ВВЕДЕНИЕ

1. Понятие «культура». Роль культуры в жизни общества и личности.

2. Историческое развитие взглядов на культуру в науке. культура в контексте
мировой.
3. Понятие «культура». Роль культуры в жизни общества и личности.
Из всего многообразия социальных явлений и связей, существующих в
человеческом обществе, культура отличается наибольшей сложностью и
многоплановостью. Говоря о роли и месте культуры в жизни людей, надо подчеркнуть,
что она - то главное, сущностное, что отличает человеческое общество от дикой
природы. Поскольку есть культура, постольку существует общество. Существует более
250 различных определений, но наиболее признанным является следующее: культура –
это совокупность материальных и духовных ценностей, созданных человеком. Культура –
это также и способ освоения окружающего мира, стержнем которого является
мировоззрение (мировосприятие). Иными словами, культура -_это своего рода аltега
паtuга - «вторая природа» - все искусственное, созданное трудом, разумом и талантом
человека.
Слово «культура» - латинского происхождения, которое в
буквальном своем значении означает обработку, возделывание,
улучшение чего-либо. Считается, что первоначально термин
«культура» употреблялся применительно к земледелию, а позднее
стал относиться ко всем видам деятельности.
Культуру изучают многие науки - история культуры (конкретные исторические
формы культуры), культурология (философская теория культуры), этнология,
социальная антропология и__другие. При изучении истории культуры объектом
исследования является вся практически -преобразующая деятельность по
совершенствованию материальной и духовной сфер жизни общества с древнейших
времен до наших дней. Предмет же исследования составляют закономерности
культурного развития.
Современная наука располагает богатым материалом для систематизации_культуры по
ее формам, видам и направлениям развития.
Выделяют две формы культуры - материальную и духовную. Материальная культура -
мир окружающих нас вещей, несущих на себе отпечаток человеческого труда, ума и
таланта. Духовная культура связана с интеллектуальными, эстетическими,
этическими ценностями и идеалами. К ней относят науку, просвещение, литературу,
искусство, религию. Соответственно, выделяются сферы культуры - политическая,
научная, эстетическая, профессиональная, деловая, бытовая и другие. Культуру можно
систематизировать также:
- по хронологическому принципу - в соответствии с основными
периодами всемирной истории (например, культура первобытного общества,
культура древнего мира);
-по этническому (культура греческая, арабская, украинская и др.);
- государственно - политическому (культура Украины,
культура Франции, советская культура, культура США и т.п.).
Часто возникает необходимость классификации исходя из масштабов культуры (мировая,
континентальная, региональная, локальная). Возможна градация по социальной
принадлежности носителей культуры (например, «массовая» или элитарная культура,
крестьянская культура и т.п.), степени ее сформированности и специфике бытования
(различные варианты
субкультур - молодежи, криминального мира, профессиональных групп).

Основными направлениями культурного процесса можно считать традиционализм и

новаторство (модернизм). Традиция - сохранение и передача постепенно выработанных
норм поведения, художественных вкусов, мировоззренческих представлений.
Традиция сообщает культуре устойчивость, а новаторство - динамизм. На отдельных
этапах исторического развития у разных народов одно из этих направлений
оказывалось преобладающим. Например, ведущим, в средневековой
западноевропейской культуре был традиционализм, а в эпоху Возрождения -
новаторство. В наибольшей степени новаторство присуще культуре XX в., причем новое
зачастую разрушает и отбрасывает старое.
Соответственно, темпы развития культуры на различных исторических этапах были
неодинаковыми. Медленный, эволюционный характер развития сменялся периодами
революционных скачков, прорывов. Стремительным стало развитие культуры в XX в.,
особенно во второй половине. В настоящее время объем мировой информации
удваивается каждые 18 месяцев. С другой стороны, в XX в. существуют и трудности в
развитии культуры - тоталитарные режимы, гонка вооружений, экологический,
энергетический, демографический кризисы. Некоторые национальные культуры
растворяются в мировой, (евро-американской) культуре.
Культура как социальное явление выполняет функцию сохранения и дальнейшего
совершенствования человека и общества в целом. Можно выделить ряд свойств и
характеристик культуры:
1. Культура основывается на определенной системе ценностей (например, в период
средневековья в основе европейской культуры лежала вера в Бога, а в период
Просвещения - разум, рационализм, а аксиологической (ценностной) основой
культуры XX в. являются и вера, и разум, и сознательно-бессознательное начало.
2. Духовная культура связана с материальной, но обладает значительной
самостоятельностью, может опережать или отставать от развития материальной
культуры. Это в первую очередь относится к искусству и литературе.
3. На стыке цивилизаций и культур (форм, видов, направлений) может
происходить их синтез и образование новых культур.
4. Культура обладает способностью отражать жизнь и себя
саму в искусстве, как бы «разглядывая» себя со стороны.
5. Культура ограничена во времени, большинство ее форм имеют начало и конец, о
чем свидетельствуют, например, «мертвые» культуры. Но в то же время культура
обладает и свойством «бессмертия» - в отличие от отдельных индивидов, каждый из
которых смертен.

Что представляет собой культура человеческой личности? Культура создается человеком

и в то же время сам человек формируется культурой. Одно неразрывно связано с другим.
Культурного_человека характеризует не только формальная образованность, но прежде
всего моральные качества, социальная ответственность. Образование начинается с
социализации, сущность которой как раз и состоит в восприятии культурных традиций,
освоении социальных норм и стереотипов поведения, обретении умения удовлетворять свои
естественные потребности в соответствии с социально-принятыми нормами. В дальнейшем
человек овладевает определенной суммой знаний, что позволяет выбрать жизненные цели и
призвание.
Культурный человек умеет соотносить потребности души и тела, находить баланс
между абсолютизацией телесных потребностей (гедонизм) и их игнорированием
(аскетизм). Чертами культурного человека являются также вежливость (выражение
внутренней благосклонность к другому человеку), чувство такта (способность действовать
уместно и своевременно), вкус (способность соотносить форму и содержание, количество и
качество). Ряд признаков, безусловно необходимых культурной личности, иногда
трактуется в современной науке как наследственный: ответственность, порядочность,
скромность. Тем не менее, на наш взгляд, нельзя не учитывать и возможностей
воспитания. Чертой любого специалиста, получившего образование, является
высокая профессиональная культура. Она предполагает способность и желание
всегда повышать квалификацию, передавать опыт, стремление к профессиональному
общению, научному поиску.
2. Историческое развитие взглядов на культуру в науке.
В настоящее время ученые принципиально сходятся во мнении, что культура при всей
сложности и противоречивости доступна изучению и осмыслению, что она вполне
познаваема. Развитие культуры имеет свои закономерности, которые подчинены более
общим законам. Такой взгляд на культуру, однако, сложился не сразу. На
протяжении веков ученые по-разному трактовали суть этого явления.
Начало изучения культуры относится к глубокой древности. Для раннеклассовых
обществ (Древний Восток, античная Греция) было характерно не аналитическое
отношение к культуре, а ее обожествление. Например, древнегреческие
философы Платон, Протагор, Полибий и китайский философ Сыма Цянь считали
культуру частью божественной природы и ее проявлением. Подобно любому живому
существу, культура рождается, живет и умирает, а этапы ее развития напоминают
смену времен года. Подобное понимание культуры сохранилось у отдельных ученых и в
средние века. Так, арабский историк и философ Ибн - Халдун утверждал, что полный
цикл развития культуры происходит в течение 120 лет, после чего старая культура
бывает «добита» иной, более сильной культурой (чаще всего - культурой кочевников).
Данное направление в науке приобрело название «культурного натурализма». Для
него характерны: перенесение черт природы на культуру, обожествление
культуры во всех ее проявлениях, в том числе в форме государственной власти,
фаталистический взгляд на развитие культуры. Современные ученые отрицают
цикличность развития культуры. Оно скорее напоминает спираль, а не круг (цикл).
Культура и «смертна», и «бессмертна» одновременно.
В средневековой Европе проблемы культуры освещались в трудах философов -
богословов. Они, по сути, отождествляли духовную культуру и религию, а
материальную культуру считали полезной, если она служит делу укрепления религии.
Искусство, как правило, оценивалось негативно, так как считалось наиболее
неустойчивым по отношению к соблазнам, мирской суете, искушениям и другим
слабостям человеческой натуры. Образование в идеале должно было быть религиозным,
служить укреплению веры в людях. Религиозный деятель и философ Августин
Блаженный в своей «Исповеди» сравнивал обучение светским наукам с опьянением, к
которому побуждают молодежь учителя, уже познавшие его.
В эпоху Возрождения и затем за ним Просвещения многих ученых занимали
проблемы нравственного содержания культуры, ее целей и направления развития.
Например, магистерская диссертация Ж.-Ж. Руссо была посвящена выяснению
того, что же несет культура обществу - прогресс или регресс? Великий немецкий философ
И. Кант связывал культуру с человеческой душой, в которой содержится
нравственный закон, данный от Бога. Но поскольку пути Господни неисповедимы,
то культуру, как и душу человека, можно исследовать, но постичь до конца
невозможно. Разум ученого бессилен перед мистикой культуры. Другие ученые верили
в "познаваемость культуры, критически оценивали ее возможности, исследовали
различные ее формы. Ф. Вольтер, Д. Дидро, Т. Гоббс, Д, Локк вообще преклонялись
перед человеческим разумом, считали, что знания и просвещение дают возможность
правильно оценивать прошлое и настоящее, прогнозировать будущее. «Знание-сила»,
- утверждал Ф. Бэкон.
Ко второй половине XVIII в. относится деятельность немецкого философа и историка И.
Гердера, который одним из первых заинтересовался изучением национальных культур
как формы существования мировой. Он выделил этапы, через которые проходит
национальное возрождение: I - изучение истории, этнографии, II - складывание
национального литературного языка, III - возникновение национальных организаций.
В первой половине XIX в. в науке о культуре событием стали работы русского ученого
Н. Я. Данилевского. В книге «Россия и Европа» он выдвинул концепцию «замкнутого
(локального) развития культур». Каждый народ, по Данилевскому, создает
специфическую систему ценностей, особый менталитет. Выработанная им культура
с трудом контактирует с другими культурами, сопротивляясь проникновению в ее
«тело» инородных элементов. Данилевский создал «систему типов» человечества. Он
писал, что есть народы, приверженные идее государственности, а есть такие, которым
она„ по сути, чужда. Есть люди, исповедующие идеалы рыцарства, чести, а есть их
антиподы - хитрые обманщики, беспринципные торгаши. Есть народы - «бичи божьи» -
гунны, монголо-татары, турки, которые «добивают» старые цивилизации.
Данилевский писал, что народы Востока создали изысканную, но малоподвижную,
созерцательную культуру, которая из поколения в поколение воспроизводит саму
себя. На Западе была создана динамичная, утилитарно-практическая, направленная
на преобразование природы и общества культура. Позднее эти идеи получили
развитие в трудах украинских философов XX в. М. Хвылевого, Д. Донцова.
Концепция «локального развития культур» уязвима в том, что без достаточной
аргументации преувеличивает некоторые черты культуры (самобытность,
устойчивость) и недооценивает другие (способность к контактам, заимствованию,
динамизм).
Значительный вклад в развитие научного взгляда на культуру внесли писатели,
общественные деятели Украины -Т.Шевченко, Леся Украинка, И.Франко. Так,
М.Драгоманова как ученого характеризуют применение сравнительно-
исторического метода, научная толерантность, широта взгляда на проблемы культуры,
обращение к общечеловеческим ценностям. Проблемы культуры занимают важное
место в трудах крупного историка М. Грушевского. Одним из первых он подверг
сомнению и критике теорию единой монолитной культуры Киевской Руси, доказывал
существование различных этноплемен еще в эпоху трипольской культуры. Не
противопоставляя русскую и украинскую культуры, он все же считал последнюю более
близкой европейской культуре.
Если на протяжении XIX в. изучение культуры осуществлялось преимущественно в
рамках истории, философии, этнографии, археологии, то на рубеже XIX - XX вв.
сформировалась культурология как наука, целью которой стало специальное
исследование философской сути, теории культуры.
Самыми известными исследователями культуры в XX в. считаются немецкий ученый
Освальд Шпенглер и английский историк Арнольд Тойнби. В книге Шаенглера «Закат
Европы» (1917 г.) на новую ступень подняты идеи культурного натурализма. Автор
выдвинул и разработал идею культурно-исторического круговорота: каждый
культурный организм, родившись, проходит естественный круг, достигает расцвета и,
истощившись, приходит к своему естественному концу. Культура Европы, по Шпенглеру,
к 2000 г. достигнет заключительной стадии и прекратит свое существование, оставив
после себя лишь форму - цивилизацию, которая отбросит идеалы демократии и
превратится в жесткий монархизм.
А. Тойнби в своем 12-томном труде «Исследование истории» собрал и систематизировал
огромный фактический материал по истории культуры народов мира. На основе его
анализа Тойнби отказался от идеи универсального для всех народов пути
исторического развития, сделал вывод о многообразии форм организации
человечества (цивилизационных типов). Он выступает и последователем, и критиком
Шпенглера. Разделяя точку зрения о «закате» западного мира, Тойнби в то же время не
считает гибель европейской культуры неизбежной. Если контролировать
природопользование, установить справедливые отношения между богатыми и бедными
странами и внутри самих западных стран, то культуру можно спасти. Тойнби верил в
синтез культур, отвергал фатализм в развитии культур, по-новому ставил вопрос о
роли личности и прогрессивных социальных структур в выживании культуры.
В целом в XX в. часто стали высказываться скептические взгляды по вопросу о
возможностях культуры совершенствовать духовную и моральную сферу жизни
общества. Наряду с прежней уверенностью в облагораживающем воздействии
культуры, имеет место и разочарование. Философ и психолог Э. Фромм писал, что
человеческий мозг живет в XX в., а сердце большинства людей - все еще в каменном.
Существует и мнение, что современная культура отрицает себя, превращаясь в
антикультуру. Речь идет об использовании достижений культуры вразрез с принципами
гуманизма: оружие массового уничтожения, бесконтрольное и стихийное развитие
индустрии, враждебные природе технологии и т.д. Однако антикультура в различных ее
проявлениях вызывается не чрезмерным уровнем развития культуры, а кризисными
явлениями и процессами в общественной жизни. В свою очередь, устранить эти
негативные процессы способна только прогрессивно развивающаяся материальная
и духовная культура.

3. Украинская культура в контексте мировой.

Каждая из более чем двух тысяч национальных культур, существующих в мире,
имеет свою специфику, которая и делает ее неповторимой и уникальной. Это
своеобразие возникает на основе влияния географического фактора, особенностей
исторического пути народа, взаимодействия с другими этнокультурами.
В любой национальной культуре основополагающей и базисной является народная
культура. Затем на ее основе постепенно формируются профессиональные наука,
литература, искусство. В силу сложностей исторического пути Украины (монголо-
татарское завоевание в XIII в., польско-литовская экспансия в XIV - XVI вв.,
зависимость от Российской и Австрийской империй в XIX - XX вв.) в отечественной
традиции народная культура сыграла исключительную роль. И в XVI в., когда феодально-
боярская знать восприняла католичество и польскую культуру, и к концу XVIII в., когда
верхушка казацкой старшины русифицировалась, украинское общество развивалось
фактически без национальной культурной элиты. Подлинными творцами и носителями
культуры продолжали оставаться низы общества. Украинская культура в течение
длительных периодов своей истории развивалась как народная (простонародная). В ней
большое место занимали фольклор, народные традиции, придававшие ей особое
очарование и колорит. Особенно наглядно это проявилось в искусстве - народных думах,
песнях, танцах, декоративно-прикладном искусстве. Именно благодаря сохранению
и продолжению традиций, восходящих к культуре Киевской Руси, стал возможен подъем
украинской культуры и в XVI - XVII вв., и культурное возрождение в XIX в.
В то же время ощутимы и негативные последствия подобного характера развития
украинской национальной культуры. На протяжении длительного времени многие
талантливые люди, родившиеся и выросшие в Украине, затем покидали ее, связывали свою
последующую жизнь и творчество с русской, польской, другими культурами. Кроме того
был слабо выражен прогресс в области естественных наук - там, где особую роль
играют эксперимент, научная школа, а значит нужны крупные научные и учебные
заведения, поддержка государства, меценатов. Например, в Киево-Могилянской
академии факультет математики был открыт только в конце XVIII в.
Известный исследователь украинской культуры И. Огиенко отмечал, что украинской
культуре изначально были присущи открытость миру, отсутствие ксенофобии (боязни
чужого) и гуманизм. Говоря о гуманистической сущности украинской культуры,
следует отметить и то, что сама система ценностей данной культуры в период ее
активного развития (XVII - XIX вв.) была достаточно специфической. Богатый материал
для такого вывода дает творческое наследие Г. Сковороды, Ф. Прокоповича, П. Кулиша. В
своих философских произведениях они решали вопрос о сущности и условиях
человеческого счастья, о смысле человеческого существования. В отличие от философской
мысли других европейских стран, где проблемы преодоления бедности, болезней и
бескультурья мыслилось на путях технического прогресса, повышения
производительности труда, посредством усилий просвещенных монархов и
социального экспериментирования, украинские мыслители призывают к другому.
«Сродственный труд» и самопознание, свобода, ради которой не жаль расстаться с
благополучием, ограничение жизненных потребностей куском хлеба и водой - вот те пути и
рецепты счастья, которым украинские мыслители не видели альтернативы. Эти выводы
сегодня приобретают особый смысл, учитывая отрицательный опыт безудержной
индустриализации.

ИСТОРИЧЕСКИЕ ПУТИ ФОРМИРОВАНИЯ УКРАИНСКОЙ КУЛЬТУРЫ

1. Понятие «этническая культура».

2.Некоторые проблемы и особенности этногенеза украинского
народа.
3.Культурно-историческое своеобразие регионов Украины.

1. Понятие «этническая культура».

Каждая из существующих в мире культур стран, народов, наций неповторима и
уникальна, является неотъемлемой составляющей сокровищницы мировой культуры. На
полнокровное развитие этнической культуры влияет широкий круг факторов, таких как:
исторический путь народа, обособление или взаимовлияние с другими народами;
социальные, экономические, экологические условия; культурная политика государства и т.п.
При этом национальная культура должна рассматриваться как целостная система,
включающая и фольклорно-этнографические пласты, и вклад в нее различных слоев
населения на протяжении длительного исторического пути, и влияние культуры других
народов, и достижения выходцев из страны, проживающих за ее пределами. Следует
особо отметить, что каждый народ в культурной сфере создает своеобразный,
свойственный только ему образ.
Народ (по-гречески - «этнос») - понятие многоплановое. Чаще всего в этот термин
вкладывается следующий смысл: этнос - это исторически сложившаяся на определенной
территории общность людей, обладающая стабильными особенностями языка, культуры и
психического склада, а также сознанием своего единства и отличия от других. Последнее
обычно зафиксировано в этнониме (самоназвании) народа. Сформировавшийся этнос
выступает как социальный организм, самовоспроизводящийся путем
преимущественно этнически однородных браков и передачи новым поколениям языка,
традиций и т.д. Для своего более устойчивого существования этнос стремится к созданию
своей социально-территориальной организации (государства), а этнические
группы, особенно в современных условиях, - своих автономных объединений,
закреплении в законодательстве своих прав.
Для внутреннего единства этноса важнейшее значение имеет культура, которая дает
людям понимание своей общности. Культура, и как необходимый компонент и как одна из
присущих этносу особенностей, обеспечивает его полноценное функционирование. Но
происходит и обратный процесс - конвергенции (сближения) этнических культур
вследствие исторического развития и взаимодействия народов. Поэтому сегодня
культуру каждого этноса характеризует совокупность, с одной стороны, национально-
специфических, а с другой, - общечеловеческих компонентов.

2.Некоторые проблемы и особенности этногенеза украинского народа.

Складывание этнической культуры неразрывно связано с формированием самого
народа (этногенезом). Поэтому, рассматривая украинскую культуру, нельзя не
остановиться на проблемах этногенеза украинцев. Напомним основные точки зрения:
1) теория «изначальности» - украинцы существуют столько, сколько вообще человек
современного типа, т.е. от 30-40 тыс. до 2-3 млн. лет;
2) теория автохтонности (М. Грушевский), согласно которой этническую основу
украинцев составляло население позднего палеолита, которое проживало на
территории Украины, а русские и белорусы имели свою этническую основу и территорию
проживания;
3) теория «единой колыбели» ( которая была общепринятой в СССР в 30-80-е гг.):
зарождение и развитие трех родственных славянских народов из единой
древнерусской народности;
4) получившая распространение в последнее время теория
«независимого развития отдельных восточнославянских народов»,
т.е. украинцев, русских, белорусов.
В последнее время также все больше подчеркивается, что Киевская Русь была
полиэтническим, т.е. многонациональным государством, в котором не доминировала
единая древнерусская народность. В основном же все-таки в современной
литературе началом нациогенезиса украинцев считается период Киевской Руси, хотя
он и не достиг тогда завершения. Затем в силу неблагоприятных исторических
обстоятельств этот процесс был прерван и возобновился в полную силу в ХV-ХVП
столетиях. В этом и состоит специфика этногенеза украинцев.
Украинский этнос окончательно сформировался на рубеже XVI-XVII вв., причем
катализаторами этого процесса стали угроза физического уничтожения со стороны Степи
(образование Крымского ханства - вассала Османской империи), национальный гнет
польской шляхты и внутренняя измена элиты - переход аристократии в католичество
и заключение церковной унии. На волне национальной борьбы росло национальное
самосознание. Последнее проявилось на обыденном уровне в осознании своей
принадлежности к «руському народу», а на высшем, идеологическом, уровне - в борьбе
за национальные права, за православие, за создание национальных государственных
институтов и атрибутов.
Сложность этнической истории украинцев отразилась и в разнообразии
самоназваний (этнонимов), названий со стороны других народов, а также названий
страны и государства. С момента зарождения украинского этноса ключевым являлось
понятие Русь. Причем в разные периоды доминировали следующие его варианты: VI-ХI вв.
- Русь; с 1395 г. - Малая Русь; в ХVII-ХVШ вв. - Малороссия; XIX - начало XX вв. -
Украина-Русь. Признание наименование «Украина» (впервые упомянуто в 1187 г.)
приобрело в XVII столетии, но тогда оно сосуществовало с другим - «Малороссия»,
которое получило широкое распространение после вхождения в состав Московского
государства. Только с начала XX в. этноним «Украина» стал ведущим.
Следует выделить и такую особенность: вначале Русью, а затем Украиной называли
центральную область, т.е. Киевскую землю, а затем отсюда наименование «Русь»
распространилось на все восточное славянство, а «Украина» позднее на все украинство.
Т.е. название «Русь» сформировалось как общеславянский термин, и именно поэтому
Московское государство взяло его себе в название для утверждения концепции
«Третьего Рима». Что касается наименования «Украина», то есть несколько
объяснений его происхождения: или от края - границы со Степью, или от слова
«країна» - страна и др.
Что касается самоназвания «украинец», то оно долго было мало -распространенным. Это
во многом можно объяснить сложностями этносоциального развития. Синонимами
выступали термины «казак», «казацкий народ», одновременно продолжали существовать и
старые самоназвания «руськи», «русины». Только в условиях национального возрождения
во второй половине XIX в. окончательно утвердилось самоназвание «украинец». Таким
образом, в этнической истории украинцев можно выделить три ключевых
этнообъединяющих самоназвания: 1) славяне (словены); 2) русы (руськи, росы, русичи); 3)
украинцы (казаки).
Сегодня украинцы составляют основное население государства Украина. Это один из
крупнейших пародов Европы и второй по численности в славянском мире. Согласно
последней переписи (1989 г.) украинцы в своей стране составляли почти две трети
населения (72,7%). Здесь проживало 84,8% украинцев, живших в тогдашнем СССР - 37,4
млн. В основном украинцы равномерно распределены по всей территории государства за
исключением Крыма и Юго-Востока. В сельской местности они составляют до 90%
населения, в городах -до 70%.
Украинцы принадлежат .к славянской группе индоевропейской этнолингвистической семьи.
Украинский этнос состоит из 1) основного этнического массива украинского народа,
который в основном совпадает с территорией его формирования и
государственными границами Украины; 2) этнических групп украинцев за рубежами
основного этнического массива в ближнем и дальнем зарубежьи -диаспора; 3)
субэтнических групп, т.е. общностей в среде украинцев, отличающихся специфическими
чертами культуры (гуцулы, лемки, бойки, полищуки и т.д.).
Сегодня вследствие национально-государственного размежевания сотни тысяч украинцев
оказались за пределами Украины, в смежных с ней регионах - Кубань, Приазовье,
Центрально-Черноземная область. Значительное число украинцев пересилилось в
Сибирь и на Дальний Восток (восточная диаспора). В бывших советских республиках
проживает: в Российской Федерации (Кубань, Приазовье, Центрально-Черноземный
район) - 4,4 млн. украинцев, Казахстане - около 2 млн., Молдове - 561 тыс., Белоруссии -
291 тыс.
На американский континент эмиграция происходила в основном из украинских земель,
входивших в состав Австро-Венгрии. Только в конце XIX - начале XX вв. она составила
более 700 тыс. человек. Современные эмиграционные процессы активизировались после
распада СССР. В дальнем зарубежье больше всех украинцев живет в США - примерно 1
млн., Канаде - более полумиллиона, в Аргентине и Бразилии по 200 тыс., Польше - около
300 тыс. Следует отметить, что существовавшая мощная компактная этническая масса
украинцев на территории Польши после проведенной в 1947 г. операции «Висла» по
переселению их в западные воеводства фактически перестала существовать. Всего, по
официальным данным, на середину 1989 г. количество украинцев в мире составило 46,2
млн.
Несмотря на значительную эмиграцию, численность населения Украины росла, так в 1897
г. она составляла 28,4 млн., а в 1913 г. - уже 35,2 млн. В то же время, начиная С.Х1Х столетия, в
основном вследствие освоения и промышленного развития Юга и Востока Украины,
приведшего к переселению сюда больших масс людей из других регионов. Российского
государства, удельный вес украинцев уменьшался. Так, если в XVIII в. украинцы
составляли около 85% населения в границах современной Украины, то в XIX в. -
примерно 80%, а в XX в. около 74%.
В последние десятилетия резко уменьшилось сельское население и увеличилось
городское, которое составило более 65%. Особенно опасными явлениями стали снижение
рождаемости (в 1990 г. этот показатель был самым низким в СССР) и увеличение
смертности, вследствие чего с 80-х гг. наблюдается депопуляция. Она особенно
усилилась с 1992 г. Среди происходящих этнических процессов следует выделить
уменьшение удельного веса украиноязычного населения с 71,8% в 1959 г. до 63,9% в
1989 г. В силу ряда причин наиболее это явление присуще Донецко-Приднепровскому
и Южному регионам.

3. Культурно-историческое своеобразие регионов Украины.

Традиции и быт украинского народа, имея много общенациональных черт, и в наше
время сохраняют ряд территориальных особенностей. Они обусловлены:
- характером исторического развития отдельных регионов
Украины;
-природно-географическими условиями;
-взаимосвязями с другими народами.
С историко-этнографической точки зрения на территории Украины можно выделить
следующие культурно-исторические зоны: 1. Среднее Приднепровье (Надднепрянщина).
2. Подолия (Поділля). 3. Слобожанщина и Полтавщина. 4. Полесье (Полісся). 5.
Прикарпатье (Галичина). 6. Волынь. 7. Закарпатье. 8. Буковина. 9. Юг. Последняя зона
заселена несколькими миграционными волнами и окончательно ее население
сформировалось в ХУШ-Х1Х вв. Это самый молодой с точки зрения этнографии район
Украины. Юг можно в свою очередь разделить на ряд регионов: Причерноморье,
Таврию, Донщину (Подонию, Донеччину). Следует отметить, что приведенное
разделение во многом условно. Более точное районирование возможно при
всестороннем изучении историко-этнографических явлений. Кроме всего эти районы
не остаются неизменными, как и критерии, их определяющие.
Сохраняются еще в Украине и этнографические группы, которые имеют свои
особенности в культуре и языке. Наиболее значительные из них украинские горцы
(гуцулы, лемки, бойки) в Прикарпатье и полищуки, пинчуки, литвины в Полесье. Ранее
среди украинцев было больше таких групп. Но с развитием капитализма, а затем в
Советское время постепенно ушли в прошлое многие архаичные консервативные
обычаи и обряды, получили развитие новые элементы в быту и духовной жизни
крестьянства, которое составляло большинство среди украинцев. Широкое
распространение получили элементы городской одежды, новые типы жилья, орудия
труда. Т.е. социально-экономические условия стали решающими факторами,
определившими формирование современного облика украинской нации, повлияли на
численность и географические размещение других этнических групп и на характер
этнических процессов в Украине в целом.
Важнейшим признаком каждого народа является язык. Большинство украинцев
разговаривают на украинском языке, который сформировался на основе
территориальных элементов древнерусского языка (хотя есть и другие мнения). Как
считают многие исследователи, приблизительно со второй половины XII столетия
начинают проявляться отдельные черты украинского, русского и белорусского
языков. В целом процесс формирования разговорного украинского языка продолжался
до XVII в. На раннем этапе развития украинской народности в ее языке
сохранялись традиции литературного языка Киевской Руси. По сути существовало два
языка: разговорный язык, который формировался на основе местных
территориальных диалектов, и литературный язык, общий для восточных славян и
близкий к современному языку южных славян (македонскому).
С XVIII столетия в украинском литературном языке все больше распространяются
элементы, основанные на живом народном языке. При этом украинский язык сохранял
внутреннее разделение на диалекты (среднеприднепровский, полесский, подольский,
закарпатский и другие). Основой современного украинского литературного языка на
рубеже ХVШ-ХIХ вв. стал среднеприднепровский (полтавско-киевский) диалект. В
связи с тем, что западноукраинские земли находились в составе Австро-Венгрии,
литературный язык в этих областях имел ряд существенных особенностей, но был
понятен и жителям Восточной Украины.
Таковы основные особенности развития украинского этноса - очень сложного процесса,
многие проблемы которого все еще остаются спорными.

П. КУЛЬТУРА КИЕВСКОЙ РУСИ

1. Развитие культуры в дохристианский период.

2. Значение принятия христианства для культурных процессов.
3. Расцвет культуры Киевской Руси в Х-ХI вв.
4. Влияние феодальной раздробленности на культуру.

1. Развитие культуры в дохристианский период Материальная культура и

общественный уклад.
Как известно, славяне вышли на историческую арену в первые века новой эры, а к V в.
сформировалась группа восточнославянских племен, которая стала называться Русь.
Источниками информации о культуре восточных славян в древности являются данные
археологии, этнографии, народные предания, а также первые письменные
свидетельства.
В сочинениях древних авторов славяне часто изображаются как варвары, лишенные
подлинной культуры. «Вместо городов у них леса и болота» - писал в VI в. готский
историк Иордан. Это весьма субъективное утверждение связано с тем, что славянские
поселения были небольшими, непохожими на античные города. Они строились на
расстоянии 10-15 км друг от друга и насчитывали от 4 до 70 деревянных жилищ.
Главным и по сути единственным строительным материалом была древесина, которая
была доступна в изобилии, в отличие от камня, который пришлось бы завозить издалека. В
центре сооружались «грады», т.е. укрепления, которые служили для защиты от врагов,
проведения племенных собраний и культовых обрядов. «Гардарик», т.е. страна городов -
так называли Древнюю Русь варят.
Большинство построек в славянских «градах» сооружалось из срубов - бревен,
уложенных в четырехугольные венцы. Из срубов строились и простые избы, и 2-3-
этажные терема, срубы закладывались в основание крепостных валов. Жилые дома
старались строить без применения гвоздей, т.к. ржавеющие гвозди приводили к быстрому
разрушению постройки. Окна в домах вначале были волоковыми - заволакивались
деревянной заслонкой, позднее стало использоваться стекло.
Археологические материалы свидетельствуют, что в славянском хозяйстве с самых
древних времен преобладало земледелие, прежде всего подсечно-огневое в полесской зоне
и устанавливалось пахотное - в лесостепи. Для обработки земли применяли плуг и
соху, использовали тягловую силу быков и лошадей. Такие способы обработки земли
долго сохранялись в крестьянском хозяйстве - вплоть до XX »,.у Для того, чтобы не менять
расположение стационарных поселений, использовалось двухполье - одно поле
обрабатывалось, другое находилось под паром.
Кроме земледелия славяне занимались скотоводством, охотой, рыбной ловлей,
бортничеством. Постепенно совершенствовались ремесла. Металлообработкой -
изготовлением изделий из железа и цветных металлов - занимались уже мастера-
профессионалы. Кузнечное ремесло считалось у славян занятием почетным и даже
колдовским, что отражает предание о том, как кузнец запряг в плуг дракона и заставил
пропахать борозды, которые сохранились в виде укреплений - «земляных валов».
В то же время гончарное дело, ткачество, обработка кожи, камня и дерева в условиях
натурального производства большей частью оставались в рамках рода.
Хотя славяне представляли собой наследников самой древней в Европе
земледельческой традиции, приоритет создания плуга из железа принадлежит не им, а
германцам (ХII-XIII вв.). Определенное отставание материальной культуры следует
связывать с особенностями исторической судьбы восточных славян, которые
должны были вести бесконечные войны с врагами. В этих условиях приходилось
больше заботиться не о развитии науки, образования и ремесел, а о защите городов от
внешней агрессии.
Обмен имел натуральный характер, кроме территории Черняховской
археологической культуры (низовье Днепра и Днестра), где еще в середине I
тысячелетия часто использовались римские серебряные монеты. Восточные славяне
вели активную торговлю с различными регионами Европы, Ближнего Востока, Азии,
причем торговые отношения также свидетельствуют об определенном
отставании ремесленного производства. Покупая у Византии, Чехии, в Александрии,
Багдаде, Булгаре ткани, оружие, доспехи, другие «фабрикаты» (по М. Грушевскому),
восточные славяне продавали или обменивали их на традиционные плоды своей земли -
воск, мед, меха, древесину, янтарь, а также невольников. Такой торговый баланс не был
выгодным для славян, ведь тогда, как и в наше время, товары стоили гораздо дороже,
чем сырье.
Постепенное и неуклонное развитие восточных славян на пути к цивилизации
обусловило разложение первобытных отношений. Хотя экономической основой
общества была родовая собственность соседской общины на землю, все же малая семья
ближайших родственников начинает играть все большую роль. Летопись «Повесть
временных лет» свидетельствует, что у восточных славян преобладала парная
патриархальная семья, многоженство встречалось редко. Положение женщины в семье
было подчиненным, она была полностью зависима от мужа и его родных. Ее
приданное переходило в собственность семьи мужа. В VI в. византийский полководец
Маврикий изумлялся преданности славянских жен. «Многие из них, - писал он, -
кончину мужей почитают собственной смертью и добровольно удушают себя, не считая
жизнью существование во вдовстве».
Селом и городом управляли советы старейшин, решая все важнейшие вопросы жизни.
Это нашло отражение в фольклорных произведениях. Так, в сказке о Снегурочке
повествуется, что девушка Купава обращается к старейшинам с просьбой рассудить
конфликт, возникший у нее с женихом. Старейшины на основе традиций и обычаев
(браки заключались, как правило, внутри племени или соседних племен, но не с
«чужаками») выносят решение - запрещают нарушать данное невесте слово, осуждают
измену.
Родоплеменная община называлась «мир» или «вервь» (веревкой отмеряли наделы
земли общинникам). Члены общины были повязаны круговой порукой. «Вервь» платила
штраф - виру, если на ее территории произошло убийство чужака, а убийца не найден.
Если же убийца был известен, действовал закон кровной мести. Племенные старей-
шины прилагали немало усилий, чтобы прекратить распри, достичь согласия. Данная
система правовых отношений была, очевидно, достаточно действенной: по наблюдениям
средневековых западных писателей кража и обман у славян были настолько редки, что
они не запирали своих сундуков с добром. Позднее традиционное (обычное) право было
нелегко заменить государственным. Этот процесс сопровождался многочисленными
конфликтами, описанными летописью. Это обусловило необходимость принятия
первого писанного закона - «Русской правды».
Наряду с советами старейшин существовал и институт княжеской власти. Князя
избирали или назначали в условиях повышения опасности внешней агрессии и в других
экстремальных ситуациях. Систему племенной демократии с элементами военной
демократии у славян описывали византийские император и ученый Константин
Порфирородный и историк Прокопий Кесарийский.
Военные походы у восточных славян, как и у других народов, находящихся на этапе
разложения первобытнообщинных отношений, сначала были делом добровольным,
в них принимали участие все желающие. Позднее выделяется дружина, для
которой война становится профессиональным занятием. Большинство воинов шло в
поход пехотой, имея лук и стрелы, небольшие щиты и копья. Тяжелых
доспехов, в отличие от средневековых рыцарей, у славянских воинов не
было. В бою, как отмечает Прокопий Кесарийекий славяне были мужественны и
бесстрашны. В IХ-Х вв. широко используются такие виды оружия и снаряжения, как
тяжелые мечи, метательные машины (мортиры, катапульты), кистени на цепи или
ремне, боевые топоры, дротики. Появляется конница, используются
кольчуга, шлем. Древнерусские воины умело устраивали засады, могли долго
скрываться под водой дыша через тростинку. Иногда они нарочно бросали добычу,
чтобы преследователи занялись ее дележом: тогда славянские воины внезапно
нападали на врага. В X в. Константин Порфирородный наставлял своих
наследников избегать 'больших столкновений с Русью и особенно не допускать ее союза
с кочевниками. Парусно-весельные корабли, достигавшие берегов Византии, русские
князья имели уже в VI в.
Особенно активно формируется дружина в условиях усиления княжеской власти. Князь
обязан был одевать, вооружать и кормить свою дружину. Наиболее достойных
дружинников князь награждал большими земельными наделами. Так
формировалось боярство, система прав и привилегий которого (иммунитет) на Руси
была более ограниченной, чем у феодалов в Западной Европе. Характерно, что до
монголо-татарского нашествия как племенная, так и княжеская дружина
практически не выполняла функций принуждения и подавления. Сбор дани
(полюдье), в котором принимала участие дружина, происходил, как правило, мирно
(первый известный случай сопротивления полюдыо - восстание древлян в 945 г.). Дань
была не слишком обременительной, собиралась «от дома», «от плуга» и никогда -
от каждого члена семьи, «подушно». Относительно постоянный социальный
мир - важная черта культуры Руси дохристианского периода.
Верования. Большую роль в формировании духовной культуры восточных славян
играли религиозные представления. В их основе находилось язычество, т.е.
обожествление сил природы. Вся жизнь славян была пронизана верой во вмешательство
сверхъестественных сил, в зависимость людей от богов и духов. Больше других поражали
славян явления природы, связанные с проявлением силы и мощи: гроза, сильный ветер,
полыхание огня. Не случайно верховным божеством был Перун - бог молнии и грома,
который, как и все боги, воплощал в себе и доброе и злое начало: он мог поразить
молнией человека, его жилище, но в то же время он, согласно мифу, преследует Змея,
который скрывается в любом предмете, догоняет и убивает его. После победы над Змеем
идет дождь и очищает землю от нечистой силы. Не менее сильными и грозными были
Сварог - бог огня; Стрибог - бог ветров, олицетворяющий стрелы и войну; Дажьбог - бог
удачи, отождествлявшийся с солнцем; Хоре - бог солнца (иногда луны); Симаргл - бог
подземного мира, как он чаще всего трактуется, представляли его в образе крылатого
пса и др.
В пантеоне восточнославянских божеств, в отличие от древнегреческого и
древнеримского, было мало богов, непосредственно олицетворяющих интересы и
занятия человека. Можно назвать только Белеса (Волоса) - бога богатства, скота и
торговли, Мокошь (Мокошу) - богиню дождя и воды, в то же время
покровительствовавшую ткачеству. Отличительной чертой является и слабо выраженный
антропоморфизм богов: они мало похожи на человека, напоминая большей частью
фантастические существа. Скульптурные изображения божеств выполнялись чаще
всего из дерева, редко из камня. Они устанавливались, как и в Древней Греции крито-
микенского периода, не в храмах, а в рощах, на берегах рек и т.д., такие места назывались
капища. Культы божеств оформлены достаточно нечетко: практически неизвестны
установленные ритуалы жертвоприношений и обращений, священные атрибуты, слова
молитв, которые могли бы отразиться в фольклоре. Характерной чертой является и
практически полное отсутствие божеств женского"рода, за исключением Мокоши и
Рожаницы.
Вредоносные свойства древних богов воплощали в народных верованиях злые духи: леший,
бес, водяной, русалки, полудница - дух летнего полуденного зноя, криксы - духи крика и
плача и др. Злые духи считались неопасными для тех, кто соблюдал все обряды и запреты.
Мировоззрение восточных славян, хотя и имело свою специфику, формировалось в
соответствии с общеевропейскими тенденциями развития представлений о мире. Как и
другие народы, славяне верили в преисподнюю, небесную твердь, центр мира («мировое
дерево»). Жизнь человека подчинена судьбе - «суду божьему». Правда, судьба у славян не
была, очевидно, столь же неотвратимой, как фатум у древних греков, но главные события
человеческой жизни считались предопределенными. Недаром почти каждый календарный
праздник включал обряды гаданий о будущей жизни человека.
Таким образом, культура восточных славян, развиваясь на протяжении столетий,
выработала определенную систему ценностей, которая обусловливает ее уникальность и
неповторимость. Отмечая закономерное отставание данной культуры, особенно
материальной, следует подчеркнуть, что ее в то же время характеризуют многие
достижения. Отсутствие рабства как системы обусловливало гораздо большую ценность
человеческой жизни, чем это было принято у многих других народов. Здесь же
отметим выраженную демократическую тенденцию развития общества у восточных
славян, их приверженность к социальному миру. Как бы то ни было, но после принятия
христианства действительно начинается следующий период развития культуры на Руси, в
ней происходят качественно новые процессы.

2. Значение принятия христианства для культурных процессов.

В X в. христианство стало господствующей религией в Европе. На Руси о христианстве
также было известно задолго до религиозных реформ Владимира Великого: сохранились
полулегендарные сведения о крещении Руси апостолом Андреем Первозванным, версия о
ее крещении усилиями Кирилла и Мефодия при поддержке византийского патриарха
Фотия в 60-х годах IX в. Достоверным является факт крещения княгини Ольги в 958 г. Но
завершением тенденции «христианизации» явилось введение этой религии как
государственной в 988-990гг.
Вначале князь Владимир предпринял попытку модернизации язычества, попытку
приспособить его к потребностям централизованного государства. Языческие боги во
главе с Перуном должны были вызывать у людей не только почтение и уважение, но и
страх. Они должны были символизировать волю правителя, обязательность его
приказов, неотвратимость наказания. Для этого на Старокиевской горе был создан
пантеон, в котором, судя по миниатюрам Радзивилловской летописи, боги имели
действительно торжественный и грозный вид. Более того, по преданию, Владимир
возродил забытый и, очевидно, не весьма популярный обычай человеческих
жертвоприношений, чтобы придать новому культу трагически-пышный характер: «И
приносил им жертвы, называя их богами, - говорится в «Повести временных лет», - и
осквернилась кровью земля Русская и холм тот». Такие же мероприятия
проводились в Новгороде.
Однако проведенная реформа язычества не могла удовлетворить идеологические
потребности классового общества и феодального государства. Крепнущий класс
феодалов во главе с князьями нуждался в новой религии. Наиболее полно интересам
верховной власти отвечало христианство по византийскому образцу. В Византии - в отличие
от западноевропейских стран - церковь и ее служители были подвластны императору и
всячески содействовали упрочению центральной власти.
Наиболее приверженными к старой языческой вере были низы общества. Люди не хотели
расставаться с прежними богами, так как они удовлетворяли их духовные потребности.
Новая религия внедрялась насильственным путем как в Киеве, так и других городах.
«Путята крестил мечом, а Добрыня огнем», - так говорили в то время о воеводах князя
Владимира, крестивших Новгород.
Тем не менее утверждение новой веры происходило достаточно быстро, ведь
христианство, благодаря своей универсальности, в конечном счете отвечало
интересам всех слоев общества. Проповедниками христианства вначале были греки
либо болгары, часто стоявшие на позициях максимального аскетизма. Когда в 1089 г. из
Константинополя прибыл в Киев митрополит Иоанн Скопец, его внешний вид, крайняя
истощенность поразили людей: «Это мертвец пришел!» - восклицали они. Однако даже
такая крайняя морально-этическая доктрина, как аскетизм, который был чужд
идеологии язычества, получает поддержку.
Главными носителями идей христианства становятся церкви и монастыри. Все духовенство
соответственно делилось на «белое» и «черное». При церквях проживали многочисленные
служители: кроме священника были т.н. «церковные люди» - игумен, диакон («белое
духовенство»), а также просфорницы, паломники, лекари, задушные люди (невольники,
подаренные церкви); сюда же принимали инвалидов. Поскольку православное
христианство не предполагало обета безбрачия для «белого» духовенства, все церковные
люди могли иметь семьи, члены которых тоже проживали при церквях. Они не подлежали
светскому суду, их судил епископ. Духовные звания часто переходили из поколения в
поколение. И, если для высшего духовенства требовался высокий образовательный
уровень, то низшее, особенно сельское духовенство, должно было лишь уметь читать и
писать. Большая роль в распространении христианства принадлежала монастырям,
главным из которых был Киево-Печерский (1051 г.). Монашество, или «черное»
духовенство, наиболее полно и наглядно воплощало идеи отречения от мирской суеты,
искупления грехов, служения Богу. Монахи, в отличие от церковных людей, жили прежде
всего за счет собственного труда, а не за счет подаяния от прихожан, давали обет
безбрачия. Жизнь первых киевских монахов - Антония, Феодосия Печерского и др. -
была исключительно трудной, наполненной тяжелым физическим трудом,
самоограничением, молитвами. Позднее появляются настоящие подвижники монашества -
монахи-затворники, свершавшие аскетические подвиги, которые описаны, в «Киево-
Печерском Патерике» (книга святых отцов): Дамиан, Иван-Затворник, князь Святоша
и др. Систематические посты становятся нормой не только для монахов, но практически
для всех верующих. Есть жирную пищу, например, в Великий пост стало считаться
греховным и просто неприличным. В XIII в. в Киевской Руси было около 50 монастырей,
из них 17 - в самом Киеве. Высшие посты в церковной иерархии занимало только «черное»
духовенство.
Характерно, что православная (византийская) церковь, действительно отличалась
большей терпимостью по отношению к сложившимся нормам общественного уклада.
Богослужение велось на понятном церковнославянском языке, многие языческие обряды
стали частью христианских праздников (например, «колядование» на Рождество). В
отличие от католической Европы, в Киевской Руси не преследовались скоморохи, не были
уничтожены городские бани. Вид обнаженного человеческого тела не считался греховным.
Лекари, астрологи, знатоки минералов не объявлялись колдунами. Не получило на
Руси широкого распространения и преследование ведьм.
Христианство в значительной степени изменило отношение людей к труду, которое больше,
чем раньше отражало классовое разделение в обществе. «Работа как наказание Божье», т.е.
тяжелый физический труд считался исключительно уделом социальных низов. Примени-
тельно к деятельности социальной элиты, а также к творческому труду слово «работа»
не применялось вообще. Понятие «труд» воспринималось как что-то качественно
отличное от работы, как подвиг: труды и заботы князя, ратный труд, труд иконописца и
т.д.
Важную роль сыграло христианство в распространении письменности на Руси. В 60-70-х
годах IX в. византийский император Михаил III отправляет к славянам двух братьев-
священников из Фесалоник - Константина (в монашестве - Кирилл) и Мефодия.
Несмотря на преследование немецкого духовенства, заинтересованного в
распространении латинского языка среди славян, братья проповедуют христианство в
Моравии и других славянских землях на старославянском языке. Они упорядочивают
славянский алфавит и переводят на славянский язык Евангелие. В результате
восточные славяне получили кириллицу, базировавшуюся на греческом алфавите, и
глаголицу - несколько искусственную, громоздкую фонетическую систему, которая была
менее популярна.
Постепенно христианство приникало во все сферы жизни человека. Вера и церковные
обряды стали искренней потребностью всех. Уже во времена княжения Ярослава
Мудрого митрополит Илларион трактовал божественную благодать как общественную
норму, закон. В обществе распространяются идеалы любви к ближнему, смирения и
всепрощения, которые, однако, ориентировали человека на определенную
социальную пассивность. Не случайно первыми русскими святыми стали Борис и Глеб,
принявшие мученическую смерть от Святополка Окаянного.
Однако нормы христианской морали часто вступали в противоречие с
потребностями светской жизни. Церковь проповедовала мир и всепрощение, а в конце
ХI-ХП вв. начинаются феодальные распри. Православное духовенство требовало полного
отчуждения от других религий, но политические и экономические интересы требовали
контактов с католической Европой и мусульманским Востоком. С самого начала на
Руси, как и в других государствах, наметился разрыв между христианской идеей и
социальной практикой.
Тем не менее христианство оказывало глубокое воздействие как на духовную, так и на
материальную культуру. Под его влиянием изменилась система общественных ценностей,
эстетические идеалы, моральные нормы. На определенном этапе христианство в большой
степени обеспечивало социальную стабильность, рост международного авторитета
Киевской Руси.

3. Расцвет культуры Киевской Руси в Х-ХI вв.

