ТЕМА 3.

УНР в системі міжнародних відносин

1. Передумови встановлення гетьманату в Україні. Зовнішня політика Української Держави доби
Гетьманату.

Прихід до влади Павла Скоропадського зумовлювався низкою об'єктивних та суб'єктивних факторів,

що пов'язуються із занепадом Української Центральної Ради.

Як відомо, до майже цілковитої втрати популярності Ради серед населення, передовсім, призвела її
непослідовна й невдала про-соціалістична внутрішня та зовнішня політика. Вона стала головною
передумовою занепаду Української Центральної Ради. Безсилля УЦР в організації державного апарату
призвели до втрати реальної влади її органів на місцях.

Таким чином, наприкінці березня 1918 р. організаційно оформилася опозиція до Української

Центральної Ради в особі Української народної громади, керівництво якої передбачало встановлення
сильної одноособової диктаторської влади й визначило основні напрями державної політики.

Такі плани, з одного боку, нехай теоретично, однак рятували Українську державу, а з іншого -
збігалися з прагненнями німецько-австрійського командування усунути від влади Українську
Центральну Раду. Для відсторонення Центральної Ради від влади у фактичних господарів становища в
Україні були суб'єктивні підстави, адже уряд УНР затягував роботу військових комісій, гальмував
підписання тих економічних угод, які німці хотіли нав'язати. Усе це об'єктивно призвело до конфлікту
між урядом УНР і німецьким командуванням в Україні.

Переворот було здійснено 29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському хліборобському з'їзді (з'їзді
Союзу Земельних Власників України), делегати якого (6432 особи) постановили, що "для спасіння
країни...необхідна сильна влада,... потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв - гетьман".
Гетьманом України проголосили генерала Павла Скоропадського.
Дослідники (Подковенко) зазначають, що загальна підтримка його кандидатури була зумовлена
низкою суттєвій чинників: по-перше, П. Скоропадський мав гетьманський родовід; по-друге, він
належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їх підтримку; по-третє, гетьман був
досить популярним серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, досвідчений
воєначальник, командир Першого Українською корпусу, що надавав військову підтримку Центральній
Раді.

Павло Скоропадський прийняв умови німецького командування (визнання Брестського миру, розпуск
Центральної Ради, погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання
українських збройних формувань, впорядкування адміністративного апарату, відновлення власності на
землю, вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності, зобов'язання щодо забезпечення
потреб військ Центральних країн і сплати за військову допомогу Україні), які, власне, й визначили
політику нової влади.

У перший день приходу до влади гетьман відразу видав декілька нормативно-правових актів, які
становили правову основу Його режиму. У "Грамоті до всього українського народу", що мала вид
окремої листівки, П. Скоропадський закликав додержуватися порядку і спокою в країні.
Конституційною основою нової держави стали оголошені того ж дня "Закони про тимчасовий
державний устрій України", згідно з якими Центральна Рада, Мала рада розпускалися, закони
Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися, назва "Українська Народна
Республіка" замінювалася новою - "Українська держава".

І все ж навіть за таких однозначних та жорстких умов українці досягли певних успіхів на
дипломатичній ниві. Якщо в добу Центральної Ради Україну "де-юре" визнали лише держави-
члени Четверного союзу, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім: Азербайджан, Грузія,
Дон, Кубань, Польща, Фінляндія, Румунія і Швейцарія. "Де-факто" було встановлено
відносини ще з вісьмома державами - Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією,
Норвегією, Персією і Швецією.

З офіційними візитами в Німеччині побували прем'єр-міністр та гетьман. Ф Лизогуб домовився

про надання Німеччиною кредиту і розвиток взаємної торгівлі та підтримку України в
територіальних суперечках із сусідніми державами. Набагато більше значення мав візит
П.Скоропадського у вересні 1918 р. На зустрічах з Вільгельмом II і рейхсканцлером Г.
Гертлінгом була погоджена лінія українсько-російського кордону, Крим визнано автономною
частиною Української Держави, останній передавалася частина кораблів Чорноморського
флоту (лінкор, крейсер, 11 міноносців і декілька підводних човнів) з числа тих 35 кораблів, що
за умовами Брестського миру з Росією перейшли у власність Центральних держав.
Німеччина й Австро-Угорщина стали головними торговельно-економічними партнерами за
умовами Брестського миру з Україною. 10 серпня 1918 р. була укладена нова торговельна
угода, за якою до Центральних держав мала бути вивезена третина зібраного врожаю і третина
виробленої металопродукції, 10 відсотків цукрового виробництва тощо. Україні надавався
кредит в мільярд німецьких марок, союзники зобов'язувалися поставити значну кількість
вугілля, нафти і нафтопродуктів, сільськогосподарської техніки і промислового устаткування.

