ТЕМА 2.

Утворення УНР та її міжнародне визнання

1. Передумови утворення УНР. Протистояння Тимчасового уряду та Центральної
Ради.

Українська Народна Республіка (УНР) була утворена під час Першої світової війни в 1917
році в результаті руху за національне визволення України. Основні передумови для
утворення УНР полягали в таких факторах:

 Соціально-економічні умови в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, які

визначались масштабною експлуатацією національної економіки та трудових
ресурсів України.

 Національне відродження українців, яке проявилося в русі за українську мову та

культуру.

 Політичне життя в країні, що розвивалося в контексті загальноєвропейських

тенденцій, зокрема, руху за національне визволення.

Протистояння Тимчасового уряду та Центральної Ради виникло через різницю поглядів на

долю України в новій політичній обстановці. Тимчасовий уряд, який утворився в Росії
після лютневої революції 1917 року, намагався зберегти цілісність Росії та підтримував
ідею федерації. У той же час Центральна Рада, утворена на базі українських депутатів
Державної Думи Росії, вимагала незалежності України та створення федерації
рівноправних держав.

Українська Центральна Рада і Тимчасовий уряд: від протистояння до компромісу

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше

життя» не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний
секретаріат — виконавчий орган Ради Першими генеральними секретарями було обрано
В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В.
Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка.

Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих

актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий
уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що
склалося не на його користь 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду
— О. Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. Останній, ключова постать урядової
делегації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин
з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє
реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе
просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне
санкціонування автономії. Всеросійським установчим зборам. І Церетелі не приховував
нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з українцями, аби
довести країні, а можливо, й усьому світові, що «все тут робиться зі згоди центральної
влади і для Установчих зборів». Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з
підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність
дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократи в
Україні й надати їй місця у Раді, що сприяло б перетворенню її із суто національного
органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою
методів захоплення влади. Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони
стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового
органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому
уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як
це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й

вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де

мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу
України, а також про те, що уряд «прихильно поставиться до опрацювання Українською
Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама
Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». У відповідь Центральна Рада
проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося «із задоволенням приймаємо заклик
правительства до єднання». Далі йшлося про поповнення УЦР представниками
національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної
демократи України Рада обіцяла твердо йти «шляхом зміцнення нового ладу, утвореного
революцією», підготувати «проекти законів про автономний устрій України для внесення
їх на затвердження Установчим зборам».

Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії,

хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб «самочинного здійснювання
автономії України» Переговори з урядом В. Винниченко назвав перемогою українства,
якій «було надано правової сили в юридичних актах державного характеру».
«Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав
М. Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України».
2. Утворення Генерального Секретарства з міжнародних справ та його діяльність.
Становлення зовнішньополітичної служби УНР.
Утворення Генерального Секретарства з міжнародних справ (ГСМС) було обумовлене
необхідністю забезпечення зовнішньополітичної діяльності УНР, оскільки урядової
структури, яка б відповідала за цю сферу, на той момент не існувало. ГСМС було
створено в листопаді 1917 року розпорядженням голови УНР Михайла Грушевського.

Основним завданням ГСМС було розвиток зв'язків з іншими державами та міжнародними

організаціями з метою забезпечення визнання УНР як самостійної держави. У перші
місяці своєї діяльності ГСМС зосереджувало зусилля на встановленні дипломатичних
зв'язків з іншими державами. Так, вже у грудні 1917 року УНР встановила дипломатичні
зв'язки з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною.

У подальшому ГСМС відігравало важливу роль у веденні переговорів з іншими

державами, зокрема з миротворчими місіями під час Українсько-радянської війни. Також
ГСМС займалося розробкою законів та положень, які регулювали зовнішньополітичну
діяльність УНР.

Згодом структура ГСМС була перетворена на Міністерство закордонних справ УНР, яке
було організоване за аналогією зі структурами інших держав. Таким чином,
зовнішньополітична служба УНР стала важливим елементом її державного управління.

Становлення зовнішньополітичної служби УНР було складним процесом, який займав

більше року часу і включав кілька етапів.

На першому етапі, який припадав на кінець 1917 - початок 1918 року, головним органом
зовнішньополітичної діяльності УНР було Генеральне Секретарство з міжнародних справ
(ГСМС), яке було створене Михайлом Грушевським у листопаді 1917 року. ГСМС було
відповідальне за встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами та ведення
переговорів з їх представниками.

На другому етапі, який почався весною 1918 року, структура ГСМС була перетворена на
Міністерство закордонних справ УНР. Воно було створене на основі закону "Про
відновлення і розвиток закордонних відносин Української Народної Республіки" від 19
квітня 1918 року. Міністерство закордонних справ УНР включало в себе кілька відділів,
які були відповідальні за різні аспекти зовнішньополітичної діяльності.

На третьому етапі, який припав на кінець 1918 - початок 1919 року, зовнішньополітична
діяльність УНР була спрямована на встановлення мирних відносин з іншими державами.
У той час УНР була оточена з усіх боків ворогами - Росією, Польщею та Румунією, і була
вимушена вести бойові дії для захисту своєї незалежності.
Особливу роль у зовнішньополітичній діяльності УНР відігравали такі посадові особи, як
Симон Петлюра, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Хвильовий, Олександр Шумський та інші
політики та дипломати.

З метою встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами, УНР відкривала свої

посольства та консульства. Першими країнами, з якими УНР встановила дипломатичні
відносини, були Німеччина, Австро-Угорщина та Туреччина. УНР також відкривала свої
посольства та консульства у Парижі, Лондоні, Берліні, Відні та інших столицях Європи.

У зовнішньополітичній діяльності УНР особлива увага приділялася питанням визнання

незалежності УНР та української нації загалом. Велику роль у цьому відігравали
дипломатичні місії УНР в різних країнах світу, які активно працювали над залученням
міжнародної підтримки для УНР.

Одним із важливих досягнень у зовнішньополітичній діяльності УНР було визнання її

незалежності США у грудні 1918 року. Це стало можливим завдяки успішній роботі
дипломатичної місії УНР у США, яка очолювалася Михайлом Хвильовим.

Унікальність зовнішньополітичної діяльності УНР полягає в тому, що УНР в той час була
єдиною українською державою, яка мала можливість займатися зовнішньополітичною
діяльністю на міжнародному рівні. Таким чином, створення зовнішньополітичної служби
УНР було важливим етапом у становленні українсько
3. Основні напрямки зовнішньої політики УНР. Характер стосунків УНР з країнами
Антанти. Дипломатичні діяльність УНР.
Українська Народна Республіка (УНР) була створена в 1917 році в умовах Першої світової
війни та кризи імперій. Зовнішньополітичні завдання УНР полягали у забезпеченні
міжнародного визнання та державної незалежності України. Основні напрямки зовнішньої
політики УНР включали:

Пошук союзників серед країн Антанти (Великої Британії, Франції, Італії, США), які б
підтримували ідею створення незалежної Української держави.

