You are on page 1of 107

ВІМІНА ДА ЧЕНЕДА (Vimina da

Ceneda) Альберто (справжнє ім’я
та прізв. — Мікеле Б’янкі; 01.03.
1603—11.01.1667) — італ. поет, дипломат, священик. Н. в м. Венеція (Італія). 1647 приїхав до Варшави, де перебував при папському нунції Д.Торессі. За рекомендацією останнього венеціанський посол у Відні Н.Сагредо
призначив В. да Ч. посланцем до
Б.Хмельницького з метою збирання відомостей про Військо Запорозьке та попередніх переговорів
щодо організації козац. походів
на Туреччину. Особлива увага
зверталася на союз з Кримським
ханством. За рішенням польс.
сенату в трав. 1650 В. да Ч. вирушив до Чигирина і у черв. прибув
туди. Б.Хмельницький та козацька рада позитивно поставилися
до пропозицій В. да Ч., однак висунули зустрічні вимоги: гарантування безпеки з боку Польщі,
приєднання татар до козац. війська, фінансова підтримка з Венеції. Але невдовзі подальші переговори були призупинені, оскільки
Б.Хмельницький виявив наміри
прийняти турец. протекцію.
В. да Ч. склав реляцію, що
містить геогр., істор. та етногр.
відомості про Україну і козаків,
портретну характеристику Б.Хмельницького. Реляція була використана при написанні «Історії громадянських воєн у Польщі» (Венеція, 1671). Наприкінці 19 ст.
список реляції В. да Ч. знайдено
італ. істориком Д.Ферраро й опубл.
1890. Згодом Н.Молчановський видрукував її в рос. перекладі, а 1941
з’явився укр. переклад (неповний). 1999 опубл. ще один варіант
перекладу з оригіналу укр. мовою.
Бл. 1652 В. да Ч. повернувся
до Італії, де знову виконував обов’язки священика. 1653 у дипломатичних справах його послано
до Швеції, 1655 їздив до Росії з
метою організації походів донських козаків на Туреччину. 1657 та
1663 брав участь у переговорах з
рос. посланцями у Венеції.
П. у м. Альпаго (Італія).
Тв.: Реляція про походження та
звичаї козаків. «Київська старовина»,
1999, № 5.
Літ.: Молчановский Н. Донесение
венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком [1656 г.]. «Киевская старина», 1900, № 1; Пирлинг П.
Альберто Вимина. Сношения Венеции
с Украиной и Москвою. 1650—1663.
«Русская старина», 1902, № 1; Кордуба М. Венецьке посольство до Хмельницького [1650 р.]. «ЗНТШ», 1907,
т. 78; Історія України в документах і

матеріалах, т. 3. К., 1941; Наливайко Д.
Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII ст. К., 1998;
Константиненко К. «Реляція про походження та звичаї козаків» Альберто
Віміни: історія, уява, реальність. «Київська старовина», 1999, № 5.
В.В. Станіславський.

ВІНДЕЛЬБАНД (Windelband) Вільгельм (11.05.1848—22.10.1915) —
визначний нім. філософ, методолог науки, зокрема історичної.
Голова баденської шк. неокантіанства. Н. в м. Потсдам. В центрі досліджень В. — проблеми методології науки. Філософію визначав як вчення про загальноприйняті цінності. Історію розглядав як процес усвідомлення і
втілення цінностей і кінцевою
метою істор. прогресу вважав самовизначення людини згідно з
«етичним ідеалом». Наголошував
на особливому значенні для філософії питання про специфіку методу істор. наук. На противагу
В.Дільтею класифікував науки не
за предметом — «науки про природу» та «науки про дух», а за методом — «номотетичні», які розглядають те, що вивчають, з точки зору заг., що виражається через природничо-наук. закони, та
науки «ідеографічні», які розглядають те, що вивчають, з точки
зору одиничного, його істор. неповторності. Заперечував об’єктивну закономірність (див. Детермінізм історичний) як визначальний принцип істор. процесів,
наголошуючи на істотному впливові цінностей на перебіг істор.
подій. Ідеї В. помітно вплинули
на розвиток європ. історіографії
на межі 19—20 ст.
П. у м. Гейдельберг (Німеччина).
Тв.: О свободе воли. М., 1905; Философия в немецкой духовной жизни
XIX столетия. М., 1910.
Літ.: Стельмах С. Історична думка
на Україні в XIX — на початку ХХ століття. К., 1997.
К.Ю. Галушко.

ВІНІТАР (Вінітарій, Vuinitharius;
р. н. і р. с. невід.) — король готів,
наступник Германаріха, який згадується готським істориком Йорданом (серед. 6 ст. н. е.) у зв’язку з
подіями кін. 4 ст. н. е. Готи В., які
потрапили у залежність від гунів,
невдовзі розпочали війну з вождем антів Божем, але вже через
рік були розбиті союзниками антів — гунами та готами — федера-

тами гунів. У битві на р. Ерак загинув і сам Вінітар.

565

Літ.: Иордан. О происхождении и
деяниях гетов. Getica. М., 1960; Свод
древнейших письменных известий о
славянах, т. 1. М., 1991.
Р.В. Терпіловський.

ВІННИЦЬКА

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ — адм.тер. одиниця в складі України.
Утворена 27 лют. 1932. Розташов.
у центр. ч. Правобережної України.
Межує на пд. зх. із Молдовою, на
зх. — з Чернівецькою областю та
Хмельницькою областю, на пн. — з
Житомирською областю, на сх. —
з Київською областю, Черкаською
областю, Кіровоградською областю, на пд. — з Одеською областю.
В.о. — єдиний регіон, що межує з В. Віндельбанд.
такою великою кількістю суб’єктів (7 областей і 1 д-ва). Тер. —
26,5 тис. км2 (4,4 % від тер. України).
За станом на 5 груд. 2001 чисельність нас. — 1771,8 тис. осіб
(міське — 46 %, сільс. — 54 %).
Центр — м. Вінниця. В області —
27 р-нів, 17 міст, 30 с-щ міськ. типу, 662 сільради, 1466 сільс. населених пунктів. Нац. склад нас. —
українці (90 %), росіяни (6 %),
поляки та ін. національності
(4 %). Для міст Вінниця, Жмеринка, Могилів-Подільський характерний більший відсоток неукр. нас.
Статус історичних населених
місць мають: міста Вінниця, Бар,
Бершадь, Гайсин, Жмеринка, Іллінці, Могилів-Подільський, Немирів, Погребище, Тульчин, Хмільник, Шаргород, Ямпіль, с-ща міськ.
типу Браїлів, Брацлав, Вороновиця,
Дашів, Копайгород, Муровані Курилівці, Оратів, Ситківці, Тиврів,
Томашпіль, Чечельник.
За характером рельєфу В.о. —
хвиляста рівнина, порізана долинами річок, ярами, балками. На
пн. сх. відроги Придніпровської височини (322 м), на пд. зх. —
відроги Подільської височини
(362 м). Клімат помірно континентальний, для нього характерні
тривале нежарке літо з достатньою кількістю вологи й коротка
зима. На тер. області — 204 річки
довжиною понад 10 км кожна, що
належать до бас. Пд. Бугу, Дністра та Дніпра. Тут виявлено найбільші в Україні поклади каоліну
(білої глини), багато нерудних корисних копалин.
Тер. В.о. почала заселятися в
добу палеоліту. Протягом 1 тис.
н. е. сучасна Вінниччина була густо заселена землеробськими слов’ян. племенами (див. Слов’яни

566
ВІННИЦЬКА

давні). В 10—12 ст. входила до
складу Київської Русі, з поч. 13 —
до Галицько-Волинського князівства. 1362 увійшла до Великого князівства Литовського. За Люблінською унією 1569 тер. відійшла до
Корони Польської. Нас. брало активну участь у Наливайка повстанні 1594—1596, в національній
революції 1648—1676. 1648—67 на
тер. області існував Вінницький
полк. За Андрусівським договором
(перемир’ям) 1667 знову повернулася до складу Польщі, але нас.
не припиняло боротьби — брало
участь у повстанні С.Палія 1702—
04, гайдамацькому русі 30—60-х рр.
18 ст. За 2-м поділом Польщі 1793
(див. Поділи Польщі 1772, 1793,
1795) у складі Правобереж. України приєднана до Російської імперії. 1793—96 входила до Брацлавського намісництва, з 1797 тер. області ввійшла до складу Подільсь-

кої губернії, а пн.-сх. її ч. — до Київської губернії. В 20-х рр. 19 ст.
м. Тульчин — один із центрів Пд.
т-ва декабристів (див. Декабристів рух). 1923 на тер. В.о. існували
Вінницька, Тульчинська, Гайсинська, Могилівська округи, 1925 їх
чисельність скоротилася до 3-х
(Вінницька, Могилів-Подільська,
Тульчинська). 1932 утворено В.о.
у складі 69 р-нів. На 1935 в області налічувалося 4 округи (Кам’янець-Подільська, Могилів-Подільська, Проскурівська, Шепетівська) та 74 р-ни. Кількість р-нів не
раз змінювалася (1938 — 42, 1946 —
44, 1960 — 32, 1965 — 19, 1979 —
25, від 1990 — 27).
Під час Великої вітчизняної
війни Радянського Союзу 1941—
1945 на окупованій гітлерівцями
тер. області (лип. 1941 — 27 берез.
1944) діяли бл. 50 підпільних
орг-цій. Поблизу Вінниці протя-

гом груд. 1941 — лип. 1942 була
споруджена ставка А.Гітлера «Вервольф».
В.о. — один з найважливіших
с.-г. регіонів України, спеціалізацією госп-ва є вир-во зернових,
цукрових буряків та продукції
тваринництва. Провідні галузі
пром-сті — маш.-буд., легка, харчова.
Із Вінниччиною пов’язані
життя і діяльність історика, археографа, етнографа і археолога
В.Антоновича, поетів С.Руданського і В.Свідзинського, письменника М.Коцюбинського, поета і
правозахисника В.Стуса, композиторів М.Леонтовича і П.Ніщинського.
Осн. істор. пам’ятки — Домініканський (1624) та Єзуїтський монастирі (1760), Свято-Миколаївська церква (1764, всі у Вінниці), печерний храм та Покров-

ський монастир (17 ст., обидва у
с. Буша Ямпільського р-ну), Миколаївський собор (1754, Могилів-Подільський), Скельний монастир (11—19 ст., с. Лядова Могилів-Подільського р-ну), палац
(1757, Тульчин), Миколаївський
монастир (18—19 ст., Шаргород),
музей-садиба М.Пирогова (Вінниця).
Літ.: Сіцінський Є. Нариси з історії
Поділля, ч. 1. Вінниця, 1927; Бурдейний П.А., Рубін М.Б. Вінницька область. К., 1967; ІМіС УРСР. Вінницька
область. К., 1972; Все про Україну. К.,
1998.
Я.В. Верменич.

ВІННИЦЬКА ОКРУГА — адм.тер. одиниця в УСРР 1923—30.
Утв. 1923 у складі Подільської
губ. Окружний центр — м. Вінниця. Налічувала 18 р-нів. Від
1925 округа — найвища адм.-тер.
одиниця УСРР. Протягом 1924—
30 межі В.о. кілька разів змінювалися. Ліквідована 2 верес. 1930.
Літ.: Матеріали до опису округ
УСРР. Статистичні характеристики.
Вінницька округа. Х., 1926.
Я.В. Верменич.

ВІННИЦЬКА ТРАГЕДIЯ 1937—
1938 — один із жахливих злочинів комуніст. режиму: знищення
Він. обласним управлінням НКВС
в’язнів тюрми.
Більшість людей були заарештовані 1936—38 як «вороги народу». Розстріли й поховання проводилися у трьох місцях Вінниці: в
центр. парку к-ри та відпочинку,
на правосл. цвинтарі і в саду по
вул. Підлісній.
1940 слідчі органи НКВС
УРСР порушили справу за фактами масових репресій у Він. обл.,
які здійснювалися під кер-вом
капітана держ. безпеки I.Корабльова. На нього та ін. працівників
обласного управління НКВС було
заведено карну справу. На закритому суд. процесі Військ. трибуналу військ НКВС Київ. військ.
округу, який відбувся 26 квіт. — 6
трав. 1940 у Вінниці, I.Корабльова й одного з його підлеглих засудили до страти, однак невдовзі
цей вирок замінили на 10 років
позбавлення волі, а справу щодо
ін. обвинувачених працівників
обласного управління НКВС було
припинено.
Вперше факти про В.т. були
оприлюднені гітлерівською окупаційною владою 1943, яка, спираючись на свідчення очевидців,
з власною пропагандистською

метою розпочала розслідування і
розкопки могил. 13—14 лип. 1943
міжнар. комісія експертів, запрошена нацистами, ексгумувала тіла
з 66 могил. Було віднайдено 9 439
вбитих, здебільшого «фірмовим»
пострілом у потилицю. Iдентифіковано 10 % трупів. Останки
знищених перепоховані на центр.
цвинтарі. Комуніст. влада прагнула приховати правду про розстріли, стверджуючи, що йдеться
про могили жертв нацистів. Лише
в період «перебудови», наприкінці 80-х рр. 20 ст. з’явилася можливість розпочати пошукову роботу і збирати свідчення очевидців. Однак і досі правда про В.т.
залишається неповністю розкритою.
З ініціативи т-ва «Меморіал»
на місці перепоховань жертв
терору встановлено пам’ятний
знак.
Літ.: The Tragedy of Vinnytsia: materials of Stalin’s policy of extermination
in Ukraine during the great purge,
1936—1938. Toronto—New York, 1989;
Вінниця: злочин без кари. Документи,
свідчення. К., 1994; Народовбивство в
Україні. Офіційні матеріали про масові вбивства у Вінниці. Львів, 1995; Лошицький О. «Лабораторія». Нові документи і свідчення про масові репресії
1937—38 років на Вінниччині. «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ», 1998,
№ 1/2.
Ю.I. Шаповал.

ВІННИЦЬКИЙ ГОСТИНЕЦЬ —
шлях у Він. пов. Подільської землі, який з Вінниці через Якушинці
(нині село Він. р-ну), Літин йшов
до Широкої Греблі на р. Пд. Буг
(нині село Хмільницького р-ну;
усі Він. обл.), далі через Красилів
до Острога. Відомий з актових
джерел 1430. За привілеєм польс.
короля Стефана Баторія від
20 верес. 1578 біля шляху було закладено м. Літин.
Літ.: Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год. К., 1868;
Словник староукраїнської мови XIV—
XV ст., т. 1. К., 1977; Отамановський В.Д. Вінниця в XVI—XVI століттях: Історичне дослідження. Вінниця,
1993.
В.В. Пришляк.

ВІННИЦЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ
МУЗЕЙ. Заснований у м. Вінниця
в трав. 1918. Відкритий для відвідування 1919 як історико-побутовий музей. Iніціаторами його
створення були місц. краєзнавці
Г.Брілінг (перший дир. музею),
В.Коренєв, Г.Александрович, С.Слободянюк-Подолян та ін. Початко-

ва колекція нового закладу складалася переважно з худож. тв.,
предметів побуту, гончарства, меблів, нумізматики (значна частина її була конфіскована з приватних маєтків). 1924—27 до його
фондів увійшли зібр. Гайсинського, Бершадського, Брацлавського
музеїв. Під час окупації міста гітлерівськими військами з музею
було вивезено бл. 7 тис. пам’яток
(наприкінці 1940-х рр. їх повернено з Кракова). 1970 завершено реконструкцію музею — до старого
приміщення, зведеного ще на
поч. 17 ст., прибудовано новий
корпус. У фондах зберігається понад 90 тис. пам’яток історії, к-ри,
природи краю. Серед них —
унікальні археол. колекції з могильника бронзового віку (кін. 15 —
поч. 10 ст. до н.е.) біля с. Гордіївка Тростянецького р-ну, комплекс знахідок із сарматських могильників 1 ст. н.е. (див. Сармати), діорама та ін. матеріали про
події національної революції 1648—
1676 на тер. краю, багата етногр.
та нумізматична колекція. При
музеї діє «Кабінет етнографії Поділля», видається наук. зб. «Подільська старовина».
Літ.: Вінницький краєзнавчий
музей: Путівник. К., 1984; Україна:
Скарби музеїв і заповідників. К., 1997;
Кароєва Л.Р. Вінницький обласний
краєзнавчий музей (до 80-річчя заснування). «Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури», 1998, № 2.
Е.М. Піскова.

ВІННИЦЬКИЙ ПОЛК (Винницький полк, Кальницький
полк) — козац. військ. й адм.тер. одиниця на Правобережній
Україні 2-ї пол. 17 ст. Ств. 1648 на
тер. Він. пов. Брацлавського воєводства з полковим центром у
м-ку Кальник (нині село Iллінецького р-ну). Звідси його назва —
Кальницький полк. Того ж року
до нього приєднано Животовський полк. Кальницький полк межував (1649) на зх. — з порубіжжям Подільського воєводства, на
пд. — з Брацлавським полком, на
пд. сх. — з Уманським полком, на
пн. сх. й пн. — з Білоцерківським
полком. Поділявся на 19 сотень:
Бабинська, Балабановська, Борщагівська, Він., Вороновицька,
Дашівська, Животівська, Жорницька, Iллінецька, Кальницька,
Кунянська, Липовецька, Немирівська, Ометинська, Погребищенська, Прилуцька, Рахнівська,
Терлицька, Тетіївська. Від 1654

567
ВІННИЦЬКИЙ

568
ВІННИЦЬКІ

адм.-тер. центр — м. Вінниця, а
полк перейм. на Він. Тоді ж частина тер. В.п. з м-ком Дзюньків
(нині село Погребищенського р-ну)
відійшла до Паволоцького полку.
Перші полковники — Остап
(Остафій) Усваницький (Вінницький, 1648—49), I.Федоренко
(1649—50, 1654), О.Гоголь (1649,
1674), I.Богун (1650, 1651, 1653—
57), П.Стягайло (1652) — були
сподвижниками Б.Хмельницького
і брали участь у воєн. діях козац.
війська, зокрема у Пилявецькій
битві 1648, Зборівській битві 1649,
Берестецькій битві 1651, Батозькій битві 1652, Жванецькій облозі
1653 та ін. битвах. В подальшому
В.п. очолювали I.Сірко (1658—
59), I.Вертелецький (1659—60),
В.Лобойко (1660—64, 1666—67),
Т.Хмара (1664), В.Варениця (1664—
65) та ін. Після Андрусівського
договору (перемир’я) 1667 польс.
уряд не бажав визнавати полкового устрою на Правобереж. Україні. Однак укр. козацтво змушувало польс. урядовців рахуватися з
наявністю козац. полків. Він. полк.
С.Коваленко (1667—85) очолював
певний час також Брацлавський
полк (1667). Полковниками В.п.
були: Г.Коваленко (1671—76),
О.Урбанович (1671), В.Варениця
(1677—78), Г.Негребецький (1678),
Ф.Шпак (1702), С. Волошин (1708).
В подальшому В.п. припинив
своє існування.
Літ.: Крип’якевич I.П. Адміністративний поділ України 1648—1654 рр.
«Iсторичні джерела та їх використання», 1966, вип. 2; Gajecky George. The
Cossack administration of the Hetmanate, t. 1—2. Cambridge, 1978; Реєстр
Війська Запорозького 1649 року. К.,
1995; Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII—
XVIII cт.). К., 1997.
В.В. Панашенко.

ВІННИЦЬКІ ОБОРОНИ 1651,
1671 — героїчні оборони міщанами і козаками від польс. підрозділів м. Вінниця у роки національної революції 1648—1676. Оборона
1651 тривала від 1 до 10 берез.
Польс. військо (разом зі слугами
24—26 тис. осіб), очолюване гетьманом великим коронним М.Калиновським, 10 лют. 1651 вторглося
на Брацлавщину. До кін. лют. були захоплені Красне (нині село
Тиврівського р-ну), Мурафа (нині село Шаргородського р-ну),
Шаргород, Чернівці (нині с-ще
міськ. типу) та ін. міста. Кальницький (він.) полк. I.Богун зібрав
осн. сили полку (бл. 2-х тис. козаків) у Вінниці. Центром оборони

було обрано монастир, навколо
якого зведено три лінії укріплень,
а на р. Пд. Буг прорубано ополонки, замасковані соломою і снігом.
1 берез. з’явився авангард поляків
на чолі з полк. С.Лянцкоронським.
I.Богун вмілим маневром заманив
його в пастку і атакував. Під лід
провалилися десятки жовнірів, ін.
поспішно відступили під стіни замку. Ввечері прибули осн. сили
польс. війська. Вночі, запаливши
в кількох місцях місто, він. міщани і козаки відступили до укріплених позицій біля монастиря.
Упродовж 2 берез. їх штурмували
жовніри. В ніч на 3 берез. I.Богун
зробив вилазку в польс. табір, під
час якої був поранений у голову.
Відбиваючи ворожі приступи, козаки і міщани 3 берез. відступили
до другої лінії оборони, а 5 берез. — до третьої. Переговори, що
розпочиналися 4 берез. і 7 берез.,
зазнали невдачі, оскільки М.Калиновський хотів розправитися з
оборонцями міста. Послані Б.Хмельницьким на допомогу I.Богунові
полки 9 берез. неподалік від м-ка
Липовець розгромили польс. роз’їзд. Переслідуючи жовнірів, уман.
полк. Й.Глух 10 берез. напав на
ворожий обоз під Вінницею. Зробили вилазку й обложені козаки.
Охоплене панікою польс. військо, кинувши бл. 1 тис. поранених
і хворих жовнірів, розпочало поспішний відступ до м. Бар. Він.
оборона 1651 відіграла вирішальну роль у провалі плану польс. командування оволодіти Брацлавщиною.
Оборона 1671 м. Вінниця відбувалася 4—5 верес. У серед. серп.
1671 14—15-тис. (разом із слугами)
польс. військо під проводом великого коронного гетьмана Я.Собеського (див. Ян ІІІ Собеський)
напало на Брацлавщину й захопило села Печера (нині село
Тульчинського р-ну), Батіг (нині
с. Четвертинівка Тростянецького
р-ну), міста Немирів, Дзялів (нині
с. Кам’яногірка Жмеринського
р-ну) та ін. міста й м-ка. Він. козаки перетворили своє місто в одне
з найбільших вогнищ опору ворогам. Невеликі загони місц. козац.
залоги повели активну партизан.
боротьбу. Я.Собеський 1 верес.
послав проти них 1—2 тис. жовнірів на чолі з Г.Любомирським.
На світанку 4 верес. поляки
увірвалися до Вінниці. Козаки і
міщани зачинилися в Єзуїтському костьолі і протягом 6 годин
відбивали атаки поляків. Тільки
після того, як більшість захисни-

ків полягла, костьол опинився в
руках ворога. Незважаючи на це,
120 козаків, які засіли під його дахом, продовжували битися до ранку 5 верес. Коли їх залишилося
бл. двох десятків, вони склали
зброю. Сотника і сімох старшин
відіслали до Я.Собеського, який
знаходився в Барі, решті захисників відрубали голови. Було знищено майже всіх чоловіків, яких
запідозрили в опорі. Більшість
жінок і дітей забрали в неволю
(згодом за наказом коронного гетьмана їх звільнили). За розпорядженням Я.Собеського 11—12
верес. були зруйновані замок і
залишки міськ. укріплень.
Дж.: Werdum U. Tagregister von dem
Feldzug Welchen die polnische Armee…
durch Podolien und die Ukraine Verrichtet… В кн.: Scriptores rerum Polonicarum, t. IV. Krakуw, 1878; Pamiкtnik Jana
Floriana Drobysza Tuszynskiego. В кн.:
Dwa pamiкtniki z XVII w. Warszawa—
Krakуw, 1954.
Літ.: Iсторія України в документах
і матеріалах, т. 3. К., 1941; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко.
Огляд його життя і політичної діяльності. Нью-Йорк, 1985; Грушевський М.
Iсторія України-Руси, т. 9, ч. 1. К.,
1996; Мицик Ю.А. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. у першоджерелах.
«УIЖ», 1998, № 6; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). К.,
1999.
В.С. Степанков.

ВІННИЦЯ — місто, обласний і
районний центр України. Розташов. на Сх. Поділлі, на березі
р. Пд. Буг, при впадінні в неї правої прит. р. Вишня та лівої —
р. Вінничка. Вузол залізничних і
автомобільних доріг. Аеропорт.
Нас. 357 тис. осіб (2001).
Вперше згадується під 1363 як
фортеця, побудована литов. князями Коріятовичами для захисту
Поділля. 1541 нас. В. та Брацлава
брало участь у виступі проти старостинської адміністрації. Для укріплення В. 1558 збудовано нову
фортецю на о-ві Кемпа (Пд. Буг).
Після її спорудження на правому
березі виникло «Нове місто», а за
лівим берегом закріпилася назва
«Старе місто». Від 1598 В. — центр
Брацлавського воєводства. 1640 отримала магдебурзьке право. 1642 в
місті відкрито єзуїтський, а 1662 —
правосл. колегіуми.
У період 1400—1569 В. зазнала
30 великих нападів татар. Уже на
поч. національної революції 1648—
1676 (лип. 1648) козац. загони на
чолі з М.Кривоносом звільнили В.

з-під влади Польщі. 1653—67 В.
була центром Вінницького полку.
Протягом берез. 1651 між козац.
військами на чолі з I.Богуном і
польс. військом під орудою С.Лянцкоронського точилася боротьба
за В. У груд. 1653 до міста завітав
Б.Хмельницький.
За Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 В. поверталася під
владу Польщі. Вінниччани не визнали договору, і 1671 сюди направлено польс. каральну експедицію на чолі з великим коронним
гетьманом
Я.Собеським
(див. Ян ІІІ Собеський). За Бучацьким мирним договором 1672 В. потрапила під владу Османської
імперії, і лише за Карловицьким
мирним договором 1699 (див.
Карловицький конгрес 1698—1699)
Польща повернула собі контроль
над містом.
Наприкінці 17 ст. В. належала
до зони відродження козаччини
на Правобережній Україні. Гетьмани I.Мазепа та I.Скоропадський
робили спроби відновлення Він.
полку. Протягом 18 ст. Вінниччина була базою гайдамацького руху
(1734 та 1750 гайдамаки захоплювали Він. замок). Городяни В. у
2-й пол. 18 ст. брали участь у масштабному русі міст Правобереж.
України за збереження міськ.
привілеїв (1791 разом із Житомиром, Кам’янцем (нині м. Кам’янець-Подільський) та Луцьком здобула право на апеляційний суд).
Після 2-го поділу Польщі
1793 (див. Поділи Польщі 1772,
1793, 1795) В. у складі Російської
імперії. 1793—97 — центр Брацлавського намісництва, а з 1797 — повітове місто Подільської губернії. У
19 — на поч. 20 ст. стає жвавим
торговим центром з розвиненою
харчовою галуззю. У місті проживала численна єврейс. громада
(1897 — 36 % нас.). 1905 тут мав
місце єврейс. погром.
В роки української революції
1917—1921 певний час В. була
місцем перебування уряду Української Народної Республіки (1919). В
1920—30-ті рр. В. перебирає значення адм. центру Поділля у колиш. губернського міста — Кам’янця-Подільського. Стає важливим
пром. та культ. центром. Тут працював Кабінет вивчення (виучування)
Поділля 1924—30. Від 1932 В. —
обласний центр УРСР. Райцентр
1923—30, 1937—62 та від 1965.
В роки Великої вітчизняної
війни Радянського Союзу 1941—
1945 під час гітлерівської окупації
з 19 лип. 1941 по 20 берез. 1944 у

місті діяла підпільна орг-ція (див.
Підпілля комуністичне в Україні
1941—1944). У лип. 1943 перед
світ. громадськістю тут викрито
«вінницький злочин» — проведено розкопки багатотис. поховання загиблих від рук чекістів
1937—38 (див. Вінницька трагедія
1937—1938).
В. — батьківщина М.Коцюбинського та Ю.Коцюбинського,
кінорежисера І.Савченка.
Архіт. пам’ятки: Єзуїтський
(1610—17) та Домініканський (1624)
монастирі; церква святителя Миколая (1746; дерев’яна) та дзвіниця (1-ша пол. 19 ст.); садиба в
П’ятничанах (18 ст.); музей-садиба М.Пирогова.
Літ.: Батюшков П.Н. Подолия.
Историческое описание. СПб., 1891;
Сіцінський Є. Нариси з історії Поділля,
ч. 1. Вінниця, 1927; З історії Радянської Вінниччини. Вінниця, 1960; Вінниччина в період Великої Вітчизняної
війни 1941—1945 рр. (Хроніка подій).
К., 1965; IМіС УРСР. Вінницька обл.
К., 1972; Маликов Д.В. По Брацлавщине (от Винницы до Тульчина). М.,
1982; Ковтун В.В., Степаненко А.В. Города Украины. В кн.: Экономико-географический справочник. К., 1990;
Отамановський В.Д. Вінниця в XIV—
XVII століттях: Iсторичне дослідження. Вінниця, 1993.
Д.С. Вирський.

ВІНО. Термін «В.» має давнє слов’ян. походження. Вживався в
кількох значеннях: 1) викуп за наречену; 2) посаг дружини; 3) привенок (частина майна, що забезпечує придане дружини). Традиція викупу походить від часів, коли жених брав (викрадав) молоду
з ін. племені, а її батькові зазвичай приносив харчі. «Повість временних літ» зафіксувала під 988 і
1043 В. як викуп за наречену. В
середньовічному литов. і польс.
праві, яке значною мірою поширювалося на укр. землі, поняття
«В.» означало гол. чин. посаг або
суму, яку чоловік записував на
своє майно і тим самим забезпечував придане дружини та «привенок». За Статутом Литовським
1588 (див. Статути Великого князівства Литовського) під посагом
малося на увазі рухоме й нерухоме майно, яке переходило після
весілля за «девицею» в будинок
чоловіка; «привенок» — вартість
п’яти «посагових» речей, що додавалася до приданого — «цены
настоящей». За нового часу серед
українців побутували приказки:
«З віном дівці не сидіти»; «Нам
тільки душу саму треба, а віна
ніякого». Традиції викупу в окре-

мих місцевостях України збереглися й донині.

569

Літ.: Спасович В.Д. Об отношениях
супругов по имуществу по древнему
польскому праву. СПб., 1857; Чубинский П.П. Очерк народных юридических обычаев и понятий по гражданскому праву в Малороссии. СПб., 1869;
Гуржій О.I. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.:
кордони, населення, право. К., 1996.
О.I. Гуржій.

ВІНТЕР

«ВIНОК РУСИНАМ НА ОБЖИНКИ» — літ.-наук. альманах, виданий у Відні I.Головацьким за
участі Я.Головацького (1846—47,
кн. 1—2). Основу альманаху склали передруки із «Русалки Дністрової». У кн. 1 поряд із віршами
М.Шашкевича, уривками з «Краледвірського рукопису» в його ж
пер. та добіркою сербських нар.
пісень у пер. М.Шашкевича і Я.Головацького вміщено істор. ст.
«Хрещення Русі» А.Добрянського
та «Старина литовсько-руського
законодавства» I.Даниловича, а також спогад Я.Головацького «Пам’ять Маркіяну Р.Шашкевичу». У
кн. 2 поруч з віршами I.Вагилевича та Я.Головацького, М.Устияновича, А.Могильницького, А.Лужецького, Л.Данкевича, К.Скоморовського й добіркою фольклорно-етногр. матеріалів є також
істор. розвідки М.Маркевича «Літочислительний спис державців
Малоросії» і Я.Головацького «Велика Хорватія або Галицько-карпатська Русь». Кн. 1 витримана в
реформаторському дусі «Руської
трійці» (гражданський шрифт, фонетичний правопис), натомість
кн. 2 засвідчила відхід видавця від
цієї традиції та спробу догодити
прихильникам кирилиці й історико-етимологічного правопису. Незважаючи на цензурне «обкроєння» змісту, альманах відіграв значну роль у культ. житті українців
Галичини, донісши до читачів, хоч
із запізненням, гол. ідеї «Руської
трійці».
Літ.: Нечиталюк М.Ф. Українська
журналістика в Галичині 40—50-х років XIX ст. В кн.: Iсторія української
дожовтневої журналістики. Львів, 1983;
«Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. К.,
1987.
Ф.I. Стеблій.

ВІНТЕР (Winter) Едуард (16.09.
1896—03.03.1982) — нім. історик-славіст. Дійсний чл. АН НДР
(1948). Н. в м. Ґроттау (нині Ґрадец, Чехія) у сім’ї робітника. Вищу освіту отримав в Iнсбруксько-

Е. Вінтер.

570
ВІНТЕР

О.В. Вінтер.

О. Вінтоняк.

ВІНТЕР Олександр Васильович
(10.10.1878—09.03.1958) — енергетик. Акад. АН СРСР (1932). Н. в
с-щі Старосельці Гродненської
губ. (нині тер. Польщі). Від 1898
навч. у Київ. політех. ін-ті, з якого був виключений за участь у
студентському революц. гуртку,
заарештований та засланий до
Баку (Азербайджан). Закінчив Петерб. політех. ін-т (1912). Брав
безпосередню участь у наук.-тех.
проектуванні великих ГЕС, у т. ч.
Дніпрогесу. Нач. Дніпробуду і будва Дніпровського пром. комбінату
(1927—32). Автор праць, присвячених техніко-орг. особливостям та енергетичним можливостям
Дніпрогесу «Досвід Дніпробуду
всім будовам Радянського Союзу», «Дніпро працює на соціалізм». Упродовж 1945—58 працював в Енергетичному ін-ті АН СРСР,
досліджував енергетичні ресурси.
Нагороджений 3-ма орденами
Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.
П. у м. Москва.

му ун-ті та Нім. ун-ті Фердінанда
в Празі (Чехія). Після подорожі
по Закарпатській Україні в
лип.—серп. 1925 видав працю
«Німці в Словаччині та на Підкарпатській Русі» (Мюнхен, 1926).
1934—45 — проф. каф-ри церк. історії та доц. каф-ри історії філософії Нім. ун-ту; кер. докторської
дис. I.Лисяка-Рудницького про політ.
погляди
М.Драгоманова.
1945 — співзасн. Iн-ту науки і мист-ва у Відні, 1946—51 — проф.
каф-ри сх.-європ. історії в ун-ті
Мартіна Лютера в Галле, 1948—
51 — ректор цього ун-ту; 1951—
64 — проф. каф-ри сх.-європ. історії ун-ту Гумбольдта в Сх. Берліні. Дир. Iн-ту історії народів
СРСР АН НДР, очолював також
від. історії в Iн-ті славістики АН
НДР і робочу групу з історії слов’ян. народів. Брав участь у роботі
багатьох міжнар. конгресів і
конф., зокрема Слов’ян. істор.
конгресу (Зальцбург, Австрія, 1963),
у відзначенні ювілею I.Франка в
Україні (1964), в роботі Міжнар.
форуму діячів к-ри в Києві. Iніціатор проведення в Берліні (1964)
Міжнар. шевченківського симпозіуму, на якому виступив із доповіддю. На основі матеріалів з архівів Австрії, НДР, ФРН і СРСР
досліджував з позицій марксизму-ленінізму історію релігії та
к-ри народів Сх. Європи, в т. ч.
України й Росії. В співавт. з
П.Кірхнером підготував до друку
німецькомовні тв. I.Франка (1963),
разом з Г.Ярошем — зб. досліджень рад. і нім. учених «Революціонер-демократ Тарас Шевченко. 1814—1861» («Der revolutionare Demokrat Taras Ševиenko. 1814—
1861», Берлін, 1976).
Лауреат Нац. премії НДР
(1956).
П. у м. Берлін.

ВIНТОНЯК Олександр (н. 20.01.
1915) — історик, книговидавець.
Н. в с. Струпків Коломийського
пов., Галичина (нині село Коломийського р-ну
Iвано-Франк.
обл.) у сел. родині. Навч. 1938—39
у греко-катол. семінарії у Станіславі (нині м. Iвано-Франківськ) та
1946—50 — Українському вільному
університеті. В’язень нім. концтаборів (Освенцім, Маутгаузен та
ін.). На еміграції від 1945. Від 1950
докторант УВУ у Мюнхені за
спеціальністю історія. Дир.-засн.
укр. вид-ва «Дніпрова хвиля»
(1953). Автор джерелознавчих досліджень про описи України 18 ст.
в працях мандрівників, а також
розвідок про укр. істориків Б.Крупницького і Б.Кентржинського.

Тв.: Візантія та Рим у боротьбі
955—1939. Прага, 1944; Иозефинизм и
современность (К вопросу о церковной реформе в Австрии). «Вопросы
истории религии и атеизма», 1963, № 12;
Папство и царизм. М., 1964; Политика
Ватикана в отношении СССР. 1917—
1968. М., 1977.
Літ.: Зимомря М. Закарпаття в
оцінках академіка Едуарда Вінтера. В
кн.: Календар «Просвіти» на 1991 р.
Ужгород, 1990; Лисяк-Рудницький I. Iсторичні есе, т. 1. К., 1994; Українська
література в загальнослов’янському і
світовому літературному контексті,
т. 5. К., 1994; Зимомря М. Академік
Е.Вінтер у зацікавленнях Україною.
«Зерна», 1996, № 3; Діячі історії, науки
і культури Закарпаття. Ужгород, 1997.
Г.П. Герасимова.

Тв.: Пам’яті Богдана Кентржинського. «Український історик», 1969,
№ 4; Київ 1770-х років в описі академіка Гюльденштедта. В кн.: Науковий
збірник на пошану проф. д-ра О.Оглоблина. Нью-Йорк, 1977; Церкви та
монастирі в Україні в 18 ст. в описі
академіка Й.А.Гюльденштедта. В кн.:
Науковий збірник на пошану проф.
д-ра В.Янева. Мюнхен, 1983; Борис
Дмитрович Крупницький, 1894—1956.
«Український історик», 1987, № 1/4;
КЦ — Авшвіц і як гинули в ньому
українські в’язні. «Діялоги: Бюлетень
т-ва єврейсько-українських зв’язків в
Iзраїлі», 1987, № 13/14; Про Авшвіц і
як загинув Василь Бандера. В кн.: В
боротьбі за українську державу. Вінніпег, 1990; Анатема на гетьмана Мазепу. «Український історик», 1990,

В.I. Марочко.

№ 1/4; Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII століття. Львів—Мюнхен,
1995.
Літ.: Озон «Дніпрової хвилі». «Старожитності», 1992, № 10; Дашкевич Я.
Передмова. В кн.: Вінтоняк О. Україна
в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII століття. Львів—Мюнхен, 1995.
О.В. Ясь.

ВІНЦЕНТІЙ (Vincentius), Кадлубек (Kadlubonis) Вінцентій та його
«Хроніка Поляків». В. (1150—
60-ті рр. — 08.03.1223) — польс.
хроніст, політ. та реліг. діяч. Н. в
м. Каргов під Стойбницею. Отримав блискучу освіту, мав титул
магістра. 1207 В. призначений
краківським єпископом, 1218 за
невідомих обставин зрікся сану.
На замовлення малопольс. кн.
Казимира II Справедливого написав велику «Хроніку Поляків»
(Chronica Polonorum), в якій висвітлюється історія Польщі до
1202. Широко використовував
твори антич. та середньовічних
авторів. Був виразником інтересів
магнатства Малої Польщі (першим щодо нього застосував термін «лехіти») та ідеологом експансивної політики Малопольс. князівства на сх. У Хроніці є чимало
повідомлень про Русь та Сх. Європу, які умовно можна розділити
на три частини. Перша ч. — свідчення про Русь та рус.-польс. відносини до поч. 12 ст. — написана
під впливом хроніки Галла Аноніма і як джерело не є достатньо
цінною. Друга ч. відомостей стосується періоду серед. 12 ст. і містить інформацію, запозичену з
різноманітних джерел (рочників,
спогадів очевидців подій, усних
пам’яток, матеріалів князівської
канцелярії тощо). У зіставленні з
давньорус. літописами дає можливість відтворити картину взаємин давньорус. і польс. князівств. Виняткову цінність свідчення Хроніки мають для дослідження історії Волині та Галичини останнього двадцятиріччя
12 — поч. 13 ст., оскільки чимало
важливих фактів цієї історії висвітлені В. як очевидцем та учасником подій. Зокрема, це стосується історії Берестейської землі,
боротьби кн. Романа Мстиславича
за оволодіння галицьким столом,
історії його взаємин з польс. володарями Казимиром II, Мєшком
III Старим та Лєшеком Білим.
Хроніка В. вперше опублікована
1612 у Добромилі (Львівщина)
друкарем Я.Шелігою на замовлення Я.-Щ.Гербурта.

П. у м. Єнджеїв.
Літ.: Magistri Vincentii Chronicon
Polonorum. В кн.: Monumenta Poloniae
Historica, t. 2. Lwуw, 1872; Mistrza
Wincentego Kronika Polska. Warszawa,
1974; D№browski J. Dawne dziejopisarstwo
polskie do r. 1480. Wrocіaw, 1964; Исаевич Я.Д. Преемники первопечатника.
М., 1982; Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники. М., 1990; Головко О.Б. Київська
Русь на сторінках хроніки В.Кадлубека. «УІЖ», 1993, № 4—6.
О.Б. Головко.

ВІППЕР Роберт Юрійович (14(02).
07.1859 — 30.12.1954) — історик.
Акад. АН СРСР (1943). Н. в
м. Москва в сім’ї педагога. Закінчив історико-філол. ф-т Моск.
ун-ту (1880). Викладав у Моск.
жін. г-зії (1880—85), Моск. уч-щі
живопису (1881—91). Приватдоц. Моск. ун-ту (1891—94). Захистив магістерську дис. «Церква
та держава у Женеві XVI ст. у добу
кальвінізму» (1894), яка одержала
Велику премію ім. С.Соловйова й
була зарахована як докторська
дис. Учень професорів П.Виноградова, В.Гер’є та В.Ключевського. Екстраординарний проф. Новорос. ун-ту в Одесі (1894—97).
Приват-доц. (1898—99), екстраординарний (1899—1901), ординарний проф. (1901—22) Моск.
ун-ту. Від 1924 — на еміграції у
Латвії. Проф. ун-ту в Ризі (1927—
38). Проф. Моск. ін-ту філософії,
літ. та історії, Моск. і Ташкентського ун-тів (1941—43). Н. с. Ін-ту
історії АН СРСР (1943—54). Вбачав призначення методології історії у звільненні пізнання історичного від залишків теологічного та
метафізичного мислення. Автор
понад 3000 праць із різних періодів заг. історії, у т. ч. студій з історії Стародавньої Греції та Пн.
Причорномор’я, кальвінізму (див.
Протестантизм), методології історії та ін., а також підручників із
стародавньої, середньовічної та
нової історії. Нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора.
П. у м. Москва.
Тв.: Общественные учения и исторические течения XVIII и XIX веков в
связи с общественным движением на
Западе. СПб., 1900; Лекции по истории Греции. М., 1906; Очерки истории
Римской империи. М., 1908; Очерки
теории исторического познания. М.,
1911; Древний Восток и Эгейская
культура. М., 1915; История Греции в
классическую эпоху IX—IV вв. до Р.Х.
М., 1916; Возникновение христианства. М., 1918; Круговорот истории. Берлин, 1923; Возникновение христианс-

кой литературы. Л., 1946; Рим и раннее христианство. М., 1954.
Літ.: Академик Р.Ю.Виппер (1859—
1954). «Вестник древней истории»,
1955, № 2; Голубцова Н.И. Академик
Р.Ю.Виппер. «Наука и религия», 1969,
№ 7; Сафронов Б.Г. Историческое мировоззрение Р.Ю.Виппера и его время.
М., 1976.
О.В. Ясь.

ВIР Джон (Вив’юрський Iван Федорович; 23.10.1906 — 23.11.1983) —
журналіст, письменник, діяч укр.
діаспори в Канаді. Н. в м. БродВеллі (Канада) в сім’ї лісоруба,
емігранта з України. Брав участь у
робітн. русі. Від 1927 — чл. Комуніст. партії Канади, пізніше — чл.
її ЦК, ред. її друкованих органів — «The Worker» («Робітник», з
1935), «Canadian Tribune» («Канадська трибуна», 1943—46), а також еміграційних періодичних
вид. «Ukrainian Canadian» («Український канадець», 1947—54), «Українське життя» (чл. редколегії,
1954—58). Від 1974 — кореспондент газ. «Canadian Tribune» у
Москві; перекладач у вид-вах
Москви і Києва; автор оповідань,
віршів, пер. англ. мовою тв. Т.Шевченка, I.Франка, ін. класиків укр.
літ.
П. у Вестерн-Госпітал (Канада).
М.М. Варварцев.

ВIРМЕНIЯ, Республіка Вірменія — д-ва, розташов. у пд. ч. Закавказзя. Тер. — 29,8 тис. км2.
Нас. 3,8 млн осіб (кін. 1999): вірмени (89 %), решта — азербайджанці, росіяни, курди, українці
та ін. Адм.-тер. поділ — марзи
(губернії), міськ. і сільс. громади.
Столиця — Єреван. У В. запропонована змішана форма держ. правління. Офіц. мова — вірм. Грошова одиниця — драм.
У 9—6 ст. до н.е. В. входила до
складу рабовласницької д-ви Урарту. В 6 — на поч. 2 ст. до н.е.
вірм. царство перебувало під владою династії царів давньоперської д-ви Ахеменідів (558—330 до
н.е.) і династії, яка правила в д-ві
Селевкідів (312—64 до н.е.). У
1 ст. до н.е. В. — об’єкт боротьби
між Рим. імперією і Парфянським царством. У 3—4 ст. В. підпала під владу Iрану.
Вірмени — одна з найдавніших християн. націй у світі.
Християнство стало їхньою держ.
релігією в 4 ст. (див. Вірменська
Апостольська церква).
Протягом 7—15 ст. вірмени
зазнали навал арабів, візантійців,

турків-сельджуків, монголо-татар,
військ Тімура (Тамерлана). 1064
після нападу турків-сельджуків
частина вірмен осіла в Криму й
Україні. В 11—12 ст. у Києві існувала колонія вірмен-купців. Після падіння д-ви вірмен у Кілікії
(нині пд. ч. центр. Туреччини;
2-га пол. 14 ст.) вірм. колонії в
Криму зросли настільки, що ці
поселення називали «Велика Вірменія». Гол. осередками вірмен
були Кафа, Солдайя (Судак), Солхат (Старий Крим). На думку
М.Грушевського, саме через Крим
був спрямований шлях переселення вірмен в Україну (див. Вірменські колонії в Україні 16—
18 століть). У 16—18 ст. В. була
поділена між Iраном і Османською
імперією. 1805—28 Сх. В. приєднана до Російської імперії (Єреванська губ.).
Під час революц. подій у листоп. 1917 влада перейшла до партії «Дашнакцутюн», незабаром В.
окупували англо-турец. війська.
1920 відновлено рад. владу й створено Вірм. СРР. Від 1922 Вірм.
СРР входила до Закавказ. Федерації, з 30 груд. 1922 в її складі —
до СРСР, з 5 груд. 1936 — безпосередньо до СРСР уже як союзна
республіка.
Культ. зв’язок УРСР з Вірм.
РСР здійснювався переважно через переклади укр. мовою тв. видатних вірм. письменників: Хачатура Абовяна, Ованеса Туманяна,
Аветіка Iсаакяна, Акопа Акопяна.
Зокрема, чимало з вірм. мови перекладав П.Тичина. На вірм. мову
перекладено тв. Т.Шевченка. У
вірм. театрах були поставлені п’єси I.Франка та ін. укр. драматургів. У серп. 1990 ВР В. прийняла
постанову про її нову назву — Республіка В. 21 верес. 1991 ВР Республіки проголосила незалежність В. Дипломатичні відносини
між В. й Україною встановлено
25 груд. 1991. В. — чл. ООН з
1992.
За даними перепису 2001, в
Україні проживало 99,9 тис. вірмен, це в 1,8 разу більше, ніж у
1989.
Літ.: Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів
(1991—1995). К., 1998; Трощинський В.П.,
Шевченко А.А. Українці в світі. К.,
1999.
А.В. Шилова.

ВIРМЕНО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА — одна з вірм. християн. церков (див. також Вірменська Апостольська церква). Переважна біль-

571
ВIРМЕНО

Р.Ю. Віппер.

572
ВIРМЕНСЬКА

шість вірних цієї церкви мешкає в
діаспорі (див. також Вірменські
колонії в Україні 16—18 ст.). Підпорядкована римо-катол. церкві.
Відома з 11 ст. в Кілікії (нині пд.
ч. центр. Туреччини). Її поява пов’язана з хрестовими походами.
1370 у Львові вірм. василіани (див.
Василіани) відкрили монастир
св. Анни. 1375 вірм.-катол. ченці,
відомі як ченці чину Єдності
св. Григорія Просвітителя, що мешкали на тер. Королівства Польс.,
заклали під впливом домініканців
основу для майбутньої В.-к.ц.
1640 львів. вірм. єпископ М.Торосович перейшов під владу Папи
Урбана VIII, одержав титул митрополита з юрисдикцією на
Польщу, Молдову і Валахію (див.
Волощина). Церк. громади з’явилися в багатьох містах розселення
вірмен. Від 1816 В.-к. ц. перебуває під владою римо-катол. єпископів.
1945 у Львові заарештовано
всіх кер. і священиків вірм. архідієцезії. Нині В.-к.ц. в Україні
відновила свою діяльність. Громада є у Львові. Літургії правляться класичною вірм. мовою.
Літ.: Релігієзнавчий словник. К.,
1998.
Т.О. Комаренко.

ВIРМЕНСЬКА АПОСТОЛЬСЬКА ЦЕРКВА — одна з вірм.
християн. церков (див. також Вірмено-католицька церква); сх.-християн. нац. церква Вірменії. Побутує думка, що у Вірменії проповідували Євангеліє апостоли Варфоломій та Фаддей (звідки й
назва «апостольська»). Християнство стало держ. релігією вірмен в
4 ст., коли св. Григорій Просвітитель охрестив царя Тірідата III.
Вірменія була першою д-вою, в
якій християнство стало офіц. релігією. В.А.ц. розвивалася, маючи
близькі стосунки з Сирійською
церквою (див. Антіохійський патріархат), яка забезпечила її Св.
Письмом і Літургією, а також термінологією. Залежність від сирійського алфавіту була припинена в
5 ст., коли вірм. просвітитель,
творець вірм. писемності Месроп
Маштоц створив вірм. алфавіт і
виконав численні пер. Св. Письма на вірм. мову. В.А.ц. в цілому
поділяє доктрину сх. правосл. обряду, однак є послідовницею монофізитства (богословсько-догматичний напрям у християнстві,
згідно з яким Ісусові Христу притаманна «одна природа» — божественна, а не дві — Бог і людина).

Вона зберігає традиційні вірм. обряди, виступає охоронцем нац.
ідентичності. Найвищий духовний титул глави вірм. церкви (від
363) — верховний патріарх і
католикос. Його резиденція міститься в м. Вагаршапат (колиш.
Ечміадзін, Вірменія). На поч.
2003 в Україні діє 21 громада
В.А.ц. Глава укр. єпархії В.А.ц. —
архієпископ Григоріс Буніатян.
Літ.: Комаренко Т. Вірмени. В кн.:
Національні меншини на території
України: Енциклопедія, т. 1. К., 1997.
Т.О. Комаренко, М.Ф. Рибачук.

ВІРМЕНСЬКІ КОЛОНІЇ В УКРАЇНІ 16—18 СТОЛІТЬ. «Вірменські колонії» — традиційна
назва в укр. історіографії для міськ.
кварталів та окремих сіл, де проживали консолідовані нац.-реліг.
громади вірм. іммігрантів, які часто користувалися самоврядуванням, деколи суд. автономією. У
вірм. історіографії запропоновано
назви — «поселення», «вогнища».
Осн. причинами переселення вірмен із закавказ. Вірменії були: боротьба вірм. купецтва за товарні
ринки, знищення вірм. державності арабами, розорення Закавказзя турками-сельджуками, монголо-татарами, пізніше — війни
за Закавказзя між Османською імперією та Іраном (див. Вірменія).
Певну роль в еміграції вірмен до
України відіграли також реліг. переслідування їх у Туреччині, на
Балканах (у Молдові 16 ст.). Міграція здійснювалася або безпосередньо з Вірменії, або через проміжні ланки — Крим та Молдову.
Переважали мікроміграційні потоки заможніших вірмен-купців,
ремісників, служителів культу. Вірм.
колонії формувалися в Україні у
двох регіонах: правобереж.-зх. та
пн.-причорномор.: мали в кожному з них свою специфіку.
Вірменські колонії правобереж.-зх.-укр. регіону почали виникати в період Київської Русі та
Галицько-Волинського князівства і
збереглися частково як окремі
нац. орг-ції до 1780—90-х рр. Перша колонія сформувалася в Києві — найдавніша згадка про неї в
Патерику Києво-Печерському датується 1080—90-ми рр. Вірм. колонія у Львові утворилася в 2-й
пол. 13 ст. (намогильний напис
1277). У 14—15 ст. виникли колонії у містах Луцьк, Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський), Во
лодимир (нині м. Володимир-Волинський), Снятин, Белз; у 16 ст.
— Хотин, Бар, Язловець (нині

село Бучацького р-ну Терноп.
обл.), Замостя (нині м. Замосць,
Польща); у 17 ст. — Бережани,
Підгайці, Броди, Жовква, Золочів,
Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), Тисмениця, Лисець (нині
с-ще міськ. типу Івано-Франк.
обл.), Жванець (село Кам’янецьПодільського р-ну Хмельн. обл.),
Студениця, Умань; у 18 ст. — Городенка, Кути, Обертин, Могилів
(нині м. Могилів-Подільський).
Подаються лише найбільші колонії — в регіоні їх було бл. 60.
Колонія в місті займала невелику тер. довкола церкви та однієї
з вул., званої Вірменською. Органами самоврядування в колоніях
були ради старших (6—12 осіб,
обраних громадою), подекуди діяли вірм. війтівство, вірм. суд. В
юрид. практиці (в цивільних та
кримінальних справах) вірмени
користувалися традиційним для
них кодексом Мхітара Гоша (1519
він був офіційно затверджений у
вигляді Львів. судебника), а також
власним процесуальним кодексом. Права на самоврядування,
регламентування торгівлі й ремесла, на збереження тер. нац. дільниць вірмени добивалися через
отримання королів. привілеїв. У
деяких містах (Кам’янець-Подільський, Замостя) вони домоглися спец. статусу для своєї громади. Ради старших, що формувалися з патриціату, виконували
адм. функції, збирали податки,
утримували лазарети-притулки, розпоряджалися церк. майном. Громади мали свою символіку — Боже
ягня з прапорцем, що зображувалося на печатці вірм. колоній. Кожна колонія була самостійною,
але громади підтримували зв’язки
між собою. У 17 ст. колонії, що
занепадали, передавали представницькі функції та захист громад.
майна сильнішим колоніям (Луцька та Київ. передали права
Львів.). Органи самоврядування й
окремі суди було ліквідовано в
останній чв. 18 ст.
Реальна сила і вага вірм. колоній (у містах і м-ках) до серед.
17 ст. базувалися на їхньому екон.
становищі — торгівля була джерелом великих багатств патриціату,
який позичав гроші магнатам та
королів. казні. Вірм. купецтво охопило своєю комерційною діяльністю Бл. Схід, доходило до Єгипту та Індії; на зх. — до Португалії,
на пн. — до Прибалтики і Рос.
д-ви. Купці також брали участь у
місц. торгівлі. Розквіт торг. діяль-

ності припадає на 14 — 1-шу пол.
17 ст. Купці формували т-ва для
спільних операцій, споряджали
великі каравани до Туреччини. У
16—17 ст. існувала юрид. затверджена категорія «вірменських товарів», до якої входили імпортовані дорогі тканини, килими, сх.
зброя, пахощі, одяг, зокрема «турецькі» хустки, золототкані пояси
тощо. Вірм. купці експортували з
тер. України мед, бурштин, місц.
вірм. ремісничі вироби — насамперед золотарські та зі шкіри (сідла, взуття), холодну зброю, різьблення на камені. У 18 ст. вірмени
були майстрами в ткацьких мануфактурах з виробництва золототканих килимків, поясів. Серед
їхніх поселенців були лікарі (в
ранні періоди також алхіміки),
маляри, копіїсти рукописів. Як
знавці сх. мов вірмени займали
посади перекладачів — у містах,
при литов. великокняжому дворі,
а також виконували роль дипломатичних агентів у стосунках із
Кримським ханством, Османською
імперією, Іраном.
У нац. консолідації громад,
збереженні ними високого рівня
нац.-реліг. самосвідомості надзвичайно важливу роль відігравала Вірменська Апостольська церква. Виникнення церк. адміністрації, очолюваної єпископом або
архієпископом, сягає 13—14 ст.
(владики в Києві, Львові, Сочаві,
пізніше деякий час у Кам’янці). У
Львові, Кам’янці сформувалися
реліг. центри — архіт. ансамблі, в
яких поєднувалося по кілька церков, монастир, кладовище. При
церквах від 17 ст. організовувалися братства, що займалися не
лише реліг., а й світськими справами (допомога бідним, організація банків-ломбардів). У 14—
16 ст. рим. курія неодноразово
намагалася схилити вірмен до
унії, однак це не давало тривалих
результатів аж до 1640, коли на
унію пристав львів. вірм. архієпископ М.Торосович, який почав
запроваджувати її насильницьким
способом. Унія була остаточно
реалізована у 1670-х рр. рим.
місією ордену театинців. Це
спричинило відплив значної частини вірм. нас. з України (зокрема, до Молдови і Трансільванії —
істор. обл. на пн. Румунії), а також розрив зв’язків із закавказ.
Вірменією і занепад самобутньої
к-ри укр. вірмен внаслідок латинізації обряду. У 18 ст. майже всі
вірмени, що залишилися в регіо-

ні, стали унійцями, зорієнтованими на архієпископство у Львові
(див. Вірмено-католицька церква).
Унія посилила денаціоналізацію
вірмен, у великих містах вони полонізуються, а в менших — українізуються. Зникає розмовна вірм.
мова (ашхарабар) та засвоєна вірменами в Криму і перенесена в
регіон вірмено-кипчацька мова,
по суті, тогочасна кримськотатар.
з вірм., укр. та польс. лексичними
елементами. Богослужбовою мовою залишається старовірм. (грабар).
При парафіях існували школи, що давали початкову освіту
вірм. та вірмено-кипчацькою мовами. 1665 у Львові засновано Театинську колегію для вірмен (від
1701 Вірм.-укр. колегія), що давала вищу освіту переважно для духівництва. 1784 навчання в колегії
припинилося. 1616—18 у Львові
діяла друкарня Говганеса Карматанянца (Івана Муратовича), яка
видавала книжки вірм. та вірмено-кипчацькою мовами.
Вірм. поселенці вели замкнутий спосіб життя, намагалися звести свої контакти з оточенням колонії здебільшого до комерційних
справ. Дотримувалися ендогамії.
А тому практично до кін. 17 ст.
зазнавали нац. та екон. дискримінації з боку міськ. управ, які
перебували в руках католиків. Заможна верхівка намагалася бути
лояльною до великокняжої та королів. влади, але водночас вела й
завзяту боротьбу за збереження
самоврядування, екон. вольностей, власної релігії. Деякі вірм.
колонії користувалися підтримкою магнатів, що сприяло екон.
піднесенню як самих колоній, так
і міст, у яких вони були розташовані. Вірмени, як правило, не
брали участі в політ. житті, але серед них були поширені антиосман. настрої.
Відносини вірмен з укр. нас.
складалися добре. Ще в 1230-х рр.
було перекладено на вірм. мову
житіє святих Бориса і Гліба, яке й
досі залишається у вірм. мінеї.
Українці підтримували вірмен у
боротьбі проти унії, за збереження юліанського календаря. Під
час національної революції 1648—
1676 вірмени вступали до лав повсталих; всупереч екон. блокаді,
яку ввела Польс.-литов. д-ва щодо Б.Хмельницького, продовжували постачання товарів останньому. Вірмени вступали до козацтва, де доходили до полковницьких чинів. Водночас вони не

схвалювали союз Б.Хмельницького з татарами.
У вірм. колоніях культивувалася медицина (складали лікувальники, рецептарії). Тут писалися
трактати з хронології та теології
(полемічна антикатол. літ.), перекладалося і Святе Письмо. Високого рівня розвитку досягло мовознавство (підручники з граматики, словники вірм. та вірменокипчацької мов). Були складені хроніки, зокрема в 1-й пол.
16 ст. — «Хроніку Польщі», т. зв.
Венеціанську хроніку. В Кам’янці
працювала династія хроністів —
Говганаес, Гіргор, Гакоп, Оксент
Каменаці, які уклали «Кам’янецьку хроніку» з докладним описом Хотинської війни 1621. Відомо, що у 18 ст. творили кілька
вірм. істориків, серед них С.Рошка, І.-Т.Йосефович (Юзефович),
К.Ходиніцький. Цінними є мемуари за 1608—20 Сімеона дпіра
Легаці.
Високого рівня розвитку досягли мист-во та арх-ра. Будувалися сакральні споруди: львів. кафедральний собор (буд-во закінчено 1363, зберігся як істор. пам’ятка); київ. дерев’яна церква
(14 ст., не збереглася); луцька церква св. Стефана (1378, збереглася,
але перебудована); язловецька церква (1551, збереглася); кам’янецька церква святителя Миколая
(1577, не збереглася, але вціліла
дзвіниця 1653). Прикладне миство: різьба на камені (нагробні стели, хачкари, вотивні хрести, об’ємна скульптура), золотарство,
гаптування, вироби з сап’яну. Монументальне малярство: розпис
львів. кафедрального собору 15 ст.
Станковий живопис: ікони зі збереженням вірм. антропологічного
типу. Худож. переписування рукописів і мініатюристика. У Львові 1668 виник вірм. театр шкільного характеру. У 16—17 ст. вірм.
мист-во поступово втратило питомі нац. риси, підпорядковуючись бл.-сх. орієнтальній моді та
зх.-європ. стилям. Це помітно на
худож. ткацтві мануфактур (орієнталізм) та портретах (львів. вірм.
художники 17 ст. В.Доновакович,
С.Богушевич, Х.Захнович працювали в манері «сарматського» портрета).
Зникнення колоній пов’язане
з поступовою ліквідацією самоврядування, власних судів, депортаціями (з Києва за указом рос.
царя Олексія Михайловича 1660; з
Кам’янця після 1672 за часів турец. панування), із здобуттям пе-

573
ВІРМЕНСЬКІ

574
ВІРМЕНСЬКІ

реваги в міжнар. торгівлі єврейс.
купецтва.
Для заселення вірменами пн.причорномор. регіону характерне
те, що крім дільниць у містах, тут
виникло бл. 30 мононац. сіл. Самоврядування, незважаючи на високий відсоток вірм. нас. в багатьох містах, не досягло тут такого
рівня, як в правобереж.-зх.-укр.
регіоні (відсутні були ради старших, окремі суди).
Вірм. колонії в Криму виникають у 11—13 ст. в Кафі (нині
м. Феодосія) та Солдайї (нині
м. Судак), а також в ін. поселеннях пд. узбережжя п-ова. В час
розквіту Генуї (Італія) намітилася
гостра конкуренція між італ. та
вірм. купцями, що позначилося
на становищі вірм. і генуезьких
колоній в Криму, особливо тоді,
коли до екон. дискримінації приєдналися у 15 ст. реліг. переслідування вірмен внаслідок спроб накинути їм церк. унію з Римом. Ці
конфлікти полегшили туркам-османам захоплення 1475 Кафи (на
той час генуезької) та решти генуезьких колоній. Помітну роль відігравали вірмени також у роки
турец. панування на пд. Криму та
в Крим. ханстві, контролюючи вузлові осердя торгівлі й ремесел
п-ова. Виникають нові колонії у
містах Солхат (Ескі-Крим; нині
м. Старий Крим), Гезлев (нині
м. Євпаторія); у 16—18 ст. — у
містах Карасубазар (нині м. Білогірськ), Ак-Мечеть (нині м. Сімферополь), Орабазар (Армянський
Базар; нині м. Армянськ), Інкермані, засновуються села, розташов. між Карасубазаром та ЕскіКримом, а також біля Судака. У
Кафі наприкінці 15 ст. вірмени
становили понад 60 % (більше
40 тис.) нас.
Вірм. купці привозили товари
з тих регіонів, де торгували, а вивозили рибу, ікру, сіль, зерно,
віск, мило, хутра; заснували кілька банків із значним капіталом.
Ареал їхньої торгівлі на Бл. Сході сягав Перської затоки, Індії,
на пн. — Великого князівства
Московського. Вірм. ремісники —
ювеліри, ткачі, фарбарі, шевці,
кравці, теслі, мельники — творили власні цехи. Нас. займалося
виноградарством, виноробством,
садівництвом, тваринництвом.
Від 15 ст. вірмен. колонії існували також у деяких зх. причорномор. містах, зокрема, Акермані
(нині м. Білгород-Дністровський),
Кілії.

Церк. ієрархію очолював кафський єпископ, певний час (у
15 ст.) існувало єпископство в
Акермані. При парафіях і в монастирях (найвідоміший Сурб-Хач —
Св. Хреста — недалеко від ЕскіКриму) діяли школи.
Чималим був внесок вірм. колоній Криму до вірм. к-ри. Тут
розвинувся специфічний крим.
тип каліграфічного переписування рукописів, оздоблених мініатюрами. Збереглося бл. 300 рукописних книг крим. походження.
Мініатюристи працювали у вірм.візант. манері. Відомі копіїсти 14—
15 ст.: Натер, Грігор Сукіасанц,
Хрістосатур, Тадевос Аврамені;
16—17 ст.: Аракел, Захарія Абега,
Нікогайос Меланавор, Овакім
Ерец. У Криму в 17 ст. творили
поети Сімеон, Хачатур Кафаєці,
Вардан, Степанос Тохатеці. Певного розквіту досягла наука (філософія, літописання, медицина, теологія).
Збереглася низка пам’яток вірм.
арх-ри: монастир Сурб-Хач (1338,
з добудовами 15—17 ст.), феодосійські церкви св. Іоанна Предтечі (14 ст.), архангелів Михаїла і
Гавриїла (14—16 ст.), св. Саркіса
(можливо, 12 ст.), поблизу Старого Криму церква св. Георгія (поч.
15 ст.), білогірська церква Успіння Богородиці. Вірмени будували
водогони, караван-сараї, фонтани. Високого рівня досягла монументальна пластика (медальйони
на церкві св. Іоанна Предтечі),
хачкари (хресні камені) 14— 18 ст.
Вірм. колонії Криму припинили своє існування 1778, коли
під натиском царського уряду
звідти виселили вірмен та греків,
щоб підірвати економіку ханства.
Багатовікове існування вірм.
колоній на укр. землях сприяло
встановленню міцних екон. і культ.
зв’язків із Вірменією, Закавказзям в цілому та ін. країнами Бл.
Сходу (Туреччиною, Іраном). Україна стала для вірмен країноюпритулком у важкі для Вірменії
часи, де вони могли зберігати свої
духовні традиції, розвивати екон.
і культ. життя.
Збереглася значна кількість
документів, діловодних книг, що
стосуються тих чи ін. інституцій
вірм. колоній правобереж.-зх.-укр.
регіону, зокрема вірм. суду (16—
18 ст.), ради старших (17 ст.), єпископства (18 ст.) у Львові, а також
братств, банків, Вірм.-укр. колегії
театинців. Серія діловодних книг
стосується Кам’янця (16—17 ст.).

Важливе джерело — хроніки зі
Львова та Кам’янця (16—17 ст.),
пам’ятні записи-колофони — в
рукописах, переписаних у Львові
та Кам’янці, мемуари. Джерел
про життя вірм. колоній пн.-причорномор. регіону збереглося набагато менше. Насамперед це колофони рукописів, пам’ятки епіграфіки.
Джерела вірм., вірмено-кипчацькою, укр., польс., лат. мовами зберігаються у Львові, Києві,
Єревані, Вроцлаві, а також Венеції, Відні, Парижі. Лише незначна
частина їх опублікована. Окрему
групу становить вірм. епіграфіка
(Київ, Львів, Кам’янець-Подільський).
Літ. про колонії налічує понад
1 тис. назв, однак узагальнюючих
праць про вірм. колонії в Україні
немає. Про їхнє минуле писали
укр. історики М.Бантиш-Каменський, І.Шараневич, О.Партицький, М.Грушевський, І.Линниченко,
Б.Януш, І.Крип’якевич, Н.Кривонос, В.Грабовецький, Д.Блажейовський та ін.; з вірм. істориків
новішого часу — В.Григорян,
В.Мікаєлян, Л.Хачікян. Досягненням вірм. й укр. історіографії
стало проведення трьох спільних
наук. сесій у 1950—70-х рр. У дослідженні проблематики брали
участь також польс., угор., румун.
та франц. вчені.
Літ.: Petrowicz G. L’Unione degli
Armeni di Polonia con la Santa Sede.
Roma, 1950, рarte 2; Дашкевич Я. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе 15— 19 вв. (Историографический очерк). Ереван, 1962; Акти
вірменського суду міста Кам’янця-Подільського (16 ст.). Єреван, 1963 (вірм.
мовою); Симеон Лехаци. Путевые заметки. М., 1965; Документы на половецком языке 16 в. (Судебные акты Каменец-Подольской армянской общины).
М., 1967; Schutz E. Аrmeno-Kipchak
Chronicle on the Polish-Turkish Wars in
1620—1621. Budapest, 1968; Украинско-армянские связи в 17 в.: Сборник
документов. К., 1969; Petrowicz G. La
chiesa armena in Polonia. Roma, 1971,
рarte 1; Микаелян В.А. На крымской земле: История армянских поселений в
Крыму. Ереван, 1974; Bla ejovsky D. Ukrainian and Armenian Pontifical Seminaries of Lviv (1665—1784). Rome, 1975;
Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши. (Армяне в
Подолии.). Ереван, 1980; Petrowicz G.
La chiesa armena in Polonia e nei paesi
limitrofi. Roma, 1988, рarte 3; Привілеї
національних громад міста Львова
(14—18 ст.). Львів, 2000; Дашкевич Я.
Вірменія і Україна. Львів—НьюЙорк, 2001.
Я.Р. Дашкевич.

ВІРСЬКИЙ
Павло
Павлович
(25(12).02.1905—05.07.1975) — балетмейстер. Нар. арт. УРСР (1957),
нар. арт. СРСР (1960). Н. в м. Одеса.
Закінчив Одес. муз.-драм. уч-ще
(1927), 1927—28 — навч. у Моск.
хореографічному технікумі. Від
1928 — соліст і худож. кер. танцювальних колективів у Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Києві. 1937
організував Ансамбль танцю УРСР
і був його худож. кер. (1937—40,
1955—75, з 1977 — ім. П.Вірського, нині — Нац. ансамбль танцю
України ім. П.Вірського). 1942 —
кер. Ансамблю пісні і танцю Київ. військ. округу, 1942—55 —
худож. кер. балетної групи Ансамблю пісні і танцю Рад. армії
ім. О.Александрова. Спираючись
на нар. традиції, В. створив яскраві хореографічні композиції з
минулого і сучасного життя укр.
народу («Новорічна метелиця»,
«Гопак», «Чумацькі радощі», «Колгоспна полька», «Моряки флотилії “Советская Украина”», «Шахтарська святкова»). Держ. премія
СРСР (1950, 1970). Держ. премія
УРСР ім. Т.Шевченка (1965).
П. у м. Київ.
Тв.: На кукурудзяному полі: Хореографічна картинка. К., 1961; У вихорі
танцю: Репертуарний збірник, вип. 1—
6. К., 1977—82.
Літ.: Станішевський Ю.О. Павло
Павлович Вірський. К., 1962; Боримська Г. Державний заслужений ансамбль
танцю Української РСР. К., 1962; Її ж.
Самоцвіти українського танцю. К.,
1974.
П.М. Бондарчук.

ВІСІМНАДЦЯТА АРМІЯ — заг.військ. об-ня рад. військ, сформоване наприкінці черв. 1941 на
базі управління Харківського військового округу і військ Київ. особливого військ. округу (див. Київський військовий округ). Спочатку
до складу її входили 17-й стрілец.
і 16-й механізований корпуси,
64-та авіац. і 45-та змішана авіац.
д-зії. Війська армії в ході Великої
вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 перебували у складі Південного фронту, Пн.-Кавказ., Закавказ. фронтів, Першого
Українського фронту та Четвертого Українського фронту. У цих
оперативно-стратегічних об-нях
армія вела оборонні бої на Правобережній Україні, зокрема тримала оборону на лінії Коломия — Чернівці — Секуряни (нині смт Сокиряни Чернів. обл.) і брала участь в
Уманській оборонній операції 1941,
після переходу 5 серп. 1941 на
лівий берег Дніпра стримувала

противника у напрямі Нікополя і
Мелітополя, вела оборонні бої у
Донбасі (див. Донбаські операції
1941—1943). У лип. 1942 відійшла
за р. Дон, а в серп.—верес. 1942
спочатку в складі Пн.-Кавказ., а
від 1 верес. 1942 — Чорномор.
групи військ Закавказ. фронту
брала участь в Армавіро-Майкопській і Новоросійській оборонних
операціях, проведених із метою
недопущення прориву противника вздовж Чорномор. узбережжя в
Закавказзя, у верес.—груд. 1942 —
у Туапсинській оборонній операції. Від лют. 1943 — у складі знову
створеного Пн.-Кавказ. фронту
вела бої по утриманню й розширенню плацдарму в р-ні миса Мисхако («Мала земля»), а в жовт.—
груд. взяла участь у КерченськоЕльтигенській десантній операції
1943, що закінчилася захопленням плацдарму на Керченському
п-ові. У груд. 1943 18-та армія передана 1-му Укр. фронтові, в
складі якого вела бої на Правобереж. Україні, зокрема, взяла участь
у Житомирсько-Бердичівській наступальній операції 1943—1944,
Проскурівсько-Чернівецькій наступальній операції 1944, ЛьвівськоСандомирській наступальній операції 1944. У верес.—жовт. 1944
війська армії у складі 4-го Укр.
фронту відзначилися в Карпатсько-Ужгородській наступальній операції 1944, звільнили Закарпатську Україну і вступили на тер. Чехословаччини. Там у трав. 1945
18-та армія закінчила свій бойовий шлях. Команд.: А.Смирнов
(черв.—жовт. 1941), В.Колпакчі
(жовт.—листоп. 1941), Ф.Камков
(листоп. 1941 — лют. 1942; квіт.—
жовт. 1942), І.Смирнов (лют.—квіт.
1942), А.Гречко (жовт. 1942 — січ.
1943), О.Рижов (січ.—лют. 1943),
К.Коротєєв (лют.— берез. 1943),
К.Леселідзе (берез. 1943 — лют.
1944), Є.Журавльов (лют.—листоп. 1944), А.Гастилович (листоп.
1944 — трав. 1945).
Літ.: Восемнадцатая в сражениях
за Родину. М., 1982.
Н.М. Руденко.

