Питання рівня А (репродуктивний рівень)

1. Мозок і психічні процеси. Принципи функціональної організації

людського мозку.
Головной мозг состоит из двух полушарий. А в вертикальном
разрезе из коры и подкорки, которая охватывает нижние отделы мозга.
Кора – это 10 -12 миллиардов нервных клеток, нейронов. Кора
головного мозга является высшим регуляторным органом, основой
психического отражения.
Нижние, подкорковые отделы головного мозга включают мозолистое
тело, соединяющее два полушария; таламус, который сортирует сигналы и
контролирует автоматические движения;
гипоталамус, отвечающий за работу центров голода, жажды, а также
сон, температуру тела и половое поведение. Рядом с ним находится гипофиз
– железа, регулирующая рост организма. У основания головного мозга
находится средний мозг и мозжечок. Средний мозг служит для соединения
двигательных и сенсорных сигналов, а также как передаточный центр на
пути следования сигналов зрительных и слуховых. Мозжечок – это своего
рода компьютер, анализирующий положение тела в пространстве. Если
удалить у животного мозжечок, оно не сможет правильно двигаться. Между
гипоталамусом и средним мозгом находится ретикулярная формация,
регулятор активности мозга. Именно ретикулярная формация выделяет так
называемые медиаторы, т.е. мозговые гормоны, активирующие или,
наоборот, снижающие активность мозга. Между подкоркой и таламусом
находится лимбическая формация - образование, отвечающее за эмоции и
связанные с ними реакции.
Помимо специализации этих компонентов мозга, сами большие
полушария
отличаются своими функциями. Левое полушарие содержит центры
речи и
 аналитического мышления. А правое – ответственно за интуицию,
восприятие запахов и невербальных сигналов. Лобные доли мозга отвечают
за волевую регуляцию поведения. Затылочная часть – за визуальное
восприятие, а теменная – за выполнение движений, контролируемых корой.
Мозг, таким образом, это источник и физиологических, и психических
функций.
2. Рецепторна і рефлекторна теорія відчуттів.
Рецепторна концепція відчуттів виражається в принципі специфічної
енергії органів чуття та в гіпотезі сталості зв'язку між стимулом і відчуттям.
У 1826 р. І.Мюллер сформулював принцип специфічної енергії
органів чуття: відчуття залежать не від природи подразника, а від органа чи
нерва, у якому відбувається процес подразнення, тобто відчуття є
вираженням його специфічної енергії.
За допомогою зору, наприклад, пізнається неіснуюче в природі світло,
оскільки наше око створює враження світла й тоді, коли на нього діє
електричний чи механічний подразник, тобто при відсутності фізичного
світла.
Рефлекторна теорія виражається в принципі органів чуття
специфічної енергії та в принципі уподібнення. Принцип органів чуття
специфічної енергії полягає в тому, що відображення зовнішнього світу
здійснюється на основі рецепції адекватного подразника. Відчуття виникає
як реакція організму на той чи інший подразник і має, як усяке психічне
явище, рефлекторний характер. У ході побудови образа відбувається
уподібнення динаміки моторних ланок властивостям предмета.
3. Принципи класифікації відчуттів: систематичний і генетичний.
Класифікація відчуттів може здійснюватися по-різному. Головними
ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення
рецептора, характер рецептора та модальність відчуття.
За ознакою розміщення рецептора фізіолог Ч. Шерінгтон виділив три
основних класи відчуттів:
 - екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на
рецептори, розташовані на поверхні тіла;
- проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне
положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м'язах,
сухожиллях і суглобних торбах;
- інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення
рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання
обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.
За ознакою характеру рецептора також виділяють:
- фоторецепцію – чутливість до світла (зорові відчуття);
- хеморецепцію – чутливість до певних речовин (нюхові, смакові
відчуття);
- аудіорецепцію – чутливість до звукових коливань (слухові відчуття);
- механорецепцію – чутливість до механічної взаємодії (відчуття
дотику, болю, рівноваги);
- терморецепцію – чутливість до температури (температурні відчуття).
За ознакою модальності (цей розподіл відчуттів є найбільш широко
розповсюдженим), виділяють такі види відчуттів, як зорові, органічні,
вібраційні, вестибулярні, слухові, нюхові, смакові, відчуття дотику; ці види
розгалужуються на підвиди.
4. Загальні і процесуальні властивості відчуттів.
Загальними властивостями відчуттів є якість, інтенсивність,
тривалість і локалізація.
Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших
відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також
різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття
відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу
відображати світ у всій різноманітності його властивостей.
Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається
силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який
залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових
умов сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей
предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів
психофізика, яка зосереджується на кількісному описі та аналітичному
виражені закономірностей їх розвитку і функціонування.
Тривалість — часова характеристика відчуттів. Вона залежить від
часу дії подразника, його інтенсивності і функціонального стану організму.
При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок
часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Очевидно,
його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості
проходження нервових імпульсів аферентними і еферентними шляхами.
Відчуттям характерна локалізованість. Це означає, що будь-який образ
відчуття має елементи просторового розташування подразника. Колір, світло,
звук співвідносяться з джерелом. Тактильні, больові, температурні відчуття -
з тією частиною тіла, яка викликає це відчуття. При цьому локалізація
больових відчуттів буває більш розмитою і менш точною.
Процесуальні властивості:
1) Адаптація - зміна чутливості аналізатора під впливом його
пристосування до діючого подразника. три види адаптації:
а) адаптація як повне зникнення відчуттів (парфуми); б) адаптація як
притуплення, тобто зниження відчуттів (больові - шлунок, голова); в)
адаптація як підвищення чутливості (відчув. запаху, зміна світла).
2) Сенсибілізація - підвищення чутливості, яка з'являється в результаті
взаємодії аналізаторів і систематичних вправ (напр. пофесійні навички)
3) Взаємодія відчуттів - це зміна чутливості одного аналізатора під
впливом подразнення, який подається на інший аналізатор (якщо сильне
освітлення, то і звук яскравіший)
4) Синестезія - виникнення під впливом подразнення одного
аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора (звуки музики
викликають відчуття світла).
 5) Контраст відчуттів - явище суб'єктивного спотворення якості
відчуття під впливом попередньої установки, отриманої внаслідок
колишнього відчуття (якщо тримати руки у холодн. воді, а потім покласти їх
у теплу, вода буде здаватися холодною)
5. Поняття про пороги чутливості. Абсолютний та відносний пороги,
поріг розрізнення.
Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію
адекватного подразника, відчувати його. Адекватний подразник викликає
відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня,
порога.
Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. Отже, порогом
відчуття називають той рівень інтенсивності подразника, який здатний
викликати відчуття. Розрізняють абсолютний поріг і поріг розрізнення, або
диференційний.
Абсолютний поріг буває нижній і верхній.
Нижній поріг характеризує ту мінімальну силу подразника, яка
здатна викликати в людини відчуття. Цей поріг свідчить про міру гостроти
чутливості аналізатора до адекватного подразника, її можна виміряти.
Якщо величину абсолютного порога позначити літерою Р, а
абсолютну чутливість - літерою Е, то зв'язок абсолютної чутливості та
абсолютного порога можна позначити формулою Е = 1/Р.
Верхній поріг чутливості - це та максимальна сила подразника, яка
викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає
неадекватне відчуття - больове або якесь інше.
Не кожна відмінність між діючими подразниками помічається
людиною.
Відносну чутливість - чутливість до розрізнення інтенсивності
одного впливу від іншого. Відносна чутливість характеризується порогом
розрізнення.
 Поріг розрізнення – це мінімальна відмінність між двома
подразниками, що викликає ледве помітну відмінність у відчуттях.
6. Характеристика сприймання як психічного процесу і системи
перцептивних дій.
Сприймання - це психічний процес відображення людиною предметів
і явищ у цілому, в сукупності всіх їхніх якостей і властивостей при
безпосередньому їх впливі на органи чуттів.
У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей
відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на співвідношення
між його якостями. У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що
сприймаються, -уявлення.
Процес сприймання відбувається у взаємозв'язку з іншими
психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт
сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє
ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну
діяльність).
Практичні дії - це одна з головних передумов адекватного сприймання
предметів і явищ об'єктивної дійсності.
7. Критерії класифікації основних видів сприймань.
Розрізняють сприймання за їхніми сенсорними особливостями (зорові,
слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові тощо), за
відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), за
складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).
8. Поняття та явища аперцепції, ілюзії, антиципації.
Аперцепція — залежність сприймання від змісту та досвіду
психічного життя людини.
Ілюзія — хибне, викривлене сприйняття об'єктивного світу, що
виникає під впливом зовнішнього подразника або хворобливого стану
нервової системи.
Антиципація — здатність особистості в тій або іншій формі
передбачати розвиток подій, явищ, результатів дій. У психології розрізняють
два поняття антиципації: здатність людини уявити можливий результат дії до
її здійснення, а також можливість людини уявити спосіб розв'язання
проблеми до того, як вона реально буде вирішена.
9. Характеристика пам’яті як пізнавального психічного процесу.
Пам’ять (мнемічні процеси) – це психічний процес, який полягає в
закріпленні, збереженні та послідовному відтворенні досвіду людини
Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина
може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам’ять
— неодмінна умова психічного розвитку людини.
У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання,
відтворення та забування.
ЗАПАМ´ЯТОВУВАННЯ - це утворення й закріплення тимчасових нервових
зв´язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв´язки, які
утворюють підґрунтя запам´ятовування.
ЗБЕРІГАННЯ як процес пам´яті полягає у ступені збереження обсягу й
змісту інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне
періодичне повторення.
ВІДТВОРЕННЯ - один з головних процесів пам´яті. Воно є показником
міцності запам´ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для
відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв´язків у
корі великих півкуль головного мозку.
ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам´ятованого,
зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає
неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.
10.Критерії виділення видів пам’яті.
За генетичними аспектами виділяють видову, індивідуально-видову й
індивідуальну (прижиттєву) пам’ять.
Видова (генетична, спадкоємна) пам’ять – це система процесів
придбання, зберігання й реалізації спадкоємної інформації, що кодується в
молекулах ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти).
Індивідуально-видова пам’ять (імпринтинг) – це процеси придбання,
збереження й використання інформації про біологічно значимі об’єкти
зовнішнього середовища в певні періоди життя індивіда.
Індивідуальна (прижиттєва) пам’ять – це процеси придбання,
зберігання й використання інформації й досвіду, отриманих індивідом
протягом його життя (від народження до смерті).
Класифікація за формами активності: руховоа, емоційна, образна й
словесно-логічна пам’ять
Рухова (моторна) пам’ять у людини проявляється раніше інших видів.
Рухова пам’ять утворює основу всіх практичних навичок (трудових,
спортивних, локомоторних, письмових, усного мовлення тощо). Одиницею
запам’ятовування й зберігання інформації в руховій пам’яті є моторна
програма.
Емоційна пам’ять – це фіксація, збереження, трансформація й
наступне відтворення певних почуттєвих станів людини.
Образна пам’ять – це запам’ятовування, збереження й відтворення
конкретних предметів, явищ, подій і їхніх властивостей у формі зорових,
слухових, смакових, нюхових, кінестетичних, дотикових і інших уявлень.
Словесно-логічна пам’ять – це пам’ять на думки й їхні позначення
(символи). Цей вид пам’яті названий словесним тому, що думка нерозривно
пов’язана зі словом, з висловленням, через яке вона виражається, і навіть
відбувається (Л. С. Виготський).
11.Функції оперативної пам’яті.
Короткочасна пам'ять - безпосереднє відображення сукупності
об'єктів при одноактному сприйнятті ситуації, фіксація об'єктів, що
потрапили в поле сприйняття. Короткочасна пам'ять забезпечує первинну
орієнтування при одномоментному сприйнятті обстановки. Час
функціонування короткочасної пам'яті - не більше 30 сек. Обсяг її обмежений
5-7 об'єктами. Однак при відтворенні образів короткочасної пам'яті з них
може вилучатись додаткова інформація. Оперативна пам'ять - виборче
збереження та актуалізація інформації, необхідної тільки для досягнення
мети даної діяльності. Тривалість оперативної пам'яті обмежується часом
відповідної діяльності. Так, ми запам'ятовуємо елементи фрази, щоб
осмислити її в цілому, пам'ятаємо умову задачі, яку вирішуємо, пам'ятаємо
проміжні цифри при складних обчисленнях. Продуктивність оперативної
пам'яті визначається здатністю людини організовувати запам'ятовується,
створювати цілісні комплекси - одиниці оперативної пам'яті. Прикладами
використання різних блоків оперативних одиниць може бути читання по
буквах, складах, цілим словами або комплексам слів. Оперативна пам'ять
функціонує на високому рівні, якщо людина бачить не часткові, а загальні
властивості різних ситуацій, об'єднує подібні елементи в більші групи,
перебудовує матеріал у єдину систему. (Так, запам'ятати номер АБД125
легше у вигляді 125125) Функціонування оперативної пам'яті пов'язане зі
значним нервово-психічним напруженням, оскільки вона вимагає одночасної
взаємодії ряду конкуруючих центрів збудження. При операції з об'єктами,
стан яких змінюється, в оперативній пам'яті може втриматися не більше двох
змінних факторів.
12.Критерії психологічного аналізу здатності до запам’ятовування.
Свойства памяти
 -Точность
-Объём
-Скорость процессов запоминания
-Скорость процессов воспроизведения
-Скорость процессов забывания
Запоминание — это процесс памяти, посредством которого
происходит запечатление следов, ввод новых элементов ощущений,
восприятие, мышления или переживания в систему ассоциативных связей.
Основу запоминания составляет связь материала со смыслом в одно целое.
Установление смысловых связей — результат работы мышления над
содержанием запоминаемого материала.
У человека есть речь как мощное средство запоминания, способ
хранения информации в виде текстов и разного рода технических записей.
Ему нет необходимости полагаться только на свои органические
возможности , так как главные средства совершенствования памяти н
хранения необходимой информации находятся вне его и одновременно в его
руках: он в состоянии совершенствовать эти средства практически
бесконечно, не меняя своей собственной при¬роды. У человека есть три вида
памяти, гораздо более мощных и продуктивных, чем у животных:
произвольная, логи¬ческая и опосредствованная. Первая связана с широким
волевым контролем запоминания, вторая - с употреблением логики, третья - с
использованием разнообразных средств запоминания, большей частью
представленных в виде предметов материальной и духовной культуры.
Существует несколько оснований для классификации видов чело-
веческой памяти. Одно из них - деление памяти по времени сохранения
материала, другое - по преобладающему в процессах запоминания,
сохранения и воспроизведения материала анализатору. В первом случае
выделяют мгновенную, кратковременную, оперативную, долговременную и
генетическую память. Во втором случае говорят о двигательной, зрительной,
слуховой, обонятельной, осязательной, эмоциональной и других видах
памяти.
механическое заучивание, "зубрежка" весьма мало эффективны.
Гораздо более эффективным является логически осмысленное запоминание.
Во многих исследованиях показано, что гораздо лучше запоминаются и
воспроизводятся списки слов, поддающиеся естественной логической
группировке, осмысленные предложения, а не набор слов; слова, а не
бессмысленные слоги.
Прочность запоминания во многом зависит от повторения. При этом
количество повторений, необходимых для заучивания, растет гораздо
быстрее, чем объем информации (например, если испытуемый за одно
предъявление правильно воспроизводит 6-7 слогов, то для воспроизведения
12 ему уже потребуется 16 предъявлений).
Важными факторами успешного запоминания являются также:
установка на длительное запоминание и чередование разных по содержанию,
непохожих видов деятельности, так как тем самым снижается действие
ретроактивного торможения.
Процесс забывания протекает во времени неравномерно. Наибольшие
потери происходят сразу же после заучивания (как это видно также из
кривой Эббингауза), в дальнейшем забывание идет медленнее. При этом для
осмысленного материала характерным является то, что забытое сразу же
после восприятия (при первом воспроизведении) может восстанавливаться
через 1-2 дня (при отсроченном воспроизведении).
13.Мнемічні процеси.
Пам’ять- мнемічний процес. Див питання 9.
14.Етапи та форми зберігання інформації.
Етапи:
1. Усвідомлення мети запам'ятовування;
2. Розуміння сенсу запам'ятовується;
3. Аналіз матеріалу;
4. Виявлення найбільш істотних думок;
5. Узагальнення;
6. Усвідомлення мети запам'ятовування.
За характером психічної активності пам'ять поділяють на рухову,
емоційну, образну, словесно-логічну. За відношенням до компонентів
структури діяльності (мотиви, цілі, засоби діяльності) - на мимовільну і
довільну, механічну і смислову. За тривалістю закріплення і збереження
матеріалу - на короткотривалу, довготривалу і оперативну. У своїй діяльності
оператор послуговується всіма видами пам'яті, але, зважаючи на доволі
жорстке узалежнення його діяльності від часових характеристик, детальніше
розглянемо ці основні форми пам'яті.
15.Форми відтворювання.
ВІДТВОРЕННЯ - один з головних процесів пам´яті. Воно є
показником міцності запам´ятовування й водночас наслідком цього процесу.
Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання — це
відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання
буває повним і неповним. Неповне впізнання характеризується
невизначеністю, труднощами співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим,
що вже мав місце в попередньому досвіді.
 Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість
згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання
того, що відтворюється.
Особливою формою довільного відтворення запам'ятованого
матеріалу є пригадування. Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в
потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації
людина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні
труднощі, пов'язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до
пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.
Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади - це
локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого. У
спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з
важливими в особистому житті датами.
16.Природа і сутність уваги як психічного процесу.
Фізіологічною основою уваги є концентрація збудження в певних
ділянках кори мозку, в осередку оптимальної збудливості (І.Павлов), при
більш-менш значному гальмуванні в той же час інших ділянок кори.
Відбувається це за законом негативної індукції, згідно з яким, як було
сказано вище, збудження одних ділянок кори викликає гальмування в інших
її ділянках.

