще пізніше. З району по радіо
вперше заговорили у 1959 році, а регулярні передачі були пізніше.
Все, про що розповідала Г.Ф. Кочурко, для мене було дуже цікавим і зворушливим.
Здавалося, що розмовляю не просто із свідком історії, а гортаю сторінки справжньої живої
минувшини села. Одного дня для розмови виявилося замало. Навідався до оповідачки
вдруге. Вона побачила мене на порозі і відразу мовила: «Я так і знала, що ви прийдете, бо
тоді не про все мене розпитали».
Почала згадувати про сільські урочища, назви, що залишилися нам у спадок від
турецької доби. І розповіла, що за селом, з боку Молдови, є невеличкий ліс, про який
кажуть, що він Абдулів. Це ніби тому, що його власником колись був турецький господар
Абдула, котрий тримав тут цілі табуни коней, яких постачав для своїх «побратимів», які
здійснювали грабіжницькі набіги аж у Карпати.
Кажуть, як турків мали прогнати з цих місць, Абдула заворожив це місце і невдовзі
ліс став кишіти ядовитими павуками, що отаборилися в земляних норках на пасовищі. Про
це ніхто не відав і хлопці вже в наші часи ходили сюди випасати корови. Часто траплялося
так, що худоба напасалася трави і невдовзі в неї відбувалося здуття боків. Тварина
починала горувати і лопала.
Рятували таких корів по-різному: і мокрими чугаями чи мішками накривали, і
палиці в ротову порожнину клали, щоб дати доступ повітря всередину, проганяли їх, аби
прискорити дихання. Але поміч та не завжди була рятівною і худоба пропадала. Відтоді,
як питають, чому ліс Абдулів чи Обдулів називається, кажуть, що через те, що тут корови
на пасовищі здуваються. Тепер знаю, чому батьки забороняли нам ходити з коровами на
випас до Абдулового лісу.
Довідався від бабусі всього села про багато чого цікавого, а водночас розпитав її чи
не про усі секрети довголіття. Каже, що жити після ста літ ніби й не важко, бо всі клопоти
позаду, ніякої ноші на плечах немає. Та все одно переживає за день прийдешній.
Цікавиться, як справи йдуть у дітей і онуків, що робиться в полі. А одного разу невістці
Вірі веліла покликати сина Василя, якому вже майже 70 літ, щоб дізнатися, чи встиг він за
погоди пшеницю зібрати. Хліб ж бо усьому голова!
Після наймитування та роботи на своєму полі Ганна Федорівна тринадцять літ
працювала в колгоспі на нормі і трохи шкода їй своїх трудових літ, бо пенсію нині має
невисоку – десь до 700 гривень. Здається, і зараз пішла б у поле, та ноги вже не ті і зір
дуже послабився. Каже, що коли будували нову хату для сина Василя, роботи було багато,
і вона хоч мала вже понад 80 літ, трудилася на будівництві нарівні із молодими. Разом із
внуком Андрієм каміння під фундамент носила, землю всередині підсипала. Вже пізніше,
як було їй недалеко до заповітної «сотеньки», бабуся перелущила в хаті чи не з пів
машини кукурудзи, яку родина привезла з поля. З кукурудзи, як відомо, чи не найкраще
блюдо – мамалига.
Що то таке добре чи зручне взуття вона не знає, бо все життя проходила як не в
саморобних капцях із товстої шкіри худоби, то в резинових калошах і чоботях. Пригадує,
що весь час пішки ходила і тільки трохи на візку їздила.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

148

Берегтися, тепло вдягатися теж не мала змоги – тоді всі люди у скруті жили. Зими
раніше були багатосніжними і морозяними, та в хаті доводилося палити переїдками
кукурудзиння, що залишалося від худоби, а спали – на землі, де за матрац слугувала
солома, застелена яким було рядном. Коли треба було води до хати принести, нерідко
вибігала із відрами та коромислом до криниці босоніж. Згадує, що «сніг під ногами танув,
але холоду в ногах у ті молоді роки не відчувала»…
Що ж до харчування, то бабуся розповідала, що жирним і пісним вона не
перебирала, їла все, що вдома було. Без хліба і мамалиги (за винятком голодовки у 47-му)
не залишалися. Тримали корову, були вівці, якась птиця. Деколи на Різдво могли і кабанця
зарізати. Однак розкошу із харчами не було ніколи. Солодкого їли мало, хіба що
цукерками трохи смакували, як дорослі пригощали. До речі, шоколад бабуся й тепер
полюбляє, але, каже, що не може його вживати, бо шкодить печінці.
Дуже схвально відгукується старенька про релігійні пости. Вона завжди їх
дотримувалася ретельно і тим самим, як каже, берегла себе від гріхів та тримала гарну
форму, як жінка.
Виглядає бабуся, можливо, трохи молодшою своїх літ, але сама не сподівалася, що
доживе до такого віку, адже в молодості, було, захворіла на тиф. Припускає, що
довголіття у неї – від працелюбності і доброго ставлення до людей. А ще, мабуть, воно по
генах передалося, бо у їхній родині були «жінки-столітниці», а татова мама Олександра
Троян дожила навіть до 110 років.
Жінка, якій 27 серпня 2011 року виповнилось 104 роки, добре чує, з невеликою
поміччю спускається з печі, де гріється взимку, на землю, але ж на ногах триматися вже не
може. Як вийшла на подвір’я, щоб розповісти про минуле і сфотографуватися, сказала
нам, що на душі так радісно і вона хотіла б заспівати хоч одну якусь давню пісню, адже
вони її «через усе життя провели». Бувало, як позабираються усі з дому, а вона щось
робить і співає тих пісень – одна за однією. Тепер, на жаль, голосу того, що був, у
старенької вже й близько немає, тому вона охоче взялася переказувати, точніше б сказати,
читати, як вірші, слова пісень її покоління. Записувати я не встигав і перепиняти
оповідачку не міг, то ж запам’ятав, що говорилося в них про козаків – добрих вояків,
батька, що вертає додому з далеких країв, та славнозвісну річку Ятрань, що круто в’ється і
хвилями у берег б’є, де бере воду дівчина чорноброва молода…
Розповідала довгожителька мені і про свої рожеві сни, у яких часто до неї
повертаються молодість, бачаться і лихі, і добрі часи, пригадується і журне, і веселе, якого
в її житті було все-таки більше. Казала, що для людей її віку чи не найбільшою дивиною
було те, як у село вперше привезли кіно і демонстрували його на тильній стіні старого
клубу, що був біля колишньої Вербіцької школи. Всі сиділи на землі і не могли відірвати
очей від «екрану». Вона тоді до ранку не зімкнула очей, все бачились їй події післявоєнної
хроніки…
На закінчення попросив бабусю-довгожительку пригадати приказки її молодості. З
відповіддю вона не забарилася і прямо відразу добула з глибин пам’яті такі вислови:
«Чужа біда другому – за цукор», «Пізно вставши, не надійся рано поїсти» та «Не дивись
на лице, а заглянь у душу». Цю останню поговірку вважає дуже правдивою, на ній не раз
саме переконувалася.
… Гадаю, і на цей раз я не про все поговорив, не все розпитав у моєї всезнаючої
односельчанки Ганни Федорівни Кочурко, яка досягла такого поважного віку, маючи
дивовижну пам’ять, будучи при здоров’ї і стала живим свідком трьох влад та дочекалася,
що Україна стала самостійною. Нехай Бог дарує їй ще довгі літа, а вдячні нащадки
приходять до неї на подвір’я, щоб послухати спогад про минуле життя, нашу історію та
почерпнути бодай щось для свого щасливого майбуття.

СОКИРЯНЩИНА 4 2011

149


Шундрій ММ.


ТРУДАРМІЯ. БІЛЬ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Більше роботи, важкі завдання – менше їжі, менше палива. Гіршаа одіж, палатки та
бараки — суворіший закон та жорстокіша кара... і зовнішній, і внутрішній протест проти
всього цього забрала війна. Кожен пройдисвіт у погонах, що сховався від фронту далеко в
тилу, загрожував пальцем, автоматом, пістолетом і повчав: «А на фронті як помирають? А
як інші працюють? А в Ленінграді скільки хліба дають?» Чим можна було тоді
заперечити?!
Все правильно. На фронті помирали, лежачи в снігу. Так, на свободі тягнулися із
жил і голодували. Але ж і «вільний» трудфронт — лісоповал, шахти, заводи, будови,
колгоспи і радгоспи — в абсолюті були в ті страшні часи не кращі будь-якого табору.
…Забирали із Ломачинців перший запас у п'ятницю, а другий у суботу в червні
1941 року. Тоді взяли і тата. На сьогодні живих із майже сотні призваних залишилося
вісім: Шафранський Арсеній Кіндратович, Ткач Семен Васильович, Гайдей Степан
Мнхайлович, Глушко Ананій Григорович, Сапожник Василь Якович. Шафранський Петро
Іванович, Шундрій Михайло Степанович, Шундрій Михайло Дем'янович. Ніхто і ніде
впродовж минулих років не згадував про цих людей. А от недавно чернівецьке радіо щось
на цю тему говорило, і редакція «Книги Пам'яті» згадала про таку категорію людей,
списки яких їм потрібні для увічнення пам'яті іще живих та покійних.
Скільки ж їм довелося пережити в ті страшні роки! Та й потім було не набагато
краще. Хто відправляв їх, теперішні старики не пригадують. Але багато чого назавжди
залишилося в пам'яті...
Знають, що вже в понеділок село зайняли німці та румуни. Їх же везли на підводах
до станції Сокиряни. Того дня у долині вже бомбили, і були вбиті, були й дезертири, що
втікали назад додому.
Колону гнали пішки. Начальниками були євреї, і вони їхали при зброї на конях
верхи. До Лугіні прийшли, і їм оголосили, що беруть на фронт. Через п'ять діб
обмундирували, одіж свою скидали у великий яр і засипали землею. Потім оголосили
відбій. Відтак знову пішки 15 діб аж до Чернігова. Під проливним дощем. Хто пробував
тікати — розстрілювали на місці. І тих, хто вже не зміг йти, — так само. В Чернігові
тримали тиждень, тоді дали команду через політрука Славського роздягнутися наголо, бо
всю колону нібито затребував король Румунії Мігай. Ховалися голі цілий день від людей,
аж поки Гусар Василь Михайлович не знайшов склад із одягом, який розбили і вони якось
одяглися. Колона із п'яти тисяч чоловік вдень без спочинку йшла, а цілі ночі рили окопи.
Їли хто де що знаходив.
До Прилук брели два тижні, а звідти до Бахмача теж пішки. Там їм видали
череп’яні миски, а їсти — знову нічого, лише завозили воду. До Пензи їхали у вагонах і
прибули туди 13 грудня 1941 р. Завезли у чисте поле, де довелося робити бараки, заводи,
магазини. Потім перевезли у ліс на лісоповал, далі — у Молотов, де були для них
капітальні бараки.
Через деякий час перекинули в Чусову, і люди були дуже раді, що пережили першу
таку тяжку зиму й побачили сонце та річечки під снігом...
Й по дорозі і вже на місці, в тилу дуже багато згинуло людей через голод та втрату
сил (хто не міг йти, у того стріляв якийсь Троїцький).
Згадують живі трудармійці перших померлих у Молотові: Вишнівського Василя
Григоровича, жінка якого й нині живе у селі, Шафранеького Федора Івановича,
Саножника Гавриїла Яковича. У Чусовій на Красній горі (або Східній) назавжди
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