Проведення дипломатичних переговорів з Росією та Центральними державами

(Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії) з метою визнання незалежності
України.

Залучення іноземного капіталу для економічного відродження України.

Розвиток культурно-освітніх зв'язків з країнами Європи та Америки.

УНР вела активну дипломатичну діяльність з метою забезпечення міжнародного

визнання. Уряд УНР підписав декларацію про незалежність України, яка була
підтверджена урядами країн Антанти. Уряд УНР висував вимоги до Росії та Центральних
держав про визнання незалежності України та відмову від територіальних претензій.
Однак уряди цих країн не підтримали ідею незалежної України, тому зовнішньополітична
діяльність УНР була направлена на забезпечення сталого міжнародного визнання та
розвитку економічних

Зовнішньополітичні стосунки УНР з країнами Антанти (Великою Британією, Францією,

Італією та США) були складними через те, що ці країни мали свої власні інтереси та
пріоритети. Наприклад, Велика Британія та Франція зосереджувалися на перемозі війни,
тому підтримка УНР не є була для них пріоритетом. США також не визнавали УНР як
держави, але підтримували ідею створення незалежної України. Італія виступала за
розбиття Росії на окремі держави, тому підтримала ідею незалежної України.

УНР зверталася до міжнародної громадськості, надсилала меморандуми та прохання про

допомогу, проте більшість країн не підтримувала УНР на міжнародному рівні. УНР
прагнула активно діяти в міжнародних організаціях, таких як Ліга Націй, проте не мала
статусу держави.

Однак, УНР вдалося встановити дипломатичні відносини з кількома державами, такими як

Чехословаччина, Румунія та Польща, які підтримували ідею незалежної України. УНР
також співпрацювала з емігрантськими організаціями, що допомагали у забезпеченні
міжнародного визнання.

Зовнішньополітична діяльність УНР була ускладнена через війну з Білоруською

Народною Республікою та з Росією. УНР прагнула створити фронт проти Радянської Росії
та була готова до співпраці з країнами Антанти у бороть бі проти комуністичної загрози.
Проте, після поразки УНР та встановлення радянської влади в Україні, більшість країн
Антанти припинили взаємодію з УНР.

Одним з напрямків зовнішньополітичної діяльності УНР була спроба залучити до своєї

справи українських емігрантів. УНР активно співпрацювала з українськими організаціями
в Європі та Америці, зокрема з Українською Радою та Українською Головною Радою.
Вони допомагали залучати міжнародну підтримку та координацію з боку української
діаспори.

Іншим напрямком діяльності УНР була спроба залучити до своєї справи інші етнічні
групи в Україні, зокрема поляків та євреїв. УНР запропонувала створення автономних
регіонів для цих груп з метою залучення їх до співпраці в боротьбі за незалежність
України. Проте, ці спроби не мали значного успіху через складні політичні та етнічні
проблеми в Україні.
Отже, зовнішньополітична діяльність УНР була спрямована на отримання міжнародної
підтримки та визнання незалежності України. УНР активно співпрацювала з українською
діаспорою та спробувала залучити до своєї справи інші етнічні групи в Україні.
Незважаючи на певний успіх, зовнішньополітична діяльність УНР була ускладнена через
складні політичні та етнічн

3 відновленням УНР активізувалась дипломатична діяльність українського уряду.

Директорія прагнула встановити двосторонні міждержавні контакти з якомога ширшим
колом учасників зовнішньополітичного процесу, намагаючись здобути міжнародну
підтримку у боротьбі за українську державність. Попри невизнання України de jure,
Директорії вдалося створити широку мережу дипломатичних представництв за кордоном.
Розбудова репрезентацій УНР спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя,
закладене як Українською Центральною Радою, так і Українською Державою. Протягом
короткого терміну було організовано апарат представництв і досягнуто їх акредитації.
Голови місій входили до складу дипломатіічного корпусу і користувались
дипломатичними привілеямрі, за встановленим міжнародним правом.

Дипломатична місія УНР – дипломатичне представництво уряду Української Народної

Республіки (УНР), яке діяло в Лондоні в 1919-21 роках.

До первісного складу місії, затвердженого 28 січня 1919 р., ввійшли Микола Стаховський
(голова), Маркіян Меленевський і Ярослав Олесницький (радники), Л. Базилевич і С.
Шафаренко (аташе), та шість службовців. Місія прибула до Лондона в травні 1919 р.
Спочатку містилася за адресою: 38 Kensington Mansions, Trebovir Road, London SW5, а з
жовтня 1919 р. – 75 Cornwall Gardens, London SW7.

Місія не мала офіційного визнання британського уряду. Її основною метою було добитися
визнання УНР Британією, одержання моральної і матеріальної допомоги для України, і
встановлення комерційних відносин між Україною і Британією. Місія також поширювала
інформацію і публікації про Україну. Із липня 1919 р. до лютого 1920 р. виходив
щотижневий бюлетень місії «Юкрейн». У 1919 р. завдяки старанням місії в Манчестері
засновано політично-допомогове товариство «Самопоміч». У лютому 1920 р. місія надала
організаційну підтримку Українській республіканській капелі, створеній урядом УНР, яка
під час турне в Західній Європі дала ряд концертів у Лондоні.

У вересні 1919 р. Микола Стаховський уступив з керівництва місії через стан здоров’я, і
тимчасовим повіреним у справах був назначений Ярослав Олесницький. У січні 1920 р. до
Лондона прибув новий голова місії Арнольд Марґолін. У липні того ж року Марґолін
подав заяву про відставку, яка була прийнята в серпні, і черговим головою місії став
Ярослав Олесницький. Серед інших працівників місії були Марко Вішніцер, Антін
Хлопецький, Ірина Добродієва, Микола Горбенко.

Із середини 1920 р., у зв’язку з послабленням позицій УНР і закріпленням радянської

влади в Україні, місії поступово ставало важче виконувати своє завдання, особливо після
того, як уряд УНР був змушений виїхати в еміграцію. У 1921 р. Олесницький повернувся
до Львова. У 1923-24 рр. діяльність місії в певній мірі продовжував Роман Смаль-
Стоцький, який був представником екзильного уряду УНР під час наукового стажування в
Англії.

2. Джерела вивчення дипломатії УНР (1918-1920 рр.)

Складність ситуації на міжнародній арені та постійні спроби захопити українські землі
Польщею та російськими військово-політичними режимами (Раднаркомом ррФСР і
Добровольчою армією) вимагали від українських дипломатів постійно змінювати тактику
зовнішньополітичної діяльності та шукати нових компромісів. А це було не легко і, на
жаль, не завжди вдавалося.

