О. Митура.
Візерунок цнот Маєш майстра доброго ку подпорЂ дому,
НА КЛЕЙНОТ ИХ М[ИЛОСТЕЙ] ПАНОВ ПЛЕТЕНЕЦКИХ
На крестЂ наш бог в тЂлЂ всЂм збавенє справил
и през него упадок наш в раи направил.
Тым же теж пышного шатана поразил,
кгды му тоє оружє в сердце єго вразил.
Того и на звитязство подал Константіну,
през котрого до вЂры взбужон был причину.
Тым и вшелких єресей муры упадають,
a сыны православных сличне проквитають.
До котрого и мЂсяць з звЂздою посполу
приданый єст: свЂтячій земному падолу.
Тот клейнот невысловный дан єст за герб дому
Плетенецких, котрыи впрод нЂкды нЂкому
В вЂрЂ, цнотЂ и мензствЂ, житю святобливом,
мЂстца нЂкгды не дали, речю и теж дЂлом.
То их бронь была и єст, крестом звитяжати,
и прикладным житєм свым як слонце сіати.
Нехай прето слава их дотоль не вступуєт,
поколь мЂсяць з звЂздами бЂг свой отправуєт.
НА УРОЖЕНЄ
Певными суть свЂдками небесныи знаки,
сличный мЂсяць з звЂздою, з ними крест чворакій,
Уроженя твоєго, отче цнот великих,
жесь вышол з фамиліи продков знаменитых.
Котрым о не дармо тот клейнот даровано,
кгды ж их вЂры и цноты завше дознавано.
Тот значить побожности и статечность в вЂрє
против богу и пану, и до ближних щире.
Тых побожных продков свых потомок побожный
наслЂдовца зосталесь и дЂдич острожный
Цнот их знаменитых, о котрых брмить слава,
и брмЂти потоль будет, поколь аже нава
Збыт быстропрудный бЂг свой будет справовати
по мору необешлом: она будет трвати.
Бо памятка побожных нЂкгды не устаєт,
ясне в том пророк божій свЂдоцство выдаєт.
СТАТЕЧНОСТЬ В ВЂРЂ
От кореня доброго овоц особливый,
был родитель побожный, сын єст святобливый.
Кгды ж ся жадным не хочеш вЂтром уносити,
и вЂры правдивои нЂкды отступити,
НЂзач маєш намовы, не дбаєш подарков,
легце важиш безбожных глупых их посварков,
Стоиш праве, як фЂляр, моцне вкгрунтованый,
вЂтром жадным противных намнЂй незахвяный.
Збудовал тя абовЂм архітектон собЂ,
прето ж вЂтер противный не зашкодить тобЂ.
не боишся злых звЂров, выходячих злому
(Мовлю, смоков пекелных), а рачей яскинЂ,
отколь они вщалися, й матка их гординЂ.
А чему ж ся не боиш? Бо єст фундованый
на камени, не пЂску: от бога презряный.
ПРАЦА И СТАРАНЄ О РЕЛЂИ СТАРОЖИТНОЙ
Под час праве утисков, под час бЂд церковных,
под час єи турбацій, и невчасу полных
Тебе, отче, бог прейзрЂл опекуном быти,
тобЂ церков поручил от злых боронити.
Яко ж видим на око хентноє старанє,
видим кошту, здоровя, збыт нешановане.
Невчас собЂ за роскош покладаєш быти,
жебы православія моглесь боронити.
Не глядишся на вЂк свой, шедивости полный,
не боронишся працы нЂкгды быти волный.
Яко вЂрный служебник у пана своєго.
вдень и вночи вставичне чуючій до него.
Который тя пастырем до своєго стада
обрал быты: жадная абовЂм завада
В паст†ся не находить сторожи твоєи:
за що даст ти корону бог хвалы своєи.
ФУНДОВАНЄ МОНАСТЫРЕЙ И ЦЕРКВЕЙ
Що теж о побожности треба прекладати?
слухи слушне укрывши, очом волю дати,
Абы явне оныи тоє оглядали,
и збожности дЂл твоих свЂдоцство выдали.
СвЂдчить Панян монастыр, през тебе зряженый
в монастыру Печарском: пенкне споряженый
СвЂдчить немнЂй и город Кієвского мЂста,
сличне з коштом в будынку церковного мЂстца.
Не мнЂй свЂдчит Радомышль, з ним Городо[к] сполне,
як домы в них божіи збудовалесь гойне,
И всюды гденоколвек єстесь преложоным,
церков, шпиталь, убогій не єст обнажоным.
То бо вЂм твоя роскош, то твоє старанє,
абы церкви, убогим было выхованє.
За що бысь з Христом для нас убогим спочивал,
котрый любячим єго небо наготовал.
ПРЕЛОЖЕНСТВО
Здалося ми теж єщг о том припомнЂти,
на яком бог зезволил преложоным мЂти
МЂсцу: тебе, о отче, цнот высоколетных,
которого облоки преч минають лестных.
А на яком же? СвЂдчить он Патерик славный
за оных святых мужев, в христіанствє давный,
Котрых тЂла святыи за скарб повЂрено,
незмЂроный, о отче, и в опеку ть дано.
За которых цным житєм єст теж збудованый
цный монастыр Печарскій, дивне фундованый,
А за твоим усилным старанєм зряженый
и в охендозст†церкве сличне оздобленый.
Котрая єст през волю бозскую зряжена,
гисторіа певная о том освЂдчена.
Оноѝ сь умиловал сличную оздобу,
за що возмеш от бога в небЂ нагороду.
ФУНДОВАНЄ ДРУКАРНЂ
И тоєи теж цноты молчать не годится,
хто бы против того был, глупым подобится,
Которыє бы намнЂй о тоє не дбають
же мудрыє под лаву славу их вкидають.
Ты, як велце потенжный в учинку горливом,
ведеш (яко мовять) рій в дЂлЂ святобливом.
Бось повскресил друкарню припалую пылом
Балабана, цнот велких, речю и теж дЂлом.
Он, за благословенством отца нам святого,
удался до ремесла (могу речи) цного.
Та зась, яко милостник церкви збыт ревнивый,
хотЂл и допялесь то, яко не лЂнивый,
По зестю єго з свЂта, друкарню вскресити,
и през выдаваньє книг церков украсити,
Кгды ж ся церков божая през ню помножаєт,
и в догматєх отцевских сличне проквитаєт.
Нехай же ти стокротне бог то нагородить
а щастьє противноє нєх нЂ в чом не шкодить.
ПРОМОВА
Збытней своєй смЂлости велце ся дивую,
же ся речей великих, простак, подеймую:
Цноты твои, о отче, всему свЂту явны,
а в кгмЂнє православных велице похвалны,
Границею обвести в аркушу папЂру,
котрым до выличеня нЂхт не найдет мЂру.
А власне подобенство в той мЂрЂ найдую,
и собЂ то за властность слушне приписую,
Яко бы хто в дол море выляти ся важил,
того нЂкгды не допнет, бы яких штук зажил.
Овшем єще присловя не уйдет за тоє,
бо розумом чловєчом не понято тоє.
Я теж праве над силу, и мЂлкость довтЂпу,
котрый певне не вмЂл бы здолати и цЂпу,
Цноты твои, о отче, важил описати,
чого и сам Цицеро не могл доказати.
Але що за причина смЂлости моєи
безпечности двери до особы твоєи
Створила мнЂ: тая, о запевне тая,
свЂдчить твоя персона в шедивости цнаа:
Же нЂким не погордиш, всЂх в ласце ховаєш,
c каждым пєнкне рад живеш, и теж в любви маєш.
То мя на то увело, то мя побудило,
то само и огонь тот въ мнЂ розжарило.
Абым теж я c чим колвек ставил ся пред тебе,
хоч же праве над слушность вЂм то[є] до себе.
Леч золота не мЂвши, теж не потребуєш,
овшем єго потребным обфите даруєш.
Ставити м ся умыслил пред персону цную
твою, о отче, й працу тую то малую,
Як першій мой колосок неродного жнива,
котрого в невмЂєтность обфита єст нива,
За коляду ть отдати, милостивый пане,
хоч же то єст и назбыт, вЂм, у тебе тане.
Леч, як оный монарха, котрый воды троха
не гордЂвши, рад принял, хоча й была плоха,
За дар єму приняти, вчинил то хентливе,
кгды убогій подданый чинил то зычливе.
И ты, прошу усилне, будь му в то подобный,
приняти рач тот дарунк, хоч же не є годный
Особы твоєи: леч самая сердечность
принята нех будет, а прощена безпечность.
Вашеи милости моєго пана и добродЂ́я поволный и наинизшій слуга Александр
Митура.
КОЛЯДА
Кождый вЂрный сего дня духом веселися
а на пристьє Христови пилне готовися.
Он к нам з неба на землю позволи зступити:
бы от владзы шатана могл освободити
Люд, творенє рук своих, и так ся понижил,
же ся до нас, нендзников, ведлуг тЂла зближил.
Яко ж єго витати, о то ся стараймо,
як може быть напенкней в тоє потрафляймо.
Дяки чинЂм всЂ сполне за то навЂже[н]є,
же през пристьє на землю справил нам збавенє.
Абы теж день тот святый свого нароженя
В веселю дал отправить, просЂм узыченя.
Висипався хміль із міха
Висипався хміль із міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу,
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці —
Не могли на ногах стояти, Так  відкривається  шлях,  що  до  ефіру  веде.
Воліли утікати. Все  у  підмісячнім  світі  живе  за  законами  неба,
— Гетьманчику-небоже, Нами  керують  також  (хто  заперечить!)  зірки.
Не туди на Запорожжє! Правлять  без  примусу,  а  як,  бува,  настрашать  випадково,
Не найдеш гаразд шляху Розум  підкаже,  проте,  як  ту  біду  відвернуть.
У Сидоровій байраку. Ти  досягнув  завдяки  своїй  зірці  найбільшої  цноти  –  
Чи не ти, Степанку-сараче 1, З  тої  причини  усі  мають  за  Бога  тебе.
Од козаків гарачий, Певно,  любов'ю  Венери  й  Юпітера  стиснене,  Сонце
Не ти сь брав їм хутори? Правити  світом  тебе  настановило  колись.
Єст інші тепер пори! З  ласки  господньої  все  ти  вже  маєш,  от  тільки  хай  Зірка
От же побірки прокляті, Роки  подовжить  тобі,  –  Рим  цього  зичить  також.
Під Очаковим взяті, Будь  же  прихильним  до  книги:  вона  допоможе  пізнати
І по пастуші тебунці Те,  що  невдовзі  гряде,  –  знати  яке  вже  пора:
Приїхали к вам ординці 2. Отже,  в  які  саме  дні  тобі  доля  ласкава  всміхнеться,
Не утікай же, ляху, І,  навпаки,  у  які  –  лиха  незнаного  жди.
З самого перестраху, Дні,  коли  Марс  запанує,  коли  буде  мир,  ти  побачиш,
Аж дай юнаков в табори, Де,  у  якому  краю  треба  чекати  чуму.
Готуй деньги за хутори, Місяця  й  Сонця  затемнення  –  знак  для  державця  зловісний.
Юж не будеш їх хати Ції  та  інші  дива  хочемо  тут  показать.
Поганцям оддавати,
Не будеш през суддів брати ПІСНЯ ПРО МИКОЛАЯ ПОТОЦЬКОГО І КОЗАЦЬКІ ПЕРЕМОГИ
Ані їх воювати. 1
Миліш вам жиди-збойці, Глянь, обвернися, стань а задивися, которий маєш много,
Ніж запорожці-молойці, Же ровний будеш тому, в которого не маєш нічого.
От же маєте кримчухи, Бо той справуєт, що всім керуєт, сам бог милостиве
Дайте їм тепер кожухи. Всі наші справи на своїй шалі важить справедливе.
От же Хмельницький може — Глянь, обвернися, стань, задивися, которий високо
Поможи йому, боже, Умом літаєш, мудрості знаєш широко, глубоко!
Тих куркоїдів бити, Не п[о]псуй мозку, мудруй потрошку, в собі обачайся,
Як жидів неживити! І тих рада не лиха, що ходять стиха, і тих пораджайся.
Юж утікають з валів, Глянь, обвернися, стань, задивися, которий воюєш,
Бояться самопалів, Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш.
Волять татарської юки, Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,
Ніж козацької руки. Тим воювали, од того ж меча сами поумирали!
Глянь, обвернися, стань, задивися і скинь з серця бути,
Наверни ока, которий з Потока ідеш ку Славуті.
Ю. Дрогобич. Вступ до книги « прогностична оцінка 1483 року»
Невиннії душі береш за уші, вольность одеймуєш,
Більшість  тепер  виставля  напоказ  свої  праці,  святотче,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.
Дбаючи  щонайпильніш  про  честолюбство  та  зиск.
