Вы находитесь на странице: 1из 34

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД


«ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ГОРЛІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ

КУРСОВА РОБОТА
з педагогіки

УКРАЇНСЬКА ВИХОВНА СИСТЕМА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ


КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ

Здобувача IІ курсу 211-Б групи


Спеціальності 014.02 Середня освіта (Мова і
література (англійська/німецька)
Сімакова А. С.

Науковий керівник:
К. філол. н., доцент
Потреба Н.А.

Національна шкала ________________


Кількість балів: ____ Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ___________________________________________


(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали

Бахмут – 2021

0
ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ І. ВИХОВНА СИСТЕМА ЯК ЧАСТИНА КУЛЬТУРИ…………….5
1.1. Виховна система як складова частина культурного простору: теоретичний
аспект…………………………………………………………….…………….
1.2. Виховна робота в освітній системі сучасної школи…….………………......

РОЗДІЛ 2. ВИХОВНА СИСТЕМА УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ


ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ………………………………………………………

2.1. Цінністні орієнтири української виховної системи....………………………..

2.2. Перспективи розвитку української виховної системи в контексті світових


культурних процесів………………………………………………………………..
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….………

1
ВСТУП
В современных условиях развития общества и модернизации образования
общеобразовательные учреждения нуждаются в исследованиях
мультикультурного воспитания подрастающего поколения с учетом современных
реалий и научно обоснованных рекомендациях по их организации.
Одной из особенностей современного общественного развития являются
интеграционные процессы во всех сферах жизни, что выражается, в частности, в
интенсификации международного сотрудничества, культурного взаимодействия,
возрастающей мобильности населения, превращающих многие страны в
мультикультурные сообщества, а также в движении за социальное равенство, что
приводит к признанию прав все большего числа разнообразных социальных
групп. Все более популярными и реальными становятся идеи о том, что
воспитание и образование в общеобразовательных учреждениях должны быть
направлены на осознание единства мирового сообщества, чувства национального
патриотизма и самосознания, толерантности отношений в обществе, опираться на
сохранение и развитие всего многообразия культурных ценностей, норм, образцов
и форм деятельности существующих в данном обществе, и передачу этого
наследия молодому поколению.
В этой области ведутся исследования по следующим направлениям: проблемы
диалога и взаимодействия культур (М.М.Бахтин, В.С.Библер, В.А.Тишков);
культура межнационального общения (Г.Х. Гасонов, А.Ф.Дашдамиров,
В.Г.Крысько, Н.Ф.Чипикова, и др.); приобщение подрастающего поколения к
мировой культуре, раскрытие процессов глобализации образования
(А.Ю.Коджаспиров, В.В.Макеев, З.А.Малькова, Л.Л.Супринова и др); проблемы
формирования толерантности у подрастающего поколения (А.Г.Асмолов,
В.В.Глебкин, A.Н.Джуринский, Е.Ю.Клепцова, Н.М.Лебедева, П.В.Степанов и
др.); развитие поликультурного образования и воспитания (А.В.Аракелян,
Г.Ж.Даутова, А.Н. Джуринский, Г.Д.Дмитриев, В.А. Ершов, Л.Л.Супрунова и
др.).

2
Анализ научных исследований показывает, что изучаются различные аспекты
данной проблемы, но вопросы воспитания в контексте мировых культурных
процессов специально не исследовались.
Таким образом, в ходе анализа теоретических исследований и практического
опыта по изучаемой проблеме выявлены существенные противоречия:
- между потребностью общества во взаимодействии между людьми различных
культур и неразработанностью стратегии взаимодействия культур в
педагогическом процессе. Существующие противоречия определяют
актуальность темы нашего научного исследования,
Целью исследования является изучение воспитательной системы в контексте
мировых культурных процессов
Объектом исследования является украинская воспитательная система.
Предмет исследования - условия развития воспитательной системы в контексте
мировых культурных процессов
Исходя из указанной цели с позиции концепции системного понимания
воспитания основными задачами исследования являются:
1. Охарактеризовать украинскую систему воспитания.
2. Рассмотреть роль школы в воспитательной системе.
3. Изучить ценностные ориентиры украинской воспитательной системы

4. Определить перспектив развития украинской воспитательной системы в


контексте мировых культурных процессов
Методологической основой исследования являются диалектика,
рассматривающая процессы и явления во всеобщей связи, целостности и
взаимообусловленности; системный подход как общеметодологический принцип
науки; признание человека высшей ценностью и целью общественного развития,
идеи взаимодействия общества и человека, его всестороннего развития.
Теоретическую основу исследования составили труды философов, социологов,
психологов, педагогов по:
- проблемам мультикультурного, поликультурного образования и воспитания
(О.В.Аракелян, Л.Г.Арчажникова, Л.Ф. Гайсина, А.Н.Джуринский, Г.Д.Дмитриев,
3
В.А.Ершов, Т.С.Комарова, М.Н. Кузьмин, Ф.М. Малхозова, В.В. Макаев, В.И.
Матис, З.А. Малькова, Г.В. Палаткина, С.Ф. Петрова, Л.Л. Супрунова А.В.
Шафикова, Т.Я.Шпикалова и др.);
- концепции культуры, межкультурных контактов в жизни человека
(А.И.Арнольдов, М.М.Бахтин, Н.Бердяев, B.C. Библер, С.И. Иконников,
A.Ф.Лосев и др.);
- проблемам воспитательных коллективов (О.С. Богданова, Л.Ю. Гордин, М.Г.
Казакина, В.М. Коротов, А.Т. Куракин, Б.Т. Лихачев, А.С. Макаренко, Л.И.
Новикова, В.И. Петрова, В.А. Сухомлинский, Р.Х. Шакуров и др.);
- концепции воспитания учащихся, отвечающие особенностям социокультурной
ситуации и задачам обновления образования (И.А. Амонашвили, Е.В.
Бондаревская, О.С. Газман, И.П. Иванов, И.М. Ильинский, В. А. Караковский,
А.В. Мудрик, А.Д.Солдатенков и др.);
Методы исследования. В ходе исследования была использована система
взаимодополняющих, корректирующих и детерминирующих друг друга методов:
- теоретические: теоретический анализ (сравнительный, ретроспективный),
обобщение, анализ литературы, моделирование;
- эмпирические: изучение и обобщение передового педагогического опыта,
Практическая значимость исследования состоит в том, что разработанные
научно-методические рекомендации позволяют рассматривать воспитание как
систему в контексте мировых культурных процессов
Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів,
висновку, списку використаних джерел (28 позицій). Загальний обсяг курсової
роботи – 30 сторінок.

4
Зміст:

1. ВСТУП……………………………………………………………….. (стр)

2. РОЗДІЛ 1. ОСВІТА - ЦЕ ОДИН З ОПТИМАЛЬНИХ І ІНТЕНСИВНИХ


СПОСОБІВ ВХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ У СВІТ НАУКИ І КУЛЬТУРИ….

2.1 Освіта як практика соціалізації людини і наступності поколінь………….