«ВІСЛА», АКЦІЯ 1947 — завершальний етап примусової депортації українців 28 квіт. — 12 серп.
з прабатьківських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, формально передбаченої
вересневою 1944 угодою між урядом УРСР і Польс. к-том нац. визволення. «В.»,а., як депортаційна, детально розроблялася і здійснювалася польс. владою, а її ви-

575

конання координувалося з парт.рад. владними органами СРСР. Її
проведення офіційно мотивуваВІСЛА
лося необхідністю припинити
діяльність укр. підпілля (Організації українських націоналістів і
Української повстанської армії) в
цьому регіоні, позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц.
укр. людності, а також змішаних
родин і забезпечити цілісність
Польс. д-ви. Офіц. приводом для
поч. «В.»,а. стала загибель 28 берез. 1947 у засідці, організованій
сотнями УПА, віце-міністра Нац.
оборони Польщі, ген.-полк. К.Сверчевського.
Всі осн. рішення у справі «В.»,
а., а саме про склад командування П.П. Вірський.
т. зв. оперативної групи «Вісла»,
ств. з метою проведення цієї акції, про терміни акції, про тер.
діяльності групи, про р-ни розселення переселенців (польс. пн. й
зх. землі), про методи боротьби з
членами укр. підпілля та з цивільним нас., запідозреним у сприянні підпіллю (запровадження
військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно), приймалися політбюро ЦК Польс. робітн. партії. Командування військ.
операцією було доручено заст.
нач. Генштабу Війська Польс.,
ген.-майорові С.Моссору. Його
заст. було призначено по лінії
мін-ва громад. безпеки — віцеміністра громад. безпеки полк.
Г.Корчинського, по лінії корпусу
внутр. безпеки — команд. корпусом полк. Ю.Хюбнера. Через побоювання, що під час здійснення
акції окремі особи й цілі групи
проникатимуть на тер. сусідніх
країн, міністр нац. оборони Польщі М.Жимерський у серед. квіт.
звернувся до міністрів нац. оборони СРСР і Чехословаччини з проханням щільно заблокувати зі
свого боку сх. і пд. польс. кордони. 24 квіт. ухвалу в справі «В.», а.
прийняла президія РМ Польс.
республіки. 28 квіт. 1947 військ.
акція з переселення укр. нас. на
«повернуті землі» (ті, що після
Другої світової війни відійшли від
Німеччини до Польщі) розпочалася.
Операція проводилася військом — 5 д-зіями піхоти, 1 д-зією
корпусу внутр. безпеки та 3 додатковими полками (піх., самохідний
і саперний) — разом понад 20 тис.
солдатів. Війську допомагали нар.
міліція, добровольчі резерви нар.
міліції та Управління безпеки.
Крім того, рад. командування пе-

576
ВІСЛО

рекинуло з Львів. обл. одну танкову д-зію, спец. підрозділи
НКВС і заблокувало прикордонними військами укр.-польс. кордон, а чехи вислали одну гірську
бригаду. «В.»,а. тривала три місяці — до кін. лип. 1947, хоча переселення продовжувалося і пізніше. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січ.—квіт. 1950 з пов. Нови-Тарґ до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в
прикордонній смузі, переважно
змішані подружжя. Здійснення
«В.»,а. супроводжувалося атаками
насилля щодо українців: навмисно спалювалися укр. домівки та
будівлі, руйнувалися старовинні
церкви, представників укр. інтелігенції та селянства за підозрою у
сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожно.
Внаслідок проведеної акції
польс. комуніст. влада знищила
укр. підпілля і позбулася укр. нас.
у пд.-сх. воєводствах країни, розпорошивши бл. 150 тис. осіб (за
офіц. даними) майже по всій тер.
пн. і зх. частин Польщі. Проте
цим укр. проблема навіть з формальної точки зору, як того бажало польс. парт.-держ. кер-во, вирішена не була. Переселення
справило глибоке і тривале відчуття кривди та особистої трагедії
у свідомості багатьох переселенців та їхніх нащадків. У місцях
нового поселення українці отримали г-ва значною мірою знищені, хоча польс. д-ва пізніше і намагалася надавати переселенцям
матеріально-фінансову допомогу.
Пд.-сх. землі країни через виселення українців до сьогодення
найменш заселені. Сенат Польс.
Республіки на засіданні 3 серп.
1990 засудив «В.»,а. Втім, питання про відшкодування збитків,
завданих виселеним українцям,
залишається відкритим.
Літ.: УПА в світлі польських документів. «Літопис Української Повстанської Армії», 1992, т. 22, кн. 1; Akcja
«Wisіa». Dokumenty. Oprac. E.Misiіo.
Warszawa, 1993; Problemy ukraiсcуw w
Polsce po wysiedleсczej akcji «Wisіa».
Krakуw, 1997; Акція «Вісла»: Документи. Львів—Нью-Йорк, 1997; Пропам’ятна книга «1947». Варшава, 1997;
Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х років: Документи, матеріали, спогади, т. 2. Львів,
1998; Закерзоння. Спогади вояків Української повстанської армії, т. 2—4.
Варшава, 1994—98; Drozd R., Haіagida I. Ukraiсcy w Polsce 1944—1989. W
walce o toїsamoœж (Dokumenty i mate-

riaіy). Warszawa, 1999; Drozd R. Polityka
wіadz wobec ludnoœci ukraiсskiej w Polsce w latach 1944—1989. Warszawa, 2001;
Чужинче, іди скажи Україні. Увічнення трагедії Закерзоння в 1944—1947
роках: Фотоальбом. Перемишль, 2001.
I.I. Iльюшин.

ВІСЛО-ОДЕРСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦIЯ 1945 —
операція військ Першого Білоруського фронту та Першого Українського фронту 12 січ. — 7 лют. на
тер. Польщі у межиріччі Вісли й
Одера, складова частина стратегічного наступу Червоної армії
(див. Радянська армія) на фронті
від Балтики до Карпат. У результаті прориву оборони противника
на фронті вздовж 250 км і наступних запеклих боїв було повністю
визволено Польщу, значну ч. Чехословаччини, очищено від гітлерівських військ сх. ч. Бранденбурзької землі та пд. ч. Померанії (зх.
ч. історико-геогр. обл. Польщі —
Помор’я, яке розташов. вздовж
пд. узбережжя Балтійського м.),
оточено великі ворожі угруповання у містах Познань та Шнейдемюль (нині Піла, обидва Польща). Розгромом нім. армії у
В.-О.н.о. було створено передумови для успішного здійснення
Берлінської наступальної операції
1945 та Празької операції 1945.
Перенесення В.-О.н.о. з 20 січ.,
як спочатку планувалося, на 12
січ. допомогло зх. союзникам відбити наступ гітлерівських військ в
Арденнах (Бельгія) 1944—45.
Літ.: Казаков П.Д. От Вислы до
Одера. М., 1974.
I.М. Кулинич.

«ВІСНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРIАТУ УКРАЇНИ» — офіц.
друкований орган Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Був продовженням ж.
«Вісті з Української Центральної
Ради». Видавався в Києві з листоп. 1917. До кін. 1917 вийшло 8
чисел. Виходив до трав. 1918.
Кілька разів змінювалася назва —
спочатку на «Вісник Генерального Секретаріату УНР», потім —
«Вісник Ради Народних Міністрів
УНР». Друкував матеріали держ.урядового характеру. Під час
Української Держави вид. продовжувалося під назвою «Державний
вісник».
Літ.: Iгнатієнко В. Українська преса (1816—1923). Х., 1926; Наріжний С.
Українська преса. Подєбради, 1934;
Животко А. Нариси історії української
преси: Курс лекцій. Подєбради, 1937;

Преса України: Газети 1917—1920 рр.:
Бібліографічний покажчик. К., 1997.
О.Б. Кудлай.

«ВІСНИК ДЛЯ РУСИНIВ АВСТРІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ», «Вўстникъ для Русиновъ Аустрїскои державы» — урядовий час. для українців монархії Габсбургів. Від лип.
1849 до лют. 1850 виходив у Львові
під назвою «Галичо-рускій вўстникъ» (ред. М.Устиянович), потім
до груд. 1866 у Відні (редактори
I.Головацький, Ю.Вислобоцький).
Гол. місце у час. відводилось урядовим розпорядженням; крім того, публікувалися дописи з різних
місцевостей Галичини й Закарпатської України, літ. та істор. тв.
(зокрема А.Петрушевича), мовознавчі дискусії. Займав консервативні позиції, виступав як проти
ранніх народовців, так і проти
церк.-обрядового руху та русофільських декларацій у час. «Слово» 1866.
Літ.: Возняк М. З-за редакційних
куліс віденського Вісника та Зорі Галицької. «ЗНТШ», 1912, т. 107.
О.В. Середа.

«ВІСНИК НАЦIОНАЛЬНОЇ
АКАДЕМIЇ НАУК УКРАЇНИ» —
щомісячний заг.-наук. та громад.-політ. журнал. Заснований у
жовт. 1928 у Києві. Перша назва — «Вісті Всеукраїнської Академії наук», з 1936 — «Вісник АН
УРСР», 1947 — «Вісник Академії
наук Української РСР», 1991 —
«Вісник Академії наук України»,
квіт. 1994 — «Вісник Національної академії наук України». Гол.
ред. — акад. Б.Патон. Засн. —
Президія НАН України.
Журнал систематично повідомляє про орг. діяльність заг. органів акад. — Президії, а також комісій при ній; коротко інформує
про наук.-орг. та наук. працю установ, відділів, співробітників Акад.,
про взаємини з ін. наук. установами України, а також наук. ін-тами
й діячами СНД та ін. країн. У ньому друкуються витяги з протоколів
Президії, заг. зборів НАН України,
наук. хроніка акад., протоколи,
звіти й повідомлення про конф. і
наради науковців в Україні та за її
межами; матеріали законодавчого
характеру: укази, обіжники й інструкції Уряду та Президента
України, що стосуються акад. На
шпальтах вид. регулярно висвітлюється діяльність вид-ва НАН України «Наукова думка».
У постійних рубриках «Вісника...» друкуються проблемно-ана-

ніка», «Що діється на Вкраїні»
подавалися осн. політ. події за часів Української Держави, австронімецьких військ контролю над
територією України 1918, Директорії. За жанром більшість з цих
матеріалів — політ. фейлетони.

літичні статті, огляди, полемічні
виступи, рецензії на книги тощо.
Л.Д. Якубова.

«ВІСНИК РЕПРЕСІЙ В УКРАЇНІ» — друковане щомісячне вид.
закордонного представництва «Української Гельсінкської групи»
(Нью-Йорк, США, див. Українська Гельсінкська спілка). Виходив з
січ. 1980 паралельно укр. й англ.
мовами. Видавався частково за
рахунок надходжень від передплати, частково за рахунок благодійних пожертвувань укр. громади в українській діаспорі. Призначався укр. громад. орг-ціям,
к-там оборони і допомоги переслідуваним. Друкувалася систематизована інформація про переслідування в рад. Україні інакомислячих — активістів правозахисного руху, дисидентів, представників реліг. громад (зокрема
баптистів) тощо, вміщувалася інформація й про ін. рад. дисидентів, зокрема А.Сахарова та С.Параджанова. Мав постійні рубрики
«Хроніка репресій», «Архів самвидаву», «Новини про засуджених», наводилася бібліографія
згадувань про політ. переслідування в УРСР і СРСР у рад., зарубіжній укр. та іншомовній пресі
(згодом робота над цим розділом
через об’єктивні і суб’єктивні
причини була припинена), регулярно наводилися списки репресованих, біографічні відомості
про них та їхні родини, адреси тощо. Мав додаток — «Документи
українського патріотичного руху».
Ред.-упорядником «Вісника...» була
Н.Світлична. Припинив видаватися 1985.
В.В. Головко.

«ВІСНИК СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ» (з 1918 — «Вісник
політики, літератури й життя») —
друкований орган Союзу визволення України (СВУ). Виходив з 5
жовт. 1914 до 13 листоп. 1918 у
Відні, опубл. 226 чисел, тираж — 5
тис. прим. Редагували: В.Дорошенко, М.Возняк, А.Жук. Друкував
матеріали про діяльність СВУ,
статті відомих громад.-політ. діячів з проблем укр. нац. руху, політики Росії та країн Зх. Європи
щодо України, зокрема у роки
Першої світової війни. Послідовно
виступав за держ. незалежність і
соборність України. Найбільш
активними дописувачами «Вісника…» були I.Бочковський, Л.Ганкевич і М.Ганкевич, I.Крип’якевич,
Є.Левицький, Б.Лепкий, М.Меле-

Літ.: Макарова Г.П. Народный комиссариат по делам национальностей
РСФСР. 1917—1923 гг. М., 1987.
Л.Д. Якубова.

«Вісник Союзу визволення України».
Відень, 5 жовтня 1914, ч. 1.

невський, О.Назарук, В.Пачовський, В.Сімович, В.Темницький,
М.Троцький, Л.Цегельський та ін.
Літ.: Наріжний С. Українська еміграція: культурно-освітня праця між
двома війнами. Прага, 1942; Союз визволення України. 1914—1918. Відень—
Нью-Йорк, 1979; Патер I. Союз визволення України: проблеми державності та соборності (1914—1918 рр.).
Львів, 1999.
I.Г. Патер.

«ВІСНИК
УКРАЇНСЬКОГО
ВІДДIЛУ НАРОДНОГО КОМIСАРIАТУ СПРАВ НАЦIОНАЛЬНИХ» — офіц. орган укр. від.
Нар. комісаріату національностей
РСФРР, створеного у листоп.
1917 на базі Обласного укр. комісаріату Петрогр. ради робітн.
депутатів. За первинним задумом
мав бути україномовним щотижневиком. Видавався 1918—22 нерегулярно. Здійснював більшовицьку агітацію і пропаганду як серед українців у Росії, так і на теренах України. Регулярно висвітлював діяльність структур укр.
від. Нар. комісаріату національностей РСФРР (від. біженців, заг.
зв’язку, політ. еміграції, культ.просвітницького); друкував укр.
мовою осн. законодавчі постанови більшовицького уряду (зокрема Конституцію РСФРР, Декларацію прав народів Росії), а також
осн. події культ. життя українців у Росії (відкриття пам’ятника
Т.Шевченкові в Москві та ін.). З
перших номерів регулярно друкувалися статті під рубрикою «Iсторія революції на Україні за 1917—
18 рр.», в яких популяризувався
ленінський погляд на розвиток
нац. революц. руху. В рубриках
«На роздоріжжі», «Політична хро-

«ВІСТI ВУЦВК» — щоденна газ.,
що видавалася з груд. 1918 у Харкові як орган Харків. ради робітн.
депутатів, з січ. 1919 — як орган
Тимчасового робітничо-сел. уряду України і Харків. ради робітн.
депутатів, з берез. 1919 стала органом Всеукр. центр. виконкому
(ВУЦВК) рад робітн., сел. та червоноармійських депутатів й Харків. ради робітн., сел. та червоноармійських депутатів. У квіт.—
черв. 1919 виходила паралельно у
Харкові й Києві (у Києві — як орган ВУЦВК і виконкому Київ. ради робітн. депутатів). Від груд.
1919 поновила вихід у Харкові як
орган Харків. військ. революц.
к-ту, згодом — орган ВУЦВК і
Харків. губернського виконавчого
к-ту. Від жовт. 1920 — орган Укр.
ЦВК. Від 25 черв. 1934 виходила у
Києві. Від 30 лип. 1938 мала назву
«Вісті Рад депутатів трудящих
УРСР». 14 трав. 1941 об’єднана з
газ. «Комуніст». Мала спец. випуск та літ., тех., популярно-мед. і
кооп. додатки.
Спочатку друкувалася рос.
мовою, від 2 квіт. 1919 — рос. та
укр. мовами, від 28 трав. 1920 —
виключно укр. мовою. У різний
час газ. редагували В.Блакитний, Є.Касяненко, М.Новицький,
М.Ткач, Ф.Таран, П.Нємцов. Була найпопулярнішою газ. періоду
українізації.
Літ.: Періодичні видання УРСР.
1917—1960. Газети: Бібліографічний
довідник. Х., 1965.
О.В. Юркова.

«ВІСТІ З УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ІНСТИТУТУ В БЕРЛІНІ» — україномовне періодичне вид. Ред. — З.Кузеля. «Вісті…»
виходили 1933—38 для укр. загалу
з метою інформувати його про
культ.-наук. життя нім. народу та
укр. еміграції (гол. чин. у Німеччині). «Вісті...» повідомляли про
нове нім. законодавство, подавали відомості про умови навчання
у вищих учбових закладах Німеччини, містили різнобічну хроніку

577
ВІСТІ

578
ВІСТІ

та звіти про діяльність Українського наукового інституту у Берліні, а також зміст деяких рефератів, читаних в Iн-ті.
Літ.: Животко А. Історія української преси. Регенсбург, 1946; Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці у
світі. К., 1999.
Д.В. Бурім.

«ВІСТІ З УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ» — офіц. друкований орган Української Центральної Ради. Виходив з квіт. по
листоп. 1917 у Києві. Перші 3 номери мали назву «Вісті з Української Центральної Ради у Києві».
Всього вийшло 25 номерів, 19 із
них видав Комітет Української
Центральної Ради, ін. — Президія
УЦР. У газ. знайшли місце матеріали про створення і організацію
УЦР та її діяльність до поч. верес.
1917.
Літ.: Ігнатенко В. Українська преса (1816—1923). Х., 1926; Наріжний С.
Українська преса. Подєбради, 1934;
Животко А. Нариси історії української
преси: Курс лекцій. Подєбради, 1937;
Преса України: Газети 1917—1920 рр.
Бібліографічний покажчик. К., 1997.
О.Б. Кудлай.

«ВІСТІ: ОРГАН ВІЙСЬКОВОПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ» — україномовний часопис. Видавався з
деякими перервами (через фінансові труднощі) від кін. 1940-х рр.
до серед. 1970-х рр. Крайовою
управою Братства колиш. вояків
Першої укр. д-зії — Укр. нар. армії (д-зія СС «Галичина») у Мюнхені (Німеччина). Загалом вийшло 140 чисел. Містив дослідницькі розвідки з воєн. і воєн.-істор.
проблем, що торкалися укр. тематики, насамперед української революції 1917—1921 і Другої світової війни. Представлений багатий
мемуарний матеріал учасників
про воєн. дії укр. військ. підрозділів проти рад. і нім. військ, про
післявоєнну долю вояків д-зії СС
«Галичина» тощо. Друкувалися
худож. тв. авторів української діаспори, рецензії на книги з військ. тематики, сусп.-політ., культ., реліг. новини укр. діаспори.
Редактором час. був В. Стечишин.
В.В. Головко.

«ВІСТНИК», місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя — незалежний укр. журнал, видавався 1933—39 у Львові
під редакцією Д.Донцова. Наступник «Літературно-наукового віст-

ника». Видавці так визначили гол.
мету вид.: «переродити духовність
нашої суспільності, плекати культ
сильної й характерної людини».
Гол. ворогами українства вони
називали: «марксизм, масонство і
москвофільство усіх форм».
Вміщував літ. та поетичні тв.,
зокрема О.Ольжича, Є.Маланюка,
О.Теліги, Ю.Клена, пер. творів
зх.-європ. і амер. письменників і
поетів, статті про укр. і світ. мист-во, літ. критику, публіцистичні
статті з гострих питань громад.
життя українців у Польщі й
СРСР. Мав бібліографічну рубрику.
В.В. Головко.

«ВIСЬ РИМ—БЕРЛІН» — агресивний блок тоталітарних д-в, які
розв’язали Другу світову війну.
Його започаткувала укладена
25 жовт. 1936 угода фашист. Iталії
та нацистської Німеччини про
політ. й збройну підтримку ген.
Ф.Франко, який підняв заколот
проти прокомуніст. уряду в Iспанії. Фашист. диктатор Iталії
Б.Муссоліні назвав «вертикальну
лінію Рим—Берлін» «віссю, довкола якої можуть групуватися всі
європейські держави, що прагнуть миру». Ця формула й породила в світ. пресі поняття «держави вісі». 25 листоп. 1936 Антикомінтернівський пакт з Німеччиною уклала Японія, 6 листоп. 1937
цей пакт підписала Iталія. «Вісь»
перетворилася на «трикутник».
Укладені під гаслом антикомунізму, угоди мали значно ширший політ. підтекст. Вони об’єднали три
агресивні д-ви, що прагнули завоювати і поділити між собою Старий Світ з його колоніями в Африці, Азії та Океанії. Це стало очевидним після того, як Німеччина,
Iталія та Японія 27 верес. 1940 підписали у Берліні Троїстий пакт, в
якому відкрито проголосили Європу сферою порядкування Німеччини й Iталії, а Пд.-Сх. Азію — Японії. Разом з тим у ст. 4-й підкреслювалося, що пакт не стосується
СРСР. Це було неначе запрошення, і 12 листоп. 1940 в ході переговорів у Берліні з головою Раднаркому та міністром закордонних
справ СРСР В.Молотовим А.Гітлер
офіційно запропонував рад. урядові приєднатися до Троїстого пакту і взяти участь у розподілі воєн. здобичі — азійських та афр.
колоній європ. д-в. Незважаючи
на антикомунізм «вісі», Й.Сталін
виявив готовність до порозуміння
з її учасниками — 1939 він по-

ділив з Гітлером Сх. Європу, а 25
листоп. 1940 дав згоду приєднатися до Троїстого пакту й таким
чином стати четвертим чл. «вісі».
Його умови передбачали встановлення рад. контролю над чорномор. протоками, Болгарією та Румунією; вихід Рад. Союзу до Перської затоки. Проте Гітлер загальмував справу, і новий союз не було укладено.
Літ.: История дипломатии, т. 3.
М., 1965; Документы внешней политики: 1940 — 22 июня 1941, т. 23, кн. 2,
ч. 1. М., 1998.
В.С. Коваль.

ВIТАЛIЙ ІЗ ДУБНА (р. н. невід. — між 1607—12) — письменник і перекладач. Чл. Острозького
літ.-наук. гуртка. Походив з Великого князівства Литовського. За
деякими даними, був ченцем Унівського монастиря. 1603—07 — ігумен монастиря у м. Дубно. 1604—
05 упорядкував зб. «Діоптра албо
зерцало і вираженє живота людського на том світі» — пер. реліг.-моралізаторських творів з
грец. і лат. мов та власні вірші морально-дидактичного змісту. Книга вперше видана у м. Єв’є (нині
м. Вевіс, Литва) 1612 і пізніше
кілька разів перевидавалася білорус. друкарнями.
П. у м. Вільно (нині Вільнюс).
Літ.: Франко I. Забутий український віршописець XVII в. В кн.: Франко I. Зібрання творів, т. 31. К., 1981;
Мицько I.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. К., 1990.
А.Ю. Ясіновський.

ВІТАШЕВСЬКИЙ Микола Олексійович (20(08).09.1857 — 21.06.
1918) — літератор, актор, етнограф, революціонер, мемуарист.
Н. в м. Одеса. Із дворян Херсонської губернії, син тираспольського
нотаріуса О.Віташевського. 1875
закінчив реальне уч-ще в Миколаєві, після чого навч. у Новорос.
ун-ті (Одеса). 1876 випустив зб.
«Мысли провинциалов». 1877, перебуваючи з батьком за кордоном, установив зв’язки з редакцією рос. «якобинського» ж. «Набат» (Цюріх, Швейцарія), став її
агентом. Повернувшись, виступав
у любительських виставах, створив мандрівну трупу задля заробітку грошей на соціаліст. діяльність. Видав 1-ше число легального політ. час. «Эхо» (2-ге заборонила цензура). Увійшов до народницького гуртка, зорганізованого
І.Ковальським. Арештований 11
лют. (30 січ.) 1878 (чинив опір жандармам і був поранений). За ви-

роком проведеного в Одесі 31 лип. —
5 серп. (19—24 лип.) військ.-окружного суду покараний на 6 років каторги (термін було скорочено на третину, оскільки В. вважався неповнолітнім).
До осені 1880 утримувався в
Новобілгородській центр. в’язниці (слобода Печеніги Вовчанського пов. Харків. губ., нині с-ще
міськ. типу Печенізького р-ну
Харків. обл.), потім — у Мценській пересильній (м. Мценськ, нині Орловської обл., РФ). 1881 етапований до Іркутської тюрми
(там записав спомини про засланого до Сибіру М.Чернишевського,
познайомився з В.Короленком), надалі — на Кару Нерчинської
округи (Забайкалля, Росія). 1882
звинувачений у сприянні втечі
каторжан і залишений в ув’язненні. Від 1883 — на сибірському
поселенні. Представив Рос. геогр.
т-ву дослідження місц. побуту й
фольклору якутів, видав низку
наук. розвідок, друкував публіцистичні та белетристичні твори.
1897 повернувся в Україну, в
Херсоні служив статистиком земської управи, згодом оселився в
Одесі, був на такій самій посаді,
як і в Херсоні. На поч. 20 ст.
мешкав у Миколаєві, співробітничав у місц. пресі. 1905 в Полтаві налагоджував видання газ.
«Полтавщина». 1906 — секретар
петерб. час. «Мысль»; удруге заарештований (за антиурядову пропаганду). По 3-місячному ув’язненні в тюрмі «Хрести» висланий
за кордон. У Женеві (Швейцарія)
на стипендію Петерб. АН систематизував краєзнавчі матеріали,
зібрані на засланні. Від 1909 —
знову в Одесі, звідки, не знайшовши засобів для існування,
вимушено переїхав до Санкт-Петербурга, працював нічним коректором, літ. редактором. Злидарював, хворів, але відмовився
просити про відновлення йому
дворянських прав, яких був замолоду позбавлений як політ. злочинець.
Автор брошури «Старая и новая якутская ссылка» (1907) та спогадів, уміщених у журналах «Былое» (1906—07), «Наша страна»
(1907), «Минувшие годы» (1908),
«Голос минувшего» (1914).
П. у м. Москва.
Літ.: Справа Ковальського й товаришів в Одесі. «Листи Громади», 1878,
№ 1; Виташевская А. Н.А.Виташевский. «Каторга и ссылка», 1924, кн. 11;
Заметка Н.А.Виташевского о Н.Г.Чернышевском. Там само, 1929, кн. 7.
П.Г. Усенко.

ВІТГЕНШТЕЙН (Сайн-Вітгенштейн) Лев Петрович (Людвиг
Адольф Фрідрих; 1799—1866) —
декабрист, військовик, поміщик,
граф, з 1834 — князь. Син П.Вітгенштейна та Антоніни (Антуанети) Снарської. Вихований у
Пажеському корпусі. 1817 — корнет Кавалергардського полку,
1818 — полковий ад’ютант, 1819
— поручик, 1820 — флігель-ад’ютант, супроводжував імп. Олександра I на Лейбахському конгресі 1821. Штабс-ротмістр (1821),
ротмістр (1824). Служив у м-ку
Тульчин. Чл. «Союзу благоденства» та Пд. т-ва (див. Декабристів
рух).
Імп. Микола I не притяг В. до
відповідальності по справі декабристів. Восени 1826 був призначений ескадронним командиром,
1827 за клопотанням батька
увільнений від фронтової служби.
1828 пішов у відставку в чині полковника. Того ж року взяв шлюб з
княжною С.Радзивілл (1809—32),
а 1834 повінчався з Л.Барятинською, сестрою кн. О.Барятинського, майбутнього ген.-фельдмаршала. Від 1861 мав титул князя
Сайн-Вітгенштейн Сайнського і
Карлсбург-Людвигсбурзького. Успадкував величезні маєтності батьків.
П. у м. Париж (Франція).
Літ.: Восстание декабристов: Материалы, т. 8. Л., 1925; Декабристы:
Биографический справочник. М., 1988;
Чулков Н. Витгенштейн (Сайн-Витгенштейн 1-й). В кн.: Русский биографический словарь: Вавила—Витгенштейн. М., 2000.
П.Г. Усенко.

ВІТГЕНШТЕЙН (Сайн-Вітгенштейн-Берлебург) Петро Християнович (Людвиг Адольф Петер;
1768, за ін. даними, 1767 або
1769 — 11.06(30.05).1843) — військовий, граф, чл. Держ. ради (1818),
князь (1834), найясніший князь
(1836). Н. в м. Ніжин або, за його
словами, в м. Переяслав (нині
м. Переяслав-Хмельницький). Син
ген. рос. служби Х.Вітгенштейна.
Виховувався у родича своєї мачухи Ганни (уродженої княжни Долгорукової, вдови графа А.Бестужева) М.Салтикова (ген.-фельдмаршала з 1796), наставника вел. кн.
Олександра Павловича (майбутнього імп. Олександра I).
1781 записаний сержантом
лейб-гвардії Семеновського полку, 1789 — вахмістр лейб-гвардії
Кінного полку, наступного року — гвард. офіцер. Iз 1793 — у

легкокінному Укр. полку. 1794
брав участь у придушенні повстання Т.Косцюшка, 1796 був у
«перському поході». Ген.-майор і
шеф Маріупольського гусарського полку з 1799, командир Єлизаветградського гусарського полку
від зими 1801/02.
Учасник воєн Російської імперії
поч. 19 ст., зокрема, російсько-турецької війни 1806—1812 та Війни
1812. Від 1807 — шеф лейб-гвардії
Гусарського полку, ген.-лейтенант. 1812 — генерал від кавалерії, командир 1-го корпусу. Був
поранений. 25(13) квіт. 1813 заступив хворого М.Кутузова на посаді головнокоманд. 31(19) трав.,
за власною ініціативою, замінений М.Барклаєм-де-Толлі. Того ж
року, після приєднання Австр.
імперії до антинаполеонівської
коаліції, — нач. загону (корпусу)
в союзницькій армії, керованій
фельдмаршалом кн. К.Шварценбергом, знову зазнав поранення.
1816 лікувався за кордоном.
1818 очолив 2-гу армію зі штабквартирою в Україні. 1826 став
ген.-фельдмаршалом. Під час російсько-турецької війни 1828—1829
в. о. головнокоманд. на європ.
театрі бойових дій. Після відставки (лют. 1829) мешкав у придністровській садибі в м-ку Кам’янка Ольгопільського пов. Подільської губ. (нині смт Каменка,
Молдова).
Кавалер багатьох орденів, у
т. ч. св. Георгія 4-го (1794), 3-го
(1805) і 2-го (1812) ступенів,
св. Анни 1-го ст. (1805), Олександра Невського з діамантами
(1812—13) та Андрія Первозванного (1813). Нагороджений двома
золотими шаблями «За хоробрість» (1807, 1813).
П. у м. Львів.
Літ.: Бантыш-Каменский Д.Н. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, ч. 4.
СПб., 1841; Военная галерея 1812 года.
СПб., 1912; Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Военная галерея Зимнего
дворца. Л., 1974.
П.Г. Усенко.

ВІТИК Семен Гнатович (1875 —
10.10.1937) — галицький політик.
Н. в с. Верхні Гаї (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.) у
сім’ї залізничника. Навч. у Дрогобицькій г-зії. Закінчив Перемишльську г-зію та Львів. ун-т. 1892
познайомився з I.Франком, був
секретарем Русько-української радикальної
партії,
очолюваної
I.Франком та М.Павликом. Після

579
ВІТИК

П.Х. Вітгенштейн.

С.Г. Вітик.

580
ВIТОВСЬКИЙ

Д. Вітовський.

розколу партії (1899) — один із
засн. і лідерів Української соціалдемократичної партії Галичини,
чл. її ЦК, депутат австрійс. парламенту (1907—18). Чл. президії
нац. ради ЗУНР, чл. президії Трудового конгресу, міністр у галицьких справах УНР (1919). 1919—
25 — на еміграції у Відні, де займав
радянофільські позиції, видавав
час. «Нова громада» (1923—25).
Чл. КП(б)У від 1925.
1925 приїхав в УСРР, де працював редактором ж. «Червоний
клич» ЦК укр. секції Міжнародної
організації допомоги борцям революції (1925—27), був чл. правління
Держ. вид-ва України (1927—30),
секретарем Всеукр. т-ва культ.
зв’язків із закордоном (ВУТОКЗ)
(1929—31), зав. від. КПЗУ, Iстпарту при ЦК КП(б)У (1931—33).
Підготував до друку кн. «Польща
і Україна», залишив спогади про
I.Франка. 22 берез. 1933 ув’язнений ДПУ УСРР у «справі УВО»
(див. «Української військової організації» справа 1933). Судовою
трійкою при Колегії ДПУ УСРР
23 верес. 1933 засуджений до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у Верхнєуральському політ. ізоляторі (Челябінська обл., РФ). 2 жовт. 1937 Особливою трійкою УНКВС СРСР по
Челябінській обл. засуджений до
смертної кари за те, що під час
ув’язнення «виявляв свої контрреволюційні переконання й непримиренно ворожі настрої щодо
керівництва партії та уряду», «вороже настроєний до НКВС й наглядскладу тюрми, порушував правила в’язничного режиму».
Страчений у м. Верхнєуральськ. Реабілітований рішенням Військ. трибуналу Київ.
військ. округу від 4 лип. 1958.
Літ.: Борці за возз’єднання: Біографічний довідник. Львів, 1989; Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й
доля західноукраїнської інтелігенції
(20—50-ті роки ХХ ст.). К., 1994.
О.С. Рубльов.

ВIТОВСЬКИЙ Дмитро (псевд. —
Гнат Буряк; 08.11.1887—04.08.
1919) — військ. та політ. діяч,
полковник УГА. Батько Я.Вітовського. Н. в с. Медуха (нині село
Галицького р-ну Iвано-Франк. обл.).
Закінчив (1907) г-зію у Станіславі
(нині м. Iвано-Франківськ), навч.
у Львів. ун-ті на правничому ф-ті.
1910 відрахований за участь у студентському антипольс. виступі.
Закінчив юрид. ф-т Краківського
ун-ту. Від 1911 — адвокат у Ста-

ніславі, діяч радикальної партії та
січового руху (див. Український
січовий союз). У роки Першої
світової війни — сотник Легіону
Українських січових стрільців, учасник боїв на рос. фронті у Карпатах і на Поділлі (1914—15), визначний ідеолог галицького стрілецтва. Від січ. 1916 — комісар
м. Ковель, організатор укр. шкільництва на Волині, нач. штабу вишколу УСС, референт з укр. справ
при штабі австрійс. корпусу на
Правобережжі (1918). Восени
1918 — голова Центр. військ. к-ту
у Львові, організатор і кер. Листопадової
національно-демократичної революції в Галичині 1918,
1-й команд. Української Галицької
армії, Держ. секретар військ.
справ уряду ЗУНР, провідник
військ. буд-ва, ініціатор об’єднання з УНР. Автор низки статей
нац.-держ. спрямування, військ.істор. нарисів. Від квіт. 1919 — чл.
військ.-дипломатичної делегації
ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919—1920.
1919 під час повернення літаком в Україну загинув у авіакатастрофі. Похований у м. Берлін
(Німеччина).
Літ.: Думін О. Iсторія Легіону Українських Січових Стрільців. Львів,
1936; Заклинський М. Дмитро Вітовський. Львів, 1936; Ярославин С. Визвольна боротьба на західно-українських
землях в 1918—1923 рр. Філадельфія,
1956; Науменко К. Полковник Дмитро
Вітовський. «Армія України», 1992, 17
верес.; Колянчук О. та ін. Генералітет
українських визвольних змагань. Львів,
1995; Литвин М. Українсько-польська
війна 1918—1919 рр. Львів, 1998.
К.Є. Науменко.

ВIТОВСЬКИЙ Ярослав Дмитрович (псевд.: Зміюка, Андрієнко;
07.07.1919—29.04.1947) — військ.
діяч. Син Д.Вітовського. Н. в м-ку
Рожнятів. Закінчив 1938 польс.
г-зію ім. А.Міцкевича у Вільно
(нині Вільнюс). 1939—40 вчився
на природознавчому ф-ті, геогр.
від. Львів. ун-ту. Наприкінці
1940 призваний до Червоної армії (див. Радянська армія), закінчив військ.-повітряну шк. в
м. Енгельс (Саратовська обл., РФ)
(за ін. даними — в Ростові-на-Дону, РФ) в званні молодшого лейтенанта. У черв. 1941 перебував у
відпустці й до військ. частини не
повернувся. 1941—43 працював лісничим у лісах митрополита А.Шептицького на Львівщині та Калущині. З поч. 1944 — у лавах
Української повстанської армії:
поручик в польовій жандармерії,

інструктор, заст. командира старшинської шк. «Олені-1» (весна—літо 1944), чл. штабу групи
«Говерля», від трав. 1945 — командир Дрогобицького тактичного відтинка «Маківка-24» (1945—
46). Командир 1-го рейду відділів
УПА на Словаччину в серп. 1945.
19 берез. 1946 під час операції
військ НКВС оточений у схованці, труєний там газом, при спробі
застрелитися поранив себе в голову, потрапив у полон. Органи
НКВС розповсюджували листівки, що В. нібито визнав свою
провину, покаявся, закликав учасників підпілля зголоситися «з
повинною». 4 лют. 1947 Військ.
трибунал Київ. військ. округу виніс В. найвищу міру покарання —
розстріл.
Страчений.
Літ.: Содоль П. Українська повстанча армія: Довідник. Нью-Йорк, 1995;
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади, кн. 2. Львів,
1997.
В.І. Горинь.

ВІТОВТ (Вітаутас, правосл. хресне ім’я Олександр, катол. —
Вігант; бл. 1348—27.10.1430) —
кн. Городенський (нині Гродно,
Білорусь; 1370—82, 1383—1430),
вел. кн. литов. (з 1392). Один із
синів Кейстута Гедиміновича
(див. Гедиміновичі), удільного володаря Трок (нині Тракай, Литва), Городна і Берестейської землі,
вел. кн. литов. 1381—82. Охрещений тричі: 1382 за катол., 1384 —
правосл. і 1386 — знову за катол.
обрядами. Упродовж перших десяти років політ. кар’єри вів запеклу боротьбу з вел. кн. литов. (з
1386 також польс. королем) Владиславом II Ягайлом спершу за
повернення батьківського наділу,
а після Кревської унії 1385 — як
лідер антиунійної та антиягайлівської коаліції — за політ. самостійність Литви й верховну владу в

Вітовт. Гравюра 16 ст.

ній. Ставши правителем Великого
князівства Литовського (ВКЛ) за
компромісною Острівською угодою 1392, проявив себе як сміливий реформатор і здібний, хоч і
жорсткий, адміністратор. У внутр.
політиці намагався модернізувати
екон., політ. і правову основи
ВКЛ, зміцнюючи соціальну опору
своєї влади — боярський стан.
Протегував розширенню торгово-грошових відносин всередині
д-ви і з зарубіжжям, формуванню
міськ. станів, створенню литов.
держ. грошової системи. Домігся
зміцнення й більшої централізації
держ. управління, посилення залежності від великокнязівської
влади укр. і білорус. земель. Дбав
про заселення і госп. освоєння
пд.-укр. земель. Реформи В. посилили насамперед Литву, що
стала ядром ВКЛ — одного з найбільших у Європі середньовічних
держ. утворень. У зовн.-політ.
справах був змушений зважати на
інтереси й цілі Корони Польської,
але дотримувався їх не завжди послідовно, переслідуючи також
власні цілі. Вів постійну боротьбу
з Тевтонським орденом, очолював
литов.-рус. військо в Грюнвальдській битві 1410. Уклав з Владиславом II Ягайлом Городельську
унію 1413, яка підтвердила чинність Кревської унії 1385 і задекларувала повторне об’єднання Корони Польс. й ВКЛ. Підтримував
інтенсивні політ. зв’язки з кер.
гуситського руху в Чехії, надаючи
їм військ. й дипломатичну допомогу. Разом з Ягайлом двічі виступав як ініціатор переговорів
про унію церковну: 1396 при посередництві Кипріяна, митрополита
Київ. і всієї Русі, це питання було
порушене перед константиноп.
патріархом, а 1418 В. відправив
для переговорів про унію велике
посольство духовних і світських
осіб на чолі з київ. і литов. митрополитом Г.Цамблаком на Констанцький собор 1414—1418 вищого катол. духівництва.
У політиці щодо Русі й Золотої Орди В. намагався реалізувати
програму вел. кн. литов. Гедиміна
і Ольгерда, незважаючи навіть на
ті труднощі й ускладнення, які
породжувала польс.-литов. унія.
Послідовно протидіяв інтеграційній політиці Великого князівства
Московського на теренах колиш.
Київ. Русі, домагаючись розширення кордонів ВКЛ на сх. й пд.
сх. Захопив (1395) і приєднав (1404)
до Литви Смоленськ (нині місто в
РФ), неодноразово робив спроби

поширити вплив своєї влади на
Рязанське князівство, а також на
Псков (нині місто в РФ) й Новгород Великий. Проводив планомірний наступ на т. зв. верховські
князівства, розташов. у верхів’ях
річок Ока (прит. Волги) і Дон,
більшість яких визнала сюзеренітет ВКЛ у 20-х рр. 15 ст. Скориставшись з династичної кризи і
ослаблення
Золотоординської
д-ви, відновив і зміцнив політ.
позиції ВКЛ у підвладних Золотій
Орді пд.-укр. землях і Криму. З
цією метою в союзі з екс-ханом
Тохтамишем і при військ.-політ.
підтримці Моск. д-ви здійснив
успішні походи на Нижній Дон,
Приазов’я і в Крим (1397) та на
чорномор. узбережжя біля гирл
Дніпра і Пд. Бугу (1398). Наступна спроба В. повернути Тохтамишу ханський трон і з допомогою
Золотої Орди підкорити Москву
та всю Русь призвела до нищівної
поразки армії В. у битві з татар.
військом Едигея на р. Ворскла
(див. Ворскла, битва на річці 1399).
Мав спец. ярлик Тохтамиша на володіння переважно укр. тер. (1398),
права на які Золота Орда формально зрікалася. Лише в серед.
20-х рр. 15 ст., із розпадом Золотоординської д-ви, В. остаточно закріпив пд. кордон ВКЛ на чорномор. узбережжі й зміцнив свій
вплив у ханствах, що існували на
зх. від Волги. Визначене польс.-литов. унією і спец. угодами між
Ягайлом і В. підпорядкування політики ВКЛ на сх. інтересам
Польс. королівства і постійна опозиція й протидія Польщі з боку феод. середовища правосл. нас. ВКЛ
прирекли політику В. на Русі на незбалансованість, а результати його
політики — на незавершеність.
Здійснюваний В. політ. курс
об’єктивно вів ВКЛ до здобуття
політ. самостійності й унезалежнення від Польс. королівства, саме це мала оформити і закріпити
у правовому відношенні коронація литов. правителя. Уперше В.
був проголошений королем Литви ще 1398 під час переговорів делегації литов.-рус. знаті з нім. рицарями про умови Салінської
угоди. Але ослаблення ВКЛ внаслідок розгрому армії В. у битві на
берегах Ворскли звело задум оформлення його політ. суверенності
нанівець. Реальнішою була друга
спроба. Коронація приурочувалася до з’їзду європ. монархів у Луцьку 1429, але була зірвана протидією польс. магнатів і шляхти та
внаслідок суперечливого ставлен-

ня до неї короля Владислава II
Ягайла. Невдовзі, 27 жовт. 1430,
В. помер. Більшість його важливих починань так і не була завершена.
Літ.: Prochaska A. Ostatnie lata
Witolda. Warszawa, 1882; Konecny F.
Jagieііo i Witold. Lwуw, 1893; Prochaska A. Dzieje Witolda wielkiego ksiкcia
Litwy. Wilno, 1914; Halecki O. Dzieje
unii Jagieііonskiej, t. 1. Krakуw, 1919;
Чубатий М. Державно-правове становище українських земель Литовської
держави. «ЗНТШ», 1926, т. 135—136;
Там само, 1929, т. 144—145; £owmiaсski H. Witold wielki ksiкze litewski. Wilno,
1930; Kolankowski L. Dzieje Wielkiego
Ksiкstwa Litewskiego za Jagieііonуw.
Warszawa, 1930; Pfitzner J. Grossfьrst
Witold von Litauen als Staatsmann.
Prag—Brunn, 1930; Греков И.Б. Очерки
по истории международных отношений Восточной Европы XIV—XVI вв.
М., 1963; Koncius J. Vytautas the Great,
t. 1. Maiami, 1964; Kosman M. Wielki
ksiкze Witold. Warszawa, 1967; Studia z
dziejуw Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego
XIV—XVIII w. Poznaс, 1971; Греков И.Б. Восточная Европа и упадок
Золотой Орды. М., 1975; Kloczowski J.
Europa sіowiaсska w XIV—XV wieku.
Warszawa, 1984; Wasilewski T. Daty
urodzin Jagieііy i Witolda: Przyczynki do
geneaіogii Gedyminowiczуw. «Przegі№d
Wschodni», 1991, t. 1, z. 1; Грушевський
М. Iсторія України-Руси, т. 4—5. К.,
1993—95; Tкgowski J. Pierwsze pokolenia
Gedyminowiczуw.
Poznaс—Wroczaw,
1999.
Ф.М. Шабульдо.

ВІТОВТОВА ДОРОГА — частина
великого тракту 14—17 ст. з Берестя до Володимира (нині Володимир-Волинський) через Вижву (нині тер. смт Стара Вижівка), якою,
за переказом, часто проїжджав
вел. кн. литов. Вітовт і яка була
названа його іменем. Пролягала
через Ратне у Холмській землі
Руського воєводства та Пісочне
(нині с. Поліське), Вижву, Смідин,
Паридуби (нині усі Старовижівського р-ну) у Володимирському
пов. Волинського воєводства. Фіксується у «пописі» 1546, який детально окреслював і розмежовував границі (обвод) Великого князівства Литовського з Короною
Польською, а також у Руській метриці під 1579.
Літ.: Археографический сборник
документов, относящихся к истории
Северо-Западной Руси, издаваемый
при управлении Виленского учебного
округа, т. 1. Вильна, 1867; Торгівля в
Україні, XIV — середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. В кн.:
Актові джерела. К., 1990; Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брац-

581
ВІТОВТОВА

582
BІТОВТОВА

лавське, Чернігівське воєводства) 1569
—1673. К., 2002.
В.В. Пришляк.

BІТОВТОВА МИТНИЦЯ — назва до 1450 м. Берислав.

Й.-М. ВітошинськийДоброволя.

М.Ф. Вітрова.

С.Ю. Вітте.

ВIТОШИНСЬКИЙ-ДОБРОВОЛЯ
Йосип-Михайло
(1857—
09.12.1931) — військ. діяч, генерал-майор. Н. на Лемківщині (нині Польща). Закінчив г-зію, австрійс. офіцерську шк. і Військ.
акад. у Відні. У роки Першої світової війни — командир 130-ї стрілец.
бригади на рос. фронті (з 1914), у
складі якої був один з куренів Легіону Українських січових стрільців.
Його бригада брала участь (1914—
16) у боях в Карпатах і на Поділлі.
Від 1919 — в Українській Галицькій
армії референт начальної команди,
брав участь у бойових діях на
Правобережній Україні. Од 1920 —
на службі в Армії Української
Народної Республіки, перебував у
таборах інтернованих частин
Армії УНР у Польщі. Після ліквідації таборів оселився у Львові,
працював у військ. архіві.
П. у м. Львів. Похований на
Личаківському цвинтарі.
Літ.: Українські Січові Стрільці.
1914—1920. Львів, 1935; Довідник з історії України, т. 1. К., 1993; Колянчук О. та ін. Генералітет українських
визвольних змагань. Львів, 1995.
К.Є. Науменко.

ВІТРОВА (Вєтрова) Марія Федосіївна (Тодосівна) (1870—24(12).
02.1897) — революціонерка, акторка, вчителька. Н. в с. Солонівка
Черніг. губ. (нині село Городнянського р-ну Черніг. обл.), за ін.
даними, в м. Чернігів. Була позашлюбною дитиною Ганни Вєтрової,
дружини козака. Виховувалась у
сирітському будинку. 1888 закінчила черніг. жін. г-зію. Викладала
в нар. шк. Виступала в укр. трупі
Миколи Садовського. Від 1894
навч. на Вищих жін. курсах у
м. Санкт-Петербург. Входила до
народницького гуртка. Вночі з 2
на 3 січ. 1897 (з 21 на 22 груд. 1896)
заарештована за звинуваченням у
зберіганні антиурядових видань,
підозрювана в причетності до Лахтинської підпільної друкарні
«Групи народовольців». 20(08) лют.
1897, будучи ув’язненою в Трубецькому бастіоні Петропавловської фортеці, вчинила самоспалення й понад три доби перед смертю
страждала з тяжкими опіками. Таємно похована на петерб. Преображенському цвинтарі.

Звістка про цю трагедію викликала багатолюдні, переважно
студентські, «вітровські демонстрації» у С.-Петербурзі (за підтримки М.Бекетова, М.Кареєва,
В.Ламанського, С.Платонова, Н.Котляревського), Москві та Києві. Низкою конспіративних організацій
було видано прокламації з приводу загибелі В. Особисто знайомий
з нею Б.Грінченко відгукнувся віршем «Марусі Вітровій, мучениці,
що спалила сама себе у Петропавловській тюрмі у Петербурзі», надрукованим 1897 у час. «Житє і
слово» на додаток до написаного
М.Вороним некролога.
Літ.: Homo [Вороний М.] Маруся
Вітрова. «Житє і слово», 1897, кн. 2;
Памяти Марьи Федосьевны Ветровой.
Б/м, 1898; Ростов Н. Самоубийство
М.Ф.Ветровой и студенческие беспорядки 1897 г. «Каторга и ссылка»,
1926, № 2; Чала Л. Не даремно! «Вітчизна», 1964, № 8.
П.Г. Усенко.

ВІТТ (Віт, де Вітт, де Вітте) Iван
(Ян) Йосипович (1781—1840) —
граф, військ. та держ. діяч. Н. в
м. Париж (Франція). Син шефа
піх. полку Речі Посполитої графа
Й.Вітта та його дружини — грекині Софії, славнозвісної красуні,
яка пізніше побралася з магнатом
С.-Ф.Потоцьким, чільником Торговицької конфедерації. 1792 записаний корнетом до рос. кінної
гвардії, з 14 років — на дійсній
службі. Від 1800 — кавалергард,
1801 — полковник, кавалер
Мальтійського ордена, 1802 переведений до лейб-кірасирського
полку. 1805 поранений в Аустерліцькій битві, 1807 пішов у відставку. 1809 вступив волонтером до
франц. армії. Учасник Війни 1812.
В черв. 1812 офіційно повернувся
на бік імп. Олександра I, з жовт. —
генерал-майор. Сформував у Київ. та Подільській губ. 4 козац.
полки і обійняв над ними провід
в ранзі нач. бригади, з 1814 —
Укр. козац. (уланської) д-зії.
1817 очолив Бузьку д-зію, надалі — пд. військ. поселення. За
наказом О.Аракчеєва (див. Аракчеєвщина) влаштував суд над учасниками Бузьких козаків повстання 1817. Від 1818 — генераллейтенант. 1819 отримав доручення царя «пильнувати за губерніями Київською, Волинською, Подільською, Херсонською, Катеринославською, Таврійською, особливо за містами Києвом і Одесою», налагодив агентурний на-

гляд. Од 1823 — командир 3-го
резервного кавалерійс. корпусу,
від 1828 — резервних військ на російсько-турецькій війні 1828—1829).
Водночас був куратором Рішельєвського ліцею (до 1830).
Дізнавшись про таємне Південне т-во (див. Декабристів рух),
у 1-й пол. 1825 повідомив про
нього I.Дибича, а в 2-й пол. —
Олександра I. 1829 номінований
генералом від кавалерії. Долучився до придушення польського повстання 1830—1831, зазнав контузії,
одержав од імп. Миколи I прикрашену діамантами шпагу «За хоробрість», виконував обов’язки варшавського військ. губернатора,
голови карного суду над повстанцями. 1831 призначений шефом
Укр. уланського полку, 1832 — інспектором всієї «поселеної» кавалерії (з центром у Єлизаветграді, нині Кіровоград), 1838 дістав
звання інспектора резервної кавалерії. Кавалер багатьох орденів,
у т. ч. рос. — св. Анни 1-го ст., св.
Володимира 1-го ст., Олександра
Невського з діамантами, св. Георгія 3-го та 2-го ст., Андрія Первозванного з діамантами.
Похований у крим. Георгіївському монастирі.
Літ.: Военная галерея 1812 года.
СПб., 1912; Усенко П. Врода, звада,
зрада, розрада. «Всесвіт», 1999, № 5—6.
П.Г. Усенко.

ВІТТЕ Сергій Юлійович (29
(17).06.1849—13.03(28.02).1915) —
держ. діяч Російської імперії кін.
19 — поч. 20 ст., статс-секретар,
граф (1905). Н. в м. Тифліс (нині
Тбілісі, Грузія) в родині держ. чиновника. Вищу освіту здобув на
фіз.-мат. ф-ті Новорос. ун-ту
(Одеса). 1869 почав працювати у
від. служби руху Одес. залізниці
(від 1870 — нач.). Після завершення наприкінці 1870-х рр.
буд-ва приватних Пд.-Зх. залізниць їхній власник I.Бліох запросив В. на посаду нач. експлуатаційного від., а згодом (1886) призначив управителем цих залізниць. 1881, дізнавшись про вбивство народовольцями імп. Олександра II, В., як переконаний монархіст, виступив ініціатором
створення таємної орг-ції, яка
мала знищувати у Росії й за кордоном терористів — ворогів самодержавства. Орг-ція отримала назву «Священна дружина», а В.
став її гол. представником у Києві. Однак через півроку, розчару-

вавшись у діяльності орг-ції, вийшов з її складу. 1883 підготував і
видав кн. «Принципи залізничних
тарифів щодо перевезення вантажів», яка принесла йому популярність. Восени 1888 В. як управитель Пд.-Зх. залізниць попередив
міністра залізниць про можливу
катастрофу імператорського потягу у зв’язку з несправністю залізничної колії. До нього не прислухалися, і 17 жовт. 1888 у с. Борки поблизу Харкова (нині смт Бірки Харків. обл.) сталася катастрофа. Цей факт відіграв надзвичайно велику роль у його подальшій
службовій кар’єрі. Уже 1889 за бажанням імп. Олександра III його
було призначено дир. департ. залізниць Мін-ва фінансів, у лют.
1892 — міністром шляхів сполучення, а в серп. цього ж року —
міністром фінансів. На цій посаді
перебував до серп. 1903, справляючи великий вплив на весь екон. і
політ. розвиток країни.
За ініціативи і під безпосереднім кер-вом В. у Росії було запроваджено винну монополію, що
стала одним із гол. джерел рос.
бюджету, споруджено Транссибірську магістраль, проведено грошову реформу на основі золотого
обігу (1897), укладено митні угоди
з Німеччиною (1894, 1904). Впроваджувана ним політика прискореного розвитку капіталізму була
нерозривно пов’язана із залученням іноз. капіталу в пром-сть і банки, з держ. закордонними позиками, які досягли бл. 3 млрд
рублів, з політ. зближенням із
Францією. На іноз. капіталах в
1890-х рр. виросла майже вся металургія Пд. Росії, і в роки екон.
кризи 1899—1903 В. зробив усе
можливе, щоб врятувати її від
розорення: надавав через Держ.
банк багатомільйонні позики у
вигляді уставних і неуставних позик, нові держ. замовлення на залізничне обладнання, продовжував залізничне буд-во. Намагаючись розширити базу капіталіст.
розвитку в країні шляхом добровільного переходу селян з общинної до приватної власності, В.
1902 за підтримки міністра внутр.
справ Д.Сипягіна створив під
своїм головуванням Особливу нараду щодо потреб с.-г. пром-сті.
На ній було засновано 82 губернських і 536 повітових дворянських
к-тів, які 1903 висловилися за добровільний перехід селян від общинного володіння землею до
подвірного.

В галузі зовн. політики В. намагався всіляко протидіяти агресивним намірам Японії на Далекому Сх. і з цією метою сприяв
зближенню Росії з Китаєм, протестував проти захоплення царським урядом міст Порт-Артур (нині Люйшунь) і Дальний (нині Далянь, обидва Китай), уклав з Китаєм оборонний договір проти
Японії та угоду про буд-во Китайс.-Сх. залізниці в Маньчжурії
(істор. назва пн. сх. ч. Китаю).
Вважаючи Росію економічно і
військово не підготовленою до
воєн. дій на Сх., В. доводив необхідність угоди з Японією. Така
позиція суперечила намірам Миколи II та близького до нього оточення, і в серп. 1903 В. залишив
посаду міністра фінансів, зайнявши другорядну — голови к-ту
міністрів.
Під час революції 1905—1907
В. багато зробив для захисту монархічної влади в країні: очолив
рос. делегацію, яка 1905 в Портсмуті (шт. Нью-Гемпшір, США)
підписала мирну угоду з Японією,
за що отримав графський титул;
у дні жовтневого всерос. політ.
страйку 1905 умовив Миколу II
схвалити програму поступок великій буржуазії, які відображені в
Маніфесті 17 жовт. 1905. Протягом 1905—06, очолюючи РМ, В., з
одного боку, проводив переговори з лідерами ліберальної буржуазії про їх участь в уряді, а з ін. —
надіслав війська із Санкт-Петербурга для придушення Моск.
збройного повстання, виступив
ініціатором відправки військ.
каральних експедицій до Прибалтики, Польщі та Сибіру. 1906 домігся від іноз. банкірів надання
Росії позики у 2,25 млрд франків,
яка значною мірою була використана для придушення революції.
Однак, незважаючи на всі ці кроки, В. не здобув прихильності як з
боку Миколи II, так і його придворних. Реакційна преса звинувачувала його в тому, що він у
Портсмуті зробив надто великі
поступки Японії. 16 квіт. 1906 В.
вийшов у відставку, залишившись чл. Держ. ради та головою
к-ту фінансів. 1907—12 В. підготував свої спогади про екон. і політ. життя Росії від 70-х рр. 19 ст.
до поч. 20 ст., подавши в них характеристику найважливіших подій та багато портретів тодішніх
держ. діячів.
П. у м. Петроград (нині С.-Петербург).

Тв.: Воспоминания, т. 1—3. М.,
1960.
Літ.: Кони А.Ф. Сергей Юльевич
Витте. Отрывочные воспоминания.
М., 1925; Тарле Е.В. Граф С.Ю. Витте.
Опыт характеристики внешней политики. Л., 1927; Сидоров А.Л. Граф
С.Ю. Витте и его «Воспоминания». В
кн.: Витте С.Ю. Воспоминания, т. 1.
М., 1960; Ананьич Б.В., Ганелин С.Ю.
Витте. «Вопросы истории», 1990, № 8;
Водовозов В.В. Граф С.Ю.Витте и
император Николай II. М., 1992.
Ю.П. Лавров.

ВІТТЕНБЕРГ Соломон Якович
(1852—23(11).08.1879) — революціонер. Н. в м. Миколаїв у родині
ремісника. Навч. в Миколаїв. г-зії
(не закінчив), у Віденському технологічному ін-ті. 1876 повернувся в Україну. Заробляв репетиторством. Зажив слави талановитого
вчителя математики. Вів антиурядову пропаганду серед робітників,
солдатів і матросів у Херсон. губ.
На поч. 1877 без певного звинувачення замкнений до Миколаїв.
мор. тюремного замку, й лише
через п’ять тижнів звільнений.
5 серп. (24 лип.) 1878 узяв участь в
одес. демонстрації на знак протесту проти смертного вироку революц. народникові I.Ковальському,
чинив опір поліції.
Iз мічманом О.Калюжним організував у Миколаєві т-во для
поширення соціаліст. ідей. Разом
із боцманом I.Логовенком готував
замах на імп. Олександра II, але
28(16) серп. 1878 був заарештований на конспіративній квартирі. Влітку 1879 переведений в
ув’язнення до Одеси. На «процесі
28-ми» над революц. народниками, який проходив 6—17 серп.
(25 лип.—5 серп.) 1879, засуджений до страти. 22(10) серп. з одес.
каземату відправлений до Миколаєва, наступного дня за міськ.
стіною між Поповою та Широкою балками на очах земляків
його було повішено.
В. написав мужнього передсмертного листа (опубл. у газ.
«Народная воля», 1879, № 1).
Літ.: Литература партии «Народной Воли». М., 1907; Семенов А. Соломон Виттенберг. «Былое», 1925, № 6;
Морейнис М.А. Соломон Яковлевич
Виттенберг и процесс 28-ми. «Каторга
и ссылка», 1929, № 7.
П.Г. Усенко.

ВІТЧИЗНА, як політичний термін. Термін «В.» набув поширення в Речі Посполитій від 16 ст., коли влада почала апелювати не
до «підданих», а до «громадян». У

583
ВІТЧИЗНА

584
ВІЧЕ

політико-правових документах,
що походять з тер. Корони Польської, слово «В.» у 1520—1540-х рр.
використано 39 раз; у 1550-х —
21; у 1560-х — 207; 1570-х — 127;
1580-х — 230; 1590—1600 — 288.
Відтоді цей термін набув значення символу найважливіших цінностей людини-громадянина, передусім шляхтича (див. Шляхта),
ототожнюється з поняттями «держава» та «народ» (про це, зокрема,
свідчить тв. Й.Верещинського «Droga Pewna», 1590). Поступово термін «В.» став об’єднувати коло
понять: батьківська (предківська)
земля, істор. традиція, позастановий та позагруповий патріотизм.
Він почав вживатися як синонім
терміна «Батьківщина». Однак
найбільш актуалізованими в терміні «В.» залишаються його політ.
(держ.) складові, як, напр., у словосполученні «вітчизняна війна».
Літ.: Сас П.М. Політична культура
українського
суспільства
(кінець
XVI — перша половина XVII ст.). К.,
1998.
Д.С. Вирський.

ВІЧЕ — 1) збори вільних людей у
Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі
громадські справи. Розвинулося з
нар. зібрань у сх. слов’ян, описаних візант. істориками 6 ст. Цей
архаїчний інститут народовладдя
набуває нових форм і змісту в часи завершення буд-ва Давньорус.
д-ви (див. Київська Русь) наприкінці 10 — поч. 11 ст. В. уперше
згадується під цією назвою в літописі під 997 (Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади
В. утвердилось як колективний
орган місц. самоуправління, а з
перебігом часу стало брати участь
і в держ. справах. 1024 київ. В.
відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу,
який хотів сісти на престол; 1068
скинуло київ. кн. Iзяслава Ярославича і посадило полоцького кн.
Всеслава Брячиславича. Джерела
дають підстави вважати, що В. було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання
міськ. і держ. життя: війни і миру,
закликання і вигнання князів.
Постійно міськ. або сільс. громадою управляла рада, на чолі якої
стояв тисяцький. Але поступово
щоденне життя значних міст підпорядковувала собі княжа адміністрація.
З настанням удільної роздробленості в Давньорус. д-ві (з
40-х рр. 12 ст.) незмірно зросла
роль міськ. громад і В. у політ.

житті. Громади Києва, Галича
давнього, Новгорода Великого та
ін. міст починають систематично
обирати або вирішальним чином
впливати на обрання князів. Князі проголошувалися або скидалися на В. 1146 кияни під тиском
підручників вмираючого кн. Всеволода Ольговича прийняли на
престол його брата Iгоря Ольговича, але через кілька днів міське В.
його скинуло і запросило на престол ін. кн. — Iзяслава Мстиславича. Так само чинило В. Галича протягом 2-ї пол. 12—13 ст.
У джерелах 12—13 ст. слово «віче»
вживали стосовно князівської ради, а також нарад знаті (1113 нарада київ. верхівки запросила на
престол Володимира Мономаха),
зібрань городян за ініціативи
князя, навіть на стихійні повстання городян.
Роль і значення В. у міськ. і
держ. житті Русі підупали в 13 ст.,
а самі В. зникли в часи монголотатарської навали.
Літ.: Сергеевич В.И. Вече и князь.
М., 1867; Пашуто В.Т. Черты политического строя Древней Руси. В кн.:
Древнерусское государство и его международное значение. М., 1965; Пресняков А.Е. Княжое право в Древней
Руси. Лекции по русской истории. М.,
1993.
М.Ф. Котляр.

2) одна з форм сусп.-політ.
життя в Галичині у 80-х рр. 19 —
30-х рр. 20 ст. Скликання політ.
силами нар. В. (в Галичині) було
пов’язане з набуттям укр. рухом
масового характеру. Перше В. галицьких українців відбулося у
Львові 30 (18) листоп. 1880 за ініціативи лідера народовського руху
Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та
проблематикою В. поділялися на
«всенародні», місц. (повітові), передвиборні, парт. та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які
доводилися до відома австрійс. та
польс. адміністрації, лягали в основу парт. програм. У 1920—
30-х рр. В. набули виразного парт.
пропагандистського забарвлення.
Літ.: Мудрий М. Українські народні віча у Львові 1880 і 1883 років (місто
на шляху до масової політики). В кн.:
Львів: місто — суспільство — культура:
Збірник наукових праць. Львів, 1999.
М.М. Мудрий.

«ВІЧЕ» — теор. і громад.-політ.
журнал ВР України. Видається з
квіт. 1992, перший ред. — В.Скрутень. Висвітлює проблеми розвитку демократії, діяльність ВР,
розвиток парламентаризму, утвер-

дження суверенітету та духовних
цінностей укр. народу. На сторінках «В.» аналізуються сучасні соціально-екон. процеси держ. будва, функціонування різних гілок
влади. Постійно друкуються статті
з історії України, політології, права
тощо.
Серед постійних авторів «В.» —
депутати ВР України, провідні
укр. вчені, творча інтелігенція.
М.М. Вівчарик.

«ВІЧНИЙ МИР» 1686 — договір
між Рос. д-вою та Річчю Посполитою, підписаний 6 трав. у Москві.
Укладений в результаті складних
польс.-рос. переговорів, які розпочалися в лют. 1686. Його текст
(складався із 33 статей) підтверджував домовленості Андрусівського договору (перемир’я) 1667 про
розподіл сфер впливу над Україною. Згідно з договором, уся тер.
Лівобережної України мала залишатися під зверхністю рос. царя.
Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми
землями — від гирла прит. Дніпра
р. Iрпінь вниз по Дніпру до м-чок
Трипілля (нині село Обухівського
р-ну) і Стайки (село Кагарлицького р-ну), а звідти до р. Стугна
(прит. Дніпра), через м. Васильків
(нині всі Київ. обл.) до р. Iрпінь.
Владі царя мали також підлягати
землі по Дніпру від м-ка Стайки
до гирла Тясмину (прит. Дніпра) — міста і с-ща Ржищів, Черкаси, Трахтемирів (нині село Канівського р-ну), Канів, Мошни (нині
село Черкас. р-ну), Боровиця
(нині село Черкас. р-ну Черкас.
обл.), Бужин (колиш. село Чигиринського р-ну; нині знято з облікових даних), Крилов (колиш.
село при впадінні р. Тясмин у
Дніпро; залите водами Кременчуцького водосховища) та Чигирин,
спустошені внаслідок військ. дій,
що мали залишатися незаселеними. Над більшістю земель Правобереж. України (Київщина, Волинь, Сх. Поділля) закріплювалася
зверхність польс. короля.
Статті «В.м.» гарантували вільне віросповідування православ’я
українцям і білорусам, які проживали в Польщі. Обидві д-ви зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією.
Підписавши «В.м.», Рос. д-ва стала чл. антитурец. «Священної ліги», куди, крім Польщі, входили
Австрія, Венеція і Папська церк.
обл. (див. Ватикан). Цей договір
став актом остаточного міжнар.правового закріплення поділу Укр.

д-ви на дві частини (Правобережжя залишалося під владою польс.
короля, Лівобережжя — рос. царя). Однак не була вирішена проблема політ. статусу подніпровських правобереж. земель, які оголошувалися «пусткою».
Проти «В.м.» рішуче виступив
гетьман I.Самойлович, який розпочав активну діяльність, направлену на об’єднання Правобережжя з Лівобереж. Україною. Разом
з тим козац. військ. полки стали
гол. силою укр.-моск. походів на
Крим в останніх десятиліттях
17 ст. (див. Кримські походи 1687 і
1689), що було узгоджено з урядами країн «Священної ліги». Договір відіграв значну роль у боротьбі
з турец. агресією у Сх. та Пд.-Сх.
Європі.
Літ.: Греков Н.Б. Вечный мир 1686
года. М., 1950; Iсторія Української
РСР, т. 2. К., 1979; Artamonow W.A. Rosja, Rzeczpospolita i Krym w latach
1686—1699. В кн.: Studia i materiaіy z
czasуw Jana III. Warszawa, 1992; Wуjcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie o
«Pokуj wіeczysty» w Moskwie w roku 1686.
В кн.: Z dziejуw politуki i dyplomacji
Polskiej. Warszawa, 1994; Гуржій О.I.,
Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. К.,
1999.
Т.В. Чухліб.

ВЛАДА — категорія сусп. наук,
що відображає здатність людей
підпорядковувати своїм цілям або
нав’язувати свою волю ін. людям,
розпоряджатися та керувати їхніми діями за допомогою насильницьких або ненасильницьких засобів. Владарювання є необхідним елементом соціального життя і проявляється через функції
регулювання взаємовідносин між
людьми, здійснювані сусп. та
держ. інститутами. Дослідниками
виділяються такі складові В.: насилля і примус, покарання і заохочення, контроль і кер-во, суперництво і співробітництво. В.
може бути політ., екон., духовною, моральною і т. д. Амер. політолог М.Дюверже пов’язує В. із
поняттям легітимності й стверджує, що про В. можна говорити
лише тоді, коли той, хто підкоряється, вірить у те, що це відбувається на законних засадах.
За первіснообщинного ладу
переважну більшість функцій В.
здійснювали усі дорослі члени
громади, а частину функцій —
найдосвідченіші чи найсильніші
її представники, при цьому особливу роль грали старійшини. З
виникненням держави остання
перебрала на себе функції здійс-

нення політ. та екон. В. у сусп-ві
й поставила себе над ним, що забезпечувалося апаратом легітимного насилля. В сучасних демократ. країнах держ. В. розподілена на три гілки — виконавчу, законодавчу і судову. Д-ва не є монополістом на В., остання здійснюється також різноманітними
недерж. інститутами і організаціями (реліг. та професійні оргції, партії політичні, засоби масової інформації тощо).
За Конституцією України 1996
(ст. 5), єдиним джерелом В. в
Україні є народ, який здійснює В.
безпосередньо і через органи
держ. В. та органи місц. самоврядування.
В.В. Головко.

«ВЛАДИМИР»
(«Владиміръ»),
назва бойових чорноморських кораблів — 1) 66-гарматний лінійний корабель, спущений на воду
26(15) трав. 1787 у Херсоні (коли
там перебувала імп. Катерина II).
Споруджувався майстром Іваном
Афонасьєвим із 20(09) лип. 1780.
Довжиною 160 футів (48,8 м), шириною 44 фути 4 дюйми (13,8 м)
із 700-особовою командою. В
Дніпровсько-Бузькому лимані під
час
російсько-турецької
війни
1787—1791 входив до флоту, очоленого капітаном бригадирського
рангу (пізніше — контр-адміралом) Панайоті Алексіано, ескадри контр-адмірала Поля Джонса,
брав також участь у боях, проведених Ф.Ушаковим. Геройськи
діяв 8—9 верес. (28—29 серп.)
1790 біля о-ва Тендра (нині —
Тендрівська коса в чорноморській акваторії у межах Херсон.
обл.), кермований капітаном 2-го
рангу Онисифором Обольяниновим, та 11 серп. (31 лип.) 1791 поблизу мису Каліакрія (нині мис
Каліакра на узбережжі Чорного
м. у пн.-сх. Болгарії) — під рукою
бригадира Павла Пустошкіна (за
виявлену на «В.» хоробрість обидва
офіцери удостоєні орденів св. Георгія, відповідно — 4-го і 3-го ст.);
2) пароплавофрегат, оснащений 400-сильною паровою машиною та вітрилами, зі штатом 234
моряків. Довжина — 200 футів
(60,7 м), ширина — 35 футів 11
дюймів (10,9 м), швидкість ходу
11—12 вузлів (мор. миль за годину). Мав дерев’яний корпус з мідним кріпленням, броньоване укриття рубки та посилений захист
машинного відсіку від влучання
бомб і ядер. Озброєний 5-ма гарматами (їхня кількість надалі зро-

сла до 11), дальність пострілів сягала 25 кабельтових (4,6 км). Замовлений 1846 в Англії для Чорномор. флоту М.Лазаревим, побудований 1847—48 на лондонському з-ді «Дигборн і Мер» під наглядом В.Корнілова та першого
командира цього корабля (1848—52)
капітан-лейтенанта Миколи Аркаса. Уславився у Кримській війні
1853—1856. Під орудою Г.Бутакова та прапором В.Корнілова
став переможцем першого на
Чорному м. пароплавного бою,
17(05) листоп. 1853 зустрівшись із
подібним турец.-єгип. 10-гарматним кораблем. Маючи кращу маневреність і можливість артилерією вражати незахищену корму
ворога, тримався в його кільватері
та нищівним вогнем змусив здатись у полон. Потому в складі загону Корнілова крейсерував. Од
осені 1854 захищав Севастополь
як плавуча батарея. 8—9 верес.
(27—28 серп.) 1855 перевіз 2,5 тис.
учасників Севастопольської оборони 1854—1855 і морську б-ку на
пн. сторону міста. У ніч на 12 верес. (31 серп.) підпалений і затоплений власним екіпажем.
Літ.: [Веселаго Ф.Ф.] Список русских военных судов с 1668 по 1860 год
СПб., 1872; Бережной С.С., Аммон Г.А.
Героические корабли российского и
советского Военно-Морского Флота.
М., 1990; Мельников Р.М. «Владимир».
В кн.: Морской энциклопедический
словарь, т. 1. М., 1991; Скрицкий Н.
Победитель. «Родина», 1995, № 3—4.
П.Г. Усенко.

ВЛАДИМИРОВ (Шейнфинкель)
Мирон
Костянтинович
(парт.
псевд. — Льова; 27(15).11.1879 —
20.03.1925) — парт. і держ. діяч.
Н. в м. Херсон у родині с.-г. орендаря. 1892 вступив до Херсон.
с.-г. уч-ща, яке не закінчив.
1898—99 працював у губернському стат. управлінні. 1902 виїхав за
кордон: спочатку до Берліна, потім до Берна (Швейцарія), де
встановив зв’язки з редакцією газ.
«Искра». 1903 повернувся до Рос.
імперії, спочатку до Києва, потім
переїхав до м. Гомель (нині місто
в Білорусі), де очолив Гомельський к-т РСДРП, що охоплював
своїм впливом частину Могильовської, Черніг. і Полтав. губ.
Делегат III (Лондонського) з’їзду
РСДРП. Примкнув до групи
«примиренців». У листоп. 1905 як
агент ЦК РСДРП відряджається
на пд. Рос. імперії. Працював в
Одесі та Катеринославі (нині
Дніпропетровськ). 1907 був зааре-

585
ВЛАДИМИРОВ

М.К. Владимиров.

586
ВЛАДИМИРОВ

штований і засуджений до заслання в Iркутськ (нині РФ). 1909
втік за кордон (у Відень).
Після Лютневої революції 1917
повернувся в Росію, де разом із
«міжрайонцями» був прийнятий
до РСДРП(б). Працював у Петроградській продовольчій управі.
Після Жовтневої революції 1917 —
чл. колегії наркомату продовольства РСФРР, потім — чл. Всерос.
евакуаційної комісії. 1919 — чл.
РВР Пд. фронту, з 1921 — нарком
продовольства, а потім нарком
землеробства УСРР. 1922 за рекомендацією В.Леніна призначений
заст. наркома фінансів РСФРР.
Один із кер. грошової реформи
1922—24. Від 1924 — заст. голови
Вищої ради нар. г-ва СРСР. Чл.
ЦВК СРСР.
П. у м. Нерві, поблизу Генуї
(Iталія). Похований на Красній площі у Кремлівській стіні (м. Москва).
Літ.: Кульчицький С.В. Iсторія одного законопроекту. «Наука і суспільство», 1988, № 2.
О.I. Ганжа.

ВЛАДИМИРОВ Михайло Iванович (18.11.1914 — 08.03.1982) —
один із організаторів партизанського руху в Україні під час Великої
вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945. У Червоній армії
(див. Радянська армія) з 1935.
Учасник походу рад. військ 1939
в Зх. Білорусію. 1941—42 — на
Ленінгр. фронті. В трав.—груд.
1942 навч. у Військ. акад. ім.
М.Фрунзе. Від квіт. 1943 — уповноважений Укр. штабу партизан.
руху в тилу противника, нач. штабу з’єднання Я.Мельника. Від січ.
до квіт. 1944 командував партизан. кавалерійс. бригадою ім. В.Леніна, яка діяла на тер. Він. обл.
Після війни — на парт. і адм. роботі. Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора та ін.
П. у м. Чернігів.
Тв.: Вогненна зона. К., 1982.
Літ.: Українська РСР у Великій
Вітчизняній війні Радянського Союзу
1941—1945 рр., т. 3. К., 1969; IМіС
УРСР. Вінницька область. К., 1972;
Народная война в тылу фашистских
оккупантов на Украине 1941—1944,
кн. 1. К., 1985.
Л.В. Легасова.

ВЛАДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ
КНЯЗІВСТВО. Сформувалося в
12—13 ст. на теренах гол. чин. Ростовської землі, однієї з складових ч. Давньорус. д-ви (див. Київська Русь), що почала утворюва-

тися з кін. 9 ст. Його рубежі сягали на пн. Білоозера (нині м. Бєлозерськ Вологодської обл., РФ),
верхньої течії Пн. Двіни, на пн.
сх. — м. Устюг (нині м. Великий
Устюг Вологодської обл., РФ), на
сх. — берегів р. Унжа (прит. Волги), волзького міста Городець
(нині місто Нижегородської обл.,
РФ), на пд. — бас. середньої течії
Оки (прит. Волги), на зх. — верхів’їв Волги. Протягом 10—11 ст.
стара родоплемінна тер. Волзько-Окського межиріччя поступово перетворюється на держ.політ. утворення; сюди переселяється сх.-слов’ян. нас. з ін. давньорус. земель, гол. чин. пд. У
процесі становлення В.-С. к.
увібрало в себе землі попередників: Ростовського і Суздальського
князівств.
Першим держ.-політ. утворенням на майбутній тер. В.-С. к.
стало Ростовське князівство. Воно склалося навколо найдавнішого сх.-слов’ян. міста Волзько-Окського межиріччя — м. Ростов
(нині місто Ярославської обл.,
РФ), що вперше згадується в
літописі під 862. З «Повісті временних літ» відомо, що 988 Володимир Святославич зробив посадником у Ростові свого сина Ярослава Мудрого. Пізніше, коли Ярослава було переведено до Новгорода Великого, його замінив у Ростові Борис Володимирович (див.
Борис і Гліб). У 2-й пол. 11 —
1-й чв. 12 ст. Ростовська земля
була у володінні Всеволода Ярославича і його сина Володимира
Мономаха як додаток до невеликого й бідного Переяславського
князівства. 1108 Володимир Всеволодич передав Ростовську землю в управління синові Юрієві
Долгорукому. Аж до 1125, коли у
Ростовській землі утворилося Суздальське князівство (бо після
смерті Мономаха Юрій зробився
суверенним князем), Ростов залишався її гол. містом. Та по вокняжінні у Ростовському князівстві Юрій Володимирович переніс
престол до м. Суздаль (нині місто
Владимирської обл., РФ), одного
з найдавніших міст Ростовської
землі (згадується вже як місто під
1024). Місто стало столицею нового держ.-політ. утворення —
Суздальського князівства, заступивши в політ. і соціальному сенсі древній Ростов; столицею князівства залишалося до смерті
Юрія Долгорукого (1157). Відтоді
Ростовська земля стала називатися Суздальською і зберегла це
найменування до 14 ст. У роки

правління Юрія Долгорукого і
його сина Андрія Боголюбського
посилилась екон. й політ. могутність князівства, утворилось і
зростало князівське й боярське
землеволодіння, розбудовувалися
старі й виникали нові міста:
Юр’єв-Польський (нині місто
Владимирської обл.), Дмитров
(нині місто Моск. обл., обидва
РФ), Москва та ін. Суздальське
боярство не раз бувало в опозиції
князівській владі. Мабуть, тому
1158 Андрій Боголюбський, що
заступив батька у пн.-сх. князівстві, переніс столицю до Владимира на Клязьмі (нині м. Владимир,
РФ). Так було покладено початок
В.-С. к.
Андрій Боголюбський придушив спроби дроблення земель поміж своїми братами, розширив
тер. В.-С. к. на сх. і пн. за рахунок
земель Волзької Булгарії (див. Болгари волзькі), став наймогутнішим князем на Русі, у 60-х — на
поч. 70-х рр. 12 ст. всі ін. князі визнавали його «старейшим» у д-ві.
Для зміцнення свого авторитету
він вчинив спробу (правда, невдалу) заснувати у Владимирі осібну
й незалежну від Київ. митрополію.
Після вбивства Андрія (1174)
у В.-С. к. розпочалася боротьба за
владу між його братами. Лише навесні 1177, розбивши військо небожів, на владимирському столі
утвердився його брат Всеволод
Юрійович, за князювання якого
розширилися кордони В.-С. к.,
зміцнився його вплив у містах Рязань (Рязань давня; була розташов. біля сучасного м. СпаськРязанський Рязанської обл., РФ),
Муром (нині місто Владимирської обл.), Новгород Великий,
Смоленськ (нині місто в РФ). Самого Всеволода Юрійовича у
90-х рр. 12 ст. рус. князі обрали
«старейшим». Князь створив могутній дитинець у Владимирі, розбудував і прикрасив собор Успіння Богородиці, звів вкритий різьбленням по каменю прекрасний
Дмитрівський собор (обидва збереглись до нашого часу), Рождественський монастир.
По кончині Всеволода Юрійовича (1212) В.-С. к. розпадається на 7 удільних князівств, гол. серед яких залишалося Владимирське. Суздальське князівство було
виділено із складу В.-С. к. 1216 і
віддано Юрію Всеволодичу. 1238,
після навали військ Батия, вел.
кн. владимиро-суздальський Ярослав Всеволодич (Юрій загинув у

битві з монголами 1238) віддав
Суздальське князівство ін. своєму
братові Святославу (1341 воно
зливається з Нижегородським
князівством). Після навали Батия, коли обезлюдніла тер. центру
(Владимир, Суздаль, Юр’єв-Польський, Переславль (нині м. Переславль-Залєський)) з округами,
нас. поступово змістилося на
окраїни давньої Ростовської землі. Тут виникає низка нових князівств: Тверське, Московське, Галицько-Дмитровське, Костромське, Городецьке, Бєлозерське. А
в 2-й пол. 13— 14 ст. на перший
план висуваються Москва, Твер,
Кострома (усі нині міста в РФ) і
Городець. На тер. В.-С. к. починає формуватися Велике князівство Московське.
Літ.: Насонов А.Н. «Русская земля»
и образование территории Древнерусского государства. М., 1951; Тихомиров М.Н. Древнерусские города. М.,
1956; Воронин Н.Н. Зодчество СевероВосточной Руси XII—XV вв., т. 1. М.,
1961; Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X—XIV вв. М., 1984.
М.Ф. Котляр.

ВЛАДИМИРСЬКИЙ Лев Анатолійович (27.09.1903—07.09.1973) —
військовик, адмірал (1954). Н. в
м. Гур’єв (нині Атирау, Казахстан). Від 1921 у ВМФ. Закінчив
Військ.-мор. уч-ще ім. М.Фрунзе
(1925), Військ. акад. Генштабу
(1952). Від 1939 — команд. ескадрою на Чорному м. Під час Великої вітчизняної війни Радянського
Союзу 1941—1945 кораблі ескадри
під командуванням контр-адмірала В. взаємодіяли з військами
Приморської армії при обороні
Одеси і Севастополя. В. керував
діями кораблів загону висадки в
Керченсько-Феодосійській десантній операції 1941—1942. Від трав.
1943 — команд. Чорномор. флотом, з трав. 1944 — ескадрою
Балт. флоту. Після війни — команд. ескадрою, 1948—51 заст.
гол. інспектора ЗС з ВМФ, потім
нач. Гол. управління бойової підготовки ВМФ, заст. головнокоманд. ВМФ з кораблебудування.
1959—70 — на наук. і викладацькій роботі.
П. у м. Москва.
Літ.: Великая Отечественная война.
1941—1945: Энциклопедия. М., 1985.
Т.С. Першина.

ВЛАДИМИРСЬКИЙ
Михайло
Федорович (04.03(20.02).1874 —
02.04.1951) — рад. парт. і держ.
діяч. Н. в м. Арзамас (нині місто

Нижегородської обл., РФ) в родині священика. Закінчив духовну семінарію в м. Арзамас. 1894—
95 навч. у Томському та Моск.
ун-тах на мед. ф-ті. Брав участь у
створенні с.-д. «Московського
робітничого союзу». Від 1895 —
чл. РСДРП—ВКП(б). 1895 його
заарештовують, виключають з
ун-ту й висилають до Нижнього
Новгорода (нині місто в РФ),
звідки він емігрував до Німеччини. 1899—1902 навч. у Берлінському ун-ті. 1903 підтвердив нім.
диплом лікаря у Казанському
ун-ті. 1905 займався лікарськосанітарною діяльністю у Москві.
Брав участь у революції 1905—
1907. 1907 — друга еміграція.
Працював у паризькій групі більшовиків. Брав участь у Лютневій
революції 1917 та Жовтневій революції 1917. За парт. відрядженням
переїхав в Україну. Від 1922 —
заст. голови РНК УСРР, від 1924 —
секретар ЦК КП(б) України, нарком Робітничо-селянської інспекції
України, голова Центр. контрольної комісії (ЦКК) КП(б) України.
1925—27 — чл. ЦКК ВКП(б), чл.
Президії ЦВК. Від 1950 — депутат
ВР СРСР.
П. у м. Москва.
Літ.: Титков Е.П., Николаев В.В.
Михаил Владимирский. Горький, 1988.
Л.В. Низова.

ВЛАДИМИРСЬКИЙ-БУДАНОВ
Михайло Флегонтович (1838 —
24.03.1916) — історик, фахівець у
галузі історії д-ви і права, укр. і
рос. літератор, археограф. Один із
засн. київ. історико-юрид. школи.
Чл.-кор. Петерб. АН (1903). Н. в
с. Бороздин Тульської губ. (Росія)
в родині священика. Вищу освіту
здобув у Київ. духовній акад. та
Київ. ун-ті. Викладав рус. право в
Демидовському юрид. ліцеї м. Ярославль (нині місто в РФ). 1874 за
працю «Государство и народное
образование России ХVIII в.» дістав ступінь д-ра права. Від 1876 —
проф. Київ. ун-ту. Упродовж
1882—1916 — гол. ред. Київської
археографічної комісії. Від 1887 —
голова Історичного товариства
Нестора-літописця. Автор праць з
історії установ та соціально-екон.
відносин в Україні, в яких досліджуються форми сел. землеволодіння, участь місц. нас. в залюдненні Правобережної України тощо. Особисто підготував 5 томів
вид. «Архив Юго-Западной России», опублікував під своєю редакцією 23 томи.
П. у м. Київ. Похований у
м. Березна.

Тв.: История университета св. Владимира. К., 1884; Поместья Литовского государства. К., 1889.
Літ.: Биографический указатель
профессоров Киевского университета
св. Владимира. К., 1884; Сборник статей по истории права, посвященных
М.Ф.Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями. К., 1904; Скакун О.Ф. Владимирский-Буданов М.Ф. В
кн.: Славяноведение в дореволюционной России. М., 1979; Бондарук Т.I.
Основоположники київської історикоюридичної школи М.Ф.Владимирський-Буданов і Ф.I.Леонтович. К., 1995;
Ворончук I. Владимирський-Буданов
Михайло Флегонтович. В кн.: Українські архівісти: Біобібліографічний довідник, вип. 1. К., 1999.
Ю.А. Пінчук.

ВЛАДИСЛАВ III Варненчик (31.10.
1424—10.11.1444) — король Польщі (1434—44) і Угорщини (під
ім’ям Ласло V з 1440). Син Владислава II Ягайла. Під час правління
В. III шляхті були надані нові
привілеї, що посилило її вплив на
держ. життя. Разом з угор. полководцем Я.Гуняді очолював спільне військо, яке боролося проти
турец. експансії на Балканах. У
серп. 1444 уклав у м. Сегед (нині
Угорщина) 10-річне перемир’я з
турец. султаном. Проте незабаром
його порушив і розпочав воєн. дії
проти турків. У битві під м. Варна
(звідси походить його прізвисько;
нині місто в Болгарії) 1444 армія
В. III, до складу якої входили й
українці, була розгромлена. Тоді
ж загинув і В. III.

587
ВЛАДИСЛАВ

Л.А. Владимирський.

М.Ф. Владимирський.

Літ.: История Польши, т. 1. М.,
1954.
В.О. Щербак.

М.Ф. ВладимирськийБуданов.

Владислав III Варненчик.

588
ВЛАДИСЛАВ

Владислав IV Ваза.

І.Ф. Власовський.

Б. Воблий.

К.Г. Воблий.

ВЛАДИСЛАВ IV Ваза (Waza;
1595—20.05.1648) — польс. король
(з 1632), титулярний король Швеції, син Сигізмунда III і Анни Габсбурзької, брат Яна II Казимира
Ваза. 1610 запрошений моск. боярами на престол царя Рос. д-ви.
Двічі, 1612 і 1617—18, здійснював
безуспішні походи на Москву для
того, щоб зайняти трон. Брав
участь у Хотинській війні 1621, що
принесло йому популярність серед шляхти і славу в Зх. Європі.
1624—25 подорожував Зх. Європою, де познайомився з передовими досягненнями військ. миства та найновішою воєн. технікою.
В лют.—берез. 1633 на коронаційному сеймі наполіг на затвердженні «Диплома для православних», яким легалізувалася правосл. церк. ієрархія (митрополитом Київ. і Галицьким 1632 став
Петро Могила) та дозволялося
вільне сповідування православ’я.
Зарекомендував себе толерантним
правителем, відкритим для діалогу з представниками ін. віросповідань, став широковідомим у Європі як ініціатор диспуту католиків і протестантів (Colloquium
Charitativum) 1645 у м. Торунь
(нині Польща). У внутр. політиці
опирався на угруповання освічених магнатів (Є.Оссолінський), тяжів до зміцнення королів. влади,
пошуку шляхів «релігійного заспокоєння», здійснення сеймових
реформ тощо.
У ході польсько-російської
війни 1632—1634 особисто керував Смоленською кампанією, яка
завершилася укладенням «вічного» Полянівського миру 1634. 1635
уклав перемир’я зі Швецією.
Планував вести війну з Османською імперією, яку, однак, через
спротив шляхти і магнатів не було
розпочато.
Був
організатором
польс.
флоту на Балтиці, сприяв розвиткові артилерії та інженерних
військ. Перебудував королів. замок у Варшаві, спорудив пам’ятник своєму батькові Сигізмунду III, цікавився розвитком науки
(сприяв проведенню наук. дослідів у королів. палаці), мав великі заслуги в пропаганді муз.
к-ри, зокрема оперної та балетної. Одружений 1637 з донькою
цісаря «Священної Римської імперії
германської нації» Фердинанда II
Цецилією Ренатою (п. 1644) та
вдруге 1646 — з донькою кн. Кароля I Марією Людовікою Гонзага. Діти першого шлюбу: Сигіз-

мунд Казимир (1640—47), Марія
Анна Iзабелла (п. немовлям).
Похований у кафедральному
соборі Вавелі в Кракові.
Літ.: Wisner H. Wіadysіaw IV Waza.
Wrocіaw—Warszawa—Krakоw, 1995.
Т. Хинчевська-Геннель.

ВЛАСНІСТЬ — категорія сусп.
наук, що відображає належність
засобів і продуктів вир-ва, матеріальних та духовних благ окремій людині, групі людей, сусп-ву,
д-ві. В. реалізується через володіння, користування та розпорядження майном. Обґрунтування
прав В. є однією з найбільш важливих складових будь-якої сусп.
ідеології. Відносини В. закріплюються і регулюються правовими
нормами та гарантуються д-вою.
За суб’єктами В. остання поділяється на три осн. види: приватна,
сусп. та держ.
Найбільш розробленою в істор. плані є марксистська типологія поступу В. В ній виділяються
п’ять основних істор. типів В.: общинна (див. Первісна община), рабовласницька (об’єктами В. поряд із засобами вир-ва були також
люди — раби), феод. (див. Феодалізм), капіталіст. (див. Капіталізм) та соціаліст. (див. Соціалізм).
В.В. Головко.

ВЛАСОВСЬКИЙ Iван Федорович
(1883—1969) — церк. та громад.
діяч, історик. Н. на Харківщині.
1908—18 працював у г-зіях на
Полтавщині, від 1918 — дир. г-зії
у Луцьку. У 1920— 30-х рр. — учасник українізації правосл. життя
на Волині; чл. комісії для пер. богослужбових книг; чл. Т-ва
ім. Петра Могили в Луцьку; чл.
Митрополичої ради; посол (депутат) до польс. сейму (1928—30);
ред. ж. «Церква і народ» (1935—
38); один з організаторів луцької
«Просвіти». Не раз був ув’язнений польс. владою. 1942—43 —
секретар адміністратури УАПЦ,
1945—48 — дир. канцелярії Священного синоду УАПЦ, дир. Богословського ін-ту УАПЦ. Від
1948 — на еміграції в Канаді:
проф. Колегії св. Андрея, автор
численних праць на церков.-істор. тематику, серед яких — «Канонічні й історичні підстави для
автокефалії Української Православної Церкви» (1948), «Нарис
історії Української Православної
Церкви» (1955—56).
М.О. Рибачук.

ВОБЛИЙ Борис (02.08.1883 —
р. с. невід.) — укр. громад. діяч на
Далекому Сході. Н. в с. Великі
Бучки (нині село Сахновщинського р-ну Харків. обл.) в сім’ї псаломщика. Закінчив Полтав. духовне уч-ще та духовну семінарію
(1904). Служив псаломщиком Свято-Миколаївської
церкви
на
ст. Погранична (Примор’є). 1906—
12 — студент япон. від-ня Східного (Орієнтального) ін-ту у м. Владивосток (нині місто в РФ).
1907—09 — секретар Студентської
укр. громади. По закінченні ін-ту
працював перекладачем на о-ві
Сахалін. Під час Першої світової
війни мобілізований до армії. Події Лютневої революції 1917 застали В. в Україні. 1918 в якості представника Укр. держ. контролю з
госп. справ виїхав на Далекий Сх.
Згодом жив у Японії (м. Цуруга)
та Китаї (міста Харбін, Шанхай).
Від трав. 1938 — заст. голови Шанхайської укр. громади. Ред. книжки про Україну, що вийшла
япон. мовою 1939 в Харбіні. Після
Другої світової війни проживав у
США.
П. у м. Вашингтон.
Літ.: Далекий Схід. Харбін, 1938,
ч. 1—12, 14—21; Там само. 1939, ч. 2—
6; Світ І. Українсько-японські взаємини 1903—1945: Історичний огляд
та спостереження. Нью-Йорк, 1972.
А.А. Попок.

ВОБЛИЙ Костянтин Григорович (27(15).05.1876—12.09.1947) —
економіст, статистик, географ.
Акад. УАН (1919), віце-президент АН УСРР (1928—30). Засл.
діяч н. УРСР (1944). Н. в с. Царичанка Полтав. губ. (нині с-ще
міськ. типу Дніпроп. обл.) в сім’ї
сільс.
священика.
1896—1900
навч. в Київ. духовній акад. 1900
вступив на юрид. ф-т Тартуського
(тоді Юр’євського) ун-ту, 1901
перевівся до Варшавського ун-ту,
який закінчив 1904. 1906 переїхав
до Києва, викладав у Київ. ун-ті
(з 1910 — проф.), в 1939—41,
1944—47 очолював каф-ру екон.
географії. Один з ініціаторів створення Київ. комерційного ін-ту
(1907, пізніше — Київ. ін-ту нар.
г-ва), де викладав до 1930.
1925—30 — кер. Семінару з вивчення продуктивних сил нар.
г-ва України при АН УСРР, 1927—
30 — кер. Комісії з вивчення нар.
г-ва України при АН УСРР, 1934—
38 працював у Комісії з вивчення
продуктивних сил України. Від
1939 — співробітник Iн-ту еконо-

міки АН УРСР: зав. сектору екон.
географії (1939—42), дир. (1943—47).
Праці присвячені питанням
екон.-геогр. розвитку пром-сті,
геогр. районування, міграції нас.,
економіки страхування, торгівлі,
історії нар. г-ва України. Займався вивченням природних багатств
України, її корисних копалин,
осн. галузей нар. г-ва. Автор низки книжок про Київ. Його підручник «Економічна географія» витримав кілька видань. Нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора.
П. у м. Київ.
Тв.: Очерки по истории польской
фабричной промышленности, т. 1. К.,
1909; Третья профессионально-промысловая перепись в Германии, т. 1.
К., 1911; Основы экономики страхования. К., 1915; Статистика. К., 1918;
Опыт истории свеклосахарной промышленности СССР, т. 1. К., 1928; Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості, т. 1—3.
К., 1928—31; Економічна географія
УРСР. Х.—К., 1930; Праблема Вялікага Дняпра. Мінськ, 1933; Київ. Статті-довідки. К., 1948; Организация труда научного работника. К., 1949.
Літ.: Костянтин Григорович Воблий. К., 1968.
Л.О. Гаврилюк.

ВОВК
Андрій
Миколайович
(15.10.1882—11.02.1969) — укр.
військ. та громад. діяч, ген.-хорунжий Армії Української Народної
Республіки. Н. в с. Демки Черкас.
пов. Київ. губ. (нині село Драбівського р-ну Черкас. обл.). Закінчив Костянтинівське військ. учще у Києві, учасник Першої
світової війни, капітан, командир
піх. батальйону на Румунському
фронті. Учасник укр. руху в рос.
армії 1917, делегат II Всеукр.
військ. з’їзду, організатор українізованих частин на Румун. фронті. Сформував і очолив укр. ударний батальйон, згодом — стрілец.
полк, який виступив восени 1917
проти більшовиків у м. Бердичів,
отримав звання полк. Армії УНР.
За Української Держави — комендант Могилів-Подільського
пов. Під час повстання Директорії став командиром ударного загону, розгорнутого згодом у 5-ту
стрілец. д-зію. У груд. 1919 очолив
4-ту Київ. д-зію Армії УНР, брав
участь у Першому Зимовому поході
Армії УНР 1919—1920. Від 6 груд.
1919 до 5 трав. 1920 у складі групи Ю.Тютюнника його д-зія
пройшла з боями понад 2 тис. км
по тилах денікінських військ і
Червоної армії (див. Радянська
армія).

Після інтернування Армії
УНР перебував у таборах у Каліші
(нині Польща), отримав чин ген.хорунжого. У 1921—22 — військ.
міністр в уряді УНР в екзилі у
Польщі. З 1923 — ред. ж. «Табор»,
1924 став співзасн. Т-ва колиш.
вояків Армії УНР, 1925 — першим головою Укр. воєнно-істор.
т-ва у Варшаві. Після Другої
світової війни жив у ФРН, 1957—
61 — військ. міністр в уряді УНР в
екзилі.
П. в м. Новий Ульм (Німеччина).
О.Д. Бойко.

ВОВК (Волков) Федір (Хведір)
Кіндратович (літ. псевд.: Кондратович Ф., Яструбець та ін.; 17
(05).03.1847—25.08(13.07).1918)—
антрополог, етнограф, археолог,
громад. діяч. Н. в с. Крячківка
(нині село Пирятинського р-ну
Полтав. обл.) в старовинній козац. родині. По закінченні Ніжин.
ліцею вступив до Новорос. ун-ту
в Одесі; згодом продовжив навчання на природничому ф-ті
Київ. ун-ту. По закінченні ун-ту
брав активну участь у діяльності
Київ. громади, яка відігравала
значну роль в укр. нац. русі.
1874—76 працював у канцелярії
Київ. контрольної палати, водночас багато сил віддаючи роботі у
Пд.-Зх. від. Рос. геогр. т-ва як його засн. і дійсний чл. У цей час
плідно працював у галузі етнографії та археології. Громадівці зазнали переслідування з боку царського уряду, який звинуватив їх
у сепаратизмі. В. змушений був
нелегально залишити Київ і
виїхати за кордон, оскільки йому
загрожувало досить суворе покарання за спробу переправити в
Україну підпільну друкарню.
В еміграції В. перебував понад
чверть століття (1879—1905). У
Європі створив низку праць з порівняльної етнографії, там вийшли друком його праці про українців і росіян Добруджі та Задунайської Січі, ремісників Болгарії,
про весільні обряди слов’ян. народів.
1887 В. оселився в Парижі,
наполегливо студіював антропологію, порівняльну етнографію,
первісну археологію, водночас читаючи лекції з цих дисциплін. За
видатні досягнення в галузі палеоантропології нагороджений Паризьким антропологічним т-вом
великою медаллю відомого природознавця П.Брока. Одержав ступінь д-ра природничих наук.

Після тривалої заборони царський уряд дозволив В. повернутися в Росію. Наприкінці 1905 почався останній, петерб. період його життя. В. обраний президентом
Рос. антропологічного т-ва, очолив вид. «Ежегодник Русского антропологического общества», організував укр. розділ експозиції
Рос. музею в Санкт-Петербурзі.
Наук. інтереси В. торкаються
широкого кола питань історії укр.
народу. Він відкрив пізньопалеолітичну стоянку біля с. Мезин
(нині Коропського р-ну Черніг.
обл.), де знайшов шедеври миства кам’яного віку. Організував багато експедицій, обійшов Галичину, Буковину, Передкарпаття, Закарпатську Україну, Черніг., Волин., Херсон. губ., Кубань та п-в
Тамань. Експедиційну працю поєднував з роботою в наук. лабораторії. Свої дослідження нар. побуту українців, їхніх звичаїв узагальнив у ґрунтовній кн. «Український народ в його минулому і сучасному». Розробляв також питання арх-ри, мист-ва, літ. Широковідома його праця «Т.Г.Шевченко і його думки про громадське
життя».
Після Лютневої революції 1917
уряд УНР звернувся до всіх відомих українців — знаних діячів науки і к-ри, які з тих чи ін. причин
були змушені залишити батьківщину, з закликом повернутися в
Україну і взяти участь у розбудові
нац. д-ви. На це запрошення відгукнувся і В., але 1918 по дорозі (в
білорус. м. Жлобін) він раптово
помер.
За рад. часів праці В. використовували, але не згадували, бо
влада зарахувала їх до розряду націоналістичних. Нині йому повернуте добре ім’я видатного вченого і прогресивного громад. діяча.
Літ.: Вовк Г. Бібліографія праць
Хведора Вовка. 1847—1918. К., 1929;
Стельмах Г.Ю., Приходько М.П.
Ф.К. Вовк. (До 130-річчя від дня народження). «УIЖ», 1967, № 3; Лінка Н.,
Кузнецова С. Архів Ф.К. Вовка. «Архіви України», 1967, № 6; Iванченко Ю.
Видатний вчений і патріот України. В
кн.: Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. К., 1995.
В.О. Горбик.

ВОВК-КАРАЧЕВСЬКИЙ Василь
Никодимович (08.05(26.04).1834—
08.03(24.02).1893) — громад. діяч,
публіцист, перекладач. Родом з
Чернігівщини, за фахом лікар.
Друг О.Кониського. Належав до
Київ. старої громади, брав участь

589
ВОВК

А.М. Вовк.

Ф.К. Вовк.

590
ВОВКОВИНЦI

Марко Вовчок.

у київ. громад. справах. Його помешкання було місцем зборів для
приватних викладів В.Антоновича, для відзначення шевченківських роковин та ін. Співробітник
журналів «Основа», «Правда» й
ін. укр. вид. Автор публіцистичних статей, істор. дослідження
«Канів і його коротка історія»
(1899). Помістив у серії «Руська
історична бібліотека», започаткованій Ол.Барвінським, пер. праць
М.Костомарова, Д.Iловайського,
М.Дашкевича, В.Антоновича. Окремим вид. вийшов його пер.
кн. Дж.Кеннана «Сибір» (1893).
Спогади В.-К. опубл. «Киевская
старина» (1901). Його син Василь
був чл. I Держ. думи, входив до
складу укр. думської фракції.
Літ.: Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 1. Варшава, 1932.
О.В. Корнієвська.

ВОВКОВИНЦI — с-ще міськ. типу Деражнянського р-ну Хмельн.
обл. Залізнична ст. Комарівці.
Вперше згадується в істор. джерелах 1559. У лип. 1648 місц. селяни
в складі повстанських загонів
М.Кривоноса брали участь у Барській облозі 1648 і Пилявецькій битві 1648. 1813—35 загони під проводом У.Кармалюка, який неодноразово бував у селі, громили
навколишні поміщицькі маєтки.
Райцентр 1923—31 та 1935—59.
С-ще міськ. типу від 1956.
У с-щі споруджено пам’ятник
воїнам-героям, які загинули за
визволення В. від гітлерівських
загарбників під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945. Виявлено залишки
поселення трипільської культури
(3 тис. рр. до н. е.).
Літ.: IМіС УРСР. Хмельницька
область. К., 1971.
Р.В. Маньковська.

ВОВКОРІЗ Данило Савинович
(1767—1824) — перший міськ. голова м. Єкатеринодар (нині
м. Краснодар, РФ). До Чорноморського козацького війська вступив
1789, воював з турками біля Акермана (нині м. Білгород-Дністровський), Хаджибея (нині на тер.
Одеси), Iзмаїла, Бендер (нині
місто, Молдова) та ін., був поранений. 20 жовт. 1793 обійняв посаду міськ. голови м. Єкатеринодар. У листоп. 1794 склав перший реєстр мешканців міста.
Оскільки обов’язки міськ. голови
здійснювалися на громад. засадах, В. у січ. 1795 подав у відставку «для поиска себе пропитания».

Згодом — військ. скарбник, чл.
військ. канцелярії, піклувався соборною правосл. церквою. 1806 за
сумлінну службу нагороджений
золотим годинником. Мешкав з
сім’єю (дружина і п’ять доньок) у
третьому кварталі Єкатеринодара,
мав 12 двірських людей.
П. у м. Єкатеринодар.
Літ.: Дмитренко И.И. Сборник материалов по истории Кубанского казачьего войска, т. 4. СПб., 1898; Екатеринодар—Краснодар, 1793—1993. Два
века в датах, событиях, воспоминаниях: Материалы к Летописи. Краснодар, 1993.
Є.Д. Петренко.

ВОВКУЛАКА, вовкун. У слов’ян.
міфології В. — людина, що може
обертатися на вовка, ведмедя та
ін. тварин. Витоки уявлень про
перевертнів-В. пов’язані з добою
первісного тотемізму, з його світоглядною настановою на спорідненість людей і звірів, практикою
мисливського маскування і магічних обрядів із перевдягненням у
шкури тварин. Пережитки таких
обрядів зафіксовані етнографією
як елементи давньослов’ян. свят
на честь язичницького бога Велеса, зокрема Святок та Масниці.
За повір’ям, В. бувають уроджені
або зачаровані: перетворення людини на тварину відбувається, коли на неї накидають звірячу шкуру або ж чарівну наузу — спец.
пояс або ошийник. За доби варварства у багатьох давніх народів
Європи та Азії юнаки, які проходили ініціацію (випробування перед переведенням до групи дорослих чоловіків — повноправних
членів общини), об’єднувались у
загони «воїнів-вовків», носили
бойовий пояс, металеву шийну
гривну, пили наркотичну рідину,
викрадали дівчат. Відголосом цієї
традиції є звичай називати «боярина» жениха «вовком» та повір’я,
що В. може обернути на вовків
увесь весільний поїзд. Рисами В.
наділено образ полоцького кн. Всеслава Брячиславича у «Слові о полку Ігоревім», а також билинний
персонаж Волха Всеславича.
Літ.: Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. М., 1987; Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу, т. 3. М., 1994; Зализняк Л. Нариси
стародавньої історії України. К., 1994;
Балушок В. Обряди ініціацій українців
та давніх слов’ян. Львів—Нью-Йорк,
1998.
Ю.Г. Писаренко.

ВОВЧАНСЬК — місто Харків.
обл., райцентр. Розташов. на обох

берегах р. Вовча (бас. Дону). Залізнична ст. Нас. 23 тис. осіб
(1998). Про давнє заселення тер.
міста свідчать неолітичні поселення, кургани ранньобронзового
віку, поселення черняхівської культури та салтівської культури. Наприкінці 16 ст. тер. сучасного міста належала Бєлгородському монастиреві. Датою заснування вважається 1674, коли на р. Вовчі Води група укр. переселенців на чолі
з Мартином Старочудним заснувала укр. слободу під назвою Вовче, Вовчі Води і почала нести сторожову службу. 1780—97 та з
1802 — повітове місто. Нас. займалося переважно землеробством і ремісництвом; у місті був
невеликий салотопний з-д; тут
відбувалося 8—9 ярмарків на рік.
Пожвавленню госп. діяльності у В. сприяла залізниця Бєлгород—Донбас, яка пройшла через
місто 1896. На поч. 19 ст. тут з’явилося кілька підпр-в з переробки
с.-г. продукції. Райцентр з 1923.
Археол. пам’ятки: поселення
8—9 ст.
Літ.: IМіС УРСР. Харківська область. К., 1967; Вовчанськ: Збірник архівних документів і матеріалів. Х., 1994.
П.Т. Тронько.

ВОВЧЕ, Вовчі Води — назва у 2-й
пол. 17 і 18 ст. м. Вовчанськ.
ВОВЧОК Марко (літ. псевд.;
справжні прізв., ім’я та по батькові Вілінська Марія Олександрівна, по чоловікові Маркович; 22
(10).12.1833—10.08(28.07).1907) —
письменниця демократ. напряму.
Н. в маєтку Єкатерининське (поблизу сучасного с. Казаки Єлецького р-ну Липецької обл., РФ) у
дворянській родині укр.-польс.
походження. 1845—48 навч. у
приватному пансіоні у м. Харків.
Від 1848 до 1851 мешкала в
м. Орел (нині місто в РФ) у рідної
тітки К.Мордовіної. Тут познайомилася з рос. письменниками
П.Якушкіним, М.Лєсковим, збирачем нар. пісень П.Киреєвським, фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем (перебував в Орлі в адм. засланні за
участь у Кирило-Мефодіївському
товаристві). У січ. 1851 одружилася з О.Марковичем і того ж року переїхала з ним до Чернігова.
Від 1853 до 1855 жила в Києві, від
1856 до 1858 — у Немирові. За роки життя в Україні збирала й
вивчала укр. фольклор, опанувала
укр. мову. 1854 деякі з записаних
нею пісень були надруковані в зб.

А.Метлинського «Народні південноросійські пісні». Протягом
1856—57 писала худож. тв. укр.
мовою, які вийшли 1857 в СанктПетербурзі під назвою «Народні
оповідання Марка Вовчка» (1859,
рос. переклад за ред. І.Тургенєва
«Украинские народные рассказы», у цьому ж році вийшли її
«Рассказы из народного русского
быта»). На поч. 1859 переїхала до
С.-Петербурга. Тут зустрічається
з Т.Шевченком, спілкується з
І.Тургенєвим, М.Некрасовим,
О.Плещеєвим, Д.Писаревим (якому доводилася двоюрідною сестрою по матері П.Даниловій), представниками польс. визвол. руху.
Від квіт. 1859 до лют. 1867 жила за
кордоном (Німеччина, Велика
Британія, Швейцарія, Італія, Франція). Співробітничала з О.Герценим і М.Огарьовим, познайомилася з М.Добролюбовим, Л.Толстим (1861), Д.Менделєєвим, прогресивними діячами польс. та чеської еміграції, франц. письменниками. 1860 була надрукована
повість «Институтка», яку письменниця присвятила Т.Шевченку. Укр. мовою вона вийшла 1862
у ж. «Основа» за ред. П.Куліша.
Протягом 1861 у цьому журналі
друкувались оповідання В., які
склали основу 2-го тому «Народних оповідань». Творчий доробок
В. високо оцінили представники
демократ. напряму в літ., відзначили його реалістичний характер
та соціальне спрямування. В
1860-х рр. за мотивами нар. легенд про ватажків визвол. руху в
Україні у жанрі казок написала
тв. «Кармелюк», «Лимерівна». 1862
підготувала антиклерикальну повість «Дяк» із життя укр. духівництва. Перебуваючи за кордоном,
перекладала рос. мовою наук. праці та літ. тв. франц., нім., англ.,
датських і польс. авторів. Після
повернення до С.-Петербурга 1867
очолила видання ж. «Переклади
найкращих іноземних письменників» (рос. мовою). Вперше переклала 15 романів Жюля Верна, казки Г.-Х.Андерсена, праці
Ч.Дарвіна, А.Брема. Від 1868 по
1875 разом із Д.Писаревим, М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним брала участь у виданні ж. «Отечественные записки». Од 1878 мешкала в місцях проходження служби свого другого чоловіка
М.Лобача-Жученка (містах Ставрополь, Новоросійськ, Богуслав,
Саратов і Нальчик, нині усі РФ).
Написала повість «Відпочинок в
селі» (1899), оповідання «Гайда-

маки», «Чортяча напасть» (1902),
займалася перекладами тв. Б.Пруса і К.Юноши. Останній рік життя мешкала на околиці м. Нальчик. Нині в цьому будинку —
літ.-меморіальний музей В. В Україні діють музеї В. у Немирові та
Богуславі.
П. на х. Долинськ (нині у межах м. Нальчик).
Тв.: Твори, т. 1—3. К., 1975.
Літ.: Засенко О.Є. Марко Вовчок:
Життя, творчість, місце в історії літератури. К., 1964; Крутікова Н.Є. Жива
душа. В кн.: Вовчок М. Твори, т. 1. К.,
1975; Брандіс Є.П. Марко Вовчок.
Статті і дослідження. К., 1985.
Т.І. Катаргіна.

ВОВЧУХІВСЬКА ОПЕРАЦIЯ
1919 — перший етап стратегічної
наступальної операції Української
Галицької армії в лют.—берез. 1919,
що мала на меті визволення Львова і Перемишля (нині Пшемисль,
Польща). В ході В.о. планувалося
оволодіння залізницею Львів—Перемишль. Здійснення операції покладалося на 3-й корпус УГА (командир — полк. Г.Коссак). Розпочата 16 лют. 1919. В ході наступу
укр. війська встановили контроль
над залізницею, але подальші
військ. дії було припинено на вимогу військ. місії Антанти під
проводом франц. ген. Бартелемі
(див. Бартелемі місія 1919). За посередництвом місії укладено перемир’я (25 лют. 1919) і розпочалися укр.-польс. переговори. Делегація ЗУНР відкинула як неприйнятні ультимативні вимоги
антантівської місії Бартелемі про
встановлення демаркаційної лінії
між ворогуючими сторонами.
2 берез. 1919 бойові дії відновилися, в ході наступу укр. війська розгромили угруповання ген.
Бекера і зайняли с. Вовчухи (нині
с. Вовчухів Городоцького р-ну
Львів. обл.). Проте замість наступу на Перемишль вони отримали
наказ розгорнути бойові дії у напрямі на Городок (нині місто
Львів. обл.) і далі на Львів. Тоді ж
польс. війська, що за час перемир’я отримали значні підкріплення, перейшли у контрнаступ. В.о.
завершилася 18 берез. 1919 поразкою військ УГА.
Літ.: Литвин М.Р., Науменко К.Є.
Iсторія галицького стрілецтва. Львів,
1990; Iсторія українського війська.
Львів, 1992.
А.О. Буравченков.

ВОДОВОЗОВ Василь Васильович
(22.12.1864—07.10.1933) — журналіст, публіцист, громад. та політ.

діяч. Н. в м. Санкт-Петербург у
родині педагогів. Від 1883 навч.
на історико-філол., а з 1885 на
юрид. ф-ті Петерб. ун-ту, брав
участь у студентському русі, з
1886 вів міжнар. від. у газ. «Неделя». 1887 заарештований, засланий в Архангельську губ. 1890
екстерном закінчив ун-т. 1891—
93 — в Самарі (нині місто в РФ),
де залучився до народницького
руху (див. Народництво). У цей
період багато публікувався у
журналах «Мир Божий», «Северный вестник», «Юридический вестник», завідував від. газ. «Русская
жизнь». Від кін. 1895 у Києві, брав
участь у діяльності с.-д. і есерівських орг-цій, київського «Союзу боротьби за визволення робітничого
класу» і київ. к-ту РСДРП. Співробітничав у газ. «Киевское слово» (1896), «Киевские отклики»
(1904), одес. ж. «Южное обозрение»
(1904), чл. правління Київ. літ.-артистичного т-ва. 1903 увійшов до
«Союзу визволення». Од 1904 — у
С.-Петербурзі. За низку публікацій про революц. рух 1905—07 та
вид. брошури «Сборник программ политических партий в
России» (1906) йому було заборонено редагувати будь-які вид.
Один з провідних діячів Трудової
групи (див. Народно-соціалістична
(трудова) партія), в лют. 1907 обраний чл. її ЦК. З 1910 — секретар Петерб. літ. т-ва. У роки Першої світової війни виступав за поразку царського уряду, укладення
миру. Після Лютневої революції
1917 входив до ЦК Трудової нар.соціаліст. партії. Після Жовтневої
революції 1917 займався журналістикою, працював у Петрогр. істор.революц. архіві, ун-ті, ін-ті журналістики. Од 1922 — у Берліні,
від 1924 — у Празі. Співробітничав у зарубіжних періодичних та
енциклопедичних вид.
П. поблизу м. Збраслав (Чехія).
Тв.: Всеобщее избирательное право на Западе. Ростов-на-Дону, 1904;
Материалы для характеристики русской прессы. СПб., 1908; Избирательное право в Европе и России. СПб.,
1906; Как производятся выборы в Государственную думу по закону 3 июня
1907 г. Левенштейн, 1907; По Сербской Македонии. Путевые записки.
Пг., 1916; На Балканах. Статьи. Путевые очерки. Пг., 1917; Что такое Учредительное собрание? Там само, 1917;
А.И. Герцен. Прага, 1920; Западная
Европа и Америка после войны. Пг.,
1922; Граф С.Ю. Витте и император
Николай II. М., 1992.

591
ВОДОВОЗОВ

В.В. Водовозов.

592
ВОДОЛАЖЧЕНКО

О.Г. Водолажченко.

Літ.: Дело В.В. Водовозова в СанктПетербургской судебной палате по
обвинению в девяти литературных
преступлениях. СПб., 1906; Мошинский И.Н. (Юзеф Канарский). На путях к Первому съезду РСДРП (90-е годы в киевском подполье). М., 1928;
Колесниченко Д.А. Водовозов В.В. В
кн.: Отечественная история: Энциклопедия. М., 1994; Искакова О. Водовозов В.В. В кн.: Политические партии в
России. Конец XIX — первая треть XX
века: Энциклопедия. М., 1996.
Л.Д. Федорова.

ВОДОЛАЖЧЕНКО Ольга Гаврилівна (28.05.1888—30.10.1972) —
укр. історик, архівіст, джерелознавець, філолог. Учениця Д.Багалія. Н. в м. Севастополь у сім’ї
військового. Закінчила Севастопольську жін. г-зію і отримала
звання вчительки історії і географії (1905). 1907—12 як чл. Української соціал-демократичної робітничої партії вела підпільну роботу
серед матросів Севастополя. 1907 —
слухачка Вищих жін. курсів у Харкові. Закінчила істор. від-ня історико-філол. ф-ту Харків. ун-ту
(1912). Вчителька рос. мови й історії в м. Карасубазар (нині Білогірськ; 1912—17). Одночасно закінчила екстерном пед. курси
(1914) та склала іспити з курсу
слов’яно-рос.
від-ня
Харків.
ун-ту (1917). 1922—30 — аспірантка, н.с., вчений секретар Науководослідного інституту історії української культури імені академіка
Д.Багалія. Захистила промоційну
працю на тему «Історія Харківського колегіуму». Одночасно викладала історію України в Харків. ін-ті
нар. освіти. 1923—25 завідувала
ред. частиною ж. «Червоні квіти».
Викл. укр. мови в Харків. ін-ті нар.
госп-ва (1925—26), зав. інформаційно-видавничим бюро Укрнауки (1925—30), співробітниця сектору
науки
Промкооперації
(1931—36). 1927 і 1929 перебувала
у наук. відрядженнях у Греції і
Німеччині.
Одночасно з наук. і викладацькою діяльністю активно займалася архів. роботою. 1919 — співробітник архів. секції Харків. Губкопису, 1920—25 — учений архівіст Харків. центр. істор. архіву
(упорядковувала фонди Земельного банку, Рос.-азіат. банку,
Військ. начальника). 1921—25 —
учений секретар, зав. секретаріатом, секретар колегії Укрцентрархіву. 1936—37 — доц. Харків. ін-ту
інженерів залізничного транспорту та Харків. ін-ту держ. торгівлі.
1937—41 за звинуваченням в ан-

тирад. діяльності перебувала в
ув’язненні й на засланні в Казахстані. Після звільнення працювала (1941—45) в с. Кармачі Чкаловської (нині Оренбурзької) обл.
РРФСР. 1945—52 викладала в
Пед. ін-ті в м. Кизил-Орда (нині
Кзилорда, Казахстан). Одночасно
читала лекції з мовознавства у Вечірньому ун-ті марксизму-ленінізму. Від 1952 — на пенсії. 1954 переїхала до м. Миколаїв. 1954—66
працювала на громад. засадах у
Миколаїв. обласній наук. б-ці.
Автор праць із соціальноекон. історії України 18—19 ст.,
історії освіти на Слобожанщині,
архівознавства.
Реабілітована в берез. 1964.
П. у м. Миколаїв.

джений ЧК до розстрілу (1919).
Кер. повстанських загонів у р-ні
Холодного Яру (1921). З 1922 — у
Польщі. Працював у страхових,
кооп. т-вах, розвідувальних органах
УНР (1927— 30). Автор драм «Право сваволі», «Холодний Яр». Заарештований органами НКВС 27
верес. 1939. Страчений.
Літ.: Демартино А. Холодноярський отаман Яків Водяний. «Незборена
нація», 1995, № 22—23; Коваль Р.М.
Яків Водяний. Смілянський полковник. В кн.: Коваль Р.М. Отамани Гайдамацького краю. К., 1998.
Г.П. Савченко.

ВОДЯНИК, Водяний — міфологічний персонаж у давніх слов’ян,
господар річки або озера. Вважається, що він викликає бурю, рве
рибальські мережі, затоплює запруди, шкодить пасічникам, затягує під воду необережних плавців,
які наважилися купатися вночі
або ополудні. Рятувати потопаючого небезпечно: розгніваний В.
може втопити того, хто наважився
відібрати його жертву. Утопленики-хлопці стають його робітниками, дівчата — русалками або дружинами. Утім, у доброму настрої
В. допомагає рибалкам та мельникам. Живе В. у глибоких ямах,
під водяними млинами або, за деякими повір’ями, у кришталевих
палацах. В. — також колиш. утопленик, уявляють його в образі великої риби (сома, щуки), а іноді — людини із зеленим або чорним волоссям.

Тв.: Перша нарада архівних робітників України. «Архівна справа», 1925,
кн. 1; Короткий нарис історії архівної
справи на Україні та діяльність Укрцентрархіву за 1924 р. Там само [у
співавт.]; З історії Харківского колегіуму в XVIII віці. «Наукові записки
науково-дослідчої катедри історії української культури», 1927, № 6; Школа
хартій (Французька школа архівістівтехніків і палеографів). «Архівна справа», 1928, кн. 7.
Літ.: Кравченко В.В. Д.И.Багалей:
научная и общественно-политическая
деятельность. Х., 1990; Богдашина О.М.
Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені акад. Д.І.Багалія (1921—
1934 рр.). Х., 1994; Матяш І. Ольга Водолажченко: історик, організатор архівної освіти,.. ворог народу. «З архівів
ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ», 1999,
№ 1/2; Її ж. Водолажченко Ольга Гаврилівна. В кн.: Українські архівісти:
Біобібліографічний довідник, вип. 1.
К., 1999.
І.В. Верба.

Літ.: Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. М., 1991.
Т.Л. Вілкул.

ВОДЯНИЙ Яків Михайлович
(20.10.1886—10.05.1940) — укр.
політ. діяч, учасник української
революції 1917—1921. Н. в м. Сміла.
За фахом учитель. Від 1905 — чл.
партії есерів (див. Українська партія соціалістів-революціонерів), з
1907 — есерівської орг-ції «Українська народна оборона», очолював її бойову дружину в Києві.
Тричі заарештований царським
урядом (1906, 1907, 1909). Перебував 1907, 1909 на засланні у Наримському краї (нині у межах
Томської обл., РФ). 1908 — в Галичині, 1911—17 — в Японії й Австралії. Од літа 1917 — організатор
Вільного козацтва, черкас. полковий отаман, учасник з’їзду Вільного козацтва в Чигирині. Вів боротьбу з більшовицькими військами, рад. владою, заочно засу-

ВОЄВІДКА Ярослав (05.03.1882—
30.03.1920) — укр. військ. діяч.
Д-р права. Н. в с. Петранці (нині
с. Петранка Рожнятівського р-ну
Iвано-Франк. обл.) в сім’ї священика. Закінчив Академічну г-зію у
Львові, навч. у Львів., Карловому
(Прага, закінчив 1910) ун-тах.
Працював адвокатом у м. Чортків. Активний учасник сокільсько-січового руху. В роки Першої
світової війни — старшина артилерії австро-угор. армії на рос.
фронті. Восени 1918 сформував і
очолив гарматний полк у складі
1-ї бригади Укр. січових стрільців
Української Галицької армії. Відзначився у боях на польс., більшовицькому, денікінському фронтах (див. Українсько-польська війна
1918—1919, Війна РСФРР і УНР
1918—1919, А.Денікін).

У період тимчасового перебування УГА в складі Червоної армії (див. Радянська армія) 1920
вбитий політкомісаром у с. Піщанка (нині Балтського р-ну
Одес. обл.).
Літ.: Українські Січові Стрільці
1914—1920. Львів, 1935; Литвин М.,
Науменко К. Iсторія ЗУНР. Львів, 1995;
Литвин М. Українсько-польська війна
1918—1919 рр. Львів, 1998.
К.Є. Науменко.

ВОЄВОДА — 1) В. і відповідні
уряди В. (адм. та військ. посади)
з’являються в усіх ранньослов’ян.
д-вах на початку їхнього формування. Термін «В.» початково мав
два значення: а) головнокоманд.
війська (під цим титулом, очевидно, міг виступати і князь); б) урядовець при князеві, його заст., що
очолював військо, але водночас
міг виконувати й ін. функції з
управління князівським двором.
В літ. джерелах термін «В.» (õоåõоäоõ) вперше був ужитий у тв.
Константина VII Багрянородного
«Про управління імперією» на
означення угор. воєначальників.
У Київській Русі В. є найважливішою особою при князеві, його військ. заст., начальником
«молодшої дружини», а у мирний
час намісником із рядом адм.
обов’язків, вихователем молодого
князя тощо. Уряд В. з часом еволюціонував в уряд князівських
намісників із широкими повноваженнями (адм., військ., суд. і
госп.-фінансовими) в межах окремих земель;
2) поява на укр. землях урядів
В. як управителів окремих тер.адм. одиниць із певними окресленими повноваженнями пов’язана
з впливами на тогочасне укр.
життя Корони Польської. Найраніше В. з’являється у Руському
воєводстві (1432) і Подільському
воєводстві (перша згадка 1435) у
зв’язку з входженням цих земель
до Корони і утвердженням у них
польс. права й адміністрації. У
Великому князівстві Литовському
(ВКЛ) появу уряду В. як земського представника монарха пов’язують із рішенням Городельського
сейму 1413, за яким В. мали бути
призначені у Вільні (нині Вільнюс), Троках (нині Тракай, Литва) та у ін. місцях за прикладом
Корони Польс. В. ВКЛ мали ширші повноваження, аніж В. Корони Польс., вони зосереджували в
своїх руках ще й владу старост
(див. Староство), зокрема, такими функціями був наділений (з

1471) київ. В. (на тер. окремих земель до впровадження воєводського уряду усі повноваження намісника вел. кн. належали старості). Остаточно на укр. землях, що
входили до складу ВКЛ, уряд В.
утвердився в результаті адм.-правової реформи 1564—66 і утворення Волинського воєводства та
Брацлавського воєводства (1566),
пізніше — Чернігівського воєводства (1635). З цього часу до функцій В. на тер. підпорядкованого
йому воєводства належать: кер-во
посполитим рушенням; нагляд за
елекцією земських урядників; нагляд за цінами, мірами і вагами у
королів. (з 1764 — й усіх ін.) містах; судочинство над єврейс. громадами; кер-во т. зв. вічовим судом — апеляційною інстанцією
щодо рішень земських і гродських судів (до утворення Коронного
трибуналу 1578).
Уряд В. був дигнітарським
(почесним), особи, що обіймали
його, автоматично входили до
складу сенату (див. Сенат у Речі
Посполитій). За кожним В. у сенаті було закріплене відповідне
місце: київ. воєвода посідав 13-те
місце, рус. — 15-те, волин. —
16-те, подільський — 17-те, брацлавський — 32-ге, черніг. — 36-те
(всього на 1569 було 34 воєводства, 1768 — 37).
На тер. Речі Посполитої уряд
В. існував до поділів Польщі 1772,
1793, 1795;
3) на укр. землях, що в 2-й
пол. 17 ст. відійшли до Рос. д-ви,
термін «В.» пов’язується з призначенням до Києва і кількох ін.
міст рос. городових воєвод як комендантів фортець і командувачів
місц. гарнізонів;
4) на зх.-укр. землях, що
1920—39 входили до складу Польщі, В. очолювали адм. округи —
воєводства.
Літ.: Любавский И. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени
издания первого Литовского статута.
М., 1892; Крикун М. Земські уряди на
українських землях у XV—XVIII століттях. «ЗНТШ», 1994, т. 228; Gуralski Z.
Encyklopedia urzкdуw i godnoœci w
dawnej Polsce. Warszawa, 2000; Kurutyka J. Hofдmter, Landesдmter, Staatsдmter und ihre Hierarhien in Polen im mitteleuropдischen Vergleich (11—15. Jh.).
В кн.: Das Reich und Polen. Parallelen,
Interaktionen und Formen der Akkulturation im hohen und spaten Mittelalter
(Vortrдge und Forschungen, hrsg. von
Konstanzer Arbeitskreis fьr Mittelalterliche Geschichte), 2003.
Н.П. Старченко.

ВОЄВОДСТВО — 1) адм.-тер.
одиниця на укр. землях у складі
Великого князівства Литовського
(ВКЛ) та Корони Польської у
15—18 ст. Воєводська модель
адм.-тер. устрою земель сформувалася в Польщі у 14 ст. і була поширена в Галицькій Русі та Зх.
Поділлі згідно із привілеєм польс.
короля Владислава ІІІ (лип. 1434).
Створення Руського воєводства й
Подільського воєводства та формування в них воєводських урядів і
введення польс. права завершили
процес інкорпорації цих укр. земель польс. короною. На укр. землях у складі ВКЛ перехідний період від давньорус. схеми адм.тер. устрою (землі та князівства)
до польс. (воєводська) був довшим. Статус воєводства Київська
земля отримала 1471 після ліквідації Київського князівства (див.
Київське воєводство). Волинське
воєводство та Брацлавське воєводство виникли в результаті проведення адм.-тер. реформи серед.
60-х рр. 16 ст., яка здійснювалась
урядом ВКЛ згідно з рішеннями
Віленського сейму 1565—66. Чернігівське воєводство було створене
урядом Речі Посполитої 1635.
Управляли В. воєводи: вони
обіймали адм. та військ. владу,
були членами королів. сенату
(див. Сенат у Речі Посполитій) і
головували на місц. шляхетських
сеймиках. Разом з тим їхні повноваження істотно обмежувалися
привілеями місц. шляхти. Більшою, ніж ін. воєводи, вагомістю
своїх повноважень відзначався
київ. воєвода.
Після 1-го поділу Польщі 1772
(див. Поділи Польщі 1772, 1793,
1795) території Рус. воєводства
(без Холмщини), Белзького воєводства та зх. регіонів Волин. і Подільського воєводств увійшли до
складу Австрії. Управління краєм
(названим Східною Галичиною)
здійснювала ств. 1774 галицька
придворна канцелярія, якій на
місцях підпорядковувалися губернські управління.
Київ., Волин., Брацлавське й
Подільське воєводства збереглися
до поч. 90-х рр. 18 ст. Після 2-го
поділу Польщі 1793 вони увійшли
до складу Російської імперії й були
замінені Ізяславською губернією,
Брацлавською губернією та Київським намісництвом;
2) адм.-тер. одиниця зх.-укр.
земель, які 1921—39 перебували
у складі Польщі (Львів., Терноп., Станіславське, Волин. воєводства).

593
ВОЄВОДСТВО

594
ВОЄННА

Літ.: Клепатский П.Г. Очерки по
истории Киевской земли, т. 1. Одесса,
1912; Крикун М.Г. Поширення польського адміністративно-територіального
устрою на українських землях. «Проблеми слов’янознавства», 1990, вип. 42;
Його ж. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в
XV—XVIII ст.: Кордони воєводств у
світлі джерел. К., 1993; Гурбик А.О.
Правова культура на українських землях у складі Польської держави (XIV—
XVIII ст.). В кн.: Польська культура в
житті України: Історія. Сьогодення.
(Матеріали II Міжнародної наукової
конференції). К., 2000.
А.О. Гурбик.

ВОЄННА ДЕМОКРАТІЯ — одна
з провідних форм організації
сусп-ва на шляху становлення
класо- та політогенезу в епоху
розкладу первісного ладу; термін, введений амер. етнографом
Л.Морганом (1818—1881). Війна
як один із засобів отримання
сусп. продукту стає у цей час постійним промислом, тоді ж відбувався процес виокремлення прошарку людей (дружини), для яких
війна та грабунок є гол. формою
їхньої життєдіяльності і які створюють для воєн. вождя незалежну
опору серед одноплемінників. Таким чином складалася особлива — потестарна структура сусп.
орг-ції: нар. збори, що включають
тільки общинників-воїнів (озброєний народ), військ. лідер (вождь)
та рада старійшин, яка відіграє
другорядну роль. Демократичність влади полягала в збереженні
ефективного впливу нар. зборів
на раду старійшин та на життя общини. В. д. як одна з форм становлення інституціалізованої публічної влади в епоху класоутворення, на думку деяких етнографів, була широко розповсюджена
у більшості народів світу. Класичними прикладами В. д. є сусп-ва
греків гомерівської доби, давніх
кельтів, германців, норманів.
Проте зараз доведено, що В. д. не
була гол. формою влади при переході від потестарної до політ.
організації сусп-ва, більш поширеною тоді була воєн.-ієрархічна.
Проблему шляхів та форм політогенезу давніх сусп-в України нині
розроблено недостатньо, але є
підстави вважати, що для більшості з них, починаючи з раннього
бронзового віку, характерною була
саме В. д.
Літ.: Морган Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. Л., 1934; Косвен М.О. К вопросу о военной демок-

ратии. «Труды Института этнографии.
Новая серия», 1960, т. 54; Аверкиева Ю.П. О месте военной демократии
в истории индейцев Северной Америки. «Советская этнография», 1970, № 5;
Морган Л.Г. Лига Ходеносауни, или
ирокезов. М., 1983; История первобытного общества. Эпоха классообразования. М., 1988.
А.В. Ніколова.

ВОЄННА ЕКОНОМІКА — специфічна форма нар. г-ва, що забезпечує воєн. потреби, мобілізацію всіх ресурсів д-ви під час війни. Характеризується всебічним
розширенням вир-ва воєн. продукції і скороченням випуску цивільної продукції, підпорядкуванням розподілу нац. доходу військ.
потребам за рахунок скорочення
цивільного споживання. В структурному плані безпосередньо до
В. е. як складової нар. г-ва зараховуються базові галузі нар. г-ва в
тій частині, яка забезпечує зміцнення воєн.-екон. потенціалу д-ви.
Уперше суцільна перебудова
нар. г-ва на воєн. лад була здійснена воюючими країнами в ході
Першої світової війни, коли виявилося, що нагромаджені ними
за мирних умов величезні запаси
озброєння не достатні для потреб
мільйонних армій. У Російській
імперії, яка за рівнем екон. розвитку відставала від д-в Зх. Європи,
В. е. почала створюватися із запізненням, у 2-й пол. 1915, що
значною мірою зумовило поразку
Росії у війні.
У 1940-х рр. переводити нар.
г-во України на воєн. рейки довелося у зв’язку з агресією нацистської Німеччини проти СРСР.
Уже через тиждень після початку
Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 на виконання фронтових замовлень —
випуск боєприпасів та різних
видів озброєння, ремонт бойової
техніки — перейшли велетні металургійної, маш.-буд., суднобудівної та ін. галузей пром-сті Донбасу та Придніпров’я, Харкова і
Одеси, Миколаєва і Запоріжжя.
У 4-му кварталі 1941 підпр-ва
легкої пром-сті СРСР забезпечували фронт різноманітним асортиментом воєн. одягу, зокрема
пошили 301,3 тис. шинелей,
899,9 тис. гімнастерок, 744,2 тис.
чобіт та ін. Для потреб війни мобілізувалися ресурси с. госп-ва.
Транспорт почав діяти за графіком воєн. часу, за яким здійснювалися перевезення військ,
військ. та евакуаційних вантажів.
У країні було запроваджено нор-

моване постачання нас. споживчими товарами, скасовано відпустки і заборонено самовільний перехід робітників і службовців з
одного підпр-ва на ін. У зв’язку з
мобілізацією до армії значної частини кваліфікованих кадрів розгорнулася підготовка і перекваліфікація нового контингенту
працівників, переважно жінок і
підлітків.
Великі фінансові та матеріальні ресурси були спрямовані на
розгортання пром. вир-ва в недосяжних для авіації ворога р-нах
СРСР. З тер. України, яким загрожувала окупація, з лип. по листоп. 1941 було евакуйовано
понад 550 великих підпр-в (1/3
усіх евакуйованих з прифронтової
зони рад. з-дів та ф-к), а також
велику кількість техніки, майна
колгоспів, радгоспів, худоби. З
УРСР у сх. р-ни СРСР вивезено
понад 3 млн спеціалістів та їхніх
сімей. Уже в 1-му кварталі 1942
переважна кількість перебазованих підпр-в працювала на повну
потужність. Про ефективність
цих заходів свідчить порівняння
показників рад. В. е. та воєн.екон. потенціалу Німеччини. Хоча остання протягом війни виробляла сталі, електроенергії та вугілля в 1,5—2,5 разу більше, ніж
СРСР, але на кожні 100 нім. літаків випускалося 170 рад. З воріт
танк. з-дів Уралу щомісяця виходило 2 тис. бойових машин, у
Німеччині вироблялося 1450. Велику роль у цих досягненнях
відіграли людські та матеріально-тех. ресурси України.
Одразу ж після визволення
окупованих тер. республіки тут
розгорнулися масштабні відбудовні роботи, переважно на підпрвах воєн. призначення. Україна
перетворилася, по суті, на прифронтову матеріально-тех. базу
діючої армії.
Першочерговим завданням з
огляду на наступні широкомасштабні відбудовні роботи стало
якнайшвидше відновлення вугільно-металургійної бази, машинобудування, енергопостачання,
залізничного транспорту. 1943—45
було відбудовано в цілому 30 %
довоєн. вироб. потужностей, вироблено 23 % електроенергії, видобуто 26 % вугілля, виготовлено
14,6 % прокату від рівня 1940.
По закінченні Другої світової
війни значна частина пром-сті
України з огляду на «холодну війну» із країнами Заходу продовжувала орієнтуватися на випуск

продукції, прямо або безпосередньо пов’язаної з воєнно-промисловим комплексом. В Україні набули
значного розвитку такі оборонні
галузі, як ракетобудування, суднобудування, авіаційна та танк.
пром-сті та ін.
Літ.: Вознесенский Н. Военная экономика СССР в период Отечественной войны. М., 1948; Украинская ССР
в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945 гг., т. 1—3.
К., 1975; Iсторія народного господарства Української РСР, т. 3. К., 1985;
Великая Отечественная война 1941—
1945: Энциклопедия. М., 1985.
Л.В. Кондратенко.

«ВОЄННА ІСТОРІЯ» — наук.популярний журнал, заснований
Українським інститутом воєнної
історії 2002 у Києві. Виходить 6
разів на рік. До складу редколегії
входять учені-історики, юристи,
військові. Журнал пропагує укр.
нац. цінності, висвітлює маловідомі сторінки історії воєн і
збройних конфліктів, подає портрети видатних військ. діячів минулого та сучасності, приділяє велику увагу проблемам збереження
пам’яток і археол. дослідженням
відповідного профілю, публікує
архів. документи й спогади учасників бойових дій тощо. «В.і.» видається виключно на доброчинні
фінансові внески.
О.І. Гуржій.

«ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ» —
здійснювані більшовиками з кін.
1917 до весни 1921 соціальноекон. перетворення на підконтрольній їм тер. колиш. Рос. імперії.
Власне термін «В.к.» вперше з’явився тільки у берез. 1921, коли
В.Ленін заявив, що тогочасний
«надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений “комунізм”
наш викликався до життя в і йн о ю і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Поряд
із взяттям у лапки терміна «комунізм» В.Ленін запропонував і схему
пояснення причин тогочасного катастрофічного стану економіки країни, говорилося про обумовлену
війною господарську розруху. Насправді тогочасна розруха була не
стільки наслідком війни, скільки
результатом політики «В. к.».
Пропагандисти взяли на озброєння запропоноване пояснення. В рад. енциклопедіях «В. к.»
став характеризуватися як система
викликаних умовами громадян.
війни та іноз. воєн. інтервенції
тимчасових надзвичайних заходів
соціально-екон. характеру. Зва-

жаючи на те, що громадян. війна
почалася тільки з літа 1918, попередній період рад. влади став розглядатися в історіографії як самостійний, хоч таким не був.
Більшовики розпочали комуніст. буд-во відразу після захоплення влади. Воно здійснювалося
за програмою, оприлюдненою
В.Леніним у квіт. 1918 у статті
«Чергові завдання радянської влади». У сфері розподілу комуністи
обіцяли в майбутньому матеріальні блага за потребами, однак у поточний час рад. влада була спроможна забезпечувати лише голодний мінімум продовольства за
картками. У вироб. сфері гол. завдання рад. влади полягало в суцільному одержавленні засобів
вир-ва, тобто в суто комуніст. заході — ліквідації приватної власності. Усі теоретичні й практичні
суперечності розв’язувались досить просто: заявою про те, що
першою фазою комунізму є соціалізм. Привласнення більшовиками популярного терміна «соціалізм» давало багато пропагандистських переваг.
Одержавлення пром-сті проводилося у формі націоналізації.
Здійснити його єдиним актом виявилося неможливим. З’явився
вислів «червоногвардійська атака
на капітал», який означав, по суті, «перетравлювання» управлінськими органами д-ви відчужених у власників підпр-в. З весни
1918 почалася націоналізація цілих галузей, а 28 черв. цього року
ВЦВК видав декрет про націоналізацію всієї великої пром-сті. В
Україні, де комуніст. перетворення розгорнулися тільки з поч.
1919, націоналізація охопила всю
велику пром-сть відразу і за своїм
характером стала суцільною «атакою на капітал». Органи управління не встигали «перетравлювати» підпр-ва, внаслідок чого вони зупинялися. На поч. 1921 з
10 773 підпр-в, що були на держ.
обліку, діючими вважалися тільки
4060.
Націоналізація не знищила
відчуженості робочої сили від засобів вир-ва, але ліквідувала господаря-власника. Новий хазяїн в
особі держ. органу не мав матеріального інтересу, був позбавлений особистісної неповторності,
а тому був нездатним щоденно займатися конкретним вир-вом товарів і послуг для населення.
З’явилася об’єктивна потреба у
виробленні універсальних критеріїв і нормативів госп. діяльності

для всіх керованих об’єктів. Налагодження обліку величезної маси
натуральних показників, розроблення кошторисів, планів та
звітів, організація поопераційного контролю й постійна перевірка
завжди завищуваних заявок від
підпр-в на ресурси вимагали величезної армії обліковців та контролерів.
Над одержавленими підпр-вами виник і почав стрімко розростатися управлінський апарат у
вигляді главків (гол. управлінь)
Вищої ради нар. г-ва (ВРНГ),
центрів, трестів і кущів. В Україні
було утворено Бюро з відбудови
пром-сті (Промбюро) на правах
філії ВРНГ, яке до кінця 1920 мало 45 від. управлінь, главків і
центрів. Уся ця система була
спрямована на втілення в життя
схем безтоварної комуніст. економіки, на налагодження управління з одного центру кожним окремим підпр-вом.
У вир-ві, організованому покомуністичному, не можна було
обійтися без трудової повинності.
Примусовість праці випливала з
самої ідеї цілком позбавленого
ринкових важелів планового г-ва.
Небажання робітника працювати
там і тоді, де і коли це було необхідно держ. органові, викликало з
боку д-ви гостру реакцію. Як правило, таке небажання політизувалося, тобто влада сприймала його
як контрреволюц. виступ. З’явилося поняття «дезертир трудового
фронту». При Раді оборони (з
квіт. 1920 — Рада праці і оборони)
було створено Гол. к-т з трудової
повинності (Головкомтруд) з широкою мережею відповідних місц.
установ. 12 жовт. 1920 Раднарком
УСРР прийняв постанову «Про
табори примусових робіт». Організація мережі таборів покладалася на губернські ЧК. На тер. республіки створювалося Центр.
управління таборів (Гулаг). Наприкінці жовт. 1920 в Україні було організовано перші сім трудових концтаборів.
Другий після націоналізації
пром-сті, транспорту і банків
крок у напрямі докорінної реорганізації виробн. відносин у дусі
комуніст. доктрини В.Ленін визначив у декреті Раднаркому
РСФРР «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого
споживання і домашнього господарства» від 21 листоп. 1918. Декрет покладав на наркомат продовольства обов’язки щодо заготівлі

595
ВОЄННИЙ

596
ВОЄННИЙ

й розподілу серед нас. всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.
Керуючись логікою декрету,
заготівельники почали накладати
на селян обов’язкові завдання,
визначаючи їх за дворами, селами, волостями і повітами. За цих
умов стала неминучою поява
продрозкладки (в укр. мові побутує й рос. замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому РСФРР
про хлібну і фуражну розкладку
з’явився 11 січ. 1919. У цьому ж
році розкладка поширилася майже на всі види продовольства і
с.-г. сировини.
Розкладка не була торг. операцією, хоча мала вигляд обміну
товару на гроші: д-ва платила за
вилучену продукцію, але платила
стільки, скільки вважала за потрібне. Не була вона й податком,
бо не прив’язувалася до обсягу
вирощеної продукції через встановлений відсоток. Величина
розкладки визначалася тільки двома чинниками: потребами д-ви у
продовольстві та здатністю наркомпроду і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Продрозкладка була, по суті,
реквізицією.
Комуніст. розподіл вироблених в країні продуктів і продрозкладка, на якій він базувався, в
підконтрольній більшовикам Україні були запроваджені декретом
ВУЦВК «Про загальнодержавний
облік та розподіл продуктів і
предметів домашнього господарства» від 12 квіт. 1919. Продрозкладка встановлювалася в обсязі
140 млн пудів хліба. Однак до
білогвард. окупації заготівельникам вдалося зібрати тільки 8 млн
пудів. Селяни ігнорували вимоги
наркомпроду і чинили збройний
опір його працівникам.
Після перемоги над денікінськими військами 26 лют. 1920
новий закон про хлібну розкладку
підписали голова РНК УСРР
Х.Раковський і наркомпрод М.Владимиров. Обсяг розкладки тепер
дорівнював 160 млн пудів зерна. У
трав. 1920 була затверджена й
розкладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, у трав. 1920
утворено комітети незаможніх
селян. З їх допомогою до кін. 1920
заготівельникам вдалося зібрати
71,5 млн пудів хліба.
15 лип. 1920 з’явився Декрет
Раднаркому РСФРР «Про розрахункові операції», дія якого не-

гайно поширилася на тер. України. Декрет проголошував, що всі
установи, підпр-ва та орг-ції, які
потребують будь-яких виробів,
матеріалів або продуктів, зобов’язані для їх одержання звертатися
у відповідні розподільчі рад. установи. Купівля на вільному ринкові заборонялася. Розрахунки між
установами та підпр-вами могли
здійснюватися тільки перерахуваннями з рахунку на рахунок,
тобто у безготівковій формі. Цим
декретом між держ. г-вом і ринком було поставлено бар’єр.
У груд. 1920 розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Комісія
на чолі з С.Струмиліним при
Наркомфіні РСФРР підготувала
проект заміни грошей «тродами»
(трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування
грошей (яке так і не відбулося),
4 груд. 1920 Ленін підписав «Декрет про платний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання». Iдентичний
декрет, який мав вступити в дію з
1 січ. 1921, голова Раднаркому
УСРР Х.Раковський підписав 14
груд. 1920. У ньому вказувалося,
що продовольство, яке наркомпрод і його органи на місцях призначали для держ. підпр-в та установ на постачання робітників та
службовців, повинно було виділятися безплатно. Продовольство
для міськ. нас., яке мало право на
постачання з наркомпроду, мало
надходити до розподільчих органів теж безплатно.
Ліквідація ринкових відносин — центр. пункт комуніст. доктрини — вимагала цілковитої заміни приватної власності на засоби вир-ва на держ. власність. При
цьому йшлося не тільки про власність буржуазії та поміщиків, а й
про власність селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців. У
прийнятій весною 1919 парт. програмі підкреслювалося, що РКП(б)
розглядає організацію рад. і колективних г-в як єдино можливий
шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Фактично ж йшлося не стільки про
ефективність вир-ва, скільки про
перетворення селян у найманих
працівників держ. с.-г. підпр-в.
Наприкінці 1918 за безпосередньої участі В.Леніна було підготовлено Декрет Раднаркому
РСФРР «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу
до соціалістичного землеробства». Його осн. зміст визначався

фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубл.
тільки 14 лют. 1919 після його апробації на Всерос. з’їзді земельних від., к-тів бідноти і комун.
Декрет публікувався від імені
Всерос. з’їзду рад як його постанова.
Реалізація комуніст. декрету в
Україні почалася з берез., хоча
формально ЦВК України продублював його тільки 26 трав. 1919.
Навіть у малоземельних р-нах
значна частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а
цукровим з-дам під організацію
радгоспів або тим, хто бажав утворити комуни. У відповідь селяни
піднялися зі зброєю в руках проти
рад. влади. На придушення повстань було кинуто підрозділи Червоної армії (див. Радянська армія).
Командування Внутр. фронту на
чолі з К.Ворошиловим використало у боротьбі з селянами підрозділи інтернаціоналістів, сформовані для надання допомоги рад.
Угорщині. Поширеною практикою у придушенні сел. повстань
стали спалювання сіл, розстріли
заручників, конфіскація майна.
Червона армія, більшість якої
становили селяни, через такий
стан справ стала розкладатися, і
Україною заволоділи денікінські
війська. Після поразки денікінців
Всеукрревком затвердив 5 лют.
1920 новий земельний закон,
яким заборонялося відводити
землю під радгоспи без згоди селян.
У 2-й пол. 1920 стала зримою
небезпека колапсу с.-г. вир-ва
внаслідок величезного недосіву,
що став безпосереднім результатом продрозкладки: розуміючи,
що вироблену продукцію заберуть, селяни починали сіяти тільки для власних потреб.
Щоб попередити таку небезпеку, рос. уряд за дорученням
В.Леніна вніс на VIII Всерос. з’їзд
Рад (22—29 груд. 1920) законопроект «Про заходи зміцнення і
розвитку селянського сільського
господарства». Відмовляючись від
негайного запровадження радгоспів і комун, д-ва доповнила розкладку сел. продукції розкладкою
засіву й обробітку землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть
можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню
посівів 1921.
З’їзд затвердив законопроект
23 груд. 1920. Це означало, що се-

ляни фактично поверталися у
становище, в якому перебували
до скасування кріпацтва. РНК
УСРР 25 груд. прийняв постанову
«Про здійснення весняної кампанії», якою засновувався Центрпосівком, а також губернські, повітові й волосні посівкоми.
В.Ленін відмовився від курсу
на безпосереднє комуніст. буд-во
тільки у берез. 1921, коли цілком
виявилася перспектива колапсу
економіки і повномасштабної війни з селянством. У праці «Про
продовольчий податок» (квіт. 1921)
він охарактеризував, по суті, політику «В. к.» як таку, що є «дурістю і самогубством тієї партії, яка
спробувала б її. Дурість, бо ця політика економічно неможлива,
самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають
неминуче краху».
Літ.: Кульчицький С. Комунізм в
Україні: перше десятиріччя (1919—
1928). К., 1996.
С.В. Кульчицький.

ВОЄННИЙ ПОДАТОК — збір з
населення, запроваджений 1 січ.
1942 Указом Президії ВР СРСР
від 29 груд. 1941 замість надбавок
до прибуткового і с.-г. податків.
Стягнення В.п. було викликано
потребою залучення коштів нас.
для фінансування держ. витрат у
роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945. До
сплати залучалися громадяни, які
досягли 18 років. Звільнялися від
В.п.: військовослужбовці рядового, молодшого командного і начальницького складу всіх родів
військ; військовослужбовці середнього, старшого й вищого командного і начальницького складу, які перебували у Червоній армії (див. Радянська армія) та на
флоті і в прикордонних військах;
члени сімей військовослужбовців, які отримували допомогу від
д-ви; чоловіки 60 років і старші;
жінки 55 років і старші; пенсіонери, які не мали ін. джерел доходів, крім пенсії.
Ставки В.п. диференціювалися за категоріями платників. Робітники і службовці та прирівняні
до них за обкладанням прибутковим податком сплачували В.п. у
твердій сумі з урахуванням річного заробітку; колгоспники і одноосібники — 150—600 крб. щорічно з кожного чл. г-ва; ін. громадяни, які не мали самостійного
прибутку, — 100 крб. щороку.
В.п. надходив у розмірах, які перевищували всі ін. податкові пла-

тежі нас., що дало змогу мобілізувати в доход бюджету за роки війни понад 72,1 млрд крб. 6 лип.
1945 Указом Президії ВР СРСР
В.п. скасовано.
Літ.: Кравченко Г.С. Экономика
СССР в годы Великой Отечественной
войны (1941—1945 гг.). М., 1970; Зверев А.Г. Записки министра. М., 1973;
Великая Отечественная война. 1941—
1945: Энциклопедия. М., 1985.
Т.С. Першина.