Осередок оптимальної збудливості не зберігається надовго в одному і

тому ж місці кори, а весь час переміщується з одних ділянок кори мозку в
інші. Ділянку, яка перебувала в стані оптимальної збудливості, виявляється
через деякий час в загальмованому стані, а там, де до цього було
гальмування, виникає збудження, з'являється нове вогнище оптимальної
збудливості.

Зовні увагу виражається в міміці, в рухах людини, які мають кілька

різний характер в залежності від того, якого роду діяльністю ми зайняті, які
об'єкти нами сприймаються, на що саме спрямована наша увага.

Зовнішні ознаки уваги не завжди відповідають його дійсному стану.

Поряд з дійсним увагою і дійсної неуважністю спостерігається здається увагу
і удавана неуважність (В.І.Страхов) як невідповідність зовнішньої форми
уваги його справжнього стану.

Так як в кожен момент в корі мозку де-небудь є вогнище оптимальної

збудливості, то це означає, що людина завжди до чогось уважний. Тому, коли
йдеться про відсутність уваги, то це означає відсутність його ні до чого б то
не було, а лише до того, на що воно повинно бути направлено в даний
момент. Неуважним ми називаємо людини лише тому, що його
вніманіенаправлено не на роботу, в якій він повинен брати участь, а на що-
небудь стороннє.

Наявність вогнища оптимальної збудливості забезпечує найкраще за

даних умов відображення того, що впливає на мозок. Тим самим
визначається найважливіша роль уваги в пізнавальній діяльності людини, а
разом з тим і в його трудовій діяльності, оскільки пізнавальні процеси беруть
участь у будь-якій діяльності людей.

Особливе значення для розуміння фізіологічних механізмів уваги має

введений А.А.Ухтомским принцип домінанти. Згідно Ухтомскому, кожен
спостережуваний руховий ефект визначається характером динамічної
взаємодії коркових і підкіркових центрів, актуальними потребами організму,
історією організму як біологічної системи. Для домінанти характерна
інертність, тобто схильність підтримуватися і повторюватися, коли зовнішнє
середовище змінилася і подразники, колись викликали цю домінанту, більше
не діють на центральну нервову систему. Інертність порушує нормальну
регуляцію поведінки, коли стає джерелом нав'язливих образів, але вона ж
виступає в ролі організуючого початку інтелектуальної активності.

Механізмом домінанта Ухтомський пояснював широкий спектр

психічних актів - увага (його спрямованість на певні об'єкти, зосередженість
на них і вибірковість); предметний характер мислення (вичленення з безлічі
подразників середовища окремих комплексів, кожен з яких сприймається
організмом як певний реальний об'єкт).
17.Орієнтовний рефлекс як основа уваги.

Основу мимовільної уваги складає орієнтовний рефлекс - вид безумовного

рефлексу, що викликається будь-якою несподіваною зміною ситуації. Його поява
автоматично викликає довільну увагу, що далі забезпечує обробку стимулу.