Гей, пораджайся, не запаляйся, бо ти рейментарюєш,
Я  ж  мої  книги  у  світ  випускаю  з  єдиним  бажанням:
Сам булавою всім польським краєм, як сам хочеш, керуєш!
Хай  буде  користь  від  них  роду  людському  в  житті
Мій бога в серцю а не май в легце шляхецькой крові,
Ні,  не  даремні  вони  й  не  для  реготу  писані  мною;
Бо світ чорнієт, правда ніщієт, а все ку твоїй волі!
Виплід  Мінерви  цей  труд,  родом  з  надхмарних  країв.
Гей, каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам чола
Знаю:  для  тебе  нема  таїни  у  підмісячнім  світі,
Єще пам'ятати і поглядати на заднії кола!
Нині  ти,  бачу,  спізнав  силу  могутню  зірок.
Жони і діти где ся мають подіти напотом,
Обшири  неба  для  наших  очей  незбагненно  великі,
Гди нас молодці, тії запорозці, набавять клопотом?
Розумом  легко,  проте,  можемо  їх  осягнуть.
Глянь, обвернися, стань, задивися, що ся дієт з нами,
Наслідки  ми  за  причинами  і  навпаки  визначаєм,
Поручниками і ротмістрами, польськими синами.
Глянь, обвернися, стань, задивися. Видиш, людей много? А не всі за матку мають:
Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш, бо то в руках бога? Другий хощет загубити,
Чини трактати а кажи брати гроші за заслуги, В ложці води утопити.
Бо то єст здавна заслуга славна запорозького люду. Бо чи треба ж лучшой муки,
2 Як подати ляхом в руки?
Он глянув, як звір, внет крикнув, як лев, на жовнірськії слова Давно вони гострять зуби,
Острая, як міч, а груба, як [піч], била тамтая мова. Давно моєй іщуть згуби.
Зараз синачка, свого єдиначка, шлеть на Жовтую Воду, А ви, діти, як чужії,
Там на большую і на горшую собі і всім шкоду. Садите їх мні на шиї.
Бо скоро ляхи стали подлє Плавлі, зараз поскочили, Ох, як скоро все забули,
Хмельниччики, ординчики обоз оточили. Що і виділи і чули —
А скоро привернули, зараз огорнули, розкопали моцнїї вали, Як под тими ворогами
Одних постріляли, других порубали, третіх живцем в Орду пооддавали. Стогнала я тяжко з вами,
На том не досить, миру не просить Потоцький здумалий, Стогнала я, ні одради
На войну встає, штурми готує, бо мів встид немалий, Не міючи, ні поради.
Хочет битися, кривди мститися, под Корсунь вступаєт, Коли жиди проклятії
А за собою, як за сву волю, запорозцьов потягаєт, Держали церкви святії
Там же на полю всю свою силу жовнірську утрачає, І од святой креста бані
Стрельбу і штуки і всі ринштуки запорозцьом нажичає, Витягали у нас дані.
Турецькії коні, дрогії убори оддає поневолі, Священиков забивано,
А сам іде і іних веде до татарської неволі! Кров господню проливано.
3 І то добре частували,
Отак пиха наробила лиха коронному Потоцькому, Як і самі описали.
Отак бута і тобі скрута, польному Калиновському. Ні що вольно з нас нікому
Отак, жовніре, ідіте сміле всі на зимовисько Не було, кромь жони в дому.
В Білих Городах, у загородах, мійте становисько. І тоє би уже стало,
Нехай християни, ваші подоляни, розплоджують кури, Щоб ім'я наше пропало,
Що виловили і виносили ваші джури. Єсли б Богдан, муж ізбранний,
А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте, Не був од бога нам данний.
Як ми од вас, так ви од нас нужі потерпіте. Той стер плем'я проклятоє,
Честь богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому, Скинув з мене ярмо злоє
Же з божой ласки загнало ляшки ку порту Вісляному, І за мудрим сам совітом
А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна, Поставив под кріпким щитом,
А віра святая вцалє зостала — добрая новина! Под рукою царей славних,
І ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу Самодержцов православних.
Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву А ви, дітки, — ох утіха! —
Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця, Прошлого схотіли лиха.
Хмельницького чигиринського давнього запорозця. Єще я крил не простерла,
Бог його указав і войську подав, аби ім справовав, Єще і сльоз не утерла,
А жеби покорних од рук оних гордих моцно обваровав. А вам, дітки, жаль то стало,
Учиниж, боже, усім нам гоже, аби булавою Що я оддохнула мало.
Войсько твоє славно всьому світу я.вно за його головою! Ох мні біда! Дітей лаю,
Плач малої Русі Не знать що з жалю гадаю.
О, боже мой милостивий! Ой, не сини, ой, не діти
Возри на плач мой ревнивий! Хощуть мене загубити —
Где бідниця єст такая, Ляхолюбці, лихолюбці
Як я, Росія Малая? Тії мої, тії згубці!
Всі маткою називають, Як саранча, налетіли,
Доми й церкви посквЄрнили.
Куда пойдеш, ляхів хвалять,
Вірних тілько що не палять,
Простим уші набивають,
Лихим ядом заражають.
Без хвал ляцьких ані слова —
їдять чи п'ють — о них мова.
Знайте ж, дітки родимії,
Як ви їм же любимії,
Їдять і п'ють і голкують,
Єднак ні в чом не смакують.
Що ляцькоє, [те] їм вдячно,
Хоч ляда що, то їм смачно.
Хочуть бути уніяти,
Папу в ногу цілувати.
К ляхом весь дух, вся охота.
То і мудрость, то і цнота.
Тії тепер хощуть ціло
Привести замисл свой в діло,
Тії мене загубити
Мислять. Не ви мої діти!
Да і на вас нарікаю,
І на самих вас жаль маю,
Що з такими дружба ваша
А невдячна любов наша.
Що видите у [їх] мості,
Опріч дурной хвастливості?
Що мні за син, що з врагами
Серце його, а не з нами?
Не той то син мні здарився,
Що в моєм дому родився —
Нехай прийдет из-за світа,
Да мні жичить многа літа!
Той мні будет син любимий,
Не іначе, як родимий.
Се ж [бо], діти, ви глядіте,
Ляхолюбців не любіте —
Поти добра нам не буде,
Поки у нас тії люде.
Нехай ідуть на сухий ліс,
Куда гордий зовет їх біс!
Нехай ідуть славить папу,
...(Дефект першоджерела. — Ред.)
його лизать лапу!
Нехай же їм безголов'є,
А нам [жити] на здоров'є!
Лазар Баранович. Про місяць і зорі
Місяць  щоночі  з-за  обрію  сходить,
Сила  господня  над  ним  верховодить.
Факел  то  божий  немеркнучи  сяє,
Нам  серед  ночі  пітьму  розганяє.
Зорі  свічками  поблискують  з  неба  —
Бога  хвалити  за  те  людям  треба.
В  бурю  на  зорі  плавці  поглядають,
Шлях  через  море  собі  прокладають.
Місяцем,  Сонцем  творець,  як  м'ячами,
Кида  по  небу,  мов  грається  з  нами.
Людям  до  речі  та  божа  забава,
Богу  за  неї  повік  буде  слава:
Гра  та  дає  нам  всі  овочі  й  злаки  —
Як  же  за  неї  не  скласти  подяки?
Сонце  промінням  поля  зогріває,
Буйним  колоссям  людей  наділяє.
Місяць  остуду  в  суху  ниву  ронить,
З  того  щедріше  земля  плодородить.
Павло Русин Похвала поезії
Світлий дар богів -- поетичне слово,
Їхнєє дитя, гомінке й солодке,
Кажуть, лине ввись, дев'ятьом небесним 1
Сферам співзвучне.
Сам Платон-мудрець у своїх писаннях
Вчив, що й дев'ять муз 2 подають свій голос
Влад із хором сфер, що в глибокім небі
Мірно кружляють.
Славить пісня ця не лише прадавні
Подвиги мужів, а й за приклад ставить
Їхнеє життя і богів шанує
Словом хвалебним.
«Кожен твір співця, -- вороги ясного
Феба твердять так, -- небилиці сущі».
В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,
Зблискує правда.
В панцирі твердім із горіха зерня,
Хист тонкий бува і у грубім тілі.
Так і суть свою досконала пісня
Звикла ховати.
Отже, про співця недаремно кажем,
Що натхнений він божеством небесним,
Бо летить до зір, над земним поділлям
Крила простерши.
Що ж бо є тривке на зрадливім світі?
Хутко смерть бліда кожен плід стинає.
Вперто час гризький і руйнує, й точить
Все коло себе.
Зникне ладан весь, аравійця гордість,
І рудий метал, що ним Таг ясніє,
Щезнуть перли ті, що мов сніг біліють
В морі Червонім.
Пустка нині там, де стояла Троя,
Де колись цвіли семибрамні Фіви,
Де, було, стрімкі владарів гробниці
Неба сягали.
Хто б то чув про міць владарів могутніх,
Хто б сьогодні знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник
Їх не уславив?
Скрила б ніч глуха безталання Трої,
Впав би й сам Ахіл-войовник безвісно,
Ректор би зітлів у піску гарячім
Рідного краю.
Лета вічним сном повила б Дідону,
Канув би й Еней, хоч яку мав славу,
В млявий той потік, -- та Вергілій вчений
Вдарив у струни.
Звідки знали б ми й про братів-фіванців 3,
Тих, які -- о гріх! -- піднімали в гніві
Брат на брата меч, щоб його багрити
Братньою кров'ю 4.
Хто б Ясона знав, чи про злоте руно 5,
Ним добуте, чи про талан Медеї?
Хто б Пегаса знав, якби все у пісні
Не оживало?
Прахом все пішло б (не гадай, що муз я
Від джерел святих та печер усуну),
Всі діла мужів, хоч були й величні, --
Нині б забулись.
Слава йде гучна по широкім світі,
З краю в край гримить -- про співця-фракійця б:
Милим дзвоном струн він дуби та скелі
Зрушував з місця.
Славен буде ввік і співець із Смірни 7,
З Мантуї співця не загинуть твори 8,
В них-бо -- гук боїв, що вели данайці
З родом фрігійців.
Жив і ще живе у пошані вічній
З Кордови співець 9, як і той, хто славив
Хід Лівійських битв 10; буде вік звучати
Й Стація ймення.
Досі й Флакк живе, що в сім'ї поетів
Перший лірник був, і каратель блуду --
Юній з ним, і той, хто сатиру вперше
Вигострив, -- Персій.
Глянь, Назона вірш палахтить любов'ю,
Не скривав її і Катул учений,
І сумний Тібул, і Проперцій гордий --
Нині між нами.
Всі співці живуть, осяйного роду
Вінценосний хор; тих імен величних
На сувої цім не списав би, звісно,
Стилос мій скромний.
Поки Феб ясний од просторів Сходу
Повозом гримить до земель іберів ,
Поки чи серпом, чи вже колом повним
Зблискує місяць,
Поки в'яже мир елементи світу,
Поки твердь землі в своїх межах крайніх
Чує плескіт хвиль, оповита навкіл
Світлим ефіром, --
Завжди з уст в уста по широкім світі
Йтиме слава та, не підвладна смерті,
Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме
В вічній обнові.
Хай же тих співців не померкне слава!
Ти ж гортай книжки, перечитуй пильно;
Перш за все -- того, котрий був уславив
Край Пелігнійський.
Вправним віршем він, як ніхто, спроможний
Нам розкрити все, що ховає пісня,
Все, що лиш таїть, віщуванням грізний,
Феба триніжок .
Щоб загін співців проспівав, на все це
Світло кине він, і, коли б я стежки
Не вказав тобі, -- поміж книг священних
Помацки йшов би.
Ось тому, прошу, -- коли справді вабить
Фебів храм тебе і шануєш ревно
Дев'ять муз, сестер, -- до того поета
Серцем горнися.
Вчених книг його не згортай ніколи,
Чистим серцем пий ті зразки високі, --
І побачиш, вір, те, що було вчора
Скрите від тебе.
Дзвінко в струни б'є буйнокудрий лірник
Феб, і музи вже -- у танечнім колі;
Навіть гук пішов між горби та ріки,
Медом текучі.
ПОХВАЛА ВАЛЕРІЮ МАКСИМУ
Якщо бажаєш, хто б ти не був, сягнуть
Похвал найвищих, благ найжаданіших
І грізній підступами долі
Й смерті жахливій у вічі глянуть, --
Служи щоденно милій наставниці --
Святій Чесноті, тільки до неї слід
Невтомно йти -- мужі великі
Вчать -- її над усе цінувати,
Чий корінь, кажуть, надто гіркий на смак,
Шорсткий -- на дотик, ніжні гілки зате
Рясніють пишними, смачними,
Наче той мед золотий, плодами.
Діянь великих прагне Чеснота ця
Й трудів незмірних; чи ж не тому вона,
Єдина, вказує до щастя
Справжнього й святості шлях достойним?
