СПИСОК ЕКЗАМЕНАЦІЙНИХ ПИТАНЬ

ПО ФІЛОСОФІЇ

1. Витоки філософії.

Философия (от греч. Phileo - люблю и Sophia - мудрость) буквально означает «любовь к мудрости». Она зародилась около 2500 лет
назад в странах древнего мира (Индия, Китай, Египет). Классическая форма - в др. Греции. Первый человек, называвший себя философом -
Пифагор. В качестве особой науки философия выделена Платоном. Данная наука сначала включала в себя всю совокупность знаний,
позже превратилась в систему общих знаний о мире, имея задачу дать ответ на наиболее общие и глубокие вопросы о природе, обществе,
человеке.
Для раскрытия специфики философии важно обратиться к истокам философского мышления, а также к мифологическому и
религиозному миропониманию как предпосылке.
Мифология. Первая попытка человека объяснить происхождение и устройство мира, причины стихийных явлений и другое породила
мифологию (от греч. Mifos - предание, сказание и logos-слово, понятие, учение). В духовной жизни первобытного общества мифология
доминировала, выступала как универсальная форма общественного сознания.
Мифы - древние сказания разных народов о фантастических существах, о богах, о космосе. Мифы связаны с обрядами, обычаями,
содержат нравственные нормы и эстетические представления, сочетание реальности и фантазии, мысли и чувства. В мифах человек не
выделяет себя из природы.
Мифы разных стран заключают в себе попытки ответа на вопрос о начале, происхождении мира, о возникновении наиболее важных
явлений природы, о мировой гармонии, безличной необходимости и др.
Религия (от лат. Religio - благочестие, набожность, святыня, предмет культа) - такая форма мировоззрения, в которой освоение мира
осуществляется через его удвоение на посюсторонний - «земной», естественный, воспринимаемый органами чувств, и потусторонний -
«небесный», сверхчувственный.
Религиозная вера проявляется в поклонении высшим силам: здесь сплетались начала добра и зла, демонические и божественные
стороны религии долгое время развивались параллельно. Отсюда смешанное чувство страха и уважения верующих по отношению к
высшим силам.

Философское мировоззрение ориентировано на рациональное объяснение мира. Общие представления о природе, обществе, человеке
становятся предметом реальных наблюдений, обобщения, выводов, доказательства и логического анализа.
Философское мировоззрение унаследовало от мифологии и религии совокупность вопросов о происхождении мира, его строении,
месте человека и т. п., но отличается логической упорядоченной системой знаний, характеризуется стремлением теоретически
обосновывать положения и принципы. Бытующие в народе мифы подвергаются пересмотру с позиций разума, им придается новое
смысловое, рациональное истолкование.
Таким образом, можно с полной уверенностью сказать, что истоками философии являются мифология и религия.

2. Загальна характеристика релігійного світогляду.

Релігійний світогляд (від лат. religio — благочестя, святість) ґрунтується на вірі у надприродні сили. Релігії на відміну від більш гнучкого
міфу властиві жорсткий догматизм та добре розроблена система моральних заповідей. Релігія поширює і підтримує зразки правильної,
моральної поведінки. Велике значення релігія має і у згуртуванні людей, одначе тут її роль подвійна: об'єднання людей однієї конфесії,
проте зазвичай розділяє людей різних вірувань.

Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу до
рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема виділення
розумової праці. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено
відображала. Етапами її еволюції були первісні віру-

Схема 12. Сфери духовної діяльності, які виокремилися з міфу 10

вання (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм,
християнство, іслам).
Релігія є більш зрілою формою світогляду, ніж міфологія. У ній буття (Серед синонімів поняття «буття» — поняття «сутність» (від
«суть» — 3-ої особи множини дієслова «буть» в староруській мові), «життя» (процес буття для живих створінь називається словом
«життя»), реальність, дійсність і т. д.) осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) в релігійній свідомості вже чітко
розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи; б) світ роздвоюється на духовний та
тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні
ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ недоступний органам чуття, а
тому — в об'єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також
його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв'язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм,
тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з
родом, то для релігії головним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.
Релігія — явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалось би, заперечують її
світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це значною мірою
пов'язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і пе-
реживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує
людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов'язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть
відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо (досконально релігійний світогляд
вивчається в курсі «Релігієзнавство»).

3. Філософія як форма суспільної свідомості, її предмет і функції.

Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх суспільне існування або буття.
Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами
суспільної свідомості є політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою відображення різних
сторін життєдіяльності людини і суспільства.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини.
Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її
відчуттях. Це відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми суспільної свідомості
специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного
мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість з’ясувати
те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти з
допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні мислення.

Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних,
суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної
свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки,
відмінності від інших наук.

Предмет філософії.
Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука
досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є
загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання,
осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку
необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Функції філософії — це відношення філософії до інших галузей людського знання і сфер життя, на які вона має відповідний
вплив. Найважливіші з них такі.
Світоглядна функція. Філософія розширює і систематизує знання людей про світ, людину, суспільство, допомагає зрозуміти
світ як єдину складну систему.
Фундаментальна функція. Філософія розкриває і формує найбільш загальні поняття, закономірності і принципи
реального світу, які застосовуються в різних сферах наукового знання і практичної діяльності людини.
Методологічна функція. її слід розуміти як вироблення загальних принципів і норм пізнавальної діяльності.
С названной функцией связана гносеологическая или теоретико-познавательная. Сущность этой функции заключается в
способности философии осуществлять теоретическое исследование познавательной деятельности человека с целью выявления
механизмов, приемов и методов познания. 
Логічна функція. Філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої по-
зиції в міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах.
Виховна функція. Філософія прагне до формування світоглядних та морально-естетичних принципів і норм в життєдіяль-
ності людини. Вона прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого
підходу до життя, пошуку його смислу.
Аксіологічна функція- Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають
вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Аксіологічна функція філософії допомагає людині у визначенні цін-
ностей життя, системи моральних і гуманістичних принципів та ідеалів, смислу життя.
Інтегративна функція. Вона полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісного досвіду життя людей.
Критична функція. Формування нового світобачення, розв'язання філософських питань, звичайно, супроводжується
критикою усіляких забобонів, помилок, стереотипів, що постають на цьому шляху. Завдання критичного мислення — руйнувати,
розхитувати догми, застарілі погляди.
Регулятивна функція. Філософія впливає на взаємоузгодження конкретних дій та напрямів життєдіяльності людини на основі
розуміння загальних принципів та цілей, визначених за допомогою філософського світосприйняття.
Прогностична функція. Філософія сприяє формуванню найбільш загальних уявлень і знань про форми і напрями розвитку та майбутній
стан об'єктів і процесів реального світу.

4. Світоглядна функція філософії. Філософія і світогляд.

Філософія і світогляд. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього
поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд –
це погляд людини на світ як ціле”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-
практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості,
спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно-
практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину,
пізнання.

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-
практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ,
людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ –
філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”,
“світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику,
антропологію і т.п.

Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття,
розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія»
не має однозначного тлумачення у філософії.

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Філосо́фська антрополо́гія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини.

В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом,
маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

5. Гносеологічна функція філософії. Філософія і наука.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) –
світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю
цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним)
шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного
чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються
свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою.
Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є
наукою.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру
доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх
відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності –
практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності
людини.

Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості.

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище,
найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне.

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3)
понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи,
що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.
Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання
представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами
наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи
(предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки
всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є формою суспільної свідомості. Наука
окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують
функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї
науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини
світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового
світогляду.

6. Методологічна функція філософії. Філософія і методологія.

Методологічна функція. її слід розуміти як вироблення загальних принципів і норм пізнавальної діяльності. Метод і
методологія пізнання — це та нитка Аріадни, яка допомагає досліднику успішно вийти з лабіринту проблем пізнання, що їх завжди
чимало. Однак методологічну функцію не можна звести до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології
людської діяльності в цілому. Філософія зіставляє й оцінює різні способи цієї діяльності, вказує на найбільш оптимальні з них.
Філософська методологія визначає напрямок наукових досліджень, дає мож ливість орієнтуватись у нескінченному різноманітті
фактів та процесів, які відбуваються в об'єктивному світі.

Методоло́гія науки (від метод і грец. λόγος — вчення) — термін, що в залежності від контексту може сприйматися в різних значеннях: або
як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в певній науці, або як вчення про методи пізнання й перетворення дійсності.
Методологическая функция
Философия, будучи средством выработки принципов человеческого отношения к миру и хранителем знаний об этих принципах, в
состоянии выступать в качестве методологии, т. е. в роли учения о методах познания и преобразования действительности. Это
означает, что философия обладает методологической функцией. Термин “методология” используется в научной литературе в двух
смыслах: во-первых, словом “методология” обозначается учение о нормах, правилах человеческой деятельности; во-вторых, под
методологией понимается совокупность определенных норм, опосредующих познавательные и практические действия с целью их
оптимизации. Можно утверждать, что методология как совокупность принципов и норм деятельности выступает как проявление
мировоззрения в действии.

7. Культурно-виховна функція філософії. Філософія і культура.

(http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F_%D0%BA
%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8)
(http://xreferat.ru/104/826-1-filosofiya-i-kul-tura.html)

Знание философии, в том числе требований к познанию, способствует формированию у человека важных качеств культурной личности:
ориентации на истину, правду, доброту. Философия способна оградить человека от поверхностных и узких рамок обыденного типа
мышления; она динамизирует теоретические и эмпирические понятия частных наук с целью максимально адекватного отражения
противоречивой, изменяющейся сущности явлений.

Одним из показателей высокой культуры мышления является способность субъекта не обходить познавательные противоречия, тем более
не пасовать перед ними, а стремиться их разрешить, преодолеть, актуализируя имеющуюся частнонаучную информацию, философские
категории и проявляя при этом самостоятельность, нестандартность подхода. Диалектически развитое мышление, не допуская
формальнологических противоречий, всегда стремится к решению реальных противоречий объекта и на таком пути выявляет свой
творческий, антидогматический характер.

8. Гуманістична орієнтація філософії. (конспект, http://www.bibliofond.ru/view.aspx?id=515993)

Вiдношення "людина - свiт".

Для чого потрібна філософія людині в її життєдіяльності?
Яку роль вона відіграє в детермінації характеру її ставлення до світу і до самої себе?
Який сенс буття людини в світі?

9. Основне питання філософії.

Основне́ пита́ння філосо́фії — питання про первинність ідеї або матерії.

У стародавні часи розглядали і зворотну сторону основного питання філософії: «Чи можна пізнати світ?» Відповідно, хто ствердно
відповідав на цей запит — називались гностиками, хто спростовував можливість пізнання існуючого — називались агностиками.
Сутність

Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне.

По-різному філософи відповідають і на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі
можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні
людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої в принципі заперечують можливість пізнання
сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.

Основне питання філософії дає можливість правильно орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої
філософської системи. Основне питання філософії підкреслює, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери —
матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність — дихотомію, якою характеризується все, що існує у світі. Ці сфери нерозривні, але,
кожна має свою специфіку і займає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому
розумінні, в гносеологічному плані.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної
дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання
філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи,
матерії.

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий
дух, абсолютну ідею.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є
лише продуктом, комплексом наших відчуттів.

Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа,

матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним.

10. Проблема методу в філософії. Діалектика і метафізика.

Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення
"людина - свiт".

В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався
свiт, в якому вона жила.

Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки
вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як
складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст. , коли людину порiвнювали
мало не з годинниковим механiзмом.

Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась
вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-
свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно
дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського
осягнення свiту, що отри-мали назви "дiалектика" й "метафiзика". 

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття
“діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з
метою спростування його аргументів. 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю,
компромісністю; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це
логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини.
9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі
мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як
теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці.

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну,
переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію),
метаматематика, металогіка, метагалактика.

Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові
принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному)
вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування
світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів
конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового.

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями,
котрі виключають одна одну.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і
не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами,
що є недостатнім з точки зору науки, діалектики.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій,
по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою
протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю.

5. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб
справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку,
саморусі, зміні.

8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і
умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей
розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору
діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне,
нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки
в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці
як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Диале́ктика (др.-греч. διαλεκτική — искусство спорить, вести рассуждение) — метод аргументации в философии, а

также форма и способ рефлексивного теоретического мышления, имеющего своим предметом противоречие мыслимого содержания этого
мышления.[1][2] Диалектический метод является одним из центральных в европейской и индийскойфилософских традициях. Само слово
«диалектика» происходит из древнегреческой философии и стало популярным благодаря «Диалогам» Платона, в которых двое или более
участников диалога могли придерживаться различных мнений, но желали найти истину путем обмена своими мнениями. Hачиная
с Гегеля, диалектикa противопоставляется метафизике — такому способу мышления, который рассматривает вещи и явления как
неизменные и независимые друг от друга[3].

11. Свідомість як вища форма відображення.

Свідо́мість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним

мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь
освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій),
такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є
специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

СВІДОМІСТЬ ЯК ВИЩА ФОРМА ВІДОБРАЖЕННЯ. ПОНЯТТЯ ІДЕАЛЬНОГО

Відображення - це загальна властивість матерії. Рух - не що інше, як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія,
а відображення - це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших систем, що взаємодіють з ними.
Свідомість як одна з форм відображення виникає на певному рівні розвитку матерії. В основі її лежить інформаційне відображення, яке
з'являється у живій природі.

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке
її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним
характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така
свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям,
розвивалась, породжувала явища природи та історії.
Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне,
що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти,
свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції - матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і
матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII-XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про
свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії.
Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із
матеріального як первісного, визначального щодо свідомості.

На рівні соціально організованої матерії виникає свідомість — якісно нова форма відображення. її можна назвати активно-
перетворювальною. Свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його творчому перетворенні.

Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з
виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія доходить висновку, що свідомість
— це вища, притаманна лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не усієї матерії, а тільки особливо
організованої — головного мозку людини.

12. Суспільна сутність свідомості.

Отже, суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей, теорій, які відображають суспільне буття
в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.

Суспільна свідомість досить різноманітна, вона складається з багатьох форм, існує, наприклад, політична форма свідомості, правова
свідомість, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова форми свідомості.

Визначальним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства. Слідом за зміною суспільного буття
людей змінюється суспільна свідомість. Але процес відображення суспільного буття в свідомості людей є досить складним і
суперечливим. Не слід вважати, що суспільна свідомість автоматично змінюється слідом за зміною суспільного буття, що перша, ніби тінь,
переслідує матеріальні умови життя людей. Як правило, економічні відносини відображаються в свідомості не безпосередньо, а
опосередковано. Це можна пояснити тим, що різні форми суспільної свідомості знаходяться на різних ступенях наближення до
економічного базису.

Суспільна свідомість досить неоднорідна. Вона має складну структуру. Це пояснюється глибиною проникнення свідомості людей в
реальну дійсність. Суспільна свідомість складається з різних духовних явищ залежно від ступеня розуміння, відображення суспільного
буття. Свідомість поєднує в собі такі елементи, як почуття, настрої, уявлення, ідеї, різні теорії тощо.

За глибиною відображення суспільна свідомість поділяється на буденну і теоретичну (наукову).

Буденна свідомість відображає зовнішній бік суспільного життя, тобто безпосередній життєвий досвід.

Теоретична свідомість обґрунтовує сутність, закони предметів та процесів. Вона базується на науковому знанні, його узагальненні у
філософських концепціях.

Суспільна свідомість відображає суспільне буття з позицій певних соціальних станів, груп, класів, що представляє її ідеологічний аспект.
Цей рівень суспільної свідомості є ідеологією.

13. Основний зміст пізнавальної діяльності.

Знання – об’єктивна реальність, яку надано в свідомості людини, що у своїй діяльності відображує, ідеально відтворює об’єктивні
закономірні зв’язки реального світу.

Пізнання – процес, зумовлений суспільно-історичною практикою, придбання і розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення й
удосконалення.

Термін “знання” звичайно використовується у трьох основних смислах:

1) здібності, уміння, навички, які базуються на поінформованості, як щось зробити;
2) будь-яка пізнавально значима інформація;
3) особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма відношення людини до дійсності, яка існує поряд і у взаємозв’язку з практикою.

Саме другий та третій аспекти – і є предмет розгляду гносеології, теорії пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, в якому вивчаються такі проблеми як природа пізнання, його можливості і межі,
відношення знання і реальності, суб’єкта і об’єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови
достовірності знання, критерії його істинності, форми і рівні пізнання та ін. проблеми.

Сутність та проблему пізнання не можна осмислювати ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії
пізнання займають поняття “суб'єкт” і “об'єкт”. Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи людство в
цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, оскільки він оволодів створеним
людством світом культури - знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й
естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю.

Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом - пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від
предметно - практичного. Пізнання - це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта кінцевою метою якого є адекватне осягнення дійсності.
Пізнавальне відношення включає в себе: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання тобто знання.

14. Практика як спосіб людського буття в природному і соціальному світі.

