1) КЛАССИФИКАЦИЯ ВИДОВ ИСКУССТВА

Искусство (творческое отражение, воспроизведение действительности в художественных

образах) существует и развивается как система взаимосвязанных между собой видов, многообразие
которых обусловлено многогранностью реального мира, отображаемого в процессе художественного
творчества.
Виды искусства - это исторически сложившиеся формы творческой деятельности, обладающие
способностью художественной реализации жизненного содержания и различающиеся по способам ее
материального воплощения (слово в литературе, звук в музыке, пластические и колористические
материалы в изобразительном искусстве и т. д.).
В современной искусствоведческой литературе сложились определенная схема и система
классификации искусств, хотя единой до сих пор нет и все они относительны. Наиболее
распространенной схемой является его деление на три группы.
 В первую входят пространственные или пластические виды искусств. Для этой группы
искусств существенным является пространственное построение в раскрытии художественного образа -
Изобразительное искусство, Декоративно-прикладное искусство, Архитектура, Фотография.
 Ко второй группе относятся временные или динамические виды искусств. В них ключевое
значение приобретает развертывающаяся во времени композиция - Музыка, Литература.

 Третью группу представляют пространственно-временные виды, которые называются также

синтетическими или зрелищными искусствами - Хореография, Литература, Театральное искусство,
Киноискусство.
Существование различных видов искусств вызвано тем, что ни одно из них своими собственными
средствами не может дать художественную всеобъемлющую картину мира. Такую картину может
создать только вся художественная культура человечества в целом, состоящая из отдельных видов
искусства.
ХУДОЖЕСТВЕННАЯ ЛИТЕРАТУРА СРЕДИ ВСЕХ ВИДОВ ИССКУСТВА
Художественная литература – вид искусства, в котором слово является основным средством
образного отражения жизни. Основное понятие литературы – это  образ; при помощи образов
художественная литература воссоздает целые эпохи в многообразии их прошлого, настоящего и
будущего: перипетии античности мы узнаем в трагедиях Софокла и Еврипида,
эпохи Возрождения – у Шекспира и Лопе де Вега; в романах Л. Толстого и И.
Тургенева сталкиваемся с морально-нравственными исканиями дворян начала XIX в.
Основным средством литературы является СЛОВО. Посредством созданных словом образов автор
пытается увлечь читателя, «включить» его в действие, сделать его присутствие во времени и
пространстве произведения «реальным». Такое «участие» необходимо для полного и более глубоко
понимания написанного.
Особую эмоциональную реакцию в душе человека вызывает поэзия. Поэзия объемна и многогранна в
отношении тематического плана: поэзия не значит «стихи о любви», это произведения на разные темы
– интимные, философские, военные и др.
Художественная литература как искусство слова ведет свою историю от устного народного творчества
– песни, сказки, героического эпоса и др. Во многих произведениях можно встретить отголоски
«истоков» литературы –произведения Лескова, Тургенева, Салтыкова-Щедрина и др.

Первоосновой драматического театра является именно художественная литература.

Национальные театры создавались на основе произведений Шекспира, Островского, Гоголя, Чехова,
Ибсена, Шоу и др. Литературный текст послужил созданию оперного искусства: величайшие гении
Чайковский и Мусоргский при создании своих опер обращались пушкинским текстам («Евгений
Онегин», «Пиковая дама», «Борис Годунов»).

На основе текста – сценария – создаются фильмы. Многие из них являются экранизациями

художественных произведений («Мастер и Маргарита» и «Идиот» В. Бортко, «Война и мир» С.
Бондарчука).

Художественная литература тесно связана с обществом, с его движением к гуманистическому

идеалу. Литература является средоточием общественно-исторического опыта и опыта личности в
освоении окружающего мира. Она помогает устанавливать связь между поколениями, формировать,
развивать и укреплять шкалу ценностей.

Литература в обществе выполняет несколько функций: 

 познавательную (изучение окружающего мира), 
 эстетическую (воспитание чувства прекрасного), 
 эвристическую («открытие мира»),
  коммуникативную (диалог «автор-читатель») и др.

Как видим, литература заслуженно названа лидером среди других видов искусства в силу своей
значимости для развития как отдельного человека, так и всего человечества - и в конкретную эпоху, и в
глобальном смысле.

2. Відмінність літератури від інших видів мистецтва.

Необхідною частиною нашого життя є мистецтво. Твори мистецтва дозволяють нам відчувати
насолоду, виховують в нас найкращі якості, втамовують душевний біль… А література постає лише як
один з видів творчості. Вона має свої особливості, інструменти, засоби впливу. Розглянемо, чим
відрізняється література від інших видів мистецтва.

Література є специфічною формою відображення дійсності, видом освоєння світу, які мають
практично-духовний характер. Вона втілюється в прозових, поетичних, а також драматичних творах.

Отже, спробуємо розібратися в тому, які основні аспекти складають відмінність літератури від інших
видів мистецтва.

Кожен творець застосовує свій інструмент, щоб донести до сприйняття інших людей те, що
народжується в його душі. Живописець створює чарівні образи за допомогою пензля і фарб; музикант
підкорює публіку звучанням інструмента і своїм хвилюючим голосом; в руках скульптора слухняний
різець з безформного матеріалу створює чарівні фігури… У поета або прозаїка головне знаряддя –
слово. Саме в слова автор наділяє свої емоції, знання, і часто гру власної фантазії. Йдеться допомагає
описати те, що неможливо побачити, помацати: думки, внутрішні переживання і відчуття.
 Багато видів мистецтва розраховані на безпосереднє сприйняття. Приміром, прослуховуючи музику,
людина відчуває певні емоції.

Справа, як правило, не доходить до якихось логічних міркувань. Нота – це звук, а не сенс, і слухач
просто відчуває.

Те ж саме можна сказати про перегляді хореографічної постановки. На відміну від цього, твори
літератури засвоюються виключно в процесі розуміння, приводячи в дію свідомість, нерідко
вимагаючи участі інтуїції.

Решта види мистецтва якоюсь мірою обмежені і обмежені тими матеріалами, за допомогою яких вони
проявляються. Словом же передається і зовнішній вигляд, і звук, і емоція; воно, подібно театру, здатне
відтворювати послідовність дій. Універсальність літератури виражається в тому, що вона дає
можливість іншим видам мистецтва інтерпретувати себе. Приміром, вірші стають частиною пісні.
Драматургія тісно пов’язана з театром. Конкретне літературний твір може бути проілюстровано
художником.

Є ще один момент, що допомагає зрозуміти, в чому різниця між літературою та іншими видами
мистецтва. Він полягає в наступному. Кожен з видів мистецтва підпорядкований або часу, або
простору. Так, сцени кіно і театру розвиваються в часі. Вони не припускають пропуски
демонстрованих фрагментів. Тимчасові характеристики має і музика. Щоб осягнути задум
композитора, необхідно прослухати твір повністю, не відриваючись. Архітектура і скульптура,
навпаки, не прив’язані до часу – образ творінь постає перед нами відразу і цілком. Живопису також
притаманні просторові орієнтири. Майстер пензля вміло грає на тому, що повинно заволодіти увагою
глядача спочатку, а що відходить на другий план.

Література вміщає в себе і тимчасової, і просторовий фактор. Тимчасової розкривається в тому, що

автор знає, до якого моменту буде тягнутися твір, коли його сприйняття закінчиться.

Разом з тим читач може в будь-який момент відірватися від книги, і швидкість прочитання залежить
тільки від нього. Читач також має можливість повернутися до вже прочитаного фрагменту, автор не
владний контролювати цей процес. Для порівняння, часовий хід пісні задає її виконавець, і слухачеві
залишається тільки піддатися пропонованого ритму.