ВОЄННІ ДЕРЖАВНІ ПОЗИКИ
СРСР 1942—1945. Були випущені
в роки Великої вітчизняної війни
Радянського Союзу 1941—1945 для
розміщення по передплаті серед
нас., колгоспів і пром. артілей.
Емітовано чотири В.д.п. СРСР
(1942, 1943, 1944, 1945). Передплатна ціна на них перевищувала
їхню номінальну вартість. Більшість робітників і службовців передплачували облігації на суму,
рівну їхньому місячному, а багато
хто — півтора- або двомісячному
заробітку. В.д.п. СРСР передплачували також військовослужбовці
й навіть нас. окупованих тер. через партизанів, зв’язаних із рад.
тилом. В.д.п. СРСР випускалися
строком на 20 років із розрахунку
4 % річних в середньому за весь
термін позики. Доходи власникам
облігацій виплачувалися у вигляді
виграшів, тиражі яких проводилися регулярно протягом всієї
війни. Позики для розміщення по
передплаті серед колгоспів і
пром. артілей випускалися також
строком на 20 років, але дохід по
них виплачувався у розмірі 2 %
щорічно. Завдяки В.д.п. СРСР
д-ва мобілізувала кошти нас. для
фінансування воєн. витрат. 1943—
44 надходження за позиками
склали 9—10 % всіх доходів Держ.
бюджету СРСР. Кошти, що надійшли від цих позик, покрили
15 % воєн. витрат СРСР. В.д.п.
СРСР мали велике значення і для
регулювання грошового обігу,
скорочення емісії грошей.
Літ.: Зверев А.Г. Государственные
бюджеты Союза ССР: 1938—1945 гг.
М., 1946; Государственные займы в
СССР. М., 1956; Государственные займы и вклады в сберегательные кассы.
М., 1957; Коваль М.В. Общественнополитическая деятельность трудящихся Украинской ССР в период Великой
Отечественной войны. К., 1977; Великая Отечественная война. 1941—1945:
Энциклопедия. М., 1985.
Т.С. Першина.

ВОЄННІ ЗЛОЧИНЦІ — особи,
які скоїли злочини проти миру та

людства, воєн. злочини чи злочини проти людяності. Норми про
індивідуальну кримінальну відповідальність В.з. закріплені низкою міжнар. договорів і конвенцій про закони і звичаї війни, а
також у нац. законодавствах. У
СРСР для обліку злочинів гітлерівських загарбників та їхніх посібників, визначення заподіяних
ними збитків, а також для встановлення осіб злочинців, винних в
організації або скоєнні злочинів
на тер. СРСР, із метою віддання
їх під суд 1942 була створена Надзвичайна держ. комісія. 30 жовт.
1943 прийнята Моск. декларація
про відповідальність нацистів за
здійснювані ними злочини, підписана СРСР, США і Великою
Британією. В Декларації зафіксовано, що нім. солдати й офіцери і
чл. НСДАП (Націонал-соціаліст.
робітн. партії Німеччини), відповідальні за злочини, вбивства й
страти, здійснені на тер. тимчасово окупованих ними тер., мають постати перед судом тих країн, де вони скоїли злочини. Питання про відповідальність гол.
В.з., злочини яких не пов’язані з
визначеним геогр. місцем, остаточно вирішено Лондонською
угодою від 8 серп. 1945, підписаною СРСР, США, Великою Британією і тимчасовим урядом Франції (до неї приєдналися ще
19 д-в). Угода передбачала, що
гол. нім. В.з. будуть покарані
спільним рішенням урядів союзників, для чого було вирішено заснувати Міжнар. військ. трибунал
(статут його затверджений 20 груд.
1945). На основі цих документів
проведено Нюрнберзький процес
1945—1946 над гол. В.з. гітлерівської Німеччини (20 листоп.
1945 — 1 жовт. 1946). Принципи
індивідуальної відповідальності
В.з., висунуті на Нюрнберзькому
процесі, повністю прийняті Міжнар. військ. трибуналом для Далекого Сходу при винесенні вироку
гол. япон. В.з. на Токійському
процесі 1946—48. На цих же принципах проводилися суд. процеси
над гітлерівськими загарбниками
в СРСР (напр., Київ. процес, січ.
1946) та ін. країнах. В.з. підпадали
під суд. переслідування і після закінчення Другої світової війни в
міру їх виявлення; строки давності до них не застосовуються. Конвенція про незастосовуваність
строку давності щодо воєн. злочинів і злочинів проти людства
прийнята ГА ООН 26 листоп.
1968. Відповідні положення мало
законодавство СРСР. Закони про

597
ВОЄННІ

598
ВОЄННІ

незастосування (або припинення)
строку давності до В.з. прийнято
в Бельгії, Угорщині, Польщі,
Франції, Швеції та ін. д-вах. Сучасне міжнар. право встановило
принцип, згідно з яким В.з. не
може бути надано право притулку
(Декларація ООН про право притулку 1967 та ін.).
Літ.: Великая Отечественная война. 1941—1945: Энциклопедия. М.,
1985; Нюрнбергский процесс: Сборник материалов, т. 1—8. М., 1987—91.
Т.С. Першина.

ВОЄННІ СПЕЦІАЛІСТИ В РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКІЙ ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ — офіцери і чиновники армії Російської імперії, які
добровільно або примусово були
залучені на службу в Червону армію (див. Радянська армія) в період громадян. війни 1918—21.
1920 складали 37 % командного
складу. Відіграли гол. роль у становленні та розбудові РСЧА, зробили важливий внесок у її перемогу. Значна ч. В. с. в РСЧА
упродовж 1920—30-х рр. була репресована (див. «Весна»).
Літ.: Кавтарадзе А.Г. Военные
специалисты на службе Республики
Советов, 1917—1920. М., 1988.
Л.В. Гриневич.

«ВОЕННО-ИСТОРИЧЕСКИЙ
ЖУРНАЛ» — щомісячний журнал Мін-ва оборони СРСР (нині — Мін-ва оборони Рос. Федерації). Видається з 1939 (перерва
1941—59). Висвітлює питання
військ. історії, зокрема історії Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945.
Л.В. Гриневич.

ВОЄННО-ПОЛIТИЧНИЙ СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛIК — формально «міждержавне»
об’єднання воєн., політ. і екон. ресурсів самостійних нац. рад. республік у 1919 — поч. 1920-х рр.,
насправді — спроба правлячої партії РКП(б) здійснити централізацію військ. і нар.-госп. управління
на тер. рад. республік як передумови створення унітарної д-ви.
23 квіт. 1919 головнокоманд.
ЗС РСФРР I.Вацетіс і чл. Революц. військ. ради (РВР) Республіки С.Аралов передали В.Леніну
доповідну записку, в якій наголошувалося, що подальше збереження нац. військ. формувань у
рад. республіках «надзвичайно загрозливе». (В УСРР, наприклад, у
серед. квіт. 1919 на основі з’єд-

нань Українського фронту було
сформовано Першу Українську
радянську армію, Другу Українську радянську армію, Третю Українську радянську армію. У республіках дедалі частіше спостерігалися прояви самостійного вирішення питань військ. буд-ва та
військ. операцій.)
24 квіт. В.Ленін дав вказівку
підготувати від імені ЦК РКП(б)
директиву до всіх компартій республік про «єдність (злиття) воєнну…». «Проект директиви ЦК про
воєнну єдність» (обговорений 28
квіт. 1919) передбачав запровадження єдиного командування
Червоної армії, найсуворішу централізацію всіх сил і ресурсів республік, залізничного транспорту.
Так було закладено централізоване управління ВПК і всіма галузями економіки з єдиного рос.
центру.
4 трав. 1919 ЦК РКП(б) розглянув питання «Про єдине командування над арміями як Росії,
так і дружніх соціалістичних республік» і ухвалив підпорядкувати
військ. формування України, Білорусії, Латвії, Литви і Естонії єдиному командуванню Червоної армії. Тер. кожної республіки ставала тер. військ. округу, ці округи
підпорядковувалися РВР Республіки (РСФРР) на тих же засадах,
що й військ. округи РСФРР. Нар.
комісаріати військ всіх республік
розформовувалися.
УСРР першою підтримала
утворення В.-п.с.р.р. 19 трав. нарада членів ЦК КП(б)У за участі
представників ЦК РКП(б) і відп.
працівників центр. установ УСРР
схвалила директиву ЦК РКП(б) і
прийняла рішення про ліквідацію
Укр. фронту й підпорядкування
військ. округів РВР Республіки.
Цього ж дня ВУЦВК ухвалив постанову «Про об’єднання військових сил радянських республік» і доручив своїй президії звернутися до ЦВК всіх республік з
пропозицією виробити конкретні
форми майбутнього союзу. За
створення союзу висловилися Ради оборони Литви та Білорусії,
уряд Латв. республіки. 1 черв.
1919 сесія Всерос. ЦВК за участі
представників урядів цих республік і Естонії ухвалила декрет про
створення воєн. союзу. Всерос.
ЦВК визнав за необхідне провести об’єднання військ. орг-цій і
військ. командування, рад. нар.
г-ва, залізничного управління і
г-ва, фінансів і наркоматів усіх
республік. Кер-во п’ятьма галузя-

ми зосереджувалося в єдиних
моск. колегіях. Наступного дня
було ухвалено привести у відповідність до структури Червоної
армії (див. Радянська армія) всі
війська республік. РВР РСФРР
була наділена правом переформовувати нац. з’єднання і частини,
зводити їх у загальнономерні
д-зії, використовувати на різних
фронтах.
РВР УСРР видала 4 черв. 1919
наказ про розформування Укр.
фронту. Його частини увійшли до
14-ї армії (підпорядковувалися Пд.
фронтові) та 12-ї, яка переходила
у підлеглість РВР Зх. фронту.
На підставі наказу РВР Республіки від 26 черв. 1919 Київ. і
Одес. військ. округи підпорядковувалися Зх. фронтові, який міг
здійснити кер-во ними; Харків.
військ. округ — Пд. фронтові.
Зруйнування роботи військ. відомства в Україні, перекидання укр.
частин на ін. фронти значною мірою обумовили поразку рад. військ
в Україні влітку 1919.
Літ.: Українська РСР в громадянській війні, т. 2. К., 1968; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928). К., 1996.
О.Й. Щусь.

ВОЄННО-ПРОМИСЛОВИЙ
КОМПЛЕКС (ВПК) — 1) сукупність підпр-в і орг-цій тієї чи ін.
країни, які виготовляють озброєння і військ. техніку (ОВТ) для
потреб ЗС своєї д-ви та на експорт; 2) сусп. феномен, у підґрунті якого лежить збіг інтересів кер.
воєн. корпорацій, вищого командного складу ЗС і високих посадових осіб д-ви, а одним з гол.
проявів є лобіювання бізнес-інтересів воєн. пром-сті на вищому
держ. рівні та посилення її впливу
на сусп. процеси. До ВПК звичайно зараховують ракетно-косміч., авіабудівну, суднобудівну,
бронетанкову, радіоелектронну,
артилер.-стрілец. галузі.
ВПК уперше виникли у США
і СРСР у період «холодної війни»,
коли за відсутності активних воєн.
дій між ними розгорнулася безпрецедентна «гонка озброєнь», і
на перший план виступив такий
чинник могутності, як спроможність розробляти й виготовляти
ОВТ на сучасному рівні і в належній кількості.
Першим із провідних політиків термін ВПК використав Д.Ейзенхауер у своєму виступі 1961.
Залишаючи посаду президента
США, він зазначив, що «…єднан-

ня між колосальним військовим
апаратом і великою воєнною промисловістю — щось нове в історії
Америки… Ми повинні в наших
державних справах бути обережними, щоб цей військово-промисловий комплекс у своєму розвиткові не вийшов з-під нашого
контролю…».
В СРСР термін ВПК використовувався виключно до капіталіст. країн і лише в негативному
плані. Однак у цілому і ВПК
США, і «воєнна промисловість»
СРСР слугували опорами агресивної зовн. політики цих д-в.
На відміну від США (де навіть
у регулюванні ВПК певна роль
відводилася ринковим принципам), у СРСР існувала жорстка
централізована система планування і управління ВПК, в якій
гол. плануючим органом виступав
оборонний від. Держ. к-ту планування нар. г-ва, контролюючим — Держ. комісія РМ СРСР з
воєнно-пром. питань, а виконуючим — 9 мін-в.
Зменшення міжнар. напруги з
серед. 1980-х рр. змусило уряди
СРСР і США реформувати ВПК.
У СРСР ці реформи звелися переважно до конверсії (переводу оборонних підпр-в на випуск цивільної продукції), що обернулося
кризою у ВПК й обвалом вир-ва в
суміжних галузях пром-сті.
У США та ін. індустріально
розвинутих країнах магістральним напрямом реформування ВПК
(замість цього терміна набув поширення термін «оборонна промисловість») стала диверсифікація
(розширення номенклатури товарів, послуг) воєн. компаній шляхом інтеграції з ін. компаніями (у
т. ч. цивільними). Так, із 50 великих аерокосміч. корпорацій США
(1982) після інтеграційних процесів залишилося 5 (1998), в Зх. Європі 30 аерокосміч. корпорацій
(1992) об’єдналися в 5 (2000). У той
же час в СРСР, а згодом — у пострад. д-вах, було накладено законодавчі обмеження на інтеграцію у
ВПК з політ. мотивів (побоювання
консолідації консервативних «червоних директорів»).
Результатом перетворень ВПК
в індустріально розвинутих країнах став перехід до моделі високотехнологічного комплексу (ВТК),
за якої учорашні воєн. корпорації, значно збільшившись у розмірах і довівши частку цивільної
продукції в своїх замовленнях до
рівня не менше 50 %, упевнено
відчувають себе в умовах скоро-

чення держ. воєн. замовлень і
світ. ринку ОВТ.
Укр. оборонно-пром. комплекс (ОПК, це поняття стало використовуватися замість поняття
ВПК з огляду на неагресивний
характер зовн. політики України)
виник як уламок ВПК СРСР і на
поч. 1990-х рр. складався з бл. 700
пром. об’єднань і наук. орг-цій
(заг. чисельність робітників —
понад 1,5 млн осіб). Істотною
проблемою була залежність ОПК
України від кооперації з ВПК ін.
країн СНД, насамперед РФ — за
різними видами ОВТ від 40 до
95 % (наприкінці 1990-х рр. спроможність ОПК самостійно забезпечити потреби ЗС України становила 5—7 %) і від їхніх замовлень. Необхідність розбудовувати
держ. інституції і вирішувати
екон. проблеми значно обмежувала можливості реформування
ОПК. Екон. криза, яка паралізувала внутр. ринок, унеможливила
проведення реформ. В результаті
ОПК зазнав глибокої кризи і поступово почав перетворюватися з
передового сектору пром-сті на
тягар для економіки країни.
Певні позитивні зрушення
намітилися з поч. 2000. Указом
Президента України від 5 берез.
2002 затверджено Концепцію
структурної перебудови ОПК України — один з перших держ. актів незалежної України, що сформулював стратегічні засади оборонно-пром. політики.
Найпотужнішими підпр-вами
і орг-ціями ОПК України є Держ.
КБ «Південне», вироб. об-ня
«Південний машинобудівний завод», ВАТ «Мотор-Січ», Запоріз.
маш.-буд. КБ «Прогрес», Авіац.
наук.-тех. комплекс ім. О.Антонова, Київ. держ. авіабуд. з-д
«Авіант», Харків. держ. авіабуд.
з-д, ВАТ «Хартрон», з-д ім. В.Малишева, КБ ім. О.Морозова, КБ
«Іскра», ЗЕМЗ «Іскра», ДАКХ
«Артем».
Літ.: Боднарчук Р. та ін. Нормативно-правове забезпечення і механізми
управління реалізацією воєнно-технічної політики в Україні. Дніпропетровськ, 1997; Шеховцов В.С., Боднарчук Р.В. Оборонний промисловий
комплекс України: стан і перспективи
розвитку. «Стратегічна панорама»,
1998, № 3—4; Оборонно-промышленный комплекс Украины — современное состояние и реструктуризация.
«Технологические системы», 2001,
№ 2; Горбулін В.П. Оборонне будівництво в Україні: проблемні питання
розвитку ОПК і заходи до їх вирішення. «Стратегічна панорама», 2001,

№ 1—2; Ольшевский В.И. Стратегия
воссоздания гражданского и оборонного машиностроения (теория, практика). К., 2001; Стратегії розвитку
України: теорія і практика. К., 2002.
В.В. Головко.

ВОЄННО-ПРОМИСЛОВІ КОМІТЕТИ (ВПК) — громад. орг-ції
буржуазії, утворені в Російській
імперії під час Першої світової війни (трав. 1915), через які проходив
розподіл військ. замовлень. До
них входили промисловці, фінансисти, представники тех. інтелігенції, ліберальних громад. оргцій, політ. партій. Голова центр.
ВПК — лідер партії октябристів
О.Гучков. 1916 існувало 239 обласних та місц. ВПК. В Україні діяли 4 обласних к-ти: Київ., Харків., Катеринослав., Одес. та кілька десятків місцевих.
Разом з екон. діяльністю ВПК
дбали й про політ. цілі. Рос. буржуазія, позбавлена в умовах самодержавства можливості брати безпосередню участь в управлінні
д-вою, вимагала створення «міністерства довіри», тобто призначення міністрів, яким довіряє країна.
Проти цього заперечував царський уряд. Указом від 27 лип.
1915 діяльність ВПК була обмежена лише посередницькими функціями між д-вою і приватними
підпр-вами при виконанні військ.
замовлень. Після Лютневої революції 1917 лідери ВПК прийшли
до владних структур, О.Гучков
став міністром Тимчасового уряду.
За рад. влади Вища рада нар.
г-ва встановила контроль над діяльністю к-тів. У берез.—лип. 1918
вони були розпущені. В Україні
ліквідація ВПК відбулася за рішенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України в січ. 1919.
Літ.: История гражданской войны
в СССР, т. 1. М.—Л., 1938; Великая
Октябрьская социалистическая революция. Энциклопедия. М., 1987.
О.Д. Бойко.

ВОЄННО-ШЕФСЬКІ КОМІСІЇ
(ВШК) — громад. самодіяльні
утворення періоду Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945, ств. для зміцнення
зв’язків фронту й тилу та надання
практичної допомоги Червоній
армії (див. Радянська армія) з боку
нас. На поч. верес. 1941 створено
Центр. комісію для здійснення
зв’язків фронту й тилу. Відповідно в областях, р-нах і містах виникли ВШК, які збирали серед
нас. подарунки воїнам, організовували листування між фронтови-

599
ВОЄННО

600
ВОЖАКІВСЬКИЙ

ками і тиловою громадськістю.
ВШК влаштовували обміни делегаціями між фронтом і тилом. Патріотичний рух нас. на допомогу
пораненим воїнам Червоної армії
очолили респ., обласні, міські та
районні к-ти з обслуговування
поранених і хворих бійців і командирів. У складній обстановці
прифронтової тер. України ВШК
організовували масову допомогу
нас. госпіталям у догляді та
транспортуванні поранених, прибиранні приміщень, пранні та ремонті білизни, постачанні продовольством, збиранні лікарських
рослин, забезпеченні літ. і пресою тощо. За 1941—45 нас. України здійснювало шефство над 422
військ. госпіталями (заг. кількість
ліжок 184 тис.). На підпр-вах, в
установах, житлових будинках,
колгоспах створювалися громад.
побутові комісії з надання матеріальної допомоги сім’ям фронтовиків, інвалідів війни, проведення місячників, декадників, суботників тощо з метою створення
додаткових грошових, продовольчих і промтоварних фондів.
Літ.: Коваль М.В. Общественнополитическая деятельность трудящихся Украинской ССР в период Великой
Отечественной войны. К., 1977.
М.В. Коваль.

ВОЖАКІВСЬКИЙ Симон (1911—
06.06.1984) — організатор укр.
підпілля й УПА-Південь на пд.сх. і центр. укр. землях, громад.
діяч. 1941 встановив контакти з
похідною групою Організації українських націоналістів в Кіровогр.
обл., допомагав організувати підпільну оунівську мережу й осередки, з яких постала УПА-Південь. Після Другої світової війни
на еміграції в Німеччині був співорганізатором Спілки укр. молоді
(СУМ) і її головою (з 1949). Емігрував до США, був головою СУМ
Америки (1952—53), брав активну
участь в ін. укр.-амер. орг-ціях
бандерівського напряму. Очолював Комісію у справах к-ри й науки Укр. к-ту Америки.
П. у м. Ервінгтон (шт. НьюДжерсі, США).
П.М. Бондарчук.

ВОЗВЯГЛЬ (Звягіль), археологічна пам’ятка — давньоруське місто
Болоховської землі, нині тер.
м. Новоград-Волинський. Вперше
згадане в літописі під 1256 як місто, куди кн. Данило Галицький направив власного тивуна. 1257 за
непокору було взяте приступом і
спалене військами Данила Галиць-

кого. Археол. еквівалентом давньорус. В. є два ізольовані одне від одного городища, які розташов. нині
на пн.-сх. околиці м. НовоградВолинський, на березі р. Случ
(прит. Горині, бас. Дніпра). Перше із них займає мисоподібний
виступ правого корінного берега
Случі, його пл. становить 1 га. Від
плато городище відокремлене потужним ровом і валом. Під час археол. досліджень тут зафіксовано
три культ.-хронологічні горизонти: милоградської к-ри 1 тис. до
н.е., слов’ян. 9—10 ст. і давньорус. 12—13 ст. Відкриті численні
житлові, госп., ремісничі і оборонні споруди 12 — серед. 13 ст. З
городища походить унікальний
скарб прикрас, знайдений 1993.
Друге городище розташов. за
200 м від першого, вниз за течією
ріки. Займає мисовий виступ правого корінного берега висотою
40 м. Пл. городища сягає 2,5 га.
Від плато відокремлене потрійною смугою валів і ровів. Розкопки не проводилися. За підйомним
матеріалом датується 9—13 ст. Iз
сх. до городищ примикає неукріплене с-ще-посад, заг. пл. бл.
20 га.
Б.А. Звіздецький.

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ В ЄДИНIЙ ДЕРЖАВI — один із найвизначніших
об’єктивних результатів тривалого нац.-визвол. поступу укр. народу до соборності та держ. незалежності. Важливим етапом на
цьому шляху став Акт злуки УНР
із ЗУНР, схвалений 3 січ. 1919
Укр. нац. радою у Станіславі (нині Iвано-Франківськ) і 21 січ. Директорією УНР. 22 січ. 1919 соборність укр. земель була урочисто
проголошена на Софійському
майдані у Києві. 23 січ. її схвалив
Трудовий конгрес, який репрезентував нас. усіх земель України.
Внаслідок іноз. воєн. інтервенції
та поразки УНР і ЗУНР Акт злуки
1919 не було реалізовано.
У 1920—30-х рр. ідею соборності України підтримували всі
політ. партії зх.-укр. земель. Уряд
СРСР теж використав гасло возз’єднання України для ідеологічного обґрунтування вторгнення у
Польщу 17 верес. 1939 (див. Радянсько-польська війна 1939). Серпнево-вересневими (1939) таємними рад.-нацистськими договорами було поділено Центр. і Сх.
Європу, в т. ч. Польщу. Розчленований і нац. поневолений укр. народ у той час не виступав як су-

б’єкт міжнар. політики. За тих обставин Україною було, однак, реалізовано в міждержавному просторі її право на соборність.
27 жовт. у Львові Народні збори
Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз’єднання Зх.
України з Укр. РСР, а 1 листоп.
ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР
до СРСР. 15 листоп. ВР УРСР ухвалила возз’єднати Зх. Україну з
Рад. Україною. Після того, як наприкінці черв. 1940 Червона армія
(див. Радянська армія) зайняла
Бессарабію та Буковину Північну,
2 серп. 1940 ВР СРСР приєднала
Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський та Iзмаїльський пов.
Бессарабії до УРСР.
Переможне для Рад. Союзу
закінчення Другої світової війни
створило умови для завершення
процесу возз’єднання укр. земель
в єдиній д-ві. 26 листоп. 1944 з’їзд
Нар. к-тів у м. Мукачеве прийняв
маніфест, яким ухвалив «возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю Радянською
Україною і вийти зі складу Чехословаччини». 29 черв. 1945 між
СРСР і Чехословацькою Республікою укладено Договір про вихід
Закарпаття зі складу Чехословаччини і возз’єднання його з Україною.
Літ.: Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР.
1917—1939. Збірник документів і матеріалів. К., 1979; Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. К., 1989; Верига В. Визвольні
змагання в Україні. 1914—1923, т. 1—2.
Львів, 1998.
Ю.Ю. Сливка.

ВОЗНЕСЕНКА, археологічна пам’ятка. Розташов. на високому
плато лівого берега Дніпра в межах м. Запоріжжя. 1930 В.Грінченко повністю розкопав чотирикутних обрисів обваловану тер. розміром 82´51 м. На внутр. пл. розчищено дві ями, які були оточені
камінням, викладеним у вигляді
кола діаметром 6 м. Одну з ям було закидано камінням, а в другій,
овальній, розміром 0,55´0,40 м і
глибиною 0,7 м, містився скарб,
що складався з 58 залізних стремен, 40 вудил, 139 пряжок,
7 стріл, ножів тощо. Ближче до
дна лежали золоті й срібні речі
заг. вагою відповідно 1,246 кг та
1,782 кг. То були оздоби поясів,
піхов та руків’їв шабель і кинджалів, бубенці, фігурки орла та лева
тощо. Частина знахідок оплавле-

на у вогні. Всі речі було простромлено трьома шаблями. Раніше
вважалося, що В. — це тимчасовий військ. табір, на тер. якого було здійснено захоронення приблизно 33 військ. вождів слов’ян в умовах ворожого оточення (А.Сміленко). Однак А.Амброз довів,
що то був не військ. табір, а тюркський поминальний комплекс
кін. 7 — поч. 8 ст., аналоги якого
відомі в Монголії.
Літ.: Грінченко В.А. Пам’ятка
VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі. «Археологія», 1950, т. 3; Сміленко А.Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (II—XIII ст.). К.,
1975; Амброз А.К. О Вознесенском
комплексе VIII в. на Днепре — вопрос
интерпретации. В кн.: Древности эпохи великого переселения народов
V—VIII веков. М., 1982.
О.М. Приходнюк.

ВОЗНЕСЕНСЬК — місто обласного підпорядкування Миколаїв.
обл., райцентр. Розташов. на
р. Пд. Буг. Залізнична ст. Нас.
42,3 тис. осіб (2001).
Виник 1795 на місці колиш.
запороз. зимівника, потім села
Соколи, що входило до Бугогардівської паланки, яка за КючукКайнарджійським мирним договором 1774 увійшла до складу Новорос. губ. Для посилення охорони
кордону з Туреччиною кн. Г.Потьомкін запропонував імп. Катерині II збудувати на місці Соколів
нове місто і «взять за актуальное
правило, дабы селения пограничные были военные».
1795—96 — адм. центр Вознесенського намісництва, 1797—
1803 — заштатне м-ко Новоросійської губернії, 1803—17 — гол.
станиця Бузького козацького війська. Від 1817 — заштатне місто
Єлизаветградського пов. Херсонської губернії. 1920—23 — повітовий центр Херсон. (1920—22 —
Миколаїв.) губ., з 1923 — райцентр Миколаїв. округи, од 1932 —
Одес., 1944 — Миколаїв. обл.
Місто з 1938.
Літ.: IМіС УРСР. Миколаївська
область. К., 1971; Скальковський А.О.
Iсторія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ,
1994; Савруцький В. Вознесенськ. Миколаїв, 1994.
Я.В. Верменич.

ВОЗНЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА —
визначна пам’ятка галицької шк.
нар. арх-ри та монументального
мист-ва 17 ст. у с. Волиця-Деревлянська Буського р-ну Львів. обл.
Збудована 1680—82. Дерев’яна,

тризрубна, одноверха. По периметру оточена широким опасанням. У композиції домінує високий восьмигранний верх. Низький притвор-бабинець і влаштовані над ним хори відкриваються у висотно розкритий простір
центр. зрубу двоярусним вирізом —
аркою. В інтер’єрі зберігся різьблений позолочений семиярусний
іконостас з живописом 1680—82
худож. I.Рутковича. Iконостас
має ордерну структуру, але соковите різьблення завершень і царських врат надає йому барочного
характеру. Живопис відзначається сміливістю колористичного задуму, зверненням до нових сюжетів, особливою натхненністю образів. Новиною в композиції іконостасу є розміщення між намісним і празниковим ярусами ікон з
ілюстраціями фрагментів з Нового Завіту. Найдовершенішими є
намісний ряд ікон та малюнки на
дияконських вратах.
Літ.: Свєнціцька В.I. Iван Руткович
і становлення реалізму в українському
малярстві XVII ст. К., 1966; Iсторія
українського мистецтва, т. 3. К., 1968;
История искусства народов СССР,
т. 4. М., 1976; Жолтовський П.М. Український живопис XVII—XVIII cт. К.,
1978; Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель. М.—Лейпциг, 1982.
Н.Г. Ковпаненко.

ВОЗНЕСЕНСЬКЕ НАМІСНИЦТВО — адм.-тер. одиниця у Пд.
Україні кін. 18 ст. Згідно з указом
імп. Катерини II від 27 січ. 1795, з
частини тер. Брацлавського намісництва, земель між Дністром і
Пд. Бугом, визволених з-під влади Османської імперії і відповідно
до умов Ясського мирного договору
1791 включених до складу Російської імперії, і трьох пов. Катеринославського намісництва (Херсон.,
Єлизаветградського і Новомиргородського) утворено Вознесенську губ. Адм. центр був у м. Новомиргород. 7 листоп. 1795 Вознесенську губ. перетворено у намісництво, адм. центром якого стало
новостворене м. Вознесенськ. В.н.
поділялося на 12 пов., центрами яких були такі міста: Вознесенськ, Херсон, Єлизаветград (нині м. Кіровоград), Новомиргород,
Богопіль (нині у складі м. Первомайськ), Тирасполь (нині місто в
Молдові), Єленськ (нині у складі
м. Балта), Ольгополь (колиш.
Чечельник, якому 1812 повернули цю стару його назву, а Ольгополем, центром повіту, стало називатися колиш. с. Рогузки-Че-

чельницькі), Черкаси, Умань, Катеринопіль, Чигирин. До повітів
належав ряд приписних міст:
Очаків — до Вознесенського, Миколаїв і Берислав — до Херсон.,
Одеса (Хаджибей), Овідіополь, Дубоссари і Григоріополь (нині
місто та смт в Молдові) — до Тираспольського. Управління краєм
здійснював намісник, який підпорядковувався
катеринослав.,
вознесенському і таврійському
генерал-губернаторові. Згідно з
указом імп. Павла І від 12 груд.
1796, В.н. ліквідовано, а його тер.
увійшла до складу Новорос., Київ. і Подільської губ. (1797).
Літ.: Яворницький Д.I. До історії
степової України. Дніпропетровськ,
1929; Панашенко В.В. Адміністративний устрій Південної України XVIII cт.
В кн.: Iсторія, історіософія, джерелознавство: Статті, розвідки, есе. К., 1996.
В.В. Панашенко.

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ Микола Олексійович (01.12(18.11).1903 — 03.
09.1950) — учений, рад. парт. і
держ. діяч. Акад. АН СРСР (1943).
Н. в с. Тепле (нині с-ще міськ. типу Тульської обл., РФ). З 1924—
28 — на парт. роботі в Донбасі.
Навч. і працював у Iнституті червоної професури та органах рад.
контролю. Голова Держплану
СРСР (1938—41). Від 1939 —
заст., од 1941 — перший заст. голови РНК СРСР. В роки Великої
вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 — чл. Державного
комітету оборони. Керував розробленням воєн.-госп. мобілізаційних планів на 1941—42, перебудовою економіки на воєн. лад, з
1943 займався відбудовою госп-ва
на тер., визволених від гітлерівських окупантів, чл. К-ту з відбудови нар. г-ва. Лауреат Сталінської
премії СРСР (1948). Після війни
працював заст. голови РМ СРСР.
Репресований за неправдивим
звинуваченням і страчений.
Тв.: Военная экономика СССР в
период Отечественной войны. М., 1947.
Літ.: Колотов В.В., Петровичев Г.А.
Н.А.Вознесенский (1903—1950). Биографический очерк. М., 1963; Колотов В.В. Николай Алексеевич Вознесенский. М., 1974; Корзук Л.И. Управление народным хозяйством СРСР в
годы Великой Отечественной войны.
М., 1976.
О.Є. Лисенко.

ВОЗНИЙ (польс. woŸny) — судовий урядовець у Польщі, Литві,
Білорусі й Україні. Офіц. посада
В., що замінила давньоукр. посади децьких та вижів, була введена
2-м Литовським статутом (1566) і

601
ВОЗНИЙ

М.О. Вознесенський.

602
ВОЗНИЦЬКИЙ

Б.Г. Возницький.

проіснувала до поч. 19 ст. Повноваження В. поширювалися на
кілька повітів. В. обиралися шляхтою. Крім звичайних В., були ще
генеральські (єнерал), яких затверджував король, надаючи їм
листи про вознівство. Обов’язком
В. було вручення «позовів» (повідомлень про виклик до суду),
виконання цивільних вироків,
введення власників, а також орендарів (посесорів, державців) у володіння маєтками, засвідчення
різних злочинів тощо. Під час виконання своїх функцій В. повинен був мати двох свідків шляхетського стану «для подпору визнанья
и свидецтва своего». За неправдиві свідчення Статут передбачав
суворі міри покарання В. — до
смертного вироку включно.
Літ.: Лапко И.И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце
XVI века. СПб., 1897; Левицкий О.И.
Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западного края и Малороссии. В кн.: Труды XI археологического съезда в Киеве 1899, т. 2. М., 1902;
Київський архів давніх актів. «Архівна
справа», 1925, кн. 1.
I.О. Ворончук.

М.С. Возняк.

О.Д. Война.

ВОЗНИЦЬКИЙ Борис Григорович (н. 16.04.1926) — укр. музейний діяч та історик мист-ва. Президент Нац. к-ту Міжнар. ради
музеїв. Засл. працівник к-ри України (1972). Н. в с. Ульбарів (нині с. Нагірне Дубенського р-ну
Рівнен. обл.). Навч. в серед. шк.
міст Дубно й Рівне. 1944—50 — в
Рад. армії. Закінчив Львів. уч-ще
прикладного мист-ва та Iн-т живопису, скульптури і арх-ри ім. I.Рєпіна. 1960—62 — заст. дир. з наук.
роботи Львів. музею укр. мист-ва,
з 1962 — дир. Львів. картинної галереї (нині Львів. галерея мист-в).
Iніціатор реставрації пам’яток
арх-ри, в яких відкрито музеї:
Олеський замок (1975), садиба
М.Шашкевича (1986), «Русалка
Дністрова» (1991), найдавніші пам’ятки Львова (1992), «П’ятничанська оборонна вежа» (1995),
сакральна барокова скульптура
(1996), мист-во давньої укр. книги (1997). Очолює реставрацію
архіт. комплексів Золочівського
та Підгорецького замків. Лауреат
Держ. премії ім. Т.Шевченка (1990).
Почесна відзнака Президента України (1997).
В. Пшик.

ВОЗНЯК
Михайло
Степанович (03.10.1881—20.11.1954) —
укр. літературознавець. Акад.

ВУАН (1929, від 1936 — АН
УРСР). Н. в с. Вілька Мазовецька
(нині с. Волиця Жовківського
р-ну Львів. обл.). Закінчив Львів.
ун-т (1908). До 1914 — учитель
г-зії. 1920—39 працював у ж. «Вікна», «Культура», «Нові шляхи» та
ін. Від 1939 — проф., з 1944 — зав.
каф-ри Львів. ун-ту. Од 1951 —
зав. від. укр. літ. Iн-ту сусп. наук
АН УРСР. За його ініціативи у
Львові відбувалися щорічні конф.,
присвячені творчості I.Франка. Наук. праці в галузі історії укр. літ.,
дослідження про творчість укр.
письменників I.Котляревського, Л.Глібова, Лесі Українки, Т.Шевченка,
Панаса Мирного, I.Нечуя-Левицького, М.Коцюбинського та ін.
П. у м. Львів.
Тв.: Філологічні праці Iвана Могильницького. Львів, 1910; Початок
української комедії (1619—1891). Львів,
1919; Iсторія української літератури,
т. 1—3, Львів, 1920—24; Григорій Квітка-Основ’яненко. К., 1946; Титан праці. Львів, 1946; Iван Франко — популяризатор передової російської літератури. К., 1953; З життя і творчості Iвана Франка. К., 1955; Велетень думки і
праці. К., 1958.
Літ.: Шуст Я. Праці М.С.Возняка
про життя і творчість І.Франка: Бібліографічний покажчик. В кн.: Іван
Франко: Статті і матеріали, зб. 5. Львів,
1956; Гонтар П. та ін. Вчений каменярської снаги. «Українське літературознавство», 1981, вип. 36; Нечиталюк М. Честь праці! Академік Михайло
Возняк у спогадах та публікаціях.
Львів, 2000.
О.В. Янковська.

ВОЗОВЕ — держ. митний збір та
податок у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, поширений на укр. землях у 15—
18 ст. Як митний збір стягувалося
з іноз. купців за кожний окремий
віз (понад мито, сплачене ними за
товари), як податок стягувалося
на місц. ярмарках і базарах з кожного воза продуктів або пром. товарів.
Літ.: Торгівля на Україні XIV —
середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. К., 1990.
Н.О. Герасименко.

ВОЇ — категорія військових (і
війська) в Київській Русі, які не
входили до дружини князя. Початково — чл. слов’ян. ополчення,
що доповнювало складену з
вікінгів (руську) дружину перших
київ. князів. Згодом — війська,
озброєні списами, сокирами, луками, ножами (легкоозброєних),
т. зв. пешци. Вважається, що осн.
масу В. складали «вільні общин-

ники», нефеодалізована маса нас.
Iснує точка зору, що скликання
В. спиралося на територіальну систему («сотні», «тисячі»), хоча,
можливо, дружинники також входили у «воїв славних тисячу».
Чіткий поділ на «дружинників» та «воїв» був сформований
вітчизн. історіографією 19 ст., у
літописах він відсутній. Слово
«дружина» трапляється найчастіше в описах нарад, спілкування
з князем («и ерче о дружине», «а
дружина смеятися начнуть»), слово «вои» власне тоді, коли потрібно позначити військо. У сцені
вбивства Ярополка Святославича
слугами Володимира Святославича
(980) в переліку учасників події
«вої» поставлені перед «дружиною», на місці бояр.
Літ.: Крип’якевич I.П. Iсторія українського війська. Львів, 1936; Греков Б.Д. Киевская Русь. М., 1953; Котляр Н.Ф. Полководцы Древней Руси.
К., 1996.
Т.Л. Вілкул.

ВОЇНЬ, археологічна пам’ятка —
давньорус. місто-фортеця. Вперше згадане у літописі під 1055,
знаходилось у заплаві р. Сула
(прит. Дніпра), біля с. Воїнська
Гребля, колиш. Градизького р-ну
Полтав. обл. (нині затопленого
водами Кременчуцького водосховища). Розташування В. на кордоні з кочівницьким Степом і поблизу Дніпра визначило його
стратегічну роль як у системі Посульської оборонної лінії (див.
Посулля), так і на «шляху із варягів
у греки» (тут була укріплена гавань). Складався із двох частин —
дитинця, обнесеного півколом валом і ровом (4,6 га) та неукріпленого посаду, за яким лежав могильник. Значення В. підтверджують і чисельні археол. матеріали
починаючи від 2-ї пол. 10 ст., коли при зведенні подвійної лінії
укріплень була використана й сирцева кладка. Житлові та госп.
будівлі були різних конструкцій
(пустотілі кліті, наземні споруди,
напівземлянки). Окрім різноманітних виробів ремісників та церк.
начиння, виявлені численні свідчення торг. операцій — гирки,
візант. монети, уламки амфор, хозарський горщик. Місто загинуло
на поч. 13 ст.
Літ.: Довженок В.Й. та ін. Древньоруське місто Воїнь. К., 1966.
Л.I. Iванченко.

ВОЙНА Олексій Дорофійович
(псевд.: О.Д.Войтенко, Олексеєн-

ко, Дорошенко, Дніпровський,
Волощук, О.Д.Тесленко, Гриценко, Снятенко; 07.02.1907—
23.09.1957) — дипломат, дослідник проблем заг. історії та міжнар. відносин. Н. в м. Бар у
сел. родині. Працював чорноробом, візником, молотобойцем,
котельником. Навч. на робітн.
ф-ті Одес. с.-г. ін-ту, 1930—34 — у
Моск. ін-ті нар. госп-ва, 1934—35
працював у Нар. комісаріаті харчової пром-сті СРСР, 1935—36 —
в аспірантурі в Моск. ін-ті нар.
госп-ва ім. Г.Плеханова, 1936—
38 — Ін-ті з підготовки дипломатичних і консульських працівників Нар. комісаріату закордонних
справ СРСР. 1936—52 обіймав
різні посади в системі МЗС
СРСР: 1938—41 — у посольстві
СРСР у Швеції, 1941—43 — у посольстві СРСР у Великій Британії. З 1944 працював у щойно
створеному МЗС УРСР. Чл. делегації УРСР на Сан-Франціській
конференції 1945, Паризькій мирній
конференції 1946, перших сесіях
ГА ООН. 1949 захистив канд.
дис., 1951— 52 — радник посольства СРСР у Великій Британії. Від
серп. 1952 і до кінця життя — зав.
від. заг. історії та міжнар. відносин Ін-ту історії АН УРСР, який
фактично і створив. Нагороджений медалями. Автор понад 70
наук. та наук.-популярних праць.
П. у м. Київ.
Тв.: Политические партии и общественные организации Индонезийской Республики. «Большевик Украины», 1948, № 3; Україна в боротьбі за
свободу і незалежність Індонезії. «Вітчизна», 1949, № 1; Борьба индонезийского народа за свою независимость.
К., 1950.
В.М. Даниленко.

«ВОЙНА И РЕВОЛЮЦИЯ» —
щомісячний військ.-політ. і військ.наук. журнал РСЧА (див. Радянська армія). Видавався протягом
січ. 1925 — груд. 1936. Публікував
статті з проблем теорії і практики
воєн. справи, розвідки з військ.
історії, в т. ч. України, а також
огляди рад. та іноземної військ.
літ., рецензії. Виходив під заг. редакцією М.Фрунзе, А.Бубнова,
С.Каменєва та ін.
Л.В. Гриневич.

ВОЙНАР
Мелетій
Михайло
(15.10.1911—22.07.1988) — катол.
священик, церк. історик, педагог.
Н. в с. Боськ (нині Польща). 1929
вступив до чернечого ордену (чину) св. Василія Великого (див.
Василіани). 16 жовт. 1938 висвяче-

ний на священика. На еміграції
з 1944. Навч. у Григоріанському папському ун-ті в Римі, де
1947 захистив докторську дис. з
канонічного права. Дійсний чл.
УВАН та НТШ. Віце-ректор Укр.
папської колегії св. Йосафата. Викладав сх. катол. право в Католицькому ун-ті (Вашингтон). Опрацював для папської Комісії з редакції сх. канонічного права
епістолярну спадщину Папи Інокентія IV (1243—54) та Папи Олександра IV (1254—61). Автор
праць з історії церк. права, чернечого ордену василіан, у т. ч. студій «Управа українських Василіян» (Рим, 1949; лат. мовою);
«Василіянські капітули» (Рим, 1954;
лат. мовою); «Протоархімандрит
Василіян (1617—1804)» (Рим, 1958;
лат. мовою).
П. у м. Глен-Ков, біля НьюЙорка (США).
Тв.: De Regіmіne Basіlіanorum Ruthenorum a metr. J.V.Rutskyj restauratorum. Roma, 1949; De Capіtulіs Basіlіanorum. Roma, 1954; Василіяни в українськім народі. Рим, 1955; Корона Данила в правно-політичній структурі
Сходу (Візантії). «ЗНТШ», 1955, т. 164;
De Protoarchіmandrіta Basіlіanorum
(1617—1804). Roma, 1958.
Літ.: Пекар А. Над могилою о. Мелетія М.Войнара. «Український історик», 1988, № 1/4.
О.В. Ясь.

ВОЙНАРОВСЬКИЙ Андрій (бл.
1680—1740, за ін. даними, 1741) —
укр. військ. і політ. діяч. Небіж і
довірена особа гетьмана I.Мазепи.
Н. в м. Володимир (нині м. Володимир-Волинський). Освіту здобув у
Києво-Могилянському колегіумі
(див. Києво-Могилянська академія)
та Дрезденському ун-ті. 1700 жив
при дворі саксонського курфюрста
Августа ІІ Фридерика. 1706 виконував обов’язки представника гетьман. уряду при царській похідній канцелярії у м. Гродно (нині
місто в Білорусі). Як довірена
особа I.Мазепи не раз виконував
його таємні доручення. 23 жовт.
1708 сповістив гетьмана про наміри рос. командування ввести
війська в Україну. Після смерті
I.Мазепи укр. старшина розглядала кандидатуру В. як претендента
на гетьманство (поряд з П.Орликом і Д.Горленком). В., ймовірно, був одним із учасників розроблення «Пактів і Конституції
прав і вольностей Війська Запорозького» 1710. Після 1710 жив у Австрії, Швеції та Німеччині. Проводив активну дипломатичну діяльність, спрямовану на створення

антирос. коаліції європ. д-в. 12
жовт. 1716 його захопили агенти
Петра I у Гамбурзі (Німеччина) і
таємно переправили до Росії.
1716 — ув’язнений в Петропавловській фортеці в Санкт-Петербурзі,
після чого (1723) відбував заслання в м. Якутськ (нині РФ), де й
помер.

603
ВОЙНИЛІВ

Літ.: Винар Л. Андрій Войнаровський: Історичний нарис. Мюнхен, 1962.
В.М. Горобець.

ВОЙНАРОВСЬКИЙ-СТОЛОБУТ
Тит Євген (псевд. — Данило Журавель; 16.02.1856—21.02.1938) —
економіст, громад. діяч, греко-катол. священик. Н. на Станіславщині. 1876 закінчив Львів. духовну греко-катол. семінарію. Митрат, кустос Львів. греко-катол. ка- М.М. Войнар.
пітули. Довголітній адміністратор
митрополичих маєтків, нащадок
роду Войнаровських. Депутат
Держ. ради у Відні від Укр.
нац.-демократ. партії (1907—11).
Почесний д-р екон. н. Укр. госп.
акад. в Подєбрадах (нині Чехія).
Засн. парцеляційного т-ва «Земля» і Земельного іпотечного банку, голова т-ва «Сільський господар» у Львові (1929—35), заст. голови Хліборобської палати (1934—
36). Автор праць «Вплив Польщі
на економічний розвій Руси-Ук- А. Войнаровський.
раїни», «Поляки на Сході і Заході», «Доля українського народу
під пануванням Польщі» (1921).
П. у м. Львів.
Тв.: Спогади. В кн.: Історичні постаті Галичини ХIХ—ХХ ст. НьюЙорк—Париж—Сідней—Торонто, 1961.
Літ.: Левицький К. Українські політики Галичини. Тернопіль, 1996.
Ф.I. Стеблій.

ВОЙНИЛІВ — с-ще міськ. типу
Калуського р-ну Івано-Франк.
обл. Розташов. на правому березі
р. Сивка (прит. Дністра), за 17 км
від залізничної ст. Калуш. Уперше згадується в письмових джерелах 1443. З набуттям статусу м-ка
тут почали активно розвиватися
ремесла й торгівля, двічі на рік
проводилися ярмарки. 1552 В.
отримав магдебурзьке право. Неодноразові турец.-татар. напади у
17 ст. завдали В. значних руйнувань. Місц. жителі брали участь у
національній революції 1648—1676.
Багато з них приєдналися до загонів С.Височана. Після 1-го поділу
Польщі 1772 (див. Поділи Польщі
1772, 1793, 1795) В. увійшов до
складу Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина). З 1919 — тер. Польщі. Від листоп. 1939 у складі Зх.

Т.Є. ВойнаровськийСтолобут.

604
ВОЙНИЧ

України приєднаний до УРСР
(див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі). Райцентр
1940—62. С-ще міськ. типу від
1960.
Літ.: ІМіС УРСР. Івано-Франківська область. К., 1971.
Г.А. Вербиленко.

Е.Л. Войнич.

ВОЙНИЧ (Voynіch) Етель Ліліан
(дівоче прізв. — Буль; 11.05.1864—
28.07.1960) — англ. письменниця,
перекладачка, громад. діяч. Н. в
м. Корк (Ірландія). Дружба і співробітництво з політ. емігрантами
С.Кравчинським (Степняком), Ф.Волховським, В.Войничем (польс. революціонер, чоловік В.) вирішальним чином зумовили її зв’язки з
визвол. рухом в Україні. У справі
транспортування нелегальної літ.
приїжджала до Львова, де познайомилася з I.Франком і М.Павликом, з яким у подальшому підтримувала листування. Як літератор виступала популяризатором
укр. письменства і фольклору.
1911 видала в Лондоні книгу власних пер., до якої включила поезії
Т.Шевченка, в т. ч. «Заповіт» і біографічний нарис про поета. Авторка романів, найвідоміший серед яких — «Овід» (1897; присвячений добі змагань за італ. незалежність, зажив великої популярності серед борців за нац. і соціальне визволення).
П. у м. Нью-Йорк (США).
Літ.: Полєк В.Т. Етель-Ліліан Войнич і Україна: Бібліографічний покажчик. Львів, 1970.
М.М. Варварцев.

ВОЙНОВИЧ Марко Іванович
(1750—1807) — граф, військовий,
землевласник. Кавалер ордена св.
Георгія 4-го (1773) і 3-го (1788) ст.
Виходець з Далмації (істор. обл.
на Балканському п-ві). Н. у підвладному Венеції регіоні Которської бухти Адріатичного м. Від
1769 — офіцер рос. флоту. В Архіпелазькій експедиції кін. 1760-х —
поч. 1770-х рр., зокрема, командував 16-гарматним фрегатом «Слава» й на ньому 1774 перевозив до
Керчі переселенців-православних з
Османської імперії. Прибувши до
Санкт-Петербурга, познайомився з Г.Потьомкіним, дістав його
підтримку. Від 1780 — команд.
Астраханської флотилії на Каспійському морі. Влітку 1781 вирушив у плавання до Астрабадської
затоки для заснування факторії,
проте на березі був полонений за
намовою місц. володаря Аги Му-

хамед-хана. Повернувся з експедиції 1782.
У чині капітана 1-го рангу переведений на Чорне море. 1783
обійняв команду над першим
спорудженим у Херсоні кораблем
«Слава Екатерины». 1786 очолив
Севастопольську ескадру контрадміралом, 1787 представив її Катерині II. Того самого року здійснив невдалий бойовий похід 3
лінійних кораблів і 7 фрегатів:
шторм розпорошив його сили,
фрегат «Крым» зник безвісти, занесений до Босфору корабель
«Мария Магдалина» захопили турки. 1788 як команд. повів у крейсерство ескадру із Севастополя до
Очакова. Маючи під рукою 2
лінійних кораблі, 10 фрегатів і 24
дрібних судна, примусив до втечі
майже півсотні турец. кораблів,
коли 15(03) лип. в р-ні о-ва Фідонісі (нині — Зміїний) виграв бій (в
ньому особливо відзначився Ф.Ушаков).
1789 В. призначений тимчасовим гол. командиром Чорномор.
флоту та портів, отримав у нагороду землі в Криму. 1790 переміщений на посаду нач. «морських сил Каспійських». 1791 пішов
у відставку, з 1796 — знову на
службі (1797 — чл. Чорномор.
адміралтейського правління, віцеадмірал, 1801 — адмірал). 1802—
05 (до остаточної відставки) —
дир. Чорномор. штурманського
уч-ща в Миколаєві.
Літ.: [Габлиц К.] Исторический
журнал бывшей в 1781 и 1782 годах на
Каспийском море российской эскадры под командой флота капитана
второго ранга графа Войновича. М.,
1809; Общий морской список, ч. 3.
СПб., 1890; Романов Б.С. Черноморскому флоту — быть! Век XVIII. «Маринист», 2001, № 3(4).
П.Г. Усенко.

ВОЙНОРАЛЬСЬКИЙ
(Войнаральський) Порфирій Іванович
(1844—29(17).07.1898) — революціонер-народник. Н. в с. Линовка
Мокшанського пов. Пензенської
губ. Позашлюбний син княгині
Варвари Кугушевої та дворянина
Всеволода Ларіонова. Зареєстрований спочатку на прізвище Іванов, потім — міщанином Войноральським. 1855—60 навч. в
Пензенській г-зії (водночас із
Д.Каракозовим — майбутнім терористом, який 1866 вчинив замах на імп. Олександра ІІ), по закінченні — на мед. ф-ті Моск.
ун-ту. Восени 1861 за участь у
студентських заворушеннях затриманий поліцією. Навесні 1862

адміністративно висланий до В’ятської губ., того ж року переведений до Вологодської, 1867 — Архангельської, 1868 — до Пензенської. 1873, коли спец. поліцейський нагляд над ним було знято,
став мировим суддею. Познайомився з С.Кравчинським та ін.
«чайковцями». 1874 у Москві створив навч. майстерню-комуну, нелегально поширював пропагандистську літ., фінансував революц.
діяльність (зокрема «ходіння в
народ»), налагодив зв’язки з гуртком С.Ковалика в Україні.
Заарештований влітку 1874,
разом із С.Коваликом 1876 втік із
петерб. будинку попереднього
утримання, але був невдовзі схоплений і на поч. 1878 як один із
гол. «заводіїв» на «процесі 193-х»
засуджений до 10-літньої каторги.
6 черв. (25 трав.) 1878 першим
підписав відкритий лист 23 народників з Петропавловської фортеці до ж. «Община», складений
Ф.Волховським. 7 лип. (25 черв.)
1878 відправлений до Харків. тюрми. Спроба визволити його (зорганізована С.Перовською за участі
М.Фроленка) поблизу Харкова під
час перевезення 13(01) лип., за ін.
даними — 12 лип. (30 черв.), закінчилася невдачею. Відтоді до
жовт. 1880 утримувався в одиночній камері Новоборисоглібського
централу (с. Андріївка Зміївського пов. Харків. губ., нині с-ще
міськ. типу Балаклійського р-ну
Харків. обл.), потім — у
пересильних в’язницях міст Мценськ
та Іркутськ (обидва нині РФ), з
1882 — у забайкальській Карійській тюрмі, обраний старостою каторжан. Від 1884 — на поселенні у
Бустаському наслезі (розташування якутів) поблизу м. Верхоянськ,
займався ремеслами, адвокатурою, торгівлею, влаштував миловарню; від 1890 — в м. Якутськ
(нині обидва міста в Республіці
Саха (Якутія), РФ), друкувався в
сибірській пресі, займався с. госпвом, проводив агрономічні досліди. Після звільнення прибув
1897 до Харкова. У ж. «Сельское
хозяйство и лесоводство» (1897)
опублікував статтю «Приполярное земледелие». Невдовзі оселився в Куп’янському пов. Харків.
губ., у маєтку поміщика Іполита
Сарандінакі, з дочкою якого був одружений його товариш Віктор Тихоцький (один із «долгушинців»),
надалі замешкав у м. Куп’янськ, де
й помер. В останній період свого
життя бідував (матеріально його
підтримали різні люди, в т.ч. С.Ко-

валик, В.Короленко, а також петерб. Літ. фонд).
Літ.: Ковалик С. К биографии
П.И.Войнаральского. «Каторга и ссылка», 1924, кн. 11; Архив «Земли и
Воли» и «Народной Воли». М., 1932;
Богина С.Л., Кириченко Т.М. Революционер-народник Порфирий Иванович Войноральский. М., 1987.
П.Г. Усенко.

ВОЙСЬКИЙ — одна з допоміжних земських посад (т. зв. урядів)
у системі обласного управління у
Короні Польській, Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій у 14—17 ст. У зх.-укр. землях
посада В. була введена у 15 ст. за
польс. зразком. В. обирали, як
правило, із представників дрібного воєнно-служилого стану. Вони
призначалися польс. королем або
великим князем литовським через надання відповідного привілею. Були «великими» (земськими) та «малими» (міськими). У
структурі місц. влади становили
найближче оточення старост і каштелянів. До компетенцій В. входив заг. нагляд за станом землі та
управління повітовим замком у
разі відсутності старости і земського війська, а також нагляд за
обороноздатністю замку, підтримання його у належному бойовому стані, заходи по ремонту й
укріпленню фортифікаційних споруд. За свою роботу В. отримували окрему платню — «війське».
Літ.: Любавский М. Литовско-Русский сейм. М., 1900; Статут Вялікага
княства Літоускага. Мінск, 1989; Грушевський М.С. Історія України-Руси,
т. 5. К., 1994.
О.В. Крупка.

ВОЙШЕЛК (р.н. невід. — 1267) —
великий князь Литовський (1264),
старший син литов. вел. кн. Міндовга. Бл. 1254 від імені батька В.
уклав мирну угоду з Галицько-Волинським князівством і видав сестру за сина Данила Галицького —
Шварна Даниловича. Ін. син Данила, Роман Данилович, одержав
Чорну Русь з її гол. м. Новгородок
(нині м. Новогрудок, Білорусь).
Після того В. пішов до Холма
(другої столиці Галицько-Волин.
князівства, нині Хелм, Польща),
зблизився з ігуменом Полонинського монастиря Григорієм, прийняв від нього постриг і заснував
монастир у Новгородку, де був
ченцем і перейшов до православ’я.
1258 В. відібрав у Романа Чорну
Русь і став княжити в Новгородку. Після вбивства Міндовга змо-

вниками 5 серп. 1263 до влади
прийшли
небожі
останнього
Тройнат і Тевтивіл, які 1264 загинули в міжусобній борні. Відтоді
В.
вокняжився
в
Великому
князівстві Литовському (ВКЛ) й
жорстоко придушив феод. опозицію. Того ж року В. уклав союз із
Шварном Даниловичем, а 1267
добровільно поступився йому литов. престолом і пішов до монастиря св. Данила в Угровську на
Волині.
Того ж року В. був убитий у
м. Володимир (нині ВолодимирВолинський) старшим братом Шварна Левом Даниловичем, ображеним, що В. віддав ВКЛ не йому, а
молодшому братові.
Літ.: Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.,
1950.
М.Ф. Котляр.

ВОЛЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО. Указом імп. Анни Іванівни
від 15 січ. 1732 з Дону на Волгу
було переселено 1057 сімей козаків, з них 537 — укр., які мешкали
на Дону. Їх поселили на землях
між Царициним (нині м. Волгоград, РФ) та Камишиним (нині
місто Волгоградської обл.). 10
берез. 1732 козакам, поселеним
на Царицинській лінії, було наказано скласти єдине В.к.в.
Після придушення повстання
О.Пугачова указом імп. Катерини ІІ від 5 трав. 1776 більша ч. козаків В.к.в. була виселена в станицю Кавказька (нині Краснодарського краю, РФ), а потім до П’ятигорська (нині місто Ставропольського краю, РФ) на Азовсько-Моздокську смугу із зарахуванням до складу Астраханського
козац. війська. 11 квіт. 1786 В.к.в.
було виділене зі складу Астраханського війська й увійшло до складу козаків Кавказ. лінії. У лют.
1799 В.к.в. перетворено у Волзький полк. 14 лют. 1845 сформовано 1-й і 2-й Волзькі полки, що
склали 6-ту Волзьку бригаду Кавказ. лінійного козац. війська. 20
берез. 1858 бригада дістала назву
7-ї (Волзької) бригади Кавказ.
лінійного козац. війська. 1860
станиці волзьких козаків було зараховано до Терського козацького
війська й укомплектовано 1-й, 2-й
і 3-й Волзькі полки, що складали
1-шу (Волзьку) бригаду Терського
козац. війська. 1 серп. 1870 бригаду переформовано у Волзький
полк Терського козац. війська, а
24 черв. 1882 — поділено на три
черги, першочерговий полк мав

назву 1-й Волзький полк Терського козац. війська і дислокувався
у м. Кам’янець-Подільський.

605
ВОЛЫНСКИЕ

Літ.: Казин В.Х. Казачьи войска.
Краткая хроника казачьих войск и иррегулярных частей. СПб., 1912; Казачий словарь-справочник, т. 1. Кливленд, 1966; Галушко Ю.А. Казачьи войска России. В кн.: Краткий историкохронологический справочник казачьих
войск до 1914 года. М., 1993.
Є.Д. Петренко.

ВОЛИНЕЦЬ Ананій Гаврилович
(1894—14.05.1941) — укр. військ.
діяч, один із кер. повстанського
руху. Н. в с. Карбівка (нині село
Гайсинського р-ну Він. обл.). Закінчив двокласну шк. в Гайсині,
вчився у Верхньодніпровському
с.-г. уч-щі (1913). 1917 — чл. А.Г. Волинець.
УПСР, нач. міліції Гайсинського
пов., організатор Вільного козацтва. Учасник протигетьман. повстання (див. П.Скоропадський; Українська Держава). Очолював Гайсинський полк (січ.—квіт. 1919)
Армії УНР. Організатор і кер. повстанського руху на Гайсинщині,
Брацлавщині, Немирівщині (див.
Повстанський рух в Україні 1918—
1922), певний час контролював
залізницю Вапнярка—Цвіткове.
Наприкінці літа — восени 1919 —
командир Гайворонського полку,
підполк. Армії УНР. У берез. 1920
підняв повстання на Гайсинщині,
створив Гайсинсько-Брацлавську
повстанську бригаду, яка влилася
(квіт. 1920) в Запоріз. д-зію. Влітку — восени 1920 керував повстанцями в тилу Червоної армії. Наприкінці 1920 інтернований, згодом проживав у м. Ровно (нині
Рівне). 1922 ув’язнений за підозрою в антипольс. діяльності.
У 1930-ті рр. співпрацював з підпіллям Т.Боровця. Репресований
рад. владою. Страчений.
Літ.: Середа М. Отаман Волинець.
«Літопис Червоної Калини», 1930, № 7—
8; Коваль Р. Отамани Гайдамацького
краю. К., 1998.
Г.П. Савченко.

«ВОЛЫНСКИЕ ЕПАРХИАЛЬНЫЕ ВЕДОМОСТИ» 1867—1916
— журнал, друкований орган Волин. єпархії, який виходив дватри рази на місяць, потім — щотижнево, спочатку в м-ку Почаїв,
від 1908 — у Житомирі. Редакція
розміщувалася спершу в Кременці,
а від 1909 — у Житомирі. Одні з
перших ред. — викладачі Волин.
духовної
семінарії
М.Петров,
В.Прозоровський. Журнал складався з офіц. та неофіц. частин.

606
ВОЛИНСЬКА

В офіц. ч. друкувалися царські й
урядові укази, розпорядження Синоду та єпархіального кер-ва. В
неофіц. — історико-стат. описи
церков і парафій Волин. єпархії,
хроніка подій, краєзнавчі матеріали, нариси з історії міст, м-к і
сіл Волинської губернії.
В.В. Пришляк.

ВОЛИНСЬКА ГУБЕРНІЯ

адм.-тер. одиниця на Правобережній Україні. Ств. за указом імп.
Павла I від 29 серп. 1797. До складу В.г. увійшла тер. колиш. Волинського намісництва (за винятком
Радомишльського пов.) і Кременецький, Базалійський, Дубенський пов. Подільського намісництва. В.г. з центром у Житомирі була частиною Пд.-Зх. краю. На початку 20 ст. поділялася на 12 пов.
(Володимир-Волинський, Дубенський, Житомир., Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новоград-Волинський, Овруцький, Острозький, Ровенсь-

кий і Старокостянтинівський); у
губ. налічувалося 13 міст, 134
м-ка і 9682 ін. населені пункти.
Нас. 2 997 902 особи. До польського повстання 1830—1831 тут переважали польс. культ. впливи. Після його придушення почалася
всебічна русифікація.
В.г. була аграрним р-ном з високою питомою вагою великого
поміщицького землеволодіння.
Кілька родин — Сангушки, Любомирські, Потоцькі, Барятинські —
мали стільки ж землі, скільки
майже 300 тис. дрібних селян. г-в.
На 879 підпр-вах (цукрових, винокурних, борошномельних тощо) було зайнято лише 17,5 тис.
робітників
(1909).
Кількість
міськ. нас. коливалася протягом
1863—1911 від 8 % до 8,9 %.
Під час Першої світової війни
В.г. була ареною активних воєн.
дій і зазнала великих втрат. Гострим протистоянням військ УНР,
Червоної армії і Польщі позначені роки громадянської війни в

Україні 1917—1921. Навесні 1919
Ровно (нині Рівне) стало тимчасовим місцем перебування уряду
УНР. За Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 В.г. була поділена: НоЖитомир.,
воград-Волинський,
Овруцький, Ізяславський, Старокостянтинівський та частина Острозького пов. увійшли до складу
УСРР, решта зх. повітів відійшла
до Польщі. Остання утворила з
них Волинське воєводство, яке існувало до 1939, коли зх.-укр. землі увійшли до складу УРСР (див.
Возз’єднання українських земель в
єдиній державі).
В.г. ліквідовано постановою
ВУЦВК і РНК УСРР від 3 черв.
1925; замість неї залишилися Житомир., Новоград-Волинська та
Шепетівська округи.
Літ.: Военно-статистическое описание Волынской губернии. К., 1887;
ІМіС УРСР. Волинська область. К.,
1970.
Я.В. Верменич.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ — територіальне утворення Пд.-Зх. Русі,
що склалося навколо м. Володимир (нині Володимир-Волинський).
Почала формуватися в 2-й пол.
11 ст. із об’єднанням тер. Червенських градів і Белзької землі. Згодом до них була приєднана Берестейська волость, почала освоюватися тер. на сх. з містами Дорогобуж, Острог і Вигошів. Термін
«Волинь» (як позначення тер.)
з’являється 1077. На кін. 11 ст.
В.з., перебуваючи в процесі становлення, обіймала тер. від Берестя на Зх. Бузі на пн. до верхів’їв
р. Серет (прит. Дністра) на пд. Її
порубіжними містами на зх. були
Сутейськ і Червен, на сх. — Дорогобуж і Острог. У межиріччі
р. Стир і Горинь (притоки Прип’яті, бас. Дніпра), що почало заселятися в 11 ст., рубежі тоді ще
не встановились. Найдавнішими
містами В.з. були Червен, Белз,
Волинь (нині Грудек Надбужний,
Польща), Берестя. У 12 ст. одним
з осередків консолідації В.з. став
Луцьк. Для протидії київ. князям,
котрі прагнули включити В.з. до
складу великокнязівського домену, інтенсивно будувалися міста і
фортеці на сх. В.з. У 1-й пол.
12 ст. стабілізувалася значна частина волин. рубежів, насамперед
зх. і сх., остаточно тер. В.з. складається у 1-й пол. 13 ст. На серед.
12 ст. відомі такі міста на сх. рубежі В.з. (з пн. на пд.): Чорторийськ
(нині с. Старий Чорторийськ Маневицького р-ну Волин. обл.),
Мілеськ (нині с. Мильськ Рожищенського р-ну Волин. обл.), Пересопниця, Корчеськ; далі на пд.
кордоні стояли Вигошів і Бужськ.
Зх. рубіж В.з. (з Польщею) проходив у межиріччі Зх. Бугу і Вепра
(нині Вепш, обидві прит. Вісли),
а на поч. 13 ст. впритул присувався до р. Вепр. Волин.-польс. кордон ішов від гирла р. Нур майже
прямо на пд. через верхів’я
р. Кросна, вздовж Вепра, до вододілу Вепра і Лади. За даними археології, тут здавна проходив етнічний рубіж між сх. і зх. слов’янами. На пн. зх. й пн. рубіж В.з. із
Литвою і ятвягами проходив Зх.
Бугом і його притоками, зокрема
Лесною. Басейн р. Кросна належав переважно до В.з. Тут порубіжною річкою був Нур. Уздовж
Зх. Бугу зосереджувалися порубіжні міста і фортеці: Берестя,
Кам’янець (нині с-ще міськ. типу
Брестської обл., Білорусь), Дорогичин, Мельниця (нині с. Мельник, Польща).

Від часів адм. реформи Володимира Святославича (бл. 988) у
Володимирі сиділи сини київ.
князів. Протягом 11-го — 1-ї пол.
12 ст. на тер. В.з. формується Волинське князівство, що розглядалося київ. князями з роду Мстиславичів-Мономашичів як спадкове володіння, в якому вони виділяли уділи своїм нащадкам (Володимир, Белз, Луцьк та ін.). 1154
В.з. розділилася на Володимирське
князівство і Луцьке князівство.
Об’єднання 1199 В.з. з Галицькою
землею кн. Романом Мстиславичем привело до створення Галицько-Волинського князівства. В середині 14 ст. В.з. потрапила до
складу Великого князівства Литовського та Корони Польської.
Літ.: Андрияшев А.М. Очерк истории Волынской земли до конца XIV в.
К., 1887; Грушевський М. Історія України-Руси, т. 2. Львів, 1905; Насонов А.Н.
«Русская земля» и образование территории Древнерусского государства. М.,
1951; Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX—XIII вв.
К., 1985; Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар.
К., 2002.
М.Ф. Котляр.

ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ — адм.тер. одиниця в складі України.
Утворена 4 груд. 1939. Розташов.
на пн. зх. України. Межує на пн.
із Білоруссю, на зх. — з Польщею,
на сх. — з Рівненською областю,
на пд. — з Львівською областю.
Тер. 20,2 тис. км2 (3,3 % від тер.
України).
За станом на 5 груд. 2001 чисельність нас. становить 1060,6 тис.
осіб (міське — 50 %, сільс. — 50 %).
Центр — м. Луцьк. В області — 16
р-нів, 11 міст, 22 с-ща міськ. типу,
379 сільс. рад, 1053 сільс. населені
пункти. Нац. склад області однорідний. Частка українців складає
95 %, росіян — 4 %, серед ін. національностей — білоруси, поляки, чехи, словаки, німці та ін. Статус істор. населених місць мають:
міста Луцьк, Берестечко, Володимир-Волинський, Горохів, КаміньКаширський, Ковель, Любомль, Рожище, Устилуг, с-ща міськ. типу
Голоби, Головне, Іваничі, Луків, Любешів, Олика, Ратне, Стара Вижівка, Турійськ, Цумань, Шацьк.
За характером рельєфу В.о. —
рівнина з нахилом у пн. напрямі.
Більша ч. тер. лежить у межах Поліської низовини, яка покрита
лісами й болотами. На пд. — Волин. височина. Має поклади кам.
вугілля. Клімат помірно конти-

нентальний, з м’якою зимою і теплим вологим літом. На тер. області — 130 річок завдовжки понад
10 км кожна, що належать до бас.
Дніпра та Зх. Бугу, велика кількість озер (найбільше — Світязь).
Тер. сучасної області заселена
з часів палеоліту пізнього. В
10—12 ст. вона входила до складу
Київської Русі як Луцьке князівство з центром у м. Луцьк. У 2-й
пол. 12 ст. тер. В.о. ввійшла до Волинського князівства, а 1199 — до
Галицько-Волинського князівства.
Від 14 ст. — у складі Великого князівства Литовського. За Люблінською унією 1569 тер. відійшла до
Корони Польської, було утворене
Волинське воєводство (центр —
м. Луцьк). Нас. брало активну
участь у Наливайка повстанні
1594—1596, в національній революції 1648—1676. За Андрусівським
договором (перемир’ям) 1667 уся
Правобережна Україна, в т. ч. й
волин. землі, залишалася в складі
Речі Посполитої. Внаслідок 2-го
(1793) і 3-го (1795) поділів Польщі
(див. Поділи Польщі 1772, 1793,
1795) перейшла до складу Російської імперії. 1793—96 ч. тер. входила до Волин. намісництва, з 1797
тер. області ввійшла до складу Волинської губернії. За Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР
та Польщею 1921 Зх. Волинь
відійшла до Польщі. Створюється
Волин. воєводство із центром у
Луцьку. Від 1939 вся Волинь — у
складі УРСР. На 1941 в обл. налічувалося 30 р-нів. Кількість
р-нів не раз змінювалася (1946 —
30, 1960 — 19, 1965 — 12, 1969 —
15, від 1993 — 16).
Під час Великої вітчизняної
війни Радянського Союзу 1941—1945
на окупованій гітлерівцями тер.
області (8 лип. 1941 — 22 лип.
1944) діяли Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія, Армія Крайова
(див. Волинська трагедія 1943),
рад. партизан. з’єднання, одне з
яких під командуванням О.Федорова провело бойову операцію
«Ковельський вузол».
В.о. — слабоурбанізована область, у її складі лише 1 велике і
2 середні міста. Госп. комплекс
представлений лісовою, деревообробною, легкою, паливною, маш.буд. та текстильною пром-стю.
З Волинню пов’язані життя й
діяльність однієї із засн. Київ.
(Богоявленського) братства —
Є.Гулевичівни, історика й літературознавця А.Кримського, правозахисника Є.Сверстюка, літературознавця Є.Шабліовського.

607
ВОЛИНСЬКА

608
ВОЛИНСЬКА

Осн. істор. пам’ятки: собор
(1752—55), Єзуїтський монастир
(16—17 ст.), замок Любарта (13—
17 ст.), будинок Гулевичів (16 ст.,
усі у Луцьку), городище (10 ст.),
залишки оборонних валів (10—
13 ст.), Успенський собор (1160,
усі у Володимирі-Волинському),
церква Різдва Богородиці (1723,
Камінь-Каширський), Георгіївська церква (1264, Любомль), храм
«Козацькі могили» (1914, Берестечко), Петропавлівський костьол (1450, Олика Ківерцівського
р-ну), природний нац. парк
(1983, Шацьк), «Білий будиночок» — меморіальний музей-садиба Лесі Українки (1949, с. Колодяжне Ковельського р-ну).

Літ.: Корецький Л.М. Волинська
область. К., 1960; ІМіС УРСР. Волинська область. К., 1970; Денисюк В. Волинь: Події, факти, цифри. Луцьк,
1997; Все про Україну. К., 1998.
Я.В. Верменич.

ВОЛИНСЬКА ОКРУГА (до 1926 —
Житомирська) — адм.-тер. одиниця в УСРР 1923—30 (див.
Округа). Утв. 1923 у складі Волинської губ. Окружний центр —
м. Житомир. Налічувала 14 р-нів.
Протягом 1924—30 межі В.о. кілька разів змінювались. Ліквідована
2 верес. 1930.
Літ.: Матеріали до опису округ
УСРР. Статистичні характеристики. Волинська округа. Х., 1926.
Я.В. Верменич.

ВОЛИНСЬКА СПІЛКА СІЛЬСЬКОЇ МОЛОДІ (ВССМ) —
польс.-укр. молодіжна орг-ція.
Утв. 1922 у Польщі. 1939 ВССМ
об’єднувала бл. 10 тис. молодих
селян, з яких 80 % були українцями. В програмних документах говорилося, що гол. її мета — «аби
поляк серед українців і українець
серед поляків почували себе не як
серед ворогів ані не як у гостях,
але як між своїми рідними, як у
себе вдома». Лояльно ставилася
до польс. влади. Із встановленням
рад. влади восени 1939 припинила свою діяльність.
Літ.: Головенько В.А. Український
молодіжний рух у ХХ столітті. К., 1997.
В.І. Прилуцький.

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 —
один із кривавих епізодів укр.польс. конфлікту часів Другої
світової війни на Волині, який багатьма істориками, в першу чергу
польс., виокремлюється з заг.
картини тогочасного міжнац. укр.польс. збройного протистояння
на тер. спільного проживання
українців і поляків — Волині,
Східній Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. В
польс. історіографії волин. події
1943 досить часто трактують лише
як антипольс. акцію Української
повстанської армії, в укр. — наголошують на мотивах, що спонукали УПА до проведення такої
акції, а також приділяють значну
увагу «діям у відповідь», у т. ч. й
проти цивільного укр. нас., загонів Армії Крайової (АК).
За польс. підрахунками, під
час цієї трагедії з польс. боку загинуло щонайменше 35 тис. осіб
(гол. чин. польс. цивільної сільс.
людності), з яких 18 тис. — із
встановленими прізвищами, з
укр. боку загинуло до кількох тис.
осіб. В Україні подібних до польс.
підрахунків не проводилося.
Перебіг подій, а також наявні
документи, насамперед укр. повстанців, свідчать про те, що навесні 1943 Крайовий провід Організації українських націоналістів
(бандерівців) на Волині прийняв
рішення про вигнання з Волині
місц. поляків. На той час українці
складали бл. 80 % нас. Волині,
поляки — 15 %. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польс. провідних політ. сил повернути повоєн.
Польщі зх.-укр. землі; а також покарати ч. місц. поляків за співпрацю з гітлерівцями (поляки
пішли на службу до останніх з метою посилити свої позиції в цьому регіоні напередодні поразки
вермахту і вступу сюди Червоної
армії), за допомогу рад. партизанам (останні нерідко робили
місц. польс. поселення своїми
продовольчими базами, що заважало ОУН(б) й УПА вести боротьбу з їхнім «ворогом номер
один» — СРСР, власне — з рад.
партизан. з’єднаннями), за вбивства польс. партизанами укр. громад. діячів на Холмщині.
Спочатку акції укр. повстанців були спрямовані проти польс.
співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і держ. маєтків
(лігеншафтів). Поступово вони
поширилися також на польс.