2.2 Освіта є механізмом формування суспільного і духовного життя людини і


галуззю масового духовного виробництва……………………………………..

2.3 Освіта як процес трансляції культурно-оформлених зразків людської


діяльності………………………………………………………………………….

2.4 Освіта як функція розвитку регіональних систем і національних традицій.

2.5 Освіта є тим соціальним інститутом, через який передаються і втілюються


базові культурні цінності і цілі розвитку суспільства.

2.6 Освіта як активний прискорювач культурних змін і перетворень у суспільному


житті й в окремій людині.

3. РОЗДІЛ 2.УКРАЇНСКА ВИХОВНА СИСТЕМА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ


КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕССІВ……………………………………….

3.1 Провідні принципи розвитку сучасної вищої освіти України в контексті


Євроінтеграції.

4. Висновки

5. Список використаних джерел.

Вступ

У процесі освіти людина залучається до системи культурних цінностей


(через пізнання історичної спадщини мистецтво, архітектуру). Оскільки
досягнення пізнавального характеру являють собою сукупність матеріального і
5
духовного надбання людства, остільки освоєння вихідних наукових положень
також є знаходженням культурних цінностей.

Існує і дидактичне поняття культури - навчання і виховання молодого


покоління засобами культури. Процес взаємодії, як присвоєння і створення
людиною нових культурних цінностей, у рамках освітньої системи є творенням.
Тобто зв'язаний з культурою в її динамічному аспекті.

Як відомо, мова є способом пізнання навколишнього світу і засобом


комунікації. Одночасно вона виступає як хоронитель і виразник духовної
культури, що передається як від покоління до покоління, так і в умовах освітньо-
виховних установ. Не випадково рівень культури епохи (і окремої людини,
зокрема) визначається ставленням до мови як структуротворчого компоненту
цілісної культури. Тому місія освіти полягає в тому, щоб сформувати у молодого
покоління відповідальне ставлення до рідної й іноземної мови, до збереження і
збагачення історичних, наукових і культурних цінностей.

Таким чином, співвідношення освіти і культури можна розглядати в

різних аспектах:

 у рамках культурологічної парадигми педагогічної системи;

 через формування полі-культурної освіти;

 в умовах культурно-історичного типу конкретної освітньої системи

(вузу, школи);

 як систему культурно-освітніх центрів у рамках однієї чи різних країн;

 через аналіз навчальних дисциплін культурологічного спрямування;

 через шляхи і способи розвитку культури суб'єктів освіти (педагогічної

культури і розумової культури учнів);

6
 засобом опису і проектування образа культурної й освіченої людини

конкретної історичної епохи;

 через розкриття специфіки культурно-освітнього середовища зростаючої

людини;

 через узагальнення, збереження і відродження культурно-освітніх

традицій народу, етносу, нації.

Освіта - це процес передачі накопичених поколіннями знань і культурних

цінностей та культурных процессів.  

Зміст освіти формується і поповнюється зі спадщини культури і науки, а також з

життя і практики людини. Отже, освіта є соціокультурним феноменом і виконує

відповідні соціокультурні функції.

У зв'язку з цим освіта стає необхідним і важливим чинником розвитку як окремих

сфер (економіки, політики, культури), так і всього суспільства.

Розглянемо основні соціокультурні функції і потенціал сучасної освіти.

2. Освіта - це один з оптимальних і інтенсивних способів входження

людини у світ науки і культури. 

Саме в процесі освіти людина освоює культурні цінності. Зміст освіти

черпається і безупинно поповнюється з культурної спадщини різних країн і

народів, з різних галузей науки, а також з життя і практики людини.

Важко переоцінити значення освіти в розвитку у молодого покоління

відповідального відношення до культури рідної мови і мов міжнародного

спілкування. Цьому сприяють діалогічні форми навчання. Діалог - це форма

7
суб'єкт-суб'єктного пізнання навколишнього світу. Він має особливе значення

на стадії розпізнавання сутнісного, евристичного і креативного в пропонованій

навчальній інформації.

Освітнє середовище, сформоване у школі чи вузі, впливає на вибір правил

спілкування і способів поводження людини в соціальній групі. Даний вибір

визначає манеру спілкування і стиль поводження, що надалі проявляться в

міжособистісних і ділових контактах дорослої людини.

Одночасно освіта являє собою процес трансляції культурно-оформлених

зразків поводження і діяльності, а також встановлених форм громадського

життя.

Духовне в людині само-виявляється завдяки його "злиттям" з культурою.

Носієм культури виступає родина, і освоюється в процесі навчання та

самоосвіти, виховання і самовиховання, професійної діяльності і спілкування з

оточуючими людьми. Однак, саме в процесі навчання і виховання людина

сприймає соціокультурні норми, що мають історичне значення для розвитку

цивілізації, суспільства і самої людини. Тому при визначенні цілей і задач

освітніх систем уточнюють соціальне замовлення. У свою чергу зміст освіти

може бути обмежений стандартами регіону, країни, усього світу, що

враховують характер взаємодії людини з культурними цінностями, міру і

ступінь їхнього присвоєння і створення.

2.1. Освіта як практика соціалізації людини і наступності поколінь. 

8
Освіта виявляє себе як практика соціалізації людини і наступності поколінь

людей. У різних соціально-політичних умовах (і в період реформ) освіта

виступає стабілізуючим фактором між новими соціальними уявленнями та

ідеалами попередніх поколінь, що втілилися в історичній традиції. Тому освіта

дозволяє утримувати процес відтворення і передачі історичного і соціального

досвіду й одночасно закріплювати у свідомості молодого покоління нові

політичні й економічні реалії, нові орієнтири суспільного і культурного

розвитку.

Не випадково однієї з головних задач освіти є підготовка молодого

покоління до самостійного життя і формування образа майбутнього.

Перспектива майбутнього відкривається в ході засвоєння різних форм

життєдіяльності людини (навчання, праці, спілкування, професійної діяльності,

дозвілля).

В умовах радикальної зміни ідеологічних догматів, соціальних уявлень,

ідеалів і буття людей у цілому саме освіта виконує стабілізуючу функцію і

сприяє адаптації людини до нових життєвих умов.

На зламі історичних епох актуалізується проблема забезпечення

наступності культурно-освітньої традиції, збереження самобутності народу і

сформованої системи цінностей. Збереження вищезазначених складових

сприяє їхній інтеграції в системі світових цінностей як елементів

макросоціуму.

9
При цьому, традиція виконує визначальну функцію в процесах освіти і

виховання нового покоління.

Життя людини - це ланка в ланцюзі поколінь. Людина живе у просторі

соціально-культурної традиції, що впливає на формування її характеру, стилю

поведінки, прагнень, цінностей та інтересів. У зв'язку з цим відносини між

традицією і новаціями в сфері освіти і виховання людини втілюють

взаємозв'язок між освітою і культурою народів у цілому.

Система освіти включає стан, тенденції і перспективи розвитку

суспільства, відтворюючи і зміцнюючи сформовані в ньому стереотипи. 