150

залишилися Тодорарашко Василь Андрійович, Тодорашко Арсеній Васильович і
Довбенко Васнль Іванович.
Ніхто їх як і всіх інших, не хоронив, роздягали і голих скидали в землю. А далі
помирали всі ті, хто не міг вижити у палатках при 50-градусному морозі і ще сильніших
холодах у легкій одежині та при бідному пайкові (пісний суп та 300 грамів сирого хліба).
Їли все, що знаходили, і навіть здохлу худобу. Просили, бувало, і крали у місцевих, аби
вижити. Гончар Семен Федорович був у Чусовій їздовим. Для коней овес давали,
то він взяв собі декілька жмень, за що й розстріляли. (Живуть і тепер дружина цього
ломачинчанина та його дочка). Що то був у трудармійців. за військовий підрозділ —
восьме Че, дивізія 163, перший батальйон. Водили їх строєм, в той час як багато із
солдатів йшли на двох паличках... Місцеві жителі нарекли їх «чугреями» — це там так
називали якихось птахів, які злітали з дерев і вишукували їстивне на смітниках.
Але ж як було цим людям інакше жити? Голова з оселедця коштувала 3 карбованці,
один вареник — 10, 200 грамів хліба — 30-40, цілий хліб —500, казанок картоплі —140
карбованців. Ті ні в кого ж не було ніяких грошей!
Коли начальство побачило, що із тих живих мерців більше нічого не вижмеш,
почали здоровіших залишати на заводах. Глушко Ананій Григорович шість років бив
камінь киркою, лопатою вантажив, а тачкою возив. Це вночі, а вдень робив на кухні —
рубав і носив дрова, займався іншими роботами. I так день при дні... Додому повернувся
тільки в 1947 році. Шафранський Петро Іванович втрапив у радгосп «Усовський», де був
взводним. За одне слово невдоволення він три дні сидів під загрозою розстрілу. Мого тата
Шундрія Михайла Дем'яновича після операції призначили завскладом. За розтягнені
командирами продукти він тиждень чекав суду: або розстріл мав бути, або 25 років
тюрми. Виручила порада одного чоловіка — Рейдера, який казав записувати всіх, хто
брав, що і коли. Працював він також на заводі, на будові, у лісі. Дев'ять раз брали на
фронт. А в 1943 році перевезли відбудовувати Донбас у м, Єнакіево. Звідти й відправився
додому аж у 1947 році. I то по серйозній причині: дуже побили його брата, й про це
написав наш сусід батькові у листі. (Адже у сім'ї ніхто не вмів ні писати, ні читати, I зараз
мама знає написати одне слово — Шундрій).
...Згадують армійці тилу своїх односельчан, та не всіх уже пам'ятають, як покійних,
так і живих. Хто ж сьогодні нам скаже точно: скільки їх взяли із села, району, області?
Скільки залишились каліками? Скільки загинуло? Де могили їх?
Мотрина Семена Івановича розстріляли за те, що не хотів нікого вбивати. А куди
пропав Нагірняк Михайло Семенович? Де поділися Коник Григорій, Чумак Никифір
Сидорович, Кучерявий Михайло Васильович, Солонар Микола і ще багато інших наших
односельчан наших земляків?
Багато пролетіло часу, багато забулося, і вже ніхто того не згадає, що пережили ці
люди на своєму нелегкому віку. Але добрих людей, командирів, які теж траплялися в ті
жорстокі часи, вони згадали. Це Чорношапченко чи Чорношенко, Ільчеико, Пауль, Рейдер,
сокирянець Петро Іванович Забудько.
Можливо, після проведеної акції редакцією «Книги Пам'яті» ми будемо згадувати і
цю категорію жертв війни – учасників трудового фронту — у День Перемоги. А, може,
колись і їм щось перепаде від торгівлі. як усім ветеранам війни. Адже скільки років про
них мовчали. мов би їх і не було серед нас. Немов вони не винесли на своїх плечах
непосильний тягар страждань та поневірянь, не підірвали здоров'я, не лишали сім'ї на
скільки літ без своєї участі й допомоги.





СОКИРЯНЩИНА 4 2011

151




Із книги: Фостій І.П. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні 1939 –
1945 рр. – Чернівці: Чернівецьке обласне відділення Пошуково-видавничого агенства
«Книга Пам’яті України”, 2004. – С. 340.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

152


Шундрій М.М.

ГОРДІСТЬ І СЛАВА СЕЛА ЛОМАЧИНЦІ

У житті крапки немає, бо життя крапки не
знає, а лугові кожна травинка додає зелені, як і в
спільноті – кожна людина долучає щось своє,
неповторне.
Григорій Савич Сковорода

Величезна роль належить на безликій масі людей, а саме особистостям. Ми наочно
і не один раз переконувалися у знаковій ролі особистості в історичній долі нашого народу
і держави. Ми почали, декілька років тому, потрохи віддалятися від чорно-білої історії і
значній частині людей дуже інтересні особистості, які залишили свій слід на землі, в
людській пам’яті та документах. Якраз наше село, мої рідні серцю Ломачинці, дало світові
не боюсь цього слова, бо саме так вважаю, таких відомих людей… Згадувати і пам’ятати
про них – велика справа. Якщо ми не будемо знати і забудемо свою історію, минуле
життя, то будемо жити бездушними істотами на землі, такими виростуть і наші діти,
майбутні внуки і правнуки.
Це тут, в околицях села Ломачинці розмістилися: літописне історичне місто
Кучелмін, форпост південних земель Галицького князівства, молоде місто енергетиків
Новодністровськ, печерний чоловічий монастир Свято–Миколаївський, хутір Галиця,
зникле село Вишнева, а також хутір Причина, окрім того біля 20 поселень до нашої ери.
Це тут діяла і діє якась чудодійна Божа благодать, по молитвах наших прадідів, дідів та
батьків.
Автор давно почав вишукувати в темності історичних минулих років відомості про
тих людей, яких нам соромно забути і не знати про них.

1. Хто побував на наших землях?

Історія для нас не зберегла багато імен сивої давнини. Закордонні письмові
джерела на згадують безпосередніх учасників життя в нашому краї. Ми лише
припускаємо, що десь поряд у першому століття нашої ери проходив Святий
первозванний апостол Андрій. І вже після його проповідей – повчань виникали по річці
Дністер монастирі у Лядові, Галиці, Бакоті. Про перебування Святого апостола Андрія у
Скіфії засвідчили у своїх творах: Тертуліан (240 р.), Євсевій Кессарійський (340 р.), Іоанн
Златоуст (407 р.) та Ієронім Сперидонський (420 р.).
Десь через наші землі проходили святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій.
Нашим краєм повертався до Києва зі Святого Афону преподобний Антоній
Печерський, засновник Києво–Печерської Лаври.
Можливо навідувався сюди Геродот, який вперше описав Скіфію і Скіфів.
Тут проходив перський цар Дарій зі своїми воїнами, а їм гідну відсіч дали скіфські
царі: Іданфірс, Таксакіс і Скопасіс.
Неодноразово через наші краї проходили гунські воїни під керівництвом
непереможного вождя Аттіли.
В слов’янський період відомо, що заснування літописного Кучелміна слід
пов’язувати із князем Тереболлянщини Васильком Темним.
Іван Ростиславович Берладник був у місті Кучелмін 1159 року.
Данило Галицький та Мстислав Удатний зустрілися тут року 1213. А 1241 року
князь Данило знову відвідав наш край.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

153


В роки козацької вольності проходили селами загони повстанців Петра
Сагайдачного та Богдана Хмельницького. В тих походах брали участь і односельчани,
тому до цих пір у селі та навколишніх селах збереглися прізвища Козак, хоч безпосередні
учасники залишилися невідомими.
На Хотинщині часто бували Молдавські господарі:
Олександр Добрий 1408 року
Арон Петро-ІІІ 1475 року
У 1490-1492 роках на наших землях і лісах відбувалися збройні сутички повстанців
ватажка Муже і його наступника Борулі чи Барулі.
Тут знайшов свою смерть Стефан –IV Молодий або Штефаніца в 1527 році.
Олександр Лопушнян 1561 року
Якоб Василах і Гераклід Деспот 1563 року
Неоня Лютий 1572 року
Ієремій Могила 1595 року
Каспер чи Гашпар Граціані та канцлер ст..Жалкевський 1620 року
Василь Лупу 1635 року
Єпископ Володимир Кишинівський і Хотинський відродив діяльність печерного
монастиря.
Єпископ Віссаріон Пую Хотинський реставрував печерний Свято-Миколаївський
монастир на хуторі Галиця, в період румунської окупації 1923-1940 рр.
Нашими землями мандрував Лаксман Ерік (Кирілл) 1737-1796 рр. фінський або
шведський дослідник.
Стрільбицький Михайло друкував підручники і книги.
Дорогами Хотинщини проходив автор тексту Національного і Державного Гімну
України Павло Платонович Чубинський.
Мандрівник і дослідник, вчений Грум-Гржимайло Григорій Юхимович 1880-1883
рр.
Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський 1816-1875 рр. український
етнограф, вчений, письменник безпосередньо побував у селі і був знайомий із сім’єю
панів Крупенських. Про ті часи написав у творі «Нариси Дністра».
В період російсько-турецької війни 1768-1774 рр. переправляв свої війська
командуючий Голіцин через ріку Дністер.
Після поразки, тут переховувався відомий керівник сербського повстання проти
турецького іга 1804-1806 рр. Карагеоргій (Чорний Георгій) із жінкою, дочкою і двома
синами.
Тарас Шевченко в 1846 році подорожував лівим берегом Дністра від Могилів-
Подільського і уверх до Кам’янця–Подільського, Почаєва і Берестечка. Можливо він був і
на правому березі, адже згодом писав про те, що у нас не було кріпосного права, про руїни
монастирів і фортець.

2.Вихідці села. Відомі люди.

Священик Семен Лозан (1799 – 1828 рр.) роки служби в церкві. Священик Семен,
Петро Твердохліб і миряни в 1811 році збудували нову церкву на місці старої.
Матвій Єгорович Крупенський 1775-1856 рр., хоч є і інші дати народження. Віце-
губернатор Бессарабської губернії, член Бессарабського верховного суду, знав п’ять мов.
Походив із подільських дворян. Похований у с. Ломачинці, біля церкви стоїть мармуровий
білий надгробний пам’ятник.