Перше десятиліття після поразки національно-визвольних змагань характеризується

значним інтересом вітчизняних науковців до подій 1917-1921 рр., хоча й детермінованим
ідеологічними чинниками. У ці роки продовжувалася публікація документів, які
висвітлюють зовнішньополітичну діяльність УНР доби Директорії. Зокрема у журналі
“Літопис революції” [6] були оприлюднені деякі документи стосовно закордонної
діяльності уряду Директорії. Разом з тим слід зазначити, що відбір документів для
публікації здійснювався в руслі тогочасних ідеологічних настанов і мав на меті
проілюструвати “контрреволюційну”, “буржуазно-націоналістичну” та “антинародну”
сутність зовнішньої політики УНР. Це можна пояснити лише одним фактором —
комуністична ідеологія намагалася повністю витіснити сам факт існування уряду
Директорії. І все ж у працях багатьох радянських авторів міститься значний фактичний
матеріал, який необхідно використовувати в сучасних дослідженнях. Зокрема, в роботах
А. Скаби та Б. Штейна значну увагу приділено роботі Паризької мирної конференції та
участі в ній представництва УНР. Автори наводять чимало матеріалів, які значною мірою
допомагають зрозуміти політику країн Антанти стосовно проблеми визнання суверенності
УНР у січні 1919 — січні 1920 рр.

Аналіз джерел дає можливість чітко простежити зміну пріоритетів зовнішньополітичного

курсу: від заходів спрямованих переважно на налагодження стосунків з провідними
країнами (передусім на Паризькій мирній конференції), до зміщення акцентів на
регіональну закордонну політику, що виражалось налагодженням співробітництва з
найближчими сусідами з Польщею та з російськими військово-політичними режимами
(Раднаркомом РРФСР і Добровольчою армією).
Перш ніж перейти до аналізу документів і матеріалів, що відображають переговорний
процес УНР і ЗУНР з Польщею та російськими військово-політичними режимами
(Раднаркомом РРФСР і Добровольчою армією), на нашу думку, слід зупинитися на
питанні джерельного забезпечення висвітлення позицій і поглядів державних та
політичних діячів щодо української зовнішньої політики загалом та пошуку союзників
зокрема.

Аналіз масиву джерел до вивчення взаємовідносин УНР і ЗУНР дає підстави дійти
висновку, що у ЗУНР з перших днів її існування чітко визначались національно-державні
фронти: український проти польського. Між тим Директорія УНР сподівалась
дотриматись нейтралітету з такими силами як Радянська Росія, Антанта і війська Денікіна,
про що заявляла в одному з перших своїх зовнішньополітичних актів, саме у «зверненні
до всіх держав світу про встановлення добрих відносин» від 28 грудня 1918 р. [4]. Але з
часом і перед Директорією УНР постали питання визначення національно-державного
фронту та пошуку союзників. Після проголошення Акту Злуки проблема вибору
союзників стала «наріжним каменем» у взаємовідносинах УНР і ЗУНР. Проблема
полягала в тому, що єдиної позиції щодо вибору союзників не було не тільки в керівників
УНР і ЗУНР, а й серед інших політичних і державних діячів обох держав. Доказом цього є
вивчення праць і спогадів державних та політичних діячів того часу. Саме цей вид джерел,
поряд з документами та матеріалами особового походження, є найбільшу цінність у плані
джерельного забезпечення висвітлення цього аспекту співробітництва УНР і ЗУНР в
дипломатичній сфері. Так, В. Винниченко у листі до ЦК УСДРП зазначав, що «Ми не
повинні ні з Антантою, ні з поляками, ні тим паче з Колчаком — Денікіним вступати ні в
які угоди й спілки»[5]. Але В. Винниченко припускав можливість переговорів з
більшовиками. Такої самої позиції дотримувався і перший прем’єр-міністр УНР В.
Чехівський, який сподівався дотриматися з РРФСР, Антантою і Денікіним нейтралітету.
Він намагався порозумітися з Радянською Росією і знайти мирні форми співіснування з
цією державою, навіть пропонував членам тимчасового робітничо-селянського уряду
Радянської України увійти до складу Ради Народних Міністрів УНР. Позицію
нейтральності у війні з двома імперіалізмами, радянським і польським, відстоював Є.
Коновалець. Він притримувався думки, що перемога радянської Росії над Польщею «…
призведе до консолідації всіх українських земель в одному політичному організмі,
радянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського договору в Європі» [8].
Посол УНР у Відні А. Жук висував пропозицію порозумітися з Росією та висловлювався
за пошук спільної мови з особами, які репрезентували в Парижі на мирній конференції
колчаківський уряд, з метою здійснення спільної дипломатичної акції для врятування
західноукраїнських областей.

М. Грушевський також віддавав перевагу союзові з РРФСР і був категорично проти союзу
з Польщею. В. Липинський також відкидав союз з Польщею коштом західноукраїнських
земель для боротьби з Росією. Він вважав, що майбутня самостійна Україна повинна
шукати шляхів мирних і добросусідських стосунків з РРФСР, як і з Білорусією (союз
трьох Русей). У свою чергу С. Петлюра займав антибільшовицьку позицію та покладав
надії на допомогу Антанти у боротьбі за українську державність, а єдиним союзником у
цій боротьбі він бачив тільки Польщу. Характеризуючи українську зовнішню політику, Р.
Смаль-Стоцький зазначав, що вона «…мала той дефект, що кидалася то в ті, то в інші
обійми, ставлячи все на якусь комбінацію та завжди сподівалася на якесь чудо». Польську
ж орієнтацію він вважав помилковою, оскільки вона »…із національних, соціальних,
релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності».
Спробу знайти порозуміння із країнами Заходу Р. Смаль- Стоцький вважав гарною мрією
та зазначав, що «більшовицьку орієнтацію можна вважати за єдино-рятувальну для
України». Міністр закордонних справ ЗУНР В. Панейко вважав, що «…єдино позитивною
концепцією української політики може бути здійснення самостійної

Української держави в спілці з самостійною Московською державою. Лише така тактика

принесе з’єднання всіх українських земель і визволення Галичини і решти наших західних
окраїн з ворожого ярма». Такої самої думки притримувався і міністр преси УНР О.
Назарук: «Під Москвою ми не тільки нічого з своєї території не втратимо, але зискали б
багато такого, що з становища етнографічного стали б великим народом».

Отже, як бачимо, серед українських політиків побутували різні погляди щодо союзників у
боротьбі за Українську державу. Однак, зазначимо, що більшість цих праць було створено
після завершення національно-визвольних змагань, тому автори описують і аналізують
події з перспективи часу. Виходячи з цього, можна припустити, що їх погляди і позиції
відносно тих чи інших аспектів могли змінюватись і це необхідно враховувати при
використанні цього виду джерел.

