Академический Документы
Профессиональный Документы
Культура Документы
Українська Народна Республіка (УНР) була утворена під час Першої світової війни в 1917
році в результаті руху за національне визволення України. Основні передумови для
утворення УНР полягали в таких факторах:
Згодом структура ГСМС була перетворена на Міністерство закордонних справ УНР, яке
було організоване за аналогією зі структурами інших держав. Таким чином,
зовнішньополітична служба УНР стала важливим елементом її державного управління.
На першому етапі, який припадав на кінець 1917 - початок 1918 року, головним органом
зовнішньополітичної діяльності УНР було Генеральне Секретарство з міжнародних справ
(ГСМС), яке було створене Михайлом Грушевським у листопаді 1917 року. ГСМС було
відповідальне за встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами та ведення
переговорів з їх представниками.
На другому етапі, який почався весною 1918 року, структура ГСМС була перетворена на
Міністерство закордонних справ УНР. Воно було створене на основі закону "Про
відновлення і розвиток закордонних відносин Української Народної Республіки" від 19
квітня 1918 року. Міністерство закордонних справ УНР включало в себе кілька відділів,
які були відповідальні за різні аспекти зовнішньополітичної діяльності.
На третьому етапі, який припав на кінець 1918 - початок 1919 року, зовнішньополітична
діяльність УНР була спрямована на встановлення мирних відносин з іншими державами.
У той час УНР була оточена з усіх боків ворогами - Росією, Польщею та Румунією, і була
вимушена вести бойові дії для захисту своєї незалежності.
Особливу роль у зовнішньополітичній діяльності УНР відігравали такі посадові особи, як
Симон Петлюра, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Хвильовий, Олександр Шумський та інші
політики та дипломати.
Унікальність зовнішньополітичної діяльності УНР полягає в тому, що УНР в той час була
єдиною українською державою, яка мала можливість займатися зовнішньополітичною
діяльністю на міжнародному рівні. Таким чином, створення зовнішньополітичної служби
УНР було важливим етапом у становленні українсько
3. Основні напрямки зовнішньої політики УНР. Характер стосунків УНР з країнами
Антанти. Дипломатичні діяльність УНР.
Українська Народна Республіка (УНР) була створена в 1917 році в умовах Першої світової
війни та кризи імперій. Зовнішньополітичні завдання УНР полягали у забезпеченні
міжнародного визнання та державної незалежності України. Основні напрямки зовнішньої
політики УНР включали:
Пошук союзників серед країн Антанти (Великої Британії, Франції, Італії, США), які б
підтримували ідею створення незалежної Української держави.
Іншим напрямком діяльності УНР була спроба залучити до своєї справи інші етнічні
групи в Україні, зокрема поляків та євреїв. УНР запропонувала створення автономних
регіонів для цих груп з метою залучення їх до співпраці в боротьбі за незалежність
України. Проте, ці спроби не мали значного успіху через складні політичні та етнічні
проблеми в Україні.
Отже, зовнішньополітична діяльність УНР була спрямована на отримання міжнародної
підтримки та визнання незалежності України. УНР активно співпрацювала з українською
діаспорою та спробувала залучити до своєї справи інші етнічні групи в Україні.
Незважаючи на певний успіх, зовнішньополітична діяльність УНР була ускладнена через
складні політичні та етнічн
До первісного складу місії, затвердженого 28 січня 1919 р., ввійшли Микола Стаховський
(голова), Маркіян Меленевський і Ярослав Олесницький (радники), Л. Базилевич і С.
Шафаренко (аташе), та шість службовців. Місія прибула до Лондона в травні 1919 р.
Спочатку містилася за адресою: 38 Kensington Mansions, Trebovir Road, London SW5, а з
жовтня 1919 р. – 75 Cornwall Gardens, London SW7.