Тому ледащо, нелюд, напасник той,
Блудник, зухвалець, підлий, зіпсутий геть
І злом отруєний, душею
Темний -- її б не пізнав ніколи.
Та ти без труду прикрого, вір мені,
Її впізнаєш і осягнеш її,
Якщо, крокуючи до неї,
Ти збережеш непохитну волю.
Усе ж бо в світі робить легким вона --
Хай сум, хай радість -- що сколихнуть її
Здолало б, духом супокійну
Навіть у скрути тяжку годину?
Початок, може, здасться трудним тобі,
Одначе трудність -- не у початку тім:
Це ти, що хиб ще не позбувся,
Хибну про нього уяву маєш.
Як той, хто ситий аж до переситу,
Кому нудотно, скільки б до страв своїх
Не сипав солі, звик лудити
Ніжним вином піднебіння в'яле,
Так само з тими, в'їдлива хіть кому
Під самим серцем чорне гніздо звила:
Чесноту годі їм пізнати,
Як не зціляли б душі своєї.
Тебе ж благаю: поки ще розум твій
Гнучкий та свіжий, поки душа твоя,
Мов промінь, чиста, -- тій хворобі
Опір чини, не ріднися з блудом.
А я на стежку певну й пряму тебе
Скерую нині, й не манівцем кружним,
А навпрост, ясною тропою,
Вір мені, ти до Чесноти вийдеш:
Валерій Максім -- ось джерело твоє,
Тому й подам я зміст його книг тобі:
В них славить він мужів діяння
Й вислови їхні, на диво влучні.
В єдине ціле зводить майстерно він
Погане й добре, так і повчає нас
На різних прикладах, до чого
Йти, а чого -- уникати маєм.
Коли волієш, отже, верхи дерев,
А не коріння, й хочеш плоди рясні,
Нектарні радісно зривати
Ген аж із тих щонайвищих гілок,
Йому довірся, йди лиш за ним услід,
Рівняйсь на нього, часто до рук бери
Його писання: їх-бо пильно
Вивірив час, непідкупний цензор.
ДО СТАНІСЛАВА ТУРЗО
Тільки-но світлий Феб, оддаляючись, повіз ясний зверне
У сніжний дім Кози 1, в холодну далеч, --
Тут же й проміння своє забирає він, все тепло з собою,
Натомість -- лід мертвотно скрізь синіє.
Всюди панує зима: розлютована, вітром дме холодним,
І вже струмки скував той лютий подув.
Льодом береться й земля, забуваючи гостре лезо плуга,
Без діла мерзне вже й рільник оспалий.
Хмизу тоді до вогню докидаючи, в піч палахкотливу,
Лілея 2 радо він при ній вславляє.
Ген, аж у надрах самих заховалися краплі вод живлющих,
Земля ж біліє в паполомі сніжній.
Бистрії ріки тоді, ціпеніючи, в довгий сон впадають.
Плавець судно своє прудке лишає:
Вже ж ні до західних меж не подасться він, хоч і прагне зиску,
Ні в індів край по щирі самоцвіти.
Холод північний пройняв, заморозивши навіть обшир моря,
І лиш Воляр мигтить над ним ліниво.
Ріки, що стрімко пливли, непокірливі, сплячці тій піддавшись,
Угорським краєм хвиль уже не котять.
Рине з печери Борей, увільняючись з-під руки Еола,
Й лісами мчить, розгуканий, шалений.
Німо дерева стоять в наготі своїй: зелень їх не криє,
І трави зблякли, зсушені морозом.
Вже ж бо і луг перецвів, хворобливою жовтизною взявся.
Сивіє знов у паморозі поле.
Як, о мій друже, скажи, не піддатися тузі, юним бути,
Коли той цвіт вже й на осонні в'яне? --
З часу свого користай, поки можна ще, поки нам у щасті
Сприяє доля, -- слухай серця голос.
Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком, Ловити часом недоля нас може
Невдовзі й смерть кваплива нас настигне. В тісні обійми, та Пан допоможе
Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну: Знайти рятунок, уникнувши далі
Вже поруч, ось вона, блідава старість. Тої печалі.
Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає, навіть Але тут варто ледь-ледь потерпіти,
Високодумних косить чорна пошесть. Аби у світі проясненім жити.
Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо Це щастя, щастя, коли в нас до Бога
Перед отим вогнем, що так іскриться. Лежить дорога.
Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п'ють сармати. Могутню маєш, о Русь, вже відміну
Нове вино спиваймо з кухлів злотих. Фортуни, маєш тріумфу годину.
Хто ж бо то знає, скажи, чи ще й завтрашня нам всміхнеться днина, Петро дасть гідну тобі оборону
Чи Парка нам іще приточить нитки? І щит — Сіону.
Іди ж, о Петре, по днях многотрудних,
Лазар Баранович. ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬОГО — ДОБРОГО, ЗЛОГО Іди по працях уже незабутніх
Є  час  для  всього,  мудрі  так  казали, На трон шляхетний, узявши за цноти
Котрі  на  світі  добре  все  пізнали. Оті клейноди.
Час  народитись,  смертний  час  чатує, О Петре, здавна ти гість пожаданий!
Бог  забере  в  нас,  бог  нас  обдарує. Здрастуй, на втіху Русі нашій даний,
Час  плачу,  сміху,  час  будинки  ставить, Давай рятунок всій руській оздобі
Час  їх  валити,  час  мовчать,  час  править, В мізерній дóбі.
Постити,  їсти,  спати  час,  кохати  — Пригадуй ту Русь, якою бувала,
На  все  у  світі  треба  час  свій  мати. Звитяжців, славна, багато я мала,
Тобі  як,  боже,  час  ми  повертаєм  — Тепер обійми тобі лиш розкриті
Час  не  марнуєм,  а  про  себе  дбаєм. В Сарматськім світі.
Час  сей  зверни  на  добру  вічність,  боже, Оздоба слави ти нашої здавна,
Поки  нам  вічність  думку  не  тривожить. Хіба ж для світу усього не явна
Одважна праця, котру підіймаєш,
Русь прикрашаєш?
ЕВФОНІЯ ВЕСЕЛОБРИНЯЧА Ледве я втіхи в жалю дочекалась,
Петро Могила, митрополит Київський Моїй поправі цнот потребувалось
Пріч з роксоланських границь утікайте, Твоїх вельможних: твоя ж таки слава —
Печалі, серця ляментом не крайте. Моя поправа.
Вже є розрада, ах досить стогнання, Ім’я Могили у Слов’янській зоні
Геть нарікання! В небес благаєм, щоб ти оборону
Є вже по Єврах 1 бурхливих погода, Подати зволив у Київ патрону,
Мислі пекучій вже є прохолода, Нехай щасливо тобі він слугує,
По слізних ріках, по бідах скрутних, Поклін дарує.
По плачах смутних. Синове руські, серцями ви дайте
По всій Русі вже геть сльози-потоки, Поклін Могилі, йому ж повторяйте
Жалю оброки. Подякування за труд і за працю
Гіркотиранський вже в нас не панує На кожнім плацу.
Закон — в Софії святій порядкує Клейнод це наш і клейнод-бо коштовний,
Петро Могила, володар вельможний, І скарб найкращий, в словах невимовний,
Пастир побожний. За ним Русь наша зітхне у спокою
І де ридали, а сонця немає, По тім розбою.
Золотоокий де ще не сіяє Із ним і гарпій-схизматиків роги,
Титан у хмарах, повинна там бути Й підступно-хитрі єретики вбогі
Радість — не скрути. Не візьмуть вже нас, бо все тут він справить,
Добре наставить. Зоставляє той скіпетр, шарлат і корону,
Йди ж бо, пресвітлий Могило, безпечно, Кого Бог призиває собі в оборону.
Архієрейство прийми ти статечно, Ти щасливий, пречесний наш архімандрите,
Жий многолітно: Бог — твоя заслона, Тобі Бога пізнання тепер вже відкрите.
Щит і корона. Зверхність, слава, оздоба -- те все під ногою,
ДЕДИКАЦІЯ Віра, милість до Бога -- те над головою.
За дари, підмітив хтось, від панів приймають ГЕЛІКОН,
Ласку люди, що себе нею утішають. тобто Сад умілості перший,
І Тебе, Вельможний наш Пане, ми вітаєм, — який має в собі вісім коренів вільних наук,
Подарунок, хоч малий, також виставляєм. найпречеснішим його милістю
Панська ласка і простим даром не гордує, паном вітцем кир Петром Могилою
Від убогих, знаєм те, мало потребує. в Росії наново фундований.
Чи із золота дари тільки й знамениті? ВДЯЧНІСТЬ
Чи без серця дорогі будуть хризоліти? Гелікон, гора наук, вдячність посилає
Все справляй і матимеш в небі нагороду. Твоїй, отче, святині, бо в ній місие має.
Упоминок цей тобі ми даєм щасливо, — Корінь умілості перший
Превелебний Петре, ти чиниш справедливо. ГРАМАТИКА,
Панська в тебе ж бо душа: все на світі знаєш, — учить слів і мови
Зазвучати перед ким, Евфоніє, маєш! Розумному під небом, де місце звіряти
Дозволено, там можеш те легко пізнати,
Якого би пожитку була і похвали
Софроній Почаський. ЄВХАРИСТИРІОН, АБО ВДЯЧНІСТЬ
Складання слів наука за вік свій чималий,
СТЕММА ЯСНОВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛ Хто відав би, як звано китів вод глибоких,
Орле, ти під небо високо злітаєш, Земних і надземельних просторів широких.
Як на герб Могил чесних корони вкладаєш -- А ще на те потрібна людині є мова,
Не тільки сього світу знак влади монархів, Щоб дурнем не вважали за плутаність слова.
Але теж і духовних оздобу екзархів. Корінь умілості другий
Воістину гідний ти сього клейноду, РИТОРИКА,
Храни, як належить, честь світлого роду. учить слів і красномовства
Колись звик ти суворі перуни носити -- Коли б землі єгиптській не Нілові води,
Ласкавістю суворість вже час замінити. Пожитку не давали б її огороди.
Пильнуй же завжди, орле, сієї корони, В Єгипті Ніл хліб множить, із Нілу достаток,
Бо той знак усій церкві є знак оборони. Питво, харч і пожитків прийдешніх задаток.
НАЙПРЕВЕЛЕБНІШИЙ МИЛОСТИВИЙ ПАНОТЧЕ,ПАСТИРЮ, ПАТРОНЕ І Коли ж води над міру у повінь буває,
ФУНДАТОРЕ НАШ! То в рік такий врожаю господар не має.
Король вафаленський, ясновельможний милостивий отче, за звичай був поклав часу А як води Ніл менше, ніж треба, приносить,
певного свічу запалену підданим своїм висилати на знак того, аби гарячність милості То менше того літа трави косар косить.
своєї до них виконтерфувати міг. Королева наук Мінерва православно-католицька, Риторику віддавна із Нілом рівняли:
превелебний патроне, до того часу не дуже плодовита вродила з ласки і промислу Коли вчить, аби правду Господню всі знали,
Божого чимале гроно в православній науці православних синів. Ті, під намет твоєї Тоді врожай приносить чеснот пребагатий,
щедрості, під плащ твойого старання, під прихильність твоєї до наук зичливості Коли ж супроти учить -- душі загибати.
зібравшись, не відають, які б символи своєї до тебе прихильності виставити мали..... Співмірність -- річ коштовна, хто нею владіє,
Одчини ж, вельможний патроне, тій горі ворота зичливості твоєї, які кожному Той у житті хисткому завжди лиш радіє.
одчинялися, одчини, хоч і ницій та недосконалій, а проте правдивій і не облудній -- бо Корінь умілості третій
ж правду і щирість хоч і найубогіших, завжди звик ти мати у великій пошані. ДІАЛЕКТИКА,
Найменший із братії гуртожитної монастиря Печерського, превелебності твоєї е учить розумного речей розпізнання
дусі син і послушник Софроній Почаський, гімнаст кіновит чернець печєрський, Фальш облудних балачок вчасно зрозуміти,
риторики професор Де обман, а де правда, вміти розрізнити
Ся наука дає нам способи в умінні,
Щоб заховану взнати сутність у прозрінні.
Щоб навчивсь ум дати в скруті собі раду
І зумів пізнавати підступи та зраду.
Так неначе те сонце, що мглу розганяє,
Дощ і мряку із громом, а день роз'ясняє.
Для полемік научить доводи зібрати
І мистецтву премудро філософствувати.
Корінь умілості четвертий
АРИФМЕТИКА,
учить лічби
На земних височинах є місце гористе,
Що туди без натуги і труду не злізти.
Краєвид несказанний -- краса знаменита,
Та веде туди тільки дорога небита.
На верху отім пальма чудова зростає,
А на пальмі чеснота гніздо своє має.
Зветься верх той Час Довгий і Многії Літа,
Полічити їх трудно од створення світа.