Українсько-польські стосунки було започатковано ще на початку 1919 р. У період з січня

1919 до квітня 1920 р. Польщу відвідали чотири українські дипломатичні місії: 1) під
проводом В. Прокоповича; 2) на чолі з Б. Курдиновським; 3) очолив П. Пилипчук; 4) під
головуванням А. Лівицького. Вивчення документів та матеріалів, що відображають їх
діяльність дає можливість висвітлити розвиток та еволюцію співробітництва УНР і
ЗОУНР у дипломатичній сфері у контексті україно-польських відносин. Якщо на
початковому етапі українсько-польські відносин українська сторона вела себе на рівних з
польською то восени 1919 р. дипломати УНР, внаслідок катастрофічного стану в державі,
були змушені піти на значні поступки на користь Польщі, ігноруючи інтереси
представників ЗОУНР. 2 грудня того самого року у Варшаві Голова дипломатичної місії
А. Лівицький вручив польській стороні текст декларації, в якій польсько-український
кордон встановлювався по р. Збруч, закріплюючи тим самим зречення Україною
суверенних прав на Східну Галичину.
Вітчизняна історична наука дотримується точки зору, що Варшавська угода була
одномоментним актом української дипломатії. Протоколи ж переговорів вказують на
тривалу, сповнену драматизму боротьбу української делегації за національні інтереси
України. Лише катастрофічний внутрішній і міжнародний стан Директорії УНР і тактика
відвертого політичного шантажу з боку польського уряду змусила українських дипломатів
піти на такі величезні поступки.

Отже, як бачимо, джерельна база до вивчення УНР в дипломатичній сфері є досить

чисельною та різноманітною за своїм складом. Внаслідок її аналізу, ми дійшли висновку,
що тільки вивчення всього масиву джерел, а не окремих документів з зазначеної проблеми
дає змогу об’єктивно висвітлити процес співробітництва УНР в дипломатичній сфері як
складову процесу взаємовідносин між цими державами.

3. Дипломатичні представництва УНР у країнах західної Європи (1918-1921 pp.)

Дипломатичні представницттва УНР у Західній Європі діяли на основі закону Української
Держави від 14 червня 1918 p., згідно з яким вони поділялись на посольства 1го і 2го
розрядів. Принцип визначення їх статусу і формування штатів був запозичений з системи
російської дипломатичної служби, причому, ранг представництв було просто підвищено
на порядок. «У нас немає найвищої категорії дипломатичних представників, наголошував
на нараді українських послів і голів місій у Карлсбаді у серпні 1919 р. А. Яковлів,
властивих постів, яких акредитує голова держави. У нас є посланники, міністри-резиденти
і повірені у справах (charge d’affaires)

Частина українських дипломатичних місій визначалась як надзвичайна, кожного разу за

спеціальним штатом і бюджетом. Серед дипломатичних представництв і зміст діяльності
були неоднаковими, їх відрізняла не лише кількість працівників, але і напрямки роботи.
На відміну від посольств Української Держави, де співробітники призначались послом
(міністром-резидентом), голова репрезентації УНР не мав таких повноважень. Кожне
призначення в складі місії повинно було бути погоджене з міністерством закордонних
справ.

У спадщину від Української Держави Українська Народна Республіка дістала чотири

посольства 1го рангу в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, засновані
постановою гетьманської Ради Міністрів 21 червня 1918 р. Вони продовжили діяльність
українських дипломатичних представництв, заснованих Центральною Радою.

За доби Центральної Ради та Української Держави дипломатичні стосунки України з

Німеччиною та Австро-Угорщиною мали ключове значення для української зовнішньої
політики. Як зазначав міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко,
посада українського дипломатичного представника в Берліні за часів Української
Держави, мала чи не найголовніше значення. Призначення послом Української Держави в
Берліні 6арона Ф. Штейнгеля відомого громадського діяча, сприяло піднесенню
авторитету Україні в Німеччині. «Українське посольство.., наголошував Д. Дорошенко,
зробилося одним з осередків тогочасного дипломатичного світу у Берліні, що було важно
з огляду, на наші бажання увійти в ближчі зносини з нейтральними державамн.4 До
складу посольства були призначені: О. Іванов (радник), І. Товстоліс (старший секретар),
В. Ланін і В. Козловський (секретарі), М. Страдомський (торговельний агент). Віце-
директора департамента загальних справ міністерства закордонних справ В. Оренчука
було призначено українським консулом в Мюнхені.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні, зміна політичного курсу України на користь
Антанти призвела до певного послаблення українсько-німецьких стосунків. Однак
українське посольство в Берліні за часів УНР продовжує залишатись одним з основних
українських дипломатичних представництв у Європі. Уряд Української Народної
Республіки замінює кадета Ф. ІІІтейнгеля українським соціал-демократом М. Поршем. 3
огляду на важливість для УНР цього дипломатичного центру за кордоном призначення
Директорією українського посла в Берліні відбулося 2 січня 1919р., через тиждень після
сформування Ради Народних Міністрів УНР.

Як і більшість українських дипломатичних представників за кордоном, М. Порш не був

професійним дипломатом. Один з лідерів УСДРП він обіймав посади генерального
секретаря праці, генерального секретаря військових справ у Генеральному Секретаріаті за
Центральної Ради. 14 березня 1918 р. очолив українську комісію по проведенню
товарообміну з Центральними державами при Раді Народних Міністрів і напередодні
гетьманського перевороту 23 квітня 1918 р. від України підписав Тосподарський договір
між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною». Після гетьманського перевороту М. Порш
стає активним членом опозиційного урядові Українського Національного Союзу. 28
червня він разом з С. Петлюрою був заарештований, однак, напередодні повстання
звільнений.

Таким чином, призначення М. Порша, одного з лідерів УСДРП, на посаду

дипломатичного представника в Німеччині, з якою Україна мала активні дипломатичні і
економічні контакти, засвідчує, що влада УНР прагнула не лише зберегти ці стосунки, але
й надавала їм пріоритетного значення. «Соціалістична»‘ орієнтація нового українського
посла, на думку лідерів Директорії, очевидно мала сприяти закріпленню цих зв’язків з
новою революційною Німеччиною.

Таким чином українська державність отримала в Польщі дуже важливу точку опори.
Підтримання ідеї української самостійності у польському суспільстві стало одним з
важливих напрямків діяльності української дипломатичної місії, яка здійснювалась
шляхом постійних контактів з польськими політичними колами, як з їх урядовими
представниками так і поза ними.
Українські дипломатичні представництва постійно скаржились на брак інформації й
директив від уряду, інколи керівникам місій і посольств доводилось на свій розсуд без
відповідних урядових директив приймаючи рішення про ту чи іншу акцію, або
використовувати інформацію закордонних представництв інших країн.