Буття людини
Безпосередньо існуючи як природне тіло, людина підкоряється законам існування і розвитку. Реально існуюча окрема людина, перш
за все це мисляча і чуттєва річ (тіло). Це перший вимір людського, існування. Але одночасно людина існує як індивідуальна особина, що
належить до виду Homo sapiens і взята в даному витку його розвитку, еволюції світу. Тут - другий вимір буття людини. Людина існує як
соціально-історична істота (третій вимір його існування). Всі три виміри людського існування взяті в єдності, - вихідні характеристики
буття людини.
Серед форм буття виділимо насамперед його предметно-практичну діяльність. Людина впливає на інші фізичні тіла з метою
задоволення власних потреб. Тут він - мисляча річ серед інших речей, що особливо відзначали матеріалісти минулого.
Структура практичної діяльності
На відміну від тваринного світу, людина процес праці завершує отриманням певного результату, який вже на початку процесу праці
був у людини в ідеальній формі - у формі інтересу, задуму, проекту.
Праця людини можна розглядати з двох сторін: по-перше, це процес об'єктивний, оскільки ми розглядаємо зміни, яких зазнає предмет як
об'єкт праці, по - друге, суб'єктивний, оскільки праця це діяльність суб'єкта. Тому праця одночасно представляє щось об'єктивне і
суб'єктивне.
Людська діяльність включає в себе три підсистеми: задум, реалізацію і результат. Мета, план і цінність входять в задум. Мета відповідає
на питання: Що треба зробити? (Побудувати будинок). План - на питання: Як це зробити? Здавалося, до чого цінність? Справа в тому, що
реалізація одних і тих же цілей і планів може мати зовсім різні життєві смисли, а значить ціннісне значення. Цінність акумулює в собі
загальну спрямованість потреб та інтересів.
Саме потреба спонукає людину до дії.

Інтерес - це ситуація, в якій люди відповідають чи не задовольняють свої потреби.

Він приходить під час напруженої праці, як апетит під час їжі. Люди не завжди усвідомлюють свої інтереси і діють інтуїтивно.

Мета-це уявний образ майбутньої бажаної ситуації. Мета завжди конкретна.

Засіб - те, що використовують для досягнення мети.

Результат - підсумок певного циклу людської діяльності.

Інша форма буття людини - практика соціального творення. Людина - істота суспільна. Неможливо стати людиною внесоциального
оточення. Тому люди прикладають значні зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою; Прикладом тому перехід
до ринку в Україні і спроба створити соціально-орієнтовану економіку, здобуття Україною незалежності.

15. Філософське розуміння матерії.

Пошук відповіді на це питання зумовив уявлення про загальну основу всього існуючого. Для цього у філософії була сформована
категорія "субстанція". Субстанція означає внутрішню єдність різноманітних конкретних речей, явищ, процесів та подій, через які і в яких
вона існує.

Представники різноманітних напрямків матеріалістичного монізму ототожнювали субстанцію з категорією "матерія". Поняття
"матерія" має складну; тривалу історію свого розвитку.
Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність всіх речей ототожнювались З конкретними речами (земля,
вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з
притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.
Доречно розглянути розвиток поняття "матерія" в історико-філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний
шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.
Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетської школи Фалес (625–547 pp. до н. е.) вважав, що першоосновою,
тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610–540 pp. до н. е.) основу світу зводив до
апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій
представник Мілетської школи Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов'язував із повітрям.

Мате́рия (от лат. materia — вещество) — философская категория для обозначения физической субстанции вообще, в

противоположностьсознанию или духу[1]. В материалистической философской традиции категория «материя» обозначает субстанцию,
обладающую статусом первоначала (объективной реальностью) по отношению к сознанию (субъективной реальности) [2]:
материя отображается нашими ощущениями,существуя независимо от них (объективно).

Материя является обобщением понятия материального и идеального, в силу их относительности. Тогда как термин «реальность»

носит гносеологический оттенок, термин «материя» носит онтологический оттенок.

Понятие материи является одним из фундаментальных понятий материализма и, в частности, такого направления в философии,
как диалектический материализм.
 16. Рух як спосіб існування об’єктивної та суб’єктивної реальності. (+
http://pidruchniki.ws/1510082737590/filosofiya/sposib_formi_isnuvannya_materiyi)

В философии под реальностью понимается все существующее в действительности. Различают объективную и субъективную реальность.
Объективная реальность - это то, что существует вне сознания человека: пространство, время, движение; субъективную реальность можно
определить как явление сознания, ощущения, восприятия человеком чего-либо и все то, что с этим связано.

Для определения объективной реальности, которую человек может ощущать, копировать, фотографировать, отображать (но которая
существует вне его сознания и ощущений) в философии существует понятие материи. Условно материю можно разделить на две группы:
то, что познано человеком и то, что стоит за гранью его познания, однако это деление очень условно, между тем, очевидна его
необходимость: говоря о материи, мы можем анализировать только то, что познано человеком.

Для описания материи выделяют три объективные формы ее существования: движение, пространство, время.

Здесь под движением понимается не только механическое перемещение тел, но и любое взаимодействие, любое изменение состояний
объектов - формы движения многообразны и могут переходить из одной в другую.

Пространство и время - это формы бытия материи. Термином пространство в философии обозначают структуру объектов, их свойство
быть протяженными, занимать место среди других. При характеристике пространства употребляют термин бесконечность. Термином
время обозначают длительность существования объектов, направленность их изменения. Две последние категории: пространство и время
являются одновременно и относительными, и абсолютными. Они относительны, так как их свойства постоянно меняются, и они
абсолютны, так как ни один объект не может существовать вне пространства и времени.

17. Простір і час: філософські та природничо-наукові концепції.

Ще однією невід'ємною частиною вчення про матерію є вчення про простір і час.

В історії філософії можна виокремити два підходи до розв'язання цих питань. Перший називають субстанціальною концепцією: простір
і час розуміють як особливі субстанції, які існують поряд із матеріальною і незалежно від неї (Декарт, Епікур, Ньютон). Наприклад,
Ньютон вважав, що є абсолютний простір, незалежний від небесних тіл, тобто порожнеча або пустота. Разом з абсолютним простором
існує абсолютний час. Таке розуміння простору і часу спостерігається в XVII ст. і домінує до XIX ст.

Другу концепцію називають реляційною. Її прихильники (Аристотель, Г. В. Лейбніц, Г. В. Ф. Гегель) вважали, що простір і час - не
особливі субстанційні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і
розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому - релятивістською фізикою, і в наш час вона найбільш повно відповідає
рівню розвитку природознавства.

Згідно з реляційною концепцією, простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійсності. Доповнюючи
один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожне матеріалізоване
тіло має об'ємні характеристики: і довжину, і ширину, і висоту. Воно співіснує також з іншими тілами, що його оточують, займає своє
місце в певній, більш глобальній, системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображається в понятті "простір". Отже,
простір - це форма буття матерії, яка характеризує ЇЇ протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних
системах. Разом з тим у реальності кожне матеріальне утворення є процесом, у ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище
змінює інше. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час - це форма буття матерії, яка виявляє
тривалість існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Отже, час відображає процесуальність буття.

Час і простір невід'ємні від матерії і один від одного. Це яскраво ілюструє приклад теорії відносності в сучасній фізиці. Просторово-
часові характеристики матеріальних об'єктів мають чотири виміри: три з них- просторові та один - часовий. У математичних абстракціях
існує і багатомірний простір. Простір і час, як об'єктивні форми існування матерії, як і матерія, не можуть бути створені чи знищені. Тому
й говоримо, що рухома матерія вічна у просторі і часі. А світ, в якому ми живемо, є не що інше, як матерія, що рухається, вічна в часі і
просторі.

18. Філософське вчення про свідомість. (http://pidruchniki.ws/12631113/filosofiya/svidomist_sutnist_pohodzhennya)

Свідо́мість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним

мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь
освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій),
такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є
специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

СВІДОМІСТЬ ЯК ВИЩА ФОРМА ВІДОБРАЖЕННЯ. ПОНЯТТЯ ІДЕАЛЬНОГО

Відображення - це загальна властивість матерії. Рух - не що інше, як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія,
а відображення - це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших систем, що взаємодіють з ними.
Свідомість як одна з форм відображення виникає на певному рівні розвитку матерії. В основі її лежить інформаційне відображення, яке
з'являється у живій природі.
Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке
її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним
характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така
свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям,
розвивалась, породжувала явища природи та історії.

Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне,
що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти,
свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції - матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і
матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII-XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про
свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії.
Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із
матеріального як первісного, визначального щодо свідомості.

На рівні соціально організованої матерії виникає свідомість — якісно нова форма відображення. її можна назвати активно-
перетворювальною. Свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його творчому перетворенні.

Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з
виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія доходить висновку, що свідомість
— це вища, притаманна лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не усієї матерії, а тільки особливо
організованої — головного мозку людини.

19. Рух і розвиток. Прогрес і регрес.

Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від
руху. Рух – це вічний атрибут матерії. Всюди і ніколи немає і не буде жодного матеріального об'єкта, жодного явища, які б були
позбавлені руху.

З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих
взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.

Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих
матеріальних об'єктів. Спокій – це один із моментів руху.

Спокій не лише відносний, а й тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом.

Рух має певні властивості:

– об'єктивність, вона випливає з об'єктивного існування світу;

– рух незнищуваний, бо незнищувана матерія, світ;

– загальність (універсальність) руху, бо немає таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни;

– абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву;

– суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і безперервний (наприклад годинник).

Рух існує в різних формах. Спроби класифікувати форми руху матерії наштовхуються на певні труднощі. Поширеною є класифікація
відповідно структурних рівнів матерії. Це такі основні форми руху, як механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Але цим
класифікацію не можна обмежувати. Досягнення науки свідчать про надзвичайну розмаїтість і складність форм руху, їх взаємодії,
переходів тощо.

Форм руху матерії існує стільки, скільки ми здатні розрізнити рівнів організації невичерпної матерії, що розвивається. З погляду
спрямованості змін виділяються три типи руху:

– прогресивний (наприклад, загальний процес пізнання);

– регресивний (наприклад, старіння живого організму);

– кругообіг.

Перший тип руху називається розвитком. Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з
попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. Наприклад, у жолуді
прихована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для цього умови, можливість реалізується – відбувається процес
розвитку жолудя в дуб.

Развитие характеризуется прежде всего своей неотрывностью от движения, изменения. Но это -- не отдельные изменения, а множество,
комплекс, система изменений в составе элементов, в структуре, т.е. в рамках качества подсистем данной материальной системы.

Таким образом, основными признаками развития являются: 1) качественный характер изменений, 2) их необратимость и 3)

направленность.

Направление развития, для которого характерен переход от низшего к высшему, от менее совершенного к более совершенному,
называется прогрессом.

Понятию прогресса противоположно понятие регресса. Для регресса характерны движение от высшего к низшему, процессы деградации,
возврат к изжившим себя формам и структурам.

20. Чуттєве і логічне пізнання, їх співвідношення. (+http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Teoria/6.htm)

Теорія пізнання (гносеологія.) - один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності
переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане
біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. У цьому певне значення мають і предмети чуттєвого сприйняття, які в тій
чи іншій мірі вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта
пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ.
Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, що розташовані за
ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Логічне пізнання
На відміну від чуттєвих форм логічні засоби пізнання не обов'язково повинні супроводжуватися чуттєвими образами. Швидше вірно
зворотне - будь-який чуттєвий образ у людини, на відміну від тварин, супроводжується логічним чином. Формами логічного
відображення, притаманними всім людям, є поняття, судження і умовиводи.

4.1. Поняття 
Поняття, на відміну від відчуттів, утворюється шляхом відволікання від чуттєвих образів тих спільних рис, які притаманні і іншим
чуттєвих образів, а отже, і тим реальним явищам, які відображені в цих образах. «Візьмемо для прикладу поняття« будинок ».
4.2. Судження 
Важливою формою логічної ступеня пізнання є і судження. Кожну свою думку людина висловлює за допомогою суджень.
«Судження - це одна з вищих форм відображення об'єктивних предметів у свідомості людини. За допомогою суджень людина заперечує
або стверджує щось про щось. У судженнях відбиваються предмети, якості, відносини між предметами, їх утримання ».
Суб'єкт завжди виконує функцію окремого, а предикат - спільного. У думках фіксується  діалектика між випадковим і необхідним, явищем
і сутністю. У кожному судженні, суб'єктивному за формою, міститься об'єктивний зміст, обумовлене відображенням об'єктивних
предметів. Судження можуть бути істинними і неістинними.
4.3. Умовивід 
Третьою формою логічної ступеня пізнання є умовивід. У умовиводі з декількох вірних суджень, виводиться нове знання про об'єкти.
«Умовивід - засіб пізнання прихованих, внутрішніх сторін і зв'язків об'єктів. Людина за допомогою умовиводи пізнає процеси та їх
закономірності в об'єктах, які не можуть сприйматися за допомогою почуттів».

21. Методи наукового пізнання. (http://pidruchniki.ws/10560412/filosofiya/metodi_metodologiya_logika_naukovogo_piznannya)

(http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Science/sadoh/02.php)

Эмпирический уровень познания. На эмпирическом (опытном) уровне познания используются главным образом методы, опирающиеся
на чувственно-наглядные приемы и способы познания, такие, как систематическое наблюдение, сравнение, аналогия и т.д. 

Теоретический уровень познания. Только на этом уровне становится возможным формулирование законов, являющееся целью
науки. Для этого нужно уметь увидеть за многочисленными, часто совершенно непохожими внешне фактами, именно существенные,
а не просто повторяющиеся свойства и характеристики предметов и явлений.

Главная задача теоретического уровня познания заключается в том, чтобы привести полученные данные в стройную систему и
создать из них научную картину мира.

Процесс познания окружающего нас мира в самом общем виде представляет собой решение разного рода задач, возникающих в ходе
практической деятельности человека. Эти проблемы решаются путем использования особых приемов — методов.

Научный метод — это совокупность приемов и операций практического и теоретического познания действительности.

Они оптимизируют деятельность человека, вооружают его наиболее рациональными способами организации деятельности.

На эмпирическом уровне происходит сбор фактов и информации (установление фактов, их регистрация, накопление), а также их
описание (изложение фактов и их первичная систематизация).
 Теоретическая сторона связана с объяснением и обобщением фактов, созданием новых теорий, выдвижением гипотез, открытием
новых законов, а также предсказанием новых фактов в рамках этих теорий. С их помощью вырабатывается научная картина мира,
что важно для осуществления мировоззренческой функции науки.

В основе методов науки лежит единство эмпирических и теоретических сторон. Они взаимосвязаны и обусловливают друг друга. Их
разрыв, или преимущественное развитие одной стороны за счет другой, закрывает путь к правильному познанию природы: теория
становится беспредметной, опыт — слепым.

Помимо выделения двух уровней познания, в основу классификации научных методов может быть положена применяемость метода,
возможность его использования в разных сферах человеческой деятельности. В таком случае можно выделить общие, особенные и
частные методы научного познания.

Общие методы научного познания
Общие методы познания касаются любого предмета, любой науки. Это различные формы метода, дающего возможность связывать
воедино все стороны процесса познания, все его ступени. Это, скорее, общефилософские методы познания. В истории философии
можно найти только два таких метода — метафизический и диалектический. До конца XIX в. в науке господствовал метафизический
метод, и лишь с XX в. он уступил свое место диалектическому методу познания. Оба этих метода лишь намечают границы познания.
Частные методы научного познания
Частные методы научного познания — это специальные методы, действующие только в пределах отдельной отрасли науки. Таков, в
частности, метод кольцевания птиц, применяемый в зоологии. 

Особенные методы научного познания используются большинством наук на разных этапах познавательной деятельности и касаются
определенной стороны изучаемого предмета или приема исследования. Именно среди особенных методов можно выделить эмпирический
и теоретический уровни познания.

Особенные эмпирические методынаучного познания
Наблюдение, Измерение, Эксперимент.

Особенные теоретические методынаучного познания
Абстрагирование, идеализация, формализация

Особенные универсальные методынаучного познания
Аналогия, Моделирование, Анализ…

22. Історичні форми діалектики.

Диалектика и ее исторические формы.

Диалектика исходит из того, что в познании мира, во-первых, вещи надо рассматривать во взаимосвязи их друг с другом, не брать
изолированно; и, во-вторых, вещи надо рассматривать в их изменении и развитии. В соответствии с диалектической методологией
сущность вещи может быть полностью понята только тогда, когда известна история становления этой вещи, отражено развитие этой вещи.
Метафизика ближе обыденному, повседневному, нефилософскому сознанию. Мыслить метафизически проще. Диалектический же метод
требует глубокой философской, теоретической культуры, постижения историко-философского опыта.

В истории философии выделяются следующие исторические формы диалектики:

1. Стихийная, наивная диалектика античности (наиболее яркий представитель – Гераклит).

