План.

Вступ.
1.Ознаки та функції держави.
2.Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного
процесу.
3.Співвідношення політичної культури і національних культурних традицій.
4.Процес реформування політиної системи України.
Висновок.
Використана література.

1
 Вступ.

Политоло́гия, или политическая наука — наука о политике, то есть об

особой сфере жизнедеятельности людей, связанной с властными
отношениями, с государственно-политической организацией общества,
политическими институтами, принципами, нормами, действие которых
призвано обеспечить функционирование общества, взаимоотношения между
людьми, обществом и государством. Оформилась как самостоятельная
отрасль научного знания в конце 1940-х; до того рассматривалась как одно из
направлений в философии. В СССР официально считалась буржуазной
лженаукой. В рамках системно-управленческого подхода в политологии
объектом изучения политологии являются процессы и эффективность
политического управления всеми видами технологий и процессов
жизнедеятельности в государстве.
Политология занимает видное место среди наук об обществе. Это место
определяется тем, что политология изучает политику, роль которой в жизни
общества очень велика. Политика связана со всеми сферами общества и
активно воздействует на них. Она воздействует на судьбы стран и народов,
на отношения между ними, влияет на повседневную жизнь человека.

Современная политология начала формироваться с конца XIX – начала ХХ

века. В наши дня она превратилась в одну из самых влиятельных общество-
ведческих наук и наиболее широкораспространенную учебную дисциплину.

Политология – это наука о закономерностях функционирования и развития

политики, политических отношений и политических систем, и существенных
сторонах, побудительных силах и стимулах, нормах и принципах политичес-
кой деятельности.

К главным разделам политологии относятся следующие: теория политики,

теория политических систем и их элементов, теория управления социально-
политическими процессами, политическая идеология и история политичес-
ких учений, теория международных отношений.

Возникновение и развитие политологии обусловлено жизненно важными

потребностями общества. Политология как наука имеет многообразные связи
с жизнью общества. Поэтому она решает важные задачи и выполняет опреде-
ленные функции.

2
 1. Ознаки та функції держави.
Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто
виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає
певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін
“держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що Вели-
кобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки –
економічно відсталі держави.
Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як органі-
зація політичної влади, яка існує в певній країні.
Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного
суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися
багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад,
Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і
моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей,
об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової
теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу.
Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що
характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером,
реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спе-
ціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням
обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного
функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повно-
важень.
Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від
суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як
основного знаряддя здійснення політичної влади.
Кожній державі притаманні:
– територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поши-
рюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у
громадян;
– публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах,
відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу
та регулювати суспільні відносини;
– суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що
виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;
– механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються
державою для реалізації її функцій і завдань;
– загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє,
приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охоро--
няються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні сус-
пільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених пра-
вил;
– система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного
чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апа-
рату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері
3
освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.
Перед будь-якою державою постають завдання, на вирішення яких вона
спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці
завдання держава виконує через здійснення функцій, які дуже тісно пов’язані
із завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться лише до них. Аналіз
функцій держави повинен відповідати на головні питання: що і як повинна
робити держава на певному етапі свого розвитку; на чому повинні бути
сконцентровані зусилля її органів і відомств?
Чимало спеціалістів вважають, що функції держави – це, перш за все,
певні напрями діяльності держави, в яких виражається службова роль, зав-
дання, мета і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалі-
зує свої завдання та цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути
поставлені.
Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загаль-
ною теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і пра-
ва аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким
чином:
1. За соціальним значенням державної діяльності:
а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні,
найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони країни,
захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян;
б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність
держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона
країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил,
розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін.
2. За сферами діяльності функції поділяються на:
а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та
виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних
відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності,
прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне
використання природних ресурсів;
б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики
держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру,
економічного співробітництва.
3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі
поділяються на:
а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування
держави. Це оборона країни, охорона правопорядку;
б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду
існування держави.
Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного життя, в
яких вони здійснюються. Відповідно до цього функції поділяються на
економічні, політичні, гуманітарні.