Можна припустити, що головною причиною «потепління стосунків» були плани

угорського комуністичного керівництва використати українських соціалістів як
посередників для отримання військової допомоги від радянської Росії.
4. Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради. Участь делегації
Української Центральної Ради в роботі Брестської мирної конференції. Зміст та
значення Брестського мирного договору.

Захоплення більшовиками влади у Петрограді дало новий поштовх для переформатування

міждержавних відносин як на постімперському просторі, так і в регіоні. Зважаючи на
низку геополітичних чинників, Центральна Рада знову стала перед вибором власних
зовнішньополітичних пріоритетів. Незавершеність війни, нерозв'язаність низки проблем
українського державотворепня, ворожість сусідніх державно-політичних утворень до
української державності спонукало керівництво Ради до пошуку шляхів виходу зі
ситуації.

Щодо Раднаркому, то тут вибухнула війна з Радянською Росією. Щоправда, напередодні

Росія формально визнала УНР, задекларувала свою прихильність до ідеї федерації,
проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть
збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських
церквах та музеях. Водночас для більшовицької Росії українське вугілля, хліб, корисні
копалини та Чорне море з його розвиненими портами і флотом були не менш життєво
необхідними, аніж учорашнім союзникам Росії. Про важливість українського чинника
неодноразово зазначав у своїх виступах та працях керівник російських більшовиків В.
Ульянов (Ленін). Тому, незважаючи на свою "підтримку" України, наприкінці 1917 р.
Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили також роззброєння в
Україні Центральною Радою більшовицьких воєнізованих загонів і пропуск козаків на
Дон, де точилася запекла боротьба більшовиків з антибільшовицькими формуваннями
очолюваних генералом Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала
війною. Відстоюючи національні інтереси України, Генеральний Секретаріат відхилив
російський ультиматум, при цьому припинивши постачання та вивезення хліба до Росії й
ухвалив рішення про запровадження українських паперових грошей. Таким чином,
Україна виявилась на межі війни з радянською Росією.

Зайвим підтвердженням агресивних планів щодо України збоку більшовиків можна

розглядати спробу державного перевороту, спровоковану більшовицькими групами у
Харкові. Після провалу більшовиків на Всеукраїнському національному конгресі у Києві,
де вони залишилися у меншості, 12 грудня 1917 р. у Харкові було проголошено створення
Української Народної Республіки (щоправда, радянської). Намагаючись таким чином
заплутати українців та навколишній світ, більшовики почали рішучий наступ на
український уряд зсередини не гребуючи наданням військової допомоги "дружньому
Харківському уряду".

Прагнучи до реалізації своїх геополітичних інтересів, 21— 23 грудня у Лондоні

французький і англійський уряди провели з ініціативи останнього зустріч (конференцію),
на якій було порушено питання про збереження Східного фронту. Це означало, фактично,
розгляд проблем, дотичних до України, як у територіальному, так і у державно-
політичному аспектах. Конференція прийняла таємну військову конвенцію між Англією
та Францією стосовно спільних дій на Півдні Росії. За умовами конвенції, Південь Росії
був поділений на сфери впливу: англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя, Курдистан) і
французьку (Україна, Крим, Бессарабія). На перший погляд, поділ виявився досить
умовним, оскільки на території України діяли як французькі сили, так і частини Великої
Британії, а також інших союзників. Тому говорити про французький характер зони, до
якої ввійшла Україна, немає підстав. Такий поділ був зумовлений суто економічними
чинниками. Адже в економіці України в структурі іноземного капіталу чільне місце
незаперечно посідав франко-бельгійський капітал (84,1 %), тоді як британський — 5,3 %,
франко-німецький — 7,2 %.

Характеризуючи процес становлення відносин між Україною та державами Антанти,

керівник зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин писав: "Усе наше знайомство
зі союзниками Росії можна поділити на три періоди: перший — напівофіційний,
напівприватний; другий — офіційний; третій — період офіційних дипломатичних
відносин. Увесь час у цих зносинах вели французи, але потроху з'являлись англійці,
американці, італійці, румуни та серби".

Найбільш іптенсивними ці відносини стають після прийняття Центральною Радою 20

листопада Третього Універсалу, який започаткував етап відокремлення України в
самостійну державу.
За свідченням О. Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії
при ставці Південно-Західно- го фронту Ж. Табуї зі своїми офіцерами та майором
англійської служби Дж. К. Л. Фіцвільямсом. Прибулі заявили: "Союзники з симпатією
ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність
умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу
і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час
все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".

Однак відповіді на свої пропозиції держави Антанти не отримали. Натомість була

висунута попередня вимога про визнання належним чином державності України та
призначення своїх представників при її уряді, на що офіційний Париж і Лондон
відреагували позитивно. До Києва прибули їхні представники: у другій половині грудня
— французький генерал Ж. Табуї, а дещо пізніше — повірений у справах Великої Британії
П. Багге. Париж і Лондон надіслали ноти на адресу Центральної Ради про визнання
України та призначення своїх представників при уряді УНР. Вручення ноти, в якій
французький уряд визнав Україну, відбулось 4 січня 1918 р. Наступного дня Франція
поінформувала інші держави про свій крок. Згодом аналогічно вчинив уряд Великої
Британії: П. Багге 6 січня 1918 р. вручив В. Винниченку вірчі грамоти.

Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції,
визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не
був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це
підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і
Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто
українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після
консультації з представниками Франції".

Як свідчать опубліковані матеріали МЗС Великої Британії, П. Багге, вивчивши ситуацію в

Києві, погодився з Ж. Табуї утому, що: "з огляду на австрофільські тенденції більшості
українського уряду, котрі можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир
з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР".

Водночас із визнанням України Францією та Великою Британією спостерігається

коливання зовнішньополітичного курсу українського уряду. З незрозумілих, на перший
погляд, причин він почав переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про укладання
сепаратного мирного договору у Бресті. Приймаючи дипломатичних представників
Антанти, Рада Міністрів УНР надсилає 10 січня 1918 р. ноту до урядів усіх держав. У
цьому документі було викладено основні напрями зовнішньої політики УНР і
задекларовані такі вимоги щодо проголошення миру:

 Політика УНР буде спрямована на завершення війни та примирення всіх воюючих

держав.
 Мир має бути справедливим і забезпечити всім народам, великим і малим, однакові
права у виявленні права на самовизначення.
 Законний уряд України все ще утримує єдиний фронт власними силами і
представляє Україну на міжнародній арені, а тому має бути запрошеним і брати
участь у всіх міжнародних форумах і мирних конференціях. .