Прагнучи досягти міжнародного визнання, гетьманський уряд робив кроки, спрямовані на розширення
взаємовідносин передусім із нейтральними державами, що були представлені численними
консульськими установами в різних містах України поряд із консульствами Німеччини та Австро-
Угорщини. В архіві зберігається документ Канцелярії Міністерства закордонних справ Української
Держави, в якому перелічені консульські установи іноземних держав, розташовані на території
України в часи Гетьманату, він свідчить про функціонування та діяльність в Українській Державі 64
консульських установ 19-ти держав (Антанти, Четверного союзу, нейтральних), серед них 9
Генеральних консульств, 20 Консульств, 26 віце-кон- сульств і 9 консульських агентств.

Чимало проблем зовнішньополітичного характеру змушували українську дипломатію шукати виходу,

звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення
відносин Німеччини з Україною здійснили офіційні візити Голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам
гетьман. Було цс між 3 та 17 вереспям 1918 р.
Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до
Берліна прем'єра Ф. Лизогуба Німеччина визнала право Україии на Крим, а вересневий візит Гетьмана
вирішив питання про передапия Україні частини Чорноморського флоту.
2. Діяльність Міністерства закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка. Відносини з
Доном, Кубанню, Білоруссю. Кримський півострів в зовнішній політиці уряду П.
Скоропадського.
20 травня 1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва
зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії,
Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві.
В липні-серпні 1918 при активній участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського
миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини).

В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала С. Сулькевича у Криму
Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких
кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України.

Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом
Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського
уряду на повністю національній основі.

В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у
Берні.

Водночас установлення відносин Української Держави зі сусідами не завжди було безхмарним. Не

минув увагою гетьманський уряд і проблему півдня України, зокрема, проблему Криму. Питання
стосувалося територіальної приналежності природної в географічному значенні півострова до
української території. Специфіка полягала в тому, що Кримом цікавилася не лише Україна, а й
німецька та радянська дипломатії, які провадили складну політичну гру довкола майбутнього статусу
цього стратегічно важливого півострова. Не гаючи часу, гетьманський уряд уже 12 червня 1918 р.
вручає німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Водночас,
міністерство звертається з аналогічною вимогою до уряду Криму, на що отримує рішучу відмову,
оскільки більшість татарської владної еліти, що стала осередком формування політичної влади на
півострові, висловила бажання щодо незалежності Криму. У відповідь на такі заяви український уряд
переводить стосунки з кримським урядом на ринкові відносини. Постачання хліба, зерна, сировини й
енергоносіїв здійснюється на паритетних засадах за світовими, а не за внутрішніми цінами. Після
аргументів економічного характеру, що виявили природній зв'язок України й Криму, кримська влада
сіла за стіл переговорів. Вони розпочалися 5 жовтня в Києві. Але ці переговори були
малоефективними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при
збереженні державної самостійності Криму, Україна ж погоджувалася падати Кримові лише
автономію. Ці переговори були перервані кардинальними змінами, що стрімко поширювалися в Європі
та світі.

  Білорусь: За Брестським договором до України відійшли три південні повіти

колишньої Мінської губернії: Пінський, Мозирський і Річицький, де проживало змішане
 українсько-білоруське населення. Початково повіти інкорпорували до складу
українських Волинської та Холмської губерній. Однак проти такого рішення виступав
самопроголошений уряд Білоруської народної республіки. У червні до Києва прибув її
надзвичайний посол Роман Скірмунт, який провів переговори щодо перегляду лінії кордону
з українським міністром іноземних справ Дмитром Дорошенком. Зустріч закінчилися без
успіху, оскільки з'ясувалося, що білоруський уряд не мав реальної влади в Білорусі. В
результаті, за згодою німецького командування, уряд Української Держави розповсюдив
свою владу на всі північні території, на які претендував. Постановою Ради Міністрів від 14
серпня на їх основі створили Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі. Зі
стратегічних мотивів до України також приєднали Гомельський повіт Могильовської губернії,
який включили до Чернігівської губернії[10].