Соціальна функція освіти з одного боку, характеризується як підготовка

покоління до самостійного життя, а з іншого боку, закладає основи

майбутнього суспільства і формує образ людини в перспективі.

Сутність підготовки до самостійного життя полягає:

 у формуванні способу життя, прийнятого в суспільстві;

 в освоєнні різних форм життєдіяльності (освітньої, трудової, суспільно-

політичної, професійної, сімейно-побутової);

 у розвитку духовного потенціалу людини для творення і творчості.

Тому для кожної соціально-економічної формації і культурно-історичного

етапу розвитку суспільства і держави властива своя система освіти, а для

народу, нації - система виховання, але у міжнародних педагогічних системах

існують загальні риси. Саме вони закладають основу для процесу інтеграції у

світовий освітній простір.


10
2.2. Освіта є механізмом формування суспільного і духовного життя

людини і галуззю масового духовного виробництва. 

Освітні і виховні установи концентрують вищі зразки соціально-культурної

діяльності людини визначеної епохи, тому соціальна цінність освіти

визначається значимістю освіченої людини в суспільстві. Гуманістична

цінність освіти полягає в можливості розвитку пізнавальних і духовних потреб

людини. У цілісній системі освіти усіх видів і рівнів відбувається

нагромадження і розвиток інтелектуального і духовно-морального потенціалу

країни.

2.3. Освіта як процес трансляції культурно-оформлених зразків

людської діяльності. 

У процесі навчання і виховання людина засвоює соціокультурні норми, що

мають культурно-історичне значення. У результаті засвоюються норми моралі

і морального поводження людини в соціальній групі і на виробництві, у родині

і громадських місцях, а також правила спілкування, міжособистісних і ділових

контактів. Не випадково зміст освіти бачать не тільки в трансляції соціального

досвіду в часі, але й у відтворенні встановлених форм громадського життя в

просторі культури.

2.4. Освіта як функція розвитку регіональних систем і національних

традицій. 

Специфіка населення окремих регіонів обумовлює характер педагогічних

задач. Молодь включається в духовне життя міста чи села за допомогою


11
освіти. У регіональних освітніх системах враховуються освітні запити різних

соціокультурних груп населення. Так, наприклад, розробка освітнього

стандарту визначається специфікою регіону країни.

2.5. Освіта є тим соціальним інститутом, через який передаються і

втілюються базові культурні цінності і цілі розвитку суспільства.

Освітні системи - це соціальні інститути, що здійснюють цілеспрямовану

підготовку молодого покоління до самостійного життя в сучасному

суспільстві. У процесі постановки цілей і задач для конкретних освітніх систем

необхідне уточнення соціального замовлення в рамках усієї системи освіти

країни.

Наприклад, у 1970-80-і роки перед вітчизняною системою освіти ставилася

задача підготовки творчої, інтелектуально і духовно розвинутої людини,

громадянина своєї Батьківщини й інтернаціоналіста, вихованого в дусі

комуністичних ідей і ідеалів. У 1980-90-і годи пріоритет віддається підготовці

наполегливої і комунікабельної людини, що володіє іноземними мовами. Якщо

в перший період високий соціальний статус мали фізики, математики,

інженери, то сьогодні соціально значимі юристи, економісти і бізнесмени, а

також гуманітарії - філологи, перекладачі, викладачі іноземних мов.

Освітні установи - це соціальні інститути, які включають систему установ

дошкільної, шкільної, середньої спеціальної, вищої і додаткової освіти,

здобувають державний статус системи освіти в країні. У даному контексті

12
освітні установи включені в соціальну практику. Їхня соціальна функція

складається в наданні освітніх послуг населенню країни. Здійснення соціальної

функції вимагає прогнозування і планування розвитку освіти. Останнє стає

значимим компонентом у процесі формування державної освітньої політики

країни. Державну норму того чи іншого типу освіти визначає державний

освітній стандарт. Одним із основних напрямків такої політики є розробка

державних освітніх стандартів для школи і вузу.

Державні освітні стандарти визначають обов'язкову навчальну програму

кожної школи чи вузу. Такий стандарт складається з двох частин. Перша

частина - це набір обов'язкових для всіх шкіл чи вузів дисциплін, друга частина

- дисципліни на вибір. На рівні конкретного навчального закладу перша

частина - обов'язкові дисципліни навчального плану для всіх учнів, друга

частина - предмети на вибір. Стандарт включає обов'язковий набір вимог до

підготовки випускника школи чи вузу.

2.6. Освіта як активний прискорювач культурних змін і перетворень у

суспільному житті й в окремій людині.

Духовний початок у людині виявляється завдяки його "вростанню" у

культурну спадщину родини і культурну традицію, що вона засвоює протягом

усього життя за допомогою процесів освіти, виховання і професійної

діяльності. Освіта прискорює цей процес у ході розвитку і становлення людини

13
як особистості, суб'єкта й індивідуальності. Цей факт доводиться

дослідженнями й освітньою практикою.

В освітньому процесі педагоги створюють умови і вибирають такі засоби і

технології, що забезпечують особистісний ріст тих, хто навчаються, розвиток

їх суб'єктних властивостей і прояв індивідуальності. Кожна навчальна

дисципліна та визначена освітня технологія орієнтовані на розвиток даних

якостей. [8, 62-63]

Таким чином, культура й освіта залишаються в центрі уваги усього

світового співтовариства. Вони виступають як провідні фактори суспільного

прогресу і розвитку цивілізації.

Взаємодія культури й освіти може розглядатися в різних аспектах:

 на рівні соціуму, в історичному контексті;

 на рівні конкретних соціальних інститутів, сфери чи середовища

розвитку людини;

 на рівні навчальних дисциплін.

Освіту людини й освітню систему розглядають тільки в конкретному

соціокультурному контексті, у зв'язку з багатогранністю їх відношень.

Освіта виконує соціокультурні функції:

 є способом соціалізації особистості і наступності поколінь;

 середовищем спілкування і залучення до світових цінностей, досягнень

науки і техніки;

14
 прискорює процес розвитку і становлення людини як особистості,

суб'єкта, індивідуальності;

 забезпечує формування духовності в людині та її світогляду, ціннісних

орієнтацій і моральних принципів.

Особистісна орієнтація освіти є однією з найвагоміших сучасних проблем.


Поняття особистості та освіти завжди були взаємозумовленими і не розглядались
одне без одного. Втім у сучасній освіті він набув більш вагомого смислу та
особливого значення.
Традиційна освітня система забезпечує певні стандарти знань, особистісна
проблематика тлумачилась через призму нормативних, уніфікованих параметрів –
знань, умінь та навичок і обмежувалась наданням індивідуальної допомоги в їх
опануванні. Тому для нашої роботи ми обрали саме цю тему, щоб розглянути
переважність загальнолюдського розвитку духовного світу людини над
улітарністю та прагматизмом поточних освітніх завдань, тим більш, що зараз
педагогіка заперечує спроможність когось чомусь "навчити", а наголошує на слові
"навчитись". Тобто людина навчається сама, сприймає інформацію за своєю
потребою, інтересами цікавістю та емоційною зворушливістю. А саме у
мистецькій освіті завжди відбувається взаємопроникнення знань і продуктивної
активності, оскільки жодну інформацію у галузі мистецтва не можна розкрити
без залучення людини до самостійної художньої діяльності.