Та як тільки рахунку навчишся з науки,
Зараз праці тяжкої закінчаться муки.
Бо ти легше пізнаєш число міріадів,
Ніж долав колись море Геракл між Цикладів.
Корінь умілості п'ятий
МУЗИКА,
вчить співу
Хоч тим колись філософ, Діоген убогий,
Дорікав музикантам, що, чеснот дороги
Занедбавши, на лютнях кант модерували,
До ладу при неладних звичаях співали,
Та провини у тому наука не має,
Як учитель науці сам не підлягає.
Музика -- цвіт веселий, корінь співів гарних,
Музика -- сад утіхи, ключ думок немарних.
На Орфеєву пісню ріки, ліс і скали
Дивувались, як чули, і Евріп несталий.
Корінь умілості шостий
ГЕОМЕТРІЯ,
учить землю розміряти
Ксенофан, видатніший з філософів давніх,
Котрий з Греції родом, з Колофонів славних,
Архетипом був Бога змудрив називати,
Без кінця і початку казав його мати.
Помилявся мудрець той, бо розум поганській
Ще корився облуді у мряці шайтанській.
Тим, хто істину хоче пізнати про Бога,
Геометра така є чітка осторога:
Бог не є фігуральний, а є круглість світу,
Чергу дневі припише, зимі час і літу.
Хочеш землю, і небо, і всі елементи
Пізнавати -- надійні візьми документи
Корінь умілості сьомий
АСТРОНОМІЯ,
Вчить рухів небесних
Де ясний палац Фебів, різний в будуванні,
Знісся високо в простір, увесь в малюванні,
В ліхтарі кришталевім сім ламп засвітивши
І небесне сіяння над світом розливши,
Де всі зорі й планети місця собі мають,
Звідки промені світла додолу спадають,
Туди думку людини наука заносить,
Таємниці природи цікавим голосить.
СИМОН ПЕКАЛІД. ПРО ОСТРОЗЬКУ ВІЙНУ ПІД П’ЯТКОЮ
ПРОТИ НИЗОВИХ
Чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом
Все намагається знищити серце зрадливе, одначе
Бурю в небо чуже посилати нехай бережеться.
КНИГА ПЕРША
Славлю я зброю й мужів з-за порогів, розбитих у битві;
В руки дала їм, о Русь, що займаєш широкі простори,
Проти невинних земель твоїх зброю Алекто жорстока 1.
Музо, згадай ті причини, яка то озброєна сила,
Повід який тоді був, що жахлива Алекто побожних
Наших вождів (а сарматська земля ними славиться) стільки
Змусила витерпіть горя? Чи стільки вже гніву в зухвалих?
Щедро приносив тобі на жертовник дарунки пахучі,
В травах густих лежачи біля гір аонійських зелених,
І якщо я, молодий, що спокою і грошей не любить,
Вже заслужив той лавровий вінок — нагороду поетів, —
То піднеси цих вождів до зірок, оспівай битви Марса:
Як дзенькіт зброї тривожно лунав у боях швидкозмінних.
Ну ж, розкажи, хто посіяв насіння найпершої битви,
І про мужів, про їх доблесть чи про пожежі воєнні.
Вислухай нас ти, сенаторе перший Арктойського краю.
Йдеш ти війною на скитів 7 — радіє країна германська,
Також в Паннонії радість, а Польща велика гордиться,
Бо до яскравих зірок піднесла тебе як каштеляна.
З вуст твоїх мова солодка пливе, наче з хмар темно-синіх
Щедрі дощі, ти шануєш мистецтво Мінерви належно,
В сад благодатний богині, що Мудрістю зветься, вступивши.
Отже, дозволь мені ратні діяння твої описати
Й Марсову справу важливу і пальму такого тріумфу:
ПОХВАЛА МІСТУ ОСТРОГУ
Місто прекрасне є тут, що зустріло аланів в тріумфі
(Все покорили вони), Острогом його руси назвали.
Слухи про подвиги ратні його до зірок розійшлися,
Славу ж античних часів принесли йому вільні науки 13.
Подув могутній Борея його не лякає ніколи,
Також і Евр від Аврори туманом окутаних сивим
Хмар грозових не приносить, а Африк всі грізнії бурі
Стримує. Клімат чудовий отут: від Калабрії теплий
Вітер зефір повіває, — він лагідний завжди в цих землях, —
Саме тому тут достаток: є все, що потрібно людині,
Що лиш могутня мати Природа створила для неї,
Все, що на нашій землі бачить Сонце з високого неба,
Зможеш знайти. Життєдайне повітря з Всевишнього волі
Родить розкішнії трави — худобі приємну поживу.
Кожного року посіви прекрасні: на нивах широких
Пишне колосся красується всюди надійним наливом,
Наче із рога достатку. Церера із Вакхом повсюдно
Щедро дари розсипають свої по полях і травою
Пагорби всі одягають гірською, і ласкає ніжно
Сонцем залиті поля життєдайне тутешнє повітря.
Зілля у горах росте розмаїте — даритель здоров’я.
Хай замовчать геспериди і Пест, що трояндами славні!
ТРИМОВНА ОСТРОЗЬКА ГІМНАЗІЯ
О ти, прекрасне творіння, Острозького імені гідне!
Ти теж достойне князів, що гордиться велика Русь ними!
О ліберійськії хвилі, о сицілійськії німфи!
Бачу вже лаври, що виплекав їх Гелікон і приносить,
Царства важкого Мінерви бажає Острозька фортеця.
Славиться бібліотека — достойний плід спільної праці,
Біблія світ тут побачила, швидко зростає видання
Інших книжок в Острозі, Аполон-Феб Гринейський радіє:
Вже він Тенед залишив, став байдужим йому острів Делос,
Ось він і лук, і кіфару, а ще сагайдак стрілоносний —
Все забирає в Острог, побажали ж так музи священні.
Є тут і храми: у різні часи будували їх люди.
ГЕНЕАЛОГІЯ РОДУ ОСТРОЗЬКИХ,
Роду історія: славиться років сімсот герб Острозьких.
Пращури знатні його та могутні, якими Русь наша
Славилась завжди: ось пращур наш Рус став відомим у світі,
На берегах Бористена князь Кий спорудив міцну кріпость,
Рюрик з великим старанням з’єднав усіх жителів диких,
Ігор не раз руйнував візантійські прекрасні фортеці,
Плем’я древлян переслідував Марс страшний руської Ольги,
Землі і води великого Істру, що має дві назви,
Завоював Святослав і звільнив від данини, що грекам
Русь ще платила. Він військо збирав, не любив особливо
Золота: славу безсмертну здобув цей великий володар.
Ти вирушав, Володимире, з рідного краю в походи,
Як переможець здобув у Тавріді багаті трофеї,
З царського роду у тебе прекрасна дружина, і фавнів,
Віру Христову прийнявши, прогнав ти із руського краю,
Храми священні страшного Перуна цілком зненавидів,
Вічний вогонь відмінив та офіри, і відьом ти вигнав.
Ти святе хрещення разом з народом прийняв, о блаженний,
Та із синами своїми, якими ще й зараз гордиться
Дім наш острозький, що саме такий був підвладний монархам.
О Ярославе! То Київ чудовий віддав тобі владу,
І Володимир, Давидове місто, і замок острозький.
Після союзу із ним благодатного в світі арктойськім
Він серед руських героїв здобув собі славу велику.
ІМПЕРАТОР СХОДУ
І, Олексію нещасний, тебе він приймає гостинно,
Як імператора, давши тобі і багатство, і речі,
Долі майбутньої розум людини не знає, і, впертий,
Він зберігати не вміє теж міри у царських котурнах.
Згодо постійна! Як швидко ти з’єднуєш речі маленькі!
Узи ж спокійного миру руйнує народне повстання
Й спільному благу приносить воно величезную шкоду.
Гіршого племені ще не було у цім світі, ніж скити,
Гори Кавказькі його породили на скелях страшенних,
А годувалось воно молоком із гірканського краю.
Зброю як тільки дала йому в руки жахлива Беллона,
Справді, чого не зробили? О, скільки фортець Батий знищив!
Чи ж не згорів тоді Київ і кріпость його, скрізь відома?
Скільки загинуло славних вождів тоді в війнах кривавих,
Згадувать зараз боїться душа і скорбот уникає.
Зброя допоки шаліє, допоки виблискує скитський
Меч, то туди ж веде сина Деметри стійкість уперта
Й слава його, доброчесність і честь? Куди скипетра слава?
Сам він приніс ось корону монарха найвищого, й врешті
Знову величність, що бачила різні уже небезпеки,
ДАНИЛО, КНЯЗЬ ОСТРОЗЬКИЙ, КОРОНОВАНИЙ КОРОЛЬ
Влади бажаєш? Данилові доля дві разом корони 39
Подарувала, адже ж заслужив він, бо скитів жорстоких
Часто приборкував: щастя мав більше, ніж батьківська зброя,
Не випускав своїх стріл він ніколи з непевного лука,
Меч бездіяльним не був, і Беллона його не цуралась.
В битві щасливій розбив він фаланги Мендольфа 40, і знищив
Лари його величезним зусиллям, і з військом могутнім
Стільки здолав ворогів, розбив стільки ворожих загонів,
Із колчана саме друцького руські виймаючи стріли!
Скільки ж небажаних воєн послала йому тоді доля?
Виникла-бо між сусідами й ним ворожнеча велика,
Дивно, яких тоді хитрощів не стосував проти нього
Цісар і всі королі, що в пурпурі та золоті ходять!
Все це нарешті Господь завершив миролюбним велінням.
Два ось князівства, об’єднані разом під стягом щасливим,
Після днів радості князя поклали на нари скорботні.
Потім син Лев у князівствах цих княжив вже років багато,
Він збудував тобі, Львове учений, цей мур оборонний.
КНИГА ДРУГА
Саме в той час, коли ворог свавільний по нивах гасає
Й меч козака низового шаліє в дерзаннях безмежних,
Януш, цей син Костянтина, порадившись, всім громадянам
Видав наказ, щоб прогнать гультяїв всіх із ларів батьківських,
Першим із міст Переяслав зустрів тоді напад могутній,
Й ворогу відсіч він дав, як звитяжець, із гнівом шаленим.
Здобич хоч ворог узяв і дівчат для ганебної втіхи,
Вигнав, одначе, його він із батьківських хат і до царства
Орка послав, і великі пожежі війни припинились.
Вбитих шістсот аж у водах підземних ріки Флегетонта
Бачить із неба високого повіз блискучого Феба.
Вигнаний з міста мечем, січовик без вагання подався
До Трахтемирова й там поселився у рідних палацах;
Без бойових він лишився загонів: усі повтікали.
Вірити полю не хтів сам і зараз вдоволений з втечі,
Наче той вовк у лісах, коли чує у засідках сіті,
Чи то зубастий кабан, що стріла його мучить ворожа.
Третій вже рік наступив, як бажала цього собі доля,
Й після вигнання тирана минуло зими дві холодні 52,
Знов дика сила ворожа напала, бо час був надійний
Шкоду завдати, і, шалом новим запалившись, знов зброю
Й військо нове для війни із союзником разом зібрала,
Бо ж не причина до гніву і також не лютість шалена
Вирвались з серця — отрута якась, що в душі затаїлась 53
Десь в глибині у вигнанців, і вроджене прагнення влади,
Й голод, порадник поганий, і почесті славного міста.
ОСТРОЗЬКІ ТАТАРИ — ЖИТЕЛІ МІСТА
Панцирів зовсім немає на воях, весь захист — це зброя:
Відділ без панцирів проти озброєних йде в бій охоче
Тільки з мечем, і колчаном легким задоволені стріли,
Що пробивають щити круглуваті, скрізь міддю оббиті.
Саме Беллона бажала, щоб гети ці після поразки
В битві нещасній отут, в Острозі, поселилися жити.
Тож біля Горині, річки скелястої, всі там осіли
Й в інших місцях, і вже орють поля, не лишаючи зброї,
Старші і молодь, що звикла до неї, її носить завше.
ЗВИЧАЇ ГЕТІВ
Празників в році чотири вони відзначають достойно,
Свято Венери приносить щодня світлоносний Люцифер,
КНИГА ТРЕТЯ
Ворог тим часом кінноті, яку на початку повстання
Потайки десь там тримав, наказав шикуватися в турми
Й сотні легкі позбирав по полях, щоб в похід готувались.
Тут же все військо козацьке, лиш грізно сурма засурмила
Й полум’я іскри вогненно-страшні понесло в піднебесся,
Наче ріка, попливло до будівель Острополя-міста,
Що заснував його князь Костянтин, переможець славетний.
Скитські дерзання зухвалі згасив він, коли бусурмани
Вибрали місце собі біля вод болотистих, і вранці,
Перші лиш зорі погасли на небі, зчепилися лави.