  Дон: Відносини Української Держави з Доном мали союзницький характер. Початково

обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Зокрема, Україна прагнула
приєднати Таганрозький округ і західні волості колишньої Області війська Донського понад
річкою Калитва, що були заселені українцями. Донці мали претензії на Старобільський
повіт Харківської губернії та Луганськ. В травні розпочалися двомісячні переговори між
українським міністром закордонних справ Дмитром Дорошенком та донськими
представниками — міністром торгівлі Володимиром Лебедєвем та послом в
Україні Олександром Черячукіним. Зважаючи на більшовицьку загрозу обидві сторони
пішли на поступки. 8 серпня уряди Української Держави і Дону підписали договір, за яким
визнали незалежність обох країн і зрікалися територіальних претензій. Міждержавний
кордон встановлено по межі між Областю війська Донського з одного боку
та Воронізькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого. В
районі Маріуполя до України приєднано невелику територію для забезпечення цілісності
управління містом та портом. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах
українців та донських козаків, що проживали в Донській республіці[11]. 18 вересня уряди
України і Дону уклали окрему угоду щодо господарського життя Таганрозького
промислового району. Керівництво ним здійснювала спільна доно-українська комісія,
дислокована у Харкові. Політичний союз та економічна співпраця України і Дону
зміцнювали їхні позиції в боротьбі проти російських більшовиків. Проте каменем
спотикання залишалося кубанське питання — обидві сторони прагнули приєднати Кубань до
себе[12].


  Крим: Гетьман Скоропадський твердив, що: «Україна не може існувати без Криму — це
буде тулуб без ніг» і приєднав Крим до України. Це сталося восени 1918 р. внаслідок
спланованої ним економічної блокади[13]. Справді, контроль за цінним у стратегічному плані
Кримським півостровом давав змогу або гарантувати безпеку та економічні інтереси України
 в Причорномор'ї, або ж, в іншому разі, створював велику загрозу її суверенітету. У квітні
1918 р. радянські війська були витіснені з території України австро-німецькими військами,
разом з якими повернулися збройні формування Центральної Ради. В ситуації, що змінилася,
Центральна Рада почала відстоювати включення Криму до складу УНР. За наказом
військового міністра О. Жуковського створено Кримську групу Армії УНР під керівництвом
полковника Петра Болбочана. Перед нею уряд УНР поставив завдання очистити Крим від
більшовицьких військ і встановити контроль над Чорноморським флотом. Українські війська
зайняли Сімферополь і Бахчисарай, але на вимогу німців змушені були залишити півострів.
За добу Гетьманату спроби возз'єднання півострова з Україною продовжувалися. Зрештою
гетьман у серпні 1918 р. влаштував тут економічну блокаду, що призвело до входження
Криму до складу Гетьманату у вересні-жовтні 1918 р. На думку голови Кримської організації
Української народної партії Олега Фомушкіна офіційною датою повернення Криму до складу
України має бути 28-29 вересня 1918 р.[14]. Гетьман Скоропадський хотів бачити Крим
автономією у складі України. Було розв'язано питання з українським Чорноморським
флотом. Усі екіпажі кораблів, які на 80 % складалися з українців, миттєво підняли синьо-
жовті штандарти, а згодом Гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та
допоміжних суден. Але, на жаль, це було не довго. Зрештою кримські татари хотіли
входження півострова на федеративних засадах до України.


  Кубань: Українська Держава проводила політику зближення з Кубанською республікою,

плануючи створити разом з нею федерацію. Серед кубанського козацтва цю політику
підтримувала «чорноморська партія», нащадки українських запорожців, на чолі з головою
Кубанського крайового уряду Лукою Бичем. Їм опиралася партія кубанських «лінійців»,
нащадків донських козаків, які виступали за союз з Доном та реставрацію імперської
Росії. 28 травня кубанський уряд направив до Києва офіційну делегацію у складі Миколи
Рябовола, Кузьми Безкровного та Григорія Омельченка для встановлення міждержавних
відносин та допомоги проти більшовиків. Послів прийняв особисто гетьман Скоропадський.
Окрім офіційних зустрічей, кубанські козаки провели таємні переговори з представниками
українського міністерства закордонних справ про справу входження Кубані до Української
Держави. Про суть переговорів дізналися донці, які натиснули на Кубанський крайовий уряд
з вимогою припинити їх. У відповідь кубанська влада надіслала київській делегації заборону
вести переговори про приєднання, наказавши зосередитися на питаннях озброєнь. В
результаті переговорів Українська Держава почала з червня надсилати до Кубанської
республіки щомісячні транспорти з рушницями, набоями і артилерійськими снарядами.
Наперекір забороні, таємні контакти між кубанським козацтвом і українським урядом
тривали.