Период с конца X до конца XI вв. явился временем расцвета культуры Киевской Руси.
Создание сильного централизованного государства, введение христианства,
дипломатические успехи киевских князей способствовали культурному прогрессу,
что проявилось в архитектуре, книгописании, литературе, декоративно-прикладном
искусстве и других областях.
Архитектура. Качественно новый уровень развития архитектуры связан с
переходом от деревянного к каменному и кирпичному строительству, начало которого
связано с сооружением храмов-церквей, соборов, часовен и др. Сооружение таких зданий
буквально преобразило облик городов. Однако принципы планировки оставались
традиционными: улицы в большинстве случаев либо радиально сходились к воротам,
устроенным в системе укреплений (Киев, Переяслав, Чернигов), либо к торговым площадям
(Новгород). Каждый новый князь старался расширить укрепленную часть города. Так, в
Киеве появились «город Владимира», «город Ярослава».
Канонической, образцовой системой строительства храмов стала так назывемая
крестово-купольиая система, традиция которой пришла Киевскую Русь из Византии. В
соответствии с этой системой своды храма с центральным куполом опирались на четыре
колонны, образуя крестовидную композицию. Сама планировка храма
основывалась на христианской символике, подчеркивая его назначение. Другой,
тоже классический вариант - базилика -прямоугольное в плане строение, разделенное
внутри рядами колонн на три продольные части - нефа. Часто нефы имели полукруглые
выступы - апсиды. Данный тип постройки преобладал вначале у южных славян, но в Х-
ХI вв. распространился в Киевской Руси. И третий вариант церковной постройки - круглая
в плане ротонда (итал. - «круглая»), напоминавшая по виду крепость. Этот вариант
распространился в ХП-ХШ вв., особенно в западном регионе - в Галиче, Осгроге,
Владимире-Волынском.
Особое значение придавалось куполу, который, с точки зрения ученых-теологов (теология
- учение о сущности бога, богословие), выполнял не только эстетическую, но и
культовую функцию. Его предназначение - концентрировать духовную энергию людей,
«молитвенное горение» и направлять в небо. Считалось, что если молитва отдельного
человека может «не дойти» до Бога, то молитва многих людей, сконцентрированная
куполам, будет обязательно услышана. Согласно византийской традиции, купола
покрывали свинцовыми позолоченными или окрашенными в зеленый цвет листами. Оба
цвета -золотистый и зеленый - считались в Византии священными.
Однако не следует считать, что в Киевской Руси создавались подобия византийских храмов,
лишенные национальных черт. Благодаря использованию плинфы (тонкий кирпич), которая
сочеталась с белым, желтым и красноватым камнем разной формы, применению особых
видов кладки, цемянки (связующего раствора на основе извести), овручского розового
шифера строения приобретали особый колорит. В отличие от Византии, храмы не
покрывались штукатуркой, кладка выполнялась на высоком художественном уровне и
была одним из главных украшений здания.
Первые каменные сооружения были созданы в период княжения Владимира Великого,
главными из них были Десятинная церковь и Большой княжеский дворец. Судьба
Десятинной церкви, как и многих строений Киевской Руси, сложилась трагически: в 1240 г.,
когда в Киев ворвались орды Батыя, она стала последним рубежом обороны и была
разрушена. В наши дни расчищен ее фундамент.
Изобразительное искусство. В тесной связи с архитектурой развивалось в Киевской
Руси изобразительное искусство, ведущими жанрами которого были: мозаика, фреска
и иконопись. Монументальная живопись - фрески - складывалась на основе
византийских традиций. Фресками - росписями водяными красками по сырой штукатурке
- покрывались стены православных храмов. Рецепты составления красок держались в
строгом секрете, передавались от мастера к ученику. Благодаря замечательным
свойствам этой техники древнерусские росписи выдержали испытание временем.
Настоящим шедевром искусства Киевской Руси стал Софийский собор, построенный по
преданию на том месте, где Ярослав Мудрый в 1036 г. отбил последний натиск печенегов.
Здесь сосредоточены все достижения архитектуры того времени: мастерство композиции,
ювелирная точность расчета, связь с другими видами искусства. Снаружи и внутри собор
украшен великолепными фресками, мозаиками, резьбой, орнаментами. Хотя в
количественном отношении в Софийском соборе, как и в других храмах, преобладают
фрески, но по технике исполнения и сложности, пожалуй, их превосходят мозаики,
палитра которых насчитывает 177 оттенков. Мозаики украшают преимущественно
центральную часть собора, прежде всего алтарь. Способность мозаик мерцать в свете
солнечных лучей и свечей объясняется тем, что мозаичные цветные стекла - смальта
-вдавливались в сырую поверхность штукатурки под разными углами. Фигуры как бы
оживали, и это производило большое впечатление. Собор стал резиденцией митрополита,
здесь была основана первая в Киеве библиотека.
В прямой связи с введением христианства находится возникновение и развитие национальной
традиции иконописного искусства. Иконы писали на досках. Доску покрывали особым
грунтом, затем наносили рисунок, по которому писали красками, растертыми на яичном
желтке. Темы, композиции, цветовая гамма изображений на иконах подчинялись строгим
правилам - канону. В канонических изображениях нет реализма, их символика очень
сложна. Величайшие мастера умели, не порывая с каноном, наделять свои произведения
неповторимыми индивидуальными чертами, наполняли свои произведения
подлинными чувствами. Древнейшие из сохранившихся -икон относятся примерно
ко времени княжения Владимира Мономаха. «Киево-Печерский патерик» -
сборник-рассказов о жизни и чудесах монахов лавры - упоминает имя знаменитого мастера
- Алимпия.
ШКОЛЫ. Как уже говорилось, введение христианства способствовало
распространению письменности, развитию образования в Киевской Руси. Во время
княжения Владимира Великого были созданы первые государственные школы, в
которых учились дети знати. Набор в школы, как свидетельствует летопись,
осуществлялся принудительно, так как дело было новое, неизведанное и добровольцев
было мало. А государство остро нуждалось в грамотных администраторах, дипломатах,
способных поддерживать связи с Византией и другими странами. Князь Ярослав
Мудрый, считая образованность важным условием успешной деятельности на любом
поприще, вводит обязательное обучение для молодежи из княжеских и боярских родов.
Новые школы открываются в Киеве, Новгороде и других городах.
Однако уже после смерти Ярослава Мудрого князья, поглощенные бесконечной борьбой за
власть, отвлекаются от этой деятельности. Эстафету развития образования на Руси
принимают церкви и монастыри, в связи с чем оно приобретает выраженный религиозный
характер. Кроме того, церковь не была заинтересована в развитии высшего образования.
Практически все школы ХI-ХIII вв. были начальными. Обучение проводилось с
помощью богословской литературы. Большое внимание уделялось изучению
церковнославянского и особенно греческого языков. Людям, которые стремились учиться
дальше, приходилось делать это самостоятельно, либо отправляться в поисках знаний в
Византию или Западную Европу, где в XIII в. уже создаютcя университеты (в 1200 г. -
Парижский университет).
В Х-ХI вв. на Руси утверждается кирилличная система письма. В качестве материала для
создания книг использовался пергамент, школьники на занятиях и горожане для
переписки употребляли более дешевые материалы: обработанную кору деревьев, в
частности, березы, деревянные дощечки, покрытые слоем воска. Сейчас найдены и
изучены берестяные грамоты Новгорода, Смоленска, Пскова, Звенигорода и других
городов. Это свидетельствует о том, что грамотность была распространена в Киевской
Руси достаточно широко.
Книжное Дело И литература. Распространение образования в обществе требовало
большого количества книжной продукции. Но созданные вручную на дорогих материалах
книги были недоступны для большинства читающих: богато оформленная книга стоила
примерно столько же, сколько небольшое поместье или городской дом. Отчасти
потребности в книгах удовлетворяли библиотеки, которые создавались, как и школы, при
церквях и монастырях. Конечно, эти библиотеки не были публичными, они
предназначались для внутренних потребностей. Самая большая библиотека находилась в
Софийском соборе и первоначально там насчитывалось около 1000 экземпляров книг.
Характерно, что в библиотеках было организовано переписывание книг, поэтому
библиотека в чем-то напоминала типографию. Благодаря этой работе книжный фонд
Киевской Руси составлял по меньшей мере 130-140 тыс. томов (по М. Грушевскому).
Большинство книг относилось к переводной богословской литературе - Остромирово
Евангелие, Мстиславово Евангелие и др. Но очень популярными были и византийские
исторические хроники Георгия Амартола и Синкелла, «История иудейской войны»
Иосифа Флавия, «Александрия» Козьмы Индиноплова.
Со временем появляются произведения оригинальной литературы. Как самостоятельный
жанр уже существовало летописание, которое на Руси сформировалось даже раньше, чем в
Западной Европе. Это прежде всего «Повесть временных лет», начатая около 1039 г.
монахом Печерского монастыря, не оставившем своего имени. Продолжал летопись
Никон (1069-1073), а упорядочил в 1112 г. Нестор. В летописи, между прочим, есть фрагмент,
посвященный пользе и значению книг: «Книги - реки, напояющие вселенную». Другой
важной летописью является Гаяицко-Волынская, написанная при дворе короля Данила. В XI
в. появляется философская публицистика поучительного характера - проповеди,
наставления, духовные завещания потомкам и др. Этот жанр - один из наиболее
популярных, он весьма соответствовал вкусам и настроениям того времени.
Глубокое впечатление на читателя производило «Слово о законе и благодати»
митрополита Иллариона. Провозглашенное около 1050 г. в форме проповеди, оно стало
своеобразным манифестом самосознания народа, который живет в великой державе со
славной историей. Выдающимися публицистами были князь Святослав Ярославич,
создавший знаменитый «Изборник», посвященный проблеме «како подобает человеку
быта», князь Владимир Мономах, перу которого принадлежит «Поучение...»,
адресованное детям. Главная его идея -забота о судьбах Руси, которую раздирали
княжеские усобицы, призыв к единству. Известными публицистами были также
черниговский игумен Данил, митрополит Клим Смолятич, священник Кирилл Туровский и
др.
Вершиной литературного творчества, в котором объединились сложные и довольно
противоречивые мировоззренческие представления (язычество с его телесно-чувственным
мировосприятием, где человек «растворен» в природе, и христианство с его призывом к
отказу от грешного бытия и ориентация человека на «божественные ценности») стало
«Слово о полку Игореве». В этой героической поэме широко представлены народная
символика, мифология, обычаи, на основе которых формулируются основные моральные
требования, которые выдвигались к борцам против кочевников, утверждались
рыцарские добродетели защитников государства. На примере неудачного похода
новгород-северского князя Игоря Святославича автор показывает, какими могут стать
последствия раздробленности. Более того, в поэме осуждается идея войны и косвенно -
такие непререкаемые в средневековье доблести, как воинственность, агрессивность.
В противовес им проводятся по сути ренессансные жизнелюбие и миролюбие.
Научные знания. Конкретные научные знания не были в центре внимания общественного
сознания Киевской Руси. Общество значительно более благосклонно относилось к
общетеоретическим рассуждениям, которые назывались философией. Отдельные фрагменты
были переведены из произведений Платона, Аристотеля и Иоанна Дамаскина
(византийский религиозный писатель). Выделение науки в отдельную область духовной
культуры в Киевской Руси только начиналось. Чаще всего ученые были одновременно и,
прежде всего, религиозными деятелями. Так, знаменитый писатель и философ
Илларион был митрополитом, «безмездный лечец» Агапит - монахом Печерского монастыря и
т.д.
Математические знания сводились к чисто практическим - четыре арифметические
действия, дроби, вычисление процента, площади круга. Причем в измерениях
использовались меры, данные человеку от природы: ладонь, пядь (расстояние между
вытянутыми большим и средним пальцами), локоть, сажень (расстояние между вытянутыми
руками).
Знания о природе давали учебники, переведенные с греческого языка: «Физиолог» -
популярная зоология, основанная на реалистических и фантастических описаниях
животных, и «Шестиднев» -толкование 6 дней творения мира, сведений из Библии в
образных, сказочных формах.
Первыми медиками на Руси были всевозможные знахари, ведуны, кудесники, против
которых выступало духовенство. Но в Х1-ХИ вв. место знахаря занимает лечец, или врач.
Врачи были, как правило, из монахов. Приступая к лечению больного, они обращались
с молитвой к святому Пантелеймону - покровителю медицины и врачевателей на Руси. В
XI в. в Печерском монастыре лечили Дамиан-Пресвитер и Агапит - «безмездный лечец» Руси.
Главными в арсенале их лечебных методов были настои и отвары из лечебных трав, в
частности, доставленных из Египта, а также молитвы и вообще воздействие словом на
больного -то, что в настоящее время относится к психотерапии. Агапит был
великолепным диагностом. Консультируя князя Владимира Мономаха, который
находился в Чернигове, через систему курьерской почты, он сумел поставить
правильный диагноз на расстоянии и дал рекомендации по лечению.
Накопление данных в различных областях знаний привело к созданию энциклопедий.
Первой энциклопедией на Руси стал «Изборник» митрополита Иллариона (1073 г.).
Таким образом, в XI в. наметилась прогрессивная тенденция дифференциации науки как
особой сферы духовной культуры. В относительно короткие сроки Киевская Русь сделала
огромный шаг, сумев догнать ряд стран в развитии культуры, а в некоторых ее областях -
даже превзойти. Для сохранения этой тенденции Русь нуждалась в сохранении
политического единства, однако ее историческая судьба складывалась иначе.

4. Влияние феодальной раздробленности на культуру.

В XII в. в истории Киевской Руси начинается период феодальной раздробленности. Киев
теряет свое значение политического центра, но в культурной жизни по-прежнему
занимает ведущую позицию. Материальная и духовная культура отражает
особенности социально-политического и экономического развития страны.
Архитектура приобретает черты крепостных сооружений - тяжелых, мощных, с окнами-
амбразурами, с характерной для романского стиля аркатурой. В росписях церквей
характерными становятся изображения святых-воинов в виде феодалов -
небесных покровителей феодалов земных. В затемненных нартексах (передняя часть
храмов, где часто хоронили феодалов и церковных деятелей) появляются композиции на
тему «страшного суда» и адских мук, которые ожидают непокорных воле властей и
церкви. Древнерусское искусство этого периода имеет ряд общих черт с романским,
что отражает феодальную идеологию. Важной чертой искусства этих времен было
приближение его к народным источникам, в связи с чем меняется цветовая гамма,
снова становятся популярными фольклорные мотивы.
Новый архитектурный стиль складывается на Руси в 30-х годах XII в. Для его
сооружений было характерно упрощение плановых и композиционных решений, а также
переход мастеров на местные строительные материалы. В Поднепровье и на Волыни
развивалось кирпичное строительство, на Владимиро-Суздальской земле и в Галиче -
белокаменное, в Новгороде и Пскове широко использовался местный плитняк и т.д. К
сооружениям нового стилистического направления относятся киевские церковь
Богородицы Пирогощи на Подоле, Кирилловская церковь, черниговский Успенский
собор Елецкого монастыря, Дмитриевский собор во Владимире на Клязьме и др. Самым
известным профессиональным архитектором считался Петр Милоног, строивший
здания по заказу киевских князей. В Галицкой земле известными были имена
скульптора Авдия и архитектора Алексы.
Особенно активно развивается замковая архитектура. Это и стратегические замки,
которые строятся князьями для обороны вотчин, и укрепленные феодальные усадьбы, и,
наконец, монастыри, где также можно было отсидеться во время нападения врагов или,
что бывало тоже весьма часто, восстаний угнетенного населения. Облик многих
городов в период феодальной раздробленности меняется: благодаря активному
строительству церковных и светских сооружений они приобретают вид больших
культурных центров, становятся своего рода столицами земель. В них кипит торговля,
складываются ремесленные объединения, торговые корпорации, все большую роль в
политической жизни играют местные аристократы - бояре и богатые купцы, которые
постепенно забирают власть в свои руки. В Новгороде и Пскове это привело к
установлению боярско-купеческих республик, в Смоленске и Киеве - к определенному
ограничению власти князя, а в Галиче и Владимире-Волынском - к всевластию бояр.
Иногда городская аристократия вытесняет княжеские дворы на окраину городов. А
сельская жизнь, тесно связанная с земледелием, опиралась на «законы отцов», древние
обычаи и обряды, тяготела к консервативному устою.
В духовной культуре XII и особенно XIII вв. появляются черты, близкие к европейскому
Предвозрождению. В. литературе впервые проходят светские лирические темы, в частности,
становится популярной «Песнь песней». Возникает интерес к античности: переводятся
произведения древнегреческих и древнеримских авторов. Особую роль играют
патриотические темы объединения русских земель перед угрозой внешней опасности,
осуждаются феодальная раздробленность и междоусобицы. Характерным
становится «звонение в прадедную славу», т.е. обращение к примерам из
героического прошлого Киевской Руси. Прежде всего это относится, как уже говорилось,к
«Слову о полку Игореве», Активно развивалось ремесленное производство.
Ремесленных специальностей становилось все больше, в крупных городах их
насчитывалось более ста. Ювелирные изделия ХI-ХШ вв. поражают высокой эстетикой и
техникой исполнения. Перегородчатые эмали, чернение серебра, литье из драгоценных
металлов, техника скани (узоры из тонких металлических ниток) и др. технологии делали
ювелирные украшения Киевской Руси предметом гордости их обладателей. Многие из них
попали в музеи различных стран.

Культура Киевской Руси IX-XIII вв. достигла высокого уровня. Ее основой стада
самобытная культура восточнославянских племен. Особенно после принятия христианства
постепенно проявляются общеевропейские тенденции и в идейном содержании и в формах
развития. Значительное влияние на культуру Киевской Руси оказала сохранившая
античные традиции Византия. Новые веяния в культуре, большее региональное
своеобразие появились в связи с начавшейся феодальной раздробленностью. Культурное
наследие IХ-ХШ вв. стало основой для складывания культуры Украины, России и
Белоруссии в период позднего средневековья.
 III. УКРАИНСКАЯ КУЛЬТУРА
ПОСЛЕ ТАТАРО-МОНГОЛЬСКОГО НАШЕСТВИЯ
(ВТОРАЯ ПОЛОВИНА XIII - ХIвв.)

1. Исторические условия развития культуры.

2. Наука и образование
3. Развитие книжного делай
4. Архитектура и изобразительное искусство

1. Исторические условия развития культуры.

Развитие культуры во второй половине XIII - XV вв. определялось сложной исторической
ситуацией. Накануне монголо-татарского нашествия Киевская Русь разделилась на
множество княжеств, совершенно независимых друг от друга или непрочно связанных
определенными военно-политическими договорными отношениями, Источники
насчитывают 18 крупных государственных образований, а если считать с мелкими, то
около 30-ти. При отсутствии политического единства, неполного подчинения даже
младших князей старшим князьям, не было и военного единства. Поэтому
противостоять большим, хорошо обученным, упорным и жестоким войскам монголо-
татар князьям было крайне сложно. Уже при первом столкновении на реке Калке в
1223 г. они потерпели поражение, но и это не привело к преодолению междоусобных
конфликтов.
1 237-1 240 гг. можно считать самыми трагичными в истории Киевской Руси. Летописи и
археологические источники раскрывают ужасные картины пожаров, уличных боев,
массовой гибели в Киеве, Чернигове и других городах. Вместе с городами уничтожались
и произведения культуры, были убиты и уведены в плен десятки тысяч людей, среди
которых встречалось немало различных мастеров, остатки населения бежали в леса,
пустовали целые области.

В 40-х годах XII] в. для большинства княжеств Киевской Руси началось иноземное иго,
которое закончилось лишь через четверть столетия и еще столько же продолжались
периодические набеги казанских,- астраханских и крымских ханов, поддерживаемых
Турцией. Военные опустошения и тяжелый податной пресс привели к затяжному
экономическому упадку. За первые 50 лет ордынского правления не было построено ни
одного города. Масштабы каменного строительства достигли предшествовавшего
нашествию уровня только через сто лет. По ряду производств наблюдалось падение или
забвение сложной техники, упрощалась ремесленная промышленность: исчезли
сердоликовые бусы, стеклянные браслеты, искусство перегородчатой эмали, полихромная
керамика, производство смальты для мозаик, большинство приемов обработки металла
и многое другое. Зарождающаяся связь городов с деревней, широкая торговля крупных
городов с периферией были уничтожены татарами практически везде: Произошел отрыв
Киевской Руси от мировых торговых путей, задержалось формирование буржуазных
элементов. Некоторые исследователи среди последствий ига выделяют изменения в ходе
внутреннего развития: переход от добровольного единения под властью одного князя к
увеличению роли монарха, «хозяина земли Русской». Но, вопреки мнению некоторых
западных ученых, монголо-татары не оказали существенного влияния на сам характер
культуры, стоявшей намного выше культуры завоевателей. Хотя в язык и проникли
некоторые слова, принесенные татарами (базар, башня, башмак, сундук, чердак, колпак,
кафтан), в целом культура развивалась на внутренней основе. Кроме того, оказавшись под
властью степных орд, Киевская Русь сохраняла живую связь с византийским миром, что дало
почву для последующего расцвета духовности. Русская митрополия находилась под
неусыпным контролем Константинополя. Властители Орды, понимая значение церкви,
освободили православное духовенство от дани и объявили неприкосновенными его
земельные владения при условии, что митрополиты, как и князья, будут ездить за ярлыком
в Орду. Поэтому даже в тяжелые для Киевской Руси времена в монастырях и церквях
продолжала концентрироваться культурная жизнь.
Следует отметить, что разные княжества в разной степени испытали на себе последствия
монголо-татарского нашествия. Оно определило окончательное оформление в XIII -
XIV вв. исторических путей развития основных регионов Киевской Руси: юго-западного с
центром в Галицко-Волынском княжестве, которое охватывает в основном этнические
территории современной Украины, северо-восточного с центром во Владимиро-
Суздальском княжестве и северо-западного с центром в Новгороде. Киевское и
Черниговское княжества пришли в упадок. В связи с перемещением европейский торговли из
Византии в Западную Европу на Руси торговые приоритеты переместились из Киевского
в Галицко-Волынское княжество, где пересекались пути из западной, северной и восточной
Европы. Это в свою очередь обусловило и интенсивное культурное развитие указанного
региона. Литовское правление, установившееся на украинских землях со второй половины
XIV в., кардинально не повлияло на культурный процесс. Принцип литовской политики
«ничего не изменять и ничего не вводить» как нельзя лучше отвечал интересам подвластного
им населения. Кроме того, в определенной степени литовское правление обусловило
интенсивные связи указанных земель с Западной Европой и ее влияние на местную
культуру.

2. Наука и образование
В распространении образования, как и в развитии многих областей культуры, огромную
роль играли церкви и монастыри. Накануне монголо-татарского нашествия
распространение грамотности среди населения было достаточно широким.
Встречаются граффити - надписи на камне, стенах, дереве. Это свидетельства о
принадлежности предмета человеку, мастеру, просьбы к Богу, церковные тезисы,
полемика между духовными и светскими лицами (граффити Софийского собора),
загадки, пожелания князей своему пароду и т.д. В Звенигороде Галицком и в Берестье
найдены берестяные грамоты, в Звенигороде, Перемышле, Галиче, Львове - бронзовые
стилусы (писала) для письма на восковых табличках. Про существование школ на Волыни
можно сделать вывод из жития иконописца Петра, позднее митрополита. Его, когда он
достиг семи лет, «отдали родители книгам учиться». Церковная монополия на образование
придавала ему преимущественно богословский характер, применялся принцип слогового
обучения чтению и письму.
К сожалению, сведений об образовании в период нашествия очень мало. В основном они
относятся к Галицко-Волынскому княжеству, которое в силу своей отдаленности менее
пострадало.
Присоединение украинских земель к Великому княжеству Литовскому ознаменовало
новый период в развитии украинской культуры, в частности образования и науки. В
общекультурном отношении Литва значительно уступала Украине - ее язык стал языком
делопроизводства, дипломатии, частной переписки на территории Великого княжества
Литовского. Негосударственное положение украинского населения несколько позднее
негативно скажется на развитии культуры.
В этот период начальные школы существовали в городах, при больших церквях и
монастырях и в имениях некоторых магнатов. Обучали дьяки-«уставники», которым платили
зерном и другими продуктами. Учились или в доме дьяка, или в помещении при церкви.
Изучали чтение, письмо и церковное пение. Учебниками служили «Часослов» и «Псалтырь».
Кроме людей, получивших начальное образование, были и более образованные, которые
знали иностранные языки, работали в княжеских и епископских канцеляриях. Они готовили
тексты грамот, вели счета, дипломатическую переписку.
В конце XV в. в Польше и Литве начинается культурный подъем. Тут распространяются идеи
гуманизма, учение Яна Гуса и других деятелей Реформации. Через Польшу
прогрессивные идеи проникали в Украину и одновременно польская культура
обогащалась в ходе контактов с украинской. Выходцы из Украины обучались также в
университетах Европы. В документах парижской Сорбонны имена студентов-украинцев, а
также бакалавров, лиценциатов и магистров' встречаются уже со второй половины XIV в. В
середине XV в. в Сорбонне было уже несколько докторов украинцев (Юрий Дрогобыч,
Павел Русин). Юноши из Украины -дети шляхтичей, мещан - обучались и в Болонском,
Краковском, Пражском университетах.
Что касается науки, то в украинских землях получили большее развитие философские и
политические взгляды. Математические знания в XIII - XV вв. не получили особого
распространения. Цифровая система того времени была крайне неудобной: для каждого
разряда чисел (единиц, десятков, сотен) существовали особые буквенные обозначения с
титлом (надстрочный знак над буквой, обозначающий цифру); отсутствовало понятие
нуля; простые дроби обозначались словесно (одна шестая - «полтрети», 1/12 -
«полполтрети») и т.п. Десятичные дроби не применялись. Все это затрудняло математические
действия.
Космологические представления черпались из христианской и другой богословской
литературы, трактовавшей вопросы мироздания весьма противоречиво. Среди
сочинений такого рода в XIII - ХIVвв. наиболее популярным были компилятивное
дохристианское произведение «Книга Еноха» (П-I вв. до н. э.) и «Христианская
топография» Космы Индикоплова (ок. 549 г.). В первой мир представлялся как земля и семь
небес над ней, в каждом из которых живут духи, ангелы и различные светила. Во второй
Земля описывается в виде стола или прямоугольной доски и т.п. Большим шагом вперед
явилось возрождение в начале XV в. античных представлений о мироздании. В сборнике
«Странник со иными вещьми» (1412 г.) содержится прямое заявление о
шарообразности Земли. Рациональное осмысление природы мироздания было
существенно затруднено влиянием религиозно-мистического мировоззрения.
С постепенным развитием в XIV - XV вв, торговли, восстановлением дипломатических
связей, возрождением паломничества происходило расширение географического
кругозора людей. К этому времени относится составление множества рукописных
сборников, содержавших подлинные и подробные описания Константинополя,
Палестины, Западной Европы и других земель. Самым выдающимся памятником такого
рода, получившим популярность, является «Хожение за три моря» тверского купца
Афанасия Никитина, совершившего в 1466-1472 гг. путешествие по Волге и Каспию в
Персию, а затем в Индию.
Общественные идеи, связанные с осмыслением места человека в мире и обществе, а также
политические теории со времени утверждения христианства на Руси в основном
укладывались в рамки религиозного мировоззрения. В XIV - начале XV вв. Киевская Русь,
восприняв в основном философско-богословские течения Византии, отставала от нее по
уровню философского мышления, которое в рассматриваемый период и в самой Византии
переживало кризис. В украинских землях взаимодействовали и противодействовали
православие в традиционном понимании, слабые ростки рационализма (в виде ересей)
и исихазм (этико-аскетическое учение, включавшее систему психофизического контроля),
тогда как в Византии господствовали победивший исихазм и побежденный
рационализм. Идеологи исихазма развили взгляды раннехристианских учителей
церкви, открывая перед верующими возможность богопознания, духовного и дaжe
телесного единения с Богом через восприятие божественной энергии.
На Руси XIV - XV вв. было сильно учение о неизбежности конца мира и божественного суда
над человечеством. Из-за социальных потрясений эти идеи принимали форму реального
ожидания «второго пришествия» Христа..
Умонастроение эпохи, конечно не исчерпывалось этими идейными течениями, но в
них сфокусировались важнейшие жизненные представления человека XIV - XV вв., и
именно они предопределяли характер тех сдвигов, которые произошли в историко-
культурном процессе того времени.

3. Развитие книжного дела и литературы

Книжное дело в Украине, как и вся культура, в 30-50-е гг. XIII в. оказалось в тяжелейшем
положении. В источниках упоминается книгописание конца XIII в. в Киево-Печерском
монастыре, во Владимире-Волынском, Холме и Львове. Сохранилось всего около 200
рукописей и отрывков, созданных в конце XII - XIV вв.: в конце XII - начале XIII вв. - 28; в
первой половине XIII в. - 19; в XIII в. (без точной даты) - 83; во второй половине XIII в. -
34; в конце XIII -начале XIV в. - 35. Все они были написаны на пергаменте. Записи на
книгах свидетельствуют, что книги переписывались писцами владыческих кафедр,
митрополичьей канцелярии, причетниками церквей. Центрами книжной культуры являлись
Галич при Льве Даниловиче и его сыне Юрии, Холм, Перемышль, Полоцк, Волынь. При дворе
князя Владимира Васильковича - книжника и философа, существовала огромная мастерская
для создания книг. Среди его даров различным церквям: во Владимире, Берестье,
Вельске. Каменце, Луцке, Перемышле, Чернигове, летописец описывает 36 книг. Кожаная
оправа наиболее дорогих из них украшалась золототканным полотном,
металлическими накладками с изображениями, выполненными техникой перегородчатой
эмали. Все это создавалось местными ремесленниками. Некоторые книги были украшены
миниатюрами.
На украинских землях в XIII - XV вв. знали несколько видов письма. Сначала был «устав» -
без наклона, строго геометрической формы, напоминающий современный печатный шрифт.
В XIV в. с распространением делового письма его сменил «полуустав» (буквы поменьше, с
легким наклоном). В XV в. начали писать «скорописью», плавно соединяя соседние буквы.
Иногда буквы украшали вязью, они были вытянуты вверх и переплетались между собой,
образуя орнамент. Писали столбцами, не разделяя слов, сокращая их за счет гласных, которые
зачастую писали над строкой. Точку использовали произвольно. С XV в. появляется запятая
или точка с запятой вместо знака вопроса.
Переписывание книг было очень длительным, за день писали 2-4 листа. Первую, заглавную
букву в тексте - «инициал», писали крупнее и красивее, украшали. Обычно «инициал»
разрисовывали красной краской, от чего и сейчас говорят «писать с красной строки».
Завершали текст «концовкой» - небольшим рисунком. Часто это были две птицы, похожие на
павлинов. Самым сложным видом иллюстрирования книги были миниатюры. Их писали
художники на свободных листах кистью и красками. Так, в 1397 г. по заказу епископа Михаила,
киевским протодиаконом Спиридонием был оформлен цветными миниатюрами «Киевский
псалтырь». Сюжеты миниатюр были не только религиозными, но и бытовыми,
историческими, пейзажными.
Среди рукописей XIII в. преобладали книги, необходимые для совершения церковного
богослужения. Заметное место занимала византийская литература церковно-
поучительного характера: «Богословие» Иоанна Дамаскина, сочинения
Максима Исповедника, Федора Эдесского и Нила Синайского, сборники слов -
торжественники, кормчие книги (сборники церковных и светских законов). Последние
отразили изменение положения церкви, когда в Галицко-Вопынской .знмле была
учреждена собственная Галичская митрополия с кафедрами в Перемышле, Владимире,
Луцке, Холме и Турове.
В кормчих книгах отразилась работа по кодификации права: в 1262 г. в Украину была
привезена сербская кормчая с подробными объяснениями византийских юристов Алексея
Аристина и Иоанна Зонары, а в 1273 - 1280 гг. в окружении киевского митрополита Кирилла
была создана русская редакция кормчей, соединяющая материалы древнеславянской и
сербской редакций. Объяснения различных юридических казусов и установление норм
церковных наказаний, поучения монахам и мирянам включали в состав требников,
канонических сборников: послания владимирского епископа Симона и инока Поликарпа
(1214 - 1226 гг.), «Пять слов печерского игумена, позднее владимирского епископа
Серапиома» (1239-1275 гг.) и т.д.
Важнейший жанр литературы рассматриваемого периода -летописание. В Киеве оно
непрерывно велось до 1238 г., после чего сведения о нем пропадают, в Чернигове и
Переяславле до 1228 г. Главным же летописным произведением этого времени является
Галицко-волынская летопись, созданная во второй половине XIII в. и охватившая
события 1201 -1291 гг. Авторы летописей выступают с позиций среднего и мелкого
боярства, горожан. Тон и манера летописи конца XIII в. близки к византийским
историческим повествованиям императорских историографов. Известно, что при князьях
Данииле, Владимире Васильковиче, Мстиславе и Льве тоже были историографы,
располагавшие всем княжеским оборотом документов. Кроме того, в летописи есть
фрагменты, где текст не ограничивается рамками изложения по годам, представляют
собой живой и непрерывный рассказ, с далеким от церкви и ее книг тоном, что
подтверждает ее светский характер.
Все другие летописные тексты, составленные в этот период в разных местах Галицко-
Волынского княжества, представляли собой только попытки частных лиц дать описание
текущих событий, всегда на коротком отрезке времени, и не имели официального
характера.
Одним из ярких произведений древнерусской словесности является «Слово о
погибели Русской земли». Его считают началом несохранившегося сочинения о татаро-
монгольском нашествии. И хотя в «Слове...» неточно описаны география и
политическая история XIII в., но это сильное по литературным характеристикам, по
драматизму и патриотическому тону произведение.
В рассматриваемый период появляется ораторская, житийная и паломническая проза,
литературные сборники («Измарагд»), переведенные повести («Александрия»,
«Троянская война»). Особенностью литературы второй половины XIII - XV вв. является
внимание к религиозным и эстетическим переживаниям и отсутствие интереса к
личностным.
В устном народном творчестве этого периода зарождались новые формы, освобождались
от культовых элементов обрядовые песни. Основными жанрами были сказки, новеллы,
легенды, притчи, употреблялись пословицы и поговорки. Среди населения
распространялись рассказы про нашествие Батыя, легенды про киевского князя
Михайлика - героя борьбы против половцев, патриотические песни.

4. Архитектура и изобразительное искусство

Архитектура и искусство - это две области, наиболее пострадавшие от татаро-
монгольского нашествия. Строительство в Поднепровье фактически было прекращено и
развивалось только на территории Галицко-Волынского княжества, основываясь на
архитектуре времен Киевской Руси. Даниил Галицкий и его последователи
возрождают градостроительство, возводят ряд новых крепостей и отстраивают
старые, разрушенные ордынцами. Сюда из разоренных монголо-татарами городов
устремились многие мастера. Они основывали ремесленные слободы и выполняли
заказы князя.
Во второй половине XIII в. начинается строительство каменных замков: в Луцке,
Кременце, Хотине. Новые тенденции появляются в культовом строительстве: храмы
становятся подчеркнуто торжественными (церкви Успения и Ивана Предтечи в Холме,
храмы Иоанна Богослова и Дмитрия в Луцке, церковь Николая во Львове и т.д.). В их
архитектуре византийский стиль приобретает новые формы - переплетаются
византийско-русский и готический стили, храмы обильно декорируются резьбой, иногда
витражами (церковь Иоанна Златоуста в Холме) и фресками.
С конца XIV в. на архитектуру начинают оказывать влияние изменения в тактике
ведения войны и развитие военной техники. Возникают замки, полностью выстроенные
из камня и кирпича, укрепленные крепостными башнями и бойницами ( в Луцке,
Меджибоже, Кременце). Главными заказчиками становятся не только церкви,
монастыри и крупные феодалы, но и шляхта, окрепшие городские и сельские общины.
Укрепляются культурные связи с Западной Европой, в Украине упоминаются мастера
из Венгрии и Польши. Все эти тенденции отражаются в строительстве и внутреннем
убранстве бескупольных храмов, в которых вместе с продолжением традиций
архитектуры Киевской Руси реализованы творчески переосмысленные достижения
Запада.
В XV в. архитектура все чаще возвращается к киевским традициям. Строятся
деревянные храмы: церковь Святого Духа в Петеличе, собор Благовещения в Ковеле. В
небольших храмах, построенных городскими и сельскими общинами, ярко проявляется
оборонный характер, вызванный набегами татар и усобицами феодалов. Типичным
примером церкви-крепости является Покровская крепость в Сутковцах (XV и.).
На иконопись Галицко-Волынского княжества конца XIII - XIV вв. оказала влияние
киевская. Наиболее популярной темой искусства XIII в. было покровительство и
заступничество (икона Христа-Избавителя в Мельнике). Из произведений киевской
живописи известны иконы «Богоматерь Печерская» (ок. 1288 г.), «Игорева Богоматерь»,
«Николай с житием». Они уже в значительной степени лишены сурового аскетизма, лица
нарисованы мягко, детально выписана одежда. В XIV в. усиливаются народные мотивы.
Так, в сюжетах композиций «Рождества Христова» и «Успения Богородицы» уже
были бытовые и пейзажные элементы. Они присутствуют в росписи стен
Кирилловской церкви в Киеве (XIV в.), Онуфриевской церкви в селе Лаврове (XV в.),
армянского собора во Львове (XIV - XV вв.). Наиболее популярные сюжеты -
изображения Юрия Змееборца и «Страшного суда». Последний часто приобретал
сатирическое и антифеодальное звучание, под влиянием вкусов заказчиков - крестьян и
мещан. Мастером, в творчестве которого уже в XV в. было заметно влияние итальянского
искусства эпохи Возрождения, был Петр Ратенский, уроженец Волыни. Его перу
принадлежит икона «Богородица» во Владимире-Волынском соборе и так
называемая «Петровская икона» в Успенском соборе в Москве.
Из работ профессиональных художников сбереглась икона Богоматери-Одигитрии из
Покровской церкви Луцка, (XIII - XIV вв.). Известная Ченстоховская икона Божьей
Матери, такая популярная в Польше, в XIV в. была вывезена из Галичины. Ряду
украинских икон XV в., выполненных в русле художественных традиций Галицко-
Волынской земли, были свойственны лаконизм и целостность композиции, сдержанность
колорита и одновременно умение объединить контрастные цвета, эмоциональная
насыщенность образа-символа. Эти особенности стали в будущем одним из
компонентов национального своеобразия украинского изобразительного искусства.
В то же время во многих произведениях народного декоративного искусства
Западной Украины (ковры, вышивки, писанки) заметно использование и дальнейшее
развитие мотивов, которые существовали еще в средневековье.
На вторую половину XIII - XV вв. приходится дальнейшее развитие искусства
скоморохов - народных лицедеев, певцов, музыкантов, танцоров. При княжеских
дворах концентрировались певцы, которые сочиняли «хвалы» в честь боевых подвигов
князя и его дружины. В народной среде были распространены игровые, обрядовые и
трудовые песни. Кобзари исполняли думы в сопровождении игры на кобзе-
бандуре или лире.
Таким образом, несмотря на тяжелые условия иноземного господства, оригинальная и
высокохудожественная культура украинского народа, продолжая традиции
древнерусской культуры и поддерживая связь с западноевропейской, не только не
пришла в упадок, но и сохранила высокий уровень развития.
Во второй половине XIII - XV вв. украинские земли переживали определенный упадок
культуры, связанный с последствиями монголе - татарского нашествия и утратой
Киевом значения политического, торгового и культурного центра Руси. Главным
очагом развития украинской культуры в это время становится Галицко - Волынское
княжество, менее разоренное и имевшее благоприятное геополитическое положение. В
культуре XIII - XV вв. заметным становится западно - европейское влияние. Его
сочетание с местными традициями определило культурное содержание эпохи.
Значительных высот достигли научные знания в гуманитарных областях: философии,
истории. Развивались светские мотивы в литературе. Архитектура храмов приобретает
черты готического стиля, распространенного в городском строительстве Европы.
Продолжалось развитие различных жанров народного искусства: декоративно-
прикладного, музыкального, театрального. Народное творчество обогащалось
героическими, освободительными мотивами.
Несмотря на постепенную утрату собственной государственности (Орда, Литва, Польша),
украинская культура продолжала поступательно развиваться.

IV. РАЗВИТИЕ УКРАИНСКОЙ КУЛЬТУРЫ В УСЛОВИЯХ НАЦИОНАЛЬНО-

ОСВОБОДИТЕЛЬНОГО ДВИЖЕНИЯ (ХVI-ХVIII вв.)

1. Предпосылки и условия культурного подъема в Украине в XVI – первой

половине XVIII в.
2. Книгопечатание и литература.
3. Образование.
4. Новые области науки.
5. Искусство.
1. Предпосылки и условия культурного подъема в Украине в XVI - первой половине
XVIII вв.
ХVI-ХVIII вв. - исключительно сложный период в жизни народа Украины. После
ликвидации монголо-татарского ига в XIV в. на территории Украины не удалось создать
национальное государство. Однако национальная культура сохранилась и даже
оказывала влияние на культуру соседних народов. Это объясняется тем, что в отличие от
традиции государствообразования Украине удалось сохранить культурные традиции
Киевской Руси, развитую материальную и духовную культуру. Здесь в XVI в. было до
20 крупных городов с населением в 10-15 тыс. жителей, в которых процветало
ремесленное производство. Во Львове, Киеве и др. городах насчитывалось около 300
ремесленных специальностей. В городах существовали школы при церквях и монастырях,
аптеки, цирюльни. Развитию товарно-денежных отношений способствовало
Магдебургское право. На Волыни и в Галичине все шире практиковалось
строительство светских сооружений не из дерева, а из камня и кирпича. В XV в. во
Львове был построен водопровод. И .Нечуй-Левицкий в романе «Иван Выговский»
отмечал, что в домах не только аристократии, но и мещан для праздничного стола готови-
лось 30-40 и более наименований блюд.
Данные примеры свидетельствуют, что несмотря на колоссальные разрушения, нанесенные
иноземной агрессией в предыдущие века, земля

Украины сохранила высокий культурный потенциал, что явилось одной из предпосылок

культурного подъема в XVI в. Другим фактором, влиявшим на развитие культуры в
Украине в рассматриваемый период, была национально-освободительная борьба
украинского народа против иностранной агрессии я оккупации. И если отношения
с Великим княжеством Литовским носили цивилизованный характер, то с Польшей
и Крымским ханством Украине приходилось вести ожесточенную борьбу. В это время в
Европе возрос спрос на продукцию сельского хозяйства. Испания, которая в
предыдущие века была «житницей Европы», больше не справлялась с этой
задачей. Нужны были новые поставщики и на эту роль претендовала Польша.
Польские феодалы выжимали из Украины максимум прибыли, но защитить ее от набегов
турок и татар оказались не в силах. В этих условиях все культурные процессы
переплетались с национально-освободительной борьбой, которая велась на два фронта.
Так, борьба против наступления католической церкви на православную была частью
борьбы против Речи Посполитой, борьба за выход к Черному морю и создание
украинского флота была неотделима от борьбы с Османской империей и Крымским
ханством.
Важную роль в развитии украинской культуры в XVI - первой половине XVIII вв.
играла позиция социальной элиты. Украинские феодалы, верхушка духовенства в условиях
господства Речи Посполитой. отказываются от национальной культуры - языка,
традиций, православной веры - и воспринимают польскую культуру. Один из украинских
публицистов - Мелетий Смотршткий - в полемическом трактате «Тренос» («Плач»)
отразил скорбь православной церкви по покинувшим ее династиям Вишневецких,
Збаражских, Слуцких и др., прежде преданных вере своих предков, В этой исторической
ситуации роль духовного лидера народа сыграло самобытное,
сформировавшееся в ХV-ХVI вв. сословие - казачество. Именно казачество подхватило
традицию национальной государственности,
( выступило защитником православной церкви, украинского языка. Среди православного
населения украинских городов возникали братства - религиозно-национальные
организации. Такая организация создавалась вокруг приходской церкви и. вначале
занималась только ее поддержкой, помощью бедным. Средства при этом складывались из
определенных «членских» взносов. Постепенно братства начинают расширять сферу своей
деятельности, занимаются политическими, культурными делами. К ним примыкают
некоторые знатные роды. Своей просветительской, литературной
деятельностью прославилось Львовское братство.
Принципиальное значение для культуры имели события, связанные с религиозной
унией. В 1596 г. в Бресте был созван собор для провозглашения унии (союза)
православной церкви и католической. Польское правительство видело в этом
средство усиления своего влияния в украинском обществе. Православные же епископы
Украины пошли на сговор, надеясь укрепить личную власть. В 1596 г. был осуществлен
не союз церквей, а создана новая Украинская греко-католическая (униатская) церковь,
православная по обрядности, но административно подчиненная Риму, Брестская уния
вызвала горячие споры, четко выявила позиции, ускорила консолидацию украинских
культурных сил.
Еще одним важным фактором, влиявшим на культурную жизнь в Украине, были идеи
Возрождения и Реформации, которые приходят из Западной и Центральной Европы.
Иначе и быть не могло, поскольку в городах Украины проживало этнически
разнообразное население: поляки, немцы, евреи, армяне, итальянцы, греки и др., что.
способствовало взаимопроникновению различных культур. Идеи гуманизма привносят в
Украину, прежде всего в ее центральные и западные регионы., итальянские
промышленники, купцы, архитекторы. В XV в., когда под ударами Турции пришли в
упадок итальянские колонии в Крыму, часть генуэзских купцов переселилась во Львов и
Киев. С другой стороны, дети украинских вельмож учились в университетах Праги,
Кракова, Болоньи. Достаточно вспомнить имена украинского поэта XV в, Павла Русина,
профессора медицины и астрономии из Дрогобыча Юрия Котермака и др. В украинской
культуре распространяются идеи пантеизма в философии, антропоцентризма в
искусстве, отказа от схоластики в науке. Но это не было простым заимствованием,
ренессансная идеология получила на украинской культурной почве новые формы.
Таким образом, в XVI - первой половине XVIII вв. ряд обстоятельств влияли на развитие
украинской культуры. Несмотря на неблагоприятные условия, в частности,
национальное угнетение, наблюдается активное и многогранное развитие культуры
Украины.

2. Книгопечатание и литература.
Влияние идеологии Возрождения и Реформации нашло выражение в развитии
литературы и книгопечатания. Изобретение И.Гуттенберга, переход от папируса и
пергамента к бумаге в XV в. были предпосылками активного развития книжного дела в
Европе. Большинство книг в этот период печатались на латинском языке.

В конце XV - начале XVI вв. первые книги на церковнославянском языке напечатали Юрий
Дрогобыч (Котермак) в Риме, Фрашшск Скорина в Кракове и Швайпольт Фиоль в Праге.
Непосредственно в Украине первопечатником стал бежавший из Москвы от
преследований реакционного духовенства в 60-х годах XVI в. Иван Федоров. В 1573 г.
Федоров при помощи меценатов создал во Львове первую типографию, где годом позднее
напечатал знаменитый «Апостол» зборник описаний жизни святых. Через некоторое
время Федоров разорился, заложил типографию и переехал в г.Острог, в имение князя
В.К.Острожского - одного из сохранивших преданность православию. В 1581 г. здесь была
напечатана «Острожская Библия» - первое издание Библии на церковнославянском
языке. Ее экземпляры купили королевские библиотеки Швеции и Франции, что
свидетельствовало о высоком уровне издания. В Москве Библия переписывалась, так
что «Острожская Библия» долго оставалась единственным подобным изданием.
Дело И.Федорова получило развитие по всей Украине. Уже в первой половине XVII в.
насчитывалось около 20 типографий, самой крупной из которых была типография в
Киево-Печерской Лавре. Типографии создавались на средства меценатов, Войска
Запорожского. Активно занимались организацией типографий братства.
Наряду со стационарными типографиями были передвижные. К середине XVII в.
насчитывалось уже около 40 различных типографий. Наибольший удельный вес в печатной
продукции имели книги религиозного характера, но издавались также научные
трактаты, справочники, календари, учебники. Некоторые учебники играли важную
роль в деле образования. Так, грамматику, автором которой был М.Смотрицкий (1619
г.), М.Ломоносов назвал «вратами учености». Она переиздавалась более 150 лет
практически в неизменном виде. Примечателен факт, что в домашних библиотеках
богатых львовских мещан насчитывались десятки и сотни книг. В 1776 г. во Львове
впервые в Украине стала издаваться газета.
В российской части Украины в XVIII в. царское правительство проводит реакционную
политику по отношению к книгопечатанию. Были запрещены публикации на украинском
языке, введены цензурные ограничения. В инструкции типографиям, которая появилась в
20-х годах XVIII в., говорилось, что книгопечатание должно осуществляться так,
чтобы «никакой розни и особливого наречия не было». Из-за штрафов, наложенных на
Черниговскую типографию, она обанкротилась. После ликвидации Запорожской Сечи в
1775 г. книгопечатание на украинском языке пришло в упадок.
Развитие книжного дела было толчком для развития литературы. Эта сфера культуры в
полной мере отражала переходный характер эпохи, когда происходило формирование
национального языка, новых стилей и жанров, поднимались новые темы, которые в
предыдущие века считались запретными или ненужными. Наиболее ярко новые тенденции
отражала переводная литература. В XVI в. были переведены и опубликованы различные
научные трактаты и справочники, например, медицинский справочник «Аристотелевы
врата». Распространяются переводы Святого Письма, которые представили такой жанр,
как агиография. Одним из наиболее ценных считается «Пересопницкое Евангелие»,
изданное в 1561 г. Перевод с болгарского языка и подготовка к изданию были сделаны
монахами Пересопницкого монастыря на Волыни.
Наряду с переводной литературой появляются оригинальные произведения. В XVI в.
отмечается расцвет украинского эпоса - создаются думы, баллады, исторические песни,
которые Т.Шевченко ставил выше гомеровских поэм. Например, популярными были циклы
дум «Маруся Богуславка», «Самило Кишка» и др. Эпические произведения
посвящены освободительной тематике, в них воспеваются рыцарство и героизм,
братство и верность православию.
Всплеск литературного процесса в Украине был связан с Брестской церковной унией.
Видное место в такой ситуации в литературном творчестве занял жанр полемической
литературы, возникший как реакция на экспансию католической церкви в Украине.
Писатели-полемисты Мелетий Смотрицкий в произведении «Тренос», (греч. -«плач» - плач
православной церкви из-за отступления ее детей); Захар Копыстенский в «Палинодии»
(«книга обороны»), Иван Вышенский в «Совете об очищении церкви» выступали против
вмешательства польского правительства в дела православной украинской церкви,
разоблачали его политику по принципу «чем хуже, тем лучше». Дело в том, что
назначаемые Сеймом православные священники зачастую были недостаточно
образованны, отличались сомнительными моральными и личностными качествами. Один
из таких священников, Кирилл Терлецкий, предстал перед судом за убийство и
изнасилование. Имели место вымогательство денег у прихожан, распродажа церковного
имущества и земель. В итоге, по замыслу проводивших такую политику, вытеснение
православной церкви католической было бы неизбежным.
Однако полемисты не ограничивались проблемой борьбы с наступлением католицизма. В
своих произведениях они поднимали вопросы реформирования самой православной
церкви, ее удешевления, коллективного управления ее делами, высмеивали косность и
консерватизм православных иерархов. Кроме того, поднимались и социально-
политические проблемы: неравноправия людей, эксплуатации человека человеком и
одного народа другим. Особый полемический пафос выделяет произведения Ивана
Вышенского. К примеру, в «Послании к епископам» он разоблачает духовенство как
забывших Бога корыстолюбцев. Единственным способом спасения человека от эгоизма и
жестокости мира он считал монашество. Сам Вышенский эмигрировал в Грецию и стал
монахом-отшельником в одной из святых пещер на горе Афон.
Новым литературным жанром стала поэзия. В ХVI-ХVII вв. поэтические произведения
чаще всего создавались странствующими дьяконами и подьячими - учениками духовных
школ. В период летних каникул они путешествовали и писали стихотворные произведения
по заказу, с целью заработка. Содержание этих стихов могло быть хвалебно-
величальным (панегирик) или связанным со смертью и похоронами кого-либо из знатных
людей (мадригал). Лишь немногие стихи были авторскими: Касиян Сакович - «Вирши на
жалостный погреб гетмана Сагайдачного», Кирилл Ставровецкий - сборник стихов
«Перл многоценный», Александр Митура - «Узор добродетелей» и др.
Украинские поэты часто использовали библейские темы, много внимания уделялось
проблемам морали, религии, что отвечало вкусам того времени. В то же время в этих
произведениях редко присутствуют художественные образы, иносказание,
метафора. Все это придает поэзии ХVI-ХVII вв. несколько наивный безыскусный
характер. Надо учесть и то, что литературной нормы в украинском языке еще не было, в
связи с чем стихотворные произведения того времени трудно воспринимаются
современным читателем. Тем не менее украинская поэзия в XVI -первой половине XVIII
вв. переживала важный этап своего развития. Авторы использовали т.н. силабическую и
несилабичсскую системы построения строк, умели использовать рифму и стихотворный
размер. Часто использовались 4-х и 5-тистопный ямб и хорей. В XVIII в. наибольшие
достижения поэтического искусства были связаны с именем Григория Сковороды.
В XVII в. популярной становится драматургия. Наиболее распространенными были два
вида драмы: религиозная и школьная. Религиозная драма, в свою очередь,
подразделялась на три формы: мистерия - таинство искупления грехов людей Иисусом
Христом; миракл - события из жизни святых; моралите - драмы, где выступали
аллегорические фигуры Души, Любви, Гнева, Зависти и т.д. и велись разговоры
поучительною характера.
Школьная драма разрабатывала не только религиозные, но и светские темы. Ее цель
состояла прежде всего в помощи ученикам и студентам в их изучении произведений
греческих и римских авторов, а. также Библии. В учебных заведениях ставились
спектакли, в которых принимали участие десятки и даже сотни человек. Поэт Дмитрий
Туптало создал рождественскую драму «Комедия на рождество Христово», Симеон
Полоцкий - драму «О Навуходоносоре», Григорий Конисский - «Воскресение мертвых».
Своеобразным литературным жанром были летописи. Не являясь историческими
исследованиями в полном смысле, летописи соединяют черты науки и искусства. Если
первые редакции Киевской летописи, созданной в начале XVI в., тяготели к древнерусской
стилистике, то более поздние редакции имеют признаки нового времени. В XVII в.
появились летописи, отразившие наиболее яркие и важные события того времени -
формирование казачества, Освободительную войну 1648-1657 гг. и др. - летопись
Самовидца, Григория Грабянки, Самуила Величко, монастырские летописи. Наряду с
документами авторы летописей использовали фольклорные источники, собственные воспо-
минания. Летописи сыграли важную роль в развитии литературы и науки.

