ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АФЕРЕНТНУ ІНЕРВАЦІЮ

До лікарських препаратів, які впливають на аферентну інервацію, відносяться речовини, які

підвищують або знижують збудливість та провідність аферентних нервових провідників і
закінчень, а також які захищають рецептори від подразнення.

Класифікація та препарати
Місцеві В'яжучі, обволікаючі, антацидні засоби Адсорбуючі Ефірні олії та Гіркоти
анестетики засоби комбіновані
Відхаркувальні засоби*
Проносні Рослинного Солі металів Активоване Еспол* Трава полину
Див.в походження Алюмінію фосфат вугілля Меновазин* Корінь кульбаби
інших Дубова кора Алюмаг Карболонг Валідол Грава золототисячника
розділах Грава звіробою Вісмуту субцитрат Ентеросгель М'ята перцева Кореневище аїру
Лист шавли колоїдний Насіння гірчиці
Квіти ромашки Гідроокис алюмінію Лист евкаліпта
Грава череди Альмагель Бен-гей*
Супліддя вільхи Маалокс
Танін Вікаїр
Танальбін Вікалін
Ромазулан Ксероформ
Магнію оксид
Анацид
Ацетат свинцю

Лікарські засоби, що впливають на аферентну іннервацію

Засоби, що діють у ділянці закінчень аферентних (чутливих) нервів, поділяють на дві групи:
1. Засоби, що знижують чутливість закінчень аферентних нервів або захищають їх від подразливого впливу різних
агентів:
 а) адсорбуючі;
 б) обволікаючі;
 в) пом'якшувальні;
 г) в'яжучі
 д) засоби для місцевої анестезії;.
2. Засоби, що стимулюють закінчення аферентних нервів:
 а) подразнюючі;
 б) гіркоти;
 в) блювотні;
 г) проносні;
 д) відхаркувальні.
За ступенем посилення здатності пригнічувати збудливість закінчень аферентних нервів засоби першої групи можна
розташувати у певній послідовності: адсорбуючі, обволікаючі, пом'якшувальні, в'яжучі, засоби для місцевої анестезії.

Лікарські засоби для місцевої анестезії

Історія вивчення місцевоанестезуючих засобів. Проблема уникнення болю завжди турбувала пацієнтів та лікарів
різних спеціальностей. У давнині населення Південної Америки помітило, що під час жування листя Erythroxylon Coca
виникає оніміння та відсутність чутливості у ротовій порожнині. Але перші офіційні публікації використання засобів
для місцевого знеболювання з'явилися з XIX століття. Так, у 1845 р. E Rynd опублікував концепцію місцевого
застосування лікарських препаратів, що вводяться для знеболювання в область периферичних нервів, у 1855 р.
німецький хімік Goedcke виділив з листя рослини coca перший природний місцевий анестетик кокаїн. Вперше місцеву
анестезію кокаїном запропонував російський лікар
В. К. Анреп, який у 1879 р. спостерігав властивості кокаїну як в експериментах, так і на собі. Офтальмолог Carl Roller
(1884 р.) використав екстракт із листя рослини кока (кокаїн) як місцевий анестезуючий засіб для офтальмології та
заслужив загальне визнання як “батько місцевої анестезії”. У тому ж році W. В. Burke використав кокаїн для
провідникової блокади нервів на ліктьовому суглобі. Wiliam Halsted (1884 р.) вперше використав кокаїн для блокади
нижнього альвеолярного нерва, a James Coming (1885 р.) продемонстрував використання джгута для уповільнення
всмоктування кокаїну. У 1899 р. німецький хірург А. Віег застосував кокаїн інтратекально у пацієнтів при операціях на
нижніх кінцівках. A Heinrich Braun (1901 р.) вперше застосував адреналін (епінефрин) для уповільнення всмоктування з
місця ін'єкції та зниження токсичності місцевого анестетику. Дані дослідження започаткували застосування місцевої

1
анестезії в стоматології, офтальмології та для проведення регіонарної анестезії при різних видах оперативних втручань.
Через кілька років у практиці вітчизняної анестезіології перші хірургічні операції із застосуванням кокаїну проводили І.
Н. Кацауров, А. І. Лукашевич, С. П. Коломнін, В. Ф. Войно-Ясенецький, О. В. Вишневський та інші. Проте недостатнє
знання токсичності й дозування при використанні кокаїну для анестезії стало причиною тяжких ускладнень, зокрема,
несприятливої дії на серцево-судинну систему та небезпеки звикання, а в деяких випадках і загибелі хворих. У 1904 р.
німецький хімік Alfred Einhom отримав перший синтезований місцевий анестетик прокаїн (Procaine, Novocaine), який
проявляв набагато менше побічних ефектів, і запропонував його для використання у стоматологічній практиці (з 1905
р.).
1943 р. Nils Lofgren запропонував лідокаїн (Lidocaine, Xylocaine) – синтетичний анестетик, що давав значно менше
алергічних реакцій і характеризувався швидшим початком дії, який використовується у клінічній практиці з 1948 р. У
1940-1950 роках були синтезовані також найбільш поширені місцеві анестетики бупівакаїн, тетракаїн та хлорпрокаїн,
які широко застосовувалися анестезіологами до 90-х років. Проте вже з 1979 р. повідомлялося про перші спостереження
шлуночкових аритмій у поєднанні з важкими судомами після випадкового внутрішньосудинного введення бупівакаїну.
У 1983 р. G. Albright заявив в Управління по контролю лікарських засобів і продуктів харчування СІЛА (US FDA)
інформацію про 49 випадків кардіотоксичних ефектів, пов'язаних із застосуванням бупівакаїну, що включали 21
смертельний результат. Дані факти стали початком спеціальних розробок для створення нових місцевих анестетиків
сильної та тривалої дії із меншою кардіо- і нейротоксичністю, до яких належать артикаїн (1970-1980 рр.) та ропівакаїну
гідрохлорид (1985 р.). Проте пошук “ідеального" місцевого анестетика, який відповідає усім потребам анестезіологів,
досі триває.
Засоби для місцевої анестезії (місцевоанестезуючі засоби, місцеві анестетики) (від грец. an – заперечення і esthesis –
чутливість) – це група лікарських засобів рослинного походження та синтетичних препаратів, що викликають оборотну
втрату больової та інших видів чутливості внаслідок прямого контакту з електрозбудливою мембраною нервових
клітин, зокрема їх відростків, а також синапсів при збереженні свідомості.
Вимоги до місцевоанестезуючих засобів:
 1. Висока вибірковість дії.
 2. Відсутність негативного (подразнювального та ін.) впливу на нервові елементи і тканини.
 3. Короткий латентний період.
 4. Висока ефективність при різних видах анестезії.
 5. Здатність звужувати або не розширювати кровоносні судини.

Сучасна класифікація місцевих анестетиків. Відповідно до хімічної природи (наявності ефірного або амідного
зв'язку), засоби для місцевої анестезії класифікують на наступні функціональні групи: складні ефіри, заміщені аміди
кислот та комбіновані засоби (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Класифікація місцевих анестетиків

Хімічна структура місцевоанестезуючих засобів. Структурною спільністю місцевих анестетиків є ароматичний
радикал або гетероциклічний радикал, що володіє ліпофільними властивостями, і аміногрупа, яка забезпечує
гідрофільність молекули (рис. 1.2). Аміногрупа третинна, сполучена з ліпофільним радикалом вуглецевого ланцюжка.
Зв'язок між аміногрупами та ароматичним радикалом може бути ефірним (як у новокаїну) або амідним (як у лідокаїну).
Ароматичні і гетероциклічні елементи в молекулі значною мірою визначають ліпофільність анестетика, здатність
проникати через біологічні мембрани і зв'язуватися з рецептором за допомогою нековалентного зв'язку. Довжина
ланцюжка визначає ефективність і токсичність препаратів.
Розчин місцевого анестетику містить рівноважну суміш іонізованої (катіонової) солі і неіонізованої лужної частини.
Існування іонізованої і неіонізованої форм у поєднанні з ліпофільною і гідрофільними частинами початково-