4
 Отже, функції держави – це основні напрямки її діяльності, в яких відоб-
ражаються й конкретизуються завдавння і мета держави, проявляються її сут-
ність і соціальне призначення в суспільстві. Функції держави обумовлені її
задачами, залежать від її сутності і змінюються в міру її змін, в міру переходу
до сутності іншого порядку.

2. Багатопартійність як необхідна умова становлення

демократичного процесу.
Українах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формуван-
ня визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи,
яка б не була відображенням класової структури суспільства.
Італійський політолог Дж. Сарторі відокремлює сім різновидів партій-
них систем у сучасному світі:
-однопартійні (Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);
-з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);
-з домінуючою партією (Японія, Індія);
-двопартійні (США, Великобританія, Канада);
-поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);
-крайнього (роляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінлян-
дія);
-атомінізовані (Малайзія)
Однопартійна система властива авторитарним, особливо- тоталітарним
режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй характерне
конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партій-
ного та державного апарату, заборона утворення інших партій.
Партійна система з партією- гегемоном характеризується пасивним
становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції.
Усі інші партії мають організаційну автрномію, але визначають керівну
роль правлячої партії.
Партійна система з домінуючою партієюпередбачає існування кількох
партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одно-
сібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням
двох потужних партій, оджна з яких перебуває при владі, а інша в опозиції.
Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США,
Консервативна та Лейбористська партія Великобританії.
Найпоширенішою є пратійна система поміркованого плюралізму, яка
характеризується існуванням трьох – п”яти партій, жодна з яких не пере-
важає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти
на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю
виборних мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій
боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої
кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коалі-
5
ції на час ведення передвиборчої кампанії.
Атомінізована партійна система характеризується наявністю багатьох
маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в
перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується
пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона
має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему
поміркованого плюралізму.
Партійну систему можна визначати як систему відносин суперництва та
співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними
партіями. Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи,
яка в широкому розумінні є повною єдністю існуючих в суспільстві полі-
тичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості і політичних
відносин, а у вузькому – системою політичних інститутів, які беруть
участь у здійсненні політичної влади.
Види та типи партійних систем доцільно вивчати, беручи до уваги
різноманітність критеріїв і принципів формування систем, а не лише кіль-
кість партій, які утворюють систему, як це нерідко робиться. При цьому
важливо зазначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для
створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при
цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації,
а, по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв класифікації у
межах кожної з цих груп.
Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, полі-
тичних) характеристик партійних систем, пропонуються групи класифіка-
ції цих систем.
Користуючись цією групою класифікації, слід пам”ятати, що будь- який
загальносистемниі характеристики партійної системи в умовах конкрет-
ного місця та часу набувають певного політичного забарвлення, і тому
необхідність зазначити, що поділ критеріїв класифікації на загальносис-
темні та суто політичні є досить умовним, і він, як і будь- яка інша типоло-
гія, застосовується лише у пізнавальних цілях і не повинен абсолюватизу-
ватись та догматизуватись. Щодо типології партійних систем, в основу
якої покладено “суто політичні” критерії, то на цій теоретичній базі пропо-
нуються групи класифікацій цих систем.
Групи класифікацій партійних систем наоснові загальносистемних
характеристик.
Найбільш поширеною в сучасній політичній літературі типологією
партійних систем є та, в основі якої лежить дві критерії: кількість існуючої
партії та наявності принципу альтернативності- можливості ротації, зміни
правлячих партій.
Наявність або відсутність єдиної партії система є одним з показників як
конкретного етапу і стадії розвитку того ци іншого суспільства, так і пев-
ного типу самого суспільства та існуючої в ньому політичної системи.
Запропонована комплексна класифікація партійних систем привертає до