3. Художня література та інші сфери духовної культури (міфологія, релігія, філософія, наука).
Схожості і відмінності, взаємний вплив.
Література є специфічною формою відображення дійсності, видом освоєння світу, які мають
практично-духовний характер. Вона втілюється в прозових, поетичних, а також драматичних творах.
 МІФОЛОГІЗМ – спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури.
Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через
трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ. Міфологічні впливи
сприяють жанроутворенню, взаємопроникненню літературних жанрів. Наприклад, молитва виникає
як результат звернення до божественних сил, балада передбачає сюжетну взаємодію персонажів з
потойбічними силами, фантастичні ситуації, зокрема перевтілення героїв, бурлескні твори –
пародіювання міфологічних сюжетів, літопису притаманна строкатість використаних джерел: легенд,
апокрифів, біблійних оповідей, народних звичаїв та традицій.
 РЕЛІГІЯ. Н. Фрай розглядав Біблію як «граматику літературних архетипів». Найдавніші
міфологічні сюжети й сюжети з Біблії, Корану, буддійських переказів і т. П., Склали основу
літературних сюжетів аж до XVIII століття в Європі і до ще довше - в Азії. Причому ці сюжети по-
новому інтерпретувалися і трансформувалися. Пізніше популярність традиційних, в тому числі
міфологічних, сюжетів, істотно впала

 ФІЛОСОФІЯ. В непрофесійній формі філософська свідомість функціонує і в художній

літературі: філософські орієнтованих напрямках літературної поезії, філософській прозі, літературно-
філософській публіцистиці. Справа в тому, що форми виразу відношення людини до світу на
філософському рівні можуть бути репрезентовані не тільки наукоподібно, тобто у звичному виді
філософії, але й іншими засобами, у даному випадку за допомогою художніх образів. Великі шедеври
Данте, Шекспіра, Сервантеса, Гете, Достоєвського, Толстого справили могутній вплив на цілі
покоління людей, специфічно відбились у філософських ученнях. Художня література є синтетичною,
універсальною в фіксації реалій свого часу. Кожне видатне філософське вчення в тій чи іншій мірі
подібне до художнього твору в тому розумінні, що дає змогу вбачати приховане (за явищем сутність),
що свідомо чи несвідомо мається на увазі. Завдяки художньо-образній формі відтворення
індивідуального життя, література, що служить засобом узагальнення життєвого матеріалу, проникає
в логіку, в сутність життя. Творчість письменника набуває філософського характеру уже тоді, коли
він свідомо чи ні вступає у сферу філософського пізнання, зображуючи людину у всій повноті її
відносин до природних, соціальних та духовних явищ. Філософ бачить в художніх творах те, що
можуть не побачити ні професійний літературний критик, ні професійний історик чи теоретик
літератури.

 НАУКА. Мислителі давнини зверталися до мови поезії і точних цифр, віддаючи їм рівне
перевагу. Піфагор сприймав число як головний структурний принцип побудови космосу. Геракліт
основою світобудови називав слово. Мовою математики філософи прагнуть дослідити основні
проблеми буття. І навпаки, Лукрецій, не знаходячи більш переконливою форми, пише науковий
трактат у віршах. Єдність числа і слова в античності характеризує якісну стійкість речей і
кваліфікується як втілення божественного розуму і краси. Поезія часто звертається до методик
наукового узагальнення. Філософія за допомогою точних вимірювань осягає таємницю
сверхчувственной краси. "Краса у Платона, - пише А. Ф. Лосєв, - в остаточному підсумку є не що
інше, як міра, домірність, симетрія, гармонія, порядок і взагалі все те, що зводиться до числа або
числовий упорядкованості". Творити - значить робити прагматичний і несвідомий вибір, керуючись
при цьому почуттям краси і думкою про сходження від приватного до загального.

4. Література і суспільне життя: взаємний зв'язок та взаємовплив

Література є суспільним явищем не тільки генетично (як одна із форм суспільної свідомості і
колективного підсвідомого народу), а й функціонально. Вона — атрибутивна складова і потужний
фактор духовності народу, що проявляється, об’єктивується через національну культуру, передусім
художню. Відношення між твором і дійсністю, між літературою і життям — багатоаспектні.
Суспільне життя породжує твір; твір впливає на суспільне життя. Література є активним учасником
історичного процесу. Роль її в суспільстві — багатогранна, поліфункціональна.
 Основні функції літератури — естетична і духовно-творча. Саме через них література реалізує ідею
мистецтва і своє призначення: завдяки естетичним переживанням розвиває, удосконалює,
ушляхетнює людину і суспільство.

Визначальною є функція естетична, яка полягає у здатності твору викликати естетичні переживання,
наданні читачеві неповторної естетичної насолоди від спілкування із прекрасним. Якщо твір не
виконує естетичної функції, якщо він не привабить як явище мистецтва, не виконає він і інших
функцій. 

Поряд із естетичною у творі присутня й інша основна функція — духовнотворча (духовнотворчо-

інтенціональна): художній твір повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й
робити її кращою, духовно багатшою, розвивати і вдосконалювати її внутрішній світ, духовність,
людяність. Література скеровує людину (її свідомість, над- свідомість і підсвідомість) у сферу
духовного і в такий спосіб ушляхетнює її. Від духовнотворчої функції залежать ідеологічна,
пізнавальна, освітня, містична та ін.

Кожна функція літератури і певні їх поєднання виявляються завжди у неповторному зв’язку між
твором і його читачем, який специфічно його сприймає, інтерпретує, використовує.

Культурологічний потенціал мистецтва

У вільних суспільствах і мистецтва розвиваються вільно, на основі власних законів, під дією
внутрішніх чинників. У державах, де влада вивищується над народом, мистецтва, передусім
література, завжди потрапляють під жорсткий контроль держави, залежні від її ідеологічних
настанов, нормативів та заборон, сваволі чиновників, використовуються владою для її збереження і
самоутвердження, а багатіями — для ще більшого збагачення. Тому мистецтво завжди зацікавлене у
свободі — політичній, суспільній, творчій.

Висновок: Мистецтво (література) наділене неабиякими культурологічними можливостями в

індивідуалізації (формуванні ціннісної орієнтації, моралі, духовності, свідомості, взагалі особистості)
та соціалізації («окультуренні», вживанні в конкретний соціум) людини. Тому є глибока і незаперечна
істина утвердженні: «Література вчить жити»-.
Література має колосальний культуроносний (культуртрегерський) потенціал — здатність бути
носієм здобутків культури, доносити їх до людини, суспільства.

5. Национальное, интернациональное и общечеловеческое в искусстве. Английский поэт XVII в.

Джон Донн писал: «Смерть каждого Человека умаляет и меня, ибо я един со всем Человечеством, а
потому не спрашивай никогда, по ком звонит Колокол: он звонит по Тебе». Эти слова, афористично
сопоставляющие личность с человечеством, как известно, Хемингуэй сделал эпиграфом к своему
роману «По ком звонит колокол». Смерть каждого героя романа переживается как утрата всего
человечества. Хемингуэй рисует яркие национальные характеры испанцев, и американца Джордана, и
русского журналиста Каркова.

Исторически и национально обусловленное художественное сознание выражает общечеловеческое. И

это позволяет великим творениям, преодолев историческую и национальную ограниченность их
создателей, сохранять свою ценность в веках и прорываться к сознанию людей новой эпохи, имеющих
иные ценностные ориентации. Прекрасное — непременное качество истинного произведения
искусства. Осваивая мир и его явления по законам красоты, художник неизбежно оценивает их с точки
зрения значения человечества. Общечеловеческое начало лежит в фундаменте художественного
творчества, для которого естественны национальная природа, гуманизм и интернационализм.

Понимание общечеловеческой ценности исторически и национально обусловлено. И

чем самобытнее национальное видение, тем больше оно несет в себе драгоценной,
неповторимой общезначимой художественной информации и опыта отношений.
Именно в сочетании интернационального и национального — условие общемирового
звучания произведения.

Интернациональное в искусстве  — это ценностные связи художника и его

произведения с современным человечеством.

Общечеловеческое в искусстве — это ценностные связи искусства с человечеством

как субъектом истории (со всем человечеством, существовавшим во всемирной
истории).