Орієнтовний рефлекс виникає не на будь-який новий стимул, а тільки на такий,

котрий попередньо оцінюється як біологічно значущий. З одного боку прояв
орієнтаційного рефлексу тісно пов'язаний з величиною зміни стимулу (його
інтенсивності, ступеня новизни), а з іншого - із ступенем зв'язку стимулу з
основними потребами людини. Так, високозначущий стимул здатний викликати
сильний орієнтовний рефлекс навіть при невеликій фізичній інтенсивності.
Орієнтовний рефлекс, крім поведінкових проявів, викликає цілий спектр
вегетативних змін, що виявляються в таких компонентах цього рефлексу, як:
руховий (м'язовий), серцевий, дихальний, шкірно-гальванічний, судинний,
зіничний, сенсорний, електроенцефалографічний.

18.Критерії виділення видів уваги.

У психології розрізняють мимовільну, довільну та після довільну увагу.

Усі різновиди уваги тісно пов'язані між собою і за певних умов переходять одні в
одних.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості,

непередбачене, за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі під впливом
найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи той аналізатор організму.
Вона властива і людині, і тваринам, хоча виникнення її в людини якісно
відрізняється від мимовільної уваги тварин.

Людина, на відміну від тварини, може опанувати свою мимовільну увагу, предмет
мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження.

Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети,

обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення — все те, що
чомусь хвилює нас

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов, залежно від сили впливу
сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто,
заважаючи основній діяльності.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах

і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна
увага своїм головним компонентом має волю. Силою волі людина здатна
мобілізувати й зосередити свою свідомість на потрібній діяльності протягом досить
тривалого часу.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість,

організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість
розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями.

У довільній увазі провідним є вибір предмета зосередження, засобів дій, який

супроводжується боротьбою мотивів.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки,

інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага виникає в результаті свідомого зосередження на предметах

та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного
зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного
інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рир мимовільного
зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою.

 19.Властивості і функції уваги.
Функції уваги:
1. Відбір релевантних (значущих) стимулів, які відповідають потребам
людини.
2. Ігнорування (гальмування, знешкодження) побічних, супутніх
впливів, які не пов’язані з потребами.
3. Утримання (збереження) зразків діяльності, поки вона не буде
закінчена.
4. Регуляція та контроль перебігу діяльності.
Увага – це здатність певний час зосереджуватися на одному об’єкті.
Експериментальними дослідженнями доведено, що увазі притаманні
періодичні мимовільні коливання.
Концентрація – ступінь інтенсивності, зосередженості уваги.
Розподіл уваги – здатність людини виконувати декілька справ
одночасно. Умовою розподілу уваги є можливість виконувати деякі види
діяльності автоматично.
Переключення – свідоме, осмислене, перенесення уваги з одного
об’єкта на інший. Реалізується за таких умов: суб’єктивне ставлення людини
до певних видів діяльності, особливості попередньої і наступної діяльності.
Обсяг (об’єм) уваги – кількість об’єктів, які ми можемо охопити з
достатньою якістю одночасно.
Відволікання – мимовільне переміщення уваги з одного об’єкта на
інший. З відволіканням пов’язана така характеристика, як розсіяність:
надлишок різноманітних неглибоких інтересів; однобока зосередженість на
певній діяльності.

20.Мислення як вища форма пізнавальної діяльності.

Життєдіяльність людини у навколишньому світі потребує не лише чуттєвого

відображення предметів та явищ за допомогою відчуттів та сприймань, а й
виділення суттєвих ознак та відношень. Це може бути досягнуте на основі
логічного пізнання, яке здійснюється за допомогою мислення.
У повсякденному житті мислення розуміють як процес розв'язання задач та
проблемних ситуацій. Як наукове поняття мислення — це пізнавальний психічний
процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів та явищ
об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відношеннях.
Опосередкованість мислення виявляється у тому, що людство для пізнання світу
вдається до різноманітних практичних дій (наприклад, експериментів, дослідів
тощо), обчислення, моделей, схем, а також використовує знаки (наприклад, мовні,
математичні, картографічні, дорожні тощо). Завдяки опорі на ці культурні засоби
пізнання стає можливим пізнати те, що безпосередньо у сприйманні не дано.

Отже, мислення — складніша та вища за своєю організацією, порівняно з чуттєвим

пізнанням, форма відображення дійсності. Воно має соціальну природу. Це
виявляється в історичній наступності знань: кожне наступне покоління спирається
на той багаж знань, який набули попередні покоління.

Водночас мислення як вища форма пізнання завжди ґрунтується на нижчій, бо для

того, щоби відбулося узагальнення суттєвих властивостей предметів та явищ
найперше необхідно отримати безпосередню інформацію про зовнішній світ. Ця
інформація, як відомо, отримується за допомогою чуттєвого пізнання. Мислення
починається там, де чуттєве пізнання виявляється недостатнім.

На мислення можуть впливати найрізноманітніші чинники. Воно залежить від того,

яким способом людині пред'являють умови задачі (наприклад, письмово чи усно,
наочно чи словесно), яку установку сформували на задачу (наприклад, наперед
повідомили, що це дуже складна задача чи, навпаки, легка). Процес мислення
залежитиме також від мотивації людини, її емоційного стану, різноманітних
соціальних чинників. Найкраще, коли в людини є інтерес до задачі і при цьому
оптимальне емоційне напруження. Замотивованість, надмірне емоційне
збудження, підвищена тривожність та прагнення знайти відповідь якомога швидше
негативно впливають на процес розв'язання задачі.

21.Види мислення: за формою; за характером вирішуваних завдань;

за мірою новизни і оригінальності.
За формою:
=практично-дійове мислення;
=наочно-образне мислення;
=репродуктивно-образне мислення;
=понятійне мислення.
Практично-дійове мислення (наочно-дійове, конкретно-дійове)
здійснюється на основі практичних дій з реальними об'єктами або їхніми
зображеннями.
У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами
сприймання. Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини.
 Репродуктивно-образне мислення спирається на образи пам'яті чи
уяви. У період міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не
відбувається.
Понятійне мислення (абстрактне, абстрактно-логічне, словесно-
логічне, логічне') спирається на операції з поняттями.
По характеру вирішуваних завдань:
- теоретичне - спрямовано на знаходження загальних
закономірностей.
- практичне - спрямовано на дозвіл приватних конкретних завдань.
по мірі новизни і оригінальності :
-творче (продуктивне) - мислення на основі творчої уяви.
-відтворююче (репродуктивне) - мислення на основі образів і
представлень, почерпнутих з якихось певних джерел.
22.Основні форми мислення.
Основні форми мислення :
Поняття - форма мислення, що відбиває істотні властивості предметів
і явищ
Судження - форма мислення, що відбиває зв'язки між предметами і
явищами
Висновок - форма мислення, при якій на основі суджень робиться
певний висновок.
23.Поясніть поняття «синкретичне та дискретне мислення».
МИСЛЕННЯ синкретичне - дитяче та примітивне мислення, в якому
різнорідні уявлення недифференційованно зв'язуються один з одним. До 7-8
років синкретизм пронизує майже всі судження дитини. Це виражається в
прагненні знаходити зв'язки між самими різнорідними явищами, створювати
неймовірні гіпотези про причини подій і т.д. Згідно Ж. Піаже, причиною
синкретизму є нерозчленованість різних типів зв'язку явищ - причинно-
наслідкових, атрибутивних, відносин частини і цілого і т.д. Зі становленням
угруповань розумових операцій відбувається оволодіння цими зв'язками, і
синкретизм зникає з області безпосередніх суджень про зовнішній світ.
Проте до формування формальних операцій в 11 - 12 років синкретизм
зберігається в області вербальної думки, відірваної від безпосереднього
спостереження. Дві основні форми вербального синкретизму - це синкретизм
міркування, що виявляється у взаємній спотворенні висловлювань, що
розглядаються разом, і синкретизм розуміння, який полягає в тому, що
розуміння тексту або фрази починається не з аналізу деталей, а зі створення
схеми цілого, що дає сенс окремим словам. він і так добре знає. На цьому
заснована асоціативна пам'ять.
Дискретність - властивості об'єктів природи, суспільства і мислення,
узагальнює в спеціальних наукових, загальнонаукових і філософських
поняттях, що відображають їх будову, структуру і процеси, що відбуваються.
Дискреність (по-лат. discretus) означає «переривчастий», що складається з
окремих частин, роздільний. Синоніми поняття Дискретності -
атомістічность, дифузність і диференціація, зернистість, корпускулярне,
нецельность. Це також роздробленість, точечность. фрагментарність (від лат.
fraction - частка, частина). Абстрактнее, говоря на языке математики, Д.
обозначает величины, между отдельными значениями которых заключено
лишь какое-то конечное число их других значений.
24.Визначення та сутність поняття «інтелект».
Інтелект. У тлумачних та енциклопедичних словниках поняття
„інтелект” (від лат. „intellectus” – пізнання, розуміння, розсудок) пояснюється
так:
- здатність мислення, раціонального пізнання;
- розум, розсудок, розумова здібність у людини (протилежно волі та
почуттям).
На сьогодні нам відомо понад 70 визначень поняття „інтелект”. Проте
можна виділити такі основні підходи:
інтелект – це те, що вимірюється тестами інтелекту;
інтелект – це узагальнена здібність до навчання;
інтелект – це здатність до абстрактного мислення;
інтелект – це те, що забезпечує ефективність адаптації поведінки у
складній ситуації.
Це здатність виявляти ті властивості об’єктів, використання яких
може забезпечити ефективне розв’язання задачі, вирішення проблем.
Інтелект можна характеризувати як спроможність мислити як психіч. двигун
мислення. Вперше зустрічається у зоопсихол. І порівняльній ПС.(Н:Султан
був поставлений у проблемну ситуацію). З цього можна визначити
інтелект,як пізнавальну спроможність, сутність, яка являє собою здатність
суб’єкта виявляти ті властивості та співвідношення об’єктів, їх властивостей,
використання яких забезпечує ефективне використання яких забезпечує
ефективне вирішення проблем, розв’язання задач. У тварин немає свідомості,
а інтелект є, тобто є й мислення.Висновок: Не всі інтелектуально-мислиннєві
акти свідомі, є й несвідомі, як і не всі свідомі психічні феномени є
інтелектуально-мисленнєві. Види інтелекту: загальний – розумова здібність
що впливає на успішність виконання будь якої діяльності. Біологічний-
генетично закладени, в основі якого особливості біохімічних і
нейрофізіологічних процесів у переробці ін.-ції. Поточний(флюїдний)-
вроджена здатність що детермінує успішність пристосування до нових
ситуацій. Кристалізований-залежить від досвіду. Соціальний - здатність
оцінювати поведінку інших, соціабельність. Академічний – здатність до
навчання в регламентованих умовах. Вербальний – здатність до вербального
мислиннєвого аналізу і синтезу і розв’язання вербальних завдань
Невербальний, ідеальний, поведінковий, математичний, психометричний,
емоційний.
25.Тести інтелекту.