3. Образование.
Одной из отличительных черт украинской культуры XVI-XVПI вв. является особый
интерес, который проявляло общество к вопросам образования.
Так как культура развивалась в условиях польской экспансии столкновения
католической и православной церквей, то каждая из сторон стремилась использовать все
средства для усиления своего влияния. Своеобразным результатом такого противостояния
стала широкая сеть разнообразных школ.
Долго основным типом учебных заведений были начальные, парафиальные
(приходские) школы при православных монастырях и церквях. Уровень и формы обучения
в них уже не соответствовали требованиям времени. После же образования Речи
Посполитой в 1569 г. в Украине появились иезуитские коллегиумы - по сути высшие школы,
которые были хорошо организованы и финансово обеспечены. Их двери были
открыты и для украинской молодежи. Единственным условием приема в иезуитский
колледж было исповедование католицизма. Эти учебные заведения выполняли
функцию окатоличивания и ополячивания украинского населения.
Хотя многие представители украинской элиты ориентировались, как уже говорилось, на
чужую культуру и язык, нашлись все же патриотически настроенные богатые
феодалы, выступившие инициаторами создания православных школ, которые не
уступали бы иезуитским. Вообще традиции меценатства были в этот период весьма
выражены. Можно назвать имена князя Андрея Курбского, бежавшего от немилости
Ивана Грозного и в городке Миляновичи на Волыни создавшего целый культурный
кружок, князя Юрия Слуцкого, который в своем имении собрал многих деятелей культуры
Украины и Белоруссии, и др. Одним из наиболее преданных украинской культуре
людей был князь Василий Константин Острожский. В 1578 г. в своем имении он
открыл первое высшее учебное заведение" в Украине -православный коллегиум, куда для
работы были приглашены специалисты из ряда европейских стран. В коллегиуме
изучались древнеславянский, греческий и латинский языки и цикл дисциплин,
называвшийся по традиции «семь свободных наук»: грамматика, риторика, диалектика,
арифметика, геометрия, астрономия, музыка.
Инициатива князя Острожского нашла многих последователей. Наиболее активными из
них становятся братства, и, надо сказать, школьное дело входит в число их главных
забот. В 1584 г. было получено разрешение на эту деятельность, а в 1586 г. была открыта
первая братская школа во Львове. Только на Правобережье было создано около 30
подобных школ. Включается в создание школ и казачество, особенно в XVII в.
Утверждение в ходе Хмельниччины форм национальной государственности, полкового
деления, местного самоуправления вели к массовому открытию начальных школ. Своя
школа действовала в Запорожской Сечи.
К началу XVIII в. в Украине насчитывались сотни школ, в частности, на Левобережье
более 1000. Практически в каждом крупном селе, в городках и городах были школы.
Они отличались демократичностью уставов, в них бесплатно учились дети всех
сословий, в том числе и сироты.
В Европе в это время формируются два по сути противоположных подхода к обучению и
воспитанию. Если во Франции нашли поддержку идеи Руссо и Песталоцци о свободном
развитии духовных сил и способностей человека через интерес, через игру как форму
обучения, то в Германии преобладало мнение о необходимости жесткой регламентации
и контроля за учебой, постоянного надзора учителей. Данные тенденции находили
отражение и в Украине, что проявлялось в ходе конкурентной борьбы православных и
иезуитских школ. О напряженности борьбы свидетельствуют примеры закрытия ряда
братств и братских школ на западе Украины. Даже Острожский коллегиум прекратил
существование после смерти князя Константина. Его внучка Анна-Элоиза на ее базе
открыла иезуитский коллегиум. Львов Польша считала своей землей, ив 1661 г.
правительство открыло здесь университет, первый в Украине.
Наступление иезуитов привело к перемещению центра культурной жизни с запада Украины
на Левобережье. В XVI в. запорожское казачество сформировалось как сословие. К 1620 г.
Брестская уния по сути потеряла свое значение в центральном регионе Украины. С помощью
Войска Запорожского, его гетмана П.Сагайдачного была восстановлена православная
митрополия.
Средоточием культуры в Киеве стала Печерская Лавра и Киевское братство. В 1632г.
митрополитом становится Петр Могила, который провел ряд реформ, способствовавших
восстановлению авторитета православной церкви: утверждены новые правила освящения
иерархов, введена проповедь как форма богослужения, возвращены земли и помещения,
которые церковь потеряла в связи с Брестской унией. В то же время Могила не был
реформатором в европейском смысле. Наоборот, он стремился усилить влияние церкви на
политическую сферу.
Важную роль П.Могила сыграл и в деле развития образования. В 1632 г. на базе братской
школы и школы Киево-Печерской Лавры был создан новый коллегиум, который был
назван его именем. В основе 12-летнего курса обучения находились «семь свободных наук».
Учились дети всех сословий - от аристократов до казаков и крестьян. В учебном процессе
использовались такие прогрессивные формы, как дискуссии, театральные представления,
поощрения лучших учащихся (студеев), сдача экзаменов комиссии (а не одному
профессору), совместные мероприятия студентов и преподавателей. Примечательно,
что коллегиум имел общежитие, что было редкостью в то время. В 1736 г. в коллегиуме
обучалось, кроме украинцев, русских и белоруссов, 127 студентов из других европейских
стран. В 1701 г. по инициативе гетмана Мазепы коллегиуму было присвоено звание
академии.
Многие воспитанники коллегиума сослужили службу России, так как в допетровскую
эпоху там не было высших учебных заведений европейского уровня. Подготовку
образованных людей осуществляли за границей, но отношение к ним в Москве было
настороженное. В связи с этим многие старались не возвращаться домой после
завершения образования. Из 30 человек, посланных на учебу царем Борисом Годуновым,
вернулся только один. Поэтому из Киева в Москву прибывает, например, Семен
Полоцкий, ставший учителем царевны Софьи, царевича Федора и других царских детей.
Из 23 ректоров Московской академии в XVIII в. 21 получил образование в Киеве, а из 125
ее профессоров - 95.
Как видно, отток образованных людей из Украины уже тогда шел полным ходом, что
являлось, безусловно, негативным для украинской культуры явлением. В XVII в. таких
людей называли «перелетными птицами».
В 1700 г. коллегиум появился в Чернигове, в 1726 г. - в Харькове, в 1738 г. - в Переяславе.
Таким образом, в XVI - первой половине XVIII вв. в Украине широко
распространилось школьное дело и идеи просвещения. Уникальным достижением был
высокий процент грамотных людей (до 90%). Положительной чертой была доступность,
несословный, демократический характер образования. Дети всех социальных групп
могли учиться, так как обучение было бесплатным. Однако образование было
достаточно оторвано от жизни. В частности, удельный вес естественных и точных наук
был очень мал. К примеру, в Киево-Могилянской академии факультет медицины был
открыт только в XIX в. Живой язык народа практически не внедрялся в учебный
процесс, который происходил, чаще всего, на латинском языке. Традиция широкого
начального образования была пресечена вместе с новым закрепощением украинских
крестьян к концу XVIII в. при Екатерине II.

4. Новые области науки.

Как уже говорилось, украинская культура долго развивалась без государственной
поддержки, при слабом участии социальной верхушки. Это приводило к отставанию
такой сферы культуры, как наука. Особенно это относится к естественным наукам, для
развития которых необходимы современное оборудование, финансовое обеспечение.
Что касается гуманитарных наук, то здесь успехи были весомее. В частности, в
самостоятельную область выделилась философия, хотя и довольно поздно по
европейским меркам - в XVIII в. В Западной Европе в это время утверждается
идеология Просвещения, которая выдвигает такие ценности, как рационализм,
демократизация различных сфер жизни, пантеизм в философии. Люди преклонялись перед
возможностями науки и просвещения, считая их безграничными. Но для мировоззрения
эпохи был характерен упрощенный, механистический взгляд на методы научного
исследования. Так, французский ученый П.Лаплас считал, что если известно начальное
состояние тел, то можно вычислить, что будет завтра и через !00 лет, так как законы
движения неизменны. Примерно так же рассуждал и М.В. Ломоносов.
Идеи Просвещения развивает такой философ, как Феофан Прокопович, воспитанник, а
в дальнейшем профессор и ректор Киево-Могилянской академии. В своих главных
работах «Правда воли монаршей», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской»
Прокопович изложил свою концепцию «просвещенного абсолютизма». Государственная
власть, по мысли философа, имеет божественный характер, а монарх является по сути
отцом для своих подданных. Подобно Т.Гоббсу, Прокопович утверждает, что люди,
опасаясь «войны всех против всех», создают государство, которое защищает их от
внутренних и внешних врагов. Однако, в отличие от Дж.Локка и Ш. Монтескье, считал,
что люди передают заботу о соблюдении своих прав государству навсегда. Народные
массы должны подчиняться монарху, тем более, что просвещенный правитель не будет
ни злым, ни несправедливым. Но народ обладает в некоторых случаях и активными
функциями - он может высказывать свое мнение, критиковать политику монарха и даже
выбирать его, если наследника престола по тем или иным причинам не окажется.
Достаточно идеалистическая логика Прокоповича базировалась на его взгляде на
человека. Природа заложила в человека добро, зло появляется из общества, от бедности.
Зло, считал Прокопович, можно победить с помощью просвещения. Признание у народа
активной функции, о которой писал Прокопович, является одним из существенных
завоеваний отечественной общественной мысли.
Особое место в истории украинской, да и мировой философии, занимает Григорий
Сковорода. Подобно европейским просветителям, он преклонялся перед разумом, наукой.
Но постижение человеком мира с его жестокостью и эгоизмом не сделает человека
счастливым. Счастье дает человеку свобода, самопознание и «сродный», то есть
творческий труд. Свободный творческий труд и просвещение развивают в человеке
добрые начала, заложенные природой - так рассуждает Сковорода в произведениях
«Благородный Эродий», «Убогий жаворонок», «Пчела и Шершень» и др.
Сковорода однозначно отвергает мировоззренческое положение эпохи Возрождения о
«сильной личности», много желающей и много достигающей. В чрезмерной социальной
активности, стремлении овладеть миром с помощью разума, знаний, воли, оружия
философ усматривает одну из главных причин всех бед современной ему жизни. Желание
богатства, славы и власти вселяют в душу злобу, зависть, жестокость, вечное
недовольство собой и всем. Выход из противоречия человеческого бытия один -
отречение от лишних желаний, жажды славы и власти, ограничение потребностей
человека куском хлеба и водой. Бог сделал трудное ненужным, а нужное нетрудным -
утверждает философ.
Преклоняясь перед разумом, Сковорода был далек от абсолютизации его возможностей.
Насколько свет разума может достигать истины, настолько он может и заблуждаться.
Человек доходит до истины и сердцем, и такой путь может быть более коротким.
Выдвигая положение о важной роли, которую играет в человеческой деятельности
интуиция, эмоциональная и подсознательно-бессознательная сферы, философ на столетия
опередил свое время. Исключительно актуальна и его мысль о гармонии отношений между
людьми и природой, которую Сковорода считал божественной. Человек не должен
считать природу чем-то неживым и бездушным, и тогда, подобно древнегреческому
Антею, он будет бесконечно черпать из нее силы.

5. Искусство.
По своей сложности с развитием науки сопоставимо становление профессиональной
художественной культуры. Если в Западной Европе искусство XVI в. - это искусство
позднего Возрождения, то в украинской культуре некоторые ренессансные
тенденции переплетались со средневековыми.
Новизна заключалась уже в том, что в XVI-XVП вв. в Украине складывается несколько
школ церковной монументальной живописи и иконописи. Ведущая школа художников
сформировалась в XVII в. в киевских монастырях. Художники работали
преимущественно в жанрах монументальной живописи, иконописи, гравюры и графики. В
работах таких иконописцев, как Федор Сенькович, Николай Петрахнович, Иван
Руткович заметен отказ от средневековых

эстетических канонов, утверждение реалистичности и жизнерадостности. Эти же

тенденции присутствуют в росписях Успенского собора и Троицкой церкви Киево-
Печерской Лавры, в церквях Полтавы, Переяслава и др. Характерно, что московское
духовенство не одобряло такого творческого подхода украинских художников, когда
святые изображались «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частью храмовой
живописи стал портрет. В росписях храмов изображали исторических лиц. Например, в
алтарной части Успенского собора помещены 85 портретных изображений - от князя
Владимира до Петра 1.
Переходную роль между иконописью и светской портретной живописью сыграли парсуны -
портреты, выполненные приемами иконописной техники. Семьи казацкой старшины,
привилегированное положение которых все более упрочивалось, во множестве
заказывали свои портреты. Модным стало иметь собственную картинную галерею.
Художникам иногда даже заказывали картины, изображающие крестьян. Ко второй
половине XVIII в. складывается традиция уже в полном смысле слова портретной
живописи. Но в это же время проявляется тенденция отъезда из Украины талантливой
молодежи в Петербург, в Академию художеств. Так, самые крупные художники России
того времени: Д.Левицкий - родом из Киева, В.Боровиковский - из Миргорода.
Украинцем был создатель исторического жанра в российском академическом
искусстве А.Лосенко.
Совершенно особым жанром стала «народная- картина». Это - в первую очередь - серия
казацких образов: «Казак с бандурою». «Казак Мамай». Как элемент народного быта
такие картины сохранялись до начала XX в.
В архитектуре влияние Западной Европы было связано с архитектурным стилем барокко.
Он предполагает обилие украшений снаружи и внутри здания, сложность архитектурной
конструкции, полет фантазии архитектора. Наибольший удельный вес в городском
строительстве имели светские здания - дворцы вельмож, магистраты, школы, рынки.
Популярны были фонтаны и парки, которые разбивались в соответствии с
традициями французского, или регулярного, парка. Симметричное расположение
насаждений, придание геометрически правильных форм кустам и деревьям,
экзотические цветы - такие требования соответствовали вкусам знати в тот период. Чем
меньше парк или сад был похож на лесные заросли, тем больше он нравился. И только со
второй половины XVIII в. эта традиция изменилась: в моду входят английские парки
(ландшафтная планировка), а барокко все чаще соседствует с иными стилями.
Облик украинских городов изменялся и в связи с тем, что наряду с деревянными
постройками создается все больше каменных зданий. Однако характерно, что при
застройке городов не руководствовались единым архитектурным планом, как это было
принято в эпоху Возрождения. Кварталы и улицы размещались довольно хаотически.
Только в конце XVIII в. новые города юга Украины - Одесса, Николаев, Мариуполь -
имеют прямоугольные и квадратные кварталы, четко выделенный центр.
Кроме светских сооружений в ХVI-ХVШ вв. строились, безусловно, и храмы, которые
становились настоящим украшением города. Именно в храмовой архитектуре наиболее
наглядно и полно проявлялись черты барокко, который часто переплетался с элементами
классицизма и рококо. Гордостью Львова стали, например, храмы и храмовые сооружения,
построенные по проектам представителя швейцарской архитектурной школы Петра
Красовского - Корняктовская башня и Трехсвятителъская часовня (XVI в.); Паоло
Доминичи Романуса (Павла Римлянина) - Успенская церковь (ХУЬХУП вв.); Бернарда
Меретини -Собор Святого Юра (XVIII в.). Шедевры архитектурного искусства были созданы
в Киеве: Андреевская церковь Бартоломео Растрелли, колокольня К1 .ево-Печерской Лавры
Иоганна Шеделя, Покровская церковь Ивана Григоровича-Барского (все в XVIII в.). В
творчестве киевских архитекторов заметен синтез европейского барокко и украинских
архитектурных мотивов - орнамент, символика, выбор цвета и др. Данное явление получило
название украинского, или казацкого, барокко.
Значительное развитие получило музыкальное искусство. Уже в XVI в. в Украине широко
использовались ноты. Популярны были сборники праздничных песен - ирмологионы,
которые печатались в типографиях. Нотную грамоту изучали студенты коллегиумов, а в
XVIII в. музыкальной столицей Левобережья стал Глухов. Здесь была открыта музыкальная
школа, где изучали вокал, тру на скрипке, флейте, гуслях, арфе. Большинство выпускников
попадало по традиции в Москву и Петербург. К примеру, половину хористов царской
капеллы составили выходцы их Украины. И хотя в XVIII в. местная знать также стремилась
создавать в своих имениях вокальные и инструментальные капеллы, лучшие, наиболее
талантливые музыканты все же становились «перелетными птицами». Типичной является,
например, судьба композитора Дмитрия Бортнянского, который попадает в Москву еще в
детстве. Тем не менее в его творчестве неоднократно присутствовали украинские мотивы.
Два других талантливых композитора XVIII в. - Максим Березовский и Артемий Ведель -
были более тесно связаны с Украиной.
Воспитанники Киево-Могилянской академии, они учились и у итальянских мастеров.
Композиторы работали в разных жанрах, в частности оперном, но преобладала все же
церковная музыка. Шедеврами для своего времени считаются вокальные концерты,
рассчитанные на полифонию (многоголосье).
*
XVI - первая половина XVIII вв. явились важным этапом развитая украинской культуры.
Выделившись из массива древнерусской культуры в предыдущие столетия, молодая
культура оказалась в условиях, которые, казалось бы, должны были привести ее к
исчезновению, ассимиляции другими культурами. Но в народе нашлись силы,
обеспечившие не только выживание, но и дальнейшее развитие украинской культуры как
самобытной, со свойственными только ей чертами. Развитие украинской культуры
происходило в тесной связи с подъемом национально-освободительного движения
против Речи Посполитой, пиком которой стала война 1648-1657 гг. Однако раздел
украинских земель между двумя империями, свертывание автономии Украины российским
царизмом, ликвидация гетманщины, запрет публикаций на украинском языке,
русификация верхушки украинского общества к концу XVIII в, вновь создали тяжелую
для украинской культуры ситуацию.
 V. ТРАДИЦИОННАЯ КУЛЬТУРА УКРАИНСКОГО НАРОДА

1.Основные занятия и материальная культура.

2.Мировоззренческие представления.
3.Календарные праздники и обряды.
4.Семейная обрядность.

1. Основные занятия и материальная культура.

Украинцы - этнос с древней высокоразвитой земледельческой культурой. Именно это
занятие обусловило и традиционный быт, и материальную культуру, и систему
основных праздников и обрядов (по сути кадендарно-земледельческих), и
мировоззрение, и духовные ценности нашего народа.
Благоприятные климатические условия, плодородные земли объективно способствовали
тому, что во всех историко-этнографических зонах Украины (кроме Карпат) пашенное
земледелие стало основной отраслью хозяйства, оно дополнялось огородничеством и
садоводством. С земледелием у украинцев было связано и животноводство. Кроме
основного производящего хозяйства сохранялись древние вспомогательные занятия
- рыбная ловля и охота.
Традиционное украинское крестьянское хозяйство было преимущественно
натуральным. Семья обеспечивала себя всеми основными продуктами питания.
Многие предметы обихода тоже изготавливались в домашних условиях. Более
сложные ремесла и промыслы превращаются в профессиональные занятия (хотя и
ремесленники вели приусадебное хозяйство).
В общественной жизни украинского села до конца XIX в., как у русских и белорусов,
несмотря на развитие капитализма, сохранялись многие патриархальные
отношения. Значительное место занимала соседская община-«громада». Характерны
были многие традиционные коллективные формы труда - «толока», «супряга». Обычно
они проходили в выходные и праздничные дни, на добровольных началах и без оплаты
за выполненную работу. Чаще всего участниками «толоки» были соседи, родственники,
кумовья. Таким образом, выполняли различные полевые (пахали, сеяли, собирали
урожай, заготавливали сено) и домашние работы (копали колодцы, строили дома и другие
хозяйственные сооружения; пряли лен, шерсть, заготавливали продукты питания и
т.д.), После выполненной работы накрывался стол, устраивался праздник.
В процессе развития сельской общины возник институт самоуправления. Это прежде всего
«загальний схід» - общее собрание представителей от всех хозяйств (аналогичные
институты были у русских и белорусов, они сохранялись еще со времен Киевской Руси).
Общее собрание избирало старосту села («війта»), сотских, десятских. Если они не
справлялись со своими обязанностями, их переизбирали досрочно. На всех этапах своего
существования сельская община осуществляла функции охраны и передачи
традиций. Она контролировала все стороны жизни крестьян: следила за сохранением
морально-этических и обычно-правовых норм. Хотя, если сравнивать сельскую общину у
украинцев и русских, то у последних она была прочнее. В Украине традиционные связи
были существенно нарушены в ходе национально-освободительной войны середины
ХVII в.
Поселения и жилища. В Украине в зависимости от природно-географических,
социально-экономических, исторических условий сформировалось три зоны сельских
поселений: северная, центральная и южная. Для северной (Полесье, Волынь)
были/характерны многодворовые поселения уличного типа. В центральной зоне
(украинской лесостепи) до XVIII в. были распространены вольные и нерегулярные
поселения. С развитием капиталистических отношений, тут возникают уличные,
радиальные, шнуровые и другие виды регулярных поселений, созданных по
проектам. В южной зоне, которая охватывает часть Слобожаншины, Таврию,
побережье Черного и Азовского морей, застройка велась преимущественно по проектам
помещиков или администрации и имела квартальную или гнездовую форму планировки.
Кроме многодворных поселений повсеместно были распространены и однодверные -
хутора.
Крестьянское жилище. - хата была глинобитной или срубной, побеленной изнутри и
снаружи и состояла из двух или трех помещений. Бедняцкая хата была однокамерной. Пол
делали из глины, четырехскатную крышу крыли соломой, камышом или дранкой. Сам про-
цесс строительства хаты был целым ритуалом, призванным обеспечить
благополучие семьи. Пристальное внимание уделялось выбору места постройки. Дом
нельзя было строить на перекрестках дорог, на местах погребений. Существовал обычай
насыпать на предполагаемое место строительства немного зерна. Если на следующее
утро кучка была потревожена, выбирали другое место. И начинать строительство
желательно было только во вторник или четверг.
Интерьер украинского жилища, при наличии местных особенностей в различных
историко-этнографических районах, был однотипным и далеко не случайным.
Многовековой опыт обусловил рациональность и эстетичность внутреннего пространства.
Каждая зона в доме имела свое назначение и соответствующую обстановку.
При входе в хату, как правило, слева устьем к длинной стороне дома располагалась
печь - основной элемент планировки, «кормилиця, лікувальниця, нагрівальниця і
розважальниця». Ее обычно белили и разрисовывали узорами (особенно, если в доме была
дочь на выданье). Выполняя ряд важнейших практических функций, печь при этом была
самым таинственным и загадочным местом в жилище, языческим центром христианского
дома. С ней было связано множество обычаев и поверий. В образе семейного очага печь
фигурировала в обряде сватовства, когда засватанная девушка «колупала» пальцем
побелку печи, как бы прося защиты у родимой. Уходя из родного дома, невеста уносила с
собой несколько угольков из материнской печи. Кусочек печной обмазки клали в
рубашку, которой оборачивали новорожденного, защищая его от нечистой силы. А
после похорон родные держались за печь, чтобы не тосковать по умершему (или не бояться
его). По представлениям крестьян печь была местом перехода из обычного мира в тайный.
Вселяясь в новый дом, хозяйка на помеле или хлебопечной лопате «переносила»
домового, жившего под печью. А чтобы он не исчез, хозяева закрывали печь
заслонкой, уходя из дома. Крестьяне верили, что через печную трубу улетают на свои
собрания ведьмы, в печи же они готовят колдовские зелья. Беременным женщинам,
выпекающим хлеб, особенно пасхальные куличи, запрещалось разговаривать, иначе
ведьма похитит ребенка. Для защиты роженицы от нечистой силы ухват ставили
непременно рогами к печи.
По диагонали от печи находился Красный угол - христианский центр дома. Здесь
обязательно висели иконы, украшенные рушниками, зажигалась лампада,
хранились священные книги, освященная вода и свечи. На Рождество и Пасху сюда
ставили ритуальную еду. Красный угол считался самым почетным местом в доме, куда
сажали дорогого гостя, оказывая ему уважение. Под образами сидели молодые на
свадебном пиру. Сюда же ставили «дідух» - обрядовий сноп, украшенный летами, символ
благополучия и достатка, память о предках. В Красном углу сходились лавки, стоявшие
вдоль стен, и здесь же под иконами стоял стол - символ единства, семейной крепости и
благополучия, за которым собиралась вся семья. Обычно стол не украшали, только по
праздничным дням прокрывали скатертью. Конечно, и эта деталь мебели фигурировала в
поверьях и обрядах. Новорожденного трижды обносили вокруг стола, принимая его в
семью. За столом праздновали свадьбу. И сюда же, в Красный угол, ставили гроб с
покойником, совершая последний обряд прощания. На стол нельзя было класть ключи -
это могло привести к ссоре, и садиться - грозило болезнью.
К печи вдоль тыльной стены прилегал дощатый настил («піл» или «полати»), служивший
спальным местом (в более зажиточных семьях здесь ставили кровать). Угол напротив печи
считался «женским» -здесь располагался «мисник» (шкаф для посуды) и вся необходимая
утварь.
Крестьянский двор включал в зависимости от зажиточности хозяина одну или несколько
хозяйственных построек: хлев, комору, повитку, сарай. Двор в Украине обязательно был
огорожен.
Национальный костюм. Украинская народная одежда - яркое и самобытное
культурное явление, она развивалась и совершенствовалась на протяжении столетий.
В народном костюме отразились общность происхождения и исторической судьбы
восточных славян, взаимовлияние культур других народов. Сохраняя признаки различных
эпох, костюм является источником изучения этнической истории населения, его
социально-классовой структуры, эстетических взглядов.
Женская одежда состояла из вышитой рубахи-сорочки (туникообразной, поликовой или на
кокетке) и несшитой поясной одежды: дерги, запаски, плахты. С XIX в. стали носить
сшитые юбки-«спідниці». В прохладную погоду носили безрукавки (корсетки, киптари
и др.). Сорочка была, как правило, украшена вышитым или тканым орнаментом,
располагавшимся по вороту, подолу, на рукавах - местах, где максимально открыт доступ
к телу. То есть, орнамент выполнял не только эстетическую, но и обереговую
функцию, защищая владелицу от злых духов, болезней и пр. Женская сорочка вообще
считалась самым таинственным элементом одежды, особенно ее подол. Например,
верили, что вышитым подолом можно остановить ведьму. Повитухи принимали
ребенка в подол рубашки. Вышитой верхней частью сорочки невесты после
ритуального умывания по очереди вытирались новобрачные. Основной верхней одеждой
женщин была свита или свитка из белого сукна.
Девушки заплетали волосы в косы, укладывали их вокруг головы и украшали лентами,
цветами, живыми или из вощеной бумаги. Женщины обязательно носили различные
чепцы («очипки»), полотенцеобразные головные уборы («намітки»), позже - платки.
Появление замужней женщины на людях без головного убора считалось неприличным
(отсюда выражение - «опростоволоситься»),
Украинские девушки и женщины традиционно носили много украшений. Обычай украшать
шею существовал с древнейших времен. Обильный материал для бус («намиста»)
давала окружающая природа - использовались зерна, косточки ягод, овощные коробочки.
Очень ценились бусы из разноцветного стекла, янтаря, жемчуга, а самой большой
ценностью считались кораллы («добре намисто», «щирі корали»), особенно красные.
Количество ниток бус и размер бусин были показателем достатка в семье, а также
свидетельствовали о хорошем отношении мужа к жене. Наиболее престижным считалось
.иметь 24-25 ниток, с крупными бусинами, украшенными еще и серебром. Кораллам
приписывались магические свойства (в частности, они якобы предохраняли от
простуды), разрыв нитки предвещал хозяйке несчастье. Особое место среди шейных
украшений принадлежит дукачам - разнообразным ювелирным изделиям на основе
монет или их подделок. Для них, как правило, использовались австрийские дукаты или
российские серебряные рубли. Дукач с металлическим бантом, украшенным камнями или
эмалью, занимал центральное место во всем комплексе нагрудных украшений. Крестный
отец дарил дукач своей маленькой крестнице, когда ей исполнялся 1 год, и та бережно
хранила подарок, надевая его, зачастую, только по праздникам.
Большой популярностью у женщин пользовались изделия из бисера, разнообразные
сережки и кольца.
Сапоги носили черные или красные. Праздничной обувью в теплую погоду были туфли
(«черевички»), а каждый день носили обувь из сыромятной кожи («постоли») и лапти
(«лички»).
Мужской костюм состоял из сорочки (с узким стоячим, часто вышитым воротом со шнурком),
заправленной в широкие или узкие штаны, безрукавки и пояса. Пояс вообще был
обязательным элементом одежды, выполняя самые разнообразные функции (укрепления
одежды, защиты мышц живота при тяжелой работе). На поясах носили предметы
повседневного употребления, они служили ярким украшением одежды и показателем
достатка. Но пояс воспринимался также и как оберег, талисман. Только маленькие дети
могли не носить пояса, для взрослого человека выйти на улицу, не опоясавшись, означало
скомпрометировать себя, предвещало верное несчастье. Пояс фигурировал во
многих магических обрядах. Недаром невеста должна была опоясать своего суженого
вышитым поясом - это должно было увеличивать мужскую силу. Красный пояс оберегал
человека от беды. Купленную скотину вводили во двор через хозяйский пояс, чтобы она не
уходила со двора.
Волосы на голове стригли «под горшок» («под макитру»). Молодые и средних лет мужчины
брились, оставляя лишь усы. В ХV-ХVII вв. брили и голову, оставляя оселедець. Бороды
носили только пожилые. Головным убором служили летом соломенные шляпы («брыли»),
в другое время войлочные или каракулевые, шапки цилиндрической формы с плоским или
сферичным дном. Казацкая одежда состояла из жупана, черкески, ярких шаровар,
шалевого пояса, шапки-кабардинки, бурки-вильчура из овечьей шерсти. На ноги
бедные крестьяне одевали постолы - стянутые куски сыромятной кожи или лычки,
зажиточные носили сапоги.
В осенне-зимний период и мужчины и женщины носили опанчу (длинная дорожная
одежда с капюшоном, украшенная цветными шнурами), кобеняки (прообраз плаща из
плотного грубого сукна, носившийся поверх всей одежды), кожухи. Кожухи часто
покрывали сукном. Все эти виды одежды известны еще со времен Киевской Руси.
Характерной чертой традиционной украинской одежды была ее декоративность,
которая достигалась богатыми вышивками, аппликациями, разнообразными
дорогими украшениями. В этом отражались локальные особенности Украины. По
вышивке на сорочке, по тому, как она была скроена, по головному убору (особенно
это касается женщин), можно было точно сказать, из какого региона Украины приехал
человек. По костюму можно было судить и об имущественном и социальном положении.
Представители различных социальных групп (ремесленники, феодалы, казацкая
старшина, рядовое казачество, крестьяне, мещане, торговцы и др.) отличались
особенностями одежды.
Система Питания. Система питания состоит из общности определенных признаков
традиционно-бытовой культуры этноса: набор пищевых продуктов, способы их обработки
и приготовления, режим повседневного питания, ассортимент обрядовых блюд,
обычаи, связанные с приготовлением и употреблением еды. На систему питания
украинцев, как и других народов, влияют климатические и природно-географические
условия и направления хозяйственной деятельности.
Набор продуктов питания связан с традиционной хозяйственной деятельностью:
пашенное земледелие, животноводство, огородничество. Основу питания составляла
растительная и мучная пища (борщ, каши, галушки, вареники, разнообразные юшки, лапша
и др.). Значительное место в рационе питания занимала рыба, в том числе соленая. Мясную
пищу ели в основном по праздникам. Наиболее популярными были свинина и свиное сало.
Скотину кололи раз или два в году, по большим праздникам: на Рождество и Пасху. Из
муки с добавлением мака и меда выпекали многочисленные маковники, коржи, кныши,
бублики. Хлеб в Украине имел символические функции во многих обрядах: свадебных,
родильных и др. Пища сильно различалась у разных слоев населения. Характерно
уважительное, бережное отношение к продуктам питания. Перед завтраком, обедом и
ужином обязательно украинский крестьянин произносил короткую молитву. За столом не
шутили, не ругались. Нужно отметить, что из всего комплекса материальной культуры
именно питание является наиболее консервативным. Это касается и системы, режима
питания и наиболее распространенных и любимых блюд.
В течение года верующие люди обязаны были соблюдать посты -периоды, когда
ограничивалось или вообще запрещалось употребление в пищу мясных или молочных
продуктов, рыбы, яиц. Это связывалось с требованиями христианской религии (посты
соблюдались перед религиозными праздниками - Рождеством, Пасхой, Спасом и пр.), но,
безусловно, имело более глубокие корни. Не случайно, наиболее длительные и
тяжелые посты совпадали с периодами наименьшего физического напряжения в
осенне-зимний период. Летом, во время полевых работ, посты были короткими и не
столь канонизированными. Кроме того, существовали послабления для детей, больных,
беременных женщин. Да и набор продуктов, разрешенных к употреблению, был
достаточно разнообразен и позволял готовить большое количество постных блюд.
Учитывая популярные сегодня методы лечебного питания (вегетарианство, голодание
и пр.), приходится признать, что предки вполне разбирались в рациональном
потреблении пищи.
И, конечно, еда была тесно связана с духовной жизнью людей. Практически каждому
празднику - и религиозному, и оставшемуся с языческих времен, - соответствовал свой
набор блюд. Непременны были двенадцать блюд на рождественском столе с
обязательным узваром (компот из сухофруктов) и кутьей (кашей из злаковых зерен), блины
или вареники на масленицу, яйца и куличи на Пасху, мед и яблоки на Спас и т.д.
Существовало огромное количество обрядов и поверий, связанных с едой. Например, на
крестинах было принято варить пшенную кашу в горшочке. Затем разыгрывалась
сценка продажи горшка, и тот, кто вносил наибольшее количество денег на крестины,
имел право разбить горшок. Гости считали за честь попробовать обрядовую еду и взять
на память черепок. Это делалось для того, чтобы ребенок рос здоровым и счастливым.

2. Мировоззренческие представления.
Духовная культура украинцев сложилась под влиянием прежде всего двух факторов:
основных занятий населения (прежде всего, земледелия), и религиозных верований.
Большинство украинцев было православными христианами. В Западной и Правобережной
Украине часть населения принадлежала к греко-католической конфессии, которая
возникла в результате Брестской церковной унии в 1596 г.
На бытовом уровне религия народных масс представляла собой соединение христианских
идей с языческими верованиями и представлениями. В сознании украинского крестьянина
вера в единого Бога уживалась с разнообразными поверьями о чертях, упырях, домовых,
русалках и другой «нечистой силе», евангельские заповеди - с верованиями в магию,
чародейство, ворожбу и т.д. Образы христианских богов (например, Илья Пророк
отождествлялся с громовержцем Перуном, святые Георгий и Власий - с покровителем
скота Белесом и т.д.). В народный быт вошли церковные молитвенные формулы, близкие к
магическим заклинаниям, а в роли магических предметов использовались некоторые
предметы церковного культа. Фольклор наполнился именами Христа, Богородицы,
святых.
Остановимся подробнее на народных представлениях о русалках и ведьмах -
исключительно интересной теме в украинской демонологии. Не случайно именно
эти образы вошли в художественную литературу (достаточно вспомнить хотя бы «Лicову
пісню» Л.Украинки или «Майскую ночь» и «Вечера на хуторе близ Диканьки»
Н.В.Гоголя).
Русалками (или мавками) обычно становятся души утопленниц, самоубийц, детей,
родившихся мертвыми или умерших до крещения. Существовало три основных
разновидности русалок - полевые, песо-вые и водяные, отличавшиеся внешним видом и
повадками.

Водяные русалки необычайно красивы, с длинными распущенными волосами. Они

любят водить хороводы при луне. Лесные мавки предпочитают забавляться, качаясь на
верхушках деревьев или устраивая шумные драки. Они очень похожи на людей, но у них
отсутствует спина. Русалок считали нечистой силой, которую нужно было опасаться и
задабривать, т.к. они могли наслать град, бурю, потоптать пшеницу и т.д. Тех, кто не в
добрый час попадался им в руки, русалки могли утопить, защекотать до смерти, заставить
выполнять свои прихоти. Наиболее активными русалки были в троицкую неделю,
особенно в четверг. Чтобы предохранить себя от них, люди всю неделю не работали,
употребляли разные обереги: носили с собой полынь, клали на окна крапиву, и т.д.
В отличие ох русалок, ведьмы - представительницы земного мира, вступившие в общение
с потусторонними силами. В народе верили, что ведьмы по природе бывают двух видов.
Родимые появлялись на свет по заклятью. Седьмая по счету дочь в семье также могла
родиться ведьмой. Ученые же ведьмы постигали науку ведовства сознательно, с
помощью колдовских обрядов и испытаний. Внешне такие женщины очень эффектны,
зачастую вдовы (яркий пример - гоголевская Солоха). Считалось, что ведьмы не едят
мяса, обожают вареники с творогом (поэтому могут красть начинку из чужих
вареников). Традиционным местом сбора ведьм в Украине была Лысая гора под
Киевом, куда ведьмы слетались верхом на помеле, кочерге или вальке для стирки.
Согласно традиционным представлениям, ведьмы могли напустить болезнь, порчу
на домашний скот и людей, но при этом способны были заговорить боль, отпоить травами.
Перекувырнувшись через воткнутый в землю нож и произнеся нужные заклинания,
ведьмы превращались в самые разные существа или предметы (клубок нитей, кусок
полотна, бесхвостую сороку). В каждом селе, как правило, оказывались женщины,
которых подозревали в связях с нечистой силой, поэтому существовал огромный арсенал
средств для их выявления. Так, чтобы обнаружить ту, кто крадет молоко у коров, нужно
было на Страстной неделе перед Пасхой изготовить специальную осиновую табуреточку и
взять ее с собой в церковь. Если во время службы встать на нее и посмотреть вокруг, то
у ведьмы над головой будет находиться подойник.

3. Календарные праздники и обряды

Важнейшие составляющие духовной жизни народа - праздники и обряды. Они отражают

не только этническое своеобразие, но и эстетику, моральные ценности, ментальность,
историю. К числу институтов, порожденных религиозными представлениями и
аграрным укладом быта, принадлежали календарные праздники и обряды. Это -
древнейшая обрядность, корнями своими она восходит к первобытным, языческим
верованиям. Гораздо позже церковь восприняла уже сложившуюся систему
земледельческих праздников и придала ей христианскую окраску. Праздники и обряды
календарного цикла регламентировали все сферы жизни украинского крестьянина - произ-
водственную, общественную, семейную, а главная их цель - отвратить стихийные бедствия,
повлиять на урожайность.
В аграрном календаре украинцев не было резкого разграничения между сезонами. И
обрядность зимнего цикла постепенно переходила в весеннюю, весенняя - в летнюю и т.д.
Каждый цикл нес свою сезонную смысловую нагрузку (подготовка почвы, сев, посадка -
весной; сбор и сохранение урожая осенью). Календарный цикл насыщен множеством
ритуалов и примет, которые также связывают времена года.
Зимние праздники начинались 21 ноября с «Введения», «коли вводиться літо в зиму». По
этому дню судили каким будет следующий год: урожайным или нет, засушливым или
дождливым и т.д.
Среди зимних праздников украинцев особенно выделяется период Святок с
кульминационными точками - Рождеством, Новым годом и Крещением.
Рождество - зимний праздник, уходящий корнями в далекое языческое прошлое. Это
праздник солнцеворота, самый короткий день в году, когда Солнце как бы умирает и
человек магическими действиями должен был ему помочь. С принятием христианства
праздник слился с рождением Иисуса Христа, но в народной памяти сохранился его
глубинный смысл.
Рождественские святки начинались Святым вечером (6 января н.с.). В доме должна была
парить чистота, атмосфера достатка и счастья. В Красный угол, соблюдая целый ряд
правил, помещали украшенный сноп и «кубельце» - гнездо из пахучего сена, в которое
ставили горшок с обрядовой кутьей. Вся семья ждала появления на небе первой звезды,
символизировавшей рождение Христа, чтобы сесть за стол (считалось, что тот. кто
первым увидит звезду, будет самым счастливым в течение года). Стол был
обильный, не менее двенадцати блюд, но постный, т.к. еще продолжался филипповский
пост. Святочная трапеза должна была объединять всех членов семьи, в том числе и
умерших, на помин которых ставили свечу. Дети носили «вечерю» своим близким -
крестным, бабушкам и дедушкам. Затем, отстояв службу в церкви, разговлялись -
приступали к богатой мясной пище. В народном восприятии святочные дни были
своеобразным«проломом времени», «концом света», за которым следовало
обновление. В это время наступал разгул нечистой силы, именно в святки можно было
узнать будущее с помощью гаданий. Девушки выходили на улицу и спрашивали имя
первого встречного, пытаясь угадать имя суженого. Подслушивали разговоры под
соседскими окнами, пытаясь по сказанным словам узнать, выйдут ли замуж в будущем
году. В полночь гадали на расплавленном воске или свинце - лили их в воду и по
застывшим фигуркам судили о будущем. Об этом могла поведать и тень на стене от комка
сгоревшей бумаги. Довольно опасным считалось гадание в полночь с двумя зеркалами и
свечой между ними. Вглядываясь в бесконечную цепь зеркал, можно было увидеть
суженого, а можно и накликать беду. Пытались узнать характер жениха по поведению
петуха, перед которым ставили посуду с водой и с зерном и зеркальце. Если петух
подойдет к зерну - быть жениху хорошим хозяином, если к зеркальцу - хвастуном, к воде
-пьяницей.
7 января начинались колядки. Целые ватаги молодежи со специально изготовленной
рождественской звездой (из резного раскрашенного дерева или решета, украшенного
цветной фольгой и бумагой) ходили по селу. Зачастую это было настоящее
представление - с ряжеными, певцами, музыкантами, танцорами (вертеп). Колядующие
ходили по домам, исполняя специальные песни. В поэтических текстах воспевались хозяева
и их дети, им желали счастья и здоровья, достатка в хозяйстве, урожая. Фактически эти
тексты имели смысл заклятия - считалось, что высказанные в святки пожелания
обязательно сбудутся. Хозяева обязаны были щедро одарить колядующих продуктами.
Собранные припасы несли 8 января на Великие Вечорницы - молодежные гулянья с танцами
и веселым застольем, где юноши и девушки нередко находили себе суженых.
Новогодние праздники (13-14 января) украинцы отмечали как праздники Маланки и
Василя. Они не совпадали с церковными, поэтому в их обрядности сохранились именно
народные мотивы. В эти дни также практиковались обходы дворов с щедривками -
календарными величальными песнями с элементами театрального действа.
Традиционным персонажем таких игр была маска Козы -своеобразного символа
плодородия и благосостояния. Очень выразительный аграрно-магический смысл имел
обряд «посыпания», когда мальчики 7-14 лет, обходя дома, символически сеяли зерно. При
этом произносили традиционный текст «Сію, вію, повиваю, з Новим роком вас вітаю».
Этот обряд был явно дохристианским, ведь наши предки отмечали новый год весной,
перед началом посевных работ.
Завершался рождественско-новогодний цикл праздником Крещения 19 января
(Богоявления, Водохреща, Йордан). Основные действия проходили на замерзших
водоемах, где заранее вырубывали крест изо льда (зачастую его поливали свекольным
квасом, отчего он приобретал красный цвет), В образовавшуюся прорубь священник
опускал крест, после чего вода считалась священной. Верующие набирали воду и затем
долго ее хранили, приписывая такой воде чудодейственные свойства. Это было
проверенным средством для лечения самых разных заболеваний. Считалось также, что
тот, кто искупается в крещенской проруби, весь год не будет болеть.
В честь весеннего пробуждения природы славяне праздновали Масленицу. В отличие
от других календарных праздников, Масленица практически не подверглась
христианскому влиянию и осталась просто веселым народным праздником с
некоторыми языческими ритуалами: катание с горок, сжигание соломенного чучела,
приготовление блинов и вареников и т.д.
Среди весенних праздников самым значительным и любимым была Пасха («Великдень»).
Обряды и ритуалы пасхального цикла несли религиозную христианскую и календарную
языческую нагрузки (воскрешение Иисуса Христа и пробуждение природы).
Пасхе предшествовала Вербная неделя - период активной подготовки к празднику. В
церкви святили ветви вербы, которыми затем стегали всех членов семьи, а затем и
домашних животных. Это должно было обеспечить здоровье и благополучие. Именно
на Вербной неделе готовили «писанки» - яйца, украшенные многоцветным
орнаментом (в отличие от «крашенок», окрашенных в один цвет). Вообще, красный цвет
яйца по христианским преданиям - символ крови, пролитой Христом за грехи
человеческие. Но сам обычай использовать крашеные яйца в различных обрядах,
воспринимая их как символ воскрешения, уходит в далекое прошлое.
Процесс расписывания яиц был строго регламентирован. Женщина-писанкарка
должна была сидеть на вывернутом наизнанку кожухе, для обтирания яиц пользовались
лоскутами от сношенных сорочек. Вся работа выполнялась в тишине, с молитвами и в
добром настроении. Сама технология создания писанки заключалась в
последовательном погружении яйца в разные красители (от темного до светлого) и в
нанесении орнамента растопленным воском с помощью металлической трубочки.
Нужный для орнамента цвет сохранялся под слоем воска. Сюжеты и виды орнамента были
весьма разнообразны, очень сильно различаясь по регионам Украины.
Антропоморфные, зооморфные и растительные изображения нередко были настоящими
произведениями искусства.
В течение Вербной недели выпекали обрядовые хлеба - пасхи или куличи. При их
изготовлении также совершали многочисленные действия, подчиняясь древним обрядам.
Топить печь нужно было из поленьев, которые откладывались каждый четверг в
течение Великого поста, подпаливать их кусочками освященной вербы. Сажая пасхи в
печь, хозяйка произносила молитвы-заклинания.
Много поверий было связано со Страстным (или Чистым) четвергом. Горящей страстной
свечкой, принесенной из церкви, делали кресты на потолке - от нечистой силы. Бережно
хранили четверговую соль, специально обожженную в печи - от различных заболеваний, в
том числе и у домашних животных. Обязательным был обычай купать детей и больных,
выливая затем воду на перекресток дорог, «щоб там усе лихо зосталося». Это, без
сомнения, отголоски древних очистительных обрядов.
Отстояв в церкви всенощную службу и освятив заранее собранные продукты, люди
садились за праздничный стол. Пасхе предшествовал самый строгий пост (в память о
страданиях Христа), поэтому пасхальной трапезе придавалось особое значение. Чем
обильнее будет стол, тем богаче - урожай. Важное место на столе занимали, конечно, пасхи
и писанки.
В различных регионах Украины существовали обычаи, связанные с крашеными яйцами.
После посещения церкви, перед разговлением все умывались из миски, в которой были
крашенки и мелкие монеты. Это обеспечивало здоровье и красоту. Девушки потом
хранили яйцо, с которым умывались, «щоб бути завжди гарною». Писанки помещали в
Красном углу и хранили до следующей Пасхи. В качестве оберега для скотины писанку
подвешивали в хлеву, клали в гнездо квочки или около улья с пчелами, подсыпали толченую
крашеную скорлупу в корм для птицы. Распространены были и игры с яйцами,
например, катание их с горки или специального лотка, а также с рушников, спущенных
со стожка. Дети увлекались цоканьем - битьем яиц. Тот. кто разбил крашенку соперника,
забирал ее себе как выигрыш.
Пасхальные праздники включали народные гулянья: хороводы (хождение по кругу как
символ движения Солнца по небу), катание на качелях и досках (подъем вверх -
магическое действо, обеспечивающее рост всей зелени), обливание водой
(очистительный обряд). Излюбленным развлечением были колокольные звоны, так как на
Пасху разрешалось звонить всем. Существовало, например, поверье, что первый удар в
колокол воскресным утром обеспечить звонящему хороший урожай гречихи.
Пасхальные торжества завершались поминальными днями -Радуницей («поминками»,
«гребками»). Как правило, в первое послепасхальное воскресенье люди шли на
кладбище «христосоваться с покойниками» - обедали на могилах, повязывали кресты
рушниками. Иногда на пасхальный стол ставили «могилку» -миску с пророщенным овсом,
в которую клали столько крашенок, сколько родственников в семье умерло.
Существовал и обычай пускать по реке скорлупу, которая должна была сообщить
предкам о наступлении Пасхи.
Завершение весеннего и начало летнего периода у восточных славян связано с троице-
русальной обрядностью, в основе которой лежит культ растительности, магия заклинания
будущего урожая. На «Зелені свята», (так в народе назывался христианский праздник
Троицы), хату и двор украшали зелеными ветками вербы, липы, клена. Пол застилали
веточками мяты, любыстка, чебреца. К этому празднику относится интересный обряд
«завивания берези» или «водіння куста». Девочку или молодую девушку украшали
цветами, зеленью и водили по селу. Этим обрядом и специальными песнями хотели
вымолить у природы богатый урожай.
Особо выделяется древнеславянский праздник летнего солнцестояния - Купала или Ивана
Купала (24 июня). Этот праздник не воспринял христианские черты, так и остался в
архаичной языческой форме. Более того, церковь пыталась бороться с традицией
проведения Купала, объявляя его греховным, бесовским и т.д. Но, несмотря на все
запреты, Ивана Купала остался одним из наиболее распространенных и любимых
народных праздников. Он объединял в себе элементы солярного культа (культа Солнца),
аграрной магии, очистительных и эротических обрядов. На Купала зажигали колесо и
пускали его с горы, неженатые и незамужние юноши и девушки прыгали через костер,
водили хороводы, плели венки и пускали их по течению реки. Эти игры имели большое
значение. Считалось за честь «очиститься огнем» - трижды перескочить через костер. Если
юноша прыгнул выше всех, это предвещало его семье хороший урожай, а если попадет
ногой в огонь, зацепит дрова - накличет беду. Если юноша с девушкой удачно вместе
перепрыгнут костер -обязательно поженятся и проживут век в любви и согласии. Тщательно
следили за поведением венков на воде. Девушки плели, как правило, два венка - для себя
и суженого. На веночках устанавливали зажженные свечки и пускали по течению.
Погасшая свеча предвещала беду. Если венки плыли рядом - в этом году молодые
поженятся, если врозь - не суждено быть вместе.
В эти дни разрешалась некоторая свобода поведения, но касалась она только не
вступивших в брак. Замужние женщины, собирали целебные травы, которые, по поверью,
обладали волшебными свойствами. Женатые мужчины собирались по несколько человек
и ходили искать цветы папоротника, которые якобы помогают находить клады и
сокровища и могут притягивать деньги. Верили, что в ночь на Ивана Купала выходят
представители «нечистой силы»: черти, лешие. Существовало множество оберегов от
них. Практиковался и обычай сжигания или утопления в реке соломенного чучела и
обряженного деревца (Купалы, Мары, Уляны), символизировавшего ведьму. Таким
образом магически уничтожалась вся нечистая сила.
Апогеем аграрно-хозяйственного года украинского крестьянина был праздник
завершения сбора урожая - «Обжинок», богатый песнями и архаичными ритуалами.
Например, отзвуки древних жертвоприношений - изготовление «спасовой бороды»,
которую завязывали из последних пучков несжатых колосьев и оставляли на поле;
плетение обжинкового венка (его украшали цветами, лентами и сохраняли до весны,
зерном из этого венка начинали сев). Праздники Катерины (24 ноября) и Андрея (30
ноября) имели молодежный характер. Девушки и юноши гадали в эти дни, устраивали
веселые гулянья с танцами, играми, розыгрышами, юмором.

