Вы находитесь на странице: 1из 8

1.

ОТЕЛЛО

В основе написанной в 1604-м году трагедии Уильяма Шекспира «Отелло» лежит сюжет
новеллы Джамбаттиста Джиральди Чинтио «Венецианский Мавр», изданной в 1566 году в составе
сборника «Сто рассказов». Главные герои итальянского произведения – Мавр, Диздемона,
Прапорщик, жена Прапорщика и Капитан по характеру сходны с Дездемоной (честной, верной,
любящей), поручиком Яго (хитрым, подлым), Эмилией (преданной своей госпоже и проводящей с
ней много времени) и лейтенантом Кассио (хорошим офицером и верным другом) Шекспира.

Основное сюжетное расхождение между произведениями кроется в конфликтной причине: у


Чинтио Прапорщик любит Диздемону и мстит и ей и Мавру из ревности; у Шекспира Яго
ненавидит Отелло из-за потерянного офицерства и подозрений в том, что Эмилия изменяла ему с
мавром. Платок с характерным арабским узором, преподнесённый главным героем своей жене в
качестве свадебного подарка, в обеих историях становится главным доказательством измены
Дездемоны: только у Чинтио его крадёт трёхлетняя дочь Прапорщика, а у Шекспира венецианка
сама теряет вещь, которую Эмилия затем, как верная жена, передаёт Яго. Убийство Дездемоны в
итальянской новелле совершает Прапорщик. Он же разрабатывает и его план: забить несчастную
наполненным песком чулком, после чего обрушить на её тело потолок. Шекспировский Отелло,
как благородный герой, мстящий за поруганную честь, самостоятельно расправляется с женой, в
начале душа её и только затем закалывая, чтобы та не мучилась. Смерть мавра у Чинтио наступает
от руки родственников Диздемоны, у Шекспира – герой сам лишает себя жизни, поняв, что
совершил непростительную ошибку и погубил то единственное, ради чего стоило жить.

Художественные образы героев трагедии – живые, яркие, реалистичные. В каждом из них


можно встретить как положительные, так и отрицательные черты. Самая чистая героиня
произведения – Дездемона и та, по признанию английских литературоведов, не лишена
склонности к обману: отца – в тот момент, когда покидает отчий дом и бежит в объятия мавра,
Отелло – когда не признаётся в том, что потеряла платок, Эмилии, которую убеждает, что убийцей
является она сама. Первый обман венецианки обусловлен любовью, второй – страхом и
нежеланием огорчать любимого мужа, третий – попыткой защитить Отелло. Между тем, именно к
первому обману (когда-то любимого отца) первоначального апеллирует в своей жестокой игре
Яго, убеждающий мавра в том, что если Дездемона смогла пренебречь родительскими чувствами,
то ничто не помешает ей сделать то же самое и с чувствами мужа.

Характер Яго представляет собой сочетание хитроумной жестокости и невероятной логики,


сопровождающей все его поступки. Поручик просчитывает каждый шаг наперёд, руководствуясь в
своих кознях точным знанием психологических особенностей людей, которыми он играет.
Родриго он ловит на страстной любви к Дездемоне, Отелло – на страхе потерять ту гармонию,
которую он нашёл в отношениях с венецианкой, Кассио – на доброте и природной наивности,
Эмилию – на слабоволии.