Місія не мала офіційного визнання британського уряду. Її основною метою було добитися
визнання УНР Британією, одержання моральної і матеріальної допомоги для України, і
встановлення комерційних відносин між Україною і Британією. Місія також поширювала
інформацію і публікації про Україну. Із липня 1919 р. до лютого 1920 р. виходив
щотижневий бюлетень місії «Юкрейн». У 1919 р. завдяки старанням місії в Манчестері
засновано політично-допомогове товариство «Самопоміч». У лютому 1920 р. місія надала
організаційну підтримку Українській республіканській капелі, створеній урядом УНР, яка
під час турне в Західній Європі дала ряд концертів у Лондоні.
У вересні 1919 р. Микола Стаховський уступив з керівництва місії через стан здоров’я, і
тимчасовим повіреним у справах був назначений Ярослав Олесницький. У січні 1920 р. до
Лондона прибув новий голова місії Арнольд Марґолін. У липні того ж року Марґолін
подав заяву про відставку, яка була прийнята в серпні, і черговим головою місії став
Ярослав Олесницький. Серед інших працівників місії були Марко Вішніцер, Антін
Хлопецький, Ірина Добродієва, Микола Горбенко.
Аналіз масиву джерел до вивчення взаємовідносин УНР і ЗУНР дає підстави дійти
висновку, що у ЗУНР з перших днів її існування чітко визначались національно-державні
фронти: український проти польського. Між тим Директорія УНР сподівалась
дотриматись нейтралітету з такими силами як Радянська Росія, Антанта і війська Денікіна,
про що заявляла в одному з перших своїх зовнішньополітичних актів, саме у «зверненні
до всіх держав світу про встановлення добрих відносин» від 28 грудня 1918 р. [4]. Але з
часом і перед Директорією УНР постали питання визначення національно-державного
фронту та пошуку союзників. Після проголошення Акту Злуки проблема вибору
союзників стала «наріжним каменем» у взаємовідносинах УНР і ЗУНР. Проблема
полягала в тому, що єдиної позиції щодо вибору союзників не було не тільки в керівників
УНР і ЗУНР, а й серед інших політичних і державних діячів обох держав. Доказом цього є
вивчення праць і спогадів державних та політичних діячів того часу. Саме цей вид джерел,
поряд з документами та матеріалами особового походження, є найбільшу цінність у плані
джерельного забезпечення висвітлення цього аспекту співробітництва УНР і ЗУНР в
дипломатичній сфері. Так, В. Винниченко у листі до ЦК УСДРП зазначав, що «Ми не
повинні ні з Антантою, ні з поляками, ні тим паче з Колчаком — Денікіним вступати ні в
які угоди й спілки»[5]. Але В. Винниченко припускав можливість переговорів з
більшовиками. Такої самої позиції дотримувався і перший прем’єр-міністр УНР В.
Чехівський, який сподівався дотриматися з РРФСР, Антантою і Денікіним нейтралітету.
Він намагався порозумітися з Радянською Росією і знайти мирні форми співіснування з
цією державою, навіть пропонував членам тимчасового робітничо-селянського уряду
Радянської України увійти до складу Ради Народних Міністрів УНР. Позицію
нейтральності у війні з двома імперіалізмами, радянським і польським, відстоював Є.
Коновалець. Він притримувався думки, що перемога радянської Росії над Польщею «…
призведе до консолідації всіх українських земель в одному політичному організмі,
радянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського договору в Європі» [8].
Посол УНР у Відні А. Жук висував пропозицію порозумітися з Росією та висловлювався
за пошук спільної мови з особами, які репрезентували в Парижі на мирній конференції
колчаківський уряд, з метою здійснення спільної дипломатичної акції для врятування
західноукраїнських областей.