4. Семейная обрядность.
Семейная обрядность состоит из свадебных, родильных и похоронных обрядов. В цикле
семейных обрядов сплелись действия, символы, атрибуты, которые возникли в различные
эпохи и должны были обеспечить счастье, богатство, благополучие семьи и защитить ее
членов
от злых сил.
Родильные обряды. Рождение ребенка было принципиальным событием, т.к. являлось
фактическим признанием семьи. Бездетная семья традиционно считалась неполноценной.
Женщины старались скрывать беременность от злых глаз (например, старых дев),
пытались по приметам определить пол ребенка. Особенно желательными были
мальчики. Заранее решался вопрос о повивальной бабке, от которой во многом
зависел успех родов. Обычно повитуху звали, когда роды уже начинались, и та приходила
с хлебом, освященной водой и целебными травами - «зіллям». Она совершала в хате
целый ряд магических действий, полезных для роженицы - настежь распахивала окна,
открывала замки, развязывала все узлы. Все это проделывалось для облегчения родов.
Опытная повитуха оказывала и практическую помощь. При необходимости она делала
массаж, компрессы, растирания. Сам момент появления малыша на свет тоже
сопровождался обрядами, т.к. именно теперь пытались определить его характер, будущий
род занятий. Поэтому пуповину у мальчиков перерезали на топоре, у девочек - на веретене,
или гребне для прядения. Известны случаи, когда пуповину перерезали на книге -
хотели, чтобы ребенок был грамотным. Пуповину и послед обычно старательно
закапывали в землю, но иногда кусочки высушенной пуповины или «рубашки», в
которой родился ребенок, использовали как оберег или верное средство от бесплодия.
Затем следовала первая купель, имевшая и гигиеническое, и магическое значение. В
воду добавляли «свячене зілля»; мед, цветы или молоко для девочек, чтобы те были
красивыми; корень девясила для мальчика - чтобы были сильными. Малыша обсушивали
у топящейся печи, приобщая нового члена семьи к домашнему очагу. Сына
заворачивали в сорочку отца, дочь - в материнскую одежду. Массу самых необычных
предметов использовали в качестве оберегов, которые клали в люльку, помещали в
свивальник - кусочек угля, несколько зерен, соль, подсоленый хлеб, ножницы и др.
Очень важным был момент имя наречения, так как хорошо выбранное имя обеспечивало
малышу счастье и благополучие. Было принято давать имена по святцам (в пределах 8 дней
до и 8 дней после рождения). Известны случаи, когда незаконнорожденным детям давали
неблагозвучные имена. Древние обряды выбора имени были полностью заменены
церковным крещением, в котором огромную роль играли крестные родители ребенка -
кумовья. Их обычно выбирали среди близких родственников (кума обязательно должна
была иметь детей). Именно они принимали малыша из рук священника, вносили его в дом
и клали на вывернутую овчину - символ здоровья и благополучия, затем обязательно
одаривали новорожденного. Институт кумовства в Украине был очень распространен.
Крестные родители почитались наравне с родными и обязаны были всячески заботиться о
крестниках. Они играли почетную роль на свадьбах, участвовали в воспитании сирот, но
главным считалось их духовное родство.
Вскоре после родов (на 3-7-9 день) устраивали «родины» - своеобразный очистительный
ритуал, так как роженица считалась нечистой. В комнату, где проходили роды, три
дня нельзя было заходить, до очищения женщина не могла доить коров, месить
квашню, трогать иконы. В этом слышатся отголоски очень давних языческих верований.
В этот же период молодая мати была особо уязвима для сглаза и порчи. Поэтому с
помощью повивальной бабки она организовывала прием гостей. Основными
обрядовыми элементами родин были ритуальное обмывание рук матери и повитухе,
а также поедание специально изготовленной «бабиной каши» (из проса, гречки). Мать,
ребенка и бабку пришедшие гости должны были одарить полотном и монетами. Отец
принимал в этом обряде незначительное участие. Позднее происходили «одвідки» -
приходившие в индивидуальном порядке соседи и родственники также приносили подарки.
Заканчивался родильно-крестинный обрядовый цикл празднованием первой годовщины
рождения ребенка - «пострижичинами». В семейном кругу с участием соседа и кумовьев
отец и повитуха стригли малыша. Вначале на голове выстригалась крестообразная
фигура, затем стригли наголо. Мальчика при этом усаживали на топор, девочку - на
веретено. Повитуху за это награждали, она также одаривала ребенка. Все
присутствующие обязательно дарили что-либо малышу «на зубок». Остриженные волосы
прятали или зарывали во избежание порчи. В дальнейшем в крестьянской среде не было
принято отмечать дни рождения.
Свадебные обряды. Свадьба была одним из важнейших событий в жизни, а
традиционный «весільний» ритуал -замечательным явлением народной культуры,
включавшим в себя сложный комплекс разнообразных элементов. У украинцев
существовала своеобразная система добрачных отношений, проявившаяся в форме
знакомства, ухаживания, сватовства и пр. Обычно молодежь общалась в пределах
своего села или улицы, но не исключался и выбор суженого за пределами места
проживания. Традиционно местами встреч были праздники с танцами и играми,
совместная работа («толоки»). Чаще всего молодежь собиралась на «вечорнищ», куда
не допускались взрослые. Для проведения вечорииц обычно снимали хату (чаще
всего у вдов, солдаток), приносили еду, устраивали танцы. В конечном итоге
основной функцией таких посиделок был выбор суженого.
В более раннее время выбор нареченного всецело зависел от воли родителей, как,
впрочем, и все вопросы, связанные с заключением брака.
Собственно свадебный ритуал состоял из целого цикла обрядов, необходимых для
придания браку юридической силы. Церковное освящение брака входило в обиход
постепенно, в течение всего XIX в., но везде сочеталось с традиционными обычаями и
обрядами.
Начиналось все со сватанья, когда приглашенные женихом старосты (сваты) из
близких родичей, взяв обрядовый хлеб, шли к родителям невесты для получения
предварительного согласия на брак. Зачастую это происходило поздним вечером для
сохранения тайны. Велся традиционный диалог (с упоминанием охотника и куницы,
купца и товара, библейских персонажей). Если согласие было получено, невеста повязывала
сватам рушники через плечо, а жениху подавала на блюде платок, нередко
изготовленный ею, затем приглашала за стол. В случае отказа девушка возвращала
старостам принесенный хлеб, а жениху могла подать тыкву («гарбуза»).
После успешного сватанья происходили «оглядини» - смотрины невесты, а также достатка
дома и хозяйства жёних иногда, чтобы продемонстрировать богатство, родители жениха
шли на хитрость -брали у соседей коня, мешки с зерном и пр.). Затем наступали «заручини»
(аналог городской помолвки) - скрепление договора о браке, после которого отказ считался
недопустимым и влек за собой, помимо общественного порицания, еще и ощутимый
денежный штраф.
Затем начинался период подготовки к свадьбе, которую обычно играли осенью с Покрова
(1 октября) до филипповского поста (14 ноября) или зимой с Крещения (19 января) до
Масленицы.
Предсвадебные действия начинались с отправления жениха и невесты на «запросини».
Приглашали обычно всех родственников, соседей. Невеста с дружкой заходили в дом
и, произнося традиционную фразу: «Просили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на
весілля», - клали на стол обрядовый хлебец- «шишку».
Обязательным обрядовым действием было прощание жениха и невесты со своей
свободой, акт их отделения от несемейной группы молодежи. Особенной лиричностью
отличался «девіч-вечір» накануне свадьбы, символизировавший переход девушки в
новый статус. Подружки плели венки и делали «весільне гільце» - облепливали тестом
ветвь сосны, вишни, черешни, выпекали и украшали калиной, цветами, лентами. Уже в
конце свадьбы молодая отламывала веточки от «гільця» и раздавала дружками. На вечере у
жениха изготавливали другой атрибут - свадебную саблю, также ярко украшенную. На
свадьбе эти предметы символически объединялись. Завершался вечер «посадом» отдельно
в домах жениха и невесты, когда родители благословляли молодых.
Церковное венчание проводили иногда в один день со свадьбой, иногда заранее, но оно
не было главным действием брака. Если свадьба почему-либо откладывалась, обычай не
позволял венчанным жить вместе. На венчание молодые отправлялись порознь, получив
родительское благословение. Интересно, что христианский обряд все равно приобретал в
народе магический характер. Невеста могла класть за пазуху мак - от чесотки, а в карман -
металлический предмет (ключ, ножницы, нож) от сглаза. В швы одежды с этой же целью
втыкали иголки, булавки, в обувь могли положить ягоды рябины, а на шею повесить
янтарь. После венчания молодых встречали у дома невесты. Они трижды кланялись ее
родителям, а те подносили им хлеб-соль. В это же время обычно отвозили приданое в дом
жениха (сундук, в котором девушка с детских лет собирала одежду, рушники,
украшения, и куда никто не имел права заглядывать). Во всех свадебных
передвижениях молодых сопровождал «весільний поїзд» - свита из бояр жениха и дружек
у невесты. На пути жениха несколько раз организовывали «перейми», требуя выкуп за
невесту. В самом свадебном действе большую роль играли крестные родители. На
протяжении всей свадьбы совершался целый ряд обрядов, несущих идею плодородия и
достатка: обсыпание молодых зерном и мелкими деньгами, переступание через кожух.
Почетным гостем считался колдун, которого звали, чтобы оградить молодых от порчи.
Он разбрасывал по хате кусочки подсоленного хлеба, плюнув три раза на восток,
осматривал углы, насыпал в них рожь, траву и золу (против порчи и для здоровья молодых).
Обязательным было обильное застолье, в процессе которого происходил обряд
дарения родственников молодых, дележ каравая и т.д. Самым драматичным моментом
было расплетение косы и покрытие головы молодой очипком. Это символизировало
переход девушки в замужнее состояние. Отныне она не имела права ходить с непокрытой
головой, это воспринималось как большой грех. По старинным народным
представлениям простоволосая замужняя женщина могла накликать болезни и
неурожай.
Невесту увозили в дом жениха, где совершалось обрядовое соединение - молодым
перевязывали руки рушником или поясом. Существовало много символов соединения - два
каравая, «весільне гільце» и сабля, две перевязанные ложки.
Свадьба заканчивалась обрядом брачной ночи, который включал переодевание молодой,
выведение ее к гостям, демонстрацию девственности. Ритуальное присоединение невестки к
родне мужа символизировали разжигание печи, приготовление обеда, угощение свекрови.
Второй день свадьбы знаменовался также ряженьем - сложными драматическими
действиями, в которых слились игровые развлекательные моменты и магические действия.
Все переодевались, изображая животных, цыган, нищих и т.д. С песнями и плясками
отправлялись к родителям молодой на блины. Существовал любопытный обычай
изображать «фальшивую невесту». Гостей встречал дружок, одетый в лохмотья, с
крапивным венком на голове, вымазанный сажей и доказывал матери невесты, что он и
есть ее дочь, пока не появлялась настоящая молодая.
Свадьба завершалась породнением двух семей - «дякуванням». Затем еще в течение
месяца происходили разнообразные взаимные визиты, окончательно оформлявшие
создание новой семьи.
Похоронные обряды. Обряды, связанные со смертью человека, включают похоронные и
поминальные. Смерть человека воспринималась и как огромное горе и как
необходимость. Неоднозначное отношение к смерти обусловило формирование
сложной системы похоронных обрядов, главной стержнем которых был культ предков. Все
действия, сопровождавшие погребение умершего, были направлены на обеспечение
перехода души покойного на «тот свет» и охрану живых от вредного влияния духа
умершего, ведь считалось, что дух при определенных условиях может вернуться. После
похорон устраивали поминки.
О наступлении смерти стремились узнать заранее и, по возможности, подготовиться к ней.
Пожилые люди готовили смертную одежду, материал для гроба, отдавали
распоряжения относительно похорон, поминок и пр. Существовало множество
примет, предвещавших человеку кончину. Скрипели стены и балки в доме, внезапно
срывалась со стены икона, собака выла на дом, на крышу садился филин, ласточка или
воробей влетели в хату, звезда упала с неба - все это были плохие предзнаменования.
Верили в значение снов - к смерти снилось строительство нового дома, колокольный
звон, выпавший зуб и т.д.
Возле умирающего родные старались находиться неотлучно, чтобы облегчить ему уход
из жизни. Для этого открывали двери, окна, проделывали в стене дома отверстия. После
наступления смерти занавешивали зеркала и выливали всю воду, имевшуюся в доме.
Покойника обмывали, а предметы, использовавшиеся для этого, тщательно зарывали в
землю - чтобы не повредили живым. Затем умерших обряжали, обычно в новую одежду,
обувь надевали редко. При погребении неженатых девушек или юношей использовали
некоторые элементы свадебной обрядности. Так, девушку одевали в свадебную одежду, на
руку лепили перстень из воска, повязывали свадебный рушник, расплетали волосы.
Юноше привязывали к поясу красный платок. Существовал обычай выбирать умершему
пару из числа живых. Избранные «князь» или «княгиня» играли роль жениха или невесты,
а затем - неутешных вдовцов.
Гроб обычно изготавливался безвозмездно соседями или родственниками. Характерное
название «домовина» говорило о том, что это последнее жилище воспринималось отнюдь
не по-христиански. Об этом же говорит и обычай класть в гроб сопутствующие
предметы. Кроме хлеба и соли умершим беременным могли положить свивальник, детям -
игрушку, курящему - трубку. Иногда за пазуху клали три хлебца. Принято было также
класть обрезанные еще при жизни покойного ногти и волосы.
Хоронили обычно через три дня после смерти, и в похоронах участвовало, как правило, все
село. Здесь также соблюдался целый ряд ритуалов. Гроб выносили «ногами вперед»,
иногда специально трижды задевая о порог. Ворота могли повязать полотенцем или
красным поясом, а в хлеве рассыпали овес, чтобы скотина не пошла за хозяином. После
вынесения хату выметали, пол мыли или посыпали зерном. Открытый гроб обычно несли
на руках или везли на телеге, затем, заколотив, опускали на рушниках в могилу.
Каждый присутствующий должен был бросить горсть земли. В Украине было принято
«печатать могилу» - сыпать первую землю на гроб крестообразно. Обязательной
была поминальная трапеза с употреблением ритуальных блюд в частности, кутьи. За
столом в Красном углу покойному оставляли место, кладя для него хлеб и ложку. Такие
же поминки устраивались через день, девять и сорок дней, затем через год. С
сороковым днем было связано традиционное представление об окончательном
отлете души. В дальнейшем поминальные обряды сочетались с религиозными
праздниками.
Существовали определенные правила для погребения умерших насильственной смертью,
некрещенных детей, самоубийц, колдунов и ведьм. Их души считались наиболее
опасными и вредоносными. Таких покойников хоронили за оградой кладбища,
священники отказывались их отпевать. Эти могилы заваливали ветвями, камнями,
мусором. Тех, кого считали колдунами, хоронили обычно лицом вниз, совершая над
телом сложные манипуляции (вбивали в грудь осиновый кол, кололи тело шилом,
засыпали глаза маком и т.д.). Таким образом старались максимально обезвредить злую
душу.
Народная культура сыграла особую роль в украинской истории. Именно благодаря ей в
условиях длительного отсутствия национальной государственности (особенно в XVIII
в.) была сохранена преемственность украинской культурной традиции. Очень многое
из упомянутых обычаев и обрядов украинцы сберегли до сегодняшних дней.
Индустриальное общество, урбанизация нивелируют традиционные
национальные и региональные особенности культуры. И в этих условиях особенно
важно бережно сохранять, изучать и популяризировать накопленные многими
поколениями знания, традиции. Ведь без прошлого нет будущего.

VI. УКРАИНСКОЕ КУЛЬТУРНОЕ ВОЗРОЖДЕНИЕ XIX в.

1.Исторические условия. Образование и наука.

2. Особенности литературного процесса.
3. Искусство.
4. Национальные культурные организации и движения в условиях
реакционной правительственной политики.

1. Исторические условия. Образование и наука.

В конце XVIII в. территория Украины была разделена между Австрийской (вошло 20%
площади) и Российской империями (80%). К этому времени завершилась ликвидация
украинской государственности. В обеих империях разветвленный бюрократический
аппарат полностью контролировал все стороны жизни общества. В России в XIX в.
особую роль начинает играть полиция, 3-е отделение Собственной Его Императорского
Величества канцелярии, жандармерия. Широкими правами наделяется цензура.
Употребление украинского языка сохраняется исключительно в народной среде. То есть на
рубеже ХVШ-ХIХ вв. в развитии украинской культуры сложилась кризисная, критическая
ситуация. По сути стоял вопрос о самом ее существовании. Здесь возможна историческая
аналогия с положением украинской культуры в XVI веке, когда наиболее образованные
высшие феодальные слои украинского общества отказались от национальной
культуры, православия, ополячились. В тех условиях роль духовного лидера украинского
общества взяло на себя казачество. Однако к концу XVIII в. казацкая старшина стала частью
российского дворянства и утратила прежнюю роль. В XIX в. в Украине постепенно
складывается новый социальный слой общества - национальная интеллигенция.
Появление в ее лице культурной элиты и сохранение национальных культурных
традиций в народной среде сделали реальным украинское культурное возрождение.
Образование. Решающей предпосылкой формирования украинской национальной
разночинской интеллигенции явилось развитие образования. В XIX в. новые
потребности управления и экономического развития, особенно с появлением
капиталистических отношений, заставили правительство специально заниматься вопросами
образования. Что касается Украины, то на ее территории собственная традиция широкого
школьного просвещения была прервана. Если в начале XVIII в. практически каждое
украинское село имело начальную школу, то к его концу, после закрепощения крестьян
уцелели лишь единичные школы, которые содержались на средства родителей. В XIX в.
система образования начала развиваться в рамках общегосударственной российской
политики.
При Александре I создается система образования, состоящая из 4 ступеней, преемственно
связанных между собой. Самой массовой формой были церковно-приходские школы, где
обучали чтению, письму, арифметике и Закону Божьему. Даже на эти школы приходился
всего 1 учащийся из 200 жителей Украины. Второй ступенью были двухклассные, позже
трехклассные уездные училища. Полновесное среднее образование давали гимназии, но
они носили ярко выраженный сословный характер. В них обучались почти исключительно
дети дворян и чиновников.
В состоянии настоящего упадка пребывало образование в Западной Украине. Правительство
Австро-Венгрии проводило колонизаторскую политику. В Закарпатье даже в начальных
школах обучение велось на венгерском языке, в Галичине - на немецком и польском, на
Буковине - немецком и румынском. Формально в 1869 г. здесь было введено обязательное
обучение детей в возрасте от 6 до 14 лет, однако подавляющая часть населения (от 55 до
75%) оставалась неграмотной.
Буржуазные реформы 60-х годов в России затронули и сферу образования, реформа здесь
была проведена в 1864 г. В соответствии с ней все типы школ, которые существовали
раньше, провозглашались общесословными и получали название начальных народных
училищ. Тяжелое материальное положение не позволяло большинству детей крестьян и
рабочих получать образование, поэтому в конце 90-х годов в различных губерниях удельный
вес грамотных колебался от 15 до 28%, к тому же все обучение шло на русском языке. Все-
таки количество школ в Украине возросло с 1300 в начале века до 1700 во второй его
половине.
Очень медленно, но расширялся среди получавших образование круг людей, связанных с
народной средой и украинской культурной традицией. Принципиальную роль в этом
процессе сыграло открытие университетов. В 1805 г. в Харькове университет был открыт по
инициативе местного культурного деятеля В.Каразина на собранные среди дворян и
купцов средства. Обучение здесь шло на русском языке, однако университет стал
превращаться в центр именно украинской культуры. Его ректором был П.Гулак-
Артемовский - известный украинский поэт. Здесь издавались «Украинский вестник»,
«Украинский журнал». Отсюда вышло много выдающихся деятелей украинской культуры:
Г.Квитка-Основьяненко - автор первых украинских повестей, Н.Костомаров -
выдающийся историк, А.Павловский - автор первой украинской грамматики и многие
другие.
В 1834 г. был открыт Киевский университет, первым ректором которого стал известный
ученый - М.Максимович. Он поощрял и лично принимал участие в собирании
украинского фольклора, изучении памятников истории. В 1865 г. открылся университет
в Одессе. В западноукраинских землях основными центрами науки являлись Львовский
и Черновицкий университеты, занятия в которых велись на польском и немецком языках.
Естественные науки. Развитие университетского образования способствовало
прогрессу естественных наук, которые развивались в тесной взаимосвязи с российской
наукой. Крупные открытия в области математического анализа и математической физики
были сделаны М.Остроградским. Основателем современной физической химии стал
М.Бекетов, возглавлявший кафедру химии Харьковского университета. Основатель школы
российских доменщиков М.Курако многие годы проработал на металлургических заводах
юга империи. В 1886 г. в Одессе зоолог И.Мечников и микробиолог М.Гамалея основали
первую к России бактериологическую станцию. Д.Заболотный и В.Высокович внесли
весомый вклад в изучение и лечение тяжелых инфекционных заболеваний. С Украиной
связан значительный период жизни основоположника военно-полевой хирургии
И.И.Пирогова. Здесь он пытался сделать более демократичной систему образования,
став попечителем учебного округа в Одессе, потом в Киеве.
Гуманитарные науки. Во многих европейских странах в конце XVIII - начале XIX вв.
начинает расти интерес к национальной истории. Можно вспомнить огромную
популярность романов Вальтера Скотта в Британии, многотомной «Истории Государства
Российского» Н.Карамзина в России. Начинается собирание фольклорных материалов,
первые публикации появляются в Англии, затем в Германии (например, сказки братьев
Гримм). Выходят и первые славянские сборники. Известно, какой интерес вызвали у
А.Пушкина «Песни западнях славян».
В Украине в уже сложившейся к этому времени среде разночинской интеллигенции эта
тенденция нашла широкий отклик. Первый сборник украинских народных песен издал князь
Н.Церетели в 1819 г. - «Опыт собирания старинных малороссийских песней». Три
сборника подготовил и издал ректор Киевского университета М.Максимович.
И.Срезневский был не только собирателем фольклора, но и начал активные публичные
выступления с обоснованием самостоятельности, полноправности украинского языка. Он
писал, что украинский язык не уступает чешскому своим богатством, польскому -
живописностью, сербскому - милозвучием.
Следующим шагом стало появление собственно филологических исследований. В 1818 г. в
Петербурге вышла первая грамматика украинского языка - «Грамматика малороссийского
наречия» - А.Павловского. Если иметь ввиду, что в Украине именно народ в условиях
кризиса рубежа ХVШ-ХIХ вв. сберег и язык, и бытовые традиции, и историческую
память, то станет ясно, почему этнографические, лингвистические исследования явились
исходным пунктом украинского культурного возрождения.
В это же время начинают появляться и исторические работы. Первые обобщающие труды
по истории Украины были еще связаны с российской историографией. Так, Дмитрий
Николаевич Бантыш-Каменский - автор «Истории Малой России от водворения славян в
сей стране до уничтожения гетманства» - происходил из семьи, принадлежавшей к высшим
чиновничьим слоям империи. Его отец управлял Московским архивом Коллегии
иностранных дел. Сам Дмитрий Николаевич попал на службу в канцелярию
малороссийского генерал-губернатора Н.Г.Репнина, известного своими
либеральными взглядами и покровительством украинской культуре. Обстоятельства
определили круг научных интересов Бантыш-Каменского. Он не только собирает материалы
(после его смерти выйдут и станут хрестоматийными для специалистов «Источники
малороссийской истории»), но и во многом проникается настроениями местной
дворянской интеллигенции. «История Малой Руси» впервые увидела свет в 1822 г. и имела
большой успех. Позже автор продолжил работу, расширил хронологические рамки,
подготовил еще два издания. В то же время Бантыш-Каменский не оставлял службу,
занимал высокие посты - Тобольского, Виленского генерал-губернаторов, др. Поэтому в
«Истории Малой Руси» много противоречивого. С одной стороны, высоко оцениваются
первые гетманы Запорожской Сечи, а с другой -само происхождение казачества связывается
с выходцами с Северного Кавказа; с одной стороны - критикуется ликвидации строя
гетманщины Екатериной II, а с другой - осуждается антимосковская политика казацкой
старшины. Что безусловно, книги Д.Н.Бантыш-Каменского вызвали широкий
общественный интерес к истории Украины.
Исследователем, соединившим высокий профессиональный уровень, прогрессивные
политические взгляды, понимание украинских национальных интересов, активную
гражданскую позицию, стал историк Николай Иванович Костомаров. Его мировоззрение
складывалось во время учебы в Харьковском университете. В 1845 г. Костомаров становится
профессором кафедры русской истории Киевского университета. Тогда же он участвовал в
создании и деятельности нелегального Кирилло-Мефодиевского братства - первой
украинской политической национальной организации. После разгрома общества был
арестован, год просидел в Петропавловской крепости, 9 лет провел в ссылке в Саратове.
Здесь написал одну из основных работ - «Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси
России». Позже заведовал кафедрой истории Петербургского университета. Костомаров
писал стихи, исторические драмы, повести на украинском, а научные произведения - на
русском языке. Итогом его исследования стали 16 томов «Исторических монографий» и 6-
томная «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Н.Костомаров
защищал принцип объективности в исторической науке: «Истинная любовь историка к
своему отечеству может проявляться только в строгом уважении к правде».
Выход украинской исторической науки и всего украиноведения на качественно новый
уровень связан с именем профессора Киевского университета В.Б.Антоновича. Во-первых,
он развернул небывалую источниковедческую деятельность: проводились
этнографические экспедиции, публиковались фольклорные сборники, организовывались
археологические раскопки, собирались статистические данные. Центром этой работы стало
созданное в 1872 г. Юго-Западное отделение Русского географического общества. В 1874 г.
в Киеве в большим успехом прошел Археологический съезд. Во-вторых, В.Антонович в
собственных научных работах углубляет и усложняет проблематику исследований. Роль
народных масс в истории (одно из исследований посвящено гайдамакам), проблемы
церкви, становление городов - спектр его интересов очень широк. И, в-третьих, Антонович
воспитал плеяду украиноведов, создал целую научную школу. Так, учеником Антоновича
был М.С.Грушевский.
Михаил Сергеевич Грушевский до сегодняшнего дня является крупнейшей фигурой в
украинской историографии. Он родился в городе Холм в Западной Украине, гимназию
заканчивал в Тифлисе, учиться в университете приехал в Киев. В 1894 г. по рекомендации
В.Антоновича Грушевский получил кафедру всемирной истории во Львовском
университете. Здесь он активно участвует не только в педагогической, научной (в 1897 г. он
возглавил научное общество им.Шевченко), но и в общественной жизни. Грушевский - один
из организаторов Национально-демократической партии Таличины, позже - «Товариства
украшських поступовцев». Главные события политической судьбы Грушевского
развернутся в XX веке: арест и ссылка в России во время Первой мировой войны, избрание
председателем Центральной Рады в 1917г., эмиграция, возвращение в СССР, работа в
академических исследовательских институтах. Богатейшее научное наследие
М.С.Грушевского, с конца 30-х годов подвергшееся гонениям и ставшее практически
недоступным, вернулось к читателям уже в наши дни и с конца 80-х годов оказало большое
влияние на современную украинскую историческую науку. Его многотомная «История
Украины-Руси» -фундаментальный обобщающий систематический курс истории
Украины, основанный на собственной периодизации и концепции.
На рубеже XIX-XX вв. в украинской историографии работают уже не одиночки,
выдвигается целая плеяда талантливых ученых.
Непревзойденным исследователем истории запорожского казачества является Дмитрий
Иванович Яворницкий. Собиранием материалов о Войске Запорожском он занялся будучи
студентом, а затем внештатным стипендиатом при кафедре российской истории
Харьковского университета. За это его обвинили в сепаратизме и лишили государственной
стипендии. Когда он попытался продолжить работу в Петербурге, то как политически
неблагонадежный за «пристрастие к истории Малороссии» был выслан в Ташкент. Лишь
спустя несколько лет смог защитить диссертацию, преподавал в Москве, а с 1902 г. стал
заведовать краеведческим музеем в Екатеринославе (Днепропетровске). Он издал
капитальную «Историю запорожских казаков», серию монографий о казацких
предводителях, популярные очерки, художественные альбомы, собрал богатейшую
коллекцию памятников материальной культуры казацкой эпохи. Научную деятельность
Яворницкий продолжал и после революции. Он писал: «...казаки, которые боролись со
множеством врагов, за православную веру, за украинскую народность, ... казаки, которые
создали высокохудожественные думы,... выступали носителями высокой
гражданственности и поражали современников своей проницательностью, достойны того,
чтобы все их деяния были представлены в подробной, живой и художественной истории».
Первой женщиной-профессором истории не только в Украине, но и во всей Российской
империи стала Александра Яковлевна Ефименко. Родилась она в Архангельской губернии.
Здесь закончила гимназию, написала первые статьи. Она, выйдя замуж за политического
ссыльного из Харькова П.С.Ефименко, вместе с ним переехала в Чернигов, затем в
Полтаву, Харьков. Главной темой ее научного творчества становится история Украины.
Очень много Ефименко сделала для общественного признания того факта, что история
Украины является самостоятельной наукой. В первые годы XX в. приблизительно
одновременно появляются «Очерк истории украинского народа» Грушевского и
«История украинского народа» Ефименко - первые популярные учебники, излагавшие
исторический путь украинского народа. Александра Яковлевна трагически погибла в 1918
г. во время бандитского налета на хутор под Харьковом, где она жила.
Совершенно особое место и в украинской истории и в украинской историографии
принадлежит Михаилу Петровичу Драгоманову. Крупный политический деятель,
просветитель, философ, Драгоманов как историк главное внимание уделял вопросам
новейшей истории. Многие годы он провел в политической эмиграции. С 1877 г. под его
руководством типография «Громада» в Женеве была единственным центром издания
литературы на украинском языке. На основе исторического анализа Драгоманов приходит к
важнейшему выводу - национальные проблемы украинцы могут решить только вместе с
социальными . Драгоманов многое сделал для привлечения к истории Украины внимания
западноевропейских ученых. Он был членом Парижского этнографического общества,
почетным членом Британского научного и многих других обществ. Последние годы жизни
трудился в Болгарии. Подводя итоги, можно сказать, что за столетие отечественная
историческая наука прошла путь от единичных исследований в рамках истории России до
самостоятельной полнокровной научной дисциплины. Осмысление прошлого -
обязательное условие и составляющая становления национального самосознания.

2. Особенности литературного процесса.

В уже характеризовавшейся ситуации рубежа ХVШ-ХIХ вв., когда украинский язык
сохранялся только в устной речи, и позже - в условиях правительственных запретов и
преследований - процесс становления украинского литературного языка приобрел
особую важность и особую сложность. М.Грушевский писал: «Язык решил судьбу
украинского возрождения, восстановив разорванную связь между интеллигенцией и
народом...» Отсюда - и особенности украинской литературы XIX в. - народные темы
творчества, реализм и демократизм.
Первым произведением на народном языке, начавшим процесс его оформления в
современный литературный язык, стала «Энеіда» И.Котляревского. Пародия на поэму
Вергилия, где троянский герой Эней предстал казацким ватажком, была опубликована в
Петербурге в 1798 г. без ведома автора. Уже после ее успеха, Котляревский дополнил,
расширил свою поэму, написал музыкальные комедии «Наталка-полтавка», Москаль-
чарівник».
Юмористический и сатирический тон произведений Котляревского был подхвачен другими
писателями, прежде всего кружка, центром которого был Харьковский университет. Его
ректор П.Гулак-Артемовский писал стихи на украинском языке. Получили известность
басни Е.Гребинки. Он брал классические сюжеты и придавал им выразительный украинский
колорит. Позже Е.Гребинка переехал в Петербург, писал повести на русском языке, был в
числе друзей молодого Т.Шевченко.
К харьковскому кружку принадлежал и И.Квитка-Основьяненко -основоположник
украинской художественной прозы. Его повести разнообразны: одни - написаны с
юмором, другие - сентиментальны, третьи - дают реалистические картины (лучшая -
«Сердешна Оксана»), иные проникнуты народными верованиями и преданиями
(«Конотопська Відьма»), Квитка-Основьяненко прервал традицию использования
украинского языка только в комических жанрах.
Безусловно, переломным в становлении украинского литературного языка и
общественном признании украинской литературы стало творчество Тараса Григорье-
вича Шевченко. «Его творчество, - писал М.Грушевский, - это творчество народа,
достигающего сразу, без посредствующих степеней, высокого интеллектуального
развития и индивидуального сознания и соединяющего в своих созданиях
непосредственность народной поэзии с сознательностью литературного творчества».
Широко известны основные вехи жизненного пути Шевченко: рождение в семье
крепостных пана Энгельгарда, ранняя смерть родителей, работа «в наймах» и у пана
казачком, переезд в Петербург, знакомство с земляком - художником И.Сошенко, выкуп из
неволи на деньги, вырученные от продажи портрета В.Жуковского работы К.Брюллова,
учеба в Академии художеств, участие в Кирилло-Мефодиевском обществе, арест и 10-
летняя рекрутчина с запретом писать и рисовать, смерть вскоре после возвращения из
ссылки. Первый «Кобзарь» выходит в 1840 г. в Петербурге, через год - «Гайдамаки».
Гениальный поэт, Шевченко внес в украинскую литературу новое содержание: яростный
протест против крепостного права, защита свободы и достоинства личности, восхищение
народными движениями, призыв к общественной справедливости. Личность и
творчество Шевченко - символ всей украинской культуры.
Противоречивость духовной жизни Украины того времени отразилась в творчестве писателя,
лингвиста, историка, публициста П.Кулиша. Это имя, почти на полвека незаслуженно
забытое, сейчас привлекает пристальный интерес. Сторонник культурно-национального
возрождения, Кулиш мучительно метался в поисках его путей: от нелегального Кирилло-
Мефодиевского общества - к литературной деятельности в Петербургской «Основе», от
союза с галицкой общественностью - к надеждам на польскую помощь. Бесспорно значение
его этнографического сборника «Записки о Южной Руси», исторического романа «Чорна рада».
Демократическое направление в украинской прозе развивала Марко Вовчок
(М.Виленская). Ее сборник «Народні оповідання», повести «Інститутка», «Кармелюк»
потрясают трагической правдивостью картин крепостнического гнета, трогают
образами простых людей. На русский язык рассказы перевел И.Тургенев. Т.Шевченко в
стихотворении «Марку Вовчку» обращается к ней как к продолжательнице дела своей
жизни.
Произведения знаменитого украинского баснописца Л.И.Глебова в русле демократических
настроений того времени в аллегорической форме изображали бесправие простых людей,
своеволие помещиков, лицемерие, ханжество.
С.Руданский закончил медицинский факулътет Петербургского университета и работал
врачом в Ялте в Крыму. Популярность ему принесли «співомовки» - сатирические
небольшие стихи, диалоги. Только после его преждевременной смерти Елена Пчелка и
другие писатели собрали и опубликовали его замечательные, в стиле народных песен,
лирические стихи.
И.Нечуй-Левицкий создал в отечественной литературе жанр социально-бытовой
повести. Писатель, многие годы работавший учителем в школах и гимназиях
практически по всей Украине, прекрасно знал все слои украинского общества: жизнь
крестьян после ликвидации крепостного права, быт рабочих, проблемы
взаимоотношений интеллигенции и народа («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря»).
На революционно-демократических принципах базировалось творчество Панаса
Мирного (А.Я.Рудченко). Автор новаторских социально-психологических романов и
повестей о народной жизни, он поднял украинскую прозу до высокого уровня
художественного совершенства. Романы «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»(совместно с
И.Билыком), повести «Лихі люди», «Лихо давне і сьогочасне», «Голодна воля», пьеса
«Лимерівна» и другие его произведения - это огромная художественная эпопея, которая
отражает жизнь украинского народа на протяжении почти всего XIX в., особенно в
пореформенное время. Новым для украинской литературы в творчестве П.Мирного
было то, что главное внимание уделялось внутреннему миру героев, их переживаниям,
мотивам поступков, эволюции взглядов.
Служению идеалам трудового народа посвятил творчество революционер-демократ
П.А.Грабовский, умерший в ссылке в Тобольске. Рассматривая литературу как «живую
творческую силу общественного движения», он создал прекрасные революционные
стихи (сборники «Пролісок», «3 піночі», «Кобза»).
В 70-е годы приходит в литературу И.Франко. Человек разносторонне одаренный, он
проявил себя в поэзии и прозе, драматургии и публицистике, новеллистике и
литературной критике, истории и этнографии, философии и политике. Сын
крестьянина-кузнеца из-под Дрогобыча, с трудом получивший возможность закончить
школу и гимназию, И.Франко так формулировал свое кредо: «Как сын крестьянина,
вскормленный твердым мужицким хлебом, я чувствовал себя обязанным отдать свой
труд этому простому народу». Своему принципу Франко следовал и в литературно-
издательской деятельности (альманах «Друг» во Львове), и в политической борьбе
(несколько раз арестовывался за социалистические взгляды, участвовал в основании
Украинской радикальной партии), но наиболее впечатляюще и последовательно - в
литературном творчестве: лирические сборники «3 вершин і низин», «Пів'яле листя»,
историческая повесть «Захар Беркут», остросоциальный «Борислав сміється», поэма
«Моісей», психологическая драма «Украдене щастя». И.Франко многое сделал для
сближения литературного процесса в Западной и Восточной Украине, расширения
контактов с европейскими литературами (был избран членом многих научных
обществ, переводил Байрона, Гейне, Гёте).
Ярчайшим явлением украинской литературы явилось творчество Леси Украинки
(Л.Квитка-Косач). Она разорвала круг традиционной самобытной тематики, обогатила
украинскую поэзию, драматургию образами мировой истории, глубокими
художественными обобщениями, картинами столкновения философских, этических
идей. В ее воспитании, образовании уже проявились сложившиеся к 70-м годам
национальные традиции. Отец - участник движения «Громад», друг М.Драгоманова,
мать - писательница Елена Пчелка. И.Франко писал, что после шевченковского
«Поховайте та вставайте» Украина не слышалатакого сильного, горячего поэтического
слова. С поразительным мужеством Л .Украинка противостояла личной трагедии - уже в
детстве ее постигла тяжелая, неизлечимая тогда болезнь. Вынужденная подолгу
жить на Кавказе, в Египте, Италии, она никогда не замыкалась на лечении,
изучала историю, культуру, традиции стран, куда привела ее судьба. От лирики
писательница идет к поэмам («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс») и венчают
ее творчество драматические поэмы («У катакомбах», «Касандра») и поэтические
драмы («Лісова теня»).
В 90-х годах начинается творчество М.М.Коцюбинского. В этот период он
постепенно освобождался от культурнических иллюзий и утверждался на
революционно-демократических позициях. Он развил жанр психологической новеллы и
продолжил традицию социальной повести. Уже в ранних своих произведениях
показывает благородство простых тружеников, пробуждение в них чувства
собственного достоинства, их стремление к свободе.
Таким образом можно выделить следующие этапы развития украинской
литературы в XIX в.:
- рубеж ХVШ-ХIХ вв. и начало XIX в. - появление первых
произведений на народном языке (прежде всего «Энеїда»);
- 40-50-е годы XIX в. - творчество Шевченко и оформление
украинского литературного языка, главное место в тематике занимает
реалистическое изображение жизни народа;
- вторая половина XIX в. - широкая палитра литературных жанров,
углубление социального, появление психологического анализа,
обогащение проблематики, усложнение образного ряда, особенно в
творчестве И.Франко, Л.Украинки, объединение литературного про
цесса в Западной и Восточной Украине.
3. Искусство
Театр. Становление украинского национального искусства (театр, музыка,
изобразительное искусство, архитектура) несколько отставало от литературного
развития. Так, театральное искусство в большей, чем литература, степени зависит от
политического режима, финансовых возможностей, подготовленности аудитории. До
1861 г. продолжал существовать крепостной театр, и не только в усадьбах, но и в
городах. В 1828 г. официально было запрещено покупать в театр крепостных, но и после
этого крепостные актеры продолжали входить в состав некоторых театральных трупп. В
1789 г, театр был построен в Харькове, но в нем шли только русские пьесы.
Первыми украинскими постановками были «Наталка-Полтавка» в 1819 г. и позже
«Москаль-чарівник» в Полтавском любительском театре. Они стали возможны
благодаря счастливому стечению обстоятельств: поддержка генерал-губернатора
Малороссии Н.Репнина, руководство труппой И.Котляревского, игра гениального
актера М.Щепкина, тогда еще крепостного. Профессиональная же украинская труппа
была создана только в начале 80-х годов. Организационными вопросами в ней
занимался Михаил Старицкий, режиссурой - Марк Кропивницкий. Оба были и
драматургами. Им удалось объединить талантливых актеров: братья Тобилевичи
(псевдонимы: Ивана - Карпенко-Карый, Николая - Садовский, Панаса -
Саксаганский), М.Заньковецкая, А.Затыркевич, др. Позже труппа несколько раз
разделялась, но, что интересно, все четыре оформившихся коллектива продолжали ярко
работать, имели большой успех в Украине, на юге России (все труппы были
передвижными).
Большой знаток украинского языка, М.Старицкий писал комедии (не угасает
популярность «За двома зайцями»), драмы («Не судилось», «Богдан Хмельницкий»). Они
рисовали реалистические картины сельского, городского быта, передавали
типичные национальные характеры. Но ни Старицкий, ни близкий ему
Кропивницкий не выходили за рамки так называемой «этнографический драматургии».
Создателем украинской социальной драмы стал И.Карпенко-Карый (Иван Тобилевич).
В основе его пьес (драмы «Бурлака», «Безталанна», комедии «Сто тисяч», «Хазяїн»)
лежат глубокие психологические конфликты, острые социальные противоречия.
Музыка.Поэтическая и музыкальная одаренность украинского народа была основой
высокого уровня развития музыкально-песенного творчества. В XIX в.
продолжают бытовать земледельческие песни календарного цикла, а также колядки,
веснянки, колыбельные, свадебные. Широкой популярностью пользовались песни-
романсы «Їхав козак за Дунай», «Виоть впри», «Сонце низенько», а также созданные на
стихи Шевченко «Думи мої, думи», «Заповіт». Из народной среды выдвигались
талантливые певцы-кобзари (Андрей Шут, Остап Вересай).
Широкое распространение получило семейное музицирование, любительское
молодежное развлекательное пение. Центрами развития музыкальной культуры были
духовные учебные заведения, гимназии, частные пансионы, университеты, в
которых изучалась нотная грамота и теория музыки. Многие получали
профессиональную музыкальную подготовку в церковных хорах.
Музыка, пение прочно вошли в повседневную жизнь как городского, так и сельского
населения. По жанрам песни были разнообразными: лирические, шуточные, романсы,
исполнялись они соло, дуэтом, хором, под аккомпанемент бандуры, скрипки,
гитары, фортепиано. Преимущественно это были авторские произведения,
которые со временем распространялись и становились народными.
Концертную деятельность в городах Украины разворачивали самодеятельные
коллективы. Традиционными среди интеллигенции крупных городов были
литературно-музыкальные вечера. Устраивались благотворительные концерты,
особенно во время проведения крупных контрактовых ярмарок. Однако часто такая
деятельность наталкивалась на административные запреты. Например, в 1867 г. в
Киеве был случай, когда власти разрешили концерт при условии, что тексты песен
будут звучать на французском языке.
Высокого уровня достигло мастерство партесного (многоголосного) пения. В XIX в.
хоровое пение постепенно выходит за рамки чисто культового. Общефилософское
содержание канонических образов привлекало в храм немало светских
слушателей. С большими концертными программами выступали хоры Киевской
академии, Переяславской семинарии. Развитие своих национальных традиций
тормозилось, так как предпочтение административно отдавалось иностранным
авторам.
Наряду с народной и церковной традицией в XIX в. складывается светская
профессиональная музыкальная культура. С.С.Гулак-Артемовский в начале 60-х годов
создает первую украинскую оперу «Запорожец за Дунаем». Жемчужиной украинской
вокальной классики стали «Вечорниці» П.И.Нищинского. Они рисуют широкую
музыкальную картину народной жизни, знаменит мужской хор «Закувала та сива
зозуля», тема которого - страдания казаков в турецкой неволе, их стремление к свободе.
Мелодическим богатством, певучестью, драматической напряженностью привлекла
слушателей опера Н.М.Аркаса «Катерина» по одноименной поэме Шевченко.
Композиторы широко использовали богатые традиции украинских народных песен,
обрабатывали их. П.П.Сокальскому принадлежит глубокий теоретический труд «Русская
народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и
ритмическом...».
Целую эпоху в музыкальной жизни Украины составляет творчество Н.В.Лысенко -
великого украинского композитора, блестящего пианиста-виртуоза, талантливого хорового
дирижера, педагога, музыковеда и активного общественного деятеля
демократического направления. Он является основоположником украинской классической
музыки.
Изобразительное искусство. Если в литературе, театре уже сам язык определял их
национальный облик, то в таких сферах, как изобразительное искусство, архитектура,
выработка национальных форм была более проблематична. Так, в восточно-украинских
землях можно говорить о русско-украинском единстве в изобразительном искусстве. Дело в
том, что в течение почти всего XIX в. в Российской империи главным центром образования
была Академия художеств в Петербурге. Наибольшие возможности для выставок, заказов
тоже были в столице. Можно привести множество примеров переплетения творчества, судеб
русских и украинских художников.
В.Тропинин оставался крепостным даже уже будучи известным художником, многие годы он
жил и работал в Подольском имении своих господ. Именно здесь происходит становление
мастера, он детально знакомится с иконописной традицией. Тропинин говорил, что Украина
заменила ему Академию. Он пишет множество портретов («Девушка с Подолья»,
«Украинец», «Портрет подольского крестьянина»), демократизм и реализм которых были
новаторскими. После освобождения Тропинин жил в Москве. Знаменит портрет
А.С.Пушкина его работы. Оставшийся после Академии в Петербурге, И.Сошенко в своем
творчестве не забывал Украину (например, «Продажа сена на Днепре», «Река Рось возле
Белой Церкви»). Счастливую роль сыграло знакомство с ним в судьбе Т.Шевченко.
В целом в живописи начала XIX в. преобладающим художественным стилем был
романтизм. Многих художников этого направления привлекала Украина - «новая
Италия», как ее называли. Появились и художники, для которых поездки сюда не были
просто данью моде. Украинской теме посвятил свое творчество В.Штернберг. Работал он и в
портретном, и в бытовом, и в пейзажном жанрах. Его внимание привлекают и
становятся сюжетами картин казалось бы прозаические сцены: переправа на пароме через
Днепр, ярмарка, свадьба. Его картинам присуща описательность, что сближает их со
стилистикой украинской литературы того времени. В.Штернберг дружил с Шевченко, ему
принадлежит художественное оформление «Кобзаря». В Академии за семь картин,
написанных на Киевщине и Полтавщине, он получил большую золотую медаль.
В.Штернберг умер очень молодым во время поездки в Италию.
Внешние обстоятельства - ссылка, запрет рисовать - помешали раскрыться в полной мере
живописному таланту Шевченко. Как считают специалисты, в романтических картинах
«Селянська родина», «Циганка-ворожка», др. уже виден отход от чистого академизма.
Особенно выделяется реализмом «Судня рада».
С Н.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченко близко общался великий художник-маринист
И.Айвазовский, значительную часть жизни проведший в родной Феодосии (он и свою
картинную галерею завещал городу). В его живописи звучала и украинская тема:
«Камыши на Днепре близ местечка Алешки», уникальна для художника жанровая картина
«Свадьба на Украине».
Новаторским для русского пейзажа стало творчество А.Куинджи, родившегося
вблизи Мариуполя. Первая же выставленная им картина - «Ночь на Днепре» -
вызвала в Петербурге сенсацию. Художник обладал тонким искусством передавать на
полотне свет, воздух.
Главная тенденция изобразительного искусства второй половины XIX в. - движение к
реализму - с наибольшей силой прозвучала в творчестве членов «Товарищества
передвижных художественных выставок». Самый знаменитый живописный портрет
Т.Шевченко написан основоположником передвижничества И.Крамским. Идея
правдивого отражения жизни народа, критика несправедливости была созвучна
украинскому искусству. Многие художники-передвижники были родом из Украины:
Н.Ге, А.Литовченко, Н.Ярошенко. Николай Ге написал замечательный портрет своего
друга - историка Н.Костомарова. Тематика произведений сближает с передвижниками
художника К.Трутовского («Бандурист», «Украинская ярмарка», «Шевченко над
Днепром»).
Родом из-под слободского Чугуева был великий русский художник-реалист И.Репин.
Он часто приезжал на родину, не раз гостил в имении Качановка украинских меценатов
Тарковских. В свое время здесь не раз бывал и Шевченко, в этой семье сохранилось
множество рукописей поэта. В Качановке Репин создал первые этюды к картине
«Запорожцы пишут письмо турецкому султану». Художник воспользовался рядом советов
украинского историка Д.Яворницкого, который передал ему некоторые вещи казацких
времен, текст самого письма, позировал для фигуры писаря. Репин писал: «В истории
народов и памятниках искусства ... меня привлекали всегда моменты проявления
всеобщей жизни горожан, ассоциаций; более всего в республиканском строе, конечно,... И
наше Запорожье меня восхищает этой свободой, этим подъемом рыцарского духа».
Выдающимся мастером бытового жанра был М.Пимоненко. Большинство его работ,
написанных на темы крестьянской жизни, отличаются щедростью, эмоциональностью,
высоким живописным мастерством: «Святочные гадания», «Свадьба в Киевской губернии»,
«Проводы рекрутов». Однако отношения Пимоненко с украинской национальной
интеллигенцией складывались непросто. Ему ставили в вину отсутствие четкой
национальной программы, иногда очень грубо критиковали мастера, основавшего в
Киеве художественную школу.
Соединение искусства с осознанной национальной идеологией впервые происходит в
творчестве С.Васильковского. Выпускник Петербургской Академии, он вернулся из
длительной зарубежной поездки, обладая прекрасным профессиональным уровнем. Свое
мастерство он полностью отдает Украине: пишет пейзажи Поднепровья, Подолья,
Слобожанщины, архитектурные памятники, жанровые сценки, исторические полотна.
Одновременно он изучает и собирает памятники старинного украинского искусства. В 1900
г. Васильковский совместно с художником-баталистом М.Самокишем создает альбом «Из
украшської старовини», комментарии к акварелям Васильковского пишет историк
Яворницкий. Признанием художественной, научной ценности альбома является его
переиздание в наши дни. Свою историческую коллекцию и многие картины
С.Васильковский оставил родному Харькову.
Архитектура. В архитектуре в XIX в. на смену пышности и раскованности
украинского барокко пришел сдержанный, академический стиль классицизма. За
строительством городов наблюдали специальные комиссии и комитеты. Гражданские
сооружения строились с учетом их назначения - главной целью архитектора стало не
создание внешней привлекательности, а внутренний комфорт (высокие потолки,
вентиляция, освещение).
Переход от барокко к классицизму отразился и на планировании городов. Обязательно
выделяется административный центр с площадью, на которой размещались помпезные
здания правительственных учреждений, кварталы были прямоугольными, композиции
ансамблей, отдельных архитектурных комплексов, дворцово-парковых ландшафтов
носили открытый характер.
В это время активно застраиваются новые города на юге Украины и в Крыму -
Мариуполь, Александровск, Екатеринослав, Николаев, Одесса. В Одессе по проекту
петербургского архитектора Тома де Томона в 1809 г. было сооружено здание оперного
театра. Одновременно происходила реконструкция старых городов Слобожанщины и
Приднепровья. Архитектурный стиль Киева определялся известным архитектором
А.Меленским. По его проекту сооружены памятник в Честь возвращения Киеву
Магдебургского права, церковь на Аскольдовой могиле, ансамбль Контрактовой площади
на Подоле, сооружения которого пострадали от пожара 1812 г. В 1837-1843 гг. по проекту
В.Беретти построено здание Киевского университета. Упорядочиваются такие города,
как Харьков, Полтава. Сооружение в Полтаве монумента в честь Полтавской победы
(архитектор - Тома де Томон) и Успенского собора в Харькове (В.Васильев, закончил
А.Тон) увековечили память о совместной борьбе русского и украинского народа против
иностранных захватчиков.
Во второй половине XIX в. стилевое единство классицизма разрушается. Сложная эпоха
утверждения капитализма отразилась и в архитектуре: появляются новые материалы,
новые заказчики. Складывается направление, получившее название эклектика
(смешение). В киевских фасадах того времени можно увидеть и готику, и Ренессанс, и
романский стиль, много зданий в «кирпичном стиле» (главное украшение -
неотштукатуренная кирпичная кладка). Поиск все большего разнообразия вызвал
интерес к русско-византийским традициям. Они четко видны в облике крупнейшего в
Киеве кафедрального Владимирского собора, строившегося больше 20 лет (1862-1886) по
проектам И.Штрома, П.Спарро, А.Беретти. Участие в росписях собора В.Васнецова,
М.Нестерова, М.Врубеля сделало собор выдающимся явлением в монументальном
изобразительном искусстве.
Мастерство и талант украинского народа проявились в создании дворцово-парковых
ансамблей. Их авторы как правило нам неизвестны. Народные мастера создавали
выдающиеся произведения: дворец Разумовского в Батурине в живописной местности
над Сеймом, дворец Галагана в Сокирницах на Черниговщине, к которому прилегает
лесопарк площадью 600 десятин, парк «Александрия» на берегу Роси в Белой Церкви,
знаменитая «Софиевка» в Умани, где руками крепостных, без использования какой-
либо техники были насыпаны горы, выкопаны пруды. Первым проектом в собственно
украинском стиле считают принятый в 1903 г. проект здания Полтавского земства
архитектора В.Кричевского. Росписи этого здания выполнил художник Васильковский.