Рис. 1.2. Хімічна структура місцевоанестезуючих засобів

го з'єднання забезпечує можливість проходження крізь гідрофільні та ліпофільні мембрани. Це є основною властивістю,
яка дозволяє проникати цим сполукам крізь оболонку нервової клітини і викликати анестезію. Ефірний або амідний
зв'язок між двома частинами сполуки визначає інтенсивність метаболізму і опосередковану дію, що виявляється у
специфічній токсичності речовин. Для оптимальної активності потрібен баланс між гідрофільними і ліпофільними
групами. Оскільки ефірні зв'язки гідролізуються легше, ніж амідні (як у прокаїну), ефіри, як правило, мають коротшу
дію.
Місцеві анестетики є слабкими основами. Для клінічного застосування вони зазвичай випускаються у вигляді солей,
оскільки це покращує розчинність і підвищує стабільність розчинів. У середовищах організму вони існують або у
вигляді неіонізованої основи, або у вигляді катіона. Співвідношення цих двох форм залежить від pH середовища. Чим
нижчий pH, тим більша частина місцевого анестетика перебуває в іонізованому катіонному стані. Рецептори для
місцевих анестетиків, з якими найактивніше зв'язується катіонна форма, розташовані на внутрішній стороні поверхні
2
клітинної мембрани. Зв'язавшись з рецептором, катіони важко покидають закриті канали. Проте для трансмембранного
перенесення препаратів необхідна неіонізована форма. Оскільки у зоні запалення понижений pH до 5,0-6,0 і дуже мала
частка неіонізованого місцевого анестетику, що проникає в клітину, анестезуюча активність знижується. Це пояснює
значно меншу ефективність місцевих анестетиків при запальних процесах у тканинах.
У практичному плані ефірний або амідний зв'язок молекули анестетику визначає швидкість метаболічного розпаду,
тривалість дії і токсичність засобу. Тому між двома класами місцевих анестетиків існують важливі відмінності. Ефіри
відносно нестабільні у розчині і швидко гідролізуються в організмі псевдохолінестеразою плазми, забезпечуючи таким
чином короткочасний знеболюючий ефект. Одним з основних продуктів їх розпаду є параамінобензоат, що викликає
алергічні реакції і реакції підвищеної чутливості. Аміди, навпаки, відносно стабільні у розчині, повільно
метаболізуються амідазами печінки, тому реакції гіперчутливості на амідні місцеві анестетики виникають порівняно
рідко. Крім того, місцеві анестетики амідного типу працюють на рівні натрієвих каналів мембрани нервового волокна,
мають краще проникнення у тканини в ділянці ін'єкції, діють швидше і активно взаємодіють з тканинами, що
перешкоджає надходженню місцевого анестетику в кров'яне русло. Для амідної групи характерні більш оптимальні
показники розчинності в ліпідах, сили дії, тривалості дії і константи іонізації.
Амідні сполуки набагато краще витримують зниження pH, що виникає при запаленні, мають вищий ступінь
проникнення у тканини і забезпечують ефективніше знеболення. Таким чином, у загальному випадку застосування
амідів є переважним, і в сучасній клінічній практиці аміди призначаються частіше.
Фармакокінетика основних місцевоанестезуючих засобів. Серед основних параметрів фармакокінетики відзначена
позитивна кореляція між здатністю препаратів зв'язуватися з білками плазми, періодом напіввиведення і тривалістю
знеболюючого ефекту.
Місцеві анестетики зазвичай вводять ін'єкційно в область нервових волокон для блокади проведення нервового
імпульсу. При такому шляху введення абсорбція і розподіл не мають такого значення для часу початку ефекту, як для
терміну закінчення анестезії та можливого розвитку токсичної дії на центральну нервову систему (ЦНС) і серцево-
судинну систему (ССС). У разі локальної аплікації місцевих анестетиків, початок і закінчення анестезії визначаються
здатністю препарату до дифузії.
Абсорбція. Системна постін'єкційна абсорбція місцевих анестетиків з місця введення залежить від дози, місця введення,
зв'язку препарату із тканинами, присутності вазоконстрикторів та від фізико-хімічних властивостей засобу. Аплікації
місцевих анестетиків на ділянки з багатим кровопостачанням, наприклад, на слизову трахеї, призводять до дуже
швидкої абсорбції і вищого рівня препарату в крові, ніж після ін'єкції місцевого анестетику в зони менш активного
кровопостачання, наприклад, у сухожилля. При регіональній анестезії (провідниковій блокаді великих нервів)
максимальні рівні місцевого анестетику в крові знижуються залежно від місця введення в наступному порядку:
міжреберне > корінцеве > епідуральне > у плечове сплетення > в ділянку сідничного нерва.
Абсорбцію (резорбцію) місцевих анестетиків можна сповільнити за допомогою судинозвужувальних засобів типу
адреналіну, які зменшують системну абсорбцію з депо (місця ін'єкції), знижуючи в ньому кровообіг. Це особливо
виражено для препаратів середньої і короткої дії, наприклад, прокаїну (новокаїну), лідокаїну та мепівакаїну. Зниження
локального кровообігу збільшує місцеву концентрацію препарату і захоплення його нервом. Крім того, на фоні
вазоконстрикторів загальні токсичні ефекти зменшуються внаслідок зниження концентрації анестетика в периферичній
крові практично в 3 рази. Поєднання зниження системної абсорбції та підвищення захоплення препарату нервом
призводять до пролонгації дії місцевого анестетику на 50 %. Даний ефект вазоконстрикторів спостерігається у меншій
мірі при застосуванні жиророзчинних місцевих анестетиків тривалої дії (бупівакаїн), мабуть, тому, що їх молекули
міцно зв'язуються з тканинами. До того ж, катехоламіни можуть таким чином змінювати функцію нейронів, що
анальгезія продовжується, особливо при дії на спинний мозок (регіонарна анестезія). Винятком є кокаїн у зв'язку з його
симпатоміметичною активністю.
Розподіл. Амідні місцеві анестетики широко розподіляються в організмі після внутрішньовенного болюсного введення.
Відомо, що в деяких тканинах, наприклад, жировій, відбувається їх секвестрація. У початкову фазу швидкого розподілу
препарат найшвидше накопичується в добре перфузованих тканинах, насамперед у мозку, печінці, нирках і серці. Далі
настає повільна фаза розподілу в тканинах із меншим кровопостачанням: м'язах і жировій тканині.
Метаболізм і виведення. У печінці і в плазмі крові місцеві анестетики набувають значної гідрофільності і виводяться з
сечею. Оскільки в незмінній формі вони добре проникають через ліпідні шари, то в цьому вигляді майже не
потрапляють у сечу. Кисліша реакція сечі викликає іонізацію третинних основ до форм, більше розчинних у воді.
Останні легше виводяться з сечею, оскільки їх реабсорбція погіршена.
Ефірні місцеві анестетики, зокрема прокаїн (новокаїн), дуже швидко гідролізуються в крові бутирилхолінестеразою
(псевдохолінестеразою), тому період їх напіввиведення у плазмі зазвичай дуже короткий – менше хвилини.
Амідний зв'язок місцевих анестетиків гідролізується мікросомальними ферментами печінки. Швидкість метаболізму
різних препаратів варіабельна: лідокаїн > мепівакаїн > бупівакаїн. Внаслідок цього амідні місцеві анестетики частіше
дають токсичні ефекти у хворих з порушеннями функції печінки. Наприклад, середній період напіввиведення лідокаїну
може бути збільшений від 1,8 годин у звичайних пацієнтів до 6 годин і більше у пацієнтів з важкими пошкодженнями
печінки. У хворих із зменшеним печінковим кровообігом також слід чекати уповільнення інактивації місцевих
анестетиків. Деякі лікарські засоби (пропранолол, галотан) продовжують період напіввиведення амідних місцевих