   Польща: Згідно з Брест-Литовським миром суверенітет Української Держави поширювався
на Холмщину та Підляшшя. На їхній території була утворена Холмська губернія. Входження
цих земель до складу України спричинило протести місцевого польського населення [15].
Оскільки Польща не мала незалежності, офіційні контакти між польською та українською
сторонами відбувалися через Австро-Угорщину. Остання сподівалася на утворення
Польської держави під своїм протекторатом і діяла неприхильно до України. Через це
український уряд покладався на Німеччину, що підтримувала Київ як реальну противагу
російському та польському впливові у Східній Європі. Гетьманат ігнорував усі вимоги
австрійців провести українсько-польський кордон по річці Буг, східніше від зафіксованої у
Брест-Литовському договорі лінії. Після розпаду Австро-Угорщини, польське населення
Холмської губернії організувало національне ополчення. 5 листопада гетьман П.
Скоропадський звернувся до командування німецьких військ в Україні з проханням ввести
на територію губернії українсько-німецькі підрозділи для охорони української адміністрації
та населення. Німці погодилися, але повстання Директорії перекреслило усі плани. В грудні
1918 року польські збройні частини новоутвореної Польської Республіки спільно з
польським ополченням окупували Холмщину, Підляшшя та частину західної Волині.
Українську адміністрацію інтерновано до Калішського табору[16].


  Румунія: Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії українську

частину Бессарабії, а саме Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти, де більшість
населення становили українці. До часу розв'язання територіальної проблеми Київ не
встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні послів. 11 травня гетьманський
уряд розпочав «митну війну», заборонивши імпорт товарів до Румунії і Бессарабії. 25
червня припинена діяльність румунських приватних скупників сировини та продовольства.
Одночасно українська влада матеріально і культурно підтримувала українські організації в
Бессарабії. Восени 1918 року, користуючись підтримкою Антанти, Румунія остаточно
анексувала Бессарабію. Територіальне питання залишилося не вирішеним [17].


  Росія (більшовики): У ході переговорів з РРФСР досягнуто прелімінарної мирної угоди.

Встановлена так звана «нейтральна зона», що розмежовувала сторони до встановлення
державного кордону. Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та
Воронезької губерній. Велике значення мала боротьба з більшовицькою підривною
агітацією і шпигунством.


  Росія (білий рух): Надання технічної і фінансової допомоги Білому руху на півдні Росії.
Створення підлеглого гетьманові Особливого Корпусу з-поміж російських офіцерів-
добровольців для боротьби з більшовизмом. Роботи зі створення Південних, Північних і
Астраханської білих армій.
 3. Директорія у боротьбі за міжнародне визнання державності України. Дипломатична діяльність
Директорії. Діяльність дипломатичних місій Директорії за кордоном.
Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в
оточенні з усіх боків.

На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій
на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних
більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала
Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не
виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) — Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до
сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-
Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії
Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка
(ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з
УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних
позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом
зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Пбльщі, а також
Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у
питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх
етнографічних земель, а й відсто- яння такого кроку на міжнародній арені.

Ускладнювало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед
фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на
українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це
перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися
Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р.

Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й
Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область
УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі
самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Україна знову, як і наприкінці 1917 р., стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл
Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба,
то наприкінці 1918 р. — антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала
окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали
російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на
широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Віддзеркалюючи позицію союзників щодо перспектив творення української державності, один із

чиновників адміністрації США 12 грудня 1918 р. заявив: "Політика буде розроблена стосовно Росії, та
чи буде створена держава на Україні — це питання, яке Сполучені Штати та Союзні держави можуть
розв'язати лише після ретельного вивчення і обговорення". Таку саму позицію висвітлив і
американський посол у Румунії, який у грудні 1918 р. заявив українському уряду: "У даний час
союзники мають готові рішення в питанні про Польщу, яка остаточно відокремилась від Росії...
Питання про Бессарабію буде обговорено на мирній конференції, а також і питання про Україну".

Як показують численні матеріали, ставлення урядових кіл західних держав до України та "українського
питання" було неоднозначним. Можна стверджувати, що під час його розгляду уряди західних держав
виходили з власних інтересів, зазвичай, тактичного характеру.
Характерною рисою діяльності консульських установ за часів Директорії УНР була орієнтація на
Європу. Консульські установи існували в Берліні, Брюсселі, Відні, Женеві, Гаазі, Гельсінкі, Лондоні,
Мюнхені, Парижі, Стокгольмі, Цюриху та ін. Оскільки Директорія УНР фактично втратила контроль
над країною, то вона не мала можливості приймати іноз. дипломатичних представників. У цей час на
Паризьку мирну конференцію 1919–1920 було відправлено укр. делегацію, яка, до того ж, була
повноважним дипломатичним представником УНР у Франції, також було відправлено чимало місій до
ін. країн: Великої Британії, США, Італії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Ватикану, Румунії, Естонії, Латвії
(з Литвою), Грузії, Чехословаччини, Угорщини. У Варшаві перебувала дипломатична делегація УНР з
метою переговорів. Продовжували існувати посольства, що були засновані за часів Укр. Д-ви.

Після 1920 іноземні д-ви поступово згорнули офіц. взаємини з дипломатичними представництвами й
консульськими установами Директорії УНР, оскільки змушені були визнати уряд УСРР