4. Национальные культурные организации и движения в условиях реакционной

правительственной политики.
Параллельно с развитием литературного процесса и искусства, по мере становления
украинской интеллигенции в ее среде возникают различные национально-культурные
организации и движения. Их создание происходило при неблагоприятных
политических обстоятельствах, требовало личного мужества, твердости.
Первая в украинской истории национально-культурная организация возникла в 1833 г.
во Львове. Это был нелегальный кружок, который организовали Маркиян Шашкевич,
Иван Вагилевич и Яков Головацкий, учившиеся в духовной семинарии. Их символически
назвали «Русской Троицей» (русинами называли западных украинцев). Вступающий в
кружок давал клятву утверждать права родного языка, переводить славянских авторов,
делать все для воскрешения украинского народа к новой жизни. Высшим достижением
кружка стала публикация в 1837 г. альманаха «Русалка Днистровая». В него вошли
«Предисловие» Шашкевича с призывом к возрождению украинской литературы в Галичине,
подборка народных песен, переводы. Напечатанный в Будапеште тираж во Львове был тут
же конфискован. Из 1000 удалось спасти 200 экземпляров, благодаря которым об альманахе
и узнали в образованных славянских кругах разных стран. Реакция австрийских властей
была жесткой: для изданий на украинской территории вводилась специальная цензура.
Основой для запрета могло послужить даже то, что книга напечатана не церковным, а
гражданским шрифтом. В таких условиях выступление «Русской троицы» не нашло
продолжения. Главный его инициатор -М.Шашкевич - занялся литературным
творчеством, стал первым народным поэтом Галичины, но жил в тяжелейших
материальных условиях и умер очень молодым.
В 40-е годы центр украинской культурной жизни находился в Восточной Украине, что
выражалось в первую очередь в уже описанном литературном процессе. Здесь же в Киеве
примерно в 1845 г. возникает нелегальное Кирилло-Мефодиевское братство - не
культурная, политическая национальная организация, первая в истории Украины, и что
характерно, создают ее выдающиеся деятели отечественной культуры (Н.Костомаров,
П.Кулиш, В.Белозерский, Т.Шевченко). Цель общества, подчеркнутая названием -
славянское единство, создание федерации славянских демократических республик. Идеи
организации - равенство людей, необходимость уничтожения крепостничества -
пронизывали творчество его организаторов. Разгром братства в 1847 г. тяжело отразился
на всем развитии украинской культуры, а традиция политической борьбы была прервана
вплоть до 90-х годов XIX в.
Всю вторую половину XIX в. активность национальной интеллигенции
разворачивается почти исключительно в сфере «культурничества». В конце 50-х годов
на Правобережье среди дворянства и интеллигенции, в том числе польской, складываются
группы молодежи, горячо сочувствующие украинскому народу, уважающие его культуру.
Они и в быту переходили на народный язык. Одним из лидеров движения стал
В.Антонович, в будущем известнейший историк. Сторонников таких взглядов стали
называть «хлопоманами», т.е. «любителями народа». Как развитие тех же настроений в
1859 г. студентами и молодыми преподавателями Киевского университета создается
полулегальная культурно-просветительская организация «Громада». Свою цель она
видела в просвещении народных масс, для чего организовывались бесплатные
воскресные школы, издавались дешевые книги. Была создана Временная педагогическая
школа для подготовки учителей для сельских школ. Все преподаватели работали в ней
бесплатно. В Киевской «Громаде» участвовал М.Драгоманов - историк, политический
деятель, П.Чубинский -этнограф, поэт, автор слов гимна «Ще не вмерла Україна».
Подобные громады возникли во многих городах.
Идейный центр «громадовского» движения оказался в Петербурге. Сюда в конце 50-х
годов после ссылки вернулись кирилло-мефодиевцы. В.Белозерский добивается разрешения
и на деньги меценатов в 1861 г. начинает издавать первый регулярный украинский
литературный и общественный журнал «Основа». В нем сотрудничают Костомаров,
Кулиш, Драгоманов, публикуется наследие Шевченко. В это время завязываются тесные
контакты с передовой русской общественностью. Даже со стороны правительства
делаются некоторые либеральные шаги: Кулишу поручают перевести на украинский
язык законы об отмене крепостного права, за государственный счет издаются украинские
учебники.
Ситуация кардинально меняется в 1863 г. после антироссийского восстания в Польше.
Украинское национально-культурное движение жестко пресекается. Прокатилась
волна арестов, Полтавская и Черниговская громады были полностью разгромлены, журнал
«Основа» закрылся. Особой непримиримостью отличалась позиция министра внутренних
дел Российской империи Валуева. Он подписывает печально известный указ, запрещающий
печатать на украинской языке учебную, научную и религиозную литературу на том
основании, что «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не
может». После непродолжительной передышки в начале 70-х годов, отмеченной
активизацией исторической науки и литературы, о чем уже шла речь, антиукраинская
политика была продолжена. В 1876 г. в городе Эмсе царем-освободителем Александром II
был подписан указ, которым запрещалось: печатать и ввозить в пределы империи книги на
украинском языке, ставить спектакли и даже писать тексты к музыкальным нотам по-
украински. Однозначного запрета украинской художественной литературы на
«малороссийском» языке не было, но цензура таких книг не пропускала, даже из русских
произведений вычеркивались украинские слова.
Имперская великорусская политика привела к тему, что украинский центр в 60-70-е
годы XIX в. переместился в Западную Украину. В Австро-Венгрии после революции 1848 г.
формально неравенство украинского языка было устранено, во Львовском университете
открыли кафедру украинского языка и литературы. На практике польское доминирование
сохранялось, в 1859 г. даже попытались ввести латинский алфавит в «русинскую»
письменность. В таких условиях значительная часть местной интеллигенции' увидела
спасение в тесном союзе с Россией, причем не с демократическими, а с правительственными
реакционными кругами. Сложилась теория и о единстве языка. Описанное течение получило
название «москвофильства».
«Москвофилам» в национальном культурном движении противостояли «народовцы» -
единомышленники и продолжатели дела громад. Их журнал «Правда» с 1867 г. начинает
играть роль общеукраинского издания. С 1868 г. свою историю ведет общество «Просвіта»,
занимавшееся изданием книг, журналов на украинском языке. Многие известные деятели
переезжают из Восточной Украины в Западную. Во Львовском университете активно
работает М.Грушевский. Часто бывает здесь П.Кулиш. Из Женевы поддерживает
связь М.Драгоманов. Появляются свои лидеры, прежде всего И.Франко. В 1873 г. во
Львове учреждается «Товариство імеі Шевченко», преобразованное в 1892 г. в научное
общество. На собранные в России средства при нем с большим трудом к 80-м годам
налаживает работу типография. В 90-е годы осуществлялась очень солидное
периодическое издание - «Літературно-науковий вісник», печатавший авторов и
распространявшийся и на Западе и на Востоке Украины.
Рассмотрение развития различных сфер украинской культуры позволяет проследить, как
складывались судьбы украинского возрождения в XIX в. Объяснить его закономерности
помогает известный теоретический вывод немецкого ученого Гердера об основных этапах,
которые проходили европейские национальные движения. На первом этапе, как было
показано, небольшая группа ученых-интеллектуалов собирала исторические документы,
фольклор, предметы старины, опасаясь, что самобытность их народа может исчезнуть.
Второй или культурнический этап стал этапом возрождения украинского языка,
возникновения национальной литературы и искусства. Это подготавливало этап
создания политических организаций, выдвигающих национальные требования,
вплоть до образования независимого государства.
VII. КУЛЬТУРА УКРАИНЫ В XX ВЕКЕ

1.Особенности развития культуры в XX в.

2.Культура Украины в начале XX столетия.
3.Основные тенденции культурного развития в 20-30-е гг.
4.Развитие украинской культуры в 40-80-е гг.
5.Культура современной Украины: достижения, проблемы, перспективы.

1. Особенности развития культуры в XX в.

XX столетие - время сложных, противоречивых процессов во всех сферах общественной жизни.
Укрепление международного сотрудничества и мировые войны, компьютеризация и сотни
миллионов неграмотных, пересадка сердца, лазерная терапия и высокая смертность, прежде
всего детская, в большинстве развивающихся стран, утверждение демократии и существование
тоталитарных государств, большие достижения в социально-экономической области и нищета
жителей многих регионов - все это прямо или косвенно оказывало и оказывает существенное
влияние на развитие культуры, в том числе и украинской.
Для культуры XX в. характерны несколько особенностей. Резко расширились возможности ее
распространения. Появление радио и телевидения, видеотехники, значительное увеличение
печатной продукции способствуют распространению культурных ценностей. Рост учебных
заведений различного типа, принятие во многих странах законов об обязательном
образовании, государственная политика, направленная на ликвидацию безграмотности,
возможности самообразования - база для распространения и утверждения культуры, как
обшей, так и профессиональной. Во многих странах мира в условиях научно-технической
революции быстро растет число интеллигенции, что способствует развитию материальной и
духовной культуры. К середине XX в. ускорился процесс формирования «массовой
культуры» (комиксы, многочисленные телесериалы -«мыльные оперы»), которая
выполняет развлекательную функцию.
Процесс экономической интеграции, увеличение числа контактов между странами и народами
обеспечивают возможность дальнейшей интернационализации культуры. Так например,
по решению ЮНЕСКО в мире отмечались юбилеи Т.Шевченко, И.Франко. Многие деятели
художественной культуры отмечают влияние, которое оказывают на их творчество
классики мировой литературы, музыки, живописи.
В целом ряде стран усиливается влияние религии, растет ее роль во всех сферах
общественной жизни. Так, сегодня определилась четкая тенденция исламизации политики
и политизации ислама. Достаточно остро стоит проблема межконфессиональных отношений в
Украине.

2. Культура Украины в начале XX столетия.

В начале XX в. культура Украины, с одной стороны, продолжала развивать народные,
демократические традиции XIX в., а с другой стороны, шел активный поиск новых форм,
использование достижений других национальных культур. Это конкретно проявилось в двух
ориентациях: 1) сохранение национально-культурных традиций (народническая теория);
2) ориентация на западноевропейский процесс в области художественной культуры
(«европеизация», «космополитизм», «модернизм»). Традиционные тенденции в области
литературы - романтизм и неореализм - сочетались с развитием футуризма, символизма.
Так, специалисты выделяют «новую школу» украинской прозы (М.Коцюбинский, В.Стефаник,
О.Кобылянская). И.Франко писал, что представители этой школы хотели целиком
«модерным» европейским способом изобразить своеобразие жизни украинского народа.
Такое направление в украинской литературе, как футуризм, в первую очередь связано с
М.Семенко, который был одним из его главных теоретиков, основателем в 1913 г. в Киеве
первого литературного объединения футуристов.
В начале века в украинской литературе видное место занимали писатели, творчество
которых в годы Советской власти замалчивалось или искажалось. Среди них
В.Винниченко - деятель Центральной Рады, прозаик, драматург, произведения которого
характеризовались разноплановой проблематикой (сельская и городская жизнь,
изображение различных социальных групп).
Б.Летант - поэт, прозаик, издатель Т.Шевченко, И.Франко, М.Коцюбинского в
переводах на польский и немецкий языки. Популярностью пользовался В.Пачовский,
тематика произведений которого достаточно широка: любовная лирика, исторические
события прошлого. Над драматической поэмой «Золоті ворота», где подчеркивалась
национальная идея, В.Пачовский работал несколько десятилетий. В драме «Солнце руїны»
описаны события 1663-1687 гг., даются портреты П.Тетери, Ю.Хмельницкого,
II.Дорошенко, И.Самойловича. Начало нашего столетия характеризовалось
прогрессом в области музыкальной культуры. Формируется национальный стиль,
который объединяет динамику фольклорной выразительности и лучших традиций
классики. В этом направлении развивалось творчество М.Леонтовича, К.Стеценко,
Я.Стенового, которые по-новаторски осмыслили творческое наследие И.Лысенко.
В Украине в области живописи и графики активно работали такие мастера, как
А.Мурашко, А.Новаковский, И.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Большинство
из них имели европейское образование и испытали влияние современных
художественных тенденций. Международное признание приобрел резчик
О.Архипенко, создатель нового направления в. искусстве. В это время значительные
достижения характерны для развития национального театра. В 1904 г. Н.Лысенко
основал в Киеве музыкально-драматическую школу, с 1907 г. там же функционировал
первый украинский стационарный театр М.Садовского, в 1915 г. И.Марьяненко
основал Товарищество украинских актеров. Театры и труппы Надднепровской
Украины и Галичины ставили пьесы Л .Украинки, О.Олеся, В.Винниченко, они
стремились освоить мировую классику, обращались к произведениям европейских
авангардистских авторов. В 1916г. Л.Курбас стал организатором «Молодого театра» в
Киеве, в котором на высоком художественном уровне решались задачи обновления
украинского сценического искусства. Национальный театр предреволюционного периода
воспитал таких выдающихся актеров, как М.Садовский, П.Саксаганский, М.Занъковецкая
и др. Представители украинского театрального искусства были подлинными
патриотами. Так, М. Заньковецкая на предложение переехать в Россию для того,
чтобы сделать карьеру, ответила, что Украина слишком бедна, чтобы ее покидать.
Появляется украинский кинематограф. Первые украинские хроникальные фильмы были
сняты в Харькове. Там же актер А.Алексеенко ставит фильмы по произведениям
И.Котляревского, Н.Гоголя, М.Старицкого. Первый украинский постановщик и оператор
Д.Сахненко был создателем таких фильмов, как «Наталка Полтавка», «Запорозька
Січ», «Богдан Хмельницький», в которых участвовали выдающиеся украинские актеры -
М.Садовский, М.Заньковецкая, Л.Линницкая.
В Украине продолжался и прогресс науки. В условиях подъема национально-
освободительного движения активизировались историки, этнографы, филологи. Научное
общество им. Т.Шевченко, которое возглавил М.Грушевский, выпустило с 1892 по 1917
годы 120 томов «Научных записок», 35 томов «Этнографического сборника», 15 томов
«Материалов по украинской этнологии», 15 томов были подготовлены историко-
философской секцией.
Развитие медицины и медицинской науки, достижения в области микробиологии, обшей
патологии, инфекционных болезней, гигиены, офтальмологии связаны с работой
И.Мечникова и его учеников -Г.Минха, В.Высоковича, Д.Заболотного, М.Гамалеи,
В.Субботина, Л .Гиршмана, С.Игумнова.
Культура Украины развивалась в условиях продолжавшейся русификации. Хотя в
1904 г. кабинет министров России признал вредным запрещение украинского языка, до
1917 г. в Украине не было ни одного государственного учебного заведения, где
преподавание велось бы на украинском языке. В начале первой мировой войны
началось активное наступление на украинство: запрещение языка, массовые аресты и
ссылки интеллигенции. Это в первую очередь касалось территории Галичины, занятой
Россией в ходе военных действий.
После свержения царизма в Украине начался новый этап национально-
освободительного движения, создавались условия для ускоренного развития
национальной культуры. Уже в марте 1917 г. в Киеве были открыты две украинские
гимназии. При активном участии Генерального секретариата просвещения
Центральной Рады осуществлялся перевод школ на украинский язык преподавания, в
разных регионах Украины было создано более 80 украинских гимназий. Начала
работать Украинская педагогическая академия, историко-филологический факультет
в Полтаве, открыт украинский университет в Каменец-Подольске. В период
гетманства основана Украинская Академия наук, которую возглавил В.Вернадский;
осенью 1918 г. стала функционировать Украинская государственная академия искусств.
Больших успехов в первые послереволюционные годы добились украинская
пресса и книгопечатание.
Только в 1917 г. стали действовать 78 издательств, они организовались и при частных,
кооперативных органах, при «Просвітах». Если в 1917 г. было выпущено 747 названий
украинских книг, то в 1918 г. -1084.

3. Основные тенденции культурного развития в 20-30-е гг.

С установлением Советской власти начинается новый этап в истории украинской культуры,
соединяющий и безусловные достижения и невосполнимые утраты, и духовные взлеты и
трагедии. Развитие культуры на протяжении семидесятилетнего советского периода не
было одинаковым. Изменения политического курса при сложившейся в СССР командно-
административной системе управления, огосударствлении всех сфер общественной жизни
оказывали прямое воздействие на культуру.
После завершения гражданской войны и прихода к власти Коммунистической
партии, с созданием Советского Союза изменились условия развития культуры в целом
в стране и в Украине. Негативное отношение к Советской власти, к ее политике вызвало
значительную эмиграцию деятелей литературы и искусства (В.Винниченко,
С.Черкасенко, Т.Шаповал, Д Донцов, М.Садовский, О.Олесь). Произведения писателей-
эмигрантов до недавнего времени замалчивались или искажались, они были огульно
зачислены в разряд буржуазно-националистических, контрреволюционных. В свою
очередь старая интеллигенция, в том числе и художественная, не устраивала новую
власть ни количественно, ни по своему мировоззрению. Была поставлена задача
воспитания, подготовки рабоче-крестьянской интеллигенции, которой должны были
быть присущи идейность, старательность, конформизм. Культура становилась
частью политики правящей партии, должна была выполнять ее социальный заказ, строгий
партийно-государственный контроль был всеохватывающим.
Через несколько лет после революции Советская власть в области идеологии, культуры
стала проводить политику коренизации, которая в Украине получила название
украинизации. Украинизация предусматривала подготовку, воспитание и выдвижение
кадров коренной национальности, организацию школ всех ступеней, учреждений
культуры, издание газет, журналов и книг на украинском
языке. Проведение политики украинизации учитывало два аспекта: 1) украинизация как
таковая; 2) создание необходимых условий для всестороннего культурного и духовного
развития национальных меньшинств. Украинизация дала положительные результаты.
Если в 1928 г. удельный вес газет на украинском языке составил 56% общего тиража, то в
1930 г. - 89%. Уже в 1924-1925 гг. было выделено 13 национальных районов, в том числе
немецкие, болгарские, польский и еврейский. Политики коренизации, впитавшая идеи
культурно-национальной автономии, была свернута Сталиным в 30-е годы.
При всей остроте ведущихся сейчас споров об оценке советского этапа украинской
истории одними из наиболее признаваемых являются успехи, достигнутые в сфере
образования. Ликвидация неграмотности в 20-е годы, рост общей и
профессиональной культуры, прогресс науки определялись достаточно стройной
государственной системой образования.
С 1923/1924 учебного года с каждым годом росли ассигнования государства на
просвещение, что способствовало расширению школьной сети. В этом году в Украине
работали почти 16 тысяч начальных и семилетних школ, в которых обучалось более 1,5
миллионов учащихся. В 1926/1927 учебном году в городах и поселках городского типа
возник новый тип шкод - фабрично-заводская семилетка, которая давала учащимся общее
и политехническое образование, готовила их к продолжению обучения в школах
фабрично-заводского ученичества, в профшколах и техникумах. Несколько раньше были
организованы трехлетние общеобразовательные школы сельской молодежи. В этих
школах общее образование в объеме программы 5-7 классов совмещалось с
теоретическим и практическим изучение сельского хозяйства.
В 1925-1931 гг. функционировали рабочие университеты, слушатели которых повышали свой
общеобразовательный уровень и производственную квалификацию. Серьезные успехи
были достигнуты в области ликвидации неграмотности. Активно действовало доброволь-
ное общество «Долой неграмотность!», к началу 1930 г. в Украине было около 30 тысяч
пунктов ликвидации неграмотности с контингентом в 1,6 миллиона учеников. В 1934 г. для
всего СССР было установлено несколько типов школ: начальная (1-4 классы), семилетняя (1
-7 классы) и средняя (десятилетняя). Накануне Великой Отечественной войны начался
переход ко всеобщему семилетнему образованию в сельской местности и к десятилетнему
- в городах.
В Украине развивалось и среднее специальное образование (профессиональные
училища и техникумы). Если в 1927 г. средних специальных учебных заведений было
158, в которых обучалось более 31 тысячи человек, то в 1940 г. их было 590, с числом
обучающихся почти в 400 тысяч.
Число студентов высших учебных заведений росло не только за счет выпускников
школ, но и за счет подготовительных курсов, открытых в 1919г., рабочих факультетов,
основанныхв 1921 г. Увеличивалось количество студентов из рабочих и крестьян или их
детей, готовились научно-педагогические кадры. Университетскими центрами были
Киев, Харьков, Одесса, Днепропетровск. В 1938 г. в Украине было почти 130 вузов с
числом студентов 124 тысячи. Среди открытых вузов был Донецкий индустриальный,
образованный за счет слияния в 1935 г. горного и металлургического институтов,
Донецкий медицинский, на развитие которого в 1930-1937 гг. было израсходовано более
21 миллиона рублей (в старом масштабе цен). Результатом и вместе с тем базой для
дальнейшего развития .культуры в полной мере стала украинская наука,
как фундаментальная, так и прикладная. В развитии украинской науки активнейшее
участие приняли великий природовед В.Вернадский, микробиолог и эпидемиолог
Д.Заболотный, математик Н.Крылов, экономист М.Туган-Барановский, гигиенист и
эпидемиолог А.Корчак-Чепурковский, литературовед С.Ефремов, А.Богомолец,
работавший в области экспериментальной патологии, Е.Патон, предложивший
принципиально новые методы электросварки. Эти и ряд других ученых были
достаточно широко известны за пределами Украины. Среди гуманитарных подразделений
Академии наук особую активность проявила историческая секция, работу которой
возглавил М.Грушевский. Он реорганизовал работу секции, создал научно-
исследовательскую кафедру истории Украины, возглавил Археографическую
комиссию, редактировал журнал «Україна», научные сборники исторической секции.
Медицинская наука в Украине развивалась организационно, качественно и
количественно. В 1921 г. в Академии наук была организована кафедра народного
здоровья и социальной медицины с кабинетом профилактической медицины. В 1929 г.
был основан институт микробиологии и эпидемиологии, в 1930 г. в Киеве стал работать
большой научный центр по изучению проблем патологической физиологии. Большой
популярностью, заслуженным авторитетом пользовались терапевтические школы
М.Стражеско (кардиология, ревматизм, сепсис, клиническая гематология),
Ф.Яновского (туберкулез, заболевания почек), офтальмологическая школа В.Филатова.
После революции особым драматизмом и сложностью в Украине, как и в России, был
отмечен литературный процесс. Появилось такое направление, как пролеткультовство.
Это было левацкое течение, теоретики которого отрицали значение классического
наследия, пропагандировали создание «лабораторным путем» «чисто
пролетарской культуры», которая соответствовала бы «пролетарской психике». В
Украине теоретиками и активными пропагандистами пролеткультовских теорий были
В.Блакитный, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвылевой. Эти теории были
достаточно противоречивы. Так некоторые лидеры украинских пролеткультовцев
(М.Хвылевой, В.Сосюра, М.Иогансен), с одной стороны, провозглашали идеи,
которые можно назвать космополитическими, а, с другой стороны, подчеркивали
особое значение использования и развития украинского языка, выступали против
насильственной русификации.
Украинский футуризм, который возник еще до революции, в первые послереволюционные
годы активизировал свою деятельность. Оформились организации футуристов. В 1922 г.
в Киеве они создали «Аспанфут» («Ассоциация панфутуристов»), в Харькове действовал
«Ком-Космос», в Одессе - «Юголиф». Футуристы воинственно нападали на
сторонников традиционных форм в литературе и искусстве, пропагандировали
урбанизацию культуры и экспериментаторство, европеизацию и модернизацию
содержания и форм украинского искусства. В рядах футуристов было относительно много
бывших символистов (О.Слесаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).
Еще в годы революции во главе с М.Зеровым возникла группа поэтов и литературоведов,
которые ориентировались на создание высокого гармонического искусства на основе
освоения классических образцов мировой литературы (М.Рьльский, П.Филипович, М.Драй-
Хмара). Позднее оппоненты этой группы назвали их «неоклассиками».
В первой половине 20-х годов появляется «теория борьбы двух культур» (украинской и
русской), которую активно отстаивал один из лидеров Коммунистической партии
Украины Д.Лебедь. Сторонники этой теории рассматривали украинскую культуру как
отсталую, крестьянскую, отрицали необходимость ее развития. Эта теория на практике
могла углубить разрыв между рабочими и многомиллионными крестьянскими
массами, она укрепляла платформу двух национальных лагерей - русского и
украинского, вооружая каждый из них идеей борьбы до полной победы «своей»
культуры.
В 20-х годах в украинской литературе появилось несколько организованных писательских
объединений. В первую очередь это Союз крестьянских писателей «Плуг» (А.Головко,
А.Копыленко, П.Панч, П.Усенко). В своей платформе этот Союз ставил задачу
направлять творчество на организацию психики и сознания крестьянских масс, сельской
интеллигенции в духе пролетарской революции.
Участники Союза пролетарских писателей «Гарт» («Закалка»), среди которых были
В.Сосюра, И.Кулик, М.Хвылевой, П.Тычина, Ю.Смолич, подчеркивали свою
поддержку коммунистической партийности, а, с другой стороны, главный теоретик
«Гарта» В.Блакитный - говорил о создании «коммунистической культуры, культуры
общечеловеческой, интернациональной и бесклассовой». Лидеры «Гарта», исходя из того,
что культура - явление целостное, считали, что их организация должна объединять
деятелей музыки, театра, живописи. В «Гарт» вошли или примыкали к нему
большинство наиболее талантливых украинских литераторов.
В 1927 г. был создан ВУСПП (Всеукраинский союз пролетарских писателей). Заметную
роль в развитии художественной культуры играл Союз писателей «Западная Украина»
(М.Ирчан, Ф.Малицкий, А.Турчинская).
Острой критике в официальной прессе, литературоведении подверглась ВАПЛИТЕ
(Вольная Академия Пролетарской Литературы), которая была создана по инициативе
М.Хвылевого как альтернатива массовым и подчиненным властям официальным
организациям.
В это время продолжалась борьба за сохранение и развитие украинского языка,
который по-прежнему подвергался нападкам. Русский писатель Ф.Гладков заявил, что
этот язык «... покрылся уже прахом». М.Горький выступал против перевода романа
«Мать» на украинский язык.
В 1932 г. появился термин «социалистический реализм», который страдал
неопределенностью, публицистичностью, обеднял, сужал творчество писателей, был
одной из главных составляющих системы партийно-государственного контроля за
художественной интеллигенцией.
Прославление мифических достижений, лакировка действительности,
фальсификация истории стали органическими качествами идеологизированной
литературы. В начале 30-х годов с целью облегчения контроля над развитием культуры
были созданы Союзы писателей, композиторов, художников, архитекторов.
В 30-е годы в условиях сталинского режима творческая интеллигенция подверглась
репрессиям. Наиболее характерными были обвинения в буржуазном национализме,
антисоветизме и терроризме. Жертвами репрессий стали писатели и представители
художественной интеллигенции: М.Зеров, Л.Курбас и многие другие. Всего в
сталинский период было репрессировано около 500 украинских литераторов. Но
даже в этих условиях развитие украинской литературы не прервалось. В первую
очередь это связано с творчеством П.Тычины, Ю.Яновского, И.Микитенко,
М.Рыльского.
Развитие живописи в Украине в послереволюционные годы происходило в борьбе
художественных течений и направлений. Наряду с теми, кто стоял на позициях
традиционного реализма, творили сторонники футуризма, формализма (например,
росписи В.Ермилова Харьковского партийного клуба). Кроме массовых агитационных
форм изобразительного искусства заметного прогресса добились станковая графика и
живопись. В области станковой графики работали М.Жук, И.Падалка, В.Заузе. В
живописи наиболее известными были полотна К.Костанди, Ф.Кричевского, А.Мурашко,
М .Самокиша. Г.Нарбут оформил первые украинские советские книги и журналы
«Мистецтво», «Зорі», «Сонцетруда». В Западной Украине в первые послереволюционные
годы работали такие художники, как И.Трут, А.Монастырский, И.Курплас.
Определились группы, развивавшие традиции украинских и русских передвижников.
Художники, которые вошли в «Ассоциацию революционного искусства Украины»,
развивая национальные традиции, использовали формы византийской и
староукраинской живописи. На западноевропейские образцы ориентировались
художники, входившие в «Объединение современных художников Украины». На
Всеукраинских художественных выставках экспонировались лучшие
произведения А.Шовкуненко (цикл «Одесский судостроительный завод»),
Ф.Кричевского («Мать», «Довбуш»), В.Коровчинского («Крестьяне»). Однако
четко определилась тенденция верховенства историко-революционной тематики.
Натюрморт, пейзаж, портрет - эти жанры отодвигались на второй план потому, что они
якобы не несли классовой нагрузки. В 20-х годах кроме Украинской Академии искусства
в Харькове и Одессе была организована целая сеть государственных художественных
музеев.
Украинская скульптура в период между Октябрьской революцией и Великой
Отечественной войной также испытала на себе сильное влияние идеологии культа
личности. Практически в каждом городе, городском поселке были поставлены памятники
В.Ленину. В конкурсах на проект памятника Т.Шевченко приняли участие скульпторы
разных регионов СССР. Победил М.Манизер, памятник которого в 1935 г. установлен в
Харькове, он - автор памятников Т.Шевченко в Киеве и Каневе. В Донбассе хорошо известен
памятник Артему И.Кавалеридзе, установленный в Славяногорске.
В 20-е - 30-е годы достаточно активной была музыкальная жизнь Украины. Были созданы
Республиканская капелла под руководством О.Кошица, капелла «Думка», которые много
сделали для пропаганды украинской музыки. Началась деятельность музыкально-
театрального института в Киеве, первые оперные труппы появились в Киеве и Харькове. В
этот период проходил процесс жанрового обогащения украинской музыки. Это в значительной
степени связано с творческими поисками Л .Ревуцкого, В.Косенко, Б.Лятошинского, О.Чишко.
Высокого уровня в 20-х - 30-х годах достигла украинская исполнительская культура. Среди
исполнителей широко известными были певцы М.Литвиненко-Вольгемут,
И.Паторжинский, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмыря. Развитию украинской музыки, как и
культуры в целом, мешала политика власти с ее пропагандистским отношением к искусству,
бюрократической регламентацией, утилитаризмом и недоверием к «буржуазной эстетике».
Возникло большое количество музыкальных объединений, часто враждебно относившихся
друг к другу без достаточных оснований, на конъюнктурной основе.
Архитектура, которую называют музыкой, застывшей в камне, в 20-30-е годы прошла
достаточно сложный путь развития. Главные качества архитектуры - это польза, прочность,
красота (функциональное, конструктивное, эстетическое). В этот период делались попытки
абсолютизировать одно из них, что снижало уровень архитектурных произведений в целом.
В украинской архитектуре заметный след оставили такие направления, как рационализм - это
стремление найти рациональные начала в образном аспекте архитектуры, максимально
освоить достижения современной науки и техники; конструктивизм - попытка создать
жизненное пространство с помощью новой техники, ее логичных целесообразных
конструкций, а также эстетических качеств таких материалов, как металл, дерево, стекло. В
практике конструктивизма были частично реализованы лозунги производственного искусства.
Примером рационализма является здание главпочтамта в Харькове, находящийся там же на
площади Независимости комплекс административных зданий («Госпром») специалисты
относят как к рационализму, так и к конструктивизму, поскольку эти течения
достаточно близки. Украинское барокко было в значительной степени вытеснено,
хотя отдельные здания в этом стиле еще строились (Сельскохозяйственная Академия в
Киеве). Самое широкое распространение получил неоклассицизм, который должен был
отражать стабильность режима, неколебимость власти партии (наиболее известным
зданием, построенном в стиле неоклассицизма является здание Верховной Рады в Киеве
архитектора В.Заболотного).
Таким образом, за несколько десятилетий между гражданской и II мировой войнами
культура Украины добилась серьезных успехов практически во всех областях, стала
базой дальнейшего социально-экономического развития.

4. Развитие украинской культуры в 40-80-е гг.

В условиях Великой Отечественной войны начался новый этап развития украинской
культуры. Вся официальная деятельность художественной интеллигенции решала задачу
идеологического обеспечения победы над фашизмом на фронтах, укрепления тыла.
Патриотические стихи, статьи украинских литераторов появились в газетах уже в первые
дни войны. Это такие произведения, как «Ми йдемо на бій» П.Тычины, «Клятва»
М.Бажана, стихи Л.Первомайского.
Часть писателей находилась в эвакуации, некоторые остались на оккупированной
территории, 109 членов Союза писателей были на фронте, активно сотрудничали в
армейской, фронтовой, республиканской периодике («За Советскую Украину!», «За честь
Родины!»).
Для пропаганды идей патриотизма, укрепления сил в борьбе с фашизмом литераторы
часто выступали по радио. Из Москвы на украинском языке вещала радиостанция
«Радянська Україна» (П.Панч, А.Копыленко, Д.Белоус). В Саратове была организована
работа радиостанции им. Т.Шевченко (Я.Галан, К.Годиенко, В.Владко). Действовала
передвижная прифронтовая радиостанция «Дніпро». В военные годы одним из главных
жанров стала публицистика.
Официальные органы, в частности Союз писателей Украины, некоторые редакции, были
в Уфе. Там издавался еженедельник «Литература и искусство», с 1943 г. возобновился
выпуск журналов «Україна» и «Перець». Издательская деятельность не ограничивалась
срвременностью. Большими тиражами выходили произведения украинских классиков
(Т.Г. Шевченко, И.Франко, М.Коцюбинский, Л.Украинка).
Попытки наладить издательскую деятельность, оживить литературную жизнь в
условиях оккупации предпринимались в Киеве, Харькове, Львове. Некоторые писатели
полагали, что сотрудничество с оккупационными властями ослабит давление на
национальную культуру. Однако, эти надежды не оправдались. Террор и гонения на
украинских литераторов постоянно усиливались. Так, например, в Киеве были закрыты
«Українське слово» и «Літаври», а их организаторы Е.Телига и И .Ирлявский уничтожены
гестапо,
В годы войны украинские советские писатели создали такие произведения, как «У країна в огні»
А.Довженко, который проявил себя как талантливый публицист, «Похорони друга» П.Тычины,
«Слово про рідну матір» М.Рыльского, «Ярослав Мудрий» И.Кочерги. Достоинства
этих произведений были очевидны по сравнению с риторически-официальным тоном
большинства поэтических и прозаических произведений 30-х годов.
Однако в послевоенные годы, при жизни И.Сталина более жестким стало идеологическое
давление, нарастала новая волна борьбы с «украинским буржуазным национализмом».
Это проявилось, в частности, в таких документах ЦК КП(б) Украины, как «Об
искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории
украинской литературы», о журналах «Вітчизна» и «Перець». В 1947 г. на пленуме Союза
писателей Украины огульной, конъюнктурной критике были подвергнуты романы
Ю.Яновского «Жива вода», повесть П.Панча «Голубі ешелоны». В 1951 г. была развернута
шумная кампания против стихотворения В.Сосюры «Любіть Україну», в котором якобы
полностью отсутствовал классовый подход (автор не упоминал И.Сталина, Коммунистическую
партию, руководящую роль рабочего класса). Критике подвергалось с этих же позиций
творчество М.Рыльского, а С.Голованивского обвиняли в «безродном буржуазном
космополитизме».
В первые послевоенные годы активизировались писатели-эмигранты, создали свое
объединение на основе общности идеологической платформы (И.Багряный, Е.Маланюк,
И .Костецкий, Т .Осьмачка). Было выпущено несколько альманахов, материалы дискуссий и
научно-теоретических конференций. особое место среди творчества писателей-эмигрантов
занимает И.Багряный. До войны он подвергался репрессиям, в Германии в 1948 г.
организовал Украинскую революционно-демократическую партию, боровшуюся за
национальное освобождение Украины. Романы И.Багряного «Тигролови», «Сад
Гетьманщини», его повести, поэмы, публицистика только в наши дни стали достоянием
читателя, были оценены критиками как серьезный вклад в украинскую культуру.
В 40-х - начале 50-х годов ведущей в творчестве украинских советских писателей была
военная тема, изображение боевых и трудовых подвигов народа, при этом в большинстве
произведений преобладало парадное изображение войны, мажорные ноты были
характерны для произведений на современные темы. Критика и литературоведение взяли
на вооружение вульгарно социологическую трактовку не только по отношению к
произведениям современности, но и к культурному наследию прошлого. В
академическом литературоведении объективный историзм был вытеснен
вульгарным социологизмом, различными фальсификациями и искажениями.
После смерти И.Сталииа, в условиях так называемой «оттепели» произошли изменения и
в литературе, критике, литературоведении. В художественной прозе стали
утверждаться аналитичность, проблемность, отход от описательских тенденций,
обращение к сфере тонких чувств, соотношению морального и духовного. В первую
очередь это относится к творчеству О. Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацкого,
В.Козаченко. Читателю были возвращены имена репрессированных писателей, по-
новому переосмысливался литературный процесс прошлого.
60-70-е годы были для украинской литературы периодом плодотворным, хотя и
противоречивым, временем углубления ее гуманистических основ, утверждения новых
форм, стилей, приемов. Во весь голос заявили о себе И.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко,
М.Винграновский, новаторское творчество которых нередко получало крайне
отрицательную оценку в официальной критике. Цензурное давление, применение
репрессий (хотя и в масштабах гораздо меньших, чем в сталинские времена) по-прежнему
использовались партийно-государственным аппаратом. Трагичной была судьба
талантливого поэта из Донбасса В.Стуса, жизнь которого закончилась в лагере для
заключенных.
С середины 80-х годов в условиях подъема национального самосознания, становления
демократии многие украинские литераторы активно включились в общественно-
политическую жизнь (П.Мовчан, И.Дзюба, Д.Павлычко), в 1989 г. было создано общество
украинского языка имени Т.Шевченко, целью которого стало утверждение украинского
языка во всех сферах общественной жизни, его всестороннего развития, охрана его
чистоты и самобытности.
Отрицательные тенденции характеризовали развитие украинской
живописи, музыки, театрального искусства примерно до середины 80-х годов. В
живописи насаждался народнический академический стиль XIX в., догматичность,
превалировала изобразительность над выразительностью. Кроме того, в соответствии с
лозунгом о том, что искусство должно быть понятно «широким массам трудящихся», на
творческий эксперимент, поиск новых форм был фактически наложен запрет. На решение
«производственных» задач были ориентированы и музыка и театр.
В то же время продолжали свое творчество такие художники, как А.Шовкуненко,
Т.Ябдонская, М.Дерегус, В.Касьян, композитор Б.Лятошинский, произведения которых
завоевали широкую популярность. Новая плеяда певцов (Б.Гуляев, А.Соловьяненко,
Б.Руденко) получили международное признание.
В послевоенное время определенный застой переживала национальная архитектура
(господство типовой застройки городов, утеря многих народных традиций). Некоторые
архитектурные решения получали противоположные оценки, что усиливало
теоретическую путаницу. Так, архитектор В.Власов получил Сталинскую премию за
внедрение строительной керамики (Крещатик в Киеве), многие же архитекторы и
строители назвали оформление этих домов «безумной лепниной», «взбесившимся тортом».
Большой урон был нанесен самобытной украинской архитектуре прошлого. С 1917г.по
1939г. было уничтожено 8 тысяч памятников церковной архитектуры - 65% всех храмов.
Разрушения надгробий на Байковом кладбище в Киеве в 60-е годы можно с полным
основанием считать актом вандализма.
В послевоенный период украинские ученые добились достижений, которые расцениваются
не только как вклад в украинскую, но и в мировую науку: электросварка, технология и
организация производства искусственных алмазов, др. Такие ученые, как математики
Н.Боголюбов, М.Лаврентьев, В.Глушков, механик М.Янгель, генетик И.Шмальгаузен внесли
вклад в развитие фундаментальных и прикладных наук. Теоретическими и практическими
достижениями стали в области кардиологии работы Н.Амосова, в офтальмологии - В.Фила-
това, Н.Пучковской, новая методика операций в области отоларингологии была
разработана А.Коломийчснко.
К середине 80-х годов украинская культура еще прочнее укрепила свое положение как одна
из существенных частей мировой культуры.
5. Культура современной Украины: достижения, проблемы, перспективы.
С середины 80-х годов, когда к власти пришел М.Горбачев, начался относительно
быстрый процесс демократизации (новое законодательство, демократические
выборы, переход к многопартийной системе, ликвидация цензуры). После распада
СССР в 1991 г. начался новый этап в развитии украинского общества. Украина стала
независимом государством со всеми его атрибутами. В 1997 г. в стране было
зарегистрировано 45 политических партий, был принят Закон о языке, реализация
которого могла бы дать эффективные результаты. Значительно расширились
контакты с другимн странам, в том числе и культурные. Усилился интерес к
прошлому украинского народа, появилась переводная литература ведущих историков
- украиноведов (в 1993 г. украиноведение преподавалось в 28 университетах и
колледжах США и в 12 университетах Канады). Возникают новые
издательства, в значительной степени - частные учебные заведения, коммерческие
учебные заведения. Национальные меньшинства Украины получили широкую
возможность удовлетворять свои культурные запросы. Так, например, радио в
Мариуполе регулярно ведет передачи на греческом языке (в Донецкой области более 100
тысяч греков). Оживилась работа церкви, различных религий в целом. Строятся и
восстанавливаются церкви, костелы, синагоги. Были реабилитированы, стали
издаваться писатели, которые были репрессированы, писатели-эмигранты И.Багряный,
М. Зеров, В. Стус, В. Винниченко. Были опубликованы произведения А.Довженко,
которые не могли быть напечатаны в условиях сталинского режима. Эти процессы с
особой силой проявились в областях Западной Украины.
Но украинская культура в этот период столкнулась с серьезными трудностями,
появились острые проблемы, которые не решены до сих пор.
В сложном положении оказалась система образования и воспитания. По экономическим
причинам только в Донецкой области в 1995 г. было закрыто 140 детских садов. Учителям
школ в последнее время систематически задерживают и без того крайне низкую
зарплату, резко сократилось или практически почти прекратилось"
финансирование училищ, техникумов, вузов. В стране растет преступность, в том
числе и несовершеннолетних (в 1995 г. они ежедневно совершали более 400
преступлений). Ухудшение условий жизни и работы стало главной причиной того, что в
1992-1996 гг. за рубеж выехало 5 тысяч ведущих научных сотрудников.
Парализованным оказался украинский кинематограф, на прилавке магазинов появилось
огромное количество низкопробной литературы. В то же время быстро сокращаются
тиражи книг. Оптимальным показателем считается, когда на душу населения печатается 12-14
книг в год. Если в 1991 г. в Украине этот показатель составлял 3,6, то в 1996 г. – 0,99.
Население в значительной степени было лишено возможности читать периодику (в Донецкой
области в 1996 г. только 1 семья из 30 выписывала газеты).
В связи со значительным сокращением жизненого, уровню жизни в 1997 г. Украина
занимала 95 место в мире, а большая половины жителей живет ниже черты бедности, в
ДОНЕЦКОЙ ОБЛАСТИ -34%), ухудшением медицинского обслуживание, ростом стоимости
лекарств, осложнением экологической обстановки наблюдается увеличение
заболеваемости, смертности, снижение рождаемости. В Украине 6 миллионов больных с
сердечно-сосудистой патологией, в Донецкой области только 11 % детей можно считать
здоровыми.
В условиях продолжающегося спада промышленного и сельскохозяйственного производства,
платежеспособности предприятий и. населения (летом 1997 г. в Украине было 3,5 миллиона
безработных, были закрыты или простаивали сотни предприятий), расходы государства на
культуру резко сократились. В бюджете, планируемом на 1998 г., они должны быть вдвое
меньше, чем требуется. Закрываются или перепрофилируются кинотеатры, сокращается сеть
библиотек и других учреждений культуры (кстати, зарплата работников этих учреждений
самая низкая среди интеллигенции), значительно ослабли связи писателей, композиторов,
художников с деятелями культуры СНГ, дальнего зарубежья.

Укрепление и развитие независимой демократической Украины, невозможно без прогресса в

культурной области. Этот прогресс -самым тесным образом связан с социально-
экономическим и политическим. Украинская культура пользуется известностью во всем мире,
имеет прочные исторические традиции, ее потенциал будет обязательно реализован.
 СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Авдиев В.И. История Древнего Востока. - М.: Госполитиздат, 1953.-

758с.
2. Античная Греция. - В 2-х тт. - М.: Наука, 1983.
3. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Кшвсько! Русь - К.:Миетецтво,
1979.- 216 с.

3. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М.: Мысль, 1987. -348 с.

4.Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. - К.:

Мистецтво, 1982.- 183 с.
5.Билецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVШ
столітя. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.
6.Богомолов А. С. Античная философия. - М.: изд-во МГУ, 1985 -368 с.
6.Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима.- М.:
Высшая школа, 1988. - 496 с.
7.Воропай О. Звичаї українського народу. - К.:ОберіГ, 1993.- 590 с.
7.Горфункель А. X, Философия эпохи Возрождения. - М.: Высшая школа,
1990. - 368 с.
10. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.:
Юрайт, 1998,- 669с.
11. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь,
1991.-398 с.

12. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искусство,

1984. -350 с.

13. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. - М.: Искусство, 1990.-

319 с.
14. История Древнего мира. В 3-х тт. - М.: Наука, 1983.
15. История искусства зарубежных стран. - М.: Искусство, 1980.- 384 с.
16. История средних веков. - В 2-х тт. / Под ред. Сказкина С. Д. - М.:
Высшая школа, 1977.
17. История Франции. - В 3-х тт. - Т. I. - М.: Наука, 1972.-360 с.
18.Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.
19.1сторія української літератури XX ст. - У двох книгах, /за ред.
В.Г.Дончика.-К.:Либідь, 1994.
20. Історія української культури /За загал. ред. І.Крип'якевича. -
К.:Либідь, 1994.-656 с.
21.Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр.
и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Энциклопедия для детей.- Т.6. - Религии мира. 4.2. - 3-е изд., испр. и
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999,- 688с.
41. Энциклопедия для детей.- Т.7. - Искусство. 4.1 - 2-е изд., испр. и
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999,- 688с.
 ТЕМА 5. ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План викладу
5.1. Теоретико-методологічні засади дослідження української культури
5.2. Географічні чинники як підстава формування української культури
5.1. Особливості українського менталітету
5.2. Основні етапи української культурогенези
5.3. Тенденції розвитку сучасної української культури

Ключові поняття й терміни: антеїзм, географічний детермінізм, есенціалізм, етнос,

інструменталізм, кордоцентризм, конструктивізм, менталітет, нація, недопостмодерн,
націєтворення, примордіалізм, українська культура, українська культурогенеза.