3
анестетиків, що може бути пов'язано зі зниженням печінкового кровотоку та викликаною галотаном депресією
мікросомального окислення в печінці.
Механізм дії та фармакодинаміка місцевих анестетиків. В основі анестезуючої дії лежить пригнічення здатності
мембрани генерувати потенціал дії, сповільнення транспорту йонів і проведення імпульсу нервовими волокнами, а
також гальмування аксонального транспорту білків. Основою нейрофізіологічного механізму дії місцевих анестетиків є
здатність до зниження проникності електрозбудливої мембрани для іонів натрію. Цілісність клітини та її метаболізм не
змінюються, проте, коли концентрація анестетика в розчині досягає певного рівня, проведення електричного імпульсу у
відповідь на електричну стимуляцію (деполяризація) не відбувається. Виникає блокада проникнення натрію в клітину,
що зумовлює процес деполяризації в нормальних умовах. На процес реполяризації, пов'язаний з транспортом калію
через особливі калієві канали, дія не виявляється. Фізична блокада, або конформаційні зміни в натрієвих каналах,
викликані катіонною формою місцевих анестетиків, призводять до їх тимчасової дисфункції. Дія на зовнішній отвір
натрієвого каналу не виявляється. Знаходження анестетика в безпосередній близькості до зовнішнього отвору
натрієвого каналу саме по собі не викликає порушення провідності, як було продемонстровано в експериментах з
постійним зрошуванням нервового волокна іонізованими молекулами лідокаїну. Ця іонізована (катіонна) форма
місцевого анестетика не може проникнути через ліпідний шар мембрани клітини або увійти до каналу безпосередньо
через його зовнішній отвір. Неіонізована (жиророзчинна) основна форма молекули повинна спочатку проникнути крізь
оболонку клітини і досягти аксоплазми.
Гіпотеза модульованої спорідненості рецептора пояснює механізм дії місцевих анестетиків на підставі різниці генерації
електричної активності в нормальній і анормальній тканині. Вона включає відмінності в потенціалі спокою у формі і
тривалості потенціалу дії, в часі, необхідному для відновлення збудливості після закінчення потенціалу дії.
Встановлено, що незаряджені третинні місцеві анестетики проникають через ліпідний матрикс всередину аксона і
безпосередньо взаємодіють з натрієвими каналами, оборотно блокують комірний механізм, який регулює роботу
каналу. Катіонна група місцевого анестетика зв'язується з аніонними рецепторами
гирла каналів. Надалі, після зв'язування місцевого анестетика з рецепторами натрієвих каналів, відбувається розбухання
клітинної мембрани з подальшою блокадою каналів для проходження іонів натрію.
Встановлено, що місцеві анестетики блокують не тільки натрієву, але й кальцієву проникність мембрани; взаємодіючи з
рецепторами натрієвих каналів мембран нервових клітин, конкурують за місця зв'язування з кальцієм, а також
пригнічують активність кальційзалежної АТФ-ази, фосфоліпаз, пригнічують поверхневий натяг мембрани, енергетичне
забезпечення іонних каналів.
Місцем реалізації фармакологічних ефектів місцевих анестетиків є клітинна мембрана нервового волокна. Вони
блокують проведення імпульсів у нервових волокнах, проте чутливість до анестетику залежить від діаметра і типу
нервового волокна. Мієлінізовані A-волокна більш чутливі до дії місцевих анестетиків, ніж немієлінізовані С-волокна, а
В-волокна займають проміжне положення. Цим пояснюються симптоми розвитку місцевої анестезії: в першу чергу
виникає втрата больової чутливості, а потім моторної і тактильної, при цьому вибірковість впливу на А- і С-волокна
залежить від хімічної структури місцевоанестезуючого засобу. Існує залежність місцевоанестезуючого ефекту від
хімічної структури, типу нервового волокна, але й чутливості нервового волокна до конкретного анестетику.
Разом із дією на аксональну мембрану, місцеві анестетики блокують нервову провідність на синаптосомальному рівні,
викликаючи гальмування вивільнення нейромедіаторів і передачу нервових імпульсів через синапси. На біохімічному
рівні місцевоанестезуючі засоби порушують окисно-відновні процеси в цитозолі, пригнічуючи активність
цитохромоксидаз, дегідрогеназ, цитохрому С.
Потрапляючи до кровообігу, місцеві анестетики впливають на функціональний стан серцево-судинної і нервової систем
і мікроциркуляторний кровообіг, причому цей вплив реалізується через ендотелійзалежну систему регуляції тонусу
судинної стінки, до яких відносяться простагландини, простациклін, тромбоксан і лейкотрієни.
Місцеві анестетики залежно від препарату можуть викликати збудження і пригнічення нервової системи, знижувати
збудливість і уповільнювати провідність у міокарді, викликати артеріальну гіпотензію. Крім того, місцеві анестетики
можуть викликати спазмолітичний ефект у зв'язку з впливом на гладенькі м'язи, а в значних дозах навіть викликати
нервово-м'язовий блок.
Встановлено пригнічуючий вплив місцевих анестетиків (бупівакаїну, лідокаїну) на фосфоліпазу-А і фосфоліпазу-С.
Ступінь пригнічення має позитивну кореляційну залежність від ліпофільності анестетику і проявляється у
вазоконстрикторному або вазодилатуючому ефекті – залежно від дози анестетику. Відзначено також, що місцеві
анестетики сприяють поліпшенню властивостей реології крові, викликаючи зниження агрегації тромбоцитів.
Види місцевої анестезії. Залежно від способу і мети застосування анестетиків розрізняють наступні види місцевого
знеболення.
 1. Поверхнева або термінальна анестезія (переважно використовуються дикаїн, анестезин, лідокаїн) –
забезпечується нанесенням місцевоанестезуючого препарату безпосередньо на поверхню шкіри або слизових оболонок.
Даний метод широко застосовується в офтальмології, урології, при лікуванні виразок, опіків, захворювань вуха, горла,
носа.
 2. Провідникова, або регіонарна анестезія здійснюється шляхом блокади анестетиком крупного нервового
стовбура, що іннервує певну ділянку тіла або регіон. Використовується (переважно ультракаїн, новокаїн, тримекаїн,
бупівакаїн, лідокаїн) хірургічних втручаннях і з терапевтичною метою (при невралгіях).

4
Різновидами регіонарного знеболювання є:
 а) епідуральна (перидуральна) анестезія, яка здійснюється шляхом одноразового або багаторазового введення
препарату в епідуральний простір над (навколо) твердою оболонкою спинного мозку. Для епідуральної анестезії, крім
вищезазначених препаратів, широко застосовують ропівакаїн (наропін);
 б) субарахноїдальна (спинномозкова) анестезія, основана на підведенні місцевого анестетику в
субарахноїдальний простір під павутинну оболонку спинного мозку, що блокує передачу збудження в чутливих, а потім
і рухових корінцях спинномозкових нервів і в синапсах задніх рогів спинного мозку. Даний спосіб знеболення досить
розповсюджений завдяки хорошому знеболенню і малій системній токсичності. Від 20 % до 60 % операцій і
маніпуляцій проводиться з використанням анестезіологами і хірургами цих видів регіонарної анестезії.
 3. Інфільтраційна анестезія (використовують переважно новокаїн, лідокаїн, ультракаїн, бупівакаїн, тримекаїн) –
здійснюється при пошаровому насиченні тканин слабким розчином місцевого анестетику. Даний метод вимагає
порівняно великої кількості препарату, що підвищує ризик виникнення системної токсичності.
У деяких випадках анестезуючі засоби можна вводити в кістку (внутрішньо- кісткова анестезія) або безпосередньо в
судини. Внутрішньовенна анестезія проводиться при введенні місцевоанестезуючого засобу у вену кінцівки
дистальніше накладеного жгута. У даний час фармацевтична промисловість пропонує достатньо широкий ряд місцевих
анестетиків, що дає можливість вибрати для знеболення найбільш ефективний і безпечний препарат.
Вибір препаратів для конкретного виду анестезії визначається їх здатністю проникати в тканини, силою і тривалістю
місцевої анестезуючої дії та токсичністю (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Порівняльна характеристика активності місцевих анестетиків при різних видах анестезії
Активність при анестезії
Анестезуючий засіб Токсичність
поверхневій інфільтраційній провідниковій

Кокаїн 1 3,5 1.9 3,5

Новокаїн 0,1 1 1 1

Тримекаїн 0,4 3-3,5 2,5-3,5 1,2-1,4

Лідокаїн 0,5 2-4 2-3 1,5-2

Ультракаїн 0,5 3-5 3-5 1

Примітка. Порівняльну активність і токсичність подано в умовних одиницях.
Показання до призначення місцевоанестезуючих засобів. Проведення локальної або регіонарної анестезії на різних
ділянках при виконанні:
 - лікувальних маніпуляцій (оперативні втручання в хірургічній практиці, стоматології, оториноларингологи,
урології, акушерсько-гінекологічній практиці);
 - діагностичних маніпуляцій, що викликають больовий синдром (інструментальні дослідження);
 - ліквідування больового синдрому при деяких патологічних станах (ішіалгія, люмбаго, травма, свербіння
шкіри);
 - ліквідування больового синдрому під час пологів;
 - терапія порушень серцевого ритму (лідокаїн).
Побічні ефекти і протипоказання до застосування. Місцеві анестетики, особливо ті, що мають тривалу і виражену
місцевоанестезуючу дію (бупівакаїн, дикаїн), є досить токсичними сполуками, що значною мірою визначається місцем
застосування препарату і концентрацією використаного розчину (при збільшенні концентрації місцевого анестетику
зростає токсичність). Токсичні ефекти найчастіше можуть виявлятися у вигляді таких медикаментозних реакцій, як
алергія, тканинна нейротоксичність і системна токсичність, та зустрічаються при проведенні різних видів регіонарної
анестезії.
Алергія. Алергія на препарати зустрічається рідко і майже завжди пов'язана з аміно-ефірними препаратами. Реакції
дійсної підвищеної чутливості на аміно-аміди зустрічаються дуже рідко. При алергії на аміноефіри не було виявлено
перехресних реакцій на аміно-амідні препарати. Аміди можуть безпечно застосовуватися у пацієнтів з істинними
алергічними реакціями на аміно-ефірні місцеві анестетики в анамнезі (кропив'янка, бронхоспазм, гіпотонія).
Відповідальною за алергічні реакції вважається параамінобензойна кислота (РАВА), яка вивільняється при гідролізі
аміно-ефірних анестетиків. У пацієнтів із відомою алергією до сонцезахисних кремів, що містять РАВА, бажане
застосування аміно-амідних препаратів.