Национальное в искусстве «...состоит не в описании сарафана, но в самом духе

народа. Поэт даже может быть и тогда национален, когда описывает совершенно
сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами всего
народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется,
будто это чувствуют и говорят они сами» (Гоголь. 1953. С. 34).

Национальная самобытность культуры, патриотизм, национальная гордость противо-

стоят национализму. Академик Лихачев пишет: «Национализм — это проявление
слабости нации, а не ее силы. Заражаются национализмом по большей части слабые
народы, пытающиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и
идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культурой, со своими
национальными традициями обязан быть добрым, особенно если с ним соединена
судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой
язык, свою культуру... Истинный патриотизм в том, чтобы обогащать других,
обогащаясь сам духовно. Национализм же, отгораживаясь стеной от других культур,
губит свою собственную культуру, иссушает ее. Культура должна быть открытой...
Патриотизм — это благороднейшее из чувств. Это даже не чувство — это важнейшая
сторона и личной и общественной культуры духа, когда человек и весь народ как бы
поднимаются над самими собой, ставят себе свехличные цели. Национализм же — это
подлейшее из несчастий человеческого рода. Как всякое зло, оно скрывается, живет во
тьме и только делает вид, что порождено любовью к своей стране. А порождено оно
на самом деле злобой, ненавистью к другим народам и к той части своего
собственного народа, которая не разделяет националистических взглядов.
Национализм порождает неуверенность в самом себе, слабость и сам, в свою очередь,
порожден этим же» (Лихачев, 1980. С. 36-37). Общечеловеческий дух искусства
противостоит не патриотизму и национальным чувствам, а национализму.

Итальянский филолог В. Страда говорит, что национализм — это преувеличенно

позитивный образ самих себя с одновременно негативным образом некоего
«враждебного» народа, национализм обычно диктуется стремлением социальной
группы к господству внутри своей страны и вне ее (Страда N 1 C. 61-64) Положения
Лихачева и Страды особенно актуальны для многонациональных сообществ.

Искусство национально и по складу мышления художника и по своему содержанию, и

по форме. Национальная структура образного мышления проявляется в своеобразии
эмоциональных алгоритмов смены чувств, красок, оттенков. Формула русского
алгоритма по Пушкину: «То разгулье удалое, то сердечная тоска». А вот другое
национальное восприятие мира — картина Сарьяна «Армения». Она вся пронизана
ярким южным солнцем. Небо раскалено почти добела, и его отблески сияют на сне-
говых вершинах высоких гор, светом и тенью ложатся на землю, принимая очертания
деревьев. Цветистые одежды людей повторяют краски гор, полей, садов. Люди слиты
с природой, которую они очеловечивают и которая накладывает свой празднично-
прекрасный и сурово-торжественный отпечаток на их облик. Только глаз художника,
привыкший к жаркому южному солнцу, раскаленным и напоенным зноем горам, мог
так увидеть мир. Солнце стоит почти в зените, тени уходят под ноги людей. Зенит
жизни древнего и молодого народа предстает перед нами на картине, которая вся
проникнута национальным духом.

Национальный опыт неповторим в своей повторяемости. Он повторяем, так как

народы живут по единым общечеловеческим законам. Он неповторим, ибо
общечеловеческие законы индивидуально проявляются в истории каждого народа.

Общечеловеческое звучание произведений и острота их национального своеобразия

усиливаются благодаря взаимодействию разных национальных культур в творчестве
художников.

Не в меньшей степени эта особенность бытия культуры относится к американской

культуре и не противоречит истории французской, немецкой, итальянской,
английской культур. Разве что островное существование, долго обеспечивавшее
известную изоляцию японцев от внешнего мира, может дать другую картину. Однако
при всем том японская художественная культура испытала мощное воздействие со
стороны китайской и индийской. Так что феномен относительно изолированного
развития, национальной "чистоты" культуры можно найти разве что у папуасов в
Океании, к сожалению, не давших значительных результатов в истории мировой
культуры.

История культуры опровергает фашистские, расистские, почвеннические концепции,

утверждающие непременную необходимость "чистоты крови", "расовой
полноценности" для национально-культурной деятельности. Взаимодействие культур
— факт, как правило, положительный для каждой национальной культуры. Что же
касается "смешанной" крови и расовой "нечистоты", то это фактор биологический и к
культуре прямо не относящийся, впрочем, через биографию художника порой
интенсивно способствующий благотворному межкультурному взаимодействию.
 Искусство — сфера безусловного приоритета общечеловеческих ценностей. В острые
периоды истории художник обращается к актуальному, исторически горячему
национальному материалу.

Общечеловеческое в искусстве имеет следующие источники: 1) художественное

освоение жизненного материала по законам красоты требует рассмотрения всех
явлений с точки зрения их эстетической ценности, их значения для человечества; 2)
истинно великое произведение ставит общезначимые проблемы; 3) общечеловеческие
начала есть в самой личности художника.

6. Види літературної діяльності

Художественная литература — разновидность литературных произведений, которые
объединяет вымышленный сюжет и герои. В качества материала для создания
художественных текстов используются конструкции и слова естественного языка в
письменном виде. Художественная литература - это романы, рассказы, повести, пьесы и
поэзия (как для детей, так и для взрослых)...
Жанры художественной литературы:
• Авангардная литература — характеризуется нарушением канонов и языковыми и
сюжетными экспериментами.
• Боевик — ориентирован преимущественно на мужскую аудиторию. Основа сюжета —
драки, погони, спасение красоток и т.п.
• Детектив — основная сюжетная линия — раскрытие преступления.
• Исторический роман — время действия — прошлое. Сюжет, как правило, привязан к
значимым историческим событиям.
• Любовный роман — герои обретают любовь.
• Мистика — основа сюжета — сверхъестественные события.
• Приключения — герои ввязываются в авантюру или отправляются в рискованное
путешествие.
• Фантастика — сюжет закручивается в гипотетическом будущем или в параллельном мире.
• Фэнтези/Сказки — основными признаками жанра являются сказочные миры, волшебство,
невиданные существа, говорящие животные и пр. Часто основывается на фольклоре.