5.1. ТЕОРЕТИКО - МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Ключовою проблемою дослідження української культури є теоретика-методологічні

підстави її виокремлення та критерії віднесення того чи іншого явища до українського
культурного поля.
Насамперед, варто підкреслити нетотожність української культури та культури України. Під
українською культурою розуміється сукупність артефактів, створених представниками
українського етносу/нації (безвідносно їх місця проживання).
Культура України — це культура на території України, тобто сукупність артефактів,
створених в межах української держави (або на території, що нині належить українській
державі — безвідносно суб'єкта культуротворчості). Другий термін є «м'якшим», оскільки
спростовує численні теоретичні колізії щодо «українськості» будь-якого артефакту та
знімає потребу доводити його автентичність, автономність, етнічну специфічність,
приналежність саме до української культури тощо.
Обидва смислових поля поєднуються в понятті «українська національна культура», що
означає цілісне утворення, стрижнем якого є особливий менталітет, а зовнішнім проявом
— національна держава.
Одним із найбільш дискусійних питань сучасного українознавства є точка відліку
«українського», з якої доцільно вести родовід української культури.
Основні підходи до початків української культурогенези:
• Офіційна історико-культурологічна думка Росії та
Польщі з середини XIX до початку XX ст. (С. Соловйов,
В. Сергієвич, В. Ключевський та інші) взагалі вважала недоцільним виокремлення
українського етносу, що, природно, спростовує питання про начала українства.
• Вперше існування окремого українського етносу обґрунтовує М. Костомаров,
зазначаючи, що український народ існував вже у IX ст., а російська народність формуєть-
ся з другої половини XII ст. (відповідно, Київська Русь
є сторінкою власне української історії).
• М. Грушевський веде відлік українського етносу від IV ст. н. е. На думку вченого,
східнослов'янські племена вже у найдавніші часи мали певні відмінності, потрапляли до
різного етнографічного середовища, у різні
географічні, екологічні й культурні умови: великоруська народність формувалася
переважно на фінській основі, білоруська — в процесі асиміляції балтських племен; ук-
раїнська — у тісному спілкуванні з тюрками. Подальша
історія вела ці три народи здебільшого різними шляхами. За М. Грушевським, вже за часів
Київської Русі існував повністю сформований український народ, а Київська Русь за
національним змістом була українською.
• Радянські історики, культурологи й мовознавці стверджували, що український
народ, нарівні з російським і білоруським, є відгалуженням спільної давньоруської
народності, яка існувала до ХП-ХІV ст. Доба формування трьох східнослов'янських
народностей (і мов) як окремих систем припадає на XIII ст. Отже, початком ук-
раїнської народності вважаються XII-XIV ст. Сучасна культурологічна думка шукає
коріння українського етносу в найдавніші часи. Запропоновані гіпотези, в яких
пошуки джерел давніх русів сягають XX-XV тис. до н. е., а безпосередня
спадкоємність «протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян» із «середньодніпровськими
русами раннього середньовіччя» — III тис. до н. е.1
Відкриття 1886 р. археологом В. Хвойкою на території сучасної Київської області
трипільської культури, що є однією з найдавніших землеробських культур у світі,
актуалізувало питання українських джерел. Дослідники розділилися на два | напрямки:
«українофіли» наголошували на давності української культури, вбачаючи у
трипільцях пращурів сучасних українців; опоненти заперечували будь-яку
приналежність трипільської культури до української. Аргументація обох сторін
ґрунтувалася на археолого-етнографічних чинниках.
У сучасному етнонаціональному дискурсі (науковому полі з обговорення проблем
етносу та нації) вирізняються три основні підходи:
1. Есенціалізм (від англ. еssenсе — сутність), або примордіалізм (від англ. ргіmordial —
споконвічний) — це підхід, що обстоює природне походження етносу/нації, його/її
наперед задану сутність (представники — Е. Шілз, П. ван ден Берг, Г. Айзакс, і Ю.
Бромлєй, Ю. Семенов та ін.). У межах даного підходу етносі тлумачиться як спільнота,
що утворилася в результаті розвитку розширених кровноспоріднених груп. Він не
з'являється і не зникає, а тільки трансформується в своїх історичних про під впливом
природних чи соціальних сил. Доказом існування конкретного етносу є об'єктивні
чинники — спільне походження, будова тіла (фізико-антропологічні параметри),
психологія тонщо.
2. Інструменталізм (представники — П. Брасс, Н. Глезер,
Д. Горовіц) — це підхід, який розглядає етнос/націю як ідеологічне, а не соціально-
історичне утворення, що використовується політичним класом для укріплення панівного
впливу на суспільство і суспільною елітою для мобілізації мас у боротьбі за владу. В
цьому підході велика увага приділяється маніпуляції символами культури з метою
створення політичної ідентичності. Отже, етнос/нація в межах даного підходу є
штучним утворенням, що виникає завдяки зусиллям еліти.
3. Конструктивізм (представники — Б. Андерсон, Ф. Варт,
Е. Гелнер, Е. Гобсбаум, В. А. Тишков) — це підхід, що трактує
етнічність як інтелектуальний конструкт політиків, письменників, вчених. У межах
даного напряму етнос постає не об'єктивною спільнотою, що вимірюється економічними,
політичними й іншими об'єктивними критеріями, а суб'єктивною спільнотою, що
вимірюється виключно соціально-психологічними критеріями.
У світовій культурологічній думці спостерігається рух від есенціалізму до
інструменталізму та конструктивізму, адже останні напрями є більш ефективними в
сучасних умовах, оскільки відповідають постмодерній культурі. Як зазначає сучасний
французький філософ П, Рікер, історія — це не об'єктивний перелік фактів, а
результат довільного ретроспективного впорядкування подій, яким ми надаємо
довільного — значущого для нас — сенсу. У такому контексті історія української
культури набуває потенційної полілінійності викладу, що по-новому розставляє
акценти в існуючому матеріалі.
Розгляд українського етносу/нації з позицій інструменталізму та конструктивізму оз-
начає зсув від об'єктивних до суб'єктивних чинників націєтворення. Ґрунтуючись на
таких методологічних засадах, можна довільно вибудовувати українську
культурогенезу, залучаючи ті історико-культурні сюжети, які ми — українці —
вважаємо важливими для нашого національного характеру. Втрачає актуальність
питання про «національну приналежність» Київської Русі — це сторінка нашої (але ми
не наголошуємо на ексклюзивності!) культури, що заклала підґрунтя українства.
Закиди, що Симаргл —не автохтонне слов'янське божество, а запозичення з іранської
культури, не влучають у ціль, адже це божество з нашого язичницького пантеону, що
увійшло у підґрунтя нашої культури, тощо.
Необхідно змінити дослідницьку оптику — наголос потрібно робити не на минулому, а
на теперішньому: жодна стовідсоткова українська ознака не мотилів ніякого значення,
якщо сьогодні — на початку XXI століття — еліта не актуалізує українську націю як
інтелектуальний конструкт, якщо для пересічного громадянина «українець» перестане
бути ключовим ідентитетом

5.2. ГЕОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ ЯК ПІДСТАВА ФОРМУВАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Одним із впливових культурологічних напрямів є географічний детермінізм, який набув

особливої популярності в XIX ст. (Т. Р. Мальтус, Л. Гумільов). Основна ідея даного
напряму полягає в тому, що географічні чинники — кліматичні умови, особливості ланд-
шафту — обумовлюють специфіку культури. Проектування ідей географічного
детермінізму на вітчизняні терени призвело до формування таласократичної теорії
української культури (1.3. Цехмістра).
Навіть не поділяючи пангеографізму окремих дослідників — адже не можна всі особливості
культури виводити винятково з географічних чинників — слід погодитися з їх особливим
значенням на етапі - формування культури: чим нижчим є рівень технічної могутності
культури, тим більшою є ЇЇ залежність від природних (зокрема, географічних) факторів.
Тож для реконструювання історії української культури доцільно розглянути особливості
природно-кліматичних умов.
Земля України — унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту (IV-
III тис. до н. е.) внаслідок з'єднання Чорного моря (яке до цього було озером) із
Середземним і пов'язаного з цим зниження загального рівня вод суттєво інтенсифікува-
лися процеси формування гумусу. У результаті сформувався плідний грунт, аналогів
якому немає ніде у світі. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини — єдине місце у
світі, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки (тож не дивно, що одна з найдавніших
землеробських культур — трипільська — виникає саме тут у III тис. до н. е.).
Унікальність природи полягає в рідкісному сполученні різноманітних елементів
ландшафту: моря, озера й ріки, степи і ліси, рівнини та гори. Клімат України сприятливий
для землеробства, тваринництва, культивування садів і виноградників, різноманітних
овочевих і фруктових плантацій, розведення птахів і риби, збирання ягід та унікальних
сортів лікувальних трав.
Важливим чинником становлення вітчизняної культури є м'який, помірний,
сприятливий для проживання клімат, що сприяє успішному формуванню не тільки
матеріальної, а й духовної культури — зокрема, розвиткові голосу, співучості,
формуванню мелодійної української мови. Саме такий клімат вплинув на дві
найспівучіші нації світу — українську та італійську.
Основні аспекти впливу географічних чинників на формування етносу:
- геокультурні чинники, що розкривають вплив території проживання етносу на
методи та способи життєдіяльності, особливості господарювання тощо. Землі України
складають три геокультурні смуги: лісова (Полісся, Карпати),
- лісостепова (Середнє Подніпров'я, Волинь, Східна Галичина) та степова (південна
Україна), що визначають домінуючі типи господарчої діяльності — мисливство,
промисел, хліборобство;

- геополітичні чинники, які демонструють специфіку формування етнокультури через

політичні та економічні зв'язки з іншими культурами, що стають можливими через
географічне розташування земель етносу. Територія
України займає серединне положення між Центральною Європою та Азією, що зробило її
місцем зустрічі різних культур. Тут здавна пролягали транзитні торговельні шляхи з
Малої Азії та країн Сходу до Південної та Західної Європи;
- геопсихічні чинники, що надають можливість зрозуміти особливості етнопсихології у
зв'язку з природними умовами проживання етносу (М. Мосс). Так, мешканці степової
зони, що завжди перебували під загрозою вторгнення кочовиків, сформували жорстку
вдачу. Ізольовані райони Карпат і Полісся сформували окремішність світосприйняття
своїх мешканців. Серединне положення української землі вплинуло на відкритість
українців до інших культур, високу здатність до асиміляції культурних зразків
зовнішнього походження.

5.3. ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ

У XIX ст. виникає психологічний напрям у дослідженні культури. Його засновники — М.

Лацарус та X. Штейнталь — стверджували, що «всі індивіди одного народу несуть
відбиток... особливої природи народу на своєму тілі та душі»1. Психічна подоба
представників одного народу має назву «народний дух». Пізніше це явище отримало назву
«менталітет». Представники школи «Анналів» — Л. Февр і М. Блок — позначили цим
терміном «духовні формації історичних спільнот».

Менталітет (від лат. теns (тепtis) — спосіб мислення, склад душі) — це специфіка
світосприйняття та світотлумачення, властива конкретному народові.
Як зазначає сучасний дослідник даної тематики Ф. X. Кессиді, «кожна нація —' це свого
роду індивідуальність, жива цілісність, головними ознаками якої є особливості психічного
складу і типів мислення. Історія кожного народу (за інших рівних умов) є результатом
взаємодії змінного соціального середовища і відносно незмінного складу (характеру)
духовного світу цього народу»1.
Світогляд українського народу містить декілька нашарувань: архаїчні
(індоєвройейські), давньослов'янські, християнські, постхристиянські
(модернізаційні).
Основні риси українського менталітету:
емоційність (переважання почуттів у структурі особистості «розум — воля —
почуття», надзвичайна значущість емоцій як інструменту пізнавальної діяльності) та
пов'язаний з нею кордоцентризм (від гр. карбіа — серце) — серце як основа
безпосереднього емоційного переживання буття (П. Юркевич);
індивідуалізм — роз'єднаність української спільноти, окремішність кожної родини,
заздрощі до сусідського добробуту (що відображено в анекдоті «якщо сусід отримає
вдвічі більше за мене, вирви мені око»);
толерантність — неагресивність, терпимість до iншого;
переважання негації над трансформацією як типом світоставлення (якщо життя тебе
не влаштовує — не варто намагатися щось змінити силоміць, краще втекти від нього
«в душу і долю»);
працьовитість;
антеїзм — любов до рідної землі, наснага до неї (А. К. Бичко, І. В. Бичко), єдність із
природою;
пошана до жінки (що, нарівні з емоційністю, провокує
дослідників на висновки щодо «фемінності», «жіночності» української культури).
У даному ракурсі можна проаналізувати історичну долю українського народу як
послідовне розгортання його ментальної специфіки. Так, індивідуалізм українців заважав
консолідації спільноти, горизонтальній єдності, що — помножене на неагресивність —
вилилося у тривалу відсутність державності. Працьовитість та культ землі сприяли
становленню української культури як землеробської. Сьогодні українці мають переваги на
закордонному ринку праці завдяки працелюбності й сумлінності тощо.

5.4. ОСНОВНІ ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРОҐЕНЕЗИ

Учені вважають, що територія України була залюдненою майже мільйон років тому. При-
чому найпершою освоєною територією були землі Закарпаття. Основними заняттями
прадавньої людини були полювання та збиральництво.
Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:
Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.).
Трипільська доба (V-Ш тис. до н. е.).
Післятрипільська доба (II тис. до н. е.).
Скіфо-сарматська доба (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.).
Слов'янська доба (І тис. н. е.).
Доба Русі-України (від VII ст. н. е.).
Найбільший вплив на становлення культури України за дохристиянської доби мали такі
неслов'янські культури:
1) трипільська, що започаткувала традиції землеробства;
1) кочова, скіфо-сарматська, що залишила багатий мистець
кий спадок;
2) антична (через мережу чорноморських колоній на півострові Крим), що прилучила
місцеву культуру до світового культурного простору.
Трипільська культура була одним із джерел слов'янської, зокрема української, культури.
Свою назву ця культура отримала від села Трипілля на Київщині (місце перших археоло-
гічних знахідок-цієї культури), її хронологічні рамки — IV— НІ тис. до н.е., географічні
— Правобережна Україна, землі Польщі, Молдови, Румунії.
Скіфо-сарматський період, датований VII ст. до н. е. — НІ ст. н. е., характеризується
поширенням кочових племен на величезній території від Алтаю до Середземного моря.
Різні скіфські племена (царські скіфи, скіфи-орачі тощо) суттєво відрізнялися за своєю
культурою. Значний вплив на пізнішу культуру місцевих племен справило скіфське
мистецтво у так званому «звіриному стилі».
З VI ст. до н. е. розпочалася грецька колонізація Причорномор'я. Міста-колонії Тіра,
Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танаїс, Фанагорія були носіями античних тра-
дицій, а згодом — популяризації християнства в Київській Русі. Вони відігравали значну
роль в активізації торговельних зв'язків слов'янських племен із західноєвропейським
світом. На думку деяких дослідників, античні впливи є досить відчутними в українській
етнографії.
У середині VII ст. слов'яни почали вивільнятися з-під влади завойовників, внаслідок чого
утворюються племінні союзи полян, сіверян, древлян, дулібів, угличів, тиверців. Серед цих
племен Нестор-літописець провідного значення надає полянам і древлянам з Центром у
Києві. Основна властивість східнослов'янської культури — язичницький світогляд:
ієрархізований пантеон божеств (Перун, Велес, Даждьбог, Стрибог, Сварог, Хоре, Симаргл,
Мокоша), культ природи, культ роду.
Етнічна консолідація східнослов'янських племен у ІХ-Х ст. завершується формуванням
ранньофеодальної держави Київська Русь. Головним чинником цього процесу стало
запровадження християнства князем Володимиром Великим 988 р. Уже наприкінці Хет.
Київська Русь займала величезну територію — від Карпат до Волги, від Балтики до берегів
Чорного моря. Найвищого розквіту культура Київської Русі досягла за часів Ярослава
Мудрого (XI ст.).
З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на вищий щабель, по-
перше, підвищивши статус країни, по-друге — долучившися до культури розвинених
країн. Особливо зміцнилися зв'язки з Візантією, яка подальші кілька століть багато в чому
визначала розвиток країни.
Важливим кроком у розвитку культури Київської Русі стало поширення грамотності:
з'явилася писемність (запозичена з Болгарії слов'янська абетка), було, відкрито школи,
надрукувано перші книги тощо. Церква відіграла значну роль у підвищенні рівня культури,
розвитку літератури, мистецтва, літописання та архітектури.
Культурі Київської Русі притаманний специфічний феномен — двовір'я: після прийняття
християнства язичницький світогляд не зник, а був інтегрований у християнство. Так,
були збережені головні свята й основні божества, які отримали статус святих і, відповідно,
нові імена. Найзначніші досягнення культури Київської Русі:
• становлення державності, розвиток юридичних і політичних інституцій (зводи
законів «Правда Ярослава», «Руська правда»);
• розвиток літописання та літератури («Повість времінних літ» Нестора, «Слово про
закон і благодать» Іларіона Київського, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора);
• розвиток образотворчого мистецтва, зокрема іконопису
(найбільший шедевр — ікона «Владимирська Богоматір»
написана наприкінці XI — на початку XII ст.), а також
мозаїки, фрески, книжкові мініатюри;
• розвиток архітектури (Софійський собор, Золоті ворота, Десятинна церква,
Успенський собор, Києво-Печерська лавра);
• розвиток ужиткового мистецтва (одяг, прикраси);
• розвиток музичного мистецтва.
Отже, культура України-Русі ІХ-ХIII ст. успадкувала культурні здобутки
протослов'янських племен і держав, увібрала в себе східні, античні, європейські впливи,
ЇЇ культура стала видатним явищем середньовічної європейської культури.
Після смерті Ярослава Мудрого розпочалися відцентрові процеси, що завершилися
остаточним розпадом Київської Русі у XII ст. З цього моменту єдиний розвиток
давньоруської культури був перерваний, князівства розпочали культурний рух за власними
траєкторіями. Найбільшої могутності набули Галицько-Волинське, Володимиро-
Суздальське, Новгородське князівства. У середині XIII ст. поступальний розвиток
давньоруської культури був перерваний монголо-татарською навалою. У зазначений період
українська культура перебувала у складному становищі, оскільки українські землі були
розподілені між Польщею, Литвою, Угорщиною (Закарпаття), Туреччиною (частина
Буковини), Російською імперією (східні землі). На територію України також
здійснювалися часті спустошливі татарські вторгнення. Проте саме в означений період
відбувається піднесення української культури, пов'язане з консолідацією українського
народу в боротьбі за свій подальший етнічний розвиток.
Духовна домінанта цієї доби — розвиток освіти, поява братських шкіл. Братства — це
релігійно-національні товариства, створені при церковних парафіях членами ремісничих та
цехових організацій. З кінця XVI ст. братства розгорнули культурно-освітню діяльність,
відкриваючи школи, бібліотеки та друкарні.
Першою навчальною установою, що поєднувала давньоруські та західноєвропейські
традиції освіти, стала Острозька вища школа (1576 р.). У XVII ст. центром розвитку
наукових знань на Україні став Києво-Могилянський колегіум, створений Київським
митрополитом Петром Могилою 1632 року (1701 р. — перетворений на Академію).
Визначна культурна постать цього періоду — видатний український філософ Г. С.
Сковорода.
Основні культурні здобутки української культури XIV-XVIII ст.:
« Запорізьке козацтво як автентичний український феномен;
• поширення Магдебурзького права на українських землях;
« перша в Європі Конституція (Конституція Пилипа Орлика);
• дуалізм (двоїстість) — саме тут зароджується протистояння «пропольського» Заходу та
«проросійського» Сходу України;
• розвиток у контексті західноєвропейських ренесансних
(а згодом — і новочасних) тенденцій (антропоцентризму,
гуманізму, освітянства);
• розвиток мережі освітніх закладів;
• розвиток друкарської справи;
• розвиток усної народної творчості, декоративно-ужиткового мистецтва;
• поява автентичного українського лялькового театру -
вертепу (XVII ст.);
• розвиток архітектури (замки, фортеці, церкви, монастирі), панівний стиль —
українське, або козацьке бароко (XVII~XVIII ст.).

Отже, у ХVІ-ХVПІ ст. культура України досягла значних успіхів, вбираючи кращі
європейські взірці та поєднуючи їх з національними традиціями.
Кінець XVIII ст. — початок XX ст. в історії української культури отримав назву
«українське національно-культурне відродження». Цей процес розпочався на схід-
ноукраїнських землях (як протидія посиленій імперській політиці Росії), його носієм
стало село, де краще збереглися автентичні традиції та українська мова. Головна
інтенція — культурно-просвітницька діяльність дворянства "та польсько-українського
шляхетства, національно-культурний рух народних мас. Поштовхом до українського
відродження стала Французька революція, що проголосила «права народів». Ключовою
фігурою на цьому етапі став Т. Г. Шевченко (1814-1861).
Інші видатні постаті цієї доби: митці П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А.
Метлинський, І. П. Котляревський, Марко Вовчок; вчені О. Потебня, В. Антонович, І.
Пулюй.
Важливими подіями даного періоду стало відкриття Харківського (1805р.) та Київського
(1834 р.) університетів, що стали важливими осередками культурного розвитку.
Основні етапи українського національно-культурного відродження:
1) академічний, або шляхетський, — етап збирання культурної спадщини (кінець XVIII
— 40-ві роки XIX ст.);
2) українофільський, або культурницький (народницький)
етап (1840-1880 рр.);
3) політичний, або модерністський (1880-1914 рр.).
Першою політичною таємною організацією в Україні було
Кирило-Мефодіївське братство, до складу якого входили Т. Шевченко, М.
Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш та інші. Основна форма діяльності
— філософські й політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і
формування завдань щодо визволення слов'ян і створення союзу незалежних
слов'янських держав.
1) Українська культура XX ст. є вкрай неоднорідною. Минуле століття було насичене
культурно-історичними подіями: національне відродження 1917-1933 рр. (УНР, Гетьмансь-
ка держава, УНР — Директорія, радянська українізація);
2) «розстріляне відродження» 30-х років XX ст.;
3) Друга світова війна й повоєнні роки («жданівщина»);
4) «хрущовська відлига» (рух «шістдесятників»);
5) «брежнєвський застій»;
6) перебудова;
7) незалежність (з 1991 р.).
Національна революція в Україні призвела до колосального злету національної
самосвідомості народу. Українські уряди, що виникли в цей час (УНР, Гетьманська
держава, УНР — Директорія), послідовно провадять політику українізації: підтримка
української мови, розвиток української середньої та вищої освіти, книгодрукування,
запровадження наукових закладів, музеїв, бібліотек тощо. Однак через незначний термін
діяльності та брак коштів не вдалося відновити втрачених традицій та закласти підґрунтя
національного розвитку.
1923р. радянський уряд прийняв рішення про коренізацію в національних республіках,
в Україні вона отримала назву «українізація». На цей період припадає діяльність Леся
Курбаса, О. Довженка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового. У 1926-1928 рр. було
створено Вільну академію пролетарської літератури -ВАПЛІТЕ. У Києві розвивається
неокласичний рух у літературі, найвидатнішими представниками якого стали М. Зеров, М.
Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час розпочинають
активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко, В. Чумак, В. Еллан-
Блакитний та інші. Виокремлюються два центри культурного розвитку в Україні того часу:
Київ і Харків.
Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, що
супроводжувався фізичним винищенням української інтелігенції. Цей період увійшов до
історії під назвою «розстріляне відродження» (автор терміну — Ю. Лавриненко).
З початком Другої світової війни всі українські культурні установи, видатні представники
наукової, технічної, творчої інтелігенції були здебільшого евакуйовані на схід. В евакуа-
ції творчість митців обмежувалася головним чином воєнно - патріотичною тематикою.
Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах опинилася перед
загрозою знищення.
Після перемоги над фашистською Німеччиною розпочався новий виток репресій і
боротьби з націоналізмом — «жданівщина» (за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) з ідеології А.
Жданова, який очолив цю кампанію). «Хрущовська відлига» значно покращила
умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Відкривалися
літературні, громадсько-політичні видання, серед них «Українське літературознавство»,
«Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами
О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М.
Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління
шістдесятників, до якого належать такі митці як Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І.
Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А.
Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та інші.
У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.
Згортання зазначених процесів за часів «застою» призвело до ревізіонізму, нового
сплеску боротьби з націоналізмом. Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття
націй та створення нової деетнізованої (позбавленої етнічної ознаки) спільноти —
радянського народу. Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя
утворення СРСР (1972 р.).
Окрема сторінка історії української культури — діяльність української діаспори,
представленої такими іменами: В. К. Липинський, В. Винниченко, Олександр Олесь
(Кандиба). У Чехословаччині склалася «празька школа» молодих українських літераторів:
її представники — О. Теліга, Є. Маланюк, У. Самчук, Ю. Липа, О. Лятуринська, Д.
Мосендз, Ю. Клен (Освальд Бургардт) та інші.
Саме завдяки українській діаспорі вдалося вже за часів незалежності відновити численні
українські традиції та мову дорусифікованого зразка (що в «законсервованому» вигляді
зберігалася за кордоном).

5.5. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Після проголошення незалежності України 1991 року особливої актуальності набули

питання української історії, мови та культури, адже було прийняте рішення щодо
розбудови держави на етнонаціональному підґрунті. Слово «український», з одного боку,
є етнонімом - назвою етносу, з іншого - назвою нації. Подібна омонімія створює певну
дослідницьку пастку — тенденцію до підміни національного етнічним та навпаки.
(Порівняймо з іншими пострадянськими країнами: казахський та казахстанський,
російський (але російською мовою — русский і российский)).
Співвідношення етнічного та національного і є складним і суперечливим теоретичним і
практичним питанням. Українці як етнос — це гомогенна (однорідна) спільнота, що
характеризується спільністю походження, культури, мови, а також етнічною
самосвідомістю, закріпленою в самоназві. Однак всі ці соціальні характеристики
формуються і функціонують тільки у відповідному життєвому контексті, який
обумовлюється природно-ландшафтними, територіальними, соціально-економічними,
державно-правовими передумовами і умовами.
Основні ознаки етносу (за Е. Смітом):
1) групове власне ім'я, яке дає можливість ідентифікувати себе;
2) міф про спільних предків, який містить ідею спільного початку в часі та просторі і який
надає етносу відчуття уявного споріднення;
3) спільна історична пам'ять;
4) один або більше елементів загальної культури (релігія, мова, звичаї);
5) символічна прив'язаність до конкретної «рідної землі»;
6) почуття солідарності у значної частини населення1.

Отже, під етносом зазвичай розуміють психокультуролінгвістичну спільноту (головні

ознаки — спільність менталітету, мови та традицій). Етноси досліджують такі науки, як
етнографія, культурологія, психологія.
На відміну від етносу, нація — це спільнота, що прагне державності. Таким чином, нація
— це соціально-політично-територіальна спільнота.
У світовій практиці було вироблено дві конкуруючі моделі націєтворення — етатистську та
етнічну.
Етатистська модель відображується наступною схемою: держава —> нація —> народ. Це
модель позаетнічного походження націй, що була практично реалізована у Франції, Великій
Британії та США.
До Великої французької революції не існувало єдиного французького народу, етносу,
нації. За свідченнями істориків, у 1789 році французькою мовою розмовляло тільки 50 %
населення Франції. «Тільки дванадцять відсотків говорили правильно, а за межами
паризького району вона була засобом спілкування тільки в містах. У північній і південній
Франції практично ніхто французькою не розмовляв»1. Після революції був
проголошений суверенітет французького народу. Національна ідеологія замінила
ідеологію станового розподілу суспільства та династичної влади королів, вона стала
засобом руйнування існуючого ладу, просування буржуазних цінностей. У такому
контексті нація — це сукупність громадян, чий колективний суверенітет утворює
державу, яка є реалізацією їхньої політичної волі..
Ні етнічні, ні мовні ознаки не були об'єднуючими для англійської і французької націй.
Тільки після створення національної держави починається тривалий процес
утвердження в суспільстві національної мови. Під національною мовою розуміється не
етнічна мова французів, яка містила численну кількість діалектів, а літературна
французька, вживання якої було привілеєм освіченої частини суспільства. В основу фран-
цузької мови було покладено діалект провінції Іль-де-Франк
з центром у Парижі. Спільна мова стала такою завдяки розвитку книгодрукування,
загальної початкової освіти, які були результатами діяльності нової держави. Тобто
французька мова виникла після появи французької нації. На думку Е. Гобсбаума,
національна мова з'являється разом з державою, а не навпаки, а це означає, що будь-яка із
сучасних національних мов є штучноствореною. У США, невдовзі по утворенню де-
ржави, однією із передумов громадянства стало знання англійської мови.
Таким чином, націєтворення, що відбувалося у XVII— XVIII ст., нівелювало етнічні
чинники, скільки до нації включалося все населення країни, незалежно від етнічного
походження.
Етнічна модель створення держави відображується такою схемою: народ -> нація -»
держава. У такому тлумаченні нація постає етапом у розвитку етносу, коли він здобуває
територіальну визначеність і соціально-політичні характеристики. Таку модель було
практично реалізовано в Німеччині, а згодом було запозичено слов'янськими і
центральноєвропейськими народами, які переживали у другій половині XIX ст. так
звану «весну народів» — добу національного відродження. Аналізуючи два алгоритми
появи європейських націй, німецький історик Ф. Майнеке в 1907 р. розділив поняття
«політична нація» (Staatsnation) і «культурна нація» (Кulturnation).
Німеччина була позбавлена національних кордонів аж до Франко-прусської війни 1870-
1871 років. Проте вона усвідомлювалася як культурна спільнота, що поєднує людей,
які живуть у численних німецьких королівствах, князівствах, герцогствах, роздрібнених
політичними інтересами і релігією, але відчувають власну спільність та ідентифікують
себе як німці. Коли народ сформулював прагнення державності, територіального
оформлення, він перетворився на націю, яка стала рушійною силою у створенні німецької
держави.

До речі, до об'єднання Німеччини також не існувало національної німецької мови. В

основу німецької літературної мови було покладено канцелярську мову курфюрства
Саксонії. Тільки після політичного об'єднання в одну державу, що сприяло економічному
розвиткові, поступово відбувалось і мовне об'єднання, хоча продовжували існувати і
мовні діалекти баварців, тюрингців тощо.
Сьогодні Україна перебуває на етапі націєтворення і, відповідно, пошуку оптимальної
моделі створення нації. Де-юре 1991 р. вона була проголошена національною державою,
відмовившися від деетнізованого, етатистського шляху. Це загострило питання
етнонаціональної ідентифікації та прав меншин. Відсутність мовної єдності серед
населення України є болючою темою, яку повсякчас «педалюють» політичні сили. Але,
якщо звернутися до європейського досвіду, це не є ознакою відсутності нації, що водночас
не заперечує важливості мовного питання. «Мова — це дім буття», — зазначив німецький
філософ М. Гайдеґґер. Тож кожний громадянин України, незалежно від етнічного
походження, має змогу долучитися до української культури через мову як шлях до
українського культурного надбання.
Варто звернути увагу, що обидві моделі націєтворення «спрацьовували» за різних
історичних часів. XVIII століття викликало до життя етатистську модель, XIX —
актуалізувало етнічну. Цілком вірогідно, що наприкінці XX ст. вони можуть бути
неефективними.
Постсучасна культура, що руйнує великі спільноти, колективні солідарності;
глобалізація, спрямована проти національних кордонів; постмодерн, що піддає критиці
будь-які вкоріненості, — всі ці чинники не сприяють українському націєтворчому
процесові. Україна поставлена в складні умови «розвитку навздогін», Vorpostmodern
(недопостмодерну). Постмодернізаційні тенденції проявляються в багатошаровому
культурному середовищі, яке ще не завершило попередній етап розвитку — модерний1.
Розвинені європейські держави, які пройшли етап націєтворення за модерної доби,
вступили у постмодерний етап, який суттєво трансформує національні ознаки та
переконфігуровує національну державу.

Україна опинилася на роздоріжжі, маючи зробити вибір з двох альтернатив: 1)

будувати національну державу модерного типу й тим самим розписатися у власній
архаїчності й несучасності; 2) піддатися постмодерним тенденціям, «перестрибнувши»
етап національної держави, зрештою, поставивши на карту власний суверенітет і
незалежність. Обидва варіанти є не прийнятними, тож наша країна повинна відшукати
третій — серединний — шлях, що відповідатиме її культурно-політичним запитам.

Інтеграція до світового співтовариства, різних політичних об'єднань, насамперед, вимагає

відмови від жорсткого націоналізму. Розвиток
власної етнонації не повинен супроводжуватися геноцидом щодо інших етносів. У межах
теорії етносу склалися два підходи: акцентування на подібності представників одного
етносу; наголошення на відмінностях від іншого. Негативна референція з іншим етносом є
передумовою шовінізму. Як зазначає Е. Сміт, націоналізм має хамелеоноподібну природу:
він здатний маскуватися під виглядом інших ідеологій (лібералізму, комунізму тощо).
Конструктивними на даному етапі розвитку України видаються такі заходи:
1) розототожнення етнічного та національного в межах української держави;
2)деполітизація «етнічного питання», вивід етнічного
в культурну площину;
3)відмова від есенціалістського тлумачення українського
етносу/нації;
4)легітимація (надання законних прав) етноменшин за умов їхнього шанобливого
ставлення до української національної культури;
5)відмова від комплексу меншовартості/переваги, що, з психологічної точки зору, є
зворотними сторонами одного процесу.
 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1 .Андрєєва, Т. О. Від феномена людини до феномена людства [Текст] / Т. О. Андрєєва. —

Донецьк, 2002.
2. Безклубенко С. Д. Українська культура: погляд крізь віки [Текст] : іст.-теорет. нариси /
С. Д. Бесклубенко. — Ужгород, 2006.
3. Борінштейн, Є. Р. Особливості соціокультурної трансформації сучасного
українського суспільства [Текст] / Є. Р. Борінштейн. — Одеса, 2006.
4. Горський, В. С. Філософія в українській культурі [Текст] / В. С. Горський. - К, 2001.
5. Губернський Л. Культура. Ідеологія. Особистість [Текст] : метод.-світогляд, аналіз / Л.
Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко. - К., 2002.
6.З абужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст [Текст] : Монографія/
О. Забужко. — К., 1993.
7. Історія української культури. У 5 т. [Текст] / НАН України
/ Я. Д. Патон (голов. ред. ). - К, 2001.
8. Історія української та зарубіжної культури [Текст] : підручник / під ред. С. М.
Клапчука та В. Ф. Остафійчука. -К, 2000.
9. Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літера
турі [Текст] / С. Д. Павличко. - К., 1997.
10. Петрук Н. К. Українська духовна культура ХVІ-ХVІІ ст.:
соціальна організація і формування простору національного буття [Текст]: [моногр.] / Н.
К. Петрук. — Хмельницький, 2007.
11. Попович, М. В. Нарис історії культури України [Текст] :
навч. посібник / М. В. Попович. — К, 1998.
12. Українська культура в європейському контексті [Текст]
/ Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук,
Д. М. Новоханько / під ред. Ю. П. Богуцького. — К., 2007.
13. Національна ідентичність [Текст] : хрестоматія / упоряд. Т. Є. Воропай. - X., 2002.
14. Українська та зарубіжна культура [Текст] : навч. посібник
/ за ред. М. Заковича. — К., 2000.
15. Українська та зарубіжна культура [Текст] : підручник
/ за ред. В. Т. Жежеруна, В. Г. Рибалки. - X., 2003.
16. Шевчук В.О. Українська культура: загальні питання [Текст] : культурно-
стилістичні епохи. Освіта. Національна ідея / В.О. Шевчук.- К., 2007.
І. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
1. Поняття "етнічна культура".
2. Деякі проблеми та особливості етногенезу українсько
го народу.
3. Культурно-історична своєрідність реґіонів України.
1. Поняття " ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА ".
Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є
невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної
культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення
або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна
політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна
система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств
населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і
досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити,
що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.
Народ (грецькою - "етнос") - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін
вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній
території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а
також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване
в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який
самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим
поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення
своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в су-
часних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.
Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям
усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих
етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і
зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного
розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує
сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдській
компонентів.

2. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу
(етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на
проблемах етногенезу українців. На-К гадаємо основні точки зору:
теорія "споконвічності" - українці існують стільки, скільки, взагалі
існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало
населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси
мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія "єдиної колиски" (яка була загальноприйнятою в СРСР у
ВЗО-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських
народів з єдиної давньоруської народності;
4) теорія "незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів", тобто
українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною
державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців
вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок
несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу
в ХV-ХVII ст. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.*
_________________________________________________________________
* Примітка видавця - Цінним є порівняння етногенезу українців з етногенезом інших
народів. Відомо, що визначальну роль у формуванні великих європейських етносів
(німців, французів, англійців, іспанців, португальців, поляків, чехів, сербів та ін.)
відіграла Римська імперія, її падіння .Всі вони зародилися після падіння Риму в V-VII ст., а
в кінці ІХ-Х ст. створили свої самостійні держави. Ці етнічні спільноти генетично являли
собою синтез місцевих "варварських" традицій з культурою імперського центру.
Україногенез і етногенез інших слов'янських народів не є чимось унікальним, а
підкоряється цим універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям.
Першим додержавно-племенним етапом етногенезу українців, про що свідчать зокрема
дані мовознавства та археологічні знахідки, е культурно-історичний розвиток склавинів
та антів ІІівнічно-Західної України у V-VІІ ст. Саме ця праук-раїнська людність, якій
відповідає празька культура Прикарпаття і Волині та пеньківська лісостепова культура
між Південними Карпатами та Дінцем, створила першу українську державу Київську
Русь, що виникла у X ст.. практично одночасно з першими державами інших народів
Європи. Основу української гілки слов'янського етногенезу склали племена волинян,
деревлян, полян, білих хорватів, тиверців, уличів, частково сіверян. Як вважають
сучасні дослідники (див. Українознавство-2001 (за заг. редакцією В.Сергійчука) - К.:
Українська видавнича спілка. - 2000. - 240 с.) білоруський, псково-новго-родський та
російський етноси постали пізніше українського в процесі слов'янізації вихідцями з
Волині та Подніпров'я (праукраїнцями) територій споконвіку заселених балтами та
фінами. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів
Полісся і кривичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, в'ятичі
басейну Оки та переселенці з Київської держави. Етнічні процеси на півдні Русі,
близькій до Візантії, протікали швидше, ніж на півночі. Тому первинне формування
українського етносу відбулося раніше, ніж інших східно-слов'янських народів.
Останні сформувалися вже в складі імперії Київська Русь (Х-ХІ1 ст.),
державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Матеріальна культура
України доби козаччини безпосередньо виросла з культури Південної Русі.
Отже, за сучасними даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології
можна вибудувати таке дерево етногенезису українців: склави-ни+анти - русичі
Київської Русі - людність козацької України - сучасні українці. Заголовними
етновизначальними показниками - культура, мова, етнічна територія, ментальність,
свідомість, антропологічний тип - всі ці еносуб'єкти представляють єдиний
український етнос нарізних етапах свого історичного розвитку. В основі ж
культурного генотипу склавинів та антів (праукраїнців) лежить спадщина
індоєвропейців, які є також предками греків, латинян, кельтів, германців та ін. Крім
того, в етногенезі українців є елементи культури трипільців, кімерійців, скіфів,
сарматів, готів, печенігів, половців та ін. стародавніх етносів території України.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі ХVІ-ХVІІ ст., причому

каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення
Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і
внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На
хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на
побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до "руського народу", а на вищому,
ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення
національних державних інститутів і атрибутів.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів),
назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження
українського етносу ключовим було
поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VІ-ХI ст. - Русь; з
1395 р. - Мала Русь; у ХVII-ХVIII ст. - Малоросія; ХІХст. - початокXX ст. - Україна-Русь.
Визнання назви "Україна" (уперше згадане у 11.87 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно
співіснувало з іншим - "Малоросія", яке набуло широкого розповсюдження після приєднання
України до Московської держави. Тільки з середини XIX - початку XX ст. етнонім
"Україна" став домінуючим.
Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною : називали центральну
область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування "Русь" розповсюдилося на все
східне слов'янство, а "Україна" пізніше на все українство. Тобто назва "Русь"
сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його
собі у-назву для утвердження концепції "Третього Риму". Що стосується назви "Україна",
то є декілька пояснень його походження: або від "краю" - кордону зі Степом, або від
слова "країна" та ін.
Що стосується самоназви "українець", то вона довго була малопоширеною. Це багато в
чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали
терміни "козак", "козацький народ", одночасно продовжували існувати і старі самоназви
"руські", "русини". Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст.
остаточно утвердилася самоназва "українець". Таким чином, в етнічній історії українців
можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси
(руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).
Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших
народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом
(1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут
проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці
рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У
сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.
Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї.
Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в
основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2)
етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому
зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільноту середовищі українців,
відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).
Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців
виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-
Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід
(східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації
(Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорнеземний район) - 4,4 млн. етнічних українців,
Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі -291 тис.
На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які
входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала
понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР.
У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді -
понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис.. Польщі – близько 300 тис.
чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна, маса українців, яка існувала
на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції "Вісла"
по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати.
Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р.
вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в
основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що
призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави,
питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85%
населення у межах сучасної Укра'їни, то в XIX ст.
- приблизно 80%,а у XX ст. - біля 74%.
В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке
склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у
1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з
80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних
процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у
1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і
Південному регіонам.

3. КУЛЬТУРНСНСТОРИЧНА СВОЄРІДНІСТЬ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ.

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і
сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:
-характером історичного розвитку окремих регіонів України;
-природно-географічними умовами;
- взаємозв'язками з іншими народами.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі

культурно-історичні зони: 1. Середнє Придніпров'я (Наддаіпрйнщина). 2. Поділля. 3.
Слобожанщина і Полтавщина. 4. Полісся. 5. Прикарпаття (Галичина). 6. Волинь. 7.
Закарпаття. 8. Буковина. 9. Південь. Остання зона заселена декількома міграційними
хвилями, і остаточно її населення сформувалося у ХVШ-ХІХ ст. Це наймолодший з
точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд
регіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно
зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування
можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці
райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.
В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в
культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в
Прикарпатті і поліщуки, штуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше
таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішли у
минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові
елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців.
Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя
праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які
визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність
і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні
загалом.

Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють

українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів
давньоруської мови (хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно
з другої половини XII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української,
російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови
продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові
зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови:
розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і
літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасноїмови південних
слов'ян. -
З XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи,
які базуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнє
розділення на діалекти (середньо-придніпровський, поліський, подільський,
закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежі
XVIII-XIX ст. став середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв'язку з
тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна
мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була зрозуміла і жителям
Східної України.
Такі основні особливості розвитку українського етносу - дуже складного процесу, багато
з проблем якого все ще залишаються суперечливими

II. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. Джерела вивчення культури Київської Русі.

2. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян.
3. Особливості прийняття християнства.
4. Писемність і літературна традиція.
5. Освіта та наукові знання.
6.Мистецтво Київської Русі.

1. ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУРИ Київської РУСІ.

Культура Київської Русі - яскраве явище європейської середньовічної культури.
Київська Русь залишила помітний сліду світовій історії. Вона проіснувала з IX до
середини ХIII ст. То була одна з найбільших монархій раннього середньовіччя, яку
можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту
вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океан, від Закар-
паття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.
Київська Русь підгримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і
далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським
царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і
німецькими містами, з Данією. Швецією і Норвегією, з Францією та Англією.
Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира
Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали
шлях "з варяг у греки", чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється
браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я,
щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які
жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у І-ІІ ст. н.е. римські історики Пліній
Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж
зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй "Географії". У VІ-VІІ ст., коли
слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного
Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана,
візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія
Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).
На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу,
шанувальник наук і літератури імператор Константан VII Багрянородний (Порфірородний)
у своїй книзі "Про управління державою" розказав про сусідні з Візантією народи, у тому
числі і про русів. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими
правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з
варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові
дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.
Безіменний персидський географ X ст. в "Книзі меж світу" повідомив багато
найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з
багатою природою, з красивими містами, населеними майстерними ремісниками. Всі ці
джерела характеризують частіше за все зовнішні події східнослов'янської історії.
Основне писемне джерело - літопис Нестора "Повість временних літ". Спираючись на
праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і
героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, "звідки почалась
Руська земля". Українські І зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлін-
ність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста. Цінні відомості
дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє
робити висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител
полян та їх сусідів, предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони
носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках культових споруд і
предметів дозволяє робити висновки і про релігійні переконання слов'ян. Лінгвістика дає
нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської
спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у II
тисячолітті до н. е. словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч
слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури.
Слова "будинок", "рілля", "худоба", "страва", назви знарядь і військового обладунку,
прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова
"бог", "світобудова", "світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури.
Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних
історичних оповідей, їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких буди розповіді про
золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг
у поєдинку страшного Змія, та інші.
Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на
основі комплексного використання всіх існуючих історичних джерел.

2. МАТЕРІАЛЬНА і ДУХОВНА КУЛЬТУРА східних слов'ян.

Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була
багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні
матеріали свідчать, що до середини І тисячоліття н. е. в господарському укладі слов'ян
давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у
лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху,
використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало
двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання,
рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали на
той час підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягаю до X віку і ремесло. Виготовленням виробів із
заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська
справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався
переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли
чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну "змійових валів" - оборонних
споруд навколо Києва. У X ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала
визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав:
"Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов
розправляються самі".
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по
каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм
було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися
майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про
кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у
названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих
спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим
виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб
виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти
принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку
мала характер, обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом
зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських,
візантійських і арабських монет. **
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і
Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли
свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав,
що у слов'ян "замість міст ліс і болота", то в IX ст. скандинави називали Русь
Гардарікою - "країною міст". На початок X ст. в літописах згадуються понад двадцять
міст, на XII ст. - біля двохсот, а ;' перед татаро-монгольським нашестям - вже більше
трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучас-
ників, що Київ часто називали "суперником Константинополя".*
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних
відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на
землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль.
Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна
патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі
общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і
обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з
добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти.
Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес
впровадження першого писаного закону "Руської правди" (ХІ-ХІІ ст,) супроводився
численними конфліктами, описаними літописом.
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і
військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам.
Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі
формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка
"пошукати собі честі, а князеві слави" в набігах на сусідні території і племена, його
фактично стала обирати дружина. Навіть у X ст. великий князь київський Святослав
відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на
свою дружину.
Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи.
Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не
було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IХ-
Х ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні
машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави,
дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські
воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи
через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її
розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У X ст. Костянтин Порфі-
рородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не
допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні
кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і
її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.
Релігійні вірування. Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися
на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання
надприродних сил, залежність людей від богів і духів.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка,
грім, сильний вітер і палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був
Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий
початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом,
переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його,
Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними
і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибок - бог вітрів, який втілює стріли і війну;
Даждьбог - бог успіху, який
ототожнювався з сонцем; Хоре - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог
підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі
крилатого пса та інш.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та
давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і
заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і
торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на
людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств
виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником
культової скульптури с так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж
саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества.
Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті
язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок тощо, такі місця
називалися капищами. "Такі... погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота,
джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому
існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили", - осудливо
писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.
Культи божеств - прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути,
слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали
в Дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки,
полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі
духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій
розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь,
центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі Померлих
праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних
слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотної як фатум у древніх греків, але
головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже
кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі
родоплемінних відносин, з випаленням і розвитком державності неминуче повинні були
зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже
після прийняття християнства.

3. ОСОБЛИВОСТІ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА.

У X ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також
було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були
Аскольд і Дір; достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним
для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-
990 рр.
Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу
пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з
Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати
волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на
Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського
літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир
відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб
надати новому культу трагічно пишного характеру: "І приносив їм жертви, називаючи їх богами,
-говориться, в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той". Те ж саме
робилося й у Новгороді.
Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з
князями вимагав нової релігії Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за
візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її
служителі були підвладні імператору всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль
відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.
Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не
влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою
новонавернений монарх ставав "сином" імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання
імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь
поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати
йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч
Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму,
взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий
константинопольський монарх погодився стати шурином руського "варвара", володаря гарему
з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як «віно»
(викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що за таких
обставин ні про який васалітет не могло бути й мови.
Володимир хрестився сам (згідно з "Повістю временних літ" ще в Корсуні, у Криму), хрестив
своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать
і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче як таку, що
користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької
віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших
містах. "Путята хрестив мечем, а Добрита вогнем", - так говорили в той час про воєвод князя
Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним
християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час
пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став
ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята
були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва
збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква
боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру
народу в "нижчі духи". Процес християнізації на»Русі розтягнувся на віки.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно
ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв.
"церковні люди" - ігумен, диякон ("біле духовенство"), а також просфірниці, паломники, лікарі,
задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне
християнство не передбачало обітниці безшлюбності для "білого" духовенства, всі церковні люди
могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не піддягали світському суду, їх судив
єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.
Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-
Печерський (1051 р.). Чернецтво, або "чорне" духовенство, найбільш повно і наочно
втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на від-
міну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від
парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія
Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею,
самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-
самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш.
Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих, їсти жирну їжу,
наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50
монастирів, з них 17-у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне"
духовенство.
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава
Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У
суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення,
які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб,
які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.
Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни
і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології
безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована
організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила
зміцненню його становища необмеженого монарха. Спільність релігії з іншими
європейськими країнами робила Київську Русь частиною християнського світу.
Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією -
найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття
християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного
його збагачення.

4. ПИСЕМНІСТЬ і ЛІТЕРАТУРНА ТРАДИЦІЯ.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX ст. У
"Житії" слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в
кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами". Ці ж "руські
письмена" згадують й арабські письменники X ст. В історичних джерелах
зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєв-
рейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність
була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі
смоленських курганів глиняна посудина середини X ст. з давньоруським написом
"гороухща" (гірчиця).
Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр.,
вважають, що вони були складені двома мовами - грецькою і староруською.
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі.
Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян
двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і
Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в
поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в
Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували
слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову
Євангеліє. На початок XI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця,
що базувалася на грецько му алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична
система, яка була менш популярна. Причому ще до IX ст. місцеве населення корис-
тувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і
мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути
письменним означало знати латинь, на Сході - арабську. Арабська для багатьох
мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні
літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні
українська література старша за німецьку, французьку та англійську.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів
літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської.
Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної
велося ділове листування, складалися юридичні акти ("Руська правда"), літописи,
нам'ятники світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Обидві мови активно
впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі
народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений
"Повістю временних літ": "І раді були слов'яни, слухаючи про велич Божу своєю
мовою", а "словеньська мова і руська одне є".
Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI ст., спиралася на
два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що
прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.
У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні,
загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора "Слова о
полку Ігоревім", народні мотиви лягли в основу творчості "віщого Бояна", якого він
назвав "солов'єм старого часу". Народні пісні і перекази широко використовувалися
літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського
народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії - колядки і щедрівки.
Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався на X ст.
і розвивався в ХІ-ХІІІ ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з
іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У. найдавніших билинах народ
ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула
Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник
Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець, завзятий галичанин
Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко,
їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх
русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала - на писемну літературу.
З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За
літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і
східносередземноморсь-ких цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення хри-
стиянства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших
був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника
Осторомира - Ос-тромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори - твори
релігійного змісту, неканонізовані церквою.
Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з
всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть,
чи не оригінальний твір. Так були оброблені "Історія Іудейської війни" Іосифа Флавія, "Повість
про Акира Премудрого", "Хроніка" Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази,
легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.
Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром
давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще до кінця X ст. "Повість
временних літ" є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII ст. ченцем Нестором на
основі декількох більш давніх літописів Х-ХІ ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в
тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи "за літами" в єдиний, загальноруський літопис.
Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх
придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські
літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної,
публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази,
родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних
договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети "Повісті
временних літ", присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його
смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою
руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими
для найширшого кола читачів. Тому "Повість временних літ" була однією з найпопулярніших і
цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в
нашу мову (наприклад: "Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт", "Книги - джерела мудрості").
З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі.
Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-
Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії
південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про
князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його
дружинником, володів літературним талантом і широкою .ерудицією. Тому літопис являє цінність
як для історії, так і для літератури.
У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська
публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком
стало "Слово про закон і благодать" ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в
1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії.
У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про
духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської "благодаті") над Старим Заповітом (біблійним
"законом"); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і
про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В
орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь
Володимир рівний за своїми діяннями Константану. Останнього, як відомо, церква проголосила
рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь "за
божественним навіюванням", ставав рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам
Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир був
офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI ст. Цікаво, що християнин Ілларі-
он, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава -
князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. '"Слово" Ілларіона
стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною
історією.
Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є "Моління" Данила Заточника. Заточений
ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Ваточник), він благає князя заступитися за
нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору
для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до
Ярослава Володимировича, він закликає його, спиратися на гідних слуг і соратників, не
вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь
Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко
подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить "Повчання",
адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські
усобиці, заклик до єдності.
Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли
житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до
складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних
святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги
великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися
житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича
- Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність
"Житія Бориса і Гліба" від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці
святі подають "целебні дари" всій "Руській землі", вони "єста заступника Руській земли".
"Житіє" малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: "Тілом бяше красень,
висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода
мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий
в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия
цвітяаціе на нім". Були також складені "Житія" княгині Ольги, Володимира Святого.
Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим
Нестором-літописцем "Житіє Феодосія Печорського", одного з фундаторів Києво-
Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв,
складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими досто-
їнствами відмічений "Києво-Печерський патерик" - збірник розповідей про ченців Києво-
Печерської лаври.
Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба
забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські
книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до
виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися
складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим
світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до
відмови від грішного буття, та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала
героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". В ній широко представлені народна символіка,
міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися
до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави.
На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати
наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про
необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. "Слово о
полку Ігоревім" - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в
літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі
єдиної Київської держави.