5
Тканинна нейротоксичність. Виникнення місцевої тканинної нейротоксичності можливе при ін'єкції будь-якого
препарату. Після ін'єкції місцевих анестетиків може виникати пошкодження м'язів, проте зазвичай воно не є
вираженим, самостійно розрішується і виникає рідко. Найчастішими ускладненнями, пов'язаними з ін'єкціями, є
травмування нерва голкою та інтраневральна ін'єкція. Високі концентрації місцевих анестетиків і додавання до розчину
епінефрину при інтраневральному введенні препарату спричиняє пошкодження нервового стовбура. Розчином
місцевого анестетику, який містить потенційно небезпечну концентрацію, є 5 % р-н лідокаїну, який використовують для
спинномозкової анестезії. Явища місцевої токсичності можуть бути пояснені також іншими чинниками. До початку
анестезії завжди необхідно пам'ятати про можливу наявність пошкодження нервів. Розчинення кристалів при
приготуванні розчину може призвести до токсичної концентрації препарату. Потрапляння в розчин місцевого
анестетику засобів для стерилізації і обробки шкіри є іншою можливою причиною нейротоксичності.
Системна токсичність. Системна токсичність виявляється при дії на центральну нервову систему і виникає внаслідок
надмірної кількості місцевого анестетику в крові. Це найбільш серйозне ускладнення, що часто зустрічається при
використанні препаратів даної групи. Найчастіше до токсичного рівня призводить ненавмисна внутрішньовенна або
внутрішньоартеріальна ін'єкція. Токсичність може виникнути також в результаті повільної абсорбції препарату після
периферичної ін'єкції. Встановлено, що пригнічення місцевими анестетиками адрено- і холінореактивних структур
різних відділів головного мозку призводить до зниження синаптичної провідності і підсилює гальмівні процеси в
головному мозку. У зв'язку з цим токсичні ефекти місцевих анестетиків проявляються симптомами стимуляції
центральної нервової системи (ЦНС) у вигляді неспокою, тремору (до появи клонічних і тоніко-клонічних судом),
надалі спостерігаються симптоми пригнічення ЦНС. Судоми при застосуванні місцевих анестетиків найчастіше
виникали при внутрішньовенному введенні при проведенні епідуральної анестезії (частота 1 %). Основним ризиком для
пацієнта в період судом і коми є мозкова гіпоксія. Причому гіпоксемія розвивається вкрай швидко, оскільки виражені
порушення скорочення м'язів призводять до апное. Також швидко розвиваються ацидоз і гіперкаліємія. Рівні судомної
активності різні для кожного препарату, проте оскільки токсико-терапевтичне співвідношення для ЦНС є схожим для
всіх місцевих анестетиків, не можна виділити який-небудь препарат, більше чи менше схильний до індукції судом у
нормальних клінічних дозах. Значними чинниками, що впливають на рівень судомної активності, є індивідуальні
особливості. Будь-який чинник, який знижує кліренс плазми, сприятиме значному підвищенню очікуваної токсичності
(такий як порушення функції печінки для аміно-амідних препаратів або дефіцит псевдохолінестерази в плазмі для
аміно-ефірних препаратів). Гіперкапнія і метаболічний ацидоз можуть знижувати рівень судомного порогу всіх
місцевих анестетиків.
Симптоми ураження ЦНС. Легкий ступінь: легкий головний біль, запаморочення, сонливість, загальмованість, дзвін у
вухах, порушена чутливість, порушення смаку. Часто пацієнт самостійно не може дати інформації про ці симптоми,
поки його не запитають. Необхідно ретельно опитувати хворого про його відчуття під час введення препарату. Будь-яка
підозра на седацію хворого повинна звернути увагу лікаря на можливість інтоксикації і вимагає припинити подальше
введення.
Важкий ступінь: тоніко-клонічні судоми, що супроводжуються непритомністю, комою, зупинкою дихання. Залежно від
препарату і швидкості його всмоктування пацієнти можуть переходити до стану судом за дуже короткий час.
Симптоми ураження ССС. Легкий ступінь: тахікардія і підвищення артеріального тиску, особливо при додаванні до
анестетика адреналіну. Якщо адреналін не додавався, то спостерігатимуться брадикардія і гіпотонія.
Важкий ступінь: зазвичай необхідно до 4-7 судомних доз, щоб виник судинний колапс. Він розвивається через прямий
депресивний вплив на міокард. Бупівакаїн є більш кардіотоксичним препаратом, ніж лідокаїн. Важка аритмія може
виникнути при випадковому внутрішньовенному введенні.
Гостра інтоксикація місцевими анестетиками виникає при швидкому підвищенні концентрації в крові, тому швидке
введення навіть малих об'ємів може викликати отруєння. Токсичність місцевих анестетиків підсумовується як у
препаратів одного класу, так і при комбінації аміно-ефірних препаратів з аміно-амідними. Зокрема це означає, що,
використовуючи максимально рекомендовану дозу аміно-амідного препарату, при необхідності додавання аміно-
ефірнош препарату можливість розвитку токсичної дії підвищується. Не є вирішеним натепер також питання про
“безпечний” інтервал між введенням великих доз препаратів.
Вплив токсичних доз на серцево-судинну систему виявляється у зниженні електрозбудливості, швидкості проведення і
силі скорочення міокарда. Бупівакаїн при внутрішньовенному введенні знижує коронарний кровообіг, зменшує опір
коронарних судин, зменшує ударний об'єм і тиск у легеневій артерії. Зниження периферичного опору зумовлене
прямою дією на гладенькі м'язи судин і їх тривалою релаксацією. До проявів токсичної дії місцевих анестетиків слід
віднести і їх можливу аритмогенну та кардіодепресивну дію.
Протипоказання до застосування місцевих анестетиків:
 - важка форма серцевої недостатності;
 - слабкість синусового вузла, АВ-блокада, брадикардія, гіпотонія;
 - кардіогенний шок;
 - важкі захворювання печінки;
 - закритокутова глаукома;
 - вагітність, лактація;
 - наявність судом в анамнезі;
6
 - бронхіальна астма;
 - підвищена чутливість до препаратів.
Складні ефіри бензойної кислоти та аміноспиртів
Кокаїн – перший засіб, який було використано для місцевої анестезії. У медичній практиці застосовували кокаїну
гідрохлорид. Це гідрохлорид метилового ефіру бензойної кислоти і метилекгоніну, за хімічним складом належить до
групи тропану (як і атропін, скополамін).
Кокаїн викликав термінальну та інші види анестезії, місцево звужував судини, у високих концентраціях пошкоджував
ендотелій. Місцевоанестезуюча дія триває до 1 год. Внутрішньоочний тиск звичайно понижував, у деяких підвищував.
При тривалому пререзорбтивному застосуванні спостерігалися виразки епітелію рогівки.
При підвищенні дози можливе пригнічення ЦНС, зупинка дихання. Кокаїн підвищує артеріальний тиск внаслідок
збудження судинозвужуючого центру та посилення адренергічної іннервації.
Препарат викликає медикаментозну (переважно психічну) залежність, механізм розвитку якої пов'язують із
порушенням транспорту дофаміну.
Крім значної місцевоанестезуючої дії, кокаїну гідрохлорид стимулює центральну нервову систему, розширює зіниці,
викликає гіперглікемію, підвищує рівень артеріального тиску. Кокаїну гідрохлорид має властивості непрямого
адреноміметика і потенціює ефект адреналіну, призводить до ейфорії, усуває відчуття втоми і голоду.
Хронічна інтоксикація кокаїном супроводжується анорексією (зниженням апетиту), виснаженням, тремором,
галюцинаціями. Крім того, порушуються чутливість і емоційна сфера. Залежність від кокаїну має параноїдну форму і
характеризується схильністю до насильства.
У випадках гострої інтоксикації причиною смерті є судоми, рідше – недостатність серця і дихання.
При гострій інтоксикації кокаїном вводять діазепам, симптоматичні засоби.
У зв'язку із значною токсичністю і здатністю викликати залежність (кокаїнізм) кокаїну гідрохлорид у медичній практиці
не застосовують.
Складні ефіри параамінобензойної кислоти
Відкриття анестезіофорної групи в молекулі кокаїну дало змогу синтезувати простіші за будовою місцевоанестезуючі
речовини – ефіри параамінобензойної кислоти. Перевага цих сполук полягає в тому, що вони не викликають
медикаментозної залежності, толерантності і, за винятком дикаїну, менш токсичні, ніж кокаїн.
Анестезин (етиламінобензоат) – найменш активний серед місцевоанестезуючих засобів, погано розчиняється у воді
(слабка основа, не утворює з кислотами стійких розчинних солей).
Використовується місцево у мазях, пастах, присипках при захворюваннях шкіри, які супроводжуються свербінням, для
знеболювання ран і виразок, у вигляді супозиторіїв при захворюваннях прямої кишки (тріщини, геморой), а також рідко
всередину в порошках або таблетках при захворюваннях шлунка, інколи – у випадках блювання вагітних, захитування
(морської або повітряної хвороби). Входить з новокаїном до складу меновазину для лікування артралгії, радикуліту,
ішіасу.
Прокаїну гідрохлорид (новокаїн) широко використовують для провідникової та інфільтраційної анестезії, тривалість
якої становить 30-60 хв. Великою перевагою новокаїну є низька токсичність. Це стосується і його метаболітів –
параамінобензойної кислоти і діетиламіноетанолу, що утворюються внаслідок гідролізу естеразами (головним чином
псевдохолінестеразою) і виводяться нирками у вигляді кон'югатів з гліцином і глюкуроновою кислотою.
При реабсорбції або безпосередньому введенні у кров новокаїн чинить загальний вплив на організм: зменшує утворення
ацетилхоліну і вивільнення норадреналіну (пресинаптичний ефект), блокує автономні вузли, зменшує спазм гладеньких
м'язів внутрішніх органів, пригнічує секрецію залоз травного каналу, розширює судини, що спричиняє зниження
артеріального тиску, збудливості міокарда (протиаритмічний ефект) і нервових клітин головного мозку. Новокаїн
пригнічує вісцеральні рефлекси і соматичні полісинаптичні спінальні рефлекси.
Передозування новокаїну викликає рухове збудження, судоми, сповільнення дихання, колапс. У післяопераційному
періоді можливі вторинна гіперемія і кровотеча як наслідок застосування адреноміметичних засобів у комбінації з
місцевими анестетиками. У хворих, а також у медичного персоналу можлива алергія до новокаїну та спостерігається
ідіосинкразія, яка проявляється запамороченням, загальною слабкістю, блюванням, зниженням артеріального тиску,
тахікардією, в деяких випадках судомами, колапсом, шоком, набряком Квінке, стоматитами, дерматитами. При зборі
анамнезу необхідно визначити наявність ідіосинкразії, можливе проведення відповідної проби. При симптомах
отруєння вводять фезам, тіопентал натрію, кардіотонічні, судинозвужувальні засоби, підключають апарат штучного
дихання.
Тетракаїну гідрохлорид (дикаїн) як анестезуючий засіб у 10 разів активніший за кокаїн, але й у 2-5 разів токсичніший
за нього.
Препарат місцево розширює судини, його обов'язково застосовують з адреналіном.
Висока токсичність дикаїну не дає змоги застосовувати його при інших видах місцевої анестезії, крім поверхневої.
Дикаїн не викликає звикання, його анестезуючий ефект не зменшується після повторного застосування. Через виражені
побічні ефекти дикаїн в останні роки застосовують рідко.
Застосовують переважно в офтальмології, оториноларингології.