сільс. людність, причому як на
колоністів міжвоєн. періоду, так і
на давніше польс. нас. Із лют.
1943 антипольс. акції охопили сх.
повіти Волині (за тогочасним
адм.-тер. поділом) — Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. В черв.
вбивства поляків поширилися на
Дубнівський, Кременецький та
Луцький повіти, в лип. — на Горохівський, Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці
серп. — на останній волин. повіт — Любомльський.
Дії УПА підтримувала значна
ч. місц. українців. Крайовий провід ОУН(б) на Волині розподіляв
відібрані в поляків землі поміж
укр. селян.
11—13 лип. 1943 стався ген.
виступ проти місц. поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польс. поселень.
Після цього командування АК
Волин. обшару (округу), щоб
протидіяти загонам УПА, почало
створювати власні партизан. загони, а також направило офіцерів і
рядових бійців кадрового складу
АК організовувати в польс. поселеннях бази самооборони.
Упродовж 1943 на тер. Волині
постало кілька десятків таких баз.
До найпотужніших з них слід віднести ті, що виникли в поселеннях Пшебраже Луцького пов.
(нині с. Гайове Ківерцівського
р-ну), Гута Степанська і Стара
Гута Костопільського пов., Панська Долина Дубнівського пов.,
Засмики Ковельського пов. (нині
у складі с. Грушівка Ковельського
р-ну), Білин Володимир-Волин.
пов. (нині село Володимир-Волин. р-ну; усі Волин. обл.).
Переважна більшість осередків польс. опору не витримали
натиску загонів УПА й були знищені. Тільки небагатьом полякам
вдалося евакуюватися до міст під
охорону нім. адміністрації. Поляки тікали через кордон до Генеральної губернії або погоджувалися
на добровільний виїзд на роботу
до Німеччини. Вистояти у боях
проти укр. збройних формувань
вдалося тим польс. базам самооборони, які були чисельними
(по кілька тис. осіб) та отримали
солідну матеріальну підтримку з
боку командування АК у вигляді
зброї, амуніції й добре вишколених військових, а також тим,
яким допомагали рад. партизани
(переважно у лісистих сх. та пн.
р-нах Волині).

Від серед. літа й особливо восени 1943 польс. бази самооборони організовували «превентивні»
напади на осередки й боївки
УПА, а також походи на сусідні
укр. села задля поповнення свого
продовольчого забезпечення. Зрозуміло, що від подібних дій нерідко страждало укр. цивільне нас.
Утім, упродовж усього 1943
місц. поляки були стороною, що
оборонялася. На серед. 1943 сили
УПА складали щонайменше 10—
12 тис. бійців, а наприкінці року
досягли 15—20 тис. Натомість
польс. партизан. відділи нараховували тільки 1300 вояків. Ще бл.
3600 осіб, які мали зброю, діяли в
базах самооборони.
Літ.: Lukaszуw J.(Olszасski T.A.).
Walki polsko-ukraiсskie 1943—1947.
«Zeszyty Historyczne», 1989, N 90;
Turowski J. Poїoga: Walki 27 Woіyсskiej
Dywizji AK. Warszawa, 1990; Лебедь М.
УПА. Німецька окупація України, ч. 1.
Дрогобич, 1993; Torzecki R. Polacy i
ukraiсcy: Sprawa ukraiсska w czasie II
wojny œwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993; Romanowski W.
ZWZ—AK na Woіyniu 1939—1944.
Lublin, 1993; Кентій А. Українська повстанська армія в 1942—1943 рр. К.,
1999; Motyka G. Tak byіo w Bieszczadach: Walki polsko-ukraiсskie 1943—
1948. Warszawa, 1999; Грицак Я. Нарис
історії України: Формування модерної
української нації ХIХ—XX століття.
К., 2000; Киричук Ю. Нариси з історії
українського національно-визвольного руху 40—50-х років ХХ століття.
Львів, 2000; Siemaszko W., Siemaszko E.
Ludobуjstwo dokonane przez nacjonalistуw ukraiсskich na ludnoœci polskiej Wo іynia 1939—1945, t. 1—2. Warszawa, 2000;
Przed akcjC «Wisіa» byі Woіyс. Warszawa, 2000; Polska—Ukraina: Trudne pytania. Materiaіy IX i X miкdzynarodowego
seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraiсskie w latach II wojny œwiatowej», Warszawa, 6—10 listopada 2001.
Warszawa, 2002; Ільюшин І. Волинська
трагедія 1943—1944 рр. К., 2003.
І.І. Ільюшин.

«ВОЛИНСЬКА ТРИВОГА» 1789 —
події, пов’язані із загостренням
соціальних і нац.-реліг. суперечностей на Правобережній Україні. Центр. і місц. польс. влада,
налякана чутками про можливість
великого сел. повстання (цьому
сприяв розголос про вбивство
кріпаками с. Невірків (нині Корецького р-ну Рівнен. обл.) родини
поміщика Вилежинського), вжила низку заходів репресивного характеру. Вся влада на Правобережжі передавалася т.зв. порядковим комісіям. За постановою сейму в край вводилися додаткові
військ. частини (3 тис. осіб), а та-

609
ВОЛИНСЬКА

610
ВОЛИНСЬКЕ

кож була ухвалена спец. постанова, яка регулювала перебування
тут рос. купців і правосл. священиків. Десятки представників
правосл. духовенства, селян і міщан було знищено, сотні (в т. ч.
переяслав. єпископа В.Садковського) заарештовано. «В.т.» істотно вплинула на поширення антипольс. настроїв у Білорусі та
Східній Галичині, спричинила загострення стосунків між Річчю
Посполитою і Російською імперією,
засвідчила наростання заг. політ.
кризи, в якій перебувала Польща
наприкінці 18 ст.
Літ.: Антонович В. Волынская тревога. 1789 год. В кн.: Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 5. К., 1902.
В.А. Смолій.

ВОЛИНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО —
1) адм.-тер. одиниця у складі Речі
Посполитої. Ств. 1566 у складі Великого князівства Литовського;
після Люблінської унії 1569 відійшла до Корони Польської. Складалося з Луцького, Володимирського і Кременецького повітів з центром у м. Луцьк. За даними 1629,
тут зафіксовано 2200 поселень (у
т. ч. 114 міст та м-чок), 650 тис.
осіб. Бл. 1000 міст і сіл належало
князям Острозьким, решта — Вишневецьким, Заславським, Любомирським, Сангушкам. Входження
Волині до складу Польщі активізувало процеси польс. колонізації
цих земель і покатоличення місц.
шляхти.
В.в. було ареною активного
нац.-культ. руху і реліг. боротьби,
що виразно проявилось у діяльності правосл. братств, Острозької академії, у відгомоні, який дістали тут Косинського повстання
1591—1593, Наливайка повстання
1594—1596, національна революція
1648—1676, гайдамацький рух.
Внаслідок Руїни землі Волині було спустошено, нас. масово переселялося на cх., міста занепали.
Після 2-го поділу Польщі (1793) і
включення Волині до складу
Російської імперії В.в. було ліквідовано, а його тер. 1793 увійшла
до Ізяславського намісництва (від
1795 Волинське намісництво);
2) адм.-тер. одиниця у складі
Польщі, утворена після окупації
нею (формально 1921, фактично з
трав. 1919) зх. повітів Волин. губ.
Центр В.в. перебував у м. Луцьк.
Уряд Ю.Пілсудського і близькі до
нього місц. «федералісти» намагалися перетворити його у своєрідну «колиску польсько-українського порозуміння», відокремлену від

сх.-галицьких провінцій «Сокальським кордоном». Проте революц.-визвол. рух і тут набував сили. Долю В.в. вирішив рад.-нім.
альянс (див. Радянсько-німецькі
договори1939) і возз’єднання українських земель в єдиній державі;
після ліквідації В.в. 1939 на цій
тер. утворено Волин. і Ровенську
(нині Рівненська) області.
Літ.: Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. К., 1930; Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій
Правобережної України в ХV—XVIII ст.
Кордони воєводств у світлі джерел. К.,
1993.
Я.В. Верменич.

ВОЛИНСЬКЕ ЄПАРХІАЛЬНЕ
ДАВНЬОСХОВИЩЕ. Засноване
в м. Житомир за ініціативи архієпископа Модеста (Стрільбицького). Урочисте відкриття (15 трав.
1893) було приурочене до 100-річчя приєднання більшої частини
Волині до складу Російської імперії.
Велику роль у формуванні колекцій давньосховища відіграв його
перший зав., відомий історик Волині О.Фотинський. За його пропозицією 1894 при музеї засновано Волинське церковно-археологічне товариство. Значну роль
у поповненні музею відіграли й
наук. обстеження р-нів Волині,
здійснені 1898—99 членами т-ва
під кер-вом В.Антоновича, а також включення до його фондів
1911 зібрання Володимир-Волин.
давньосховища. На поч. 20 ст. було зосереджено досить значні колекції рукописів, стародруків,
предметів реліг. вжитку, меморіальних речей і автографів відомих істор. осіб, творів церк. живопису та ін. Проіснувало до 1915.
У роки Першої світової війни частина його колекцій була вивезена
і увійшла до складу Харків. музею
укр. мист-ва. На початку Великої
вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945 під час евакуації багато
матеріалів давньосховища згоріло.
Зараз вцілілі пам’ятки та колекції
зберігаються у Харків. істор. й Жи
томир. краєзнавчому музеях.
Літ.: Боцяновский В. Волынское
церковно-археологическое древнехранилище. «Волынские епархиальные ведомости», 1893, № 36, часть неофициальная; Фотинский О., Бурчак-Абрамович Н. Краткое описание памятников
древности, поступивших в Волынское
епархиальное древнехранилище с 1 августа 1894 по 1 ноября 1898. Там само,
1899, № 11, часть неофициальная,
приложение; 100 років Волинському
єпархіальному давньосховищу. В кн.:
Тези наукової конференції до 100-річ-

чя Волинського єпархіального давньосховища. Житомир, 1993.
Е.М. Піскова.

ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО —
держ. утворення у Волинській землі, що склалося протягом 11 —
1-ї пол. 12 ст. навколо м. Володимир (нині Володимир-Волинський). Після смерті Ярослава Мудрого (1054) його старший (серед
живих) син Ізяслав Ярославич прагнув перетворити В.к., що формувалося, у власний домен. Своїм
родовим володінням вважали В.к.
наступники Ізяслава: його син
Святополк Ізяславич і небіж Володимир Мономах. 1086—1100 В.к.
володів Давид Ігоревич, однак був
вигнаний з Володимира київ. кн.
Святополком Ізяславичем, котрий посадив там свого сина Ярослава. 1119 Володимир Мономах,
тодішній київ. князь, замінив останнього в м. Володимир своїм
сином Андрієм Добрим. У наступні
десятиліття Мономашичі (діти й
онуки старшого сина Володимира
Мономаха — Мстислава Великого) розглядали В.к. як спадкове
володіння. 1154 В.к. розділилось
на Володимирське князівство і
Луцьке князівство. 1199 волин.
кн. Роман Мстиславич об’єднав
В.к. з Галицьким князівством, створивши Галицько-Волинське князівство. Після смерті його сина
Данила Галицького (1264) брат останнього Василько Романович княжив у Володимирі, ставши, таким
чином, сувереном відновленого
Володимир-Волинського князівства.
Літ.: Котляр Н.Ф. Формирование
территории и возникновение городов
Галицко-Волынской Руси ХI—XVIII веков. К., 1985; Галицько-Волинський
літопис. Дослідження. Текст. Коментар. К., 2002.
М.Ф. Котляр.

ВОЛИНСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
(до 1795 — Ізяславське намісництво) — адм.-тер. одиниця у складі
Російської імперії, утворена після
2-го поділу Польщі (1793) і включення Правобережної України до
складу Рос. імперії. Указом імп.
Катерини ІІ від 4 трав. (23 квіт.)
1793 утворено Ізяславське намісництво із центром у м. Ізяслав, до
якого увійшли тер. ліквідованих
Волинського воєводства і пн. ч.
Київського воєводства. У лип. 1795
Ізяславське намісництво перейм.
у Волин. із центром у м. Новоград-Волинський (тимчасово його
адм. установи були розташов. у
Житомирі). В.н. складалося з

13 округів (повітів): ВолодимирВолин., Домбровицького, Житомир., Ізяславського, Ковельського, Лабунського, Луцького, Новоград-Волин., Овруцького, Острозького, Ровенського, Радомишльського, Чуднівського. Царизм
проводив тут посилену політику
русифікації та уніфікації, намагаючись привести новоприєднані землі до цілковитої відповідності з
устроєм великорос. губ. «в усіх галузях життя». Намісник підпорядковувався мінському, волин. і подільському ген.-губернаторові.
У ході впровадження на укр.
землях імперських структур влади
В.н., відповідно до указу імп. Павла I від 23(12) груд. 1796, ліквідовано. Тер. Радомишльського пов.
включено до Київської губернії, решту повітів — до новоств. Волинської губернії.
Літ.: Григорьев В.А. Реформа местного управления при Екатерине II.
СПб., 1910; ІМіС УРСР. Волинська
область. К., 1970.
Я.В. Верменич.

ВОЛИНСЬКЕ
УКРАЇНСЬКЕ
ОБ’ЄДНАННЯ (ВУО) — регіональна проурядова партія у Волинському воєводстві 1931—39.
Організаційно оформлена на Установчому конгресі в Луцьку
29 черв. 1931. Кількість чл. —
бл. 5—6 тис. Партія пропагувала
ідеї польс.-укр. співжиття, виступала за розвиток укр. к-ри і
освіти, соборність правосл. церкви у Польщі. Сприяла «волинській політиці» воєводи Г.Юзевського. Створювала культ.-освіт.
т-ва.
Керівники ВУО — П.Певний,
Сергій
Тимошенко,
Степан
Скрипник (див. Мстислав), О.Ковалевський, М.Бура та ін. Друковані органи: «Українська нива»,
«Волинське слово».
Р. Давидюк.

ВОЛИНСЬКЕ ЦЕРКОВНО-АРХЕОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО —
регіональна громад.-наук. і просвітницько-краєзнавча
орг-ція.
Відкрите 2 січ. 1894 в Житомирі
при Волинському єпархіальному давньосховищі. Об’єднувало 15 почесних і 42 дійсних чл. (В.Антонович, М.Дашкевич, архієпископ
Модест (Стрільбицький), М.Трипільський, О.Фотинський, М.Барський, Я.Гадзинський та ін.).
Займалося складанням церк.парафіяльних літописів та істор.-етногр. описів парафій Волин. губ. За ред. О.Фотинського

видало два вип. «Волынского историко-археологического сборника» (1896, 1900). З виникненням
1900 Т-ва дослідників Волині
поступово втратило своє значення, а 1915 припинило існування.
В.В. Пришляк.

ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ім. Лесі Українки. Ств. 1993 у м. Луцьк. Спадкоємець Луцького держ. учительського (1940) та Луцького держ. пед.
ін-тів (1952). У складі ун-ту три
ін-ти — соціальних наук, здоров’я, фіз. к-ри, а також 15 ф-тів —
мат., фізичний, хімічний, біологічний, геогр., істор., україністики, слов’ян. філології, романогерм. філології, екон., юрид., пед.,
міжнар. відносин, післядипломної освіти, довузівської підготовки молоді. 60 каф-р готують фахівців із 33 спеціальностей. Ліцензійний обсяг денної, заочної,
екстернатної, довузівської та післядипломної форм навчання —
3500 місць. Ун-т видає «Науковий
вісник» та «Молодіжний науковий вісник», студентський ж.
«Uni-Press» англ. та нім. мовами,
газ. «Луцьк молодий».
І.Д. Олексеюк.

ВОЛИНСЬКИЙ КОРОТКИЙ
ЛІТОПИС — умовна назва пам’ятки, що входить до складу Супрасльського літопису поч. 16 ст.,
знайденого у Супрасльському монастирі (нині тер. Польщі, поблизу м. Білосток). Власне В.к.л. охоплював події від 1487 до 1500.
Творцем його був, очевидно, священик кафедрального собору у
Володимирі (нині м. ВолодимирВолинський), близький до володимирського єпископа Вассіана.
Коло інтересів автора не виходить
за межі Волині та Поділля. Його
увагу привернули переважно два
сюжети: боротьба волинян проти
ординської агресії та події церк.
історії, насамперед обрання київ.
митрополитом Макарія (див.
Макарій I) 1495 та його трагічна
загибель. Особливо вирізняється
розповідь про події 1496—97. При
описі автор використовував і свої
враження, і свідчення ін. очевидців. До В.к.л. була приєднана не
раніше 1515 «похвала» кн. К.Острозькому, великому гетьманові
литов., герою перемоги 1514 над
моск. військами під Оршею (нині
місто, Білорусь). Автор порівнює
князя з Антіохом, полководцем
Александра Македонського, вірмен. царем Тіграном II Великим,

бібл. героями. Зберігається у Рос.
держ. архіві давніх актів у Москві
(ф. 181, оп. 1, № 21, 26).

611
ВОЛИНСЬКИЙ

Літ.: ПСРЛ, т. 35. М., 1980; Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские
летописи. «Вопросы истории», 1985,
№ 10.
Ю.А. Мицик.

ВОЛИНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ
МУЗЕЙ — музейна установа. Ств.
16 черв. 1929 у м. Луцьк. 1938 у
4-х від. музею — природи, доістор. минулого, мист-ва, етнографії — нараховувалося 9 тис. експонатів. У трав. 1940 на його базі
ств. обласний історико-краєзнавчий музей.
В.к.м. має філіали — літ.-меморіальний музей Лесі Українки в
с. Колодяжне Ковельського р-ну,
картинну галерею у м. Луцьк, істор. музей в с. Кортеліси Ратнівського р-ну, музей партизан. слави в урочищі Лопатень (за 17 км
від с. Грем’яче Ківерцівського
р-ну).
Фондові колекції нараховують
понад 200 тис. одиниць, у т. ч.:
Качинський скарб поч. 5 ст. н. е.,
Городищенський давньорус. скарб
9—13 ст.; археол., нумізматичну
та етногр. колекції; рукописи й
особисті речі Лесі Українки, Олени Пчілки, А.Лазарчука, Г.Остапенка, М.Малиновської, В.Липинського, Н.Хасевича, Д.Скоропадського, архієпископа УАПЦ
Полікарпа (Сікорського), А.Дублянського та ін.; рідкісний гербарій рослин С.Мацька (30-ті рр.
20 ст.); колекцію стародруків та
рукописних книг 16—18 ст., зібр.
зх.-європ. живопису (Х.Рібера,
Н.Пуссен, А.Маньяско та ін.), вітчизн. давнього та сучасного живопису, графіки і скульптури, волин. шк. іконопису та різьби по дереву 16—18 ст. тощо. Експозиція
має розділи: природи, давньої та
новітньої історії. Б-ка нараховує
понад 20 тис. томів.

Волинський державний
університет
ім. Лесі Українки.
Головний корпус.

612
ВОЛИНСЬКИЙ

П. Волиняк.

Літ.: Волинський краєзнавчий музей: Путівник. Львів, 1988; Волинський музей. Історія і сучасність: Науковий збірник, вип. 1—2. Луцьк,
1997—99.
А.М. Силюк.

ВОЛИНСЬКИЙ ПОЛК — військ.
й адм.-тер. одиниця на Волині. З
джерел відомо лише про початкову стадію організації полку. Наприкінці гетьманства Б.Хмельницького укр. козац. полки зайняли частину Волині. За часів гетьманства I.Виговського козац. залоги обороняли міста: Степань, Гоща, Межиріч (нині село Острозького р-ну Рівнен. обл.), Корець,
Острог, Полонне, Заслав (нині
смт Ізяслав), Старокостянтинів.
Точних даних про поділ полку на
сотні та даних про прізвища його
полковників у джерелах не виявлено.
Літ.: Крип’якевич I.П. Адміністративний поділ України 1648—1654 рр.
«Історичні джерела та їх використання», 1966, вип. 2.
В.В. Панашенко.

ВОЛИНЦІВСЬКА КУЛЬТУРА.
Поширена в 7—8 ст. в Лісостепу
та пд. р-нах Полісся Дніпровського Лівобережжя до Київ. Подніпров’я на зх. та в суміжних областях Росії. Розкопки поселення
і могильника біля с. Волинцеве
Путивльського р-ну Сум. обл.
1948—49 дали змогу Д.Березовцю
виділити к-ру — В.к., що сформувалась внаслідок просування на
Лівобережжя нащадків носіїв празької культури, котрі асимілювали
нас. пеньківської культури та колочинської культури. В.к. стала одним із компонентів формування
роменської культури. Носіями В.к.
були пн.-сх. ранньослов’ян. угруповання (ймовірно, сіверяни).
Найвизначнішими пам’ятками В.к. є поселення і могильник
біля смт Сосниця, Битицьке городище, поселення Ходосівка. Пам’ятки В.к. (неукріплені поселення та безкурганні могильники)
розташов. на знижених ділянках
терас та горбах серед річкових долин. Гол. тип жител — квадратна
(або прямокутна) напівземлянка
каркасно-стовпової чи зрубної
конструкції з піччю в одному з
кутів. Поховальний обряд — трупоспалення на стороні з подальшим захороненням решток кремації в урнах разом з особистими
речами. Основу керамічного комплексу складають ліпні горщики з
чітко профільованою верхньою
частиною. Специфікою В.к. є го-

нчарні горщики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані лініями. Вироби з заліза представлені с.-г. і ремісничими знаряддями праці, різноманітною
зброєю та побутовими речами. З
кольорових металів — прикраси,
найповніший комплект яких походить з Харівського, Фативізького та Битицького скарбів.
Літ.: Березовець Д.Т. Дослідження
на території Путивльського району
Сумської області. «Археологічні пам’ятки УРСР», 1952, т. 3; Сухобоков О.В. Дніпровське лісостепове
Лівобережжя у VIII—XIII ст. К., 1992.
Н.С. Абашина.

ВОЛИНЬ — істор. регіон на пн.
зх. України. За сучасним адм. поділом — це тер. Волин., Рівнен.,
зх. ч. Житомир. обл., пн. ч. Терноп. і Хмельн. областей, між
р. Зх. Буг і верхньою течією р. Тетерів (прит. Дніпра). У ранньому
середньовіччі охоплювала також
терени Холмщини і Підляшшя.
В 7— 9 ст. заселена дулібами, бужанами, волинянами. Наприкінці
10 ст. адм. центром В. у складі Київської Русі був Володимир (нині
Володимир-Волинський). У 12 ст.
входила до складу Волинського
князівства, 1199—1340 (з перервами) до Галицько-Волинського
князівства (у складі останнього
зберігалися в окремі періоди
удільні князівства). З 1323 Сх. Волинь, а з 1340 більшість земель В.
належала до володінь князів литов. походження, з 1349 — Любарта Гедиміновича. Після його
смерті 1384 волин. князі стають
васалами вел. князів литов. Боротьба Польщі з Литвою за В. завершилась її розподілом 1393: більшу
частину було закріплено за Великим князівством Литовським, Холмську землю приєднано до Корони Польської. 1442—52 правителем
В. був кн. Свидригайло Ольгердович.
1569 перейшла до польс. ч. Речі
Посполитої як Волинське воєводство з центром у Луцьку. Після
2-го (1793) і 3-го (1795) поділів
Польщі (див. Поділи Польщі 1772,
1793, 1795) входила до Рос. імперії,
де 1797 утворено Волинську губернію, центром якої став НовоградВолинський, з 1804 — Житомир.
1918—20 терени В. — це арена
збройної боротьби Армії УНР з
польс. й більшовицькими військами (див. Війна РСФРР і УНР
1918—1919; Українсько-польська
війна 1918—1919; Польсько-радянська війна 1920). 1921 за Ризьким
мирним договором між РСФРР і

УСРР та Польщею 1921 Зх. В. передана Польщі; на її тер. було
утворене Волин. воєводство, а Сх.
В. залишилася в УСРР. Після
зміни кордонів 1939 В. — у складі
УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), у
груд. утворено Волинську і Ровенську (з 1991 — Рівнен.) обл.,
м. Кременець і його околиці передано до Терноп. обл. У структурі
Української повстанської армії В.
входила до тер. дій групи УПА—
Північ. Довоєн. адм. межі відновлено після визволення В. 1944
з-під гітлерівської окупації.
Нині термін «В.» вживається у
двох значеннях: вузькому — як Волин. обл. і широкому — як «велика
Волинь», «історична Волинь».
Літ.: Андрияшев А. Очерк истории
Волынской земли до конца ХIV в. К.,
1887; Пашуто В.Т. Очерки по истории
Галицко-Волынской Руси. М., 1950;
Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся, т. 1—2. Вінніпег,
1984; Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної
України в XV—XVIII ст.: Кордони
воєводств у світлі джерел. К., 1993; Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь.
К., 1998; Крип’якевич I. Галицько-Волинське князівство. К., 1999.
Я.Д. Ісаєвич.

«ВОЛЫНЬ» — щоденна газ., виходила 1882—1918 в Житомирі.
Вважалася політ., літ. і громад.
виданням. Насправді газета не
висвітлювала цих питань, а була
рекламно-інформаційним вид., розрахованим на дрібного провінційного обивателя.
О.В. Лисенко.

ВОЛИНЯК Петро (справжнє
прізв. — Чечет; 28.09.1907—29.12.
1969) — журналіст, письменник,
історик, редактор, видавець, педагог. Н. в с. Гульськ (нині село
Новоград-Волинського р-ну Житомир. обл.). 1927 у Житомирі закінчив землевпорядну шк. Навч.
на філол. ф-ті ун-ту в Ташкенті
(Узбекистан). Продовжив навчання в Укр. ін-ті лінгвістичної
освіти. 1932 добровільно поїхав на
Кубань викладати в шк. укр. мову і
літ. 1933, коли розпочалися арешти, вернувся до Києва. Влітку того ж року був заарештований і висланий на три роки до табору на
буд-во Біломорсько-Балтійського
каналу. Після повернення працював учителем, землеробом. Писати почав у 1930-х рр., публікувався в журналах «Життя і революція», «Молодий більшовик», «Червоний шлях».

З 1945 на еміграції в Австрії.
Відкрив своє вид-во, де видавав
щоденну газ. «Останні новини»,
тижневик «Нові дні», літ.-мистецький ж. «Літаври». Написав і
опублікував істор. нарис про втілення українізації політики в укр.
станицях Кубані. 1948 переїхав до
Канади. Спочатку працював у
газ. «Гомін України», а з лют. 1950
видавав журнал-місячник «Нові
дні», незмінним видавцем, редактором і автором якого був до
смерті. Опублікував бл. 100 статей, репортажів, оповідань. Викладав в укр. школах. Автор 5 підручників для укр. шкіл (усі видані
в Канаді). Брав активну участь у
житті укр. громади. Після смерті
було видано окремою збіркою його статті й оповідання «Поговоримо відверто» (Торонто, 1975).
П. у м. Торонто (Канада).
Літ.: Сварич В. Велике серце Петра
Волиняка. В кн.: Волиняк П. Поговоримо відверто: Вибрані статті і оповідання. Торонто, 1975; Марунчак М.
Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986; Дальний М. Слово на вечорі 25-ліття з дня
смерті Петра Волиняка і 45-ліття «Нових днів». «Нові дні», 1995, трав.—
черв.; Антонюк Н. Волиняк Петро. В
кн.: Українська журналістика в іменах,
вип. 3. Львів, 1996.
О.О. Ковальчук.

ВОЛИНЯНИ, племінне
об’єднання — об’єднання східнослов’ян. племен в межиріччі Зх. Бугу,
Прип’яті з прит. Горинь (бас.
Дніпра). Згадуються у «Повісті
временних літ». За арабським середньовічним географом та істориком ал-Масуді (10 ст.), в давнину племінному об-ню «Валінан»
на чолі з царем Маджаком підкорялася більшість слов’ян. Центром земель, на яких первісно
мешкали В., було м. Волинь. Баварський географ (2-га пол. 9 ст.)
налічував тут 70 міст. В ході розселення В. їхня назва стала відома
в Помор’ї та Чехії. В 2-й пол.
10 ст. об-ня було включене до
складу Давньорус. д-ви (див.
Київська Русь).
А.Г. Плахонін.

ВОЛКЕНШТЕЙН (Олександрова)
Людмила
Олександрівна
(30.09.1857—19.01.1906) — учасниця руху народників в Рос. імперії наприкінці 19 — поч. 20 ст. Н.
в м. Київ. Після закінчення 1875
Київ. г-зії навчалася на жін. мед.
курсах у Санкт-Петербурзі. На
шлях революц. боротьби стала
1878 під впливом свого чоловіка — революціонера О.Волкен-

штейна і вчинку В.Засулич — замаху останньої на петерб. градоначальника Ф.Трепова. В. вважала тероризм найефективнішою
формою
революц.
боротьби.
9 лют. 1879 брала участь у терористичному акті народовольців проти харків. ген.-губернатора кн.
Д.Кропоткіна. Після цього емігрувала за кордон. У серп. 1883 повернулася у Київ, звідки переїхала до С.-Петербурга, де її заарештувала поліція. В. судили у справі
Виконавчого к-ту військ. орг-ції
«Народна воля», хоча вона до неї
не належала. Засуджена до смертної кари, яку замінено на 15 років
каторги. Ув’язнення відбувала в
Шліссельбурзькій фортеці (1884—
96). 1897 вислана на поселення на
о-в Сахалін, звідки 1901 переїхала
у Владивосток (нині РФ), де продовжувала революц. боротьбу. Загинула у м. Владивосток під час
розгону поліцією демонстрації
протесту проти арешту революціонера Ланківського.
Літ.: Крамова В. М. Счастливая каторжанка. М., 1990.
В.М. Волковинський.

ВОЛКОВ Дмитро Васильович
(03.07.1925—05.01.1996) — фізиктеоретик. Акад. АН УРСР (1988,
від 1994 НАН України). Н. у Ленінграді (нині Санкт-Петербург).
Закінчив Харків. ун-т (1952).
Від 1956 працював у Харків.
фіз.-тех. ін-ті (з 1967 — кер. лабораторії).
Наук. праці в галузі теорії елементарних частинок. Побудував
теорії суперсиметрії та супергравітації (1972—77). Перший сформулював поняття суперпростору
й розробив теорію голдстоунівських частинок і калібровочних
ферміонів (1974). Засл. діяч н. і т.
УРСР (1982).
П. у м. Харків.
Тв.: Голдстоуновские поля со спином [у співавт.]. «Теоретическая и математическая физика», 1974, т. 18.
Ю.О. Храмов.

ВОЛКОНСЬКА Марія Миколаївна (06.01.1806 (25.12.1805), за ін.
даними, 13(01).04.1806 або 1807—
22(10).08. 1863) — княгиня, доброчинниця. Дочка ген. М.Раєвського та його дружини Софії (у
дівоцтві Константинової), племінниця В.Давидова, правнучка
М.Ломоносова. 23(11) січ. 1825 повінчалась у Києві з кн. С.Волконським. Узимку 1826/27 з України
через Санкт-Петербург і Москву
вирушила за засланим на каторгу

чоловіком до Сибіру, залишивши
у родичів сина Миколу (1826—
28).
Морально та матеріально допомагала засланцям (1829—37 надала декабристській артілі великі
кошти — понад 15 тис. крб.), вела
кореспонденцію за тих, кому листування було заборонене. Покохала О.Поджіо, та залишалась у
законному шлюбі.
У Читі (нині РФ) народила
дочку Софію, яка прожила лише
10 днів (1829 чи 1830), у Петровському заводі (нині м. Петровськ-Забайкальський Читинської обл., РФ) — сина Михайла
(1832—1909) та дочку Олену (1835—
1916). Від 1837 перебувала в Уріку
Іркутської губ. (нині — Іркутської
обл., РФ), від 1845 — в Іркутську,
од 1855 — в Москві, куди наступного року приїхав амністований
С.Волконський. 1858—61 подружжя лікувалося за кордоном. Від
1861 В. — постійно в Україні.
Мешкала у маєтку зятя — Миколи Кочубея в с. Вороньки Козелецького пов. Черніг. губ. (нині
село Бобровицького р-ну Черніг.
обл.), де, зокрема, заснувала аматорський театр.
Написала спогади франц. мовою, вперше надруковані посмертно (в оригіналі та рос. пер.) 1904
у С.-Петербурзі. У них подала
автобіографічні та ін. істор. відомості, оповіла подробиці з життя
декабристів, їхніх близьких і оточення.
П. у с. Вороньки. Там, обік її
могили, було поховано С.Волконського, а неподалік — О.Поджіо.
Тв.: Записки княгини Марии Николаевны Волконской. СПб., 1914;
Письма княгини Волконской из Сибири. В кн.: Русские пропилеи, т. 1.
М., 1915.
Літ.: Веневитинов М.А. Проводы
кн. Волконской в 1826 г. «Русская
старина», 1875, № 4; Щеголев П.Е.
М.Волконская. Пг., 1922; Попова О.
История жизни М.Н.Волконской.
«Звенья», 1934, № 3—4; Сергеев М.
Русская по сердцу, высокая по характеру. В кн.: Записки М.Н.Волконской. М., 1977; Павлюченко Э.А. В
добровольном изгнании. М., 1987;
Чернігівщина:
Енциклопедичний
довідник. К., 1990.
П.Г. Усенко.

ВОЛКОНСЬКИЙ Сергій Григорович (19.12.1788—10.12.1865) — декабрист, ген.-майор, князь. Н. в
м. Очаків. Закінчив єзуїтський
пансіон у Санкт-Петербурзі. Учасник Війни 1812 та закордонних
походів рос. армії 1813—14. Командир 1-ї бригади 19-ї піх. д-зії

613
ВОЛКОНСЬКИЙ

Л.О. Волкенштейн.

Д.В. Волков.

М.М. Волконська
з сином.

С.Г. Волконський.

614
ВОЛОБУЄВ

М.С. Волобуєв.

2-ї армії. Від 1820 — чл. т-ва
«Союзу благоденства», а з 1821 —
Пд. т-ва (див. Декабристів рух).
Разом з В.Давидовим очолював
Кам’янську управу Пд. т-ва. Брав
участь у нарадах т-ва у Києві та
м-ку Кам’янка, 1825 вів переговори з чл. Польс. таємного т-ва,
встановив зв’язки з Пн. т-вом. У
січ. 1825 повінчався з М.Раєвською (див. М.Волконська). 17 січ.
1826 В. заарештовано в м. Умань.
Засуджено до смертної кари, яку
замінено каторгою. Відбував її на
Нерчинських рудниках (нині тер.
Читинської обл., РФ), від 1835 —
на поселенні в Іркутській губ.
1856 — амністований. 1858—61 —
разом з дружиною за кордоном.
1861 повернувся в Україну. Проживав у маєтку зятя Миколи Кочубея в с. Вороньки Козелецького
пов. Черніг. губ. (нині село Бобровицького р-ну Черніг. обл.), де
й помер. Автор «Записок», які є
цінним джерелом для вивчення
декабристського руху в Україні.
Тв.: Записки. СПб., 1902.
Літ.: Нечкина М.В. Движение декабристов, т. 1—2. М., 1955; Волконская М.Н. Записки. Чита, 1960.
О.Ф. Овсієнко.

ВОЛОБУЄВ (Артемов) Михайло
Симонович та його стаття «До проблеми української економіки». В.
(24(11).01.1903—20.06.1972) — економіст. Н. в м. Миколаїв. Навч.
у г-зії, екстерном закінчив екон.
від. Харків. ін-ту професійної
освіти. 1921—22 — заст. зав. Миколаїв., 1922 — Він. губернського
від. нар. освіти. З 1923 працював у
Харкові у Головполітосвіті, викладав у Харків. фармацевтичному
технікумі, Ін-ті нар. освіти, фінансово-екон. технікумі. Проф.
політ. економії Харків. механікомашинобудівного ін-ту (1930—
33 — зав. каф-ри цього ін-ту).
1928 у ж. «Більшовик України»
було вміщено ст. В. «До проблеми
української економіки». У статті,
що мала дискусійний характер,
окреслено фази розвитку колоніальної
політики
Російської
імперії в Україні до жовтневих подій 1917 (див. Жовтнева революція
1917) і спростовано версію про
повну єдність дореволюц. укр. і
рос. економік. На думку В., рос.
імперська економіка — це комплекс нац. економік. Однак, підкреслював В., саме це ігнорували
й ігнорують і рос. економісти, і
моск. керівні установи (в т. ч.
Держплан СРСР), які взагалі ча-

сом уникають навіть самої назви
«Україна», віддаючи перевагу назвам «Південь», «Південний район», «Південь Європейської Росії», «Південно-Російське господарство». В. обґрунтовував думку
про те, що Україна має власні
шляхи розвитку, мусить готуватися до вступу у світ. госп-во. На
конкретних прикладах показував
нераціональність централізованого використання плановими
установами СРСР природних і
екон. ресурсів України. В. пропонував розглядати госп-во СРСР
як комплекс нац. економік, а кожну нац. економіку — як певну
цілісність. Саме такий підхід міг
би забезпечити ефективність та
раціональність використання обмежених природних ресурсів.
В. вносив конкретні пропозиції
щодо розширення прав укр. екон.
центрів, зберігаючи за Держпланом СРСР «загальнодирективні
функції», виступав проти вилучення госп. прибутків за межі
України, пропонував переглянути
плани індустріалізації, відкинувши тенденцію розглядати «російську економіку як пануючу»,
встановити всеукр. систему регулювання притоку робочої сили,
стежачи за пропорційним розподілом місць на укр. з-дах між
Україною та Росією, зберегти за
Україною право реального контролю за діяльністю союзних органів. Хоча В. підкреслював, що написав статтю не для поглиблення
розходжень між Росією і Україною, саме це йому було інкриміновано, а його погляди — кваліфіковано як екон. платформу
«націонал-ухильництва» і піддано
публічному остракізмові. Проти В.
виступили А.Річицький, Є.Гірчак,
М.Скрипник та ін. Його примусили до формального «каяття»:
ж. «Більшовик України» 1928 надрукував лист, в якому В. оголосив свою позицію помилковою, а
1930 вмістив його «самокритичну» ст. «Проти економічної платформи націоналізму (До критики
волобуївщини)». Однак і в наступні роки тривали брутальні виступи на його адресу.
7 груд. 1933 В. був заарештований за звинуваченням в участі в
«українській контрреволюційній
організації, що прагнула повалення Радянської влади збройним
шляхом». Рішенням суд. трійки
при Колегії ГПУ УСРР від 8 трав.
1934 В. був засуджений до 5 років
виправних таборів, але цей вирок

йому замінили засланням на такий само термін до Казахстану.
Після звільнення мешкав у Краснодарському краї РФ. Під час
війни з нацистською Німеччиною
виконував спец. завдання рад.
розвідки. 1948 переїхав до м. Ростов-на-Дону (РФ), де був зав.
каф-ри у фінансово-екон. ін-ті.
У серп. 1957 офіц. реабілітований,
1961 переїхав до Донецька, де викладав у торг. ін-ті.
В останні роки життя — на
викладацькій роботі у Ростовіна-Дону, де й помер.
Тв.: До проблеми української економіки. «Більшовик України», 1928,
№ 2; Лист до редакції журналу «Більшовик України». Там само, 1928, № 21—
22; Проти економічної платформи націоналізму (До критики волобуївщини). Там само, 1930, № 5—6, 7.
Літ.: Шаповал Ю.I. «Я помилявся,
взявши на себе провину…» До 90-річчя
М.С.Волобуєва-Артемова. «З архівів
ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ», 1994, № 1;
Його ж. Людина і система. Штрихи до
портрета тоталітарної доби в Україні.
К., 1994.
Ю.I. Шаповал.

ВОЛОВЕ — назва до 1953 смт
Міжгір’я.
ВОЛОВЕЦЬ — с-ще міськ. типу
Закарп. обл., райцентр. Розташов.
на р. Віча (прит. Латориці, бас.
Дунаю). Залізнична ст.
Вперше згадується в документах 15 ст. З 1625 — у володінні
Олекси Шимонова, з 1645 — власність кн. Ракоці Дєрдя I. Імперською грамотою 1628 В. передано у
володіння графові Шенборну. Від
кін. 17 ст. входив до складу Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина).
Буд-во залізниці у 2-й пол.
19 ст. сприяло розвитку с-ща. На
поч. 20 ст. тут відкрито лісопильний з-д.
Під час Першої світової війни — тер. воєн. дій. Згідно СенЖерменського мирного договору 1919
у складі Закарпатської України
приєднано до Чехословаччини. 1939
окупований гортиською Угорщиною. За часів гітлерівської окупації на тер. В. діяв партизан. загін
В.Русина. В жовт. 1944 с-ще
звільнили рад. воїни 95-го стрілец. корпусу. 29 трав. 1945 у складі Закарпаття В. приєднано до
УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі).
1946—53 — центр Воловецької
округи, 1953—62 та з 1966 — райцентр. С-ще міськ. типу від 1957.

Р-н відомий мінеральними
джерелами, а також як туристичний центр. Пам’ятки історії —
могили загиблих під час I і II світ.
воєн.
Літ.: ІМіС УРСР. Закарпатська
область. К., 1969; Памятники истории
и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. К., 1987.
Г.А. Вербиленко.

ВОЛОДАР
РОСТИСЛАВИЧ
(Володимир;
р.н.
невід.

19.03.1124) — князь перемишльський (1092—1124), 2-й син Ростислава Володимировича, князя
тмутороканського, і, здогадно,
дочки угор. короля Бели I Ланки.
Князь-ізгой. Ймовірно, був одружений з поморською княжною
(ім’я невідоме). Після смерті батька (3 лют. 1067) в Тмуторокані
був вигнаний звідти разом з братами Рюриком Ростиславичем і
Васильком Ростиславичем. 1081
разом з ін. князем-ізгоєм — Давидом Ігоревичем — захопив Тмуторокань, однак 1083 їх вигнав звідти Олег Святославич, який повернувся з візант. заслання. Після
смерті 1092 старшого брата, Рюрика, В.Р. зайняв його престол у
Перемишлі. 1098 Давид Ігоревич
спробував відібрати Теребовльське
князівство у брата В.Р. Василька,
котрого полонив і осліпив. В.Р.
рішуче виступив проти цього і
змусив Давида відпустити Василька. Ростиславичі обложили Давида у Володимирі (нині Володимир-Волинський), і той видав їм
бояр, котрі начебто підбили його
осліпити Василька. В.Р. прагнув
бути якомога автономнішим щодо Києва. 1099 В.Р. з Васильком
розбили на Рожному Полі в Галицькій землі поблизу Звенигорода
Галицького київ. кн. Святополка
Ізяславича, котрий зазіхав на їхні
землі. Того ж року вони перемогли угрів, напущених на них Святополком. На Витичівському з’їзді
1100 князі постановили забрати у
Василька Теребовль (нині м. Теребовля), та Ростиславичі не підкорилися такому рішенню.
В.Р. провадив активну зовн.
політику, часто ходив на Польщу.
1122 він потрапив у полон до поляків, з якого його викупив Василько. Осібність та незалежність
політики Ростиславичів на Русі
спиралася на військ. потугу Перемишльського князівства і Теребовльського князівства. Так, 1117
В.Р. з Васильком підтримав Володимира Мономаха у боротьбі з
Ярополком Святополчичем. Од-

нак 1123 вони стали на бік Ярополка і обложили разом з ним у
Володимирі Андрія (див. Андрій
Добрий), сина Мономаха, змусивши останнього, попри завершення справи миром, рахуватися з
інтересами Ростиславичів.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДАРКА — с-ще міськ. типу
Київ. обл., райцентр. Розташов.
на р. Рось (прит. Дніпра), за 40 км
від залізничної ст. Біла Церква.
Перша літописна згадка про
с-ще Володарев належить до
1150, коли під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол у Києві на допомогу Юрію
Долгорукому прийшов галицький
кн. Володимирко Володаревич. Уродженець В. гайдамацький ватажок Мартин Тесля 1750 організував загін проти польс. шляхти.
З 1793 В. — у складі Російської імперії.
Райцентр 1923—62 та з 1966.
С-ще міськ. типу від 1960. За 12 км
від В. у с. Пархомівка знаходиться
Покровська церква, в якій 1903—
06 виконано мозаїчні панно за
картинами рос. живописця, мандрівника і громад. діяча М.Реріха.
Літ.: Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864; ІМіС УРСР. Київська
область. К., 1971.
Л.В. Шевченко.

ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКИЙ
(до 1607 — Олександропіль, до
1912 — Горошки, 1912—23 — Кутузове, до 1933 — Володарськ) —
с-ще міськ. типу Житомир. обл.,
райцентр. Розташов. на р. Ірша
(прит. Тетерева, бас. Дніпра), за
22 км від залізничної ст. Нова Борова. Нас. 8,8 тис. осіб (1999).
На тер. сучасного В.-В. знайдено поховання доби міді (див.
Мідний вік) та археол. залишки
доби бронзи (див. Бронзовий вік).
Перша згадка в письмових джерелах — під 1545, тоді с-ще фігурувало під назвою Олександропіль
(названо на честь одного з його
власників — кн. Олександра
Пронського). 1607 переходить під
владу магнатського роду Сапіг,
які переносять у с-ще свою резиденцію з Грежан і перейменовують його в Хорошки (згодом Горошки). Пізніше власником с-ща
став Ю.Немирич. Після 1617 Горошки згадуються як м-ко. Поступово стає значним торг. центром Житомир. повіту.
Після 2-го поділу Польщі
1793 (див. Поділи Польщі 1772,

1793, 1795) перейшло під владу
Російської імперії й набуло статусу
адм. центру волості. Власником
Горошків став М.Кутузов.
1803 запрацював залізоливарний з-д, на якому вироблялися
гармати та ядра. В 1860-х рр. біля
Горошок були знайдені поклади
кварцу та лабрадориту, однак їх
розробка так і не почалася. Наприкінці 19 ст. у м-ку працювали
суконна ф-ка, паровий млин,
смоляний, пивоварний та чавуноливарний з-ди. До 1913 з’явилися
три шкіряних і цегельний з-ди,
з-д по ремонту с.-г. машин та знарядь, слюсарня.
Під час святкування 100-річчя
Війни 1812 року Горошки були перейменовані в Кутузове, 1913 у
Кутузовську перейменована Горошківська волость.
Під час Першої світової війни
та громадянської війни в Україні
1917—1921 Кутузове зазнало значних спустошень.
1923 с-ще перейменоване в
Володарськ (на честь діяча ВКП(б)
В.Володарського), від 1923 — райцентр Коростенської округи. Від
1933 — сучасна назва. У 1920-х рр.
в с-щі працювали шкіряний з-д,
суконна ф-ка, пивоварний з-д,
два парових та один водяний
млини. Наприкінці 1930-х рр.
почали розроблятися поклади топазу та п’єзокварцу.
В роки Великої вітчизняної
війни Радянського Союзу 1941—
1945 з серп. 1941 по груд. 1943
окуповане гітлерівськими військами.
Літ.: ІМіС УРСР.
область. К., 1973.

Житомирська
В.В. Головко.

ВОЛОДИМИР — назва до 1795
м. Володимир-Волинський.
ВОЛОДИМИР (в миру — Василь
Омелянович Романюк; 09.12.
1925—14.07.1995) — правосл. церков. діяч, богослов, патріарх Київ.
і всієї Русі-України Української
православної церкви Київського патріархату (з 1993).
Н. в с. Химчин (нині село Косівського р-ну Івано-Франк. обл.)
в сел. родині. У молоді роки брав
участь у боротьбі за незалежну
укр. д-ву. Засуджений 28 верес.
1944 і з 17—18 черв. 1946 до серп.
1953 перебував на Колимі, зокрема, в копальні Холодній Магаданської обл., РФ. 1959 закінчив Вищі богословські курси у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) і

615
ВОЛОДИМИР

Володимир
(В.О. Романюк).

616
ВОЛОДИМИР

Володимир
(В.М. Сабодан).

був висвячений у сан диякона,
згодом — Моск. духовну семінарію. 1964 висвячений на священика. До 1972 ніс пастирське служіння в парафіях Івано-Франк. та
Коломийської єпархій РПЦ. Зібрав колекцію творів нар. мист-ва
Гуцульщини. Закликав віруючих
зберігати нар. церк. традиції,
приятелював з культ. й громад.
діячами-шістдесятниками.
За активну діяльність щодо
захисту прав людини 20 січ. 1972
заарештований, засуджений до
7 років позбавлення волі й 3 років
заслання. Перебував у Мордовії
та Якутії (нині Республіка Саха
(Якутія), обидві РФ), де 1976 перший з-поміж укр. кліриків тодішнього СРСР задекларував свою
приналежність до Української автокефальної православної церкви.
1979 став чл. Української Гельсінкської спілки. 1984 за сумлінну й
чесну службу Божій церкві в
Україні єпископ Укр. правосл.
церкви в Америці (Константинопольський патріархат) Андрій нагородив його вищою священичою
відзнакою — митрою. У черв.
1987 на запрошення предстоятеля
Укр. правосл. церкви в Канаді
митрополита Василія виїхав за
кордон для читання лекцій. З розпадом СРСР вернувся в Україну,
де увійшов до УАПЦ. 28 квіт. 1990
прийняв чернечий постриг і возведений у сан архімандрита з
ім’ям Володимир, наступного дня
його висвячено у сан єпископа.
Від 29 листоп. 1990 — архієпископ. Один з ідеологів незалежної
Укр. правосл. церкви з центром у
Києві, піднесеної до статусу патріархату — один із фундаторів
УПЦ КП (заснованої у черв.
1992). Після смерті патріарха
Мстислава обраний 14 черв. 1993
місцеблюстителем
патріаршого
престолу з возведенням у сан митрополита. На Всеукр. правосл. соборі 21 жовт. 1993 обраний патріархом (інтронізований 24 жовт. у Софійському соборі). Регулярно виступав з проповідями та статтями
на богословські, патріотичні й державницькі теми.
П. у Києві. Похований біля
брами Софійського собору.
Тв.: A voіce іn the wіlderness: Letters, Appeals, Essays. Wheaton, 1980.
Літ.: Білокінь С. Заповіт Патріарха.
«Народна газета», 1995, верес., № 35
(216); Черпак В. Життєвий шлях Святішого Патріярха Володимира. «Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі»,
1996, лип., ч. 3 (287).
С.I. Білокінь.

ВОЛОДИМИР (в миру — Віктор
Маркіянович Сабодан; н. 23.11.
1935) — митрополит Київ. і всієї
України УПЦ (МП) від 27 трав.
1992. Н. в с.Марківці (нині село
Летичівського р-ну Хмельн. обл.)
в сел. сім’ї. Закінчив Одес. духовну семінарію (1958), Ленінгр. духовну акад. (1962), аспірантуру
при Моск. духовній акад. (1965).
15 черв. 1962 висвячений на священика, 26 серп. 1962 прийняв
чернецтво. Від 1962 — викл., ст.
пом. інспектора, з 1965 — ректор
Одес. духовної семінарії. 9 лип.
1966 — архієрейська хіротонія,
єпископ Звенигородський, вікарій Моск. єпархії. 1966—68 —
заст. нач. Рос. духовної місії в
Єрусалимі, представник РПЦ у
Всесвітній раді церков (м. Женева, Швейцарія). Від 1968 —
єпископ Переяслав-Хмельницький, вікарний єпископ митрополита Київ. і Галицького патріаршого екзарха України Філарета
(м. Київ). Од 1969 — єпископ Черніг. і Ніжин., одночасно кер.
Сум. єпархії. 1970—73 — відп. ред.
«Православного вісника». 1973—
82 — архієпископ Дмитровський;
вікарій Моск. єпархії; ректор, з
1978 — проф. Моск. духовної семінарії і Моск. духовної акад. Магістр богослов’я (1979). 1982 призначений на Ростовську і Новочеркаську каф-ру з піднесенням у
сан митрополита. 1986—87 — митрополит Ростовський і Новочеркаський, патріарший екзарх Зх. Європи. 1987—92 — керуючий справами Моск. патріархії. 27 трав.
1992 архієрейським собором УПЦ
обраний митрополитом Київ. і
всія України, предстоятелем УПЦ
(МП). Постійний чл. Священного синоду РПЦ. Нагороджений
орденами Дружби народів (1988),
кн. Ярослава Мудрого 5-го ст.
(1999), кн. Ярослава Мудрого 3-го
ст. (2002) та іншими.
О.Є. Лисенко.

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬКОВИЧ
(1249 або 1250—10.12.1288) —
князь володимиро-волинський.
Єдиний син Василька Романовича
і дочки краківського кн. Лєшека
Білого Олени. Був одружений з
донькою брянського кн. Романа
Старого Оленою (бл. 1263). Став
княжити у Володимирі (нині Володимир-Волинський) після смерті
батька 1269. В.В. володів невеликою пн.-зх. ч. Волині. Його життя
й діяння добре відомі з літопису,
що зберігся у складі Галицько-Во-

линського літопису. В.В. розбудував і зміцнив економічно і політично своє Володимирське князівство. Був освіченою людиною,
власноруч переписував книжки.
Літописець називає його «книжником і філософом», якого ще не
було серед князів. Проводив загалом мирну зовн. політику, хоча не
уникав війни, коли справу не можна було владнати миром. Приборкував агресивні племена ятвягів. Брав активну участь у політ.
житті Польщі, перебував у союзних відносинах з мазовецьким кн.
Конрадом II, допоміг тому втриматися на престолі в боротьбі з
молодшим братом Болеславом.
Конрад II визнав себе васалом
В.В.
П. від раку нижньої щелепи і
гортані. Перебіг хвороби докладно описано в літописі Володимира Васильковича.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИР ІГОРЕВИЧ, Володимир-Петро Ігоревич (08.10.1170 —
верес. 1211, за ін. даними, 1212) —
князь путивльський і галицький;
старший син кн. Ігоря Святославича. З малих років брав участь у
походах на половців (1183 і 1185).
1185 потрапив разом з Ігорем до
половецького полону, де одружився з дочкою хана Кончака. Повернувся з дружиною на Русь 1188.
Княжив у м. Путивль. 1206 разом
із київ. кн. Рюриком Ростиславичем та черніг. князями взяв участь
у поході на Галич (давній), що не
приніс успіху. Натомість галицькі
бояри запросили В.І. з братами
княжити в їхній землі. В 2-й пол.
1206 В.І. сів у Галичі, а в серп.
1206 допоміг Всеволоду Святославичу Чермному черніг. сісти в Києві. Через незгоди з братами В.І.
залишив Галич і вернувся до Путивля. Бл. 1210 знову подався до
Галича і сів на престол. Щоб позбавитися боярської опіки, почав
масові страти бояр. Останні втекли до Угорщини і привели угор.
військо. Брати Ігоревичі були
схоплені й прилюдно повішені в
Галичі. З Галицько-Волинського
літопису не ясно, чи й В.І. зазнав
такої долі (літопис сповіщає про
страту його братів Романа, Святослава і Ростислава) — розповідається лише про втечу В.І. з Галича
у верес. 1211. Більше про нього не
згадується.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ, Володимир-Василій Всеволодич Мо-

номах (1053—19.05.1125) — князь
черніг., переяслав. і київ. Син
Всеволода Ярославича і дочки
візант. імп. Константина IX Мономаха Марії (її походження досі
залишається спірним). Шлюб Всеволода з візант. принцесою скріпив
рус.-візант. угоду поч. 1050-х рр.,
що поклала край війні 1043 між
двома д-вами. Перший раз В.М.
був одружений бл. 1070 з Гідою,
дочкою останнього англо-саксонського короля Гарольда II, друга
дружина (п. 7 трав. 1107) невідома,
третя (після 1107) — дочка половецького хана Аєпи. Дитинство
В.М. провів у м. Переяслав-Руський (нині Переяслав-Хмельницький), де з 1054 княжив його батько згідно із заповітом Ярослава
Мудрого. У віці 12—13 років розпочав військ. й політ. діяльність,
допомагаючи батькові. Протягом
життя здійснив понад 80 походів.
Після смерті старших братів Ізяслава Ярославича і Святослава Ярославича Всеволод у жовт. 1078
став київ. князем, перевів В.М. з
Переяслава-Руського до Чернігова. Було утворено родинний дуумвірат батька й сина: Всеволод — Володимир, що правив на
Русі протягом 15 років. В.М. від
імені батька переміщував князів з
одного міста до ін., приборкував
непокірних пд.-рус. володарів,
провадив заг.-рус. зовн. політику.
Протягом тих 15 років він бл. ста
разів їздив з Чернігова до Києва,
щоб радитись із батьком у політ.
справах.
Після смерті 1093 Всеволода
Ярославича В.М., всупереч сподіванням правлячої верхівки, поступився київ. престолом кн. турівському Святополку Ізяславичу,
синові старшого Ярославича Ізяслава. Він вчинив так, мабуть, додержуючись порядку заміщення
княжих столів за родовим старійшинством, коли перевага віддавалася старшому в роді. А старшим
серед онуків Ярослава був Святополк. В.М. залишився княжити в
Чернігові. 1094 він віддав Черніг.
князівство братові в перших Олегу Святославичу, батько якого був
старшим братом Всеволода, батька В.М. Вчинив він так ще й під
тиском половецької орди, яку
привів до Чернігова Олег. В.М.
поїхав княжити до батьківського
Переяслава-Руського. Симпатизуючи В.М., складач «Повісті временних літ» пояснював віддання
Києва й Чернігова братам у перших небажанням В.М. розпочинати усобиці на Русі.

Володимир Мономах.
Малюнок 17 ст.

З 1094 В.М. розпочинає багатолітню боротьбу з половецькими
ханами, які майже щорічно вдиралися на пд. землі Русі. Найбільш страждало від них висунуте
в степ Переяслав. князівство.
В.М. швидко досяг успіхів у війні
з кочовиками, тому київ. кн. Святополк 1094 запропонував йому
об’єднати сили, а також разом
правити на Русі. Так виник дуумвірат Святополк — В.М., що
управляв Давньорус. д-вою бл.
20 років. Київ. монархія на чолі з
дуумвірами виявилася життєздатною і забезпечила політ. рівновагу й мир на Русі, добрі відносини
із зх. сусідами, особливо після
проведених В.М. і Святополком
переможних походів до Половецької землі 1103, 1107, 1109 і 1111.
Завдяки широкомасштабним заходам дуумвірів, половецькі орди
були відкинуті далеко від рубежів
Русі, за Дон, а внаслідок походу
1111 40-тис. половецька орда під
проводом хана Атрака, сина Шарукана, емігрувала до Грузії.
16 квіт. 1113 у Києві помер
Святополк Ізяславич. Невдоволені екон. політикою Святополка
(потурання лихварям, спекуляції
сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало В.М. на престол. В.М. відмовився, можливо,
тому, що були ще живі старші від
нього в роду Ярославичів — Олег
Святославич і Давид Святославич.
Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому В.М.
нарешті прийняв друге запрошення стати київ. князем. Йому
виповнилося тоді 60 років.

В.М. був мудрим і розважливим, політично далекоглядним
государем. Відновив централізовану монархію на Русі. Подібно
до Володимира Святославича і
Ярослава Мудрого, самовладно
правив на Русі. 1117—18 В.М. вигнав з Волині Ярослава Святополчича і зосередив у своїх руках владу над усіма рус. землями. Проводив активну зовн. політику: 1116
посадив на короткий час своїх посадників у залежних від Візантії
дунайських містах, але потім відновив дружні стосунки з Візантією; був у напружених відносинах з Малопольщею Болеслава III
Кривоустого й Угорщиною Іштвана II.
В.М. був видатним мислителем свого часу. Його перу належить «Повчання дітям» (див.
«Повчання» Володимира Мономаха), ств. бл. 1118. Він бажав передати свій величезний досвід нащадкам, прагнучи, щоб вони не
повторювали його помилок. У
складі «Повісті временних літ» до
нас дійшов і один з приватних
листів В.М., написаний Олегу
Святославичу після вбивства ним
сина В.М.
В.М. помер у м. Київ у розквіті могутності й слави. До історії
він увійшов як славетний «страдалец» за Рус. землю, звитяжний
переможець хижих половецьких
ханів.
«Шапкою Мономаха», що дісталася В.М. начебто в спадок від
візант. родичів, коронували на
царство рус. царів від Івана ІV Грозного до Миколи ІІ (насправді та шапка є витвором самаркандських золотарів кін. 13 чи
поч. 14 ст.).
Літ.: Ивакин И.М. Князь Владимир
Мономах и его Поучение, ч. 1. М.,
1901; Орлов А.С. Владимир Мономах.
М.—Л., 1946; Котляр М.Ф. Володимир
Мономах. У кн.: Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. К., 1994.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИР МСТИСЛАВИЧ,
Володимир-Дмитрій Мстиславич
(1131 або 1132—10.05.1171) — кн.
дорогобузький, володимиро-волин., київ.; 5-й син Мстислава
Великого. 1151 одружився з донькою угор. бана, здогадно Уроша
(Белуша?), радника короля Гези ІІ.
1146 В.М. допомагав братові Ізяславу Мстиславичу заволодіти київ.
престолом. 1154 Київський літопис
назвав В.М. дорогобузьким князем. На поч. 1155 вокняжився у
Володимирі (нині Володимир-Во-

617
ВОЛОДИМИР

618
ВОЛОДИМИР

линський). Був маріонеткою в руках князівських кланів Мстиславичів і Ростиславичів. 1156 його
небіж Мстислав Ізяславич відібрав
у нього м. Володимир. 1161 брат
В.М. київ. кн. Ростислав Мстиславич віддав йому м. Треполь (нині с. Трипілля Обухівського р-ну
Київ. обл.). 1167 В.М. одержав від
Мстислава Ізяславича, тоді київ.
кн., Котельницю (нині с. Стара
Котельня Андрушівського р-ну
Житомир. обл.). Невдовзі В.М.
спробував з допомогою чорних
клобуків відібрати у Мстислава
Ізяславича Київ. Зазнавши невдачі, утік до Андрія Боголюбського у
м. Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ). Після смерті 20
січ. 1171 київ. кн. Гліба Юрійовича Ростиславичі закликали В.М.
на його місце. Вокняжився в Києві 15 лют. 1171. Невдовзі помер.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИР ОЛЬГЕРДОВИЧ
(бл. 1335 — бл. 1398) — перший
удільний київ. князь з литов. правлячої
династії
Ольгердовичів
(1362—94), один із старших синів
вел. кн. литов. Ольгерда від його
першого шлюбу. Охрещений матір’ю за християн. обрядом і вихований у слов’ян. звичаях і традиціях. Князював у Києві з поч.
1362, замінивши нестійкого до
впливів Золотої Орди і Великого
князівства Московського кн. Федора, ймовірно, Ольгердового дядька. Як київ. князь і один з
воєначальників брав участь у широкомасштабній протиординській кампанії Великого князівства
Литовського (ВКЛ) 1362. У Києві
був у ролі провідника політики
Ольгерда. Дбав про збільшення
екон. та політ. ваги Києва, розширення кордонів Київського князівства, тер. якого значно зросла
внаслідок приєднання Переяславщини і деяких чернігово-сіверських волостей, повернення Києву
реального значення заг.-рус. церк.
столиці. Як київ. князь В.О. був
одним з ініціаторів звернення литов.-рус. еліти ВКЛ до константинопольського патріарха Філофея
Коккіна з проханням поставити
київ. митрополитом ієромонаха
Кипріяна, посвяченого у цей сан
2 груд. 1375. Наступні 10 років —
період тісного політ. співробітництва В.О. з митрополитом Кипріяном, під впливом якого він перебував.
На поч. 70-х рр. 14 ст. Київ
стає центром карбування монет

В.О. (на сьогодні їх знайдено бл.
1200, семи осн. типів у більш як
півтора десятка пунктах Серед.
Наддніпрянщини). На переважній
більшості цих монет є зображення «князівського знака», що нагадує давньорус. знак Рюриковичів і
атрибується як схематичне зображення церкви. В документах, що
призначалися для внутр. обігу,
В.О. титулує себе «З Божої ласки
князь Київський», але у міжнар.
угодах зазначав лише ступінь спорідненості з вел. кн. литов. 1383
усунув одного з конкурентів Кипріяна у боротьбі за Київську митрополію — нижегородського архієпископа Діонисія, уже поставленого митрополитом. Взимку
1379—80 рр. В.О. приєднався до
очолюваної вел. кн. моск. Дмитрієм Донським антиординської і
антилитов. коаліції пн.-рус. князівств і земель, але в останню
мить утримався від участі в Куликовській битві 1380, де було розгромлено ординське військо Мамая.
Після укладення Кревської
династичної унії (див. Кревська
унія 1385) виявилася розбіжність
політ. інтересів і цілей В.О. й митрополита Кипріяна. Київ. кн.
прийняв сторону ініціатора унії
польс. короля Владислава II Ягайла, а Кипріян — кн. Вітовта Кейстутовича, який очолив антиунійну опозицію у ВКЛ. 1388 В.О. як
васал дав присяжну грамоту Владиславу II Ягайлу, польс. королеві Ядвізі та Короні Польській,
обіцяючи зберігати їм вірність і
надати допомогу в разі потреби.
1386 був у Кракові на коронації
Ягайла. 1387 разом з черніговосіверським кн. Дмитром-Корибутом Ольгердовичем перебував на
Ягайловому дворі у Вільно (нині
м. Вільнюс), а 1390 військ. загони
обох цих князів у складі королів.
військ брали штурмом м. Гродно
(нині Білорусь), центр володінь
Вітовта. Островська угода 1392
між Ягайлом і Вітовтом була для
В.О. вкрай несприятлива. Прийшовши до влади у ВКЛ, Вітовт,
за згодою і при підтримці Ягайла,
взяв курс на політ. ослаблення і
ліквідацію найбільших удільних
князівств. Рішення про відібрання у В.О. Києва і Київ. князівства
було прийняте Вітовтом, Владиславом II Ягайлом і Скиргайлом
Ольгердовичем на поч. груд. 1392
в м. Белз. Однак його реалізація
затяглася через відмову ДмитраКорибута і подільського кн. Федора Коріятовича визнати владу

Вітовта. Лише після розгрому виступів цих князів, наприкінці
1394, при посередництві королів.
емісарів В.О. був «виведений» з
Києва, отримавши натомість доволі значний уділ в Поліссі з містами Копил (нині м. Копиль) і
Слуцьк (обидва нині Білорусь).
П. невдовзі після 1398. Похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого він
вважався.
Залишив по собі трьох синів — Олександра (Олелька; див.
Олелько Володимирович), Івана і
Андрія, а також дочку Анастасію,
видану заміж 1384 за Василя Михайловича, удільного тверського
князя у м. Кашин (нині місто
Тверської обл., РФ).
Літ.: Stadnіckі К. Bracіa Wіadіsіawa
Jagіеііy Olgіerdowіcza. Lwоw, 1867; Wolff J.
Knіazowіe lіtewsko-ruscy od koсca
czternastego wіeku. Warszawa, 1895; Haleckі O. Dzіeje unіі jagіeііonskіej. Krakоw, 1919; Kolankowskі L. Dzіeje Wіelkіego Ksікstwa Lіtewskіego. Warszawa,
1930; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли, т. 1. Одесса, 1912;
Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной
Руси в составе Великого княжества
Литовского. К., 1987; Історія України
в особах IX—XVIII ст. К., 1993; Козубовський Г. Знак-герб київських князів
XIV—XV ст. В кн.: Третя наукова геральдична конференція. Львів, 4—5 листопада 1993 р. Львів, 1993; Войтович Я. Удільні князівства Рюриковичів
і Гедиміновичів у XII—XVI ст. Львів,
1996; Козубовський Г. Стан і проблеми
нумізматики України XIV—XV ст. В
кн.: IV міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26—29 серпня 1999 р. Історія, ч. 1. Одеса—К.— Львів, 1999; Tкgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczуw. Poznaс—Wrocіaw, 1999.
Ф.М. Шабульдо.

ВОЛОДИМИР РЮРИКОВИЧ,
Володимир-Дмитрій
Рюрикович
(осінь 1187 — берез. 1239) —
князь смоленський і київ.; 2-й
син Рюрика Ростиславича і доньки турівського кн. Георгія Ростиславича Анни. 1203 Роман Мстиславич примусово постриг Рюрика
в ченці, а його синів Ростислава і
В.Р. забрав до Галича (давнього).
Після смерті Романа 1206 В.Р.
взяв участь в організованому Рюриком поході на Галич, та успіху
не досяг. 1212 В.Р. допоміг своєму
братові в перших — Мстиславу
Романовичу смоленському вигнати з Києва Всеволода Святославича Чермного і за це одержав стіл
Мстислава у м. Смоленськ (нині
РФ). 1219 В.Р. підтримав ін. брата
в перших — Мстислава Мстисла-

вича Удатного в оволодінні Галичем. Очолив смоленський полк у
битві з монголами на Калці (див.
Калка, битва на річці, 1223). Після
загибелі в тій битві Мстислава
Романовича В.Р. став київ. князем (1223). Був слабким і непослідовним політиком, за нього
Київ дещо занепав. В.Р. спочатку
ворогував з Данилом Галицьким,
однак через загрозу з боку черніг.
кн. Михайла Всеволодича 1230 визнав за корисніше стати союзником Данила. Після перших успіхів 1235 біля Торчеська на пд.
Київської землі В.Р. і Данило були
розбиті найнятою Михайлом величезною ордою половців. В.Р. з
дружиною потрапили до половецького полону. Звільнившись
того ж року, знову вокняжився у
Києві, вигнавши новгород-сіверського кн. Ізяслава Володимировича, який з ласки свого патрона
Михайла Всеволодича захопив,
було, князівський стіл, але ненадовго. Того самого року Ярослав
Всеволодич новгородський відібрав Київ у В.Р. Подальша доля
В.Р. невідома, є лише свідчення
про рік і місяць його смерті.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ,
Володимир-Василій Святославич
Святий (р.н. невід.—15.07.1015) —
князь новгородський (від 969) і
київ. (бл. 980). Позашлюбний син
київ. кн. Святослава Ігоревича та
Малуші (здогадно, доньки древлянського кн. Мала) — ключниці
матері Святослава княгині Ольги.
Н., ймовірно, в Києві. Був багато
разів одружений. 1-ша дружина —
донька полоцького кн. Рогволода
Рогнеда (шлюб — бл. 978, п. 1000);
наступні — грекиня, вдова його
брата Ярополка Святославича
(шлюб — 978, р. с. невід.); чеська
княжна Малфріда, донька чеського кн. (шлюб — 980, п. бл. 1000);
грец. принцеса Анна, донька
візант. імп. Романа II (шлюб —
989, п. 1011); імена ін. дружин у
літописі не згадані. Згідно з «Повістю временних літ», В.С. мав 12
синів і 9 доньок.
Кн. Святослав перед тим, як
вирушити в свій останній похід до
Болгарії 969, посадив трьох своїх
синів намісниками в трьох центрах Рус. д-ви: старшого Ярополка
Святославича — в Києві, молодшого Олега Святославича — в Овручі, центрі недавно приєднаної
Древлянської землі, В.С. — в Новгороді Великому. Правителем при
малолітньому В.С. був його дядь-

Володимир Святославич.
Малюнок 17 ст.

ко по матері Добриня. Після смерті Святослава (весна 972) його сини відчули себе незалежними
один від одного у своїх землях.
Верховної влади на Русі не було.
977 Ярополк вирішив підкорити
Олега. У битві біля валів Овруча
Олег загинув. Не чекаючи, коли
Ярополк піде на нього, В.С. попрямував «за море», до Скандинавії, де набрав дружину з варягів.
Потім повернувся до Новгорода,
вигнав посадника, якого встиг
посадити там Ярополк, і оголосив
останньому війну. Перш ніж рушити на Київ, В.С. підкорив своїй владі союзне Ярополку Полоцьке князівство, усунувши полоцького кн. Рогволода і силоміць
одружившись з його донькою Рогнедою. Коли В.С. таки рушив на
Київ, Ярополк не зважився дати
йому бій, втік із Києва і зачинився у невеликій фортеці Родень
(див. Княжа гора) поблизу м. Канів, у гирлі р. Рось (прит. Дніпра).
В.С. обложив Ярополка. В Родні
почався голод, і Ярополк прибув
до В.С. на переговори, де був убитий двома варягами, що служили
В.С. Невдовзі В.С. вокняжився в
Києві, ставши єдиновладним государем Русі. У роки князювання
В.С. завершилося в заг. рисах
об’єднання Давньорус. д-ви —
Київської Русі.
Своє князювання в Києві
В.С. розпочав з реформ. Спочатку взявся за ідеологічну систему
Русі — язичництво. На зміну численним культам слов’ян. і неслов’ян. божеств за наказом В.С. було запроваджено пантеон з 6 богів
на чолі з громовержцем Перуном,
про що «Повість временних літ»
оповідає під 980. Утім, дехто з іс-

ториків (напр., Г.Ловмянський)
вважає, що насправді В.С. увів не
пантеон божеств, а культ єдиного
язичницького бога Перуна, чим
виявив потяг до монотеїзму.
Князь приєднав (чи повернув до
складу д-ви) союзи сх.-слов’ян.
племен і племінні княжіння: хорватів і дулібів (981), в’ятичів (982),
радимичів (984) та ін. Пізніше В.С.
провів адм. реформу, замінивши у
центрах осн. рус. земель племінних вождів (що здавна сиділи там
і постійно прагнули до автономії)
на посадників — своїх синів і довірених бояр. Внаслідок цього була забезпечена територіальна єдність д-ви. Реформував законодавство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, правовий кодекс одержав назву «Закон земляний». Далі
князеві довелося знову звернутися до реліг. справ. Язичницька релігія не забезпечувала підтримки
держ. владі, а її служителі-жерці
змагалися з князем за вплив на
нас. і нагромаджували багатства,
загрожуючи перетворитись у могутню і незалежну від влади касту.
Тому В.С. у серед. 980-х рр. почав
схилятися до однієї з світових
релігій — християнства, служителі якого були вірними слугами государів і провідниками їхньої політики. 986 у Візантії спалахнув
заколот земельних магнатів проти
імп. Василія ІІ Болгаробійця. Він
звернувся по допомогу до В.С.
Князь пообіцяв допомогти, але
зажадав за це руку сестри імператора, Анни. Спочатку Василій II
відмовив, та коли заколот став загрожувати
існуванню
самої
Македонської династії, погодився. Він поставив умову, щоб київ.
князь охрестився, що й було виконано. Коли ж надіслане рус.
князем військо допомогло імператорові приборкати заколотників, той підступно порушив гол.
умову рус.-візант. угоди: відмовив
В.С. у шлюбі з сестрою. Щоб примусити Василія II виконати угоду,
В.С. влітку 989 обложив візант.
м. Херсонес Таврійський (Корсунь)
у Криму і восени здобув його. Імператорові довелося прислати сестру до Херсонеса, де переможець
узяв з нею шлюб, а місто повернув Візантії як викуп за наречену.
Навесні 990 В.С. з дружиною
прибув до Києва і почав енергійно насаджувати християнство.
В.С. докладав великих зусиль
до розбудови Києва. За його правління збудовано гол. храм Русі —

619
ВОЛОДИМИР

620
ВОЛОДИМИР

Десятинну церкву Богородиці (996)
та Володимира місто.
В останні роки життя проти
В.С. піднялися його небіж та син:
1012 Святополк Ярополчич (кн. турівський «Окаянний»; був кинутий батьком до київ. в’язниці), а
1014 Ярослав (див. Ярослав Мудрий; був посадником у Новгороді). В розпалі підготовки походу
проти Ярослава на Новгород В.С.
раптово помер.
Літ.: Завитневич В.З. Владимир
Святой как политический деятель. К.,
1988; Толочко П.П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. К., 1996; Карпов А. Владимир Святой. М., 1997.
М.Ф. Котляр.

Місто Володимира.
Макет Д.Мазюкевич.