Аморальность Яго не находит преград по причине его общения с людьми, морально чистыми,
не представляющими себе, что кто-то (особенно близкий друг) может опуститься до лжи, наветов
и предательства. При этом каждый из героев периодически пытается осмыслить слова и поступки
поручика (Родриго несколько раз подозревает его в измене данному слову, Отелло долгое время
сопротивляется внушаемой Яго мысли об предательстве Дездемоны, Эмилия пытается
разобраться, зачем мужу нужен платок её хозяйки, Кассио отказывается от предлагаемой
поручиком выпивки), но каждую попытку вывести его на чистую воду Яго пресекает новой
хитростью. В арсенале поручика – выдуманные истории (рассказ о том, как Кассио разговаривал
во сне с Дездемоной), похищенные предметы (отнятый у жены платок Отелло), игра на чужих
страстях (желание Родриго обладать Дездемоной, неумение Кассио отказаться от выпивки),
построение разговора посредством упущений и недомолвок (для придания беседе ощущения
достоверности и правдивости), выдача одних фактов за другие (разговор Яго с Кассио о Бьянке,
который Отелло принимает на счёт Дездемоны), физическое устранение людей, представляющих
опасность для его козней (попытка убить Кассио руками Родриго, убийство Родриго, нападение и
последующее убийство жены – Эмилии).
Яго мало отомстить одному Отелло: попутно он ещё хочет нажиться на Родриго, убрать с
дороги Кассио и уничтожить Дездемону, чьё существование претит его представлениям о женской
сущности. Последняя наиболее ярко проявляется в беседе венецианки с Эмилией: Дездемона не
верит в то, что жёны способны изменять своим мужьям, в то время как жена Яго полагает, что
женщины устроены точно так же, как и мужчины, соответственно, ничто не мешает им вести себя
аналогично. Эмилия не видит в измене ничего дурного, когда муж бросает жену или за измену
мужу женщине предлагается целый мир, в котором она сможет придать своему поступку какую
угодно окраску. Данное умозаключение (хитроумное, субъективно окрашенное) по своей природе
сходно теми положениями, которые высказывает Яго на протяжении всей пьесы: оно правдиво по
логике, но фальшиво по сути.

Убийство Дездемоны совершает Отелло, но ответственность за это лежит на Яго. Мавр до


последнего любит жену и, даже убивая её, пытается сделать всё аккуратно – не причинив ей
дополнительного вреда, не заставляя её мучиться. Гибель Дездемоны для Отелло ужасна, но
необходима: рухнувший идеал, по мнению мавра, не может существовать в мире ни в каком виде.
Трагедия Отелло не в ревности, о которой принято говорить применительно к этой пьесе
Шекспира. Трагедия Отелло в потере гармонии и разрушении окружающего его жизненного
пространства.

Трагедия остальных героев пьесы и их последующая гибель основана на их главной слабости:


беспредельной вере в любовь мужа Дездемоны, нерешительности Эмилии, страсти Родриго. Яго
оказывается схваченным и разоблачённым исключительно потому, что не смог уследить за всеми
действующими персонажами своей игры: Родриго перед смертью успел рассказать о проделках
поручика, а в его карманах были найдены письма, обличающие Яго, Кассио объяснил появление в
его квартире платка, Отелло объявил о том, что об измене Дездемоны первым заговорил Яго,
Эмилия поведала всем о поручении мужа выкрасть для него платок Дездемоны. Правда вышла
наружу и погребла под собой ложь. Как это обычно и бывает в жизни: слишком поздно

2. КОРОЛЬ ЛІР

В сюжеті трагедії "Король Лір" - проблематика родинних стосунків, яка щонайтісніше переплетена з
проблематикою суспільно-політичною. З приголомшливою силою і дивовижною правдивістю у трагедії
відтворено внутрішню еволюцію Ліра.Час дії — «легендарно відносять до XI століття до н. е.»
Сюжет п'єси побудований на історії легендарного короля Ліра, який на схилі років вирішує віддалитися
від справ і розділити своє королівство між трьома дочками. Для визначення розмірів їх частин він
просить кожну з них сказати, як сильно вона його любить. Дві старші дочки використовують цей шанс, а
молодша — Корделія — відмовляється лестити, кажучи, що її любов вище цього. Розгніваний батько
відрікається від молодшої дочки і проганяє графа Кента, який намагався вступитися за Корделію. Лір
ділить королівство між старшою і середньої дочками. Однак невдовзі, після жахливого прийому,
наданого йому ними, він розуміє, наскільки лицемірно розважливі були його старші дочки зі своєю
показною «любов'ю». Напруга у відношенні дочок до короля загострює політичну ситуацію в королівстві,
яке готове ось-ось зникнути.
У п'єсу Шекспіром вплетений додатковий сюжет з графом Глостер і його побічним сином Едмундом, які
не бажають миритися зі своїм становищем. Едмонд вирішив обмовити законного сина Глостера —
Едгара, якому вдається втекти від розправи.