Заміщені аміди ацетаніліду

7
Лідокаїну гідрохлорид у клінічній практиці застосовують частіше, ніж інші препарати цієї групи, для всіх видів
анестезії. Препарат у 4 рази ефективніший, але в 2 рази токсичніший, ніж новокаїн.
Лідокаїн інтенсивно проникає у тканини і швидко діє. В однакових за інтенсивністю дії дозах виявляє таку саму
токсичність, як і інші місцевоанестезуючі засоби. Практично не впливає на тонус судин, при резорбтивній дії виявляє
антиаритмічний та заспокійливий ефект.
Показаний для проведення усіх видів анестезії – термінальної, провідникової, інфільтраційної, епідуральної та
субарахноїдальної (спинномозкової), особливо у випадках підвищеної чутливості до новокаїну та інших анестетиків з
групи складних ефірів. Призначають в хірургії, офтальмології, оториноларингологи, стоматології, акушерстві і
гінекології, дерматології. В кардіологічній практиці препарат показаний для лікування і профілактики шлуночкових
аритмій (екстрасистолія, пароксизмальна тахікардія, тріпотіння, фібриляція), в тому числі в гострий період інфаркту
міокарда, при імплантації штучного водія ритму, глікозидній інтоксикації, наркозі.
Побічна дія: тремор, нудота, сонливість, дзвін у вухах, збудження, рідко судоми, блідість, зниження артеріального
тиску, брадикардія.
Тримекаїн (тримекаїну гідрохлорид). За хімічною структурою і фармакологічними особливостями близький до
лідокаїну гідрохлориду.
Препарат у 2-3 рази активніший за новокаїн, проте в кілька разів токсичніший за нього. Тримекаїн викликає швидку,
глибоку і тривалу (2-4 год) анестезію. Інфільтраційна і провідникова анестезія тримекаїном істотно не впливає на
функцію серцево-судинної системи, дихання, кровотворення. При надходженні у системний кровообіг препарат виявляє
седативну, снодійну і протисудомну активність, здатний впливати на ритм серця (протиаритмічна дія).
Передозування може спричинити клонічні судоми, блідість, головний біль, занепокоєння, нудоту, кропив'янку.
Бупівакаїну гідрохлорид (маркаїн) за хімічною будовою також схожий на лідокаїн, у 6-16 разів активніший, у 7-18
разів токсичніший за новокаїн.
Препарат має анальгетичний вплив, що триває після припинення анестезії.
Є одним із найбільш активних і тривалодіючих місцевих анестетиків. Використовується для інфільтраційної,
провідникової, епідуральної та сакральної (каудальної) анестезії. При провідниковій анестезії дія триває до 5,5 годин,
при інфільтраційній 8-12 годин.
При передозуванні можливі судоми, пригнічення серцевої діяльності, втрата свідомості, зупинка дихання, нудота,
блювання. При застосуванні з окситоцином можливе підвищення артеріального тиску та виникнення інсульту.
Артикаїну гідрохлорид (ультракаїн) має швидку і відносно тривалу місцево- анестезуючу дію. Знеболення настає
через 1-2 хвилини, триває 1-3 години. Препарат не проникає через гематоенцефалічний бар'єр, не зв'язується міцно з
білками. Препарат вибору для вагітних, матерів-годувальниць. Має низьку токсичність. Використовують у
стоматологічній практиці в комбінації з адреналіну гідрохло- ридом.
Ропівакаїн – найбільш активний і найменш токсичний місцевий анестетик, який часто застосовують для епідуральної
анестезії при нестерпному післяопераційному болі. Використовується для інфільтраційної, провідникової,
субарахноїдальної (спинномозкової) та люмбальної анестезії.
Побічна дія: головний біль, диплопія, алергічні реакції, ступор, втрата свідомості, зниження артеріального тиску,
тремор, порушення дихання, нудота, блювання.

Препарати
Назва Форма випуску Дозування
Анестезин Порошок. Входить до складу Усередину 0,3г, на шкіру, виразкову і ранову поверхню -1-
Anaesthesinum комбінованих таблеток 10 % мазь, паста, присипки; ректально – 0,05-0,1 г
“Беластезин", ректальних свічок
“Анестезол”, препарату
“Меновазин"
Лідокаїну Аерозоль 10 % у флаконі – для Для інфільтраційної анестезії – не більше 1000 мл 0,25 %
гідрохлорид анестезії слизової оболонки розчину або 500 мл 0,5 % розчину; для провідникової
Lidocaini В ампулах по 2 і 10 мл 2 % анестезії – до 50 мл 2 % розчину; для поверхневої анестезії
hydrochloridum розчину, по 2 мл 10 % розчину; – не більше 20 мл 2 % розчину (рідше 5 % розчину), як
гель 2 % по 30 г у тубах. протиаритмічний засіб – внутрішньовенно спочатку
струминно 0,05-0,1 г протягом 3-4 хв, потім крапельно з
розрахунку 0,002 г за 1 хв або спочатку внутрішньовенно
струминно 0,08 г і одночасно внутрішньовенно крапельно
0,04 г – 0,4 г (4 мл 10 % розчину), потім у м'язи через кожні
3 год 0,2-0,4 г (2-4 мл 10 % розчину)
Новокаїн Порошок; в ампулах по 1, 2, 5, Для інфільтраційної анестезії 0,25-0,5 % розчин; для
Novocainum 10, 20 мл 0,25 і 0,5 % розчину і провідникової – 1-2 % розчин; для перидуральної – 2 %
по 1, 2, 5, 10 мл 1-2 % розчину; у розчин (20-25 мл); для спинномозкової – 5 % розчин (2-3
флаконах по 200 і 400 мл мл)
стерильного 0,25-0,5 % розчину;
8
 мазь 5 і 10 %; ректальні
супозиторії (0,1 г).
Ультракаїн В ампулах по 2 мл 4 % розчину.
Ultracainum
Для інфільтраційної анестезії в стоматології по 0,5-2,5 мл 1-
2 % розчину; для провідникової анестезії – по 0,5-3,5 мл 4
% розчину

Бупівакаїну В ампулах по 4 мл 0,5 % розчину; Для спинномозкової анестезії – в ампулах; для

гідрохлорид у флаконах по 20 мл 0,25-0,5 % інфільтраційної та провідникової анестезії – у флаконах
Bupivacaini розчину
hydrochloridum