Геракліт є одним з основоположників діалектики, величезне історичне значення якого визначається створеною ним концепцією розвитку
матерії. Першоречовиною він обрав вогонь, що сприймав як матеріал, як силу, джерело безупинної зміни. Уся природа в уявленні
Геракліта — метаморфоза вогню. Діалектична натурфілософія Геракліта була однією з перших форм розв’язання проблеми єдності матерії
як «матеріалу» і як джерела руху.
Приймаючи як першооснову сущого деяке конкретно-почуттєве (воду, повітря, вогонь), філософи античності тлумачили її як загальну
основу, що не є нерухомою і містить у собі єдність різноманіття. З одного боку — це єдине, особливе (вода, повітря, вогонь), з іншого боку
- це нескінченне різноманіття явищ природи, тому що всі предмети, речі, явища складаються з цього єдиного.

2. Идеалистическая диалектика немецкой классической философии XVIII – первой половины XIX в. (И.Кант, Г.Фихте, Ф.Шеллинг,
Г.Гегель).

4. Материалистическая диалектика (К.Маркс, Ф.Энгельс и В.И.Ленин).

23. Основні закони діалектики.

(http://pidruchniki.ws/15780506/filosofiya/osnovni_zakoni_dialektiki_svitoglyadne_metodologichne_znachennya)

До законів матеріалістичної діалектики належать:

 закон єдності і боротьби протилежностей;

 закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

 закон заперечення заперечення.

Закон єдності і боротьби протилежностей - один з основних законів діалектики, який визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в
природі, суспільстві та пізнанні.
 Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи,
стикаються між собою, вступають у взаємобороть-бу, яка може набирати різних форм.

Єдність протилежностей являє собою насамперед їх взаємопокладеність, тобто те, що протилежно діючі сторони не тільки
заперечують, але й взаємно зумовлюють одна одну, складаючи нерідко єдність цілого. Якщо зникає один бік протиріччя, другий перестає
існувати. 

Закон єдності і боротьби протилежностей є суть, ядро діалектики.

Діалектика не лише розкриває внутрішнє джерело розвитку. Формулюючи закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, вона
пояснює також, як відбувається цей розвиток.

Будь-який предмет має певну якість, що відрізняє його від інших предметів, і певну кількість, яка характеризує його щодо величини,
об'єму, ваги тощо.

Отже, цей закон показує, як, яким чином відбувається розвиток. Спочатку предмет або явище зазнає кількісних змін. До певної межі вони
не позначаються на якісній характеристиці предмета або явища. Проте нагромадження кількісних змін приводить до того, що предмет,
явище не може зберігати попередньої якості і набирає нової.

Якщо закон взаємного переходу кількості в якість розкриває закономірності утворення усієї якісної різноманітності світу,
закономірності неперервної зміни нового старим у процесі розвитку, якщо закон єдності і боротьби протилежностей розкриває внутрішні
джерела саморуху всіх явищ природи і суспільства, то закон заперечення заперечення, по-перше, виявляє напрям розвитку, показує, у
якому напрямку він іде, яка загальна тенденція розвитку, а по-друге, він розкриває спадкоємний зв'язок між різними стадіями розвитку,
між старим і новим, між тим, що вмирає, і тим, що народжується.

Вперше закон заперечення заперечення було сформульовано Гегелем, хоча окремі риси цього закону (діалектичний характер
заперечення, роль спадкоємності в розвитку, нелінійний характер напряму розвитку) фіксувалися в попередній історії філософії. У системі
гегелівської діалектики розвиток є виникнення логічної суперечності і його зняття; у цьому розумінні він являє собою зародження
внутрішнього заперечення попередньої стадії, а потім і заперечення цього заперечення.

24. Категорії діалектики та їх пізнавальна роль.

КАТЕГОРИИ ДИАЛЕКТИКИ

Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки
розвитку буття. Це відображення проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних зв'язків, відносин не
вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у
співвідношенні певних категорій.

Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають
"полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи
всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність –
випадковість", "можливість – дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі
категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.

Смысловое разъяснение категорий:

1) Единичное и общее.

Свойства и связи, присущие только данному образованию, отсутствующие у других называются единичными. Единичное характеризует
отдельный предмет, явление, вещь, отличающуюся по своим пространственным, временным и другим свойствам от иных. Все то что
неповторимо в явлении присуще только ему, отсутствует у других явлений, можно назвать единичным .Общее-то, что повторяется в
других явлениях, что присущее не одному, а многим явлениям.

Общее - это объективно существующее сходство единичных предметов, их однотипность, принадлежность к одной и той же группе.
Общее существует в отдельном, отдельное выражает черты общего. Над единичным "властвует" общее, которое безжалостно "заставляет"
последовательно гибнуть единичное как переходящее во имя сохранения общего как что-то устойчивое; единичное умирает, но род живет.
Всякое общение лишь приблизительно охватывает все отдельные предметы, которые имеют единичное наряду с повторяющимися
свойствами - неповторимое.

2) Явление и сущность.

Эти категории позволяют осмыслить всеобщие связи бытия путем соотнесения поверхностных и глубинных уровней действительности.
Внешние, наблюдаемые означаемые, более подвижные, изменчивые характеристики предмета называется явлением. Внутренние,
глубинные, скрытые, относительно устойчивые характеристики предметов, определяющие их природу, называются сущностью. Эти
явления выступают комплексно, как совокупность.
 25. Основні школи Стародавнього Китаю: загальна характеристика. (http://otherreferats.allbest.ru/philosophy/00122224_0.html)
+ конспект

26. Історичний розвиток форм сім’ї (за працею Ф.Енгельса «Походження сімї, приватної власності та держави»).
(http://pravouch.com/page/spravok/ist/ist-24--idz-ax302--nf-1.html)

У роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Енгельс розкрив закони та основні етапи розвитку первіснообщинного ладу та
причини його неминучої загибелі Він показав виникнення і розвиток сім'ї, приватної власності, класів і держави, тобто тих сил, які
підірвали це первісне суспільство зсередини і привели до утворення класового суспільства.
У науці довгий час, аж до б0-х років минулого століття, сім'ю вважали за первісну, найдавнішу форму стародавнього суспільства, що з неї
згодом виникли рід, плем'я, держава:
сім'я, рід, плем'я, держава.
У названій роботі Енгельс довів, що така формула, не відбиває дійсного стану речей.

Ф. Енгельс вивчив результати досліджень Моргана, скористався працями ряду вчених з історії стародавнього суспільства, після чого дав
нове пояснення історичних форм сім'ї та шлюбу.

Своє пояснення сім'ї Енгельс починає з самої нижчої стадії, з періоду, коли людина тільки почала відокремлюватися від природи і ще
нічого не виробляла, а лише брала собі готові продукти матеріального світу.

Енгельс у своїй праці піддав аналізу виникнення сім'ї, виникнення приватної власності і держави, оскільки приватна власність
породила сім'ю, а держава стала на захист інтересів приватної власності. Всі ці форми обумовлюють одна одну і не існують одна без одної.

В своїй роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Енгельс достовірно довів історично перехідний характер різних форм
шлюбу і сім'ї, показав, що зміни сім'ї та шлюбу завжди викликались змінами в матеріальному житті суспільства, а становище чоловіка і
жінки в суспільстві визначалося положенням їх в сім'ї.

Так, сім'я заснована на груповому шлюбі, на думку Енгельса, була результатом дуже низького рівня розвитку продуктивних сил, коли в
силу цього люди були змушені жити первісною комуною. Відносини, які складались в такій сім'ї між чоловіками і жінками, з усіма
привілеями жінок, з пануванням «материнського права», визначались тим положенням, яке займали чоловік і жінка в первісному
суспільстві. Низький рівень розвитку продуктивних сил забезпечував задоволення лише самих обмежених потреб людини, і вся діяльність
первісних людей була спрямована на пошук засобів до існування. При цьому в цій діяльності жінка мала ряд переваг над чоловіком, які
забезпечували їй провідне становище. Згідно природному поділу праці по статі чоловік воює, ходить полювати і ловити рибу, добуває їжу
і виробляє потрібні для цього знаряддя. Жінка працює в домі і займається виготовленням їжі та одягу: варить, пече, шиє, влаштовує житло.
Вона була господаркою в домі, а оскільки домашнє господарство в первісному суспільстві було загальним, то жінка займала провідне
становище в суспільстві. Це панування жінки в суспільстві, а також те, що при існуючих в той час шлюбних відносинах вона — єдино
достовірно відомий родитель молодого покоління, було причиною панування материнського права, тобто по матері визначалось
походження дітей, по материнській лінії здійснювалось спадкування.

Енгельс показав, що ніяке насильство не може з'явитися раніше, ніж виникне лишок продуктів виробництва, тому що для підтримки
насильства потрібен певний апарат, так само, як для здійснення самого акту насильства потрібні знаряддя цього.
Отже, справа не у фізіологічних чи фізичних перевагах кожного окремого індивідуума над іншим, а в тому, хто привласнює собі лишки
виробництва, у кого вони зосереджуються, хто може утримувати апарат насильства.
Таким чином, зміна становища чоловіка і жінки в сім'ї не може бути пояснена фізіологічними відмінностями між статями, бо вони
існували з перших днів людського життя і не приводили досить довгий період доісторичної епохи до поневолення жінок чоловіками.

Енгельс довів, що причиною першого економічного закабалення жінки явилося те, що жінка разом з ростом виробничих сил була
відсторонена від суспільної продуктивної праці, а ведення домашнього господарства втратило свій суспільний характер і стало приватною
справою кожної окремої сім'ї. Власника майна, а таким став чоловік, не могла тепер задовольнити існуюча система спорідненості по
матері і випливаюча з цього система спадкування по материнській лінії. У нього з'явилось природне бажання залишити своє багатство в
спадкування своїм, а не чужим дітям, а цього можна було досягти лише при одношлюбності.

Енгельс показав, що перехід від полігамії до моногамного шлюбу був викликаний економічними причинами. Досягти правового
закріплення своєї влади над жінкою чоловік зміг лише тоді, коли він економічно піднявся над нею.

Проте і жінка не добровільно відмовилась від своїх привілеїв і переваг. Так Енгельс писав, що «одношлюбність з'являється в історії
зовсім не як примирення між чоловіком і жінкою і ще менше, як найвища форма шлюбу. Навпаки, вона з'являється як поневолення однієї
статі іншою, як проголошення невідомого до того часу в усій попередній історії антагонізму статей».

27. Спосіб матеріального виробництва, його структура і сутність.

У матеріально-виробничому процесі люди діють на предмети природи і використовують їх корисні для себе властивості. Цс предмети
праці — кам'яновугільні пласти при їх розробці, врожаї трав при заготівлі кормів, овочі при їх консервуванні чи солінні тощо.
Всезагальним предметом праці є земля за її обробітку культивування. Отже, предметами праці можуть бути не тільки об'єкти
безпосередньої природи, а й створені людиною штучно і яких у природі в готовому вигляді немає, у тому числі сплави металів, пластмаси,
синтетичні волокна, засоби захисту рослин від шкідників тощо. Якщо предмети праці були в обробленні людиною раніше, то вони є
сировиною. Наприклад, видобута уранова руда — сировина для виробництва атомної енергії; змелене зерно, тобто борошно — сировина
для хлібобулочних виробів іт. ін. Без предметів праці, як і без продуктивної сили людей, матеріальне виробництво неможливе, отже,
неможливе саме існування людини і суспільства. Якість і кількість предметів праці завжди в людській історії є об'єктивним показником
досягнень суспільства.
Під час виробництва матеріальних благ люди впливають на предмети праці засобами праці, основою яких є знаряддя праці: машини, меха-
пізми, прилади, інструменти, виробничі будівлі і споруди, джерела енергії, зрошувальні системи, сучасні комп'ютери і т. ін. Всезагальним
засобом праці с земля.
У системі "предмети праці — знаряддя праці" провідпе місце наложить знаряддям праці. За визначенням класиків матеріалістичного
розуміння історії, вони є кістяком і мускульною основою виробництва, показником ступеня зрілості суспільства, мірою розвитку робочої
сили, засобів суспільного поділу праці, способом поєднання природних сил з людиною, формою оволодіння людьми природними силами і
каналом введення їх у суспільне життя. Історичні епохи людства відрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, якими
знаряддями праці.
Сукупність засобів і предметів праці під час їх використання в процесі матеріального виробництва створює засоби виробництва, які
становлять речовий компонент продуктивних сил, або матеріально-технічну базу підприємства, комплексу підприємств, держави,
суспільства.

Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробничих відносин називається способом виробництва. Філософська категорія "спосіб
виробництва" виражає соціальний аспект діяльності суспільної людини зі створення необхідних для її життя матеріальних благ, на відміну
від категорії "технологічний спосіб виробництва", змістом якої є відображення техніко — організаційного аспекту цієї діяльності.
Способові виробництва в розвитку суспільства належить особлива роль. У складній системі взаємозв'язку та взаємодії різних сторін і сфер
суспільного життя (економіки, політики, науки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріалістична соціальна філософія
вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Історія людства
насамперед є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу виробництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб
життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.
Отже, матеріальне виробництво — це основа існування та розвитку суспільства; реальність, в якій кожне покоління людей змушене жити і
працювати. Люди не можуть вибирати чи конструювати його за своїм бажанням. їм необхідно з цією реальністю погоджувати всі свої дії,
як вони погоджують їх з природною реальністю та її законами. Якщо програма дій чи заклик, гасло висуваються без урахування процесів у
матеріальному виробництві, то вони або передчасні, або взагалі нездійсненні.
Матеріальне виробництво забезпечує системність, цілісність суспільства. Однак суспільне життя не зводиться тільки до виробництва
матеріальних засобів життя. Воно багатше, ширше, складніше і включає ще духовне виробництво, тобто виробництво знань, ідей, теорій,
програм діяльності, ціннісних орієнтацій, індивідуальної і суспільної свідомості; виробництво певного типу особистості відповідно до
потреб суспільства; виробництво суспільних відносин. Проте всі ці складові духовного виробництва інтегровані процесом матеріального
виробництва, способом виробництва, єдністю продуктивних сил і виробничих відносин.

28. Суспільна свідомість, її структура і сутність.

(http://pidruchniki.ws/18421120/filosofiya/suspilna_svidomist_struktura_duhovne_zhittya_suspilstva_duhovniy_svit_osobi)

Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу,
держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна
свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а
суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.

Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і
суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість.
Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів.
Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у
свідомості індивідів — учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот,
то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом.

Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості — індивід. Пріоритетним у діалектиці
індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість.

Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії
представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони — результат складності, глибини, обґрунтованості та
адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною
свідомістю.

Отже, суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей, теорій, які відображають суспільне буття
в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.

Суспільна свідомість досить різноманітна, вона складається з багатьох форм, існує, наприклад, політична форма свідомості, правова
свідомість, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова форми свідомості.

Визначальним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства. Слідом за зміною суспільного буття
людей змінюється суспільна свідомість. Але процес відображення суспільного буття в свідомості людей є досить складним і
суперечливим. Не слід вважати, що суспільна свідомість автоматично змінюється слідом за зміною суспільного буття, що перша, ніби тінь,
переслідує матеріальні умови життя людей. Як правило, економічні відносини відображаються в свідомості не безпосередньо, а
опосередковано. Це можна пояснити тим, що різні форми суспільної свідомості знаходяться на різних ступенях наближення до
економічного базису.

Суспільна свідомість досить неоднорідна. Вона має складну структуру. Це пояснюється глибиною проникнення свідомості людей в
реальну дійсність. Суспільна свідомість складається з різних духовних явищ залежно від ступеня розуміння, відображення суспільного
буття. Свідомість поєднує в собі такі елементи, як почуття, настрої, уявлення, ідеї, різні теорії тощо.

За глибиною відображення суспільна свідомість поділяється на буденну і теоретичну (наукову).

Буденна свідомість відображає зовнішній бік суспільного життя, тобто безпосередній життєвий досвід.

Теоретична свідомість обґрунтовує сутність, закони предметів та процесів. Вона базується на науковому знанні, його узагальненні у
філософських концепціях.

Суспільна свідомість відображає суспільне буття з позицій певних соціальних станів, груп, класів, що представляє її ідеологічний аспект.
Цей рівень суспільної свідомості є ідеологією.

29. Суспільство як система, що саморозвивається.

(http://fil.sassoft.ru/?page=39)

Независимо от ориентации на ту или иную программу исследования, необходимо признать, что общество - это и люди, и их деятельность,
и ее результаты. Жизнь и деятельность людей нельзя даже представить без природы и вне ее. Поэтому природа выступает как необходимая
естественная предпосылка существования общества. Но отношения общества к природе не прямые, они опосредованы орудиями и
результатами деятельности, то есть - культурой. При этом важным признаком, отличающим природу от общества является то, что природа
существует и эволюционирует в соответствии с объективными законами, которые проявляются в виде слепых стихийных сил. Общество
же существует и развивается во взаимодействии с природой как результат сознательной и целенаправленной деятельности людей.

Из приведенного выше определения общества следует, что это не просто совокупность людей, а, прежде всего, связи, взаимодействия,
объединения, образующие сложную систему социальных отношений между отдельными индивидами, социальными группами и
сообществами людей. Это означает, что общество существует и развивается как организованная системная целостность, создающая внутри
себя условия и механизмы собственного развития. С этой системной точки зрения общество - это сложноорганизованная и
саморазвивающаяся система, все элементы которой находятся в отношении взаимосвязи и взаимозависимости.