СОКИРЯНЩИНА 4 2011

154


Його дружина Катерина Христофорівна Комнено (близько 1792-1843 рр.)
вихованка Смольного інституту, випускниця 1809 року. Походила із грецького царського
роду. Вони разом мали дітей: Миколу, Георгія, Марію, Єлизавету, Софію і Катерину.
Були близькими до імператорського двору. У них частим гостем був О.С.Пушкін,
який для них написав три вірші. Це був один із знаменитих і багатих родів Російської
імперії.
Данило Іванович Корнєй народився 18 січня 1879 року час смерті невідомий.
Священнослужитель 1916-1929 рр. проживав із матушкою Надією у церковній хаті.
Виховували сина Іллю та дочок Софію і Любов. Батюшка Даниіл мав сильний і гарний
голос та медвежу силу. Він двічі, на ярмарках у Секурянах (сучасні Сокиряни) та Окниці,
боровся із всесвітньо відомим борцем Іваном Заїкіним (1880-1948). І хоч отець Даніїл
зазнав поразок у цих двобоях та отримав гарну оцінку від Заїкіна, який сказав тоді 1920-
1921 рр. приблизно так: «Якби не Ваш духовний сан, то був би борець світового рівня». А
ще сторожили села розповідали, що батюшка закликав людей на боротьбу проти
румунських окупантів, дії яких він засуджував. Збереглося дві фотографії, а важив отець
Даниіл приблизно 140-150 кг.
Шафранський Кіндрат Опанасович, 1872 або 1874 року народження, село
Ломачинці. Це цікава, неординарна, легендарна та загадкова особа нашої історії. Саме про
таких людей, як Шафранський, гарно сказав поет В.А.Жуковський:
«Не говори с тоской: их нет,
Но с благодарностью: были».
Кіндрат Опанасович, активний, гарячий патріот рідної бессарабської землі разом із
односельчанами в 1919 році піднявся із зброєю в руках на захист Вітчизни. Самі активні
борці за звільнення краю були розстріляні в с. Романківці, м. Бельцях та рідних
Ломачинцях. Старожили села його називали губернатором і депутатом Думи. Він
роз’їжджав на бричці, запряженій шестериком коней, а дітлахам жменями роздавав
цукерки. Збереглися дві фотографії. На одній він ліворуч В.І.Леніна із великою групою
людей у цивільному і військовому одязі. На іншій Кіндрат Опанасович, у центрі на
передньому плані. Перед ним портрет Т.Г.Шевченка, вишитий рушник і написи на
транспарантах чи прапорі: «Ще не вмерла Україна», «Да здравствует свободная Россия!»,
«Народу – земля, войну – долой!» Це був якийсь з’їзд військових депутатів? На ньому був
присутній і В.І.Чапаєв.
Виходець із роду Шафранських Подільської губернії.
Кіндрат Опанасович і Ганна Дем’янівна Маланчук мали п’ять синів і чотири дочки.
У живих зараз є лише внуки та правнуки і праправнуки, які мало що знають про свого
героїчного предка.
Гусар Пелагія Антонівна 1890 року народження. В наших краях лютувала холера
1905 року, тоді померли її три брати менших. Пелагія вирішила вчитися на лікаря, і за
сприяння панів Крупенських вона навчалася в м. Кишиневі. Вийшла заміж за російського
поляка Вітольда Натрашевського. Вони мали дочку Тамару і сина Едуарда. Тамара пішла
по маминій дорозі. Закінчила медичний інститут у м. Ясси, там, у Румунії захистилася і
стала кандидатом медичних наук. Про події тих далеких часів описав внук Пелагії Даніель
А.Газару у брошурі «Адаптація», виданій у США 1994 році на англійській мові. На краю
вулиці Вишнівська є криниця і біля неї хрест, на якому написано, що це для людей
потрудився Антон Гусар.
Гонца Федір Васильович (Кагула), 1877 року народження. За розповідями
старожилів села доганяв коней на повному скаку. Учасник Хотинського повстання, під час
розстрілу утік з місця розправи по яру Куютин. Помер у віці 78 років.


СОКИРЯНЩИНА 4 2011

155


Бузурна Пелагія Іванівна, 1887 року народження, дівоче прізвище Горган. Мала
хорошу пам'ять, багато працювала. Пережила всіх своїх дітей, декого із внуків та
правнуків. Прожила 108 чи 114 років.
Каплун Феодосій Петрович 1901 рік народження. В роки румунської окупації був
старостою села більше десяти років. Захищав сиріт, вдів та бідних людей від сваволі
загарбників. Знавець психології, весельчак. За один день, точніше добу йшов пішки в
Хотин і повертався назад.
Андрійцов Михайло Іванович, із 1893 року народження, у свій 101 рік від помер і
похований у селі Ломачинці. При здоровому глузді (розумі) сам себе обходив. До
магазину за 2,5 км. ходив по хліб. А у віці 75 років на спині проніс біля 100м кам’яного
стовпа вагою біля 150 кг.
Жураківський Павло Йосипович, народився у 1884 році. Його батьки походили із
Подільської губернії. Вчителював і був директором школи при Росії, Румунії та совєтах.
Віртуозно грав на скрипці, високоосвічена людина. Великий шанувальник української
мови та пісні. Вчив дітей і батьків через освіту вибиратися із бідності. Заслужив серед
людей любов і повагу.
Єдиним відомим монахом із села був Шундрій Марко Дмитрович, 1880 року
народження. Син благочестивих батьків. Зазнав багато утисків і знущань. Помер у 1963
році, похований на сільському цвинтарі.
У сім’ї Петрик Василя Івановича (1872 р.н.) та Христини Федорівни (1882 р.н.)
народилося двоє синів та троє дочок: Парасківа – 1901 р.н., Марія – 1903 р.н., Ксенія –
1907 р.н.; всі троє дочок згодом пішли в монастир Каларашовка, що в Молдавії. Там
провели все життя.
Бурлачук Василь Михайлович, 1935 року народження. Зростав і виховувався в
багатодітній сім’ї. добре вчився в школі, технікум закінчив на відмінно за спеціальністю
агроном. У рідному селі та колгоспі ім..28 Червня тоді працювали неуки-практики заслані
партією із інших областей і районів, які боялися за свої посади. Через ворожнечу,
змушений був податися до м. Києва. У 1973 році став кандидатом сільськогосподарських
наук, першим науковцем села.
Ожеван Микола Андрійович, 1947 року народження. Надзвичайно обдарована і
розумна людина. Виховувався у сім’ї діда Макарія, місцевого священика. Школу закінчив
із золотою медаллю. Перечитав всі книги в бібліотеці школи і села. Із енциклопедичними
знаннями вступив до Чернівецького медичного інституту. Працював у Раді Національної
Безпеки України та декількох університетах. Очолював ліберальну партію України в
Чернівецькій області. Був заступником голови ЛПУ по ідеології. Автор більше сотні
наукових та публіцистичних праць. Незаперечний авторитет серед друзів. Наш великий
розум. Разом із Тетяною Іванівною виховали двох дочок Іру і Наталію, остання вже
кандидат медичних наук. Проживають у м. Києві.
Гуков Яків Серафимович, народився у селі Ломачинці в 1947 році. На відмінно
закінчив школу, був лідером серед шкільної і сільської молоді. Закінчив
сільськогосподарський інститут у Львові. Доктор технічних наук, має більше 80 наукових
праць, нові розроблені ним знаряддя обробітку ґрунту. Директор інститут механізації та
електрифікації сільського господарства. Академік – секретар Академії аграрних наук.
Об’їздив всю Європейську частину колишнього Радянського Союзу, побував не раз у
кожній із областей України. Одним із перших вийшов із лав компартії, де перебував 15
років і осудив діяльність керівників партії. Колишній спортсмен – розрядник, перший
капітан футбольної команди села. Дружина – Галина Лук’янівна. Має дочку Оленку і двох
внуків. Частий гість Ломачинець.
Білоткач Михайло Петрович, з’явився на світ у 1948 році четвертого серпня.
Навчався постійно на відмінно, здобув міцні знання із усіх шкільних предметів.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

156


Першорозрядник із футболу та вільної боротьби. Лівша. Музикант. Має хороші
організаторські здібності. Твердо оцінює життя, ігнорує всякі партії і рухи. Кандидат
технічних наук. Завідувач лабораторії інституту механізації та електрифікації сільського
господарства. Має біля 50 наукових праць, 12 винаходів, деякі впроваджені у
виробництво. Гарний сім’янин, виховав із дружиною Людмилою сина і дочку.
Гонца Анатолій Олександрович, з 1950 року народження. На відмінно закінчив
школу, медичне училище та Чернівецький медичний інститут. Кандидат медичних наук.
Головний лікар Чернівецького обласного клінічного онкологічного диспансеру.
Науковець, педагог, спортсмен, громадянський діяч. Багаторічний депутат міської ради.
Має понад 20 наукових праць з питань променевої терапії прямої кишки та організації
онкологічної допомоги в області. Більше 10 винаходів у галузі медицини. Безкорисний
товариш. Із дружиною Лілією мають трьох дочок Ірину, Олю і Наталію. Ірина Анатоліївна
завідуюча поліклініки онкодиспансера.
Мотрин Василь Іванович із 1956 року випускник Ломачинецької середньої школи,
в якій він успішно навчався. Після служби в Радянській армії вступив на навчання в
Московський університет «Дружби народів» ім. Патріса Лумумби на факультет економіки
і права. Із 1985 року кандидат економічних наук, працював у Держплані СРСР, викладач в
університеті, а також у посольстві Радянського Союзу на Філіппінах. Делегат
Всесвітнього форуму молоді та студентів. Гід-перекладач французької мови на Олімпіаді-
80 у Москві. Одружений. Бізнесмен аптечних справ.
Грибник-Жарюк Марія Олексіївна, ломачинчанка, однокласниця професора
Ожевана М.Ан. В період навчання здобула міцні знання з усіх предметів. Активістка
піонерської організації. Закінчила медичний інститут в Ленінграді. Останнє місце роботи
– Голова федерації незалежних профспілок Росії в Північно-Західному Окрузі. Побувала
майже в усіх країнах Європи, досконало вивчила профспілковий рух на континенті.
Закурений Володимир Петрович єдиний син у Закуреного Петра Васильовича із
славної родини Закурених, які проживали по долині яру Куютин, мали водяні млини, і
його дружини Вікторії Федорівни. Народився Володя у селі Ломачинці в 1956 році. Після
навчання в школі, були Сторожинецький технікум лісного господарства, Київська
сільськогосподарська академія (лісогосподарський факультет). Вища партійна школа і
інститут політології та соціального управління. Володимир Петрович був інженером і
інструктором; начальником і заступником у адміністрації і районній раді. Зараз перший
заступник Закарпатської обласної ради. Проживає у м. Рахів із дружиною Катериною.
Виростили і виховали двох синів Володимира і Віталія.
Бурлака Василь Михайлович, закінчив вісім класів середньої школи, будівельний
технікум та інститут. Працював інженером-будівельником на Новодністровській ГЕС.
Організатор , керівник і активіст Народного Руху України на Бессарабії. Був заступником
голови Сокирянської РДА. Брав участь у парламентських виборах у 1994 та 1998 роках і
лише махінації владних структур стали на шляху перемоги Василя у виборах до Верховної
Ради. Заступник обласного голови руху. Заступник обласної державної адміністрації,
двічі. Працював у міністерстві соціального захисту населення. За словами Г. Галиця:
«Людина, яка сама себе зробила».
Попадюк Микола Петрович, у 1956 році народився у звичайній колгоспній сім’ї із
мінімальними достатками. Тато Петро трудився у будівельній бригаді, а мама Сяня
(Олександра) у рільничій бригаді. У Миколи Петровича була терниста дорога до успіхів.
Де б він не трудився, там отримував ґрунтовні знання, які згодом ставали йому у пригоді.
Інженер, начальник відділу, заступник і перший заступник Чернівецького міського голови
багато років, справжній професіонал своєї справи. Чесний, добропорядний, вимогливий і
доброзичливий керівник. За що мав пошану від людей і повагу від керівництва. А ще
Миколу Петровича, Бог і його батьки нагородили міцним здоров’ям і гарним зростом, які
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