М. Грушевський також віддавав перевагу союзові з РРФСР і був категорично проти союзу
з Польщею. В. Липинський також відкидав союз з Польщею коштом західноукраїнських
земель для боротьби з Росією. Він вважав, що майбутня самостійна Україна повинна
шукати шляхів мирних і добросусідських стосунків з РРФСР, як і з Білорусією (союз
трьох Русей). У свою чергу С. Петлюра займав антибільшовицьку позицію та покладав
надії на допомогу Антанти у боротьбі за українську державність, а єдиним союзником у
цій боротьбі він бачив тільки Польщу. Характеризуючи українську зовнішню політику, Р.
Смаль-Стоцький зазначав, що вона «…мала той дефект, що кидалася то в ті, то в інші
обійми, ставлячи все на якусь комбінацію та завжди сподівалася на якесь чудо». Польську
ж орієнтацію він вважав помилковою, оскільки вона »…із національних, соціальних,
релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності».
Спробу знайти порозуміння із країнами Заходу Р. Смаль- Стоцький вважав гарною мрією
та зазначав, що «більшовицьку орієнтацію можна вважати за єдино-рятувальну для
України». Міністр закордонних справ ЗУНР В. Панейко вважав, що «…єдино позитивною
концепцією української політики може бути здійснення самостійної
Отже, як бачимо, серед українських політиків побутували різні погляди щодо союзників у
боротьбі за Українську державу. Однак, зазначимо, що більшість цих праць було створено
після завершення національно-визвольних змагань, тому автори описують і аналізують
події з перспективи часу. Виходячи з цього, можна припустити, що їх погляди і позиції
відносно тих чи інших аспектів могли змінюватись і це необхідно враховувати при
використанні цього виду джерел.
Поразка Німеччини у Першій світовій війні, зміна політичного курсу України на користь
Антанти призвела до певного послаблення українсько-німецьких стосунків. Однак
українське посольство в Берліні за часів УНР продовжує залишатись одним з основних
українських дипломатичних представництв у Європі. Уряд Української Народної
Республіки замінює кадета Ф. ІІІтейнгеля українським соціал-демократом М. Поршем. 3
огляду на важливість для УНР цього дипломатичного центру за кордоном призначення
Директорією українського посла в Берліні відбулося 2 січня 1919р., через тиждень після
сформування Ради Народних Міністрів УНР.
Таким чином українська державність отримала в Польщі дуже важливу точку опори.
Підтримання ідеї української самостійності у польському суспільстві стало одним з
важливих напрямків діяльності української дипломатичної місії, яка здійснювалась
шляхом постійних контактів з польськими політичними колами, як з їх урядовими
представниками так і поза ними.
Українські дипломатичні представництва постійно скаржились на брак інформації й
директив від уряду, інколи керівникам місій і посольств доводилось на свій розсуд без
відповідних урядових директив приймаючи рішення про ту чи іншу акцію, або
використовувати інформацію закордонних представництв інших країн.
Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції,
визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не
був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це
підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і
Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто
українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після
консультації з представниками Франції".
Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних
справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу
й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання
загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.
Тим часом до Ясс, де перебувало командування об'єднаних союзних військ Півдня Росії,
було відправлено українську делегацію, до якої увійшли, зокрема, А. Галіп та Є. Голіцин-
ський. 18 січня 1918 р. вони провели зустріч із представниками Франції, Великої Британії,
США та Італії. На закиди європейців щодо причин ведення переговорів у Брест-Литовську
українські представники заявили: "Не маючи армії, будучи неспроможною продовжувати
війну, Україна змушена вести мирпі переговори. Вимоги миру поширені серед
українського населення, тому уряд Ради (Центральної — О.К.) не міг би протистояти
цьому, особливо, якщо більшовики укладуть мир з Австро-Угорщиною і Німеччиною...".