Дві дочки виганяють короля Ліра, який з вірним блазнем йде в степ. Незабаром до них приєднуються
Кент і Глостер. А син Глостера Едгар, який був у розшуку, прикидається божевільним і теж приєднується
до Ліру. Дві дочки хочуть схопити батька і вбити його. А побічний син Глостера Едмунд бажає зловити
свого батька і стратити його, щоб встати на його місце. Вони ловлять Глостера, і герцог Корнуельська,
підбурюваний дочкою Ліра Регану, вириває його очі, але незабаром Глостер йде з невпізнаним їм сином
Едгаром, який так і продовжує видавати себе за іншого.

Корделія веде війська війною на сестер. Насувається битва. Солдати Корделії б'ються з солдатами
Реган і Гонерильи. Але її і Ліра беруть у полон і садять у в'язницю. Гонерілья посилає свого слугу
Освальда до сліпого Глостера, щоб він убив того. Але супроводжуючий батька Едгар в сутичці вбиває
Освальда. Едмонд підкуповує офіцера, щоб той убив полонених Ліра і Корделія, зобразивши
самогубство. Герцог Альбанский виводить Едмонда на чисту воду, відкриваючи його злодіяння, і
поранений Едмонд перед смертю бажає зробити добру справу — зірвати свій план по вбивству Ліра і
Корделії. Але Корделію врятувати не встигають, — вона вже задушена. Обидві її сестри, Гонерілья і
Регана, гинуть: Регана отруєна Гонерілья, Гонерілья кінчає з собою, заколюючи себе. Лір виходить з
в'язниці, тримаючи на руках труп задушеної Корделії, і помирає від горя. Едмонд теж вмирає. Едгар
розповідає про загибель свого батька Глостера, який не виніс всіх нещасть. Граф Кент, віддано любив
Короля, також хотів би померти, але герцог Альбанский зміцнює Кента, відновлює в усіх правах і
залишає біля себе.

У трагедії «Гамлет» (1601) Вільям Шекспір, переробивши сюжет середньовічної легенди і старої
англійської п'єси про принца Амлете, відобразив трагедію гуманізму в сучасному світі. Гамлет, принц
данський, — прекрасний образ гуманіста, який зіткнувся з реальним світом, де панує обман. Підступне
вбивство батька Гамлета розкриває перед сином те зло, яке панує у державі. Помста за вбивство батька
для Гамлета перетворюється на синівський обов'язок, кровну помсту. Гамлет не може змиритися з
існуючою несправедливістю. Жадання помсти стає для нього не просто особистою справою, а
переростає у велике історичне завдання — відновлення справедливості у країні. Дія п'єси "Гамлет"
відбувається в Данії. У ній розповідається, як принц Гамлет здійснює помсту своєму дядькові королю
Клавдію, убивці попереднього короля, Гамлетового батька, та нового чоловіка Гамлетової матері,
королеви Гертруди. У п'єсі яскраво відтворено протікання справжнього й удаваного божевілля, яке
проявляється то в глибокому смутку, то в шаленій люті.