Призначені вони для оцінювання рівня розвитку ментальних здібностей, інтелекту

суб'єкта. Ці методики охоплюють тести здібностей, тести досягнень і критерійно-
орієнтовані тести.

До тестів здібностей належать: "Шкала вимірювання інтелекту Векслера" - WAIS (Д.

Векслер, 1946); "Тест культурно-вільного інтелекту" - СИТ (Р.-Б. Кеттел, 1958);
"Психологічні профілі Россолімо" (Г. Розсолімо, 1909); "Шкала розумового розвитку
Стенфорд - Біне" (Л. Термен, 1916) для вимірювання коефіцієнта розумової здатності;
"Батарея тестів загальних здібностей" - ОАТВ; "Шкільний тест розумового розвитку" -
ШТРР, за допомогою якого оцінюють рівень розвитку інтелекту у школярів 6-8 класів.

Тести досягнень є найпоширенішими при психологічному відборі персоналу.

Основною метою цих методик є оцінювання досягнутого людиною рівня
компетентності у певній галузі. Проблемним зостається саме виявлення внутрішніх
психологічних факторів діяльності, тобто того, за рахунок чого досягається результат.
Ця група методик охоплює тести "Арифметичний рахунок", за допомогою якого
досліджуються арифметичні здібності; "Шкала приладів", що оцінює ступінь
орієнтованості досліджуваних за показаннями приладів; "Координати", що дає змогу
виявити і оцінити операторські вміння та навики просторової орієнтації.

Критерійно-орієнтувальні тести є нечисленною групою психодіагностичних засобів,

що допомагають виявляти рівень сформованості пізнавальної структури особистості у
зіставленні з деяким об'єктивним (навчальним або діяльнісним) критерієм. Ступінь
сформованості дії відображається у результатах розв'язання стимулюючих завдань.
Такими методиками можна вважати: тести вивчення інтелектуальних здібностей, що
складаються з чотирьох субтестів - "Аналіз рельєфу місцевості", "Аналіз емоційного
стану за мімікою обличчя", "Аналіз газетних політичних текстів" і "Оволодіння
порядком та правилами віддачі наказів" (І. Жильников, 1990); тест "Визначення
здібності до навчання" - ОСО (І. Носе, 1990); тест-технологія "Семантичний аналіз
діяльності" - САД (І. Носе, 1990), що дає змогу вимірювати характеристики психічної
діяльності людини у процесі навчання; "Тест адекватних характеристик об'єкта" -
ТАХО (І. Носе, 1992).

26.Мовлення та мова.
Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення –
конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мову і мовлення
розрізняють за такими параметрами:

Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови.

Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт,
що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої
думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у
ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як

взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких
один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової
зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з
дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій
особистий досвід.

Отже. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне

(мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється
в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо
йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Мова — явище
відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне
(рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна
мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. її норми (орфоепічні,
орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й
загальноприйнятими.

Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних

мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність.
Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із
його породженням і сприйманням.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для

того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова
вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи
тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову

27.Природа та суттєві характеристики уяви.

Природа(фізіологічні особливості) уяви:
 Суттєві характеристики уяви:

Воображение дополняет воспоминания (их забытые части) при воспроизвидении.

 28.Класифікація видів уяви.
За характером продуктивності виокремлюють:
• відтворювальну (репродуктивну) уяву - продукти якої вже були
відомі раніше;
• творчу (продуктивну) уяву.
За мірою свободи, довільності визначають:
• Пасивну уяву - що виявляється у хворобливих фантазіях, маренні,
або в такому фантазуванні, яке не має усвідомленої мети;
• Активну уяву - яка відбувається в межах творчої діяльності,
підкорена певній меті.
За характером образів визначають:
• Конкретну уяву - в ній уявляються певні предмети, речі тощо;
• Абстрактну уяву, що оперує більш узагальненими образами
(схемами, символами).
За відношенням до актуальної ситуації виокремлюють:
• Сприймаючу уяву (яка прикована до ситуації);
• Творчу уяву (яка здатна вийти за межі ситуації).
Мимовільну уяву зумовлюють потреби і почуття.
Коли людина ставить спеціальну мету створити образ того чи іншого
об'єкта, уява набуває довільного характеру.
У художній уявіпереважають чуттєві (зорові, слухові тощо) образи,
надзвичайно детальні та яскраві. Письменник настільки яскраво уявляє собі
образи героїв, ніби вони насправді спілкуються з ним, живуть поруч.
Технічна уявастворює образи просторових відношень у вигляді
геометричних фігур з мисленнєвим застосуванням їх у різних комбінаціях.
Наукова уява втілюється у плануванні й проведенні
експериментальних досліджень, у вмінні будувати гіпотези.
Особливим видом уяви є мрія. Мрія- це уява бажаного майбутнього. У
мріях створюються образи бажаного. Значення мрії в житті людини
надзвичайно велике. У мріях виявляється зв'язок уяви людини з її потребами,
почуттями, прагненнями. Мрії стають поштовхом у творчій діяльності.
Вирізняють і так звану антиципуючу уяву. Вона є в основі здатності
людини передбачати майбутні події.
 29.Поняття та сутність творчої уяви.
Творча уява спрямована на створення образів зовсім нових,
нестандартних; і вони створюються не по готових інструкціях-описах, а
самостійно, при відсутності заданого шаблону. У найбільш повному,
зробленому виді, вона проявляється в роботі винахідників, конструкторів,
художників, письменників (деякі приклади прояву творчої уяви див. у
попередньому розділі, де описані прийоми уяви), однак, хоча й у
недосконалому виді, вона проявляється й у повсякденному житті кожної
людини. Так, при грі у футбол, хлопчик творчо конструює в розумі образ
дуже вдалої подачі м’яча для удару по воротах супротивника, причому
робить це з урахуванням всіх нюансів сформованої унікальної ігрової
обстановки, і далі намагається цей створений образ втілити у свої дії (це,
безумовно, найвищий рівень творчої уяви, навіть якщо цей хлопчик і не
усвідомлює цієї своєї здатності, і навіть якщо цей образ втілити в життя не
вдалося).
30.Акцептор дії як психофізіологічний механізм.
Акцептор дії – це широко розгалужений аферентний апарат оцінки
сигналів про виконану дію. Якщо система цих сигналів відповідає
акцептору дії, тоді він визначає форму рухової відповіді. Коли результати
дії не співпадають з акцептором, то виникає пошук нових рухів, які б
відповідали програмі. акцептор дії - саме з його допомогою людина здатна
узагальнити свій досвід, спроектувати його на ситуацію і, в залежності від
стану свідомості, передбачити майбутнє. Акцептор результатів дії на
практиці застосовують тварини і птахи. Наприклад, ластівка, ширяючи в
повітрі і полюючи за мухою, вона здатна вибрати таку траєкторію
польоту, яка дозволить їй не просто ганятися за мухою, а опинитися на
долі секунди раніше в тій точці, куди направляється комаха. У ластівки
величезний досвід лову комашок, який і дозволяє їй задіяти свій акцептор
дії. У людини все відбувається набагато складніше. Кожен з нас має
певнийдосвідом: Професійним, соціальним, досвідом спілкування з
протилежною статтю і т.д. Але лише одиниці здатні за допомогою
акцептора дії передбачити події та змоделювати майбутнє в свою користь.
Така людина миттєво уявляє собі різні варіанти того, що може статися, і
безпомилково вибирає найбільш вигідний для себе. З боку це, дійсно,
виглядає як диво: немов він знав, що має статися, і, як кажуть, соломки
підстелив. Таких людей як тільки не називають: містиками, ясновидцем,
оракулами ... Вони ж уміють робити правильні висновки завдяки
розвиненому механізму антиципації, користуватися своєюінтуїцією
Питання рівня В (алгоритмічнрий рівень)

1. Структурно-функціональні блоки головного мозку за О.Р. Лурією.

Відповідно до концепції О.Р.Лурія, структури мозку можна умовно
об’єднати в три функціональні блоки, що обов’язково беруть участь в
любому вигляді психічної діяльності. Перший блок забезпечує регуляцію
тонусу і неспання, другий – отримання, переробку і зберігання інформації,
третій – програмування, регуляцію і контроль психічної діяльності.
1. Блок регуляції тонусу і неспання (енергетичний).
Для здійснення різних видів психічної діяльності необхідно, щоб
мозок був у стані неспання. Цей стан досягається при оптимальному тонусі
кори головного мозку, забезпечується стволовими та підкірковими
утвореннями мозку (верхні відділи мозкового стовбура, ретикулярна
формація) і утвореннями древньої (медіальної та базальної) кори.
2. Блок отримання, переробки і зберігання інформації.
Розташований у задніх зовнішніх відділах головного мозку і включає
потиличну (зорову), скроневу (слухову) і тім’яну (загальносенсорну) області.
Для цього блоку характерна ієрархічна будова. В первинних зонах
високоспеціалізовані нейрони здійснюють диференційований аналіз
інформації. Вторинні, або гностичні, зони забезпечують синтетичну роботу
окремих аналізаторів. Третинні зони, або зони перекриття, інтегрують
інформацію, отриману від різних органів чуття. Саме третинні зони
відповідають за складання планів і програм поведінки, регуляцію і контроль
людської діяльності. Латералізація функцій також забезпечується на рівні
вторинних і третинних зон.
3. Блок програмування, регуляції і контролю складних форм
діяльності.
Цей блок пов’язаний з організацією активної свідомої діяльності
людини. Його складові розташовані в передніх відділах великих півкуль.
Виконавчим апаратом блоку вважається передня центральна звивина, так
звана рухова зона.
2. Анатомо-фізіологічні механізми відчуттів. Рецептори і аналізатори.

Відчуття може виникнути лише при дії предмета на орган чуття.

Орган почуттів - анатомо-фізіологічний апарат, розташований на периферії тіла

або у внутрішніх органах. Він пристосований для прийому впливів певних
подразників із зовнішнього та внутрішнього середовища. Головною частиною
кожного органу чуття є закінчення відчуває нерва, які називаються рецепторами.
Такі органи почуттів, як око, вухо, об'єднують десятки рецепторних закінчень.
Вплив подразника на рецептор призводить до виникнення нервового імпульсу,
який по почуттях нерву передається в певні ділянки кори великих півкуль
головного мозку. Відповідна реакція передається по еферентних (руховому) нерву.