3. Українська виховна система в контексті світових культурних процесів


  Кризові явища в системі освіти України, потреби інноваційного
політичного, соціально-економічного та культурного розвитку, необхідність
реальної інтеграції країни до міжнародного співтовариства спонукали до
модернізації освіти, її реформування відповідно до кращих світових зразків.  

15
Після здобуття Україною суверенітету регіоналізація освітніх практик, особливо у
частині викладання суспільствознавчих дисциплін у навчальних закладах, стала
однією з важливих причин, що заважали формувати загальноукраїнську
ідентичність підростаючого покоління та спричинили наступні виклики та загрози
в гуманітарній сфері: уповільнення формування української політичної нації;
збереження існуючої мовно-культурної розколотості суспільства; брак
загальноукраїнських політико-ідеологічних цінностей; консервація
конфліктогенності міжетнічних та міжконфесійних відносин; низький рівень
політичної та правової культури; регіональна нерівномірність побудови
громадянського суспільства, недостатня громадянська свідомість населення.
Окремої уваги потребують загрози національній безпеці у регіонах компактного
проживання національних меншин: заміщення загальноукраїнської громадянської
системи освіти етнокультурною, етнізація ціннісної системи, засвоюваної в
навчальних закладах; скорочення простору україномовної комунікації, зниження
рівня викладання української мови та суспільних дисциплін, що відображають
тенденції розвитку історії і культури України, взаємодії її народів; поширення
освітньо-виховного впливу місцевих і зарубіжних націоналістичних освітніх та
культурних інститутів і організацій. Реформа освіти зачіпає життєво важливі
інтереси соціуму та держави, що виводить її в ряд найбільш злободенних проблем
суспільного життя і національної безпеки. Модернізація освітньої системи
України повинна мати потужну гуманітарну складову і бути зорієнтована на
формування сучасної конкурентоспроможної політичної нації через досягнення
таких головних цілей:
1) формування суспільства знань, у якому знання будуть важливими
чинниками самореалізації особи та інноваційного розвитку країни;
2) підвищення соціальної активності молоді у розбудові розвиненого
громадянського суспільства та демократичної держави;
3) посилення політичної та культурної консолідації українського суспільства,
базованої на європейських цінностях.

16
  Модернізація системи вітчизняної освіти має відповісти на виклики, пов’язані
з впливами на суспільну свідомість. Це передусім – інформаційно-психологічний
наступ на гуманітарний простір України як складової гібридної війни Росії проти
України, а також парадоксальне поєднання космополітичних трендів глобалізації
та глокалізаційних процесів із посиленням націоналістичних тенденцій і
етносоціокультурної автаркії серед національних меншин України.   У контексті
втілення освітньої політики система викладання суспільних наук, які формують
гуманітарний простір, постала перед проблемами, вирішення яких передбачає
виконання наступних завдань:
 формування загальноукраїнської громадянської ідентичності та
забезпечення єдності ціннісного простору в країні;
 підтримка української мови як державної мови міжнаціонального
спілкування і взаєморозуміння громадян держави;
o створення сприятливих соціокультурних передумов і прищеплення
міжнаціональної толерантності, терпимості до чужих вірувань та думок;
 втілення процесів громадянської соціалізації та національно-
патріотичного виховання;
 підтримка належного рівня освіченості молоді і її компетентності
щодо можливих загроз національній безпеці;
 підготовка за напрямами суспільних дисциплін освітніх кадрів, які
володіють сучасними освітньо-виховними знаннями та методиками.
Суспільне призначення гуманітарної освіти полягає в тому, що вона виступає
інтелектуально-інформативною основою громадянської консолідації,
інструментом підтримки суспільної злагоди та стабільності держави. Освіта,
суспільні науки, опосередковано впливають на усі складові безпеки. Однак у
процесі сучасної модернізації освітньої системи України спостерігається загальне
скорочення суспільно-гуманітарного компоненту освіти (особливо у вищих
навчальних закладах). Але ж саме суспільствознавчі курси формують єдину
систему світоглядних знань та цілісне уявлення про загальнолюдські та
національні духовно-культурні цінності, розвивають самостійність та критичність

17
мислення, дають розуміння національних інтересів та пріоритетів.   Відтак,
майбутнє України пов'язане з проблемою формування та втілення відповідної
сучасним викликам освітньої політики, особливо у галузі суспільних наук.
Доцільність постановки питання про викладання суспільних наук в освітній
системі передусім обумовлена гібридною війною, головну роль у якій відіграє
своєрідна «гуманітарна зброя», що застосовується РФ для впливу на свідомість
населення України та має на меті демонтаж української державності (руйнування
ідентичності й цінностей, нав’язування культурних стандартів і картини світу).  
Криза ідентичності є результатом руйнування усталеної системи радянських
цінностей і формування цінностей з одного боку – етнічних, з іншого
національно-громадянських. Основними її проявами є: неузгодженість між
загальноукраїнською національною ідентифікацією та іншими різновидами
колективно-культурної ідентифікації; суперечливість між загальноукраїнськими
інтерпретаціями історичних процесів та регіональними, мовна диференціація.
Згадані протиріччя призвели до конфронтації різних суспільних та регіональних
сил, неможливості втілення оптимального напряму розвитку суспільства та
закордонної політики.   У суспільстві, яке зазнає потужних інформативно-
психологічних впливів, відсутність необхідного знання є фактором ризику.
Розмивання національної ідентичності, відсутність патріотизму, настільки ж
серйозна проблема, як і зменшення військового та економічного потенціалу, що
може призвести до втрати суверенітету країни.
Дослідження ціннісних орієнтацій молоді показало, що значна її частина (до
54 %) хотіла б жити за кордоном і не пов’язує свої плани з Україною [1]. Це
масове несприйняття молоддю умов і сенсу життя у нашій країні має пряме
відношення до проблем освіти та національної безпеки.   Оскільки формування
національної ідентичності розглядається як визначальний національний інтерес,
що, в свою чергу, визначає політику та дії держави, значна увага має приділятися
викладанню суспільних наук. Навіть у США (у країні з стабільною
громадянською ідентифікацією) на державному рівні було визначено, що
«розуміння історії, політики, культури і традицій є важливим для громадянської