6
себе увагу через те, що найбільш поширеною є типологія партійних систем
за кількісним критерєм – числом партій, які реально борються за владу або
здійснюють на неї вплив.
Запропонована комплексна класифікація орієнтує на визначення ознак
найбільш поширених партійних систем. Досвід функціонування багато
партійних систем в країнах Заходу вивчається в Україні у зв’ язку з конс-
титуційним процесом, творення демократичного суспільства ненасильни-
цьким шляхом, формуванням громадянського суспільства.
У цьому зв’язку важливо з’ясувати принципи взаємовідносин політич-
них партій в демократичних політичних системах.
Досвід багатьох високорозвинених країн світу переконливо свідчать,
що необхідною умовою становлення правової демократичної держави є
багатопартійність. Саме політична конкуренція, наявність дієздатної і
ефективної опозиції є одним з найкращих запобіжників проти різних злов-
живань з боку владних інструкцій, керівництва різних рангів.
Багатопартійність в нашій країні має свої історичні коріння. Ще в перші
десятеліття ХХ століття в Україні діяло понад 20 партій різних напрямків.
Політична палітра цих партій була досить різноманітною. Серед них
Українська соціал-ддемократична робітнича партія, Українська партія
соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералів,
Українська народна партія, Українська партія самостійників-соціалістів,
Українська федеративно-демократична партія та ін. Здійснити свою мету -
відродження нації – цим партіям не судилося. Остання українська партія –
Українська комуністична партія, яка стояла на засадах нової самостійності
УРСР - проіснувала до 1925 року, процес формування багатопартійності у
20-ті роки був перерваний більшовицькою владою. Велетенська машина
тоталітаризму роздавила і партії, і їхні ідеали, припинивши природно-
історичний процес формування української державності. Можна сказати,
що на сучасному етапі відновлення незалежності і становлення України
деякою мірою йде процес відродження колишніх українських політичних
партій. Безумовно, партії створюються на новій основі, в нових історичних
умовах, але частина їх, які утворилися в останні роки, спирається на
основні проблемні цілі колишніх політичних партій.
З 1989 року по 1998 рік зареєстровано приблизно 50 політичних партій.
Вони набирають сили, намагаються об‘єднати навколо себе широкі
верстви населення України для вирішення нагальних проблем життя
республіки. На сьгоднішній день політичні партії досить чітко віддзерка-
люють головні ідейні напрямки всь ого діапазону політичного життя
України;
- ліві сили – блок національно-демократичних сил;
- блок лівого центру “Міст” ;
- блок центристського спрямування народно- демократичного
об‘єднання “Нова Україна” ;
- блок правового центру “Рух – за народ, за Україну” ;
- блок правих сил “Національний фронт” .
7
 За політичною орієнтацією, тобто згідно із загальновідомим поділом на
лівих і правих, відповідно до ідеологічних засад діяльності українські
партії можна так розташувати зліва направо: Комуністична (КПУ) ,
Прогресивна соціалістична (ПСПУ), Селянська (СелПУ), СПУ, Аграрна
(АПУ), СДПУ, ОСДПУ, “Громада”, ЛДПУ, ЛПУ, НДП, ГО “Нова Україна”
, ПЗУ, НРУ, ХДПУ, УРП, КУН, ОУН, УНА.
Однією з найістотніших політичних ознак було ставлення партій до
проблеми державного устрою України. Прихильниками унітарної жержави
були УНДП, УРП, УСДП, УХДП, федеративної- ЛДПУ, ОСДПУ, ПДВУ.
Щодо економічних розділів програми політичних партій, то вони є досить
декларативними і здебільшогоповторюються.
В умовах подальшого загострення соціально- економічної і політичної
кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними
партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.
На сучасному етапі можна виділити такі характерні риси розвитку
багатопартійності в Україні:
- мультипартійність,
- нечисельність партійних рядів,
- невизначеність соціальної бази,
- більшість партій створювалося не на основі консолідації навколо ідеї,
- локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності,
недостатня поширеність партійних структур у провінції,
- порівняно чітка географічна зорієнтованістьпартій.