Рецептор, провідні нерви і ділянки в корі г.м. називаються аналізатором.

Відчуття завжди пов'язане з відповідною реакцією: або з рухом, або з

перебудовою вегетативних процесів.

Отже, фізіологічний механізм відчуттів може бути охарактеризований як механізм

условнорефлекторной діяльності аналізаторів, що виникає на базі обмеженого
числа безумовних рефлексів. У первосигнальному механізми відчуттів людини
включена діяль-ність другої сигнальної системи.

3. Чутливість та її вимірювання (прямий та непрямий методи).

Відчуття людини опосередковані її знаннями, тобто суспільно-
історичним досвідом людства. Виражаючи ті чи інші властивості речей та
явищ у слові ("червоний", "холодний"), ми тим самим здійснюємо
елементарні узагальнення цих властивостей. Відчуття людини зв'язані з його
знаннями, які узагальнені досвідом індивіда.
Чутливість- об'єктивні якості явищ (колір, запах, температура, смак і ін.),
їхня інтенсивність (наприклад, більш висока чи більш низька температура) і
тривалість. Відчуття людини так само взаємозалежні, як взаємозалежні різні
властивості дійсності.
Відчуття - перетворення енергії зовнішнього впливу в акт свідомості.
Вони забезпечують почуттєву основу психічної діяльності, надають
сенсорний матеріал для побудови психічних образів.

За способом визначення результатів вимірювання розрізняють два види

вимірювання:прямі і непрямі.

Пряме вимірювання – це вимірювання однієї величини,значення якої знаходиться

безпосередньо

Непряме вимірювання – це вимірювання в якому значення однієї чи декількох

вимірювальних величин знаходяться після обчислення за відомими залежностями
їх декількох величин аргументів, що отримуються прямими вимірюваннями.

Непрямі поділяються:1)опосередковані2)сукупні3)сумістнії

При опосередкованих вимірюваннях значення однієї величини визначається за

результатами прямих вимірюваннях інших величин з якими вимірювана величина
пов’язана фундаментальною залежністю.

Опосередковані вимірювання виконуються тоді, коли значення визначити не

можливо або складно виміряти «прямо» або коли опосередковані вимірювання
забезпечують більшу точність ніж прямі.
Сукупні вимірювання – непрямі вимірювання, в яких значення одночасно
вимірювальних однорідниї величин отримують розв’язанням рівнянь, що
повязують різні спол. Цих величин, які вимірюються прямо або опосередково.

Сумісними – називають непрямі вимірювання, яких значення декількох одночасно

вимірювальних величин отримуються розв’язанням рівнянь, які пов’язують їх
величинами, що вимірюють прямо або опосередковано.

4. Психофізіологічний закон Вебера-Фехнера.

 Закон Вебера - Фехнера - емпіричний психофізіологічний закон, який полягає в тому, що
інтенсивність відчуття пропорційна логарифму інтенсивності стимулу.
У ряді експериментів, починаючи з 1834 року, Е. Вебер показав, що новий подразник, щоб
відрізнятися за відчуттями від попереднього, не повинен відрізнятися від вихідного на
величину, пропорційну початкового подразника. Так, щоб два предмета сприймалися як
різні по вазі, їх вага повинна відрізнятися на 1/30, для розрізнення яскравості двох джерел
світла необхідно, щоб яскравість відрізнялася на 1/100 і т. д.
На основі цих спостережень Р. Фехнер у 1860 році сформулював «основний психофізичний
закон», за яким сила відчуття p пропорційна логарифму інтенсивності подразника S:
p=k*log{S}\{S_0}
5. Мінливість чутливості аналізаторів, її причини.
Розрізняють дві основні форми мінливості чутливості, з яких одна
залежить від умов середовища і називається адаптацією, а інша - від умов
стану організму і називається сенсибілізацією.
Адаптація: Зміни чутливості, що залежать від умов середовища і
носять назву адаптації органів почуттів до навколишніх умов, існують в
слуховий сфері (зміна слуховий чутливості в умовах тиші і шуму), в сфері
нюху, зору, дотику і смаку.
Сенсибілізація. Процес сенсибілізації відрізняється від процесу
адаптації в двох відносинах. З одного боку, якщо в процесі адаптації
чутливість змінюється в обидві сторони, підвищуючи і знижуючи свою
гостроту, то в процесі сенсибілізації міняється тільки в бік підвищення
гостроти. З іншого боку, якщо зміни чутливості при адаптації залежать від
умов навколишнього середовища, то при сенсибілізації вони залежать
переважно від змін самого організму - фізіологічних чи психологічних.
6. Адаптація та сенсибілізація органів відчуття.
Адаптація: Зміни чутливості, що залежать від умов середовища і
носять назву адаптації органів почуттів до навколишніх умов, існують в
слуховий сфері (зміна слуховий чутливості в умовах тиші і шуму), в сфері
нюху, зору, дотику і смаку.
Сенсибілізація. Процес сенсибілізації відрізняється від процесу
адаптації в двох відносинах. З одного боку, якщо в процесі адаптації
чутливість змінюється в обидві сторони, підвищуючи і знижуючи свою
гостроту, то в процесі сенсибілізації міняється тільки в бік підвищення
гостроти. З іншого боку, якщо зміни чутливості при адаптації залежать від
умов навколишнього середовища, то при сенсибілізації вони залежать
переважно від змін самого організму - фізіологічних чи психологічних.
7. Субсенсорні відчуття.
Субсенсорні відчуття (від лат. Sub - під і sensus - почуття, відчуття) -
форма безпосереднього психічного відображення дійсності, що
обумовлюється такими подразниками, про вплив яких на його діяльність
суб'єкт не може дати собі звіту; один із проявів несвідомого. При аналізі
проблеми визначення порогів відчуття виявлені факти впливу на поведінку
неусвідомлюваних подразників (І. М. Сєченов, Г. Т. Фехнер). У сучасній
науці для їх позначення були запропоновані поняття "передувага" (У.
Найссер) і "субсенсорна ділянка" (Г. В. Гершуні). Процеси передуваги,
будучи пов'язані з переробкою інформації за межами довільно
контрольованої діяльності, забезпечують пристосувальну реакцію на ті чи
інші ще не розпізнані зміни ситуації. Субсенсорной областю названа зона
подразників (нечутні звуків, невидимих світлових сигналів і т. П.), Що
викликають мимовільну об'єктивно реєструються реакцію і здатних
усвідомлюватися при надання їм сигнального значення. Вивчення процесів
предвнимания і субсенсорних подразників дозволяє виявити резервні
можливості органів почуттів людини.
8. «Темне м’язове відчуття» за І.М. Сеченовим.
«Темне» м'язове почуття - в термінології І. М. Сеченова: смутно
усвідомлювані відчуття, що виходять від м'язів (пропріорецептивні відчуття
в термінології Ч. Шеррингтона) в процесі рухів, здійснюваних твариною при
його взаємодії з об'єктами навколишнього світу. Відіграє фундаментальну
роль в пізнанні зовнішнього світу.
9. Основні ознаки складного активного сприймання (за О.Р. Лурією).
1. Інформації ні в якій мірі НЕ є результатом простого роздратування
органів почуттів і доведення до кори головного мозку збуджень Процес
сприймання також завжди включає рухові компоненти. Тому процес
сприйняття найправильніше позначати як сприючу (перцепторну)
діяльність. суб'єкта.
2. Сприймальна(перцепторна) діяльність суб’єкта близька до процесів
наочного мыслення.
3. Процес сприйняття предмета ніколи не здійснюється на елементарному
рівні, і в його склад завжди входить вищий рівень психічної діяльності,
зокрема мова. Людина не просто дивиться на предмети і пасивно
реєструє їх ознаки.Виділяючи і об'єднуючи істотні ознаки, він завжди
позначає сприйняті предмети словом, називає їх і тим самим глибше
пізнає їх властивості і відносить їх до певних категорій
 10.Відмінні ознаки сприймання і відчуттів.
На відміну від відчуттів, які не сприймаються як властивості
предметів, конкретних явищ або процесів (які відбуваються поза і незалежно
від нас), сприймання завжди виступає як суб'єктивно співвідносне з
оформленою у вигляді предметів, поза нас існуючою, дійсністю. Причому
навіть у тому випадку, коли ми маємо справу з ілюзіями або коли
сприймається властивість порівняно елементарно і викликає просте відчуття.
Зовнішні явища, впливаючи на наші органи чуття, викликають суб'єктивний
ефект у вигляді відчуттів без якої б то не було зустрічної активності суб'єкта
по відношенню до впливу, що сприймається. Здатність відчувати дана всім
живим істотам, що володіють нервовою системою, з народження. Здатністю
ж сприймати світ у вигляді образів наділені тільки людина і вищі тварини,
вона в них складається й удосконалюється в життєвому досвіді. Відчуття
знаходяться в нас самих, властивості предметів що сприймаються, їх образи
локалізовані в просторі. Цей процес, характерний для сприймання в його
відмінності від відчуттів, називається об'єктивацією. Ще одна відмінність
сприймання в його розвинених формах від відчуттів полягає в тому, що
підсумком виникнення відчуття є певне (наприклад, відчуття яскравості,
гучності, солоного, висоти звуку, рівноваги і т.п.), в той час як в результаті
сприймання складається образ, що включає комплекс різних
взаємопов'язаних відчуттів, приписуваних людською свідомістю предмету,
явищу, процесу. Предметність, цілісність, константність і узагальненість - це
основні властивості образу, складаються у процесі і результаті сприймання.
Ці властивості сприймання з народження людині не властиві; вони поступово
складаються в життєвому досвіді, частково будучи природним наслідком
роботи аналізаторів, синтетичної діяльності мозку. Сприймання, таким
чином, виступає як осмислений (що включає прийняття рішення) і
зазначений (пов'язаний з промовою) синтез різноманітних відчуттів, які
виходять від цілісних предметів або складних, які сприймаються як ціле
явище.
11.Фізіологічні основи сприймання.

За своєю природою сприймання як і відчуття має рефлекторний характер. В своїх

роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які
утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних
комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою
аналітико-синтетичної діяльності мозку.

В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки,
що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник
є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є
комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать
внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального
матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті
Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових
рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих
півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що
забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать
між аналізаторні тимчасові зв'язки.

Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна

система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає
сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутріаналізаторних і

між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і
предметність сприймання.

12.Основні властивості образу сприймання.

Кожна складова образу сприймання набуває значення лише у
співвідношенні її з цілим і визначається ним. Сам образ сприймання також
залежить від особливостей його складових. Так, при сприйманні нового
навчального матеріалу школяр стежить за змістом пояснень учителя. Для
осмисленого цілісного сприймання матеріалу учню важливо збагнути зв'язок
між словами, фразами. Цілісне сприймання відповіді учня теж виникає після
того, як він висловив свої знання в мові. Як пояснення вчителя, так і
відповідь учня мають певне смислове значення, яке не притаманне окремим
звукам і словам, що складають їхню мову.
Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має
свою структуру. Під час розмови по телефону деякі звуки ми чуємо нечітко,
але розуміємо суть розмови. Так на основі набутого досвіду, знань людина
об'єднує окремі елементи в процесі сприймання в цілісний образ, надає їм
певної структури, сформованості.
13.Фізіологічні основи пам’яті
В основі пам'яті лежить властивість нервової тканини змінюватися під
впливом дії подразників, зберігати в собі сліди нервового збудження. Сліди
колишніх впливів не можна розуміти як якісь відбитки, на зразок слідів
людини на вологий пісок. Під слідами в даному випадку розуміють певні
електрохімічні та біохімічні зміни в нейронах (міцність слідів і залежить від
того, які зміни, електрохімічні або біохімічні, мали місце). Ці сліди можуть
при певних умовах пожвавиться (або, як кажуть, актуалізуватися), т. Е В них
виникає процес збудження за відсутності подразника, що викликав Зазначені
зміни. Механізми пам'яті можна розглядати на різного рівні, з різних точок
зору. Якщо виходити з психологічного поняття асоціацій, то фізіологічний
механізм їх утворення - тимчасові нервові зв'язки. Рух нервових процесів в
корі залишає слід, торує нові нервові шляхи, т. Е Зміни в нейронах
призводять до того, що полегшує ванні. Таким чином, освіта і збереження
тимчасових зв'язків. їх згасання і пожвавлення є фізіологічну. основу
асоціацій. Про це і говорив І. П. Павлов: «Тимчасова нервовий зв'язок є
універсальним фізіологічне явище у тваринному світі і в нас самих. А разом з
тим воно ж і психічне - те, що психологи називають асоціацією, чи буде це
утворення з'єднань з усіляких дій, вражень або з літер, слів і думок ». В даний
час є єдиної теорії механізмів пам'яті. Більш переконливо нейронна теорія,
яка виходить із уявлення, що нейрони утворюють ланцюги, по яких
циркулюють біострумів. Під впливом біострумів відбуваються зміна "в
синапсах (місцях з'єднань нервових клітин), що полегшує подальше
проходження біострумів цими коліями. Різний характер ланцюгів нейронів н
відповідає той чи інший закріпленої інформації. Інша теорія молекулярна
теорія пам'яті, вважає, що йод впливом біострумів в протоплазму нейронів
утворюються особливі білкові молекули, на яких «записується» надходить в
мозок інформація (приблизно так, як на магнітофонного стрічці записуються
слова і музика). Вчені навіть пробують витягти з мозку померлого тварини
ці, як вони називають, «молекули пам'яті». А далі йдуть вже зовсім
фантастичні припущення про те, що коли-небудь «молекули пам'яті» можна
буде витягати з мозку померлого людини (або навіть синтезувати в
лабораторіях), приготую «таблетки пам'яті» або спеціальну рідину для
ін'єкцій і таким чином пересаджувати знання в голову другої людини .
Такого роду вигадки, звичайно, здатні тільки скомпрометувати молекулярної
ую теорію пам'яті.
14.Теорії пам’яті.

1. Психологічні теорії пам’яті.

Асоціативна теорія (основний принцип базується на понятті асоціації, тобто зв’язку

між різними психічними явищами – для пам’яті між окремими частинами
інформації чи матеріалу, який запам’ятовується). Розрізняють такі види асоціацій:
асоціації за схожістю (матеріал запам’ятовується і відтворюється завдяки
подібності із іншим матеріалом), за суміжністю (матеріал запам’ятовується шляхом
поєднання його з іншим матеріалом в просторі, в часі чи інших параметрах), за
контрастом (матеріал запам’ятовується завдяки своїм відмінним
характеристикам).

Гештальт-теорія. Згідно з цією теорією, основним принципом пам’яті є не асоціація

як окремий елемент, а цілісна організація – гештальт.

Біхевіористична теорія. Представники цієї теорії підкреслюють роль вправ,

необхідних для закріплення матеріалу. На закріплення впливають: інтервал між
навчанням, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та
індивідуальні відмінності людей.
Когнітивна теорія. Визначає пам’ять як сукупність різноманітних блоків та процесів
переробки інформації (увага, повторення, об’єднання, доповнення, заміна та інші).

Діяльнісна теорія (радянська школа). Згідно з нею, природа пам’яті пов’язується із

оволодінням людиною різними видами діяльності. В рамках цієї теорії
досліджується здатність людини керувати своєю пам’яттю.

2. Фізіологічні теорії пам’яті. Досліджують фізіологічні механізми пам’яті, базуються

на вченні Павлова про закономірності вищої нервової діяльності. Пам’ять
визначається як система умовних рефлексів. Встановлено, що пам’ять
забезпечується системою спільно функціонуючих блоків мозку: блоки приймання
інформації, її переробки та збереження.

3. Хімічна теорія. Прихильники визначають біохімічний рівень пам’яті, вважають,

що в її основі лежать специфічні хімічні зміни. Виділяють два види пам’яті:
генетичну (пов’язана з ДНК), індивідуальну (РНК).

15.Механізми пам’яті з позицій фізіологічної та біохімічної теорій.

Фізіологічні теорії пам’яті. Досліджують фізіологічні механізми пам’яті, базуються

на вченні Павлова про закономірності вищої нервової діяльності. Пам’ять
визначається як система умовних рефлексів. Встановлено, що пам’ять
забезпечується системою спільно функціонуючих блоків мозку: блоки приймання
інформації, її переробки та збереження.

Хімічна теорія. Прихильники визначають біохімічний рівень пам’яті, вважають, що

в її основі лежать специфічні хімічні зміни. Виділяють два види пам’яті: генетичну
(пов’язана з ДНК), індивідуальну (РНК).

16.Дослідження процесів запам’ятовування в роботах П.І. Зінченка та

А.О. Смірнова.

У дослідженнях П.І. Зінченко, А.А. Смирнова показано: те, що випробовувані

запам'ятовували мимоволі в процесі активної інтелектуальної діяльності
відкладалося в пам'яті міцніше, ніж те, що запам'ятовувалося довільно, але в
звичайних умовах виконання мнемической завдання. Таким чином, розумова
робота - умова міцного запам'ятовування[16].

Найбільш простою формою є впізнавання, здійснюване в умовах повторного

сприйняття об'єктів закріпилися раніше в пам'яті. Більш складним є відтворення
таких об'єктів минулого досвіду, які в даний момент не сприймаються нами.

17.Умови забування. Закон забування Г. Еббінгауза.

Закон забывания Эббингауза. Кривая забывания (выявлен на основе опытов

работы с бессмысленными слогами). Исследовался характер забывания после
первого безошибочного повторения сери слогов. В первый час забывается
 около 60% информации через 6 дней остается меньше 20% от общего числа
информации.

18.Увага як психофізіологічний процес.

Фізіологічною основою уваги є концентрація збудження в певних
ділянках кори мозку, в осередку оптимальної збудливості (І.Павлов), при
більш-менш значному гальмуванні в той же час інших ділянок кори.
Відбувається це за законом негативної індукції, згідно з яким, як було
сказано вище, збудження одних ділянок кори викликає гальмування в інших
її ділянках.

Осередок оптимальної збудливості не зберігається надовго в одному і

тому ж місці кори, а весь час переміщується з одних ділянок кори мозку в
інші. Ділянку, яка перебувала в стані оптимальної збудливості, виявляється
через деякий час в загальмованому стані, а там, де до цього було
гальмування, виникає збудження, з'являється нове вогнище оптимальної
збудливості.

Зовні увагу виражається в міміці, в рухах людини, які мають кілька

різний характер в залежності від того, якого роду діяльністю ми зайняті, які
об'єкти нами сприймаються, на що саме спрямована наша увага.

Зовнішні ознаки уваги не завжди відповідають його дійсному стану.

Поряд з дійсним увагою і дійсної неуважністю спостерігається здається увагу
і удавана неуважність (В.І.Страхов) як невідповідність зовнішньої форми
уваги його справжнього стану.

Так як в кожен момент в корі мозку де-небудь є вогнище оптимальної

збудливості, то це означає, що людина завжди до чогось уважний. Тому, коли
йдеться про відсутність уваги, то це означає відсутність його ні до чого б то
не було, а лише до того, на що воно повинно бути направлено в даний
момент. Неуважним ми називаємо людини лише тому, що його
вніманіенаправлено не на роботу, в якій він повинен брати участь, а на що-
небудь стороннє.

Наявність вогнища оптимальної збудливості забезпечує найкраще за

даних умов відображення того, що впливає на мозок. Тим самим
визначається найважливіша роль уваги в пізнавальній діяльності людини, а
разом з тим і в його трудовій діяльності, оскільки пізнавальні процеси беруть
участь у будь-якій діяльності людей.
 Особливе значення для розуміння фізіологічних механізмів уваги має
введений А.А.Ухтомским принцип домінанти. Згідно Ухтомскому, кожен
спостережуваний руховий ефект визначається характером динамічної
взаємодії коркових і підкіркових центрів, актуальними потребами організму,
історією організму як біологічної системи. Для домінанти характерна
інертність, тобто схильність підтримуватися і повторюватися, коли зовнішнє
середовище змінилася і подразники, колись викликали цю домінанту, більше
не діють на центральну нервову систему. Інертність порушує нормальну
регуляцію поведінки, коли стає джерелом нав'язливих образів, але вона ж
виступає в ролі організуючого початку інтелектуальної активності.

Механізмом домінанти Ухтомський пояснював широкий спектр

психічних актів - увага (його спрямованість на певні об'єкти, зосередженість
на них і вибірковість); предметний характер мислення (вичленення з безлічі
подразників середовища окремих комплексів, кожен з яких сприймається
організмом як певний реальний об'єкт).
19.Підходи до розуміння природи уваги за М.М. Ланге.
Теорія Н. Н. Ланге - вже власне моторна, або ефекторна. Увага в ній -
не особливе стан свідомості, що забезпечується руховим пристосуванням
організму, але «доцільна реакція організму, моментально поліпшує умови
сприйняття». Ця реакція організму може бути як біологічно доцільною,
еволюційно корисною, так і згідною власним цілям пізнає суб'єкта -
довільної.