ВОЛОДИМИР
ЯРОСЛАВИЧ
(бл. 1151—1199) — князь перемишльський, галицький; єдиний законний син Ярослава Володимировича, кн. галицького, і дочки
Юрія Долгорукого Ольги. 1167 одружився з дочкою черніг. кн. Святослава Всеволодича Болеславою.
Батько не любив В.Я., віддавав
перевагу позашлюбному синові
Олегу Ярославичу. 1171 В.Я. з матір’ю втік до Польщі. 1173 сховався в Луцьку, потім у Торчеську і
Чернігові, звідки, помирившись
із батьком, вернувся до Галича
(давнього). 1184 Ярослав Володимирович знову вигнав В.Я., котрий знайшов притулок у чоловіка

своєї сестри Ігоря Святославича у
м. Путивль. Перед смертю (1187)
Ярослав передав галицький престол Олегові, а В.Я. дав Перемишль. Однак невдовзі галицькі
бояри вигнали (можливо, вбили)
Олега і посадили на престол В.Я.
Він ворогував з боярами, вів безпутний спосіб життя (можливо,
що літописець відобразив думку
ворожих князеві бояр). 1188 бояри змусили В.Я. з родиною втекти
до Угорщини, до короля Бели IV,
котрий ув’язнив його в одному із
замків, а в Галичі посадив свого
сина Андрія. На поч. 1189 В.Я.
втік до герм. імп. Фрідріха Барбаросси, просив його допомогти
повернутися до Галича й обіцяв
за це 2000 гривень срібла щорічно.
За дорученням Фрідріха військо
краківського кн. Казимира II Справедливого посадило 1189 В.Я. на
галицький престол. Щоб протистояти боярам і утриматися в Галичі, В.Я. визнав себе васалом свого
брата в перших владимиро-суздальського кн. Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, який публічно
оголосив про своє покровительство над галицьким князем.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИРА МІСТО (град) —
наук. назва істор. р-ну давнього
Києва, що оформився за правління Володимира Святославича і у

10—13 ст. був дитинцем Києва.
В.м. виросло з «града Кия» 6 ст.,
що займало зх. відріг Старокиївської гори. Його пд. межа проходила вздовж нинішньої вул. Вел.
Житомирська до р-ну фунікулера,
далі по схилах до вул. Гончарів.
Пл. — 10 га. Було оточене дерев’яно-земляними валами з ровом перед ними. Мало три брами — Софійську, Подільську, Михайлівську. Композиційним центром
града була Десятинна церква, що
стояла на міськ. площі Бабин торжок, прикрашеній бронз. антич.
статуями і квадригою коней, вивезеними кн. Володимиром Святославичем з Херсонеса Таврійського (Корсуня), та оточеній кам’яними князівськими палацами.
Розкопано рештки Федорівського
собору (1128), Василівської (Трьохсвятительської) церкви (1183),
ротонди 12—13 ст. За літописом,
тут був відомий жін. Андріївський
(Янчин) монастир (1086) та Хрестовоздвиженська церква (1215).
Тут розміщувалися великокнязівський двір, родові князівські та
боярські садиби, де мешкали й
численні дружинники, ремісники, челядь. Нині тер. В.м. — археол. заповідник.
Літ.: Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. К., 1970;
Килиевич С.Р. Детинец Киева IХ —
первой половины ХIII веков. К., 1982.
Г.Ю. Івакін.

ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬК —
назва 1795—1944 м. ВолодимирВолинський.
ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ
(до 1795 — Володимир, 1795—
1944 — Володимир-Волинськ) —
місто обл. підпорядкування Волин.
обл., райцентр. Розташов. на р. Луга (прит. Зх. Бугу). Залізнична ст.
На тер. сучасного міста археологами виявлено залишки поселень мідного віку (3 тис. до н. е.),
раннього заліза (1 тис. до н. е.) і
перших ст. н. е. Стародавнє місто
доби Київської Русі було розташов.
у пд. ч. нинішнього В.-В.
Перша назва — Володимир,
на честь його засн. Володимира
Святославича. Перша письмова
згадка в давньорус. літописах під
988: кн. Володимир Святославич
віддав місто (певно, невелику
фортецю) у володіння своєму синові Всеволоду. З цього часу місто
стає адм. центром Волинського
князівства. У 80-х рр. 11 ст. В.-В.
став єпархіальним містом.

Церква-ротонда Василя
у Володимирі-Волинському.

Із 2-ї пол. 12 ст. стає значним
політ., екон. і культ. центром Київ. Русі. 1199 ввійшло до складу
Галицько-Волинського князівства і
стало його столицею. Тут було
збудовано потужну оборонну систему. Дитинець мав вигляд чотирикутника з заокругленими кутами, пл. 1,6 га, укріплений валом і
ровом з двома ворітьми. Друга
лінія валу захищала окольне місто. Загалом укріплена пл. становила 66 га. В місті йшло кам’яне
буд-во, є відомості про існування
10 кам’яних храмів, зокрема,
1157—60 споруджено Успенський
собор (зберігся до нашого часу; за
планом подібний до Успенського
собору Києво-Печерської лаври);
наприкінці 12 — поч. 13 ст. побудовано великий чотиристовповий
храм, наприкінці 13 — поч. 14 ст.
споруджено Василівську церквуротонду.
Місто було центром літописання Київ. Русі, яскравим свідоцтвом чого є Галицько-Волинський
літопис.
1240 Володимир зруйнований
монголо-татарською навалою. Був
відбудований. 1259 на вимогу золотоординського темника Бурундая кн. Данило Галицький дав наказ зруйнувати оборонні укріплення низки міст Галицько-Волин. князівства, у т. ч. Володимира. 1283 місто спустошене монголо-татар. військами хана Телебуги.
Із серед. 14 ст. розгорнулася
боротьба за місто між Польщею і
Литвою. Воно декілька разів пе-

реходило з рук у руки, поки 26
серп. 1431 не було укладено перемир’я про те, що місто переходить під владу Великого князівства Литовського, в складі якого залишалося до Люблінської унії 1569.
Місто зазнавало спустошливих навал татарів 1469, 1491, 1495, 1499.
Наприкінці 15 ст. місто здобуло магдебурзьке право. В 16 — 1-й
пол. 17 ст. було значним торг., ремісничим і культ. центром. Під
час національної революції 1648—
1676 зазнало спустошень, особливо 1653 і 1658, та прийшло в занепад.
У 1-й пол. 18 ст. спостерігається певне пожвавлення розвитку міста. 1755 єзуїти побудували
тут кам’яний костьол.
Після 3-го поділу Польщі 1795
(див. Поділи Польщі 1772, 1793,
1795) місто в складі Російської імперії, перейм. на В.-В., стало повітовим
центром
Волинської
губернії. Під час Війни 1812 В.-В.
кілька місяців перебував у складі
герцогства Варшавського.
На поч. 20 ст. у В.-В. працювали: 2 цегляні з-ди, 3 парові
млини, пивоварний, лісопильний
і чавуноливарний з-ди, з-д с.-г.
машин, вапняний з-д. Перша
світова війна і громадянська війна в
Україні
1917—1921
негативно
вплинули на екон. розвиток міста
і його пром. потенціал.
Від 1920 В.-В. у складі Польщі. Із листоп. 1939 — у складі

УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі). Від
1940 — адм. центр ВолодимирВолин. р-ну. 1940 тут збудовано
меблеву ф-ку, 1941 — харчокомбінат і м’ясокомбінат. В роки
Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 від черв.
1941 до лип. 1944 В.-В. окупований гітлерівськими військами.
У В.-В. народився А.Кримський.
У місті збереглись залишки
фортечних валів 12—13 ст., храмів
і житлових будинків 10—14 ст.
Архіт. пам’ятки: Успенський
собор (1160, реставрований у кін.
19 ст.), Церква Василя (кін. 13 —
поч. 14 ст.), палати єпископів (16 ст.)
у стилі Відродження. Пам’ятник
жертвам фашизму (1965—66).
Літ.: Левкович I. Нарис історії волинської землі (до 1914 р.). Вінніпег,
1953; ІМіС УРСР. Волинська область.
К., 1970.
В.В. Головко.

ВОЛОДИМИРЕЦЬ — с-ще міськ.
типу Рівнен. обл., райцентр. Розташов. у межиріччі річок Стир і Горинь (обидві прит. Прип’яті, бас.
Дніпра), за 18 км від залізничної
ст. Антонівка.
Письмові джерела 1570 називають Володимирець «старою осадою». На поч. 17 ст. належало
князям Чарторийським. Нас. займалося землеробством, ремісництвом, торгівлею. В м-ку діяло

621
ВОЛОДИМИРЕЦЬ

622
ВОЛОДИМИРКО

чимале залізоробне підпр-во.
З 1795 входить до Луцького пов.
Волин. губ. Рос. імперії. Нові невеликі підпр-ва з’явилися тут в
2-й пол. 19 і на поч. 20 ст., однак
більшість нас. продовжувала займатися с. госп-вом. У 2-й пол.
1920 В. опинився у складі Поліського, а згодом Волин. воєводств
Польщі. Зафіксовані неодноразові виступи мешканців проти влади (страйк 1936 та ін.). Райцентр
1940—62 та з 1965. С-ще міськ.
типу від 1957.
В роки Другої світової війни —
важливий р-н партизанського
руху.
Пам’ятки історії та к-ри: курганний могильник (7—6 ст. до
н. е.), у міськ. сквері — монумент
(1967) загиблим воїнам і партизанам.
Літ.: Список населенных мест Волынской губернии. Житомир, 1911;
Весь Юго-Западный край. К., 1914;
Бегма В., Кизя Л. Шляхами нескорених. К., 1965.
Є.М. Скляренко.

Володимирський собор
у Києві.
Фото поч. 20 ст.

ВОЛОДИМИРКО ВОЛОДАРЕВИЧ (Володимир Володаревич;
1104—1152) — князь звенигородський (від 1124), перемишльський (від 1129), галицький (від
1141); 2-й син перемишльського
кн. Володаря Ростиславича і (здогадно) поморської княжни. По
смерті Володаря (1124) його старший син Ростислав одержав Перемишль (нині Пшемисль, Польща), а В.В. — Звенигород Галицький. Бл. 1117 В.В. одружився з
дочкою угор. короля Коломана.
Бл. 1126 безуспішно намагався
відібрати у брата Перемишль, а
коли той помер, В.В. успадкував
його князівство, передавши Звенигород небожеві Івану Ростиславичу Берладнику. На 1141, після

смерті братів у перших Григорія
та Івана Васильковичів, що не залишили спадкоємців, належні їм,
відповідно, Теребовль і Галич (давній) із землями відійшли до В.В.,
котрий зробив Галич столицею
створеного ним Галицького князівства, зліквідувавши удільне Звенигородське князівство, для чого
скористався виступом проти нього Івана Ростиславича 1145.
В.В. був спритним, хоча й
безпринципним політиком. Суперничав з київ. і волин. князями. Підтримав Всеволода Ольговича, коли той, сівши у Києві
(1139), пішов на Ізяслава Мстиславича, кн. волин. Та коли Всеволод посадив у Володимирі (нині
Володимир-Волинський) свого сина Святослава Всеволодича, В.В.
розірвав з ним стосунки. Коли в
Києві вокняжився Ізяслав Мстиславич (1146), який княжив одночасно і на Волині, В.В. уклав проти нього союз з імп. Візантії Мануїлом I Комніним, а бл. 1149 — з
Юрієм Долгоруким, одруживши
свого сина Ярослава Володимировича з його донькою Ольгою. Ізяслав сперся на допомогу угор. короля Гези ІІ і 1152 примусив В.В.
капітулювати. Однак той відмовився виконати обіцянку повернути Ізяславу загарбані ним міста
в Погорині і м. Бужськ. Згідно з
розповіддю Київського літопису,
В.В. з блюзнірським кепкуванням
над «хресним цілуванням» вигнав
посла Ізяслава, котрий вимагав
повернення міст, і того самого
дня раптово помер.
Літ.: Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. Львов, 1863;
Грушевський М. Історія України-Руси,
т. 3. Львів, 1905; Рыбаков Б.А. Русские
летописцы и автор «Слова о полку
Игореве». М., 1972.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДИМИРСЬКА ДОРОГА (у
джерелах — «дорога ізвечна на
Володимир») — продовження пн.
гілки Київського шляху. В 16—
18 ст. вела з Луцька, від Глушецьких воріт, через села Торчин (нині с-ще міськ. типу), Сірнички
(обидва нині Луцького р-ну), Затурці, Холопичі (обидва нині Локачинського р-ну), Хворостів,
Хоболтов (нині с. Хобултова),
Фалемичі (усі троє нині Володимир-Волин. р-ну; всі Волин. обл.)
до центру Володимирського пов.
Волин. воєводства — м. Володимир (нині Володимир-Волинський).
У Луцьку, біля Красної гірки (нині р-н вул. Львівської), від неї від-

галужувалася «дорога велика на
Львів».
Літ.: П’ясецький В. Дороги старовинного міста. «Радянська Волинь»,
1980, 2 серп.; Торгівля на Україні,
XIV — середина XVII століття: Волинь
і Наддніпрянщина. К., 1990.
В.В. Пришляк.

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ СОБОР
у Києві — пам’ятка арх-ри і монументального мист-ва. Споруджений 1862—82. Первинні проекти,
складені архіт. I.Штромом (1859),
П.Спарро (1861), пізніше істотно
перероблені О.Беретті (див. Беретті). У буд-ві взяли участь архітектори Ю.Бернгардт, К.Маєвський, В.Ніколаєв. Масивний семибанний храм зведений у формі
візант.-рос. стилю — хрестовий у
плані, триапсидний, шестистовпний, тринефний. Проект оздоблення собору виконав проф. мист-в Київ. ун-ту А.Прахов. Він же
керував роботами щодо внутр.
оформлення та підбором художників. Мозаїчні зображення на
фасадах виконані під кер-вом худож. А.Фролова, мозаїка в інтер’єрі — венеціанськими майстрами. Найбільшою худож. цінністю споруди є настінні розписи,
тематика й стиль яких визначені,
зокрема, прагненням відродити
монументальні традиції у реліг.
живописі. Розписи здійснено у
1885—96 колективом укр., рос. та
польс. художників; осн. з них належать В.Васнецову (15 великих
композицій та 30 окремих постатей), крім картин на біблійні сюжети, останній створив істор. сцени «Хрещення Русі», «Хрещення
Володимира», а також зображення канонізованих святих Володимира Святославича, Андрія Боголюбського, княгині Ольги та ін.
Рос. живописець М.Нестеров виконав живопис чотирьох іконостасів у бокових навах, композицій «Різдво», «Воскресіння» на
стінах хорів і «Богоявлення» — в
хрещальні. Частину настінних
розписів здійснили польс. живописці В.Котарбінський і П.Свєдомський. Укр. майстри В.Замирайло, С.Костенко, М.Пимоненко,
С.Яремич, О.Курінний, Г.Бурданов виконали орнаменти, що
вкривають весь вільний простір,
крім правої нави, де цю роботу
здійснив М.Врубель. Розписи В.с.
мали великий вплив на тогочасний реліг. живопис, їх наслідували у розписах церк. споруд у Зх. та
Сх. Україні.

За період свого існування собор майже не змінював своїх функцій і завжди був гол. діючим храмом міста, крім короткого терміну після встановлення рад. влади в Україні, коли в ньому працював антиреліг. музей «Володимирський філіал Всеукраїнського музейного містечка» (див.
Всеукраїнське музейне містечко).
Літ.: Дедлов В.Л. Киевский Владимирский собор и его художественные
творцы. М., 1901; Історія українського
мистецтва, т. 4, кн. 2. К., 1970; Царьова М.В. Кам’яний свідок. К., 1973;
Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель. М.—Лейпциг, 1982; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, т. 1. К., 1983;
Киркевич В. Собор св. Владимира в
Киеве: историко-искусствоведческий
очерк. К., 1995; Білокінь С. Масовий
терор як засіб державного управління
в СРСР. К., 1999.
Р.I. Бондаренко, Н.Г. Ковпаненко.

ВОЛОДИСЛАВ КОРМИЛЬЧИЧ
(р. н. невід. — бл. 1214) — галицький боярин, глава боярської партії, ворожої князям Данилові Романовичу (див. Данило Галицький)
й Василькові Романовичу. Прізвисько вказує на те, що він був сином княжого «кормильца» (вихователя), напевне, галицького кн.
Володимира Ярославича. 1211 черніг. Ігоревичі на чолі з Володимиром Ігоревичем, які на запрошення боярства вокняжилися за 5 років до того у Галицько-Волинському князівстві, винищили багатьох
галицьких бояр, прагнучи звільнитися від їхнього диктату. Разом
з ін. боярськими верховодами
В.К. утік до Угорщини. Того ж
року він повернувся з угор. військом і взяв участь у посадженні
Данила Романовича на галицький
престол. Був ініціатором повішення Ігоревичів у Галичі (давньому) восени 1211. Після вигнання Данила боярами з Галича
(1212) В.К. восени 1213 самочинно тут вокняжився — єдиний випадок в історії домонгол. Русі, коли не князь-Рюрикович, а боярин
сів на князівське місце, що засвідчило величезну владу і силу
галицьких феод. олігархів. 1214
угор. король Андраш ІІ надіслав
до Галича військо; В.К. схопили і
кинули до в’язниці, де він незабаром помер. У місті король посадив «князем» свого малолітнього
сина Коломана.
М.Ф. Котляр.

ВОЛОДКОВИЧ Пилип (в миру
Феліціан; 06.06.1697—1778) — ки-

їв. унійний митрополит (1762—
78). Н. в с. Новосілки Віленського пов. В молоді роки вступив до
чину св. Василія Великого (див.
Василіани), навч. у папській семінарії в м. Браунсберг (нині м.
Бранєво, Польща). Намісник монастиря і шк. у Володимирі (нині
м. Володимир-Волинський), ігумен
Люблінського, Дубенського Святодухівського монастирів і Дерманського Свято-Троїцького монастиря. 1731 став єпископом Холмським і Белзьким, 1756 — Володимирським. Сприяв відновленню монастирів, розбудові шкільної освіти, відстоював унійну церкву в часи 1-го поділу Польщі
1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793,
1795), коли після приєднання ч. Білорусі до Російської імперії унійна
церква тут була ліквідована.
Літ.: Назарко І. Київські і Галицькі
митрополити: Біографічні нариси.
1590—1960. Торонто, 1962.
О.М. Дзюба.

ВОЛОДЧЕНКО Микола Герасимович (20.11.1862 — р. с. невід.) —
військ. діяч, ген.-поручник Армії
УНР. Н. в м. Глухів. Закінчив
3-тю Петерб. військ. г-зію, Михайлівське артилер. уч-ще (1884),
Імператорську військ. акад. (1892).
Учасник рос.-япон. війни 1904—
05. У роки Першої світової війни — командир д-зії на Пд.-Зх.
фронті. Після Лютневої революції
1917 певний час очолював цей
фронт, сприяв українізації його
частин, зокрема, формуванню
Першого українського корпусу і 2-го
Січового запоріз. корпусу. У верес. 1917 розробив проект підпорядкування Пд.-Зх. і Румун. фронтів Українській Центральній Раді.
За відмову виконувати накази
більшовицького
командування
усунутий з посади.
Літ.: Дорошенко Д. Мої спомини
про недавнє минуле. Львів, 1923; История и современность. Берлин, 1924;
За всенаціональну єдність: Збірник.
Торонто, 1983; Колянчук О. та ін. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. Львів,
1997.
К.Є. Науменко.

ВОЛОКА — земельна ділянка та
одиниця вимірювання с.-г. землі;
побутувала у Великому князівстві
Литовському (ВКЛ) та Короні
Польській у 16—18 ст. Відома на
Підляшші з 14—15 ст. Протягом
1-ї пол. 16 ст. вона як одиниця
виміру земельних площ набула
поширення в шляхетських та ве-

ликокнязівських помістях. Офіц.
узаконена польс. королем Сигізмундом ІІ Августом в «Уставі на
волоки» 1557. У значенні поземельної міри застосовувалася, зокрема, т. зв. литов. В., яка складалася з 30 моргів (бл. 21,36 га), 1
морг містив 30 прутів (бл. 0,71 га),
1 прут — 7,5 ліктів (237,3 м2), 1
лікоть землі мав 0,42 м2 (за умови,
що 1 лікоть = 64,9 см; довжина
ліктя в різних регіонах коливалась
від 29,8 до 73,2 см). Старопольс.
В. мала 25 моргів (бл. 17,95 га),
новохолмська — 24,5 моргів
(17,36 га), старохолмська та новопольс. — 23,5 морга (бл. 16,8 га).
В.-наділ теж не була сталою величиною і мала регіональні особливості: 30-моргова В. трапляється
здебільшого в Жемайтії (нині зх.
ч. Литви) та в містах. У переважній більшості земель ВКЛ побутувала 33-моргова В. (бл. 23 га),
саме її використання рекомендовано «Уставою на волоки» 1557. В
Україні 16 ст. (в Кременецькому
пов.) переважала 36-моргова В.
(бл. 25 га) і, як виняток, фіксувалася 52-моргова (бл. 37 га). На
Лівобереж. Україні 17—18 ст. побутували литов. і польс. В., а їх
розмір коливався від 19 до 22 га.
Літ.: Похилевич Д.Л. Землеустройство и поземельный кадастр в Белоруссии, Литве и Украине в XVI—XVII вв.
В кн.: Материалы по истории земледелия СССР. М., 1952; Пичета В.И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в
Литовско-Русском государстве. М.,
1958; Dunіn-W№sowіcz A. Pomіary gruntu
w Koronіe w XVI—XVIII wіeku. Warszawa, 1994; Гурбик А. Аграрна реформа в
Україні XVI ст. К., 1997; Герасименко Н.О. Міри земельних площ Лівобережної України (друга половина
XVII—XVIII ст.). К., 1998.
А.О. Гурбик.

ВОЛОСНИЙ СУД — нижчий
становий суд для селян у Російській імперії. Запроваджений згідно
з селянською реформою 1861. Діяв
у складі голови та 3 суддів. Обирався щорічно волосним сходом.
Протягом 1889—1904 мав право
засуджувати селян до тілесних покарань. Ліквідований під час
української революції 1917—1921
(на тер. Рад. України — декретом
Народного секретаріату від 4 січ.
1918 «Про запровадження народного суду», в Українській Народній
Республіці — на поч. берез. 1918).
Літ.: Крестьянская реформа в России 1861: Сборник законодательных
актов. М., 1954.
Д.С. Вирський.

623
ВОЛОСНИЙ

624
ВОЛОСТЬ

ВОЛОСТЬ — 1) у давньорус. праві — будь-яка тер., підпорядкована владі однієї особи, часто — синонім князівства;
2) адм.-тер. одиниця, що
об’єднувала певну кількість вільних сільс. громад під владою призначуваного князем волостителя.
Набула поширення в 11—13 ст.
Розпад волосного устрою самоврядних сільс. громад тривав на
укр. землях Великого князівства
Литовського до серед. 16 ст.;
3) наприкінці 18 ст. на укр. землях Російської імперії — дрібна
адм.-тер. одиниця, складова частина повіту, через яку здійснювали управління державними селянами та удільними селянами. За
імп. Катерини ІІ у Катеринославському намісництві, а за імп. Павла I скрізь у волосне управління
були введені початки самоврядування у вигляді виборних волосних старшин та голів. За Положенням 1838, яке реформувало
управління держ. селянами, передавши їх у відання Палати держ.
маєтностей, інститут виборного
(інколи призначуваного) волосного голови доповнено волосним
сходом (один виборний представник від 20 дворів) та волосним
правлінням;
4) за Положенням 1861, В. (на
Холмщині та Підляшші — гміна) —
адм.-тер. одиниця, що об’єднувала групу сільс. громад, орган станового сел. управління та самоврядування, юрисдикція якого
поширювалася на все сел. населення. Держ. нагляд за станом
справ у В. здійснювали мирові посередники, з 1874 — повітові у сел.
справах присутствія, з 1889 —
земські та сел. начальники. Органи волосного управління — волосний сход, волосне правління та
волосний старшина. Волосний
сход у складі всіх посадових осіб
В. та виборних представників від
сільс. громад (1 на 10 дворів) збирався 2 чи 3 рази на рік за згодою
земського начальника. До його
відання належали вибори посадових осіб В. і контроль за їхніми
діями, скликання волосних зборів
та розподіл повинностей, опіка
над сиротами, благоустрій у В.,
вибори кандидатів у гласні повітових земств та уповноважених
щодо виборів до Держ. думи (від
жовт. 1905). Волосне правління
складалося з волосного старшини, сільс. старост та їхніх помічників, збирачів податків, що обиралися окремо, волосного писаря, який служив за наймом. У ві-

данні правління перебувало здійснення видатків, затверджених
волосним сходом, ведення посімейних списків та різних облікових книг стосовно продовольчих позик, призову новобранців, обов’язкового страхування
тощо, доведення розпоряджень
влади, зокрема рішень щодо прохань та скарг, збирання статистичних відомостей про видатки на
врожай, на боротьбу проти шкідників, епідемій, засвідчення духовних заповітів, деяких контрактів
між селянами та угод про найм на
с.-г. роботи, стягнення з селян
боргів на користь д-ви чи приватних осіб, здійснення поштових
операцій. Волосного старшину
назначав волосний сход на 3 роки
і затверджував земський начальник. У обов’язки волосного старшини входило здійснення нагляду за поліцейським порядком у
В., сприяння роботі різних відомчих органів у селах В. (суду, акцизного нагляду тощо), скликання,
підготовка програми та виконання рішень сходів, вирішення різних сел. справ;
5) відповідно до тимчасового
Положення від 21 трав. 1917, В. —
дрібна земська одиниця; нею керували волосне земське зібрання
гласних, до якого обирали на
3 роки шляхом заг., рівного, таємного голосування, та волосна
земська управа, яку обирали на
3 роки і яку очолював голова з великими повноваженнями. У питаннях нагляду й контролю підпорядковувалася повітовому земству.
За української революції 1917—
1921 В. існувала як самоуправна
одиниця. На контрольованих більшовиками тер. на противагу
волосним земствам волосними
з’їздами рад сел. та батрацьких
депутатів створено волосні ради
депутатів та волосні виконкоми, а
також волосні к-ти бідноти.
В УСРР В. як адм.- тер. одиниці,
якими керували волосні з’їзди рад
та обрані ними волосні виконкоми, за адм. реформою 7 берез. 1923
було замінено 706 р-нами (на
1 січ. 1924 — 700 р-нів).
Літ.: Градовский А.Д. История местного управления в России, т. 1. СПб.,
1868; Мелкая земская единица в
1902—1903 гг. СПб., 1903; Сергеевич В.И. Лекции и исследования по
древней истории русского права. СПб.,
1903; Страховский И. Крестьянские
права и учреждения. СПб., 1904; Грушевський М.С. Історія України-Руси,
т. 5. Львів, 1905.
В.Б. Любченко.

ВОЛОСЬКЕ ПРАВО — різновид
звичаєвого права, яке поширилося
в 14—15 ст. на зх.-укр. землі з тер.
Молдови. Першими носіями В.п.
були волоські переселенці-пастухи, які колонізували Карпатський
регіон та Галичину. Найраніші
відомості про села з В.п. в Галичині належать до 70-х рр. 14 ст.
Наприкінці 14 ст. в межах прикордонних галицьких волостей
формується волоська автономія
(волості-крайни) на чолі з воєводою. Згідно з В.п., такі волості
складались із окремих крайн, очолюваних крайниками, посади
яких були виборними протягом
14—17 ст. Крайна була адм. й суд.
округою для сіл В.п. Найважливіші питання вирішувалися на
заг. суд. вічах (зборових судах),
які двічі на рік скликав крайник.
Згідно з нормами В.п., на такі суди зобов’язані були приходити всі
жителі сіл крайни, а його присуду
підлягали як селяни, так і шляхта.
Компетенції зборових судів підлягали справи про виплату податків із сіл з В.п., різноманітні спірні питання, розслідування кримінальних злочинів. До складу суду входив крайник, який був його
головою, та 6—10 князів — кер.
сільс. громад крайни. Князі часто
виступали осадниками села і передавали князівський уділ у спадок членам своєї родини, вони
регулювали внутрішнє життя своїх сіл та організовували виплату
належних податків, третину з
яких отримував крайник. Громади сіл з В.п. колективно відстоювали інтереси своїх співгромадян
(земельні, майнові) через систему
відносин взаємодопомоги та взяття на поруки, допомагали розслідувати вчинені проти них злочини.
В.п. на зх.-укр. землях було не
єдиним репрезентантом іноетнічної правової к-ри, тут також було
поширено польс. та нім. право.
Спостерігалося переплетіння та
перепідпорядкування правових інституцій різних правових к-р.
Так, у Самбірській економії Галичини зборові суди, властиві В.п.,
практикували села з укр. та нім.
правом. Інколи села з В.п. набували структури поселення, що жило
за нім. правом, а у волоських селах на чолі громади могли стояти
отамани, як у селах з укр. (рус.)
правом.
Літ.: Инкин В.Ф. Волость (краина)
и вече (сбор) на Галичине в XVI—
XVIII веках. В кн.: Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. Ри-

га, 1977; Гурбик А.О. Еволюція інститутів громадського самоврядування в
Україні XVI—XVII ст. В кн.: Середньовічна Україна: Збірник наукових
праць, вип. 2. К., 1997.
А.О. Гурбик.

ВОЛОСЬКИЙ ШЛЯХ, Покутський або Золотий шлях — один з
чотирьох найбільших татар. шляхів, яким у 16 — 1-й пол. 18 ст.
здійснювалися татар. набіги за
ясиром на тер. Волощини (Валахії),
Молдови (звідси ін. назва — Молдовський), Галицької землі та
Львів. землі Руського воєводства
Речі Посполитої. Виходив з Білгорода (Акермана, нині м. Білгород-Дністровський), йшов через
Бессарабію, між бас. Дністра та
Пруту (прит. Дунаю) на Покуття
(від м. Снятин і далі на зх. мав
також назву Золотий), через брід
на Дністрі повертав у напрямі
м. Бучач, а звідти — на зх. аж до
Львова.
Другий рукав цього шляху вів
правим берегом Дністра галицькими землями і доходив аж до
р. Вісла. Назви «Золотий» або
«Злодійський» носив, ймовірно,
від великого ясиру та значної кількості награбованого багатства,
взятого татарами із цього заможного і густонаселеного регіону.
Літ.: Кісь Я. Татарські шляхи на
Україні в XVI—XVII ст. «Жовтень»,
1986, № 4; Rulіkowskі E. Dawne drogі i
szlakі na prawym brzegu Dnіepru i іch
znaczenіe hіstoryczne. «Ateneum», Warszawa, 1878, t. 4; Tomkіewіcz W. Jeremі
Wіœnіowіeckі (1612—1651). Warszawa,
1933; Czoіowskі A. Zіoty szlak. Stanіsіawуw, 1938.
В.В. Пришляк.

ВОЛОХ
Омелян
Іванович
(18.07.1886 — жовт. 1937) —
військ. діяч. Н. на Кубані в станиці Калниболотська (нині станиця
Краснодарського краю, РФ). Восени 1917 — командир 2-го Укр.
полку Армії УНР, 1918 — сотник
Гайдамацького коша Слобідської
України. Від берез. 1918 командував 3-м Гайдамацьким полком у
складі Запорізького корпусу Армії
УНР. З поч. 1919 — командир Запоріз. корпусу Армії УНР, від
черв. 1919 — Гайдамацької бригади.
1 груд. 1919 у м-ку Любар
спробував підняти повстання
проти Директорії УНР. Після
придушення заколоту захопив
держ. скарбницю (190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів та ін.) і перейшов на бік більшовиків. Чл. Української комуніс-

тичної партії (боротьбистів), згодом — КП(б)У. Працював у
профспілках. 23 верес. 1933 засуджений в «Української військової
організації» справі 1933 до 10-річного ув’язнення. 9 жовт. 1937
особлива трійка УНКВС Ленінгр.
обл. винесла йому смертний вирок, який виконано на Соловках
(Соловецькі о-ви в Білому м.,
РФ).
Літ.: Довідник з історії України,
т. 1. К., 1993; Остання адреса: До
60-річчя соловецької трагедії, т. 1—2.
К., 1997—98.
Т.С. Осташко.

ВОЛОХИ — 1) у давньорус. джерелах — назва різних романських
народів, у т. ч. італійців, франкських племен, предків румунів;
2) у істор. джерелах 14—
18 ст. — назва молдован і всіх мешканців Молдови, рідше — назва
румунів Волощини і Трансільванії
(нині тер. Румунії);
3) у Карпатах і на Балканах
14—17 ст. — назва селян (незалежно від їх етнічного походження),
які займалися пастушим тваринництвом і користувалися волоським правом;
4) на Буковині в 19 — на поч.
20 ст. — укр. назва румунів.
Літ.: Stіka J. Vyznam slova «Valach»
v Zapadnіch Karpatech. «Slovensky Narodopіs», 1962, X, nr. 3.
Я.Д. Ісаєвич.

ВОЛОЧИСЬК (до 1545 — Волочище) — місто Хмельн. обл., райцентр. Розташов. на р. Збруч
(прит. Дністра). Залізнична ст.
Вперше згадується 1463 як
поселення Волочище. Назва від
слова «волочити» — тягти волоком. Від 1545 — сучасна назва.
Із 1569 до 1793 — під владою Польщі. Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772,
1793, 1795) у складі Правобережної
України приєднано до Російської
імперії. 1796 відкрито митницю.
1893—94 тут перебував на
військ. службі рос. письменник
О.Купрін.
1916 у В. ген. О.Брусилов розробив бойову операцію проти австро-нім. військ, яка увійшла в історію як Брусиловський прорив
1916.
Райцентр від 1923.
У 20—30-х рр. 20 ст. деякий
час називалося Фрідріхівка.
Літ.: ІМіС УРСР. Хмельницька
область. К., 1971.
Р.М. Маньковська.

ВОЛОЧИЩЕ — назва до 1545
м. Волочиськ.
ВОЛОЧНА ПОМІРА, волочна реорганізація землеподілу — перемірювання та перерозподіл землі
у великокнязівських і приватних
маєтках Великого князівства Литовського (ВКЛ), які проводилися
переважно в рамках аграрної реформи 16 століття. (Перші спроби впровадити обмірювання земель волоками пов’язані з колонізацією нім. та польс. селянами
Підляшшя в 14—15 ст.; принесена
міра була симбіозом польс. лану і
холмської волоки.) Особливо значних розмірів волочна реорганізація спочатку набула у володіннях
королеви Бони Сфорца Арагонської, дружини Сигізмунда I (Гродненське, Кобринське староства,
Пінське, Клецьке князівства, Підляшшя). З реформаторською діяльністю останньої в 1-й пол.
50-х рр. 16 ст. пов’язані перші
відомості про В.п. укр. земель у
Кременецькому старостві. Помітне зростання прибутковості тих
помість, які були реформовані,
прискорило прийняття заг.-держ.
«Устави на волоки» 1557.
В ході В.п. всі землі села зводилися в одне ціле, перемірювалися, поділялися на три рівні частини, структурувалися у волоки і
вже у формі волок надавалися
сел. г-вам. Кожна волока складалася з трьох рівних ділянок у кожній з трьох частин земель села. На
переважній більшості литов. та
білорус. земель волока становила
33 морги (бл. 23 га), тобто складалася з трьох ділянок по 11 моргів
кожна. В Жемайтії (нині зх. частина Литви), де В.п. розпочалася
до «Устави» 1557, волока часто
дорівнювала 30 моргам (бл. 21 га).
На укр. землях у Кременецькому
старостві переважали 36-моргові
волоки (бл. 25 га), що пояснювалося гіршою якістю землі. З кожної індивідуальної волоки укр. селяни відповідно сплачували податки. Спільні громад. землі (сінокоси, пасовиська) теж вимірювалися волоками і в структурі сел.
землеволодіння становили на Волині бл. 40 % земельного фонду
села. Поміж сел. наділами, як
правило, на кращих ґрунтах,
створювалися фільваркові г-ва з
такого розрахунку, щоб на 1 фільваркову волоку припадало 7 звичайних.
В.п. була негативно сприйнята селянством. У тих регіонах
України, де великокнязівським
ревізорам вдавалося здійснити всі

625
ВОЛОЧНА

626
ВОЛОШЕНКО

А.І. Волошин.

заходи В.п., селяни ще тривалий
час не переселялися на нововиміряні волоки та навіть тікали з
поміряних місць. У 90-х рр. 16 ст.
пусті волоки в Ковельському старостві Волині становили 20 % від
їхньої заг. кількості.
Реєстр В.п. був першим земельним кадастром ВКЛ.
Літ.: Похилевич Д.Л. Землеустройство и поземельный кадастр в Белоруссии, Литве и Украине в XVI—
XVII вв. В кн.: Материалы по истории
земледелия СССР, сб. 1. М., 1952;
Його ж. Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI—XVIII вв. Львов, 1957; Пичета В.И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве. М., 1958; Його ж. Аграрные
реформы в восточных областях Литовско-Русского государства во второй
половине XVI и в начале XVII в. В кн.:
Белоруссия и Литва XV—XVI вв. М.,
1961; Бойко I.Д. Селянство України в
другій половині XVI — першій половині XVII ст. К., 1963; Dunіn-W№sowіcz A. Pomіary gruntu w Koronie
XVI—XVIII wіeku. Warszawa, 1994; Гурбик А.О. Волочна поміра на українських землях у складі Великого князівства Литовського в XVI ст. «УІЖ», 1996,
№ 4; Його ж. Аграрна реформа в Україні XVI ст. К., 1997; Герасименко Н.О.
Міри земельних площ Лівобережної
України (друга половина XVII—
XVIII ст.). К., 1998; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость,
дворище, село, сябринна спілка). К.,
1998; Його ж. Reforma wіoczna na Ukrainie w XVI wieku. «Roczniki dziejуw spoіecznych і gospodarczych», 1999, t. 59.
А.О. Гурбик.

ВОЛОШЕНКО Інокентій Федорович (псевд.: Петро Вовк, Павлов; 1848 або 1849 — січ. 1909) —
революц. діяч. Свояк В.Короленка. З родини чиновника. Н. в
м. Бердянськ. Навч. в Новорос.
ун-ті (Одеса), де захопився соціаліст. ідеями. Один із провідників
гуртка «башенців». 1876, увільнений з ун-ту, воював у Сербії проти Османської імперії, добровільно
вступивши до Чорногорського батальйону. 1877 — серед засн.
«Виконавчого комітету російської
соціально-революційної партії», у
групі В.Осинського. Учасник київ.
наради представників опозиційних сил 15(03) груд. 1878.
Заарештований у Києві 5 лют.
(24 січ.) 1879 під іменем дворянина
Олександра Вишнякова. 19(07) трав.
того ж року Київ. військ. окружним судом позбавлений усіх прав
стану й засланий на 10 років каторги. 1880 по дорозі до Сибіру
втік, але через півтора місяця був
затриманий. Іркутський губернсь-

кий суд збільшив йому термін
примусових робіт ще на 11 років.
До літа 1882 В. перебував у
Карійській в’язниці (Нерчинська
округа, Забайкалля, Росія), від
осені до 16(04) лип. наступного
року — в Петропавловській фортеці, від 1884 — знову на Карі (од
1890 — у каторжній «вільній команді»), від 1896 — на Акатуйському руднику (теж Нерчинської
округи). 1906 повернувся в Україну. Приєднався до есерів.
П. у м. Полтава.
Літ.: Часть неофициальная. «Киевские губернские ведомости». 1879,
10 мая; Процесс социалистов Валериана Осинского, Софии Лешерн-фонГерцфельд и Варфоломия Волошенко.
Женева, 1879; Прибылев А.В. Ин. Фед.
Волошенко «Каторга и ссылка», 1930,
№ 4; Архив «Земли и Воли» и «Народной Воли». М., 1932; Короленко В.Г.
Собрание сочинений, т. 10. М., 1956;
Гросул В.Я. Революционная Россия и
Балканы (1874—1883). М., 1980.
П.Г. Усенко.

ВОЛОШИН Августин Іванович
(17.03.1874—19.07.1945) — педагог, просвітитель, громад.-політ. і
церк.-реліг. діяч, президент Карпатської України. Н. в с. Келечин
Воловської округи (нині село
Міжгірського р-ну Закарп. обл.) в
сім’ї священика. Навч. в ужгородській г-зії (1883—92), на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту,
в теологічному ліцеї, який закінчив 1896, Вищій пед. шк. в Будапешті (1899—1900). По закінченні
останньої здобув звання професора математики й фізики для горожанських шк., а 1897 одержав
диплом вчителя нар. шк. Того ж
року висвячений на священика і
став капеланом церкви в Ужгороді-Цегельні. Тривалий час працював проф. Ужгородської вчительської семінарії (1900—17), а
згодом її дир. (1917—38).
Багато зробив для піднесення
освіти та к-ри Закарпаття. Підготував і видав 42 книги, серед яких
найзначніші: «Методическая грамматика карпаторусского языка
для народных школ» (1899), «Читанка для угро-русской молодежи» (1900), «Азбука» (1904), «О
письменном язиці Подкарпатських русинов» (1920), «История
педагогики для учительских семинарий» (1923), «О соціяльном
вихованню» (1924), «Коротка історія педагогіки для учительських
семінарій» (1931), «Педагогічна
психологія», «Логіка», «Методика
народно-шкільного навчання»
(всі — 1935), «Коротка історія

психології» (1937), «Педагогічна
методологія. Методологія навчання» (кн. 1, 1943) тощо.
Зарекомендував себе як професійний журналіст-видавець. Редагував єдину на той час руську
газ. «Наука» (1903—18), а також
газ. «Свобода» (1920—38), перший укр. щоденник «Нова свобода» (1938—39). Був засн., співзасн., співпрацівником низки газет і журналів (зокрема, «Підкарпатська Русь», 1923—38, «Учительський голос», 1929—39, «Науковий
збірник товариства “Просвіта” в
Ужгороді», 1922—38, «Благовісник», 1922—38, «Місяцеслов», 1902—
24). Був одним із засн. АТ «Уніо»,
яке мало свою друкарню, книгарню, видавало книги (1902—38).
В. — один із основоположників т-ва «Просвіта» (1920—39),
засн. Пед. т-ва (1924), Учительської громади (1930—38). Він був
серед ініціаторів створення Підкарп. банку, низки ф-к та кооперативів.
У міжвоєн. період (1919—39)
чітко дотримувався прочехословац. орієнтації. Був організатором
і кер. Нар.-християн. партії
(1922—39), обирався від неї послом чехословац. парламенту
(1925—29), займав посаду держ.
секретаря в уряді А.Бродія (11—
26 жовт. 1938). 26 жовт. 1938 чехословац. уряд призначив його прем’єр-міністром автономного уряду
Карпатської України. Під час виборів до Сойму Карпатської України 12 лют. 1939 обраний послом,
14 берез. 1939 проголосив незалежність Карпат. України, що була
ратифікована Соймом 15 берез.
1939. На одному із засідань Сойму
його обрано президентом.
Після окупації краю військами гортиської Угорщини В. разом
із окремими членами свого уряду
змушений був залишити м. Хуст і
16 берез. 1939 перейшов кордон
Румунії. Відвідавши Югославію,
Австрію, Німеччину, В. обрав місцем свого осідку Прагу (Чехія).
Будучи на чужині, присвятив себе
наук. та пед. діяльності в Українському вільному університеті. Йому
присвоєно звання проф. педагогіки. В УВУ пройшов шлях від
зав. каф-ри педагогіки до продекана філос. ф-ту і ректора (1945).
21 трав. 1945 В. заарештований
співробітниками «Смершу», вивезений в Москву і поміщений в Лефортовську в’язницю.
П. у Бутирській в’язниці (Москва). Указом Президента України
від 15 берез. 2002 за визначну

особисту роль у боротьбі за утвердження укр. державності В.
посмертно присвоєно звання Герой України.
Тв.: Твори. Ужгород, 1995.
Літ.: Штефан А. Августин Волошин — президент Карпатської України. Торонто, 1977; Бернарджова Т. Августин Волошин — державний діяч,
педагог-мислитель. Львів, 1995; Зимомря М. та ін. Августин Волошин.
Ужгород, 1995; Белень М. Карпатська
Україна у портретах. Ужгород, 1998.
М.М. Вегеш, С.В. Віднянський.

ВОЛОШИН Максиміліан Олександрович (справжнє прізв. — Кирієнко-Волошин; 28(16).05.1877—
11.08.1932) — поет, художник,
краєзнавець. Н. в м. Київ у сім’ї
юриста. Навч. у Моск. приватній
Поливановській, 1-й Моск. казенній та Феодосійській г-зіях.
1897—98 — студент юрид. ф-ту
Моск. ун-ту. 1898 виключений на
рік з ун-ту за участь у студентських виступах, до навчання не повернувся. Виїжджав за кордон,
слухав лекції у Сорбонні та Вищій
рос. шк. у Парижі, вивчав мистецтвознавство. 1901—10 подорожував до Парижа, Рима, Берліна,
Греції, відвідував Москву, СанктПетербург. 1910 опублікував першу поетичну зб. «Стихотворения. 1900—1910», 1913 — працю
«О Репине». Став визнаним худож. критиком, друкувався в періодичних вид. 1914 видав книгу
літ.-критичних
статей
«Лики
творчества». 1915 подорожував по
Франції, Швейцарії, виїхав до
Німеччини. 1916 вернувся до Росії, поселився у Коктебелі, де завершив роботу над зб. «Иверни»,
«Демоны глухонемые», «Неопалимая купина». Твори В., зокрема
акварелі, виставлялися на багатьох виставках (1924 — Третьяковська галерея, 1927 — Держ.
академія худож. наук, 1929—30 —
у Голландії, Ризі, Лондоні). Брав
активну участь у громад. діяльності, займався питаннями охорони
пам’яток історії та к-ри: допомагав у археол. розкопках великого
середньовічного городища в Коктебелі, давнього портового міста
Каллієри, виявляв велику зацікавленість геологічним минулим
Криму, у т. ч. щодо згаслого вулканічного масиву Карадаг. Обраний почесним чл. Рос. т-ва з
вивчення Криму. Брав участь в
оцінці худож. цінностей, створенні музеїв у Феодосії, Сімферополі,
Новому Світі; в культ.-освіт. роботі — читав лекції у Нар. ун-ті

(Севастополь), на Вищих командних курсах, в Єврейс. літ. т-ві у
Феодосії.
П. в Коктебелі. Похований на
горі Кучук-Єнішари, яка дістала
назву Волошинської.
Літ.: Брюсов В. Максимилиан Волошин. В кн.: Брюсов В. Собрание сочинений, т. 6. М., 1975; Воспоминания
о Максимилиане Волошине. М., 1990;
Купченко В. Странствование М. Волошина: Документальное повествование.
СПб., 1997.
О.Д. Кузьминська.

ВОЛОЩИНА (Волоська земля) — 1) вживана в 14—18 ст. у
слов’ян. мовах назва Молдови;
2) назва істор. обл. в Пд. Румунії,
між Карпатами і р. Дунай, відома
в 16—18 ст. також як Цара Роминяска, Мунтянська земля, а з
19 ст. — переважно як Валахія.
Річка Олт (прит. Дунаю) розмежовує В. на дві ч. — більшу на сх.
(Мунтенія, гол. м. Бухарест) і меншу на зх. (Олтенія, гол. м. Крайова). Тер. В. входила до Дакії,
яка 106—271 була пров. Римської
імперії. Під владою рим. адміністрації відбувалася романізація
місц. гето-дакійського населення.
Пізніше на землях В. перебували
готи і гепіди (наприкінці 3 ст.),
гуни й авари (4—6 ст.); в 6—7 ст.
тут оселилися слов’ян. племена,
які згодом були асимільовані романізованою людністю. У 9—
10 ст. більшість земель увійшла до
1-го Болг. царства (680—1018), в
11—12 ст. її терени спустошують
половці й торки, в 13 ст. — монголо-татари (див. Монголо-татарська навала). На основі окремих
племінних протодерж. утворень у
14 ст. сформувалося самостійне
Волоське князівство, яке незабаром опинилося в залежності від
Угорщини, від 15 ст. було змушене сплачувати данину Османській
імперії, а на поч. 16 ст. стало її васалом. Наприкінці 16 ст. волоський господар Міхай Хоробрий на
короткий час об’єднав під своєю
владою В., Молдову й Трансільванію (істор. область на пн. Румунії). За деякими даними, до його
війська 1595 входив великий загін
укр. козаків. Вихідці з В. були в
укр. війську в серед. 17 ст.
В. відігравала істотну роль в
укр.-румун. культ. взаєминах. Від
1508 у В. діяла друкарня кириличного шрифту, яка видавала літургійні книжки церковнослов’ян.
мовою. Після довгої перерви друкарство у В. відновив 1635 укр.
майстер Т.Вербицький.

Від 1829 В. у складі Осман. імперії отримала автономію під протекторатом Російської імперії, від
1856 — під опікою 7 європ. д-в.
1859 господарем В. і Молдови
став Александр Куза, від 1861
об’єднана д-ва стала називатися
Румунією (1881—1947 мала статус
королівства).
Літ.: Іorga N. Іstorіa Romгnіlor,
vol. 1—10. Bucureєtі, 1936—39.

627
ВОЛХОВСЬКИЙ

Я.Д. Ісаєвич.

ВОЛХВИ — язичницькі жреці у
Давній Русі (див. Язичництво,
Київська Русь). Вперше згадуються у «Повісті временних літ» під
912 як провісники смерті кн. Олега. Стаття під 1044 згадує В. у М.О. Волошин.
зв’язку з обставинами народження і долею кн. полоцького Всеслава Брячиславича. Під 1024 і 1071 В.
показані провідниками нар. заворушень у Суздалі (нині місто Владимирської обл., РФ), Ростові
(нині місто Ярославської обл.,
РФ), Києві та Новгороді Великому.
Сильною була нар. віра у здатність В. впливати на сили природи. Згідно з Б.Рибаковим, у язичницькій Русі В. становили окремий жрецький стан з чіткою спеціалізацією за сферами діяльності Ф.В. Волховський.
(«чародеи», «облакопрогонители»,
«ведуны», «потворы» та ін.). В. керували загальноплемінними ритуальними діями — «соборами», організовували спорудження святилищ, князівських і дружинних курганів, стежили за дотриманням
календарних строків річного обрядового циклу, зберігали, відтворювали й творчо поповнювали
фонд міфічних та епічних переказів. Після хрещення Київської Русі
В. переслідуються владою та церквою, йдуть у ліси, перероджуються у знахарів. Водночас у виконанні деяких с.-г. обрядів ті ролі,
які виконувалися В., у майже незміненому вигляді перейшли до
християн. священиків.
Літ.: Аничков Е.В. Язычество и
Древняя Русь. СПб., 1914; Рыбаков Б.А.
Язычество Древней Руси. М., 1987.
Ю.Г. Писаренко.

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович (псевд.: Ф.Полтавчук, А.Чепа, А.Чорний та ін.; 15(03).
08.1846—03.08(21.07).1914) — революц. діяч, журналіст, письменник. Н. на Полтавщині. З дворян,
син чиновника. Дитинство провів
у м. Новоград-Волинський і с. Мойсівка Пирятинського пов. Полтав.
губ. (нині Драбівського р-ну Чер-

628
ВОЛШ

кас. обл.). Навч. у г-зіях СанктПетербурга та Одеси, потім на
юрид. ф-ті Моск. ун-ту (не закінчив). У Москві став активістом
«Малоросійської громади» (1863—
66). Разом із рос. революціонером
Г.Лопатіним улаштував для видання книг і поширення їх серед
селян «Рублеве товариство» (1867),
за що від лют. до серп. 1868 відсидів у казематі Третього відділення,
а по звільненні перебував під негласним жандармським наглядом.
Працював у моск. книгарні,
підтримував студент. рух. 1869
за зв’язки з підпіллям ув’язнений,
утримувався у моск. тюрмах, а
потім його перевели до Петропавловської фортеці. Звинувачений у зберіганні рукописів «злочинного характеру» та «підготовці
народного повстання», 1871 виправдався. Того ж року ввійшов
до центр. осередку «чайковців».
Від 1872 служив у Одесі
діловодом, співробітничав у газ.
«Новороссийский телеграф», спільно з народниками І.Ковальським
та С.Чудновським налагодив випуск пропагандистського час.
«Вперед». 1873 організував з одеситів і херсонців «Гурток ініціативи» (із сильними укр. симпатіями), куди входили, зокрема,
А.Франжолі, М.Ланганс, А.Желябов та ін. Склав агітаційну брошуру «Правдиве слово Хлібороба»,
цитував у ній поезії Т.Шевченка й
фольклорні тв. (окремо видана
О.Терлецьким 1876 у Відні, проте
майже весь тираж затримали австрійс. власті; пізніше передрукована І.Франком у зб. листів М.Драгоманова).
1874 заарештований і допроваджений в камеру-одиночку
Басманної часті Москви, а після
невдалої спроби втекти — до Петропавловської фортеці. За роки
ув’язнення втратив слух. На «процесі 193-х» (30(18) жовт. 1877 — 4
лют. (23 січ.) 1878) рішуче відмовився відповідати на запитання
суду, був висланий до Тобольської губ. Написав знаменитий
«заповіт засуджених» («Община»,
1878, № 6—7), підтриманий товаришами по цьому процесу, покараними каторгою та засланням. У
ніч на 30(18) лип. 1878 відправлений
до Сибіру. 1882—88 у Томську (нині
місто, РФ) неофіційно редагував
«Сибирскую газету», де виступали,
зокрема, Д.Клеменц, В.Короленко,
Г.Мачтет, К.Станюкович. Нелегально друкувався в час. «Народная воля».

1889 втік до Канади. Публікувався в англомовній пресі («Toronto Globe», «The World», «Woodstock College Monthly», «The Fortnіgtly Rewіew» та ін.). Од 1890 мешкав у Лондоні, співпрацював із
С.Кравчинським у Товаристві друзів російської свободи, у ж. «Free
Russіa».
Автор публіцистичних книжок, казок, віршів, спогадів (частина доробку побачила світ у Росії 1906—07). Був одним із засн.
Фонду вільної рос. преси (1891—
1901), редагував його «Летучие
листки» (1893—99). З П.Кропоткіним створив гурток ім. О.Герцена.
Познайомившись із М.Драгомановим, опублікував його працю «Неволя веры в России». Листувався з Марком Вовчком, I.Франком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою, переклав рос. мовою
«Тіні забутих предків» М.Коцюбинського («Заветы», 1912, № 1—3).
Низку рос. тв. В. переклали українською Л.Українка, М.Залізняк та ін.
П. у м. Лондон.
Літ.: Драгоманов М. Листи до
Ів.Франка і инших: 1887—1895. Львів,
1908; Кудрин Н. [Русанов Н.С.]
Ф.В. Волховский. «Русское богатство»,
1914, № 9; Чайковский Н.Ф. Ф.В.Волховский. «Голос минувшего», 1914,
№ 10; Рощевская Л.П. Поэт вольной
печати в сибирской ссылке. В кн.: Вопросы изучения и преподавания литературы. Тюмень, 1966; Рудько М. До історії революційно-народницького руху
на Україні. «Архіви України», 1969,
№ 5; Чарушин Н.А. О далеком прошлом. М., 1973; Дун О.З. «Казка про неправедного царя» Ф.Волховського в
перекладі Лесі Українки. В кн.: Леся
Українка. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1984; Листи Лесі Українки
до Фелікса Волховського. «Слово і
час», 1991, № 2, 5; Дудко В. Два листи з
американського архіву. «Книжник»,
1991, № 5; Листи до Михайла Коцюбинського, т. 1. К., 2002.
П.Г. Усенко.

ВОЛШ (Walch) Едмунд (1885—
1956) — катол. священик, чернець ордену єзуїтів, проф. (з
1918) катол. ун-ту у Джорджтауні
(США), кер. Папської місії допомоги голодуючим у Росії, яка у
серп. 1922 — черв. 1924 щоденно
забезпечувала обідами та пайками
в цілому 150—160 тис. осіб, насамперед дітей, в т. ч. у Криму, де
працювала філія місії. Обсяги та
інтенсивність надання допомоги
В. тісно пов’язував з пом’якшенням атеїстичної політики рад.
кер-ва. Як неофіц. представник

Ватикану в РСФРР, згодом в
СРСР захищав інтереси катол. церкви на рад. теренах, зокрема,
всебічно допомагав римо-катол.
духовенству України. Повернувшись до США, виступав проти
дипломатичного визнання СРСР
з огляду на антиреліг. практику
рад. д-ви.
П. у США.
Літ.: Stehle H. Geheіmdіplomatіe іm
Vatіkan: Dіe Papste und dіe Kommunіsten. Zьrіch, 1993.
Н.С. Рубльова.

«ВОЛЬНОЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЕ
ОБЩЕСТВО» («ВЭО») — перше
в Рос. імперії наук.-екон. т-во,
формально незалежне від будьяких урядових інституцій. Засноване 1765 у Санкт-Петербурзі
великими землевласниками з
метою реформувати с. госп-во.
Намагалося поширювати наук.
знання, для чого був створений
власний періодичний орган «Труды ВЭО» (1766—1915, понад 280
вип.). Але реальні успіхи в справі
пропаганди наук. знань у сусп-ві
прийшли лише після ліквідації
кріпосного права 1861. При т-ві
1872 ств. К-т грамотності, який
1873 відкрив дві жін. шк. Крім того, К-т за час свого існування видав бл. 130 назв популярних книжок, які розповсюджувалися серед нас. за доступними цінами.
Особливу увагу т-во приділяло
проведенню конкурсів, завданням яких було виявлення і поширення способів раціонального ведення с. госп-ва. Чимало філій
«ВЭО» було створено в Україні,
особливо в степових губ. На жаль,
надзвичайно корисна діяльність
т-ва не знаходила належної підтримки з боку царського уряду,
навпаки, 1896 урядовим розпорядженням було закрито К-т грамотності. Остаточно т-во ліквідоване 1919 більшовиками.
О.В. Лисенко.

ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
НИЗОВОГО

офіц., хоч і не зовсім точна, назва
Запорозької Січі та належних їй
земель, що охоплювали значну
тер. Центр. та Пд. України у пониззі: Дніпра та його прит. —
Оріль, Самара, Протовча, Конка,
Інгулець, Чортомлик, Томаківка;
Пд. Бугу і його прит. Інгулу та Кальміусу. Центром В.В.З.н. була
Запороз. Січ, яка 16—18 ст. не менше восьми разів змінювала своє
місцерозташування, але переважно локалізувалася на тер. Великого
Лугу, що знаходився нижче дніп-

ровських порогів (затоплений водами Каховського водосховища).
В.В.З.н. дістали таку назву тому, що на ці землі поширювалися
права і вольності, надані Кошу Запорозької Січі. Перші згадки про
такі права припадають на часи
формування реєстрового війська,
тобто на останній рік правління
короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІ Августа (1572) і особливо короля Стефана Баторія, який 1578
провів козац. реформу. Тоді ж він
видав свій універсал-привілей запорожцям (див. Військо Запорозьке), згідно з яким їм надавалися
не тільки герб, прапор, певні права й вольності, а й величезна тер.
Степової України в Пн. Причорномор’ї та Приазов’ї. Цей документ не дійшов до нашого часу, а
універсал Б.Хмельницького, яким
стверджувалося надання запорожцям цих земель (1655), є, очевидно, фальсифікатом серед. 18 ст.
З початком національної революції 1648—1676 В.В.З.н. увійшли
до складу Укр. козац. д-ви — Гетьманщини. Під час гетьманства
I.Виговського (1657—59) Січ була в
опозиції до нього і заявила свої
автономістські претензії. В наступне десятиріччя Січ то зближувалася з Гетьманщиною або якоюсь
її частиною, то посилювала свої
незалежницькі устремління. Згідно з Андрусівським договором (перемир’ям) 1667, В.В.З.н. визнавалися як осібна від Гетьманщини
тер., а її уряд — формально залежним від Речі Посполитої та Рос.
д-ви. За умовами «Вічного миру»
1686, В.В.З.н. мали лише одного
протектора — моск. царя. Внаслідок колоніальної політики Російської імперії автономія В.В.З.н.
поступово обмежувалася — так
само, як і зменшувалась його тер.
На запороз. землях царський уряд
заснував Нову Сербію (1752) та Слов’яно-Сербію (1753), частину Приазов’я передав з-під юрисдикції
Війська Запороз. до Всевеликого
Війська Донського і т. д. 1775 Запороз. Січ була ліквідована остаточно, а її землі передані переважно
рос. дворянам.
На В.В.З.н. козаки займалися
мисливством, рибальством, пізніше скотарством, хліборобством,
ремеслами й торгівлею. Землі були власністю Війська Запороз. і
не могли бути приватною власністю. Раз на рік на заг. козац. раді відбувалося жеребкування, яким
визначали місця промислів між
38 куренями. На землях В.В.З.н.
не існувало кріпосного права, і це

робило їх привабливими для жителів усієї України. Крім козаків,
тут проживало чимало ін. осіб
(«підданство», «нетяги»), які не
мали права голосу на раді. У зв’язку з припливом нас. до В.В.З.н.
(сюди переселялися інколи цілі
села з Правобереж. та Лівобереж.
України) формувалися паланки —
військ.-адм. центри й округи. На
поч. 18 ст. було 5 паланок, пізніше — не менше 8 (Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька, Протовчанська, Орільська, Самарська, Прогноївська).
Найбагатшими і найвпливовішими були паланки Кодацька з центром у Новому Кодаку та Самарська із центром у Самарі (нині
м. Новомосковськ). У паланках
діяли місц. адміністрація на чолі з
полковником козацьким і суд, існували церкви, школи, перевози,
ярмарки тощо. Цій адміністрації
підлягало нас., що проживало на
хуторах, у слободах, селах, містах.
На В.В.З.н. існував церк. устрій.
Усі жителі мали бути виключно
правосл., було бл. 100 правосл.
храмів і каплиць, існували монастирі й скити. Гол. вважалася церква Покрови Пресвятої Богородиці, а 1760 було встановлено
Старокодацьке духовне намісне
правління. Традиційно Січ у
церк. відношенні була пов’язана з
Києво-Межигірським Спасо-Преображенським монастирем, а від
1774 підлягала безпосередньо київ. митрополитові. В.В.З.н. були
також важливою зоною культ.
розвитку України (козац. фольклор, козац. бароко, живопис тощо). Після ліквідації В.В.З.н.
(1775) їх традиції зберігались серед укр. народу, особливо задунайців, чорноморців та козаків ін.
військ 18 — поч. 20 ст.
Літ.: Эварницкий Д.И. Вольности
запорожских казаков. СПб., 1898; Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. К., 1969; Мицик Ю.А. та ін. Як козаки воювали.
Дніпропетровськ, 1991; Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734—1775). Запоріжжя, 1998.
Ю.А. Мицик.

ВОЛЬТЕР (Voltaіre, справжнє
ім’я та прізв. Марі Франсуа Аруе;
21.11.1694—30.05.1778) — франц.
філософ-просвітитель, історик,
письменник, чл. Франц. акад.
(1745), почесний чл. Петерб. АН
(1746). Н. в Парижі в сім’ї нотаріуса. Закінчив єзуїтський коледж. У своїх працях неодноразово звертався до укр. істор. досвіду.

Так, його «Історія Карла ХII, короля шведського» (1731) містить
розділ про Україну, яка «завжди
прагнула свободи». Ця книга витримала понад 100 вид. різними
мовами і справила великий вплив
на формування концепції укр. історії в європ. історіографії Просвітництва доби. Події в Україні
відображено
також
в
його
2-томній «Історії Росії за Петра
Великого» (1759—63). Досліджуючи укр.-швед. відносини, Гетьманщину й діяльність I.Мазепи, В.
перший на Зх. використав матеріали, надані йому, за посередництвом П.Орлика, учасниками подій. Від В. пішла традиція зображувати Мазепу як сильну істор.
постать і колоритну особистість. Вольтер.
З В. листувався останній гетьман
України К.Розумовський, пізніше — імп. Катерина ІІ. З іменем
вченого пов’язане поширення в
Україні 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст.
«вольтер’янства» — вільнодумства
й критики тиранії та клерикалізму,
що знайшло відображення в діяльності Я.Козельського, І.Котляревського, декабристів та ін.
П. у м. Париж.
Тв.: Histoire de Charles XII, roi de
Suйde, vol. 1—2. Paris, 1731.
Літ.: Борщак I. Вольтер і Україна.
«Україна», 1926, № 1.
М.М. Варварцев.

ВОЛЬФ Арнольд (1877—24.11.
1924) — військ. діяч, ген.-хорунжий УГА. Н. в м. Простейов (Чехія) в сім’ї нім. купця. Закінчив
г-зію, кадетську і старшинську
(1901) військ. шк., служив на командних посадах австрійс. армії.
У роки Першої світової війни — на
італ. фронті, підполк., командир
піх. полку. У груд. 1918 добровільно вступив на службу до УГА,
взяв участь в українській революції
1917—1921. Командир бойової
групи, 3-ї Бережанської бригади,
2-го корпусу, відзначився у Чортківській наступальній операції УГА
1919, Київ. наступальній операції
1919. З весни 1920 — командир
інтернованої бригади УГА у Чехословаччині, голова т-ва колиш. вояків армії.
Від серед. 1920 перебував у таборі для військовополонених Ліберці (Чехія). У черв. 1921 призначений комендантом табору в
м. Юзефів, де і помер, похований
на батьківщині.
Літ.: Удовиченко О. Україна у війні
за державність. Вінніпег, 1954; Колянчук О. та ін. Генералітет українських
визвольних змагань. Львів, 1995; Лит-

А. Вольф.

629
ВОЛЬФ

630
ВОЛЬФ

В.Д. Вольховський.

вин М. Українсько-польська війна
1918—1919 рр. Львів, 1998.
К.Є. Науменко.

ВОЛЬФ Фердінанд Богданович
(1791 або серед. 1790-х рр. —
05.01.1855(24.12.1854)) — декабрист, лікар. Н. в м. Москва в родині аптекаря, титулярного радника Б.Вольфа. Вихований у пансіоні при лютеранській церкві в
Москві. 1810 — волонтер моск.
від-ня петерб. Медико-хірургічної акад., 1812 — доброволець у
шпиталі, 1814 закінчив курс навчання «кандидатом за медичною
частиною», направлений до Ковельського військ. шпиталю, потім — до Луцького, 1815 — молодший лікар 2-го класу, 1817 — 1-го
класу, 1818 — старший лікар, а
1819 — штаб-лікар, 1822 призначений на посаду лікаря при
польовому генерал-лікарі 2-ї армії у м-ку Тульчин (разом із тим
виконував обов’язки старшого
лікаря в госпіталі). Нагороджений орденом св. Володимира
4-го ст. (1821).
Чл. «Союзу благоденства»,
один із засн. Пд. т-ва (див. Декабристів рух), друг П.Пестеля. Був
арештований 18(06) січ. 1826, від
27(15) січ. 1826 до 2 лют. (21 січ.)
1827 утримувався в Петропавловській фортеці. Засуджений за 2-м
розрядом, конфірмований на
20-літню каторгу (термін поступово скоротили до 10 років). Від
19(07) берез. 1827 — у Читинському острозі (в казематі читав в’язням лекції з фізики, хімії, анатомії), від осені 1830 — у Петровському заводі (нині м. ПетровськЗабайкальський Читинської обл.,
РФ). Від зими 1835/36 — на поселенні в с. Урик поблизу Іркутська
(нині РФ). Через рік отримав
офіц. дозвіл на мед. практику
(«через нестачу в краї медичних
чиновників»). Мав великий авторитет серед товаришів на засланні. Від 1845 — у м. Тобольськ (нині Тюменської обл., РФ), од 1852
служив у лікарні місц. тюрми.
П. у м. Тобольськ.
Літ.: Лушников А.Г. Декабристврач Ф.Б.Вольф. В кн.: Декабристы в
Сибири. Новосибирск, 1952; Восстание декабристов: Документы, т. 12.
М., 1969; Лихогляд Н.Ф. Фердинанд
Богданович Вольф — активный участник Тульчинской управы. В кн.: Декабристские чтения: Материалы Республиканской научно-практической
конференции, посвященной 165-летию со дня восстания декабристов,
вып. 4. К., 1991.
П.Г. Усенко.

ВОЛЬХОВСЬКИЙ (Вальховський, Вальковський) Володимир
Дмитрович (1798 — 19(07).03.
1841) — декабрист, військовик,
ген.-майор Генштабу (1831).
Н. у Полтав. губ. в сім’ї офіцера. Виховувався у Моск. університетському пансіоні, звідки 1811
за відмінні успіхи переведений до
Царськосельського ліцею. Однокашник О.Пушкіна. Закінчив
навчання 1817 з великою золотою
медаллю, одразу був номінований
гвард. офіцером, а після додаткового екзамену зарахований до
Гвард. Генштабу. Співпрацював із
петерб. час. «Военный журнал»,
редагованим Ф.Глинкою, публікував матеріали з істор. тематики.
1824 відряджений до Окремого
Оренбурзького корпусу. 1825—26
перебував у закаспійській експедиції.
Член переддекабристської Священної артілі, Союзу порятунку,
Союзу благоденства, Пн. т-ва
(див. Декабристів рух). За заступництва І.Дибича уник притягнення до суду. Відісланий на рос.перську війну 1826—28. Відзначився в штурмі Еривані (нині
м. Єреван, Вірменія), сприяв підготовці Туркманчайської мирної
угоди. 1827 направлений до
м. Тегеран (Іран) «для вивезення
10 000 000 рублів сріблом контрибуції». 1828 — полковник, корпусний обер-квартирмейстер. На
Кавказі підтримував репресованих декабристів, М.Лермонтова
та ін. засланців.
Учасник російсько-турецької
війни 1828—1829, придушення польського повстання 1830—1831. Зазнав контузії. Від 1832 виконував
обов’язки нач. штабу Окремого
Кавказ. корпусу, від 2 лют. (21
січ.) до 16(04) квіт. 1835 фактично
управляв Закавказзям. 1837 відправлений до Прибалтики командувати бригадою піх. д-зії, через хворобу прибув на нове місце
служби лише в серед. 1838. Після
відставки 1839 повернувся в Україну, оселився в маєтку дружини
Марії (дочки директора Царськосельського ліцею Василя Малиновського) в Ізюмському пов.
Харків. губ., де й помер.
1978 В. та його шурину декабристові Іванові Малиновському
встановлено пам’ятник у с. Кам’янка (нині село Ізюмського
р-ну Харків. обл.).
Літ.: Малиновский И.В. В.Д.Вольховский. Х., 1844; Восстание декабристов: Материалы, т. 8. Л., 1925; Руденская М.П., Руденская С.Д. С лицей-

ского порога. Л., 1984; Соколов В.
Рядом с Пушкиным. Х., 1996.
П.Г.Усенко.

ВОЛЮМІНА ЛЕГУМ
Volumina Legum.

див.

ВОЛЮНТАРИЗМ (від лат. voluntarius — залежний від волі) —
1) філос. напрям, що розглядає
волю людини як основну рушійну
силу сусп. розвитку, заперечує існування законів соціального поступу і причинно-наслідкову природу сусп. явищ і процесів. Термін введений у наук. обіг нім. соціологом Ф.Теннісом 1883;
2) різновид сусп.-політ. керування, який ігнорує необхідність
всебічного врахування тенденцій
істор. розвитку та реальних поточних умов соціального життя, нехтує можливостями системного
обґрунтування тих чи ін. практичних дій. В. властиве перебільшення, а інколи й ідеалізація ролі силових і насильницьких методів
реформування сусп. буття.
В історії України рад. доби
особливо масштабним і трагічним
за наслідками проявом В. була
політика колективізації сільського
господарства, яка зумовила голодомор 1932—1933 в УСРР. Проявом В. були і хрущовські (див.
М.Хрущов) реформи 2-ї пол.
1950-х — 1-ї пол. 1960-х рр. Елементи В. притаманні також проведенню політ. та соціально-екон.
реформ у незалежній Україні в
1990-х рр.
В.В. Головко.

«ВОЛЯ» — тижневик сусп.-політ.
та культ. життя. Виходив у Відні з
черв. 1919 до листоп. 1921. Останні три вип. журналу з’явилися під
назвою «Воля України». Видавцем і ред. «В.» був В.Піснячевський (псевд. — А.Горленко).
У редакції працювали З.Адельсбергер, В.Даскалюк, І.Кедрин, І.Мурський, А.Хомин та ін. Працівники
журналу сповідували різні політ.,
але загалом соборницькі позиції.
«В.» виступала проти «радянофільства». Тижневик широко подавав новини з розвитку політ.
подій в Україні і був цінним джерелом інформації про боротьбу за
укр. незалежність. Вид. сповіщало
про життя українців в еміграції й
політику зх. д-в щодо України.
«В.» друкувала витяги з нім., франц.
та англ. вид., огляди й хронологію
подій. Чималий обсяг видання займали тв. худож. літ.: вірші О.Олеся, П.Карманського, В.Вишива-

ного (див. Вільгельм Габсбург-Льотрінген), оповідання, уривки драм.
тв. О.Грицая, В.О’Коннор-Вілінської, М.Левицького, О.Драгоманової-Храпко; критичні статті на
тв. Є.Карпенка, А.Крушельницького. 1921 В.Піснячевський при
ж. «В.» організував вид-во «Наша
воля», гол. завданням якого було
видання худож. тв., друкованих
раніше у «В.».
О.О. Песчаний.

«ВОЛЯ І БАТЬКІВЩИНА» —
машинописний журнал підпільної орг-ції Український національний фронт (УНФ). Виходив з
жовт. 1964 до черв. 1966 (всього
16 чисел), обсягом 13—22 сторінки машинопису через 1,5 інтервалу. Автор більшості статей —
кер. УНФ Д.Квецко. Ред. та друкар — З.Красівський. Наклад кожного журналу — 6 прим. Встановлено його поширення (в оригіналі і передруці) в 11 областях
України. Публікувалися: проекти
Програми та Статуту УНФ, Присяга чл. орг-ції, статті антирежимного та програмного самостійницького характеру, передруки з
вид. ОУН та УПА, самвидав. Друк
часопису припинено через арешти чл. УНФ. Відновлено у жовт.
1995 Львів. обласною орг-цією
Конгресу українських націоналістів
(гол. ред. І.Губка).
Літ.: Зайцев Ю.Д. Український національний фронт у русі опору 60-х років. «Воля і Батьківщина», 1995, ч. 1 (17);
Український Національний Фронт:
Дослідження, документи, матеріали.
Львів, 2000.
Ю.Д. Зайцев.

«ВОПРОСЫ ИСТОРИИ» — щомісячний наук. журнал. Виходить
у Москві. Ств. у верес. 1945 на базі
ж. «Историк-марксист» (друкувався з січ. 1926) та «Исторического
журнала» (виходив з січ. 1937) як
орган Від-ня істор. наук АН
СРСР та Мін-ва вищої і серед.
спец. освіти. Від верес. 1996 — орган РАН. «В.и.» публікує проблемні статті із заг. питань історії, теорії істор. процесу, питань історіографії, джерелознавства та ін.
Останнім часом більшість публікацій має наук.-популярну спрямованість.
О.Д. Кузьминська.

«ВОПРОСЫ ИСТОРИИ КПСС»
(від листоп. 1991 — «Кентавр») —
щомісячний наук. журнал. Виходив у Москві від лип. 1957 як орган Ін-ту марксизму-ленінізму

при ЦК КПРС. До листоп. 1991
публікувалися теор. та проблемні
статті з історії КПРС, комуніст. та
робітн. партій, міжнар. робітн.
руху та ін. Від листоп. 1991 — щомісячний історико-політологічний
журнал. В оновленому виданні
вміщуються статті та матеріали з
історії сучасності, зокрема пер.
рос. мовою праць зарубіжних дослідників, висвітлюються проблеми історії Росії. У постійній рубриці «Росія і сучасний світ» порушуються питання нац. інтересів
Росії в СНД. Розділи: «Политологический анализ эпохи», «Вопросы политической и социальной
теории», «Партии и движения»,
«Страницы истории», «За семью
печатями: из секретных материалов», «Новые документы» та інші.
О.Д. Кузьминська.

ВОРОБЕЦЬ Федір Васильович
(1922—1959) — активний діяч
ОУН, поручник УПА. Н. в с. Горожанка (нині село Монастириського р-ну Терноп. обл.). Закінчив Станіславську г-зію (1939).
Учасник похідної групи ОУН на
Житомирщині. Районний, згодом
(1941) надрайонний провідник
ОУН у смт Олевськ Житомир.
обл. 1943 — окружний провідник
ОУН на Житомирщині, командир
Сх. округи «Тютюнник». Від серп.
1944 — заст. провідника ОУН Сх.
краю «Одеса», з 1945 — крайовий
провідник. 15 січ. 1946 поранений
в бою з від. НКВС, захоплений
живим. Засуджений на смерть, вирок замінено на 25 років ув’язнення (Озерлаг, Іркутська обл., РФ).
П. у в’язничній лікарні.
Літ.: Літопис УПА. Торонто, 1980;
Содоль П. Українська повстанча армія,
1943—49: Довідник. Нью-Йорк, 1994.
О.М. Онишко.