157

він і з своєю дружиною Оксаною Володимирівною передали трьом синочкам Андрієві,
Ігорю та Миколці. Кандидат у майстри спорту з баскетболу, волейболу, гандболу.
Учасник першості Радянського Союзу. Добропорядний сім’янин, люблячий батько і син.
Рожко Михайло Васильович, з’явився на світ 19 жовтня 1956 року в сім’ї
колгоспників. Із юних літ мав від Бога і батьків талант до музики і відчуття гармонії.
Вчитель, викладач музичної школи по класу баяна й акордеона. Керівник вокальної студії
«Промінь». Член асоціації композиторів–піснярів Національної Всеукраїнської музичної
спілки. Відмінник освіти України. Автор збірок пісенних творів «Суцвіття музики і
слова», «Дарунок невидимого птаха». Більше десятка його вихованців пов’язали своє
життя з музикою і продовжили навчання в училищах, інститутах та консерваторії. Учні
Михайла Васильовича були переможцями, лауреатами та дипломантами обласних,
державних та закордонних фестивалів.
Гусар Юхим Семенович, народився на перший день Різдва Христового 1945 року.
Отримав міцні знання у рідній школі. Навчався у різних вищих навчальних закладах.
Високоосвічений, інтелігентний, доброзичливий, безкорисний, щирий і вірний товариш.
Письменник, краєзнавець, громадський діяч, видавець, член Національної спілки
журналістів, член управління журналістів області. Автор більше тридцяти книг на
різноманітну тематику. Упорядник багатьох видань. Журналіст, заступник редактора і
головний редактор цілого ряду газет міста та області. Голова фонду пам’яті журналіста
Г.Л. Шабашкевича, має урядові нагороди. Почесний житель містечка Старобогади у
Башкирії та рідного села Ломачинці.
Гусар Іван Васильович, 1951 року, навчався в школі і отримав гарні знання.
Закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут, за фахом вчений
агроном. Мав можливість отримати вчену ступінь, працював головним агрономом в
облагропромі. Побував в США в штаті Айова, місяць 1988 року і оволодів знаннями
ведення фермерського господарства. На хуторі Дубина, поблизу села Верещаки, в
колгоспі «Жовтень», Лановицького району, Тернопільської області. Організував на
орендованих 420 гектарах землі фермерське господарство «Айова». Іван Васильович знає
ціну хліба, бо народився і зростав у колгоспній сім’ї. У виробництві використовував
здобуті знання та застосовував найсучасніші наукові розробки. На його фермі «Айова»
побувало досить багато високих чиновників-посадовців, журналістів та науковців. Про
його методи ведення господарства писали різноманітні газети і журнали. До нього за
досвідом їхали фермери із багатьох кінців країни. Майбутнє за такими, як Гусар І.В.
Нагірняк Іван Семенович, народився 1949 року і зростав у селі батьків у тихому та
чарівному куточку села, над самим яром Куютин. Поет, драматург, письменник,
журналіст, громадський діяч. Член Національної спілки журналістів і письменників
України. На факультеті журналістики навчався у Львівському національному університеті
ім. Івана Франка. Працював у райкомі і профкомі, в багатьох і різноманітних газетах
різного масштабу. Автор багатьох п’єс, збірок віршів, прози і публіцистики. Іван
Семенович написав фундаментальну книгу про історію родоводу земляка Тарасюка
Василя Михайловича «Корни и древо». Частий гість у школах, бібліотеках та клубах. Його
книги користуються великою популярністю серед різних верст населення нашого краю.
Він є лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. М.Чабановського, конкурсу
радіоп’єс та пісенної лірики про кохання та обласної літературно-мистецької премії ім. С.
Воробкевича.
Нагірняк Віктор Миколайович, 1956 року народження. Успішно закінчив
Ломачинецьку середню школу, зразковий учень, активіст громадського життя юнаків,
переможець і призер багато чисельних спортивних змагань з вільної боротьби районних та
обласних. Кандидат у майстри спорту. Офіцер запасу. Навчався на географічному
факультеті Чернівецького національного університету. Начальник управління
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

158

Дністровського басейнового водогосподарського об’єднання. Любить спорт, мисливство
та рибалку. Цікавий співрозмовник.
Шундрій Олексій Михайлович, в1976 році став Заслуженим будівельником
України. Отримав лише знак, а премія загубилася у владних чиновницьких кабінетах.
Народився Олексій у багатодітній і бідній сім’ї селян-бессарабців 17 березня 1937 року.
Таке ім’я отримав у честь «Человека Божия Алексия» в переддень якого з’явився на світ.
Через бідність і нестатки у сім’ї мав лише середню освіту. Займався багато самоосвітою.
Фізично добре розвинений. Мав добру пам'ять. Від батька Михайла оволодів професією
будівельника; він вмів мурувати, штукатурити, теслювати; знав столярство, ковальство і
стельмахував; монтажник, бетонник, арматурник. Біля 30 років був постійним бригадиром
різних комплексних бригад. Споруджував хати, підвали, гаражі, багатоповерхові будинки,
дитсадки, школи, промислові і господарські будівлі. Працював у багатьох районах і
областях країни. Побував і на ліквідації Чорнобильської аварії. Служив у армії на
півострові Камчатка. За роки роботи заслужив через важку працю багато хвороб, через
що передчасно і помер на 61 році життя.
Тарасюк Василь Михайлович, народився 10 жовтня 1948 року у сім’ї Михайла
Васильовича та Катерини Іванівни. В період навчання в школі був активним спортсменом.
Далі навчався у Чернівецькому технікумі торгівлі та Київському торгово-економічному
інституті. Працював на різних керівних посадах. Із 1984 року почав підкорювати
Сибірські простори у м. Когалим. закінчив Уфимський інститут нафти і газу. Кандидат
економічних наук, а згодом захистив докторську дисертацію. Директор афінського
нафтопереробного заводу у Краснодарському краї. Із 2003 року депутат Російської
Державної Думи, заступник голови комітету по природнім ресурсам. Василь Михайлович
обирається депутатом на другий і третій термін і працює заступником голови комітету по
місцевому самоврядуванні. Має цілий ряд державних нагород. Побував у багатьох країнах
світу. Дружина – Марія Іллінічна, мають дочку Катерину. Василь Михайлович надав
велику допомогу фінансову в споруджені нової церкви у рідному селі.
Тарасюк Микола Михайлович, був молодшим сином Михайла і Катерини
Тарасюків, який народився першого червня 1957 року. Добре вчився, фізично здоровий,
йшов дорогою старшого брата Василя. Закінчив Чернівецький технікум торгівлі та
Київський торгово-економічний інститут. Офіцер запасу, має бойові нагороди. Майстер
спорту з боротьби дзюдо. Великий благодійник футбольної команди села Ломачинці, яка у
дев’яності роки ХХ століття утримувалася на його фінансовій допомозі і вигравала всі
можливі титули в Сокирянському районі. Почесний житель села. Перестало битися серце
великого життєлюба, вірного товариша 28 липня 2004 року.
Жук Анатолій Павлович, народився у 1959 році. Зразковий учень, на відмінно
закінчив середню школу. Навчався у Чернівецькому державному університеті, а вищу
освіту здобув у Вінницькому політехнічному інституті. Мав змогу бути вченим,
викладачем, а обрав місцем роботи Ново дністровську ГЕС. Інженер, начальник, голова
профкому, директор ГЕС-2. Нині головний інженер філії «Дирекції з будівництва
Дністровської ГАЕС» ВАТ «Укргідроенерго». Талановитий інженер від Бога і по
спадковості від батька Павла, умілий організатор виробничого процесу, вимогливий і
справедливий. Надає посильну допомогу церкві, рідному селу та його людям.
Попадюк Олександр Васильович, 1970 року народження. У час навчання був
лідером шкільного життя. Надзвичайно ерудований і всезнаючий учень. Шахіст-
розрядник, чемпіон району і учасник обласних змагань. Вищу освіту здобув у
вінницькому політехнічному інституті. Мав можливість піти науковим шляхом, а обрав
бізнес. Один із засновників у Москві компанії «Фруктова пошта». Надавав і надає робочі
місця багатьом односельчанам. Взяв в оренду необроблені паї земляків у селі і тепер надає
їм лад, споруджує нові господарські будівлі. Люди вдячні йому за надану допомогу.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

159

Петрик Юхим Васильович, походить із багатодітної сім’ї, у якій народився 25
грудня 1932 року. Багато років працював у Хотинському сільськогосподарському
технікумі викладачем і завідуючим майстернею. Згодом у рідному селі – головним
інженером та пожежній частині – шофером. Прямий, відкритий, справедливий. Майстер
золоті руки. Із металобрухту склав три трактори і декілька автомашин. В господарстві все
механізовано. Власник першого мотоцикла і автомашини в селі. Надає допомогу
пенсіонерам.
Шестовський Іван Андрійович, 21 листопада 1933 року народження. Його родичі
походять із Подільської губернії, як однодворці. Освіта вища. Перший юрист із села,
адвокат. Палочка-виручалочка для односельчан.
Муляр Семен Олександрович, 1941 року народження. Професія – зоотехнік. Весь
вік пропрацював на фермі у колективному господарстві. За високі досягнення у галузі
тваринництва, штучному осіменінню корів був нагороджений золотою і срібною медаллю
ВДНХ (Всесоюзні досягнення народного хазяйства). Отримав лише посвідчення, а медаль
і грошова допомога залишилась чиновникам.
Мотрин Віктор Васильович, 1955 року народження. Активіст, відмінник,
спортсмен. Має дві вищі освіти. Перший секретар райкому комсомолу, інструктор
райкому партії, депутат районної ради. Завідуючий відділом соціального забезпечення.
Проживає у Росії.
Мотрин Марія Дем’янівна, 1906 року народження. Перша жінка села обрана
депутатом Чернівецької обласної ради, колгоспниця.
Бузурна Марія Василівна, заслужена колгоспниця України, працівник польової
бригади.
Діхтяр Семен Іванович, 1946року народження, матрос-підводник, капітан першого
рангу, командир окремого з’єднання підводних атомних човнів.
Гур’янов Олександр Іванович, 1958 року народження, полковник генштабу Росії.
Гонца Яків Васильович, 1961 року народження, підполковник.
Нагірняк Анатолій Іванович, 1960 року народження, полковник.
Каплун Олександр Олексійович, 1957 року народження, підполковник, майстер
спорту дзюдо.
Гончар Михайло Васильович, 1947 року народження, полковник медичної служби.
Мельник Петро Федорович, 1954 року народження, підполковник медичної
служби.
Южов Микола Миколайович, 1949 року народження, полковник, пожежник.
Солонар Михайло Олексійович, 1957 року народження, полковник.
Боднар Семен Іванович, 1956 року народження, підполковник.
Микитюк Володимир Павлович, 1960 року народження, полковник.
Гайдай Іван Іванович, 1939 року народження, підполковник.
Ожеван (Михайлюк) Фекла Макарівна, 1922 року народження, знала на пам’ять
всю літургію, гласи, кондаки, пугопарі і церковний річний календар.
Гордієвич Іван Васильович, 1949 року народження, сам зробив креслення і
змайстрував корабель, який зараз плаває у Дністровському водосховищі.
Котов Михайло Олексійович, 1958 року народження, у домашніх умовах виготовив
бойовий револьвер. Закінчив початкову школу.
Нагірняк Тетяна Федорівна, 1910 року народження, найнижча жінка села, зростом
біля одного метра.
Сморжевський Володимир Іванович, 1947 року народження, освіта початкова,
сільській поет.
Молошаг Євгена Василівна, 1936 року народження, сільська поетеса, освіта
початкова.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