Їхні загони, як води бурхливі чи вихор могутній,
Швидко широкі поля зайняли і таємно в долині,
Підступ готуючи хитрий, гармати свої розмістили
В балці кривій непомітній. У першій козацькій фаланзі
Дві було тисячі воїнів, — нею командував вміло
Ніс переможний, а Полох товстий мав три тисячі війська,
Вісім до бою вів сотень Озовський-авгур і сміливо
їх підбадьорював, у Серафина на правому фланзі
Двадцять стояло вже сотень, загін отамана й магістра
[Тисячі дві] захищав сам Острополя славного замок,
П’ять привів сотень кінноти тут Жук і командував ними,
Стільки ж підступний Ціркасій валахський, багато бідноти,
Легко озброївшись, тут прибуло, й, мов лівійськії води,
Ворог заповнив шляхи, і було його більш, ніж колосся,
ОСТРОПОЛЬСЬКА БИТВА
Й, хоч відігнали назад їх, та бій розпочався ізнову:
Кілька разів вороги до міських наближалися мурів,
Свідком зрадливого підступу стало придатне до цього
Місце. Вони крадькома на шеренги густі наступали,
Шлях крізь вогонь собі навіть знайшли ці серця войовничі.
Рівним був Марс для обох тих сторін, і однакова кількість
Там полягла. Отже, ворог, злякавшись ще більшої втрати,
Знищить Острополь задумав вогнем, і згоріли розкішні
Князя будівлі. Уже наближалась сюди його молодь,
Та низові козаки тут з’явилися швидше, ніж з неба
Блискавка вдарити може, не хотіли ж бо вірити Марсу.
Думка, що йдуть же свідомо на злочин, їм крил додавала.
Труднощі змусила їх переносити: саме стояла
Люта зима й по дорогах засніжених йти було тяжко,
Все ж таки маршем швидким до фатальної П’ятки добрались,
Брами в’їзні укріпили і двері всі позачиняли.
Всі на плечах звідусіль помагали носити каміння
Й також метальні машини, що мури вогнем розбивають,
Величковський МЛЕКО
1
Предмова до чителника
Уважаючи я, иж многіи народове звлаща в науках обфитуючіє мною мают не тылко
ораторских, але и поетицких чудне а мистерне природным их языком от высоких разумов
составленних трудолюбій, которыми и сами ся тЂшат и потомков своих, довцЂпы острят,
а яко истинный сын Малороссійской отчизны нашей болЂючи на то сердцем, иж в Малой
нашой Россіи до сих час таковых нЂ от кого тыпом виданых не оглядаю трудов, з
горливости моеи ку милой отчизнЂ, призвавши бога и божію матку н[а помощ], ОтселЂ тебе, чаю, смерть возмет ко гробу
умислилем иле зможность подлого [довцЂ]пу моего позволяла, нЂкоторые значаЂйшыє обу.
штуки поетицкіє руским языком выразити не з якого язика на рускій оние переводячи, То смерти уже єсте во вЂки предани,
але власною працею моею ново на подобенство інородних составляючи, а нЂкоторие и Ани.
цЂле русскіе способы вынайдуючи, которые иншим языком а нЂ ся могут выразити. Откуду же жизнь паки начнете взымати
Найдовалем теж в штучках іноземных многіе оздобные и мистерніе штучки, але не на Мати.
славу божію, тылко на марные сего свЂтные жарты выданые, з которых я тылко способ Мати чаю отродит вас [от пут] Христова
взявши ложилем труд не ку якому, не дай боже, тщеславію, але щегулне ку сла†бога Ова.
славы, и славнои владычици нашей богородици и приснодЂвн Марій, а на оздобу Плодом ли пречистая матере ожисте?
отчизни нашей и утЂху малороссійским сыном єи, звлаща до читання охочим и Исте.
любомудрым. Обы и нас спасл тот плод дЂвыя утробы
Упевняю теж ласкавого [читат]еля, иж если сіи вЂрши моЂ скор[о про]йет, неуважаючи, Обы.
що ся в кождом за штучка замыкает, мало або жадного не отнесет пожитку. Леч єсли над МногопрємЂнителный єст вЂрш, который килка десят разый перемЂнятися может,
кождым вЂршиком так ся много забавит, аж поки зрозумЂет, що ся в нем за штучка яко нижей обачиш. У римлян называется тот вЂрш протеус.
замыкает, велцеся в них закохает. Гдиж тут жадних простых (которых и простаки Яко ниву рясно плоды украшают,
складати могут) немаш вЂршов, тылко штучки поетицкіє, которые любо сут короткіє, тако дЂву красно роды ублажают.
маленкіе, але великую компонуючим их задают трудность и долгого, покися зложат, Ниву рясно плоды украшают яко,
потребуют часу. Суть з них нЂкоторые яко то рак лЂтералный и вЂрш чворогранистый, ДЂву красно роды ублажают тако.
которые и за мЂсяць ледвося зложат. Хто [то знае ]т, певне ми то признает, а прето Рясно плоды украшают яко ниву,
ласка[вый] [ч]ителнику если з них хочеш отнести утЂху, долго поймуй их, и если бы ся Красно роды ублажают тако дЂву.
которая штучка здала быти до поймованя притрудною, слушная рЂч єдного и другого Плоды украшают яко ниву рясно,
призвавши сполнеся домышляти, гдыж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, Роды ублажают тако дЂву красно.
кромЂвсемогущаго бога, который як дал мнЂ охочо в том попрацовати, так и Украшают яко ниву [рясно пло]ды,
люб†твоей да подасть охочо читати и поймовати. В недостойных молитвах моих Ублажают тако д[Ђву красно род]ы.
горячо о тое всемогущую его помощ благаю. Яко плоды рясно ниву у[крашают],
Люб†твоей всЂх благ желатель и бого[молец] Іоанн В[еличко]вскій, недостойный з Тако роды красно дЂву ублажают.
презвитеров. Ниву украшают рясно плоди яко,
2 ДЂву ублажают красно роды тако.
Ехо єст вЂрш, в котором яко бы нЂкое ехо, то есть одзов, до кождого стихов конца Рясно яко плоды украшают ниву,
д†силлябы з конечных же лЂтер уформованые отзываютъся. Красно тако роды ублажают дЂву.
Что плачеши Адаме: земнаго ли края? Плоды яко ниву украшают рясно,
Рая. Роды тако дЂву ублажают красно.
Чему в онь не внійдеши, боиш ли ся браны? Украшают яко рясно ниву плоды,
Раны. Ублажают тако красно дЂву роды.
Не м[ожеши] ли внійти внутр єго побЂдно? Таковым способом сей вЂрш и далей можеться перемЂняти до килка десят разый,
БЂдно. волно кому досвЂдчити. А з мене тепер досыт же способ наменилем.
Или возбранен тебЂ вход єст херувими?
Ими. Поезії збірок «зегар цілий»,
Откуду дЂет ти ся сицевая досада? З рукописної книги «Зегар з полузегарком» МИНУТИ  До зегарка належать іще і
С сада. минути, Тому їх теж не годиться аж ніяк минути. МИНУТИ ВСІХ СПІЛЬНІ
Кто ти в садЂ снЂдь смертну подаде от древа? Мине дитинство.
Єва. Мине отроцтво,
Ктоже Єву в том прелсти, змий ли вертоградскій? Мине юність,
Адскій. Мине зрілість,
То сЂеши слезами не без вины поле; Мине старість.
Оле! Мине перестарілість.
ОтселЂ вся будеши со трудом стяжати, Мине весна.
жати, Мине літо.
Мине осінь, Минуть переслідування,
Мине зима. Минуть муки,
Минуть всі літа. Минуть біди.
Минуть всі часи, Минуть смутки,
А на все мине час покаяння. Минуть сльози,
МИНУТИ ЗЛИХ Минуть образи,
Мине слава. Минуть рани.
Мине багатство. Минуть глумліиня,
Мине честь. Мине голод,
Мине п'янство. Минуть прагнення.
Мине помпа. Мине нагота.
Мине гордість, Мине убозтво,
Мине пиха, Мине каліцтво.
Мине марнославство, Мине сліпота,
Минуть високії думи, Мине німота,
Минуть лестощі. Мине хромота,
Минуть пестощі, Минуть труди, невчаси, неспокої,
Минуть бенкети, пиятики, Мине усяке лихо.
Минуть служби, ДВІ СТРАШНІ МИНУТИ
Минуть дружби, Бо промовить Господь:
Минуть жарти. «Небо і земля мимо ідуть».
Минуть сміхи,
Минуть утіхи. Г. Смотрицький. Ключ царства небесного
Минуть розкоші. Яснеосвецоному и велможному княжати а пану Александрови Константиновичови 1,
Минуть скарби, божію милостию княжати Острозскому, воєводичови кієвскому, и прочая, и далей, и
Минуть ради, еще.
Минуть зради, Яснеосвєцоноє, велможноє а милостивоє княжа!
Мине хитрість, Иж мало не всЂ рЂчи, створеные от початку свЂта за предивным устроєниєм их
Мине ошуканство. творца, преходити єдины по других и пременятися и гинути мусят. Єдиньї в єдином
Мине кламство, округу лЂта, другиє в колку, иныє в колку десят аж и до ста и далєй. Ач естество
Мине заздрість, или натура их не гинет, кгды ж прошлому подобноє выростаєт и родится єдино з
Мине ненависть, другого.
Мине урода, Также и народ людскій, которому всЂ тыє рЂчи суть подручны и поданы — высоко
Мине тілесна красота. лєтаючиє птицы, глубоко плаваючиє рыбы, быстро скачучиє звЂри и все иноє под
Мине мужність. ноги єму єст покорено, а вжды, — и той также менитися, толко не гинути мусит
Мине сила, єдиньї, коротко ли долго ли на свЂтє побывавши, до общей матєрє своєє
Мине красномовство. ворочаются, а иньїє на мЂстца их наступают.
Мине удатність, И так в том воля божіа дЂєтся и дЂятися будєт аж до скончанія свЂта.
Мине справність. А вєдже, вЂрныє а добродЂльныє толко смертію з дочасного на вЂчноє
Минуть драпіжства, премЂняются, а иныє пак якобы и не умирают, бо мудрец так написал: «Родивый
Минуть кривоприсяжства, чада, не умираєт», кгды ж собЂ подобного от сЂмени и церкви своєй наслЂдником,
Минуть і іншії всі марноти марнот. то єсть дЂдичем по собЂ зоставляєт. И на болшоє благословенство и ласку на свЂтє
Тобто вся сила людська. у бога а творца своєго относят тыє, в которых отечест†и добрах по них не дьдичит
Все стане нічим по смерті: обцый и не убЂгают, а ни забиваются ото чужиє.
Не прибуде багатство, не зійде слава, — Таковым благословениєм почтил и увелбил бог оного великого Владимира,
Смерть-бо прийшовши, все оце погубить. преславно и многочудно крестившаго землю рускую, которого церкви и роду зацная
МИНУТИ ДОБРИХ  линЂя и донынЂ неустала. В ней же истинный наслЂдник 2 и властный потомок
Минуть хвороби.
ваша княж: милость єсть єси и на мЂсце оных великосановных и многославных
предков своих наступаєт.
А яко новотный на том житєйском мори, дивньга и прошлым и настоящим рЂчам с
пилностю присмотруватися, ваша княж: милость маєш, беручи за початок всякой
бодрости страх божій, а маючи завжды также пред очима страх и взор
яснеродившаго, и свЂтлопитающаго, и наказующаго со богоразумієм юность твою и
многим по многих сторонах свЂта добрый приклад дающаго, а праве по вселенной у
правовЂріи изрядно сіающаго неотступно ани измЂнно.
Ревнуй же прилЂжно сему и ваша княжа милость а послЂдуй неизмЂнно святому
прикладу у свЂтлоцвитущой молодости своєй и справуй храм свой телесный, яко бы
был прибытком духу святому. Тогды оный же благословенный бог отцев по
обычной добрости своєй и тобЂ тоє даровати может, яко и началником твоим 3, а не
толко тоє, але и на столици их первой посадити может.
Прето потреба вашей княж: милости мЂти всегдашнєє пилноє баченє на зацный стан
и на новый вЂк свой 4, в котором не толко якого долгого, але и дня и годины єдиноє
стравити дармо а безпотребне шкода. Кгдыж и телесныє силы и душевныє также
смыслы в таковом юнотском возрастЂ што далєй то болше ростуть, множаться и ку
горЂпоступають.
И як хто в таковых лЂтєх управит а накеруєт тую свыше спряженную колесницу
свою, котораа никгды не стоять, але до кресу назначеного точитсе, на которой и сам
бог рад пребываєт, хто єму годне єє устроит, также и на дальшіє часы трваєт, и
поступает, и до вЂчных прибытков, которых око, ухо, и сердце человЂчєє дознати
не может, въєжджаєт. Чого и вашу княж: мил: господи, получити сподоби. Д
колебаня у вЂрэ не установичного или пременєня, господи, сохрани, кгдыж з богом
жартовати, у вЂрЂ о нєм отмЂняючися, зле, а єще горше соблазн иным, звлаща,
слабым подавати, але в чом хто свєтым крещенієм раз от нєго єсть везван и от
родичов правовЂрных избран, в том, по апостолу, нехай и прєбываєт и прочая.