За типом реакції, «поліпшує умови сприйняття», М.М. Ланге

запропонував розрізняти три види уваги, в кожному з яких рух відповідного
типу грає ключову роль.

Так, рефлексивне увагу позбавлене емоційного компонента і

здійснюється автоматично (наприклад, розширення зіниці в темному
приміщенні).

Інстинктивне увагу опосередковується емоційним станом організму

(наприклад, реакція подиву).

Вольове увагу включає в себе свідоме передбачення того, що

належить сприймати в майбутньому. Воно тісно пов'язане з процесом
посилення інтенсивності уявлення і пам'яттю.
 Спираючись на теорії та концепції уваги інших вчених, М.М. Ланге
виділив такі основні підходи до проблеми природи уваги:

1. Увага як результат рухового пристосування. Прихильники цього

підходу виходять з того, що оскільки людина може довільно
переносити увагу з одного предмета на інший, то увагу неможливо
без м'язових рухів. Саме м'язові рухи забезпечують пристосування
органів почуттів до умов найкращого сприйняття.

2. Увага як результат обмеженості обсягу свідомості. Чи не

пояснюючи, що розуміється під обсягом свідомості, І. Герберга і У.
Гамільтон вважають, що більш інтенсивні уявлення в змозі
витіснити або придушити менш інтенсивні.

3. Увага як результат емоції. Ця теорія отримала найбільше визнання

в англійській асоціативної психології. Вона ґрунтується на
твердженні про залежності уваги від емоційного забарвлення
уявлення. Наприклад, досить добре відомий вислів представника
даної точки зору Дж. Міля: «Мати приємне або тяжке відчуття чи
ідею і бути до них уважним - це одне і те ж».

4. Увага як результат апперцепції, тобто як результат життєвого

досвіду індивіда.

5. Увага як особлива активна здатність духу. Прихильники даної

позиції приймають увагу за первинну і активну здатність,
походження якої незрозуміло.

6. Увага як посилення нервової дратівливості. Згідно з цією

гіпотезою, увага зумовлена збільшенням місцевої дратівливості
центральної нервової системи.

7. Теорія нервового придушення намагається пояснити основний

факт уваги - переважання єдиної думки над іншим - тим, що один
фізіологічний нервовий процес, результатом чого є факт особливої
концентрації свідомості.
20.Вчення про домінанту О.О. Ухтомського.
Під домінантою Ухтомський розумів системне утворення, що він називав органом,
розуміючи, однак, під цим не морфологічне, «відлите» і постійне утворення з
незмінними ознаками, а будь-яке сполучення сил, що може привести за інших
рівних умов до одних результатів. Тому, згідно з Ухтомським, кожна реакція
організму, що спостерігається, визначається характером взаємодії коркових і
підкоркових центрів, актуальними потребами організму та історією організму як
цілісної системи. Тим самим затверджувався системний підхід до взаємодії, що
протиставлявся погляду на мозок як на комплекс рефлекторних дуг. При цьому
мозок розглядався як орган «попереджувального сприйняття, передчуття і
проектування середовища».

В мозку завжди наявним є домінуючий, панівний осередок збудження, що йдуть в

даний момент до мозку, та у зв'язку з цим ще більше домінує над ними.
Домінантний осередок збудження характеризується значно більшою стійкістю у
порівнянні з осередком оптимального збудження завдяки сумації збуджень. Він і є
фізіологічною основою зосередженої і найбільш концентрованої уваги.

Така увага, будучи рефлекторною за своєю природою, дуже яскраво проявляться

назовні за допомогою міміки і пантоміміки. Зовнішні прояви уваги, відображаючись
у корі головного мозку, посилюють зосередженість свідомості на певних об'єктах.

Теорія домінанти к фізіологічна основа уваги була вагомим внеском у науку, проте
вона ще не повністю з'ясовує весь механізм уваги, не розкриває глибини тих
нервових структур, що лежать в основі виникнення домінуючого осередку
збудження[11, c. 148-149].

21.Фізіологічні основи мислення.

Фізіологічною основою мислення є діяльність мозку, створення
надскладної системи тимчасових умовно-рефлекторних зв'язків. Виникають
вони у межах першої та другої сигнальних систем. Мислення «нічого іншого
не становить, як асоціації, спершу елементарні, що перебувають у зв'язку із
зовнішніми предметами, а потім домінувальні» (І. Павлов). Завдяки слову
виникають зв'язки між цими системами. Слово узагальнює сигнали першої
системи (відчуття, образи, уявлення), а друга - дає змогу людині
абстрагуватися від конкретних властивостей, предметів та явищ,
уможливлюючи узагальнене міркування у формі понять, схем. Домінувальні
другосигнальні зв'язки (сигнали сигналів) забезпечують людське мислення,
основа якого - аналітико-синтетична діяльність мозку. Мозок є акцептором
думки, а не її продуцентом. Здебільшого він приймає і обробляє чужі думки,
а не продукує власні. Люди думають не лише за допомогою мозку, а й тіла.
Органи чуття, м'язи, залози виконують важливі функції у розумовому
процесі. Продовженням мозку є рука. Вирішальну роль відіграє нервова
система.
 22.Основні види розумових операцій. Приклади.

Аналіз і синтез - основні розумові операції, що в єдності забезпечують

повне та глибоке пізнання дійсності. Вони взаємодіють і взаємозумовлюють
одна одну і лежать в основі всіх інших розумових операцій, зокрема
порівняння. Коли маленька дитина спочатку знімає з пірамідки кільце за
кільцем, а потім одягає їх назад, вона, сама цього не знаючи, вже здійснює
аналіз і синтез.
Аналіз - уявне розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них
частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей.
Синтез - це уявне поєднання окремих частин, аспектів, ознак об'єктів
у єдине ціле.
Порівняння-розумова операція, за допомогою якої пізнаються схожі
та відмінні ознаки і властивості предметів.
Людина може порівнювати наочно дані або уявлювані предмети,
створюючи їх образи. Складним є процес порівняння людей, літературних
персонажів, суспільних явищ тощо.
Абстрагування (від лат. abstragere - відволікати, відвертати) - тобто
уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від
самих предметів, яким вони властиві
Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності
мозку за допомогою слова
Узагальнення звичайно проявляється у висновках, визначеннях,
правилах, класифікаціях. Узагальнення потребує виокремлення в предметах
не просто загальних, а істотних ознак.
Конкретизація - це перехід від загального до одиничного, яке
відповідає цьому загальному
В навчальній діяльності конкретизувати - означає навести приклад,
факт, який підтверджує загальне, теоретичне положення. Конкретизація має
велике значення, оскільки пов'язує наші теоретичні знання з життям і
практикою, допомагає правильно зрозуміти дійсність.
23.Теорія розвитку інтелекту Ж. Піаже,

Ж. Піаже зробив висновок про те, що доросла людина роздумує соціально, тобто в
думках звертаючись до інших людей, навіть коли вона залишається зі собою віч-
на-віч. Дитина роздумує егоцентрично, навіть коли перебуває в середовищі інших.
Дитина часто говорить уголос, ні до кого не звертаючись. Це мовлення дитини
було назване егоцентричним.

Принцип егоцентризму (від лат. «ego» – я і «центрум» – центр кола) панує над
думкою дошкільника. Він зосереджений на своїй позиції (інтересах, потягах) і не
здатний стати на позицію іншого («децентруватися»), критично поглянути на свої
думки збоку. Цими думками править «логіка мрії», що далека від реальності.

Піаже виокремив 4 стадії. Спочатку дитяча думка міститься в наочних

діях (до 2-х років), потім вони інтеріоризуються (переходять із зовнішніх у
внутрішні), стають передопераціями (діями) розуму (від 2-х до 7 років), на
третій стадії (від 7 до 11 років) виникають конкретні операції, на четвертій
(від 11 до 15 років) – формальні операції, коли думка дитини здатна будувати
логічно обґрунтовані гіпотези, з яких роблять дедуктивні висновки.
24.Анатомо-фізіологічні механізми мовлення: периферичні і
центральні.
Центральний мовленнєвий апарат знаходиться в головному мозку,
переважно в лівій півкулі, й складається з кіркових центрів,
підкіркових вузлів, ядер стовбура мозку (переважно довгастого),
провідникових шляхів і нервів, що йдуть до дихальних, артикуляційних
і голосових м'язів. Нормальна мовленнєва діяльності відбувається на
основі рефлексів, особливо важливе значення має ліва (у ліворуких —
права) півкуля мозку, її лобова, скронева, потилична і тім'яна ділянки.
Скроневі ділянки, а саме: задній відділ лівої верхньої скроневої
звивини забезпечує сприймання чужого мовлення, тут міститься
слуховий центр мовлення, званий мовленнєвим центром Верніке —
мовленнєвослуховим. Лобові ділянки є мовленнєворуховими, а саме: у
задньому відділі лівої другої й третьої лобової нижньої звивини лівої
півкулі розташований моторний (руховий) центр Брока, що забезпечує
власне усне мовлення. Для розуміння мовлення має значення тім'яна
ділянки мозку, а потилична — забезпечує оволодіння писемним
мовленням.

Органи голосоутворення відносяться до периферичного відділу мовнорухового

аналізатора. Вони через провідні нервові шляхи пов'язані з відповідними відділами
кори головного мозку. Вступники від цих органів роздратування, що сигналізують
про їх становище кожен момент спокою або руху, в корі головного мозку
піддаються аналізу. Після цього з мозку на периферію надходять рухові команди,
які безпосередньо призводять ці органи в рух.

Голосовий апарат людини складається з наступних трьох відділів:

органів дихання, що забезпечують необхідний для голосоутворення струмінь

повітря, що видихається;
гортані з голосовими зв'язками як безпосередньо голосоутворювального апарату;

надставної труби, тобто порожнин рота і носоглотки, які відіграють роль

резонаторів, що підсилюють утворюється в гортані звуку і що додають йому
індивідуальну темброву забарвлення. Резонатором називають порожнисте тіло,
заповнене повітрям і має отвір. Резонатор підсилює звук і надає йому тембрового
забарвлення.

25.Розвиток мовлення в філогенезі.