160

Гайдай Сергій Іванович, 1971 року народження, освіта середня, сільський
гуморист-сатирик.
Глушко Петро Михайлович , 1949 року народження, сільський композитор, освіта 8
класів.
Сапожник Микола Олексійович, 1937 року народження, освіта 7 класів, найвища
людина села: 206 см.
Сапожник (Дудун) Раїса Іванівна, 1960 року народження. Освіта вища. Начальник
відділу оподаткування фізичних осіб податкової районної служби.
Білоткач (Черватюк) Надія Семенівна, 1968 року народження, освіта вища.
Керуюча районною філією Приватбанку.
Гончар Іван Михайлович, 1940 року народження, учений агроном, більше 20 років
працював начальником районної насіннєвої інспекції.
Кобахідзе (Петрик) Юлія Михайлівна, 1971 року народження, освіта вища.
Керуюча відділенням Приватбанку м. Новодністровськ. Перший заступник міського
голови два виборчі терміни.
Бузурний Олександр Михайлович, 1960 року народження, освіта вища, кращій
програміст області, кандидат у майстри спорту з російських шашок.
Жарюк Василь Михайлович, 1935 року народження. Самий сильний чоловік села,
справжній велетень.
Футбольна команда Ломачинець, неодноразовий чемпіон району, володар кубку і
суперкубку та інших турнірів, більше десяти футболістів виступали на обласному рівні за
команду м. Новодністровськ і м. Сокиряни. Найбільш відомі гравці: Скудельник Микола,
Шундрій Василь, Глушко Василь,Глушко Микола, Молошаг Михайло, Шундрій Михайло
– капітан команди, Дубина Микола, Шундрій Степан, Шундрій Семен, Колчев Михайло,
Борщ Володимир.
Народний фольклорний жіночий ансамбль «Берегиня». У складі його засновники:
Євгена Гайдай, Ольга Площинська, Олена Свинобій, Олександра Жарюк, Олена Бузурна,
Марія Антонюк, Вікторія Цонинець і інші.
Автору цього дослідження вдалося описати далеко не всіх відомих вихідців із села
Ломачинці. Але й ті вищезгадані є гордістю не тільки села і краю, а й держави. Вони
залишили в серцях багатьох пам’ятний слід.
У більшій чи меншій мірі зробили певний внесок у літопис історії села… Ми їх
знали, любили і поважали. Це лицарі сили і духу, які тісно пов’язали своє життя із рідним
краєм. Вони дають нам право краще зрозуміти ті часи, коли вони жили і творили, оцінити
і не забути їх життєвих доріг. Адже генетична пам’ять – річ дуже серйозна. Загально
відомо, що у давніх слов’ян на вічах люди знали, хто може бути претендентом на владу, а
хто ні: «бо прадід втік с поля бою, дід украв у сусіда коня, а, батько, його був брехуном».
За позицією історика Н. Гернета, людина починає отримувати виховання за сто років до
дня свого народження. В основу виховання кладе минуле його предків, літопис подій його
вытчизни та інше…»

3.Не корінні, але великі…

Михайлюк Макарій Миколайович або Микитович – благочестивий священик.
Народився в 1890 році у селі Рудківці, Подільської губернії, у сім’ї заможних селян. З
дитячих літ був тихим і смиренним. Любив книги і багато читав, дотримувався посту і
часто бував у церкві. Для молитов усамітнювався в полі чи лісі. Прислужував у церкві,
звідки його силою забрали на фронти Громадянської війни, де чудом врятувався від
смерті. Став священиком у рідному селі. У 1930 році на Пасху комсомольці підлили
соляної кислоти замість свяченої води у чашу. За «опіки» прихожан отримав десять років
тюрми. У селі Ломачинці отець Макарій служив із 1945 року. Був великим подвижником
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

161

православної віри. Дотримувався посту і всюди творив молитву. Мав велику пошану від
односельчан. Захищав віру від безбожників. При батюшкові Макарії церква була завжди
відкрита, за винятком декількох тижнів. Безкорисний, простий, багатий духовно. Сам вів
своє господарство. Проживав із матушкою і дочкою Феклою. Виховував внука Миколу,
який згодом став професором Миколою Ожеваном. Помер у віці 81 рік в сані протоієрея,
у 1970 році, похований на сільському цвинтарі. Пам’ять про нього живе серед людей.
Марчук Вадим Прокопович, народився 1922 року у с. Губарєв, Старо-Ушицького
району. Бідноту, нестатки, голод і колективізацію, а далі віна і відбудова – все пережив
Вадим Прокопович. Брав участь у битві під Москвою, де і став інвалідом на все життя.
Навчався у Чернівецькому державному університеті, факультет історії. Працював головою
сільради, директором школи. Покликання мав, як учитель історії. Найулюбленішим
вчителем у середній школі села Ломачинці був Вадим Прокопович. Завжди мав на події і
факти свою власну думку. Вчив думати, шукати істину, аналізувати. Добрий,
справедливий, інтелігентний та вимогливий. Його уроки історії були як пісня, лише
музика не грала. У своїх учнях залишив чисту та світлу пам’ять. Обірвалося життя Вадима
Прокоповича Марчука у липні 2001 року.
Марчук (Гомон) Галина Єгорівна, родом із Полтавської області Оржецького
району, с. Тимки, де 13 липня 1924 року народилася у сім’ї селян Єгора Івановича та
Парасковії Андріївни. Чернівецький медичний інститут, факультет Лікарська справа,
закінчила в 1949 році. У м. Чернівці знайшла свого єдиного коханого чоловіка Вадима
Прокоповича Марчука. Разом виростили трьох синів Віктора, Володимира і Анатолія,
дали їм вищу освіту. Працювала Галина Єгорівна у Станіславі (Івано-Франківськ), м.
Герца, а з 1951 року в с. Ломачинці. Сама була за архітектора і прораба та будівельника і
домоглася побудувати лікарню на 25 ліжок із пологовим будинком. Обслуговувала
лікарня ряд сіл Сокирянщини – Білоусівку, Михалкове, Ожево, Непоротово, хутір Галиця
і село Ломачинці. На прийомі бувало по 50 – 70 людей. Виклик в села, обхід хворих.
Заслуженого лікаря України отримала в 1965 році. Безперервно, без вихідних і відпусток
працювала до 1982 року. Починала лікарську справу у м. Новодністровськ. За 35 років
стажу має 1200 гривень. Зараз хворіє, але не скаржиться. Любить говорити: «Вибачайте.
Тоді був такий час».
Франц Францович Шиллінгер, народився у Австрії 26 вересня 1874 року у
провінції Галиччина (нині територія Польщі). Пішов шляхом своїх предків, дід і прадід та
батько були вченими лісоводами в Австрії. Навчався в училищі, а згодом у
Лісогосподарському інституті м. Ахсбаха. Переїхав проживати і працювати в Росію. У
1892 році був помічником лісничого у Ломачинецькому лісництві величезного маєтку
Круп енських. Проводив великомасштабні лісокультурні роботи та організовував
мисливське господарство. Заснував музей флори і фауни. Член бюро і учений секретар
Держкомітету по охороні природи, активно його створював. Писав проекти директив для
В.І. Леніна. З його ініціативи створювали цілий ряд заповідників. У 1924 році утвердили
Всеросійське товариство охорони природи. Із 1928 року почав виходити журнал «Охорона
природи». Учений лісовод, мандрівник, письменник, фотограф, державний діяч,
зоологічний колекціонер. За підозру у шпіонажі отримав вісім років тюрми, як його
дружина та дочка. Помер 4 травня 1943 р.
Боднарюк (Беженар) Наталія Іванівна, із Кельменеччини. Працювала головним
бухгалтером радгоспу «Дністровський». Із 1978 року і до виходу на пенсію – головний
бухгалтер Дирекції з будівництва дністровської ГЕС.
Бурденюк (Бурмістрова) Ніна Олексіївна, почала свою трудову діяльність у
колгоспі ім.28 червня агрономом, очолювала місцеву партійну організацію, тут вийшла
заміж. Згодом перевели працювати в райком партії, була довгий час другим секретарем.
Деякий час працювала секретарем райвиконкому. Голова районної ветеранської
організації.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

162

Маленький Іван Олексійович, 1966 року народження, із сусіднього села Білоусівка.
Економіст, бухгалтер, підприємець від Бога. Першим у Сокирянському районі організував
кооператив «Новинка» 1986 – 1987 рр. Звіти іде у райфінвідділ.
Мручковський Петро Вікторович, по закінченні педагогічного училища працював у
Ломачинецькій середній школі декілька років. Залишив у селі надзвичайно хорошу
пам’ять. Закінчив географічний факультет Чернівецького державного університету.
Викладач педагогічного коледжу.
Гафінчук Валентина Іванівна (Петренюк), родом із села Гніздівці. Працювала
вчителем у с. Ломачинці. Була переведена на роботу у райком комсомолу. Нині працює
редактором газети «Дністрові зорі».
Павлюк Дмитро Іванович, вчитель Ломачинецької середньо школи, викладач
музики і співу, родом із Прикарпаття. Автор більше десяти пісень, як слів так і музики.
Керівник і акомпаніатор народного фольклорного ансамблю «Берегиня».
Коваль Микола Васильович, родом із с. Василівка. По закінченню технікуму
працював у сільській аптеці. Закінчив Запоріжський медичний інститут, фармацевтичний
факультет. Працював викладачем. Кандидат медичних наук. Очолює районне
аптекоуправління. Керівник агрофірми «Зелена нива».
Гончар Іван Іванович, народився 19 червня 1940 року у селі Коболчин. Навчався в
Ломачинецькій середній школі, яку закінчив у 1958 році. Педагог, музикант, композитор,
диригент, хормейстер, майстер кераміки, заслужений працівник культури України, маляр і
художник – реставратор. Засновник хору «Калина» в м. Новодністровськ. Директор музею
гончарства в с. Коболчин.