Документальная проза(литература) — особый вид литературы, характерным признаком

которого является создание сюжета, основанного только на реальных событиях, с
небольшими включениями художественного вымысла. К документалистике относятся
биографии выдающихся личностей, страноведческие описание, истории значимых событий,
расследования громких преступлений. Произведения документальной литературы основаны
на свидетельствах и воспоминаниях очевидцев, самого автора, различных документах.
Авторская позиция состоит в отборе и структурировании материала, оценке событий.
Примеры документальной прозы: повесть С. Моэма «Пироги и пиво или скелет в шкафу»,
роман А. Бека «Новое назначение», К. Г. Паустовский «Повесть о жизни».
Дидакти́ческая литерату́ра  — литература поучительного содержания, в которой
художественная форма используется для выражения научных, этических, философских и
прочих идей. Формы дидактической литературы: дидактический эпос, фабульный и
бесфабульный, малые фабульные жанры (притча, басня, аполог), дидактическая лирика —
различные формы изречения.
В средневековье - был героический эпос, в котором нашли отражение его духовная жизнь,
идеалы и ценности
Представители Возрождения: Джон Баньян и Джон Мильтон в своих трудах превозносили
христианскую добродетель.
Расцвет дидактической литературы в эпохи классицизма и просвещения XVII—XVIII веков
отмечен также работами Делиль, А. Поп («Опыт о человеке»), Дидро, Руссо, Сен-Ламбер,
Ломоносова («Письмо о пользе стекла»), Хераскова, Сумарокова и др.
Публицистика – одно из средств выражения общественного мнения. Читая статьи в газетах
или журналах, мемуары и дневники известных личностей, вы сталкиваетесь с
публицистической литературой. К ней можно отнести даже чьи-либо знаменитые
высказывания, цитаты и афоризмы. По сути, публицистика близка к журналистике, так
как наполнена спорами, поисками, пропагандой и новыми идеями. Задача публициста –
убедить читателя, внушить ему идею. Памфлеты, письма, мемуары, прокламации,
заметки, политические биографии – этот жанры публицистической литературы.
Эпистоля́рная литерату́ра —вид литературы , в котором используется форма «писем» или
«посланий» (эпистол). Эпистолярный жанр представляет собой сложившийся в истории вид
художественной речи. Исторически он вначале возник в частной, а позднее в
государственной переписке, а затем уже трансформировался в своеобразный вид
литературного повествования. Именно бытовое письмо обусловило появление таких жанров
художественной литературы, как эпистолярная повесть, эпистолярный роман, стихотворное
послание и др. Особенностью письма является наличие адресанта и адресата. Письмо
характеризуется разнообразными стилями и темами, автор письма легко осуществляет смену
тем, легко переходит от важного и значительного к шутливому и несерьезному.
Однако наиболее яркими образцами эпистолярного жанра в художественной литературе
являются знаменитые письма Татьяны к Онегину и Онегина к Татьяне в романе «Евгений
Онегин». Оба письма отражают глубоко интимные переживания героев, отличаются высокой
степенью эмоциональности и искренности.. М. Достоевский в повести «Бедные люди».
Своим возникновением эпистолярный жанр обязан античному литературному творчеству. В
качестве примеров можно указать на послания Горация Флавия к братьям Пизонам о науке в
поэзии, а также на произведения Феофила Антиохийского.
Литерату́рная кри́тика — область литературного творчества на грани искусства
(художественной литературы) и науки о литературе (литературоведения).Критика занимается
истолкованием и оценкой произведений литературы с точки зрения современности (в том
числе насущных проблем общественной и духовной жизни) и личных взглядов; выявляет и
утверждает творческие принципы литературных направлений; оказывает активное влияние
на литературный процесс, а также непосредственно на формирование общественного
сознания; опирается на теорию и историю литературы, философию, эстетику. Часто носит
публицистический, политико-злободневный характер, сплетается с журналистикой. Тесно
связана со смежными науками — историей, политологией, языкознанием, текстологией,
библиографией. Среди критиков большое количество писателей и поэтов — , А. Блок, А.
Белый,  Н. Гумилев, О. Мандельштам, М. Цветаева, К. Чуковский.
Жанры литературной критики: рецензия, критическая статья об отдельном произведении,,
проблемная статья, критическая монография о современном литературном процессе.
Художественный перевод – это своеобразный вид литературного творчества,
предполагающий воссоздание художественного текста одного языка средствами другого.
Основная сложность художественного перевода заключается не в передаче смысла, а в
передаче уникального авторского стиля произведения, его эстетики, богатства языковых
средств, а также атмосферы, юмора, характера и настроения, заложенных в тексте. Cама
мировая литература возникла, существует и развивается, существует именно благодаря
художественному переводу различных произведений литературного искусства. Благодаря
ему имена великих писателей стали известны во всем мире, а их произведения доступны
носителям разных языков и культур. В художественном переводе литературному
переводчику буквально приходится воссоздавать текст заново, учитывая культурные
различия переводимого языка и особенности традиций того народа, к которому относится
текст перевода. Дословный перевод никогда не отразит всю глубина текста, поэтому
литературному переводчику следует знать не только иностранный язык и иметь огромный
словарный запас, но и обладать многосторонним жизненным опытом, богатой фантазией и
мастерством, чтобы придать тексту литературный стиль.

7. Функції художньої літератури

Класична література в результаті її прочитання людиною виконує такі функції:

 пізнавальна,
 виховна,
 комунікативна,
 естетична
 творча.
Всі перераховані функції, безумовно, вносять певний внесок у формування світогляду особистості.

1. Пізнавальна. Ця функція, безумовно, найочевидніша: вона проявляється в здатності художньої

літератури «збагачувати» людину певними знаннями: про світ, про природу, про людей і т.д. Крім
того, в процесі прочитання певної книги здійснюється і самопізнання особистості. Самопізнання,
поряд з самовихованням і самоосвітою – основні моменти у формуванні світогляду. При формуванні
особистості розглянутий процес проявляється в усвідомленні «духовного Я»: своїх психічних і
моральних якостей. Основне, що отримує читач в процесі спілкування з книгою – це, на наш погляд,
мовне знання.

2. Виховна. Ця функція полягає у впливі художньої літератури на почуття і на свідомість людини.

Недарма всі казки мають яскраво виражене протистояння добра і зла, чим формують певний
стереотип поведінки і виховують почуття. Будучи «провідником» передових, гуманних
загальнолюдських ідеалів, художня література виконує завдання ідейного і морального виховання
особистості. Саме тому так важливі традиції сімейного читання, коли є спільне співпереживання,
обговорення. Секрет впливу художньої літератури на формування особистості дитини полягає в тому,
що закони Моральності не підносяться в готовому вигляді. Головний інструмент письменника –
художній образ, а не для науки. Використовуючи художні образи, автор надає людині можливість
самій сформувати ставлення до описуваних у творі подій, зробити висновки, винести урок.

3. Комунікативна. Слово в даному випадку служить засобом повідомлення. Ця функція є однією з

основних.

Комунікативна функція, на наш погляд, є свого роду попередницею всіх інших функцій. Вступаючи в
контакт з книгою за допомогою слова, людина пізнає щось (пізнавальна функція), отримує
задоволення від читання (розважальна функція), формує естетичний смак (естетична) і т.д. При цьому
сам акт комунікації цілком активний: читач має право приймати точку зору автора або не
погоджуватися з нею; інформація ж, що виходить від автора, має прямий вплив на свідомість людини.

В першу чергу в процес комунікації залучені двоє: читач і сама книга. Найчастіше це читач і автор. Німа
співрозмовниця – книга дуже чітко передає свої думки, почуття і емоції, тобто в якійсь мірі виконує ще
й емотивну функцію. В даному випадку можливий монолог (авторські відступи), діалог (взаємодія з
читачем), полілог (взаємодія читача з героями і автором одночасно).

Комунікативна функція тісно взаємодіє з естетичною, і це взаємодія призводить до того, що в мові

художнього твору слово не тільки передає якийсь зміст, сенс, але і емоційно впливає на читача,
викликаючи у нього певні думки, уявлення; читач в якійсь мірі стає співучасником описуваних подій.

4. Естетична. Справжні твори мистецтва завжди доставляли людству естетичну насолоду. В даному
випадку це насолода словом, сюжетною лінією. Крім того, літературний твір приносить задоволення і
займає дозвілля. Хороша книга виховує справжній художній смак, позитивним чином впливає на
поведінку і спілкування людини з іншими людьми. Книга також здатна розвивати уявлення про красу
як одну з основних цінностей людства, що мають безпосереднє відношення до гуманітарної культури.
Стосовно до дитячої літератури дану функцію варто було б позначити як розважальну. Без неї, в
даному випадку, немислимі і всі інші функції: якщо книга не зацікавить дитини – не буде ні пізнання,
ні виховання і т.д.

5. Творча. Ця функція характеризує прагнення людини до саморозвитку, самовдосконалення,

самотворення в різних сферах. В кінцевому підсумку вона сприяє становленню суб’єкта культури.

Зазначена функція «випливає» з попередніх і є, на наш погляд, «підсумковою» в процесі формування

духовності особистості.

Це проявляється тоді, коли кращі зразки художньої літератури сприяють прагненню людини до більш
повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей (самоактуалізація). Крім того,
прагнення індивіда змінити себе (див. Пізнавальну функцію) народжує вже свідому діяльність,
спрямовану на більш повну реалізацію себе як особистості (самовиховання). Діяльність, як основа для
розвитку культури взагалі, в даному випадку виходить на перше місце. Самовиховання, в ідеалі,
базується на адекватну самооцінку, що відповідає реальним можливостям людини, на критичному
аналізі своїх індивідуальних особливостей і потенційних можливостей.