У цій же ноті було задекларовано неприйняття Раднаркому як загальноросїйського уряду

та легітимності його рішень для вільних республік. В одному з пунктів ноти уряд УНР
залишив можливість утворення нової федеративної Російської Республіки, але це було
неможливо, власні інтереси мають представляти самі республіки.

Водночас Україна продовжувала вести активні мирні переговори з Німеччиною і Австро-

Угорщиною, що всіляко заохочував Берлін, щоб ліквідувати Східний фронт і розв'язати
питання про забезпечення продуктами та іншими матеріалами.

Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних
справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу
й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання
загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.

Тим часом до Ясс, де перебувало командування об'єднаних союзних військ Півдня Росії,
було відправлено українську делегацію, до якої увійшли, зокрема, А. Галіп та Є. Голіцин-
ський. 18 січня 1918 р. вони провели зустріч із представниками Франції, Великої Британії,
США та Італії. На закиди європейців щодо причин ведення переговорів у Брест-Литовську
українські представники заявили: "Не маючи армії, будучи неспроможною продовжувати
війну, Україна змушена вести мирпі переговори. Вимоги миру поширені серед
українського населення, тому уряд Ради (Центральної — О.К.) не міг би протистояти
цьому, особливо, якщо більшовики укладуть мир з Австро-Угорщиною і Німеччиною...".

До урядів держав Антанти було висунуто ще декілька вимог, а саме:

 Визнання незалежності України та призначення своїх представників (Україна вже

була формально визнана на той час — О.К.).
 Фінансова підтримка українського уряду.
 Можлива підтримка Антантою промисловості України.

Вислухавши вимоги української делегації, союзники висунули низку вимог, виконання

яких могло наблизити офіційне визнання та надання допомоги Україні:

 Україна має запевнити їх у тому, що навіть якщо вона й не робитиме фінансових

видатків на війну, однак не укладатиме сепаратного миру.
 Український уряд має зрозуміти, що він тоді вступив у відносини з нашим ворогом.
 Влада має бути організована за сприяння військової місії союзників, збройних сил,
які могли б не лише гарантувати порядок усередині країни, а й представляти її
незалежною від атак із-поза її меж.
 Український уряд має налагодити взаємозв'язки з іншими автономними урядами.
 Український уряд має полегшити постачання Румунії та забезпечити регулярне
залізничне сполучення.

Французький представник додав, що він уповноважений визнати незалежність України та

готовий зробити це негайно після відповіді української сторони, яка задовольнить його.
Такої відповіді не було. Обізнаність українського уряду з цими вимогами підтверджують і
українські джерела. Однак він продовжував вести переговори з Німеччиною, відкинувши
можливість отримати фінансову, військову допомогу та й, врешті, офіційне визнання
України.

Успішний перебіг переговорів у Брест-Литовську зумовив досить оптимістичний настрій

міністра міжнародних справ України О. Шульгина. Висловлюючи сподівання на добрий
мир, О. Шульгин закликав українських громадян обороняти чинний лад; підтримувати
уряд і боротися проти ворожих сил. Як бачимо, ведення Україною переговорів у Брест-
Литовську з Центральними державами не було таємницею для дипломатів Антанти.
Можна також пояснити наполегливість представників Антанти у відверненні українського
уряду від укладення сепаратного миру з Німеччиною ціною надання Україні фінан- сово-
економічної та військової допомоги аж до її офіційного визнання (де-юре). Водночас, як
згадував відомий український політичний діяч, згодом гетьман України, Павло
Скоропадський, проголошення самостійності УНР 24 січня "дуже не сподобалося
французам. Вони мені тоді говорили, що ніколи самостійна Україна не буде визнана'1.

Прагнучи припинення війни та встановлення рівноправного миру, Центральна Рада,

репрезентуючи Україну, змушена була проголосити її незалежність, щоб вона виступила
як суб'єкт міжнародних відносин. Мотивуючи необхідність такого кроку, голова
Центральної Ради наголошує: "...для здійснення (укладання) миру та захисту нашого краю
від нападників, наше правительство мусить мати повну свободу діяльності, яку може дати
тільки державна незалежність нашої республіки. Сильний тільки той, хто стоїть одинцем,
— каже відома, глибоко справедлива, незважаючи на свою дивовижність, фраза славного
скандінавського психолога...". "У люту небезпечну хвилину, яку переживаємо ми, т-
продовжує Гру шевський, — це правильний крок. Потрібно відкинути ілюзії, мовби-то ми
можемо на когось опертись, мовби-то хтось стоїть за нами — якийсь "єдиний фронт",
якась солідарність народів і країв бувшої російської держави", коли в дійсності нічого
такого немає, а властиво навпаки — останки і пережитки тих колишніх зв'язків тільки
гальмують, дезорганізують наші зусилля".

Отже, було зроблено крок до узаконення розриву зв'язків із колишньою Російською

імперією та відкрито шлях до співпраці не лише зі союзниками Росії, а й з її суперниками
— державами Четверного союзу, до чого Україну штовхнув розвиток подій. Позитивним
моментом стало проголошення самостійного розвитку та переміщення акценту з
федералістичногб* на державницький принцип.

Наскільки наполегливими були кроки Антанти відвернути УНР від укладення сепаратного
миру, настільки Німеччина прагнула до його підписання. Участь делегації Центральної
Ради у мирних переговорах у Бресті була для Берліна просто життєвою потребою не лише
з огляду на природний інтерес до України, а й щоб використати її як аргумент проти
агітаційної діяльності російської радянської делегації. Представники політичної верхівки
держав австро-німецького блоку вбачали в Україні не лише партнера, а й засіб, за
допомогою якого можна здійснювати тиск на більшовиків у питанні щодо швидкого
укладання миру. Декларуючи підтримку прагнень до самостійності українців, вони влучно
визначили основний чинник, який змусив уряд України так рішуче змінити напрям
зовнішньополітичної активності держави. Переговорний процес у Бресті закінчився 9
лютого 1918 р., внаслідок якого було укладено договір між УНР та державами Четверного
союзу. Спричинене історичним розвитком підписання Брестського миру між Україною,
Радянською Росією та державами Четверного союзу призвело до зміни міжнародної
ситуації у контексті здійснення планів російських політичних партій, які в багатьох
позиціях були добре зрозумілі та співзвучні з програмами повоєнного устрою світу
правлячих кіл Лондона, Парижа і Вашингтона.

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-
Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною
Республікою, з іншого, — 9 лютого 1918 p., ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила
Радянська Росія, — 3 березня 1918 р. Причому партнери по переговорах нізащо не
погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме
Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли
Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Мирна угода складалася з 11 статей. За умовами договору визнавалася самостійність УНР;

визначалися її кордони; встановлювався порядок евакуації з України війсіЛс держав
Антанти; встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Четверного
союзу; декларувалася відмова сторін договору від контрибуцій; врегульовувалися
проблеми військовополонених; визначалися обсяги постачання з України сировини та
продовольства; регулювалися правові відносини між сторонами; обумовлювалась
цілісність статей договору; стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.