Адсорбуючі лікарські засоби

Адсорбуючі лікарські засоби (адсорбенти, сорбенти) – це препарати з високою поверхневою активністю, що
поглинають (адсорбують) різні хімічні сполуки, запобігаючи подразненню нервових закінчень. Адсорбенти – це досить
подрібнені речовини, що набувають корпускулярної будови. Ефект адсорбції зумовлений фіксацією молекул різних
речовин на поверхні сорбенту. До адсорбуючих засобів належать дві групи: нейтральні сорбенти (вугілля активоване,
ентеросгель, силікс, сорбекс, смекта) і спеціальні – іонообмінні смоли (іоніти різного походження). Адсорбуючі
властивості мають також сферичне азотовмісне вугілля – сферичний карбоніт, коксове активоване вугілля, сферичний
вуглецевий сорбент, активовані вуглецеві волокна. Спеціальні сорбенти використовують для видалення токсичних
речовин із крові (гемосорбція), лімфи (лімфосорбція), плазми крові (плазмосорбція) та інших рідин організму. Поряд з
гемосорбцією використовують адсорбенти для ентеросорбції, тобто введення сорбенту у травний канал забезпечує
дезінтоксикацію ксенобіотиків та ендогенних токсинів.
Вугілля активоване адсорбує токсичні речовини, уповільнює або припиняє їх всмоктування, зменшує небезпеку
гострого отруєння, знижує активність лікарських засобів при одночасному застосуванні. Показання: отруєння
хімічними речовинами, метеоризм, для послаблення дії хлористоводневої кислоти хворим на гіперацидний гастрит.
Із кремнеземних сполук як сорбенти застосовують силікс, ентеросгель. Силікс та силард II – це порошки нанокремнію
діоксиду, що застосовуються у вигляді суспензії всередину при токсикозах, отруєннях.
Силікс має високу гідрофільність, виражену білоксорбуючу активність, здатність зв'язувати віруси, мікроорганізми,
мікробні токсини, взаємодіяти з низькомолекулярними сполуками. Призначення: лікування гострих отруєнь, дисбіозу
кишечнику, гнійно-запальних процесів, інфекційних діарей, вірусних гепатитів та ін.
Сорбекс має детоксикуючий ефект, знижує метаболічні навантаження на системи організму, сприяє відновленню.
Активна речовина сорбексу – активоване вугілля рослинного походження, що в процесі обробки одержує значну
сорбційну поверхню; активно зв'язує токсичні речовини різного походження, в тому числі токсичні метаболіти
організму, сприяє їх виведенню. Сорбекс стимулює моторику, посилює кровообіг кишечнику.
Показання: отруєння побутовими і промисловими отрутами, харчовими продуктами, лікарськими засобами, алкоголем
і наркотичними речовинами, захворювання травного каналу, харчові токсикоінфекції, інфекційні захворювання (з
діарейним синдромом), гострі і хронічні вірусні гепатити, сепсис, ботулізм, дифтерія, інші вірусні, бактеріальні
інфекції, гострі і хронічні хвороби нирок, печінки, легенів, серцево-судинної, нервової систем, захворювання, що
супроводжуються ендогенною інтоксикацією, алергічні, імунні, аутоімунні захворювання, онкологічні захворювання,
інтоксикації при опіках, гнійно-септичні захворювання, гіперхолестеринемія, передчасне старіння.
Побічна дія: порушення функції кишечнику (діарея, запор), при тривалому введенні – гіповітаміноз, зменшення
надходження жирів, білків, зниження рівня гормонів.
Ентеросгель – це гідрогель метил кремнієвої кислоти, ентеросорбент. Препарат ефективно адсорбує з кишечнику і
крові та екскретує з організму середньомолекулярні токсичні речовини, продукти незавершеного метаболізму,
інкорпоровані радіонукліди. Препарат усуває прояви токсикозу, дисбактеріозу, нормалізує метаболічні процеси та
показники лабораторних досліджень крові, сечі, захищає слизову оболонку шлунка і кишечнику від агресивних впливів,
від виникнення ерозивно-виразкових процесів, опіків, поліпшує імунний статус. Препарат нормалізує мікрофлору
кишечнику при дисбактеріозі, інфекційних ускладненнях, запобігає розвитку гнійних процесів, має опосередковану
протимікробну, регенераторну, гепатопротекторну активність. Препарат показаний для детоксикації при захворюваннях
нирок, при токсикоінфекціях, захворюваннях печінки, гастроентероколіті, діареї, алкогольній, наркотичній
інтоксикаціях, при опіковій та променевій хворобі, гнійно-септичних процесах, дисбактеріозі.
Смекта – лікарський засіб природного походження, що ефективно адсорбує та виводить з організму патогенні бактерії,
токсини, кишкові гази і солі жовчних кислот. Крім сорбційної дії, має обволікаючу властивість по відношенню до
слизової оболонки, попереджає втрати у травному каналі рідини і електролітів, взаємодіє з глікопротеїнами слизу.
Смекта посилює бар'єрну функцію слизової оболонки травного каналу, захищає від негативного впливу
хлористоводневої кислоти, жовчних кислот, кишкових мікроорганізмів.
Призначення: симптоматичне лікування гострої і хронічної діареї, допоміжний засіб для лікування запальних процесів
шлунка, кишечнику.
Побічна дія: закрепи.

9
Дуже дрібні порошки (тальк, біла глина) захищають від механічних подразнень ушкоджені ділянки шкіри (попрілість,
запальні процеси), адсорбують секрет потових залоз; підсушують шкіру, запобігають подразненню.
Обволікаючі лікарські засоби
Обволікаючі лікарські засоби – це високомолекулярні сполуки, що утворюють у воді колоїдні розчини. Покриваючи
тонким шаром поверхню шкіри і слизові оболонки, такі препарати захищають нервові закінчення від подразнюючих
речовин. Більшість обволікаючих лікарських засобів мають адсорбуючі властивості, внаслідок чого запобігають
контакту шкідливого агента з нервовими закінченнями.
При запальних процесах травного каналу обволікаючі лікарські засоби через усунення подразнень слизової оболонки
сприяють послабленню больового синдрому, рефлекторної дисфагії, нудоти, блювання, печії, діареї. Сповільнюючи
абсорбцію (всмоктування) токсичних речовин, дані медикаменти виявляють дезінтоксикаційний ефект. Як обволікаючі
лікарські засоби використовують слиз крохмалю, який готують із різної сировини (зерен кукурудзи, пшениці, рису,
бульб картоплі). Насіння льону застосовують у вигляді слизу. Крохмаль та білу глину використовують також для
приготування паст. Обволікаючі речовини містяться в багатьох лікарських рослинах: алтеї лікарській, гравілаті
річковому, різних видах зозулинця, вівсі посівному, перстачі прямостоячому, солодці голій тощо.
Пом'якшуючі лікарські засоби
До пом'якшуючих лікарських засобів належать ліпіди, які покривають тонким шаром поверхню шкіри чи слизової
оболонки і захищають рецептори від подразнень. При цьому вони надають тканинам еластичності. Ці лікарські засоби,
до яких належать вазелін, ланолін, свинячий жир, лляна та оливкова олії тощо, використовують також як основу для
виготовлення мазей, паст, лініментів. Деякі пом'якшуючі лікарські засоби (свинячий жир, ланолін) легко проникають у
глибокі шари шкіри, і їх використовують для полегшення резорбтивної дії лікарських речовин; вазелін у глибокі шари
шкіри не проникає, тому виявляє місцеву дію.
В'яжучі лікарські засоби
До групи в'яжучих засобів належать речовини, які реагують із тканинними білками (ексудати клітинних мембран, слиз)
і, утворюючи альбумінати, викликають перетворення золю на гель і часткову коагуляцію білка. Альбумінати, які у
вигляді плівки покривають поверхню шкіри чи слизової оболонки, захищають нервові закінчення від подразнень,
зменшуючи патологічну імпульсацію, в тому числі больового (ноцицептивного) характеру. Крім того, еластична плівка
механічно стискує судини, внаслідок чого зменшується проникність їх стінок і сповільнюється процес ексудації.
Реалізується протизапальна, дезодоруюча, незначна знеболююча та гемостатична дія. При прийомі препарату всередину
має місце протипроносний, у деяких випадках і дезінтоксикаційний ефект. При цьому пригнічується активність
ферментів і утворення медіаторів запалення. Таким чином, місцева дія в'яжучих засобів спрямована на зменшення
запального процесу.
В'яжучі лікарські засоби поділяють на дві групи: неорганічного і органічного походження. До в'яжучих лікарських
засобів неорганічного походження належать солі деяких металів (вісмуту нітрат основний, свинцю ацетат, міді сульфат,
цинку сульфат, срібла нітрат тощо у малих концентраціях).
Вісмуту нітрат основний призначають у мазях, пастах, лініментах, завдяки протимікробній і протизапальній дії.
Препарат входить до складу комплексних антацидних препаратів (вікалін, вікаїр), які призначають при виразковій
хворобі.
При запальних захворюваннях шкіри і слизових оболонок (дерматити, виразки, екземи) у вигляді присипок, мазей
застосовують також дерматол (вісмуту субгалат), ксероформ (трибромфенолят вісмуту основний), які мають в'яжучу та
антисептичну дію.
Фармакологія інших неорганічних в'яжучих засобів (див. Антисептичні та дезінфікуючі засоби).
Ефект неорганічних в'яжучих засобів нетривалий.
Побічна дія (нудота, блювання, диспепсія) може спостерігатися при тривалому застосуванні засобів, що містять метали,
або при індивідуальній непереносимості.
В'яжучі речовини органічного походження отримують з лікарської рослинної сировини. Вони містяться в екстрактах з
кори дуба звичайного, коріння дягелю лікарського, трави споришу звичайного, вовчуга польового, звіробою, квіток
цмину піскового, трави та коріння чистотілу звичайного, листя скумпії, брусниці, суцвіть ромашки лікарської, листя та
незрілих плодів горіха волоського, плодів ялівцю звичайного, чорниці, листя і плодів каштана, кореневища перстача
прямостоячого, змійовика та ін. Хоча хімічний склад лікарських рослин різний, більшість з них містять дубильні
речовини, які мають в'яжучі властивості. Особливо широко лікарські рослини застосовують у народній медицині, проте
деякі препарати (кора дуба, листя шавлії, суцвіття ромашки лікарської та ін.) входять до арсеналу лікарських засобів
офіційної медицини.
Кору дуба застосовують у вигляді відвару для полоскання при запальних процесах у горлі і порожнині рота та
внутрішньо при колітах і проносах. Настій з листя шавлії і препарат сальвій, а також настойку з трави звіробою
призначають для ясен і полоскання горла і порожнини рота при гінгівітах і стоматитах, декубітальних виразках слизової
оболонки порожнини рота. Квітки ромашки призначують для полоскання у вигляді настою чи відвару, а відомі
препарати з цієї рослини – ромазулан, ротокан – при запальних процесах у порожнині рота. Ротоканом, ромазуланом,
азу- ланом лікують запальні захворювання слизової оболонки горла і ротової порожнини. При гастритах, ентеритах
застосовують усередину, при колітах у вигляді клізм настої і відвари рослин (трави звіробою, листя шавлії, квітки
ромашки, кореневища змійовика, лапчатки тощо).