Необхідно ще раз підкреслити, що в сукупності зазначені функції здатні «підштовхнути» людину до

безпосереднього усвідомлення себе як особистості, до потреби творчості і самореалізації в цій
творчості. Людина – істота духовна, і в цьому її головна сила. Література ж, в свою чергу, і спрямована
на духовну сторону, на її розвиток. Якщо людина прийняла класику в свій духовний світ – вона ніколи
з нею не розлучиться і в важкі хвилини життя буде знову і знову звертатися до книг за допомогою,
шукати, немов у кращих друзів, підтримки в читанні. І, безумовно, перечитуючи одну і ту ж книгу
заново, людина буде відкривати її по-новому, відчуваючи невичерпне джерело літературної мудрості

Джерело: https://dovidka.biz.ua/yaki-funktsiyi-vikonuye-literatura

8. Зв'язок біографії, світогляду і творчості письменника. Автобіографічний

первень у літературі.
Існує ціла низка причин, з яких вивчення літератури неможливе без розгляду життєвого
та творчого шляху митця. Перш за все тому, що біографія – це ключ до творчості, на що
часто вказували й самі письменники: "Про свої новели скажу тільки одно, — писав І.Франко,
— що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі
я дивився, або про котрі чув від свідків, малюючи крайобрази тих закутків нашого краю,
котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінні, — всі вони частки моєї
автобіографії".
Б. Степанишин вказує на той важливий момент, що “висококваліфікований вдумливий
читач може пізнати особистість письменника — його світогляд, мораль, уподобання,
характер, вдачу (темперамент), ставлення до природи і суспільства та інші грані – з самих
його творів”.
Життєпис письменника – це і можливість збагнути його епоху, час життя, адже
більшість митців (і в цьому сила нашої літератури) були ще й активними громадськими
діячами. Як писав Тарас Шевченко: “Історія мого життя є частиною історії моєї
батьківщини”. З біографії митця можна розкрити і вузлові моменти тогочасної історії: жах
кріпаччини – з життя Великого Кобзаря, поліцейську монархію Австро-Угорщини – з
біографії І.Франка (виховний захід «Шляхами Івана Франка»), сталінські жахіття – з
життєписів митців Розстріляного Відродження, круговерть еміграції – за життям
письменників “празької школи” та “Нью-Йоркської групи”.
Вивчення біографії має і культурологічну цінність. За словами О.Демчука, належне
ознайомлення з життєвим шляхом письменників — це й своєрідна енциклопедія нашої
культури. Наприклад, під час вивчення біографії Лесі Українки (коли йтиметься про її
оточення) можна дізнатися про генія української музики Миколу Лисенка, видатного
письменника і вченого-сходознавця Агатангела Кримського, талановитого художника Івана
Труша, славетного фольклориста та історика Михайла Драгоманова, відомого голову
Радикальної партії Галичини Михайла Павлика, знаменитого керівника «Київської громади»
Михайла Старицького та ін.
Вивчення життєпису письменника має пізнавальне і виховне значення. Адже біографія
вивчається не сама по собі, а поєднується із творчістю письменника.
Вивчення життєвого шляху письменника повинне бути своєрідною психологічною та
естетичною підготовкою до розгляду його творчості. Особа письменника в будь-якому
випадку повинна розглядатись в нерозривному зв'язку з епохою, що її породила. Розкривати
духовний світ письменника — якоюсь мірою означає дати характеристику історичним
явищам того часу.
Світогляд письменника виявляється в його громадських справах, ставленні до явищ
соціального і культурного життя, публіцистиці, листах, але не меншою мірою він дає себе
знати в тематиці, сюжеті, образах створюваних книг. Із цього приводу спадають на гадку
слова Й. В. Гете: «Хто хоче розуміти поета, мусить піти в поетову країну».
Проте не всі поети полюбляли, щоб афішували їхнє життя. Так, Леся Українка не
поділяла думки, ніби для розуміння творів необхідно знати життєпис автора. «Не знаю, як
для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б
найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшла б нічого
особливо цікавого, ні надто ганебного для мене самої». Подібну думку висловлював
російський письменник О. М. Горький, коли радив критикам «не ритись у чужій білизні»,
тобто не торкатися інтимних моментів у біографії письменника. Якоюсь мірою це і
зрозуміло: не кожен письменник хоче виносити на суд громадськості окремі сторінки свого
життя. Він міг помилятись у певний час, припускатись неправильної оцінки суспільних явищ,
окремих подій або вчинків своїх друзів тощо.
Неприпустимо розкривати особу митця слова у відриві від важливих подій епохи. В
реакції письменника на значні події свого часу розкриваються його суспільні погляди,
характер і темперамент.
На матеріалах життєвого шляху письменника можна формувати в учнів кращі моральні
якості — любов до праці, рідного краю, свого народу, чесність, принциповість, високу
ідейність. Ще в 1891 році визначний методист В. Острогорський, автор книжки «Двадцять
біографій взірці російських письменників», адресованої молоді, зазначав, що ознайомлення з
життям відомих митців допоможе підростаючому поколінню самовдосконалюватися,
стимулюватиме його творчі сили, облагороджуватиме його.
Біографії видатних митців слова — надзвичайно цінний матеріал для роздумів на
світоглядні і морально-етичні теми. Вони є, сказати б, школою самовиховання громадянина з
чіткою програмою людинознавчого і народознавчого спрямування. Саме це мав на увазі Іван
Франко, коли писав, що генії, обранці долі, великі і оригінальні в щасті та стражданні, що
життєпис корифеїв літератури дасть змогу увійти в таємниці духа їхньої епохи, бо саме в них
він міститься. 
У низці літературознавчих праць домінує думка, що письменник як творча
індивідуальність формується на основі трьох факторів: талант, соціальний досвід, ідейні
переконання. Кожен із вказаних факторів слід розглядати не ізольовано, а в гармонійній
єдності.
9. Етапи творчого процесу
У процесі створення твору від задуму до його остаточної реалізації здійснюється і
суб'єктивне відкриття смислів, і створення такої картини реальності, в якій присутні
загальнозначущі відомості про готівкової дійсності кожної людини, організовані відповідно
до концепції автора.
Рух від задуму до художнього втілення включає в себе муки творчості, сумніви і протиріччя.
Багато художників слова залишили красномовні свідоцтва про таємниці творчості. Якщо
узагальнити різнорідні письменницькі визнання і досвід літературознавчого аналізу, можна
визначити етапи об'єктивації - процесу втілення різнорідного життєвого матеріалу в творі.
Послідовність втілення задуму, наприклад, у А. С. Пушкіна така:
• 1) начерк окремих елементів (образів, рядків, рим), загальна схема вірша;
• 2) чернетка;
• 3) переробка чорнової редакції.
У роботі І. С. Тургенєва над творами можна виділити три етапи:
• 1) запис окремих сцен, штрихи до біографії героїв;
• 2) написання чернетки у вигляді короткої розповіді;
• 3) розгортання основних конфліктів.
Е. Золя працював за такою схемою:
• 1) персонажі, характеристики героїв;
• 2) загальні зауваження про роман, начерки;
• 3) аналітичний план роману;
• 4) конкретизація героїв і місця дії;
• 5) написання повного тексту.
У різних художників художній процес протікає по-різному. Ж. Санд і Л. Н. Толстой писали
без точно розробленого плану. Е. Золя, Ф. М. Достоєвський, навпаки, починали з докладно
складеного плану своїх творів. Одні письменники усвідомлювали творчість як