18
позиції і критично значущим для усвідомлення того, хто є союзниками, а хто
супротивниками Америки» [2]. На всесвітній гуманітарній конференції у Льєжі
(Бельгія, 2017 р.) було зазначено відповідальність гуманітарних наук у просуванні
ідеалів свободи, розумінні довгострокових процесів, формуванні критичного
мислення, їх історичне завдання в боротьбі з ксенофобією, нетерпимістю та
фундаменталізмом [3].   Вивчення сучасних міжнародних відносин, особливо ж у
Центрально-Східній Європі, дає підстави стверджувати, що саме «історія» часто
розглядається як проблема безпеки країн. Питання про спільну «історичну
спадщину» є важливим у міждержавних дипломатичних відносинах регіону.
Історичні прецеденти висуваються як такі, що легітимізують політичні дії тієї чи
іншої сторони. Водночас в Україні вчителі, зокрема зі східних регіонів,
продовжують викладати викривлену історію України, користуючись радянськими
та російськими інтерпретаціями подій. Фактично, вони проводять на уроках
антидержавну агітацію [4].   Слід зазначити, що проблеми внутрішньої
гуманітарної політики мають міжнародний вимір, оскільки отримують відгук у
країнах-сусідах, які через власні діаспори в Україні просувають свої національні
інтереси. Тому формування нової системи історичної освіти буде дієвим
механізмом консолідації суспільства та зміцнення держави. Її осереддям має стати
наратив, який би нівелював суперечності між різними регіонами та різними
сегментами українського суспільства.   Ще однією проблемою, є звуження
простору вживання української мови, ослаблення її ролі як державної у частині
українських регіонів. Ставлення до української мови у багатьох навчальних
закладах часто є дуже формальним. Спостерігалася тенденція погіршення якості
викладання української мови та літератури. У той же час, ухвалення Закону
України «Про освіту» актуалізувало мовну проблему в Україні [5]. З огляду на
демарші деяких сусідніх країн з приводу мови викладання у національних
навчальних закладах [6], величезне значення має продумана зважена позиція
української держави щодо викладання українською мовою, суть якої в проведенні
більш активної мовної політики в регіонах компактного проживання
національних меншин.   Оскільки мова акумулює протягом століть створювану

19
систему суспільно-духовних цінностей, передає новим поколінням ключові
уявлення про національну ідентичність, то проблеми збереження єдиного
культурно-історичного простору, що об'єднує народи України, поширення
української мови як мови міжнаціонального спілкування набувають надзвичайної
ваги.   Важливою тенденцією розвитку сучасної системи освіти України є
прагнення до гармонізації з міжнародними освітніми стандартами як запоруки
формування єдиного вітчизняного освітнього простору та подальшої інтеграції до
світового освітнього простору. В умовах розширення університетської автономії
та свободи вибору змісту освіти одним із ризиків освітньої реформи є загроза
зведення до мінімуму гуманітарних курсів, у т.ч. історії України. Ще до
проведення реформи, важливою проблемою вищої освіти, що викликала тривогу,
було «вимивання» з навчальної підготовки фахівців у ВНЗ гуманітарної
складової. Результатом цього процесу стала нездатність частини молодих
фахівців до адекватного розуміння суспільних змін, відсутність бажання займати
активну громадянську та державницьку позицію. Не слід забувати, що Україна є
пострадянською, постколоніальною країною, яка зазнала потужної політики
русифікації. Росія намагається продовжувати поширювати ідеї «русского мира»,
що спрямовані на деструкцію держави. Тому питання побудови ідентичності має
бути й серед завдань вищої школи.   ВИСНОВКИ В умовах геополітичних
трансформацій загострюються проблеми ідентичності, вагомо постають питання
історії та мови, які її здебільшого формують. Не секрет, що деякі сусіди України
розглядають історію та мову щонайменше як інструмент культурної експансії. В
умовах гібридної війни Росія продовжує провадити гуманітарну агресію. Тому у
протидії воєнній агресії РФ чільну увагу слід приділяти загрозам у гуманітарній
сфері.   Існує нагальна потреба у якісному оновленні системи викладання
предметів гуманітарного циклу на усіх освітніх рівнях, не допускаючи скорочення
кількості навчальних годин.   В контексті реалізації мовної політики та освіти
національних меншин необхідно розробити та широко впроваджувати інноваційні
проекти багатомовної освіти в українських навчальних закладах, які б сприяли
вивченню та збереженню рідної мови, засвоєнню державної, кращій інтеграції

20
національних меншин в український соціокультурний простір. Водночас
використовуючи досвід кращих європейських і світових наукових установ та
освітніх закладів, модернізувати систему підготовки освітніх кадрів для
викладання суспільних наук.   В умовах гібридної війни Російської Федерації
проти України одним з головних завдань освітньої політики має стати
формування в учнів та молоді національних суспільно-державних цінностей як
ідейного підґрунтя української громадянської ідентичності. Це стане
фундаментом консолідації українського суспільства, сприятиме сталому розвитку
держави. Формування громадянської ідентичності української молоді має бути
невід'ємною складовою процесів розбудови держави і розвитку суспільства.
Важливим завданням є поглиблення інтеграції гуманітарного аспекту освітньої
політики з державною культурною, інформаційною та іншими напрямками
політики.  

3.1 ПРОВІДНІ ПРИНЦИПИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ


УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ
Визначено, що нагальна потреба у модернізаційних зрушеннях у вищій школі
вимагає концептуального вдосконалення системи освіти і професійної підготовки
фахівців у таких напрямках:
1) формування ставлення до людини як мети соціального прогресу, а не засобу;
2) орієнтація на активізацію людського капіталу у вищій освіті і професійній
підготовці, що базується на концепції гармонійного розвитку людини;
3) реформування системи вищої освіти і професійної підготовки є
стратегічними для забезпечення якості фахівців;
4) продукування в процесі підготовки спеціаліста глибокої професійної
компетентності і соціальної відповідальності при вирішенні завдань науково-
технічного прогресу, соціального і культурного розвитку.
Одним із основних напрямків вищої освіти є модернізація вищої освіти в
Україні. Проблеми вищої освіти, зумовлені новими цивілізаційними викликами до
людини, входженням України до європейського освітнього простору, органічно

21
взаємопов’язані, оскільки йдеться про досягнення єдиної мети – підвищення
якості національної освіти та забезпечення підготовки людини до життя у ХХІ
столітті [1, c. 105]. Модернізація вищої освіти України вимагає змін у системі
законодавчого і нормативно-правового регулювання вищої освіти з урахуванням
вимог європейської системи стандартів та сертифікації, які сприятимуть розвитку
національних культурних цінностей, демократії і гуманізму як основних чинників
функціонування громадянського суспільства [2]. Вивчення розвитку сучасної
вищої освіти України в контексті євроінтеграції є доволі актуальним для
дослідників. Йому присвячували свої наукові розробки В. Кремень, Н. Сидорчук,
Є. Сірий, 64 О. Поступна, Л. Овсянкіна, Ю. Грищук, В. Рябченко, О. Чвирова, Н.
Воєвутко, В. Шинкарук. Ці автори, разом з аналізом політичного, соціально-
економічного і культурного розвитку, характеризують державну освітню
політику, розкриваючи найважливіші проблеми освітньої галузі та визначаючи
основні напрями розвитку вищої школи, окреслюють провідні принципи
розвитку сучасної вищої освіти України в контексті євроінтеграції. Загальна
ідеологія модернізації вищої освіти має бути спрямована на підвищення її
ефективності і конкурентоздатності, її сутність полягає в «... збереженні
минулого, його очищенні від деформацій і осучасненні у відповідності зі світовим
досвідом» [3, c. 372]. Модернізація освіти може розглядатися як зміни, що
підтримують і забезпечують динамічний розвиток освіти відповідно до цілей
реформ, як створення та реалізація моделей випереджувального розвитку освіти
адекватних до потреб суспільства, визначення напрямів «прориву» і зосередження
зусиль на досягненні поставленої освітніми реформами мети. Процес
модернізація освіти можливий лише після реформування її основ відповідно до
вимог часу [4, c. 36]. Основна колізія української системи освіти полягає на
сьогодні у відірваності освітньої галузі від потреб країни. Саме на вирішення цієї
проблеми повинна бути спрямована модернізація української освіти. Можна
виділити три причини реформування освіти. Першу причину реформування
освіти можна вважати загальною або глобальною, оскільки освіта в усіх без
винятку країнах пов’язана з цивілізаційними змінами. Цивілізаційні зміни