3. Співвідношення політичної культури і національних культурних

традицій.
Термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав для
римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну
людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний
зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а
також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення
“політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.
Емпіричний аналіз загальних культурних цінностей може бути здійснений за
такими аспектами:
- за суб’єктом-носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація,
соціальні групи, окрема особистість;
- за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка
необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої
професії;
- за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і

8
професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;
- за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту,
культуру виробництва матеріальних благ і т.д.) і духовну культуру
(наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т.д.).
Власне загальна культура, національні культурні традиції зумовлюють
менталітет, політичні погляди нації в сьогоденні.
Україна – особливий взірець. Оскільки наша держава постійно перебувала
під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і підходи
українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі були
переважно двох типів:
- повна байдужість (так звана “забитість”);
- затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).
На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння
байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних
українців, пояснюється саме “забитістю” попередніх поколінь.
Прийнято виділяти такі функції політичної культури:
- гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичног)
потенціалу людини;
- пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання і
самопізнання політичного життя суспільства;
- інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує
зв’язок політичних досягнень поколінь всіх часів;
- комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує
адекватність взаєморозуміння;
- ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему
координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких
існує і на які орієнтується людина;
- нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що
політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою
людини.
Розповсюдження політичної культури в сучасному суспільстві.
Які ж чинники в минулому і в сьогоденні впливали чи можуть впливати на
формування політичної культури, свідомості українців?
По-перше, культурні універсалії, за Дж.Мер доком, розуміються загальні
риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт,
спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60
елементів.
Культурний етноцентризм - прагнення оцінювати інші культури з позиції
своєї власної культури. Етноцентризм зв’язаний з ксенофобією – страхом і
неприязню до чужих поглядів і звичаїв.
Культурний релятивізм - точка зору, згідно якої культуру можна
зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, в її власному
контексті (У.Самнер) і як єдине ціле (Р.Бенедикт). Культурний релятивізм
сприяє розумінню тонких відмінностей між близькими культурами.
Наприклад, у Німеччині двері в установах завжди щільно зачинені, щоб
9
роз’єднати людей. Німці вважають, що інакше службовці відволікаються від
роботи. Навпаки, в США двері кабінетів зазвичай відчинені. Американці,
які працювали в Німеччині, часто жалілися, що закриті двері викликали у
них відчуття неприязні і почуття відчуження. Закриті двері мають для них
зовсім інший сенс, ніж для німців.
Культурні дослідження – галузь досліджень на перетині соціальних і
гуманітарних наук (культурології, філософії культури, історії,
мистецтвознавства, етнографії, антропології та ін.). Їй не притаманна
яка-небудь єдність, є еклектичною як на рівні теорії, так і відносно
свого предмета. Інтерес культурних досліджень спрямований на різні сфери
від економіки індустрій культури до літературно-критичного аналізу
телевізійних програм.
Культурний капітал – міра засвоєння індивідами пануючої культури в
суспільстві в процесі освіти і самоосвіти.
Індустрії культури – термін, який недостатньо визначений за своїм
обсягом і який зазвичай використовується для описування організацій, які
беруть участь у виробництві популярної культури, тобто телебачення,
радіо, книг, журналів і газет, популярної музики тощо.
Масова культура (або популярна культура) – культура, сутність якої
полягає в тому, що вона створюється з метою споживання, для розваг. Вона
є масовою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто
виробляється постійно, кожного дня. Ідея масової культури виникає ще в
20-х рр. ХХ ст. в межах концепції масового суспільства. Критики масової
культури, наприклад, представники Франкфуртської школи, визначають її як
тривіальну: комерціоналізовану і пасивну.
Субкультура – система цінностей, установок, способів поведінки і
життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої
в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею. В сучасному суспільстві
існує багатоманітність таких субкультур (це культури різних соціальних
груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т.д.), однак,
в соціології це поняття знаходить найбільше застосування при дослідженні
молоді і девіантності. Наприклад, вважається, що завданням деліквентних
або злочинних субкультур є розв’язанням проблем, з якими стикаються їх
члени. В приналежності до субкультури вони вбачають деяку компенсацію
своєї “невдачі” у звичайному суспільстві.
Молодіжні культури, які часто розглядаються як девіантні, розвиваються
на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які
відрізняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають
різняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають
таку практику як вираз опозиції пануючій культурі. Серед найбільш
важливих причин появи молодіжної культури можна вважати: зростання
доступних для молоді випадкових доходів і збільшення періоду між
дитинством і зрілістю, часто викликане більш пізнім закінченням школи.
Молодіжну культуру відрізняє три моменти:
- це скоріше культура дозвілля, а не праці;
10
 - в її межах соціальні відносини організовані не навколо сім’ї або окремих
друзів, а навколо рівних групи;
- предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.
Контркультурою - культура, яка знаходиться в стані відкритої
конфронтації по відношенню до пануючої культури (термін контркультура
був введений американським соціологом Т.Роззаком, який вивчив в 60-ті
рр. ХХ ст. нетрадиційну поведінку молоді Заходу відносно політики, праці