4.Продовжувачі слави своїх рідних…

Нагірняк Леонід Іванович, син відомого журналіста і письменника Івана
Семеновича та Євгенії Семенівни, педагога і майстра народної творчості. Народився 27
листопада 1975 року. Заслужений майстер народної творчості України, художник
декоративно-прикладного мистецтва. Викладач Київського державного інституту
декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.. М. Бойчука. Переможець конкурсних
змагань. У 2009 році організував власну виставку на якій експонував біля 80 робіт
різноманітних напрямків і отримав високу оцінку знаних майстрів. Проживає у м. Києві.
Бузурний Валерій Іванович – корінний ломачинчанин. Після середньої школи
продовжив навчання у Київському інституті метеорології і стандартів. Закінчив навчання
у аспірантурі, викладач.
Южова Альона Іванівна – викладач Чернівецької фінансової академії. Проживаю у
м. Чернівці.
Бузурна Наталія Іванівна, навчалася у Ломачинецькій середній школі. Закінчила
педагогічне училище м. Бар. Далі заочно вчилася у Вінницькому педагогічному інституті.
В даний час заступник директора однієї з Київських гімназій.
Молошаг–Сапожнік Ольга Михайлівна, після школи навчалася на факультеті
фінанси і кредит Чернівецького державного університету, економіст, викладач у
Економіко-правовому коледжі м. Чернівці. Закінчила навчання у аспірантурі.
Шундрій Майя Михайлівна, народилася 11 травня 1989 року. На відмінно
закінчила рідну школу. Закінчила Чернівецький національний університет, факультет
іноземних мов. Викладач англійської мови у Національному університеті культури м.
Київ. Неодноразова чемпіонка Сокирянського району у грі з шахів та настільного тенісу.
Руснак Інна Валеріївна – дочка ломачинчанки Марії Михайлівни. Закінчила
філологічний факультет Чернівецького національного університету. Поетеса, авторка
збірки поезії «У віршах захисту шукаю».
СОКИРЯНЩИНА 4 2011

163

Багрійчук (Гончар) Інна Михайлівна, педагог, поетеса, журналіст, член
Національної спілки журналістів України. Народилася 27 січня 1969 року в с. Коболчин.
Переможець поетичних конкурсів. Авторка поетичної збірки «За пензлем дивовижного
Митця». Друкувалася у різноманітних газетах і журналах. Керівник літературної студії
«Струни душі». Її батько Михайло Семенович Гончар здобув середню освіту у
Ломачинецькій школі.
Гуцул Тетяна Вікторівна після відмінного навчання в школі, закінчила музичну
школу, училище і Київську консерваторію по класу акордеон. Викладач. Переможець
багатьох різноманітних конкурсів українських та закордонних. Проживає у м. києві.
Мотузок Дмитро Федорович, вихованець Новодністровської вокальної студії
«Промінь», одночасно навчався у середній школі та у музичній по класу акордеон.
Закінчив Чернівецьке музичне училище. Вступив до Київської національної академії,
аспірант цього закладу. Лауреат українських та міжнародних конкурсів акордеоністів.
Переможець Всеукраїнського конкурсу 2003 року «Нові імена України». Побував на
музичних фестивалях у Німеччині, Італії, Ірані, Греції… Вихованець педагогів Михайла
Васильовича Рожко та Семена Михайловича Козлова, а також вчительки сольфеджіо
Марії Михайлівни Зубаль. Дмитро старший син ломачинчан Федора Тимофійовича та
Лілії Михайлівни Петрик.
Діхтяр Роман Михайлович, після школи був факультет іноземних мов
Чернівецького національного університету, учасник художньої самодіяльності, пародист,
учасник фіналу проекту «Україна має талант». Син покійного Діхтяря Михайла
Романовича, корінного ломачинецького футболіста – розрядника, судді районних і
обласних змагань.
Яна Василівна Бузурна – наймолодша із відомих людей з ломачинецьким корінням.
Її батьки Василь Семенович та Марія Олексіївна Шундрій вихідці із села Ломачинці. Яна
неодноразова переможниця фестивалів і конкурсів «Рідна пісня». Вихованка вокальної
студії «промінь», де керівником Михайло Васильович Рожко.
Олексій Степанович Мандзяк, 1973 року народження. Із селом Ломачинці його
пов’язують коріння родоводу по материній лінії Кривих та Попадюків… Олексій багато
років займається історією, етнографією, краєзнавством. Автор десятьох наукових і
науково-популярних книг. Почав друкуватися з 2002 року. Дослідник і знавець свого
родинного кореня. Співавтор книги «Сокирянська бистрина», яка присвячена історії
Сокирянщини. Засновник і редактор історико-краєзнавчого альманаху «Сокирянщина».

Я, простий смертний, раб Божий, гордий за своє рідне село Ломачинці, яке
знаходиться на правому березі ріки Дністер в колишній Північній Бессарабії. Воно
народило, виростило, виховало і навчило життю цілу когорту давніх предків і наших
сучасників - вчених, державних і громадських діячів, військових, поетів, письменників,
викладачів і вчителів та просто гарних людей різноманітних професій і уподобань, на яких
тримається цей грішний світ. Я радий, що мав і маю таку унікальну можливість
спілкуватися з багатьма відомими і великими особистостями: чути їх думки, навчатися в
них і в деякій мірі слідувати їхнім принципам життя та вивчати їх творчі здобутки і
родоводи. Сподіваюся, що ця скромна, але багата іменами праця, відкриє широкому
загалу читачів імена славетних односельчан і тих, хто славить село Ломачинці.
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
164


ПРОМЫШЛЕННОСТЬ БЕССАРАБСКОЙ ОБЛАСТИ В 1840-х гг.

Источник: Промышленность Бессарабской области. Статья первая // Библиотека для
чтения. Журнал словесности, наук и художеств, промышленности, новостей и мод. – Том 98. –
СПб.: Типография Карла Крайя, 1849. – С. 17 – 30; Промышленность Бессарабской области.
Статья вторая // Библиотека для чтения. Журнал словесности, наук и художеств,
промышленности, новостей и мод. – Том 103. – СПб.: Типография Карла Крайя, 1850. –С. 1 – 16.

=

СТАТЬЯ ПЕРВАЯ

=
Ничто так резко, осязательно не напоминает о громадности, неистощимости и
удивительном разнообразии средств, величия и могущества России, как географическо-
статистические о ней исследования.
С другой стороны ничто столько не внушает уважения, доверенности и благодарно-
сти к действиям правительства, как историческое изучение географическо-статистических
данных. Взгляните на Россию лет 50-80 назад и на Россию нынешнюю…Хранимая
Провидением и ведомая мощной и мудрой рукой своих Государей, она видимо цветет и
зреет. Промышленность во всех концах государства идет вперед исполинскими шагами;
отношения между сословиями устанавливаются прочно и основательно; народное
образование так сильно двинуто, что рассказы отцов кажутся нам прапрадедовскими. Все
вопросы государственного благоденствия тронуты – и настоящее вполне ручается за
будущее.
Наша обязанность следить за этим настоящим и передавать его нашим соотечест-
венникам.
На этот раз мы хотим рассказать о промышленной деятельности Бессарабии. – Эта
область, как известно, присоединена к России по бухарестскому трактату 16 мая 1812
года. Она составляет юго-западную оконечность Империи и прилегает к австрийским
владениям, Галиции и Буковине, к княжеству Молдавии, находящемуся под покровитель-
ством России и Турции, и к турецкой империи.
Бессарабская область входит в состав Новороссийского края и управляется
новороссийским генерал-губернатором, которого управление находится в городе Одессе.
Ближайшее же управление Бессарабии сосредоточено в областном городе Кишинев, под
ведомством военного губернатора, которому с 1836 года подчинено также и Измаильское
градоначальство. Область в нынешнем её составе разделяется на восемь уездов, или
цынутов: Хотинский, Ясский, Сорокский, Оргеевский, кишиневский, Бендерский,
Кагульский, Аккерманский, и одно градоначальство Измаильское с посадом Нильковым.
Земское управление по уездам находится в ведении земского начальника, назначаемого от
короны. Бессарабские колонисты находятся под управлением попечительного комитета об
иностранных поселенцах России, состоящем в городе Одессе. В ведении комитета состоит
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
165

в Бессарабии восемь округов колонистов. Сверх того в Бессарабии находятся особые
управления: 1) Войсковое управление донского казачьего войска, состоящее в городе
Аккерман, которому подчинены поселенные в Бессарабии казаки, содержащие кордоны,
при усилении цепи кордонные Цыгане. 2) Управление государственных имений,
состоящее в заведывании палаты государственных имуществ; оно разделяется на четыре
округа: Аккерманский, Бендерский, Кагульский и Хотинский.
Пространство, занимаемое областью, с точностью не определено. В ней по Кеппену
до 41,511 квадр. верст, а по исчислениям, сделанными по карте, составленной из
топографических съемок, до 39,911 квадр. верст.
Народонаселение Бессарабии, по последним сведениям, простирается до 812,000
человек, из числа которых 426,000 мужского пола. Города и местечки занимают
преимущественно Евреи в обеих частях Бессарабии. Кроме того, в Бессарабии, особенно в
южной, находится значительное число иностранцев: они занимаются управлением
имений, ремеслами и торговлей.
По топографическим свойствам также как и по народонаселению, Бессарабия
делится на две половины – северную и южную. Чертой разграничения между ними можно
принять верхний Троянов вал. Северная половина горпета, прорезана источниками и
ручьями, текущими в глубоких долинах и местами обильна лесом; южная, напротив того,
представляет глубокую, открытую равнину, по которой протекают степные речки,
оканчивающиеся большей частью солеными или пресными озерами. Первая есть отрасль
Карпатских гор, входящих в Бессарабию в виде холмистой местности в узкое
пространство северо-западной части, между Днестром и Прутом; вторая – как бы про-
должение степей Новороссийского края.
Северо-западная оконечность первой половины, Хотинский уезд, значительно
возвышена над уровнем моря, так что климат этого уезда заметно суровее климата даже
Ясского и Сорокского уездов. Возвышение упомянутого пространства над долиной
Днестра, можно определить примерно от пятидесяти до шестидесяти сажень; весна
открывается в долине дней десять и более раньше недели в горах. В лесах, покрывающих
пространство от сухой границы до Хотина, посреди густых групп бука, дуба и граба,
растет, хотя в небольшом количестве береза, тогда как в сотне верстах оттуда, близ
Могилева, уже могут производиться довольно удачные виноградные плантации. Отрасли
Хотинской возвышенности простираются в Ясский и Оргеевский уезды. Грунт всего этого
пространства составляет глина и мергель, покрытые черноземом. Долина Реута
представляет местность другого свойства: она открыта, плоска и имеет грунт земли,
состоящий преимущественно из мергели и солончаков. Обширные невозделанные степи
свидетельствуют о малой населенности этого пространства, составляющего в особенности
Ясский уезд. Пространство к югу от бассейна Реута и почти до самого Троянова
вала(верхнего) представляет отдельную, собственно Бессарабии принадлежащую группу
гор (Ясско-Оргеевскую), характер которой имеет сходство с Хотинскими горами:
северные скаты круче и скалистые нежели южные, и вершины и скаты почти сплошь
покрыты лесом. За Трояновым валом, как мы уже сказали, лежит равнина в двести верст
длины и более пятидесяти верст ширины, пересеченная речками, текущими в неглубоких
долинах. Грунт этой равнины составляет толстый слой чернозема.
В долинах Прута и Днепра тянутся болота и пересеки, а южная часть области,
около Дуная, усеяна озерами и имеет грунт более глинистый и иловатый, у самого же
Дуная болотистый в особенности ниже озер Катлабуга и Китая. Острова, образуемые
дунайскими гирлами: Георгиевский, Лета и Четал, называемые главными, покрыты
камышом, кустарником и лесом.
Сообразно различным местным свойством страны и естественные ее произведения
разнообразны. Полезнейшие из них – из царства ископаемого: гранит, песчаник, известняк
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
166