10
Препарат шавлії сальвій призначають для полоскання горла та ротової порожнини. Як в'яжучі у відварі для полоскання
горла і ротової порожнини можна приготувати відвари з кореневища лапчатки, квітів лабазника в'язолистого.
Танін – дубильна кислота з чорнильних горішків (нарости на дубі, на деяких інших рослинах). У розчинах залежно від
концентрації препарат призначають для полоскання ротової порожнини при запальних процесах горла 1-2 % розчин,
при опіках, виразках обробляють 3-10 % розчином. Розчином таніну 0,5 % промивають шлунок у випадках отруєння
солями алкалоїдів і важких металів (із цими речовинами танін утворює нерозчинні сполуки, які майже не
абсорбуються).
Із деякими алкалоїдами (морфін, кокаїн, атропін, нікотин) танін також утворює нестійкі сполуки, що потребує їх
швидкого виведення.
В'яжучі лікарські засоби застосовують місцево при запальних процесах різної локалізації (стоматит, гінгівіт, риніт,
кон'юнктивіт, цистит, вагініт, дерматит, ентерит), призначають хворим на виразкову хворобу шлунка (вісмуту
субцитрат у препаратах де-нол та гастро-норм, вісмуту нітрат основний – у вікаліні та вікаїрі).

Подразнювальні лікарські засоби

До групи подразнювальних належать лікарські засоби, що збуджують закінчення чутливих нервів. При цьому
виникають рефлекси, змінюється функція різних відділів нервової системи як сегментарного апарату, так і центрів
довгастого мозку (дихального, судинорухового). Можливо також, що подразнювальні лікарські засоби стимулюють
біологічно активні точки шкіри і рефлекторно впливають на гіпоталамус, де починають утворюватися енкефаліни, які
знижують інтенсивність больового відчуття.
Препарати мають:
 1. Місцеву подразнювальну дію, що пов'язана з вивільненням гістаміну та інших біологічно активних речовин,
розширенням судин, ексудацією, поліпшенням мікроциркуляції.
 2. Анестезуючу дію. Знеболююча дія подразнювальних засобів, з одного боку, пояснюється тим, що в
сегментах спинного мозку виникає інтерференція больових імпульсів із ураженого органа та місця нанесення
подразнення, що ліквідує домінантне вогнище, яке підтримує патологічний процес, гіперальгезію, напругу м'язів. Крім
того, після всмоктування біологічно активних речовин із зони подразнення шкіри, впливу на головний мозок потоку
висхідних аферентних імпульсів змінюється обмін медіаторів, вивільнюються антиноцицептивні фактори (β-ендорфін,
енкефаліни, анандамід-2-арахідонілгліцерол), зменшується виділення медіаторів болю (субстанція Р, соматостатин,
холецистокінін), зростає секреція рилізинг-гормонів гіпоталамуса, адренокортикотропного і тиреотропного гормонів,
підвищується секреція глюкокортикоїдів, пригнічується запальна реакція. Больові імпульси із зони подразнення шкіри
надходять у задні роги сегментів спинного мозку, переключаються на бокові роги цих сегментів, збуджують ядра
прегангліонарних волокон симпатичних нервів. Симпатична імпульсація поліпшує кровопостачання легенів, скелетних
м'язів, послаблює запалення.
 3. Стимуляцію життєво важливих центрів. Загальна рефлекторна дія спрямована на підвищення тонусу
дихального і судинорухового центрів. При цьому спостерігається поглиблення дихання, зростання артеріального тиску.
 4. Відхаркувальну дію. Деякі олії, що мають відхаркувальний вплив, виділяються залозами бронхів і сприяють
видаленню мокротиння.
 5. Противірусну та імуномоделюючу дію, тому що місцеве застосування подразнювальних засобів сприяє
синтезу інтерферону.
За фармакологічними властивостями подразнювальні засоби відрізняються.
Подразнюючі властивості мають різні лікарські засоби рослинного походження. Поширеним подразнюючим засобом є
гірчичники – папір, покритий знежиреним порошком насіння гірчиці. Випускають також гірчичники-пакети
(гірчичники-мішечки). Гірчиця містить глікозид синегрин, який під впливом ферменту мірозину, що активується в
теплій воді (40 °С), розкладається з утворенням ефірної гірчичної олії, тіоціаналілу, а також глюкози і калію
дисульфату. Ефірна гірчична олія добре розчиняється в ліпідах, тому легко проникає у шкіру, подразнюючи закінчення
периферичних нервів. Особливо широко використовують дію гірчичників на сегментарний апарат. Наприклад,
подразнення певних ділянок шкіри грудей збуджує центри симпатичної нервової системи у спинному мозку, завдяки
чому посилюється трофічний вплив на легені і поліпшується їх функція.
Призначають гірчичний папір при захворюваннях верхніх дихальних шляхів, іноді прикладають на потилицю для
зниження артеріального тиску, а в ділянку серця – при стенокардії.
Значна кількість ефірних олій є похідними терпену (гідроароматична сполука). Так, у терпентиновій олії (скипидар)
міститься пінен, який зумовлює подразливі властивості цього препарату. Лініменти і мазі з терпентиновою олією
призначають при невралгіях, міалгіях, використовують також для інгаляцій при бронхітах як відхаркувальне.
Близьким до пінену є ментол, який вибірково подразнює холодові рецептори, що викликає місцевий судинозвужуючий
рефлекс і зниження збудливості больових рецепторів. Використовують місцево (при невралгії, міалгії, артралгії), а
також під язик у складі валідолу, корвалдину, валокордину, корвалолу. Дія ментолу на слизову оболонку порожнини
рота рефлекторно сприяє усуненню спазму вінцевих судин.
Ментол входить до складу багатьох мазей і лініментів: “Бен-Гей”, “Бом-Бенге”, “Фаст Реліф”, “Дип Риліф”.

11
До засобів, що впливають переважно на центри довгастого мозку, належить розчин аміаку (нашатирний спирт).
Вдихання його викликає інтенсивне подразнення закінчень трійчастого нерва, наслідком чого є збудження сітчастого
утвору, підвищення тонусу судин, стимуляція дихання. У розчинах препарат може застосовуватися місцево як луг для
обробки рук хірурга.
Із подразнюючих лікарських засобів широко застосовують перцевий пластир при невралгії, радикуліті, міалгії.
Плоди стручкового перцю, який містить капсаїцин і подібно медіаторам канабіноїдам є агоністом ванілоїдних
циторецепторів (VR, в ЦНС), що зумовлює місцевоподразнювальну дію. Настійка з перцю стручкового має
анальгезуючу дію при больовому синдромі на фоні порушень опорно-рухового апарату, посилює кровообіг та
гіперемію тканин, сприяє виділенню ендорфінів і енкефалінів.
Показання: міозит, невралгія, артралгія, ішіас, люмбаго, алопеція, всередину для підвищення апетиту. Стручковий
перець є у складі перцево-камфорного лініменту, есполу, нікофлексу.
Олію евкаліптову призначають для інгаляцій при захворюваннях дихальних шляхів. Вона входить до складу інгаліпту,
препарату для інгаляцій при бронхітах, ефкамону, який застосовують місцево при радикулітах, міозитах. Бальзам
“Золота зірка”, до якого входять олія гвоздики, кориця, призначають при головному болі, укусах комах.
Препарати

Назва Форми випуску Дозування

Танін Порошок Для полоскання ротової порожнини 1-2 %;
Таninnum для промивання шлунка 0,5-1 %
Відвар кори дуба ех 20,0-200 мл Для полоскання
Dec. cort. Quercus
Настій листя шавлії ех 20,0-200 мл Для полоскання
Inf. fol. Salviae
Настій трави звіробою ех 20,0-200 мл, ех 50,0 – 200 мл Для полоскання
Inf. herbae Hyperici
Олія терпентинова очищена флакони 50 мл; мазь 20 %, В інгаляціях зовнішньо
Oleum Terebinthinae rectifi catum лінімент 40 %
Ментол 24 %-30 % розчин ментолу у Зовнішньо 0,5-2 % спиртовий розчин, 1 %
Mentholum ментиловому ефірі ізовалеріанової мазь, 10 % олійна завись
кислоти (валідол)
Розчин аміаку флакони 40, 100 мл Для вдихання 5-10 крапель всередину; 25
Sol. Ammonii caustici мл на 5 л води для миття рук
Гірчичні мішечки N 10 Зовнішньо
Sinapismus
Слиз крохмальний Всередину, ректально
Мис. Amyli
Слиз насіння льону Всередину
Мис. sem. Uni
Вугілля активоване таблетки 0,25 г Всередину при метеоризмі 1-2 таблетки,
Carbo activatus при отруєнні 20-30 г
Ентеросгель порошок, паста 135; 270; 405 г Всередину 45 г
Enterosgelum