Таким образом, общество - это не механическая совокупность людей, а динамически развивающаяся целостная система социальных
взаимодействий, в которые включены индивиды и их общности - семейные, профессиональные, территориальные и др., находящаяся в
процессе постоянного изменения и развития. Термин «общество» употребляется также в узком смысле, как обозначение определенного
этапа в развитии общества или характеристики того или иного его типа («античное общество», «феодальное общество», «аграрное
общество», индустриальное общество» и т.д.

30. Проблема сенсу, цінності людського життя в духовному досвіді людства.

ПРОБЛЕМА ЖИТТЯ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Людина - насамперед, жива істота. Для того, щоб виявити специфіку людського життя серед інших організмів, потрібно визначити,
що таке життя, у чому його сутність і якісна своєрідність.
Люди віддавна намагалися осягнути таємницю життя. Уже древні мислителі в явищах життя вбачали щось істотне, що відрізняє їх від
явищ неживої природи. Так великий давньогрецький філософ Аристотель, розуміючи живу істоту як єдність матерії і форми, тіла і душі,
головною ознакою життя вважав здатність до самостійного руху. Але в зв'язку з тим, що матерія сама по собі, на його думку, нездатна до
руху, то життєвою силою, що рухає і направляє тіло в його розвитку, як він думав, є душа і форма.
У далекій стародавності людей уже цікавило питання не тільки про те, що таке життя, але і питання про його походження, про те як
з'явилися рослини, тварини, людина. Це знайшло відображення в міфах різних народів. Давньогрецькі міфи оповідають, як Зевс наказав
зробити людський рід з “кісток великої матері”. Під матір'ю малася на увазі мати-Земля, а під кістками її камені. За деякими іншими
древніми сказаннями, людина була створена з глини, землі, дерева чи безформних живих істот. Те ж стверджував у системі своєї
матеріалістичної філософії Демокрит. За його уявленнями, атоми, сплітаючись, утворюють різні речовини, а також рослини і тварин не
безпричинно, а “на якій-небудь підставі й у силу необхідності.

У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?
Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою
смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає
найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї
смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена
знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого
знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети
смерті).
Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і, задаючи питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення
до життя і до смерті. Ця тема займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок
пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то
хоча б духовно, морально перемогти смерть.
Пошуками відповіді на це питання займаються численні напрямки філософії. Філософія, якщо вона не є догматичною, апелює
насамперед до розуму людини і виходить з того, що людина повинна шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні (і
фізичні) зусилля. Філософія допомагає людині, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в цих пошуках.
Філософський матеріалізм заперечує можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на “загробне
життя”. Приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності і сили духу, оскільки
відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорної. Накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався
в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і воздання, що
очікують кожного після смерті.
Як показало 20 століття, насильницьке масоване нав'язування людям матеріалістичного світогляду неминуче спричиняє серйозні
втрати в моральному розвитку. А це особливо тривожно і небезпечно, коли діяльність людини як у науково-технічному, так і соціальному
плані стає масштабною за всіма наслідками і тому вимагає особливо відповідального до себе ставлення.

31. Ідея цілісної людини як вираження сенсу людського життя.

(30.) Проблема сенсу людського життя носить філософський і релігійний характер і може бути віднесена до числа основних проблем
духовної культури. Вона хвилювала людей з давніх-давен, проте однозначно не вирішена людством і до сьогодні. Сенс життя різні люди
бачать у різному: це може бути власний добробут та добробут родини, прагнення реалізувати свій творчий чи науковий потенціал,
покликання, релігійні уявлення та прагнення. Є люди, яких, можливо, не так і багато, які бачать сенс життя в служінні іншим людям,
громаді, народу, ідеям та ідеалам. Слід розрізняти питання про конкретну мету дій певного періоду життя (тобто про те, «що робити») та
питання про сенс життя (тобто про те, «навіщо робити», яка мета та цінності є вихідними, життєво визначальними). Адже людина може
діяти досить цілеспрямовано, відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета не має загальної основи,
тобто не просвітлена уявленням про сенс життя, який завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної
мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що може бути дуже драматичним.
Хоча життя людини неодмінно супроводжується задоволенням тих чи інших потреб, на мою думку, важливо розуміти, що сенс
людського життя не може зводитися до цього. Щодо цього ще відомий грецький філософ Сократ зазначав, що людина живе не для того,
щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та
неповторний, кожний вирішує це питання на свій розсуд, все ж є якісь загальні основи для уявлення про нього. Джерела сенсу життя люди
здавна шукали у внутрішньому світі людини. Багатьма філософами, письменниками поділялася думка, що справжнім призначенням
людини є творіння добра заради добра. Навіть якщо справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення потреб, робились
принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У спадщині нашого великого
співвітчизника Григорія Сковороди, що відповідає християнській традиції, сенс життя вбачався у любові як такій та любовному ставленні
до світу.
Ще один підхід до вирішення питання про сенс життя - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення
особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Для ілюстрації цього я пославсяся б на приклад подружжя Кюрі, яке, аби
поставити атом на службу людству, займалося з ризиком для свого життя дослідженням небезпечних радіоактивних речовин. Ціною
власного здоров'я (відомо, що Марія Кюрі захворіла на рак), подружжя заклало підвалини для рентген-діагностики, що дозволило більш
точно і вчасно визначати діагноз хвороби, а відтак суттєво підвищило ефективність лікування, тим самим врятувавши або подовживши
життя мільйонів людей. У той час коли одні вбачали сенс життя в дослідженні Всесвіту (наприклад, італійський філософ та поет Джордано
Бруно висловив здогадки щодо безкінечності Всесвіту, за що був визнаний єретиком і спалений на вогнищі), інші відкривали людству
невідомі сторінки світової історії (наприклад, український археолог Вікентій Хвойка відкрив для сучасників Трипільську культуру,
дослідник древньої Греції Генріх Шліман віднайшов легендарну Трою, французькі дослідники знайшли під нашаруваннями піску і
повернули людству єгипетський храм Карнак). Таких прикладів щодо різних сфер діяльності людини можна наводити безліч. І всіх їх
об'єднує те, що люди, які залишили свій визначний слід в історії, повністю віддавалися справі свого життя, виконували місію, відведену їм
долею, наповнювали своє життя високим смислом. В сучасну епоху проблема пошуку сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах,
коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського
буття. Втрата або відсутність сенсу народжує у людини відчуття малозначущості власного існування, а відтак може призводити до важких
наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури та масового споживання. І щоб
не захлинутися в ньому, «не втратити себе», людина повинна виробити певну життєву позицію, яка б ґрунтувалася на її особистих
уявленнях про сенс життя.
Висновок
Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у
соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і
стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості
людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності,
суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання,
покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

32. Предмет філософії та його історична зміна.

Зміст предмета філософії формувався історично залежно від рівня розвитку культури. На ранніх етапах існування філософії вона містила
всю сукупність знань про природу, космос і людину. Не випадково філософи Античності були вченими-універсалами, вченими
енциклопедистами. Першу спробу виокремити філософію в особливу галузь теоретичного знання зробив давньогрецький філософ
Аристотель (384-322 рр. до н. е.). Філософія, на його думку, це знання, позбавлене чуттєвої конкретності, знання "про причини і начало",
"про сутність", "про суттєве як такс взагалі". Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почалися наприкінці XVI - на початку XVII
ст., коли виникає експериментальне природознавство і починається процес відмежовування від філософії конкретних наук-спочатку
механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. Але розмежування між філософією та
спеціальними науками сприяло формуванню специфічного предмета філософії. 

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука
досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є
загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання,
осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку
необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

33. Давня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії.

(конспект + http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%84%D1%96%D0%BB
%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F
)

Давньогрецька філософія[ред. • ред. код]

Докладніше: Давньогрецька філософія

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок
виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у
першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього єповітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед
таємничими, надприродними силами. Демокрітучив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й
перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи

об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це
щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин
філософської думки Древньої Греції щодо цього є праціАристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель
вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна

речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах;елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому
бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства
чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке
беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика
у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом,
буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.

Елліністична філософія[ред. • ред. код]

Докладніше: Елліністична філософія та Елліністична цивілізація

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У

той же час виникають три нові філософські школи:скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість
на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим
витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху
відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною
ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя
академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е.,
проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях,
задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної
епохи.
 Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи
концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке
дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні
космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції
та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичногооб'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який
синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему
платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.

34. Людина – змістовне ядро всіх проблем давньої філософії.

(див. вище)

35. Загальна характеристика ортодоксальних шкіл філософії Стародавньої Індії.

(конспект)

36. Філософські школи Стародавнього Китаю.

37. Проблема людини в філософському вченні Сократа.

Сократ (469 – 399 рр. до н. ери) – один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став
родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так
званого “сократичного методу”.

Сократ мав багаточисельний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської
рабовласницької демократії.

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи
це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна
цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і
відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від
життя, практики, перетворювалося у самоціль і релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вчені про світовий дух,
світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх велике враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити
суперечності у розміркуваннях свого співбесідника і їх блискуче спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий
названий в його честь – “сократичним”.

“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої знаходження “істини” в бесідах, суперечках – шляхом постанови
низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Цей метод Сократа
став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю”. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання,
“самопізнання”, поглиблення знань.

Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх
загального визначення. Індукція Сократа – це пошук “загального” не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних
“доброчесних” вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття такі, скажімо, як добро і
зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять в процесі
пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Таким чином, філософське вчення Сократа було в своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження
природи, віра в світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

38. Філософська думка в Україні: традиції і шляхи розвитку.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виокремлюють три періоди:

 перший - становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;
 другий-період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку
філософії в Києво-Могилянській академії;
  третій - період української філософії в культурі романтизму XIX-першої половини XX ст.

Погоджуючись із такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто

доповнити її четвертим і п'ятим періодами. Четвертий період-від 30-х років XX ст. до кінця 80-х
років - філософія радянського періоду, а також філософія української діаспори. П'ятий-період
народження культури незалежної України й формування сучасної філософії кінця XX та
початку XXI ст.

Київська Русь - перша східнослов'янська держава, де в межах духовної культури здійснювалося

становлення вітчизняної філософської думки. Але визначити "момент" виникнення філософії як такої,
звісно, ніхто не може, оскільки її становлення - це тривале накопичення узагальнених знань про
довколишній світ.

Можна лише з упевненістю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської

філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога
християнства наприкінці X ст. мала своїм наслідком проникнення античних та середньовічних
філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком
розвитку філософської думки у Стародавній Русі.

Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській

Русі є писемність.

Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб духовного звання, хоча саме
вони переважають у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської Русі серед
мирян, безсумнівно, є князь Київський Володимир Мономах, автор "Повчання". Це один із
небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.

У всіх цих працях знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської
культури Київської Русі. Які ж це особливості?

По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто

нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними
сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і
історії, і літератури, і філософії.

По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що

розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил
добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіософічність. Тобто

центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення
уявлень про людську історію.

Які ж філософські питання були в центрі уваги київських "книжників"?

Насамперед давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? їх цікавив

комплекс проблем, що стосувався світобудови. Вони прагнули з'ясувати глибинні джерела
людської історії, знайти відповідь на питання: "Звідки пішла земля Руська?". їх захоплювали
загадки людського буття. Напружений пошук відповідей на ці та подібні питання становив
зміст філософської думки Київської Русі.
 В Україну Відродження прийшло з північної Європи, де воно відбувалося у формі реформації,
тобто у формі релігійних перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилася спочатку на
Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Основними вимогами протестантського руху
були такі: обмеження привілеїв католицького духовенства, встановлення простих і зрозумілих
церковних обрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відокремлення церкви від держави. Усе
це і визначило основні риси філософії Відродження в Україні.

Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до розвитку науки та

культури, появи світської освіти. У цей час зростає інтерес до соціально-політичної тематики,
поширюватись ідеї гуманізму.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази

створили передумови вирішення наступного завдання Ренесансу-поширення освіти, науки та
культури серед усіх прошарків населення. І це завдання почало успішно вирішуватися у другій
половині XVI ст. Почалося активне заснування в містах та селах нових народних шкіл. Крім того,
перед просвітителями України постало ще одне важливе завдання - створення вищої школи.
Тільки вона була у змозі створити справді великі прошарки народної інтелігенції, вчителів,
письменників, духовних пастирів, здатних підняти українську культуру на новий щабель і вберегти
український народ від асиміляції.

Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був князь, київський воєвода
Костянтин Острозький (1526-1608). Цей заклад був заснований на Волині 1576 р. і дістав ім'я свого
засновника-Острозька колегія. До колегії князь запросив відомих українських та іноземних вчених,
фахівців із різних галузей знань. Нарівні з богословськими дисциплінами, іноземними мовами,
астрономією, математикою, фізикою та іншими предметами вивчалася філософія.

На підставі зазначеного можна зробити висновок, що в ХУГ ст. в Україні виникла професійна
філософія.

Такими є основні риси українського Ренесансу XV-XVII ст. Поява до початку XVIII ст. в Україні
елементів капіталістичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя суспільства,
зумовивши розвиток ідей Просвітництва.

Просвітництво - це антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою

подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою
реформ та освіти. Розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. В Україні раннє Просвітництво
зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.

Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:

1) виникнення й установлення однієї з провідних ідей - залежності суспільного прогресу від

зростання освіти;

2) розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії;

3) посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії.

 Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні мали відіграти друкарні, які на той час були
самостійними науковими осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та
Львівська. У цей період також відбувається активний розвиток живопису, архітектури, музики.

Головним центром науки та культури після закриття в 1636 р. Острозької колегії стала Києво-
Могилянська колегія, перетворена в 1701 р. на Київську академію. Засновником академії був
настоятель Печерської лаври Петро Могила.

Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII ст. був видатний
оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794).

Українська філософія XIX - початку XX століття

Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був яскравою особистістю, зі своєю долею і

своїми лише йому притаманними світоглядними рисами. Не маючи можливості зупинятися на
характеристиці поглядів кожного з них, розглянемо лише філософську концепцію Т. Г. Шевченка.

Основне питання його філософії - співвідношення соціального добра і зла щодо конкретної
людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини - України. Необхідність
знищення народом царського кріпосного ладу-головний висновок філософії Т. Шевченка. Як
наслідок знищення - побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде
найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні. 108

У творчості Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сенсуалізму. Його сподівання на

прихід апостола правди і науки, на прихід героя із святим і праведним законом поєднані з
людськими почуттями. Нехай хтось і мислить категоріями Канта і Гегеля, є мудрецем-
космополітом, мріє про людство або "отечество", та він чужий єству Т. Шевченка, бо не жаліє ні
брата свого, ні рідного тата. Таких людей Т. Шевченко називав лжепророками, а їхнє вчення -
напівідеями. Водночас він усвідомлював трагічність свого буття в рідному краї, який перебуває в
ярмі:

Великим словом волю Божу Сказать Тиранам - не приймуть. А на своїм, на ріднім полі Пророка
каменем поб'ють.

Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств українського суспільства на основі

злагоди, добра і любові задля допомоги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою
цінністю в його філософії. Україну він називає святою.

Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX ст. відіграв Михайло Драгоманов
(1841-1895), видатний український мислитель, історик, етнограф. Свої філософсько-соціологічні
погляди він виклав у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці".

Михайло Драгоманов-раціоналіст. Він переконаний у безмежних можливостях людського

розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово пізнає суть певних
явищ, хоч наука не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й
горе, але тільки пробою та взаємною наукою вони доходять до правди.
 Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність
людей має на мсті задоволення їхньої вродженої потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не
міг погодитися з тим, що людина має лише одну вроджену потребу-харчуватися. За
Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки
людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо
вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

У другій половині XIX ст. в Україні набули поширення ідеї марксизму. Вивченням та
пропагандою окремих положень марксизму займалися деякі представники ліберальної
інтелігенції, зокрема професор Київського університету Я. /. Зібер, магістр Харківського
університету І. І. Кауфман. Велике значення для розвитку матеріалістичної філософії мала
діяльність видатних вчених /. М. Селенова, 1.1. Мечникова, Н. А. Умова, А. О. Ковалевського, Н. Н.
Бекетова та ін., що в різний час працювали в навчальних закладах України.

Однією з центральних постатей українського духовного життя кінця XIX - початку XX ст. був Іван
Франко (1856-1916). Його філософські і соціально-політичні погляди складалися під впливом
національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює
ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення
прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Велике значення для розвитку української духовної культури мав короткий за терміном період
існування незалежної України (1917-1918). За цей час було відкрито 150 українських гімназій,
Київський університет святого Володимира перетворюється на Державний Український
університет, у Кам'янці-Подільську відкривається другий Державний український архів,
Національна бібліотека. 24 листопада 1918 р. урочисто відкривається Українська академія наук на
чолі з професором Володимиром Вернадським (1863-1945).

Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію

проголосили суто "класовою" наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму.
Передусім була "переосмислена" історична філософська спадщина кінця XIX - початку XX ст.
Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості
були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на "наукову" (марксистську) та
"ненаукову" (буржуазну).

Крізь призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася
аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними зауваженнями їх
віднесли до "табору матеріалістів". Одночасно велася робота стосовно виявлення "ворожих
елементів" у лавах тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників вислали за кордон, а до
переважної більшості застосовувалися ідеологічний, політичний та адміністративний тиск і
репресії.

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років XX ст. Значна
увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті в 1944 р.
відкривається філософський факультет і три кафедри-діалектичного та історичного матеріалізму,
історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до
об'єктивного, творчого дослідження філософських проблем була смерть у 1953 р. Йосифа Сталіна.
Критика культу особи якоюсь мірою стала критикою догматичних методів дослідження у
філософії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її
пізнавальної можливості та ціннісні орієнтири.

Позитивні зміни в українській філософії на початку 60-х років значною мірою були пов'язані з
діяльністю відомого філософа Павла Копніна (1922-1971), який у 1959 р. приїхав з Москви до Києва
і очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 р. став ректором Інституту філософії
Академії наук СРСР. Організувавши зі своїми першими учнями автономний колектив, він видає
книгу "Логіка наукового дослідження" (1965), яка стала своєрідним маніфестом філософської групи,
відомої в Україні і у світі як київська філософська школа.

Наприкінці 80-х років, коли було зняте протиставлення матеріалізму та ідеалізму, з'являються
публікації, в яких по-новому осмислюється буття світу та суспільства. Так, одна із сучасних
філософських точок зору на проблему виникнення світу ґрунтується на концепції релятивного
холізму (цілісності буття). Згідно з цим поглядом, світ не складається з нескінченної кількості
множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію. Останні
виступають як взаємопов'язані і взаємодоповнюючі компоненти цілісного світу. Виникнення
речовини потенційно можливе в будь-якій точці простору і в будь-який час. Перехід від
потенційно можливого до реального проходить стрибкоподібно. Стрибкоподібність переходу
поки що залишається незбагненною для науки.

Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої

вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема. Крім розробки основних напрямів
філософської теорії, помітним фактом стала концентрація зусиль у дослідженні проблеми
людини, історії розвитку філософії в Україні.

39. Космоцентризм ранньої грецької філософії.

2. Космологизм и онтологизм ранней греческой философии

Спецификой древнегреческой философии, особенно в начальный период ее

развития, является стремление понять сущность природы, космоса, мира в
целом. Не случайно первых греческих философов — Фалеса, Анаксимандра,
Анаксимена, представителей так называемой милетской школы (VI в. до н.
э.), несколько позднее — пифагорейцев, Гераклита, Эмпедокла так и называли
— «физиками», от греческого слова physis — природа. Направленность их
интересов определялась в первую очередь характером мифологии, традиционных
языческих верований и культов. А древнегреческая мифология была религией
природы, и одним из важнейших вопросов в ней был вопрос о происхождении
мира. Но между мифологией и философией имелось существенное различие. Миф
повествовал о том, кто родил все сущее, а философия спрашивала, из него
оно произошло. В «Теогонии» первого известного по имени древнегреческого
эпического поэта Гесиода читаем, что раньше всего возник Хаос; затем
Земля, Тартар (подземное царство) и Эрос — любовное влечение, Хаос породил
Ночь и Мрак, от их любовного союза возникли День и Эфир. Ранние мыслители
ищут некоторое первоначало, из которого все произошло. У Фалеса это —
вода, у Анаксимена — воздух, у Гераклита (ок. 544 — ок. 483 до н. э.) —
огонь. Само же первоначало представляло собой не просто вещество, как его
понимает современная физика или химия, а нечто такое, из чего возникает
живая природа и все населяющие ее одушевленные существа. Поэтому вода или
огонь здесь — это своего рода метафоры, они имеют и прямое и переносное,
символическое значение.

28

Уже у первых «физиков» философия мыслится как наука о причинах и началах

всего сущего. В этом подходе сказался объективизм и онтологизм античной
философии (термин «онтология» в переводе с греческого языка означает
«учение о бытии»). Ее центральный мотив — выяснить, что действительно
есть, иными словами, пребывает неизменным во всех своих изменчивых формах,
а что только кажется существующим. Уже раннее философское мышление по
возможности ищет рациональные (или представляющиеся таковыми) объяснения
происхождения и сущности мира, отказываясь (хотя вначале и не полностью)
от присущих мифологии персонификаций, а тем самым от образа «порождения».
На место мифологического порождения у философов становится причина.

Для первых «физиков» характерна особого рода стихийная диалектика

мышления. Они рассматривают космос как непрерывно изменяющееся целое, в
котором неизменное и самотождественное первоначало предстает в различных
формах, испытывая всевозможные превращения. Особенно ярко это представлено
у Гераклита, согласно которому все сущее надо мыслить как подвижное
единство и борьбу противоположностей; не случайно Гераклит считал
первоначалом огонь: огненная стихия — самая динамичная и подвижная среди
элементов космоса. Однако мышление первых философов еще не свободно от
образно-метафорической формы, в нем логическая обработка понятий еще не
заняла сколько-нибудь заметного места.

Освобождение от метафоричности мышления предполагало переход от знания,

обремененного чувственными образами, к знанию интеллектуальному,
оперирующему понятиями. Одним из важных этапов такого перехода для греков
было учение пифагорейцев (получивших это имя от основателя школы —
Пифагора, жившего во второй половине VI в. до н. э.), которые считали
началом всего сущего число, а также учение элеатов — Ксенофана, Парменида,
Зенона (конец VI — начало V в. до н. э.), у которых в центре внимания
оказывается понятие бытия как такового.

29

Согласно Пармениду, бытие — это то, что можно познать только разумом, а не
с помощью органов чувств; более того, постижимость разумом — важнейшее
определение бытия. Главное открытие, которое легло в основу его понимания
бытия, — это то, что чувственному восприятию человека дано только
изменчивое, временное, текучее, непостоянное; а то, что неизменно, вечно,
тождественно себе, доступно лишь мышлению. Это свое открытие Парменид
выразил в форме афоризма: «Одно и то же есть мысль и то, о чем мысль
существует», или, иначе говоря, мышление и бытие — это одно и то же.
Пармениду принадлежит и еще один афоризм: бытие есть, а небытия нет. Слова
Парменида означают: есть только невидимый, неосязаемый мир, называемый
«бытие»; и только бытие мыслимо. Выходит, по Пармениду, ничего из того,
что мы видим, слышим, осязаем, на самом деле не существует; существует
лишь невидимое, неосязаемое, ибо только оно может быть мыслимо без
противоречия.

Здесь в классической форме выразился рационалистический характер

древнегреческой философии, ее доверие к разуму: то, чего нельзя без
противоречия помыслить, не может и существовать.
Впервые именно школа элеатов с такой четкостью противопоставила истинное
бытие как нечто умопостигаемое, доступное разуму — чувственному миру,
противопоставила знание — мнению, т. е. обычным, повседневным
представлениям. Это противопоставление чувственного мира истинно
существующему (миру «знания») стало, по сути, лейтмотивом всей западной
философии.

Согласно элеатам, бытие — это то, что всегда есть: оно так же едино и
неделимо, как мысль о нем, в противоположность множественности и делимости
всех вещей чувственного мира. Только то, что в себе едино, может
оставаться неизменным и неподвижным, тождественным себе. По мнению
элеатов, мышление — это и есть способность постигать единство, в то время
как чувственному восприятию открывается множественность, многообразие. Но
это множество, открытое чувственному восприятию, — множество разрозненных
признаков.

Осознание природы мышления имело далеко идущие последствия для раздумий

древнегреческих философов. Не случайно у Парменида, его ученика Зенона, а
позднее — у Платона и в его школе понятие единого оказывается в центре
внимания, а обсуждение соотношения единого и многого, единого и бытия
стимулирует развитие античной диалектики.

40. Платон: вчення про ідеї, етичні і соціологічні погляди.

Платон. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його
найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя
боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут
познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську
Академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи,
Геракліта, Демокріта, проти науки.

Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки
рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник
об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей –
недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми
живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний,
постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей”
“світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі.
Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети
об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше,
ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність
речі – тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть
собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять
повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в
житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це тіж самі
тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається,
сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі
по собі, незалежно від людини і її свідомості.

На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно
зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже,
не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент
на користь його ідеалістичного вчення.

Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав
його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у собі
суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні
суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом
виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон
розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді,
дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які
є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував
діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді,
коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Платон перебільшував,
абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на
розвиток ідеалістичної філософської думки.

41. Філософія Аристотеля.

Арістотель. Арістотель (384 – 322 рр. до н. ери) – найвидатніший античний філософ, енциклопедичний
вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”.
Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію
пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, економію, політику, педагогіку, риторику, етику,
естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну
“теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.

Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата
фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині”.
Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий
світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не
можуть існувати окремо від самих речей.

На противагу Платону Арістотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. “Намагання

довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без
втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що
знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає
яка-небудь річ” – це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного
вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини,
стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма.
Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається
лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії, –
підкреслював Арістотель, – і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є активним,
рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому виявляється
непослідовність Арістотеля, його ідеалізм.

Великі заслуги має Арістотель в розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих
принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього.

Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і
дедукція – рух думки від часткового до загального (індукція) і від загального до часткового (дедукція);
він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-
небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши
десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху
матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший,
збільшення, зменшення, переміщення.

42. Основні проблеми метафізики Аристотеля.

43. Елліністична філософія: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

Елліністична філософія — останній період розвитку філософії Стародавньої Греції,

після Аристотеля, в період еллінізму — поширення грецької культури за межі старогрецьких
колоній після завоювань Олександра Македонського. Часові рамки елліністичної філософії
обмежують виникненням неоплатонізму. До основних рис елліністичної філософії відносять
етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.

Скептицизм[ред. • ред. код]

Докладніше: скептицизм
Скептицизм - напрям у філософії, що виник під впливом античної філософії на основі ідеї
про плинність всього сущого («все тече, все змінюється»). Зокрема Демокріт стверджував,
що мед нітрохи не солодший, ніж гіркий, крім того він постійно змінюється. Будь-яка річ, з
точки зору скептиків, «Тобто це не більшою мірою, ніж те». Скептики також відзначали
різницю між чуттєвим сприйняттям та мисленням. Тому стверджувати нічого в точності не
має сенсу. Краще висловлюватися, наприклад, так: «Мені здається, що їжа солодка».
Утримання від категоричних суджень призводить до незворушності - ідеалу для мудреця.
Засновником скептицизму є Піррон (360-270 до н. е.). На його переконання сильний вплив
справив Демокріт, а також аскети і сектанти, з якими Піррон мав справу в азіатському
походіОлександра Македонського. Однією з центральних ідей філософії Піррона є
прагнення до безтурботності (атараксії). Піррон не писав творів, а викладав свої ідеї усно.
Епікуреїзм[ред. • ред. код]

Докладніше: епікуреїзм
Найяскравішими представниками епікуреїзму були Епікур (341-270 до н. е.) та Лукрецій
Кар (бл. 55 - 90). Епікур розвинув ідеї атомізму. Він не міг прийняти причинність, що
панувала у світі атомів Демокріта, за яким усе створено в результаті «зіткнень» атомів.
Епікур приписує атомам здатність «відхилятися» в своєму русі від строго визначених
законів. Він фактично приписує атомам певну волю, через яку світ не є хаотичним. Факт
прояву волі і «відхилення атомів» Плутарх називає випадком. Таким чином виходить, що
«в необхідності немає жодної необхідності». Епікур вважає, що життя і смерть однаково
 не страшні для мудреця: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше
немає». Знання Епікур розглядає як результат осмислення чуттєвого досвіду.
Центральною ідеєю етичного вчення Епікура є прагнення до насолоди
(принцип гедонізму), часто споглядальної. Вищим благом для філософа за Епікуром є
постійне відчуття насолоди, тобто звільнення від страждань. Для цього він закликає
жити розумно і морально, проявляти повагу до богів.
Лукрецій - філософ, політик і поет, автор поеми «Про природу речей», в якій витончено
описує невловиму дію випромінюваних атомами «ейдолів» на органи чуття, які
викликають у людей почуття і емоції. Атоми за Лукрецієм не є мінімальними дробовими
частками речовини, але свого роду творчі образи, матеріал для природи. Також як і
Епікур визнає існування богів і душі, розглядаючи її як сукупність з найгладкіших
частинок.
Стоїцизм[ред. • ред. код]

Докладніше: стоїцизм
Засновником стоїцизму є Зенон з Кітію. Стоїцизм як підхід в філософії проіснував з III
ст. до н. е.. до III ст. н. е.. Праці ранніх стоїків (Зенона
Кітійского, Ксенофана, Хрісіппа) дійшли до нас неповними, пізніх (I, II
ст. Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій) - у вигляді окремих збережених творів.
Ідеал стоїка - незворушний, навіть «бездушний» мудрець, вільний від пристрастей.
Стоїки у своїх навчаннях приділяли багато уваги феномену волі. На вчення стоїків
тому сильний вплив справив Сократ, який мужньо виніс суд над собою і страту. На
думку Хрісіппа весь всесвіт складається з єдиної душевної жіночно-ніжної матерії -
ефіру. Марк Аврелій, римський імператор, вважав, що все у світі взаємопов'язане,
розвивається за якомось законом, під керівництвом божественного провидіння. Існує
єдина світова душа, що управляє всім сущим. Особливо виразно ця думка звучить у
працях Сенеки, для якого свобода - вищий ідеал.
Філософія ранніх стоїків будується на тому, що світ складається з чотирьох стихій:
землі, води, вогню і повітря. Треба сказати, що стоїки вірили прогнозам і астрології.
Основою світобудови вважалися вогонь і повітря. Закон, за яким вогонь переходить
в інші стихії, слідом за Геракліт ом назвали логосом. Доля для стоїків є логос
космосу: він упорядковує все у світі. Марк Аврелій також вважав, що всі люди рівні
від народження і поважав форми правління, при яких в управлінні країною задіяно
все населення країни. Під час його царювання було покращено становище жінок і
рабів. Крім того, стоїки приділяли велику увагу граматиці.

44. Сутність і основні риси філософії Середньовіччя.

(http://pidruchniki.ws/1594102437564/filosofiya/filosofiya_serednovichchya_osoblivosti + конспект)

Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі
умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя
у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному -
утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та
свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного
світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все
існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття:
справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить
через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити
такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика
(кінець XIII-XV ст.).
 Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології:

відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і
вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців
церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її
представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-
430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське
вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу
матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна,
безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам
людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом
(віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як
останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не
абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для
врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть
християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував
науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами,
тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної

філософії, яка дістала назву схоластики.

Що це за філософія?

Саме слово "схоластика" походить від грец. schole - школа. Річ у тім, що на межі V і VI ст. почала
складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали
провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих
школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали
іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:

1) рання схоластика IX-XІІ ст. (Ансельм Кентерберійський);

2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст (Фома Аквінський ).

45. Філософія Середньовіччя: геоцентризм, патристика, схоластика, номіналізм і реалізм.

(http://pidruchniki.ws/1594102437564/filosofiya/filosofiya_serednovichchya_osoblivosti + конспект)

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології:

відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і
вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців
церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її
представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-
430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське
вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу
матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна,
безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам
людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом
(віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як
останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не
абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для
врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть
християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував
науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами,
тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної

філософії, яка дістала назву схоластики.

Що це за філософія?

Саме слово "схоластика" походить від грец. schole - школа. Річ у тім, що на межі V і VI ст. почала
складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали
провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих
школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали
іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:

1) рання схоластика IX-XІІ ст. (Ансельм Кентерберійський);

2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст (Фома Аквінський ).

Номіналізм — напрям у середньовічній філософії, який у диспутах про універсалії протистояв реалізму.

Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я», «назва». На противагу

середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а
загальні поняття (так звані, універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням.
Основними представниками цього напряму були: Росцелін, Вільям Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін /XI -XII ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це
тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — тільки ілюзія, яка може існувати лише
в людському розумі.

В Середньовіччі реалізмом називали напрям думки, протилежний номіналізму щодо питання про універсалії.

Реалісти стверджували що загальні, родові поняття існують насправді, а не є лише знаками чи іменами. Вони
поділялися на два табори: крайні реалісти притримувалися поглядівПлатона про те, що загальні поняття, форми,
універсалії існують незалежно від речей і до речей, помірковані реалісти слідом за Аристотелемвважали, що
універсалії існують в речах.

Виразним представником реалістів був Ансельм Кентерберійський.

46. Філософія епохи Відродження: антропоцентризм, геліоцентризм, пантеїзм.

(http://pidruchniki.ws/1246122037566/filosofiya/zahidnoyevropeyska_filosofiya_epohi_vidrodzhennya +
конспект)
 Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг
розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження
капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що
приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури
суспільства, послаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана
"секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки.
Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги Античності було природно-космічне
життя, у Середні віки-Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає
людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки. Зупинимося докладніше на останніх

ознаках. Що таке гуманізм?