22
породжуються еволюційним розвитком людства, оскільки розширення і
поглиблення людського інтелекту в певні історичні періоди призводить до таких
винаходів людського розуму, які кардинально змінюють світ і наше уявлення про
нього. Саме у такій точці біфуркації, внаслідок інноваційних змін у суспільному
розвитку, відбувається міжцивілізаційний зсув, що стає причиною, зокрема,
транснаціональних змін і, як наслідок, – реформування й модернізації сфери
освіти як найбільш масового соціального інституту формування й розвитку
людського інтелекту та людських ресурсів [5, c. 37]. До другої причини
реформування освіти можна віднести соціальноекономічні трансформації, що
відбуваються у різний час у різних країнах. Зміна політичного устрою, механізмів
господарювання, формування фінансових ринків призводить до необхідності
реформування освіти як найбільш масового соціального інституту розвитку
людського капіталу, формування суспільної свідомості і свідомості кожного
громадянина суспільства. До третьої причини реформування освіти в окремій
країні можна віднести її наміри щодо приєднання до певного інтегрованого
економічного й освітнього простору, зокрема, європейського [4, c. 37-38].
Реформування освіти в Україні, яке розпочалося після проголошення нею
незалежності, зумовлено відразу трьома причинами: значними соціально-
економічними трансформаціями в країні, зміною векторів у політичному,
соціальному та економічному розвитку держави; поширенням глобалізаційних та
інтеграційних процесів у світі, бурхливим розвитком інформаційно-
комунікаційних технологій. Обравши європейський вектор розвитку, практично
через невеликий історичний проміжок часу від проголошення незалежності,
Україна приєдналася до Болонського процесу, що також викликало не лише
значні зміни у змісті й організації вищої освіти, а й вплинуло на усі інші ланки
освіти [4, c. 38]. Складність реформування й подальшої модернізації освіти в
Україні з позиції освітології полягала у тому, що сфера освіти в Україні не мала
можливості реформуватися поступово. Освіта мала одразу відреагувати не тільки
на значні соціально-економічні трансформації у самій країні, а й на історичні
цивілізаційні зміни, враховувати глобалізаційні та інтеграційні процеси, реагувати

23
на процес інформатизації суспільства, впроваджувати вимоги Болонського
процесу [4, c. 38]. Одним із ключових завдань модернізації вищої освіти є
забезпечення її якості, побудова ефективної освітньої системи вищих навчальних
закладів з дієвою економікою та управлінням, яка відповідала б як запитам
сучасного життя, потребам розвитку країни, суспільства, держави, так і потребам і
інтересам особистості [4, c. 44]. Провідною тенденцією сучасності є також
гуманізація освіти. Гуманоцентрична переорієнтація вітчизняної освіти під
впливом світових та європейських вимірів передбачає формування фахівця, рівень
підготовки якого гармонійно поєднує ключові компетентності, розвиток
особистості відповідно до духовних цінностей національної та загальнолюдської
культури [6, c. 165]. Трансформацію освіти мають забезпечити радикальна
гуманізація освіти, орієнтація на людину, фундаментальні цінності, рішуча
демократизація освіти.
Стратегічні завдання модернізації освіти і науки: утвердити в суспільстві
розуміння абсолютної пріоритетності науки як сфери, що продукує нові знання, і
освіти, що долучає до знань суспільство загалом і кожну людину зокрема;
готувати людину, здатну до ефективної життєдіяльності у ХХІ ст.; здатну
сприймати змінність як суттєву складову власного способу життя; готувати
розвинену, самостійну, самодостатню особистість, яка б керувалася у житті
власними поглядами і переконаннями і була здатна на самостійні свідомі дії;
переведення матеріально-технічної бази навчального процесу на сучасний рівень;
здійсненні мовного прориву в освіті шляхом забезпечення знання державної мови
та вивчення іноземних мов, адже в сучасному глобалізованому світі людина не
може діяти максимально ефективно, не може підтримувати на високому рівні
свою професійну компетентність без широкого спілкування зі світом [1, c. 4-7].
Формуючи європейський простір вищої освіти, науковці визначили основну мету
та критерії її відповідності, що мають міжнародний вимір. Вони охоплюють
якість, формування довіри, сумісність, мобільність, порівняння кваліфікацій,
рівнів освіти та привабливість. Основоположною умовою відповідності,
мобільності, сумісності та привабливості в європейському просторі вищої освіти є

24
її якість (конференція міністрів вищої освіти Європи «Утворення європейського
простору вищої освіти», 2004 р.). Забезпечення якості освіти має міжнародний
вимір і здійснюється на основі взаємоповаги та довіри [6, c. 163]. Зважаючи на
світовий досвід розвитку сфери вищої освіти та його особливості в Україні,
першочерговим заходом щодо модернізації вітчизняної вищої школи має стати її
структурна реформа. Існуюча в Україні система не дає достатньої можливості для
розвитку кадрового потенціалу та матеріально-технічного забезпечення вищих
навчальних закладів, не стимулює їх до активізації науково-дослідницької та
науково-технічної діяльності [7, c. 131]. Освітні реформи і модернізація освіти
повинні не тільки декларуватися, а й реалізуватися як загальнонаціональне
завдання, масштабна акція всієї країни, що проводиться при ефективному
співробітництві всього суспільства і держави. Лише у такому випадку можна
досягти нової якості освіти, що відповідає сучасним запитам кожного
громадянина, суспільства і держави [4, c. 44]. У сучасних умовах потребують
оновлення теоретико-методологічні засади формування нової генерації, здатної до
реалізації освітньої політики як головної функції держави шляхом модернізації
усіх складових змісту: фундаментальної, психолого-педагогічної, методичної й
інформаційно-технологічної, практичної, соціально-гуманітарної сфери [8].
Наступним напрямком модернізації має бути вироблення нової методології
методичної підготовки та створення відповідного науково-методичного
забезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах.
Методична підготовка має базуватися на сучасних технологіях навчання, але не
повинна зводитися до набуття студентами операторських навичок, а має
передбачати засвоєння інформаційних технологій навчання [1, c. 98-104].
Пріоритетом наукових досліджень є розробка інформаційних і комунікаційних
технологій, визначення їх ролі в розвитку єдиного освітнього простору країни.
Важливою складовою цього напряму є дослідження із формування навчального
середовища: розробка нового покоління засобів навчання для різних типів
навчальних закладів, створення програмного продукту для комп’ютерно
орієнтованих систем і технологій, підручників і навчальних матеріалів на