1) першим засобом спілкування була комплексна кінетична мова. Під
комплексної кінетичної промовою розуміється найпростіша система передачі
інформації з використанням рухів тіла. За допомогою подібного мови
первісна людина могла проявити загрозу або розташування до свого
опонента, висловити свою образу і обурення, а також ще ряд найпростіших
станів. Звичайно, спілкування використовувалося і в процесі спільної праці,
однак руху спілкування і руху, пов'язані з працею, швидше за все, не мали
чіткої диференціації.

2) Подальший етап у розвитку мови був пов'язаний з поступовим

відділенням мовних рухів від трудових дій і їх спеціалізацією в якості засобів
спілкування, т.е.превращеніем їх в жести. Подібне розділення рухів на мовні
та трудові було викликано ускладненням трудової діяльності людей. В
результаті виник спеціалізований ручної мову і ручна (кінетична) мова.

3. Можна припустити, що розвиток голосових звуків почалося задовго

до виникнення потреби в спілкуванні за допомогою звуков.Со часом мовні
звуки змогли взяти на себе всі ті функції, які виконувала кінетична мова, і
більш того, забезпечити подальший розвиток людської мови. В результаті
мова і мова піднялися на новий щабель розвитку - на щабель звуковий
членороздільноюмови, що стало справжньою революцією в розвитку
людства, суть якої полягала в тому, що звукова мова і мислення змогли
відокремитися від безпосереднього дії.

4) Потім під впливом праці проісходілоразвітіе значень слов.Слова не

тільки набували більш конкретне смислове значення, а й диференціювалися
за граматичними формами. Все це призвело кформірованію мови зі складною
морфологією і складним синтаксисом.

5) Наступним етапом розвитку мовлення явілосьсозданіе писемності.

Письмова мова, як і усна, в своєму розвитку пережила ряд етапів. Спочатку
письмові знаки виникли і розвивалися під впливом кінетичної мови, а
пізніше, з виникненням звукової мови, вони стали відбивати зміст звуків, що
призвело до виникнення письма сучасного буквено-фонетичного типу.

Таким чином, людська мова, як і людське мислення, є продуктом

суспільно-історичного розвитку, в ході якого мова стала виконувати ряд
функцій і зайняла одне з найбільш значущих місць в психічної і соціального
життя людини.
26.Види і форми мовленнєвої діяльності
У психології в основному розрізняють дві форми мовлення:
1. Зовнішня мова - система використовуваних людиною звукових
сигналів, письмових знаків та символів для передачі інформації, процес
матеріалізації думки. Зовнішньої мови притаманні: Жаргон - стилістичні
особливості (лексичні, фразеологічні) мови вузької соціальної чи професійної
групи людей. Інтонація - сукупність елементів мовлення, фонетично
організують мова і є засобом вираження різних значень, їх емоційного
забарвлення.
Зовнішня мова включає такі види:
Усну (діалогічну і монологічну).
Усна мова - це спілкування між людьми за допомогою проголошення
слів вголос, з одного боку, і сприйняття їх людьми на слух - з іншого.
Діалог - попеременний обміні знаковою інформацією двох і більше
суб'єктів. Монолог - вид мовлення, що має одного суб'єкта і представляє
собою складне синтаксичне ціле, в структурному відношенні зовсім не
пов'язаний з промовою співрозмовника.
Письмову - графічно оформлена мова, організована на основі
буквених зображень. Вона звернена до широкого кола читачів, позбавлена
ситуативності й припускає поглиблені навички звукобуквенного аналізу,
вміння логічно та граматично правильно передавати свої думки, аналізувати
написане й удосконалювати форму вираження.
2. Внутрішня мова (мова "про себе") - це мова, позбавлена звукового
оформлення і протікає з використанням мовних значень, але поза
комунікативної функції; внутрішнє промовляння. Внутрішня мова - це мова,
що не виконує функції спілкування, а лише обслуговує процес мислення
конкретної людини. Вона відрізняється за своєю структурою згорнутість,
відсутністю другорядних членів речення. Внутрішня мова може
характеризуватися предикативностью - характеристика внутрішнього
мовлення, що виражається у відсутності в ній слів, що представляють суб'єкт
(підмет), і присутності тільки слів, що відносяться до предикату
(сказуемому).
Види мови (за Виготським):
1) Зовнішня (вербальна і невербальна)
2) Егоцентрична (письмова і усна)
3) Внутрішня (монологічна і діалогічна)
Види мови (за Піаже):
1) Аутична (аналог внутрішнього мовлення)
2) Егоцентрична
3) Зовнішня
27.Фізіологічні основи уяви.

Як і всі інші психічні процеси, уява — це функція кори великих півкуль головного
мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових
зв'язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об'єктивної
реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи
зв'язків, структура яких була детермінована характером об'єктів, що сприймалися,
розпалися (здисоціювали) й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб,
що актуалізувалися в діяльності людини. Багатство об¬разів фантазії залежить від
оригінальності того, як у новому її про¬дукті поєднуються риси відомих об'єктів,
наскільки новими, нестан¬дартними є ці поєднання.

28.Уява як фактор поведінки. Акцептор дії за П.К. Анохіним.

Уява бере участь у процесах породження потреб, стимуляції роботи і поведінки у

формі мотивів та його комплексів,целесообразования, формує «я» людини.

Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви -
об'єктивна дійсність.

Акцептор дії являє собою модель майбутнього результату дії, отриманого

внаслідок виконання певної поведінкової реакції, копію того еферентного
набору імпульсів, який створюється на основі прийнятого рішення.
Відповідно, одночасно з надходженням цього еферентного образу імпульсів
до виконавчих органів його копії повинні формувати в мозку модель (копію)
майбутнього результату дії.
29.Прийоми побудови образів уявлення (приклади).
Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами
уяви.
Такими прийомами (операціями) уяви є:
- гіперболізація, що характеризується збільшенням або зменшенням
предмета, а також аналогічною зміною окремих частин; крім того, може
змінюватися і кількість окремих частин (Змій Горинич з трьома та
більше головами тощо);
 - схематизація - окремі уявлення зливаються, відмінності стираються, а
риси схожості виступають чітко;
- типізація - виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах
(так створюється, як правило, художній образ);
- загострення - підкреслювання окремих ознак. Саме на базі загострення
створюються шаржі та карикатури.
Дуже важливим прийомом створення творчого образу є аналогія, коли
будується образ, чимось схожий на реально існуючу річ, організм, дію.
Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та
інженерної справи - біоніка. Біоніка виділяє певні якості живих
організмів і застосовує їх для створення механізмів. Так було створено
багато нині діючих приладів (наприклад, локатор - аналог органів
орієнтації кажана).
Аналогія - дуже поширений прийом у технічній творчості - буває
близькою, безпосередньою і віддаленою. Володіння цим прийомом -
один із провідних компонентів здатності до конструювання, інженерної
справи та винахідництва.

30.Поняття та сутність творчої уяви.

Уява - психічний (інтелектуальний) процес створення образів
предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між
відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за
межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші
світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами,
уявленнями, хоча продукт уяви оформлюється знаково - у вигляді,
наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір).
Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу
передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та
явища природи.

Питання рівня С (інноваційний рівень)

1. Поняття детермінації в психології: проблема соціокультурної
детермінації психіки.
2. Культурно-історична теорія вищих психічних функцій
Л.С. Виготського.
3. Розкрити проблему рушійних сил психічного розвитку особистості
спираючись на культурно-історичну концепцію Л.С. Виготського та
концепцію антропогенезу Б.Ф. Поршнєва.
4. Розкрити проблему компенсаторних можливостей відчуттів
спираючись на роботу Л.С. Виготського «Дефект и компенсація».
5. Рівні (елементарні процеси та свідоме відтворення) та закони пам’яті.
6. Психологія мнестичної діяльності (вплив смислової організації на
запам’ятовування; залежність запам’ятовування від структури
діяльності).
7. Розкрити сутність проблеми формування вищих форм пам'яті
спираючись на роботи П. Жане, Л.С. Виготського.
8. Особливості запам’ятовування завершених і незавершених дій (за
Б.В. Зейгарнік).
9. Розкрити сутність взаємозв’язку мимовільного запам’ятовування і
діяльності спираючись на досліди П.І. Зінченка.
10.Розвиток безпосереднього та опосередкованого запам’ятовування у
дітей (за О.М.Леонтьєвим).
11.Порівняльний аналіз основних механізмів пам’яті на основі
психологічних теорій пам’яті.
12.Увага як сторона орієнтовно-дослідницької діяльності (П.Я.Гальперін).
13.Розкрити взаємозв’язок уваги та установки спираючись на концепцію
Д.М. Узнадзе.
14.Розкрити сутність уваги як психофізіологічного процесу спираючись
на роботи І.П.Павлова та А.А.Ухтомського.
15.Психологічна характеристика феномену неуважності та її фізіологічні
основи
16.Характеристика етапів розвитку уваги в онтогенезі.
17.Дослідження проблеми формування понять Л.С. Виготського та
Л.С. Сахарова.
18.Розвиток ідеї «цілісного інтелекту» (Ч.Е. Спірмен, Дж. Равен,
Р.Б. Кеттел).
19.Порівняльний аналіз процесів мислення: узагальнення, абстрагування
та синтез. Скласти завдання для дітей (по 1 завданню) на перевірку
рівня розвитку цих процесів мислення.
20.Поняття «вузькість-широта категоризації», «ригідність-гнучкість
мислення». Їх значення для розумової діяльності. Сформулювати по
одному завданню на перевірку рівня розвитку цих властивостей
мислення.
21.Основні положення теорії розвитку і формування розумових дій за
П.Я.Гальперіним. Навести приклади її практичного застосування.
22.Розкрити проблему взаємовідношення мислення та мовлення
спираючись на дослідження Л.С.Виготського.
23.Розкрити проблему особливостей суб’єктивного сприймання часу як
одного з індикаторів формування інтелектуальних задатків спираючись
на експеримент Б.Й. Цуканова.
24.Порівняльний аналіз звукової та ін.. сигналізації тварин і мовлення
людини: схожі і відмінні риси.
25.Спільні та відмінні риси “архаїчного мислення” та мислення дитини.
26.Розкрити феномен синкретизму та егоцентризму мислення спираючись
на роботи Ж. Піаже.
27.Періодизація мовленнєвого розвитку за О.О. Леонтьєвим.
28.Уява як фактор поведінки. Акцептор дії за П.К. Анохіним.
29.Зв’язок уяви з органічними процесами. Ідеомоторні акти.
30.Розвиток творчості в онтогенезі. Вікові особливості прояву творчості.