і сімейного життя). Характерними рисами контркультури були критика
репресивності сімейного життя, заклики надати людям можливість “робити
те, що вони хочуть”, експерименти з різними наркотиками і пропаганда
сексуальної свободи.
Політологи виділяють декілька основних закономірностей в розвитку
політичної культури:
- Спадкоємність в розвитку політичної культури (часова і просторова,
позитивна і негативна).
Залежність типу політичної культури від природних та штучних умов
життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.
Нерівномірність розвитку політичної культури, яка виражається у двох
аспектах:
а) розквіт і занепад політичної культури не співпадає з епохами розквіту
і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці; б)
самі види, елементи політичної культури розвиваються нерівномірно.
Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське кіномистецтво,
бібліотеки, клубні установи, книговидання.
Особлива роль особистості, людської індивідуальності в політичному
процесі.
Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній
ситуації, що склалась в Україні:
- деідеологізація політичної культури і ліквідація державної монополії на
політичну культуру;
- зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до
релігії і церкви;
- посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до
питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео),
значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
- зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії, злочинності,
корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);
- особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського
книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.
Отже, політична культура не лише поступово стає для політологів і
соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних
трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного
зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу.
Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації – важливе
завдання сучасних політиків.
11
 4. Процес реформування політичної системи України.
Україна сьогодні знаходиться на перехідному етапі становлення
державності. Цей процес характеризується низкою змін, що відбуваються в
політико-економічній, соціальній і правових системах, внаслідок чого
формується та функціонує якісно нові конституційний лад, політична
система, інститути влади, політичний режим. Слід відзначити, що чітко
визначеного періоду трансформаційних змін не існує. Таким чином,
відсутність встановленого часу дії перехідного етапу істотно ускладнює
політичну ситуацію, загострює конфронтаційні відносини в суспільстві,
підвищує рівень екстремальних подій, послаблює можливість управління
інноваційним розвитком з боку держави.
За таких обставин, коли основи громадянського суспільства ще не
зміцнилися, політичні сили, що консолідовані у багаточисленних партіях, не
мають належного авторитету і підтримки, особливу роль відіграють владні
органи, політичні еліти та лідери, що здатні утримувати суспільство не
тільки в межах громадянської злагоди та спокою, але й забезпечити
постійне просування вперед.
Сьогоднішні події є усвідомленням того, що перешкодою на шляху до
економічних і політичних змін, їх соціальної спрямованості та ефективності
є не просто певні проблеми формування структур або функціонування гілок
влади, дії конкретних виконавців, а політична система в цілому.
Політична система сучасної України є системою перехідного типу, яка
характеризується низкою проблемних аспектів:
- поєднанням елементів різних політичних систем – старої та нової. Справа
в тому, що в Україні, як і в більшості пострадянських країн, існує поєднання
старих пострадянських установ з новими демократичними інституціями.
Вони взаємодіють, нерідко перебуваючи при цьому в стані тривалих
конфліктів, внаслідок чого ускладнюються процеси як реформування, так і
модернізації суспільства і держави в цілому;
- нестабільність, постійна загостреність між владою та опозицією. Ці
процеси, насамперед, виникають внаслідок відсутності нормативно-
правової бази, яка б закріпила на законодавчому рівні поняття опозиції, її
правовий статус;
- відносна стабільність системи в її зовнішніх проявах. Проблема полягає в
тому, що ця система може достатньо легко трансформуватися в нестабільну
внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними силами
всередині Української держави, які позиціонують різні напрями державного
розвитку;
- достатньо молода система, яка внаслідок відсутності ефективних
політичних традицій і досвіду самостійного функціонування, прагне
дотримуватися моделі інших систем;
- діє в умовах, що наближені до екстремальних в важливих сферах
суспільного та державного життя. Подібна ситуація спостерігається в таких
12
важливих галузях, як природне навколишнє середовище, економіка,
політична структуризація, енергетика, мовно-культурні основи та орієнтири
суспільства;
- здійснює неповну систему функцій, які є необхідними для забезпечення
нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства.
Найбільш актуальною функцією політичної системи для України на
сучасному етапі є владно-політична функція. Суть якої полягає у
формуванні інституціонального механізму використання державної влади
відповідно до рівня політичної культури й інтересів суспільства. Політична
система як центр влади повинна базуватися на легітимності, тобто визнанні
її інституціональних елементів народом як єдиного джерела влади в Украї-
ні. Держава відіграє значну роль у виконанні завдань і реалізації функцій
політичної системи. Функції політичної системи здійснюються державою й
державними органами, партіями, громадськими організаціями, органами
місцевого самоврядування.
Таким чином, комплекс перерахованих вище проблем має не вузький
локальний характер, а загальнодержавний, національний масштаб.
Політико-правовий характер цих проблем обумовлює необхідність
всебічного дослідження процесів, що відбуваються в різних сферах
суспільного життя, у владних органах і механізмах політичного управління.
На сьогоднішній день для української державності необхідним є аналіз і
вивчення інституціональних змін, які відбуваються на базі ґрунтовних
економічних, політичних, соціальних, ідеологічних перетворень,
утвердження вибору нашої держави на європейський курс, зміцнення норм і
принципів демократії. Саме створення й подальший розвиток нових
інституцій політичної влади, надання їм належного змісту й характеру
діяльності здатне стимулювати процеси реформ, які на сьогодні повинні
бути не тільки структурного, але й системного характеру, охоплюючи як
економіку, соціальну сферу, політику, так і ідеологію, культуру й
духовність.