25
електронних носіях. До першочергових проблем належить опрацювання
принципів і методик вимірювання навчальних досягнень студентів, порівняльної
оцінки рівня освіти в українській і зарубіжній вищій школах [9]. Євроінтеграційні
процеси стимулюють до інтенсивнішого розвитку вищої освіти, яка виступає
одним із визначальних чинників відтворення інтелектуальних і продуктивних сил
суспільства, розвитку духовної культури українського народу, запорукою
майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної,
незалежної, демократичної, соціальної та правової держави [10, c. 23-24].
Державна та освітня політика мають бути спрямованими не лише на розв’язання
актуальних проблем і першочергових та невідкладних завдань, які б не лише
сприяли успішній інтеграції в європейський простір вищої освіти, але й
нівелювали потенційні негативні наслідки для нашого суспільства в результаті
Болонського процесу. У переліку таких завдань і проблем можна виділити [11, c.
146]: поліпшення економічного стану в цілому, що дозволило б зробити
привабливим і конкурентоздатним вітчизняний ринок праці, у т. ч. й в освітній та
науковій сферах; інтеграція освіти і науки; підвищення соціального престижу й
посилення мотивації науково-педагогічних працівників вищої школи;
кардинальне оновлення та модернізація матеріально- 68 технічної бази вищих
навчальних закладів відповідно до сучасних світових вимог; створення необхідної
інфраструктури та відповідного матеріально-інформаційного забезпечення
самостійної навчальної роботи та практичної підготовки студентів;
демократизація вищої школи в дусі класичних європейських університетів;
запровадження реальної оцінки якості вищої освіти; актуалізація особистості
студента на здобуття реальної вищої освіти, що має слугувати визначальним
чинником розвитку вітчизняної вищої школи [12, c. 105]. Пріоритетними
напрямками державної політики України щодо розвитку вищої освіти є [13]:
особистісна орієнтація вищої освіти; формування національних і
загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можливостей у
здобутті вищої освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та
форм організації навчально-виховного процесу; запровадження освітніх інновацій

26
та інформаційних технологій; формування в системі освіти нормативно-правових
і організаційно-економічних механізмів залучення і використання позабюджетних
коштів; підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти,
посилення їх державної і суспільної підтримки; розвиток освіти, як відкритої
державно-суспільної системи; інтеграція вітчизняної вищої освіти до
європейського та світового освітніх просторів [12, c. 106]. Деякі дослідники
виокремлюють провідні принципи розвитку сучасної вищої освіти України в
контексті євроінтеграції, а саме демократизації і варіантності вищої освіти;
універсальності вищої освіти; відповідності вищої освіти світовим стандартам;
добровільності та діалогічності; гармонійної організації освітнього середовища;
стимулювання студентів до самооцінної діяльності, рефлексії, філософствування,
пізнання самого себе тощо [14, c. 382]. При цьому особливо важливим є перехід
України на євроінтеграційний шлях розвитку. Для успішного здійснення процесів
модернізації освітньої сфери важливого значення набуває правове регулювання
цієї сфери, яке стає дійсним інструментом розвитку вітчизняної освіти. Участь
вітчизняної системи вищої освіти в євроінтеграційних перетвореннях має бути
спрямована лише на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а це можливо лише
шляхом проведення модернізації нормативно-правової бази вітчизняної вищої
освіти та створення програми послідовного зближення її з європейським освітнім
і науковим простором . Інноваційна політика має охоплювати усі види діяльності
вищого навчального закладу, відповідати за його розвиток, підвищення
конкурентноздатності. Уся багатогранність формування і впровадження
інноваційної політики вищої школи повинна підлягати певним формуючим
принципам, котрі забезпечуватимуть поступальність та самодостатність, а разом з
тим – ефективність інноваційного розвитку. Такими можуть вважатися: єдність
наукового і освітнього процесів, управлінської діяльності та їх спрямованість на
економічний, соціальний і духовний розвиток суспільства; оптимальне поєднання
державного регулювання і самоврядування; формування інноваційних проектів за
пріоритетними напрямками досліджень, що визначається державною і
регіональною інноваційною та науково-технічною політиками; підтримка

27
провідних науковців, наукових колективів, наукових і науково-педагогічних шкіл,
здатних забезпечити випереджаючий рівень освіти і наукових досліджень,
розвиток науково-технічної творчості молоді; проведення повного циклу
досліджень і розробок, готових послуг; підтримка підприємницької діяльності в
науковій сфері; інтеграція науки і освіти в міжнародне співтовариство;
формування мережевих структур при організації інноваційної і наукової
діяльності [17]. Інноваційний розвиток освіти спирається на напрямки розвитку
освіти і на спеціально розроблені принципи, на підставі яких повинні відбутися
системні зміни, що забезпечують його доступність, якість, безперервність та
інвестиційну привабливість [17]. Отже, на сьогодні першочерговим завданням
української вищої освіти є якнайшвидша адаптація до єдиних європейських
освітянських критеріїв і стандартів. Розвиток України на сучасному етапі
визначається в загальному контексті європейської інтеграції з орієнтацією на
фундаментальні загальнолюдські цінності: права людини, права національних
меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-
якого рівня тощо, що є атрибутом громадянського демократичного суспільства
[18]. Визначені європейські стратегічні орієнтири передбачають формування
професійно компетентного фахівця, реалізацію індивідуально-креативного кредо
особистості у процесі підготовки студента до професійної діяльності, який матиме
змогу мобільно реагувати на зміни в соціальному й економічному житті
суспільства, здійснювати ефективне соціальне й професійне спілкування, більш
гнучко аналізувати й вирішувати різні ситуації засобами комунікації. 70 В умовах
подолання традиційно сформованого масово-репродуктивного характеру розвитку
вищої освіти, виведення її на особистісний рівень значну роль відіграють
європейські прогресивні підходи, побудовані на гуманістичній основі.
Охарактеризовані тенденції та пріоритети вищої освіти в Європі мають знайти
логічне відображення та адаптацію у вищій школі України, яка потребує
модернізації та розвитку.
Наша держава на законодавчому рівні здійснює заходи по підвищенню рівня
навчання в Україні та інтегрування української освіти у світову. Так в Указі

28
Президента №344/2013 від 25.06.2013 р. «Про Національну стратегію розвитку
освіти в Україні на період до 2021 року» йдеться про розроблення Національної
стратегії зумовленою необхідністю кардинальних змін, спрямованих на
підвищення якості і конкурентоспроможності освіти в нових економічних і
соціокультурних умовах, прискорення інтеграції України у міжнародний освітній
простір.