3.ДВАНАДЦЯТА НІЧ
Істория создания
Сохранились сведения о том, что эта комедия исполнялась в 1602 г. в юридической корпорации
Мидл-Темпл. Однако, по мнению одного из авторитетных шекспироведов Э.К. Чемберса, это не
значит, что пьеса была в том же году и написана. Считается, что имя одного из героев, Орсино,
Шекспир заимствовал у реального итальянского герцога Орсино Браччиано, который посетил
Лондон в 1600 году. Именно этот год и является наиболее вероятным временем написания
комедии. К тому же, по своему вполне безмятежному духу она еще явно принадлежит к
«оптимистическому периоду» творчества Шекспира, который как раз в этом году и завершился.
Несомненно, что деление произведений Шекспира на периоды носит крайне условный характер,
но то, что «Двенадцатая ночь» — последняя жизнерадостная комедия великого драматурга,
очевидно.
Насколько известно, при жизни Шекспира комедия «Двенадцатая ночь, или что угодно» не
публиковалась, и текст ее впервые появился в посмертном фолио 1623 года.
Сюжет, использованный автором, имеет долгую предысторию. Путаница, возникающая при
появлении на сцене независимо друг от друга действующих близнецов, издавна привлекала
внимание драматургов. Подобная интрига использована Плавтом в комедии «Менехмы»
(«Близнецы»). В эпоху Возрождения в Италии, так живо интересовавшейся и воспринимавшей
все античное, одно за другим создаются произведения с аналогичной интригой. Первым
превратил близнецов в брата и сестру Бернардо Довици (будущий кардинал Бибиена) в комедии
«Кландрия» в 1513 году. Затем сюжет перешел в комедию «Перепутанные» (1531 г.), а позднее
— в одну из новелл популярного литератора Матео Банделло. Новеллу Банделло в свободной
форме перевел на французский Бельфоре, а уже из Франции сюжет перекочевал в Англию к
Бернеби Ричу, который в книге «Прощание с военной профессией» (1581 г.) выстроил линию
сюжета «Оливия-Орсино- Виола». Судя по всему, именно произведение Рича использовал при
работе над «Двенадцатой ночью» Шекспир, как всегда привнеся в свое творение много нового
и оригинального. Замечательные характерные персонажи — Мальволио, сэр Тоби Белч, сэр
Эндрю Эгьючик, Мария — плод его фантазии и мастерства.
Анализ пьесы, сюжет и герои
Название пьесы «Двенадцатая ночь, или что угодно» имеет случайный характер. Двенадцатая
ночь после Рождества считалась концом праздничных дней и отмечалась особенно бурно.
Именно к этому дню и подготовил пьесу Шекспир, а поскольку названия пьесе придумано не
было, он и предложил публике считать ее «чем угодно». Однако, иногда критики видят в
названии пьесы более глубокий смысл, считая что Шекспир назвал пьесу «Двенадцатая ночь»
не случайно, а словно предвидя прощание с праздниками и весельем. Во всяком случае, пьеса
действительно стала своеобразным прощанием с весельем для самого автора. Да и в целом эта
комедия — своеобразный итог первого периода шекспировского творчества. Здесь обобщаются
некоторые моменты, уже прозвучавшие в предшествующих пьесах. Путаница с близнецами,
например, была основой интриги в «Комедии ошибок», девушки переодевались в мужские
платья в «Двух веронцах», «Венецианском купце» и в «Как вам это понравится». Сэр Тоби Белч
очень напоминает колоритного Фальстафа, а сэр Эндрю Эгьючик — Слендера из «Винзорских
насмешниц». Путаница с тем, кто в кого влюблен, также использовалась и в «Комедии ошибок»,
и в «Сне в летнюю ночь». И тем не менее, эта пьеса вполне оригинальна.
В сказочной Иллирии живут яркие люди, которые предаются беззаботному веселью,
наслаждаются жизнью, не причиняют друг другу зла, а если и испытывают огорчения, то только
из-за неразделенной любви. И вот в эту-то благостную страну попадает юная, но очень
предприимчивая Виола, во время кораблекрушения потерявшая, как ей кажется, единственного
брата-близнеца, Себастьяна. Она явно живет в государстве другого типа, и изначально, еще не
вникнув в суть дела, готова обороняться и защищаться, даже и не предполагая, что в Иллирии
ей ничто и никто не угрожает, а наоборот, возможно, все и обрадовались бы возможности
помочь очаровательной девушке, попавшей в беду. Виола же действует по правилам своей