А хто бы хотЂл вЂдати и розезнавати лЂпшеє от горшаго, ведлє того ж апостола,
вся искушающе добреє содержати, нехай же не будєт таким подлым а плохоумным
рЂчей судєю, же єдину толко сторону выслухавши, похваливши, з нею перестал.
Але як на мудрого, ростропного а боячогося бога узнавцу пристоять обом сторонам
с пилностю, а не спрудка прислухатися, присмотрувати и пилне уважати и єсли же
тому может спростати, то ж тепер с тых лЂпшую, не обзираючися на зацность,
можность, и телесную мудрость того свЂта, але на самую истинную правду божію,
нелегкомысльнє узнати, обрати и з нею переставати безпечне маєть.
Ачбы подобно єще лЂпше, коли бы тым не всЂ, што не кождому належить,
шафовали, толко с тым, што церков святая духовно уставила, законно утвердила и
неотмЂнно держить, переставали.
Але иж тепер свЂт на том: ради ся пытають, а иныє и отмєняють в новыє або
перемЂнныє вЂры, а дЂла бы на горшиє, хоть старыє, хоть новыє, не дбають.
К тому не толко мужчизны, але из бЂлых голов нЂкоторыє хотять вЂдати
глубокости письма, таєницы догмат церковних, которым призвоитша бы куделя з
веретеном, а нижл.и тоє, што писано пером.
К тому лихи тыє змієобразныє шепталци 5, которым наши Євы волно нахиляють
ухо, показуют им сличныє в поставках и словках яблушка, а при них можность и
славу свЂта того, зачим юж и Адамове даются зводити, сирЂчь, за молодыми и
старыє починають блудити, не хотять бачити, что ся за таковую несталость предков
всЂх придало.
Прото як ся выше ознаймило, рач ваша княжеска милость тыи певным а истинным
прикладом поступовати, и што далей написано, не рач лєноватися прочитати и так
можется што до того ж нездорожноє показати. А ижся важило тую троха писаня
вашей княжеской милости пану своєму милостивому приписати и под можную
оборону поддати, не разумЂлося, кому бы слушнЂй и власнЂй.
Кгды ж по бозЂ всЂх содЂтели и по єго княжеской милости нашим милостивым
пану, а отцу ваша княжеска милость иного не знаєм, и все церковноє отвсюду на
младый возраст вашеє княж. мил. умилено зрит око, слєзы испущаючи, всЂх творцу
молячися, да не до конца лишена будет началника своєго наслЂдіа, у православіи
пресвЂтло сіающаго.
Прето здалося за рЂч небезпотребную тоє вашей княжеской милости предложити,
бо хто не хочет похлЂбовати, тому годится правду указовати, звлаща, хто єсть
хлЂбом и иными добродЂйствы от кого удоволен.
Остаток и початок ач младому, але мудрому баченю вашей княж: милости
поручаєтся, кгдыж за сЂдины мудрость, а за лЂта старости живот побожный
Соломон положил.
І. галятовський. Наука, альбо Способ зложення казання
Кто хочет казанне учинити, найперше маєт положити з Письма Святого тему,
которая єст фундаментом всього казання, бо ведлуг теми мусить ся повідати все
казання, в котором знайдуться три часті.
Першая часть — ексордіум, початок. В котором казнодія приступ чинить до самої
річі, которую маєт повідати, і ознаймуєт людєм пропозицію свою, постановленне
умислу свойого, що постановив і умислив на казанню мовити і показати, о чім хочет
казаннє міти, і просить бога альбо пречистую діву о помоч і людей о слуханнє.
Другая часть — наррація, повість, бо в той часті повідаєт юж казнодія тоє людєм, що
обіцяв повідати, юж показуєт тую реч, которую обіцяв показати. Тая часть єст
найбольшая, бо в ней все казаннє замикається, і до неї іншії часті стягаються.
Третяя часть єст конклюзія, конець казання. В той часті казнодія припоминаєт тую
реч, которую повідав у наррації і напоминаєт людей, жеби оні в такой ся речі кохали,
єсли будет тая реч добрая; єсли зась злая, напоминаєт людей, жеби ся такої речі
хронили.
Тії три часті у всіх казаннях моїх обачиш, бо в кождом казанню моїм ексордіум, і
наррація, і конклюзія починається од краю і од большої різаної літери. Для того так
умисльне учинив-єм, жеби-сь, тоє зрозумівши, могл сам латвій і прудшей казаннє
учинити і повідати.
Тії всі часті мають ся згажати з темою, бо, як з малого жродла виходить великая ріка,
єднак вода в ріці згожається з тоєю водою, которая єст в жродлі, так з малої теми
великоє походить казаннє. 
Ексордіум найліпшоє будет, кгди оноє з самої теми учиниш, яко я в обох казаннях
своїх на успеніє пресвятої богородиці з теми самої ексордіум учинив-єм. У першом
казанню тема: «Пресвята цариця одесную тебе в ризи позлащенні одіянна
прекрашенна». З тоєї теми ексордіум учинив-єм, у которім мовив-єм о цариці і о
шаті. В другом казанню тема: «Знаменіе веліе явися на небеси: жена, облаченна в
солнце, луна под ногами еи, и от двоюнадесяти звЂзд вЂнец на гла†ея». З тоєї
теми ексордіум учинив-єм, в котором мовив-єм о невісті, о солнці, о місяці і о
звіздах, з которих корона учинена. Знайдеш такоє ексордіум і в інших моїх казаннях
з теми самої учиненоє.
Єсли єднак схочеш, можеш ексордіум учинити з подобенства якого альбо з
прикладу. Такоє ексордіум, з прикладу, єст в казанню моєм вторім, на страсті
Христові, котороє починається: «Виділи єдного часу ієрусалимляне на повітру
войська», і проч., і проч. І в казанню первом на богоявленіє з прикладу ексордіум
учинено: «Кгди збудував Моїсій прибиток богу на мешканнє», і проч. І в інших моїх
казаннях такоє ексордіум з прикладу учиненоє обачиш.
А в тім, якоє можеш собі ексордіум учинити, учини, тілько гляди, жеби ся з темою
згажало.
Ексордіум можеш часом написати, понижаючи себе, приписуючи собі
недосконалость, слабость і неумієтность, кгди хочеш що великоє мовити альбо кого
великого хвалити, наприклад, кгди хочеш мовити о богу, о тройці пренайсвятійшой,
о пречистой діві. Такоє ексордіум в двох казаннях моїх знайдується, єдно на
рождество пресвятої богородиці — написав пророк Давид: «Бездна бездну
призывает в гласЂ хлябій твоих», і проч.; другоє на благовіщеніє пресвятої
богородиці, — «кгди посилав бог Мойсея до фараона, кроля єгипетського», і проч.
Треба розділити тему на часті в наррації, і кождую часть теми особно повідати.
Такоє у мене казаннє знайдується на воскресеніє Христово, в котором тема: «Солнце
возсіяет в нощи, и луна трыщи на день, и каплет кровь от древа, и камень дасть глас
свой». Тую всю тему я розділив-єм на часті в наррації і кождую часть особно
повідав-єм. Ексордіум зась і конклюзія звичайним ідуть трибом, як і в інших
казаннях; ексордіум починається: «Чворакий єст сенс в Письмі Святом», і проч.;
конклюзія починається: «Православнії христіане, відаєте, же сонце в ночі засвітило»,
і проч. Єст у мене і другоє такоє казаннє на покров пресвятої богородиці, в котором
тема: «Изважи ми огня тягость, или измЂри дыханіе вЂтра, или возврати въспят
день, иже мимо иде». Тую тему я в наррації розділив-єм, і кождую часть особно
повідав-єм. Ексордіум зась і конклюзія так же ідуть, як в інших казаннях. Ексордіум
починається: «Слушне ангел Гавриїл назвав пречистую діву благословенною», і
проч.; конклюзія починається: «У Даріуша, кроля перського, три покойовії учинили
квестію», і проч. Знайдеш у мене такоє казаннє на святого Николая і на святих
верховних апостол Петра і Павла, кгде; тему в наррації на часті розділив-єм.
Старайся, жеби всі люде зрозуміли тоє, що ти мовиш на казанню. Бо святий Іоанн
Златоустий мудрий бив казнодія, єднак його ганила невіста за казаннє трудноє, же ся
з нього нічого не научила і не однесла пожитку душевного; і од того часу, будучи
перестережений, святий Іоанн Златоустий завше ся по тім старав ясне, виразне і
просто до зрозуміння людського казаннє повідати. Бо многії суть казнодії мудрії,
самі добре що уміють, а не могуть альбо не хотять іншим людєм того ясне виразити і
протовкувати, овшем лятвую реч мовою своєю затрудняють, затлумляють і
завіклявають; такії в церкві святой не мають похвали. Іншії зась казнодії трудную і
непонятную реч ясно виражаючи і товкуючи лятвою чинять; і таким казнодійом
церков святая мудрость приписуєт і похвалу чинить, ведлуг Ісуса Сіраха:
«Премудрость их исповЂдят люде, и похвалу их исповЂсть церкви» [Книга
премудрості Ісуса, сина Сірахового, гл. 44, ст. 14]. Єсли будеш слово божоє
проповідати, а ніхто його не зрозумієт, себе самого будеш проповідати і виславляти,
не слово божіє. Псалмиста зась мовить: «Не нам, господи, не нам, но имени твоєму
дажд славу». І апостол Павел мовить: «Не себе бо проповідаєм, но Христа Ісуса
господа».
До того, що мовиш на казанню, доводи того Письмом Святим з Біблії, альбо
свідоцтвом святого отця якого, учителя церковнаго, альбо прикладом, альбо
подобенством, альбо яким-кольвек доводом потверди і подопри свою мову, то
вдячнійшая твоя мова будет людєм, которії тебе слухають, і віритимуть тому, що
мовиш. 
Єсли схочеш на погребі казаннє повідати, положи тема з Письма Святого; по тім
ведлуг теми учиниш казаннє. В ексордіум мов о смерті, же її нікто не можеть ся
ухронити; альбо мов о короткості житія людського і о прожной хлюбі чоловічой;
альбо мов о здраді, одміні і нестатечності світа, за которим ся люде уганяють і йому
служать. В наррації вихваляй умерлого чоловіка, вилічаючи його цноти і добрії
учинки: же заховав віру православную до конця живота свойого, же бив
милосердний на людей убогих, спомагав їх ялмужною святою, же накладав на
церкви, на монастирі, на шпиталі, приймував в дом свой гостей, приходнєв,
пелкгримов, викупував і визволяв невольников з неволі, же бив покорним,
набожним, часто очищав сумленнє своє сповіддю святою і приймував
пренайсвятійший сакрамент євхаристієй тіла і крове Христової, заховав пости,
застановлявся за церков божію і за отчизну, великії праці і труди для церкви божої і
для отчизни подиймував; будеш вилічати вшелякії цноти його, которії он мів.
Можеш собі ексордіум до казання на погреб взяти з мойого казання второго на
успеніє пресвятої богородиці, з дванадцятої звізди, кгде написано: «Троякая єст
смерть», і прочая.
Можеш показати на казанню дві брами, которії ся на світі знайдують — єдна
широкая брама, которая до пекла проводить, а тая єст гріх, ведлуг слов Христових:
«Пространная врата и широк путь воводяй въ пагубу»; другая брама узкая, которая
провадить до неба, а тая єст добрії учинки, ведлуг слов Христових: «Узкая врата и
тЂсен путь воводяй въ живот». Будеш мовити, же той чоловік, которий умер, през
узкую ішов браму, бо кохався в добрих учинках, которії учинки будеш вилічати, за
чім, ідучи тоєю брамою узкою, доступив неба. І той концепт можеш з гербу чоловіка
умерлого взяти, бо ся на гербі і брами знайдують. Подобний же концепт можеш
взяти і з гельму, которий над гербом биваєт.
Можеш учинити казаннє із шляхетства альбо з прозвиська, як ся кто по шляхецьку
зовет. Наприклад: Броницький — для того так називається, же боронив отчизну і
церков божію од неприятелей; Любомирський для того так називається, же любив
мир, покой і людей, незгодливих до миру, до покою приводив, слухаючи науки
Христової: «Блажени миротворцы».
Любо з гербу, любо з гельму, любо з імені, любо з шляхетства альбо прозвиська
хочеш учинити казаннє, шукай такої теми, в которой би могло ся припомніти ім'я,
альбо шляхетство і прозьвисько, альбо герб, альбо гельм.