Гуманізм

В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як
гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час
унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які
виходили за межі офіційних, переважно теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав
набувати свого сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким
чином, гуманізм епохи Відродження -- це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія,
орієнтована на людину як вищу цінність.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265-1321), що жив і
творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Дайте одним із перших проголосив
людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім
засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести
до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був римський філолог Лоренцо Валла (1407-
1457). У своїх численних творах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну
філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італійського філософа, засновника
платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою
твори Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко
делла Мірандола (1463-1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат "Промова про
гідність людини", який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не
відбулася - Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університету П'єтро

Помпонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній.
Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французького гуманіста
Мішеля де Монтеня (1533-1592). Його творчість звернена до людини та її гідності. Монтень закликав
до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій

церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformatio - перетворювати,
виправляти).

47. Раціоналізм Р. Декарта. (+ конспект)

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене

Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином
людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-
іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти
схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного,
чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і
людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то

Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом
мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому
абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного
принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт
стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині
від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-
дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями,
наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики
тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його
дедуктивного методу:

– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети.

Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього
слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб

прийти до очевидних і зрозумілих речей;

– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних,
від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими
елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

– ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і
випадіння логічних ланок.
 Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його
допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно
взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила
методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському
якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу
знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві

самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для
якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне,

мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно
діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність
до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При
цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

48. Гносеологічні і соціологічні концепції Т. Гоббса. (конспект)

1. Основні методологічні підходи Т.Гоббса

Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин,
або, навпаки, причин через дані їх дії.

Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює
закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої,
як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює
дії).

Об'єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що
існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь
світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух
здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається.

В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що
залежать від об'єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб'єктивний характер. Всі ці враження залишають в
нас сліди, які і складають пам'ять; завдяки пам'яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки
досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим.

Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною
свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття:
задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути
незадоволення. Переважаюче стремління і визначає нас до дії з механічною необхідністю. Протиставлення добра
і зла співпадають з протиставленням приємного і неприємного, корисного і шкідливого. Всі етичні судження
суб'єктивні і набувають об'єктивну обов'язковість лише в державі.

2. Соціальна філософія Т. Гоббса

Томас Гоббс, як і Френсіс Бекон та Рене Декарт, критично ставився до схоластичної філософії, яка ще вивчалась
тоді в теологічних навчальних закладах, досліджувалася в працях окремих теологів та філософів. Філософія, у
розумінні Томаса Гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло. Категорія тіло інтерпретується дуже широко:
природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло - людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно
існують три розділи філософії (науки взагалі): філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія
держави. Всю ж філософію Томас Гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістотелівській інтерпретації
першу філософію (натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.

В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім незліченної
кількості тіл не існує. Увесь універсум складається з тіл, пустоти не існує. Рух окремих тіл, змінюваність одного
іншим створює суб'єктивний образ часу у формі загальної тривалості, в дійсності ж часу як об'єктивного явища не
існує. Об'єктивно не існує і простору як певної загальної протяжності окремих тіл. «Нескінченне не може осягнути
людина, бо сприймає тільки скінченність. Тому нескінченне можна лише поважати».

Онтологічні і гносеологічні питання Томас Гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою
концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх
координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку,
смаку та ін. Все, на його погляд, ніщо інше, як привиди, суб'єктивні психічні утворення, що виникають під впливом
руху зовнішніх тіл. Рух, за Томасом Гоббсом, - невід'ємна властивість кожного тіла.

В XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Френсіс Бекон, Джон Локк) і
раціоналістична (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза). Але деякі мислителі намагалися уникнути таких двох
крайностей. До них належить Томас Гоббс. Услід за сенсуалістами віддає належне почуттям у пізнанні: «Немає
жодного поняття у людському розумі, яке б не було породжене первісне, повністю або частково, в органах
почуття». Відчуття спричиняються зовнішніми об'єктами суб'єкта. Уявлення і пам'ять - це послаблені відчуття.
Разом з тим Томас Гоббс називає відчуття і думки привидами, тобто не ототожнює у змістовному психічний образ
з його діями, а вважає, що досвід - це джерело первісного знання, яке потім підлягає логічній обробці розумом.

Отже, знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Сама ж розумова
діяльність реалізується завдяки мові, що вважається формою існування мислення.

49. Сенсуалізм Дж. Локка.

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання,

згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму.
Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму
належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.

Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" — чисту дошку, тобто в
ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.
Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання
готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх
людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

Найпершою, елементарною операцією рефлекси (мислення) філософ вважав розрізняння та

ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш
широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за
Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що
загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання
не має дослідного підтвердження).

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого
досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за
своїм характером якості речей: "первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості
об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. % "вторинні" — пов'язані з особливостями суб'єкту
пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.

Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала

поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку
філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.

В цілому філософію Дж Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті,
чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який
отримав подальший розвиток в англійській філософії.

50. Основні ідеї філософії Б. Спінози. (+ конспект)

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя,
а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким
фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав
вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під."бути в основі").
Спіноза був палким прихильником і послідовником Р. Декарта, проте вважав, що філософія
Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною
для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому
"геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши
врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті
під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом,
істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для
теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане
дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий
рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути

тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція — це причина себе самої, тобто вона не може
мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, -
писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини
виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три
ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим
ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання,
яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.
 51. Вчення про монади Г. Лейбніца.
(http://pidruchniki.ws/1633082639301/filosofiya/spinoza_leybnits_totozhnist_vidminnist_vchen_pro_su
bstantsiyu + конспект)

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646 - 1716) був прихильником Б.Спінози, щиро захоплювався
його філософією, проте не поділяв її наріжних положень: на його думку, субстанція в Спінози
поставала гармонійною, врівноваженою, тому лишалось незрозумілим, чому в світі відбуваються
динамічні зміни. Лейбніц вважав, що рухливість, багатобарвність та мінливість світу мають бути
притаманними самій субстанції. Розмірковуючи над проблемами буття і пізнання (а Лейбніц був
видатним математиком і фізиком), він розробив власне вчення про субстанцію, що отримало назву
монадології - вчення про монади як найперші субстанційні одиниці реальності.

Лейбніц доводив, що осмислення реалій світу вимагає припущення, що його засади складає
нескінченна множина субстанційних частинок - монад, що схожі на атоми тим, що постають
неподільними, єдиними, вічними (монос - єдиний, одиничний). Проте усі складності дійсності, на
думку Лейбніца, вимагають того, щоби ми приписали монадам особливі якості, не такі, що
приписувались атомам. По-перше, вони мають бути енергетично насиченими, оскільки постають
джерелом рухливості світу. По-друге, кожна монада має бути окремою одиничною субстанцією,
володіти певними якостями, проте має нести інформацію про стан всього світового цілого, інакше
вона не зможе зайняти в ньому відповідне їй місце. По-третє, монада не може бути ні
матеріальною, ні духовною, проте здатною породжувати як матеріальні, так і духовні явища.
Лейбніц вважав, що монади - це метафізичні сутності, фактично - такі одиниці нескінченного
світового простору буття, що постають центрами дії, енергії, сили. Саме в своїх проявах та
поєднаннях вони тяжіють або до утворення духовних, або матеріальних сутностей. Тому існують
монади-дії (реакції), монади-чуття (душі), монади-духи (або самосприйняття). Із їх певних
сполучень утворюються складні сутності.

Оскільки кожна монада реагує на стан світобудови в цілому, то в світі не може існувати ні двох
однакових монад, ні станів, ні сутностей, адже будь-який рух змінює не лише конфігурацію монад,
а й стан світового цілого. Тому якби ми припустили, що може відбутись ще один ідеально точно
такий же рух, що й попередній, все одно він діяв би вже в новому стані світу.
 52. Соціальний ідеал філософії Просвітництва. Філософські погляди Вольтера і Ж.-Ж. Руссо. ( +
конспект)

У другій чверті XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву
Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо
матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно
мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців.
Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових,
прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і
культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники
продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер (1694-1778), головні ідеї якого
викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про
людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765) та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що

заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У
філософії природи Вольтер - послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності
природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед
принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами

раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань із відчуттів. Одночасно він
стверджував, що існує ще й абсолютне знання - логіко-математичне, і знання, яке стосується
моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність
перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної
рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості
Руссо - нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю
"Роздуми про походження і основи нерівності між людьми" (1755). Руссо досліджував виникнення
майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що
нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо,
первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою
самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає
внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.

53. Французький матеріалізм XVIII ст. (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах).

( + конспект)

До матеріалістичного напряму філософії французького Просвітництва належать Жюльєн Офре

де Ламетрі (1709-1751), Поль Анрі Гольбах (1723-1789), Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), Дені
Дідро (1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в чому різнилися поміж себе, але в цілому в
їх матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мислителів
XVIII ст. полягають у тому, що:
 1) він був механістичним, тобто всі форми руху матерії зводились до механічної й пояснювалися
законами механіки;

2) він мав метафізичний характер: предмети і явища розглядалися поза їх внутрішнім зв'язком і
розвитком, без урахування внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення
безперервності і стрибкоподібності розвитку в їх органічній єдності;

3) у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму: почуття вважали

вихідним джерелом пізнання, але надають значення праці розуму (мислення), підкреслюють їх
взаємозв'язок;

4) велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії: аналізуючи особливості

релігійної віри, вони робили висновок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в
оману;

5) у питанні про виникнення суспільства французькі матеріалісти схилялися до натуралізму,

тобто причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в
біологічній природі людини.

Таким чином, французькі матеріалісти спільно з іншими філософами-просвітниками відіграли

велику прогресивну роль у подоланні пережитків феодалізму та релігійного клерикалізму,
утвердженні принципів гуманізму, вирішенні філософських та практичних проблем людини і
умов її життя.

54. І. Кант – основоположник класичної німецької філософії. (+ конспект)

Основоположник класичної німецької філософії І. Кант (1724-1804 р.) став досліджувати творчу
активність людини в сфері пізнання, у моралі і мистецтві. Розрізняють два періоди у філософській
творчості Канта — до критичний та критичний, що розпочався в 70-і роки. У докритичний період
він цікавився проблемами природознавства, зокрема космології. У праці "Загальна природна
історія і теорія неба" (1755) він висунув гіпотезу про виникнення Сонячної системи зі спочатку
диффузної речовини в результаті дії механічних сил притягання і відштовхування. Ця гіпотеза
зробила перший пролом у метафізичному світогляді, внесла ідею розвитку в космологію.

У критичний період Кант бачить призначення філософії в дослідженні людської проблематики,

вона повинна визначити останні цілі людського розуму: "Сферу філософії в цьому всесвітньо-
громадянському значенні можна підвести під такі питання: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен
робити? 3. На що я повинен сподіватися? 4. Що таке людина? На перше питання відповідає
метафізика, на друге — мораль, на третє — релігія і на четверте — антропологія. Але по суті все це
можна було б звести до антропології, тому що три перших питання відносяться до останнього".23
На останнє питання Кант остаточної відповіді не дає, однак у дослідженні питань теорії пізнання,
теорії моралі, теорії мистецтва він виступив як новатор, його ідеї визначили подальший розвиток
європейської філософії як у плані розвитку його вихідних положень, так і в плані їхнього
критичного подолання.

55. Етична концепція І. Канта. ( + конспект)

 Скрупульозне дослідження теоретичного розуму приводить Канта до висновку, що розумове
знання, що охоплює всю науку про природу, не може забезпечити знання універсального закону,
що може бути покладений в основу організації практичної дії. Людина трактується Кантом
дуалістично — і як природна, і як вільна істота. її дії визначаються і природними факторами, і
виявленням його вільної волі. Закон природи пов'язаний зі сферою емпіричного досвіду, він
знаходить зовнішнє вираження в чуттєво сприйманому світі явищ. Загальний моральний закон,
що детермінує власне людську дію, виходить за межі досвіду, він не може бути обґрунтований
усією сукупністю знань про природу. Безумовний закон моральної поведінки — його Кант називає
категоричним імперативом — варто шукати в сфері чистої моральної віри, що врешті-решт веде до
релігії.

Кант стверджує автономність моралі, її невивідність ні з державних установлень, ні з

божественних наказів, ні з природи людини,що розуміється як сукупність її здібностей, потреб і
пристрастей. Джерело морального закону — у вільній волі людини, при цьому виключається
сваволя і вдавання до особистих схильностей. Суб'єкт моральної дії піднімається Кантом до
загальнолюдського рівня. Філософ дає кілька формулювань категоричного імператива, одне з яких
звучить так: "Вчиняй тільки відповідно до такої максими (тобто правила — Авт.), керуючись якою
ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом"24. Це означає, що в
моральних відносинах інша людина і людство загалом повинні бути завжди метою, але не засобом:
"Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само,
як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як засобу"25.

56. Діалектика та принцип історизму в філософії Г. Гегеля. (+ конспект)

Диалектика Гегеля. 

В философии Гегеля главным теоретико-методологическим принципом является диалектика.

Диалектика, по Гегелю, – основополагающий закон развития и существования Мирового духа и

сотворенного им окружающего мира. Смысл диалектики состоит в следующем:

-       всё – Мировой дух, “конечный дух” – человек, предметы и явления окружающего мира, процессы –
содержат в себе противоположные начала (например, день и ночь, тепло и холод, молодость и старость,
богатство и бедность, черное и белое, война и мир и т.д.); 

-       данные начала (стороны единого бытия и мирового духа) находятся в противоречии по отношению
друг к другу, но, одновременно, едины по своей сути и взаимодействуют;

-       единство и борьба противоположностей основа развития и существования всего в мире (т.е. основа
всеобщего существования и развития).

Развитие имеет следующий механизм:

-       существует определенный тезис (утверждение, форма бытия);

-       данному тезису всегда находится антитезис – его противоположность;

-       в результате взаимодействия двух противоположных тезисов получается  синтез – новое

утверждение, которое, в свою очередь, становится тезисом, но на более высоком уровне развития; 

-       данный процесс происходит снова и снова, и каждый раз в результате синтеза противоположных
тезисов образуется тезис все более и более высокого уровня.
Так, в качестве самого первого тезиса, с которого начинается всеобщее развитие, Гегель выделяет тезис
“бытие” (т.е. то, что существует). Его антитезис – “небытие (“абсолютное ничто”). Бытие и ничто дают
синтез – “становление”, который является новым тезисом и т.д. То есть, дальнейшее развитие
абсолютной идеи является движением понятия бытия к своим все более конкретным и богатым формам.

Уже в первых трех понятиях гегелевской логики (“бытие” – “ничто” – “становление”) в неявном виде
заключено все богатство его диалектики, представлены ее основные принципы:

-       принцип противоречивости всего сущего (об этом сказано выше: см. положения, раскрывающие
механизм развития);

-       принцип всеобщности развития. Абсолютная идея, а значит, и сущее, находится в постоянном

изменении или становлении. Покой в гегелевской системе утрачивает статус самобытного состояния.
Он лишь момент движения. Уже на начальной стадии развитие у Гегеля обнаруживает свой особый
ритм – триадичность: тезис – антитезис – синтез. Гегелевское отрицание не означает уничтожения
предмета, а служит условием его возрождения в новой форме. Для характеристики этого
(диалектического) отрицания Гегель вводит термин “снятие”;

-       принцип всеобщей связи. Гегель показывает, что Абсолютная идея и мир, как продукт ее
деятельности, осуществляется (становится) и познается в системе, т.е. через связь с другим, или “свои
иным”, как говорит философ. 

Идея развития, описываемая диалектикой, составляет сердцевину философской системы Гегеля.

Однако у самого Гегеля его революционный философский метод, т.е. диалектический метод,
отвергающий существование чего-либо раз и навсегда установленного, пришел в противоречие с его
догматической философской системой, которая согласно традиции того времени требовала
завершенности. Примером тому служат попытки философа увековечить прусскую монархию, как
государственное устройство, наиболее способствовавшее развитию наук, и собственную философию,
как абсолютно истинную науку о сущем в его всеобщности. Это означает противоречие между методом,
подразумевавшим всеобщее развитие, и системой, по сути дела прерывающей это развитие. 

Кроме рассмотренных проблем философское творчество Гегеля охватывает и многие другие вопросы,
среди которых философия истории, эстетика, философия религии, история философии, философия
права.

Философия Гегеля оказала громадное влияние на последующее развитие философии в XIX – XX вв.

(правое и левое гегельянство, марксизм, неогегельянство, неомарксизм) и др.

57. Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха. (+ конспект)

Людвіг Андреас Фейєрбах (1 804 - 1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в
Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Гегеля. Деякий
час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у
1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений покинути викладацьку діяльність. У
1837 - 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберг. В останні роки життя він проявляв
цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх
попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію".
Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те,
що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність
світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та
визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини,
її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом,
слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід
визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи
властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала
людина володіє сизою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до
природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через
посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все
надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від
філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за
Фейербахом не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми
повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із
самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру
людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену
форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А
людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування
ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з
особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала
десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших
рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейербах
помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував
запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини,
ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгуку багатьох мислителів XIX та XX
ст.