5. ОСВІТА ТА НАУКОВІ ЗНАННЯ.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави,
впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені
перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис,
здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А
держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати
зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи
освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить
обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися
у Києві, Новгороді,Володимирі-Волинському та інших містах.
Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У
одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо,
спів, богослов'я. Школи вищого типу, для "дітей кращих людей", давали, крім того, знання з
філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне
навчання.
Багато представників привілейованих верста були знайомі не тільки з елемен-
тарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників,
володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю,, любов'ю до книг славився князь
Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те,
що знав цілих вісім мов. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва
вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу
публіцистику - "Повчання".
У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у і вітчизняних, так особливо
зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої
батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася
після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на
східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську,
Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. "Вікном у світ, що зник", назвали вчені ці
послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості
городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного
поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському
соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI
ст.
Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки
створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий)
знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000
примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі
книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 13 0-140 тис. томів. Переписана
від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого -
приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.
За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в
самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією -
головною берегинею античної спадщини, майже втраченої Західній Європі. Отримали
популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна
(візантійський реелігійний письменник). Знання про природу давали підручники,
перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних
і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу,
відомостей з Біблії в образних, казкових форумах. Частіше за все вчені були одночасно
релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був
митрополитом, відомий лікар Агапіт - ченцем Печорського монастиря і т.п.
У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це
обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента,
площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від
природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями),
лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).
Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких
виступало духовенство. Але в XI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі
були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з
молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли
мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося
багатотисячне паломництво). В XI ст. в Печорському монастирі лікували Даміан
Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає "Києво-Печерський
патерик". Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена
меморіальна дошка.
Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав,
зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що
сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи
князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, він зумів поставити
правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування.
Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій.
Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона( 1073 р.).
 6. МИСТЕЦТВО Київської РУСІ.
Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської
культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час
слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому,
сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і
створили Справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.
Архітектура. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід
архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний
будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі
поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних
зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі
зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-
поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.
Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до
кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження
храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.
Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На
центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була
прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту
частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва
увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У
наші дні розчищений і зберігається її підмурок.
Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така
композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення.
Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи,
утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також І
купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися
апсиди - напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння.
Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).
Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не
тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення - концентрувати духовну
енергію людей, "молитовне горіння" і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва
окремої людини : може "не дійти" до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована :
куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали
свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори -
золотистий і зелений - вважалися у Візантії священними.
Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з
рядів каменю і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники
застосовували метод так званої "утопленої плінфи", шли ряди цегли через один були
заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна,
піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит
у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали
фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була
однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.
Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві,
який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при
Ярославі Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ
політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл
і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей
князя з народом.
За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою
абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді
собор являв собою п'ятинефну хрестовокупольну будівлю з тринадцятьма куполами
(символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а
в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками
підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала
арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда
була розрахована так, щоб при порівняно невеликому розмірі створити відчуття
величі і гармонії.
Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма
куполів - ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу,
спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став
зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.
Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври.
Споруда головного собору - Успенська церква - була важливим етапом у розвитку
київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного
типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., а
сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча
своєю красою пропорційністю надбрамна церква.
На межі XI-XII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений
архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський
собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів
радянської влади в 30-і рр. XX ст. Незалежна Україна відновила свою святиню.
Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо
піднялися в ХІІ-ХІІІ ст., в епоху дроблення Русі на окремі князівства. Роздробленість
об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах
розвішається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори
переходять на-місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині - на цеглу, у
Галичі та Володимиро-Суздальській землі - на білий камінь. Звідси бере початок
значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.
Найкраще архітектура ХІ-ХIII ст. збереглася у "стольному граді" Сіверської землі -
Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-
Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського
романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна,
кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє
вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця
будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше
застосував "сходинкові" арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног
також побудував у Києві складну інженерну споруду - кам'яну підпірну стіну під
герою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, Ідо кияни дуже любили це
місце, де вони "немовби ширяли у повітрі".
Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні
культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і
переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова
архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані
ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.
Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі
належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у
залежності від архітектурно-художнього задуму.
Образотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської
Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.
Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі
візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій штукатурці -
вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої
майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю
композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються,
висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти
складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки
чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом.
Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене
мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти - кубиків спеціального
кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час
монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків
(наприклад, зелена - понад 3 0, червона і синя - по 20 і т.д.) При виготовленні золотої
смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.
Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і
декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І
мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають
переважно центральну частину собору, передусім вівтар, їх палітра нараховує 177 відтін-
ків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що
майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру
поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини
приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження.
Головна мозаїка - велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального
купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису:
зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно,
найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта - назва у візантійській традиції
сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному
жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.
Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка
тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги,
керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей - митрополит
Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні
сюжети і житія святих - заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи,
якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни
були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми ("Скоморохи",
"Полювання на ведмедя", інші).
На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який
підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 р. голандський
художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато зображень
загинуло. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок велике княжої сім'ї. Софійський
собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI
ст.
У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток
національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку
вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами,
розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах
підкорялися суворим правилам - канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх
символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти
свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми
почуттями. У "Києво-Печерському патерику" описане житіє знаменитого майстра
Аяімпія (Аліпія) Печорського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються
приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона
"Володимирська Богоматір" послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву
"Замилування".
Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних
пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався "лицьовий". Зображенням
трьох євангелістів - Іоанна, Луки і Марка - було прикрашене Остромирове Євангеліє.
Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш.
"Лицьовим" є знаменитий "Ізборник" Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато
орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так
званому Радзивілівському літопису XV ст, який с списком з рукопису XIII ст. Його 617
мініатюр - своєрідна художня енциклопедія історіїі культури того часу.
Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-прикладне
мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби
людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був
рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були
відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування,
інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних
дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва - техніка перегородчастої
емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів.
Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі
золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і
розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева
життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI ст.), перелічуючи
в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав
Русь, майстри якої були відомі своїми виробами "з золота з емаллю і з срібла з черню".
Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня
супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору
у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з
билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гу -
док. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння,
православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними
рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і

національні особливості, її основа - самобутня культура східнослов'янських племен.
Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним
був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не
підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими.
Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі
терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський
культурний рівень, а в деяких сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі,
більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю.
Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення
політичної єдності.

III. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПІСЛЯ

ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЇ НАВАЛИ
(ДРУГА ПОЛОВИНА ХIIІ - ХVст.)

1. Історичні умови розвитку культури.

2. Наука й освіта.
3. Розвиток книжкової справи і літератури.
4. Архітектура й образотворче мистецтво.

1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ.

Розвиток культури у другій половині XIII - XV ст. визначався складною історичною
ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська Русь розділилася на
безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними
військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих
державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля ЗО. Внаслідок відсутності
політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не
було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим
і жорстоким військам монгол о-татар князям Русі було надто складно. Вже при
першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело
до подолання міжусобних конфліктів.
1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Київської Русі. Літописи й
археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової
загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і
витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких
зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі
області.
У 40-х роках XIII ст. для більшості князівств Київської Русі почалася іноземна навала,
яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги
казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск
податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського
правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва
досягай рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв
спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича
промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі,
поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів .обробки
металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля ве-
ликих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив
Київської Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних
елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході
внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під Владою одного князя
до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, мон-голо-
татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато
розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені
татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на
Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових
орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійським світом, що сприяло розквіту ду-
ховності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем
Константинополя, Володарі -Орда, розуміючи значення церкви, звільнили
православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні
володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому
навіть у скрутні дні для Київської Русі часи в монастирях і церквах продовжувало
концентруватися культурне життя.
Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-
татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII - XIV ст.
історичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі: південно-західного з
центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні
території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському
князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське
князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії в
Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-
Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це,
в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону.
Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV ст.,
кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики
"нічого не змінювати і нічого не вводити" якнайкраще відповідав інтересам
підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло
інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву
культуру.

2. НАУКА й ОСВІТА.
У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль
відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження
письменності серед населення було досить І широким. Зустрічаються графіті - написи
на камені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру,
прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами
(графіті Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У
Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді,
Перемишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для письма на воскових
табличках. Про існування шкіл на Волині може на зробити висновок із житія
іконописця Петра, пізніше митрополита. І Його, коли він досяг семи років, "віддали
батьки книгам вчитися". Церковна монополія на освіту надавала їй переважно
богословського характеру, застосовувався принцип навчання читанню складами і
письму. На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони
стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом - королівства), яке внаслідок
своєї віддаленості менше потерпіло.
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало
новий періоду розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У
загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні - українська мова
стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого
князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше
негативно позначилося на розвитку культури.
У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в
маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими
продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали
читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили "Часослов" і "Псалтир".
Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні
мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти
Грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку.
У кінці XV ст. в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут
розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та ІНШИХ діячів Реформації. Через
Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура
збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в
університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а
також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV ст.
У середині XV ст. в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло
Русин). Юнаки з України - діти шляхтичів, міщан - навчалися і в Болонському,
Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450-1495) в 1481-1482 рр. був
ректором університету у Болоньї.
Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та
політичні погляди. Математичні знання в XIII - XV ст, не набули особливого поширення.
Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел
(одиниць, десятків, сотень) існували особливі буквенні позначення з титлом
(надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); понятта нуля було відсутнє;
простий дріб означався словесне (одна шоста - "півтретини", 1/12 - "півпівтретини") і
т.п. Десятеричний дріб не застосовувався. Все це утруднювало математичні дії.
Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої богословської літератури,
що трактувала питання світобудови вельми суперечливо. Серед творів такого роду в
XIII - XIV ст. найбільш популярним були компілятивний дохристиянський твір "Книга
Єноха" (ІІ-І ст. до н.е.) і "Християнська топографія" Косьми Індикоплова (бл. 549 р.). У
першій світ подавався як Земля і сім небес над нею, в кожному з яких живуть духи,
ангели і різні світила. У другій Земля описується у вигляді стола або прямокутної дошки і
т.п. Великим кроком уперед було відродження на початку XV ст. античних уявлень про
світобудову. У збірнику "Мандрівник з іншими речами" (1412р.) міститься пряма заява
про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно
утруднене впливом релігійно-містичного світогляду.
З поступовим розвитком в XIV - XV ст. торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків,
відродженням паломництва відбувалося розширення географічного кругозору людей.
До цього часу належить складання безлічі рукописних збірників, що містили справжні і
докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель.
Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є "Хожденіє за три
моря" тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в 1466-1472 рр. подорож
Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.
Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також
політичні теорії з часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі
релігійного світогляду. У XIV - початку XV ст. Київська Русь, сприйнявши в основному
філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського
мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських землях
взаємодіяли і протидіяли православ'я в традиційному розумінні, слабі паростки
раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало
систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і
переможений раціоналізм. Ідеологи ісіхазму розвинули погляди ранньохристиянських
вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовного і
навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії.
На Русі XIV - XV ст. було розвинене вчення про неминучість кінця світу
божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми
реального очікування "другого пришестя" Христа.
Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них
сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV - XV ст., і саме вони
зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того
часу.

3. РОЗВИТОК КНИЖКОВОЇ СПРАВИ І ЛІТЕРАТУРИ.

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. XIII ст. перебувала у
найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII ст. в Києво-
Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося
усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці XII - XIV ст.; у кінці XII - початку
XIII ст. - 28; у першій половині XIII -19; у XIII ст. (без точної дати) - 83; у другій
половині XIII - 34; в кінці XIII - на початку XIV - 35. Всі вони були написані на
пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями
владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами
книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його синові Юрії, Холм,
Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і
філософа - існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним
церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові,
літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них прикрашалася
золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою
перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були
прикрашені мініатюрами.
На українських землях в XIII - XV ст. знали декілька видів письма. Спочатку був "устав" -
без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV
ст. з поширенням ділового письма його змінив "напівустав" (літери менші, з легким
нахилом). У XV ст. почали писати "скорописом", плавно з'єднуючи сусідні букви. Іноді
літери прикрашали в'яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою,
утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок
голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. З XV ст.
з'являється кома або крапка з комою замість знака питання.
Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, заголовну
літеру в тексті - "ініціал" писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно "ініціал"
розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: "писати з червоного рядка".
Завершували текст "кінцівкою" - невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на
павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри, їх писали
художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 р. на замовлення єпископа
Михайла київським протодияконом Спиридонієм було оформлено кольоровими мініатю-
рами "Київський псалтир". Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими,
історичними, пейзажними.
Серед рукописів XIII ст. переважали книги, необхідні для здійснення церковного
богослужіння. Помітне місце займала візантійська література церковно-повчального
характеру: "Богослов'я" Іоанна Дамаскіна, твори Максима Сповідника, Федора Едеського і
Ціла Синайського, збірники слів - торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світ-
ських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галиць-ко-Волинській землі
була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі,
Луцьку, Холмі і Турові.
У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну
була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів
Олексія Арі стіна та Іоанна Зонари, а в 1273 -1280 рр. в оточенні київського митрополита
Кирила була створена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали
давньослов'янської і сербської редакцій.
Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання
ченцям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання
володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 - 1226), "П'ять слів
печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона" (1239 - 1275) тощо.
Найважливішим жанром літератури цього періоду є літописання. У Києві воно
безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і
Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський
літопис, створений у другій і половині XIII ст., що охопив події 1201-1291 рр. Автори
літописів виступають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера
літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських
історіографів. Відомо, що при князях Данилі, Володимирі Васильковичі, Мстиславі і Леві
також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг
документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками
викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від
церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.
Всі інші літописні тексти, складеш в цей період в різних місцях Галицько-Волинського
князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом
короткого відрізку часу, І не мали офіційного характеру.
Одним з яскравих творів словесності тих часів є "Слово про погибель Руської землі". Його
вважають початком твору про татаро-монгольське нашестя, який не зберігся. І хоч у
"Слові..." неточно описані географія і політична історія XIII ст., але це сильний за
літературними характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір.*
У період що розглядається нами, з'являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька
проза, літературні збірники ("Ізмарагд"), перекладні повісті ("Александрія", "Троянська
війна", "Індійське царство").
Особливістю літератури другої половини XIII - XV ст. є увага до релігійних та естетичних
переживань і відсутність інтересу до особистіших.
В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від
культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди,
притчі, вживалися прислів'я і приказки. Серед населення поширювалися розповіді про
нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика - героя боротьби проти половців,
патріотичні пісні.

4. АРХІТЕКТУРА й ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО.

Архітектура і мистецтво - це дві царини, які найбільше потерпіли від татаро-монгольської
навали. Будівництво в Подніпров'ї фактично було припинене і розвивалося тільки на
території Галицько-Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі.
Данило Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових
фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-
татарами міст прибуло багато майстрів. Вони засновували ремісничі слободи і
виконували замовлення князя.
У другій половиш XIII ст. починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці,
Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено
урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра
в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль набуває
нових форм - переплітаються візантійсько-руський і готичний
стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в
Холмі) і фресками.
З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і
розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли,
укріплені кріпосними вежами і бійницями (в Луцьку. Меджибожі, Кременці). Головними
замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі
міські і сільські общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні
працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і
внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій
архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.
У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні
храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Благовіщення в Ковелі. У невеликих храмах,
побудованих міськими і сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер,
зумовлений набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-
фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).
На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII - XIV ст. вплинула київська
школа. Найбільш популярною темою мистецтва XIII ст. було заступництво і
покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису
відомі ікони "Богоматір Печерська" (бл. 1288 р,), "Ігорева Богоматір", "Микола з житієм".
Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м'яко,
детально виписано одяг. У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах
композицій "Різдва Христова" і "Успіння Богородиці" вже були побутові і пейзажні
елементи. Вони присутні в розписі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської
церкви в селі Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV - XV ст.). Найбільш
популярні сюжети - зображення Юрія Змієборця і "Страшного суду". Останній часто
набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників - селян і
міщан. Майстром, у творчості якого вже у XV ст. був помітний вплив італійського
мистецтва епохи Відродження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу
належить ікона "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі і так звана "Петровська
ікона" в Успенському соборі в Москві.
З робіт професіональних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії з Покровської
церкви Луцька (XIII - XIV ст.)- Відома Ченстоовська ікона Божої Матері, така популярна в
Польщі, у XIV ст. була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV ст., виконаних в
руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність
композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єднати контрастні кольори,
емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з
елементів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. У той же
час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими,
вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували в
середньовіччі.
На другу половину XIII - XV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів -
народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів. При князівських дворах
концентрувалися співаки, які складали "хвалу" на честь бойових подвигів князя і його
дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові і трудові пісні.
Кобзарі виконували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла
тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з
Перемишля.
Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і
високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції давньоруської
культури і підтримуючи зв'язок із західноєвропейською, зберегла високий рівень
розвитку.

У другій половині XIII - XV ст. українські землі переживали певне призупинення

розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідками монголо-татарського
нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру
України-Русі. Головним осередком розвитку української культури в цей час стає
Галицько-Волинське князівство. Помітним стає західноєвропейський вплив. Його
поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот
досягай наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські
мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю. Продовжувався
розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного,
театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.
Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща),
українська культура продовжувала поступально розвиватися.

IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХVІ-ХVІІІ ст.

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-

XVIII ст.
2. Особливості релігійної ситуації в Україні.
3. Книгодрукування і література.
4. Освіта.
5. Нові галузі науки.
6. Мистецтво.

1. ПЕРЕДУМОВИ і ТРУДНОЩІ КУЛЬТУРНОГО ПІДНЕСЕННЯ ХVІ-VIIІ ст.

ХVІ-ХVШ ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У
політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під
владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної
державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі
це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити
цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-ХVШст.
Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі.
Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від
монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському
культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.
У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя,
зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-
15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300.
Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка
закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше
практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у
Львові було побудовано водопровід.
Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В
містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне
населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло
взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли
до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до
Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах
Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV ст. Павла
Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні
настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному
ґрунті нових форм.
Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей
період, була національно-визвольна боротьба українського народу Утворення Речі
Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично
всіх українських земель у спільних державних кордонах, поставило їх населення у
найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі
зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була, "житницею
Європи", не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю
роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян,
витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів
турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси
перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від
натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.
Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII
ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь
Костянтин Василь Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна.
Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі
Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри - і
сприймали польську. Один з українських публіцистів Мелетій Смотрицький в
полемічному трактаті "Тренос" ("Плач") відобразив скорботу православної церкви за
династіями Вишневецьких, Збаражських, Слуцьких, Заславських, інших, які раніше
були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули. Втрата народом своїх поводирів,
еліти суттєво вплинула на розвиток культури.
У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво -
самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило
традицію національної державності, виступило захисником православної церкви,
української мови.
Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на
культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це
сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська
державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки
частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної
самосвідомості.
Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після того, як внаслідок
трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій -
Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У
Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер
козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру.
Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи
суспільства, простий народ.

2. ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОЇ СИТУАЦІЇ в УКРАЇНІ.

На зламі історичних епох, при переході від середньовіччя до Нового часу у всіх
європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії.
Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-
релігійних ідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції,
протестантизм - у Швейцарії, Голандії, англіканство - у Британії. На українських землях
виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало
православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки
уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави
діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну
верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.
Брестська церковна унія. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз)
православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого
впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок,
сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а
створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за
обрядовістю, але адміністративне підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом
визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів
залишалася православною.
Всупереч розрахункам польського короля, Папи римського, єзуїтів Брестська унія не
спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко
виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил - православної
української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її проти-
вники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла
полеміка між найбільш освіченими священиками - противниками і прихильниками унії,
склався особливий жанр - полемічна література. У 1620р. за сприяння гетьмана
П.Конашевича-Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У
містах активну діяльність розгорнули братства.
Братства. Братства - релігійно-національні організації українських православних міщан.
Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її
матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств
розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного
життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про
парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.
Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні.
Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом
у передмісті були засновані .ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів,
підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного
гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі
східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському і
Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву "ставропігія",
тому повна назва львівського братства - Успенське ставропігійське.
У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни,
яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до
Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто
об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося
все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.
Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з
рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке
відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і
культурному житті.

3. КНИГОДРУКУВАННЯ І ЛІТЕРАТУРА.
- - Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвитку літератури
і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у
XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість
книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.
У кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували
Швайпольт Фіоль у Кракові і Франдиск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку
книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного
духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у
Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів
життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення
князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його
маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіоз-
ний проект - готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії
церковнослов'янською мовою.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст.
тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-
Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького.
Активно займалися організацією типографій братства.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. На середину XVII ст.
нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у
друкарській продукції мали книга релігійного характеру, але видавалися також наукові
трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу
роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М.
Ломоносов назвав "вратами вченості". Вона перевидавалася більше 150 років практично
у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих
львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. В частині України, яка
перебувала в Російській імперії, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну
політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою,
введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII
ст, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб "никакой розни й
особливого наречия не было". Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню,
вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування
українською мовою занепало. Розвиток книжкової справи був поштовхом для
розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний
характер епохи, той час,, коли відбувалося формування національної мови, но вих
стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися
забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала
перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати
і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються
переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з
найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р. Переклад з
болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького
монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на
"просту" українську тогочасну мову "для лепшого виразуміння люду христіанського
посполитого".
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст.
відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні.
Наприклад, популярними були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін.
Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм,
братство і вірність православ'ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною
унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної
літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні.
Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. - "плач" - плач
православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії"
("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення церкви" виступали проти
втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали
його політику за принципом "чим гірше, тим краще". Справа в тому, що православні
священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися
сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило
Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство
грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за
задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви
католицькою було б неминучим.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У
своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви,
колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм
православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми:
нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.
Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у
"Посланні до єпископів" він викриває духовенство як користолюбців що забули Бога.
Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав
чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з
святих печер на горі Афон.
У ХVІ-ХVІІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і
піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали
віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-
величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних
людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими.
Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося
проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасній традиції. У той же час в цих творах
рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії ХVІ-ХVІІ ст.
дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в
українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко
сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія ХVІ - першої половини XVIII
ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і
несила-бічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром.
Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного
мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми:
релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія -
таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте -
драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися
розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми, її мета полягала
передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні їда грецьких та римських авторів, а
також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво
Христове", Симеон Поцький - драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський
–«Воскресіння мертвих».
Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи Історичними
дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо
перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до
давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII
ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу -
формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р: та ін. - літопис Самовидця,
Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи Нарівні з документами
автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи
відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

4. Освіта.

Однією з характерних рис української культури ХVІ-ХVІІІст. є особливий інтерес, який

виявляло суспільство до питань освіти.
Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, з, „6н„я католицької і
православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення
свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа
різноманітних шкіл.
Тривалий час основним типом навчальних закладів були потягові, парафіяльні (приходні)
школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не
відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої 1569 р. Україні з'явилися
єзуїтські колами по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені
Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було спочування католицизму Ці
учбові заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського
населення.
Незважаючи на те, що більшість представників української еліти орієнтовувалася як вже
говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті
феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не
поступалися єзуїтським. Взагалі, традиції мец енатства були в цей період
яскраво вираженими. Можна назвати імена Андрія Курського, який втік від
немилості Івана Міляновичі на Волиш створив цілий культурний , який у своєму маєтку
зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найбільш відданих укра-
їнській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576р. у своєму
маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені
фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і
латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією "сім вільних
наук": граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.
Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з
них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних
турбот. У 1584 р. був отриманий .дозвіл на цю діяльність, а у 1586р. була відкрита перша
братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля ЗО подібних шкіл.
Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході
Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого
самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла,
зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська
влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В
своєму листі один з гетьманів на початку XVII ст. писав: "Яко завше з предків своїх
військо запорозьке звикло чинити стараніє... аби науки або цвічення в письмі святому
(були у) подпорі благочестя нашого".
На початок XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі
понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи.
Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де
кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю
статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема сироти.
У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і
виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний
розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму
навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і
контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили
відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та
єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і
братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування
після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила
єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут
університет, перший в Україні.
Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного, життя з заходу України на
Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. На 1620
р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України.
Осердям культури у Києві стали Печорська лавра і Київське братство. У 1632 р.
митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню
авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена
проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у
зв'язку з Брестською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейське
значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.
Важливу роль П.Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської
школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був
названий його ім'ям. У основі І2-річного курсу навчання знаходилися "сім вільних наук"
. Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі
використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, за-
охочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору),
спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було
рідкістю на той час. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне
звання академії.
Багато хто з вихованців колегіуму був на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху
там не було вищих учбових закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей
здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до них у Москві було
насторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершення
освіти. 330 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся
тільки один. Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який
став вчителем царівни Соф'ї, царевича Федерата інших царських дітей. З 23 ректорів
Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів - 95.
Як бачимо, відплив освічених людей з України вже тоді йшов повним ходом, що було,
безумовно, негативним явищем для української культури. У ХVIIІст. таких людей
називали "перелітними птахами".
У1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р.. у Переяславі.
Таким чином, у XVI - першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася
шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсоток
письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий,
демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки
навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема
питома вага природничих і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Киє-во-
Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова
народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив переважно
латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом з закріпаченням
українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.
5. Нові галузі науки
Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки,
за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери
культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди
були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.
Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у
самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими
мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія
Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, пантеїзм у філософії. Люди
схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для
світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи
наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий
початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки
закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.
Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а
надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах
"Правда волі монаршої", "Слово в неделю цветную о власти й чести царской"
Прокопович виклав свою концепцію "просвіченого абсолютизму". Державна влада,
на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх
підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись "війни
всіх проти всіх", створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди
передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса
повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні
несправедливим . Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він
може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати
його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.
Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину.
Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло,
вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу
активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної
суспільної думки.
Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій
Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом,
наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить
людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і "сродний" труд, тобто
творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця
і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує
Сковорода в творах "Благородний Еродій", "Убогий жайворонок", "Бджола і Шершень"
та ін.
Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про "сильну
особистість", яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності,
прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає
одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і
влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім.
Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі
прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог
зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.
Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей.
Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина
доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи
положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і
підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна
і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав
божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді,
подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

6. Мистецтво
Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю
порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво
пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з
середньовічними.
Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво
виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали
основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі
з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і
всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних
просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості
бароко були-близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна
мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання
власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного
стилю, названого українським, або козацьким бароко. Видатний український
вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківськийтак зобразив його
особливості: "Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю
прикрасами... Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химер-
ністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині,
не втративши нічого в красі".
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п'ятикупольний, з чотирма
однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у
Видубецькому монастирі. Повне злиття ; з природою досягнуто при побудові
Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія
Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер
Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний
зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато
років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі
храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче
мистецтво народних майстрів.
Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у
новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори,
церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш
складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягаю особливого розмаху при
гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи
перетворився в новий Єрусалим.
У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних
архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом
Великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же
добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як
програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його
Андріївська церква, яка завершувала перспективу
головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало,
що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей
ефект архітектор посилив, спроектувавши високий фундамент. Улюблені кольори Растреллі
- блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з
київським небом. Ним же був
створений Імператорський палацу Києві, пізніше названий Марийським, який нині вико-
ристовується для урочистих президентських прийомів.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне
начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними
спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав
будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими
галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст
квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста
півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного
архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр. Загалом
найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож,
магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися
відповідно до традицій французького регулярного парку. Симетричне розташування
насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги
відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція
змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).
Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст,
канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово
витісняється новими віяннями.
У ХV-XVIIст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального
живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в
київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального
живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір
Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від сере-
дньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж
тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-
Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське
духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли
святі зображалися "лицом очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живо-
пису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у
вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя
Володимира до Петра І.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані
парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької
старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли
свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть
замовляли картини, які зображували селян.. На другу половину ХVІІIст. припадає, вже
в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час
проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в
Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом
з Києва, В.Боревиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру
російського академічного мистецтва А.Лосенко.
У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором
художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване "Пересопницьке
Євангеліє". Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі
Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають
заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало
одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга.
Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними
прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як
ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб... гетмана Петра Конашевича-
Сагайдачного". Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи.
Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія
козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного
побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.
Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні
широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень
- ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною
столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали
вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за тра-
дицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали
вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках
вокальні та інструментальні капели. Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали
Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною.
Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і
Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-
Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в
різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для
свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).
Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується
народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави
інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп
давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка симво-
лізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися
релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися
величезною популярністю в народі.
В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні
чоловік.

XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури.
Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура опинилася в умовах,
які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами.
Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури,
але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток
української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним
рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ україн-
ських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом,
ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки
українського суспільства на кінець XVIII ст. знову створили важку ситуацію для
української культури.
 V. ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1. Основні заняття і матеріальна культура.

2. Світоглядні уявлення.
3. Календарні свята та обряди.
4. Сімейна обрядовість,

1. ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ І МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.

Українці - етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття
обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів
(по суті календарно-землеробських), світогляд, духовні цінності нашого народу.
Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-
етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю
господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в
українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства,
зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджільництво.
Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я
забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина
предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Більш складні ремесла і
промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне
господарство).
У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських
народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів
патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община-"громада".
Характерною була традиційна колективна форма праці - "толока". Вона, як правило,
влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за
виконану роботу. Частіше за все учасниками "толоки" були сусіди, родичі, куми. Таким
чином виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і
домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди,
заготовляли продукти харчування і т.д.). Після виконаної роботи накривався стіл,
влаштовувалося свято.
У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім
"загальний схід" - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні
інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Київської Русі):
Загальні збори обирали старосту села ("війта"), сотських, десятських. Якщо вони не
справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого
існування сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі
традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням
морально-етичних і загальноприйнятихправових норм. Хоч, якщо порівнювати
сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні
традиційні зв'язки часів Київської Русі були істотно змінені в період козаччини,
особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII ст.
Поселення і житло. В Україні залежно від природно-географічних, соціально-
економічних, історичних умов сформувалося три зони сільських поселень: північна,
центральна і південна. Для північної (Полісся, Волинь) були характерні багатодвірні
поселення вуличного типу. У центральній зоні (український Лісостеп) до XVIII ст.
були поширені вільні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут
виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень, створених
за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврію,
узбережжя Чорного та Азовського морів, забудова велася переважно за проектами
поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім
багато двірних поселень повсюдно були поширені й однодвірні - хутори. Селянське
житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і
складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька хатина була однокамерною. Підлогу
робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, очеретом або гонтою. Сам про-
цес будівництва хатини був цілим ритуалом,
покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця
для будинку. Його не можна було будувати на перехрестях доріг, на місцях поховань.
Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо
наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво
бажано було тільки у вівторок або четвер.
Інтер'єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в різних історико-
етнографічних районах, був однотипним і далеко не випадковим. Багатовіковий досвід
обумовив раціональність і естетичність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку
мала своє призначення і відповідну обстановку.
При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку
розташовувалася піч - основний елемент планування, "годувальниця, лікувальниця,
нагрівальниця і розважальниця", її звичайно білили і розмальовували узорами
(особливо, якщо в домі була донька на виданні). Виконуючи ряд найважливіших
практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у
помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано
безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання,
коли засватана дівчина "колупала" пальцем побілку печі, немов би просячи захисту.
Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі.
Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, якою обертали новонародженого,
захищаючи його від нечистої сили. А після похорону родичі трималися за піч, щоб не
сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем
переходу із звичайного світу в таємничий. При входинах в новий будинок господиня
на помелі або хлібопічній лопаті "переносила" домовика, який жив під піччю. А щоб він
не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну
трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готують чаклунське зілля.
Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше
відьма викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно
рогами до печі.
По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут)- християнський
центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, прикрашені рушниками, запалювалася
лампада, зберігалися священні книги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди
ставили ритуальну їжу. Покуття вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали
дорогого гостя, виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж
ставили "дідух" - обрядовий сніп, прикрашений стрічками, символ благополуччя і достатку,
пам'ять про предків. На покутті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами
стояв стіл - символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся
родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали скатертиною. Не
дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі
обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж,
на покуття, ставили труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не
можна було класти ключі - це могло привести до сварки, і сідати - загрожувало хворобою.
До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил ("піл" або "полаті", "лежанка"), що
слугував спальним місцем (в більш заможних сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі
вважався "жіночим" - тут розміщався "мисник" (шафа для посуду) і все необхідне начиння.
Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з риб'ячих міхурів або з
прозорого тоненько відшліфованого кварцу.
Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або декілька
господарських споруд: хлів; комору, клуню. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.
Національний костюм. Український народний одяг - яскраве і самобутнє культурне
явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У народному костюмі
відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур
сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної
історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів.
Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликової або на кокетці) і
незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. З XIX ст. стали носити зшиті "спідниці".
У прохолодну погоду носили безрукавки (корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як
правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах -
місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орнамент виконував не тільки
естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господарку одягу від злих духів, хвороб та
ін. Жіноча сорочка взагалі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її
поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. Повитухи
приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої
після ритуального умивання по черзі витиралися молоді. Основним верхнім одягом
жінок була свита або свитка з білого сукна.
Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і прикрашали стрічками,
квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки обов'язково носили різні очіпки,
рушникоподібні головні убори ("намітки"), пізніше - хустки. Поява заміжньої жінки на
людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз -
"опростоволоситися").
Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Звичай прикрашати шию
існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа -
використовувалися зерна, кісточки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з
різнокольорового скла, бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали
("добре намисто", "щирі коралі"), особливо червоні. Кількість ниток намиста і розмір
намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення
чоловіка до дружини/Найбільш престижним вважалося мати 24-25 ниток, з великими
намистинами, прикрашеними ще й сріблом. Коралам приписувалися магічні властивості
(зокрема вони ніби оберігали від застуди), розрив нитки провішував господині
нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукачам - різноманітним
ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило,
використовувалися австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим
бантом, прикрашеним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому комплексі
нагрудних прикрас. Хрещений, батько дарував дукач своїй маленькій хрещениці, коли їй
виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, надіваючи його переважно у
свята. Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні
сережки і каблучки.
Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу погоду були черевички, а
повсякдень носили взуття з сиром'ятної шкіри - постоли і личаки.
Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі
шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки і пояса. Пояс взагалі був
обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу,
захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного
вжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Але пояс
сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для
дорослої людини вийти на вулицю, не оперезавшись, означало скомпрометувати себе,
провішувало нещастя. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина
повинна була оперезати свого нареченого вишитим поясом - це повинно було
збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу
заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.
Чоловіки стригли волосся на голові "під горщик" ("під макітру"). Молоді і середніх років
чоловіки годилися, залишаючи лише вуса. У XV-XVII ст. голили і голову, залишаючи
оселедець. Бороди носили тільки старі. Головним убором улітку служили солом'яні
капелюхи ("брилі"), в інший час - повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з
плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли - стягнуті шматки
сиром'ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.*
Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг з капюшоном,
прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з щільного грубого
сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи часто покривали сукном. Всі ці
види одягу відомі ще. з часів Київської Русі.
Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка
досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. У
цьому відбивалися особливості регіонів України. За вишивкою на сорочці, по тому, як
вона була скроєна, за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було
точно визначити, з якого регіону України людина. За костюмом можна було судити про
майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп (ремісники,
землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, міщани, торговці та ін.)
відрізнялися особливостями одягу.
Система харчування. Система харчування складається з сукупності певних ознак
традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і
приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї,
пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і
інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями
господарської діяльності.
Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне
землеробство, тваринництво, городництво бджільництво. Основу харчування
складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні
юшки, локшина, тетеря, кисіль та ін.). Значне місце в раціоні харчування займала риба,
тому числі солона. М'ясні страви вживали переважно на свята (сало, ковбаса тощо).
Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з
доданням маку і меду виткали численні маковники, коржі, книші, бублики, кренделі і т.
п. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін.
Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. Для українців
характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед
сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За
столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної
культури саме харчування є найбільш консервативним. Це стосується і системи,
режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні
вихідці з України на Поденні, в Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй
кухні багато традиційно українських страв, перш за все - борщ). Протягом року
віруючі люди зобов'язані були дотримуватися постів - періодів, коли обмежувалося
або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. Це
пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними
святами - Різдвом. Великоднем, Спасом та ін.), але, безумовно, мало більш глибоке
коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости співпадали з періодами
Найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий період. Влітку, під час
польових робіт, пости були короткими і не такими канонізованими. Крім того, існували
послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для
вживання, був досить різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість
пісних страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчування
(вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком розумілися
в раціональному споживанні їжі.
І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Практично кожному
святу - і релігійному, і тому, яке залишилося з язичницьких часів, - відповідав свій
набір страв. На різдвяному столі обов'язковими були дванадцять страв, включаючи
узвар (компот з сухофруктів) і кутю (кашу із злакових зерен), млинці або вареники на
масницю, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спас і т.д. Існувало безліч обрядів
і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у
горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу
кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь
покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це робилося для того, щоб
дитина росла здоровою і щасливою.
2. Світоглядні уявлення
Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних
занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців
були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина
населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської
церковної унії у І 596р.
На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських
ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина
віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів,
домовиків, русалок та іншу "нечисту силу", євангельські заповіді - з віруваннями у
магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських святих ототожнювалися з
язичницькими богами, наприклад, Ілля Пророк - з громовержцем Перуном, святі
Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом і т.д. До народного побуту увійшли
церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних
предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор
наповнився іменами Христа, Богородиці, святих.
Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом - винятково
цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до
української художньої літератури (досить пригадати хоча б "Лісову пісню"
Л.Українки або "Майську ніч" та "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" М.В.Гоголя).
Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, самогубців, дітей, які
народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існувало три основних різновиди
русалок - польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками.
Водяні русалки надзвичайно красиві, з довгим розпущеним волоссям. Вони люблять
водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють забавлятися,
гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на
людей, але у них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було
боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо.
Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до
смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки були у
троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них, люди весь тиждень
не працювали, вживали різні обереги: носили з собою полин, клали на вікна кропиву
тощо.
На відміну від русалок, відьми - представниці земного світу, які вступили у спілкування з
потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів.
Уроджені з'являлися на світ за закляттям. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися
відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою
чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони - дуже ефектні жінки, часто вдовиці
(яскравий приклад - гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса,
обожнюють вареники з сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників).
Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми
зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (валку для прання). Згідно з
традиційними уявленнями відьми могли "поробити", напустити хворобу, причину на
худобу і людей, але при цьому здатні були замовити біль, одпоїти травами. Пе-
ревернувшись через встромлений в землю ніж і вимовивши потрібне заклинання,
відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети (клубок ниток,
шматок полотна, безхвоста сорока тощо). У кожному селі, як правило, були жінки,
яких підозрювали у зв'язках з нечистою силою, тому існував величезний арсенал
засобів, для їх виявлення. Так, щоб виявити, хто краде молоко у корів, треба було на
Страсному тижні перед Великоднем виготувати спеціальну осикову табуреточку і взяти
її з собою до церкви. Якщо під час служби встати на неї і подивитися навколо, то у
відьми над головою буде знаходитися дійниця.
3. Календарні свята та обряди
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони
відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності,
ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й
аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша
обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно
пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй
християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі
сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета
- відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.
У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами.
Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п.
Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка грунту, сівба,
посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений
безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.
Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, "коли вводилося літо у зиму". Цей
день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.
Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними
точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.
Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято
сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними
діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з
народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне
значення. Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У
будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на
покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп ("Дідух" або
"Рай-Дідух") і "кубельце" - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою
кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження
Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде
найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв, але
пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була
об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти
носили "вечерю" своїм близьким хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши
службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті
святкові дні були своєрідним "проломом часу", "кінцем світу", за яким наступало
оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися
про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого
зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під
сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року.
Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих
фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого
паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою
між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити
судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з
поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень
підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до
води - п'яницею.
7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною
зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою
фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими,
співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи
спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і
здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення
заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі
зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.
Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і
веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.
Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не
співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці
дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними
піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була
маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне
значення мав обряд "посипання", коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно
сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст "Сію, вію, посіваю, з Новим роком
вас вітаю". Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік
весною, перед початком посівних робіт.
Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення,
Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь
вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував
червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода
вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи
такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування
найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у
водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.
На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від
інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і
залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами:
катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.
Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали
великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження
(воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).
Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві
святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин. Це мало
забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця,
прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один
колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, символ крові,
пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в
різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.
Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була
сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від
зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої.
Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні
барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за
допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром
воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, відрізняючись за регіонами
України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми
витворами мистецтва.
Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також
здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін,
які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками
освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання. Багато
повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою,
принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали
четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх
тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на
перехрестя доріг, "щоб там усе лихо зосталося". Це, без сумніву, відгомони древніх
очищувальних обрядів.
Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди
сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про
страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим
багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило,
паски і писанки.
У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після
відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і
дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким
вмивалися, "щоб бути завжди гарною". Писанки вміщували у красному кутку і зберігали
до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо
квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм
птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або
спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися
цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.
Великодні свята включали народне гуляння; хороводи (ходіння по колу як символ руху
Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що
забезпечує ріст всієї зелені), 304 обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою
розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало,
наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто
дзвонить, добрий урожай гречки.
Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею ("поминками",
"гробками"). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар
"христосуватися з померлими" - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді
на пасхальний стіл ставили "могилку" - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки
крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу,
яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.
Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-
русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання
майбутнього врожаю. На "Зелені свята" (так в народі називалося християнське свято Трійці)
хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли
гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд "завивання
берези" або "водіння куща". Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню
і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи
багатий урожай.
Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана
Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній
язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення
Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі забо-
рони, свято Івана Купала залишилося одним з найбільш поширених і улюблених
народом. Воно об'єднувало у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії,
очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори,
неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели
вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь
"очиститися вогнем" - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за
всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова
- накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково
одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на
воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили
запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли
поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.
У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні
жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки
збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і
може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники "нечистої
сили": біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них.
Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та
обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином
магічно знищувалася вся нечиста сила.
Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору
врожаю - "обжинки", багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін
древніх жертвоприношень - виготовлення "спасової бороди", яку зав'язували з останніх
пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його
заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята
Катерини (24 листопада) і Андрія (ЗО листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та
юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням,
гумором.
4. Сімейна обрядовість
Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і похоронних
обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні
епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім'ї і захистити її членів
від злих сил.
Родильні (пологові) обряди. Народження дитини було принциповою подією, тому що
ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною,
Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за
прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь
вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів.
Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з
хлібом, освяченою водою і цілющими травами - "зіллям". Вона здійснювала в хатині цілий
ряд магічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна,
відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів.
Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила
масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався
обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому
пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток – на веретені або гребені для
прядіння. Відомі випадки, шли пуповину пере" різали на книзі - хотіли, щоб дитина була
письменною. Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки
висушеної пуповини або "сорочки", в якій народилася дитина, використовували як оберіг
або вірний засіб від безплідності. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і
магічне значення. У воду для дівчаток додавали "свячене зілля", мед, квіти або молоко,
щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика - щоб був сильним. Малюка
обсушували біля печі, яка топилася, прилучаючи нового члена сім'ї до домівки. Сина
загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших
предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок
вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін.
Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я
забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в
межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли
незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені
були повністю замінені церковним хрещенням - обрядом, який виконується на знак
прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В
цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми, їх звичайно
вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони
приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену
овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували
новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки
шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони
відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною
вважалася їх духовна спорідненість.
Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували "родини" - своєрідний очисний
ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні
не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити
тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань.
У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за
допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими
елементами "родин" були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також
куштування спеціально приготовленої "бабиної каші" (з проса, гречки). Матір, дитину і
бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у
цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися "одвідки" - сусіди, які приходили по
черзі, родичі також приносили подарунки.
Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці
народження дитини - "пострижинами". У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько
і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру,
потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено.
Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні
обов'язково дарували що-небудь малюку "на зубок". Обстрижене волосся ховали або
закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було
заведено відмічати дні народження.
Весільні обряди. Весілля було-однією з найважливіших подій у житті, а традиційний
"весільний" ритуал - чудовим явищем народної культури, який складався з складного
комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних
стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно
молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір
нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з
танцями та іграми, спільна робота ("толока"). Частіше за все молодь збиралася на
"вечорниці", куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали
хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною
функцією вечорниць був вибір судженого.
У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі
питання, пов'язані зі шлюбом.
Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання
шлюбу юридичної сили. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово,
починаючи з XVI - XVII ст. аж до XIX ст., але скрізь поєднувалося з традиційними
звичаями й обрядами.
Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких
родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання
попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження
таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару,
біблійних персонажів}. Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам
рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею,
потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений
хліб, а жениху могла подати гарбуза.
Після успішного сватання відбувалися "оглядини" нареченої, а також достатку
будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки
жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і,). Потім
наступали "заручини" - скріплення договору про шлюб, після якого відмова
вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний
грошовий штраф.
Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1
жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до
Масниці.
Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на "запросини".
Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок
і, вимовляючи традиційну фразу: "Просили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на
весілля", - клали на стіл обрядовий хлібець - "шишку".
Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою,
акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався
"дівич-вечір" напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус.
Подруги плели вінки і виготовляли "весільне гільце" - обліплювали тістом гілку сосни,
вишні, черешні, виткали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці
весілля молода відламувала гілочки від "гільця" і роздавала дружкам. На вечорі у
жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На
весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір "посадом" окремо
в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.
Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, заздалегідь, але воно не було
головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним
жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення.
Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру.
Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ,
ножиці, ніж) від зурочення У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття
могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання
молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили
їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій
дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права загля-
дати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував "весільний поїзд" -
супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували
"перейми", вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль
відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які
уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима,
переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб
захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба,
плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на
здоров'я молодих).
Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ
весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і
покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан.
Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий
гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла
накликати хвороби і неврожай.
Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання - молодим
перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві
паляниці, "весільне гільце" і шабля, дві перев'язані ложки.
Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої,
виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до
рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання
свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними
театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі
перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до
батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати "фальшиву наречену". Гостей
зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний са-
жею, і доводив матері нареченої, що він І є її донькою, аж поки не з'являлася справжня
молода.
Весілля завершувалося порідненням двох сімей - "дякуванням". Потім ще протягом
місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової
сім'ї.
Поховальні обряди. Обряди, пов'язані зі смертю людини, включають поховальні і
поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність.
Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних
обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика,
були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на "той світ" і охорону живих
від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може
повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.
Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і по можливості, підготуватися до неї.
Немолоді люди готували смертний одяг; матеріал для труни, віддавали розпорядження
відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині
кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на
будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все
це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати,
коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.
Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя.
Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті
завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а
предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не
нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко.
При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи
весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень
з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса
червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані
"князь" або "княгиня" грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдівців.
Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва
"домовина" свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-
християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім
хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям - іграшку, курцям -
люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за
життя покійного нігті і волосся.
Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похороні брало участь, як правило, все
село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили "ногами уперед",
іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов'язати рушником або
червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після
винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно
несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу.
Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято
"печатати могилу" - сипати першу землю на труну хрестоподібне. Обов'язковою була
поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті
покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки
влаштовувалися через день, дев'ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було
пов'язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди
поєднувалися з релігійними святами.
Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей,
самогубців, чаклунів і відьом. їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими.
Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх
відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали
чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції
(забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.).
Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.
Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй. в
умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була
збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і
обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація
нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах
дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма
поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

VI. УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ XIX ст.

Історичні умови. Освіта і наука.