ВОРОБЙОВ Володимир Петрович
(27.07.1876—31.10.1937) — лікар,
анатом. Д-р мед. н. (1908), засл.
проф. СРСР (1924), акад. ВУАН
(1934; від 1936 — АН УРСР). Н. в
м. Одеса. 1897—1903 навч. на мед.
ф-ті Харків. ун-ту. 1910—17 —
зав. каф-ри Харків. жін. мед. інту, 1919—21 — Софійського унту в Болгарії. 1921—37 — зав.
каф-ри анатомії Харків. мед. ін-ту
і водночас (з 1927) наук. кер. Всеукр. ін-ту експериментальної медицини ім. І.Мечникова. В. —
один з основоположників функціонально-динамічного напряму
в анатомії. Розробив нові анатомічні методи дослідження (мак-

ромікроскопічний та стереоморфологічний). Разом із Б.Збарським провів роботи з бальзамування тіла В.Леніна. Організував у
Харкові єдиний на той час у світі
музей «Становлення людини»
(1932). Склав перший рад. п’ятитомний «Атлас анатомії людини»
(1938—42). Створив найбільшу шк.
рад. анатомів. Чл. ВУЦВК, Харків. міськради. Премія ім. В.Леніна (1927).
П. у м. Харків. 1939 встановлено премію Акад. мед. наук
СРСР ім. В.Воробйова за кращу
роботу з анатомії.
Літ.: Кульчицький К.І. та ін. В.П.Воробйов. К., 1976; Новоминский А.Н.,
Попов В.Н. Владимир Петрович Воробьев. К., 1986.
В.І. Марочко, В.І. Прилуцький.

ВОРОБЙОВ Іван Олексійович
(26.08.1921—17.03.1991) — військовик, полковник (1956). Двічі
Герой Рад. Союзу (19 серп. 1944,
29 черв. 1945). Н. в с. Горбачово
(нині село Тульської обл., РФ). У
Червоній армії від 1940 (див.
Радянська армія). Закінчив Тамбовську військ.-авіац. шк. пілотів
(1941), Військ.-повітряну акад.
ім. М.Жуковського (1952). Під
час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 — на
Сталінградському, Пд. фронтах,
Четвертому Українському фронті,
3-му Білорус. фронті — льотчикштурмовик, командир ланки, ескадрильї 76-го гвард. штурмового
авіаполку. Здійснив понад 320 бойових вильотів, знищив багато
живої сили і бойової техніки ворога. Після війни — командир ескадрильї, авіаполку. Від 1958 — на
викладацькій роботі. Від 1973 — у
відставці в чині полковника.
П. у м. Київ.
Літ.: Люди бессмертного подвига,
кн. 1. М., 1975; Великая Отечественная война. 1941—1945: Энциклопедия.
М., 1985; Герои Советского Союза:
Краткий биографический словарь, т. 1.
М., 1987.
Т.С. Першина.

ВОРОБЙОВ-СЕМЕНОВ Павло
Ілліч (1896—1941) — один з організаторів та перший кер. комсомолу України (див. Ленінська комуністична спілка молоді України).
Н. в с. Артюшково (нині село
Курської обл., РФ). 1898 його родина переїхала до Києва. Закінчив
учительську шк. 1915—17 працював учителем у селах Київщини.
1918 — чл. підпільного київ. міськ-

631
ВОРОБЙОВ

В.П. Воробйов.

І.О. Воробйов.

П.І. Воробйов-Семенов.

632
ВОРОБКЕВИЧ

кому комсомолу. Після I з’їзду
Комуніст. спілки робітн. молоді
України (Київ, 26 черв. — 1 лип.
1919) очолив президію її ЦК. Перебував на чолі комсомолу України до трав. 1920. 1921—25 — на
комуніст. парт. та комсомольській роботі на Київщині. Після закінчення екон. від-ня ін-ту Червоної професури — на викладацькій та госп. роботі у Москві. Загинув у евакуації на тер. сучасної
Республіки Башкортостан, РФ.
В.І. Прилуцький.

Г.І. Воробкевич.

С.І. Воробкевич.

ВОРОБКЕВИЧ Григорій Іванович
(псевд. — Наум Шрам; 10.01.
1838—24.11.1884) — поет. Брат
С.Воробкевича. Н. в м. Чернівці в
сім’ї священика. Закінчив Чернів.
духовну семінарію. Висвячений
на правосл. священика. Служив у
Львові, Чернівцях та ін. місцях.
Наприкінці 1860-х рр. почав писати вірші, друкував їх у зх.-укр.
періодиці (ж. «Правда», альманах
«Руська хата» та ін.). Серед його
тв. — ліричні поезії, близькі за
формою і настроями до нар.
пісень, вірші та поеми на істор.
тематику («Богун», «Богдан підо
Львовом», «Берестечко», «Сон» та
ін.), в яких змальовував героїчну
боротьбу під проводом Б.Хмельницького, страдницьке життя укр.
народу, висловлював сподівання
на його краще майбутнє та возз’єднання укр. земель.
П. у м. Чернівці.
Зб. поезій В. видано посмертно 1904.
Тв.: Поезії. Чернівці, 1904.
Літ.: Маковей О. [Передмова]. В кн.:
Воробкевич Г. Поезії. Чернівці, 1904.
В.І. Кізченко.

В.В. Воровський.

А.В. Ворожейкін.

ВОРОБКЕВИЧ Сидір (Ісидор)
Іванович (псевд.: Данило Млака,
Демко Маковійчук, Морозенко,
Семен Хрін, Исодор В., С.Волох,
Сирота з Буковини, Іван Іванів з
Кіцманя; 05.05.1836—19.09.1903) —
правосл. богослов, письменник,
композитор, педагог, культ. діяч.
Брат Г.Воробкевича. Н. в м. Чернівці в сім’ї священика. Закінчив
г-зію і духовну семінарію у Чернівцях, Віденську консерваторію
(1869). Висвячений на правосл.
священика. Від 1867 викладав
спів у Чернів. духовній семінарії і
г-зії, з 1875 — проф. богослов’я
Чернів. ун-ту. 1875 очолив «Руське літературне товариство», 1876 —
студентське т-во «Союз», 1877
один із засн. і ред. альманаху
«Руська хата», 1884 — перший голова заснованого в Чернівцях

«Руського літературно-музичного
товариства». Автор 300 церк. проповідей; написав підручники співу
й музики для нар. шк. Виховав
одного з основоположників румун. нац. музики Чипріана Порумбеску (1853—83) і композиторабуковинця, музикознавця Єусебія
Мандичевського (1857—1929). В. —
автор циклу віршів «Думки з Буковини» (1863), «Над Прутом»
(1901). Повне видання тв. В. у 3 т.
вийшло у Львові (1909—11).
В. був одним із найпопулярніших письменників і композиторів на Буковині й Галичині. Найбільшою майстерністю відзначаються його ліричні та реліг.-патріотичні вірші, а такі, як «Збудилась Русь», «Рідна мова», «Руська
піснь», стали хрестоматійними.
Для театру «Руська бесіда» написав 18 драм. Автор істор. оповідань — «Турецькі бранці» (1865),
«Месть Чорногорця» (1876), поеми «Нечай» (1868), драм — «Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891), циклу віршів «З нещасної Болгарії» (1876).
Композиторська творчість В.:
літургійні пісні й псалми, хорові
тв., сольні пісні, оперети. Серед
муз. композицій — 20 на слова
Т.Шевченка, понад 30 на вірші
молдов. поета Васіле Александрі,
низка пісень на слова М.Шашкевича, Ю.Федьковича, І.Франка.
В. написав музику до 15 театральних вистав. Архів В. зберігається
в Ін-ті літ. ім. Т.Шевченка НАН
України.
П. у м. Чернівці.
Літ.: Смаль-Стоцький С. I.Воробкевич. Ювілейна споминка. «Зоря»,
1887, № 11; Гнатюк В. Ізидор Воробкевич. «ЛНВ», 1903, т. 24, кн. 8; Доманицький В. И.Воробкевич. «Киевская
старина», 1903, № 11; Якубовський Б.
Галицька та буковинська поезія 19 в.
К., 1927; Білинська М.І. І.Воробкевич.
К., 1958; Франко І. Передмова [до видання: Данило Млака (Ізидор Воробкевич). Над Прутом]. В кн.: Франко І.
Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Бондар М.П. Поезія пошевченківської
епохи. Система жанрів. К., 1986.
Б.В. Завадка.

ВОРОВСЬКИЙ Вацлав Вацлавович (літ. та парт. псевд.: П.Орловський, Шварц, Жозефіна, Фавн
та ін.; 27(15).10.1871—10.05.1923) —
публіцист, дипломат. Н. в м. Москва в дворянській родині обрусілих
поляків. Закінчив г-зію і вступив
1890 до Моск. ун-ту на мат. від-ня
фіз.-мат. ф-ту. 1891 перевівся до
Моск. тех. уч-ща для набуття тех.
спеціалізації. Співробітник газет

«Искра», «Вперед», «Пролетарий», «Правда». Працював літ.
критиком. Заснував в Одесі підпільне соціал-демократ. Пд. бюро. За марксистську пропаганду
заарештований, перебував в Одес.
тюрмі. 1912 засланий на два роки
до м. Вологда (нині місто в РФ).
1914—15 працював у Петрограді
(нині Санкт-Петербург) інженером. Від листоп. 1917 — рад. посол у сканд. країнах. Від 1921 —
повноважний представник РСФРР
в Італії. Був відряджений на Генуезьку конференцію 1922. Брав участь
у міжнар. конф. в Лозанні 1922—
23 (Швейцарія).
Убитий білим емігрантом Конраді у ресторані готелю «Сесіль»
(м. Лозанна). Швейцарський суд
виправдав Конраді.
Літ.: Материалы Генуэзской конференции. М., 1922; Всемирная история: Даты и события. М., 1968; Пияшев Н.Ф. В.В.Воровский. М., 1989.
Л.В. Нізова.

ВОРОЖБА — місто Білопільського р-ну Сум. обл. Розташов. на
р. Вир (прит. Сейму, бас. Дніпра).
Залізничний вузол.
Уперше згадується в істор.
джерелах під 1653. Назва походить від р. Ворожба, що протікала
поблизу населеного пункту. 1687
В. — військ. слобода Сумського
полку. 1765—80 — слобода Білопільського комісарства, а від 1835 —
волосний центр Сум. пов. Харків.
губ. 1869 через В. прокладено залізницю. Наприкінці 1920 — поч.
1930-х рр. В. перетворюється на
потужний залізничний вузол союзного значення.
Райцентр 1923—30. 1959 віднесено до категорії міст.
Літ.: Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации и быта степной
окраины Московского государства,
кн. 2. М., 1887; ІМіС УРСР. Сумська
область. К., 1973; Сумщина від давнини до сьогодення. Науковий довідник.
Суми, 2000.
О.Г. Бажан.

ВОРОЖЕЙКІН Арсеній Васильович (н. 28(15).10.1912) — військовик, ген.-майор авіації (1954).
Двічі Герой Рад. Союзу (4 лют.
1944, 19 серп. 1944). Н. в с. Прокофьєво (нині село Нижегородської обл., РФ). У Червоній армії з
1931. Закінчив Харків. військ.авіац. шк. льотчиків (1937), Військ.повітряну акад. (1942). Учасник боїв
на р. Халхін-Гол 1939 та радянськофінляндської війни 1939—1940. Під
час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 з серп.

1942 на Калінінському фронті,
Воронезькому фронті і Першому
Українському фронті — командир
екскадрильї 728-го винищувального авіаполку, потім заст. командира 32-го гвард. винищувального авіаполку, з жовт. 1944 —
старший інструктор-льотчик. Здійснив понад 240 бойових вильотів,
збив 36 літаків противника. Після
війни — командир авіац. полку,
авіац. д-зії, 1-й заст. команд.
Протиповітряної оборони Чорномор. флоту. Закінчив Військ.
акад. Генштабу (1952). З 1957 —
ген.-майор у відставці.
Літ.: За Отчизну, свободу и честь!
В кн.: Очерки о Героях Советского
Союза — горьковчанах, кн. 1. М.,
1961; Великая Отечественная война
1941—1945: Энциклопедия. М., 1985;
Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь, т. 1. М., 1987.
Т.С. Першина.

ВОРОЖІННЯ, ворожба — практика довідування про долю
людини та спосіб безпосереднього впливу на неї з допомогою
спец. магічних дій (гадання, зняття порчі тощо). Вважається, що
спершу В. було скероване на убезпечення від ворога. У язичницькі
часи у слов’ян В. було прерогативою волхвів (зокрема, відомо, що
у середньовічних балт. слов’ян
жерці гадали при святилищах за
допомогою священних коней). У
християн. часи, коли В. перестало
бути реліг. справою, як свідчать
нар. повір’я, окрім ворожок, гадалок і відьом, до В. міг вдаватися
будь-хто, практика В. була досить
поширеною і зводилася до певних
правил — виголошення відповідних молитов та вчинення дій з
предметами та речовинами (свічками, водою, волоссям, кров’ю,
вугіллям тощо). У давнину було
поширене гадання за різними
природними прикметами та ознаками речей: шумом дерев, криком
птахів, виттям вовків, станом нутрощів забитих тварин. Серед дівчат було популярним гадання-В.
про заміжжя в ніч на Різдво та
Новий рік. У наш час поширеніше гадання на картах та по
лініях долоні (хіромантія), що також є пережитком В.
Літ.: Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. К., 1991.
Ю.Г. Писаренко.

ВОРОНЕЗЬКИЙ ФРОНТ — оперативно-стратегічне об’єднання
(група армій) в період Великої

вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945. Сформований 7
лип. 1942 для оборони воронезького відтинку фронту та ударів по
пн. флангу ворожого угруповання, що наступало на Сталінград
(нині м. Волгоград, РФ). Першою
до складу В.ф. увійшла 40-ва армія, що захищала 1941 Воронеж
(РФ). Армія була сформована у
серп. 1941 в р-ні м. Конотоп у
складі Південно-Західного фронту,
але уникнула долі більшості його
військ, розгромлених у Київському оточенні. В різні часи до складу В.ф. входили також 6-та, 13-та,
21-ша, 38-ма, 47-ма, 52-га, 60-та,
64-та, 69-та армії, 4-та, 5-та, 6-та,
7-ма гвард. армії, 1-ша і 3-тя танк.
та 3-тя і 5-та гвард. танк. армії.
Взимку 1942—43 В.ф. брав участь
у розгромі нім. та італ. військ на
Середньому Дону. 8 лют. 1943
В.ф. визволив Курськ (РФ),
16 лют. — Харків, який німці через місяць контрнаступом взяли
знову. Видатну роль В.ф. відіграв
у Курській битві 1943, відбиваючи
найсильніший наступ ворога на
пд. дуги. Контрнаступ В.ф. завершився визволенням 5 серп. Бєлгорода (РФ) і спільно з Степовим
фронтом — 23 серп. Харкова (див.
Бєлгород-Харківська наступальна
операція 1943). Далі війська В.ф.
розгорнули наступ на київ. напрямі, з ходу форсували Дніпро і
створили плацдарми на правому
березі річки на пд. і пн. від Києва.
20 жовт. 1943 В.ф. було перейм.
на Перший Український фронт.
Команд. В.ф.: П.Голиков
(лип. 1942, жовт. 1942 — берез.
1943), М.Ватутін (лип. — жовт.
1942, берез. — жовт. 1943).
Літ.: Советская военная энциклопедия, т. 2. М., 1976.
В.С. Коваль.

ВОРОНЕЗЬКО-ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА
ОПЕРАЦІЯ-ВІДСТУП 1942 — вимушений тактичний відступ у роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945 військ Брянського фронту, Воронезького фронту, Південно-Західного фронту і Південного
фронту, проведений 7—24 лип.
1942 з метою не допустити їхнього оточення переважаючими силами противника. Наприкінці черв.
нім. армійська група «Вейхс» почала наступ на Воронезькому напрямі й прорвала оборону військ
Брянського фронту. Щоб не допустити оточення рад. військ південніше м. Воронеж (РФ), за на-

казом Ставки Верховного Головнокомандування в ніч на 7 лип.
рад. армійські частини, що там
перебували, були відведені на нові рубежі. На 7 лип. противник
розширив прорив до 300 км
вздовж фронту і, майже охопивши з пн. війська Пд.-Зх. фронту,
намагався його оточити. Але війська фронту вчасно відступили.
Не вдалася також спроба противника оточити війська Пд. фронту,
які оборонялися в Донбасі. За наказом Ставки вони були відведені
за р. Дон в його нижній течії і до
25 лип. закріпилися на лівому
березі.
В ході В.-В. о. рад. війська на
пд. відступили в глиб тер. на 150—
400 км. Ворог спромігся тоді створити пряму загрозу Сталінграду
(нині Волгоград, РФ) й Пн. Кавказу, але йому не вдалося оточити
й розгромити рад. війська. Відступ став передумовою успіху подальших дій рад. військ.
Літ.: Великая Отечественная война: 1941—1945: Энциклопедия. М.,
1985.
О.В. Буцько.

ВОРОНЕЗЬКО-ХАРКІВСЬКА
НАСТУПАЛЬНА
ОПЕРАЦІЯ
1943 — стратегічна наступальна
операція, здійснена повним складом військ Воронезького фронту
спільно з 13-ю армією Брянського
фронту і 6-ю армією ПівденноЗахідного фронту 13 січ. — 3 берез.
на пд.-зх. напрямі. Проведено три
фронтові наступальні операції —
Острогозько-Росошанську,
Воронезько-Касторненську, Харківську.
Метою Острогозько-Росошанської операції (13—27 січ.) військ
Воронезького і Пд.-Зх. фронтів
було знищення противника в р-ні
м. Острогозьк, смт Кам’янка і
м. Росош (усі Воронезької обл.,
РФ), оволодіння ділянкою залізниці Ліски—Кантеміровка. В ході
операції рад. війська потіснили
ворога на 140 км, звільнили важливі ділянки залізниці Ліски—
Кантеміровка і Ліски—Валуйки,
розгромили 15 ворожих д-зій,
створили сприятливі умови для
проведення
Воронезько-Касторненської операції й наступу
на харків. та донбаському напрямах.
Унаслідок Воронезько-Касторненської операції (24 січ. —
17 лют.) війська Воронезького і
лівого крила Брянського фронтів
розгромили 11 ворожих піх. д-зій,
визволили більшу ч. Воронезької і

633
ВОРОНЕЗЬКО

634
ВОРОНЕЦЬКІ

М.К. Вороний.

Курської обл., створили умови
для наступу на Курськ (РФ) і Харків.
Харківська наступальна операція військ Воронезького фронту
(2 лют. — 3 берез.) мала завершити розгром гітлерівського угруповання на курському й харків. напрямах, де у ворога утворився
400-кілометровий прорив, і звільнити харків. пром. р-н. Частини
Червоної армії завдали ворогові
значної поразки і просунулися на
100—260 км в глиб фронту. Але
досягнутий успіх їм закріпити не
вдалося. 3 берез. війська Воронезького фронту перейшли до оборони. 16 берез. в ході нім. наступу
Харків знову перейшов до рук ворога.
Літ.: Голиков Ф. Острогожско-Россошанская операция. «ВИЖ», 1973,
№ 1; На Воронежском направлении.
Воронеж, 1973; В сражении за Харьков. Х., 1983; Гуркин В.В. Стратегические и фронтовые операции Красной
армии. «ВИЖ», 1998, № 2.
Н.М. Руденко.

ВОРОНЕЦЬКІ (Войни-Воронецькі, Воронецькі із Збаража) —
князівський рід з династії литов.
Гедиміновичів по лінії Дмитра-Корибута Ольгердовича і близький
до князівських родів Вишневецьких, Збаразьких, Порицьких. Прізвище походить від Воронця на
Волині. Перші князі Воронецькі — Юрій і Война Федоровичі
Збаразькі (1-ша пол. 16 ст.). Представники роду були дрібними землевласниками, займали переважно другорядне становище князів-слуг у князів Вишневецьких і
Збаразьких. Найбільша чисельність роду припала на 2-гу пол.
16 — 1-шу пол. 17 ст. (до 10 осіб у
межах покоління). Найвідоміші
його представники — Андрій
Юрійович — королів. секретар
(1577); Валеріан — кременецький гродський суддя (18 ст.); Владислав — венденський стольник;
Лев Войнич — кременецький
гродський суддя (1591—96) і кременецький підстароста; Матеуш
Войнич — київ. підвоєвода (1584—
92) і київ. стольник; Миколай-Антоній Владиславич — черніг. каштелян, сенатор (поч. 17 ст.); Михайло Матушевич — володимирський підстароста (1638—48); Петро Станіславович — сотник надвірної корогви кн. В.-К.Острозького
(1596); Юрій Станіславович — чл.
правосл. Луцького братства (1614);
Якуб Юрійович — київ. катол.

єпископ (1585—88) і королів. секретар (1568, 1578).
Літ.: Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy. Warszawa, 1897; Яковенко Н.М.
Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна
Україна). К., 1993.
С.А. Леп’явко.

ВОРОНИЙ Микола Кіндратович
(літ. псевд.: Арлекін, Віщий Олег,
Кондратович, Микольчик та ін.;
24.11.1871—07.06.1938) — укр. поет, театрознавець, перекладач, громад.-політ. діяч. Н. на Катеринославщині в сел. сім’ї. Освіту здобув у Харків. реальному уч-щі,
згодом — Ростовському реальному уч-щі, з якого був виключений
за зв’язки з народниками, читання
й поширення нелегальної літ. Перебуваючи під постійним наглядом поліції, змушений був емігрувати. Навч. у Віденському ун-ті,
потім — на філос. ф-ті Львів. унту. У Львові В. зійшовся з І.Франком, брав участь у створенні Укр.
с.-д. партії. Редагував час. «Зоря»,
був співпрацівником ж. «Житє і
слово», допомагав І.Франкові у
виданні газет «Громадський голос» і «Радикал». Обіймав посаду
режисера театру «Руська бесіда»,
1897—1901 — актор труп: М.Кропивницького,
П.Саксаганського,
О.Васильєва та ін. Чл. «Братерства тарасівців» і РУП. Один із
засн. УЦР і К-ту укр. нац. театру
(1917). 1919 — режисер Держ. театру в Києві. 1920 В. — секретар і
співред. газ. «Українська трибуна» (Варшава). 1923 — дир. драм.
шк. при укр. консерваторії у Львові. 1926 повернувся в УСРР. Викладав на каф-рі худож. читання
Харків. муз.-драм. ін-ту. Від 1928
мешкав у Києві, працював у Всеукр. фотокіноуправлінні (ВУФКУ),
«Укртеатркіновидаві». У берез.
1934 заарештований і висланий з
України. 1937 повернувся із заслання і оселився на Кіровоградщині. Працював коректором у районній газеті, перекладав оперні
лібрето, писав кіносценарії. 1938
заарештований вдруге. Страчений за вироком особливої трійки
Управління НКВС Одес. обл.
Автор зб. поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913),
«За Україну» (1921), театрознавчих студій «Режисер» (1925), «Драматична примадонна» (1924), з
мистецтвознавства — «Пензлем і
пером», численних пер. і переспівів творів світ. класики.
Тв.: Поезії. Х., 1929; Вибрані поезії. К., 1959; Твори. К., 1989.

Літ.: Вервес Г.Д. Поет повертається
на батьківщину. В кн.: Вороний М. Твори. К., 1989; Верстюк В., Осташко Т.
Діячі Української Центральної Ради.
К., 1998.
Т.С. Осташко.

ВОРОНІЖ (у 1929—30-х рр. —
Вороніж Глухівський) — с-ще
міськ. типу Шосткинського р-ну
Сум. обл. Розташов. по обидва береги р. Осота (прит. Есані,
бас. Дніпра). Залізнична ст. Воронізька.

Михайлівська церква у Вороніжі.

Згадується в істор. документах
від 1177. 1654 — сотенне м-ко
Ніжинського полку. Після скасування полкового устрою В. як
центр волості ввійшов до складу
Глухівського пов. Новгород-Сіверського намісництва, а 1802 — новоств. Чернігівської губернії. Після
селянської реформи 1861 у В. почали діяти цукровий та хімічний
з-ди. 1923 у зв’язку з проведенням
адм.-тер. реформи В. увійшов до
Шосткинського р-ну. Від 1938 —
с-ще міськ. типу.
Пам’ятка арх-ри: Михайлівська церква 18 ст., побудована в
стилі бароко укр. архіт. І.Григоровичем-Барським. Уродженець В. —
фольклорист, етнограф І.Абрамов.
Літ.: Опис Новгород-Сіверського
намісництва (1774—1781 рр.). К., 1931;
ІМіС УРСР. Сумська область. К., 1973.
О.Г. Бажан.

ВОРОНОВИЦЯ — с-ще міськ.
типу Він. р-ну Він. обл. Розташов.
на р. Воронка (прит. Пд. Бугу), за
4 км від залізничної ст. Вороновиця. Нас. 7,1 тис. осіб (1999).
Уперше згадується під 1545.
Через В. пролягав торговий шлях
з Вінниці на Брацлав та Балту.
Від 1-ї чв. 17 ст. до 19 ст. — у во-

лодінні магнатів Гороховських. За
часів національної революції 1648—
1676 — сотенне м-ко Вінницького
полку. 1748 В. надано статус міста.
У 18 — поч. 20 ст. мала значну єврейс. громаду (1897 — з 3013 осіб
1411 євреї). У 2-й пол. 19 ст. В.
стала кінцевою ст. залізничної
гілки Проскурів (нині м. Хмельницький) — Кам’янець-Подільський — В., що сприяло її екон. розвиткові (зокрема цукроварінню).
1869—70 тут проживав конструктор першого літака О.Можайський (нині в його будинку розташов. музей історії авіації). Райцентр 1923—29 та 1930—59. За
часів Великої вітчизняної війни
Радянського Союзу 1941—1945 та
гітлерівської окупації (21 лип.
1941 — 13 берез. 1944) відбулися
тривалі бої при звільненні В. Від
1956 — с-ще міськ. типу.
Архіт. пам’ятки: Михайлівська церква (1752); палац і парк
(кін. 18 ст.).
Літ.: IМіС УРСР. Вінницька область. К., 1972.
Д.С. Вирський.

ВОРОНЦОВ Михайло Семенович
(19(30).05.1782—06(18).11.1856) —
держ. та військ. діяч Рос. імперії, генерал-ад’ютант (1815), чл.
Держ. ради (1826), почесний чл.
Петерб. АН, граф, найясніший
князь (1852), генерал-фельдмаршал
(1856). Від 1823 обіймав посаду
новорос. ген.-губернатора і повноважного намісника Бессарабської обл., 1828—44 — новорос. і
бессарабський ген.-губернатор,
1844—54 — намісник на Кавказі й
головнокоманд. Кавказ. корпусом.
Одержав домашню освіту, до
1801 мешкав в Англії. Брав участь
у Кавказькій кампанії 1803, війнах з Наполеоном І, російсько-турецькій війні 1806—1812, російсько-турецькій війні 1828—1829.
1819 повінчався з Є.Браницькою
(див. Є.Воронцова). За своїми поглядами був близький до раннього декабристів руху; прихильник
поступового визволення селянства. Великий землевласник, запроваджував у своїх маєтностях (у
Черкас. пов. Київ. губ. та в Криму) нові форми господарювання
(наймана праця тощо). Відповідно до своїх ліберальних переконань намагався створити на Пд.
України сприятливі умови для розвитку капіталіст. відносин, підприємницької діяльності, піднесення аграрного вир-ва.

Як адміністратор царського
уряду виступав за уніфікацію держ.
і соціально-екон. устрою на пд.
тер. Рос. імперії, провів ліквідацію автономії та самоврядування
у Бессарабії. Водночас багато зробив для розвитку к-ри й освіти
Пд. України, сприяв проведенню
істор. та палеографічних розвідок
у Пн. Причорномор’ї.
П. у м. Одеса.
Тв.: Выписки из дневника М.С.Воронцова с 1845 по 1854 гг. СПб., 1902.
Літ.: Архив кн. Воронцова, кн. 1—
40. СПб., 1870—95; Щербинин М.П. Биография ген.-фельдм. кн. М.С.Воронцова. СПб., 1858; Авалиани С.Л. Граф
М.С.Воронцов и крестьянский вопрос, вып. 1—2. Одесса, 1912—14.
Н.I. Бацак.

ВОРОНЦОВА (у дівоцтві — Браницька)
Єлизавета
Ксаверівна
(1792—27(15).04.1880) — графиня, найясніша княгиня (1852).
Одна з найвідоміших жінок України та Росії свого часу. Дружина
М.Воронцова. Нагороджена орденом св. Катерини малого хреста
(1823), Катерининською стрічкою
з великим хрестом (1850). Дочка
Франциска-Ксаверія Браницького
та його дружини Олександри (до
заміжжя — Енгельгардт), племінниці кн. Г.Потьомкіна.
Змалку (до 1796) мешкала з
матір’ю при дворі імп. Катерини II. Надалі дитинство й отроцтво провела в Білій Церкві. Від
1807 — фрейліна (залишаючись
удома). 1819 у Парижі повінчалася з М.Воронцовим, у посаг, зокрема, дістала Мошногородищенський маєток Черкас. пов. Київ.
губ., села Демківці й Почапинці
Кам’янецького пов. Подільської
губ. Мала 6 дітей, з яких четверо
померло у віці від кількох днів до
десяти років.
1823 в Одесі познайомилася з
О.Пушкіним, який невдовзі закохався в неї. З В. пов’язана низка
тв. поета, у т. ч. «Храни меня, мой
талисман» (1824—25), «Желание
славы» (1825), «Талисман» (1827),
«Прощание» (1830).
Відвідувала
білоцерківську
«Олександрію». По смерті матері
успадкувала чимало укр. земель.
Виїжджала з чоловіком за кордон.
Під їхнім наглядом збудовано й
облаштовано Воронцовський палац на Миколаївському (Примор.) бульварі в Одесі та Алупкинський маєток у Криму (див.
Алупкинський історико-архітектурний заповідник).

Як доброчинниця організувала Новорос. жін. т-во опіки бідних, ініціювала вид. альманаху
«Подарок бедным» (Одеса, 1834),
підтримувала місц. жін. шк.
30 000 рублів пожертвувала на утворення сільс. банків (відсотки з
цього капіталу пішли на утримання Мошнянської та Городищенської лікарень). Під час кавказ. намісництва свого чоловіка
мешкала в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), де заснувала виховний
заклад св. Ніни для дівчат, надавши 100 000 руб. У серед. 1850-х рр.
повернулася до Одеси. Виконувала обов’язки статс-дами при
імп. Марії Олександрівні (дружині Олександра II).
П. у м. Одеса. Похована в кафедральному Спасо-Преображенському соборі.
Літ.: Швабахер С. Речь в воспоминание покойной кн. Е.К.Воронцовой.
Одесса, 1880; Щербина В. Духовное
завещание гр. А.В. Браницкой. «Киевская старина», 1893, № 6; Гершензон М.О. Образы прошлого. М., 1912;
Чернова Е.Б. К истории переписки Пушкина и Е.К.Воронцовой. В кн.: Временник Пушкинской комиссии, т. 2.
М.—Л., 1936; Цявловский М.А. Из записей П.И.Бартенева: О Пушкине и
гр. Е.К.Воронцовой. «Известия АН СССР.
Серия литературы и языка», 1969,
т. 28, вып. 3; Цявловская Т.Г. «Храни
меня, мой талисман...» В кн.: Прометей, т. 10. М., 1974.
П.Г. Усенко.

ВОРОНЬКО Платон Микитович
(01.12(18.11).1913—10.08.1988) —
поет, журналіст, громад. діяч. Н. в
с. Чернеччина (нині село Охтирського р-ну Сум. обл.) в сім’ї коваля. 1929 вступив до Харків. автошляхового технікуму; закінчивши навчання, працював у Таджикистані, служив у Червоній армії.
1938—41 навч. в Літ. ін-ті
ім. О.Горького у Москві. 1939 добровольцем брав участь у радянсько-фінляндській війні 1939—1940. З
перших днів Великої вітчизняної
війни Радянського Союзу 1941—
1945 на фронті, потім — у партизан. з’єднанні С.Ковпака (командир підрозділу). Після війни працював у редакції ж. «Дніпро», на
відп. посадах у Спілці письменників України. Почав писати вірші та пісні під час війни, перша
зб. «Карпатський рейд» опубл.
1944; 1946 — нарис «Партизанський генерал Руднєв». У наступні роки побачили світ зб. «Весняний грім» (1947), «Великий світ»
(1948), «В ім’я своєї волі», «Райком комсомолу» (обидві — 1949),

635
ВОРОНЬКО

М.С. Воронцов.

Є.К. Воронцова.

П.М. Воронько.

636
ВОРОПАЙ

К.Є. Ворошилов.

«Славен мир», «Поезії» (обидві
1950), «Від Москви до Карпат»
(1951) та ін.; книжки віршів для
дітей «Три щастя» (1948), «Квітучий край», «Три покоління» та
ін. Всього перу В. належить 63
поетичні зб. На вірші В. створено
хори та романси. Хори написали
композитори Ю.Мейтус (1950),
А.Штогаренко (1972), В.Кирейко
(1973), пісні О.Левич (1987) та
ін. Тв. В. перекладені рос., білорус., казах., польс., румун., угор.,
чеською, словац., сербською мовами; вони користувалися широкою популярністю в Болгарії —
бл. 80 пер. за 1962—84. Нагороджений орденами СРСР, Болгарії
та Польщі. Депутат ВР УРСР
10-го та 11-го скликань. Лауреат
Держ. премії СРСР (1951), Держ.
премії УРСР ім. Т.Шевченка (1972),
Респ.
комсомольської
премії
ім. М.Островського (1960), літ.
премії ім. Лесі Українки за твори
для дітей (1976).
П. у м. Київ.
Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1973; Твори, т. 1—4. К., 1982—83; Избранное.
М., 1983; Коли б мене більше на світі
не було: Поезії. К., 1984; Лірика. К.,
1987; Крилатий ведмідь: Казки. К.,
1992; Подорожник: Поезії. К., 1995;
Кіт збирався до роботи: Вірші для
дітей. К., 1998. Рос. пер.: Стихи и поэмы. М., 1960; Слово о полку Ковпаковом: Стихи и поэмы. М., 1965; Песня
ветерана. М., 1974.
Літ.: Писатели-лауреаты премий
СССР и союзных республик. Львов,
1980; Письменники Радянської України. 1917—1987. К., 1988; Скирда Л.М.
Поет і воїн: До 75-річчя від дня народження Платона Воронька. К., 1988;
Митці України. К., 1992; Українська
література в загальнослов’янському і
світовому літературному контексті,
т. 5. К., 1994; Скрипник А. Довгий шлях
за синім птахом. «Дивослово», 1998,
№ 12.
Г.П. Герасимова.

ВОРОПАЙ Олексій
Iванович
(псевд. — О.Степовий; 09.11.
1913—20.07.1989) — етнограф,
фольклорист, письменник, мемуарист. Д-р слов’ян. етнології
(1958) та біології (1961). Н. в м.
Одеса. Через еміграцію батька
(1917) родина жила з тавром «неблагонадійної», тому мати В. з
4 дітьми переїхала до свого рідного с. Надлук. 1933 В. закінчив с.-г.
технікум, працював дільничним
агрономом у колгоспах Вінниччини. 1935 вступив до Уман. с.-г.
ін-ту, але згодом його виключили
з політ. причин. Від 1937 почав
збирати фольклорні та етногр.
матеріали. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу

1941—1945 разом із дружиною
Валентиною Бондаренко (п. 1978)
виїхав до Німеччини; перебував у
таборах для переміщених осіб
біля Гальденбурга та Аугсбурга.
1944 опублікував перші статті в
укр. журналах «Дозвілля» і «Український вісник». 1946 подружжя
вступило до Українського вільного
університету, 1948 емігрувало до
Великої Британії. У м. Олдхем
працював робітником на текстильній ф-ці; від 1949 — в Лондоні.
Чл. редколегії ж. «Українська думка», вивчав етнологію у Лондонському ун-ті, активно друкувався
в ж. «Визвольний шлях» (1960—83).
Від 1961 — ст. н. с. слов’ян. від.
Наук.-тех. б-ки Великої Британії
в Пн. Англії. Після виходу на
пенсію продовжував наук. роботу.
Чл. Iн-ту біологів, Ботанічного
т-ва, Королів. ін-ту антропологів і
етнографів (Велика Британія),
УВАН, УВУ (в останньому був
доц. каф-ри етнографії), і Української Могилянсько-Мазепинської
акад. (очолював від. етнографії та
фольклору). Автор 4 книжок спогадів, новел і повістей, наук.
праць з етнографії, фольклористики та біології, статей про укр.
письменників-класиків. Деякі тв.
В. видані англ. мовою.
П. у м. Лідс (Велика Британія).
Тв.: Вогні в церкві: Сучасні українські легенди. Аугсбург, 1946; З минулого: Новели. Аугсбург, 1946; Українські народні приповідки. Лондон,
1952; Українські народні загадки. Лондон, 1953; В дев’ятім крузі: Спогади
[про голод 1933]. Лондон, 1953; Пригоди Марка Чубатого: Повісті. Лондон, 1954; Цілюще зілля. «Визвольний
шлях», 1963—64; Процеси відтворення
в концепції Т.Д.Лисенка. Там само,
1965; Ясир: Народна творчість у німецькій неволі. Лондон, 1966; Генетика
і мічурінський напрямок у біології.
«Визвольний рух», 1966; В дорозі на
Захід: Щоденник утікача. Лондон,
1970; Англія зблизька: Щоденник нового поселенця, т. 2—3. Лондон,
1974—80; Живемо в Англії: Уривки зі
щоденника. «Визвольний шлях», 1980—
84; Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис, т. 1—2. К., 1991.
Літ.: Керч О. Світле обличчя літописця. «Вісник ООЧСУ», 1975, № 12;
Шкандрій Б., Шкандрій О. Письменник, етнограф, природознавець. «Визвольний шлях», 1983, № 12; Славутич Яр. Українська література в Канаді. Едмонтон, 1992; Покальчук Ю.
Українці у Великій Британії. Львів,
1999.
Г.П. Герасимова.

ВОРОХТА — с-ще міськ. типу
Iвано-Франк. обл., підпорядкова-

не Яремчанській міськраді. Розташов. у верхів’ї р. Прут (прит.
Дунаю). Залізнична ст.
За усними переказами, В.
заснована у 17 ст. Основу нас.
складали селяни, які займалися
скотарством, землеробством та
кустарними промислами. Місц.
жителі активно підтримували рух
опришків, який тривав в околицях
В. до серед. 19 ст.
З буд-вом залізниці Станіслав—
Яремча—Ворохта—Рахів (1894) посилюється екон. розвиток с-ща.
1906—10 збудовано лісоз-д, зростає чисельність нас.
На поч. 20 ст. активізувалося
сусп.-політ. й культ. життя В., її
відвідували письменники Марко
Черемшина, М.Коцюбинський. 1903
відкрито читальню «Просвіти».
За роки Першої світової війни
В. кілька разів ставала ареною бойових дій. У перші десятиріччя
20 ст. стала відомим середньогірським кліматичним курортом і туристичним центром.
Від листоп. 1939 В. у складі
УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі).
Смт — від 1960. Значний курортний і спортивний центр країни.
Пам’ятка арх-ри — церква Різдва
(дерев’яна) 17 ст. На тер. с-ща виявлені знахідки мідного віку.
Літ.: IМіС УРСР. Iвано-Франківська область. К., 1971; Памятники истории и культуры Украинской ССР:
Каталог-справочник. К., 1987.
Г.А. Вербиленко.

ВОРОШИЛОВ Климент Єфремович (04.02(23.01).1881—02.12.1969) —
рад. військ. і держ. діяч. Н. в
с. Верхнє (потім місто, нині в
складі м. Лисичанськ) у сім’ї робітника-залізничника. Від 1896
почав працювати слюсарем на
підпр-вах Донбасу. Чл. РСДРП(б)
від 1903, восени 1905 очолив Луган.
раду робітн. депутатів. Працював у
підпіллі, був в ув’язненні та на засланні. Після Лютневої революції
1917 — чл. Петрогр. ради робітн. і
солдатських депутатів, від листоп.
1917 — комісар петрогр. воєн.-революц. к-ту, від січ. 1918 — голова
Надзвичайної комісії з охорони
Петрограда (нині Санкт-Петербург), один із засн. ВЧК.
У берез. 1918 відряджений на
військ. роботу в Україну. Командував 5-ю Укр. армією, після
відступу рад. військ з тер. України — команд. угрупованням
військ при обороні м. Царицин
(пізніше Сталінград, нині Волгоград, РФ). Від листоп. 1918 — чл.

Тимчасового робітничо-селянського уряду України, від січ. 1919 —
нарком внутр. справ УСРР. У
складі військ. опозиції виступав
проти використання офіцерів
колиш. царської армії у Червоній
армії. Влітку 1919 командував
Внутр. фронтом і 14-ю армією.
Один з організаторів Першої Кінної армії, чл. її реввійськради
(1919—21).
1921—24 — команд. військами
Пн.-Кавказ. округу, а 1924—25 —
Моск. військ. округом. Від листоп. 1925 — нарком у військ. і
мор. справах СРСР і голова Реввійськради СРСР, від лип. 1934 —
нарком оборони СРСР. 1940 був
призначений головою К-ту оборони при РНК і заст. голови РНК
СРСР. Маршал Рад. Союзу
(1935).
У взаємодії з органами держ.
безпеки здійснив масові репресії
в Червоній армії, які спричинили
катастрофічні невдачі 1941—42 у
Великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945. Був чл.
Держ. к-ту оборони, але не відігравав істотної ролі в плануванні та
здійсненні стратегічних операцій.
Від імені д-в антигітлерівської коаліції 20 січ. 1945 підписав угоду
про перемир’я з Угорщиною, керував роботою Союзної контрольної комісії в цій країні. Від
1946 — заст. голови РМ СРСР,
1953—60 — голова Президії ВР
СРСР. 1921—61 і 1966—69 — чл.
ЦК КПРС. 1926—60 — чл. Політбюро (від 1952 — Президія) ЦК
КПРС. У лип. 1957 вимагав відставки М.Хрущова з посади 1-го
секретаря ЦК КПРС. Напередодні 80-річчя був позбавлений
найвищої в рад. держ. ієрархії посади, а також членства в Президії
ЦК і в ЦК КПРС. На XХIII з’їзді
КПРС в квіт. 1966 знову обраний
чл. ЦК, але до активної роботи не
повернувся.
П. у м. Москва.
Тв.: Рассказы о жизни. М., 1971.
Літ.: Кардашев В.М. Ворошилов.
М., 1978; Акшинський В.С. Климент
Єфремович Ворошилов. Біографічний
нарис. К., 1981; Успенский В. На большом пути. Повесть о Климе Ворошилове. М., 1987; Коренблат И. Король
был гол (К.Е.Ворошилов в период репрессий 1937—1939 гг.). «Даугава», 1989,
№ 5; Медведев Р., Хмелинский П. Красный маршал Ворошилов. «Подъём»,
1992, № 11—12.
С.В. Кульчицький.

ВОРОШИЛОВГРАД — назва
1935—58, 1970—90 м. Луганськ.

ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦIЯ 1943 —
наступальна
операція
військ
Південно-Західного фронту (команд. — ген.-полк. М.Ватутін),
здійснена 29 січ. — 18 лют. Задум
операції полягав у тому, щоб скористатися плацдармом на правому березі р. Сіверський Донець
(прит. Дону) південно-східніше
Ворошиловграда (нині м. Луганськ) і розгромити при підтримці Південного фронту донбаське
угруповання противника. Кінцева мета — звільнення Донбасу й
оволодіння рубежем Полтава—
Дніпропетровськ—Запоріжжя. 6 лют.
з’єднання фронту визволило м.
Балаклія, 11-го — м.Лозова, 14-го —
Ворошиловград і вийшло на рубіж Зміїв—Красноград—Красноармійськ (Сталінської, нині Донец.,
обл.) — Слов’янськ—Ворошиловград. Успішне просування військ
правого крила сприяло частинам і з’єднанням Воронезького
фронту в оволодінні 16 лют.
Харковом. 7—17 лют. противник,
що протистояв військам лівого
крила Пд.-Зх. і правого крила Пд.
фронтів, змушений був відійти з
Сіверського Дінця на рубіж р.
Міус. Тут фронт стабілізувався до
осені 1943. 6-та і 1-ша гвард. армії
Пд.-Зх. фронту 18 лют. вийшли
на підступи до міст Дніпропетровськ і Синельникове. Війська
Пд.-Зх. фронту в ході В.н.о. розгромили осн. сили противника,
відкинули його на 120—250 км,
звільнили пн. ч. Донбасу, але через відсутність переваги в людській силі та засобах ведення бойових дій повністю визволити
Донбас не змогли.
Літ.: История Украинской ССР,
т. 8. К., 1984; Муковський I.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці
на фронтах Другої світової війни.
К., 1997.
Н.М. Руденко.

ВОРОШИЛОВГРАДСЬКА ОБЛАСТЬ — назва 1938—58 та
1970—90 Луганської області.
ВОРОШИЛОВСЬК
1931—61 м. Алчевськ.

назва

ВОРСКЛА, БИТВА НА РІЧЦІ
1399 — центр. й вирішальна подія
у політ. відносинах між Великим
князівством Литовським (ВКЛ) і
Золотою Ордою наприкінці 90-х рр.
14 ст. Їй передували два походи
литов.-рус. війська на тер. Орди:
1397 на пониззя Дону і в Крим,
1398 — через Поділля на чорномор. узбережжя біля гирл Дніпра

й Пд. Бугу. Ці походи здійснювалися задля того, аби відновити
політ. позиції й кордони ВКЛ у
пд.-укр. землях і надати допомогу
екс-ханові Тохтамишу, союзникові вел. кн. литов. Вітовта, в
його боротьбі за повернення до
влади в Золотій Орді. Поновлення сюзеренітету ВКЛ над пд. укр.
землями було оформлено 1398
спец. ярликом Тохтамиша, яким
Золота Орда в його особі формально зрікалася прав власності
на ці землі, поступаючись ними
на користь правителя ВКЛ. Під
час чергової втечі Тохтамиша до
ВКЛ 1398 Вітовт уклав з ним угоду, за якою зобов’язувався допомогти тому поновити владу в Орді, а останній, після ретронізації,
мав допомогти Вітовтові підкорити Велике князівство Московське і
всю Русь. Умови угоди стали широко відомі, й невдовзі правитель
ВКЛ опинився майже в повній
політ. ізоляції. Незначну військ.
та дипломатичну підтримку він
отримав лише від Польщі, а також з Волощини і від нім. рицарів.
Місцем збору й операційною базою величезної армії Вітовта, основу якої склали феод. ополчення
Литов. Русі, став Київ. Відмова
Вітовта видати Орді Тохтамиша
прискорила розв’язку литов.-ординського конфлікту. 5 серп. ворогуючі армії зійшлися на берегах
р. Ворскла (прит. Дніпра). Очікуючи підходу з Криму війська
еміра Едигея, хан Тімур-Кутлук
вступив у переговори, але Вітовт
зажадав щонайменше визнання
його верховної влади над Ордою,
сплати щорічної данини і карбування на ординських монетах
Вітовтового «знамення».
Ген. битва відбулася 12 серп.,
за кілька годин до заходу сонця і
завершилася оточенням і майже
цілковитим винищенням литов.рус. армії. Десятки тисяч воїнів з
боярських і князівських родів України, Білорусі та Литви полягли
на берегах Ворскли, що значно
послабило військ.-політ. потенціал ВКЛ і залишило землі України без захисту від нападу ординців. Переслідуючи рештки армії
Вітовта, ординці оточили Київ і,
взявши великий відкуп з киян,
спустошили потім Поділля й Волинь. Ця битва увійшла в історію
як одна з найбільш масових і кривавих битв епохи середньовіччя.
Вона перекреслила амбітні плани
Вітовта, надовго позбавивши його можливості вести активну політику на сх. Нищівна поразка у

637
ВОРСКЛА

638
ВОРЦЕЛЬ

О.Х. Востоков.

битві послабила також політ. позиції ВКЛ на міжнар. арені, стала
однією з гол. причин відновлення
польс.-литов. унії.
Літ.: Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы
(1410). СПб., 1885; Грушевський М. Iсторія України-Руси, т. 4. К.—Львів,
1907; Петрунь Ф. Ханські ярлики на
українські землі (До питання про татарську Україну). «Східний світ», 1928,
№ 2; Греков И.Б. Очерки по истории
международных отношений Восточной Европы XIV—XVI вв. М., 1963;
Його ж. Восточная Европа и упадок
Золотой Орды (на рубеже XIV—
XV вв.). М., 1975; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.,
1987; Русина О.В. Україна під татарами
і Литвою. К., 1998. Їdan M. Stosunki
litewsko-tatarskie za czasуw Witolda. В
кн.: Ateneum Wileсskie, t. 7. Wilno,
1930.
Ф.М. Шабульдо.

ВОРЦЕЛЬ (Worcell) Станіслав
Габріель (23.03.1799 — 03.02.1857) —
польс. політик-радикал, соціаліст-утопіст, граф. Н. в с. Степанія (Волинь). Учасник польського
повстання 1830—1831, кер. повстанських військ на Волині. Після
поразки повстання емігрував до
Великої Британії, де представляв
ліве крило польс. еміграції. 1835
був серед організаторів першого
польс. революц.-демократ. т-ва
«Люд польський». Разом із Й.Лелевелем брав участь у створенні
орг-ції «Zjednoczenie» («Об’єднання»), що після Краківського
повстання 1846 влилася до складу
Польс. демократ. т-ва (1847 В. обрали до кер-ва останнього). Мав
дружні стосунки з О.Герценим,
Дж.Мадзіні та ін.
Літ.: Герцен А.И. Былое и думы. Л.,
1947; Limanowski B. Stanisіaw Worcell:
Їyciorys. Warszawa, 1948.
Д.С. Вирський.

«ВОССОЕДИНЕНИЕ УКРАИНЫ С РОССИЕЙ» — тритомний
корпус документів і матеріалів,
виданий 1953 з нагоди 300-річчя
входження України до складу
Рос. д-ви. Підготовлений спільно
Ін-том історії АН СРСР, Ін-том
історії АН УРСР та Архів. управлінням України. Вміщено 747
документів, що охоплюють період
від 1620 до 1654 і відбивають
складний і неоднозначний процес формування в укр. сусп-ві ідеї
нац. державності, звільнення України з-під гніту Речі Посполитої
та її орієнтації на Московію.
Багато документів, що характеризували екон. і політ. становище

укр. земель напередодні національної революції 1648—1676, сел.козац. повстання 1630-х рр., дипломатичні зносини Б.Хмельницького, геополіт. становище України
тощо, були взяті з фондів Центр.
держ. архіву давніх актів СРСР,
Центр. держ. архіву України та
його філіалів і публікувалися
вперше.
Публікація документів та їх
підбір були виразно підпорядковані ідеологічній меті: довести,
що лейтмотивом всієї укр. історії
було нестримне прагнення укр.
народу до возз’єднання з Росією і
що Рос. централізована д-ва «в
економічному, політичному і культурному відношеннях була державою більш прогресивною, ніж
шляхетська Польща». Твердячи,
ніби «возз’єднання України з Росією навіки з’єднало їхні історичні долі», упорядники видання доклали максимум зусиль до того,
щоб представити в ідилічному
світлі складні перипетії укр.-рос.
взаємин. Проте, всупереч «надзавданню», поставленому перед
упорядниками, документи тритомника переконливо свідчать
про справжні прагнення укр.
еліти, для якої протекторат рос.
царя був насамперед засобом
легітимації виниклої в ході нац.визвол. війни козац. д-ви, закріплення її незалежності від Речі
Посполитої.
Літ.: Воссоединение Украины с
Россией: Документы и материалы,
т. 1—3. М., 1953.
Я.В. Верменич.

ВОСТОКОВ Олександр Олександрович (15(03).06.1857—25(13).12.
1891) — історик, археограф та архівіст. Н. в с. ВоздвиженськийСелін Богородського пов. Моск.
губ. в сім’ї священика. Навч.
в Коломенському духовному
уч-щі (1866—67). Закінчив Моск.
духовне уч-ще (1876), юрид. ф-т
Петерб. ун-ту (1882). Від 1884
— співробітник Архіву Мін-ва
юстиції у Москві. Чл. Моск. т-ва
історії та старожитностей, Моск.
правничого т-ва. Активно співробітничав із час. «Киевская старина». Автор праць із соціальнополіт. історії України 16—17 ст.
та історії рос. права 16—18 ст.
Брав участь в укладанні «Актів
Московської Держави» (М., 1890—
1892, т. 1—2).
П. у м. Москва.
Тв.: Переписка стольника А.А.Безобразова, 1687. «Чтения Общества
истории и древностей российских»,

1881, т. 1; Проекты Уголовного Уложения 1754—1766. СПб., 1882; К истории
первого крымского похода. «Киевская
старина», 1886, № 2; Литературная деятельность Н.В.Калачова. «Исторический вестник», 1886, № 5; Пребывание
ссыльных князей В.В. и А.В.Голицыных в Мезени. Там само, 1886, № 8;
Козелецкая рада 1662 года. «Киевская
старина», 1887, № 2; Жалоба роменского духовенства на протопопа Мартына Самойлова. Там само, 1887, № 5;
Акт избрания Варлаама Ясинского архимандритом Киево-Печерского Монастыря. Там само, 1887, № 7; Первые сношения Богдана Хмельницкого
с Москвой. Там само, 1887, № 8; Нежинская рада 1663 года. Там само,
1888, № 5; Приданое П.И.Шереметевой. Там само, 1888, № 8; Суд и
казнь Григория Самойловича. Там само, 1889, № 1; Из прошлого города
Киева. Там само, 1889, № 10; Черняк
Иван, Полтавский полковник. Там само, 1889, № 10; Судьба Выговских и
Ивана Нечая. Там само, 1890, № 1;
Посольство Шакловитаго к Мазепе в
1688 году. Там само, 1890, № 5.
Літ.: Оглоблин Н. Памяти А.А.Востокова. «Чтения Общества истории и
древностей российских», 1892, т. 2.
О.В. Ясь.

ВОСТОКОВ (справжнє прізв. —
Остенек) Олександр Христофорович (27(16).03.1781—20(08).02.1864)
— філолог-славіст, поет. Акад.
Петерб. АН (1841). Один із засн.
рос. мовознавства. Н. в м. Аренсбург (нині Курессааре, Естонія).
Навч. в Санкт-Петербурзі в кадетському корпусі. Від 1815 працював у Петерб. публічній б-ці, займався вивченням пам’яток старослов’ян. писемності. 1820 опубл.
«Рассуждение о славянском языке, служащее введением к грамматике сего языка», яке заклало
основи порівняльного слов’ян.
мовознавства в Росії. Дослідження В. було поставлене поряд із
працями видатних славістів, які
працювали в той час на Заході.
Автор двох граматик рос. мови
(1831), «Описания русских и словенских рукописей Румянцевского музея» (1842), «Грамматики
церковнославянского языка» (1863).
Видав Остромирове євангеліє (рос.,
1843). Йому належить низка археогр. праць і вид. стародавніх рукописів. Редагував і брав участь у
складанні «Словаря церковнославянского и русского языка»
(т. 1—4, 1847). Уклав «Словарь церковнославянского языка» (т. 1—2,
1861). Під його кер-вом вийшли
«Описание областного великорусского языка» (1852), «Дополнения
к нему» (1858).

П. у м. С.-Петербург.
Тв.: Филологические наблюдения.
СПб., 1865 (указатель трудов А.Х.Востокова, составленный И.И.Срезневским); Заметки А.Х.Востокова о его
жизни (сообщил В.И.Срезневский).
СПб., 1901.
Літ.: Рубинштейн Н.Л. Русская историография. М., 1941; Орлов В. Русские просветители 1790—1800-х годов.
М., 1950.
Г.Г. Денисенко.

ВОСЬМА ГВАРДІЙСЬКА АРМІЯ — заг.-військ. з’єднання рад.
військ, ств. в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945 (16 квіт. 1943) із 62-ї
армії. У складі Південно-Західного
фронту (від 20 жовт. 1943 — Третій Український фронт) взяла
участь в Ізюм-Барвінківській наступальній операції 1943 та Донбаській наступальній операції (див.
Донбаські операції 1941—1943),
внаслідок яких рад. війська форсували в лип. 1943 р.Сіверський
Донець (прит. Дону), захопили й
розширили плацдарм на його
правому березі на пн. від м. Слов’янськ, а в серп.—верес. 1943 завершили визволення Донбасу. В
ході битви за Дніпро з’єднання В.
г.а. взяли участь у визволенні Запоріжжя та Дніпропетровська. Під
час боїв за Правобережну Україну
успішно діяла в Нікопольсько-Криворізькій наступальній операції 1944,
Березнегувато-Снігурівській
наступальній операції 1944 і Одеській
наступальній операції 1944. Протягом квіт. 1944 визволила ч. Волин. обл. У квіт. 1944 виведена в
резерв Ставки Верховного Головнокомандування, 13 черв. 1944
передана Першому Білоруському
фронтові, в складі якого протягом
1945 брала участь у Білоруській
наступальній операції 1944, ВіслоОдерській наступальній операції
1945, Сх.-Померанській наступальній операції 1945. Відзначилася у Берлінській наступальній
операції 1945. Командувачі: В.Чуйков (трав.—жовт. 1943, листоп. 1943 —
трав. 1945), І.Масленников (жовт.—
листоп. 1943).
Літ.: Чуйков В.И. В боях за Украину. К., 1972; Його ж. От Сталинграда
до Берлина. М., 1980.
Н.М. Руденко.

ВОСЬМА ПОВІТРЯНА АРМІЯ.
Сформована в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945 (черв. 1942). Підтримувала оборонні бойові дії Південно-Західного фронту на полтав., куп’янському й валуйсько-

росошанському напрямах у черв. —
лип. 1942. Під час оборонного та
наступального періодів Сталінградської битви 1942—1943 прикривала з повітря війська Сталінградського (1-го формування), Пд.Сх. і Сталінградського (2-го формування) фронтів, брала участь у
повітряній блокаді оточеного ворожого угруповання, в груд. 1942
підтримувала сухопутні війська
при розгромі котельниковського
угруповання ворога. У складі Південного фронту (від 20 жовт. 1943 —
Четвертий Український фронт)
допомагала наземним військам у
наступі на м. Ростов-на-Дону
(РФ), в прориві оборони противника на р. Міус, у визволенні
Донбасу, Мелітополя і пд. Лівобереж. України, під час ліквідації
нікопольського угруповання ворога і в ході Кримської наступальної операції 1944. Влітку 1944
перекинута в р-н м. Станіслав
(нині м. Івано-Франківськ), де в
складі Першого Українського фронту взяла участь у Львівсько-Сандомирській наступальній операції
1944. Від 6 серп. 1944 у складі 4-го
Укр. фронту прикривала наземні
війська під час визволення Закарпатської України, Чехословаччини
і пд. р-нів Польщі. У трав. 1945
взяла участь у Празькій операції,
після чого закінчила бойовий шлях.
За роки війни її льотчики здійснили понад 220 тис. вильотів, 203
воїни одержали звання Героя Рад.
Союзу, а три льотчики — О.Алелюхін, В.Єфремов і В.Лавриненков — удостоєні його двічі. Командувачі: Т.Хрюкін (черв. 1942 — лип.
1944), В.Жданов (серп. 1944 —
трав. 1945).
Літ.: В небе Сталинграда. Волгоград, 1983.
Н.М. Руденко.

ВОТЧИНА (давньорус. «отчина» —
батьківська власність) — спадкова земельна власність князів, бояр
та ін. чл. панівної верхівки у Київській Русі й середньовічній Україні. Перші В. виникають у 2-й пол.
11 ст. спочатку як князівства. Боярські В. фіксуються джерелами
між 11 і 12 ст. До того земля перебувала в колективній власності
панівної верстви. Iсторики називають 3 осн. шляхи виникнення
В.: 1) переростання родо-племінної власності на землю у феод.;
2) надання земель васалам і 3) загарбання феодалами земель вільних общинників. У деяких давньорус. землях (починаючи від 12 ст.)
В. утворювалися шляхом купівлі

земель у селян боярами та княжими дружинниками (див. Дружина). «Руська правда» в пізніших
редакціях закріплювала В. за князями («Правда Ярославичів», 1072)
і боярами («Поширена Правда»,
між 12 і 13 ст.). На величезній тер.
Київ. Русі процес становлення В.
відбувався неводночас: у Пд.-Зх.
Русі раніше, у Пн.-Зх. і Пн.-Сх. —
пізніше.
На Русі В. були в безумовній
(алодіальній) власності князів і
бояр (сюзерен не мав права відібрати її у васала). Вотчинники
мали деякі привілеї: збирали данину на користь влади у своїх В.,
виконували суд. та адм. функції.
Таке право в тогочасній Європі
називалось імунітетом. Вотчинники були зобов’язані відбувати
військ. службу на користь свого
сюзерена. Великі бояри, поступово обростаючи земельними володіннями і багатствами, прагнули
до більшої свободи, а то й до незалежності від князя. Це спричинило удільну роздробленість, що
постала в Русі від 40-х рр. 12 ст.
Монголо-татарська навала підірвала засади землеволодіння на
Русі, завдала удару системі сюзеренітету-васалітету. Та згодом вотчинники відновлюють свої володіння й привілеї, здобувають
право відходу від свого володаря
до ін. В Рос. д-ві та Лівобережній
Україні вотчинна система ліквідована указом Петра I від 23 берез.
1714, а В. прирівняні до помість.
На ін. укр. землях В. дожила до
19 ст.
Літ.: Греков Б.Д. Крестьяне на Руси,
кн. 1—2. М., 1951—54; Черепнин Л.В.
Основные этапы развития феодальной
собственности на Руси (до XVII ст.).
«Вопросы истории», 1953, № 4; Янин В.Л.
Новгородская феодальная вотчина. М.,
1981; Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. СПб., 1998.
М.Ф. Котляр.

ВОТЧИННА
ПРОМИСЛОВІСТЬ — гол. чин. промисли й
пром. підпр-ва, в основі яких лежала примусова праця особисто
чи поземельно залежних посполитих, переважно селян. Мала витоки з вотчинного ремесла, яке
оформилося в Київській Русі. На
тер. України наприкінці 17 — 1-й
пол. 19 ст. В.п. склалась у процесі
виникнення та функціонування
панських, монастирських, держ. і
царських мануфактур. У Зх. Україні, на відміну від Лівобережної
України, Слобідської України, Пд.
України, на більшості з мануфактур застосовувалася праця кріпаків

639
ВОТЧИННА

640
ВОТЧИННИЙ

П.М. Врангель.

(див. Кріпацтво) окремих можновладців, що визначало певну консервативність В.п. (лише деякі з
галицьких мануфактур згодом перетворилися на ф-ки). Певна
кількість мануфактурних і кустарно-артільних підпр-в функціонувала з одночасним використанням праці підданих і вільнонайманих виробників. Це свідчило
про перехідний етап від суто феод. вир-ва до капіталіст. Такими,
зокрема, у 1-й третині 18 ст. стали
Глушківська (Путивльська) суконна, Почепська, Шептаківська і
Тапальська полотняні мануфактури та ін. Власники В.п. (найбільшими з них були Понятовські,
Браницькі, Потоцькі, Горленки,
Розумовські, Миклашевські та ін.)
могли її продавати, закладати, дарувати тощо. У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин
В.п. поступово втрачала конкурентоспроможність і в 2-й пол.
19 ст. занепала остаточно.
Літ.: Гуржій I.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. К., 1954; Нестеренко О.О.
Розвиток промисловості на Україні,
ч. 4. К., 1959; Пономарьов О.М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. Львів, 1971;
Дерев’янкін Т.I. Промисловий переворот на Україні: Питання теорії та історії. К., 1975.
О.I. Гуржій.

ВОТЧИННИЙ СУД — суд, який
чинив над своїми підданими власник вотчини або помістя. У Київській Русі вотчинне судочинство
здійснювалося феод. знаттю щодо
невільників та закупів. На укр. землях у складі Великого князівства
Литовського та Корони Польської
В. с. виступав як суд 1-ї або ж 2-ї
інстанції після слідства і вироку
копного суду. В дещо модифікованому вигляді проіснував до судової реформи 1864.

Харків. група також здійснювала
політику Бюро к-ту більшості
(всерос. більшовицького орг. центру). Серед її чл. — Артем,
Б.Авілов, М.Доброхотов, Г.Мерцалов. У серп. ЦК РСДРП надав
їй права к-ту. До складу Київ.
групи, яка не оформилась у самостійну орг-цію і залишилась у
складі меншовицького міськ. к-ту
РСДРП, входили В.Вакар, Г.Кржижановський, Г.Михайлов, О.Шліхтер. Політ. платформа групи піддавалася критиці з боку редакції
газ. «Пролетарій» та В.Леніна.
Групи «В.» брали участь у революції 1905—1907 в Україні.
Літ.: 1905 рік у Києві та на Київщині: Збірник статей та спогадів. К.,
1926; Кондуфор Ю.Ю. Харьковская большевистская группа «Вперед». Х.,
1954; Варгатюк П.Л. В.I.Ленін і Катеринославська більшовицька організація. Дніпропетровськ, 1961; Меньшевики. В кн.: Политические партии
России. Конец XIX — первая треть ХХ
века. Энциклопедия. М., 1996.
Л.Д. Федорова.

«ВПЕРЕД» — нелегальна робітн.
газ., засн. соціал-демократ. групою «Рабочее дело» у Києві. 1897—
1901 вийшло 10 номерів (№ 1 датовано 8 груд. 1896, фактично вийшов 19(07) січ. 1897). Від берез.
1897 — орган київського «Союзу
боротьби за визволення робітничого класу» (№ 3—4), з 1898 — Київ.
к-ту РСДРП. Серед організаторів
і ред. газ. — М.Урицький, М.Гурський, К.Василенко, Д. Логвинський. Більшовики звинувачували
редакцію газ. в економізмі, відході
від політ. платформи газ. «Искра».
Через розгром друкарні й арешт
кер-ва к-ту газета припинила існування.

А.О. Гурбик.

Літ.: Мошинский И.Н. (Юзеф Канарский). На путях к Первому съезду
РСДРП (90-е годы в киевском подполье). М., 1928; Василенко К.П. Статті.
Спогади. Листування, ч. 1—2. К., 2002.
Л.Д. Федорова.

«ВПЕРЕД» — партійні групи
РСДРП, ств. 1905 за рішенням
більшовицької партії на противагу місц. к-там РСДРП, що перейшли на позиції меншовиків. В
Україні групи «В.» були ств. у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ, січ.), Києві (лют.), Харкові
(січ.). Катериносл. група з берез.
мала назву — Катериносл. к-т більшості РСДРП, у діяльності якого
брали активну участь П.Лепешинський, I.Шварц, С.Гопнер, А.Булигін, Б.Волін, Г.Петровський.

ВРАНГЕЛЬ Петро Миколайович
(28.06.1878—25.04.1928) — рос.
військ. та політ. діяч. Н. в м. Ново-Олександрівськ Ковенської губ.
(нині м. Зарасай, Литва). Закінчив Гірничий ін-т (1901, СанктПетербург), склав іспит на офіцерський чин при Миколаївському
імператорському кавалерійс. уч-щі
(1902), закінчив Iмператорську
військ. акад. (1910). Учасник російсько-японської війни 1904—1905
та Першої світової війни, ген.-майор, команд. кінним корпусом.

Один з провідників Білого
руху. Відкинув пропозицію гетьмана П.Скоропадського очолити
укр. ЗС. Від серп. 1918 — у Добровольчій армії, нач. кінної д-зії, командир кінного корпусу. Підвищений в чині до ген.-лейтенанта.
У ЗС Пд. Росії (ЗСПР) — команд.
Кавказ.
добровольчою
армією
(січ.—трав. 1919), Кавказ. армією
(трав.—груд. 1919), Добровольчою
армією (груд. 1919 — січ. 1920). Від
квіт. 1920 — головнокоманд. ЗСПР,
реорганізованих ним у Російську
армію. Після поразки від Червоної армії 16 листоп. 1920 на чолі
залишків армії евакуювався з
Криму до Туреччини. Проживав у
Югославії, Бельгії. Заснував Рос.
заг.-воїнський союз (1924).
П. у м. Брюссель (Бельгія).
Похований у м. Бєлград (Югославія).
Літ.: Бортневский В. Загадка смерти генерала Врангеля. СПб., 1996; Венков А.В. Врангель. В кн.: Белые генералы. Ростов-на-Дону, 1998.
А.О. Буравченков.

ВРАНГЕЛЯ РЕЖИМ НА ПІВДНI УКРАЇНИ 1920 — військ. диктатура, встановлена на поч. 1920
головнокоманд. Російської армії
ген. П.Врангелем на тер., контрольованій його армією. Врангель
проводив більш гнучку і помірковану політику, ніж його попередник А.Денікін. Заг. її напрями:
збройна боротьба з більшовиками;
створення правопорядку, який
підтримували б найширші верстви нас., в т. ч. дрібні селяни-власники, поліпшення матеріального
добробуту робітників і задоволення їхніх професійних потреб.
Внутр. життя в Криму та на Пд.
України регламентувалося наказами головнокоманд., правилами,
тимчасовими положеннями і розпорядженням уряду Пд. Росії (голова — О.Кривошеїн), які підлягали обов’язковому затвердженню П.Врангелем.
Радикальний характер мала аграрна реформа. Згідно з наказом
головнокоманд. «Про землю» 7
черв. 1920, за селянами закріплювалися захоплені після Жовтневої революції 1917 землі, які переходили у довічну спадкову власність нового хазяїна. Він мав
сплачувати за землю протягом 25
років 1/5 частину середнього за
останні 10 років врожаю. Це мало
забезпечити перехід землі до
«справжніх міцних хазяїв». Розміри поміщицьких землеволодінь

значно обмежувалися. Реалізація
положень реформи покладалася
на створені замість волосних та
сільс. рад органи сел. самоврядування — волосні земські установи
і сільс. громади («Тимчасове Положення про волосні земські установи» від 28 лип. 1920).
Зазнали змін погляди білогвард. кер-ва щодо нац. питання.
Відмовившись від ідеї «єдиної та
неподільної Росії», Врангель проголосив курс на створення «широкої федерації», заснованої на
«вільному волевиявленні населення» новопосталих держ. утворень. З метою створення єдиного
антибільшовицького фронту здійснено спроби встановити зв’язки
з С.Петлюрою та Н.Махном. У
жовт. 1920 Врангель пристав на
пропозицію С.Петлюри про укладення військ.-політ. угоди на умовах повної незалежності України
у внутр. управлінні при єдності
гол. командування «над усіма
збройними силами і забезпеченні
загальнодержавних інтересів». За
браком часу угоду не було укладено.
У ході контрнаступу Південного фронту (жовт. 1920) гол. сили
Врангеля були розгромлені рад.
військами у Пн. Таврії. Після
втрати крим. укріплень (7 листоп.
1920) залишки Рос. армії і значна
кількість цивільних осіб евакуювалися за кордон.
Літ.: Акулов М., Петров В. 16 ноября 1920. М., 1989; Воспоминания генерала барона П.Н.Врангеля, ч. 2. М.,
1992.
А.О. Буравченков.

ВРАНИЦЬКИЙ Василь Iванович
(р. н. невід. — 14(02).12.1832) —
декабрист, полковник. Від 1824 —
чл. Пд. т-ва (див. Декабристів
рух), належав до його поміркованої частини, яка виступала за
встановлення в Рос. імперії конституційної монархії. Був заарештований у Житомирі й засуджений до довічного заслання, яке
було скорочене до 20 років. Заслання відбував у Сибіру.
П. у м. Ялуторовськ (нині
місто Тюменської обл., РФ).
Літ.: Нечкина М.В. Движение декабристов, т. 1—2. М., 1955.
О.Ф. Овсієнко.

ВРАНИЦЬКИЙ Франц (н. 04.10.
1937) — політ., держ. і громад.
діяч Австрії. Н. в м. Відень. 1960
закінчив Віденську ВШ світ. торгівлі (нині — Екон. ун-т). Професійну кар’єру розпочав у фінансо-

вому від. фірми «Сіменс-Шуккерт» і Австрійс. нац. банку. Від
1970 — радник міністра фінансів,
голова правління великих австрійс. банків. 1984 — міністр
фінансів, 1986 вперше очолює
уряд як федеральний канцлер. Керував п’ятьма урядовими кабінетами. 1988 — голова Соціаліст.
партії Австрії (СПА). 1997 пішов у
відставку з посади федерального
канцлера і голови СПА, залишившись серед найпопулярніших політиків країни.
Нагороджений
преміями
ім. Карла Великого та У.Фулбрайта
«За досягнення взаєморозуміння
з країнами Європи», почесний чл.
Австро-укр. т-ва, яке своєю діяльністю сприяє поглибленню двосторонніх австрійс.-укр. відносин,
особливо співробітництву в питаннях освіти, науки й к-ри. (Видає ж. «Австрійсько-український
огляд».)
Тв.: Партнер в Європі. Нотатки
щодо австрійсько-українського співробітництва. «Політика і час», 1997, № 9.
I.М. Мельникова.

ВРЕЦЬОНА Євген (псевд. — Волянський; 01.10.1905—04.02.1975)
— політ. і військ. діяч. Чл. УВО та
ОУН, один із найближчих сподвижників Є.Коновальця, учасник
конф. Проводу ОУН, чл. Укр. гол.
визвол. ради (УГВР). Н. у м. Винники (нині підпорядковане Львів.
міськраді). За спеціальністю —
інженер-хімік, 1933 закінчив Вищу тех. шк. у Празі (Чехія), редагував спортивно-виховний тижневик «Готові» у Львові (1934), дописував до професійного час.
«Технічні вісті». В’язень польс.
концтабору Береза Картузька
(1934—36), один з учасників подій на Закарпатті 1938—39 (див.
Карпатська Україна), організатор
Карпатської Січі — разом з Р.Шухевичем, М.Колодзинським-Гузаром
та ін. входив до її Ген. штабу. Після Другої світової війни — діяч закордонного представництва УГВР
і активний дописувач до часописів «Сучасна Україна» та «Сучасність».
П. у м. Базель (Швейцарія).
Літ.: Мірчук П. Нарис історії Організації українських націоналістів, т. 1,
Мюнхен—Лондон—Нью-Йорк, 1968;
Iсторія українського війська (1917—
1995). Львів, 1996.
Б.З. Якимович.

ВРОНА Іван Іванович (29(17).
09.1887—05.01.1970) — мистецтвознавець, критик, художник. Чл.

641

Спілки художників УРСР. Засл.
працівник к-ри УРСР (1968). Н. в
ВРОЦЛАВСЬКА
с. Отроч Люблінської губ. на Холмщині. 1914 закінчив юрид. ф-т
Моск. ун-ту. 1912—14 навч. в худож. студії К.Юона в Москві,
1918—20 — в Укр. Акад. мист-ва в
Києві. 1924—30 — ректор Худож.
ін-ту в Києві, 1930—33 і 1945—
48 — його викладач. 1925—31 —
дир. «Музею (Кабінету) мистецтв
ВУАН» (нині Музей мистецтв
імені Богдана і Варвари Ханенків).
Теоретик об-ня Асоціація революційного мистецтва України (1925—
32). Одночасно у 1920-х рр. —
дійсний чл. Соціологічної комісії ВУАН, співробітник н.-д. кафри
марксизму-ленінізму
при
Ф. Враницький.
ВУАН, н.-д. каф-ри мистецтвознавства. 1926—30 — голова Вищої кінорепертуарної комісії при
Наркомосі УСРР. 1930—32 завідував Київ. філією Держ. вид-ва
України.
Репресований 1933. 1934—36
перебував в концтаборах на Далекому Сході. 1936—41 працював у
Москві та Можайську. 1943—44
викладав в Середньоазіат. держ.
ун-ті (Ташкент). Реабілітований
1943 і 1958.
1944—52 — н.с., 1956—70 —
І.І. Врона.
зав. сектору Ін-ту теорії та історії
арх-ри Акад. арх-ри УРСР.
П. у м. Київ.
Архів В. зберігається в Центр.
держ. архіві-музеї літ. та мист-ва
України.
Тв.: Трохименко К.Д. Нарис про
життя і творчість. К., 1957; Михайло
Гордійович Дерегус: Нарис про життя і
творчість. К., 1958; Українська радянська графіка. К., 1958; Життя і творчість А.Г. Петрицького. К., 1968.
О.В. Юркова.

ВРОЦЛАВСЬКА ДОРОГА — торг.
шлях 16—18 ст., що зі Львова проходив через міста Жовква, Белз,
Грубешів (нині Грубєшув), Красностав, Люблін, Казимир Дольний (нині Казимеж-Дольни), Радом (усі Польща) і вів до відомого
центру експорту товарів з укр. земель у Сілезії (істор. область у
верхній і середній течії р. Одер) —
Вроцлава, де з 2-ї пол. 14 ст. у передмісті існувала «Руська вулиця»
і були торг. факторії укр. купців.
Літ.: Lewicki S. Targi lwоwskie od
XIV—XIX wieku. Lwуw, 1921. Пришляк В. До питання про міжрегіональний та міждержавний товарообмін в
українських землях першої половини
XVIII століття. «ЗНТШ», 1997, т. 233.
В.В. Пришляк.