58. Філософія марксизму та її основні ідеї. (http://www.0zd.ru/filosofiya/marksistskaya_filosofiya_3.html

+ конспект)

Марксизм як економічна, соціально-політична, філософська теорія, ідеологія пролетаріату виник в

40-і роки XIX століття в Німеччині, у відповідь на суспільну потребу в теоретичному обгрунтуванні
нового суспільно-політичного руху -робітничого руху. Основоположники марксизму Карл Маркс і
Фрідріх Енгельс були не тільки теоретиками, але і організаторами боротьби пролетаріату за свої
права.

Головна ідея марксизму - ідея революційного практичного перетворення людиною світу. Із цієї
головної ідеї випливають основні особливості марксистської філософії.

Філософія марксизму - це діалектичний матеріалізм.

 59. Сутність матеріалістичного розуміння історії в марксистській філософії.

(конспект)

60. Проблема відчуження та шляхи її подолання. ( + конспект)

Проте процес упредметнення людської діяльності здебільшого обертається для людини

"відчуженням". Це, передусім має місце при незрілій формі суспільної організації, де праця
спрямована на задоволення лише її біологічних потреб, а тому втрачає людську винятковість, стає
чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над
людиною, а відносини між людьми зводяться до "відносин між речами". Людина функціонує лише
тією мірою, в якій "потребують" цього речі, створені нею. Чим більше робітник виробляє товарів,
тим залежнішим стає від них, тобто біднішим, дешевшим товаром. Від зростання вартості світу
речей зростає знецінення людського світу1. На перший план ставиться уречевлена форма людської
діяльності, людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата робітника дорівнює
утриманню справним будь-якого робочого інструмента. "Виробництво виробляє людину не тільки
як товар, не тільки як людину товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до
цього визначення, як істоту і духовно, і фізично знелюднену".

Вплив відчуження поширюється і на робітника, і на капіталіста, який стає уособленням лише

однієї функції - власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, в якому існує панування над людиною стихійних сил, котрі не
контролюються людиною. Зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а
навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме
суспільство. Та на заваді цього стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір
власників, які не хочуть добровільно її віддати. Тому Маркс і Енгельс поставили перед собою за
мету створити таку теорію, яка б вказала на шляхи та засоби подолання приватної власності, й,
таким чином, сприяла б подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення
праці на необхідність і потребу.

61. Загальна характеристика сучасної західної філософії. (конспект)

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) — філософські течії, що проголошують верховенство

почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.
62. Позитивізм і його історичні форми. ( + конспект)

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої

позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (нефілософського) пізнання. Програмно-
сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в
контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку:
теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була
сформована Оґюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842
рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук,
очищених від гуманітарних інтерпритацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.

 Зміст

  [сховати] 

 1 Перший позитивізм

 2 Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм

 3 Третій позитивізм, неопозитивізм

 4 Постпозитивізм

 5 Джерела

Перший позитивізм[ред. • ред. код]

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е.
Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий
розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також

суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

 пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

 вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі
філософія);
 у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність
між матеріалізмом та ідеалізмом.
 вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом
Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає
суспільство.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм[ред. • ред. код]

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський
фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули
увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає
істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших
знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм[ред. • ред. код]

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і
семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка
мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв
розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії
обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими
філософами Рудольфом Карнапом ( 1891-1970 рр.) та Гансом Райхенбахом (1891 - 1953 рр.).

Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян

Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап
та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат,
Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);

Постпозитивізм[ред. • ред. код]
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення
вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки
(Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію
дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

63. Філософія життя Ф. Ніцше.

(конспект)

64. Філософія екзистенціалізму. ( + конспект)

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям

у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної
долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях

звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм
розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре
Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх

творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму[ред. • ред. код]

Визначальні риси екзистенціалізму:

 на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
 особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони
нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
 поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах
екзистенціалістів;
 вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
 існування людини тлумачиться як драма свободи;
 найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору
і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

65. Фрейдизм: свідоме і несвідоме. ( + конспект)

Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу
Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків
через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на его («Я»),
суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища
Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також
Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення
сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом
реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі
людини.

Фрейдизм (англ. Freudianism[1], также называется «ортодоксальный психоанализ» и «фрейдизм-

лаканизм») — направление в глубинной психологии, названное по имени австрийского психолога З. Фрейда.
Фрейдизм является первым и одним из наиболее влиятельных направлений впсихоанализе. Длительное время
фрейдизм, в современном его понимании (на описываемый период данного термина не существовало в
принципе),de facto и являлся психоанализом; исключительно в начале 1910-х годов[2], когда в рядах Венского
психоаналитического сообщества[en] произошёл раскол и его покинули Отто Ранк, Вильгельм Райх, Альфред
Адлер, Карл Густав Юнг и их последователи[3], впервые начался процесс отделения непосредственно фрейдизма
от иных психоаналитических концепций[4], таких как «индивидуальная психология» Адлера, «аналитическая
психология» Юнга и ряда других.

Фрейдизм принято считать «ортодоксальным (или „классическим“) психоанализом» по причине того, что именно с
именем З. Фрейда (в первую очередь) связывают историю возникновения и развития психоанализа, в то время
как сам учёный данную «заслугу» считал корректным приписывать не себе, а своему
коллеге — венскому врачу Йозефу Брейеру[5]. Фрейдизмом-лаканизмом «фрейдизм» называют, соответственно,
по фамилиям отца-основателя психоанализа и французского психолога и философа Жака Лакана, одного из
наиболее известных и авторитетных психоаналитиков, разделявших взгляды ортодокса — так, к примеру, широко
известен знаменитый лозунг Лакана, точно характеризующий его научную деятельность в общем и семинары в
частности: «Назад к Фрейду»[6].

66. Концепція людини в філософії Е. Фромма. (+ конспект)

Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу
Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків
через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на его («Я»),
суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища
Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також
Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення
сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом
реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі
людини.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становленні людини грають
суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню
думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В
основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності
відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К.Хорні та Еріх
Фромм. Лідерами неофрейдизму є Г. Маркуле, Г. Юнг, В. Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також
відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після
еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно
відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від
фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином,
неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але
висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.

Соціально-філософські ідеї Фромма[ред. • ред. код]

Основні положення концепції Е. Фрома зводяться до таких: виробництво повинно служити людині, а не економіці;
стосунки між людиною і природою повинні будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повсюдно
повинні бути замінені відносинами солідарності; вищою метою всіх соціальних заходів повинні бути людське благо
і відвернення людських страждань; не максимальне споживання, а лише розумне споживання служить здоров'ю і
добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній діяльності на благо інших людей і має
брати участь у ній.
 67. Тема абсурду і бунту в філософії А. Камю.
(http://knowledge.allbest.ru/philosophy/3c0a65635b3ac78b5c53a88521306d27_0.html)

Именно идеям абсурдности человеческого существования и бунта против этой абсурдности посвящена
практически вся философская деятельность Камю. Эти идеи являются ключевыми в творчестве писателя. А
объединив их в одну, можно определить и центральную тему философии Камю - вопрос о смысле человеческого
существования, вопрос о том, "стоит или не стоит жизнь того, чтобы ее прожить".

Рассмотрим теперь понятия бунта и абсурда поподробней.

3. Об абсурдности существования

Первой работой, в которой Альбер Камю серьезно размышляет над темой абсурда, является
философское эссе "Миф о Сизифе", которое было воспринято интеллигенцией как призыв к сопротивлению во
время немецкой оккупации. Впоследствии оно вошло в историю французской философии как "манифест
атеистического экзистенциализма". Критики рассматривали эту работу как философский ключ, с помощью
которого следует читать художественный произведения Камю.

В самом начале своего эссе Камю подчеркивает, что, пожалуй, основным философским вопросом является
вопрос о смысле жизни. Это, в общем-то, и определяет основные проблемы, рассмотренные автором в его
работе: абсурдность бытия, чувство абсурда и его влияние на отношение к жизни и вопрос самоубийства.

Подобно всем философам-экзистенциалистам, Камю полагает, что важнейшие истины относительно самого себя
и мира человек открывает не путем научного познания или философских спекуляций, но посредством чувства. У
Камю чувством, характеризующим бытие человека, оказывается чувство абсурдности - оно неожиданно
рождается из скуки, перечеркивает значимость всех остальных переживаний. Индивид, выпадая из рутины
повседневной жизни ("подъем, завтрак, четыре часа на фабрике или в конторе..." и т. д.), сталкивается с
вопросом: "А стоит ли вообще жизнь того, чтобы быть прожитой?"

Сам по себе мир не абсурден, он просто неразумен, так как является внечеловеческой реальностью, не имеющей
ничего общего с нашими желаниями и нашим разумом. Это не значит, что мир непознаваем, иррационален. Мир
вполне познаваем, от одной научной теории мы переходим к другой, более совершенной. Но это всегда наша
теория, гипотетическая конструкция человеческого ума. В мире нет окончательного, последнего смысла, мир не
прозрачен для нашего разума, он не дает ответа на самые настоятельные наши вопросы. И на вопрос о цели
существования, о смысле всего сущего наука не дает какого-либо ответа. Не дают его и философы -
предлагаемые ими ответы являются не рациональными доказательствами, а актами веры.

Камю кратко описывает факторы, присущие чувству абсурдности. Абсурд проникает в сознание человека
неожиданно, когда он в какой-то момент вдруг чувствует опустошенность, усталость от повседневного бытия.
Вдруг он перестает понимать смысл и цель этой повседневности. Цепочка привычных поступков разрывается, и
именно в этот момент, по мнению автора, сознание человека, застывшее до этого в машинальной жизни,
начинает приходить в движение.

Еще один фактор абсурда - время. Человек, живущий будущим, вдруг осознает, что как раз время - его враг. Как
говорит Камю, возникает своего рода бунт плоти, направленный против воздействия времени.

Смертность человека и неизбежность смерти придают чувству абсурда дополнительное содержание. Однако
Камю полагает, что абсурд не нужно уничтожать самоубийством или "скачком" веры, его нужно максимально
полно изжить. Возвращаясь к проблеме смысла бытия, Камю отмечает, что пережить и испытать все, что
положено судьбой, значит всецело ее принять. Однако если человек осознал, что судьба абсурдна, он не сможет
пережить ее испытаний, если не сделает все возможное для поддержания этого выявленного сознанием абсурда.
"Жить означает поддерживать жизнь абсурда", -- говорит Камю.

Поэтому автор и делает очень важный вывод о том, что опыт абсурда и самоубийство - категории
несовместимые. Человек, осознавший абсурдность бытия, находит смысл жизни как раз в постоянной схватке
разума с превосходящей его действительностью.

Все рассуждения и зарисовки данного эссе резюмируются "мифом о Сизифе". Здесь автор сравнивает
абсурдность человеческого бытия с трудом мифического Сизифа, обреченного вести постоянную борьбу против
сил, с которыми не может справиться. Боги приговорили его вечно катить на гору огромный камень, который,
достигнув вершины, снова падает вниз, но Сизиф всякий раз упрямо начинает сначала, понимая всю
бессмысленность своего труда. В этом сознании бессмысленности своих действий и заключается его победа.
Отвергая христианскую идею спасения и загробной жизни, которая придает смысл "сизифову труду" человека,
Камю парадоксальным образом находит смысл в самой борьбе. Спасение, по его мнению, заключается в
повседневной работе, смысл жизни - в деятельности. Поэтому свою работу он заканчивает мыслью о том, что для
того, чтобы понять, что заставляет человека совершать бессмысленную работу, нужно представить
спускающегося с горы Сизифа счастливым, потому что все гнетущие его обстоятельства он признает и осознает,
и таким образом становится выше их.

Пробужденное сознание показывает человеку абсурдность бытия, непонятность и несправедливость

человеческого удела. Это порождает бунт, цель которого - преображение, а значит - действие. Основной
мотив бунта, по словам Камю, заключается в том, что "человек - единственное существо, которое отказывается
быть тем, что оно есть".

Наиболее значимой работой Альбера Камю, в которой раскрывается идея бунта, является книга "Бунтующий
человек" (или "Бунтарь"). Эта книга - история идеи бунта против несправедливости человеческого удела. Бунт
предстает как требование человеческой солидарности, общего для всех людей смысла существования. Бунтарь
встает с колен, говорит "нет" угнетателю, проводит границу, с которой отныне должен считаться тот, кто полагал
себя господином, и через которую он ранее допускал проникновение в свою жизнь негативных обстоятельств.

Начиная исследование понятия бунта, Камю сопоставил бунт и понятие убийства. Он задается вопросом об
оправданности убийства. Камю считал, что исходный пункт его философии остался прежним - это абсурд,
ставящий под сомнение все ценности. Абсурд, по его мнению, запрещает не только самоубийство, но и убийство,
поскольку уничтожение себе подобного означает покушение на уникальный источник смысла, каковым является
жизнь каждого человека. Бунт же несет в себе созидательное начало. Таким образом, бунт и убийство логически
противоречат друг другу. Совершив убийство, бунтовщик раскалывает мир, разрушая те самые общность и
единство людей.

Бунт безусловно предполагает в себе определенную ценность. Во-первых, бунтующий человек

противопоставляет все то, что для него ценно, тому, что таковым не является. Приводя пример бунта раба
против своего господина, Камю приходит к выводу, что раб восстает против прежнего порядка, в котором
отрицается нечто, присущее сообществу всех угнетенных людей. Сам по себе индивид не является той
ценностью, которую он намерен защищать. Эту ценность составляют все люди вообще.

68. Атеїстичний екзистенціалізм Ж.П. Сартра.

69. Витоки філософської думки в Україні.
70. «Практична філософія» Г. Сковороди.
71. Вчення про «Сродну» працю Г. Сковороди.
72. Проблема людини в філософських роздумах Г. Сковороди.

Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII ст. був видатний
оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Як випускник Києво-
Могилянської академії Сковорода став продовжувачем просвітницьких традицій. З академії він
виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут він навчився
любити людину та її свободомислення. Однак Сковорода сприймає філософію в академії не
догматично, а критично. Так, якщо провідною тенденцією філософських курсів академії був
аристотелізм, то Сковорода віддавав перевагу вченню Платона. Якщо в центрі уваги професорів був
зовнішній світ та проблема його пізнання, то у Сковороди на першому місці - людина, етико-
гуманістичні проблеми.

Сковородою було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латині на російську та українську

мови. До основних філософських творів Сковороди відносять такі: "Діалог, или Разглагол о древнем
мірь" (1792 p.); "Дружня розмова про душевний світ" (1775 p.); "Алфавіт світу" (1775 p.); "Боротьба
архистратика Михайла з сатаною" (1789 p.).

Саме в цих творах і висловлена філософська система Сковороди. У ній чітко виділяються вчення
про "дві натури", вчення про "три світи"; вчення про людину; вчення про пізнання; соціологічне
вчення.
 Сутність вчення про "дві натури" полягає в тому, що все існуюче в світі, на думку Сковороди, має
дві сторони (натури): зовнішню - видиму та внутрішню - невидиму. Цю тезу Сковорода повторює у
своїх творах десятки разів із різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а
невидима - існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Він є незмінною першопричиною всього
існуючого та самого себе. Бог є істина, природа в природі, живе в живому, людина в людині -
закон, голос сущого. Такс світорозуміння має чітко виражений характер. Протилежну Богу видиму
натуру Сковорода визначає як "тварюку", як рівнозначні вживаються також поняття "речовина",
"матерія", "стихія", "природа" та ін.

Із вченням про "дві натури" тісно пов'язано вчення про "три світи". У ньому виражена ідея про те,
що вся навколишня дійсність - це три взаємопов'язані світи: "макрокосм", "мікрокосм" та "світ
символів".

Макрокосм - це великий світ, або світ природи. Аналізуючи його, Сковорода робить такі важливі
філософські висновки:

1. Природа нескінченна. Вона складається з величезної кількості світів. За прикладом античних

філософів Сковорода відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря,
воду та землю.

2. Природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, вони виникають та
зникають, але природа в цілому безсмертна.

Неможливість зникнення чого-небудь Сковорода виводить із вчення про "дві натури". "Зникнути
нічого не може, воно лише втрачає свою тінь".

3. Природа, світотворення підкоряється природним законам. Сковорода вважав, що релігійне

вчення про природу неспроможне, тому що йде у розріз із законами природи.

Другий світ, згідно з вченням Сковороди, - цс "мікрокосм", або людина. Філософ вважав, що
натуральна природа "макрокосму" відбивається та продовжується в "мікрокосмі". Загальні
закономірності всієї природи властиві також людині. Інакше кажучи, людина - це малий світ, що
відображує великий світ.