почти всех родов, между которым замечательнейшие – оолит, шифер, алебастр, и в
большом количестве лучшая известь; они разрабатываются в разных местах области, и не
только употребляются на месте, но и вывозятся в херсонскую губернию. Соль в
приморских озерах составляет отрасль государственного богатства. Из царства
растительного: все роды зернового хлеба, преимущественно кукуруза и пшеница, потом
рожь, ячмень, овес, гречиха; масличные растения: рицин, рапс, лен, конопля; огородные:
лук, чеснок, фасоль, нагут(турецкий горох), арбузы и дыни, табак, принадлежащий к
числу важных промыслов края: множество трав лекарственных, кермек, ланаяль
(мачинный корень), пополняющих местные аптеки; травы красильные, как крап, зановат
(дрок), материнка, служащие жителям для крашения простого сукна и ковров; травы
кормовые, между которыми кормовой горошек и трилистник в особенности изобильны;
они доставляют тучные пажити владельцам стад; тростник, растущий по болотам,
доставляет огромные средства топлива жителям при дунайских и при прутских мест; из
деревьев, лесных: дуб, граб, бук, ясень, клен, осина, употребляемые на постройки и уголь,
составляют промысел средней, частью северной Бессарабии; из садовых: сливы,
продаваемые в сушенном виде под названием Кишиневского чернослива, и виноград,
доставляющий жителям весьма хорошее вино, отправляемое в значительном количестве
во внутренние губернии. Из царства животного между насекомыми: испанская муха,
собираемая для аптек; между рыбами: стерлядь, белуга, сом, щука, карп, карась, сельди,
находимые в изобилии, которые дают государству одну из важных оброчных статей;
между птицами и четвероногими, все домашние породы, важнейший источник богатства
края, в котором земледелие хотя и составляет главный промысел народа, но еще столько
невозделанной земли, что на выгонах могут откармливаться огромные стада рогатого
скота и овец, и табуны лошадей; из диких пород: волки, лисицы, кабаны и козы.
Климат в Бессарабии умеренный, здоровый; средняя температура, но наблюдениям
за 1846 и 1847 годы, по Реомюру летом в Хотине 17 градусов, в Кишиневе 19 градусов,
зимой в Хотине, 1.593 градуса, в Кишиневе 1 градус. Самые большие холода,
простираются в Хотине – 20, в Кишиневе 15 градусов; жары в Хотине 27, в Кишиневе 28
градусов. Кроме географического положения и климата разных мест области много
зависит и от топографических свойств края и от свойств прилежащих местностей: на него
имеет сильное влияние близость карпатских гор ,Черного моря и обширных Херсонских
степей. Так, в Аккермане, близость моря ослабляет степень холода зимой и степень жара
летом, и делает климат более разным, а вместе с тем способным к произращению южных
растений, не выдерживающих влияния морозов, как, например, винограду и табаку. Так
климат в Хотине суровье нежели в Кишиневе и Аккермане не потому, чтобы летние жары
были менее ,а потому что зима холоднее и продолжительнее. В самом деле, близ Хотина
находится береза; виноград доспевает редко.
Весна в Бессарабии начинается обыкновенно в первых или последних числах марта
месяца, лето с июня, осень в первых числах октября, зима в первых числах декабря
месяца, или в последних ноября. Последние числа апреля и май месяца весной, а сентябрь
и половина октября осенью, бывают самые умеренные по температуре воздуха.
Черта, проходящая по хребту Ясско-Оргеевских гор разграничивает Бессарабию в
климатическом отношении на две части, северную и южную, отличающиеся одна от
другой необыкновенно резко. С перевалом чрез Ясско-оргеевские горы, и уже по склону
их, обращенному к югу, разница в климате делается мгновенно так ощутительно, как
будто вы вдруг перенесены в другую сторону, в другое время года. В Кишиневе и к югу от
него до самого Дуная волошские орехи, виноград, сливы, табак, доспевают совершенно и
бывают превосходных сортов, разведение шелковичных червей и тонкорунных овец
составляют значительные отрасли промышленности. В северной части Бессарабии,
Хотинский уезд, имеющий положение относительно уровня моря высшее, нежели все
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
167

другие места Бессарабии, значительно холоднее прочих. Но здесь также, как в Бельцком и
Оргеевском уездах, положение мест имеет весьма большое влияние на их климат.
Замечательнейшие места Теленештской долине, окружающей со всех сторон значитель-
ными горами и долине реки Днестра, где деревья начинают цвести обыкновенно двумя
неделями раньше, нежели на высотах. Черта разграничения проходит по самому хребту и
резко отделяют эти две части Бессарабии.
Воздух в Бессарабии благоприятен для здоровья жителей, в особенности в
Хотинском, Сорокском и Оргеевском уездах. Есть, однако же места, например: дунайские
острова, крепость Килия, селения по Пруту в Пеганешсткой и Леовской дистанциях,
местечко Рени, которые справедливо считаются вредными для здоровья, так как кроме
изменчивости температуры и заразительных испарений от гниющих растительных
веществ в камышах, там чувствуется недостаток в хорошей ключевой воде.
Сделанный нами короткий очерк бессарабской местности с её климатом и
произведениями, а также состава жителей области, дает уже некоторое понятие о
направлении промышленной деятельности края. С одной стороны толстый неистощимо-
плодородный слой чернозема, с другой обширные степи, усеянные солончаками,
необходимо должны были послужить к развитию в крае в особенности отраслей
промышленной деятельности хлебопашества и скотоводства. Этому много способствовала
также легкость сбыта произведений этих двух отраслей промышленности и большое
требование на них в Одессе, Измаиле и Рени, откуда отправляются хлеб и сало за границу,
и близость Галиции, где закупают рогатый скот для доставки в Вену. Хлебопашество
берет, однако же, год от году верх над скотоводством, потому что с умножением
народонаселения, пустопорожние места, служившие прежде выгонами, обращаются в
пахотные поля. В северных уездах Бессарабии уже утвердилось мнение, что посев
пшеницы и льну, несмотря на дороговизну и труд возделывания земли, доставляют более
выгод, нежели тоже количество земли, занятое пастбищем. В южных уездах по недостатку
рук и слишком дорогой поденной плате, земля до сих пор еще лучше оплачивается
сенокосами и имашами (выгонами), нежели земледелием. Но это только по недостатку
рук, а природа почти везде щедро наделила Бессарабию отличными средствами для
успехов земледелия. Несмотря на то, самое земледелие в Бессарабии до сих пор еще на
низкой ступени.
Поля засеваются без всякой системы, - все правила сельского хозяйства
заключаются в обычае. Этот обычай образовал некоторые полезные местные правила;
принято, например, пшеницу сеять после кукурузы, которая, требуя двойного сапанья
(окучивания), разрыхляет землю; принято еще, подымая целину, то есть, обращая в поле
новые земли, сеять на ней преимущественно лень и кукурузу. В местах, более населенных,
где уже целины мало, сеют попеременно озимый и яровой хлеб на одном поле, а целину
оставляют под баштаны, дающие огромный доход с десятины. Приготовление пахотного
поля весьма несовершенно, всё старание земледельца состоит в том, чтобы пахать глубже;
для этого запрягают на цели не четыре и шесть пар волов в малороссийский плуг; но
потом не разрыхляют земли ни ралами, ни боронами. Маленькие плужки и сохи до сих
пор не входят в употребление. Часто случается, что сеют хлеб без приготовления на
кукурузине, то есть, ан поле, с которого снята кукуруза, и почва так богата, что сбор
бывает и на таком посеве удовлетворителен. Нет сомнения, что самое это плодородие
почвы замедляет ход усовершенствования земледелия. Немецкие и болгарские колонии, а
после них и крестьяне государственных имуществ, составляют, однако же, исключение,
потому что у них введены некоторые усовершенствования рационального хозяйства. На
десятину обыкновенно сеется ржи и пшеницы по полторы четверти, кукурузы два с
половиной четверика. Кукуруза и пшеница главные из предметов сельской промыш-
ленности. Первой засевается более трети всей земли, занимаемой пахотным полем. Кроме
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
168