раціоналістичний акт, інші більше довіряли інтуїції. І. С. Тургенєв, Н. В. Гоголь, Ф. Стендаль,
А. Франс говорили про схильність своєї уяви до "відтворюючому" творчості. Твори Д.
Свіфта, О. Уайльда, М. Пруста, Д. Джойса - свідоцтва асоціативної діяльності уяви. Багатий
фактичний матеріал, який проливає світло на процес творчості, призводить К. Паустовський
в "Золотій троянді".
Важко збудувати умовну схему створення літературного творіння, так як кожен письменник
унікальний, проте при цьому виявляються показові тенденції. На початку роботи письменник
стоїть перед проблемою вибору форми твору, вирішує, чи писати від першої особи, тобто
перевагу суб'єктивну манеру викладу, або від третьої, зберігши ілюзію об'єктивності і
надавши фактами говорити самим за себе. Письменник може звернутися до сучасності, до
минулого чи майбутнього. Форми осмислення конфліктів різноманітні - сатира, філософське
осмислення, патетика, опис.
Потім виникає проблема організації матеріалу. Літературна традиція пропонує безліч
варіантів: можна у викладі фактів слідувати природному (фабульних) ходу подій, іноді
доцільно почати з фіналу, зі смерті головного героя, і вивчати його життя до самого
народження.
Автор поставлений перед необхідністю визначити оптимальну кордон естетичної та
філософської пропорційності, цікавості і переконливості, які не можна переходити в
тлумаченні подій, щоб не зруйнувати ілюзію "реальності" художнього світу. Л. Н. Толстой
стверджував: "Кожен знає те почуття недовіри і відсічі, яке викликається видимої
навмисністю автора. Варто оповідачеві сказати вперед: приготуйтеся плакати або сміятися, і
ви напевно не будете плакати і сміятися".
Потім виявляється проблема вибору жанру, стилю, репертуару художніх засобів. Слід
шукати, як вимагав Гі де Мопассан, "то єдине слово, яке здатне вдихнути життя в мертві
факти, той єдиний дієслово, який тільки і може їх описати".
Про муках втілення задуму в завершений текст міркували багато письменників. Життєва
школа - недостатня умова для створення книги, необхідний період літературного учнівства,
щоб оволодіти достатнім обсягом знань і досвіду, знайти свої теми і сюжети. Вік
письменника, його матеріальне становище, життєві обставини, неотрефлексірованность
переживань мають важливе значення для розуміння творчої практики. Д. Н. Г. Байрон
зізнавався: "Для того, щоб написати трагедію, потрібно мати не тільки талант, але і багато
чого пережити в минулому і заспокоїтися. Коли людина знаходиться під впливом
пристрастей, він може тільки відчувати, але описати свої почуття не може . Але коли все вже
пройшло, тоді, довірившись пам'яті, можна створити щось значне ".
Серед причин, що ускладнюють творчий процес, - відчуття меж своїх можливостей,
усвідомлення безмежності теми, що здавалася на початковому етапі розв'язуваної. Задум
"Людської комедії" Бальзака так і не втілено до кінця; "Ругон-Маккари" Золя теж не
завершені; частина "Люсьєна Левена" Ф. Стендаля, "Бувар і Пекюше" Г. Флобера залишилися
в чернетках.
Творчість - це і відчуття безмежності можливостей, і кризові моменти безпорадності перед
текстом, коли автор відчуває збентеження, розгубленість, безсилля перед грандіозністю
поставлених завдань; це і натхненність прагненням розставити єдино вірні філософські
акценти. Тут не обходиться без серйозної і копіткої роботи. Л. Н. Толстой чотири рази
переписував сцену бесіди Левіна зі священиком, "щоб не видно було, на чиєму боці автор".
Особливий аспект творчої діяльності - її мети. Виявляється безліч мотивів, якими
письменники пояснювали свою творчість. Міркування необхідності пізнання світу,
декларативна канонізація ідеалу настільки ж розповсюджені, що і ідеологічні, утилітарні
мотиви або месіанські завдання. А. П. Чехов бачив завдання письменника не в пошуку
радикальних рекомендацій, а в "правильній постановці" питань: "У" Анні Кареніній "і в"
Онєгіні "не вирішене жодне питання, але вони цілком задовольняють, тому тільки, що всі
питання поставлені в них правильно. Суд зобов'язаний ставити правильно питання, а
вирішують нехай присяжні, кожен на свій смак ".
Завершений текст є імпульсом до наступної стадії існування твору, коли в процесі
сприйняття книга об'єктивується в читацькому досвіді.
Коли книга стає надбанням читацької оцінки, починається нова доля письменника і твори. Нс
завжди вона буває райдужним, адже публіка, сумно іронізує Мопассан, "кричить нам:"
Утіште мене. Позабавьте мене. Розчулений мене. Розсмішіть мене. Примусьте мене
здригнутися. Примусьте мене міркувати ".
І тільки деякі вибрані уми просять художника:" Створіть нам що-небудь прекрасне в тій
формі, яка всього більш властива вашому темпераменту "".
Сприйняття твору залежить від читацького кругозору, інтересів, розмитості критеріїв
художності, від різних соціальних, ідеологічних, естетичних причин. Спори розростаються
навколо стилю, художніх достоїнств, загальної концепції твору, полеміка може виникнути і з
приводу помилкових уявлень автора про співвідношення реальності з художнім ідеалом.
Письменник не вільний від звинувачень, що зображене їм явище нетипове, йому закидають в
естетизації зла, в необгрунтованому перебільшенні похмурих сторін життя, в замаху на
істину і чеснота. Письменникові, за словами II. В. Гоголя, «не зібрати народних оплесків ...
йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, який відведе йому мерзенний кут в ряду
письменників, що ображають людство, додасть йому якості їм же зображених героїв".
Щире рух до істини часто тлумачиться неправильно. Виною тому, за словами Ф. М.
Достоєвського, читацька звичка бачити в творі "пику автора". П. Меріме писав з цього
приводу: "Люди завжди схильні припускати, ніби автор думає те, що говорять його герої".
Письменник досліджує явища під кутом зору найсуворіших етичних критеріїв, допомагаючи
читачеві розкривати гідності і вади реальних людей і суспільства. Завдання літератури
складається в поглибленні уявлення про життя, інакше кажучи, в тому, щоб, спостерігаючи і
вивчаючи життя, пізнавати її суть, її приховані розпочато і нести его знання читачеві.
Так чи інакше, літературний твір виражає відношення автора до дійсності, яке стає в певній
мірі вихідної оцінкою для читача, "задумом" подальшого життєвого і мистецького творчості.
Авторська позиція виявляє критичне ставлення до навколишнього, активізуючи прагнення
людей до ідеалу, який, як і абсолютна істина, недосяжний, але до якого потрібно
наблизитися. "Даремно думають інші, - розмірковує І. С. Тургенєв, - що для того, щоб
насолоджуватися мистецтвом, досить одного вродженого почуття краси, а без усвідомлення
немає і повної насолоди, і саме почуття краси також здатне поступово усвідомлює і дозрівати
йод впливом попередніх праць, роздуми і вивчення великих зразків ".
Творчий процес відрізняється від звичайних переживань не тільки глибиною, але головним
чином своєю результативністю. Рух від задуму до завершеного твору - це наділення
випадкового характеристиками "впізнаваною реальності". Адже мета книги, крім художньої
інтерпретації суб'єктивних уявлень про світ, впливати на світ. Книга стає надбанням людини і
суспільства. Її завдання - викликати співпереживання, допомогти, розважити, напоумити,
виховати.

Практичні питання
1) Приклади впливу інших сфер духовної культури на літературні твори:
використання міфологічних образів, релігійних і філософських ідей, наукових
теорій.