Специфічним світом у вченні Сковороди є "світ символів". Символи - це образи, що втілюють

будь-яку ідею. Наприклад, Сковорода за символ єдиного брав кільце, або сонце, виводив символи:
безпеки, самопізнання, вічності, істини, подяки та ін. Найвищою таємницею символу у Сковороди
є слово. Воно є "істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та
кінцем" людського духу. В Біблії записано: "Спочатку було слово". Воістину воно-початок та кінець
культури й духовності. А тому книгою з книг для Сковороди є Біблія. Цс досконалий образ світу
символів. Завдяки цим символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий,
теж досяжний до сприйняття. Тобто Біблія є засобом пізнання "духовного початку, внутрішньої
натури "макро"- та "мікрокосму", інакше кажучи, Бога.

Таким у загальних рисах є вчення Сковороди про "три світи". Це вчення, як і вчення про "дві
натури", виступало як основні моменти для розробки вчення про людину. В ньому можна
виокремити такі основні положення.

1. Ідея "внутрішньої людини". Це положення випливає із вчення про "дві натури". У людини, як і
у всьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною людиною в людині є
невидима натура, інакше кажучи, "внутрішня людина". На думку Сковороди, "внутрішня людина"
протиставлена зовнішньому світу, вона загублена у ньому. "Знайти" себе вона може лише
лишившись на самоті, втекти від спокус та заглибившись у себе. Звернення людини до самої себе й
пізнання себе - це осягнення Бога. Адже єство, сутність внутрішньої людини і є Бог.

Отож ідея "внутрішньої людини" спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини
досягається шляхом морального удосконалення. Щодо цього значною є роль другого положення
вчення Сковороди про людину.

2. Ідея "серця" людини. Цьому положенню Сковорода приділяв багато уваги. Ось чому його
вчення часто називається "філософією серця". Який сенс вкладається у поняття "серце"? "Серце" у
філософії Сковороди позначається як сфера духовного життя людини. Воно охоплює багато
значень: "серце" - це душевний стан людини, який керує його вчинками та примушує жити
добром або злом; "серце" символізує також індивідуальність людини як істоти духовної; "серце" -
це єдиний світ людини. До нього належать не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а
й пізнання. Тільки проникаючи в серце, пізнання може бути освоєним.

Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти як добрі, так і злі сили. Перші підносять
людину, другі спричиняють її падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця.

Із вченням Сковороди про людину тісно пов'язане вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії
пізнання Сковороди було визнання пізнаваності світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні
здібності людського розуму. Поряд з цим митець пов'язував теорію пізнання із самопізнанням. Як
вже вказувалось, він вважав, що в людині відбиваються та продовжуються загальні закони всієї
природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони та закони
"мікрокосму" і "макрокосму".

Велику увагу Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство. Він вважав, що стійкість
суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від його внутрішньої сутності. На цій
основі Сковорода сформулював свій ідеал суспільного влаштування, який він називав "Парною
Республікою". Його суть він бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються згідно
з духовною природою людини. Духовна республіка повинна будуватися відповідним чином з
началами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ протилежний світу зла. Він
не потойбічний, куди душа переселяється після смерті, а реальний, високоморальний, ідеальний
світ. Ідеї "духовної республіки": любов, рівність, колективна власність є тими моральними
імперативами (переконливі вимоги), якими необхідно користуватися як божественними або
природними установами, що для Сковороди те саме.

Філософія Сковороди

Таким чином, Сковорода під час свого життя по пустелях останньої доби не тільки не відійшов від життя, але,
навпаки, був її активним культурним діячем. З однієї сторони, він як філософ виявив велику творчість у галузі
культури, тобто утворював нові духовні скарби, а з другої - одночасно з цим він був провідником своїх ідей у
суспільстві, і в такий спосіб впливав на громадське життя. В еволюції наукової творчості Сковороди розрізняють 3
етапи:

1. Ранній, присвячений ним розробці його внутрішнього самопізнання.

2. Діалоги про душевний мир, написані для громадянства, для пропаганди свого вже певне встановленого
власного самопізнання. 3. Богословські трактати, присвячені розв'язанню проблеми Біблії. Усі ці 3 етапи пов'язані
один з одним, і філософія Сковороди є єдиною в своїй основі, бо свої головні положення Сковорода висловлював
в усіх працях не тільки філософсько-богословських, але й літературних та навіть по листах. Еволюція поглядів
Сковороди існує і виявляється в їхньому поглибленні та у все більшому і більшому визволенні їх від пануючої
традиції, надто у галузі релігійній, бо до його мандрівного життя розум його ще пробував у владі віри. Життя по
пустелях утворило для Сковороди оригінальні умови його науково-філософської роботи.

Чи був Сковорода філософом, та як він розумів філософію? Філософія, як визначав Склворода, головна мета
людського життя, бо голова справ людських є дух його -думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу,
лицарство - серцю, ясність - думкам, як голові всього. Біблія також навчає, як облагородити людське серце. Тут у
нього немов зливаються філософія і релігія. Сковорода, релігійний мудрець,

був одночасно і філософом, бо за мету свого життя вважав лише відшукання істини. Філософія Сковороди є не
матеріалістичною, а ідеологічною. Теоретична філософія Сковороди така. Є два начала -видиме та невидиме;
тлінне і вічне. Цими двома началами перейняте усе у всесвіті. Сковорода є немов би дуалістом, але ці два начала
мають у нього неоднакову вагу: перше - субстанція, друге - атрибут. Цими началами перейняті всі три світи:
великий, або космос, що складається з багатьох інших (не тільки Земля, але й інші планети, на яких також є
мешканці): малий, або мікрокосмос, тобто людина; третій - символічний світ, або Біблія. У великому та малому
світах, як навчав Сковорода, вигляд речі дав знати про заховану під ним форму або вічний образ, так само і в
символічному світі або Біблії, збір тварин складав матерію (тобто тут Сковорода відкидав матерію), але над нею
стоїть начало вічності - це є образ або форма. Таким чином, у всесвіті є 2 світи -невидимий та видимий, як яблуля
та її тінь; вона стоїть нерухомо, а тінь її' то збільшується, то зменшується, то народжується, то вмирає. Так у
природі, так у людині. У ній також 2 начала: старе та нове, тимчасове та вічне, вони зливаються одне з одним, як
тінь з деревом, але й у тлінному відбивається нетлінне. У Біблії під матерією ховається вище духовне розуміння
(початок вічності, або Бог).

Але що Сковорода ставив у центрі всього світового життя? Не Бога, не світ, а людину. У цьому полягає його
глибокий і безстрашний антропологізм. Для Сковороди джерелом розв'язання усього таємничого у житті є людина,
тому що усі запитання і таємниці світу скупчені у людині.

Світ і Бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі Бога: пізнавши себе самого до
самісінького кінця, кожна людина, незалежно від її' віри, може знайти в собі початок вічності, тобто Бога. В основі
пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є теж саме. Не відкидаючи ніяких наук,
єдиною верховною наукою для всіх, потрібною й універсальною, він визначав ту, яка торкається антропологізму,
тобто самопізнання людини, а саме філософію, бо без неї неможливе найпотрібніше для всіх загальне благо -
щастя.

Наука про людину тісно пов'язана у Сковороди з наукою про світ. Людина в собі може мати і світ, і Бога. Вони
пізнаються через людину. Ту універсальну подвійність, яку філософ бачив у людині, він бачив і в макрокосмосі - у
великому світові. Увесь світ складається з двох натур - видимої і невидимої. Видима натура не обмежена ні часом,
ні простором. Так, як і Дж. Бруно, Сковорода оповідає про незлічимі і заселені іншими планети. Початком всього
існуючого є Бог, творча сила, яким перейнята уся матерія. Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця,
наш світ, усі світи, коли вони без числа - це лише тінь вічного. Існування Бога для Сковороди очевидне: не бачить
цього - то є сліпота, не чути Бога -глухота, а не говорити про нього - німота. Для того, щоб пізнати Бога, не
потрібно вимагати чуда, і не потрібно цікавитись деталями. Чуда вимагає той, хто не вірить Богові. Бог і людина
пов'язані між собою особливо. Бог, якого Сковорода іноді уявляв собі ще і механіком, що слідкує за великою
машиною, з машини складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо людини. Який Бог
не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь псується. Але це вже є винними самі люди. І через те
світ, в якому ми живемо, нехороший, це і за висловом Сковороди: '' море потопляющихся", (країна, де лютує мор,
тюрма, вогнище, танок божевільних). Так суворо дивиться на світ Сковорода і, напевно, тут є багато дечого від
чернецької філософії, яку він слухав у академії. Не менш песимістично дивиться він і на людське життя, зіпсоване
самими людьми: це життя, на його думку ніщо інше, як "сон турка опьяненного опием". А проте у цьому
невіддаленому світі люди рівні. Рівність людську Сковорода уявляв собі як систему повного водою різного розміру
посуду, поставленого один у другий. Оце й є "нерівна рівність" Сковороди. Завдяки тому, що люди знаходяться під
особливим піклуванням Божим, Бог дарував людині премудрість. Що таке ця премудрість -Сковорода напевно не
визначив. Найчастіше він казав, що це є "нечтось, що надає гармонії всьому." Вона подібна до симетрії у фігурі;
премудрість породила розум у людині.

Людина народжується на світ без премудрості, але для неї метою життя є єднання з премудрістю. Саме
премудрість надає міцності людській громаді, вона перетворює людину в справжню, істинну людську істоту.

Премудрість - це, наче мале зернятко, з якого виростає велике дерево, схожа вона й на царя, що поселився у
маленькій хатині, її одна присутність може зробити речі божественними . Так і Біблія зробилась божественним
світом через премудрість. Символом цієї премудрості є голуб з маслиновою гілочкою. Але найвищим
представником премудрості є Христос, син Божий. Сковорода вірив, що він народився від Діви Марії, хоча й
рекомендував ніколи про це особливо не роздумувати. Єднання з премудрістю-Христом і є мета людського життя.
Сковорода дуже багато уваги приділяє Христові. Христос був для нього більше якоюсь частиною премудрості, ніж
реальною людиною. Про Христа він так відгукуєтся: "Єдин єсть во веки непроницаем в самий центр сердца
нашого й души нашеся. Сей то єсть истинний человек, предвечному своєму Отцу существом й силою равен, один
во всех нас й во всяком целий..." В останньому тексті Сковорода певніше говорить про Христа - реальну людину,
але часто він договорюється, що це і є сила премудрості, сила Божа, що скрізь розлита. До речі, в останніх словах
Сковороди є думка й про смерть, але він наказує не боятись. А дальше про Христа - премудрість. Нічого Христа
шукати по Єрусалимах, даремно хреститися в нього в Йордані. Він є в кожній людині, тільки там його можна
відшукати. Не потрібно роздумувати, як Христос мертвий воскресав, бо такій душі, що прагне чуда, не допоможе і
те, щоб вона сама чудо творила. Сковорода говорить, що Бог дав на допомогу людині віру і надію, яка кріпить
віру, вдержує людину при істині, аналогічно як якор тримає корабель на місці. Віра є всім доступна, часто
Сковорода взиває її ще страхом Божим, бо крім цієї Божої віри, Божого страху є віра пекельна, страх пекельний.
Коли страх Божий чи віра веселить серце людське, живить його, пекельна віра мордує і губить людину. І ця віра
визнає Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цурається єднання з Богом. Сковорода надавав вірі
великого значення, особливо у ранньому періоді своєї діяльності. Єдність з Богом виявляє людина ще й обрядами
та церемоніями. Цей спосіб дозволяється, щоб тільки обряд був пов'язаний з вірою, бо без неї все одно як без
листків, без яблука. Сам по собі обряд нічого не вартий, а без віри він є злом, шкодою для людини. Людина, яка
досягла премудрості, не потребує ніяких обрядів. Отже, він в деякій мірі негативно відноситься до духовенства. І
не дивно, що духовенство якраз довго затримувало публікацію творів Сковороди - за "мисли, противние
священному писанию." Сковорода дуже негативно ставився до чернецтва, говорячи, що немає нічого
шкідливішого для людини, як зробитися монахом.

Практична філософія Сковороди, його етика - це його проповідь щастя. Ця частина його філософського світогляду
пов'язана із теоретичною філософією, але вона міцніше, ніж перша була зв'язана з життям. Довівши, що початком
світу є вічність, Сковорода прийшов до висновку, що усі повинні будувати своє щастя на ньому, як на
універсальному фундаменті, бо усе решта, на чому його хочуть будувати (багатство, чини, здоров'я і т.д.) не
міцне, не стале і не є універсальним для усіх - і тоді щастя досягне кожний і це для нього не буде важко. Тут
Сковорода проводить думку Епікура, "що натура зробила потрібне нетрудним, а трудне непотрібним." Що таке
щастя?

Щастя є в нас самих, а не поза нами. Добившись до себе, пізнавши самого себе, і ми знайдемо свій душевний
спокій: веселе серце, що здобувається мудрістю і добродійством, перше пояснить нам, що воно таке - звідсіля
виходить найважливіше значення у житті філософів -друга допоможе його знайти. Щастя кожної людини залежить
від того, щоб знайти, пізнавши себе, свої здібності, які потрібно знайти в собі і відповідно їм вибрати для себе
діяльність: така діяльність буде корисною для суспільства і дасть людині внутрішнє задоволення. Усі посади є
гарними, якщо їх вибрано за здібностями. Обираючи собі якусь професію якраз потрібно іти від самопізнання.
Якщо людина обрала собі професію не за своїми здібностями, то хоча б півсвіту їй належало, вона не може бути
щасливою. Отже, це "несродное занятие" шкодить не тільки самій людині, а й всьому суспільству, всій країні,
руйнує мир, спокій, науку, мистецтво і т.д. Тому Сковорода говорить: "Будь покірний своїй природі, за те берись,
до чого здатний."

Загальний цей постулат, що "несродность" заваджає людському щастю, Сковорода викладає ще в 4 тезах, що
деталізують його. Щастю заважає ось що:

1. "Входить в несродную стать".

2. "Нести должность, природо противну".

3. "Обучаться, к чому не рожден."

4. "Дружить с теми, к кем не рожден." Той, хто пізнає себе, пізнає і Бога і премудрість.

Для того, щоб легше прийти до щастя, треба людину виховувати з дитинства в напрямку до цього. Справа такого
виховання, хоча і почесна, але дуже важка. Потрібно в дитині розвинути її природні здібності. Дитина повинна
народитись у здоровій етично сім'ї- і тоді такій дитині, родженій на добро, не важко буде вже прищепити знання і
етику. Тут головне зробить природа. А наука вже сама народжується у природних здібностей. Виховувати дітей
повинні батьки. Суть виховання складається в тому, щоб дитину 1) "благодарить", 2) "сохранить птенцеви младое
здравие", 3) "благовоспитать й научить благодарности."

"Благодарить" це зачить дати дитині поняття розуміння добра. Якщо цього не буде, то ніяке виховання їй не
допоможе. Це вже не буде справжнє виховання, розвиток здібностей, закладених природою, а "обуздание".

Що ж до "благовиховання", то воно складається в тому , щоб розвинути оте зароджене почуття добра - навчити
вдячності, яка є основним завданням виховання. Потрібно вселяти вихованцеві думку, що він є одиницею
колективу, громади, потрібно, щоб він був свідомий, що одиниця без громади - сирота. Національний момент у
вихованні, за Сковородою, зводиться до того, щоб вихованець усвідомив себе представником певної нації.
Виховання не мусить бути багатим, а спасенним. Ні до чого тут знання іноземних мов, коли дитина не знає
вдячності.
Діти ж відносно батьків мусять пам'ятати: що батьки це є Божий портрет. Потрібно шанувати і любити батьків. Хто
батьків не шанує, той не шанує й Бога. А вихователь має пам'ятати, що він слуга природи, і він повинен бути
таким, що вже себе пізнав. Він повинен полегшити пошуки свого вихованця щодо вибору професії. Правильним
чином вихований учень буде готовий вступити на шлях самопізнання, пройде його і потім з'єднається з Богом,
досягне справжнього блаженства. Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й
третій світ, третій елемент всесвіту - Біблію. Біблія завжди була незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії
і почалося формування філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував, складав часто
цілі симфонії із біблійних текстів. Біблія - є світ символів, який відкривається тільки перед обраними. "Біблія -
стріла, яка летить прямо до Бога; подібна вона ще й до мудрої і хазяйновитої людини, яка своєчасно запаслася
зерном для посіву." - так говорить про Біблію Сковорода. Той, хто сам себе вже пізав, повинен добре пам'ятати,
що Біблія - це світ символів і тому розуміти її дослівно не можна. Кожне Біблійне слово має якесь приховане
значення, яке буде зрозумілим тільки тим, хто себе пізнав. Так робив іСковорода. Про Біблію як книгу Сковорода
вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і
дали привід людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої планети. Правильно розуміти
Біблію дуже важко, і Сковорода рекомендує обрати собі у цій справі наставника. Наставниками він вважає
розумних людей і до них зараховує: Василя Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина
Блаженного, Григорія Великого. Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в
міру, добре роздумуючи над кожним словом. Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія
поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої ця людина все життя
ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла
була у Сковороди. Нехтуючи особистими користями, він все життя присвятив своїй ідеї. Ця тверда, наче скеля,
людина самостійно йшла своєю дорогою і переможцем пройшла все своє життя.