страны: ведет себя решительно, но осторожно, предпочитает скрывать, кто она такая, точно
рассчитывает все ходы на будущее и спешит претворить в жизнь свой план. Переодевшись в
мужское платье и сказавшись евнухом и музыкантом, она поступает на службу к герцогу Орсино,
предварительно выяснив, женат ли он. Из-за затеянного героиней маскарада у нее возникают
неожиданные проблемы: в нее влюбляется, приняв за юношу, графиня Оливия, предмет
безнадежных воздыханий герцога Орсино, в которого, в свою очередь, влюблена Виола. Лишь
ум и необычайное самообладание Виолы помогают ей с честью выйти из этой запуганной
ситуации, хотя неизвестно, как бы все закончилось, не появись живым и невредимым ее родной
брат, который и становится счастливым обладателем руки и приданого Оливии. Виола — вполне
типичная шекспировская героиня, которая при всей глубине чувств не теряет голову, умеет с
честью выполнять поручения, даже если они противоречат ее личным интересам. Чего стоят ее
красноречивые попытки уговорить Оливию смягчить свое отношение к Орсино. Сколько
внутренней борьбы подразумевается за убедительными речами Виолы.
В отличие от Виолы, характер которой воссоздан Шекспиром достаточно подробно и глубоко,
герцог Орсино и графиня Оливия показаны более условно. Он — влюбленный мечтатель,
которому важен сам факт влюбленности. Она — томная, скучающая и слегка пресыщенная
однообразием собственной жизни красавица. Но схемы, созданные пером Шекспира, можно
наполнить самым разным содержанием, и это всегда прекрасный материал для постановщиков
и исполнителей.
В пьесе, по сути дела, нет отрицательных героев. И балагур сэр Тоби, и безвольный простак сэр
Эгьючек, и озорная Мария в основе своей — очень милые люди. И даже Мальволио, при всей
его педантичности, чопорности и самообожании, вполне безобиден и по сути своей даже
беззащитен. Не случайно, что во многих спектаклях он представлялся персонажем почти
трагическим, незаслуженно униженным и оскорбленным в лучших чувствах.
Среди участников жестокого розыгрыша, учиненного над Мальволио сэром Тоби и его
компанией, был шут Фесте, который считается самым остроумным из всех шекспировских
шутов. Но, вместе с тем, он и самый меланхоличный, как будто уставший от веселья и шуток.
Фесте великолепен в сцене, когда переодевшись, католическим священником, исповедует
беднягу Мальволио. Но, Фесте в этой комедии — именно то лицо, которое предваряет
следующий период шекспировского творчества, период разочарований и трагических
прозрений драматурга.
По одной из существующих в шекспироведении версий, образ Фесте первоначально был другим.
Грусть и печаль были привнесены в его образ в последующие годы, когда изменился общий
настрой шекспировских творений. Связывают это с приходом в труппу «Слуги Лорда-
Камергера», в которой работал Шекспир, замечательного комика Роберта Армина,
превосходного музыканта, певца, и, несмотря на комическое амплуа, весьма разностороннего
актера. Ему были переданы песни, которые первоначально пела Виола, и добавлены другие,
более грустные (в начале пьесы, при первом появлении на сцене, Виола говорит о том, что
умеет петь и играть на музыкальных инструментах и именно потому попадает в услужение к
герцогу Орсино. В существующей же сейчас версии текста об этих способностях героини более
ни разу не упоминается). Работая над «Двенадцатой ночью», Шекспир едва ли предполагал,
что уже более не напишет ничего безмятежно-веселого.
Значение пьесы
Как это ни удивительно, но такая нежно-лиричная, очень музыкальная по духу пьеса Шекспира
«Двенадцатая ночь, или что угодно» не оставила заметного следа в музыке. Крупные
живописцы также обошли это произведение своим вниманием. Не так уже велика и театральная
история этого произведения, хотя сценическая привлекательность его несомненна. Но,
значительную сложность может представлять состоявшаяся в конце концов встреча Виолы с
Себастьяном, когда разрешаются все недоразумения и всем становится ясно, что здесь
действуют два человека, у которых «одно лицо, походка, голос тот же». Как выходить из
подобного положения, ставя пьесу в театре? Это-то как раз и есть самая интригующая и
провоцирующая режиссерскую фантазию проблема пьесы.
4. Річард 3
Київ 2016