Наприклад, кгди Моїсеєм зовут умерлого чоловіка, можеш такоє тема положити:
«Моисей же възыйде на гору божію» [Друга Книга Мойсеева. Вихід, гл. 19, ст. 21]. З
тоєї теми учиниш ексордіум такоє: «Вступив некгдись Моїсей, гетьман ізраїльський,
на гору Сінайськую до бога, которий йому дав закон. І тепер зацне урожоний пан
Моїсей ім'я рік вступив на гору небесную, которую споминаєт псалмиста, мовячи:
«Господи, кто обитает в жилищи твоем, или кто вселится в святую гору твою», и
проч. По тім в наррації вилічай цноти, для которих взяв кого бог на гору небесную. І
можеш мовити: «На гору небесную человЂк вступует, ходяй без порока и дЂляй
правду, глаголяй истинну в сердци своем, иже не улети язьїком своим и не сотвори
искренему своєму зла и поношенія не пріят на ближняя своя, уничижен есть пред
ним лукавый, боящая же ся господа славить», и проч. По тім мов, же урожоний пан
Моїсей ім'я рік мів тії всі цноти, ходив без порока, без змази і ділав правду, і проч. І
для тих цнот своїх вступив на гору небесную. По тім в конклюзії мов: «Одходячи з
світа на гору небесную, пан Моїсей ім'я рік жекгнаєт тебе, яснепревелебний
єпископе, альбо преосвященний митрополите, жекгнаєт вас, священики, законники, і
просить вас о молитву, жекгнаєт вас, братія, сестри і всі приятелі, і проч.
Єсли умерлого чоловіка по-шляхецьку називають Орлом, положи тема: «ИдЂже
тЂло, тамо соберутся орли» [Євангеліє від Луки, гл. 17, ст. 37]. По тім учиниш
ексордіум: «Не треба нам смутитися і плакати, любо видимо на марах урожоного
пана ім'я рік Орла. Бо душа його пошла до неба, жеби там з Христом жила.  Основна ідея – головну причину політ. І церковної кризи в україні автор вбачає у
Можеш в казанню учинити концепт од часу, в которий умер чоловік. Наприклад,
кгди умер в понедєлок, будеш мовити, же для того його бог взяв в понедєлок з світа,
жеби його душу ангели до неба запровадили, бо понедєлок єст день ангельський;
єсли умрет на вознесеніє Христово, мов, же для того його бог в той день взяв з світа,
жеби його душу сам Христос до неба запровадив, бо в той день Христос вступив з
землі до неба і запровадив там з собою душі святих отцев, пророков і патріархов
старозаконних, которих випровадив з пекла, кгди встав з мертвих, ведлуг псалмисти,
мовячого: «Возшел еси на висоту, плЂнил еси плЂнь».
Читаючи казання на день святого Николая, святителя Міррейського, можеш ведлуг
тих іншії казання на день Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустаго
і інших святителей учинити; альбо тії ж самії казання одмінивши можеш повідати;
тема, ексордіум, наррація і конклюзія нехай тая ж єдна будет, тілько тую учини
одміну, на которих місцях я припоминаю і вихваляю святого Николая, архієрея
Міррейського, на тих місцях ти припоминай і вихваляй альбо Василія Великого,
альбо Григорія Богослова, альбо їоанна Златоустаго, альбо іншого архієрея, которого
в той день празднують.
Читаючи казаннє на святих верховних апостол Петра і Павла, можеш собі ведлуг тих
іншії казання на святого апостола і євангеліста їоанна, альбо на святого апостола
Андрея, альбо на день іншого апостола учинити.
Так же, читаючи казання на святого пророка Ілію, можеш собі ведлуг тих іншії
казання на святого пророка Ісаію, на святого пророка Ієремію, альбо на день іншого
пророка учинити.
Конець чинячи тоєї моєї праці, даю тобі такую раду. Читай книги і, що хорошоє
вичитаєш, нотуй собі і до свойого казання аплікуй.
Читаючи казання на святого Іоанна Крестителя, і на святого архістратига Михаїла, і
на преподобнаго отця нашого Онофрія Великаго, можеш собі ведлуг тих іншії
казання на преподобного отця Саву, на преподобного Симеона Стовпника, на
преподобного отця Іоаникія Великого і на день інших преподобних отець,
законников і пустельников, і на день святого архангела Гавриїла, і на день іншого
якого святого можеш собі казання учинити.
До того читай второє казаннє моє на святого Іоанна Богослова, которого я вихваляю
през десять предикамента філософськії. Там з кождого предикаменту можеш
концептов много собі взяти і цілоє казаннє з єдного предикаменту можеш написати і
повідати. Знайдеш у мене цілоє казаннє з єдного предикаменту од коликості,
написаноє на святого Іоаниа Крестителя, бо там все казаннє первоє показуєт, же
святий Іоанн Креститель великий бив при нароженню, великий за живота, великий і
по смерті. Знайдеш у мене з єдного предикаменту, од яковості, цілоє казаннє,
учиненоє на воведеніє пресвятої богородиці, бо там все казаннє первоє учить, же
пресвятая богородиця пієнкная єст на душі, для того, же цнотами душу свою
приоздобила, і для того, же не маєт жадного гріха на душі своїй, которий душу
шпетить, і для посту свойого, і для молитви своєї. 
Анонім «Пересторога»
недостатній освіченості народних мас.
Головна мета автора – розповісти правдиву історію про зрадницьку діяльність
єпископів, що відступили від віри народу. Пішли до папи римського заради своїх
інтересів. На початку твору автор докладно визначає мету своєї праці, він хоче
застерегти своїх одновірців, щоб вони не зраджували свою віру. Навівши аргументи
уніатів, якими вони виправдовують свій вчинок, автор приступає до власне
історичного викладу. З історичного вступу бачимо, що автор був руським патріотом,
але далекий від патріотичного самовихваляння Автор – флорентійська і брестська
унія були злодійськими. Звинувачує: терлецький із потієм причепні до вбивства
православного священика, яких суд потім визнав невинними. Іпатій Потій для
досягнення та розвитку своєї кар’єри робив все і ішов «по трупах» Сатирично
змальований і Михайло рогоза – дволичність і підступність давно був таємним
агентом папського риму і таємним віропідданим польського короля, водночас він
боявся Острозького. Єдина світла постать – князь Костянтин острозький. Автор
негативно ставиться як до католицизму взагалі так і до папи римського зокрема.
Папа – не верховний пастир, а мучитель, тиран, антихрист і сатана. Показуючи
наслідки унії автор подає кілька колоритних картин масових репресій,
переслідувань. Звертаючись до минулого засуджував міжусобні чвари. Мова не
книжна. Близька до розм., багато фольклорних фразеологізмів
зіло потребная на потомнії часи православним христіаном, святої кафоличеської
восточної церкви синам, аби відали, яко нікоторії єпископове панств коронних,
которії ісперва завше под владзою і под послушенством святійшого вселенського
константинопольського патріархи були, а по том, не для спасенія душ своїх альбо
врученних себі, але для певних причин своїх і дочасних пожитков, яко ся нижей
покажет, свойого патріархи одступили і римському папежові в послушенство ся
оддали і великоє замішання в людєх учинили, і зась, пишучи книжки і друкуючи,
пришлого віку людєм знати дають, яко би то от для спасенія душ людських вчинити
міли, нічого іного в церков божію не внесли, только то, що якоби ісперва бути міло і
бувало, взновили, і показують, їж би папа римський старший над всіми патріархами
бути мів, а по том якоби ся патріархове од нього одорвати міли, і он їх прокляв, яко
пастир вселенський і намісник Петра 2, святого апостола й єпископа римського, а по
том якоби на Флоренськом соборі 3 пред полторасти літ, то ест по року тисячном
чтириста п'ятдесят дев'ятом альбо десятом, згоду з собою учинити міли, і
митрополит київський Ісидор 4 якоби тую згоду в руськой землі утвердити мів, що
якоби на многих місцях у церквах старофундованих знайдоватися міло і проч.
Кождий православний христіанине, потреба того, аби-сь відав, одколь в сюю
землю прийшла віра христіанськая. Іначей не довідаєшся, только аж з Греції
прийняли віру христіанськую уперед, ніжли ляхове 5 з Німець римськую двайцятьма
і п'ятьма літи. І так були великії ревнителі, іж много з великим коштом церквей і
монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і
дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком
словенським нанесли, леч того, що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не
фундували. За чим, за літами, оная грубость поганськая і прироженнє, влекущеє на
марность того світа, так поразило, же потомкове оних побожних благочестивих
самодержцов, княжат руських, світа сього красотами уведенії, а наукам не виученії,
упали в великоє лакомство, около панування великую хтивость взяли і розділилися:
єдині тут зостали, а другії у повночних краях панства осіли, і тії довше у своєм
панстві трвали. І як собі очі лупали о панства, один другому видираючи, а помоч
противко собі сусідов ограничних зводячи, яко венгров, поляков і литви, великоє
кровопролитіє межи собою
Наступували на столиці митрополитове і єпископове неіскуснії, не такії, якії
ісперва бували: мужі святобливії, архимандритове київськії, за которих старшинства
й інокове бували люде живота святобливого, так іж просіяли добродітельми своїми,
а по смерті їх великії чудеса у гробах їх чесних дієвалися, яко то й тепер знаки того
суть у Києві. През довгий час святійшії патріархове панства нашого не навіжали
особами своїми, только през посланцов своїх. А теж митрополитове, кождий з них
одержавши митрополію од господаря, короля польського, по благословеніє до
вселенського патріархи до Константинополя завше посилали.
[У] то [т] час, по зезволенню божієм, благовірний князь Константан
Константинович 7, в святом крещенії нареченний Василій, княжа Острозькоє,
поревновавши благочестивим родителєм і прародителєм своїм, маючи в дому, в
князстві свеєм острозьком, єпископію острозькую, з продков своїх, также княжат
київських, ідучи, у православной вірі непремінно з продками своїми будучи
утвержений, єпископію уфундованную і маєтностями опатренную і на многих
місцях монастирі в них іноці, взбужон будучи духом святим, умислив утвердити
православную віру, предками своїми вездє уфундованую. Найпервій старався у
святійшого патріархи, аби ся зде дидаскалов ку розмноженню наук вірі
православной зослав, а он на то маєтностями своїми ратовати надоложення на то не
жалуєт, як юж збудував школу, шпиталі, маєтностями їх надарив. І так науки
словенськії і грецькії у Острогу заложив, друкарню собрав, со благословенієм і
зосланням патріархи вселенського тоє все заложив.
За чим і великий король польський 8 святобливої пам'яті княжаті його милості
привілеєм то злецив і поручив, аби преложоних духовних віри своєї завідував а за
його залеценнєм митрополії, єпископії роздавати людєм віри і послушенства
кгрецького обіцяв, яко ж і давав.
А за тим святійший патріарх, видячи митрополита київського Онисифора
двоженця 13, з престола зложив і на його місце Михаїла Рагозу  за залеценням
христіанства поставив і освятив духом святим. Подобпо провидячи при
посвященню, іж он мів одступником зостати, гди його проізводив, при битності
велю зацних людей у Вільні, рек тії слова:
— Аще достоїн єст, по вашему глаголу, буди достоїн, аще ли же ність достоїн, а
ви його за достойного удаєте, аз чист єсмь, ви узріте.
Яко ж по том узріли-сьмо його у одступленню.
По том супрасльського архімандрита Тимофея Злобу 15 за убійство з престола
низвергл і на його місце інаго поставив. Братства пофундовав, которії по том король
Стефан за залеценнєм його привіліями умоцнив. І на тих тепер только благочестіє
уже зостало.
То пак неприятель душний прикладом давнім, як видячи Христа-ізбавителя о
молодих літєх не чоловічеськая, але бозськая мудрствуючого, безгрішна живучого і
40 дній і 40 нощій на пущі постящагося, приступивши к ньому, кусив го,
вирозуміваючи, єсли же не месіяш, од віков назначоний ку стертю голови його во
своє время прийшов, а познавши його бути не простого чоловіка, але бога
правдивого, одступивши од нього, зараз пошов і подвигнув на Христа-господа дві
власті потужнії, архієрейською церковную і світськую цесарськую.
Вернув свойого екзарху Діонисія з владзою своєю і при том злецив Мелетієві
свойому, аби тоєї справи на соборі досмотрів, і, будет ли що певного, владзу мів
патріаршую з Діонисієм карати Кирила.
В том часі Діонисій, оддавши в Києві листи Мелетієві Богуринському,
єпископові володимирському і архімандриту Печерського монастиря 21 київського,
сам поїхав до митрополита.
Мелетій, з Києва їдучи, ступив до Кирила луцького і, з ним бесідуючи, яко ж
рад їх заживав, видався сам, іж он маєт щось на Кирила, мовячи, же ти будеш у мене.
Кирил, взявши тоє собі на пам'ять, промишляв, яко би ся того довідати. Прудко
за ним поїхав до маєтності своєї церковної, до Хвалимин 22 под Володимир, а з
тамтего до Володимира, до Мелетія.