За умовами мирного договору кордони між УНР та Австро- Угорщиною визначалися за

довоєнними кордонами Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею, мав бути
встановлений змішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності",
— ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії спричинив і те, що
сторони відмовилися від покриття взаємних військових затрат і контрибуцій. Була в
договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і
продовольчих "лишків". Ця теза була розгорнута й конкретизована аж 23 квітня, коли
німецьке й австрійське керівництва вже відчули можливість диктувати умови. 10 вересня
того ж року угода була пролонгована. Для України таке формулювання означало
насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 млн
пудів хліба (приблизно 1 млн т), 400 млн яєць, 2,76 млн пудів худоби живою вагою, 37,5
млн пудів залізної руди тощо.

Під час підписання договору було укладено додатково таємну, угоду про поділ Галичини
на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один
коронний край. Це було доволі важким для Австро-Угорщини кроком, але бажання
німецького керівництва до укладення миру переважили її геополітичні інтереси. Однак
доволі швидко трапився витік інформації, що призвело до розірвання цієї умови.
Зрозуміло, що це завдало потім непоправної шкоди боротьбі за соборність України. За
умовами Брестського договору, Україні з боку держав Четверного союзу надавалася
суттєва позика в сумі 1 млрд карбованців.

Загалом позитивно оцінюючи укладений мир, В. Винничен- ко висловив жаль щодо його
наслідків: "Мир цей був би дуже корисним для української держави й для її уряду,., коли б
при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом сприятливих
обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати,
охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це дійсно був би
корисний мир... Коли без чужої сили реалізацію того миру не можна було сподіватися —
то весь мир уже набирав іншого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала
переводити його в життя".

Не заперечуючи необхідності укладання миру, негативні наслідки Бреста передбачав О.

Шульгин: "Всі були згідні в тому, що не можна допустити, щоб совєтські представники
говорили в нашому імені. Що б там не було, але принаймні треба було бути присутніми у
Бресті". Водночас О. Шульгин підтримував постійний зв'язок із делегацією, наполягаючи
на утриманні її незалежності як від Росії, так і від держав Четверного союзу. Його
особливо непокоїло, що участь української делегації у переговорах перекреслювали
успіхи молодої української дипломатії у стосунках із Антантою. Такої самої думки був і
Д. Дорошенко. Загалом ставлення О. Шульгина до факту укладання Брестського миру
підтверджує його відставка з посади міністра закордонних справ та відмова від пропозиції
ввійти в уряд В. Голубовича та Ф. Лизогуба.

Дискусійним у науковій літературі залишається питання так званої військової допомоги

Німеччини, початок якої збігся хронологічно з укладенням Брестського договору. Як
засвідчують архівні матеріали, переговори про надання військової допомоги УНР з боку
держав Австро-німецького блоку розпочалися відразу після укладення договору, саме
тоді, коли стало відомо про залишення Українською Центральною Радою Києва під
ударами радянського агресора. Тому твердження про умову воєнної окупації Німеччиною
України є сумнівним. Водночас, у процесі переговорів українська сторона вимагала
направити до України частини, сформовані в Австрії з Військовополонених українців і
січових стрільців чисельністю близько ЗО тис. осіб. Натомість Австро-Угорщина та
Німеччина ввели майже 500-тисячну власпу армію. Більшість Волині та Київщини
окупували німецькі війська, а південну Україну —* австрійські.

Інтервенція німецьких військ на Україїгу після підписання Брестського миру було також
радше вимушспим, ніж бажаним кроком. Аналіз мемуарів безпосередніх учаспиків
переговорного процесу між Україпою та Чстверпим союзом свідчить про вимушений
характер звернення до Німеччини щодо надання воєнної допомоги. Згадуючи про свою
зустріч у потязі з М. Гру- шевським між Сарнами і Житомиром, у час, коли до Україпи
просувались німецькі війська, учасник Брестських переговорів О. Севрюк писав: "Ми
були удвох, і професор М. Грушевський плакав. Вступ німців па Україну був драмою і
його особистого життя". Негативну оціпку давав договору й С. Петлюра. Акцентуючи па
тому, що Брест зіпсував стосунки УІІР з Антантою, він у листі до Аптоновича писав: "Ми
потерпіли велику невдачу... головно через нашу ізольованість од світу і ту блокаду, в яку
кинула нас Антанта.

Отже, Брестський мир виявився успіхом для молодої української дипломатії, одпим із
перших кроків па шляху до припинення війни. Говорячи про зовнішньополітичні
альтернативи Центральної Ради, варто констатувати, що переговори та підписання
договору українська сторона розглядала як засіб до припинення війни, як один зі шляхів
утвердження української державності. Об'єктивні чинники зовнішньополітичного
характеру спричинили підписання договору, а питання про падання військової допомоги
було наслідком збігу обставин і не входило до умов мирного договору.

Доволі цікавою була оцінка укладеного договору політиками країн Антанти. Оцінюючи
підписаний договір одразу після отримання новин з Брест-Литовська, один із працівників
британського Форін Офісу висловився так: "Нічого не змінилось в Росії з учорашнього
дня, окрім доданого клаптика паперу, що став поворотним моментом і відкрив нові
горизонти для підступної дипломатії. Німеччина, проваливши намір укладення миру з
російською революцією, уклала її лише з частиною і використає її як армію проти
більшовиків. Перші формування були треновані німцями на помор'ї Росії. Для підтримки
України Австрія відправлятиме рекрутованих у Галичині стрільців. Ця політика
зваблюватиме до завершення розчленування Росії. Це розчленування є можливим без
розпаду Австрії''. Змінивши орієнтацію на Німеччину, Центральна Рада намагалась
послабити свої стосунки з Антантою. Інакше не можна пояснити конфлікт між
українським урядом та представниками Бельгії, Франції й Англії. Щодо громадян цих
країн, особливо офіцерів, було вжито заходів після заборони їхнього перебування на
території України. Зрозуміло, що це обурило уряди цих країн і укріплювало їхню думку
про більшовицький характер Центральної Ради.

Прагнучи якось залагодити цей конфлікт, державний секретар закордонних справ О.

Шульгин принаймні двічі (збереглось два документи — О. К.) надсилав роз'яснення
британському консулу в Києві: "Ми маємо честь повідомити Вас, — зазначалося у
телеграмі від 10 січня 1918 р., — що, відповідно до статті 1, пункт В, особи, що мають
офіційний статус, не є об'єктом видворення з Києва". Згодом до британського консульства
надійшла телеграма О. Шульгина від 15 січня про те, що "Містер Віндавський, містер
Фішенбрудер, містер Бішоп, маючи офіційний статус, не були об'єктами розпорядження
покинути Київ". Безумовно, що навіть ці роз'яснення не надавали авторитету урядові
України, який, отримавши визнання своєї державності, одразу пішов на конфлікт з
державами Антанти, котрі ще вчора були союзниками.