«Річард ІІІ» є однією з найвідоміших п'єс світової літератури. Та ще більше людству відомо
про її автора - геніального англійського драматурга, одну з найвидатніших особистостей за
всю історію літератури, а саме Вільяма Шекспіра. Писався «Річард» протягом 1592-1593
років, коли автору було лише 28. Вперше п'єса надрукована в 1597 році, потім 5 разів
виходила окремими виданнями Quarto, і нарешті увійшла до великої збірки п'єс Шекспіра
Folio 1623 року. Загалом «Річард III» в кінці 16-го та на початку 17-го століття друкувався
більше, ніж будь-яка інша п'єса Шекспіра. Вона завершує цикл п'єс-хронік з історії Англії 15-
го століття.

Джерелом написання п'єси стала хроніка Голіншеда, який, у свою чергу, черпав матеріал з
твору Томаса Мора «Історія короля Річарда III». На відміну від попередніх п'єс-хронік,
«Річард III» не просто переповідає події. Це твір із чіткою драматичною композицією із
королем-негідником у центрі. В основу лягли реальні історичні події, а саме роль короля
Річарда III в одній з найвизначніших та найвідоміших війн в історії Англії - війни Білої та
Червоної троянд.

П'єса має заголовок «Річард ІІІ», що допомагає читачеві вже з перших рядків зрозуміти, про
кого і про які події писав автор.

Дійові особи:

Король Едвард IV. Едвард, принц Уельський, згодом король Едвард V; Річард, герцог
Йоркський. Георг, герцог Кларенс; Річард, герцог Глостер, згодом король Річард III. Малий
син Кларенса (Едвард Плантагенет, граф Уорік). Генрі, граф Річмонд, згодом король Генріх
VII. Кардинал Борчер, архієпископ Кентерберійський. Томас Ротрем, архієпископ Йоркський.
Джон Мортон, єпископ Ілійський. Герцог Бекінгем. Герцог Норфолк. Граф Серрі, його син.
Ентоні Вудвіл, граф Ріверс, брат королеви Єлизавети. Маркіз Дорсет, Лорд Грей. Граф
Оксфорд. Лорд Гастінгс. Лорд Стенлі (він же граф Дербі). Лорд Ловел. Сер Томас Воган. Сер
Річард Реткліф. Сер Вільям Кетсбі. Сер Джемс Тіррел. Сер Волтер Герберт. Сер Джемс Блент.
Сер Роберт Брекенбері, комендант Тауера. Тюремник. Сер Вільям Брендон. Крістофер Ерсвік,
священик. Трессел, Барклі. Лорд-мер Лондона. Шериф Вілтшірський. Єлизавета, королева і
дружина короля Едварда IV. Маргарита, вдова короля Генріха VI. Герцогиня Йоркська, мати
короля Едварда IV і герцогів Кларенса та Глостера. Леді Анна, вдова Едварда, принца
Уельського, сина Генріха VI, згодом - дружина короля Річарда III. Донька герцога Кларенса
(леді Маргарита Плантагенет). Лорди, дворяни, слуги, посланець, паж, писар, священик,
єпископ, городяни, міські старшини, радники, вбивці, гінці, солдати та інші.

Твір поділяється на п'ять дій, перша та друга складаються з чотирьох сцен, третя -- з семи,
останні дві(четверта і п'ята) складаються з п'яти сцен.

Пролог та епілог у п'єсі відсутні. Експозицією є монолог Річарда Глостера, у якому ми


знайомимося з ним, з його особистістю та особливостями характеру. Шекспір показує його
читачам жорстоким та холоднокровним вбивцею, який намагається прийти до влади будь-
якими шляхами, незважаючи на будь-які обставини. І йому це вдається. Можливо, така
радикальна характеристика Річарда з боку Шекспіра була визвана пропагандою, яка в ті часи
активно процвітала в Англії. Вже з першого монологу Річарда можна зрозуміти, що у нього є
велике бажання зійти на королівський престол, добре видно те, що він заздрить своєму брату:

Нарешті сонце Йорка обернуло


Звад наших зиму в літо світлодайне
І хмари, що над домом нашим висли,
Поховано в глибокім лоні моря.
Зав'язка сюжету починається з діалогу між Глостером і Кларенсом, якого ведуть у Тауер.
Негативне відношення до Річарда росте, а апогеєм стає смерть Едуарда IV та призначення
Глостера регентом. Після цього він зустрічає свого племінника, молодого Едуарда V, який
прямує в Лондон для коронації, супроводжуваний родичами вдови Едуарда. Річард
заарештовує і, в кінцевому рахунку, страчує молодого принца і його брата. Його новий статус
робить його впевненим. Він просить герцога Бекінгема, одного з головних прихильників
Річарда, щоб той організував смерть принців, але той коливається і згодом починає повстання
проти Річарда, переходить на сторону герцога Річмонда, супротивника Річарда ІІІ.

Події стають все динамічнішими. З боку Франції на нового короля виступає Річмод, головний
суперник Річарда у боротьбі за трон. Незадовго до останньої битви уві сні короля навідують
духи усіх, кого він вбив, передвіщаючи його поразку.