13
 Висновок.
Таким чином, на основі всього перерахованого вище можна зробити
висновок: Функції держави багатопланові, їх формування відбувається в
процесі становлення і розвитку держави. У різні історичні періоди
пріоритетного значення набувають ті або інші задачі, цілі держави, а отже, і
різні її функції. На одних етапах центр ваги переноситься в сферу економіки,
тому в діяльності держави пріоритетне місце займає економічна функція, в
інші - в область політики, звідси - підвищена увага до реалізації функції
державної влади і т.д. Зникають одні функції, виникають інші. Тому,
класифікація функцій, що приведена в даній контрольній роботі не є
кінцевою для української держави.
Звичайно, така тема як “багатопартійність” буде актуальною і через
кілька десятків і навіть сотень років, поки існує такий інститут як держава.
По даній темі існує безліч питань, частина з яких, сподіваюсь, розкрито в
даній роботі. Це такі як: більш докладне пророблення багатопартійністі як
необхідна умова становлення демократичного процесу, обробка й аналіз
матеріалів останніх років стосовно даної теми та деякі інші.
А така тема, як “співвідношення політичної культури і національних
культурних традицій” завжди буде актуальною. Тому що політична культура
не лише поступово стає для політологів і соціологів головним інструментом
пояснення поточних соціополітичних трансформацій, але й важливою пере-
думовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального
прогресу чи регресу.
Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації – важливе
завдання сучасних політиків.
Я вважаю, що данні теми ще не “вичерпали” себе, і ще будуть піддані
всебічному аналізові в різних рефератах і наукових працях.

14
 Використана література:
1. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов,
О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк,
Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво „Право”; К.: Концерн
„Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. – 808 с. – С. 27.
2. В.М. Піча „Політологія” навчальний посібник, Київ „Каравела”,1999р.
3. І.С.Дзюбко, І.Р.Онищенко, К.М. Лемківський, З.І.Тимошенко
„Політологія” у схемах, таблицях, визначеннях, К., 1999.
4. Основы политологии. Учеб.пособ. / Под ред В.П.Пугачева и
Г.А.Белова.-М., 1994.
5. Политология. / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1997.
6. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.,
Видавничий центр "Академія", 1998.
7. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.

15