1 пример - Влияние натуралистической теории Емиля Золи на произведение «Западня»

(влияние художественого течения, вплияние исторических ситуаций)
Черты натурализма:

 натурализм слишком прямолинейно выражал свои черты на практике;

 с точки зрения натуралистов вообще не было различий между литературным
творчеством и научным познанием;
  натуралисты считали, что писатель должен создать всестороннюю и объективную
картину общества так, будто этим занимался историк или социолог. А следовательно
произведение искусства натуралистов должен быть «человеческим документом», то есть
исчерпывающим описанием того или иного общественного явления.
Судьба героев, их психология выводились из трех принципов:
1. наследственности - судьба героя, его поступки полностью зависели от того, что
заложено в генах;
2. среды - человек сам по себе ничего не решала; натуралисты считали человека рабом
среды, в котором она сформировалась;
3. исторической эпохи - на человека влиял время, в котором она жила.
Роман «Западня» был первым в творчестве Золя большим полотном из народной жизни. Книга
сделала писателя скандально известным. Литературные снобы протестовали, много читателей
отказались от подписки, и все же за рекордно короткий срок роман выдержал 30 переизданий. Острая
реакция определенной части читающей публики объяснялась тем, что в произведении впервые с такой
правдивостью показана жизнь французских низов.
В романе речь шла о драме семьи Купо, о ее физическую и моральную деградацию. «От
банальности интриги меня может спасти только величие и правдивость изображенных мною картин
народной жизни. Поскольку я беру глупую, пошлую и грязную обстановку, я должен предоставить
рисунку большей рельефности», - писал Е.Золя о «Ловушку». Таким образом, писатель поставил
перед собой сложную задачу: продемонстрировать пригодность для настоящего искусства любого
материала, расширить согласно принципов натуралистической эстетики сферу художественного.
Прачка Жервеза и кровельщик Купо, трудолюбивые и простые люди, пытались обустроить свое
маленькое счастье, свою скромную семейную жизнь. Но с Купо случился несчастный случай на
работе, и это лишило его возможности работать. Он остался без работы и постепенно спился, все
чаще наведываясь в кабак под названием «Ловушка».
Своим романом Золя утверждал, что нищий обречен на гибель, что условия жизни и труда
неизбежно приводили его к деградации и вымирания. В то же время романист не забывал даты и
биологическую мотивацию того, что происходило в романе: крах Купо и Жервези объяснялся не
только социальными, но и наследственными факторами (Купо страдал от наследственного
алкоголизма)
2 пример – пьеса «Пигмалион» Б.Шоу
(использование мифологических образов, влияние исторического периода, влияние социума,
влияния ситуации в государстве)
Новаторство Б. Шоу. Английский драматург создает новый тип интеллектуальной драмы, в
основе которой - не столько интересный сюжет, сколько острые столкновения идей, борьба
противоположных позиций в решении морально-социальных проблем. Сам автор их называет
"драмы-дискуссии". Новаторские принципы драматургии Б. Шоу отражены в одной из самых
популярных пьес "Пигмалион".
Мифологическая основа пьесы "Пигмалион". В древнегреческой мифологии Пигмалион -
легендарный царь Кипра, который отказывался женщин и жил одиноко. В своей одиночестве он
сделал статую прекрасной женщины и влюбился в нее. Пигмалион обратился с мольбой к Афродите,
чтобы она оживила его творения. Тронута такой любовью, богиня выполнила просьбу. Галатея,
которая ожила стала женой Пигмалиона и родила ему дочь.
 Отталкиваясь от известного мифа, Б. Шоу создает полемически заостренную пьесу, в основе
сюжета которой - парадоксальное, ироническое переосмысление древнегреческой истории о
Пигмалиона и Галатею и о великой силе их любви. Пьеса Шоу не о любви, на чем автор неоднократно
настаивает в послесловии, в многочисленных комментариях к ее сценических постановок.
Тема пьесы - процесс восстановления человеческой души, духовного пробуждения личности,
развития ее нравственного и интеллектуального потенциала под влиянием творчества.
Жанр пьесы - социальная комедия, в центре которой поставленные проблемы большого
общественного значения.
Проблематика пьесы. Социальная: критика сословных предрассудков и условностей буржуазного
общества; утверждение творческих сил, потенциальных возможностей людей из народа и
ограниченность их реализации даже наиболее яркими представителями; проблема разрушительного
воздействия бедности на личность; трезвый взгляд на положение простых людей, осуждение
люмпенской психологии как потребительского подхода к жизни. Моральная: проблема
ответственности ученого за последствия эксперимента, недопустимость эксперимента над человеком;
насмешки над буржуазной моралью и ценностями. Проблемы науки: значение языка как важнейшего
фактора в умственном и духовном развитии личности.
Одной из главных проблем пьесы Шоу "Пигмалион" вопрос функционирования языка в
государстве, больше того - становление, нормирование английского языка. Шоу будто обращается к
соотечественникам: "Прислушайтесь и присмотритесь к родному языку, научитесь им пользоваться,
так как каждый народ за честь считает иметь собственный язык, а не чужой".
Новаторство Б. Шоу. Англійський драматург створює новий тип інтелектуальної драми, в основі
якої – не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у
вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські
принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".
Міфологічна основа п'єси "Пігмаліон". У давньогрецькій міфології Пігмаліон — легендарний цар
Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і
закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння.
Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея,яка ожила стала дружиною Пігмаліона
і народила йому дочку.
Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету
якої — парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про
велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в
післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.
Тема п'єси — процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її
морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості.
Жанр п'єси – соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного
значення.
Проблематика п'єси. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного
суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх
реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на
особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як
споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки
експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і
цінностями. Проблеми науки: значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному
розвитку особистості.
Однією з головних проблем п'єси Шоу "Пігмаліон" є питання функціонування мови в державі,
більше того — становлення, нормування англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників:
"Прислухайтесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж кожен народ за честь
уважає мати мову власну, а не чужу".
3 пример – «мастер и маргарита»
(использование религиозних и мифологических образов, изображ. Историч. Ситуации того
времени)
Герои «ершала-имського мира» Иешуа, Пилат, Каифа (первосвященник), Марк Щуробий, Левий
Матвей
Реальные герои Москвы 1930-х годов, сатирические герои Берлиоз, Бездомный, Латунский,
Варенуха, Римский и др.
Фантастические герои Воланд, Азазелло, Коровьев, кот Бегемот, Гелла
Герои, связанные с темой любви - Мастер, Маргарита
В «Мастере и Маргарите» Булгаков изображает добро и зло - дьявола и Христа - во всей их
полноте, с целью разоблачить зло реальное, порожденное новым строем, и показать возможность
существования добра. И поэтому писатель и использует сложную структуру построения
произведения. «Мастер и Маргарита», - двойной роман. Он из романа Мастера о Понтии Пилате и
романа о судьбе Мастера [15,89], главным действующим лицом первого романа является Иешуа,
прообраз которого - библейский Христос - воплощение добра, а второго - Воланд, чьим прообразом
является сатана - воплощение зла. Но формально-структурное распределение произведения не
закрывает то, что каждый из романов мог бы быть отдельным, так как их связывает общая
философская идея борьбы со злом, поняла только при анализе всей действительности.
Булгаков упорно стремился преодолеть евангельскую легенду, но в то же время влияние
традиционных евангельских текстов на роман «Мастер и Маргарита» М.Булгакова очевиден.
Основные мотивы: добро и зло, поиск истины и место человека в реальном мире, смысл жизни,
сила любви, ответственности человека за свои поступки, поиск жизненного пути, место искусства и
создателя в обществе. Роман является мистическим, потому что объединяет три мира (реальный,
библейский и космический). Именно на мистическом уровне решаются все философские проблемы.
Это и сатирический роман, который раскрывает суть событий тридцатых годов, хотя они и
завуалированные. Полифонизм романа проявляется в его многоголосье. Это не только голоса разных
героев и персонажей, но и голоса идей, образов (голос месяца, например).
Герої «єршала-їмського світу» Єшуа, Пилат, Каїфа (первосвященик), Марк Щуробій, Левій Матвій
Реальні герої Москви 1930-х років, сатиричні герої Берліоз, Бездомний, Латунський, Варенуха,
Римський та ін.
Фантастичні герої Воланд, Азазелло, Коров’ев, кіт Бегемот, Гелла
Герої, пов’язані з темою кохання - Майстер, Маргарита
У «Майстрі і Маргариті» Булгаков зображує добро і зло – диявола і Христа – в усій їх повноті,
маючи на меті викрити зло реальне, породжене новим строєм, і обіцяв показати можливість існування
добра. І тому письменник і використовує складну структуру побудови твори. «Майстер і Маргарита»,
- подвійний роман. Він з роману Майстра про Понтія Пілата і роману про долю Майстра[15,89],
головною дійовою особою першого роману є Ієшуа, прообраз якого – біблійний Христос – втілення
добра, а другого – Воланд, чиїм прообразом є сатана – втілення зла. Але формально-структурний
розподіл твору не закриває те, що кожен із романів міг б бути окремим, бо їх зв'язує спільна
філософська ідея боротьби з злом, зрозуміла лише за аналізі всієї дійсності.
Булгаков завзято прагнув подолати євангельську легенду, але водночас вплив традиційних
євангельських текстів на роман «Майстер і Маргарита» М.Булгакова очевидний.
Основні мотиви: добро і зло, пошук істини і місце людини в реальному світі, сенс життя, сила
любові, відповідальність людини за власні вчинки, пошук життєвого шляху, місце мистецтва і творця
в суспільстві. Роман є містичним, бо об'єднує три світи (реальний, біблійний і космічний). Саме на
містичному рівні вирішуються всі філософські проблеми. Це і сатиричний роман, який розкриває суть
подій тридцятих років, хоч вони і завуальовані. Поліфонізм роману проявляється в його багатоголоссі.
Це не тільки голоси різних героїв і персонажів, а й голоси ідей, образів (голос місяця, наприклад).
4. На конкретних прикладах проілюструвати прояв у літ. Творах загальнолюдських ідей ,
цінностей, мотивів і тд. І – національних, значущих тільки для конкретного народу.