Під кінець п'єси Річард стає дуже параноїдальним та втрачає свою популярність. Проходять
хвилі повстань, одне підхоплює інше. Перед початком фінального бою Річарда відвідують
примари тих, в чиїй смерті він винен, головний герой розуміє, що він абсолютно один в світі і
що навіть сам себе ненавидить. Мова Річарда і відтінки відчаю, здається, вказують, що в
останній час він шкодує про все погане, що він зробив, проте вже занадто пізно.
Кульмінаційним моментом п'єси є четверта сцена п'ятої дії, коли Річард, захоплений бойовим
азартом, відмовляється тікати з поля бою і, готовий померти, йде у бій з Річмондом:

Геть, рабе! Ставлю я життя на карту


Й діждусь, чим смертна закінчиться гра.
Шість Річмондів неначе тут на полі:
П'ятьох я вбив, а все ще не його.
Коня, коня! Все царство за коня!
Розв'язкою стає смерть Річарда, а разом із тим і завершення такої довгої та кровопролитної
війни. Завершується все тим, що Річмонд займає своє місце на троні та одружується з
Єлизаветою і об'єднує дві ворогуючі сім'ї. шекспір п'єса драматичний річард
Головною темою є сутність небезпечних і незбагненних лабіринтів психології самотньої,
приниженої як природою, так і оточуючими, людини. Діалектика перетворення страждання на
злочинства й тиранію.

У п'єсі однією з центральних є ідея долі. Це чітко видно через зображення напруженості між
свободою волі та фаталізмом у вчинках Річарда та відношенням людей до нього. Драматичний
твір проникнутий ідеєю необхідності державної єдності, ідею неминучості перемоги
централізованої державної влади над феодальною анархією.

Незважаючи на злочинний характер головного героя і похмуру сюжетну лінію, Шекспір


насичує сцени комічним, як він це робить з більшістю своїх трагедій. Велика частина гумору
зображена за допомогою дихотомії, а саме, яким знають усі Річарда ІІІ і яким Річард
намагається здаватися.

Англійський театр сформувався пізніше італійського і іспанського, але на рубежі ХУІ-ХУП


століть створив мистецтво, ідейна зрілість якого зумовлена зрілістю самого історичного
процесу - процесу рішучої ломки феодальних форм і закладки основ буржуазного суспільства.

Основні жанри, в яких працювали з 1590 року по 1600 рік, були комедії та історичні хроніки.

Комедії цього періоду сповнені радістю, сміхом, веселощами, поетичним коханням. Їх


атмосфера - це свято ренесансної особистості, свобідної і прекрасної.

Хроніки - це єдина багатоактна драма, у центрі якої знаходиться конфлікт королівської влади
з феодальними баронами, котрі намагаються зберегти свої права, тим самим затримуючи хід
історії.

Основа хронік Шекспіра, як вже було зазначено, у своїй суті також оптимістична, не
зважаючи на те, що тут ллється багато крові і відбуваються вкрай похмурі події. Вони
славлять торжество цілісності національної держави перед середньовічними звадами.

Я була присутня на виставі в Київському Національному театрі ім. І.Франка. Єдиною


відмінністю була різна кількість героїв. Костянтин Райкін, який виконував роль Річарда у цій
виставі зумів знайти деяку грацію в пластиці свого героя. Його рухи енергійні і впевнені, він
робить зарядку, перекидається і по-павукові боком перетинає сцену з спритністю, невластивої
іншим персонажам. Згодом про його горб забуваєш. Він зміг додати до персонажа Шекспіра
нового «вогника», але також і добре відобразив вже класичний образ.

Отже, треба відзначити, що «Річард ІІІ» є актуальним для сучасного світового суспільства, бо
людина на шляху до влади не бачить перешкод, а коли розуміє ступінь своєї жорстокості, стає
дуже пізно.

«Річард III» в усіх відношеннях є кроком уперед у порівнянні з п'єсами про Генріха VI. Нове в
«Річарді III» зумовлено увагою, яку Шекспір приділив характеристиці головного героя. Місце,
відведене в п'єсі Річарду, визначає всі основні ідейні та художні особливості цього твору.

«Річард ІІІ» був показаний в виставах, в кіно, в опері, тому вклад цього творіння Шекспіра
складно переоцінити, він на ряду з такими видатними творами, як «Ромео і Джульєтта»,
«Макбетом», «Гамлетом» увійшов до скарбниці світової літератури.

Оценить