Механізм дії
Засоби, що впливають на аферентну інервацію, обволікають аферентні нервові закінчення, так як утворюють у воді
колоїдні розчини (фосфалюгель, вісмуіу субцитрат колоїдний (де-нол), гідроокис алюмінію, альмагель, алюмаг,
маалокс, анацвд, ентеросгель);
нейтралізують вільну НСl шлункового соку (фосфалюгель, гідроокис алюмінію, альмагель, алюмаг, маалокс, магнію
оксид, анацид);
викликають осадження білків з утворенням альбумінатів, які у вигляді плівки покривають поверхню шкіри чи слизової
оболонки (вісмуту субцитрат колоїдний (де-нол), вікаїр, вікалін), що знижує подразнюючу дію на аферентні нервові
закінчення слизової оболонки ШКТ;
адсорбують хімічні речовини на своїй поверхні (фосфалюгель, маалокс, алюмаг, анацид, адсорбуючі засоби).
Нанесення мазі, що містить метилсаліципат (бен-гей), на уражені артритом суглоби, призводить до значного зменшення
напруження периартикулярних м'язів. Зменшення вираженості спазму м'язів та болю зумовлено також зігрівальним
ефектом. Місцеве застосування препарату збільшує кровоток у тканинах внаслідок розширення капілярів, сприяє
виведенню з них біологічно активних речовин з подразнювальною дією (молочна кислота), зменшенню вираженості
спазму м'язів та збільшенню об'єму рухів у суглобах.
Ефірні олії подразнюють закінчення аферентних нервів, рефлекторно розширюють артеріоли та капіляри.
Гіркоти подразнюють смакові рецептори, рефлекторно збільшують секрецію шлункового соку.
12
Фармакодинаміка
Для препаратів цієї групи характерні:
 - обволікаючий ефект (вісмуту субцитрат колоїдний (де-нол), фосфалюгель, альмагель, алюмаг, маалокс,
анацид, ентеросгель);
 - адсорбуючий (фосфалюгель, маалокс, анацид, адсорбівні засоби);
 - в'яжучий (засоби рослинного походження, вікаїр, ксероформ, ацетат свинцю);
 - слабкий протизапальний (лист шавлії, квіти ромашки, трава череди, ромазулан, вікалін, лист евкалилта,
еспол);
 - протизапальний (вісмуту субцитрат колоїдний (де-нол));
 - антацидний (всі солі металів, крім гідроокису алюмінію та анациду; активоване вугілля, карболонг);
 - потогінний (квіти ромашки);
 - гастропротекгорний, антибактеріальний (вісмуту субцитрат колоїдний (де-нол));
 - місцевоподразнюючий, відволікаючий ефекти (меновазин, насіння гірчиці, еспол, бен-гей);
 - анальгезуючий (м'ята перцева, еспол, бен-гей);
 - спазмолітичний (валідол, вікалін, вікаїр, м'ята перцева);
 - седативний (всі ефірні олії);
 - антисептичний (насіння гірчиці, лист евкаліпта, еспол);
 - гіркоти підвищують апетит, покращують травлення.
Показання до застосування та взаємозамінність
Препарати, що впливають на аферентну інервацію можуть використовуватися для зовнішнього та внутрішнього
застосування.
Зовнішньо:
опіки, пролежні, виразки, попрілості, запальні дерматози (всі засоби рослинного походження, крім ромазулану,
препаратів гірчиці, есполу);
запальні захворювання зіву, гінгівіти, стоматити (всі засоби рослинного походження, крім трави череди, супліддя
вільхи);
невралгії (меновазин, м'ята перцева, еспол);
розтягнення м'язів, вивихи, переломи, гострий артрит, міозит, резма- тизм, радикуліт (еспол);
захворювання органів дихання (всі ефірні олії, крім валідолу та м'яти перцевої).
артралгії, міалгії запального генезу, скутість у суглобах, біль у попереково-крижовому відділі хребта, спричиненого
розтягненням, забезпечення комфортності тренування, усування м'язової напруги перед та після спортивних змагань
(бен-гей).
Внутрішньо:
коліти, ентерити, гастрити, виразкова хвороба (трава звіробою, квіти ромашки, танін, ромазулан, всі солі металів, крім
ксероформу та ацетату свинцю);
отруєння алкалоїдами (танін, адсорбівні засоби, крім ентеросгелю);
харчові отруєння (фосфалюгель, всі адсорбівні засоби);
гіперфосфатемія (анацид);
стенокардія, та як заспокійливе (валідол);
порушення апетиту, гастрити зі зниженою кислотністю (всі гіркоти).
Спеціальні сорбенти використовують для видалення токсичних речовин з крові (гемосорбція). В основі гемосорбції
лежать процеси адсорбції та абсорбції. З цією метою використовують набір різних смол з підвищеною аніоно- і
катіонобмінною ємкістю.
Поряд із гемосорбцією використовують ентеросорбцію (введення сорбенту в травний канал), що забезпечує
дезінтоксикацію ксенобіотиків та ендогенних токсинів.
Побічна дія
При застосуванні препаратів алюмінію можливі запори, а – препаратів, що містять вісмут, вугілля активоване виникає
забарвлення калу в темний колір.
При використанні вікаліну, вікаїру, магнію окис – послаблюючий ефект.
Вісмуту субцитрат викликає нудоту, блювання.
При прийманні валідолу може виникати легка нудота, сльозотеча, запаморочення.
При використанні адсорбуючих засобів – запор, діарея, збіднення організму вітамінами, гормонами, жирами, білками.
Місцеве подразнення шкіри, алергічні реакції – бен-гей.
Протипоказання
Не слід призначати танін у вигляді клізм (при тріщинах прямої кишки можливе утворення тромбів).
Препарати алюмінію, вісмуту субцитрат протипоказані при порушеннях функції нирок.
Адсорбуючі засоби протипоказані при виразкових ураженнях ШКГ, шлункових кровотечах.
Гірчичники (сім'я гірчиці) не слід застосовувати при пошкодженні шкіри, гноячкових захворюваннях, нейродерміті,
екземі, псоріазі.

13
Гіркоти протипоказані при підвищеній шлунковій секреції, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки,
рефлкжс-езофагіті.
Відволікаючі засоби не слід застосовувати при порушенні цілосносіі шкіри та на слизові оболонки.
Протипоказання бен-гею – рани, подразнення шкіри у місці нанесення препарату, підвищена чутливість до його
компонентів, вік до 12 років.
Фармакобезпека
Антациди не слід поєднувати з НПЗЗ, діуретинами, антибіотиками, ізоніазидом, фторхінолонами та солями заліза.
Не дозволяється використовувати бен-гей разом зі зігрівальними компресами. Спід уникати потрапляння препарату в
очі та на слизові оболонки.
Перед їдою приймають альмагель, вісмуту субцитрат та всі гіркот (за 15-20 хвилин); після їди приймають маапокс,
алюмаг, фосфапюгель, вікаїр, вікалін, магнію оксид, анацид.
Порівняльна характеристика препаратів
Кора дуба застосовується як в'яжучий засіб у вигляді водного відвару для полоскання при запальних процесах у ротовій
порожнині. Іноді призначають зовнішньо при опіках.
Трава звіробою застосовується місцево у вигляді настойки для змащування ясен і полоскання роту, а також внутрішньо
як в'яжучий засіб при колітах і проносах.
Квіти ромашки застосовуються у вигляді чаю або настою. Мають протизапальні, деякі антиалергічні властивості,
сприяють прискоренню процесів регенерації.
Супліддя вільхи – в'яжучий засіб при гострих і хронічних ентеритах і колітах.
Танін внутрішньо не застосовується, тому що взаємодіє з білками слизової оболонки шлунка, але ним промивають
шлунок при отруєнні солями алкалоїдів і важких металів.
Трава череди приймається у вигляді настою у педіатричній практиці для ванн при діатезах; іноді внутрішньо при
простудних захворюваннях.
Гідроокис алюмінію широко застосовується як антацидний засіб при захворюваннях ШКТ. Входять до складу багатьох
комбінованих антацидних препаратів – маалокс, анацид, альмагель.
Алюмінію фосфат (фосфалюгель) призначають у вигляді колоїдного гелю за 30 хвилин до їди. Має в'яжучі
властивості, ефективний при інтоксикаціях. Можна застосовувати під час вагітності та лактації.
Алюмаг – збалансований препарат з однаковими кількостями гідроксидів магнію та алюмінію (по 0,2) – для запобігання
проносів та запорів. Швидко нейтралізує шлунковий сік, а завдяки утворенню гелю в шлунку проявляє адсорбуючу,
обволікальну та знеболювальну дію. Алюмаг можна застосовувати в лікувальних та профілактичних цілях при
виразковій хворобі та гіперацидному гастриті, а також епізодично – при необхідності позбавитись відрижки, жоги та
болю в шлунку. Майже не справляє системного впливу у зв'язку з мінімальним всмоктуванням у ШКТ.
Вікалін, вікаїр – комбіновані препарати, мають антацидну, в'яжучу, проносну, протизапальну, а також спазмолітичну
дію.
Вісмуту субцитрат колоїдний (де-нол) виявляє антацидну і цитопротекгорну дію. Має також антисептичну дію та
бактерицидну на Helicobacter pylori. Де-нол стимулює синтез PgE2, що підвищує утворення слизу та бікарбонатів, у
вигляді колоїдної маси розподіляється по поверхні слизової оболонки шлунка, обволікає парієгальні клітини.

14