642
ВРУБЕЛЬ

М.О. Врубель.

М.Є. Врублевський.

ВРУБЕЛЬ Михайло Олександрович
(17(05).03.1856—14(01).04.
1910) — художник. Акад. петерб.
Акад. мист-в (1905). Н. в м. Омськ
(нині місто в РФ) в сім’ї військ.
юриста.
Творчість В. посіла провідне
місце у формуванні рос. та укр.
модерну. Навчаючись в одес. г-зії,
відвідував малювальну шк. (1870—
72). Закінчив юрид. ф-т Петерб.
ун-ту. 1880—84 навч. в петерб.
Акад. мист-в у П.Чистякова. Від
1884 до 1889 жив у Києві, з 1889 —
у Москві. Викладав у Рисувальній
шк. М.Мурашка в Києві, Строгановському уч-щі ужиткового мист-ва в Москві. Працював у галузях станкового, монументального
і театрально-декораційного живопису, станкової та книжкової
графіки, декоративно-ужиткового
мист-ва, арх-ри. Київ. період мав
виняткове значення у становленні
особистості В., формуванні його
творчого методу. Приїхав до Києва
на запрошення А.Прахова для реставрації стінопису Кирилівської
церкви, брав участь у відновленні
стародавнього живопису в Софійському соборі. На пропозицію
А.Прахова розробив ескізи до
розписів Володимирського собору
(1887), але був відсторонений від
осн. робіт. Серед станкових тв.
цього періоду: «Дівчинка на тлі
перського килима», «Східна казка» (обидві 1886), «Автопортрет»
(1885), «Портрет В.Д.Замирайла»
(1887—89), численні малюнки та
акварелі. Зв’язки з Україною тривали все життя (картини «До ночі», «Бузок», 1900).
Центр. місце у творчості В. займає тема демона, в роботі над
якою найповніше втілено драм.тривожне сприйняття світу («Демон, що сидить», 1890; «Демон
зборений», 1902). Глибоко поетичні його билинні, казкові, міфологічні образи («Богатир», 1898—
99; «Пан», 1899; «Царівна-Лебідь»,
1900). Автор портретів, пейзажів,
натюрмортів, ілюстрацій до тв.
М.Лермонтова. Брав участь у діяльності абрамцевського худож.
гуртка мецената С.Мамонтова.
Творчість В. вирізняють символізм образів, пошуки високого
монументального стилю. Багато тв.
В. зберігається у Київ. музеї рос.
мист-ва.
П. у м. Санкт-Петербург.
Літ.: Яремич С.П. Михаил Александрович Врубель. Жизнь и творчество. М., 1911; Прахов Н.А. Страницы
прошлого. Очерки-воспоминания о художниках. К., 1958; Дмитриева Н.А.

М.А.Врубель. В кн.: История русского
искусства, т. 10, кн. 1. М., 1968; Тарабукин Н.М. Михаил Александрович
Врубель. М., 1974; Заварова Г. Київський період творчості Михайла Врубеля. «Образотворче мистецтво», 1977,
№ 1; Белічко Ю. Врубель на Україні.
Там само, 1983, № 4.
Н.Г. Ковпаненко.

ВРУБЛЕВСЬКИЙ Микола Євтихійович (парт. псевд. — Сергій;
16.02.1897—25.12.1918) — революц., громад.-політ. діяч, учасник
боротьби за владу Рад в Україні.
Н. в с. Рункошів (нині село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн.
обл.). 1915—16 навч. в Київ. комерційному ін-ті. Від груд. 1916 —
в армії, де вів революц. роботу.
1917 — лівий укр. соціал-демократ. У листоп. 1917 — голова Барського військ. революц. к-ту. На
II Всеукр. з’їзді Рад обраний до
складу ЦВК Рад України. У берез.—квіт. 1918 — нар. секретар
нар. освіти в рад. уряді України —
Нар. секретаріаті. Чл. Надзвичайного повноважного посольства
ЦВК Рад України і Нар. секретаріату в Москві (кін. берез. — поч.
трав. 1918). Від квіт. 1918 — чл.
Бюро з кер-ва повстанською боротьбою в тилу австро-нім. окупантів (див. Австро-німецьких військ
контроль над територією України
1918).
Чл. КП(б)У з 1918. Від черв.
1918 — чл. підпільного Київ. губ.
к-ту партії. Від верес. працював в
органі Київ. обласного, губ. і
міськ. к-тів КП(б)У — нелегальній газ. «Киевский коммунист».
28 жовт. 1918 заарештований гетьман. урядом у Києві.
Загинув у часи Директорії, похований у м. Київ.
Літ.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. К., 1987; Варгатюк П.Л. Перший український уряд
України: відоме і невідоме. В кн.: Про
минуле заради майбутнього. К., 1989.
О.В. Юркова.

ВРУЧИЙ — назва до 1569 м. Овруч.
ВСЕВЕЛИКЕ ВІЙСЬКО ДОНСЬКЕ (Донське козаче військо,
ДКВ) — іррегулярне військо, а також адм.-тер. одиниця — Область
Війська Донського (ОВД) — в
царській Росії. Утворилось у 15
ст. з місц. нас. та переселенців з
тер. Моск. д-ви й укр. земель. Організаційно оформилося 1570 у
вигляді общини «Головне Донське військо». Царський уряд на-

прикінці 16 ст. використовував
його для охорони пд. кордонів, а з
17 ст. і як збройну силу у війнах
Росії. Справами війська займався
з 1623 Посольський приказ.
У боротьбі з Османською імперією і Кримським ханством донські козаки часто взаємодіяли з запороз. козацтвом. 1632 між ними
було укладено угоду про взаємодопомогу. З листами про допомогу до ДКВ зверталися гетьмани
Б.Хмельницький (1649 і 1650) та
І.Брюховецький (1668), згодом —
кошовий отаман I.Сірко.
Царський уряд поступово ліквідовував автономію Дону. 1676
донське козацтво склало присягу
на вірність царю, з 1721 перебувало у підпорядкуванні Військ. колегії. 1775 імп. Катерина II своїм
указом скасувала рештки автономії ДКВ. Від 1815 тер. ОВД у
військ. та адм. відношенні підпорядковувались Гол. штабу Військ.
мін-ва, з 1875 — Гол. управлінню
козачих військ, од 1910 — козачому від. Гол. штабу. Усі козачі війська Росії очолював отаман, від
1827 ним вважався спадкоємець
престолу. На чолі ДКВ стояв
«наказний» (призначений) отаман. При отамані існував військ.
штаб, який керував справами війська через отаманів відділів чи
окружних отаманів.
ДКВ брало участь у всіх війнах Росії 18—20 ст. Під час Першої
світової війни воно виставило 60
кінних полків, 136 окремих сотень і півсотень, 6 піших батальйонів, 33 батареї, 5 запасних полків (загалом понад 100 тис. воїнів). На 1917 тер. ОВД становила
144,6 квадратних верст, де мешкало бл. 4 млн осіб, з яких 42,3 % —
козаки і 25,5 % «корінні» селяни,
решта — «іногородні». 17 черв.
1917 на Великому військ. крузі
(представницькі збори козацтва)
військ. отаманом обрано ген. О.Каледіна і створено Донський військ.
уряд, який після Жовтневої революції 1917 не визнав більшовицького Раднаркому і оголосив себе
єдиною владою на тер. ОВД. Досягнуто порозуміння в певній координації дій з Ген. секретаріатом
УНР і встановлено міждерж. контакти на рівні постійних представників.
Після встановлення більшовицької влади на Дону козацтво
втратило всі свої права і привілеї.
Це спричинило його виступ проти рад. влади. 16 трав. 1918 на
Крузі порятунку Дону військ. отаманом обрано ген. П.Краснова і
створено уряд Великого Війська

Донського (ВВД). 8 серп. 1918
уряди Української Держави та ВВД
підписали договір про осн. принципи двосторонніх відносин, згідно з яким обидві сторони визнавали суверенність і незалежність
одна одної, відмовлялися від територіальних претензій. Держ.
кордоном визначалася адм. межа
між ОВД та Воронезькою, Харків.
і Катеринослав. губ. Уряди брали
на себе зобов’язання забезпечити
права укр. та донської нац. меншин у галузі мови, освіти та к-ри.
Між Укр. Д-вою і ВВД були встановлені офіц. дипломатичні відносини.
У січ. 1919 Донська армія була
підпорядкована ген. А.Денікіну,
який очолював ЗС Пд. Росії. У
лют. на Великому військ. крузі
військ. отаманом обрано ген. А.Богаєвського. Під час походу ген.
Денікіна на Москву Донська армія
забезпечувала правий фланг Добровольчої армії. Після поразки під
м. Воронеж і с. Касторно (нині
с-ще міськ. типу Курської обл.,
РФ) її залишки відступили до Новоросійська, звідки були евакуйовані до Криму і зведені у Донський корпус. У листоп. 1920 з частинами Російської армії ген.
П.Врангеля корпус було евакуйовано до Туреччини, а згодом
перекинуто до Болгарії та Югославії.
Частини донського козацтва
входили також до складу Червоної армії. На їхній базі створено
кінні д-зії, корпуси та армії.
Постановою Всерос. ЦВК 1920 на
козачі області РСФРР розповсюджено заг. законоположення про
землеустрій та землекористування, що поклало край існуванню
козацтва як окремого стану. 20
квіт. 1936 ЦВК СРСР скасував існуючі для козацтва обмеження
щодо служби в Червоній армії.
Були сформовані донські козачі
кінні частини і з’єднання, які
брали участь у Другій світовій війні. Козачі військ. частини воювали також на боці гітлерівської
Німеччини.
Від 2-ї пол. 1980-х рр. на Дону
розпочався процес відродження
донського козацтва.
Літ.: Савельев А. Трехсотлетие Войска Донского. 1570—1870. СПб., 1870;
Картины былого Тихого Дона, т. 1—2.
СПб., 1909; Краснов П.Н. Всевеликое
Войско Донское. В кн.: Архив русской
революции, т. 5. М., 1991.
А.О. Буравченков.

ВСЕВОЛОД ОЛЬГОВИЧ, Всеволод-Кирило Ольгович (р. н. невід. —
01.08.1146) — князь черніг. (1127—
39) і київ. (1139—46), старший син
Олега Святославича й візант. патриціанки Феофано Музалон. Одружився з донькою київ. кн.
Мстислава Великого Марією. В.О.
вокняжився в Чернігові 1127, вигнавши звідти свого дядька Ярослава Святославича. Від 1134 разом з ін. Ольговичами розпочав
боротьбу за Київ з Мономашичами і їхнім главою, київ. кн. Ярополком Володимировичем. Влітку
1135 В.О. з ін. Ольговичами за допомогою половців розбили на р. Супій (прит. Дніпра) Ярополка, і
той змушений був віддати їм Посем’я. На поч. 1138 Ольговичі на
чолі з В.О. рушили на Переяслав
(нині м. Переяслав-Хмельницький), збираючись далі напасти на
Київ, але побоялись Ярополка,
що встиг зібрати велике військо.
Ярополк пішов на Ольговичів до
Чернігова, його підтримали полоцькі, галицькі князі, а також ін.
Мономашичі, угор. загони і орда
кочовиків-берендеїв. В.О. вирішив
тікати з Чернігова, однак городяни змусили його молити Ярополка про прощення. Після кончини
Ярополка (18 лют. 1139) В.О.
витіснив з Києва ін. сина Володимира Мономаха — В’ячеслава
Володимировича, що вокняжився
там. В’ячеслав вернувся до Турова. А 5 берез. 1139 В.О. сів у
Києві.
На поч. київ. княжіння В.О.
довелося відстоювати престол як
від Мономашичів, серед яких
особливо активним був Iзяслав
Мстиславич, так і від рідні — Ольговичів, що вимагали від нього
володінь. Становище дещо стабілізувалося завдяки угоді між
В.О. і Мстиславичами: В’ячеславом Володимировичем та Iзяславом Мстиславичем, яким він
заповів Київ після своєї кончини.
Ольговичі об’єдналися з Давидовичами (ін. черніг. родом, нащадками Давида Святославича) проти
В.О., і йому доводилося то воювати з ними, то задобрювати їх подачками у вигляді малих міст і волостей. В.О. був хитрим і гнучким
політиком, проте мало піклувався
про заг.-рус. інтереси. Використавши Мономашичів для усмирення Ольговичів і Давидовичів
та зміцнившись на київ. престолі,
В.О. відмовився від обіцянки заповісти Київ В’ячеславу та Iзяславу, а пообіцяв престол своєму
братові Iгорю Ольговичу й вимагав

643
ВСЕВОЛОД

Всеволод Ольгович. Малюнок 17 ст.

від Iзяслава Мстиславича та Володимира Давидовича присягнути
йому на вірність, що ті й зробили,
утім, не збираючись (як показали
подальші події) дотримуватися
хресного цілування. В.О. був у
близькому союзі з половецькими
ханами і користувався їхньою підтримкою в суперництві з ін. рус.
князями, що зробило його нелюбимим у народі. Перед смертю
В.О. скликав братів і київ. віче,
оголосивши про передання влади
Iгореві.
П. у м. Вишгород.
М.Ф. Котляр.

ВСЕВОЛОД СВЯТОСЛАВИЧ
(бл. 1152—17.05.1196) — удільний
князь трубчевський та курський, з
молодшої гілки чернігово-сіверської династії Ольговичів (син черніг. князя Святослава Ольговича
та доньки новгород. посадника
Марії), один з гол. героїв «Слова о
полку Ігоревім» — «буй-тур», який
був «во Олговичех всих удалее».
Одружений на доньці переяслав.
кн. Гліба Юрійовича. Вперше
В.С. згаданий в Іпатіївському
літописі під 1160. 1170 брав
участь в поході київ. кн. Мстис-

Печатка (лицьовий
та зворотній боки)
Всеволода Ольговича.

644
ВСЕВОЛОД

лава Ізяславича на половців, 1175
ходив зі старшим братом Ігорем
Святославичем на Стародуб. 1180
брав участь в поході київ. кн. Святослава Всеволодича на владимиросуздальського кн. Всеволода Юрійовича; 1183 — у двох походах брата
Ігоря на половців. 1185 підтримав
похід Ігоря на половців (що став
приводом для написання «Слова
о полку Ігоревім»), під час якого
потрапив у полон. 1191 знову ходив з Ігорем на половців. Похований у церкві Св. Богородиці (Благовіщенській) у Чернігові.
1946 під час розкопок фундаментів Благовіщенської церкви в
Чернігові було виявлено поховання (цегляна гробниця № 4), яке
Б.Рибаков ототожнив з похованням В.С. На підставі кісток з цього поховання скульптор-антрополог М.Герасимов, незважаючи
на пошкодження черепа, здійснив реконструкцію обличчя небіжчика.
Літ.: Герасимов М.М. Реконструкция лица по черепу из гробницы № 4.
«Материалы и исследования по археологии СССР», 1947, № 11, т. 1; Рыбаков Б.А. Древности Чернигова. Там само; Ипатьевская летопись. В кн.:
ПСРЛ, т. 2. М.—Л., 1962; Рыбаков Б.А.
«Слово о полку Игореве» и его современники. М., 1972; Рапов О.М. Княжеские владения на Руси в Х — первой
половине XIII вв. М., 1977; Рыбаков Б.А. Петр Бориславич: Поиск автора «Слова о полку Игореве». М.,
1991.
В.П. Коваленко.

ВСЕВОЛОД СВЯТОСЛАВИЧ,
Всеволод-Данило Святославич Чермний, Рудий (р. н. невід. — після
1214) — князь черніг., київ., 3-й
син Святослава Всеволодича і
доньки полоцького кн. Василька
Святославича. 1179 В.С. одружився з донькою краківського кн.
Казимира II. 1183 брав участь у
великому переможному поході

Укладення миру між
Всеволодом Юрійовичем
Велике Гніздо
та київським
князем Рюриком
Ростиславичем.
Мініатюра
з Радзивіллівського
літопису.

рус. князів на половців на чолі з
Святославом Всеволодичем і Рюриком Ростиславичем. 1191 разом
з ін. пд.-рус. князями невдало ходив до Половецької землі. По смерті Iгоря Святославича (1201) В.С.
вокняжився в Чернігові. Прагнув
заволодіти київ. престолом. У
серп. 1206 за сприяння Володимира Iгоревича забрав Київ у Рюрика
Ростиславича. Тієї самої осені
Рюрик за підтримки своєї рідні
вигнав звідти В.С. Тоді Ольговичі
(до клану яких належав В.С.)
зібрали велике військо. Не чекаючи на його прихід, Рюрик вернувся до свого домена Овруча. У
1-й пол. 1207 В.С. знову вокняжився в Києві, але в серп. 1207 на
нього пішов кн. владимиро-суздальський Всеволод Юрійович. На
шляху на пд. Всеволод Юрійович
зав’язав боротьбу з рязанськими
князями. Скориставшись його затримкою, Рюрик Ростиславич у
жовт. 1207 вдерся до Києва. Не
зумівши силою витіснити його з
Києва, Ольговичі уклали з ним
угоду, згідно з якою Київ повертався В.С., Рюрик сідав у Чернігові, а київ. волості діставались
Ростиславичам. Однак, осівши у
Києві 1210, В.С. не виконав умов
договору: не дав обіцяних волостей «Ростиславлим внукам» на
Київщині, а почав виганяти їх
звідти 1211—12. Ті звернулися по
допомогу до свого авторитетного
родича — Мстислава Мстиславича Удатного, який княжив у Новгороді Великому. 1214 Мстислав
здобув Київ. В.С. утік «за Дніпро», де незабаром і помер.
М.Ф. Котляр.

ВСЕВОЛОД ЮРIЙОВИЧ, Всеволод-Димитрій Юрійович Велике
Гніздо (19.10.1154—14.04.1212) —
молодший син Юрія Долгорукого
від 2-го шлюбу. Князь владими-

ро-суздальський з 1176. Перша
дружина до 1175 — осетинська
княжна Марія (п. 19 берез. 1206),
друга — донька вітебського кн.
Василька Любов; третя (з 1211) —
Софія (походження якої невідоме). Коли 1155 Юрій Долгорукий
утвердився в Києві, В.Ю. разом із
братом Михалком одержав Ростов
(нині місто Ярославської обл.,
РФ) і Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ). 1161 Андрій
Боголюбський вигнав 4-х своїх
братів (від 2-го шлюбу Юрія) з їхніх земель до Візантії — серед них
був і В.Ю. Разом з матір’ю жив,
можливо, в Палестині. 1168 повернувся на Русь. Попередньо одержав від київ. кн. Ростислава
Мстиславича (п. 1167) якусь волость в Пороссі. Служив братові
Глібу, що з 1169 недовго княжив у
Києві, 1170 ходив на половців.
1173 старший брат Андрій Боголюбський посадив В.Ю. на київ. престол, однак через місяць
його скинули смоленські Ростиславичі; трохи пізніше він разом з
Андрієм ходив на них, але невдало. У листоп. 1173 знайшов притулок у Чернігові у Святослава
Всеволодича. По смерті Андрія Боголюбського брав активну участь у
боротьбі з братами за владимиросуздальське княжіння. 1175 В.Ю.
вокняжився у м. Переяславль-Залєський (нині місто Ярославської
обл., РФ), а по смерті брата Михалка (19 черв. 1176) вокняжився
у м. Владимир-на-Клязьмі (нині
м. Владимир, РФ). За князювання
В.Ю. розпочалось екон. і політ.
піднесення Владимиро-Суздальського князівства. Він проводив зважену й активну зовн. політику,
1183, 1185 і 1205 успішно воював з
Волзькою Булгарією, розширивши свої володіння на пн. сх. і сх.
Поступово перетворився на одного з найсильніших рус. князів.
З Київського літопису 1195 відомо, що рус. князі обрали В.Ю.
найстарішим (гол.) князем у д-ві —
то були часи колективного управління Давньорус. федеративною
монархією. Свій політ. вплив він
здійснював дипломатичними заходами і династичними шлюбами
з пд.-рус. князями. В.Ю. розбудував стольний град Владимир,
фортифікував його. У роки його
князювання у Владимирі склали
літописний ізвод (відображений в
Суздальському та Київ. літописах). Прізвисько «Велике Гніздо»
одержав тому, що мав велику родину (8 синів і 4 доньки).
М.Ф. Котляр.

ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВИЧ (1030—
13.04.1093) — князь переяславський, черніг. і київ. Четвертий син
Ярослава Мудрого і швед. принцеси Iнгігерди. Перший шлюб —
1046 з дочкою (Марією?) візант.
імп. Константина IX Мономаха
(п. бл. 1067), другий — з Анною,
можливо, половецькою хатунню
(княжною) — не пізніше 1069. За
заповітом (рядом) Ярослава 1054
В.Я. сів у Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький), йому дісталися також Ростов (нині місто
Ярославської обл., РФ), Суздаль
(нині місто Владимирської обл.) і
Білоозеро (нині місто Бєлозєрськ
Вологодської обл., усі РФ). В.Я.
став молодшим чл. тріумвірату
Ярославичів, що до поч. 1073 купно правив на Русі. 1054 біля
м. Воїнь (було поблизу с. Воїнська Гребля Градизького р-ну
Полтав. обл., затоплене водами
Кременчуцького водосховища) переміг торків. Разом із старшими
братами Iзяславом Ярославичем і
Святославом Ярославичем, а також полоцьким кн. Всеславом Брячиславичем розгромив торків 1060.
1061 його розбили половці на пд.
Переяславщини. У берез. 1067
В.Я. взяв участь у спільному поході тріумвірів-Ярославичів проти
Всеслава полоцького і ув’язненні
того в Києві. 1068 зазнав поразки
на р. Альта разом з Iзяславом і
Святославом від половецької орди (див. Альта, битва на річці
1068). Коли по тому в Києві спалахнуло повстання, В.Я. виступив
посередником між киянами та їхнім кн. Iзяславом. 1073 він допоміг Святославу відібрати в Iзяслава Київ. По смерті Святослава
(кін. 1076) В.Я. на поч. 1077 вокняжився в Києві, але влітку того
року був змушений поступитися
престолом на користь Iзяслава,
що повернувся з Польщі. Одержав за те Чернігів. 1078 був вигнаний з Чернігова сином Святослава Олегом Святославичем, котрого
підтримав ін. безземельний кн.
(ізгой) Борис В’ячеславич. Iзяслав і
В.Я. перемогли Олега і Бориса на
Нежатиній Ниві поблизу Чернігова (див. Нежатина Нива,
битва 1078), але Iзяслав загинув у
битві, і В.Я. став київ. князем. Він
не став правити одноосібно, а
створив із сином — Володимиром
Мономахом родинний дуумвірат
(див. Дуумвірати на Русі), що 15
років управляв Руссю. Реальна
влада В.Я. була мало відчутною у
Волин., Туровській і Муромській
землях, а також у Тмуторокані.
Йому доводилося захищатися від

Всеволод Ярославич. Малюнок 17 ст.

князів-ізгоїв: Романа, Олега, Давида і Ярослава Святославичів,
Давида Iгоревича, Рюрика Ростиславича, Володаря Ростиславича і
Василька Ростиславича. Все ж таки за підтримки сина він зумів
стабілізувати політ. становище на
Русі й зберегти відносну єдність
д-ви. В.Я. дотримувався мирних
методів дипломатії: підтримував
дружні відносини з Візантією і
сканд. країнами, 1086 видав дочку
Євпраксію Всеволодівну заміж за
саксонського маркграфа Генріха.
Після швидкої смерті маркграфа
вона стала дружиною знаменитого і зловісного герм. імп. Генріха IV. В.Я. був широко освіченою людиною, багато читав, знав
(за свідченням сина) 5 іноз. мов.
Опікувався церквою, заснував
Видубицький Свято-Михайлівський
монастир та Андріївський (Янчин)
монастир у Києві.
П. у м. Вишгород, похований у
Софійському соборі в Києві.
М.Ф. Котляр.

ВСЕВОЛОЖ — літописне місто
Чернігівського князівства, центр
волості Задесення (межиріччя
р. Десна та її лівої прит. р. Остер),
за 120 км на пд. сх. від Чернігова.
Було розташов. в центрі сучасного с. Сиволож Борзнянського
р-ну Черніг. обл., в урочищі Городок, на невисокому мисі, утвореному злиттям річок Гранівка
(Загорось) і Борзна (права прит.
р. Остер). Вперше В. згаданий в
Iпатіївському літописі під 1147.
Мало округлу форму (150 м ´ 125
м). Укріплення знівельовані у 2-й
пол. 19 ст., їхні рештки зафіксовано археологічно. Судячи з інформації «Переписної книги» 1666,
мало дитинець («Замок») та «околь-

не місто» (на пн. від дитинця), за
яким містився відкритий посад
(бл. 30 га). Досліджувалось В.Коваленком (1980).
В. засновано в серед. — 2-й
пол. 11 ст. Контролювало проходи між остерськими та придеснянськими болотами та шляхи на
Чернігів з Посем’я, Посулля й Задесення. 1147 в ході феод. усобиці
в Пд. Русі В. був штурмом здобутий військами вел. кн. київ. Iзяслава Мстиславича і спалений.
1159 В. названий серед 7 «городов
пустых», що складали вотчину черніг. кн. Святослава Ольговича.
1239 знищений під час монголотатарської навали.
Літ.: Голубовский П.В. Где находились существовавшие в домонгольский период города: Воргол, Глебль, Зартый, Всеволож, Оргощ, Сновск, Уненеж, Хоробор? «Журнал Министерства
народного просвещения», 1903, вып. 5;
Ипатьевская летопись. В кн.: ПСРЛ,
т. 2. М.—Л., 1962; Коваленко В.П. Новые исследования летописных городов
Чернигово-Северской земли. В кн.:
Древнерусский город. К., 1984.
В.П. Коваленко.

ВСЕНАРОДНІ ЗБОРИ УГОРСЬКИХ РУСИНІВ 1919. Відбулися 21 січ. в м. Хуст. На зборах
(конгресі, з’їзді) прийнято рішення про возз’єднання Закарпатської України з Великою Україною. Складні процеси в сусп.-політ. житті краю й міжнар. відносинах — розпад Австро-Угорщини,
бурж.-демократ. революція в Угорщині (жовт. 1918) та проголошення Угор. Нар. Республіки (листоп. 1918), створення Чехословаччини (14 листоп. 1918), революц. події 1917 в Росії (див. Лютнева революція 1917, Жовтнева
революція 1917) і проголошення
УНР та ЗУНР, нарешті, політика
Антанти — гостро поставили
проблему самовизначення й державності Закарпаття. 1918 тут почали виникати різні ради (робітн.,
солдатських і сел. депутатів, нар.
чи нац.) як політ. органи на місцях, що висували соціальні та
нац.-культ. вимоги, в т. ч. відносно нового держ. статусу Закарпаття: орієнтація в цьому питанні була різною — прорад., проугор.,
прочехословац. і проукр. Під
впливом подій в Закарпатті 21
груд. 1918 уряд Угор. Нар. Республіки видав Закон № 10 «Про національну автономію русинів, що
проживають в Угорщині».
Проголошена автономія Закарпаття (т. зв. Руська Країна) бу-

645
ВСЕНАРОДНІ

646
ВСЕРОБIТЗЕМЛІС

ла досить обмеженою і не одержала підтримки у нас. краю, яке
тривалий час зазнавало утисків
від угорців. Значну активність у
питанні про держ. належність і
статус краю виявила численна
карпато-русинська (закарп.) еміграція в США, яка на плебісциті
13 верес. 1918 висловилася за
приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Рішення й резолюції
місц. рад дедалі більш виразно засвідчували зростання природної,
зумовленої етноістор. й нац.-культ.
факторами укр. орієнтації — «до
України хочемо». МараморошСігетська рада звернулася до ін.
рад Закарпаття із закликом скликати заг. збори представників усіх
рад у Хусті й обговорити питання
«з ким маємо жити». Протягом
кін. 1918 — поч. 1919 повсюдно
проходили збори місц. рад, на
яких обиралися делегати на з’їзд у
Хусті.
21 січ. 1919 на з’їзд прибуло
420 делегатів від 175 (з-поміж 400)
населених пунктів Закарпаття та
бл. тисячі гостей з навколишніх
сіл. Практично всі виступаючі вимагали возз’єднання з Україною.
У прийнятій одноголосно резолюції проголошувалося: «Всенародний Конгрес Угорських Русинів з дня 21-го січня 1919 р. ухвалює з’єднати комітати: Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шариш, Спіш і
Абауй-Торна з Соборною Україною, просячи, щоб нова держава
при виконанні цієї злуки узгляднила окремішнє положення угорських русинів» (ймовірно, йшлося про особливий статус Закарпаття в складі Укр. д-ви). Сформовано делегації для вручення
цього рішення керівникам ЗУНР
і УНР. Наступного дня, 22 січ.
1919, на Соборній пл. в Києві, де
відбувався істор. Акт злуки, ЗУНР
говорила і від імені Закарпаття.
Політ. ситуація в Закарпатті ускладнювалася втручанням ін. д-в у
його внутр. справи. За згодою Антанти, 12 січ. 1919 чехословац.
військ. частини зайняли Ужгород,
далі тер. краю на зх. від р. Уж
(прит. Лаборця, бас. Дунаю). Сх.
регіони Закарпаття почали окуповувати румун. війська. За СенЖерменським мирним договором
1919 Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехословаччини.
Літ.: Стерчо П. Карпато-українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919—
1939 роках. Торонто, 1965; Ванат I.
Нариси новітньої історії українців Схід-

ної Словаччини, кн. 1. Пряшів, 1979;
Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців. Ужгород, 1991; Болдижар М. Закарпаття
між двома світовими війнами. Ужгород, 1993; Магочій П.Р. Формування
національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848—1948). Ужгород,
1994; Нариси історії Закарпаття, т. 2.
Ужгород, 1995.
С.В. Віднянський.

ВСЕРОБIТЗЕМЛІС — Всерос.
спілка робітників землі і лісу (з
1926 — профспілка с.-г. і лісових
робітників, а з жовт. 1930 — профспілка с.-г. робітників). Профспілкова орг-ція пролетарських і
напівпролетарських верств (наймитів, робітників радгоспів, лісництв, земельних та лісових установ, а пізніше — МТС) та фахівців сільс. та лісового госп-ва, ств.
в Україні відповідно до директив
ЦК РКП(б) за рішенням IV конф.
КП(б)У (берез. 1920). Мета оргції — залучення робітників та
спеціалістів до соціаліст. реконструкції с. госп-ва. Керівниками
профспілки в Україні були Л.Кедер (голова Південбюро й Укрбюро), К.Тараненко (голова Всеукр.
центр. правління) та ін. Після приєднання до неї профспілки цукровиків стала єдиною профспілкою працівників с. госп-ва, 1932
розукрупнена на галузеві спілки
робітників землеробських радгоспів, тваринницьких радгоспів, цукрової пром-сті, МТС і наймитів.
Літ.: Кондрашов В.Ф. Участие профсоюза сельскохозяйственных рабочих
в социалистическом преобразовании
села. Автореф. дис. ... канд. истор. н.
К., 1985; Лях С.Р. Наймана праця в
сільському господарстві України в
умовах непу. К., 1990; Кондрашов В.Ф.
Створення та діяльність профспілки
сільськогосподарських робітників України (1920—1931). В кн.: 90 років виникнення масового профспілкового
руху в Україні. К., 1996.
О.М. Мовчан.

ВСЕРОСІЙСЬКИЙ ЗАГАЛЬНОКОЗАЧИЙ ФРОНТОВИЙ З’ЇЗД
1917. Відбувався 3—8 листоп.
(21—26 жовт.) і 13 листоп.
(31 жовт.) у Києві за участі 600 делегатів від козачих частин діючої
рос. армії і тилових гарнізонів.
Більшість засідань проходила за
зачиненими дверима. Делегація
козачого з’їзду привітала III Всеукр. військ. з’їзд, який відбувся у
Києві в ті дні, але делегацію укр.
вояків козаки на свій з’їзд не допустили. Від Ген. секретаріату
УЦР козачий з’їзд привітав О.Шульгін. 7 листоп. (25 жовт.) у зв’язку

з подіями у Петрограді (нині
Санкт-Петербург, див. Жовтнева
революція 1917) з’їзд закликав козачі частини надати збройну допомогу Тимчасовому урядові. Делегати ухвалили координувати
військ. дії зі штабом Київ. військ.
округу і сформувати піший козачий полк. 8 листоп. (26 жовт.) роботу з’їзду перервано, а 13 листоп.
(31 жовт.) ухвалено перенести його роботу до м. Новочеркаськ
(нині Ростовської обл., РФ). З’їзд
запропонував козачим частинам
зайняти нейтральну позицію щодо подій в Україні. Наступного
дня делегати виїхали на Дон, де
з’їзд працював до 8 груд. (25 листоп.) 1917.
Літ.: 1917 год на Киевщине. Хроника событий. Х., 1928.
О.Й. Щусь.

ВСЕРОСІЙСЬКИЙ
СЕЛЯНСЬКИЙ СОЮЗ В УКРАЇНI. Вперше сел. союзи виникли під час революції 1905—1907. Це були масові орг-ції, що вимагали скасування приватної власності на землю
та передачі селянам без викупу
монастирських, церк., удільних, кабінетових і держ. земель. Під час
столипінської реакції (див. Третьочервневий переворот 1907) сел.
союзи припинили своє існування.
За їхнє відродження взялися відразу ж після перемоги Лютневої
революції 1917 трудовики (див.
Народно-соціалістична (трудова)
партія) і особливо Партія соціалістів-революціонерів (есери), пам’ятаючи велику популярність їх
серед сел. мас. Гол. завдання, яке
покладалося на союзи, — утримати селянство від неправомірних,
анархічних виступів, всебічно підготувати аграрне питання для вирішення його Всеросійськими Установчими зборами. На поч. берез.
1917 утворено гол. к-т Всерос.
сел. союзу, який звернувся до
голови Тимчасового уряду кн.
Г.Львова з проханням дати згоду
на скликання з’їзду, а 12 берез.
надрукував відозву до селянства
Росії, закликаючи створювати волосні, повітові та губернські відня сел. союзу. У відозві викладалась програма союзу: цілковита
підтримка Тимчасового уряду, продовження війни (див. Перша світова війна) до переможного кінця,
вирішення земельного питання
на Всерос. Установчих зборах, а
до того часу не допускати «самоуправств і посягань на чужу власність».

В Україні сел. союзи найбільшого поширення набули в Катериносл. губ. Там уже 25 берез.
1917 було утворено губернський
к-т, що прийняв рішення про негайну організацію сільс., волосних і повітових к-тів. На серп.
1917 тут діяло 566 к-тів (1 губернський, 8 повітових і 557 сільс. та
волосних).
У квіт.—трав. к-ти сел. союзу
виникли в окремих місцевостях
Таврійської, Херсон. і Черніг. губ.
Спроба рос. есерів утворити
сел. союзи у Волин., Київ. і Подільській губ. Правобереж. України та Полтав. губ. Лівобереж.
України наштовхнулися на жорстку протидію як окремих селян,
так і сел. орг-цій, очолюваних
укр. есерами. Сільс. і волосні виконкоми названих губ. надсилали
до повітових к-тів Сел. спілки резолюції-протести з вимогами заборонити представникам рос.
орг-цій і партій («обрусителям»)
їздити по селах для ведення орг. і
агітаційної роботи. У решті укр.
губ. існували змішані форми організації селянства: ради сел. депутатів, солдатсько-сел. к-ти, сел.
союзи і сел. спілки.
Загалом організація селянства
в Україні в союзи не виправдала
себе — сел. союзи не були однорідними за своїм соціальним складом, і тому всередині їх розгорнулася боротьба між найзаможнішими і біднішими селянами.
Влітку 1917 розпочався процес
реорганізації сел. союзів у ради
селянських депутатів, а подекуди
і в сел. спілки.
Літ.: Советы крестьянских депутатов и другие крестьянские организации (март—октябрь 1917 г.), т. 1, ч. 1;
М., 1929, Минц И.И. История Великого Октября, т. 1. М., 1968.
I.В. Хміль.

ВСЕРОСІЙСЬКІ АРХЕОЛОГІЧНІ З’ЇЗДИ — див. Археологічні
з’їзди.
ВСЕРОСІЙСЬКI З’ЇЗДИ ТРУДIВНИКІВ ЦУКРОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТI 1917. Відбулося
три з’їзди: 16—17 трав., 5—12 лип.,
23—25 жовт. у Києві (із 257 цукрових з-дів Росії 198 діяли в Україні). На I з’їзді, який відразу оголосив себе всерос., було 200 делегатів від 140 з-дів, а на двох наступних — по 500 делегатів від 220—
240 з-дів. Делегати I з’їзду розглядали питання про утворення на
всіх підпр-вах профспілок і фабрично-заводських к-тів та об’єд-

нання їхніх дій, про робітн. політику Тимчасового уряду, встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці й побуту робітників, скасування надурочних
і нічних робіт, страхування від
безробіття, оплачування відпусток, обмеження використання
праці підлітків тощо.
II з’їзд у резолюції про профспілковий рух та нац. питання
підкреслив необхідність об’єднання в єдиній спілці всіх працюючих у галузі, незалежно від національності. Мед. обслуговування покладалося на лікарняні каси, утримувані підпр-вами. У зв’язку із зростанням безробіття з’їзд
окремо виділив питання про необхідність негайного створення
бірж праці. Поряд з розглядом
екон. питань учасники з’їзду у
зв’язку з липневою кризою у Петрограді (нині Санкт-Петербург)
висловили довіру Тимчасовому
урядові, а також вітали УЦР. Вітання зачитали укр. мовою.
III з’їзд поряд з екон. вимогами порушив питання про створення з чл. спілки цукровиків для
охорони з-дів та економій міліції
та бойових дружин, статути яких
мав затверджувати ЦК спілки, а
утримувати — заводоуправління.
Профспілці вдалося домогтися
встановлення нових розцінок і
створення з робітників і службовців комісії для вироблення колективного договору.
Літ.: 1917 год на Киевщине. Хроника событий. К., 1928; Український
історико-географічний збірник, вип.
2. К., 1972.
А.П. Гриценко.

ВСЕРОСІЙСЬКI УСТАНОВЧI
ЗБОРИ — заг.-нац. з’їзд депутатів, який мав визначити засади
держ. устрою Російської імперії
після повалення самодержавства
і відповідно до них виробити осн.
закон (конституцію) країни. Зх.європ. ідея установчих зборів з’явилась у сусп. думці Росії в 2-й
пол. 19 ст. Гасло установчих зборів набуло широкого розповсюдження з перших днів Лютневої
революції 1917. Одним із гол. завдань Тимчасового уряду була підготовка до виборів на основі заг.,
рівного, таємного і прямого голосування «Установчих зборів, які
визначають форму правління та
конституцію країни».
Вибори нових місц. органів
самоуправління, розроблення закону про вибори до В.У.з., забезпечення тех. боку виборів безна-

дійно затягли їх проведення. Перша дата виборів, призначена Тимчасовим урядом на 30(17) верес.
1917, виявилася нереальною. 22(09)
серп. Тимчасовий уряд призначив
нові строки: 25—27(12—14) листоп. — вибори, а скликання В.У.з. —
11 груд. (28 листоп.) 1917. Згідно з
виборчим законом, було утворено
73 цивільних і 8 військ. виборчих
округів. На підставі заг., рівного,
прямого і таємного голосування
90 млн виборців повинні були обрати 800 чл. В.У.з. По цивільних
округах було заявлено майже 5
тис. кандидатів, з яких понад 63 %
належали до соціаліст. партій. Вибори розпочалися 25 (12) листоп.
1917, але не змогли завершитися в
установлені строки, в деяких місцях вони проводилися навіть у
лют. 1918.
У виборах взяло участь понад
50 млн виборців. 19,1 млн голосів
(39,5 %) були віддані Партії соціалістів-революціонерів (есери),
10,9 млн (22,5 %) — Російській соціал-демократичній
робітничій
партії (більшовиків), 2,2 млн
(4,5 %) — Конституційно-демократичній партії (кадети), 1,5 млн
(3,2 %) — меншовикам, 0,44 млн
(0,9 %) — соціалістам-федералістам
(есефам). Понад 7 млн голосів
(14,5 %) зібрали списки нац. соціаліст. та неонародницьких партій. Решта розподілилася між
списками нац. несоціаліст. партій, праволіберальних та консервативних партій, конфесій, кооперативів. В Україні дві третини голосів зібрали укр. соціаліст. партії,
серед яких домінувала Українська
партія соціалістів-революціонерів,
за яку практично одностайно голосувало укр. село. Мандати членів В.У.з. отримали 78 укр. есерів
і 12 укр. соціал-демократів.
Більшовики, які після Жовтневої революції 1917 захопили владу в країні, зробили все, щоб не
допустити відкриття В.У.з. 9 груд.
(26 листоп.) 1917 В.Ленін підписав
декрет, який встановив кворум,
необхідний для відкриття зборів,
у кількості 400 чл. і неоднозначно
дав зрозуміти, що в разі виступу
проти рад. влади В.У.з. будуть розігнані. Так воно і сталося. Зібравшись у Таврійському палаці в
Петрограді (нині Санкт-Петербург) 18(05) січ. 1918 під головуванням есера В.Чернова, більшість
делегатів відмовились обговорювати запропоновану більшовиками Декларацію прав трудящого та
експлуатованого народу й проголосили Росію Рос. Демократ. Фе-

647
ВСЕРОСІЙСЬКI

648
ВСЕСВIТ

деративною Республікою, після
чого о 5-й год. ранку 19(06) січ.
1918 всенар. обрані В.У.з. були
розігнані більшовиками. Того ж
дня Всерос. ЦВК ухвалив заздалегідь написаний В.Леніним декрет
про розпуск В.У.з.
Літ.: Всероссийское Учредительное собрание: первый и единственный
день его занятий (5—6 января 1918 г.).
Стенографический отчет. К., 1991;
Протасов Л.Г. Всероссийское Учредительное Собрание: история рождения
и гибели. М., 1997.
В.Ф. Верстюк.

«ВСЕСВIТ» — укр. щомісячний
літ.-мистецький і громад.-політ.
журнал. Заснований 1925. Виходив
1925—34 у Харкові як ілюстроване двотижневе вид., потім щодекади, пізніше — знову як двотижневе вид. Від лип. 1958 вид. відновлено в Києві як щомісячник.
«В.» — орган Спілки письменників України, Укр. т-ва дружби і
культ. зв’язків із зарубіжними
країнами. Перший гол. ред. — Василь Блакитний, від 1958 — О.Полторацький, від 1971 — Д.Павличко, од 1979 — В.Коротич, з
1986 — О.Микитенко.
Поряд з худож. тв. укр. авторів
і пер. зарубіжних письменників
«В.» вміщує міжнар. публіцистику
та інформацію, статті про літ. і
мист-во за кордоном, фоторепортажі про культ. життя укр. діаспори. Чимало місця займають тв.
лауреатів Нобелівської і нац. премій. За 1950—80-ті рр. надруковано в пер. з 55 мов твори понад 200
авторів більш ніж зі 100 країн
світу.
Літ.: Микитенко О. «Всесвіт»: Сторінки історії. «Всесвіт», 1985, № 1, 3.
Я.I. Дзира.

ВСЕСВІТНІ ФОРУМИ УКРАЇНЦІВ (ВФУ). Iдея всесвітнього
зібрання українців належала Українському клубу в Женеві (Швейцарія), зокрема його голові П.Чижевському. У час. «Український
голос» (1920) була вміщена відповідна відозва «До всіх громадянукраїнців Великої Наддніпрянської України, Бессарабії, Чорноморії, Середньої Азії, Сибіру, Зеленого Клину, Галичини, Буковини, Карпатської України, Лемківщини, Злучених Держав Північної Америки, Канади, Аргентини,
Бразилії та інших земель, де тільки живуть українці».
Однак 1-й ВФУ був проведений в Україні лише після здобуття нею незалежності (Київ, 21—24

серп. 1992). Серед організаторів
були т-ва «Україна», «Просвіта»,
Народний рух України, К-т у справах національностей при КМ
України, Світовий конгрес вільних
українців, Укр. нар. союз, Конгрес
українців Канади, Союз укр. оргцій Австралії, НТШ у Франції,
Об’єднання українців у Польщі та
ін. На 1-му ВФУ були присутні
понад 1,5 тис. делегатів від укр.
громад з 26 країн світу. Делегати
й гості ВФУ обговорили питання
співпраці світ. українства, його
єднання довкола ідей буд-ва нової, демократ. Укр. д-ви, підтримки укр. діаспори, у першу чергу
сх., питання відродження нац.
к-ри, міжконфесійних відносин,
ринкової економіки, політології
та ін. Був прийнятий також «Маніфест політичних партій, рухів,
об’єднань, угруповань, громадських організацій України, політичних партій, екзильних адміністрацій та середовищ зарубіжного
українства з нагоди перших роковин Української самостійної держави». Був ств. постійно діючий
орган ВФУ — Українська всесвітня координаційна рада, яка розміщується в Києві. Головою обрали I.Драча. Від трав. 2000 голова — М.Горинь.
2-й ВФУ (Київ, 21—24 серп.
1997), на якому були присутні делегати і гості з 47 країн світу,
пройшов під гаслом «У співпраці
та єднанні увійдемо в ХХI століття». Своїм змістом і спрямованістю він засвідчив якісно новий
етап процесу консолідації світ.
українства. 3-й ВФУ (Київ,
18—20 серп. 2001), в роботі якого
взяли участь делегати і гості з 42
країн, був приурочений до 10-ї
річниці Незалежності України й
пройшов під гаслом «У майбутнє — в ім’я України».
Літ.: Войценко О. Передвісники
світового конгресу українців. «Сучасність», 1962, № 5.
О.О. Ковальчук.

ВСЕСВІТНЯ ОРГАНIЗАЦIЯ IНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТI
(ВОIВ). Засн. 1967 у Стокгольмі
(Швеція) як міжнар. міжурядова
орг-ція. Від 1974 — спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй. До її складу входять
157 країн. Штаб-квартира — у
Женеві (Швейцарія). ВОIВ покликана сприяти охороні інтелектуальної власності у світі шляхом
співробітництва д-в і міжнар.
орг-цій. Осн. функції: допомога в
розроблянні заходів щодо поліп-

шення охорони інтелектуальної
власності у світі; гармонізація
нац. законодавств у цій галузі;
сприяння укладенню міжнар. угод
у сфері охорони інтелектуальної
власності; зібрання і поширення
інформації щодо охорони інтелектуальної власності, здійснення
досліджень у цій галузі та опублікування їхніх результатів; забезпечення діяльності служб міжнар.
охорони інтелектуальної власності. Найвищий орган ВОIВ — Ген.
асамблея, в якій представлені всі
д-ви — чл. орг-ції. Iн. органи —
Координаційна рада та Міжнар.
бюро. Україна — чл. ВОIВ від 1970.
1993 вона стала чл. постійних
к-тів ВОIВ з інформації та співробітництва в галузі пром. власності. Україну обрано до складу Координаційної ради ВОIВ та Виконавчого к-ту Паризького міжнар.
союзу з питань охорони пром.
власності.
Літ.: Шреплер Х.А. Международные
организации. М., 1995.
I.М. Мельникова.

ВСЕСВІТНЯ
ОРГАНIЗАЦIЯ
ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я (ВООЗ).
Міжнар. міжурядова орг-ція, спеціалізована установа Організації
Об’єднаних Націй. Статут прийнято на Міжнар. конф. охорони здоров’я 22 лип. 1946 (Нью-Йорк)
представниками 61 д-ви- чл. ООН
(у т. ч. України) й ратифіковано 7
квіт. 1948. Цей день і вважається
днем заснування ВООЗ та відзначається як Всесвітній день здоров’я.
Осн. напрями діяльності ВООЗ:
боротьба з інфекційними та неінфекційними хворобами; допомога
країнам у розвитку нац. служби
охорони здоров’я; розроблення
міжнар. санітарних правил; підготовка і вдосконалення фахового
рівня мед. кадрів; організація міжнар. співробітництва з питань, що
мають заг. інтерес (міжнар. карантини, боротьба проти раку, віспи,
СНIДу, туберкульозу, малярії та
ін. захворювань, контроль за наркотиками та якістю ліків, координація наук. досліджень тощо). Здійснюється програма досліджень і
боротьби із захворюваннями, пов’язаними з Чорнобильською катастрофою 1986.
ВООЗ має угоди про співпрацю з ЮНЕСКО, ООН, Міжнародним агентством з питань атомної
енергії, Міжнародною організацією
праці та ін. урядовими й неурядовими орг-ціями.

На 1 січ. 2000 до ВООЗ входила 191 д-ва. Всі чл. об’єднуються в
6 регіональних орг-цій (Україна
входить до Європ. орг-ції). Кожна
з них має відповідне бюро та орган управління. Керівні органи
ВООЗ: Всесвітня асамблея охорони здоров’я, Виконавчий к-т, Секретаріат (місцеперебування —
м. Женева), очолюваний ген. директором. Бюджет складається із
внесків д-в-чл., а також добровільних пожертвувань. Видає
«Бюлетень
ВООЗ»,
«Хроніку
ВООЗ», ж. «Здоров’я світу» та ін.
Літ.: ВООЗ. Основные документы.
Сорок первое издание. Женева, 1998;
Здоровье-21. Основы политики достижения здоровья для всех в Европейском регионе. В кн.: ВООЗ: введение.
Копенгаген, 1998.
М.В. Знаменська.

ВСЕСВІТНЯ РАДА ЦЕРКОВ
(ВРЦ) — одна з міжхристиян.
орг-цій; керівний центр екуменічного руху (див. Екуменізм релігійний). Ств. 1948 на I Ген. асамблеї в Амстердамі (Нідерланди)
на базі трьох протестантських рухів («Віра і порядок», «Життя і
діяльність» та «Міжнародна місіонерська рада»). Керівним органом є Ген. асамблея представників церков — членів ради. Штабквартира ВРЦ розташов. у м. Женева (Швейцарія). Осн. засади та
принципи діяльності орг-ції сформульовані у Торонтській декларації, ухваленій Ген. асамблеєю
ВРЦ 1950. Згідно з цим документом, осн. метою діяльності орг-ції
є встановлення діяльних контактів між церквами різних деномінацій і сприяння детальному
вивченню та обговоренню різноманітних питань єдності християн. церкви. Крім того, ВРЦ займається дослідженнями актуальних політ., соціально-екон., наук.-тех. та екологічних проблем,
надає допомогу антирасистським
орг-ціям різних країн світу.
ВРЦ, крім протестантських,
об’єднує низку правосл. та нехалкідонських (монофізитських) церков. За даними ВРЦ, в серед.
1990-х рр. до її складу входило бл.
320 різних реліг. об’єднань, які
представляють понад 440 млн віруючих різних християн. деномінацій.
Під впливом діяльності ВРЦ в
Україні на поч. 1990-х рр. виникли численні общини християнекуменістів, було започатковано
проведення неформальних зустрічей християн різних конфе-

сій, на яких активно обговорювались різноманітні аспекти християн. світогляду та екуменічного
руху. Важливим результатом таких зустрічей стало створення
1992 в Києві ініціативної групи,
серед завдань якої було визначення орг. форм екуменічного руху
в Києві. Результатом діяльності
групи була організація 24 берез.
1993 Київ. екуменічного центру.
Його робота спрямована на досягнення взаєморозуміння між християнами різних конфесій, поширення даних та обміну інформацією про життя різних християн.
церков.
Літ.: Архиепископ Михаил Мудьюгин. Единение в разобщенности.
«Логос», 1994, № 49; Хроника Киевского экуменического центра (1993).
Там само; Єленський В. «За мир світу,
благоустрій церков і поєднання всіх…».
«Людина і світ», 1998, № 8.
О.О. Крижановська.

ВСЕСВІТНЯ ФЕДЕРАЦІЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ
МОЛОДІ
(ВФДМ) — міжнар. орг-ція молодіжних союзів (різних реліг. поглядів, різного соціального походження, раси, національностей)
переважно лівої ідейно-політ. орієнтації. Ств. на Всесвітній конф.
молоді в Лондоні, яка проходила
з 29 жовт. по 10 листоп. 1945. Безпосередню участь у роботі конф.
брала й молодіжна орг-ція УРСР.
Вищий орган ВФДМ — Асамблея членських орг-цій (до 1957
Конгрес молоді). Виконавчі органи — Виконком та Бюро.
1989 ВФДМ об’єднувала понад 270 молодіжних орг-цій із 115
країн світу. Федерація стала ініціатором всесвітніх форумів, конф.,
зустрічей молодіжних і студентських орг-цій, стояла біля витоків
всесвітнього фестивального руху.
З її ініціативи було проведено 13
Всесвітніх фестивалів молоді та
студентів. Активну участь у цих
міжнар. заходах брала ЛКСМУ.
1984 в Києві проходив тиждень
солідарності з боротьбою народів
і молоді країн Центр. Америки;
1986 в Києві відбувся I Міжнар.
молодіжний фестиваль «Пісня в
боротьбі за мир».
У зв’язку з розвалом світ. соціаліст. системи ВФДМ на поч.
1990-х рр. фактично перестала існувати.
Літ.: ЛКСМ України у цифрах і
фактах: Довідник. К., 1987; Зарубежные молодежные организации: Справочник. М., 1989.
Н.В. Кривець.

ВСЕСВІТНЯ ФЕДЕРАЦІЯ ПОРІДНЕНИХ МІСТ (ВФПМ) —
міжнар. неурядова орг-ція, що
сприяє встановленню й розвиткові дружби та співробітництва між
містами різних країн і їх нас. незалежно від раси, мови, релігійної
приналежності й політ. переконань. Заснована 28 квіт. 1957 на
I Всесвітньому конгресі поріднених міст в м. Екс-ле-Бен (Франція) за участю представників
12 країн світу. Гол. статутні документи ВФПМ — «Хартія поріднених міст» та «Політична програма
поріднених міст».
ВФПМ проводить міжнар.
конгреси і конф. поріднених міст
із різних проблем, зокрема щодо
встановлення і розвитку дружніх
контактів, ділового співробітництва між містами, обміну досвідом
у галузі к-ри, освіти, інформації,
спорту і туризму, економіки і торгівлі.
Щороку в останню неділю
квітня з ініціативи ВФПМ проводиться Всесвітній день поріднених міст. Федерація має консультативний статус при Екон. і Соціальній раді Організації Об’єднаних Націй та ЮНЕСКО. Найвищий орган ВФПМ — Ген. асамблея, яка обирає Виконавчу раду і
ген. секретаря. ВФПМ має індивідуальне і колективне членство.
Місце перебування керівних органів федерації — м. Париж. Активну участь у діяльності ВФПМ
беруть численні міста України,
які мають побратимів у понад
100 країнах світу.
ВФПМ об’єднує бл. 4000 міст
у більш ніж 170 д-вах світу. Видає
франц. мовою ж. «Поріднені міста» та Інформаційний бюлетень.
Літ.: Информационный бюллетень Всемирной Федерации породненных городов. Париж, 1998.
М.В. Знаменська.

ВСЕСЛАВ БРЯЧИСЛАВИЧ (р.н.
невід. — квіт. 1101) — кн. полоцький (1044—67; 1069; 1071; 1072—
1101), київ. (1068—69). Правнук
Володимира Святославича. У перші роки свого правління В.Б. мав
мирні стосунки з київ. князями.
1060 брав участь у поході на торків, організованому синами Ярослава Мудрого. Але вже 1064 вступив у конфлікт з київ. і новгородським кн. Iзяславом Ярославичем,
здійснив набіг на Псков (нині
місто в РФ), тимчасово захопив
Новгород Великий. 3 берез. 1067
об’єднаним дружинам трьох старших Ярославичів вдалося розбити

649
ВСЕСЛАВ

650

В.Б. на р. Немига (колиш. прит.
Свіслочі, бас. Дніпра). 10 лип.
ВСЕСЛОВ’ЯНСЬКИЙ 1067 його захоплено з двома старшими синами у полон.
У ході київ. повстання 1068
В.Б. звільнено повсталими киянами і після втечі Iзяслава Ярославича проголошено київ. князем. В.Б. вдається досягти компромісу з двома Ярославичами —
Святославом Ярославичем і Всеволодом Ярославичем, поступившись
Волинню та Новгородом. Наступного року Iзяслав вернувся на
Русь з дружиною свого тестя
польс. кн. Болеслава II Сміливого.
В.Б. з киянами виступив їм назустріч, але покинув військ. табір
під Білгородом. Невдовзі війська
Iзяслава вибили його з Полоцька
(нині Білорусь), де посадили Святополка Iзяславича. 1071 В.Б. повернув собі Полоцьке князівство,
але його знову вигнав звідти Ярополк Iзяславич. Лише 1072 йому
вдалося остаточно закріпитися на
полоцькому столі. 1078 В.Б. здійснив набіг на Смоленськ (нині
місто в РФ). 1084 вступив у конфлікт з Володимиром Мономахом.
Є підстави вважати, що ще за
життя В.Б. йому було присвячено
цикл дружинних переказів, частину якого використано автором
«Слова о полку Iгоревім», а саме
про битву на р. Немига, про обставини київ. правління полоцького кн. Елементи цих переказів
увійшли до давньорус. билин, в
яких риси В.Б. втілилися у персонажі Волхва Всеслав’їча, наділеного магічними здібностями.
За роки правління В.Б. у Полоцьку велося активне буд-во.
Зведено храм св. Софії, який став
третім після аналогічних храмів
Києва та Новгорода. Після смерті
В.Б. Полоцьку землю було розЗвільнення Всеслава
ділено між його шістьма синами.
Брячиславича з полону
Нащадки В.Б. володіли нею до
повсталими киянами
серед. 13 ст., періоду входу її до
у 1068 р. Мініатюра
з Радзивіллівського
складу Великого князівства Лилітопису.
товського.

Літ.: Леонардов Д.С. Полоцкий
князь Всеслав и его время. В кн.: Полоцко-Витебская старина, вып. 2, 3.
Витебск, 1912—16; Кучкин В.А. «Слово
о полку Игореве» и междукняжеские
отношения 60-х годов XI века. «Вопросы истории», 1985, № 1; Творогов О.В. Всеслав Брячиславич. В кн.:
Энциклопедия «Слова о полку Игореве», т. 1. СПб., 1995.
А.Г. Плахонін.

ВСЕСЛОВ’ЯНСЬКИЙ АНТИФАШИСТСЬКИЙ
КОМIТЕТ
(ВАК). Ств. 5 жовт. 1941 у Москві
на чолі з ген.-лейтенантом О.Гундоровим. Мета — координація
зв’язків з нац.-визвол. рухом Опору в слов’ян. країнах. Складався з
президії, 6-ти секцій (рос., укр.,
білорус., чеської, польс., пд.-слов’ян.), бюро обслуговування слов’ян. преси за кордоном і орг.масового від. В укр. секції працювали: О.Корнійчук (віце-президент
к-ту), В.Василевська, О.Довженко,
П.Панч, М.Рильський і П.Тичина.
Робота здійснювалася шляхом
проведення всеслов’ян. антифашист. мітингів і радіомітингів (за
1943—44 — понад 70), вид. і розповсюдження пропагандистських документів (1942—46 за кордон направлено понад 20 тис. статей і різних матеріалів), організації щотижневих радіопередач на
слов’ян. країни, підтримання
зв’язків зі слов’ян. орг-ціями в
США, Канаді, Великій Британії,
Австралії, країнах Латинської
Америки. Наприкінці 1945 к-т
підтримував зв’язки з 130 зарубіжними слов’ян. орг-ціями. Зі
звільненням слов’ян. країн від
гітлерівських військ у них утворювалися нац. слов’ян. к-ти. Від
1942 виходив ж. «Славяне». 1947
ВАК реорганізований у Слов’ян.
к-т СРСР. 1962 його функції передані Рад. к-тові захисту миру.
Літ.: Коваль М.В. Общественнополитическая деятельность трудящихся Украинской ССР в период Великой
Отечественной войны. К., 1977; Великая Отечественная война. 1941—1945:
Энциклопедия. М., 1985; Хойнацька Л.
Всеслов’янський комітет. В кн.: Малий словник історії України. К., 1997.
Н.М. Руденко.

ВСЕСОЮЗНА АСОЦIАЦIЯ РОБIТНИКІВ НАУКИ I ТЕХНIКИ
ДЛЯ СПРИЯННЯ СОЦIАЛIСТИЧНОМУ БУДIВНИЦТВУ В
СРСР (ВАРНIТСО). Ств. у жовт.
1927. Офіційно ініціаторами були
відомі діячі вітчизн. науки і техніки: патологоанатом О.Абрикосов, гідробудівник I.Александров,

біохіміки О.Бах, Б.Збарський,
О.Опарін, О.Палладін, біологи
М.Гамалія, М.Завадський, М.Кольцов, фізико-хімік М.Курнаков,
учений в галузі гірничої справи
О.Скочинський та ін. Мета оргції: об’єднання діячів науки і техніки для свідомої участі у соціаліст. буд-ві, подолання аполітичності й нейтралізму в середовищі
інтелігенції, засвоєння марксистсько-ленінських постулатів. У
лют. 1928 Раднарком СРСР затвердив статут ВАРНIТСО. У берез. 1928 організаційно оформлено Укр. т-во робітників науки і
техніки для сприяння соціаліст.
буд-ву (УТОРНIТСО). Організатори і перші чл. т-ва: Д.Багалій,
М.Барабашов, Д.Граве, Л.Громашевський, С.Гречиков, В.Маковський, Б.Ніколаї, Є.Опоков,
М.Пакуль, О.Палладін, К.Семінський, О.Соколовський, М.I.Яворський. УТОРНIТСО займалося пропагандою наук. знань, організацією тех. допомоги підпр-вам і с.
госп-ву, політико-освіт. роботою.
При виборах у ВУАН була обов’язкова рекомендація УТОРНIТСО.
Асоц. мала свій друкований орган — ж. «Фронт науки и техники».
На поч. 1930-х рр. ВАРНIТСО
стала об’єктом цькувань і репресій. Зазнало чисток УТОРНIТСО.
В серед. 1930-х рр. стало очевидним, що т-во вже не потрібне правлячому комуніст. режимові. В 2-й
пол. 1930-х рр. з газетних і журнальних сторінок зникли назви
ВАРНIТСО й УТОРНIТСО —
орг-ція остаточно припинила свою
діяльність.
Літ.: Ткачова Л.I. Iнтелігенція Радянської України в період побудови
основ соціалізму. К., 1985; Касьянов Г.В.,
Ткачова Л.I. УТОРНIТСО: епізод політичного виховання інтелігенції. В
кн.: Держава і українська інтелігенція.
К., 1990.
Л.I. Ткачова.

ВСЕСОЮЗНА ЛЕНIНСЬКА КОМУНIСТИЧНА СПІЛКА МОЛОДI (ВЛКСМ; до 1924 — Рос.
комуніст. спілка молоді, від 1924
до 1926 — Рос. ленінська комуніст. спілка молоді, з 1926 до 1991 —
ВЛКСМ) — громад.-політ. молодіжна орг-ція, філія Комуністичної
партії Радянського Союзу, важлива
складова ч. комуніст. режиму. Гол.
завданнями ВЛКСМ були: виховання молоді у комуніст. дусі;
підготовка кадрів для РКП(б) —
ВКП(б) — КПРС; залучення молодого покоління до «будівництва
нового суспільства», участі в сусп.-

політ. житті країни; культ.-освіт.
робота серед молоді; діяльність
щодо зміцнення обороноздатності СРСР, підготовка військ. кадрів; кер-во піонерською орг-цією.
Організаційно ВЛКСМ була побудована на зразок КПРС: низові
осередки, районні, обласні, крайові к-ти, ЦК союзних республік,
роботою яких керував ЦК ВЛКСМ.
(Складовою структурною ч. ВЛКСМ
була Ленінська комуністична спілка молоді України.)
Політ. та орг. більшовицький
молодіжний рух було оформлено
на I Всерос. з’їзді союзів робітн.
та сел. молоді. Дата його відкриття (29 жовт. 1918) вважається
днем заснування ВЛКСМ. 1918—
20 — гол. діяльність спілки —
військ. У роки громадян. війни
1918—21 в лавах Червоної армії
(див. Радянська армія) перебувало
бл. 200 тис. комсомольців.
За роки нової економічної політики комсомол провів значну
роботу в галузі к-ри та освіти молоді, захисту її соціально-екон.
інтересів. Водночас за допомогою
владних структур він ліквідував
ін. об-ня молоді й встановив монополію у молодіжному русі.
У роки «великого перелому»
комсомол остаточно втратив свою
самостійність, перетворився на
знаряддя парт. кер-ва, відомство
у справах молоді. На перший
план було висунуто завдання мобілізації юнаків та дівчат для вирішення нар.-госп. завдань. ВЛКСМ
надіслала на новобудови 1-ї п’ятирічки (1928/29—32) понад 350
тис. осіб. Наприкінці 1920-х рр.
спілка виступила ініціатором соціалістичного змагання і ударництва, 1935 — поширення стахановського руху серед молоді. На селі
комсомольці брали активну участь
у проведенні насильницької колективізації сільського господарства
та розкуркулення, надзвичайних
хлібозаготівельних заходів, охороні колг. власності, протицерк.
кампанії. Найголовніше завдання
ВЛКСМ цього періоду — боротьба з «ворогами робітничого класу». У комсомольських орг-ціях
проводилися чистки і арешти. Особливих масштабів репресії набули
1937—38, їх жертвами стали десятки тисяч комсомольців.
ВЛКСМ зробила значний внесок у перемогу над нацистською
Німеччиною. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
1941—1945 більшість її чл. боролася з ворогом на фронтах, у партизан. загонах і підпіллі, працю-

вала в тилу. 3,5 млн комсомольців
та молоді були нагороджені орденами й медалями, 7 тис. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У повоєн. роки одним із найважливіших напрямів діяльності
ВЛКСМ залишалося залучення
молоді до вирішення завдань нар.госп. розвитку СРСР. На відбудові зруйнованих війною об’єктів за
комсомольськими путівками працювало понад 1 млн комсомольців, більше 700 тис. чл. спілки
брали участь в освоєнні цілинних
і перелогових земель, спорудженні ГЕС, шахт Донбасу, гігантів індустрії 1956—60. У 1970-ті — 1-й
пол. 1980-х щорічно понад 100
тис. молодих людей за комсомольськими путівками поповнювали колективи ударних будов:
БАМу, КАМАЗу, атомних електростанцій і гідроелектростанцій,
газопроводів тощо. 1984 у лавах
спілки перебувало 42 млн юнаків
і дівчат.
У 2-й пол. 1970—80-х рр.
ВЛКСМ, як і вся рад. політ. система, опинилася в стані глибокої
кризи — в його діяльності дедалі
більше панували заорганізованість, байдужість, одноманітність.
У 2-й пол. 1980-х рр. розвивається
масовий «неформальний молодіжний рух». Кількість чл. комсомолу зменшилася; у 1991 їх було 23,6
млн осіб. XXII надзвичайний з’їзд
ВЛКСМ (27— 28 верес. 1991) оголосив про припинення діяльності
спілки. Її правонаступниками було оголошено респ. спілки молоді, в т. ч. Ленінську комуніст.
спілку молоді України (Молодь за
демократ. соціалізм).
Літ.: Наследникам революции. М.,
1969; Товарищ комсомол. М., 1969;
Славный путь Ленинского комсомола,
т. 1—2. М., 1974; Криворученко В.К. В
тисках сталинщины: трагедия комсомола. М., 1991; Очерки истории
ВЛКСМ. Саратов, 1991.
В.I. Прилуцький.

ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ
МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКИХ
ІНСТИТУТІВ (ВУАМЛІН). Ств.
за постановою ЦК КП(б)У від 28
черв. 1931 у Харкові на противагу
існуючій АН УСРР, яка на той
час ще не повністю контролювалася комуніст. тоталітарною системою. Спочатку включала шість
НДІ (Ін-т історії, Ін-т філософії
та природознавства, Ін-т економіки, Аграрний ін-т, Ін-т права та
рад. буд-ва, Ін-т кадрів) і дві н.-д.
каф-ри (нац. питання та літерату-

рознавства). Пізніше відкрилися
три філії асоц. — у Києві, Одесі,
Дніпропетровську (в кожній по
три секції: істор., екон. й філос.).
З часом склад асоц. змінювався.
Наприкінці 1931 в ній було утворено н.-д. сектор пропаганди, а
заочні курси марксизму-ленінізму
реорганізовано в сектор заочного
навч. В серед. 1932 у ВУАМЛІНі
працювало 115 наук. співробітників і навч. 625 аспірантів.
Роботою асоц. керувала Президія ВУАМЛІНу на чолі з президентом. У складі асоц. діяли 14
наук. т-в, зокрема, істориків-марксистів, економістів-марксистів
та ін., а при Президії — 14 постійних комісій (зокрема, комісія з
вивчення проблем війни та історії
сусідніх зарубіжних країн, комісія
з історії більшовицької преси, теорії й практики комсомольського
руху).
Асоц. видавала журнали «Прапор марксизму-ленінізму» (1931—
34) і «Під марксо-ленінським прапором» (1934—37).
Істор. дослідження у структурі
ВУАМЛІНу здійснював Ін-т історії. Від груд. 1932 в ньому діяло 5
секторів: історії України, історії
народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний (секції ленінізму й історіографії), бібліографічний. 1932 співпрацівниками Ін-ту було видано 1-й том
«Історії України» (докапіталіст. доба), розкритикований за «методологічні помилки». Пізніше Ін-т
сконцентрувався гол. чин. на дослідженні орг. принципів більшовизму, історії робітн. й революц.
руху в країні. 1934 при Ін-ті створили Всеукр. комісію з викладання історії, яка підготувала проект
програми історії України для вузів. 1934—36 співпрацівники Інту здійснювали роботу над підручником з історії України для шкіл
і курсом історії України для вищих учбових закладів. Від черв.
1934 Ін-т історії розпочав видання спеціалізованого ж. «Історик-більшовик», який друкував
істор. дослідження, що базувалися на марксистсько-ленінських
методологічних засадах.
У системі ВУАМЛІНу здійснювалася підготовка науковців
через очну й заочну аспірантуру.
Сектор заочної аспірантури видавав «Бюлетень заочної аспірантури ВУАМЛІН» — єдиний учбово-теор. і методичний орган заочної освіти в Україні.
В серед. 1930-х рр. установи
ВУАМЛІНу було піддано «чистці»,

651
ВСЕУКРАЇНСЬКА

652
ВСЕУКРАЇНСЬКА

і, згідно з постановою ЦК КП(б)У
від 23 черв. 1936, вони увійшли до
складу АН УСРР.
Літ.: Шліхтер О. ВУАМЛІН та його завдання. «Більшовик України»,
1931, № 21—22; Постишев П. Піднести
роботу марксистсько-ленінських інститутів України на рівень вимог великого соціалістичного будівництва. Там
само, 1934, № 3; У ВУАМЛІНі. «Під
марксо-ленінським прапором», 1934,
№ 1; Комаренко Н.В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917—
1937 рр.). К., 1973.
Л.Д. Якубова.

ВСЕУКРАЇНСЬКА КОНТОРА
БАНКУ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОГО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА СРСР (Союзколгоспбанк) — банк. установа
в УСРР, підпорядкована «Союзколгоспбанкові» СРСР. Здійснювала кредитування с. госп-ва України, перебравши на себе функції відділу довгострокового кредитування с. госп-ва Всеукр. контори Держбанку СРСР (колишнього, до 1930, Українського сільськогосподарського банку). Почала
діяти з серп. 1932 як Всеукр. контора Банку фінансування соціаліст. землеробства СРСР, заснованого постановою рад. уряду в
трав. 1932. У зв’язку зі зміною
1933 назви союзної установи на
Банк фінансування соціаліст. с.
госп-ва СРСР відповідно змінила
назву і його Всеукр. контора. Гол.
завданням було надання фінансової допомоги, коротко- та довгострокових кредитів с. госп-ву, постачання знарядь та засобів вирва профільній галузі пром-сті,
сприяння заготівлі та збуту продукції. Відкривалися спец. кредити на машинопостачання колективів та сільс. нас., виділялися
кошти на буд-во машинно-тракторних станцій, оснащення їх
технікою, обладнанням, майстернями. Діяльність контори загалом
сприяла виходу із кризи с.-г. галузі, спричиненої примусовою
колективізацією сільського господарства 1929—32, разом із тим засвідчила цілковиту підпорядкованість нац. банк. системи союзному центру.
Літ.: Історія колективізації сільського господарства Української РСР:
Збірник документів і матеріалів, т. 2.
К., 1965.
Є.П. Шаталіна.

ВСЕУКРАЇНСЬКА КООПЕРАТИВНА РАДА (ВУКОРАДА) —
заг.-кооп. орг-ція, заснована дек-

ретом Раднаркому УСРР від 31
жовт. 1921 для регулювання кооп.
руху, формування єдиних принципів функціонування різних видів кооперації, скликання кооп.
з’їздів, встановлення зносин з
держ. органами влади, опрацювання та видання нормативно-регулятивних актів щодо кооп. т-в.
До її складу входили 15 представників центр. кооп. установ, а сама
В.к.р. діяла спочатку при Вукоопспілці, виконуючи директиви Гол.
кооп. к-ту при РНК УСРР, пленум якого 24 квіт. 1922 ухвалив
«Положення про Всеукраїнську
кооперативну раду» як самостійну
кооп. установу. Від держ. структур
до В.к.р. входили В.Затонський,
В.Качинський. Діяла до 2 лип.
1924. Функції і завдання В.к.р.
перейшли до Укр. центр. міжкооп. ради (ств. 14 жовт. 1925).
Літ.: Марочко В.I. Українська селянська кооперація. Iсторико-теоретичний аспект (1861—1929). К., 1995.
В.I. Марочко.

ВСЕУКРАЇНСЬКА
НАДЗВИЧАЙНА КОМІСIЯ З БОРОТЬБИ
IЗ НЕПИСЬМЕННIСТЮ, Всеукраїнська надзвичайна комісія з
ліквідації неписьменності (ВУНКЛН, «ВСЕУКРГРАМЧЕКА») —
спец. орган, ств. при Наркомосі
УСРР, що здійснював держ. керво роботою з ліквідації неписьменності. Заснована за постановою Раднаркому УСРР від 21
трав. 1921 і спочатку складалася з
5 осіб. При ВУНКЛНі ств.
постійну нараду з представників
ЦК КП(б)У, жін. від. ЦК комсомолу і Пд. бюро Всесоюзної
центр. ради профспілок (ВЦРПС).
Очолив комісію голова ВУЦВК
Г.Петровський. Iснувала 9 років.
При всіх місц. від-нях нар. освіти
були ств. місц. надзвичайні комісії для боротьби із неписьменністю. До сфери діяльності
ВУНКЛНу входило кер-во всією
роботою з ліквідації неписьменності і малописьменності на тер.
УСРР; створення мережі лікнепів
(установи з ліквідації неписьменності) і шк. для малописьменних;
кер-во підготовкою і перепідготовкою працівників, що займалися ліквідацією неписьменності;
створення фондів лікнепу, видання програм, букварів та книг для
малописьменних. На початковому етапі видавнича робота проводилася слабо, зокрема, 1922 видано лише 2,2 тис. прим. навч.-методичної літ., тоді як понад 100
тис. прим. було отримано з РСФРР.

ВУНКЛН також координувала
діяльність тих осіб, що брали
участь у ліквідації неписьменності, вела облік неписьменних і
малописьменних, організовувала
проведення культ. походів. Співпрацювала з місц. органами влади,
т-вом «Геть неписьменність»,
профспілками, комсомолом, армійськими орг-ціями. 1930 ліквідована.
Літ.: Спутник ликвидатора неграмотности и малограмотности. Б/м,
б/г; Воронець А. Неписьменність на
Україні і боротьба з нею. Х., 1924; Піддубний Г. Десять років ліквідації неписьменності в Україні. «Шлях освіти»,
1927, № 10; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921—1925 роках. К., 1962; Ясницький Г.I. Розвиток
народної освіти на Україні (1921—
1932 рр.). К., 1965.
П.М. Бондарчук.

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАРАДА ЖІНОК-КОЛГОСПНИЦЬ 1929. Скликана 8 черв. в Харкові. Була заходом з підготовки проведення в
УСРР суцільної колективізації
сільського господарства та ліквідації прошарку заможних селян.
На ній були присутні 150 делегаток. У роботі наради взяли
участь голова ВУЦВК Г.Петровський та нарком земельних справ
О.Шліхтер. Гол. на нараді було
питання про ширш