Національна стратегія конкретизує основні шляхи реалізації концептуальних


ідей та поглядів розвитку освіти, визначених Національною доктриною розвитку
освіти»

За останні роки здійснено низку заходів щодо реалізації ідей і


положень Національної доктрини розвитку освіти, щодо реформування освіти,
підвищення її якості, доступності та конкурентоспроможності. Модернізовано
зміст та вдосконалено організацію всіх ланок освіти, створено нові навчальні
підручники, започатковано організацію інклюзивного навчання дітей з
особливими освітніми потребами, запроваджується профільне навчання в старшій
школі, вдосконалюється зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень
випускників загальноосвітніх навчальних закладів, триває забезпечення
загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів сучасними
навчальними комп'ютерними комплексами, підключення їх до мережі Інтернет, у
вищій освіті впроваджуються принципи Болонського процесу, кредитно-модульна
система навчання.

Висновок

Вивчивши та проаналізувавши розвиток та становлення Української


виховної системи в розрізі становлення істроії та культури України , а також
вплив змін у стані міжнародних відносин з іншими країнами світу ми можемо
зробити слідуючі висновки: освіта є основним способом входження людини у
світ культури та науки. Освіта це процес культурно-оформленних зразків
людської діяльності.

29
Після здобуття Україною суверенітету з’явилися кризові явища в системі
освіти України, потреби інноваційного політичного, соціально-економічного
та культурного розвитку, необхідність реальної інтеграції країни до
міжнародного співтовариства спонукали до модернізації освіти, її
реформування відповідно до кращих світових зразків. На сьогоднішній день
Уряд України ретельно розглядає питання реформування загальноосвітньої
системи та інтеграцію молоді та підлітків у світову освітню систему. Розвиток
України на сучасному етапі визначається в загальному контексті європейської
інтеграції з орієнтацією на фундаментальні загальнолюдські цінності: права
людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування,
свободу отримання освіти будь-якого рівня тощо, що є атрибутом
громадянського демократичного суспільства

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания // Избранные психологические


труды. В 2 т. Т. 1. М., 1980. -С. 79.
2. Белик А. П. Соціальна форма руху – М.: Наука, 1982. - 248 с.

30
3. Бордовская Н. В., Реан А. А. Педагогіка. Підручник для вузів- Санкт-
Петербург: Питер, 2000. – 304 с.
4. Ковальчук В. А. Особливості взаємодії школи та соціального середовища //
Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки вчителя. -
Київ-Житомір.: Державний педагогічний інститут. - 2001. - С. 36.
5. Коляденко С. М., Юрчук О. О. Деякі питання соціалізації особистості у
творчий спадщині В. О. Сухомлинського // Теоретичні та методичні засади
соціально-педагогічної підготовки вчителя. - Київ-Житомір.: Державний
педагогічний інститут. 2001. - С. 46.
6. Корсаєвська Г. В. Співвідношення біологічного і соціального в людині. М.:
1975. –С. 10.
7. Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські обриси – Київ: Віра
інсайт – 2000. - С. 129-131.
8. Леднева О. Процесуальний вимір соціалізації особистості // Alma mater
(Вісник вищої школи) – 2002. - №3. - С. 17-22.
9. Семенов Г. Социализация, воспитание, развитие: какой смысл вкладывает в
эти понятия современная наука // Воспитание школьников. - 1999. - № 6. - С. 2 – 7.
10. Сорокін П. А. Загальнодоступний підручник соціології. -. М.: 1994. - 181 с.
11. Соціальна педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів / за редакцією В. А. Нікітіна. – М.: Гуманітарний видавничий центр
ВЛАДОС, 2000 – 272 с. - С. 30.

12. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. ?


1997. №1. С. 124-129.. Бех І.Д. Проблема методів виховання в сучасній школі //
Педагогіка і психологія. 1996. №4. С. 136-141.
13. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості
громадянина // Педагогіка і психологія. 97. №1.С. 144-149.
14. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для виховників, учителів і
українських родин. Вид.2-е. Брюссель, Видавництво Центральної Управи Спілки
Української Молоді, 1976. 190с.
15. Вересов Н.Н. Культура и творчество как психологические идеи // Вопросы
31
психологии. 1992. №1. С. 15-18.
16. Веселицька Н. Покоління без ідеалу!: за матеріалами круглого столу
"Майбутнє України в руках наших дітей. Проблеми виховання", який відбувався в
школі м. Києва. //Початкова освіта. ? 2001. №17.С.10-13.
17. Виготський Л. С. Педагогіка. – К., 1998. – С. 26-32, С. 41-45.
. Гнатюк В. Зміст і форми національного виховання учнів // Рідна школа. 1999.
№9. С17-20.
18. Гуревич КМ. Личность как объект психологической диагностики // Психол.
журнал. 2001. №5 С.29-38.
19. Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ ст.). – К.: Райдуга,
1996.
20. 3барський М. Інтереси - рушійна сила суспільного прогресу //Економіка
України. - 1990. -№7. -С.58-67.
21. Иванов И. Воспитывающая деятельность и воспитательное воздействие //
Дайджест школа-парк. ? 2001. №5-6. С.34-37.
22. Іванюк Г. Реалізація виховного ідеалу: спрямованість у майбутнє // Рідна
шола. 1999. №1. СІ2-15.
23. Ігнатенко П.Р. Аксіологія виховання: від термінології до постановки проблем
// Педагогіка і психологія. 1997. №1. С118-123.
24. Каптеров П.Ф. О саморазвитии и самовоспитании // Педагогіка. 1999. №7.
С.73-84. 25.Карпенко І.М. Духовний ідеал ноосфери (В.Вернадський) і каторсична
сутність виховання // Педагогіка і психологія. 1998. №2. С.48-53.
25. Карпінчук С.Г. Теорія і методика виховання. К.: Вища школа – 1997. – 303 С.
26. Коберник О. Проблема цілеутворення в теорії і практиці виховання // Рідна
школа. – 2002. – № 11 С. 23-25
27. Кон. И.С. В поисках себя: личность и ее самопознание. – М. – 1984. – 335 С.
28. Короленко Г.В. Личностно-ориентированное воспитание в условиях
общеобразовательной школы //Классный руководитель. – 2001. - №8. – С. 25-32
29. Немов Р. С. Психологія. – М., 1998. – С. 192-203, С. 208-216, С. 528-537.
30. Никандров Н.Д. ценности как основа целей воспитания// Педагогіка. – 1998. -

32
№3. – С. 3-11.
31. Ольшанський Ф.В. Новая педагогическая психология. М.: Академический
проект, 2002. – 528 С.
32. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога в образовании. М. –
1995. – 276 С.
33. Рудницькі О. Педагогіка мистецтва. К. – 2001. – 324 С.
Салата В. Цінності та пріоритети життя очима учнів // Журнал для батьків. – 200.
- №3. – С.

33