Наскільки наполегливими були кроки Антанти відвернути УНР від укладення сепаратного
миру, настільки Німеччина прагнула до його підписання. Участь делегації Центральної
Ради у мирних переговорах у Бресті була для Берліна просто життєвою потребою не лише
з огляду на природний інтерес до України, а й щоб використати її як аргумент проти
агітаційної діяльності російської радянської делегації. Представники політичної верхівки
держав австро-німецького блоку вбачали в Україні не лише партнера, а й засіб, за
допомогою якого можна здійснювати тиск на більшовиків у питанні щодо швидкого
укладання миру. Декларуючи підтримку прагнень до самостійності українців, вони влучно
визначили основний чинник, який змусив уряд України так рішуче змінити напрям
зовнішньополітичної активності держави. Переговорний процес у Бресті закінчився 9
лютого 1918 р., внаслідок якого було укладено договір між УНР та державами Четверного
союзу. Спричинене історичним розвитком підписання Брестського миру між Україною,
Радянською Росією та державами Четверного союзу призвело до зміни міжнародної
ситуації у контексті здійснення планів російських політичних партій, які в багатьох
позиціях були добре зрозумілі та співзвучні з програмами повоєнного устрою світу
правлячих кіл Лондона, Парижа і Вашингтона.
Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-
Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною
Республікою, з іншого, — 9 лютого 1918 p., ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила
Радянська Росія, — 3 березня 1918 р. Причому партнери по переговорах нізащо не
погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме
Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли
Мала Рада та міністри вже залишали столицю.
Під час підписання договору було укладено додатково таємну, угоду про поділ Галичини
на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один
коронний край. Це було доволі важким для Австро-Угорщини кроком, але бажання
німецького керівництва до укладення миру переважили її геополітичні інтереси. Однак
доволі швидко трапився витік інформації, що призвело до розірвання цієї умови.
Зрозуміло, що це завдало потім непоправної шкоди боротьбі за соборність України. За
умовами Брестського договору, Україні з боку держав Четверного союзу надавалася
суттєва позика в сумі 1 млрд карбованців.
Загалом позитивно оцінюючи укладений мир, В. Винничен- ко висловив жаль щодо його
наслідків: "Мир цей був би дуже корисним для української держави й для її уряду,., коли б
при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом сприятливих
обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати,
охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це дійсно був би
корисний мир... Коли без чужої сили реалізацію того миру не можна було сподіватися —
то весь мир уже набирав іншого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала
переводити його в життя".
Інтервенція німецьких військ на Україїгу після підписання Брестського миру було також
радше вимушспим, ніж бажаним кроком. Аналіз мемуарів безпосередніх учаспиків
переговорного процесу між Україпою та Чстверпим союзом свідчить про вимушений
характер звернення до Німеччини щодо надання воєнної допомоги. Згадуючи про свою
зустріч у потязі з М. Гру- шевським між Сарнами і Житомиром, у час, коли до Україпи
просувались німецькі війська, учасник Брестських переговорів О. Севрюк писав: "Ми
були удвох, і професор М. Грушевський плакав. Вступ німців па Україну був драмою і
його особистого життя". Негативну оціпку давав договору й С. Петлюра. Акцентуючи па
тому, що Брест зіпсував стосунки УІІР з Антантою, він у листі до Аптоновича писав: "Ми
потерпіли велику невдачу... головно через нашу ізольованість од світу і ту блокаду, в яку
кинула нас Антанта.
Отже, Брестський мир виявився успіхом для молодої української дипломатії, одпим із
перших кроків па шляху до припинення війни. Говорячи про зовнішньополітичні
альтернативи Центральної Ради, варто констатувати, що переговори та підписання
договору українська сторона розглядала як засіб до припинення війни, як один зі шляхів
утвердження української державності. Об'єктивні чинники зовнішньополітичного
характеру спричинили підписання договору, а питання про падання військової допомоги
було наслідком збігу обставин і не входило до умов мирного договору.