Там же Кирил, видячи митрополита з патріархою, повідів, же патріарх не аспр,
але червоних золотих од тебе потребуєт, а то, аби тим барзій провадив митрополита
з святійшим патріархою.
Под той час Мелетій володимирський умер, а на його місце през залеценнє й
поданнє княжати воєводи київського [став] пан Потій 23, каштелян брестський,
которий вдовцем був, але всіх вір собою спробував і в кождой що ж кольвек часу
забавився, также і жидовської не хибив, а бодай і турецького алькорану не учився.
Того Кирил, коли на стан чорноризький в Володимиру при княжаті пану
[воєводі] київському ставив, по обичаю нагого приоблекши кошулею, на то
уготованною, приодівши, у олтар вводив, ніт відома одколь (бо були двері
позамиканії) вихор уйшов і подняв йому подолок оної кошулі і на голові положив,
так іж ввесь хребет йому одкрив противко всім, в церкві стоячим. Власне, як
Константан Копронім 24 гноєвидний — кгди крестився, в той час у крестильницї
наплюгавив. Ш,о то було знаком злим і лихим.
Пан воєвода київський по довгом розмишлянню позволив не видати, бо нікгди
оний не був ані єст зрайцею, але старшим в духовенстві, протосинкгел [ом]. Обіцяв
його поставити до данн'я справи о собі, але не приватне, только до кола єнерального,
где би сенат і послове земськії всі того слухали.
 Другая скарга, же тот Никифор дітки малії казав цесарові у християн брати.
Третяя скарга, же он на землю Волоськую царя татарського привів.
Четвертая, же он на господаря волоського дань цесарю турському давати
вложив.
П'ятая, же тут єст шпікгом і знати даєт до турок, що ся ту у нас дієт, і в листах
своїх пишет, же поляци, яко пси, самі ся їдять, і указуєт дорогу до нас поганинові.
Шестая, же навіть, будучи простим чоловіком, важив сє турбацію чинити в Речі
Посполитой, згоду святую торгати і складати митрополита і владиков з їх стану, а
тим увесь народ руський подвигнути і взрушити, і непокой вчинити, аби [поганин]
тим снадній на панство наше упровадився, вчинивши внутрній непокой, і проч.
На тоє все, іж не розумів Никифор по польську, повідали му вкоротці по
волоську тоє, а он язиком волоським одповідав, же:
— То єст вшистко фальш, аби теж і так було, теди тоє, що ся у чужой землі дієт,
вам судити ані за то карати не приналежить, але, — рек, — нехай повідить вам
гетьман под сумленнєм, як он о мнє у Волосєх і о моїх справах відаєт і яко мене
намовляв до Замостя
Припатр же ся, чоловіче христіанський, той всей справі, одколь початок взяла,
яко ізперва діавол межи руссю забігав, аби православіє не коренилося 97, яко княжат
лакомством, тиранством подавив, яко наук размножити не допущав; а которий хотів
в Христі жити, кождий мусіз панства одстрадати, альбо у монастирі живота
докончити, альбо живота пострадати; і так, не допустивши наукам ширитися,
останок, що позостало од продков оних княжат, у віру римськую привів, а інших у
безуміє.
І нинішнього часу тою ж проклятою унією на правовірних воюючи (кгди ж так
завше діавол на церков божію воюєт, бо нужно єст царство небесноє і нужниці
восхищають його), яко то западняя сторона ізперва ся кохала у гордості, так і тепер
там пиха пануєт, і щокольвек чинить, все для того чинить, аби видимі чоловіки були
і похвалу односили. А Христос, збавитель наш, не об'явився мудрим фарисеям 98 і
законоучителєм, але убогим і неучоним, аби не мудростію Арістотелевою 99,
поганською, але смиренкомудростію духа святого бозство своє показав. І для того
сам покорний був, аби-сьмо покорнії всі були; для того не казав собі сокровища на
землі збирати, але на небесєх, аби-сьмо там серця наші ховали, где і скарби наші, то
єст до неба. А їх видимо, яко во всем противні суть євангелію Христову.
А в канонах святих написано: «Павел святий Петра святого строфуєт». Чого би
не [смів] учинити, кгди би йому не був ровен. Потому, іж Павел святий проповідав
бути Христа головою церкви і каменем краєугольним, а Петр святий, єсли он був
камень вірі і головою церкви божої, теди би му Павел святий достоїнства і владзи не
уймовав. О чом маєш до ефесов в першом листі, гл. 22, і в втором листі, гл. 20.
Не був теж в Римі Петр святий і тогди, кгди Павел святий з Риму писав до
філіпписов в листі осьмом, где пишет, іж в Римі не маєт розного собі в проповіді
слова божого, которий би мів щире справи ваші на баченню, кгди, — повідаєт, — всі
свої[х] [справ] іщут, а не Іисус Христових. Одтоль значиться, іж альбо Петр святий в
Римі не був, альбо Павел святий, там будучи, не Христових, але своїх приватних
справ уживав, яко теперешнії римськії біскупове.
Присмотрімо ж ся, яко поганин, ворожий неприятель, віри не ломлет, не губить,
за віру не мучить, маєтностей земних не забираєт, до своєї віри кгвалтом не
примушаєт, яко римськая столиця.
Нехай же тя не приводить до одступлення віри оздоба церемоній римських,
вольності, розказування всьому світу, мудрость світа того і щастя світовоє. Бо тоє
все не пользуєт, але вредить, і в том ані сам Христос, ані апостолове, ані отцеве
святії не кохалися, і овшем од того бігали.
А [з] другої сторони — наших патріархов убозством і зневоленнєм не стидися.
Сам абовім Спаситель за себе кінкон давав. І апостоли і святії отці аж до трьох сот і
шести літ по вознесенії Христово [м] под нечестивими царями [жили]. І овшем з
того ся тіш, іж наша церков єст уфундована і основана на Христі, камені
краєугольном, засіла в Сіоні во Ієрусалимі, там, где все спасеніє наше содіяся; маєт в
собі святості од Спасителя цалії, ненарушонії, віри визнання невонтпливії, і
нераздрушонії. І онії обітниці Спасителеві на [нас] ся виповняють, же брами
пекельнії православія церкви восточної не перемагають. Не только вселенський
неприятель, але і з нас самих повставші ложнії учителі, ухопленії мудростію
римською, одступленієм своїм правовірних христіан одоліти не могуть.
В том можеш собі на приклад взяти братство віленськоє , як його превратити не
могуть од православія ні огнь, ні меч, але тим барзій бог їх подкріпляєт, так, іж в нім
знайдуються люде учонії, годнії, терпливії, смиренномудрії; мають шлем спасенія і
меч духовний, одолівають властєм потужним, духовной і світськой, а слово божіє не
в'яжеться, але овшем ростет і множиться у правовірующих.
Не слухай же тих баламутов, которії тобі вдають, іж би там церков божія
правдивая міла бути, где владза світськая з духовною змішалася, где пиха гніздо собі
збудувала, где мудрость світа того пануєт, где філософія поганськая, Арістотелева
наука, слово божіє виворочаєт і інако вірити кажет, где духовнії пространно живуть,
вольностей вшеляких заживають, на віру [православную] і святую не словом божим,
але мечем воюють. Бігай од них, бігай! Бо то не Христова, але антихристова віра,
которої ся противниці наші держать.
Палінодія З. Копистенський
ІЛИ «КНИГА ОБОРОНИ» КАФОЛИЧЕСЬКОЇ СВЯТОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ
ВСХОДНЬОІ ЦЕРКВИ І СВЯТИХ ПАТРІАРХОВ, І О ГРЕКАХ, І О РОССОХ
ХРИСТІАНЄХ, В ЛАСЦІ БОЖОЙ, ЗА БЛАГОСЛОВЕНІЄМ СТАРШИХ, ПРЕЗ
АРХІМАНДРИТА ЗАХАРІЮ КОПИСТЕНСЬКОГО НАПИСАНА І З РЕВІЗІЄЮ
УЧИТЕЛЕЙ ВИДАНА А ПОД РОЗСУДОК ПОДДАНА СВЯТИХ ВСХОДНІХ
ПАТРІАРХОВ РОКУ РОЖДЕСТВА БОГА СЛОВА ІЇСУСА ХРИСТА 
Пришли, приходять і виповняються, любомудрий чительнику, онії дні і літа, о
которих господь бог наш Іїсус Христос оповидів, мовячи: «Повстануть лжехристи і
лжепророці, не вірте їм, о то впрод рекл-єм вам».
А святий Павел, апостол, тими оповідаєт слови: «Дух теди явне мовить, іж в
посліднії часи отступять нікоторії од віри, внемлюще духовом лестним... сожженні
своїм сумнінієм». Єще той же тоє: «Теди відай, іж в посліднія дні настануть часи
лютия, будуть бовім чловікове самолюбці, сребролюбці, надуті, горді, блюзнірці». І
нижей: «маючі образ благочестія, а сили його одметучіся, і тих отвертайся», і нижей:
«завше учачіїся і ніколи в розум правдивий прийти могучії».
Апостол зась Петр оповідаєт тими слови: «Були і лживії пророці в людєх, яко і в
вас будуть лживі учителі, которії внесуть єретицтва затрачення». І нижей: «І многії
пойдуть вслід їх нечистот, през которих дорога істинная блюзнитися будет, і в
преумноженію лестних слов вас уловять, которих суд спочатку не омішкиваєт, і
затраченнє їх не дремлет».
 А Іоанн Богослов в Апокаліпсисі написав: «А гди скончиться 1000 літ,
розвязаний будет сатана од темниці своєї, і вийдет прельстити народи будучих на
чотирьох углах землі».
І так, по тисячном од рождества Іїсуса Христа віку, той непріятель многих
прельстив і прельщаєт, і шкодливоє розерваннє учинив. І нині од істинної
православної віри одводити не устаєт, а ім далій, тим барзій, особливе, коли, по
тисячном року, лічба шестсотних літ докончевалася, а шестдесят і шестая до
виповнення свойого зближається, тогди явно ся стало і помножаєт одступленіє і
прельщеніє.
Аби нас кто за упорних не виймав, освідчити віру і правду свою повинні-хми. У
нас, старої правовірної Росії, німаш упору, єдно статечность діаментовая. Не єст то
упор при таковой вірі, которая як трваєт юж тому тисячний шестсотий і двадцятий
ся пишет рок стати, але то єст сталость і статечность живая. Живими бовім єсте-хми,
гди [в] церкві Христовой тіло його святоє поживаємо і кров його правдиве п'ємо.
Задавали оних часов святим мучеником упор і шаленство, а неправо то на них
волокли. Яко і на нас нині волокуть і змишляють. Не єсте-хми упорними, кгди так
віруєм, яко апостоли учили, .яко теологове вірили, а мяновите: Діонісій Ареопагіт 1,
Афанасій, Василій Великий, Григорій Назіанській, Іоанн Златоустий, Кириллове 2,
Іоанн Дамаскін і Феофілакт; ку тому, яко синоди визнали і ухвалили, і запечатували.
Упорними суть жидове, туркове і всі єретикове, гди ся церкві правдивой і догматом
святих отцов і каноном синодальним не покаряють.
Ви теди що-сьте слишали од початку, нехай в вас пребиваєт, а єсли в вас пребудет,
що-сьте слишали од початку, і ви в сині і в отці пребудете. А Павел, святий апостол,
упоминаєт, мовячи: «Которих речей научили-сьте ся, і приняли-сьте, і слишали-сьте,
і виділи-сьте во мні, тії речі творіте, і бог покоя будет з вами». Що і декретом
страшним Павел святий запечатував, анафему покладаючи на тих, которії би сміли
проповідати і учити іначей і над то, що-хми юж приняли. До чоловіков неповинні-
хми міти люби большей і з ними ся єдночити, але больше правость віри і догмата
святих отцов і синодальнії канони любити маєм і в таковой трвати єдності. Анафеми
ся теж боїмо за то, гди би-хми над то, [що] юж подано і синодами приказано, міли
приймати.
Наконець, і о ісхожденню пресвятого духа од самаго бога і отця вкротці
предложилося.
То так одправивши о той Книзі, відай чительнику, же в благодаті божой з
працею великою написана єст, доводячи з письма святого, старого і нового
тестаменту, і з поважних теологов, і з певних авторов і істориков речі[й] ісправній
виражених.
Которая то книга през мудрих і в письмі святом біглих, которим подавана була,
читана, пробувана і поправлена була. А над то под розсудок совершеннійших святой
апостольськой церкві подається.
А то юж к православним замикаю тую предмову учительними апостольськими
слови тими: «ви теди возлюбленнії, святою вашою вірою буду [ю] чи себе, в дусі
святом молячися, самі себе в любві божей заховайте, очекиваючи милосердія
господа нашого Іїсуса Христа в живот вічний».