Особливості літературного процесу.
Мистецтво.
Національні культурні організації і рухи в умовах
реакційної урядової політики.
1. Історичні умови. Освіта і наука
У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% сучасної
території) і Російською (80%) імперіями. На цей час завершилася ліквідація української
державності. В обох імперіях великий бюрократичний апарат повністю контролював всі
сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція,
3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія.
Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається
виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVШ-ХІХ ст. у розвитку української
культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування.
Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна
частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася
від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера
українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак на кінець XVIII ст. козацька
старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль, У XIX ст. в
Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна
інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти.
Освіта. Вирішальною передумовою формування української наці овальної різночинної
Інтелігенції став розвиток освіти У XIX потреби управління Й економічного розвитку,
особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися
питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої
шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське
село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише
одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала
розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.
При Олександрі І створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено
пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де
навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало
всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні
повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво
виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.
У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-
Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах
навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині -
німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання
дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%)
залишалася неписьменною.
Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була
проведена у 1 864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше,
проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ.
Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати
освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від
1 5% до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в
Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей,
пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову
роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою
українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було
відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Навчання
тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр
саме української культури. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий
український поет. Тут видавалися "Український вісник", "Український журнал". Звідси
вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор пе-
рших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський -
автор першої української граматики, А.Павловський -український математик і багато
інших.
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий
український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні
українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився
університет у Одесі. На західноукраїнських землях основними центрами науки були
Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких
велися польською і німецькою мовами.
Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові
природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної
фізики-були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став
М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Основоположник
школи російських доменників М Курако багато років працював на металургійних
заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.-Гамалія
заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович
зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З
Україною пов'язаний значний період життя засновника військово-польової хірургії
МЛ.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став
опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві.
Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII -на початку XIX
ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну
популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної "Історії Держави
Російської" М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші
публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм).
Виходять і перші слов'янські збірники.
В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція
знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь
М.Церетелі у 1819 р. - "Досвід збирання старовинних малоросійських пісень". Три
збірки підготував і видав ректор Київського університету М.Максимович.
І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з
обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що
українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській -мальовничістю,
сербській - милозвучністю.
Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі
вийшла перша граматика української мови - "Граматика малоросійського наріччя"
О.Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу
ХVШ-ХІХ ст. зберіг і мову, і побутові традиції, і історичну пам'ять, то стане
зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом
українського культурного відродження.
У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з
історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро
Миколайович Бантиш-Каменський -автор "Истории Малой России от водворения
славян в сей стране до уничтожения гетманства" - походив з сім'ї, яка належала до
вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії
закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії
малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна, відомого своїми ліберальними
поглядами в якості заступника української культури. Обставини визначили коло
наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його
смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців "Источники малороссийской
истории"), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтелігенції.
"История Малой России" вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше
автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той
же час Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського,
віденського генерал-губернаторів тощо. Тому в "Истории Малой России" багато
суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з
іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з
одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується
антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Ка-
менського викликали широкий суспільний інтерес до історії України. Дослідником, який
поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння
українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик
Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківсь-
кому університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії
Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального
Кирило-Мефодіївського товариства - першої української політичної національної
організації. Після розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській
фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт -
"Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России". Пізніше завідував кафедрою
історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті
українською, а наукові праці - російською мовою. Підсумком його дослідження стали 1
б томів "Исторических монографий" і 6-томна "Русская история в жизнеописаниях ее
главнейших деятелей". М.Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці:
"Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до
правди".
Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень
пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По-перше, він
розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції,
публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися
статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р, Південно-Західне
відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом
пройшов Археологічний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах
поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з
досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст - спектр його
інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців,
створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М.С.Грушевський.
Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській
історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у
Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією
В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському
університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він
очолив Наукове товариство ім. Шевченка - першу наукову українську організацію
академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський - один з організаторів
Національно-демократичної партії Галичини, пізніше - Товариства українських
поступовців. Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у XX ст.: арешт і
заслання у Росії під час Першої світовоївійни, обрання головою Центральної Ради у 1917
р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідних інститутах. Величезна
наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоління і стала
практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років
суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна
"Історія України-Руси" - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії
України, який базується на власній періодизації і концепції.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. в українській історіографії працюють вже не одиночки,
висувається ціла плеяда талановитих вчених.
Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович
Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був
студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії
Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної
стипендії. Коли він спробував продовжити, роботу у Петербурзі, то як політичне не
благо надійний за "пристрастие к истории Малороссии" був засланий до Ташкента.
Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р.
став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську).
Д.І.Яворницький видав капітальну "Історию запорожских козаков", серію монографій
про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу
колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність
Яворницький продовжував і після революції.
Він писав: ".. козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську
народність, .. козаки, які створили високохудожні думи, .. виступали носіями високої
громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння
були представлені у докладній, живій і художній історії".
Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала
Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила
гімназію, написала перші статті. Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з
Харкова П.С.Єфименка, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова.
Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато
для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші
роки XX ст. приблизно одночасно з'являються "Нарис історії українського народу" Гру-
шевського та "Історія українського народу" Єфименко - перші популярні підручники, які
викладали історичний шлях українського народу. Олександра Яківна трагічно загинула у
1918р. під час бандитського нальоту на хутір під Харковом, де вона жила.
Особливе місце і в українській історії і в українській історіографії належить Михайлу
Петровичу Драгоманову. Визначний політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов
як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у
політичній еміграції.. З 1877 р. під його керівництвом друкарня "Громада" у Женеві була
єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу
Драгоманов приходить до найважливішого висновку - національні проблеми українці
можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до
історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького
етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших
товариств. Останні роки життя працював у Болгарії,
Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла
шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної
наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов'язкова умова і складова становлення
національної самосвідомості.
2. ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ.
У ситуації на межі ХVШ-ХІХ століть, яка вище вже була охарактеризована, коли українська
мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон і
переслідування - процес становлення української літературної мови набув особливої
важливості і особливої складності. М.Грушевський писав: "Мова вирішила долю укра-
їнського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом..." Звідси
- особливості української літератури XIX ст.: народні теми творчості, реалізм і
демократизм.
Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну
літературну мову, стала "Енеїда" І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де
троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у
1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою
поему, написав музичні комедії "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник".
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими
письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет.
Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали
популярність байки Є.Гребінки, Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного
українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті
російською мовою, був серед друзів молодого Т.Шевченка.
До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ'яненко - основоположник
української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі -
сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща - "Сердешна Оксана"), інші
просякнуті народними віруваннями і переказами ("Конотопська відьма"). Квітка-
Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні
української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. "Його творчість, - писав
М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без перехідних ступенів, високого
інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпо-
середність народної поезії зі свідомістю літературної творчості". Широко відомі основні віхи
життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків,
робота "в наймах" і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником
І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи
К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт
і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з
заслання. Перший "Кобзар" виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - "Гайдамаки". Геніальний
поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва,
захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними
рухами, заклик до суспільної справедливості: Особистість і творчість Шевченка - символ всієї
української культури.
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста,
історика, публіциста П.Куліша, Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз
викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно
шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної
діяльності у петербурзькій "Основі", від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську
допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки "Записки о Южной Руси",
історичного роману "Чорна рада", тритомної історичної праці про національно-визвольну
війну під керівництвом Б.Хмельницького "История отпадения Малороссии отПольши".
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М.Віленська). її збірка
"Народні оповідання", повісті "Інститутка", "Кармелюк" приголомшують трагічною правдивістю
картин кріпацького гніту, вражають чи образами простих людей. Російською мовою розповіді
переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші "Марку Вовчку" звертається до неї як до
продовжувачки справи свого життя.
Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу
в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство,
святенництво.
С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в
Ялті у Криму. Популярність йому принесли "співомовки" - сатиричні невеликі вірші, діалоги.
Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й
опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.
І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті.
Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій
Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва,
побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу ("Кайдашева сім'я", "Микола Джеря").
На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного
(П.Я.Рудченко), Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне
життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи "Хіба
ревуть воли, як ясла повні?" (спільно з Ї.Біликом), повісті "Лихі люди", "Лихо давнє і
сьогочасне", "Голодна воля", п'єса "Лимерівна" та інші його твори - це величезна художня
епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у
післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те,
що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків,
еволюції поглядів.
Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ
П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як "живу
творчу силу суспільного руху", він створив прекрасні революційні вірші (збірки "Пролісок", "З
Півночі", "Кобза").
У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він
проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці,
історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу
отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: "Як син
селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов'язаним віддати
свою працю цьому простому народові". Своєму принципу Франко слідував і в літературно-
видавничій діяльності (альманах "Друг" у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів
був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української
радикальної, партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості:
ліричні збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", історична повість "Захар Беркут",
гостро соціальний "Борислав сміється", поема "Моїсей", психологічна драма "Украдене
щастя", І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній
Україні, для розширення контактів з європейськими літературами, був обраний членом
багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Ґете.
Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач).
Вона розірвала коло традиційної самобутньої • тематики, збагатила українську поезію,
драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами
зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися
національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху "Громад", друг
М.Драгоманова, мати - письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після
шевченківського "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого
поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже
в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на
Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру,
традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем ("Давня казка",
"Самсон", "Роберт Брюс"), і вінчають її творчість драматичні поеми ("У катакомбах",
"Касандра") та поетичні драми ("Лісова пісня").
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово
звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних
позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної
повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, про-
будження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.
Таким чином, можна виділити такі етапи розвитку української літератури в XIX ст.:
- рубіж XVШ-ХІХ ст. і початок XIX ст. - поява перших творів народною мовою (перш за
все "Енеїда");
-40-50-і роки XIX ст. - творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної
мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;
-друга половина XIX ст. - широка палітра літературних жанрів,
поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення
проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості
І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та
Східній Україні.

3. МИСТЕЦТВО.
Театр. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче
мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне
мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових
можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний
театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати
до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу
деяких театральних труп, У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли
тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були "Наталка Полтавка" в 1819 р. і пізніше
"Москаль-чарівник" в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими
завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М.Репніна,
керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака.
Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років.
Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк
Кропивницький. Обидва були також драматургами, їм вдалося об'єднати талановитих
акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський,
Панаса -Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька
разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири колективи, які утворилися, продовжували
працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, па півдні Росії (тому що трупи були
пересувними).
Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не гасне популярність "За
двома зайцями"), драми ("Не судилося", "Богдан Хмельницький"). Вони змальовували
реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні
характери. Але ані Старицький, ані близький йому Кропивницький не виходили за рамки
так званої "етнографічної драматургії". Творцем української соціальної драми став
І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми "Бурлака", "Безталанна",
комедії "Сто тисяч", "Хазяїн") лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні
протиріччя.
Музика. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою
високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують
землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні.
Широкою популярністю користувалися пісні-романси "їхав козак за Дунай", "Віють вітри",
"Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої, думи", "Заповіт". З
народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі.
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний
розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади,
гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики.
Багато хто . отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення.
За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони
соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно
це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну
діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед
інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні
концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така
діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був
випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати
французькою мовою.
Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст.
хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст
канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними
програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх
національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративне надавалася
іноземним авторам.
Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна
музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу
українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Перлиною української вокальної класики
стали "Вечорниці" П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного
життя, знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", тема якого - страждання
козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю,
драматичною напруженістю привабила слухачів опера М.М.Аркаса "Катерина" за
однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували багаті
традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П..Сокальському належить глибока
теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении
мелодическом и ритмическом...".
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.ВЛисенка - великого
українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового
диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного
напряму. Він є основоположником української класичної музики.
Образотворче мистецтво. Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх
національний характер, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура,
вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських
землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому
мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії голо-
вним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для
виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів
переплетення творчості, доль українських і російських художників.
В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він
жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення
майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що
Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів ("Дівчина з Поділля",
"Українець", "Портрет подільського селянина"), демократизм і реалізм яких були
новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет
О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився після Академії в Петербурзі, у
своїй творчості не забував Україну (наприклад, "Продаж сіна на Дніпрі", "Ріка Рось
біля Білої Церкви").
Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм.
Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна- "нова Італія", як її
називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді.
Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному,
і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами
картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок,
весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української
літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить
художнє оформлення "Кобзаря". В Академії за сім картин, написаних на Київщині і
Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під
час поїздки в Італію.
Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній
мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах
"Селянська родина", "Циганка-ворожка" вже помітний відхід від чистого академізму.
Особливо виділяється реалізмом "Судня рада".
З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько, спілкувався великий художник-
мариніст І.Айвазовський, який значну частину житяа провів у рідній Феодосії (він і
свою картинну галерею заповів місту). У його живописі звучала й українська тема:
"Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки", унікальна для художника жанрова
картина "Весілля на Україні". Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі,
який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина - "Ніч на
Дніпрі" - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом
передавати на полотні світло, повітря. Головна тенденція образотворчого мистецтва
другої половини XIX - рух до реалізму - з найбільшою силою прозвучала у творчості
членів "Товариства пересувних художніх виставок". Найзнаменитіший живописний
портрет Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником
товариства передвижників Г.Крамським. Ідея правдивого відображення життя
народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато
художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко.
Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика
творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського ("Бандурист",
"Український ярмарок", "Шевченко над Дніпром"). Родом з-під слобідського Чугуєва
був великий російський художник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на
батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських.
У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета.
У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини "Запорожці пишуть
листа турецькому султану". Художник скористався рядом порад українського
історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого
листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: "В історії народів і пам'ятниках
мистецтва... мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян,
асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно... І наше Запоріжжя мене
захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу".
Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт,
написаних на теми селянського життя відрізняються щедрі стю, емоційністю, високою
живописною майстерністю: "Святочні ворожіння", "Весілля в Київській губернії",
"Проводи рекрутів", інші. Пимоненко - автор близько 715 картин і малюнків. Він один з
перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український
пейзаж. Однак стосунки Пимо-ненка з українською національною інтелігенцією складалися
непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже
грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в
творчості С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з
тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою
майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я,-Поділля, Слобожа-
нщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема "Козаки на
сторожі", "Козача левада", портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки
старовинного українського мистецтва. У 1900р. Васильківський спільно з художником-
баталістом М.Самокишем створює альбом "З української старовини" (1900 р.), коментарі
до акварелей Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої,
наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і
багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.
Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко
прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали
спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення
- головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній
комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється
адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових
установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних
комплексів, ш лацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь,
Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі
за проектом петербурзького архітектора Тома де Томонав 1809р. було споруджено
оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і По-
дніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським.
За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського
права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який
постраждав від пожежі 3 812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля
Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в
Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і
Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну
боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників,
У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха
утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові
замовники. Складається напрям, який отримав назву еклектика. У київських фасадах того
часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в
"цегельному стилі" (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все
більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони
чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського
собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами Шітрома,
П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробила собор
видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у
власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського
земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник
Васильківський. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні
палацово-паркових ансамблів, їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри
створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в
живописній місцевості над Сеймом, палац Ґалаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до
якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк "Олександрія" на березі Росі в Білій
Церкві, знаменита "Софіївка" в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь
техніки були створені дивовижні ландшафти.

4. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення
української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні
організації і рухи, їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин,
вимагало особистої мужності, твердості.
Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові.
Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків
Головацький, які вчилися в духовній семінарії, їх символічно назвали "Руською трійцею"
(русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати
права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння
українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в
1837 р. альманаху "Русалка Дністровая". У нього увійшли "Передмова" ІІІашкевича із
закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень,
переклади. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000
вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених
слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на
українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло
послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою
"гражданкою", простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ
"Руської трійці" не знайшов продовження. Головний його ініціатор - М.Шашкевич -
зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у
важких матеріальних умовах і помер дуже молодим.
У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що
виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в
1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична
національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні
діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський,
Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення
федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей,
необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром
братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція
політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.
Всю другу половину XIX ст. активність національної інтелігенції розгортається майже
виключно в сфері "культурництва". У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства
та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають
українському народу; поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну
мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик.
Прихильників таких поглядів стали називати "хлопоманами", тобто "любителями народу".
Як розвиток таких настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського
університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація "Громада".
Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні
недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де
готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У
київській "Громаді" брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч,
П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну "Ще не вмерла Україна". Подібні громади
виникли в багатьох містах.
Ідейний центр "громадівського" руху склався у Петербурзі, Сюди в кінці 50-х років після
заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський домагається дозволу і на
гроші меценатів в 186і р. починає видавати перший регулярний український
літературний і суспільний журнал "Основа". У ньому співробітничають Костомаров, Ку-
ліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні
контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі
ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про
скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.
Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі.
Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля
арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал "Основа"
закрився.-Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ
Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати
українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що
"никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может". Після
нетривалого "перепочинку" на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної
науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У
1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося:
друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть
писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої
літератури на "малоросійській" мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть
з російських творів викреслювалися українські слова.
Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки
XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 р.
формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті
відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування збері-
галося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в "русинську" писемність. У
таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з
Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася
теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву "москвофільства".
"Москвофілам" у національному культурному русі протистояли "народовці" - однодумці і
продовжувачі справи громад, їх журнал "Правда" з 1867 р. починає відігравати роль
загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство "Просвіта", що
займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української
культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно
працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв'язок
М.Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові
засновується згадане вище Літературне товариство ім.Шевченка, перетворене в 1892 р. в
наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання - "Літературно-
науковий вісник", що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє простежити, як складалася

доля українського відродження в XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає
відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які
проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика
група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини,
побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький
етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і
мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні
вимоги, аж до утворення незалежної держави.

VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У XX ст.

1. Загальні особливості української культури у XX ст.

2. Культура України на початку століття.
3. Основні тенденції культурного розвитку в 20-і рр.
4. Трагедія української культури у період сталінізму.
5. Протиріччя культурного процесу 60-80-х років.
6. Досягнення і проблеми культури незалежної України.

1. ЗАГАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ у XX ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер
життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми
української культури XX ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна
роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки,
а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.
Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції,
боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна,
криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У
радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла
складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне
піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу",
брежнєвський "застій", горбачовську перебудову. У 1991 р, відбулося проголошення
незалежності України, почалися докорінні зміни суспільного ладу.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури,
необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу
різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової
війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР
було включено Крим.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну емігра-
цію діячів науки, літератури і мистецтва, їх творчість продовжувалася, але залишалася
невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому
характерними для української культури є два потоки розвитку - в Україні і в діаспорі.
Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено
багато імен.
Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні
моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови
Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального
секретаріату В.Винниченка, учасників дисидентського руху І.Світличного,
В.Симоненка, В.Стуса, сучасних політиків-поетів І.Драча, Д.Павличка,
письменника ВЯворівського.

2. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ.

На початку XX ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні,
демократичні традиції XIX ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм,
використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох
орієнтаціях: І) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2)
орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури
("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині
літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму,
символізму. Так, фахівці виділяють "нову школу" української прози (М.Коцюбинський,
В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули
цілком "модерним" європейським способом зобразити своєрідність життя
українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм,
насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків,
фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.).
На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники,
творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них
В .Винниченко - діяч Центральної Ради, прозаїк,- драматург, твори якого
характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя,
зображення різних соціальних груп). Б.Летант - поет, прозаїк, видавець творів
Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови.
Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка:
любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті
ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька
десятиріч. У драмі "Сонце руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети
П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.
Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в. галузі музичної культури.
Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і
кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича,
К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину
М.Лисенка.
В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О.Мурашко,
О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Більшість з них мали
європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій.
Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко - творець нового
напряму в мистецтві. У цей час значні досягнення характерні для розвитку
національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну
школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського,
у 1915 р. Шар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа
Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся,
В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів
європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором
"Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися
завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр
передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М.Садовський,
П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Представники українського театрального
мистецтва були справжніми патріотами. Так, М.Заньковецька на пропозицію переїхати
у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її
покидати.
З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були
відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами
І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і
оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька
Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські театральні актори.
В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного
руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію
Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних пращ, зі
сходознавства - А. Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив
М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового
товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української
етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією. Розвиток
медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології,
інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його
учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана,
С.Ігумнова.
Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904р. кабінет
міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не
було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською
мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство:
заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося
території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.
Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху,
створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні
1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю
Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на
українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80
українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-
філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-
Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив
видатний український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати
Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки
досягай українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78
видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при
"Просвітах". Якщо в 1917р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918р.-
1084.

3. Основні тенденції культурного розвитку в 20-І

Після створення Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР,
а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів
української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати
абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменни-
ків (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик
О.Субтельний, "багатогранний спалах творчої енергії". Цей факт визнається не тільки
прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція
привела у дію різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового,
незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні
люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну
альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної
боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура
отримала державну підтримку.
Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію
діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова,
М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися
або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних,
контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не
влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене
завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути
властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики
правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-
державний контроль став всеохоплюючим.
Політика "українізації". Радянська влада в галузі ідеології, культури з 1923 р.
почала проводити політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.
Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної
національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет,
журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два
аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного
культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала
позитивні результати. У1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56%
загальних тиражів, у 1930 р. - 89%, Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних
районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів
українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олек-
сандр Шумський, Микола Скрипник.
При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу
української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація
неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки
обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.
Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло
добровільне товариство "Геть неписьменність!", до початку 1930 р. в Україні було
близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів.
Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання
безпритульності.
Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.
У1923 -1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню
шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в
яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах
міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням
загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-
заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні
загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7
класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У
1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1 -4 класи),
семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.
В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо
в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 15 8, в яких навчалася понад 31
тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.
Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників
шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів,
заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти
медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість
студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були
Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в
Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був
Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного
інститутів, Донецький медичний інститут.
Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі
стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української
науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям
В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст
М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський,
літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної
патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд
інших вчених широко відомі за межами України.
Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична
секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в1924 р. повернувся з еміграції. Він
реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив
Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної се-
кції.
Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в
Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з
кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та
епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення
проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим
авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско (кардіологія,
ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання
нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.
Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у
всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як
пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення
класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто
пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками
й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний,
Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так,
деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з
одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, під-
креслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали
проти насильної русифікації.
Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки
активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони
створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в
Одесі -"Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в
літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство,
європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах
футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко,
М.Терещенко).
Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які
орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння
класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара).
Пізніше опоненти цієї групи назвали їх " неокласиками".
У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і
російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь.
Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську,
заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між
робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох
національних таборів - російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю
боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному
рівні,
Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого
ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників
"Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П. Ланч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка
ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської
маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки
пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий,
П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з
іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення
"комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової".
Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація
повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли
помер його головний організатор В.Блакитний.
У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).
Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна
Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).
Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна
Академія Пролетарської Літератури, І925-1928 рр.). яка була створена з ініціативи
М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним-організаціям. Вона
виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на
європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: "Геть від Москви".
Пізніше - в 1930-1931 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та інших "ваплітян",
харківських письменників з організації "Молодняк" було створене і діяло літературне
об'єднання "Пролітфронт". Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі
літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією
розвитку української літератури. "Пролітфронт" ідейно протистояв офіційній
Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган -
щомісячний літературно-критичний журнал "Пролітфронт", де друкувалися
М .Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок
політичного та адміністративного тиску "Пролітфронт" було ліквідовано.
У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і
раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладков заявив, що ця мова (язык)
"... покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на
українську. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво.
Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса "Березіль". Режисер
виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не
випадково макети театрального об'єднання "Березіль" отримали золоту медаль на
Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси
видатного драматурга М.Куліша "Народний малахій", "Мина Мазайло". Всесвітня слава
прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з
фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала
початок напряму, який визначають як "український поетичний кінематограф".
Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі
художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму,
творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова
Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого
мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової
графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були
полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив
перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У
Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут,
О.Монастирський, І.Курплас.
Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників.
Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи
національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського
живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до
"Об'єднання сучасних художників України". На Всеукраїнських художніх виставках
експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"),
Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський
художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва.
Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого моде-
рністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі
сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української
Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних
художніх музеїв.
У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських,
ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були
поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли
участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р.
встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. В
Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І.Кавалерідзе, встановлений в Святогорську.
Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під
керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди
української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перші
оперні трупи з'явилися в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового
збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками
Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Високого рівня досягла
українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки
М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря.
Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її
пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією,
утилітаризмом і недовір'ям до "буржуазної естетики". Виникла велика кількість
музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те
причин і діяли на кон'юнктурній основі.
Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це
користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період
робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних
творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як
раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури,
максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба
створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних
конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У
практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.
Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на
площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"),
який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії
досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі
в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).
4. Трагедія українського культури у період сталінізму
У 3 929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною
перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для
культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного
життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок
за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення
контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів,
художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам,
встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі
українськими емігрантами.
У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним
правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий
процес. Прославлення досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали
органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки
й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією
розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої
тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на
другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі
провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму,
непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда
Верховної Ради у Києві.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув
масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ "розстріляного
відродження". У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України,
яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були
висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом
постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель,
студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не
існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи
проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований
М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж
перевели і кінорежисера О.Довженка.
Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М.Скрипника -
старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто
не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику
українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару
українській культурі в цілому, бо українське село - носій і хранитель традиційної народної
культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.
У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були
прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції.
За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16
пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у
таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня,
були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий,
який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр "Березіль", арештували і
розстріляли всесвітньо відомого режисера Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий
факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти "очистили" від 2 тисяч
співробітників.
Гонінням піддалася і церква. На межі 20-3 0-х років були арештовані керівники і заборонена
Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного
піднесення. Така ж доля спіткала після Другої світової війни Українську греко-католицьку церкву
в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше
половини всіх храмів.
Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто,
допомагали іншим. В.Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника,
секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А.Кримського. Коли у
Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д.Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії),
директор Інституту фізичних проблем П.Л.Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся
звільнення його з-під арешту.
І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку
української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи
освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б
здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.
Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна. Особливості
культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На
службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні
вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як
"Ми йдемо на бій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського.
Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території,
більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій,
республіканській періодиці ("За Радянську Україну!, "За честь Батьківщини!"). З Москви
українською вела передачі радіостанція "Радянська Україна" (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У
Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко,
В.Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро". У воєнні роки одним з
головних жанрів стала публіцистика.
Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там
видавався тижневик "Література і мистецтво", з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і
"Перець". Було випущено декілька книг: "Україна у вогні", "Україна звільняється". Видавнича
діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських
класиків.
У роки війни українські письменники створили такі твори, як "Україна у вогні" О.Довженка, який
виявив себе як талановитий публіцист, "Похорони друга" П.Тичини, "Мандрівка в молодість"
М.Рильського, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, поетичний цикл "Україно моя!". Переваги цих
творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і
прозаїчних творів 30-х років.
Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили
справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії.
О.Довженко зняв документальні стрічки "Битва за нашу Радянську Україну", "Перемога на
Правобережній Україні".
Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне
життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з
окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися.
Так, у Києві були закриті "Українське слово" і "Литаври", а їх організатори, члени ОУН, О.Теліга
та І.Ірлявський страчені гестапо.
Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман
"Прапороносці" прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського
художнього кіно:
Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, Нова хвиля боротьби з
"українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких
документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской
литературы в "Очерке истории украинской литературы", про журнали "Вітчизна" і "Перець". У
1947р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані
романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні
ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в
якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій
творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному
космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як
буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

5. ПРОТИРІЧЧЯ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ 60-80-х РР.

60-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони
пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М.Хрущова політична
обстановка в країні поступово змінюється, настає "відлига". Свою назву цей час отримав за
повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя,
певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода
творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних
змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до
"застою". Проте для культури хронологічно короткий період "відлиги" мав величезне значення
і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років призвела до формування цілого покоління так
званих "шестидесятників" - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю
до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних
цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість
цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.
У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського
Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної
революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створюва-
лася безліч нових галузевих .науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів,
збільшилася кількість періодичних видань, крім Києва, у великих економічних центрах - Харкові,
Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959
р. обов'язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. - середня. Всесвітньовідомим став Інститут
електрозварювання ім. Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди
входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було
запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним
променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака "Конкорд" була
використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським
Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. їх промислове
виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. З початком космічної
ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного
комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик
М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов
(генеральний конструктор), М.Янгель та В .Глушко, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог
В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.
Однак збереження адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки
по кількості виробленої продукції - так званому "валу" приводили до повної економічної
незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що
винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування.
Один з характерних прикладів - технологія безперервної розливки сталі в металургії. Перша
така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. На середину 80-х
років частка такої технології в Україні складала тільки 10%, в той час як Японія, Франція,
Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався
такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили,
величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому
комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання
України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у
розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім СІНА, почалася нова ера, для
визначення якої використовують різні терміни - постіндустріальна, інформаційна,
комп'ютерна.
Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш
повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі
стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до
сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. "Насамперед це
стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-
70-і роки, за оцінкою авторів "Історії української літератури XX століття", були періодом
"плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення
аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів". На повний
голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася
школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури,

новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і
раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували
писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає І.Багряний. До
війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційне-
демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи
І.Багряного "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над прірвою", його
повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені
критиками як серйозний внесок в українську культуру.
Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого
головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу
совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група. У Донбасі пройшла
молодість поета В.Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив
Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті
"Соціалістичний Донбас". Вже перші проби пера показали, що з'явився неабиякий поет з
загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна
громадянська позиція привела В.Стуса у ряди "дисидентської" інтелігенції Києва. У 1972р.
він був арештований "за антирадянську агітацію" і "наклепницькі мотиви в творчості",
відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк -15 років. Правдиве відображення життя
колгоспників, протест проти політичних репресій - цього вистачило, щоб знищити поета.
Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до
радикальних змін:
Народе мій! До тебе я повернусь
І в смерті обернуся до життя!
У 1990 р. посмертно В.Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія
ім. Т.Г.Шевченка.
Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався
народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над
виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути
зрозумілим "широким масам трудящих", на творчий експеримент, пошук нових форм
була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі
видатні художники, як О.Шовкуненко, 'Г.Яблонська, М.Дерегус, В.Касьян.
Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети,
симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошииський, інші). Світове визнання
отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної
сцени - А.Солов'яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Є.Мірошниченко.
Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми
С.Параджанова "Тіні забутих предків", Л.Осики "Захар Беркут", Л.Бикова "В бій ідуть одні
старики", І.Миколайчука "Вавілон XX". У той же час на екран не допускалися
неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.
Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло
масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової
забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій,
бідність дизайну характеризували стан архітектури.
Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в
інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

6. ДОСЯГНЕННЯ І ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ.

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні
відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в
умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато
українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було
засноване Товариство української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження
української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і
самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново
відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І.Мазепу, про діяльність
Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали
про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми.
Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну .участь у
створенні Народного Руху України.
Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського
суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні
реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний
характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна
ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами
власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей.
Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час
серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза.
Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р.
Верховною Радою був ухвалений "Закон про мови в Українській РСР". Статус української
мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства по-
чався процес переходу на українську мову державних органів, засоби масової інформації,
установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху.
За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною
українську мову назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму.
Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна
література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного
розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-
просвітницька робота, державна економічна підтримка. .Скорочуються тиражі книг. Опти-
мальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік.
Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х - 6,99. Населення
значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько
8% сімей передплачують газети або журнали).
У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання здійснювалося
державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла
одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види
середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма
державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню
освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті
становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно
виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки
промисловість неспроможна фінансувати ПТУ Масово закрилися дитячі садки.
Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система
акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад,
Національний Київський університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет
"Києво-Могилянська академія", з 2000 р. - Донецький національний університет. Крім
державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість
різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося
завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам.
Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна
література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство
викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади). Попри
фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у
великих міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах "Морський
старт", Глобалстар". Вперше запрацювала національна українська станція в
Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні
проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у
приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і
проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В
Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не
налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що
у 90-і рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.
З'явився розподіл культури на елітарну і масову. Україна з і ткнулася з таким явищем, як
американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво
власних фільмів майже припинилося), популярній музиці, літературі.
Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим більше які-небудь
поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за
рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе
нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості
ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворю-
ваності, смертності, зниження народжуваності.
Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої
культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців.
Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій
області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет.
Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, ру-
мунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема
розвитку культури кримськотатарського населення. Зник державний контроль, який
багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної
діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного
фінансувати виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення
необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде
пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім.
А.Солов'яненка, художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не припиняються
прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються
національні і міжнародні фестивалі.
Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в
Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий "третій" - на
відміну від перших двох - державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор -
це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на
хід суспільних, зокрема культурних процесів.
Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує
громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від
держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються,
перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тис.
релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням
незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні
конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська
православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна
церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують
римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти
сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра,
кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому
будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський
золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

XX сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень

і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного
чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові
можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави.
Однак досі їх використання утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки
економіки, але й культури.
 СЛОВНИК
Основні поняття
Авангардизм - рух у художній культурі XX ст., що пориває з існуючими нормами і
традиціями; тісно зв'язаний із модернізмом.
Агіографія - вид церковної літератури, життєписи святих
Акрополь (у перекладі - верхнє місто) - укріплена частина давньогрецького міста.
Анімізм - віра в душу і духів.
Античність - історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього
Риму,
Антропогенез - біологічна еволюція людини.
Антропоцентризм - погляди, відповідно до яких людина - центр і
вища мета світобудови.
Апокрифи - твори християнської літератури, які не входять до біблійного канону.
Архаїка (у перекладі - стародавній) - ранній період у розвитку давньогрецького
мистецтва полісного періоду (VП-Vст. до н.е.).
Архітектурний ордер - певне сполучення колон і перекриття і їхня художня прикраса, у
Стародавній Греції склалося три таких ордери: доричний, іонічний і коринфський.
Бароко - стиль у європейському мистецтві у ХVІ-ХVПІ ст., характерна пишність,
парадність, яскравість кольорів, контрастність; в архітектурі - розмах, використання
складних криволінійних форм, створення ансамблів; у живопису - парадні портрети, у
музиці - поява опери.
Братства - національно-релігійні і просвітительські громадські організації при
православних церквах; організовували школи, друкарні.
Ваганти - бродячі студенти, школяри, у їхньому середовищі складається вільнодумна
латиномовна поезія.
Васалітет - система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших
(сеньйорів).
Вертеп - український народний ляльковий театр.
Вівтар - у християнських храмах - столи (престоли) для вчинення таїнства; також
називають усю східну частину храму, відділену особливою перепоною, а в православних
храмах із XV ст. - іконостасом.
Геліоцентрична система - уявлення про структуру Сонячної системи, відповідно до
якого Земля обертається навколо своєї осі та навколо Сонця, нарівні з іншими
планетами (Геліос - давньогрецький бог Сонця), склалося в епоху Відродження.
Геоцентрична система (Птолемеєва система) - виникле в давньогрецькій науці
уявлення, що зберігалося до Відродження, про центральне положення Землі у Всесвіті (Гея
- богиня Землі в древніх греків). Глаголиця - давньослов'янська абетка, спеціально
розроблена Кирилом для слов'янських мов.
Готика - стиль у європейському мистецтві XII -XVI ст., головний тип архітектурних
споруд - собор із стрілчастими арками.
Догмат - положення, яке не підлягає сумніву і критиці.
Елінізм - період в історії, початок якому поклали завоювання Олександра
Македонського, а кінець - римські завоювання (IV-І ст. до н.е.).
Еклектика - механічне з'єднання різнорідних поглядів, теорій, стилів, художніх
елементів.
Єресі - у християнстві: напрямки, що відхиляються від офіційної церковної доктрини.
Єписдсоп - глава церковно-адміністративної одиниці.
Замок - укріплене житло феодала, спочатку вежа (донжон) оточувалася стінами, ровом,
пізніше стали зводити складні комплекси будівль.
Зікурат - культова споруда в Месопотамії у вигляді ступінчастої піраміди, на верхній
площадці якої будували храм.
Звіриний стиль - стиль у декоративному мистецтві ранньої залізної доби, зображення
тварин або частин їхнього тіла для прикраси зброї, предметів побуту тощо.
Ідеалізм - загальна назва філософських напрямків, які стверджують, що дух, свідомість,
мислення - первинні, матерія, природа—вторинні.
Ієрогліфи - рисункова словесно-складова система письма у Стародавньому Єгипті, а
також у китайській, японській писемності.
Імпресіонізм - від французького "враження", напрямок в мистецтві останньої третини
XIX — початку XX ст., склався у живопису, стверджував красу повсякдення, розробив
особливу систему зображення світла та кольору.
Канон (у перекладі - правило) - правила, що мають обов'язковий характер - у релігії, в
образотворчому мистецтві.
Капела - каплиця, невелика окрема споруда або помешкання в храмі, звідси друге
значення - хор співаків.
Капітель - прикрашена частина колони, що вінчає її.
Кирилиця - давньословянська абетка, що виникла на основі грецького алфавіту з
додаванням декількох літер для неіснуючих у грецькій мові звуків.
Класика - період вищого розквіту давньогрецького мистецтва (V-I ст. до н.е.).
Класицизм - стиль і напрямок у мистецтві у ХVІІ-поч. XIX ст., звернення до античної
спадщини як до норми й взірця, зв'язаний із Просвітництвом.
Клинопис - система письма, знаки якої складаються з клинчастих рисочок (знаки
видавлювалися на глині), словесно-складове письмо.
Клір - служителі християнського культу, духівництво; від слова "жереб", тому що в
перших християнських общинах посадових осіб вибирали за жеребом.
Комедія дель арте - перший професіональний європейський театр епохи
Відродження, комедія масок. Комуна - міська община, що має права
самоврядування.
Конфесія - об'єднання людей за ознакою спільних: віри, обрядів і організаційної
структури.
Кордоцентризм - "філософія серця", характерна для Г.Сковороди; визнання рівних
можливостей розуму, інтуїції, емоційної сфери в процесі пізнання.
Коренізація - політика Радянського уряду у 20-і роки, спрямована на підтримку
культури "корінних" національностей у радянських республіках.
Космологія - вчення про Всесвіт.
Кроманьйонець -.викопна людина сучасного фізичного типу, Ноmo sapiens, місце
перших знахідок – грот Кро-Маньйон Франції.
Культ - певні дії (спів, читання текстів, танці, жертвоприношення тощо), у яких
виявляється релігійне поклоніння.
Культурний натуралізм - концепція розвитку культури, згідно з якою культура
розвивається за тими самими законами, що природа.
Лінійна перспектива - спосіб зображення просторових фігур на площині, що
використовується в образотворчому мистецтві для створення ілюзії простору.
Літопис - історичний твір, що описує події за роками.
Магдебурзьке право - одна з найбільш відомих правових систем міського
самоврядування в середні віки.
Магія - чаклунство, обряди, пов'язані з вірою в надприродну здатність людини
впливати на інших людей, природу.
Макіавелізм - позначення політики, що зневажає мораль.
Мануфактура - капіталістичне підприємство, засноване на поділі ручної праці.
Матеріалізм - філософський напрямок, який виходить з того, що світ матеріальний,
існує незалежно від свідомості, матерія первинна, вічна. Мегаліти (у перекладі - великі
камені) - найдавніший вид монументальної кам'яної архітектури, її різновиди:
менгіри (вертикально поставлені величезні камені),
дольмени (два вертикальних камені, перекриті третім),
кромлехи (розташовані колом камені).
Мікролітична техніка (мікроліт - маленький камінь) - виготовлення з кременю
невеликих пластин, що використовувалися як свого роду «леза»
Міфологія - сукупність міфів - розповідей про богів, героїв, у яких відбиті фантастичні
уявлення людей про світ, природу, власне людину.
Модернізм - узагальнена назва нових напрямків у мистецтві і літературі, що виникли
наприкінці XIX- початку XX ст. (кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм,
експресіонізм, абстракціонізм і т.д.).
Монотеїзм - єдинобожжя, віра в одного бога.
Натурфілософія - філософія природи, в Стародавній Греції - перша форма філософії
взагалі, стихійно матеріалістичний напрямок.
Новела - різновид оповідання, відрізняється чіткістю сюжету, відсутністю описовості.
Нуклеус - кам'яна заготовка, проміжна при виготовленні кам'яних знарядь; каменю
додавали форму циліндра, від якого потім відщеплювали пластини.
Панте'йм - напрямок у філософії, коли Бог трактується як світовий закон;
обожнювання природи,
Пантеон - храм усіх богів у Стародавньому Римі; сукупність усіх богів у
политеїстичній релігії.
Папірус - матеріал для письма, що виготовлявся у давнину із рослини з такою ж назвою.
Парсуна (перекручування слова "персона") - твір портретного живопису, що ще
зберігало прийоми іконопису.
Плафон - стеля, прикрашена живописом або ліпниною.
Поліс - форма державного ладу, місто-держава.
Політеїзм -багатобожжя, віра в багатьох богів.
Просвітництво - епоха в культурному розвитку європейських держав у XVIII ст., її
провідний філософський напрямок - раціоналізм.
Протестантизм - один з напрямків у християнстві, сукупність церков, що
відокремилися від католицтва під часі Реформації.
Раціоналізм (від грецького - розум) - філософська система, стрижень якої - віра в
можливості людського розуму.
Реалізм - напрямок у художній культурі, правдиве, об'єктивне відображення дійсності,
особлива його форма - критичний реалізм.
Романський стиль - умовна назва стилю, який склався в період раннього
середньовіччя Х-ХІІ ст., архітектурі властивий кріпосний характер (замки, монастирі,
церкви).
Романтизм - ідейний і художній напрямок у духовній культурі, відбив розлад між
ідеалом і реальною дійсністю, звідси - ідеї безмежної волі, пафос особистої
незалежності, героїчного протесту, характерний інтерес до національного минулого,
нерідко його ідеалізація.
Синтез мистецтв - 1) сполучення різних видів мистецтва, що веде до багатобічного
впливу (наприклад: спектакль - синтез режисерського,, акторського, письменницького
мистецтва); 2) виникнення нових форм і жанрів мистецтва на основі класичної культури
і нових технічних можливостей (наприклад, на початку століття - кінематограф, зараз -
комп'ютерна графіка),
Синкретизм - Нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого
стану будь-якого явища. Сонет - особлива форма ліричного вірша з 14 рядків.
Соціалістичний реалізм - художній метод, який у СРСР був оголошений єдиним і
обов'язковим для радянської літератури.
Соціогенез - процес формування людського суспільства.
Схоластика - збірна назва середньовічної філософії, пізніше виникло переносне
значення - відірвані від життя, марні міркування.
Теологія - богослов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дію бога.
Тоталітаризм - форма державного ладу, що характеризується відсутністю
демократичних свобод і повним (тотальним) контролем держави над усіма сферами
життя суспільства.
Тотемізм - вид первісних вірувань, віра в тварину, рідше рослину — предка рода.
Трубадури - поети-співаки в Провансі (Франція), оспівували рицарські подвиги і кохання.
Українізація - радянська політика, спрямована на створення української освіти,
формування кадрів української інтелігенції, розвиток українського мистецтва,
підтримку культури національних меншин.
Утопічний соціалізм - вчення про ідеальне суспільство, яке засноване на загальній
рівності, праці і суспільній власності.
Фреска - одна з технік стінних розписів, живопис по мокрій штукатурці фарбами,
розведеними на воді.
Фетишизм - віра в надприродні властивості матеріальних речей.
Форум - площа в центрі Риму, центр суспільного, політичного, релігійного життя.
 ЛІТЕРАТУРА

1.Авдиев В.И. История Древнего Востока. - Москва: Госполитиздат, 1953.-

758с.
2.Античная Греция. - В 2-х тт. - Москва: Наука, 1983.
3.Античная литература / под ред. А.А.Тахо-Годи. - Москва: Просвещение, 1986.-464с.
4.Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979. -
216 с.
5.Барг М.А. Эпохи й идеи. Становление историзма. - Москва: Мысль,
1987.-348с.
6.Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської
війни.- К.:Мистецтво, 1982.-183 с.
7.Біленький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ-ХVШ сто
ліття.-К.:Мистецтво, 1981.- 159с.
8.Богомолов А. С. Античная философия. - Москва: изд-во МГУ, 1985. -
368с.
9.Боннар А. Греческая цивилизация. - Москва: Искусство, 1992. - 269 с.
10.Винничук Д. Люди, нравьі й обнчаи Древней Греции й Рима.- Москва:
Висілая школа, 1988. - 496 с.
11.Воропай О. Звичаї українського народу. - К.:Оберіг, 1993.- 590 с.
12.Горфункель А. X., Философия зпохи Возрождения. - Москва: Высшая
школа, 990.-368с.
13.Гриненко Г.В: Хрестоматия по истории мировой культури. - Москва:
Юрайт, 1998.-669с.
14.Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь,
1991, - 398 с.
15.Гуревич А.Я. Категории средневековой культури. - Москва: Искусство, 1984.-350 с.
16.Дживелегов А. ЛеонардодаВинчи. - Москва: Искусство, 1969. -215 с.
17.Дживелегов А. Микеланджело. - Москва: Молодая гвардия, 1987. -
256с.
18.Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - Москва: Искусство, 1990.-
319с.
19.Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. Вьш. 1. Очерки. - Москва:
Искусство, 1985. -346с.
20.Долгов К. Итальянские этюды. - Москва: Художественная литература,
1987.-488с.
21.Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов выс-ших учебных
заведений. 2- ое изд. испр. и доп. Москва: АспектПресс, 1996.-
591с.
22.История Древнего мира. В 3-х тт. - Москва: Наука, 1983.
23.История искусусства зарубежних стран. - Москва: Искусство, 1980. -
384с.
24.История средних веков. - В 2-х тт. / Под ред. Сказкина С. Д. - Москва:
Высшая школа, 1977.
25.История Франции. - В 3-х тт. - Т. І. - Москва: Наука, 1972.-360 с.
26.История зарубежного искусства / Под ред. Кузьминой М.Т., Мальцевой Н.Л. -
Москва: Изобразительное искусство, 1984. - 504 с.
27.Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.
28.Історія української літератури XX ст. - У двох книгах, /за ред.
В.Г.Дончика.-К.Либідь, 1994.
29.Історія української культури /За загал, ред. Г.Крип'якевича. -
К.:Либідь, 1994.-656с.
30.Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник /
Під ред. ЮІапчука С.М., Остафійчука В.Ф. - К.: Вища школа, 1999. - 326 с.
31.Історія світової культури. Навч. посібник./ Левчук Л.Т., Панченко
В.І., Шинкаренко О.В. та ін. - К.: Либідь, 1994. - 320 с.
32.Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.Юсвіта, 1992.- испр. й
перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - Москва: Аванта, 1999.- 704 с.
33.Культурология /под ред. А,А.Радугина. Москва: Центр, 1996. - 400 с.
34.Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону:
Феникс, 1998. - 576 с.
35.Кун Н.А. Легенди и мифы Древней Греции - любое издание.
36.Кармин А.С. Основи культурологии: морфология культури. - Санкт-
Петербург: «Лань», 1997. - 512 с.
37.Костомарв М. Історія України в життєописах найвизначніших її діячів.-
Львів, 1918,репринтне видання. -С. 160-235.
38.Культура українського народу. Навч. посібник./В.М.Русанівський,
Г.Д.Вервес, М.В.Гончаренко та ін. - К.: Либідь, 1993. - 272 с.
39.Карпушина С.В., Карпушин В.А. История мирвой культури: Учеб-
ник для вузов. - Москва: Nota bene , 1998. - 536 с.
40.Лосев А.Ф. Зстетика Возрождения. - Москва: Мсль, 1978. - 623 с.
41.Матвеев К.П., Сазонов А.А. Земля Древнего Двуречья: история, леге-
нды, находки й открытия. - Москва: Молодая гвардия, 1986. - 160 с.
42.Мифы народов мира: Энциклопедия в 2-х т. / гл. ред. С.А.Токарев.-Москва: Сов.
Энциклопедия, 1992.
43.Макаров А. Світло українського бароко. - К.: Мистецтво, 1994. - 254с.
44.Огієнко І.І. Українська культура. - К.: Україна, 1992. - 202 с.
45.Петров М.К. Самосознание й научное творчество. Ростов-на-Дону:
изд-уРГУ, 1992.-268с.
46.Попович М.В. Нарис історії культури України. - К. «Артек», 1999,-
728с.
47.Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навчальний посіб- ник. - 4-е вид.,
випр. і доп. - К.: Товариство «Знання», КОО, 2000. - 359 с.
48.Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - Москва: ЧеРо;
1996,-288с.
49.Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні. - К.: Радянська школа,
1991.-196с.
50.Скворцова Е.М. Теория й история культури: Учебник для вузов.
Москва: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.
51.Скворцова Е.М. Теория й история культури: Учебник для вузов. -
Москва: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.
52.Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993.-390с.
53.Тайлор З.Б. Первобнтная культура. - Москва: Политиздат, 1989. -
573с.
54.Утопический социализм. Хрестоматия. - Москва: Политиздат, 1982. -
512с.
55.Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / Закович М.М.,
Зязюн І.А., Семашко О.М. та ін. / За ред. Заковича М.М. - К.: Товариство
«Знання», КОО, 2000. - 622 с.
56.Чмихов М.О. Давня культура. Навчальний посібник. - К.: Либідь,
1994.-218с.
57.Шахова К.А. Великие европейские живопиецм ХУ-ХУП вв. - К.: Вища
школа, 1988.- 190с.

Культура Киевской Руси

В понятие культуры входит все, что создано умом, талантом, рукоделием народа, что
выражает духовную сущность, взгляд на мир, природу, бытие.
Культура Киевской Руси складывалась как культура всех восточных славян. Долгие
годы культура развивалась под влиянием языческой религии.
В дописьменный период значительных успехов достигло устное народное творчество.
Богатство языковой культуры запечатлено в песнях, сказках, заговорах, заклинаниях.
Обрядовых песнях. Устная летопись предшествовала летописи письменной. К X веку
относится возникновение нового жанра: Былины – это устное поэтическое
произведение о прошлом, в их основе лежат реальные истрические события. Былины
пелись часто в сопровождении гусляров. Главной темой былин Киевского цикла была
тема борьбы с иноземными захватчиками.
Значительным культурным переворотомбыло введение единой письменности. В VII-
VIII веках можно предположить существование восточнославянских племенных
диалектов, на основе консолидации которых возник древнерусский язык, он
сформировался в XI-XIV веках. Старославянский язык пришел на Русь с
Богослежебной литературой.
Братья – священники Кирилл и Мифодий упорядочивают славянский алфавит и
переводят на словянский язык евангелие. В результате восточные славяне получили
кириллицу (греч. алфавит) и глаголицу (фонетич. система) с добавлением букв из
коптского (Египетский) и самаритянского (истинные евреи 640 чел.) алфавитов. В 60-
70 г. 9 века император Михаил-III отправляет священников из Фессалоник
Константина: в монашестве Кирилл и Мифодия для проповеди христианства в
Моравии и др. славянских землях. За менее чем 150 лет Русь прошла путь от периода
безписьменности к вершинам словесного искусства.
Благодаря мощным связям с Византией развивалось просвещение. Князь Ярослав
Владимирович вводит обязательное обучение для молодежи княжеских и боярских
родов. Киесвскую Русь называли «книжной страной». После смерти Ярослава,
образованием занимаются церкви, при монастырях создаются школы, библиотеки,
архивы, переводилось большое количество литературы; писались летописи. Уровень
развития культуры Киевской Руси для своего времени был достаточно высок.

В 988г. при Владимире 1 в качестве гос.религии было принято христианство,

начало этому положило прибытие в Киеве посольства волжских булгар «веры
бохмиче» (т.е. мусульман), которые будто предложили князю стать почитателем
Мухаммеда, но узнав, что нельзя: есть свинину и пить вино , Владимир категорически
отказался.
Христианская религия была выбрана с учетом того, что Византия являла пример
стабильности. Но отношения с ней и Русью в тот момент были враждебными.
Появились обстоятельства, которые должны были улучшить отношения: Владимир
помог расправиться с мятежниками в Константинополе, за что ему обязались отдать в
жены Анку в обмен на принятие Русью христианства. Это был редкий случай, когда
византийская принцесса выходила замуж за «варвара». Но Владимира обманули, не
выполнив обязательства отдать Анну ему в жены, тогда он осадил Корсунь (ныне
Херсонес, располагается в черте Севастополя), принудил царевну выйти за него замуж
в обмен на крещение в этом же городе. По возвращению в Киев статуи языческих
богов были уничтожены, всему населению было указоно идти к реке для крещения, в
других городах обряды повторились.

После принятия христианства для Руси стало характерным противоречивое

отношение к светским увеселениям: их то заперщали, то признавали необходимостью
смеховой разрядки. Запрет был характерен для духовенства, которое видело в
народных традициях проявление язычества. С XI века встречаются упоминания о
скоморохах, это были актеры, сочетавшие черты потешника, драматического лицедея,
музыканта, певца, танцора, фокусника. Помимо скоморохов любимые зрелища народа
были коллективные игрища, приуроченные к традиционным бытовым и
земледельческим праздникам. Существовали деоевянные инструменты: гусли, лютня.
«Смеховая культура» (Масленица, пасхальные праздники, шуты скоморохи)
сохранялась в традициях этих праздников. Но христианские ценности и обряды
постепенно входили и в народную культуру, вытесняя язычество, премешиваясь с
ним.

Быт народа : Киев – огромный город. Дома украшались коврами,

дорогимигреческими тканями. Пиры: рекой текло заморское вино и свой мед, мясо.
Женщины сидели за столом наравне с мужчинами. Дочь Я. Мудрого Анна, выйдя
замуж во Францию была удивлена провинциальностью Парижа (11век), где всего
этого еще не было. Любимая забава знати – охота, для простого люда – игрища. Баня –
неотъемлимая часть русского быта.

Литература:

От XI-XII веко дошло более 80 духовных и светских книг. Древнерусские

авторы предпочитали оставаться неизвестными. Церковная литература сформировалась в
различных жанрах – притчи, жития, поучения («Поучения Владимира Мономаха»,
«Сказание о Борисе и Глебе»). К первой половине XI века относятся истоки философской
культуры. Их связывают с религиозно-философским произведением «Слово о законе и
благодати» киевского митрополита Иллариона, многотомные великие Четьи- Минеи (то
есть чтения, расположенные по месяцам года), летописи («Повесть временных лет и др.»),
хронографы, «хождения» (описание путешествий). Высокого уровня достигло
законодательство Древне Руси. Правовой кодекс «Русская правда» поражает развитой для
своего времени правовой культурой.
Летописи появились после принятия христианства:
1. Составлена в конце 10 века, описывала события от династии Рюрика до Владимира.
2. Составлена при Ярославе Мудром после объединения Руси и заложении храма Софии
(она вобрала в себя первую)
3. «повесть временных лет» примерно пятая летопись – 12 век связана с началом распада
Руси

По мере распада, летописание стало дробиться на княжеские своды.

Языческая Русь не знала храмового строительства. После принятия христианства по

заказам государства. Князей в городах начинается каменное строительство. Большого
расцвета архитектура достигла в годы правления Андрея Боголюбского во Владимире на
Клязьме (Успенский собор, Золотые ворота, Храм Покрова на Нерли). Русь оставила нам
величественные памятники древнего зодчества: Богородицу Десятинную (Десятинную
церковь, построенную в честь принятия христианства, она в 1240 году была разрушена
ордой Батыя), Софийский собор (построен в 1036 году в том месте, где Ярослав Мудрый
отбил натиск печенегов). Принципы строительства храмов (крестово-купольный стиль)
был позаимствован из Византии. Внимание к сводчатым аркам определилось традицией,