Вийшовши зі складу кабінету, О. Шульгин напише: "Два акти з діяльності за останній час
схвилювали мене... Перше — це розпорядження міністерства внутрішніх справ про
заборону деяким чужоземним громадянам, а саме офіцерам Франції, Англії, Бельгії
перебувати на території України. Друге — лист - відповідь міністерства закордонних
справ представникові інтересів Франції і Англії — іспанському консулові Василіаді (з
приводу відсутності урочистого визнання УНР з боку Англії та Франції— О.К.)... Дійсно
не відбулось урочистого акту визнання Республіки з боку зазначених держав. Але чи є це
доказ, що ці держави не визнали нашої республіки... Встановлення дипломатичних зносин
з іншою державою є вже акт її визнання... Англія та Франція визнали УНР і це акт
надзвичайної історичної ваги".
Засудивши акції уряду В. Голубовича, О. Шульгин водночас висловив захоплення щодо
визнання України, жодним словом не обмовившись про зміну в орієнтаціях України.

Будучи прибічником повноцінних стосунків УНР з усіма державами, концепція О.

Шульгина ґрунтувалась не лише на бажанні будь-якою ціною здобути визнання Антанти
чи Четверного союзу, а й на прагненні загального примирення у Європі за безперечною
участю України. Однак нестійке внутрішньополітичне становище в державі зумовлювало
й нестабільність у зовнішній політиці. Це ще раз підтверджує факт, що тгід час ведення
переговорів відбулась зустріч Ж. Табуї з В. Винниченком, під час якої французький
представник запевнив голову уряду України у готовності Франції повністю визнати
державність України, а представник при командуванні Антанти, котре розташоване в
Яссах, Сент-Оляр, крім цього, пов'язував визнання з виділенням для України 800 млн
рублів золотом і наданням технічної та військової допомоги. У винагороду за підтримку
Східного фронту, Україні обіцяли 50 тис. чеських військовослужбовців підкріплення.
Українські дипломати в Яссах, І. Коростовець та А. Галіп, рекомендували урядові
підтримати фронт і утворити спільну з Антантою армію.

Однак західну допомогу було відкинуто ще до підписання Брестського договору. Уряд

УНР продовжував переговори з Німеччиною і державами Четверного союзу про
укладення миру, а отже, йшлось про фактичний розрив з Антантою. Він не міг не розуміти
цього.

Очевидно й те, що, підписуючи мир з Німеччиною, українські політики сподівались на

вихід України з війни без негативних наслідків. Адже міністр закордонних справ
Української Народної Республіки О. Шульгин наголошував на необхідності
дотримуватись нейтралітету у відносинах з державами різних військово-політичних
блоків: "Треба входити в міжнародний концерн держав. Великі держави світу, а за ними і
багато менших, поділились на дві комбінації: Антанти і Четверного союзу. Нам, як
державі молодій, не слід входити ні в той, ні в інший склад держав. Повний нейтралітет —
ось наш національний інтерес. В нашому існуванні і побуті можуть бути зацікавлені як
одна, так і друга сторона. На цьому ми можемо виграти і здобути свою незалежність
фактично".

Отже, питання самовизначення України, як державно - політичного утворення,

трансформувалося з ідеї автономії в оновленій Російській Федеративній Республіці на
вимогу відокремити Україну в самостійну державу.
Ідея самостійності України формувалась під впливом внутрішньо - та
зовнішньополітичного чинників. Утворення на території Російської імперії національних
органів управління актуалізувало проблему самовизначення національно - політичних
утворень. Українські політичні кола шукали шляхів зближення з іншими державами, щоб
гарантувати безпеку держави та знайти союзників в обороні України від більшовицьких
армій, які провадили окупаційну політику стосовно останньої.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свої вплив та авторитет, бо більшість населення
України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Звичайно, Центральна Рада
швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-
німецькими військами. Але не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє
невдоволення. Німецька сторона небезпідставпо вважала себе ошуканою, оскільки доволі
швидко стала зрозуміла неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов'язання
про постачання Німеччині й Австрії "лишків" продовольства. Більше того, командування
окупаційних сил вирішили діяти на власний розсуд. Уже 6 квітня Головнокомандувач
німецькими військами фельдмаршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву
селянами всієї землі, а згодом — наказ про введення військово-польових судів для
українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної української дивізії
Центральної Ради — "синьожупанників". І хоча Центральна Рада робила спроби
заперечити накази Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів, вони виявились
малоефективними. Центральна Рада спромоглася доручити: "1) Міністрові земельних
справ оповістити всю людність України, про втрату сили наказу фельдмаршала Айхгорна;
2) Міністру закордонних справ Скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як
і проти всякого дотеперішнього самовільного втручання німецько-ав- стро-угорських
військових властей у соціально-політичні відносини на Україні; 3) Голові Ради Народних
Міністрів зробити відповідну заяву-ноту берлінському урядові в справі цього наказу". Це
фактично поодинокі протести Центральної Ради, сили якої невпинно танули. Передчуття
близького фінішу прискорили прийняття важливих державних документів: на останньому
засіданні, 29 квітня, було ухвалено конституцію УНР, змінено земельний закон і обрано
М. Гру шевського президентом УНР.

Однак цей рішучий крок виявився запізнілим. Того ж дня гетьманом України з
виконанням певних формальностей став великий український поміщик, колишній
царський генерал — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її
політичного та соціального розвитку. Закономірною стала зміна зовнішньополітичних
пріоритетів України та їхнє практичне втілення.

Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність урядів Української Центральної Ради, можна

виділити такі тенденції:

 Становлення зовнішньополітичних відносин України з іншими державами пройшов

неофіційний, напівофіційний та офіційний періоди існування.

 Розвиток британо-українських і фраико-українських відносин 1917— початку 1918

р. свідчить про відсутність у зовнішньополітичній доктрині Великої Британії та
Франції чіткої позиції стосовно "українського питання". Самі українські політики не
бачили у цих відносинах стратегічної мети, а орієнтувалися па ідею автономії та
нейтралітету.

 Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється,
з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого —
відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії
України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило
ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради визначалися низкою

чинників міжнародного характеру. У цей період спостерігається зародження ідеї
різновекторної дипломатії, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального
миру та захисту своєї держави від агресії більшовицького режиму. Ця ідея втілилась в.
укладенні Україною Брестського мирного договору з державами Четверного союзу.