Доволі цікавою була оцінка укладеного договору політиками країн Антанти. Оцінюючи
підписаний договір одразу після отримання новин з Брест-Литовська, один із працівників
британського Форін Офісу висловився так: "Нічого не змінилось в Росії з учорашнього
дня, окрім доданого клаптика паперу, що став поворотним моментом і відкрив нові
горизонти для підступної дипломатії. Німеччина, проваливши намір укладення миру з
російською революцією, уклала її лише з частиною і використає її як армію проти
більшовиків. Перші формування були треновані німцями на помор'ї Росії. Для підтримки
України Австрія відправлятиме рекрутованих у Галичині стрільців. Ця політика
зваблюватиме до завершення розчленування Росії. Це розчленування є можливим без
розпаду Австрії''. Змінивши орієнтацію на Німеччину, Центральна Рада намагалась
послабити свої стосунки з Антантою. Інакше не можна пояснити конфлікт між
українським урядом та представниками Бельгії, Франції й Англії. Щодо громадян цих
країн, особливо офіцерів, було вжито заходів після заборони їхнього перебування на
території України. Зрозуміло, що це обурило уряди цих країн і укріплювало їхню думку
про більшовицький характер Центральної Ради.
Вийшовши зі складу кабінету, О. Шульгин напише: "Два акти з діяльності за останній час
схвилювали мене... Перше — це розпорядження міністерства внутрішніх справ про
заборону деяким чужоземним громадянам, а саме офіцерам Франції, Англії, Бельгії
перебувати на території України. Друге — лист - відповідь міністерства закордонних
справ представникові інтересів Франції і Англії — іспанському консулові Василіаді (з
приводу відсутності урочистого визнання УНР з боку Англії та Франції— О.К.)... Дійсно
не відбулось урочистого акту визнання Республіки з боку зазначених держав. Але чи є це
доказ, що ці держави не визнали нашої республіки... Встановлення дипломатичних зносин
з іншою державою є вже акт її визнання... Англія та Франція визнали УНР і це акт
надзвичайної історичної ваги".
Засудивши акції уряду В. Голубовича, О. Шульгин водночас висловив захоплення щодо
визнання України, жодним словом не обмовившись про зміну в орієнтаціях України.
Центральна Рада дедалі більше втрачала свої вплив та авторитет, бо більшість населення
України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Звичайно, Центральна Рада
швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-
німецькими військами. Але не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє
невдоволення. Німецька сторона небезпідставпо вважала себе ошуканою, оскільки доволі
швидко стала зрозуміла неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов'язання
про постачання Німеччині й Австрії "лишків" продовольства. Більше того, командування
окупаційних сил вирішили діяти на власний розсуд. Уже 6 квітня Головнокомандувач
німецькими військами фельдмаршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву
селянами всієї землі, а згодом — наказ про введення військово-польових судів для
українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної української дивізії
Центральної Ради — "синьожупанників". І хоча Центральна Рада робила спроби
заперечити накази Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів, вони виявились
малоефективними. Центральна Рада спромоглася доручити: "1) Міністрові земельних
справ оповістити всю людність України, про втрату сили наказу фельдмаршала Айхгорна;
2) Міністру закордонних справ Скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як
і проти всякого дотеперішнього самовільного втручання німецько-ав- стро-угорських
військових властей у соціально-політичні відносини на Україні; 3) Голові Ради Народних
Міністрів зробити відповідну заяву-ноту берлінському урядові в справі цього наказу". Це
фактично поодинокі протести Центральної Ради, сили якої невпинно танули. Передчуття
близького фінішу прискорили прийняття важливих державних документів: на останньому
засіданні, 29 квітня, було ухвалено конституцію УНР, змінено земельний закон і обрано
М. Гру шевського президентом УНР.
Однак цей рішучий крок виявився запізнілим. Того ж дня гетьманом України з
виконанням певних формальностей став великий український поміщик, колишній
царський генерал — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її
політичного та соціального розвитку. Закономірною стала зміна зовнішньополітичних
пріоритетів України та їхнє практичне втілення.
Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється,
з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого —
відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії
України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило
ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.