«Енеїда» Івана Котляревського

«Енеїда» Івана Котляревського як етнологічний твір

Історичний контекст

1764 – скасування Гетьманщини.

1775 – зруйнування Запорозької Січі. Заснована Задунайська Січ (1775-1828), яка зберігала
внутрішній устрій Запорозької. З частини запорожців царський уряд утворив Чорноморське
козацьке військо, спрешу розселене між Південним Бугом та Дністром, а потім (з 1792)
переселене на Чорноморську кордонну лінію від гирга р.Лаби до Азовського моря по
правому березі Кубані. У 90-х рр. XVIII ст. налічувалоо 25 тис. козаків. Засновано 40
курінних селищ, 38 з яких однойменні з куренями Запорозького Коша з військо-
адміністративним центром у Катеринодарі. Туди ж переселилася частина задунайського
козацтва, з решти якого після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. сформувалося
Азовське козацьке військо (між Маріуполем і Ногайськом).

Результатом російсько-турецької війни 1768-1774 pp. було підписання 10 липня 1774 року
Кючук-Кайнарджійського мирного договору, за яким до Росії переходила територія між
Дніпром і Південним Бугом, Азов, Керч, Єнікале та Кінбурн, а Молдавія та Валахія фактично
опинилися під протекторатом Росії. Крім того, у текст договору було включено пункт, який
зобов'язував Туреччину ґарантувати «твердий захист християнського закону і церквам його»,
що забезпечило поширення впливу російської православної церкви на територію та
населення Балкан, а 8 квітня 1783 року до Росії був приєднаний Кримський півострів. Після
цих подій почалося активне заселення південних степів та будівництво таких міст, як Херсон,
Миколаїв, Катеринослав та інших.
1782 р. – ліквідація полкового адміністративно-територіяльного устрою.

1783 – юридичне оформлення кріпосного права в підросійській частині України.

1793 – приєдання Правобережної України до Російської імперії.

Суть «Енеїди» – в намаганні знайти гармонію між частковим (природним життям людини,
інтересами народу) й загальним (суспільно-держваною системою Російської імперії).
Суспільне життя зводиться до раціонального начала. Прагне подолати еґоїстичність
часткового, підпоярдкувати його інтересам держави. Принцип політичної рівности бачить у
відновленні старої гетьманщини, її збройних сил. Їхня відносна самостійність не суперечить
загальнодержавним принципам.

У поемі зображується побутовий уклад, у якому відбиваються характерні особливості

народності. Зображено найстійкіші елементи побуту: традиційні звичаї та обряди, народні
вірування й прикмети, ворожіння, народню медицину, одяг, житло, харчування, розваги, ігри,
танці.

Поема вражає своєю витонченістю у зображенні побуту і звичаїв рівних суспільних верств
української дійсності, у чому виявилися характерні особливості її народності. Картини
традиційних народних гулянь, свята, ігри й танці, звичаї і повір’я, одяг, прикмети, ворожіння,
сцени вечорниць у пеклі, народні страви тощо виписані з цілковитого достовірністю і
наочністю.

Ось як Еней відзначає порятунок на морі від гніву Нептуна:

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали, —

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли.

Еней після бенкетування у Дідони постав в одязі її чоловіка-небіжчика: на ньому “штани і

пара чобіток, сорочка і каптан з китайки, і шапка, пояс з каламайки, і чорний шовковий
платок”; Дідона причепурилась по-святковому: “Взяла кораблик бархатовий, спідницю і
корсет шовковий і начепила ланцюжок; червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки
з вибійки платок”. Венера, направляючись до “Зевса на ралець”, одягла “очіпок грезетовий і
кунтуш з усами люстровий”.

5. Назвати письменників, які займалися різними типами літературної

діяльності( наприклад, поєднували написання художніх творів з роботою перекладача
або критика) або поєднували писемницьку діяльність з науковою, релігійною,
філософською.
Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694—1778) — французький філософ просвітитель,
вчений, публіцист Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць.
Представник деїзму виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні
“Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські
праці “Філософські листи”, “Трактат про метафізику” “Філософський словник”, “Кандід” та
інші. Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної
ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств В. не
сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь яких ви
разів ідеї народного правління У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної
матерії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку В. свідомість є атрибутом матерії й
залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху так і матерії, В. вбачав у
Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих
людей. Філософсокі ідеї В. відіграли велику роль у формуванні нового покоління
французьких просвітників Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.
Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) — відомий український культурний
діяч, письменник, історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства. Хоч Куліш тяжів
до романтичної традиції, його світогляд не був усталеним. Він еволюціонував від романтизму
до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до
позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства тощо.
Незмінною була лише відданість ідеї України, її відродженню. Своєрідною є його теорія
культурництва, пов'язана з образом культури землеробства, котрий “очищає” рідну землю тієї
“негіді”, допомагає своєю працею “воскресінню” поснулої віри й віковічних звичаїв батьків.
Звідси його “хутірська філософія”, основана на вимозі повернення до життя природи, правди
й душі людської, де ще зберігаються справжні цінності людського буття. Особливу увагу
приділяв українській мові як предвічному скарбу народного серця. Саме мова, на його думку,
повернула українцям повагу інших народів. Перебував на позиціях фаталістичного життя і
визнавав творцем усього сущого Бога.
Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, громадський діяч,
історик, філософ Будучи під впливом ідей Сен-Сімона, Прудона, Конта, проголошував
примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. Сповідував ідею безупинного
громадського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно
розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом
федералізації. Вважав, що для побудови української держави необхідне піднесення (шляхом
національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб
“великороси” допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико адміністративну
систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: “Переднє слово до громади” (1878),
“Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час — українці під Московським
царством” (1880), “Вільний Союз — Вільна Спілка” (1884), “Чудацькі думки про українську
національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1898) та ін.
Корній Чуковський (Микола Васильович Корнейчуков) (1882 –1969) – поет,
публіцист,критик, перекладач, літературознавець. Присвоєно почесне звання доктора
літератури Оксфордського університету.
Творча спадщина: дитячі книги, відомі кожному від дошкільнят до дорослих, переклади Р.
Кіплінга, М. Твена, О. Уайльда, дослідження з історії літератури, книги з теорії перекладу,
робота, в якій втілилися спостереження за дитячою психологією та мовою, -«Від двох до
п’яти».