зерна она доставляет превосходный корм для скота и стволы её употребляются жителями
для топки. Притом урожай ёё в Бессарабии почти непременный. Она дает сам 30-й, а
иногда сам 40-й и сам 60-й. Окучивание кукурузы составляет работу, на которую
обращено более всего внимания в хозяйстве, и на нее тратится много времени. Поселяне
сходятся по нескольку хозяев, выходят целыми семействами, и очищают таким образом
друг у друга поля кукурузы от сорных трав. Сбор хлеба делается отчасти клаками.
Молотьба производится частью ценном, во предпочтительной триером, то есть лошадьми.
Последний способ имеет то преимущество перед первым, что молотьба производится
скорее, и стоит дешевле, особенно в местах, где содержание лошадей дешево, хотя колос
не выбивается так чисто. В Бессарабии весьма мало встречается риг или клуш: обыкновен-
но ток устраивается на месте открытом. Хлеб стараются вымолотить осенью; остальной
держится в скирдах до первых весенних дней. Ныне стали заводить в Бессарабии
молотильные машины, которые непременно должны скоро войти там во всеобщее употре-
бление, требуя меньше рук.
Количество пахотных полей по уездам следующее: в Хотинском уезде 141,966, в
Леском 147,652, в Сорокском 157,100, в Оргеевском 115,281, в Кишиневском 156,894, в
Бендерском 81,064, в Аккерманоскм 64,330, в Кагульском 423,999, в Измаильском
градоначальстве 4,3000 десятин.
Из этого видно, что в Бессарабии под хлебопашеством находится всего её
пространства, и что принимая в расчет одних хлебопашцев, за исключением стариков и
детей, в бессарабской области приходится на каждого работника и работницу по четыре
десятины пахотного поля.
Из зернового хлеба более всего сеется кукуруза, потом пшеница, в северной
Бессарабии озимая, в южной, в особенности между Болгарами, яровая; остальные хлеба по
количеству посева должны быть поставлены в следующем порядке: рожь, ячмень, овес,
гречиха. Картофель слабо распространяется в Бессарабии; он исключительно принят как
полевой посев только в немецких колониях, у Молдаван же и Болгар его садят, как
огородную овощ. Тоже должно сказать и о свекле. Сахарная свекла еще неизвестна в
Бессарабии. По сведениям за 1844, 1845и 1846 год, средний посев озимого был 148,000
четвертей, урожай 609,000; ярового посев 308,000, урожай 1,274,000 четвертей.
Из трехлетней сложности посевов и урожаев выходит: 1) что средний урожай
озимого хлеба должно положить сам-четверть с половиной, а ярового сам-четверть; 2) что
на каждую мужскую и женскую душу в Бессарабии приходится, что хлеб производимого в
этой области более нежели достаточно для собственного её употребления. Избыток,
который должен бы состоять не больше как в 200,000 четвертей, не соответствует тому
обширному торгу хлебом, который ведет Бессарабия за границу, посредством портов
Одесского, Измаильского и Реннинского, и таможен Новоселицкой, Скулянской и
Леовской: почти всё показанное количество четвертей вывозится ежегодно только в
Австрию, Турция и Молдавию. Нельзя определить цифрами, сколько именно вывозится из
Бессарабии в Одессу. Но можно положить безошибочно, что вдове более против
отправляемого через все другие пункты вывоза. Если прибавят к этому количеству ржи и
кукурузы, выкуриваемых на водку, продовольствие квартирующих войск, пополняемое
отчасти бессарабским хлебом и прочее, то цифра посева и урожая показывается слишком
мала. Принимая в соображение число десятин, показанных в области под полями, и
пологая, что их засевают только две трети, и урожай – сам-третей, выходит избыток
против количества, необходимого для потребления жителей, в 1,600,000 четвертей. В
случае недостатка, могущего произойти местами от неурожая, он пополняется из
прилежащих уездов плодородных губерний Подольской и Херсонской.
Меры, принимаемые правительством, на случай неурожая в Бессарабии, состоят в
учреждении запасных магазинов, которые содержатся в должной исправности. Всех
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
169

запасных магазинов в области 288; в них по сведениям за 1846 год, до 90,000 четвертей
озимого хлеба и до 75,000 четвертей ярового. Число душ, подлежащих сбору хлеба,
простирается до 284,650. Денежные запасные капиталы простираются до 153,000 рублей
серебром. Число душ, с которых собирается этот капитал, простирается до 366,220.
Средние торговые цены на разные роды хлеба в разных уездах и в разное время
года неодинаковы. По большей части зимой и весной цены выше. Самые высшие цены на
хлеб в Кишиневском уезде; там зимой рожь стоит 3 руб. 50 коп. сер., пшеница 4 руб. 65
коп., кукуруза 2 руб. 50 коп.; потом цены значительны в Бендерском уезде, в Аккерман-
ском, Хотинском, Кагульском, Сорокском, Оргеевском и наконец, пшеница по 3 руб. 5
коп., кукуруза по 2 руб. 70 копеек.
Вообще должно сказать, что в Бессарабии не бывает слишком большого колебания
цены, столь вредного для хлебопашества, и обнаруживающегося большей частью в
местах, имеющих удобных сообщений, и удаленных от пунктов внешней торговли.
Однако же бывает время понижения и повышений цены.
На пшеницу от 4 до 10 руб. серебр. кило.
- рожь – 3 – 6 – – – – –
- кукурузу – 2 – 7 – – – – –
- ячмень – 1 ½ – 5 – – – – –
- овес – 1 ½ – 4 – – – – –
Но большей частью бывает цена средняя, а именно:
Пшеница 6 руб. серебр. Кило.
Рожь 4 – – –
Кукуруза 4 – – –
Ячмень и овес 2 – – –
Кило имеет две с половиной казенные четверти.
В Бессарабии принято, однако же, за общее правило считать в кило двадцать один
четверик, то есть прибавляется двадцатый процент на рассыпку во время 10 коп. сер., в
летнее от 15 до 20; в Ясском – в зимнее время 15 коп., а в летнее от 20 до 25 коп. серебр., в
Бендерском, Аккерманском и Кагульском в зимнее время 30 коп., а в летнее до 50 коп.
серебром. Такая поденная плата не может однако же приниматься в расчет при опреде-
лении. Для земледельческих работать нанимается обыкновенно не по дням, а от участка
земли. Для измерения земли в Бессарабии еще существует особая мера: за единицу, для
плоскости, принимается фальчевая пряжина. Пряжина – линейная мера, и имеет двадцать
четыре фармака (почти три сажени). Фальчевая пряжина имеет четыре линейные пряжины
в длину и одну пряжину в ширину. Фальча имеет восемьдесят фальчевых пряжин. Это
составляет почти 2,880 наших квадратных сажень. Следовательно фальча относится к
десятине, почти как 6:5. Среднюю цену работ можно положить следующую:
За вспахивание фальчи и засев с бороной . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 руб.
За сапание кукурузы за фальчу в первый раз . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 -
во второй раз - . . . . . . . . . . . . . . .1 -
Сбор хлеба по 20 коп. серебром с копы, полагая средний
урожай с фальчи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 -
Сбор кукурузы . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .2 -
Своз к току, смотря по отдаленности полей, примерно . . . . . . . . . . 1 -
Выполот хлеба (75 коп. сер. С кило), полагая средний урожай
5 четвериков с колы и 15 коп. с фальчи . . . . . . . . . . . . . . . . 3 -
Очистка и выполот кукурузы стоит около . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1 -
Принимая эти цены, выходит, что работа обойдется владельцу при засеве
пшеницей или рожью на фальчу более 9 руб. серб., а при засеве кукурузой более 11 руб.
серб. Приложить ценность хлеба, употребленного на посеве, для пшеницы 5 рубл., для
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
170

ржи 3 руб., а для кукурузы, которой высевается на фальчу только 2 ½ четверика, 50 коп.
серб., и приняв средний урожай для пшеницы и ржи сам пять, а для кукурузы сам
тридцать, и средние цены, выходит, что фальча, засеянная пшеницей дает до 10 руб. серб.,
рожью до 3 руб. серб., а кукурузой до 6 руб. серб. Чистого барыша. Этот расчет,
совершенно верный по существующим в крае ценам, в практическом приложении, дает
конечно меньшие результаты, ибо хозяйство вообще подвержено тысяче случайностей и
непредвиденных издержек, не могущих войти в расчет, в особенности в Бессарабии, где
недостаток рук, неисполнение контракта заблаговременно нанятых работников, может
оставить весь посев на корне несобранным, где за все надобно платят наличными
деньгами. Таким образом становится понятным, отчего за наем фальчи платится в
северных уездах Бессарабии от 2 до 1 ½ руб.серб., а в Кагульском и Аккерманском не
более 50 коп. серб., и почему самая земля ценится в Хотинском уезде не дороже 15 руб., в
Бальцах не дороже 10 руб., а в Кагульском и Аккерманском есть места, где фальча
ценится в 5 рублей.
Из прядильных растений лен сеется в Бессарабии в большем количестве, нежели
конопля, первый для зерна, отправляемого в Одессу, а вторая для домашнего употребле-
ния жителей; в нее делаются нитки и холст простых сортов, и в количестве только
необходимых для употребления на месте. Цена льну обыкновенно бывает от 7 до 10 и 12
руб.серб. кило в Хотинском уезде, и от 10 до 11 в Кагульском и Аккерманском.
Таково состояние хлебопашества в области; значит, от него многого еще можно
ожидать в будущем при умножении народонаселения и при распространении
хозяйственных знаний.
Из других отраслей земледелия замечательно огородничество. В северной части
Хотинского уезда, а также в северной и южной Бессарабии, почти каждое селение имеет
свою специальность относительно огородного промысла; так некоторые селения
занимаются преимущественно разведением чеснока, другие аниса, третьи нагута (особый
род гороха) и фасоли, четвертые картофеля, как немецкие колонисты, пятые табака.
Некоторые из них ведут довольно значительный торг этими произведениями. Колонисты
определяют свои огородные овощи в Измаиль, Рени, Кагул, Болгард, а частью и в Одессу.
В селениях по берегу Днестра и во всей средней Бессарабии с успехом занимаются
разведением табака, довольно хорошего сорта, известного под названием: Бессарабского.
Поселяне, по снятию листьев дают им несколько побродить, и, надев на шнуры (швары),
высушивают в тени. Вот всё их приготовление. Промышленники перепродают табак
большей частью в том же самом виде, в шварах. Ныне, однако же, обращено более
внимания на этот важный предмет. Есть промышленники, которые складывают табак в
пачки для второго брожения, и укладывая в тюки, прессуют. Табак, приготовленный
таким образом, отправляется в Каменец, Бердичев и Киев. Там он сортируется на
фабриках, и продается в бандеролях под именем табака домашнего заведения, или даже в
свечи с турецким под именем последнего. Лучший сорт табака разводится близ Дубоссар,
в селении Пригородке, близ Хотина, и в окрестностях Кишинева. Вообще эта отрасль
промышленности со времени наложения акциза на привозной табак, по выгодности сбыта,
год от года увеличивается и улучшается.
Разведение винограда принадлежит собственно средней и южной Бессарабии. В
урожайные годы в этих уездах собирается вина до 700.000 ведер. Вино выделывается
вообще самыми простыми способами, без надлежащей сортировки и продается молоко
неперебродившее. Ныне многие бессарабские помещики начали улучшать винопроизвод-
ство. Замечательнейшие заведения находятся в местечках Паславче, Теленештах,
Каушанах и Аккермане, а также в Килии, Измаиле, Рени, Кагуле и колониях. Бессарабское
вино легкое, но приятное, употребляется большей частью на мест. Однако же Аккерман
уже несколько лет снабжает своими винами одесскую промышленность, производящую из
СОКИРЯНЩИНА 4 2011
171

них шипучие вина, обыкновенно носящие имя шампанских. Из Оргеевского уезда выво-
зится ежегодно в Подольскую и Херсонскую Губернии до 100,000 ведер вина. Выморозки
бессарабского вина продаются в бутылках под названиями французских вин.
В болгарских колониях виноделие составляет одну из главнейших отраслей про-
мышленности и для многих колоний служит главным источником дохода. Виноградных
кустов в колониях находится 4,651,634; вина выделывается более 100 тысяч ведер
ежегодно.
Садоводство также составляет замечательную отрасль сельского хозяйства
Бессарабии, хотя тамошние фруктовые сады и не отличаются ни особенной обширностью,
ни замечательными плодами; но их вообще много и они приносят довольно хороший
доход, преимущественно в уездах Оргеевском, Хотинском, Кишиневском и Бендерском.
Лучшие плоды яблоки, называемые домнешты, и в Бессарабии не маловажную отрасль
сельского хозяйства; промышленники закупают его, валять на месте, и в таком виде
развозят во внутренние губернии, где он известен под именем молдавского чернослива. В
Буджаке, где до 1809 года не существовало ни одного деревца, ныне в немецких и
болгарских колониях садоводство возникло и утвердилось. Количество плодовитых
деревьев простирается выше миллиона в одних только болгарск